Доля на тлі історії · “Коли після наполегливих пошуків знаходиш підходяще слово чи сюжетний хід, приходить невимовна радість”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Петро Воробей: “Така книга повинна бути в кожній українській хаті”
Слово Просвіти, №51 за 2024 рік
У Чернівецькому видавництві “Букрек” виходить унікальна книжка письменника Петра Вороб’я “Останній бандерівець”. Це вибухова історія про зламані долі відважних людей, що виборювали Незалежність під час національно-визвольного руху, про непокаране зло і про те, чи здатні ми пам’ятати і шанувати тих, кому завдячуємо відновленням державності України. Про історію створення книжки автор розповів нашому тижневику.
– Петре Петровичу, всяка дорога починається з першого кроку, й у літературу теж. Як почалася ваша трилогія “Заграва”? – Спершу “Заграва” не задумувалась як трилогія. На початку 2005 року у видавництві “Букрек” тисячним накладом вийшов однойменний роман. А перед тим на Майдані, під час Помаранчевої революції, доля звела мене з Володимиром Яворівським, тодішнім Головою Спілки письменників України. Я обмовився, що написав роман. Володимир Олександрович попросив почитати рукопис. У результаті, він
Степан Коваль “Рубащенко” – вій% ськовий комендант і один із творців Колківської повстанської республіки запропонував мені – на той момент навіть не члену Спілки, що напише передмову до книги. Я, звісно ж, погодився. У результаті, книжка вийшла з його передмовою і суперобкладинкою у виконанні художника Сергія Пояркова. Видання ще не було зброшуроване, як Володимир Олександрович зателефонував мені і попросив негайно передати книжку до Києва. Як з’ясувалось пізніше, про неї він розповів Вікторові Ющенку і той виявив бажання прочитати. – Тобто Президент Ющенко був у числі перших читачів роману? – У друкованому вигляді, якщо не рахувати редакторів із коректорами, – так. – І які ж були його враження? – Як кажуть, за що купив – за те й продаю. Передам словами світлої пам’яті Яворівського: “Володю, – нібито сказав йому Віктор Андрійович, – така книга повинна бути в кожній українській хаті!”. Звісно, я зрадів, стан був піднесений. Врахував пораду Яворівського – не обмежуватись однією книгою. У результаті виник задум розповісти про життя трьох поколінь української родини за століття, починаючи із проклятущого 1914 року. Судячи з того, що роман-трилогія здобула Перше місце в літературному конкурсі Міністерства культури України 2018 р. серед творів у номінації “Проза”, задум виявився вдалим і щасливим. – Та повернімося до ваших перших кроків у журналістиці і літературі. – Вступив я на факультет журналістики в Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка при деканові Дмитрові
Прилюку, хай царствує. Закінчував університет при новому деканові – Анатолієві Москаленку і новому генсеку – Горбачові. Перебудова, гласність, нові віяння… Словом, у вигляді експерименту на факультеті журналістики дозволили творчі дипломи. Себто, замість нудної дипломної роботи на тему “партія веде!”, можна було писати і захищати оповідання чи й повість. Єдина умова – для затвердження теми диплому розписати в деталях сюжет. Я задекларував такий сюжет: у родині три сини. Один – у партизанах. Другий – на фронті. Третій – у бандерівцях. Гадав, що з ідеологічної математики виходило 2:1 на користь комунізму. Мені дозволили, і я почав роботу. А через якийсь час кличуть у деканат. – Завертай голоблі! – кажуть. – Вирішено, що попри гласність і перебудову, ще не час для таких тем. Проте тема диплому стала згодом темою усіх моїх книг. Що там книг – усього життя. Адже я – онук і син українських повстанців. – Тобто трилогія – автобіо% графічна річ? – Почасти. Родина Орленків у трилогії – це збірний образ, де є риси і біографічні деталі моєї сім’ї, односельців, краян, усіх українців. Адже за столітню тривалість трилогії, а кожен том у часі охоплює 33 роки, мої герої мігрують по всій Україні, опиняються всюди, де відбуваються значимі події української історії, перетинаються з історичними постатями, які сьогодні у всіх на вустах. – Як сприйняли ваші односельці роман про себе, свій край? – Я часто кажу, що поліщуки, а я сам із Рівненщини, — це великі діти. Вони сприймають усе буквально. Я виріс у селі Яцулі – 30 хат посеред лісу. Фактично хутір. Усе життя ми з ровесниками мріяли про річку чи хоч ставок. Тож у книзі я нарешті втілив свою дитячу мрію – зробив так, що річка нашого краю – Горинь, протікає через наше село. Після виходу книги я приїхав у рідне село. Дядьки зійшлися в нашу батьківську хату. Звісно, не обійшлося без традиційних на Поліссі житнівки з мациком. Зайшла мова за книгу. І от вони кажуть на співучому нашому діалекті. – Петя, ти написав дурницу! Мене як окропом обдало від цього вердикту! – Як-то дурницу? – питаюся. – Тогди покажи, де в наших Яцулях протекає река?
І як я не запевняв земляків, що річка – це авторський домисел, що письменник має право на творчу уяву, здається, я їх так і не переконав Зрозумів, що найважче писати про сучасність! Хоча, здавалося б, має бути навпаки. Бо ось вони – учасники, очевидці. Та й ти сам – свідок подій. Але ж не дарма мовиться, що на велике треба й дивитися звіддаля. Третій том “Заграви” – “Сяйво” – це новітні часи. Період застою, розпад СРСР, утворення незалежної України. Два Майдани, початок війни на сході, Іловайський котел. Щоб пояснити, чому виник новий розлом України із трагедією війни, я перемістив одного з своїх героїв у післявоєнний Донбас – у Єнакієве, а його сина увів у найближче оточення Віктора Якуновича – під таким “логотипом” у “Сяйві” проходить “двічі несудимий”. Тому для мене нема нічого дивного в тому, що сьогодні на території нашої Вітчизни палає повномасштабна війна з Росією, у якій беруть участь мій син та донька із чоловіком. Із донькою – добровольцем ЗСУ із 2022 року – у нас вийшла показова розмова стосовно моєї творчості. На закид, що їй, мамі двох донечок, найменшій із яких півтора року, не місце на передовій, моя донька підвела мене до книжкової шафи, де стояли чотири мої романи: – Я поступаю так, як мене вчать чинити твої герої. Що тут скажеш… – У вас є ще один роман – “Гонитва”. Що зашифровано в цій назві? – Уперше розповідаю, що назва книжки мала бути “Гонитва за Україною”. Але поки вийшов роман, з’явився фільм “Молитва за Україну”, і я подумав, що будуть аналогії й асоціації з кінокартиною. А назва випливає зі змісту роману про молодого поліщука Петра Олійника, в романі – Смоляренка, який тричі(!) втікав із сталінських таборів. Останній раз із страхітливого “Дубровлагу”, в якому сиділо багато українських дисидентів, зокрема Чорновіл, Лук’яненко, Стус. Останній і прозвав мого героя поліським Кармелюком. А про Петра мені розповів Левко Лук’яненко, тож я не міг не повідати про цю унікальну людину своїм читачам. – У чому його унікальність? – Коли “Індусу” – таке псевдо мав боєць УПА Олійник,
вищу міру покарання замінили на 25 років тюрми, він поклявся, що не залишиться в неволі. І слова дотримав. За три роки перебування у камері-одиночці Володимирського централу, він – доти неписьменний, екстерном закінчив середню школу і склав іспити на атестат зрілості, тож коли після втечі з “Дубровлагу” написав відкритого листа, “куму” — начальнику табору, звідки втік, то в ньому не було жодної граматичної помилки. За таке нахабство тогочасний міністр МГБ Семичасний оголосив його особистим ворогом. І коли Петра все-таки упіймали, саме “залізний Шурик”, як прозвали Семичасного, наполіг, щоб Президія Верховної Ради СРСР, особисто Брежнєв дозволили розстріляти втікача, позаяк у Радянському Союзі на той момент була скасована смертна кара. – Довго пишете свої романи? – Якщо ви про муки творчості, то вони для мене солодкі. Повірте, коли після наполегливих пошуків знаходиш підходяще слово, а чи сюжетний хід, приходить невимовна радість. Інколи, на жаль, справжні муки настають після виходу роману! Ту ж “Гонитву” взяти, якій присуджена літературна премія ім. Богдана Хмельницького. Якось, будучи удома – на Поліссі, заїхав у райцентр Березне – малу батьківщину мого героя. Розповідаю голові райдержадміністрації про їхнього земляка з надією, що хоч кілька книг для шкільних чи публічних бібліотек замовлять. Хай люди знають про легендарного поліського Кармелюка, якого стратили за особистим дозволом “дорогого” Леоніда Ілліча. Де там! Удають (а може й не
Письменник Петро Воробей удають), що книжка їх не обходить. Чи інший випадок – у Острозі, на рідній Рівненщині. У першому розділі роману “Гонитви” “Репетиція Крут” йдеться про загибель – за місяць до Крутянської трагедії, у грудні 1917 року, на станції Кривин біля Острога – острозького гімназійного легіону ім. Богуна. Там – у Кривині, в бою з більшовиками, що поверталися з фронту військовим ешелоном і роззброювати який послали острозьких студентів, загинуло сім легіонерів. Я сподівався, що моя книга покладе початок ушануванню полеглих молодих героїв. Для чого й зустрівся з можновладцями Острога. Результат? Той самий, що і в Березному. А шкода, що так недбало ставляться на місцях до нашої слави і звитяги. – Петре Петровичу, судячи з назви книжки, що готується до виходу в “Букреку” – “Останній бандерівець” – тема ОУН%УПА вас не відпускає? А що послужило поштовхом до написання роману? – Таких тригерів два. Найперше – доля Івана Гончарука з Волині, двічі засудженого за службу в УПА. Але коли у 1946-му розстріл йому замінили четвертаком – 25-ма роками тюрми, то у 1989- му – за два роки до проголошення незалежності України, совіти-таки випустили в Івана кулю. Досліджуючи історію мого земляка з Волині, я вийшов на долю родини Павлюків із села Зеленча, що на Хмельниччині, де проживаю три десятки літ. Ця історія вбила мене. Я не міг, образно кажучи, їсти, спати, дихати. Уявіть: сім’я зв’язкових ОУН – дві сестри і чоловік однієї з сестер, яких вислідили чекісти, – не будучи впевненими, що витримають тортури НКВД – отруїлися. При цьому, стративши рідну доньку, яку енкаведисти обіцяли віддати в дитбудинок, де з неї виховають патріотку, яка плюватиме на все, що дороге її батькам. Одна із сестер залишила передсмертний лист до нащадків, який зберігся в архівах КДБ і дійшов до нашого часу. Ось його текст: Слава Україні! Українці! Не судіть мене що я стратила своє життя. Я не хотіла іти на енкавідіські тортури якими вже мучили мою сестру і швагра племінницю 2-го листопада в 7 год вечора і мучили цілу добу. Вимагали від них щоб вони зрадили батьківщині і видали провідників. Но в нас присяга яку ми додержали до кінця свого життя. Ми вмераєм і гордимося своє смертю. Героям слава! За
Іван Гончарук – останній бандерівець і відмова в помилуванні за підписом Валентини Шевченко
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
