Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
варте, щоб стати поруч”, – повторюємо за Георгієм Філіпчуком і бажаємо Любові Василівні многая літа! Перемог вам, Любове Василівно, і благословенної Перемоги Україні!
Редакція “Слова Просвіти” Фото Віталія ПРИХОДЬКА
Діти спитали, чи є пісня про Дідух. От вже є. Вперше співали її у Вижниці. А згодом заспіваємо ще. Усім дякуємо, хто долучився до збору на 29-й тепловізор для Збройних Сил України. Руслана ЛОЦМАН
Дідух З роду в рід є у нас дід. Дід мого діда, дідо сусіда... Прадідів дух досі не вщух, З поля несеться, Дідухом зветься... Коляду співаймо людям на добро, Дідухом квітчаймо хату на Різдво! Сіємо вам зерно... Дідові звичаї свято зберігаєм, Предків душа в поміч поспіша, Сили нам дарує, Бог із неба чує: Коляду співаймо людям на добро, Дідухом квітчаймо хату на Різдво! З колосків із глибин віків В’яжемо перемогу і молимось Богу: Дай же врожай, сил воїнам дай! Світла всій родині, миру – Україні! Коляду співаймо людям на добро, Дідухом квітчаймо хату на Різдво!
Родина заслуженої артистки України Руслани Лоцман долучилася до волонтерської діяльності ще на початку російськоукраїнської війни 2014 р. Волонтерять, виступаючи по всій Україні і за кордоном, куди несуть українську пісню і правду.
На світлині: Милада, Тарас, Оріяна, Руслана, Дмитро Лоцмани§Глухенькі – в передчутті Різдва і нашої Перемоги!
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
кого вітру. Проте вона не може не реагувати на те, що зачепило за живе. Її вірші влежані, як яблука в Різдво. І солоні, як сльоза і кров. Їй хочеться, щоб панував світ, у якому люди люблять людей, а не вбивають одне одного. Проте нинішній час повен пекучих втрат. Тож інколи її вірші стають янголятами, білими, як білий світ. Книжкою “Паперовий Янгол”, на яку ми очікуємо в ці дні. Письменники її доби зберегли українську мову. І сьогодні Любов Василівна – на варті слова. Відредагувавши і випустивши у світ чимало поетичних книжок, вона благословила на творчий хліб багатьох молодих письменників, за що вони безмежно вдячні. А сьогодні вона благословляє словом воїнів – найголовніших людей у суспільстві, бо вони – наша кров і життя. Від 1995 року Любов Василівна очолює тижневик “Слово Просвіти”, 28 років. Він і сьогодні відважним вітрильником у хвилях часу – одне з небагатьох чесних українських видань, які ніколи не зраджували українському слову і українській ідеї. “Її творчість – окраса сучасної української літератури. Для нас книга книг – “Кобзар”. Те, що написала Любов Голота,
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Виповнюється 75 років від дня народження Любові Василівни Голоти – письменниці, журналістки, засновниці і багатолітньої головної редакторки тижневика “Слово Просвіти”, радіоведучої прямоефірних авторських передач на Українському Радіо, громадської діячки, лавреатки Національної премії імені Тараса Шевченка. Обдарованість любов’ю – так означають талант Любові Василівни і головний меседж, який пронизує її слово. Народжена в степах, вона все життя несе в серці і творчості вібрації високого неба, барви воронцю і ковили. Завжди пам’ятає глибоке коріння великого роду, що стоїть за нею, згадує про нього і в ці передріздвяні дні. Той рід – щитом любові, яка ніколи не покине. Вона прийшла у світ в особливий різдвяний час, коли небо і земля торжествують, а родИ, як води, зливаються. І вона купається у цій невидимій благодатній воді і підсвічується Різдвяною зіркою, щоб приступити до народження Слова. Її вірші гоять рани, гартують дух, множать глибинні сенси правди. Стають всепереможними воїнами світла з позивними Любов. Її слово і серце – до світу, його печалей, до України, яка сьогодні знову в боях за свою державність. Кардіограма її слова відображає ритм життя і збивається з ритму від нинішнього болю, як від ди-
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просві- ти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 12 міс. —780 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Щодня ви, маленькі патріоти, вчите всіх нас тому, що означає бути сильним і гідним, високо тримати голову навіть у найважчі часи для України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ка в Києві і в областях. Просвітяни не тільки організовують численні заходи, але й розповідають про них на шпальтах газети, як, наприклад, Ольга Ходацька з Київської “Просвіти”, голова Хмельницького обласного об’єднання “Просвіти” Віталій Міхалевський, голова Коломийського міськрайонного осередку Василь Глаголюк, заслужена працівниця культури України Ольга Руданець та ін. Активно дописують до “СП” просвітяни Рівненщини, Буковини, Житомира, Тернополя, Івано-Франківська. Рідко який номер виходить у світ без інтелектуально насичених статей Георгія Філіпчука, який встигає виступити на багатьох наукових заходах України і долучитися до творення “Слова Просвіти”, дякуємо! Маємо за честь друкувати статті знаних науковців: Миколи Жулинського, Миколи Васьківа, Василя Лизанчука, Василя Куйбіди, Миколи Голомші, Нестора Мизака, Миколи Тимошика, Олени Фещенко, Юрія Коваліва, Ольги Слоньовської, Галини Райбедюк, Надії Гаврилюк, Лариси Мороз, Дмитра Чистяка, Петра Чернеги, Валерія Швеця, Василя Марочка, Володимира Мельниченка, Анатолія Загнітка та ін. Редакція вдячна всім авторам тижневика, але особливо тим, хто тримає стрій на прифронтових територіях: Анні Столяровій та Володимиру Вакуленку з Харківщини, Віктору Скрипнику, Валерію Романьку та Володимиру Заїці з Донеччини. Ледь не в кожному номері ми друкуємо імена добродіїв, які підтримують видання газети фінансово. До цього подячного переліку долучаємо мецената Михайла Кучірку, громадського діяча Василя Куйбіду, Віру Боднарук і світлої пам’яті Богдана Боднарука з Товариства української мови Чикаго (США), Благодійний фонд “МХП – Громаді”. Всупереч труднощам воєнного часу, а в Києві це не тільки обстріли і повітряні тривоги, але й тривалі відключення електроенергії в редакції на Хрещатику, ми виконали свої зобов’язання перед передплатниками. Сподіваємося, так буде і в прийдешньому 2025-му році! Слава Україні!
Редакція директорки бібліотеки Центрального будинку офіцерів ЗСУ, яка зачитала лист-звернення від начальника ЦБО ЗСУ полковника Сергія Корні: “Любі діти незламної країни! Ви – покоління, дитинство якого випало на час жахливої війни, яку розв’язала росія. Багато хто з вас бачив або пережив те, свідком чого не повинна бути жодна дитина. Замість щасливого дитинства ви чуєте розриви бомб, сирен і повітряних тривог. Вам довелося занадто рано стати дорослими. Проте щодня ви, маленькі патріоти, своїм прикладом вчите всіх нас тому, що означає бути сильним і гід-
У першому номері “Слова Просвіти” 9 січня 2025 року буде надрукований матеріал про незламного борця за Незалежність України Данила Шумука (1914–2004), який народився на Волині, а похований у Покров-
Данило Шумук ним, високо тримати голову навіть у найважчі часи для України”. У рамках програми форуму відбулися майстеркласи (керівники – О. Мудра, Г. Гунчак, В. Андрухів) для дітей і дорослих, дискусійні панелі, а також унікальне погашення штемпелем “Файне місто Тернопіль, 46001” унікальної марки “ХV Всеукраїнський дитячий форум “Формула успіху правової держави очима дітей”. До урочистої акції погашення марки були запрошені представники Тернопільського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” (Наталія Чорна), Київської “Просвіти” (Ольга Ходацька) та учасники команд. Це було урочисто і незабутньо! Дизайн марки розробили тернопільські просвітяни: “На марці зображена Феміда з мечем та вагами, в її ногах – книги, а за плечима – крила із вишиття. Це як оберіг”. Велич ідеї, поетичне слово Інни Володимирівни Іванюк, присутність військовослужбовців, талановита Софійка Іванюк, яка ініціювала флешмоб “Вишиванка оберіг для воїна”, виступи артистів, чудові діти ТНВК ШПЛ № 2, щирі усмішки та обійми давніх і нових друзів, цікаві знайомства, гості з усіх куточків України та їхні вишиванки така атмосфера панувала на ХV Всеукську на Донеччині. Інформаційний привід до публікації – 28 (30) грудня 2024 р. – 110-та річниця з дня народження Данила Лаврентійовича Шумука – дисидента, учасника українського руху опору, багатолітнього політв’язня. Планували розмістити статтю в останньому випуску року, але з’явилася одна важлива обставина, що змусила перенести публікацію на наступний номер. А стаття колишнього жителя Покровська, журналіста Олександра Винниченка цікава тим, що він є одним із небагатьох з ким спілкувався Данило Шумук в останній період свого життя. Російсько-українська війна стала каталізатором багатьох суспільних процесів у нашій країні, а у випадку з померлим 20 років тому борцем за Україну Данилом Шумуком підштовхнула патріотичну громадськість віддати незламному українцеві належні почесті. Сподіваємося, що все в доброчинців вийде, як задумали, а ми своєю чергою доповнимо спогади журналіста про Шумука новими фактами.
раїнському форумі “Формула успіху правової держави очима дітей”. А ще завдяки організаторам і спонсорам відбулися пізнавальні екскурсії Тернополем і до Марійського духовного центру “Зарваниця” – святині УГКЦ. Команда киян відвідала експозицію “Етногалерея “Спадок” родини Демкур” у бізнес-центрі “Атріум” у центрі Тернополя, яка заснована у 2016 році родиною підприємців Тараса та Ірини Демкур на основі їхньої приватної колекції автентичного українського національного вбрання, вишиваних рушників, прикрас та ужиткових речей. Тут представлено близько 5000 рідкісних зразків народно-прикладного мистецтва зі всієї країни. Це етнічні українські строї, старовинні жіночі прикраси, колекційні рушники, козацькі та писані домашні ікони, глиняні вироби, рідкісні документи тощо.. Також є артефакти трипільської культури, козацької доби та визвольного руху України. Особливою гордістю етногалереї “Спадок” є колекція борщівських вишиванок, вишитих чорними нитками на білому. Під час форуму укладалися угоди про співпрацю і співтворчість між закладами освіти і культури, проводилися панельні дискусії про роль освітян і працівників культури у формуванні особистості нової доби – патріота України, успішного лідера правової держави. Кожен учасник форуму поїхав додому з подарунком – книжками Інни Іванюк “Мов-винна” і “Зігріте холодом життя”.
Євген Стахів – керівник українського націоналістичного підпілля на Дон% басі під час Другої світової війни, журналіст Володимир Березін, просві% тянка Марія Олійник і родичі Данила Шумука вшанували його пам’ять восени 2007 р. в Покровську
Суспільство · “Щодня ви, маленькі патріоти, вчите всіх нас тому, що означає бути сильним і гідним, високо тримати голову навіть у найважчі часи для України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Рік, що минає, був для України важким, не легшим обіцяє бути і прийдешній. Тішить, що 2024-й прожили достойно, вистояли в боротьбі проти заклятого сусіда – завдяки ЗСУ, волонтерам, усім небайдужим співвітчизникам. Віримо – і надалі так буде! На шпальтах тижневика ми намагалися охопити більше тем і подій, аніж дає статус Всеукраїнського культурологічного видання. Тепер такі часи, що родина передплачує лише одну газету і воліє дізнаватися новини з різних сфер життя. Нашу читацьку спільноту непокоїть стан справ в обороні країни і ми прагнули задовольнити інтерес до подій на фронтах російсько-української війни. Гадаємо, є за що подякувати нашим авторам: оглядачеві Віктору Скорику і Євгену Букету, який долучає до фахового обговорення мілітарних істориків, військовослужбовців ЗСУ. Наше видання майже щономера розповідає, чим займається очолювана Павлом Мовчаном громадська організація ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевчен-
Анонс
Суспільство · “Щодня ви, маленькі патріоти, вчите всіх нас тому, що означає бути сильним і гідним, високо тримати голову навіть у найважчі часи для України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти” Фото надане авторкою
Три дні в Тернополі проходив XV Всеукраїнський дитячий форум “Формула успіху правової держави очима дітей” за підтримки Міністерства освіти і науки України, Управління освіти і науки Тернопільської міськради під патронатом міського голови Сергія Надала, юридичного факультету Західноукраїнського національного університету, Головного територіального управління юстиції Тернопільської області. Мета заходу – формування правової думки у молоді, висвітлення підростаючим поколінням власного бачення демократичної держави, а також пошук шляхів вирішення актуальних проблем. Організатором велелюдного дійства виступив Тернопільський навчально-виховний комплекс “Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів правовий ліцей №2” і його головна ідейна натхненниця – директорка Інна Іванюк – докторка філософії, кандидатка педагогічних наук, поетка, очільниця Тернопільської обласної дитячої ГО “Голос дитини України”. Урочисте відкриття форуму відбулося у Тернопільському обласному академічному театрі актора і ляльки. Представники з 16 областей України підбили підсумки Всеукраїнської акції “Вишиванка – оберіг для воїна” та відкрили виставку з 25 вишиваних сорочок захисників і захисниць зі всієї країни. “Саме Інна Іванюк, мати двох військовослужбовців і вдова Героя, започаткувала благодійну акцію “Вишиванка – оберіг воїна”. У подорож Україною освітянка зі своєю внучкою Софійкою Іванюк відправила сорочку загиблого чоловіка зі сердечком-оберегом. Кожен учасник форуму доєднував до неї вишиванку загиблого Героя зі свого регіону. Пам’ять, закодована у вишитті, об’єднала всю Україну”, – зазначили у Тернопільській міськраді. Вчителі криворізької гімназії № 111 Жанна Бабенко та Світлана Берднікова розповіли, що на форум до Тернополя приїжджають щороку. Гімназія, в якій вони працюють, теж взяла участь в акції “Вишиванки Героїв”. У заході, що проходив під гаслом “Гарт життя заради життя” у Західноукраїнському національному університеті, взяла участь команда з Києва у складі юних правознавців 9-Б класу Аріни Домбровської і Петра Соболя з Гімназії-інтернату № 13 м. Київ. Лідери учнівського самоврядування під керівництвом директорки гімназії С. Є. Возненко та вчителів (О. М. Ходацька, О. М. Горюнова, Л. П. Сірак) достойно представили проєкт “Так ось яка ти, Україно, правдива гідності зоря!”. Натхненними були виступи киянки Людмила Грабовенко голови комітету з питань культури Національної ради жінок України, членкині наглядової ради ГО “Федерація жінок за мир у всьому світі”, яка побажала дітям і дорослим міцності духу, нових цікавих проєктів і запропонувала надсилати свої відгуки про форум, творчі роботи до Всеукраїнської газети “Справи сімейні” (головний редактор Михайло Ільїн) як інформаційного спонсора форуму; Тетяни Алісової –
Суспільство · “Бурхливі дні вимагають від кожного з нас стійкості, сили, національної волі та національного духу, віри в справу, якій служимо”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
публіки Польщі у м. Валч) розповіли про діяльність створеної фундації, подякували за співпрацю і наш внесок у розвиток просвітницької діяльності, а також вручили подяки М. Гуцол і Н. Синиці. Міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків подякував усім просвітянам за їхню багаторічну плідну діяльність і розповів, що не одне покоління українських патріотів, націоналістів вийшло саме з “Просвіти”. Вручив відзнаки “Гордість Івано- Франківської громади” членам Правління Товариства професору Володимирові Боцюрку, архітекторові Володимирові Шпільчаку та поетесі Любомирі Гаврилів, букети квітів отримали голова Товариства Марія Гуцол і відповідальна секретарка Наталія Синиця. “Ці просвітяни зробили дуже багато для української ідеї, ідентичності. Висловлюю велику вам вдячність”, – сказав Р. Марцінків. З днем народження “Просвіти” вітали народний артист України, професор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Михайло Кривень, ансамбль народної музики “Бревіс” Івано-Франківської обласної філармонії імені Іри Маланюк, художній керівник – заслужений артист України Ярослав Бибик, Національний академічний Гуцульський ансамбль пісні і танцю “Гуцулія”, генеральний директор – художній керівник Василь Шеремета, адміністратор Лілія Дземан, вокальне тріо “Гроно калини” – лавреат премії імені Марійки Підгірянки, керівниця Наталія Тимощук. Найбільшим подарунком для просвітян в Івано-Франківську були гості з Польщі: Христина Сирник – голова управи фонду “Просвіта” Республіки Польща (м. Валч), Марек Сирник – голова фонду “Просвіта” Республіки Польщі (м. Валч). Були привітання онлайн від просвітян з Італії, зокрема Лесі Королик – амбасадорки української культури, відомої громадської діячки української діаспори. Роки діяльності Товариства впродовж історичного періоду – це роки напруженої праці для загального добра сотень і тисяч людей, за гаслом “Знання, праця, віра”, щоб українці пізнали себе самих, власну історію, власне “я”, утвердили себе як окрема нація. Адже українська історія сягає глибин віків, а Українська Національна Культура – унікальна та безцінна. “Бо велика культура світового рівня, із глибокими в часі традиціями, пройнята ідеями вселюдського гуманізму, основа української ідентичності” (Павло Гриценко). Ми маємо зберігати пам’ять про тих, хто творив історію “Просвіти”, про її почесних членів. “Велике твориться і вчора, і сьогодні”, – вважає Павло Мовчан. В Незалежності України є велика частка праці та зусиль просвітян різних поколінь. Україна сильна іменами тих, хто був причетний до формування потужного просвітницького руху: Анатоль Вахнянин, Євген Желехівський, Клим Волянський, Михайло Коцюба, Володимир Янович, Степан Пушик, Андрей Шептицький, Іван Франко, Борис Грінченко, Леся Українка, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Дмитро Яворницький, Юрій Федькович, Володимир Леонтович, Василь Бойко, Микола та Богдан Лепкі, Юлій Олесницький, Петро Арсенич та багато інших подвижників національної справи, які жертовно працювали на українській ниві. Щиро вдячні за співпрацю, підтримку, розуміння міському голові Івано-Франківська Руслану Марцінківу, Вікторові Синишину та його команді; народній депутатці України Оксані Савчук, яка справами доводить, що вона українка; за співпрацю голові ОВА Івано-Франківщини Світлані Онищук та її команді; керівникам управлінь культури міста та області Надії Загурській, Тетяні Бойко, Ігорю Кінашу. Дякую своїй Родині. Кожне слово та пісня, що лунали на цьому заході, вкотре доводили, наскільки наша українська культура багата, а люди – талановиті, натхненні та готові нести світло навіть у буремні часи. В подяку всім гостям були вручені сувеніри та “Обіжники “Просвіти” (2025–2027), а Михайло Кривень подарував щойно випущену збірку своїх пісень. Захід був благодійним. Членкиня правління Марія Турчин представила свої творчі вироби з бісеру, які можна було придбати, а виручені кошти будуть передані на допомогу Збройним Силам України.
Суспільство · “Бурхливі дні вимагають від кожного з нас стійкості, сили, національної волі та національного духу, віри в справу, якій служимо”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Марія ГУЦОЛ, голова ІФМОВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заступниця ректора з виховної роботи ІФНМУ, м. Івано-Франківськ
Українська просвітянська родина відзначила 156-ту річницю з дня створення Товариства – Матері-“Просвіти”, а міський осередок Івано-Франківська – 32- річчя. Цьогоріч вже втретє свою річницю ми відзначаємо в час страшної війни, коли Україна бореться, і щодня дякуємо Богу та воїнам ЗСУ за кожен світанок і день, за те, що оберігають і захищають нас. Вшанували насамперед всіх тих Ангелів і наших просвітян, які відійшли в засвіти і чують нас звідти. Шана, повага і честь вам! Відзначення ми розпочали з благословення заступника голови міської “Просвіти” отця Ореста Путька. Павло Мовчан сказав: “Роль історичної “Просвіти” феноменальна, роль нинішньої – доленосна”. Вшанування цієї дати відбувається під час повномасштабної війни росії проти України. Проти нашого волелюбного народу росіяни застосовують геноцидні практики. Намагаються знищити нашу ідентичність, нашу історію, нашу мову, наші споконвічні традиції, прагнуть знищити Україну і українців. Наші бурхливі дні політичної нестабільності і напруження вимагають від кожного з нас стійкості, сили, національної волі та національного духу, віри в справу, якій служимо, як служили їй великі попередники, духовні й інтелектуальні світочі. В ім’я сучасного та майбутнього маємо активно діяти задля національної і державної волі. Нехай ніколи в наш бік не прозвучать слова Олеся Гончара: “Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо. Руйнуємо своєю байдужістю!” Залу заповнили просвітяни та члени правління ради міського та обласного об’єднання, голови первинних осередків, студенти Івано-Франківського національного медичного університету (ІФНМУ), старшокласники Ліцею № 1, а також гості з Києва, Харкова й Польщі. Наші предки формували дух людської і національної гідності, щоб збудувати міцну опору для національного самопізнання, щоб кожен із нас був справжнім сином свого народу і свого роду. У 1868 р. серед університетської молоді народилася ідея щодо заснування Товариства “Просвіта”, яке, за словами його організатора Степана Качали, повинно було “спомагати народну просвіту в напрямках моральнім, матеріальнім і політичнім через видавання практичних книжок, брошур в тій мові, якою народ говорить. Щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою “підняти дух народний, просвітити народ”, відкрити йому світ, допомогти усвідомити гідність свою і свою силу”. 8 грудня 1868 р. у Львові в залі польської міської стрільниці по вул. Курковій (тепер вул. Лисенка) було скликано перший загальний збір Товариства “Просвіта”, на якому було фактично і започатковано діяльність організації. Серед 65-ти присутніх найбільше було молоді – студентів, урядовців, вчителів. Головою Товариства за пропозицією о. доктора Омеляна Огоновського обрали молодого (27 років), але вже загальновідомого музиканта, письменника, професора академічної гімназії, журналіста Анатоля Вахнянина. Так було засновано Товариство молодих людей, котрі виявляли бажання і намагалися служити народові, любили його мову. Львівська організація стала центром “Просвіти”, її називали матір’ю інших “Просвіт”. Філія “Просвіти” в Станиславові (Івано-Франківськ) заснована 25 березня 1877 року. Першим головою був професор гімназії Євген Желехівський. Філія дала поштовх до заснування інших товариств та читалень тодішнього повіту. 9 березня 1893 року філія “Просвіти” організувала Шевченківське свято в залі “Руської Бесіди”. Символом “Просвіти” була постать жінки, яка крізь морок ночі йде до людей, із зорею над головою, тримаючи палаючий смолоскип науки, освіти, знання у правій руці. Той факел ніколи не згасав у душі нашого народу, навіть у роки сталінських репресій. За таких умов починала “Просвіта” свою працю – в період, коли царська влада своїми указами та заборонами придушувала розвиток української культури, мови.
“Просвіта”, мов великодній дзвін, розсіювала в Україні морок чужоземного займанства, кликала тих, хто “живий, в кого думка повстала”, до праці, до будівництва власного Українського Храму – Держави. Саме за це її любив і любить народ і водночас так люто ненавиділи і ненавидять вороги – явні й приховані. “Просвіта” понад три чверті століття була частиною життя Галичини. Її називали світлом, знанням, добром, волею українського народу. Без “Просвіти” неможливі були б політичні здобутки Галичини у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., відновлення Української Держави у 1918 р., боротьба за українську державність у міжвоєнний період. Товариство ставило своїм завданням виховати людину з твердим, непохитним “хочу” і “можу”, “пораджу собі сам”. “Просвіта” перейшла через випробування. Перша світова війна фактично припинила діяльність “Просвіти”. Російська окупація завдала великої шкоди Товариству. Було знищено бібліотеки, читальні, репресовано активних діячів. Деякі з них змушені були виїхати за межі України. У 1938 р. було заборонено відзначати 70-річний ювілей “Просвіти”, тож у низці місцевих “Просвіт” були проведені “німі свята”. Люди тихим походом йшли навколо домівки-читальні, освячували прапор і мовчки розходилися. Із сьогоднішньою річницею “Просвіти” нас прийшли привітати представники влади, професори, члени Ради, правління, гості з-за кордону, відомі народні артисти та колективи, зокрема: голова нашого міста Руслан Марцінків; керівниця управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської облдержадміністрації Тетяна Бойко; професор кафедри методики музичного виховання та диригування Прикарпатського національного університету мені Василя Стефаника Ганна Карась; помічник народної депутатки України Оксани Савчук Юрій Головчук; директор видавництва “Педагогічна думка” Сергій Остапчук. Гості-просвітяни з Польщі – Марек Сирник і його дружина (представники “Просвіти” Рес-
Письменник і час · “Націю, яка під кулями, ракетами, “шахедами” та всілякою нечистю плекає, зберігає й примножує історичну пам’ять, – не перемогти”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
Світло було весь час, поки тривала творча зустріч “Майстри слова” з поеткою Валентиною Коваленко. Світло були її вірші і книжки. І сама вона була світло. А може, жаринка, яку затисла у грудях розпеченим словом на Тарасовій горі і винесла на люди. І тепер той жар обпікав окопною правдою нашу кров, зупиняв серце і видихав оніміння.
Не смій до мене сікатись в брати! Твоє “брати” лише від слова “брАти”. А ти віки ведеш мене до страти. Зведенюки ми. Межи нами – грати Й бетонні – до півнеба – блокпости! Півтори години вдихів і видихів – надто мало, щоб осягнути її слово. Але щоб зрозуміти, що сьогодні зустріч з дивовижною Майстринею слова, досить кількох її віршів. Цього часу досить, щоб в одній з поеткою тональності освідчитися, налюбитися, нашептати, замовити і подякувати. І попросити, самі знаєте, для кого:
Аби тебе завирив чорторий Аби тебе зассали трясовини, Щоби твоє поріддя ці провини Не згоїли до сивої пори! І замовляти, і молитися пані Валентині легко. Бо вона стоїть на найвищій вершині – Тарасовій горі, звідки все видно і чути. Тут її місце сили. Тут заряджається творчою енергією і заряджає шевченковим духом свої світлоносні рядки. І посилаючи в гніві “знаємкого” на болота, вона знову виходить серцем на зелені береги Дніпра. Скупана бористеновим світлом і готова творити. “Тарасова Гора дала мені багато”. Тут вона народжена, в Самгородку, на Смілянщині. Звідси її великий рід, який знає, досліджує, яким пишається і любить – усіх і кожного. І бабцю – повитуху. І прадіда – дзвонара, казали, що у його руках – дзвони говорили. Любить рідне село, яке родить у ній слово і красу. І ця любов довіку. Перед тим, як очолити Національний Шевченківський заповідник у Каневі, пані Валентина працювала десять років у дитячих садочках, десять років у школі. Потім була аспірантура, кандидатська, педагогічна і наукова робота. Два роки очолювала Черкаську обласну раду. Боялася, що слово геть її полишило. Насправді воно підростало, дозрівало, мандрувало по якихось нових світах, набиралося нових вражень ізнову заговорило. Валентину Коваленко знали більше як поетку чуттєвої лірики. Проте в лютому 2022-го її вірші одягли бронежилети і тепер пропікають вогнем кожного, хто до них доторкнеться. Правдивих заряджають, неправедних спопеляють. Слово вимагає праці, пошуку, знань. “У мене було багато запитань до самої себе. Тепер мій внутрішній зір поглибився”. Вона не лише використовує наше мовне багатство, а й примножує, бо народжує нові словотвори. Їх дуже багато. Вони дивовижні і природні. Вона бавиться зі словом, як з коником. Запряже, підкує, випустить
Валентина Коваленко, Юлія Бережко%Камінська, Раїса Сеннікова
Шевченківського національного заповідника – Свято-Успенський Собор у Каневі, де відспівували Кобзаря. Тепер він належатиме до Православної Церкви України. Тож нехай усі заслужені похвальні слова, щиро мовлені на вашу адресу в Києві, додадуть вам сили у цій святій справі. Бо не так просто буде виконати постанову суду тим, кому гундяївський мір дорожчий за святе Шевченкове слово. Знову доведеться стати зі своїм словом до борні, щоб довести, що “наше справік отут”. Про письменницю, літературознавицю, директорку Шевченківського заповідника у Каневі Валентину Коваленко святкове слово тримали Михайло Сидоржевський, Михайло Наєнко, Максим Рильський-правнук, Раїса Сеннікова. Чудово модерувала зустріч Юлія Бережко-Камінська. Дякую Національній спілці письменників України і Національному музеєві літератури України за достойне пошанування Майстрів слова. Це Світло, яке повертається.
на волю, приголубить, пригорнеться до гриви, осідлає, взявши повіддя у руки, а ноги у стремена. І вершницею Слова знову стане при ватрі Чернечої гори. Щоб “огонь в одежі…” не згасав. Завдяки формулі пані Валентини я зрозуміла, у чому разюча, на рівні біологічному, відмінність між українцями і росіянцями. А ти в брати на сікайся і кайсь, Й затям собі: ніколи не зрідниться Моє в’язке вкраїнське ДНКа Й твоя рідка москальська сукровиця! Дякую вам за вірші – помічні, як зілля. За поезію прямої дії. Ви вважаєте, що писати треба одразу, набравшись вражень. Пишу одразу, проте мої враження від творчої зустрічі невичерпні. Тому ще не раз повертатимуся і до ваших віршів, і до ваших книжок – за глибинними сенсами, метафорами, словотворами і вогнем в одежі слова. Попереду у вас велика місія – офіційно і юридично прийняти до нашої святині –
Письменник і час · “Націю, яка під кулями, ракетами, “шахедами” та всілякою нечистю плекає, зберігає й примножує історичну пам’ять, – не перемогти”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Щирість і простота притягують, наповнюють серце спокоєм, роздумами й розумінням важливості ціннісних людей. Особливо ж, коли перед нами жінка-письменниця, інтелектуалка, історик за фахом та педагогиня. Все це про членкиню Національної спілки письменників України Галину Козак. У затишній світлиці Тернопільської міської організації “Просвіта” відбулася творча зустріч з авторкою та презентація її книг “Дівчина на білому коні” й “Вузлики пам’яті”. Цей захід організували просвітяни Тернополя.
Ірина ШУМАДА, заступниця голови Тернопільської міської “Просвіти”, депутатка обласної ради
Народилася пані Галина на Тернопільщині в мальовничому селі Урмань (нині Бережанської міської громади). Викладала історію в одному з Львівських університетів. Свою творчість розпочала 2019 року з прозових творів про жінок. Потім вийшла її нова повість “Дорога терном заросла”, що розповідає про вчителів, доля яких змусила виїхати за кордон на заробітки, залишивши власні родини, професію та рідні краї. 2022 року авторка презентує повість “Вигнанці”. Твір про українців, яких радянська влада вивезла на Сибір, про їхнє важке життя, переживання та мрії повернення додому. Повість написана на основі родинної історії вигнання та розповідає про Тернопілля. Згадується Копичинецька пересильна тюрма, звідки “ворогів народу”, галичан, радянський режим відправляв у далекі холодні краї. Нелюдські умови перебування, смерть, родинні трагедії… У 1957–1958 роках почали повертатися люди з Сибіру. Але домівки їхні були вже заселені. Знову нові виклики вже на рідній землі. Коли ти без кола й двора, без права прописки, без шматка хліба – охоплює розпач! Та Бог добрий! Життя дарує нові можливості та допомогу добрих людей… Можна знищувати цілі покоління, але українська ідея житиме вічно. Історичний роман “Дівчина на білому коні” розповідає нам про національновизвольну боротьбу в 1940–1950-х роках у Бережанському краї, про родину Бойчуків, п’ятеро дітей з якої були у проводі ОУН-УПА. Цей твір про неймовірну жінку, сильну та патріотичну, яка вижила, залишивши нам у спадок свої спогади та приклад мужності й любові до України. Як мало знаємо про людей-борців, які народилися у Тернопільському краї?! Зустріч з Галиною Козак принесла усім присутнім радість пізнання, глибоке осмислення подій та людських доль. Учасники заходу заслуховувалися розповідями талановитої краянки – письменниці Галини Козак. Години минали, як мить, а слухачі поринали в часи трагічної історичної минувшини Тернопільщини. Книга “Дівчина
Галина Козак серед тернопільських просвітян і молоді на білому коні” присвячена не просто національно-визвольній боротьбі на Бережанщині у 1940–1950-х роках, а героїчному протистоянню ворогові та незламності борців із сіл цього краю. Ці події водночас наш біль і гордість. Звичайні люди, трудівники, які споконвіку засівали землю та збирали хліб, ростили дітей, у час визвольних змагань зі зброєю в руках боронили рідну землю. Книга про незламну та нескорену родину Бойчуків, що офірувала для боротьби за Україну п’ятеро дітей, які мужніми вчинками та важкою працею створювали українську державу. Хлопці та дівчата з навколишніх сіл Тростянця, Слов’ятина, Божикова, Жукова вступали до Організації українських націоналістів. У лісових криївках відбувалися вишколи УПА, діяла підстаршинська школа, підпільна друкарня, працював шпиталь для поранених бійців. Ще одна книга, яку презентувала письменниця, – “Вузлики пам’яті”. Вона про прощення, збереження ментального здоров’я, порятунок людини від власних помилок, осмислення життя. На творчій зустрічі з письменницею були присутні просвітяни, освітяни та молодь Тернополя. Серед них вчителі та учні ЗОШ № 24, викладачі і студенти Тернопільського фахового коледжу національного технічного університету ім. Івана Пулюя, студенти Тернопільського мистецького фахового коледжу ім. Соломії Крушельницької з чудовими музичними дарунками, голова обласної організації Національної спілки письменників України Валентина Семеняк, голова Спілки жінок Тернопільщини Олеся Капуш, активісти Тернопільського міського об’єднання “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, краєзнавиця Людмила Строцень, родина Буняків, а саме пані Світлана – правнучка Миколи Бойчука (Михайлюка), який є одним з героїв роману “Дівчина на білому коні”. На зустрічі був навіть праправнук Михайлюків Святослав. Тішимося, що родина гідно береже пам’ять. Націю, яка під кулями, ракетами, “шахедами” та всілякою нечистю плекає, зберігає й примножує історичну пам’ять, – не перемогти. Ніколи та нікому. З нами Бог! Творча зустріч не залишила нікого байдужим і ще довго витатиме її подих у наших серцях.
Війна і ми · “Моє основне бажання – повернутися до Чернігова і жити там спокійно та щасливо. Це бажання, в якому абсолютно впевнена”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Діна Вонг – телеведуча з Чернігова, яка нині служить пресофіцеркою Першої окремої танкової Сіверської бригади. В ЗСУ – з 31 січня 2023 року. У військо пішла, бо відчувала, що повинна і може взяти на себе відповідальність за майбутнє країни, що готова на рішучі дії, щоб припинити російську агресію, що нарешті зможе робити в житті щось цінне і значиме. Під час інтерв’ю розпитали Діну Вонг про бригаду, в якій вона служить, про побратимів і посестер, епізоди війни, що закарбувалися в пам’яті, і плани на майбутнє після Перемоги.
Наші танкісти працюють на межі неможливого… Для мене кожен із них Герой – З якими людьми доводиться служити? Чим цікава ваша бригада? – Наразі я служу в 1-й окремій танковій Сіверській бригаді. Бригада була задіяна у низці ключових операцій періоду АТО, продовжувала захищати країну на Сході під час ООС. Але для мене, як жительки Чернігова, особливо цінною і знаковою є участь сталевих в обороні міста та Чернігівщини. По факту, я завдячую життям військовослужбовцям 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Люди тут різні. Але однаково сталеві. У нас багато підрозділів, тому й зробити якесь узагальнення важко. Просто хочу наголосити на тому, що наші танкісти зараз працюють на межі неможливого. За потреби вони виїжджають на пряме наведення та успішно знищують місця скупчення особового складу противника та його техніку. В умовах сучасної війни, коли на один танк ворог може спрямувати від 20 FPV і більше, це не рахуючи інших засобів, така робота вимагає сталевого характеру. Такого, як у наших танкістів. Бійці стрілецьких та механізованого батальйонів стійко тримають позиції у смугах нашої відповідальності. Для мене кожен із них Герой. Гадаю, якщо є уявлення того, як працює піхота, то можна далі й не пояснювати. Наші артилеристи не люблять фразу “Боги війни”, але я вважаю, що цей опис для них абсолютно заслужений. Те, як вони знищують ворога – це справді божественно. Переконатися у цьому можна, якщо глянути на відео їх роботи на нашій сторінці. “Пегаси” – бійці роти ударних безпілотних авіаційних комплексів особливо люблять знищувати рухомі цілі. У цьому підрозділі зібралися люди, які постійно вдосконалюють свої навички. Наша бригада – це й ремонтно-відновлювальний батальйон, де служать фахівці з дійсно золотими руками. Це також бійці інженерно-саперної роти; розвідники, РЕБівці. Кожен під час виконання бойових задач ризикує життям. Тому мені складно виділити когось одного, для мене всі наші бойові хлопці – герої.
Початок широкомасштабного вторгнення на Чернігівщині –
це те, що я точно завжди пам’ятатиму… – Чи є епізоди війни, які ніколи не забудуться? – Мені складно відповісти на це питання. Багато чого вже сталося. Але початок широкомасштабного вторгнення на Чернігівщині – це те, що я точно завжди буду пам’ятати. Тоді була цивільною і власне через пережите я тепер у лавах Збройних Сил України. Тому що, по-перше, не хочу аби війна тривала і колись ще повторилася. По-друге, ворог має відповісти за скоєне. – Розкажіть про найскладніші та найщасливіші моменти під час служби. – Найскладніше – і це очевидно, втрачати побратимів. Війна є війна, на війні гинуть, але мені досі дуже важко, коли гинуть люди з батальйону, у якому я починала службу, і з бригади, в якій служу наразі. Суб’єктивно. Найщасливіше – робота з одним із наших танкових підрозділів. Я вважаю (і це моя особиста думка, не як представника відділення комунікацій, а просто як людини, яка служить у війську), що один із танкових батальйонів 1-ї окремої танкової Сіверської бригади – це втілення того, якою дійсно має бути українська армія. Я з великою повагою ставлюся до всіх наших підрозділів. Захоплююся нашими піхотинцями та артилеристами. Просто якщо абстрагуватися і сказати, що найбільш посилило мою мотивацію та віру у перемогу – то це робота із танкістами. – Як друзі, знайомі, що лишилися цивільними, сприймають те, що ви служите? – Сприймають. Усі розуміли, що так буде. Свого часу я публічно озвучила свою позицію, тому деякі речі абсолютно очевидні.
Про посестру на псевдо Демон – Чи можете розповісти про найстаршого і наймолодшого бійця в бригаді, інших цікавих побратимів і посестер? – Я вже казала, що не можу виділити когось одного, бо вважаю, що всі наші бійці – легенди. Та думаю, ніхто не образиться, якщо розповім про нашу посестру на псевдо Демон. Вона була командиром БМП та командиром відділення. Вона одна із тих, хто захистив Чернігів. Брала участь у досить складних боях на Сході країни. Про неї хлопці відгукуються як про справедливого, але суворого командира. Люди з її батальйону (механізований батальйон 1 окремої танкової Сіверської бригади) ставляться до неї з великою повагою. Це дуже сильна, вольова і компетентна людина, для мене честь, що служимо в одній бригаді. Вона вже так багато зробила для спільної перемоги. Розумію, що часто людей цікавить тема жінок у війську. Але наш Демон – це у першу чергу про те, яким має бути справжній ефективний лідер, командир і воїн. Вона – молода і дуже красива дівчина. Проте це не завадило їй зламати усі можливі стереотипи про жінок в армії та здобути авторитет серед побратимів. Я особисто захоплююся нею. І вдячна за Чернігів.
Танкісти часом жартують, що в них хлопчаки командують дідами, але це не більше, ніж жарт І ще, з власних спостережень. У наших танкових батальйонах є така тенденція, що служать і дуже молоді хлопці, і бійці у віці. Досить багато командирів танків, яким ще нема 25. Контракти вони підписували у віці 18-19 років. Є й ті, кому за 50, наприклад. Але це дуже досвідчені танкісти. І виконують свої задачі на дуже високому рівні. Попри таку різницю у віці, в екіпажах ідеальне взаєморозуміння. Звісно, танкісти жартують часом, що в них хлопчаки командують дідами, але це не більше, ніж жарт. Кожен виконує свою роботу із максимальною самовіддачею. Наші екіпажі – це символ того, що молодь готова боротися і бореться за свою країну. І що старше покоління так само активно працює на перемогу. Це надихає. – Чи почуваєтеся на рівні з хлопцями? Яке ставлення до жінки в підрозділі? – У нашій бригаді до тебе перш за все ставляться як до фахівця, як до військовослужбовця. Незалежно від твоєї статі. – Чи відрізняється журналістика на фронті від журналістики, яка була до того, як Ви потрапили до війська. Розкажіть про Ваш творчий досвід. – Робота офіцера відділення комунікацій і робота журналіста – це принципово різні речі, тому не думаю, що варто це порівнювати. Хоч дещо спільне і є. Зазначу лише, що мій досвід у журналістиці сприяє моїй роботі як представника відділення комунікацій бригади.
Людина може напряму зателефонувати нам та проконсультуватися щодо проходження служби – Як мотивуєте приєднуватися до бригади? Розкажіть про досвід рекрутингу. – У різних батальйонах нашої бригади є люди, вихідці Чернігівщини, які стали до лав Збройних Сил України після початку широначив підполковник Віктор Шубець, офіцер 47 інженерної бригади Сил підтримки Збройних сил України. Саме за доброї волі цього військового підрозділу унікальний мистецький проект вдалося підготувати всього за шість місяців. Роботи вже були представлені у Дубно та Рівному до Дня Інженерних військ. І тепер ця виставка відкрилася для широкого загалу у столиці. – Ці картини відображають випробування, які проходять наші військові. Про це потрібно не просто говорити, про це треба кричати, щоб нас почули у всьому світі. Я створюю не лише картини, а й листівки, які вже побачили в понад 100 країнах. Сподіваюсь, вони допоможуть Україні комасштабного вторгнення. Вони принципово хотіли долучитися до 1 окремої танкової Сіверської бригади, тому що саме вона звільнила їх міста з окупації. Ця мотивація повністю збігається із моєю власною, до речі. Але. Наша бригада називається танковою, проте у нас є багато різних підрозділів. Фактично, у нас людина може обрати свій шлях у війську – може бути танкістом, артилеристом, медиком, розвідником, піхотинцем; може ремонтувати техніку, може працювати над засобами радіоелектронної боротьби. До перемоги веде багато шляхів і ми пропонуємо обрати свій та рухатися ним у складі 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Щодо рекрутингу, то зараз людина може напряму зателефонувати нам та проконсультуватися щодо проходження служби. Будуть враховані її навички та компетенції, звісно, візьмуть до уваги й побажання. Крім того, наші офіцери групи рекрутингу проконсультують у питаннях повернення із СЗЧ та щодо можливості переведення з іншого місця служби. Нагадаю наш контакт: ([контакт приховано]. – Чи підтримує бригада та ви особисто зв’язок із родинами загиблих? – Звісно, наші офіцери з відділення цивільно-військового співробітництва постійно на контакті із родинами загиблих. Також побратими наших Героїв постійно підтримують зв’язок із їх близькими. – Що мрієте зробити після Перемоги? Будете й надалі в армії чи повернетеся до цивільного життя? – Моє основне бажання – повернутися до Чернігова і жити там спокійно та щасливо. Це те бажання, в якому абсолютно впевнена. Щодо того, чим буду займатися, то ще рано про це говорити. Перш за все Перемога. І Перемога надасть право подальшого вибору.
Спілкувався Євген БУКЕТ Фото з архіву Діни Вонг отримати необхідне озброєння, – поділилася Євгенія Базелюк. “Ця подія стала справжнім святом для всіх присутніх, адже її відвідали не просто гості, а справжні герої – командири наших Збройних Сил. Після вчорашнього заходу я всю ніч переживала ці емоції знову і знову, нескінченно дякуючи всім від щирого серця за добрі слова та слова підтримки. Це таке щастя, коли твою творчість помічають і цінують, коли твої картини знаходять відгук у серцях тих, хто захищає нашу країну. Моя душа сповнена вдячності та натхнення продовжувати цю важливу справу”, – написала на своїй сторінці у Фейсбуці пані Базелюк. Фото з відкритих джерел
Війна і ми · “Моє основне бажання – повернутися до Чернігова і жити там спокійно та щасливо. Це бажання, в якому абсолютно впевнена”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Виставка художниці Євгенії Базелюк під назвою “Попереду перших” відкрилася в Культурно-мистецькому центрі Дарницького району столиці. Роботи мисткині з Рівного зображують військову техніку, що виконує бойові завдання на передовій і займається гуманітарним розмінуванням деокупованих територій України. Окремий наголос в роботах відводиться воїнам-інженерам, які фахово виконують свою нелегку, але вкрай необхідну місію. – Для нас це не просто мистецтво, це підтримка. Картини нагадують, що боротьба триває, а наші дії допомагають доносити правду до країн-партнерів, – заз-
Доля на тлі історії · “Коли після наполегливих пошуків знаходиш підходяще слово чи сюжетний хід, приходить невимовна радість”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ У Чернівецькому видавництві “Букрек” виходить унікальна книжка письменника Петра Вороб’я “Останній бандерівець”. Це вибухова історія про зламані долі відважних людей, що виборювали Незалежність під час національно-визвольного руху, про непокаране зло і про те, чи здатні ми пам’ятати і шанувати тих, кому завдячуємо відновленням державності України. Про історію створення книжки автор розповів нашому тижневику.
– Петре Петровичу, всяка дорога починається з першого кроку, й у літературу теж. Як почалася ваша трилогія “Заграва”? – Спершу “Заграва” не задумувалась як трилогія. На початку 2005 року у видавництві “Букрек” тисячним накладом вийшов однойменний роман. А перед тим на Майдані, під час Помаранчевої революції, доля звела мене з Володимиром Яворівським, тодішнім Головою Спілки письменників України. Я обмовився, що написав роман. Володимир Олександрович попросив почитати рукопис. У результаті, він
Степан Коваль “Рубащенко” – вій% ськовий комендант і один із творців Колківської повстанської республіки запропонував мені – на той момент навіть не члену Спілки, що напише передмову до книги. Я, звісно ж, погодився. У результаті, книжка вийшла з його передмовою і суперобкладинкою у виконанні художника Сергія Пояркова. Видання ще не було зброшуроване, як Володимир Олександрович зателефонував мені і попросив негайно передати книжку до Києва. Як з’ясувалось пізніше, про неї він розповів Вікторові Ющенку і той виявив бажання прочитати. – Тобто Президент Ющенко був у числі перших читачів роману? – У друкованому вигляді, якщо не рахувати редакторів із коректорами, – так. – І які ж були його враження? – Як кажуть, за що купив – за те й продаю. Передам словами світлої пам’яті Яворівського: “Володю, – нібито сказав йому Віктор Андрійович, – така книга повинна бути в кожній українській хаті!”. Звісно, я зрадів, стан був піднесений. Врахував пораду Яворівського – не обмежуватись однією книгою. У результаті виник задум розповісти про життя трьох поколінь української родини за століття, починаючи із проклятущого 1914 року. Судячи з того, що роман-трилогія здобула Перше місце в літературному конкурсі Міністерства культури України 2018 р. серед творів у номінації “Проза”, задум виявився вдалим і щасливим. – Та повернімося до ваших перших кроків у журналістиці і літературі. – Вступив я на факультет журналістики в Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка при деканові Дмитрові
Прилюку, хай царствує. Закінчував університет при новому деканові – Анатолієві Москаленку і новому генсеку – Горбачові. Перебудова, гласність, нові віяння… Словом, у вигляді експерименту на факультеті журналістики дозволили творчі дипломи. Себто, замість нудної дипломної роботи на тему “партія веде!”, можна було писати і захищати оповідання чи й повість. Єдина умова – для затвердження теми диплому розписати в деталях сюжет. Я задекларував такий сюжет: у родині три сини. Один – у партизанах. Другий – на фронті. Третій – у бандерівцях. Гадав, що з ідеологічної математики виходило 2:1 на користь комунізму. Мені дозволили, і я почав роботу. А через якийсь час кличуть у деканат. – Завертай голоблі! – кажуть. – Вирішено, що попри гласність і перебудову, ще не час для таких тем. Проте тема диплому стала згодом темою усіх моїх книг. Що там книг – усього життя. Адже я – онук і син українських повстанців. – Тобто трилогія – автобіо% графічна річ? – Почасти. Родина Орленків у трилогії – це збірний образ, де є риси і біографічні деталі моєї сім’ї, односельців, краян, усіх українців. Адже за столітню тривалість трилогії, а кожен том у часі охоплює 33 роки, мої герої мігрують по всій Україні, опиняються всюди, де відбуваються значимі події української історії, перетинаються з історичними постатями, які сьогодні у всіх на вустах. – Як сприйняли ваші односельці роман про себе, свій край? – Я часто кажу, що поліщуки, а я сам із Рівненщини, — це великі діти. Вони сприймають усе буквально. Я виріс у селі Яцулі – 30 хат посеред лісу. Фактично хутір. Усе життя ми з ровесниками мріяли про річку чи хоч ставок. Тож у книзі я нарешті втілив свою дитячу мрію – зробив так, що річка нашого краю – Горинь, протікає через наше село. Після виходу книги я приїхав у рідне село. Дядьки зійшлися в нашу батьківську хату. Звісно, не обійшлося без традиційних на Поліссі житнівки з мациком. Зайшла мова за книгу. І от вони кажуть на співучому нашому діалекті. – Петя, ти написав дурницу! Мене як окропом обдало від цього вердикту! – Як-то дурницу? – питаюся. – Тогди покажи, де в наших Яцулях протекає река?
І як я не запевняв земляків, що річка – це авторський домисел, що письменник має право на творчу уяву, здається, я їх так і не переконав Зрозумів, що найважче писати про сучасність! Хоча, здавалося б, має бути навпаки. Бо ось вони – учасники, очевидці. Та й ти сам – свідок подій. Але ж не дарма мовиться, що на велике треба й дивитися звіддаля. Третій том “Заграви” – “Сяйво” – це новітні часи. Період застою, розпад СРСР, утворення незалежної України. Два Майдани, початок війни на сході, Іловайський котел. Щоб пояснити, чому виник новий розлом України із трагедією війни, я перемістив одного з своїх героїв у післявоєнний Донбас – у Єнакієве, а його сина увів у найближче оточення Віктора Якуновича – під таким “логотипом” у “Сяйві” проходить “двічі несудимий”. Тому для мене нема нічого дивного в тому, що сьогодні на території нашої Вітчизни палає повномасштабна війна з Росією, у якій беруть участь мій син та донька із чоловіком. Із донькою – добровольцем ЗСУ із 2022 року – у нас вийшла показова розмова стосовно моєї творчості. На закид, що їй, мамі двох донечок, найменшій із яких півтора року, не місце на передовій, моя донька підвела мене до книжкової шафи, де стояли чотири мої романи: – Я поступаю так, як мене вчать чинити твої герої. Що тут скажеш… – У вас є ще один роман – “Гонитва”. Що зашифровано в цій назві? – Уперше розповідаю, що назва книжки мала бути “Гонитва за Україною”. Але поки вийшов роман, з’явився фільм “Молитва за Україну”, і я подумав, що будуть аналогії й асоціації з кінокартиною. А назва випливає зі змісту роману про молодого поліщука Петра Олійника, в романі – Смоляренка, який тричі(!) втікав із сталінських таборів. Останній раз із страхітливого “Дубровлагу”, в якому сиділо багато українських дисидентів, зокрема Чорновіл, Лук’яненко, Стус. Останній і прозвав мого героя поліським Кармелюком. А про Петра мені розповів Левко Лук’яненко, тож я не міг не повідати про цю унікальну людину своїм читачам. – У чому його унікальність? – Коли “Індусу” – таке псевдо мав боєць УПА Олійник,
вищу міру покарання замінили на 25 років тюрми, він поклявся, що не залишиться в неволі. І слова дотримав. За три роки перебування у камері-одиночці Володимирського централу, він – доти неписьменний, екстерном закінчив середню школу і склав іспити на атестат зрілості, тож коли після втечі з “Дубровлагу” написав відкритого листа, “куму” — начальнику табору, звідки втік, то в ньому не було жодної граматичної помилки. За таке нахабство тогочасний міністр МГБ Семичасний оголосив його особистим ворогом. І коли Петра все-таки упіймали, саме “залізний Шурик”, як прозвали Семичасного, наполіг, щоб Президія Верховної Ради СРСР, особисто Брежнєв дозволили розстріляти втікача, позаяк у Радянському Союзі на той момент була скасована смертна кара. – Довго пишете свої романи? – Якщо ви про муки творчості, то вони для мене солодкі. Повірте, коли після наполегливих пошуків знаходиш підходяще слово, а чи сюжетний хід, приходить невимовна радість. Інколи, на жаль, справжні муки настають після виходу роману! Ту ж “Гонитву” взяти, якій присуджена літературна премія ім. Богдана Хмельницького. Якось, будучи удома – на Поліссі, заїхав у райцентр Березне – малу батьківщину мого героя. Розповідаю голові райдержадміністрації про їхнього земляка з надією, що хоч кілька книг для шкільних чи публічних бібліотек замовлять. Хай люди знають про легендарного поліського Кармелюка, якого стратили за особистим дозволом “дорогого” Леоніда Ілліча. Де там! Удають (а може й не
Письменник Петро Воробей удають), що книжка їх не обходить. Чи інший випадок – у Острозі, на рідній Рівненщині. У першому розділі роману “Гонитви” “Репетиція Крут” йдеться про загибель – за місяць до Крутянської трагедії, у грудні 1917 року, на станції Кривин біля Острога – острозького гімназійного легіону ім. Богуна. Там – у Кривині, в бою з більшовиками, що поверталися з фронту військовим ешелоном і роззброювати який послали острозьких студентів, загинуло сім легіонерів. Я сподівався, що моя книга покладе початок ушануванню полеглих молодих героїв. Для чого й зустрівся з можновладцями Острога. Результат? Той самий, що і в Березному. А шкода, що так недбало ставляться на місцях до нашої слави і звитяги. – Петре Петровичу, судячи з назви книжки, що готується до виходу в “Букреку” – “Останній бандерівець” – тема ОУН%УПА вас не відпускає? А що послужило поштовхом до написання роману? – Таких тригерів два. Найперше – доля Івана Гончарука з Волині, двічі засудженого за службу в УПА. Але коли у 1946-му розстріл йому замінили четвертаком – 25-ма роками тюрми, то у 1989- му – за два роки до проголошення незалежності України, совіти-таки випустили в Івана кулю. Досліджуючи історію мого земляка з Волині, я вийшов на долю родини Павлюків із села Зеленча, що на Хмельниччині, де проживаю три десятки літ. Ця історія вбила мене. Я не міг, образно кажучи, їсти, спати, дихати. Уявіть: сім’я зв’язкових ОУН – дві сестри і чоловік однієї з сестер, яких вислідили чекісти, – не будучи впевненими, що витримають тортури НКВД – отруїлися. При цьому, стративши рідну доньку, яку енкаведисти обіцяли віддати в дитбудинок, де з неї виховають патріотку, яка плюватиме на все, що дороге її батькам. Одна із сестер залишила передсмертний лист до нащадків, який зберігся в архівах КДБ і дійшов до нашого часу. Ось його текст: Слава Україні! Українці! Не судіть мене що я стратила своє життя. Я не хотіла іти на енкавідіські тортури якими вже мучили мою сестру і швагра племінницю 2-го листопада в 7 год вечора і мучили цілу добу. Вимагали від них щоб вони зрадили батьківщині і видали провідників. Но в нас присяга яку ми додержали до кінця свого життя. Ми вмераєм і гордимося своє смертю. Героям слава! За
Іван Гончарук – останній бандерівець і відмова в помилуванні за підписом Валентини Шевченко
Доля на тлі історії · “Їхній приклад наснажує сьогодні новітніх героїв. Україна має перемогти зло і покарати його. І це єдиний наш вибір”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тебе Україно не дрогне рука випити отруту і тобі не зрадити. Машлак Є.В. Павлюк А.В. Павлюк А.В. Павлюк Катя А. Може найдеться що наші імена будуть прозносити як буде вільна Україна. Остання фраза зачепила мене за живе. Йшов 2021 рік. Наближалось 30-річчя Незалежності. В кожнім обласнім центрі почалось “соцзмагання” на встановлення чимвищого флагштока до Дня Незалежності. А я тим часом обходив найвищі кабінети Хмельниччини з єдиним проханням до очільників області – назвати хоч вулицю чи провулок на честь родини Павлюків. Адже вони ніби самі просили в своїм останнім листі нас – їхніх нащадків: “Може найдеться що наші імена будуть прозносити як буде вільна Україна”. – І чим же закінчилися ваші оббивання порогів владних інстанцій? – На Поліссі, звідки я родом, щоб підситили правдивість своїх слів, кажуть: “На хлібі клянусь!”. Отож – на хлібі клянусь, те, що я скажу, – правда! Як я сказав, починаючи з довоєнного 2021 року, я два роки поспіль оббивав кабінети керівників різних рівнів Хмельниччини з єдиним проханням – назвати ім’ям цієї святої родини, як не вулицю, то хоча б провулок. Вони ж про те ніби натякають у своєму листі у вічність. Реакції – нуль! Зрештою, чиновників можна зрозуміти. Якби я пропонував не вулицю переназвати, а плитку на ній перестелити, та ще й з відкатом, тоді інша справа! Кожен посвоєму аргументував відмову. Мовляв, існує територіальний принцип. Павлюки жили в селі Зеленче, то хай там і називають. Чи в місті Дунаївці – це центр їхньої територіальної громади. Або
Галина ДАЦЮК, журналістка
Василь Процюк народився ус. Городиловичі на Львівщині. Начальник штабу УПА-Південь, член Крайового проводу ОУН, майор УПА. Член ОУН з 1935 р. Очолював аматорський гурток у рідному селі і “Просвіту”. Організовував осередки ОУН на Холмщині і Волині. Учасник німецько-польської війни. При виконанні завдання ОУН у 1941 р. був арештований і ув’язнений в Луцькій тюрмі. Дивом врятувався від масових розстрілів. Від 1943 р. в УПА. Командир сотні, начальник штабу Кременецького куреня Івана Климишина – Крука. Командир Кременецького куреня УПА. Організатор і керівник старшинської та підстаршинської шкіл на Шумщині. Один із дієвих командирів (зокрема, прориву повстанських груп з оточення) під час знаменитої битви на Гурбах. Прийняв гарячу смерть разом зі своїм охоронцем 13.05.1944 р. у криївці, оточеній НКВС, в с. Кордишів на Шумщині. Василю Процюку було тоді неповних 30 років. Однією з найяскравіших подій, які трапилися зі мною за рік, що минає, та й за багато інших минулих років, вважаю історію з рукописом книжки про командира штабу УПА – Південь Василя Процюка, яку написав його син Микола Процюк. Я вже розповідала про те, як на Хрещатику, 26, на
Галина Рейкіна – єдина з дівчат у “процесі дев’ятнадцяти” молодих творців Колківської повстанської республіки, суджена і розстріляна у грудні 1944 р.
в Кам’янці-Подільському – це їхній район! Але ж сім’я віддала життя не за село, район чи громаду – за Україну! Я припинив усякі спроби достукатись до сердець подільських чиновників, коли найголовніший із них, голова ОДА – тепер колишній, відповів мені: “Бачите, ця сім’я отруїлася. Вони – самогубці. А самогубців навіть на цвинтарі не ховають. А ви хочете, щоб ми вулицю на їхню честь назвали!”. Почувши ці слова, я підвівся і, не прощаючись, вийшов із кабінету. Та в порозі обернувся і запитав у можновладного чинуші: “А ви знаєте, скільки бандерівців застрілилися в схронах, щоб не здатися ворогу? Як того вимагала від них присяга? І серед них – головнокомандувач УПА”? “Боже, який сором! Яка ганьба! – думав я виходячи з державної установи. – Хто нами керує? Кого ми обираємо?”. Не добившись пошанування подільської родини Павлюків у назві вулиці, я зробив те, що міг зробити – включив епізод із їхнім жертвоприношенням у свій роман “Останній бандерівець”, який, дасть Бог, вийде перед Різдвом. Вийде, дякуючи очільнику корпорації “Оболонь” Олександру Слободяну, який, довідавшись із мого листа про подвиг своїх земляків-подолян, визвався допомогти із виданням роману. За що я йому і всім “оболонцям” – щиро дякую. – Іван Гончарук і справді останній бандерівець? – Офіційно знищений радянською владою – так. “Джанка”, як прозивали в селі Йвана, розстріляли за вироком радянського суду 12 липня 1989 року – за рік прийняття Декларації про державний суверенітет України і за два місяці до офіційної появи Народного руху. – Чим же так насолив совітам Джанко? – Анічим. Серед усіх героїв моїх книг Джанко був найбезпечніший для комуністичної влади. Його просто принесли в жертву, щоб відсахнути від потужного руху до незалежності, що наростав, колишніх в’язнів сумління – дисидентів, колищніх учасників ОУН-УПА. Щоб сказати їм: “Сидіть і не висовуйтесь! Бо кожного з вас ми можемо знищити, як Івана Гончарука!”. Адже це в голову не вкладається: для того, щоб судити Івана вдруге – “за зраду Батьківщини”, Волинський обласний суд навіть скасував йому 25-річний вирок, винесений Військовим трибуналом у …1946 році! За яким Іван Савович відбув покарання і був амністований! Доля Івана Гончарука послужила мені лише тлом для розповіді про не менш епохальну подію – утворення на території Волинської й Рівненської областей Колківської повстанської республіки. Для цього довелось Джанка із його рідного села Грудка, що під Колками, “переселити” в самі Колки й увести в коло творців та організаторів повстанської республіки, яка проіснувала з 15 травня по 7 листопада 1943 року. Уявіть, пів року в поліській пущі, на території площею 2 тисячі квадратних кілометрів, існує Українська республіка. Діють державні установи, магістрат, суди, школи, лікарні, друкарні, театр. Використовуються гроші – бофони. Покликано до життя всі українські державні символи: прапор, герб, гімн. А в центрі усього цього дива – Українська повстанська армія. Точніше – люди, що зголосилися до її лав. Такі, як Іван Гончарук. – Сподіваюся, гіркий урок із досі непошанованою родиною Павлюків – єдина прикрість, з якою ви зіткнулися під час роботи над своєю книжкою? – Як би ж то! Найболючіший і найгіркіший урок я виніс, ви не повірите, в день, коли довідався, що Національна комісія з реабілітації відновила чесне ім’я Джанка і визнала його невинно засудженим. Тобто, суддя Борис Плахтій, який засудив Івана Гончарука до розстрілу з конфіскацією майна, вчинив це не з правових, а з ідеологічних міркувань. Так от, того ж дня, коли один суд – Комісія з реабілітації, визнала Гончарука невинно засудженим, інший суд розглядав позов Бориса Плахтія – людини, яка винесла цей несправедливий вирок, чим прирекла на смерть мого героя, – до Пенсійного фонду, вимагаючи у незалежної України ського краю, написав поему-трилогію “Полум’я Волині”, частину якої присвятив перепохованню командира штабу УПА-Південь Кропиви у 1994 р. Тут – уривок. Заповіт командира Кропиви нинішній молоді.
В дорозі “Прощайте: юна ще грабино, Березо в рубаній корі, І ти, вишнева горобино, І ти, калино у дворі. І ти, взолочена тополько, І ти, черешне в горобцях… І ви прощайте, тітко Голько… Спасибі вам, що у кущах Мене з повстанцем-охоронцем Сховали в яму крадькома На цім горбочку, що під сонцем, Щоб легше тисла нас пітьма. Я був та буду вашим другом. Два ріжних місця в мене є: Де пуповина – там, над Бугом, І тут, де серце спить моє. …Несіть, несіть порожнє трумло В дерев і вікон на виду. У нім лиш те, що в тілі струхло, А я до вас живим іду. І мужніх бачу, хто під мене – Моє останнє це житло – Підставив руки і рамена І йде, втираючи чоло. Дивлюсь на край свій Самостійний, Його вбираючи красу, І між людей шукаю зміни Отим, що біль мою несуть. Знайти не можу: все упівці, Колишні в’язні в зморшках літ… А де ж, панове, українці, Волинська юнь, волинський цвіт? Невже над вашою весною Не вкрились рястом ще гаї? Для квіту ж стали перегноєм І я й ровесники мої. Лілеє – дівчино й юначе: Обличчя й груди – під вітри.
збільшення пенсії. І от суд виносить вердикт: щомісяця виплачувати мимовільному вбивці мого героя судді Плахтію… 220 тисяч гривень! Майже 8 тисяч доларів на місяць по курсу гривні на момент прийняття рішення! – То який же висновок із цієї історії? – У відповідь приведу останні рядки свого роману: “…Україна отримала свій прапор, герб, гімн. Столицею республіки обрано Київ, як і мріяли Джанко із друзями, пишучи на щиті при в’їзді в рідне село: “Колки – тимчасова столиця української повстанської республіки (до переїзду в Київ)”. Думаю, де вони тепер – творці й захисники Колківської повстанської республіки? Де їхні могили? Де вулиці, названі на їхню честь? Нема! І не може бути, поки суддя Борис Плахтій отримує двохсоттисячний пенсіон від незалежної України. України, над якою він насміхався всю свою суддівську кар’єру, життя героїв і творців якої цинічно відбирав, із усміхом відправляючи їх у розстрільні камери, як відправив Івана Гончарука”. Згадалися слова Героя України Левка Лук’яненка: “Немає майбутнього у тої країни, у якій вбивці її героїв живуть як звитяжці – ситі, вгодовані, а справжні лицарі – гибіють на копійчану пенсію від держави, за майбутнє якої вони “душу й тіло положили.”. – Петре Петровичу, бажаємо вам, щоб книжка “Останній бан% дерівець” була “в кожній україн% ській хаті”. Щоб люди знали прав% ду про справжніх лицарів духа, які віддали життя за волю Україну. Їхній приклад наснажує сьогодні новітніх героїв, які воюють за неї. Україна має перемогти зло і пока% рати його. І це єдиний наш вибір.
Підготувала Галина ДАЦЮК
Василь Процюк, 1937 р.
Здобута Воля йти нас кличе Під ваших предків прапори. Під сяйво кутого тризуба, В ідею нації святу: Аби земля воскресла люба, Вдягнулась в одіж золоту; Аби весь світ прозрів, побачив Доби вкраїнської жнива. …Тож рвіть нещадно все будяччя, Що нам насіяла Москва. Голубте горлицею мову, Рятуйте пісню од хули І небеса, де двоголові Чужі літають ще орли. Ми вам вручили, наче віно, Борні й Свободи корогви. В могуті й славі Україна: Це – ваша молодість, це – ви!” Сподіваємося, що наступного року українська молодь прочитає книжку Миколи Процюка “Воскресіння через пів століття”. Щоб краще пізнати героїчне минуле і з таким же лицарством творити сучасне.
Доля на тлі історії · “Їхній приклад наснажує сьогодні новітніх героїв. Україна має перемогти зло і покарати його. І це єдиний наш вибір”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ 22 грудня командиру штабу УПА – Південь Василю Процюку-Кропиві виповнилося 110 років. Героям слава!
Українському радіо, Микола Васильович віддав мені звичайну канцелярську папку. На ній було написано: “Василь Процюк- Кропива. Хроніка подвигу. Воскресіння через пів століття”. І заповідав видрукувати її. У квітні пана Миколи не стало. На прощанні я пообіцяла виконати його заповіт. Кілька місяців поспіль на шпальтах часопису “Слово Просвіти” з’являлися уривки майбутньої книжки Миколи Процюка під рубрикою “Тільки в “СП”. А тепер книжка сина про батька – 15 розділів – майже 300 сторінок – підготовлена до друку. І це частинка мого серця на пошану Лицаря України Василя
Герої УПА. Крайній праворуч — Василь Процюк%Кропива
Процюка. Цього року з його онукою Іриною та праонукою Іванкою, які приїхали з Франції, ми побували на Волині – на місці героїчної загибелі командира в селі Кордишеві (моєму рідному селі); на місці перепоховання Василя Процюка у Шумську; побували ів Антонівцях, де в 1943–1944 рр. зродилася Антонівецька Республіка і діяла Армія УПА-Південь, очолювана командиром Василем Процюком. Який вірив у те, що Україна здобуде державність і пам’ятатиме тих, хто життя поклали за її волю. Посмертно Василь Процюк відзначений двома Золотими Хрестами за Бойові Заслуги УПА 1 кляси (1945, 1952). 50 років він спочивав разом побратимом на пагорбі у Кордишеві. Перепохований з почестями разом із шістьма повстанцями у Шумську 1994 р. Цього року завдяки історику, краєзнавцю Анатолію Лукащуку встановлено псевдо полеглого охоронця Василя Процюка-Кропиви – Орлик і Грім. Відкриваються нові факти героїчної звитяги, а боротьба за державу Україну триває. Тернопільський письменник Георгій Петрук- Попик, родом з повстан-
Многії літа! · “Ніколи не прагнув слави, титулів, відзнак і відзначень – бо то все минуще. Вічні тільки Бог та Україна”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Олена БОНДАРЕНКО
У грудні 1965-го начальство львівського СІЗО вирішило пустити родичів на побачення до арештанта Косіва. Мовляв, і Новоріччя незабаром, і день народження у підслідного. Насправді причина такої “щедрості” була геть інша: молодий науковець, він же націоналіст – антирадянщик, виявився міцним горішком і розколюватися навідріз відмовлявся. Тож на побаченні мама, припускалося, застосує увесь свій вплив на упертюха. Щоби, значить, щиросердним каяттям і добровільною співпрацею зі слідством заслужив можливість надaлі займатися улюбленою наукою. На благо радянської батьківщини та її “честі й совісті” – КПРС. Юлія Миколаївна прихворіла, на побачення приїхав тато. “Михасю, тебе б’ють?” – запитав Василь Степанович, обіймаючи сина й наче обмацуючи в пошуку слідів катувань. “Ні, тату, не б’ють”, – відказав. Та він би й не признався, щоб не завдати болю рідній людині. Тоді батько притулив свою сиву голову до синової й тихо, але твердо проказав слова, які стали Михайловими кредо і мірилом цінностей на ціле життя… Це був час, коли ще подеколи репресивна система, імітуючи правосуддя, випускала жертву зі своїх пазурів “за браком доказів”. (Уже незабаром, щоб запроторити до таборів чи психушок, вона жоднісіньких доказів не потребуватиме). Михайла випустили з СІЗО. Але на улюблену роботу до Львівського університету імені Івана Франка тридцятирічному завідувачу Кабінету Франкознавства вже повернутися не дали. Як і захистити готову кандидатську: “Наука, публіцистика і белетристика у творчій практиці Івана Франка”. Тривале безробіття, затим – учителювання в сільській восьмирічці, робота в Історичному Музеї. До речі, сектор старовинної зброї львівського музею “Арсенал” – справа Михайлових рук і серця. Та, зрештою, й тоді, й пізніше – як заступник голови облвиконкому з гуманітарних та соціальних питань – багатьом музеям на теренах Львівщини він допомагав у становленні… Одруження, народження сина і донечки. Хронічне безгрошів’я. Щоб прогодувати родину, ночами писав для “науковців” статті та дисертації. А ще – матеріали для преси під чужими іменами, бо самого Косіва гебістська цензура заборонила друкувати аж на цілих вісімнадцять років. Одначе коли, втомлений, повертався з роботи, серце оповивала тиха радість. Адже вдома на нього чекали кохання, розрада, підтримка – словом, щастя. Його Марусечка, ласкава, тендітна – і напрочуд сильна. З тих наших жінок, що їх Господь обдаровує великим талантом плекати родинний затишок, ставати опертям для свого чоловіка і ростити дітей справжніми українцями та українками. До речі, Михайло вперше побачив Марусю, коли їй заледве виповнилося сімнадцять. Якось завітав у справах до знайомого, пана Антона Заневчика. Мабуть, то було літо, бо сонце сліпило, квіти промінилися безліччю кольорів. А може, й не літо, і сонця не було видко за хмарами. Одначе все довкола вмить стало барвистим і щасливим, бо серед квітів зорові й серцю явило себе сонечко на ім’я Маруся… Найсміливішими мріями він не міг сягнути такої височини, де вони були б разом, у парі. Не знав, як доступитися до пана Антона, щоби просити згоди на шлюб із його донькою. Бо хто він – безробітній чоловік тридцяти літ із гаком, переслідуваний “антирадянщик” без особливих перспектив? І вона – юна тоненька квіточка, чиї ніжні очі увібрали в себе цілий світ… Вона бачила його іншим, аніж він себе уявляв. І покохала цього високого міцного красеня – мандрівника, літератора, філософа. А найважливіше – відчула в ньому ту незрадливість, нелукаву надійність, якої так прагне дівоче серце. Він терпеливо чекав. Маруся закінчила школу, вступила до університету, і вони побралися. Відтоді – неможливо уявити їх нарізно. Якось Маруся в телефонній розмові сказала мені, що збирається на кілька днів у гори, де родина має хатку в селі, але вагається лишати Михайла самого, бо “він без мене не зможе”. І самим видихом: “А я без нього…” Й було в цьому легкому видиху те, що називаємо “одне ціле”… На моє переконання, за всіх часів суспільство потребує гідних прикладів. Тому хочу, аби про цю неймовірну родину знало якомога більше людей. А ще – аби ми не забули, надто нині, в часи тяжких випробувань, кому завдячуємо своєю свободою й життям на власній землі. Михайло Косів – у перших лавах правозахисників-шістдесятників, тих, хто, здобував Незалежність. Внесок Михайла Косіва-законодавця у побудову незалежної Української Держави – неоціненний. Із перших днів роботи в парламенті народний депутат Косів поринув у законотворчу роботу. В нагоді стало глибоке знання історії, культури, процесів законотворення. Верховна Рада України ухвалила десятки законодавчих актів, автором чи співавтором яких був Михайло Косів. 8 червня 1990 року зареєстрував проєкт Декларації про державний суверенітет України. У тексті Конституції України міститься понад сорок правових норм авторства пана Косіва, насамперед – у царині гуманітарної політики, культури та духовності. Серед них – доленосна стаття 10 про державну мову. А стаття 20 Конституції досі читається, як гордий підсумок споконвічної боротьби за право бути українцями: “Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів… Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого... Державний Гімн України – Національний Гімн на музику М. Вербицького…” Парламентський Комітет з питань культури і духовності, який очолював Михайло Васильович, працював на повну потужність, а його очільник, у взаємодії з фахівцями – від бібліотекарів та архіваріусів до наукових та мистецьких світил – готував і відстоював законопроєкти, покликані забезпечити піклування держави про надважливі сфери нашого життя, без яких не може бути освіченої, культурної, високоінтелектуальної нації. От лише кілька ухвалених тоді законодавчих актів, автором і співавтором яких був Михайло Косів. 1991 рік. Закон “Про свободу совісті та релігійні організації”. Цей закон, без пере§ більшення, був епохальним. Він дав мож§ ливість вільно дихати і вірянам, і душ пас§ тирям. Як відомо, в СРСР Церква переважно була філією КДБ – коли ієрархи призначалися Луб’янкою, а священники були зобов’язані доповідати кураторам, що віряни говорять на сповіді. В іншому разі ціла конфесія оголошувалася ворожою до радянської влади і підлягала забороні. Як це сталося з Українською Греко-Католицькою Церквою, чиї священики-мученики за Віру були знищені московською владою, каралися в сибірських концтаборах, правили Службу Божу таємно. “Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих”. Законом був покладений початок великого повернення УГКЦ з підпілля. До речі, цей процес не завжди був мирним. Повернення церков, за наказом радянської влади відібраних у греко-католиків і переданих московській церкві, часом супроводжували неабиякі сутички. Частина мирян, здебільшого підбурювана московською агентурою, перешкоджала поверненню греко-католикам їхніх церков. Михайло Косів запропонував як вихід правову норму про почергові богослужіння у одних храмах. Спроба ворогів розпалити в Західній Україні полум’я міжконфесійної ворожнечі зазнала поразки. 1993 рік. Закон України “Про Націо§ нальний архівний фонд та архівні установи”, який окреслив державну політику в царині архівної справи та діловодства, визначив Національний архівний фонд України як складову української та світової культур§ ної спадщини, що перебуває під охороною держави. 1995 рік. Закон “Про бібліотеки і бібліо§ течну справу”. “Держава підтримує бібліо§ течну справу та її розвиток шляхом гаранто§ ваного фінансування бібліотек, пільгової по§ даткової, кредитної та цінової політики; стимулює забезпечення бібліотек сучасною вітчизняною книжковою продукцією, світо§ вою літературою в перекладі українською мовою…” Законом передбачене існування розгалуженої бібліотечної мережі та її дер§ жавне фінансування (гай-гай, уже за кіль§ ка років число бібліотек почало стрімко скорочуватися!). Закон “Про музеї та музейну справу”, який визначив “…правові, економічні, соці§ альні засади створення і діяльності музеїв України та особливості наукового форму§ вання, вивчення, обліку, зберігання, охорони і використання Музейного фонду України, його правовий статус”. Михайло, досвідчений музейник, узявся до розробки цього законопроєкту і домігся його ухвалення. Адже саме Косів на посаді заступника голови Львівського облвиконкому, опікуючись гуманітарною сферою, відновлював і творив музейну справу на Львівщині. 1997 рік. Закон “Про видавничу спра§ ву”, що унормував порядок організації, здійснення видавничої діяльності, поши§ рення видавничої продукції, державну під§ тримку видавничої справи. Закон “Про професійних творчих працівників та творчі спілки”, яким гарантовані державна підтримка творчих спілок та соціальний захист творчих працівників. Закон “Про благодійництво та благодійні організації”. Хоча 2012 року був ухвалений новий законодавчий акт, саме “Закон Косіва” від 1997 р. ввів до українського правового поля поняття “благодійність, милосердя, утвердження гуманізму”, підтверджуючи, що Україна обирає європейський шлях.
2000 рік. Закон “Про охорону культурної спадщини”. 2010 рік. Закон “Про культуру”. Низка постанов щодо підтримки українського виробника. Безліч виступів, інтерв’ю, зустрічей з виборцями. Численні статті з літературознавства, мовознавства, мистецтвознавства, краєзнавства, проблем розвитку театру, досліджень з історії України, релігійних стосунків, політичної проблематики. Книги: “Про Україну”, “Двоязичіє чи без’язичіє?”, двотомник “Вернімося до джерел”, “Доки? Коли?”, “Музей упокореної зброї”, ‘Кам’яниця Корнякта”, “Удвоє більше дає той, хто дає вчасно”, “ Місто Белз”, “Воскресають лиш там, де є могили “, “Києво-Галицький патріархат Української Церкви як українська багатовікова туга за єдністю” … Й це лише частина творчого доробку письменника. Один із засновників Народного руху на Львівщині, заступник голови Львівської обласної “Просвіти” від часів утворення й упродовж мало не десяти років. Друг і соратник В’ячеслава Чорновола, з ким разом готував перші числа славетного “Українського вісника”, а коли В’ячеслава заарештували, взяв на себе підготовку наступного випуску. Людина глибокої, спокійної, твердої Віри. Промовець, якого слухають, затамувавши подих… Малий Михась ходив до школи горами, у зливу й завірюху, глибокими снігами, за сім кілометрів. Він так хотів і так умів учитися, що став би, певне, великим вченим. Зрештою, він і став ним. Але ніколи не прагнув слави, титулів, відзнак і відзначень – бо то все минуще. Вічні тільки Бог та Україна. У Михайловій долі багато щастя: Марусечка, діти Василько та Ганнуся, книги, друзі, творчість, боротьба, що увінчалася відновленням Української Державності. І втрат теж немало. Найтяжчі, найнестерпніші – доня Ганнуся і побратим В’ячеслав Чорновіл. І мільйони українських людей, полеглих за нашу Волю, замордованих московською владою в Голодомор та розстріляних у ГУЛАГу. Велике Михайлове серце болить щохвилинним болем цієї лютої війни. Час від часу він говорить своєму серцю: “Цить. Цить, кажу тобі. Нам з тобою ще треба ДОЖИТИ”. І серце довірливо заспокоюється – знає, про що це він. Нічної пори садом, виплеканим руками Марусечки, блукає навшпиньки тихий осінній дощ. Або шерехтить крізь небесне сито перший несподіваний сніжок. Або соковиті яблучиська раз-по-раз гупають у хащі любистку та м’яти. Тоді Михайло перебирає вервицю своїх радощів і смутків, звершеного й того, що мусить завершити. Звично звіряється з татовими заповітними словами, сказаними далекого 1965-го йому, арештантові львівського радянського СІЗО. Тоді тато, обіймаючи сина, спитав: – Михасю, тебе б’ють? – Ні, тату, не б’ють. – Навіть якби дуже били… не зрадь друзів… Михайло Косів залишається відданим дружбі й любові, родині й батьківській Вірі, своїм переконанням і своїй Україні, яку виборював, творив і творить щодня. Нехай Господь дарує панові Михайлу многії, щасливії літа, осяяні нашою Перемогою.
Творці Української Держави – народні депутати І скликання, члени “Народної Ради”. Перший праворуч – Михайло Косів
Шевченкіана · “Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине…” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Узяв олівець і папір і взявся рисувати мого друга” Так оповідав Тарас Шевченко у повісті “Художник” про Василя Штернберга (1818–1845), з яким познайомився у 1838 році в Академії мистецтв і поселився разом із ним на початку 1840-го: “Походивши трохи набережною, я пішов на квартиру. Штернберг іще спав; я тихенько сів на стілець проти його постілі й милувався його дитячо-непорочним обличчям. Потім узяв олівець і папір і взявся рисувати… мого друга. Схожість і вираз вийшли непогано для ескіза, і тільки я обкреслив усю фігуру і позначив складки ковдри, як Штернберг прокинувся і піймав мене на місці злочину”. Портрет Шевченка (папір, олівець) у виконанні Штернберга, який вміщено в статті, вважається “його творчою відповіддю Шевченкові”. Справді, ніхто не впіймав, як Штернберг, істинно високу духовну мить, коли 26-річний сторонній учень Академії мистецтв, присівши, зосереджено занурився в улюблену роботу… То був хвилюючий, знаменний і не-
В. Штернберг. Портрет Т. Шевченка. 1840 р.
простий час духовного вибору, коли вчорашній безправний кріпак, а нині вільний молодий художник і поет повною мірою відчув силу Господнього покликання не лише у власній творчості, а й у долі всієї України. То був час творення “Кобзаря”, котрий уособив найвище Богопризначення Поета-націєтворця. Створення фронтиспісу до першого видання “Кобзаря”, який побачив світ у травні 1840 року, Шевченко довірив найближчому другу – Штернбергу, поготів поет присвятив художнику один із восьми творів – поему “Іван Підкова”. Василь Штернберг, який улітку 1836–1838 років працював у Полтавській і Київській губерніях, виконав чимало пейзажів і жанрових картин з української тематики і фактично став у двадцять років одним із засновників українського пейзажного і жанрового живопису… У вже згаданій повісті “Художник” Шевченко висловив своє захоплення творчістю Штернберга: “Яка сила малюнків, і як все прекрасно! На маленькому клаптику сіренького обгорткового паперу проведена горизонтальна лінія, на першому плані вітряк, пара волів біля возу, наваленого мішками. Все це не намальовано, а лише натякнуто, але яка краса! Очей не відведеш. Або в тіні розлогої верби біля самого берега біленька, соломою покрита хатка відбилася у воді, як у зеркалі. Під хаткою бабуся, а на воді качки плавають. Ось і вся картина, і яка повна, жива картина!.. І таких картин або, краще сказати, животрепетних обрисів повний портфель Штернберга. Чудовий, незрівнянний Штернберг!”. Перед від’їздом Штернберга до Італії влітку 1840 року на навчання, де він і помер від сухот у листопаді 1845-го на 28-му році життя, Шевченко подарував другу примірник “Кобзаря”, на якому написав чотирирядковий вірш-присвяту “На незабудь Штернбергові”:
Поїдеш далеко, Побачиш багато; Задивишся, зажуришся, – Згадай мене, брате! Можна сказати, що “Кобзар” 1840 року став духовним символом-апофеозом Шевченкового дружнього ставлення до Василя Штернберга… Згадуючи про нього наприкінці життя, Шевченко вдячно говорив: “Що то за добряча, що за щира людина був отой Штернберг! Боже мій, як згадаю, як то гарно, як весело було товаришувати з ним!”1. Звісно, в рамках даної статті немає можливості, та й не ставиться завдання в повній мірі й глибині розкрити стосунки Шевченка з авторами його прижиттєвих портретів, але в кожному випадку відсилаю читача до публікацій у “Слові Просвіти”, які є в електронному вигляді, в них це зроблено докладно.
“Обідрана, сиротою понад Дніпром плаче…” На думку відомого мистецтвознавця Володимира Яцюка (1946–2012), який ґрунтовно дослідив і описав прижиттєву іконографію Тараса Шевченка, цей портрет (папір, туш, перо) було створено, мабуть, з уяви в грудні 1855 року, коли Шевченко відбував заслання в Новопетровському укріпленні2. На звороті твору рукою Кулішевої дружини, української письменниці Олександри Михайлівни Білозерської, псевдонім – Ганна Барвінок (1828–1911), зроблено напис: “Дуже схожий. Рис. П. А. Куліш”. У цей час поет мав інакший вигляд, щоб переконатися в цьому, досить поглянути на автопортрети Тараса Шевченка періоду заслання. Адже востаннє вони бачилися ще в 1847-му. На початку цього року Шевченко був за старшого боярина на весіллі Куліша й Білозерської, а навесні їх обох ув’язнили в петербурзьких казематах Третього відділу – вищого органу таємної політичної поліції – в період слідства у справі Кирило-Мефодіївського братства. Перший лист Куліш написав Шевченкові з Петербурга через більш як десять років – 26 листопада 1857-го, поет відповів 4–5 грудня з Нижнього Новгорода. Проте на засланні Шевченко читав Кулішеві “Записки про життя М. В. Гоголя” (1856), захоплювався 1-м томом “Записок про Південну Русь” (1856), а дорогою з заслання – букварем українським “Граматкою” (1857) і т. ін.3 Та все це за межами даної розповіді, тому повернуся до Кулішевого портрета Шевченка, який, за вмотивованим переконанням уже згаданого Володимира
М. Микешин. Шаржований портрет Т. Шевченка. 1859 р.
Яцюка, відтворив образ Тараса Шевченка часів другого перебування в Україні (1845–1847 роки). На це найперше вказує така деталь, як пишні бакенбарди, яких він раніше не носив. Під портретом бачимо поетові слова, написані рукою Куліша: “Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче”. Саме ці пекучі рядки з Шевченкового послання “До Основ’яненка” (1839) зачепили мене найперше – значить, вони важили надзвичайно багато для Пантелеймона Олександровича й були для нього буквально пов’язані з образом Тараса Григоровича. Відразу згадалося, що Куліш іще в листі до Шевченка від 25 липня 1846 року пропонував авторові замінити в поезії “До Основ’яненка” рядок про кошового отамана козацького війська “Наш завзятий Головатий” на “Наша пісня, наша дума”. Згодом наполегливий Пантелеймон Олександрович, верстаючи нове видання “Кобзаря” 1860 року в своїй друкарні, таки зафіксував, на мій погляд, найкращу свою правку – саме у вірші “До Основ’яненка”4. Вийшло геніально: Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! Як відомо, після повернення з заслання, готуючи нове видання творів, Шевченко створив обробку тексту послання “До Основ’яненка”, в якому рядки “Україна сиротою / Понад Дніпром плаче” назавжди змінено на “Обідрана, сиротою / Понад Дніпром плаче”. Ми лише переконалися в тому, що Куліш цитував їх іще в 1855 році! Поготів і за багато років до цього, в листі до Миколи Костомарова від 27 червня 1846 року Пантелеймон Куліш писав, дорікаючи йому за певну байдужість до української мови: “Ви кажете, що можна писати на цій мові тільки мужицькі повісті. Але у вас перед очима Шевченко, який виражає на цій мові і псалм Давида, і почуття, достойні вуст найвищого товариства: “Обідрана, сиротою понад Дніпром плаче. Тяжко-важко сиротині, а ніхто не бачить!””. В контексті розповіді про портрет Шевченка стає зрозуміло, чому саме їх Куліш увічнив на своєму малюнку.
“Німий захват від Айри Олдріджа” Шаржований портрет Тараса Григоровича (папір, олівець), який виконав у 1859 році художник Михайло Микешин (1835–1896), привертає увагу Шевченковим написом, зробленим ліворуч по вертикалі: “Немой восторг от Айра Олдриджа”5. Поет познайомився з артистом у листопаді 1858 року під час його гастролей у Петербурзі, а 2 грудня був присутній на виставі “Король Лір” з Олдріджем у головній ролі – не лише в залі, а й у гримувальній артиста. Микешин залишив про це цікаві спогади: “Картина, яку я побачив, вразила мене: у широкому кріслі напівлежав зморений “Король Лір”, а на ньому – буквально на ньому – був Тарас Григорович; сльози градом котилися з його очей, здавленим голосом він шепотів уривчасті палкі слова обурення і захоплення, покриваючи поцілунками розмальоване олійною фарбою обличчя, руки й плечі великого актора…”6. Для глибшого розуміння вкрай емфатичної поведінки Шевченка нагадаю, що ще за півтора десятиліття до того, у 1843- му, він виконав експресивну сцену з п’єси Шекспіра “Король Лір” (папір, гальваноакустика), тобто справді був, так би мовити, в історичному матеріалі. Між іншим, один із сучасних шевченкофобів написав про свідчення Микешина таке: “Сцена, яку влаштував за лаштунками Маріїнського театру, – ридаючи на Олдріджеві – Шевченко, викликала, не
П. Куліш. Портрет Т. Шевченка. 1855 р.
могла не викликати, відчуття незручності ів свідка цієї сцени, не кажучи вже про самого Олдріджа, і, звичайно ж, у нас з вами, читачів цих спогадів”. Я давно побіжно відреагував на цей жалюгідно-недоброзичливий пасаж в одній із книг: “Печальна сміховина Шевченкового злісного шанувальника. Він один знає, як мав себе правильно поводити Тарас Григорович у конкретній ситуації, яке саме конкретне почуття викликала його поведінка у великого негритянського артиста, і, звичайно, він один знає, що саме мусимо відчувати всі ми – читачі спогадів… Згадується поетове: “І немає злому на всій землі безконечній веселого дому””7. Утім для наукового шевченкознавства згаданий автор перестав існувати, ще тоді, коли мудрий Іван Дзюба переконливо показав, що в усіх своїх писаннях він “розкрив” зовсім не Тараса Шевченка: “…Насправді він “розкрив” себе, свою – мізерну – міру розуміння поета і його епохи”8. Тож нас цікавить саме призабута Шевченкова фраза: “Німий захват від Айри Олдріджа”, ствердно залишена на шаржованому малюнку Микешина. Вона ніби полемізує, хоч і, здається, жартома, з тими спогадами, що їх залишили очевидці знайомства й спілкування поета з артистом. Адже в них особливо наголошувалися зовнішня палкість, емоційність, вибуховість Шевченкового ставлення до Майстра, а сам Тарас Григорович у цитованій фразі зафіксував оніміння душевне, сердечне, глибинне захоплення ним9. Так, так! Обов’язково зверніть увагу, як мудро й поблажливо поставився Шевченко до шаржу Микешина. Між іншим, апогей емоційного, духовного спілкування Шевченка з Олдріджем випав якраз на грудень 1858 року, 25 грудня художник закінчив прекрасний портрет артиста. Вони й Новий рік зустрічали разом! Насамкінець хочу передати кожному українцеві Шевченкові слова з його листа до Михайла Максимовича на початку 1858-го, в якому він вітав з Новим роком і молив Господа милосердого послать довголіття та здоров’я “на славу нашої преславної України”. P. S. На мій погляд, у майбутньому виданні “Шевченківської енциклопедії” доцільно буде вмістити статтю “Прижиттєві портрети Тараса Шевченка”. _________________ 1 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Що за щира людина був отой Штернберг! Як то гарно було товаришувати з ним!” // Слово Просвіти. 2023. 18–24 травня. 2 Яцюк В. Віч-на-віч із Шевченком. К., 2004. С. 63. 3 Див.: Мельниченко В. Розмова з Тарасом Шевченком. Про книги, які, “читая, оживаєм” // Слово Просвіти. 2024. 25 квітня — 1 травня. 4 Про ставлення Куліша до Шевченка докладно див.: Мельниченко В. Подробиці Шевченкового життя. К., Либідь, 2021. С. 120–147. 5 Айра Фредерік Олдрідж (1807–1867) — відомий актор-трагік, єдиний афроамериканець, чиє ім’я увічнено бронзовою табличкою у Королівському Шекспірівському меморіальному театрі в Стратфорді-на-Ейвоні. 6 Цит. за: Спогади про Тараса Шевченка. К., 1982. С. 341–342. 7. Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”. М., 2007. С. 130. 8 Дзюба І. Україна у пошуках нової ідентичності. К., 2006. С. 492. 9 Докладно див.: Мельниченко В. “Німий захват від Айра Олдріджа” // Слово Просвіти. 2019. 7–13 березня.
У 12-му томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка в дванадцяти томах представлено десять портретів поета, виконаних сучасниками у 1840–1860-х роках олівцем, аквареллю та в техніці гравюри. Три з них виокремлю для короткої розповіді в контексті характерних історій, пов’язаних із ними.
Національна еліта · “Він – зі славного покоління шістдесятників, яке разюче реформувало вітчизняну культурну традицію, пройшло численні випробування”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ 9 грудня в Будинку Кіно Національної спілки кінематографістів України відбувся вечір пам’яті визначного українського композитора Володимира Губи. Численні шанувальники його виняткового творчого обдарування ділилися теплими спогадами за модерування Сергія Тримбача й Раїси Недашківської, у співдружності з Національною спілкою письменників України (невтомної Ніни Шаварської) та родиною небіжчика, з дивовижним показом музичних уривків до знакових кінострічок Володимира Петровича, організованим Сергієм Марченком.
Дмитро ЧИСТЯК
Знакові постаті нашого кінематографа (Юрій Гармаш), театрального світу (Олег Комаров), телебачення (Тамара Бойко), літератори (Станіслав Чернілевський), співаки (Світлана Мирвода), художники (Інна Казімірова) зібралися вшанувати пам’ять Учителя, Майстра і Друга, але про його творчий шлях і співдружність із українськими письменниками варто нагадати й ширшому читацькому загалу… Представляти українському шанувальнику музики Володимира Губу навряд чи доцільно, адже постать ця знана і шанована. Він – зі славного покоління шістдесятників, яке разюче реформувало вітчизняну культурну традицію, пройшло численні випробування, але здобуло визнання оригінальною творчістю. Володимир Петрович народився 22 грудня 1938 року у вчительській родині. Освіту здобував спершу в Київському музичному училищі імені Р. M. Глієра (клас фортепіано, 1957), а згодом – у Київській державній консерваторії ім. П. І. Чайковського (клас композиції, спершу в Б. М. Лятошинського, а після виключення й поновлення – в А. Я. Штогаренка). Плідний початок творчого шляху, захоплення зарубіжними мистецькими напрямками, новаторське, експериментальне начало в музиці молодого композитора призвело до низки драматичних епізодів, зокрема до виключення з консерваторії, відлучення від слухачів, численних надуманих нагінок і таврувань із боку тоталітарного режиму та його численних пристосуванців. Володимир Губа належав до кола митців (Ігор Блажков, Віталій Годзяцький Леонід Грабовський, Галина Мокрєєва, Віталій Пацера, Валентин Сильвестров), у творчому спілкуванні яких народжувалося оновлення музичної традиції, але шлях цей лежав через тяжкі випробування. Наведу лиш один епізод зі спогадів композитора. Невдовзі після прийому до Спілки композиторів Володимир Петрович бере участь у поїздці радянської делегації до Німецької Демократичної Республіки, де витрачає заощаджені кошти на придбання мистецьких матеріалів для роботи, тож на організовану Спілкою закупівлю вінків для покладання загиблим воякам йому не вистачає. І саме цей трапунок став підставою для виключення зі Спілки композиторів з відповідними наслідками. І лише особисте клопотання виключеного в Москві та перегляд справи на Секретаріаті СК СРСР відновили справедливість, хоч і не сприяли залученню митця до кола виконуваних композиторів. На щастя, і в тих складних умовах – попри замовчування й саботування владних структур – творче життя тривало, передусім завдяки співдружності з кінематографістами. Бували дні, коли доводилося працювати понад двадцять годин на добу, а рука з утоми вже не могла тримати олівця! Після праці вчителем музики в київських школах, музичним редактором Держтелерадіо та студії “Укркінохроніка” Володимир Губа переходить на творчу роботу і створює музику до понад 150 різножанрових творів кіномистецтва (художніх, документальних, науково-популярних, телевізійних, анімаційних...), серед яких такі широко знані не лише в Україні (але й відзначені на численних міжнародних фестивалях) стрічки як “Хто повернеться – долюбить...”, “Камінний хрест”, “Захар Беркут”, “Іду до тебе”, “Олеся”, “Данило – князь Галицький”, “Гетьманські клейноди”, “Сказання про Ігорів похід”, “Голос трави”, “Катерина Білокур. Послання”, “Освідчення в любові”, а також низка мультиплікаційних фільмів, серед яких – серії з добре відомого “Все про козаків”. Композитор плідно співпрацював і товаришував із видатними українськими режисерами Романом Балаяном, Миколою Вінграновським, Віктором Гресем, Сергієм Данченком, Володимиром Дахном, Володимиром Денисенком, Борисом Івченком, Михайлом і Юрієм Іллєнками, Олександром Ковалем, Ярославом Лупієм, Миколою Мащенком, Наталею Мотузко, Леонідом Осикою, Сергієм Параджановим, Володимиром Савельєвим, Олесем Саніним, Ролланом Сергієнком, Валентином Сперкачем, Олександром Столяровим, Віктором Шкуріним... Багатоплановість творчого пошуку композитора вражає: він плідно працював і в інструментальній, і у вокальній, і в хоровій, і в камерній, і в симфонічній музиці... А ще за намовою Б. М. Лятошинського й А. М. Котляревського брав участь у відновленні музичної традиції для органу, створивши низку знакових творів, які виконуються в Україні й за кордоном. У багатоспектровій творчості Володимира Губи поєднується могутня сила традиції й новаторство експериментального пошуку, чітка ритмічна організація та яскравий мелодизм, поряд із використанням новітніх виражально-зображальних засобів. Емоційна наснаженість межує з медитативною зосередженістю, саркастична інтонація – з духовно-молитовною настроєвістю, фольклорні елементи – з авангардною екстраспекцією. Масштаб цієї творчої особистості ще чекає на ґрунтовне та багатопланове дослідження, а це вимагає широкої ерудованості з різноманітних галузей, які сходяться у мистецькому горнилі композитора. Тільки зі здобуттям Україною незалежності багатоманітне обдарування Володимира Губи відзначили державними нагородами: званнями “заслужений діяч мистецтв України” (1995) і “народний артист України” (1999). Він – лауреат мистецьких Премій ім. М. Лисенка, ім. В. Стуса, ім. Б. Лятошинського, а також – Державної премії ім. О. Довженка “за видатний внесок у розвиток українського кіномистецтва” (2014) і низки міжнародних нагород, зокрема Премії ім. Л. Вітошинського (2003). Активна творча робота митця була невіддільна від важливої громадської діяльності – перебував у правлінні Спілок композиторів і кінематографістів України, товариств “Меморіал”, “Україна – Ізраїль”, “Форстерський міст”, а також у численних інших українських і зарубіжних організаціях. У паризькому видавництві “Сіжіллер” під егідою Європейської наук, мистецтв і літератури за підтримки академіка Станіслава Довгого твори В. Губи представлені у ювілейних нотних виданнях Дмитра Павличка “Два кольори” (2015) та Івана Драча “Вулканний етюд” (2017) в моєму перекладі, тепло сприйняті французькою громадою. Упродовж усього творчого життя композитор плідно працював у сфері вокального мистецтва – в його ужинку і духовна музика (псалми, молитви та канти), і цикли романсів, і ліричні пісні, і обробки народних пісень, і полістилістичні вокальні фрески, і хорові та оркестрові твори. Серед поетів-співавторів композитора – Тарас Шевченко, Юрій Федькович, Маркіян Шашкевич, Павло Тичина, Богдан Лепкий, Максим Рильський, Іван Світличний, Дмитро Павличко, Олексій Довгий, Олесь Лупій, Валерій Курінський, Микола Сингаївський, Лада Рева, Ігор Барах, зарубіжні автори Ґійом Аполлінер і Поль
Елюар... Тому закономірною стала наша ідея видати вибрані вокальні твори композитора окремою збіркою. Власне, ідея збірки “Київ – серце України!” сяйнула, коли у 2019-му до дня Києва у всесвітній мережі з’явилося вітальне відео, на якому столичний очільник у товаристві ожилих пам’ятників мандрував розмаїтими київськими місцинами, а в цей час у виконанні Муніципальної академічної хорової капели імені Л.М Ревуцького лунав “Старий київський романс”. Відео здобуло прихильність сотень тисяч глядачів, транслювалося на телебаченні та в різноманітних ЗМІ, але позаяк його поширювачі не згадали ні автора музики, ні автора вірша, можна було б уявити, що й пісня – народна... А втім, у “Старого київського романсу” були творці – автор слів, талановитий український учений, багатогранний митець Валерій Курінський і класик української музики Володимир Губа. Перше ж виконання твору відбулося ще 1973-го у фіналі знакового фільму Леоніда Осики “Дід лівого крайнього” за сценарієм Івана Драча, де свою останню роль зіграв незабутній Микола Яковченко. Ось і видається, що наше видання – певною мірою відновлення справедливості щодо творчості нашого видатного сучасника, киянина Володимира Петровича Губи, у доробку якого ще стільки дивовижних відкриттів... До цього ж видання увійшли твори авторів, із якими найчастіше працював композитор, твори, що стали набутком київського мистецького життя, неодноразово виконувалися та здобули прихильність столичної публіки. Творча співдружність із живим класиком української літератури (за визначенням самого Володимира Петровича, “Титаном”, вочевидь із натяком на постать Ренесансного масштабу) Дмитром Павличком тривала не одне десятиліття. Представляти Дмитра Васильовича навряд чи доцільно. Видатний поет, перекладач, літературознавець, громадський діяч, чиї пісенні твори стали народними, витончений лірик “Таємниці твого обличчя”, історіософ “Покаянних псалмів”, гранослов “Світового сонету”, культовий редактор журналу “Всесвіт”, державник і дипломат, він вражав широчінню та глибиною творчого пошуку, про що свідчить 10-томове видання “Творів”, тоді як томи “Спогадів” подають животрепетну історичну панораму буремного віку Майстра. Співдружність Дмитра Павличка із Володимиром Губою втілилась у роботі над знаковим історичним фільмом “Данило – князь Галицький” (режисер – Ярослав Лупій, 1987 р.), де лунає дивовижний кант “Світ не має дна...”, а також у численних спільних проєктах: від славня Столиці “Київ – серце України!”, що неодноразово виконувався на різноманітних майданчиках і здобув прихильність читачів – до циклу вокальних творів “Молюсь, не плaчу...”, де яскраве громадське звучання поєднується з історіософською рефлексією, темряві видива матеріального – зі зблисками духовних прозрінь, а зболена драматургія стражденної душі – з ліричними образками та християнською етикою. Київська тема наснажувала й відомого українського поета Олексія Довгого, доробок якого ще уважно не прочитаний, не проаналізований дослідниками. Багаторічна праця в редакції “Музичної України” та “Держлітвидаву”, спілкування з класиками української літератури та майстрами художнього перекладу, боротьба за утвердження рідного слова (зокрема видання забороненої довженкової “України в огні”) скристалізувалися в оригінальну, закорінену в глибини фольклорної традиції й відкриту до широчіні зарубіжних віянь картину світу. Упорядковуючи збірки вибраних поезій Олексія Прокоповича не лише рідною, але й нідерландською та французькою мовами, радо поділився з Володимиром Петровичем спостереженнями щодо музичності його творів, зокрема поезій про Київ – і він радо відгукнувся циклом вокальних фресок, якому – вірю – випаде щаслива творча доля. Великим відкриттям мого життя стали роки спілкування і співдружності з Майстром, Учителем, Другом Володимиром Губою. Наш спільний літературномузичний проект “Срібне століття бельгійської поезії” розпочав-
Такі вони, просвітяни · “Але не минає Бог і Любов, а Творчість і Пам’ять мають тривати”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ся з представлення спеціального бельгійського числа журналу “Всесвіт” у листопаді 2015 р. у стінах Національної спілки письменників, коли опубліковані в часописі твори франкомовних поетів поступово надихнули композитора на створення понад 30 вокальних фресок, а також мелодекламації “Озватися до таїни небес” у виконанні дивовижної Раїси Недашківської та Юрія Зморовича (за роялем їм акомпанував автор музики). У межах Тижня франкофонії прем’єра цих творів відбулась 31 березня 2016 р. у Київському будинку актора Національної спілки театральних діячів України. Відтоді неодноразово звучали вони на інших мистецьких майданчиках, записувались і транслювались на радіо й телебаченні. Вокальні твори увійшли до видання “Срібне століття бельгійської поезії” (К.: Саміт-книга, 2018), за підтримки Королівської академії французької мови і літератури Бельгії, Посольства Королівства Бельгія в Україні та Європейської академії наук, мистецтві літератури. Саме за намовою Володимира Петровича ми підготували цикл “Духовні скарби Києва”, де в полістильовому музичному вираженні – з фольклорними мотивами, медитаційною інтроспекцією, історичними паралелями, розмаїтими мистецькими виражальними засобами – утверджується неперебутність духовної традиції Стольного Граду, праобразу Небесного Єрусалима. Київ у творчості композитора – розмаїтий: тут і традиція міського романсу, і відлуння барокових псалмів та кантів братчиків-спудеїв (серед яких – і Феофан Прокопович із Григорієм Сковородою), і драматизм боротьби з нелюдською тоталітарною машиною, що чавила, проте не зламала дух шістдесятництва, і позначена християнською етикою вічна загадка Любові. А ще мені як упорядникові видання “Київ – серце України!” (“Саміт-книга”, 2020) залишається приємний обов’язок подякувати за підтримку збірки на пошану Киянина Київській міській державній адміністрації, видавництву “Саміт-Книга”, авторам і їхнім спадкоємцям, а також талановитій художниці Інні Казіміровій. 3 грудня 2020 року Володимир Петрович відійшов за вічну межу. Тяжка утрата для всіх, хто розуміє масштаб цієї творчої особистості, а для ближчого кола – відлучення від неповторного друга, вчителя, характерника, від його мистецтва життя і спілкування, просвітленої усмішки, настроєвих метаморфоз, вишуканої гри та промінної щирості, від безмірної душі, яка охоплювала багатоманітні виміри світів. І все це – не повториться, скільки не відміряла б нам доля... Але сам він нагадував: “не кажіть “помер”, що це за слово? – кажіть “відійшов у інший світ”, так краще”. У це й віриться. Але не минає Бог і Любов, а Творчість і Пам’ять мають тривати і нарешті явити широти і висоти генію Майстра, гуртуючи небайдужих біля імені Володимира Петровича Губи – у виданнях, виконаннях, споминах, розвідках, кінострічках – на довгі та благі літа його тривання... І нині, у тривожну пору, коли наш народ проходить через тяжкі випробування, хочеться побажати всім нам, аби ще не раз прилітала до нас київська канарейка, а з нею – неодмінна “весна у блакитнім човні”, оспівані великим Українцем Володимиром Петровичем Губою…
Такі вони, просвітяни · “Але не минає Бог і Любов, а Творчість і Пам’ять мають тривати”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Мирон ФЕДОРІВ
Народився Микола Іванович Братан 19 грудня 1934 року в селі Семенівці Каховського району Одеської (нині Херсонської) області. Але його день народження записали 1 січня 1935 року. Як зазначав в автобіографії сам Микола Іванович: “Новий 1935 рік моя мама Наталя Іванівна і тато Іван Гаврилович зустрічали в колі молодої родини, де наймолодшим сином первістком – був я. Паспортна дата мого народження дещо зменшена, хрестили мене близько дня ангела, тому й назвали Миколою”. Після визволення Семенівки від німецьких окупантів 1943 року Микола пішов навчатися до Семенівської сільської школи-семирічки. Вже у п’ятому класі син колгоспного механізатора проявляє хист до віршотворення. І хоча мріяв Миколка стати вчителем, проте поезія полонила душу допитливого юнака і все життя її не покидала. Тому і в школі, і пізніше, проходячи службу в армії, навчаючись у Бериславському педагогічному училищі та Одеському державному університеті імені І. І. Мечникова, працюючи журналістом Бериславської районної газети чи курсуючи по Херсонщині в якості телета радіожурналіста Херсонського державного телерадіокомітету – поет не на мить не розлучався з лірою художника слова. А 1961 року за наполяганням його друзів-письменників у Херсонському книжково-газетному видавництві вийшла друком перша поетична збірка Миколи Братана “Смаглява Таврія”. Де він говорить до читача про “незабутній, всемогутній дух зерна”, про землю, що “в колоссях стелиться за обрій, купається у маревах стремких”. І в подальших його поетичних збірках, а їх було понад 80, теплим південним сонечком світилось ніжне і ласкаве почуття Миколи Івановича до хліба, до людей, що його вирощують. І він волів, щоб всі краяни розуміли, що “лише камінне серце не степліє від золотого слова “хлібороб””. Микола Іванович Братан належить до генерації поетів, які несуть у собі Україну. Працюючи протягом 35 років (1971–2006) головою Правління Херсонської обласної організації Національної спілки письменників України у своїх частих виступах перед студентством і школярами, фермерами та вченими він наполягав, що Україна – це не красива назва чи географія, а сутність життя, що нам усім варто докладати зусиль, щоб Україна нарешті стала українською. В поетичній збірці “Царина” Микола Братан писав: Вже скільки літ змайнуло, а й донині Моя душа – мов чайка проквиля. Немає України в Україні, Все та ж бо наша, не своя земля. І та творча юнь, яка гуртувалася під крилом мудрого провідника просвітянських ідей, зростала духовно і продовжувала торувати шлях порозуміння і відродження української культури на теренах Північного Причорномор’я. У кінці 80-х Микола Братан підтримав ініціативу відомого українського поета Івана Драча і, маючи незаперечний авторитет в середовищі інтелігенції Херсонщини, активно включився у розбудову на теренах рідного краю Товариства української мо-
М. І. Братан. Фото%колаж Владислава Чеботарьова ласних організацій НСПУ, “Просвіта”, “Молода Просвіта” та трудового колективу книгозбірні рішенням Кабінету Міністрів України Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека від лютого 1997 року була найменована іменем Олеся Гончара. Він також добивався встановлення меморіальної дошки пам’яті Олеся Гончара на фасаді Херсонського державного університету. Саме за ініціативи голови Правління НСПУ та голови Правління ХОО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка від 2005 року у штатному розписі Херсонського державного університету з’явився Український Культурний Центр, який протягом 15 років наснажував херсонське студентство на патріотичні вчинки та пізнання історичної правди про рідний край. Його творчість як і громадська діяльність були поліфонічними. Повість “Діждались весілля” (1976) та романи “Бережина” (1981), “Перепелина ніч” (1988), “Танго над лиманом” (2002), “Далі буде” (2006), “Голодна кров” (2008) Миколи Братана чергувалися друком кількох десятків збірок для малят. Літературознавчі нариси про творчість Олеся Гончара “Сила любові” (Херсон, “Просвіта”, 1993 та 2002), “ І краса, і держава” (Херсон, “Просвіта”, 2007) , а також про творчість Євгена Фоміна “Поет-земляк Євген Фомін” (Херсон, “Просвіта”, 2008) чергувалися публікаціями сотень просвітянських статей на шпальтах ЗМІ України та зарубіжжя. Друк близько 10 збірок пісень на вірші Миколи Братана чергувалися друком кількох десятків драматичних поем, серед яких і драматичні поеми, присвячені Великому Кобзарю: “Сердитий бог”, “Лукавий сон”, “Колюча нива” та “Побите серце”. І майже до кожної із своїх понад 80 поетичних збірок та дещиці збірок експромтів Микола Братан долучав поезії, присвячені життю і творчості українського пророка Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук ви та Народного руху України за перебудову. У 1992 році Миколу Івановича Братана на установчих зборах Херсонської обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка обирають головою Правління. Як очільник “Просвіти” Херсонщини (1992–1999) він дбав про розбудову організації. Новостворені осередки “Просвіти” в усіх районах насильницько зрусифікованої Херсонщини заходилися будити краян виступами у трудових колективах та публікаціями у ЗМІ про історичну минувшину забутої України. А коли на всеукраїнському рівні назрівав розкол щойно створеного Товариства, то саме Микола Братан запропонував провести об’єднуючий з’їзд у Херсоні. Про цей факт згадує у своїй статті “”Просвіта” Херсонщини: працюємо на українську ідею”, яка увійшла до 1 тому “Історії “Просвіти Херсонщини”: “Повернення “Просвіти” в область сталося без спротиву і тертя, як це було в столиці. Тож саме в Херсоні відбувалися всеукраїнські збори просвітян, які потвердили: наперекір “лицарям” розколу і розгардіяшу “Просвіті” бути!”. Микола Іванович тримав руку на пульсі українського відродження і часто спілкувався та радився зі своїм багаторічним другом Олесем Терентійовичем Гончаром. Тож коли прапороносець українського слова відійшов у засвіти Микола Іванович робив все можливе, щоб справа поборника української мови і його ім’я жило на теренах залюбленої письменником Таврії. У липні 1995 року на шпальтах обласної газети “Наддніпрянська правда” було надруковано “Соняховий реквієм: на смерть Олеся Гончара” та стаття Миколи Братана “У простори вічності: на дев’ятини Олеся Гончара”. А наступного 1996 року Микола Іванович Братан розпочав роботу по увічненню пам’яті Олеся Гончара в освітніх та культурних закладах Херсонщини. За ініціативи Херсонських об-
Іван Немченко у своїй статті “Шевченкіана Миколи Братана” писав: “Кобзар займає важливе місце і в житті, і в літературній творчості письменника. Микола Братан виступав на відкритті пам’ятника геніальному поетові у Херсоні (1971), на відкритті музею Т. Шевченка в Орську (1986), брав участь у Міжнародному літературно-мистецькому Шевченківському святі “В сім’ї вольній, новій” у Черкаській, Житомирській та Вінницькій областях, був одним з організаторів цього свята на Херсонщині (1997). Про сприйняття заповітів Шевченка українцями ХХ ст. йдеться у віршах М. Братана “Заспів” (1961), “Над Дніпром” (1966), “До поета” (1966), “Поступ велетня” (1984), “Його діти” (1984), “Сонет” (“На “Кобзарі” – автограф Гончара…”, 2004), “Де білий світ і небо синє” (2004) та ін.”. Твори Миколи Братана потребують глибокого дослідження, адже в них можна знайти не лише внесок в художньо-образну систему української літератури, а і знахідки у формі твору. Неймовірно влучні і філологічно грамотні авторські неологізми є особистим внеском до рідної української мови, яка увійшла у життя поета Миколи Братана з молоком матері і знаходила прихисток у його творах повсякчас. Микола Братан до останнього подиху жив українським відродженням. Його твори “Віра”, “Могуча земля – Україна”, “Земля Каховська – батьківська земля” та інші наснажували українську молодь і сивочолих патріотів на подальші звершення заради України. Сотні молодих патріотів мали батьківську опору і творчу підтримку з боку світоча родинної мови. Сотні книг молодих авторів побачили світ завдяки редагуванню Миколи Братана. І хто б це думав чи гадав, що березень 2010 року буде останнім у житті Миколи Івановича. Адже він рідко хворів і ніколи не скаржився на самопочуття. Ще 9 березня 2010 року він виступав з віршами у актовій залі Херсонського музичного училища на заході першого голови Товариства української мови Херсона Віктора Кисіля, а 11 березня презентував свою ювілейну збірку “Від сонця до сонця” у великій залі Херсонського державного університету, та вже 13 березня 2010 року серце невтомного провідника українства Таврії несподівано зупинилося. Проте справа його, поетичні, драматичні та прозові твори і понад 300 пісень живуть до тепер. За ініціативи його друзів у грудні 2010 року на фасаді управління культури Херсонської обласної державної адміністрації встановлено меморіальну дошку Миколі Братану. У 2011 р. комунальній установі “Каховська районна об’єднана бібліотека” було присвоєно ім’я Миколи Братана. Віримо, що й у наступні роки в серцях шанувальників української культури знаходитиме відгук натхненне слово закоханого в степове безмежжя, вірного сина Таврійського краю, заслуженого діяча мистецтв України, почесного голови Херсонського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, уславленого будівничого України Миколи Івановича Братана.
Його робота на совість бентежить, допомагає збагнути минуле й сучасне українського народу. Але щоб осягнути увесь неозорий масив його думки, для цього одного життя замало, бо треба стати врівень з ним. Микола Братан – лірик у найвищому вимірі цього слова. Своєю творчістю, громадянською позицією Микола Іванович щоденно підтверджував синівську любов до рідного краю. Він не “виписав – виспівав свою Таврію і Херсон, і рідне село (особливо у вінку сонетів “Правда хліба”), і кораблі, що виходять в море від Таврійських берегів, і ці дивні журавлі, що не дають спати чутливим серцям – все зігріте його душею. Більше того, свою рідну Таврію він визбирав у своє слово з усього світу”.
З блокнота журналіста · “Шестопал чесно говорив про утиски української мови, літератури, культури, фальшування української історії, системне нищення духовності”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Святослав ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України, голова Житомирської “Просвіти”
Тривалий час мене непокоїла яскрава знакова подія ще з далеких студентських років, а саме: підписання студентами факультету журналістики Київського (тепер національного) держуніверситету імені Тараса Шевченка так званого “ультиматуму” адміністрації КДУ на захист викладача факультету доцента Матвія Михайловича Шестопала в березні 1965 року. Далекі часи, що й казати. Але для нас, майбутніх журналістів, то було справжнє випробування на порядність, наявність своєї позиції, спроможність і готовність стати на прю зі злом, відстояти правду. Була вона для нас в образі улюбленого викладача предмету “історія зарубіжної журналістики”, ерудита, освітянина високого рівня, талановитого вченого і педагога Матвія Михайловича Шестопала. То саме він чесно і прямо говорив нам (і не тільки!) про утиски української мови, літератури, культури, фальшування української історії, системне нищення української духовності за радянської доби, чинене московським російським імперіалізмом з метою повної русифікації України аж до зникнення українського етносу в гігантському ідеологічному імперському котлі нібито союзної держави СРСР. Фактично – держави метропольної російської нації. Недарма на Заході цю державу так і називали – Russia (Раша), тобто Росія. Абревіатура СРСР була скорше димовою завісою для жителів держави-монстра, термін для суто внутрішнього користування. Існує така притча про М. Шестопала. На якомусь ідеологічному комуністичному зібранні в Києві один із академіків-флюгерів, аби догодити партійному керівництву, переконував присутніх, що, бачите, народ наш сам добровільно обрав російську мову засобом міжнаціонального спілкування, вихваляв “магучій рускій язик”, клявся у відданості ідеям комунізму, дякував “вілікаму рускаму народу” за його нібито месіянську роль не лише в СРСР, а й у всьому світі. Жереб кинуто! Важливе рішення прийнято. Такого відвертого політичного холуйства та сраколизства не міг стерпіти Матвій Михайлович. Він попросив слова, і з трибуни мовив, не лише попередньому доповідачеві: – Так, ми вчимо мову нашого старшого російського брата. Але не забуваймо, що в нас є ще найстарший брат, великий китайський народ. То вартувало б уже почати вивчення мови і нашого найстаршого китайського брата. Ніби й підстава була: перед цим скрізь і всюди галасувалось і писалось про “вікову непорушну дружбу великих радянського і китайського народів”, та що дружба ця – на всі 10 тис. років наперед! Проте два комуністичні режими десь наприкінці 50-х років ХХ ст. “побили горшки”, і почали паплюжити один одного в засобах масової інформації. Згодом дійшло навіть до збройного конфлікту (бої на відомому острові Даманський на Далекому Сході). То був виклик, і червоні бонзи в президії це зрозуміли. Вони зачаїли зло на зухвалого, як потім казали, викладача, аби відомстити сміливцеві, збираючи на нього досьє з компроматом: червона комуністична москва ніколи і нікому не прощала і не прощає досі випадків проти її колонізаторської імперської ідеології та політики. Коли, на думку київських правителів, “компру” було зібрано, керівництво КДУ в особах ректора І. Т. Швеця, секретаря парткому П. П. Удовиченка та вірнопідданих їм очільників факультету журналістики декана Д. М. Прилюка та секретаря партбюро Л. О. Суярка взялось за реалізацію наказу “згори”: припинити “нездорову ідеологічну діяльність” доцента М. М. Шестопала і звільнити його з посади викладача університету: “Аби припинити розтлінний ідейний вплив на студентів”, як згодом висловився в розмові на зборах нашого першого курсу недоросток-стрибайчик з постійно бігаючими, як у злодія, очицями, скоромовно-метушливий факультетський партійний секретар Л. О. Суярко. Того року березень був сніжний, морозний і затяжний, схожий на попередні зимові місяці. Чутка про звільнення М. М. Шестопала швидко облетіла коридори й аудиторії факультету та кімнати студентського гуртожитку на Ломоносова, 8, де мешкали майбутні журналісти. Наша позиція була чітка: то несправедливо, неправильно, адже М. Шестопал – один із кращих викладачів факультету, на відміну від цілої в’язки сірих і посередніх викладачів, котрих, за їхню некомпетентність та примітивність, вимагали звільнити студенти. Хоча були й такі, які уміло тримали ніс за політичним вітром, і насторожено сприймали наш молодечий максималізм у захисті опального викладача. – Тут справа замішана на націоналізмі, і вже ніяка інстанція його не захистить; то – вирок! – якого він підписав сам собі, – висловився про М. Шестопала і його справу однокурсник Володимир Трохименко, старший од нас десь на десять років, слабкий у навчанні та спритний, як згодом виявилось, у доносах на своїх колег – однокурсників. “Ми тут не стільки вчимось, скільки боремося з націоналізмом”, – хвалився Трохименко на зборах курсу (“націоналістами” вважали всіх, хто свідомо розмовляв українською і твердо стояв на українських позиціях). Таким же войовничо-агресивним поборювачем “націоналізму” був і його “землячок” із Черкащини – молодий (18-річний) та прудкий у “стукацтві” спецорганам Володимир Середин. (До речі, на цій ганебній справі зробив карколомну кар’єру: за собачу службу був узятий до Москви, на посаду заввідділу молодіжної преси ЦК ВЛКСМ (комсомолу), потім ще був якимось партійним чиновником, де й скапарився, розчинившись згодом у совківському московському драглистому шумі). Так от, якогось березневого дня заходжу на факультет (вчились ми в “жовтому” корпусі в другу зміну, з 14:05), прямую до маленької факультетської бібліотеки (ми називали її гонорово кабінетом журналістики), аби перед лекціями дещо повторити. І тут до мене підходять двоє дівчат-третьокурсниць Тетяна Чуприна і Настя Філатенко. Таня, серйозна чорнява дівчина родом із Дніпропетровщини, симпатія мого приятеля студента третього курсу Михайла Скорика із Сумщини, україномовного (на відміну від багатьох “рускогаварящих”), національно свідомого, досить ерудованого хлопця і цікавого співбесідника. – Славко, сталось те, чого ми боялися: Матвія Михайловича звільняють з посади в університеті. Прилюк і Суярко таки дочавили свою чорну справу. Ми, група студентів, вирішили протестувати: збираємо підписи під вимогою до ректорату і парткому залишити Шестопала на факультеті. Підпишеш звернення? – Дай ознайомлюся з текстом, – кажу. Подає листа, читаю. А там – чорним по білому, ультимативно, виключно і безкомпромісно: “Вимагаємо залишити на факультеті… Якщо М. Шестопала звільнять, зазначені студенти залишать університет”. Аж дрижаки пройшли тілом: “залишать університет”. Та навчатися тут – моя ще шкільна і армійська мрія, навчання лише почалось, лише перший курс, і отак одразу “залишать університет”? Згадалась матуся Текля, що мені писала з далекої Воркути, де проживала з братом Тарасом (і де, як з’ясувалось значно пізніше, був ув’язнений наш батько Карпо): – Свєтіку, сину, ми всі гордимося тобою, твоєю високою наукою, бо ти перший у нашому роду отримуєш вищу освіту, та ще в столичному університеті. Шануйся, вчись, так заповідав наш батько. А що, як і справді ректорат ніби на наше ж бажання, згідно з відозвою і підписом, відчислить з навчання? Що я робитиму далі, що скажу матусі, братові Тарасу, всім рідним? Як вони сприймуть моє виключення? Як невиправдану легковажність? А як же моя мрія, що лише почала збуватись? Стою, роздумую. Пауза затягується. – То підписуєш чи ні? – нагадує нервово Тетяна, і пильно дивиться у вічі. Роздумую. Та, врешті, вирішую: це та крайня ситуація, де не можна кривити душею, боягузливо ховатися за плечі інших. Ти – на передовій. І або ідеш у наступ з вірою в перемогу, або – тікаєш ганебно з лінії окопів, як дезертир. А то вже зрада. Справи, друзів і найперше – самого себе. Так не годиться! Гризтиме сумління. Якщо нині у складній ситуації я не підтримаю високопорядної людини, завтра таке ж може статися зі мною. Годі! Геть сумніви! Беру стільо в дівчини, рішуче ставлю підпис! Вибір зроблено! Жереб кинуто! Alea jacta est! – як казали древні римляни. То справді був вибір на все моє подальше життя, від якого не відступився донині… Пригадую, зайшов іще до кабінету пранцюватий червонопикий анекдотно-веселий однокурсник Микола Потапенко, киянин, що вдавав із себе бувалого і всезнаючого, неперевершеного серцеїда і тонкого знавця жіночих душ. Тетяна з подругою звернулась до нього. Той проглянувши, хутко підписав звернення і безшабашно-весело мовив: – У нас в учіліще ваєнном, гдє я учілся, ми тожє падпісивалі пєтіцію за аднаво прєпадаватєля, і єво аставілі на кафєдрє. (Об’єктивності ради скажу, що через кілька днів він прибіг до Тетяни і зажадав списка, аби викреслити своє прізвище – партійний прес уже почав чавити студентську свідомість). За ним у дверях кабінету з’явився однокурсник Олександр Ніколаєв, теж киянин, високий, стрункий, завжди охайно одягнений хлопець, що тримався трохи осторонь студентського гурту, а в розмові завжди намагався нав’язати співрозмовникові свою думку. Його недолюблювали за зверхність і менторство. Йому також було запропоновано підписати звернення. Проглянувши текст, той мовив чітко і з притиском: – Етай кляузи я нє буду падпісивать! – і рішуче ступив уперед. І неспроста: по закінченні університету працював у КГБ. Підписало петицію аж 67 студентів, як я довідався згодом від того-таки Михайлика (тепер поважного Михайла Тихоновича Скорика) з його книжки “Зима”, де вміщено повний список прізвищ підписантів. Не всі залишились на тих же позиціях: деякі під тиском факультетського начальства письмово відмовились від своїх підписів, назвавши те юнацьким необдуманим максималізмом. “Студентів стали ламати. Їх виганяли з Шевченківського університету. Це були мужні, горді й непоступливі правдоборці. Звісно, дали знати про себе заповіти Матвія Михайловича: не гнутися, не прислужуватися й не вислужуватися, не лизати чужого чобота, бути воїном, а не хлюпиком, гнилим пристосуванцем. Серед цієї обойми гноблених і гнаних із Храму науки (із вовчим білетом), але незламних, справжніх, а не декларованих бійців, назвемо бодай декілька імен, над якими збиткувались, які поневірялись, але не стали на коліна. Ось вона – преславна когорта рицарів без страху: Михайло Скорик, Анатолій Парфенюк, Вадим Мицик, Святослав Васильчук, Станіслав Усенко, Анатолій Карась, Юрій Пархоменко”. Я відмовився писати покаянну заяву. І вже невдовзі відчув важку руку влади. Після першого курсу навчання подався до себе додому, на Волинь, у повстанський край, до Костополя де на період канікул став до праці в районній газеті. Саме тут в окрузі були створені перші відділи Української Повстанчої Армії в 1942 році під командою “Остапа (Сергія Качинського) та “Коробки” (Григора Перегійняка), і де повстанська війна тривала ще на початку –50-х років ХХ ст. Першого вересня повертаюся до Києва, щоб продовжити навчання на другому курсі університету. Та декан факультету Дмитро Прилюк, на прозвисько “Кнур”, зібрав збори нашого курсу, 25 студентів, з метою підданню остракізму тих “студентів, які піддались на провокацію зарубіжних ідеологічних центрів, сіють зневіру до радянських ідейних цінностей серед однокурсників, пропагують принади гнилого буржуазного Заходу”, як висловився декан. “Таких” студентів названо троє: Вадим Мицик із Черкащини, Богдан Уніят із Тернопільщини і Святослав Васильчук із Рівненщини. Для ще більшого впливу на аудиторію, декан сказав, що нами вже зацікавився КГБ. Останнє повідомлення впало в залу як студений душ на гаряче тіло: всі одразу принишкли, здивовані, ошелешені й перелякані такою звісткою. Запала мовчанка. Задоволений досягненим ефектом, “Кнур” продовжував: – Хто хоче висловитись? Кажіть, не соромтесь, не зважайте, що ці троє ще формально вважаються вашими однокурсниками. Думаю, ми швидко тут наведемо порядок. Першим вискочив, як Пилип із конопель, Гена Годяєв із Криму. – Дажє страшно прєдставіть такоє. Да в мєня поджілкі би затряслісь, єслі би мной заінтєрєсовалось КГБ. Ну, рєбята, далеко ви шагнулі! – (це до нас). – Яка твоя пропозиція? – декан. – Право, нє знаю… – знітився Гєна. – Пропоную всіх трьох перевести на заочну форму навчання, – підказав Прилюк. – Да-да, ето правільно, – погодився, затинаючись, Гєна.
Студенти%журналісти КДУ на весіллі друзів Михайла Скорика та Тетяни Чуприни (в центрі). Зліва направо: Віктор Тютюн, Микола Товстенко. Крайній праворуч – Святослав Васильчук. Село Стара Рябина, Новописарівський район, Сумська область
Пошта “СП” · “Краще бути поверженим Дон%Кіхотом, ніж торжествуючим хамом і холуєм”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Мурзинці, поблизу Звенигородки на Черкащині. Або отакі ось рядки з його щоденника, опубліковані вже за незалежної України: “28 травня 1971 р. зранку заходив М. Скорик (один із виключених з університету студент саме “по справі Шестопала”. – С. В.) 27 квітня бюро Дніпропетровського обкому КПРС розглядало його апеляцію. З самого початку засідання перший секретар обкому Ватченко, ця жирна й тупа свиня, не годна, проте, й на сало, звертаючись до начальника обласного КГБ генерала Мажари, кинув слова: – Пачіму ви їво нє пасаділі? Пасадіть їво нада било – і вєсь с нім разгавор! А про Київський університет висловився так: – Ето какой-то странний універсітєт, аткуда націаналісти виходят, і наша галавная боль: как іх вилавлівать і садіть па тюрмам? Керівники факультету Прилюк і Суярко старались догодити владі. “Псюярки-Прілики”, як називали цей дует студенти, були слухняним знаряддям монстрів совіцької ідеологічної машини, яка безжально ламала не лише людські долі, а й кістки тих, хто втрапляв у її жорна. Страх і покірність, доноси й угодовство, нетерпимість до інакшедумаючих нав’язувались новому поколінню молодих інтелігентів. Пригадую, вже будучи на заочному, під час зимової сесії зайшов я до кімнати в гуртожитку № 8 по вул. Ломоносова, де ще недавно я проживав, і де нині проживали мої недавні однокурсники Олексій Міщенко із Ростова (парторг курсу) та Євген Колодійчук, родом із Луччини, та інші. У кімнаті був лише Євген. Сидимо, розмовляємо. Коли заходить Міщенко, і до мене: – Ти пачіму прішол суда? Кто тібя звал? Нам нє па путі с націаналістамі. Да, Женя? – звернувся до Колодійчука. І перепуджений землячок-волинець, на рік старший за мене, який як і я, бачив вояків УПА, знав про їхню підтримку земляками, сором’язливо опустив очі долу, фактично згодившись із партбосом. Малоросійство та, передусім, боягузство і покірність окупанту, відсутність своєї позиції, нездатність чинити опір хамству і насильству. – типові риси хахлапристосуванця. Прикро. Я мовчки вийшов із кімнати. …Не зважило керівництво університету на студентський протест: М. М. Шестопала було звільнено з посади. Подальша доля його склалась трагічно: “вичистили” згодом з викладацької посади в інституті економіки, й більше нікуди не брали на викладацьку роботу. Аби заробити на прожиття, влаштувався сторожем на автобазу, звідки теж невдовзі був звільнений “за неблагонадійність”. І він, кандидат наук, доцент, ерудит, викладач високої кваліфікації, змушений був збирати пляшки по парках та скверах, по смітниках, аби в такий спосіб заробити собі на прожиття. Можна лишень здогадуватись про його моральний стан, душевний біль і образу. Так і згасло життя цього дивовижного чоловіка, який, за нормальних умов, став би вченим із світовим ім’ям. Та його вбила система тоталітарна, комуномосковська, яка не прощала нікому інакшедумства і люто переслідувала тих сміливців, які ставили під сумнів нову комуносовіцьку релігію фактично російсько-імперську шовіністичну доктрину та авторитет її новітніх червоних імперіалістичних богів. Щодо мене. Надурив і на цей раз наївних студентів декан Д. Прилюк. Коли, попрацювавши рік на будові в Кременчуці, я приїхав у липні наступного року до університету, аби поновитися вже на третьому курсі стаціонару (другий, заочний, закінчив успішно), то на дошці оголошень біля деканату побачив наказ ректора такого змісту: “За поведінку, не гідну звання радянського студента, виключити з університету Васильчука С. К., Мицика В. Ф., Уніята Б. Й. Ректор Білий”. Отака їхня “правда”! Брехлимана Шухевича”. Низку стендів творці виставки присвятили таким Героям, як Василь Галаса – автор ідеї “Великого рейду” в Західну Європу, щоб пробити залізну інформаційну завісу; останній головнокомандувач УПА Василь Кук, який розбудовував ОУН у східній Україні та зберіг кадри підпілля після загибелі Шухевича. Залишені ним на допитах свідчення зафіксували справжню історію УПА, однак генерал не розповів ворогу ні про кого, хто ще залишався у підпіллі; Євген Грицяк – один із лідерів Норильського повстання, яке пришвидшило кінець ГУЛАГу; Ірина Тимочко-Камінська – надрайонна провідниця, бойова командирка, котра ще зі шкільної во-агресивна, холуйськи-вірнопіддана, лиха і підступна. Саме про таких “дядьків отечества чужого” написав Поет: “Раби, подножки, грязь Москви!...” Краще не скажеш!..
*** Дещо про М. М. Шестопала. До кінця життя Матвій Михайлович лишався напівзабутим, але незламним українським патріотом. “Спеціалісти” спецслужби зламали не лише духовно, а й родинне його життя. Він не мав даху над головою. Та знайшлась добра людська душа, Катруся, Катеринка, як він називав її в листах і творах, котра обігріла його змучене життя своєю відданістю і жертовністю. Катерина Володимирівна Шестопал народила доньку Оленку. Якби було все гаразд, дідусь Матвій утішався б чотирма онученятами. Якби… Вже після смерті побачили світ його унікальні науково-документальні історичні праці “Євреї на Україні” (Київ, 1998 р.), спогади його вихованців у книзі “Наукові читання інституту журналістики на пошану М.М. Шестопала” (Київ, 2008 р.), (вміщено тут і мій нарис. – С. В.), “Літературні кизяки на дорогах історії” (Київ, 2012 р.). Чекають свого видавця ґрунтовні праці “Скільки років українцям?”, дослідження про устрій українського суспільства періоду козацької доби тощо. Завдячуючи його вихованцям – студентам далеких 60-х ХХ ст. та за підтримки голови Українського фонду культури Бориса Олійника та ректора КНУ імені Т. Шевченка Леоніда Губерського, в 2012 році в навчальному корпусі Інституту журналістики відкрито барельєф невпокореному деканові, науковцю-педагогу, патріотові України Матвієві Михайловичу Шестопалу. Пам’ятний знак відкрито йому на алеї імені декана М. М. Шестопала. До 100-річчя від дня його народження відбулося врочисте засідання в Спілці письменників України. Забуте ім’я вірного сина України повернуто народові.
лави пішла в армію і особисто брала участь у боях. “Завдяки їм на мапі світу зараз є вільна Україна”, – такий підсумок боротьби УПА та підпілля ОУН називають автори проєкту “Проти Голіафа”. Заступниця директора з творчої роботи обласної філармонії Лариса Семеняга подякувала УІНП за співпрацю та закликала полтавців до перегляду виставки. Модерувала церемонію презентації виставки завідувачка науководослідного експозиційного відділу новітньої історії Полтавського обласного краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Наталія Кузьменко.
Полтавський офіс УІНП
Пошта “СП” · “Краще бути поверженим Дон%Кіхотом, ніж торжествуючим хамом і холуєм”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ – Зате я не погоджуюсь – заперечую. – Я виборов своє право навчатись в університеті на стаціонарі в чесному конкурсному змаганні знань, набравши найвищу кількість балів, 20 із 20-ти можливих, при конкурсі 12 чоловік на місце. Чому нехтується мій здобуток? Чому я маю переходити на заочне? – Не прикидайся невинним ягнятком, Святославе, за злочин треба відповідати! – “Кнур”. – Який злочин? Чи я когось обікрав, пограбував, побив? На підставі чого ви розкидаєтесь такими необґрунтованими термінами? – захищаюсь. – Який злочин? А хто відмовився зняти свій підпис під “ультиматумом” на захист націоналіста Шестопала? Чи не ти? А кого забирали працівники КГБ прямо з університету на допит, чи не тебе? В кого вилучені антирадянські книжки-пасквілі, видані за океаном бандерівцями? Чи нев тебе? Ось зараз твої товариші це підтвердять. Скажи, Олеже, – звернувся він до студента Карпенка, мого ніби й некепського знайомого, якому я справді передав одну із книжок, “Національна політика СРСР”, видану, як зазначалось у титрах, в США, у Нью-Йорку Іваном Тиктором. З цієї книжечки я вперше дізнався про Голодомор 1932–1933 років, про сталінські репресії 30-х, розстріл понад 20 тис. польських офіцерів у Катині в 1940 році та ще багато цікавого. Тож хотілося, щоб ці вбивчо-переконливі факти і аргументи стали доступні й іншим, тому запропонував книжечку однокурснику Олегові Карпенку. Той, судячи з подій, прочитав і… “настукав” куди слід, бо, вочевидь, був одним із кількох агентів-донощиків на курсі, завербованих спецслужбою. Ще цією юдиною справою займались на курсі, як потім ми вичислили, Віктор Бак, Володимир Трохименко та Володимир Середин (про них я вже згадував). Чи були ще стукачі-аматори? Можливо. Бо слідкувати за настроями і думками студентів вважалось для кагебешників украй важливо, аби
Церемонію відкриття відвідав заступник начальника Полтавської ОВА Антон Чубенко. Говорив про вагомість популяризації видатних постатей, які виборювали незалежність у ХХ столітті та виконання закону “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті”. Представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар розповів про цей виставковий проєкт УІНП. Зокрема, зауважив: “Виставка вияскравлює очевидну істину: незалежність у 1991 році не впала нам з неба внаслідок так званої горбачовської пєрєстройкі. Ідею незалежності відстоювали цілі покоління борців, в тому числі з ОУН та УПА. На їх історичному ґрунті стояли учасники всіх трьох Майданів – “Студент-своєчасно виявляти “вражєскіє поползновєнія” і “врєдниє ідеологічєскіє вєянія”. Щоб молодь була слухняною в тенетах совіцької імперської ідеології та керованими гвинтиками державної тоталітарної машини. …Збори були явно не до душі студентам, і “Кнур” це розумів. Щоб завершити чорну справу, раптом запропонував: – Є думка: перевести всіх трьох на заочну форму навчання. А Васильчука направити в робітничий колектив на перевиховання на рік. – І до мене: – Попрацюєш, побудеш серед робітничого класу, відчуєш справжні настрої народу, перевиховаєшся, привезеш через рік позитивну характеристику, і поновимо тебе на третьому курсі стаціонару. Голосуємо. Хто “за”? Так, добре. Збори завершено. Знічено, не дивлячись один одному в вічі, підіймались студенти і мовчки виходили з аудиторії. Віднині на їхні плечі впала липка сітка страху й недовіри одне до одного, до своїх викладачів. Багато хто розумів: Матвій Михайлович Шестопал ніколи такого собі не дозволив би. Недарма по журфаку літав його афоризм: “Журналіст має бути бійцем, а не лакеєм”. Він не терпів угодовства, не кривив душею. Коли вже був безробітним, прийшли гінці і сказали: – Напишіть покаянного листа до ЦК, і вам усе простять. А це – робота, посада, зарплата і благополуччя. Той гордо відповів: – В чому маю каятись? Що я – українець, люблю рідну мову, свій народ і бажаю йому добра? Та це святе право кожної людини на землі. Врешті, справа не лише в мені. Я не можу зрадити тих сім десятків студентів, які виступили на мій захист і багато хто з них був викинутий з університету… Краще бути поверженим Дон-Кіхотом, ніж торжествуючим хамом і холуєм. Отаким непереможеним духовно, високопорядним і принциповим, залишився в нашій студентській пам’яті Матвій Михайлович Шестопал, родом із с.
ської революції на граніті” 1990 року, Помаранчевих подій 2004 року, двадцяту річницю яких відзначаємо цьогоріч та Революції Гідності. На цьому історичному ґрунті стоять і ЗСУ, які боронять Україну від того ж російського ворога, що і УПА. Ілюстрацією такої історичної нитки, спадкоємності поколінь боротьби за незалежність є життя Іллі Обери-шина, про якого розповідає один із стендів виставки. Герой ОУН і УПА Ілля Оберишин 40 років провів у підпіллі, вийшовши тільки після Референдуму за незалежність у грудні 1991 року. Також частину стендів виставки можемо вважати й популяризацією нових назв вулиць і провулків Полтавщини. На перших стендах розповідається про Степана Бандеру, який не зламався в нацистському концтаборі і не відкликав Акт відновлення Української Держави та про Романа Шухевича, який 7 років очолював УПА в найбільших її зіткненнях з радянським режимом. На честь Шухевича в 2016 році названо провулок у центрі Полтави в межах декомунізації. А Бандеру пошановано у назві провулку в мікрорайоні Кобищани облцентру та низці сіл і міст Полтавщини протягом останніх трьох років-вже у межах деколонізації. Це ж можу сказати і про нову назву вулиці у Кременчуці на честь Катерини Зарицької. Про неї в окремому стенді виставки “Давид проти Голіафа” теж розповідає Інститут нацпам’яті. Зарицька – організаторка Українського Червоного Хреста, видатна діячка ОУН, зв’язкова командувача УПА Ро-
Експонування у фоє Полтавської обласної філармонії виставкового проєкту “Проти Голіафа” – про жінок і чоловіків з ОУН і УПА, які кинули виклик російсько-комуністичному режиму, влаштували Департамент культури і туризму Полтавської ОВА, Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті (УІНП), Полтавський обласний краєзнавчий музей імені Василя Кричевського. Над виставкою працювали Центр досліджень визвольного руху, УІНП та Українське національне інформаційне агентство “Укрінформ”.
Театр · “Театр мій носить назву Української традиції. А Українська традиція закладена в гаслі: “Бог та Україна понад усе!” · с. 14сторінка оригіналу ↗ Театр української традиції “Дзеркало” кожного театрального сезону радує своїх шанувальників прем’єрами. Цієї осені театр представив виставу “У Києві на Подолі ІІ, або Щоб я так жив”.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж
Двадцять років тому Володимир Петранюк написав п’єсу “У Києві на Подолі” і поставив її на сцені Київського академічного театру “Колесо”. Трохи згодом здійснив ще одну постановку за цим твором у театрі “Дзеркало”, який свого часу заснував разом зі своїм братом – актором Віталієм Петранюком і керує ним 36 років. Обидві вистави користуються незмінною популярністю театральної публіки – майже всі покази відбуваються при аншлагах. Настав час створити продовження цієї історії. Жанр вистави визначено як комедія. Але, як відомо, комедії бувають різні. – Значення комедій залежить від того, яка в них закладена ідея, до якої мети прагне наскрізна дія вистави, – переконаний заслужений діяч мистецтв України Володимир Петранюк. – Тому, якщо це така комедія, як, приміром, “95- й квартал” чи “Дизель-шоу”, то це просто аморальні речі. Комедія має підносити дух людей, але в контексті українських реалій. Адже про що б ви не ставили виставу, про що б ви не дивилися виставу, навіть про прибульців, які живуть на інших галактиках, але все одно це буде про нас, про нашу долю і життя. Якщо цей “потяг” везе нас до станції “Перемога”, то й комедія має це робити. Щодо нової вистави. Вже кілька років до мене зверталися і актори, і глядачі з проханням зробити продовження цієї історії. Чесно кажучи, мені було дещо тривожно його робити. Була пересторога, що це може бути повтор, до того ж не дотягувати до оригіналу. Тому я довго відкладав цю роботу. Врешті минулого року написав цю п’єсу. Витратив літо на дачі у Красній Поляні, що на Житомирщині. Нова п’єса народилася рівно через двадцять років після попередньої версії. На середині репетиційного процесу до війська мобілізували Віктора Вернера. Другого виконавця у нас нема. А це величезна роль батька єврейської сім’ї. Постать, яка є водночас філософською і гумористичною. Треба не тільки вивчити текст, а й залізти у шкуру персонажу, у єврейський критичний, саркастичний розум. Коли Віктор пішов на війну, ми стали робити рокіровку. Це було важко, нервово й довго. Але актори гідно виходили з ситуації, пересилювали себе. Хочу відзначити терплячість і режисерську волю головної режисерки “Дзеркала” Маріамни Капітули. Виникали психологічні складнощі, нервові зриви. Але Маріамна разом зі мною мужньо творила цей процес. Дмитро Сторчоус перейшов з вигідної смішної ролі міліціянта Собачка на роль Хаїма, не таку виграшну, на перший погляд, та ще й з величезною кількістю тексту. І впорався блискуче. Я тепер сам сміюсь, коли бачу, як Хаїм-герой, що його грає Дмитро, “розводить” свого партнера Хому. Треба відзначити актора Сергія Дзея. Для нього роль Собачка стала несподіванкою, спочатку він її не репетирував. І, до певної міри пересилюючи себе, зробив, на мій погляд, великий крок уперед – не тільки в нашому театрі, а й взагалі у своєму творчому доробку.
Роль Рахільки виконує Анна Коваленко. Я дуже хвилювався, як вона виросте з попередньої ролі, як зміниться, якою буде в новій виставі. У її героїні така біографія, що треба копати, шукати і змінюватися відносно попередньої вистави. Потрібно було показати, яка еволюція відбулася з героїнею. І Анюта впоралася з цим завданням навіть краще, ніж я сподівався. Молодець! Два антиподи – Параска (Юлія Лагур-Дамберг) і Сара (Оксана Краснобаєва). Дві старших кобіти – українка та єврейка. Вони перебувають у постійному конфлікті, то прихованому, то відкритому. А ось у жіночій консолідації, коли треба, об’єднуються проти чоловіків. Вони теж розумниці, дуже різні і не схожі одна на одну постаті. Наш старший Хома Непийпиво – батько української родини. Виконавець цієї ролі Михайло Романов у попередній моїй постановці грав Гітлера. Він класично та академічно підходить до ролі. Привносить у репетиційний процес академізм, який стимулює інших колег по сцені. А тут раптом прямо-таки Яковченко! Фонтан гумору. Це давній друг, який брав участь у багатьох моїх проєктах. Молодий актор, який нещодавно прийшов до нашого театру, – Дамір Цудзинович. На мій погляд, це новий вітер у нашій виставі. Легкодухість самого виконавця перейшла на персонажа. Він рухливий, швидкий, як ртуть. Молодий, вельми цікавий. Грає на гітарі. Співає разом зі мною куплети мого персонажа Гопа-з-Точилом. У жанрі хуліганського фольклору. Нова постать у виставі – Фані Каплан, смішна та зворушлива татарка з київської Татарки, яка розпродує свої речі, тому що її вигнали з квартири. Ця ситуація біографічно є відтворенням історії, що справді існувала. Я маю тітку, у яку так само, як і в героїню Фаню, стріляли з-за кущів, аби заволодіти її квартирою. Вона, моя тітка, жива, їй 92 роки, звати Неллі. Зараз тітка Неля мешкає на Троєщині, а раніше жила на Подолі. Її у нас грає Анастасія Друкар, молода актриса. Ми взяли її до театру ще студенткою. Талановита, яскрава, виразна. Звісно, їй ще є над чим працювати, але цю роль Анастасія зробила файно! Двір, у якому відбуваються події, – це наша країна. Ми живемо своїм життям, кохаємося, сваримося-миримося, працюємо, п’ємо вино, народжуємо дітей. Ми робимо це багато століть і захищаємо свій двір, свою країну від ординської погані, яка лізе до нас зі сходу. У виставі є Ванька-кацап, який віджав квартиру у Фані Каплан. Ванька Олєнін. Не випадково співзвучно: лєнін – олєнін. Теж такий покидьок. Це зовнішній агресор. Дільничний Собачко шляхом нерівної боротьби все-таки добивається, щоб лєніна-олєніна посадили, а квартиру повернули законній власниці – Фані Каплан. Разом із дільничним вони повернуться до фаніної хати вже як чоловік і дружина. Для чого людина живе? Для щастя. Про це говорить Святе Письмо. А головною ідеєю нашої вистави є те, що найбільшим святом на світі є життя. І святкувати його потрібно щодня. Після вистави до мене підійшов один глядач і запитав: “Володимире Івановичу, а як щодня святкувати життя?” А я кажу: “Це значить жити, творити та радіти результатам того, що ти зробив. Покохати жінку! Щастя? Так! Народити дитину! Щастя? Свято? Так! Збудував дім! Щастя?! Ще й яке! А найбільше Свято життя у нас попереду – це Перемога!” Музичний ряд у виставі – це ностальгія. Музика скомпонована і записана в нашому театрі більше ніж два десятиріччя тому. Багатьох учасників цього творчого процесу вже немає з нами на світі. Це мій брат – співтворець Театру української традиції “Дзеркало” Віталій Петранюк, це талановитий київський композитор Олександр Андрієвський, саксофоністи Олексій Якуніни та Микола Мироненко, також барабанщик Сергій Мотенко та незабутній клавішник Стас Соколов… Пам’ятаємо їх! У цих полум’яних мелодіях є і мій тамбурин. А скрипка і голос належать берегині Театру Ірині Карповій, яка пліч-о-пліч зі мною тридцять років у команді. Над музичними темами у “Дзеркалі” працює керівник рок-гурту “Вій” Дмитро Добрий-Вечір. Підкреслюю, що на сцені співає наживо Анна Коваленко. Це варто почути! А зводив усю музику повністю молодий звукорежисер Єгор Парасюк. Сценографію і костюми вже традиційно робила Валентина Кузьмічова. Наша співпраця триває давно, запрошуємо її на більшість проєктів. Вона дуже хороша театральна художниця, учениця та послідовниця Данила Лідера. Валентина фантастично мислить. Вистава тільки народилася. Вона буде зміцнюватися, рости, повнитися знахідками, барвами, гумором. Впевнений, що це буде щасливий шлях, який триватиме довго. Не менше, ніж першої вистави “У Києві на Подолі, або
Гдє ві сохнітє бєльйо”, якій, повторюся, вже двадцять років. Третьої частини “Подолу” швидше за все не буде. Тому що є багато планів, які маю бажання здійснити поза цією темою. Хотів би поставити “Ромео і Джульєтту” Шекспіра, “Сад Божественних пісень” Сковороди. Ще у планах “Фауст”, вистава за поезією Дмитра Павличка, з яким ми були добре знайомі. А для малих українців готуємо нову казку “Троянда пустелі, або Велика війна Квітів” Діти – це єдина надія України! Діти і Бог. Бо Театр мій носить назву Української традиції. А Українська традиція закладена в гаслі: “Бог та Україна понад усе!”. Враженнями від роботи над новою виставою ми попросили поділитися також виконавицю ролі Рахільки Анну Коваленко. Ось що вона розповіла: “У першій виставі “У Києві на Подолі” спочатку грала Сару, потім Параску і вже після цього Рахільку. У другій виставі моя Рахілька кардинально змінюється. Якщо спершу вона була легковажною, ні над чим особливо не замислювалася, то тепер, коли дізналася про свою вагітність, стала більше думати про матеріальні речі. Вже маючи відповідальність не тільки за себе, а й за майбутню дитину, вона починає вимагати від чоловіка хоча б якоїсь стабільності у житті. Від самого початку цей образ давався мені досить непросто. По-перше, треба було знайти єврейський акцент. Я передивилася безліч фільмів про євреїв, ролики з танцями. Відкрила для себе, що українські та єврейські танці дуже різняться між собою. Якщо ми танцюємо всіма частинами тіла, то євреї в основному руками. Далі сама поведінка, норовливість євреїв. Потрібно було багато чого вчитися, і я вчуся досі. Мені є над чим працювати, адже грати єврейку дуже непросто. Однак, багато років граючи Рахільку, я багато чого в неї навчилася. Зокрема, обстоювати себе, свою думку, коли розумію, що вона є правильною і варта уваги. Тож, як треба, не змовчую, а кажу як є. У виставі задіяні дев’ять акторів. У наш час робити таку масову постановку – це справжній виклик. Тому ми щасливі, що нам вдалося це зробити, адже щодня були якісь випробування. Дмитро Добрий-Вечір, який працював над музичним оформленням, не завжди міг приділяти нам багато уваги, адже мав часті поїздки як волонтер. Були також труднощі з хореографією, які нам допомогли з легкістю подолати Назар та Людмила Латиші, професіонали своєї справи, і ми вийшли на гідний результат. Вважаю, що всі мої колеги – великі молодці. Адже в ситуації, в якій ми всі опинилися, вистава стала для нас справжнім випробуванням. У першій виставі “У
Києві на Подолі” Дмитро Сторчоус грає Хаїма, а в другій спочатку репетирував роль міліціянта Собачка. Вже майже випустили виставу з цією роллю, але життя внесло свої корективи і довелося швидко перелаштовуватися, а це дуже складно, і зрештою на прем’єрі зіграв роль харизматичного і смішного єврея Хаїма. На добре слово заслуговує Сергій Дзей. За короткий час його ввели у виставу, він встиг принести свої пропозиції і створити неповторний образ міліціянта Собачка, не схожого ні на кого. Роль молодого парубка Богдаші зіграв Дамір Цудінович. До цього грав з нами дуже мало. Богдаша для нього ще не рідний образ. Нам було простіше продовжувати створювати своїх персонажів, а йому – складніше. Вважаю, що вийшла достойна акторська робота. Сара (Оксана Краснобаєва) – моя фаворитка. Який акцент, пластика, подача! Вона мені дуже імпонує, все що потрібно до образу зробила на всі сто. Оксана родом з Одещини і така манера розмови, поведінки для неї близька. Деяким речам від колежанки повчилася і я. Юлія Дамберг, яка грає Параску, глибоко занурилася у свій образ. Багато працювала над пошуком особливої Параски. Вона максимально, до найменших дрібниць пробудувала свою роль і впоралася з поставленими завданнями. Під час репетицій постійно експериментувала, шукала, аналізувала і віднаходила щось нове. Наша нова колега Анастасія Друкар ще будучи студенткою взялася за досить серйозну роль Фані Каплан. Змогла на себе вдягнути багато непритаманних їй речей. Міша Романов перевтілився в роль Хоми наскільки правдиво і талановито, що дуже полюбився глядачу. І, звісно, наш Володимир Петранюк, не просто грає Гопа-зточилом, а затягує глядача в процес вистави наскільки сильно, що кожен присутній у залі відчуває себе безпосереднім учасником дійства, яке відбувається на сцені. Саме завдяки Гопу-з-точилом, який максимально контактує з глядачем, нам легко потім взаємодіяти з глядацькою залою. Результатом задоволена. Під час першого показу нової вистави відчували певну відстань між нами і глядачем, а під час другого її майже не було. Навіть намагалися втягнути глядача у дійство, аби він відчув себе разом з нами у цьому дворику. Зараз працюємо над новорічною виставою “Різдвяна подорож на Чумацький шлях”. Вже переграла в цій виставі три різні ролі, вона для мене не нова. Але введення нових акторів додає роботи, тому завжди є над чим працювати, адже немає межі досконалості”.
Арт-калейдоскоп · “Людям потрібно хоч трохи світла, надії, пісні в цей темний час. Все це може подарувати театр”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Вперше на велику сцену Анатолій Несторович вийшов у віці 8 років, тож його творчий шлях триває вже понад 75 років! У репертуарі Анатолія Паламаренка – незчисленна кількість класики української літератури: від “Fata Morgana” Михайла Коцюбинського, “Кайдашевої сім’ї” Івана Нечуя-Левицького, творів Остапа Вишні та Павла Глазового до Шевченкового “Кобзаря”. Шевченкіана займає особливе місце у творчості артиста, над якою він працює усе своє життя. За роки творчої діяльності Паламаренко дав сотні концертів у концертних залах і в сільських клубах, на польовому стані і в цехах заводів та фабрик, робітничих гуртожитках, перед учнівською і студентською молоддю. Сьогодні легендарний Артист залишився в Україні практично єдиним представником жанру, який він сам для себе і визначив – “Слово”. Анатолій Паламаренко: “Ми не можемо бути народом України. Мусимо стати українським народом. Тому що народ України – то населення, а український народ – це нація. Поки нація справжня не народиться, не буде міцної держави”. Майстер слова називає себе націоналістом, що протягом усього життя поширював українське серед… українців. У Національній філармонії України працює як майстер художнього слова з 1962 року! Цього вечора відбулася неймовірна подорож через його мис-
Знайома історія – сучасний погляд. Київ, наші дні. Заможна сім’я Сірків мріє вдало видати заміж свою єдину дочку Проню. Ідеальний кандидат знаходиться сам. Це імпозантний статний барбер Свирид Голохвостий. Він швидко вводить в оману Сірків та переконує Проню, що буде кохати її так, як ніхто не кохав. Та от халепа. У день знайомства з Пронею Голохвостий зустрічає красуню Галю, дочку місцевої перекупки Секлити. Недовго думаючи, він вирішує свататися і до неї. Чи вдасться Свириду всидіти на двох стільцях? Для того, щоб це дізнатися, потрібно подивитися нову виставу. – У театрі “Особистості” маю дві ролі – у виставах “Мина Мазайло” та “Як кум до куми”, – розповідає режисерка-постановниця Ольга Оноприюк. – До десятиліття театру мені запропонували поставити виставу. Вибір був за мною, але за умови, що це буде відомий класичний твір, назву якого всі знають. Обрала для постановки п’єсу “За двома зайцями”. Тут багато нашого, національного. Ми, українці, народ мелодраматичний. А цей твір містить усе: драматичні, комедійні, ліричні моменти, ще тут є пісні й танці. Сьогодні люди йдуть на вистави, в яких є щось яскраве, гумористичне, дуже люблять концерти. Ми в постійному напруженому стані, і психологічно це складно. А веселі вистави та концерти на деякий час дають змогу відволіктися. Звісно, тему війни потрібно піднімати і пам’ятати про неї. Але людям потрібно хоч трохи світла, надії, пісні в цей темний час. Все це може подарувати театр. Над інсценізацією ми почали працювати в серпні, а репетиції розпочалися наприкінці вересня і тривали трохи більше місяця. Для мене це був виклик. У вистатецтво, яке одні слухачі чули не раз, а хтось, можливо, почув уперше і побачив цю людину зовсім з іншого боку. Для створення магії дійства на сцену запросили Маріупольський камерний оркестр “Ренесанс” (диригент Василь Крячок). У виконанні цього колективу проникливо звучали твори В. Косенка, Г. Гаврилець, Д. Бортнянського, Б. Березовського, Є. Станковича, М. Скорика, С. Гулака- Артемовського, А. Кос-Анатольського, М. Шведа та інших композиторів. Сам ювіляр розпочав свій виступ із безсмертного Шевченкового слова. Далі в його виконанні зазвучали уривок із “Зачарованої Десни” Олександра Довженка, “Ярмарок” Остапа Вишні, “Українське братство” Вадима Крищенка, “Я єсть народ” Павла Тичини, “Світу ані доброго, ані злого…” Анатолія Матвійчука. А завершив маестро перший відділ “Усмішками” Павла Глазового. У другому відділенні Анатолій Паламаренко розповів про таємниці своєї творчості: “Доля розпорядилася так, що з другого класу (1 квітня 1947 року) я на сцені. Вчителька попросила мене вивчити уривок з повісті Миколи Гоголя “Тарас Бульба”.
Пам’ятаю, як вперше його виконував у піонерській кімнаті. Там тоді зібралися вчителі та учні. Можливо, було у мене щось від природи, бо слухали, як сьогодні слухає ця прекрасна, рідна для мене авдиторія. І я пішов далі читати. Мене використовували скрізь – у корівнику, свинарнику, для людей, які скирдують, перебирають буряки. У 10-му класі проявився у мене і співочий талант, я наслідував Лемешева, Козловського. Потім сказали, що відбудеться мутація голосу, але добре, що лишилася розмовна мова. Вважаю, що слово є основою основ. Природа нагородила вокаліста голосом. Але його мистецтво триєдине – музичний слух, голос і слово. Я переганяю слово через своє бачення, своє нутро. Вкладаю у слово свій голос і дикцію. Мені надзвичайно поталанило в театральному інституті. Вчився на курсі Володимира Олександровича Неллі. Це була прекрасна людина, він мав, мабуть, найбільшу бібліотеку в Україні. У 1957 році він не дозволяв нам розмовляти російською. Наш педагог знав, що мова, з якою людина виходить на сцену, має бути для неї рідною у найвищому значенні. Як драматичний актор я взяв з його науки все те, що мені було необхідно. Рік пропрацював у Хмельницькому театрі, полюбив цей театр. І ось вже 62 роки – у Національній філармонії України. По суті це вже мій другий дім…” У другій частині концерту виступали переважно учні Анатолія Паламаренка. Гучними оплесками вдячна публіка нагородила Зореславу Хшановську (арія Оксани з опери С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”, “Твої листи” Лесі Українки), Івана Макарова (читав власний вірш “Реквієм по пташці”), Сергія Бортника (українська народна пісня на слова М. Старицького “Ніч яка, Господи”, пісня “Чорнії брови, карії очі”), Катерину Ясенчук (пісні “Два потоки з Чорногори” та “Ой я знаю, що гріх маю”, монолог Маріам з поеми Лесі Українки “Одержима”), Олександра Рудька (“Ні! Цей народ із крові і землі” М. Вінграновського). Також у гості до ювіляра завітали Володимир Щур,
сій Кравчук (Степан). Ми були у них на дипломній виставі і запросили в наш проєкт. Щодо головних персонажів. Леся Самаєва (Сек-лита) – це глиба несамовитої енергії, природного гумору. Вона вміє бути яскравою та комічною і, водночас, глибокою і чутливою. З об’єктивних причин перед самою прем’єрою мусили змінити акторку на роль мами Проні. Її грає Світлана Штанько. Вона, як і Леся Самаєва, служить у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Хоча я бувала на виставах за її участю, але Світлана стала для мене справжнім відкриттям. Вродлива жінка, талановита акторка, у ній стільки світла й доброти. Ця людина торкається мого серця і, сподіваюсь, сердець глядачів. Дмитро Оскін – Прокіп Сірко (батько Проні). Надзвичайно позитивний і дуже кумедний. Ми разом шукали різні варіанти поведінки персонажа. Анастасія Євтушенко виконує роль Проні. Коли ми тільки почали підбирати акторів, я одразу сказала, що вона має грати цю героїню. Акторів з таким типажем, як Анастасія, в Україні мало. Вона комічно-драматична героїня. На роль Проні підходить за візуальними даними і внутрішнім світоглядом. Думаю, з нею я влучила в “десятку”. У ролі Голохвостого – актор Київського театру на Липках Даниїл Маржець. Він харизматичний, пластичний і співочий. До цього персонажу було найбільше вимог. Даниїл багато імпровізував, старанно опрацьовував роль, ретельно виписував кожну репліку. Вірю, що в нього попереду ве-
Олексій Паламаренко, Наталія Насікан, Анжеліна Швачка, Сергій Ковнір, Ярослава Руденко та інші шанувальники його творчості. Подію не зупинила навіть повітряна тривога, тож продовження дійства відбулося в Музичному салоні філармонії – найвишуканішому укритті Києва. Завершила концерт “Величальна ода” Дж. Верді та А. Матвійчука, яку виконали всі його учасники. Тож залишається чекати нових творчих зустрічей із неповторним майстром слова.
Фото Едуарда МЕЖУЛА лике театральне майбутнє. Роль Химки виконує Інна Скорина-Калаба. Це просто феєрверк емоцій. Знаю її давно, навіть не сумнівалася, що вона добре впорається з роллю. Під час роботи над образом дещо змінили лінію її поведінки – вийшла веселою та яскравою. Галю грає Альона Якименко – співоче серце вистави: її голос зігріває і створює неповторну атмосферу. А Голос метро у виставі – це Михайло Войчук. На початку розмови я вже згадувала про роботу сценографа. У нас немає цехів, як у державних театрах, все доводиться робити самотужки. Багато праці вклала художниця Вероніка Риженко. Глядачам особливо сподобалася її крута ідея з хлопцем-церквою. Спершу хотіли працювати з професійним композитором. Але це дуже дорого, тому підбором музики теж займалися самі. Була ідея зробити мікс сучасного і минулого, стик різних часів та епох. Хочеться популяризувати рідну музику, культуру. Нашим завданням було показати, що українське чудове. Робота над виставою триває. Особисто я хочу ще попрацювати над текстом. Вже думаю над наступною постановкою. Швидше за все це буде драматичний твір українського письменника. Дуже люблю українську класику, вважаю, що вона актуальна як ніколи. Її можна переносити в різний час, в різні обставини чи місця. Є багато перевірених часом творів, з’являються також цікаві нові. Хочу попрацювати з різними театрами й акторами. Це корисний досвід для мене і для виконавців.
Фото Анастасії МАНТАЧ
Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
У Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України відбувся бенефіс великої людини – народного артиста України, Героя України, лавреата Шевченківської премії Анатолія Паламаренка. Захід присвятили ювілею митця. Режисерка-постановниця дійства – Надія Агєєва-Швед.
Арт-калейдоскоп · “Людям потрібно хоч трохи світла, надії, пісні в цей темний час. Все це може подарувати театр”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ До десятої річниці від дня заснування театр “Особистості” представив феєричну стильову комедію “За двома зайцями” за мотивами безсмертної п’єси Михайла Старицького. Виставу показують у великій залі Будинку художника НСХУ.
ві зайнято чимало медійних акторів, які багато знімаються, працюють в інших театрах. Зібрати їх усіх разом було складно, проте вдавалося. На репетиціях панувала тепла атмосфера, ми працювали командно. Тож завдяки злагодженій колективній роботі всі складнощі відійшли на другий план. Ми хотіли, щоб п’єса заграла новими барвами, тому події перенесли в наш час. Прагнули показати Київ. І художниця знайшла круту ідею сценографічного рішення – метро. Хто потрапляє до метро вперше, сприймає його як суператракціон, для інших це рутина, буденність. Проте для будького столиця асоціюється саме з метро.
Всі зайняті у виставі актори – багатогранні творчі особистості, з ними не було труднощів у роботі. Ми разом шукали, творили, все це без непорозумінь, у тісному контакті. Були немов одна сім’я, ніби знаємо одне одного дуже давно і створили разом не одну виставу. Хоча насправді з багатьма я працювала вперше. Другорядні на перший погляд ролі насправді не менш важливі, ніж головні. Тому розпочну саме з них. Це Дар’я Хорошун (Наталка, кума), Юлія Шестопалова (Настя, кума). Прекрасні хлопці – студенти Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка- Карого Даниїл Зіберт (Роман), Тимур Сметанін (Алекс) і Олек-
16 Нашого цвіту... · “Дай Боже, щоб скоро настав час Перемоги для України і її народу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Українська громада в південно-західній Флориді мала нагоду показати зразки своєї культури та заспівати українських і американських колядок 7 грудня в центрі парку міста Веніс на Флориді. Це вже другий рік українська громада організовує святочну різдвяну програму, щоб подякувати своїм сусідам і друзям американцям за підтримку, яку вони надають Україні та її народу в час жорстокого нападу Москви на Україну. Під наметом можна було оглянути зразки української народної творчості та святочний різдвяний стіл. Тут був також стіл із різдвяними прикрасами, які виготовили членкині Союзу Українок Америки (СУА-56 Від.) під проводом Богдани Пужик. А виставку фотографій з руїнами в сучасній Україні та поранених її жителів підготувала Анна Мацілинська. Альтанка, в якій відбувалася святочна програма, була прибрана вишиваними рушниками, а перед нею був великий напис з колядниками “Мerry Christmas” та “Христос Рождається”. Ведуча програми Богдана Пужик коротко розповіла гостям про українські різдвяні звичаї та перекладала англійською мовою зміст українських колядок. Програму відкрила бандуристка Зиновія Заковоротна, учителька з Криму, яка тепер проживає на Флориді. Вона викона-
Вікторія і Дарина Луганські
Дорогі друзі! Щиро вітаю вас і ваших рідних з Різдвом Христовим і Новим Роком! Бажаю всього найкращого, особливо витримки в цей жорстокий час війни з Москвою. Дай Боже, щоб скоро настав час Перемоги для України і її народу. Протягом року ми старалися і докладали багато зусиль, щоб уряд Америки надавав потрібну допомогу Україні та її Збройним Силам. Також збирали кошти від приватних осіб на гуманітарну допомогу. Було вислано кошти на видавничу і гуманітарну допомогу до Києва, Чернігова, Полтави, Дніпра, Рівного, Львова, Хмельницького, Чернівців, Херсона та Луганська. Будемо й надалі старатися допомагати як тільки можемо. Слава Україні! Героям Слава! За Управу ТУМ –
Віра БОДНАРУК, голова ла на бандурі “Merry Christmas” та віночок різдвяних пісень. Новостворений дитячий хор “Світанок Флориди” під проводом маестро Олега Майовського виконав “Ой над Вифлеємом”, “У полі, у полі”, “Ангели в небі” та “Радуйтеся усі люди”. Баритон Максим Вишкварок, який нещодавно прибув на Флориду, виконав
Дитячий хор “Світанок Флориди”
“Добрий вечір тобі” та “Старий рік минає”. Від родини Мироник, яка родом з Буковини і співає разом вже багато років, ми почули “Віночок Різдвяних пісень”, “Радій і співай” та “Веселіться небеса”. А 12-літня Олександра Кабачій, яка прибула до Флориди в 2022 році, лавреатка міжнародних фести-
Юля Даніловець і Віра Боднарук валів, виконала “Святий вечір”. 14-літня Жізель Бебик, яка грає на скрипці з 8 років, виконала “Hallelujah” i “Angels we have heard on high”. Знана в Україні співачка фольклору Вікторія Луганська виконала пісню “Роди, Боже, жито”. Крім цього, разом з донею Дариною, яка була нагороджена на багатьох фестивалях, вони заспівали “Ой ясна-красна калина у лузі” та “Щедрик”. Програму завершив церковний хор св. Марії під проводом др. Юрія Шевчука колядою “По всьому світі”, дуетом “Adeste Fidelis” (Оксана Пясецька і Юрій Шевчук) та “Бог Предвічний”. Інформацію про “Українське Різдво у Веніс” розмістили в місцевій пресі. Щира подяка організаторам цієї імпрези: Богдані Пужик (ведуча програми), Іні Тунстан (голова 56 Від. СУА), Юлі Даніловець (програма), Ліді Білоус, Дарії Томашоскій, Каті Шевчук, Юрієві Шевчуку (фотограф), Анні Мацілинській, Галі Лісничій, Вікторові Лісничому, Олі Бабчук і Лесі Попель.
Віра БОДНАРУК, голова Громадського комітету Південно-західної Флориди
16 Нашого цвіту... · “Дай Боже, щоб скоро настав час Перемоги для України і її народу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта”
ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Нашого цвіту... · “Дай Боже, щоб скоро настав час Перемоги для України і її народу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ