Многії літа! · “Ніколи не прагнув слави, титулів, відзнак і відзначень – бо то все минуще. Вічні тільки Бог та Україна”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Той, хто ніколи не зраджував Михайлові Косіву – 90 років
Слово Просвіти, №51 за 2024 рік
Олена БОНДАРЕНКО
У грудні 1965-го начальство львівського СІЗО вирішило пустити родичів на побачення до арештанта Косіва. Мовляв, і Новоріччя незабаром, і день народження у підслідного. Насправді причина такої “щедрості” була геть інша: молодий науковець, він же націоналіст – антирадянщик, виявився міцним горішком і розколюватися навідріз відмовлявся. Тож на побаченні мама, припускалося, застосує увесь свій вплив на упертюха. Щоби, значить, щиросердним каяттям і добровільною співпрацею зі слідством заслужив можливість надaлі займатися улюбленою наукою. На благо радянської батьківщини та її “честі й совісті” – КПРС. Юлія Миколаївна прихворіла, на побачення приїхав тато. “Михасю, тебе б’ють?” – запитав Василь Степанович, обіймаючи сина й наче обмацуючи в пошуку слідів катувань. “Ні, тату, не б’ють”, – відказав. Та він би й не признався, щоб не завдати болю рідній людині. Тоді батько притулив свою сиву голову до синової й тихо, але твердо проказав слова, які стали Михайловими кредо і мірилом цінностей на ціле життя… Це був час, коли ще подеколи репресивна система, імітуючи правосуддя, випускала жертву зі своїх пазурів “за браком доказів”. (Уже незабаром, щоб запроторити до таборів чи психушок, вона жоднісіньких доказів не потребуватиме). Михайла випустили з СІЗО. Але на улюблену роботу до Львівського університету імені Івана Франка тридцятирічному завідувачу Кабінету Франкознавства вже повернутися не дали. Як і захистити готову кандидатську: “Наука, публіцистика і белетристика у творчій практиці Івана Франка”. Тривале безробіття, затим – учителювання в сільській восьмирічці, робота в Історичному Музеї. До речі, сектор старовинної зброї львівського музею “Арсенал” – справа Михайлових рук і серця. Та, зрештою, й тоді, й пізніше – як заступник голови облвиконкому з гуманітарних та соціальних питань – багатьом музеям на теренах Львівщини він допомагав у становленні… Одруження, народження сина і донечки. Хронічне безгрошів’я. Щоб прогодувати родину, ночами писав для “науковців” статті та дисертації. А ще – матеріали для преси під чужими іменами, бо самого Косіва гебістська цензура заборонила друкувати аж на цілих вісімнадцять років. Одначе коли, втомлений, повертався з роботи, серце оповивала тиха радість. Адже вдома на нього чекали кохання, розрада, підтримка – словом, щастя. Його Марусечка, ласкава, тендітна – і напрочуд сильна. З тих наших жінок, що їх Господь обдаровує великим талантом плекати родинний затишок, ставати опертям для свого чоловіка і ростити дітей справжніми українцями та українками. До речі, Михайло вперше побачив Марусю, коли їй заледве виповнилося сімнадцять. Якось завітав у справах до знайомого, пана Антона Заневчика. Мабуть, то було літо, бо сонце сліпило, квіти промінилися безліччю кольорів. А може, й не літо, і сонця не було видко за хмарами. Одначе все довкола вмить стало барвистим і щасливим, бо серед квітів зорові й серцю явило себе сонечко на ім’я Маруся… Найсміливішими мріями він не міг сягнути такої височини, де вони були б разом, у парі. Не знав, як доступитися до пана Антона, щоби просити згоди на шлюб із його донькою. Бо хто він – безробітній чоловік тридцяти літ із гаком, переслідуваний “антирадянщик” без особливих перспектив? І вона – юна тоненька квіточка, чиї ніжні очі увібрали в себе цілий світ… Вона бачила його іншим, аніж він себе уявляв. І покохала цього високого міцного красеня – мандрівника, літератора, філософа. А найважливіше – відчула в ньому ту незрадливість, нелукаву надійність, якої так прагне дівоче серце. Він терпеливо чекав. Маруся закінчила школу, вступила до університету, і вони побралися. Відтоді – неможливо уявити їх нарізно. Якось Маруся в телефонній розмові сказала мені, що збирається на кілька днів у гори, де родина має хатку в селі, але вагається лишати Михайла самого, бо “він без мене не зможе”. І самим видихом: “А я без нього…” Й було в цьому легкому видиху те, що називаємо “одне ціле”… На моє переконання, за всіх часів суспільство потребує гідних прикладів. Тому хочу, аби про цю неймовірну родину знало якомога більше людей. А ще – аби ми не забули, надто нині, в часи тяжких випробувань, кому завдячуємо своєю свободою й життям на власній землі. Михайло Косів – у перших лавах правозахисників-шістдесятників, тих, хто, здобував Незалежність. Внесок Михайла Косіва-законодавця у побудову незалежної Української Держави – неоціненний. Із перших днів роботи в парламенті народний депутат Косів поринув у законотворчу роботу. В нагоді стало глибоке знання історії, культури, процесів законотворення. Верховна Рада України ухвалила десятки законодавчих актів, автором чи співавтором яких був Михайло Косів. 8 червня 1990 року зареєстрував проєкт Декларації про державний суверенітет України. У тексті Конституції України міститься понад сорок правових норм авторства пана Косіва, насамперед – у царині гуманітарної політики, культури та духовності. Серед них – доленосна стаття 10 про державну мову. А стаття 20 Конституції досі читається, як гордий підсумок споконвічної боротьби за право бути українцями: “Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів… Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого... Державний Гімн України – Національний Гімн на музику М. Вербицького…” Парламентський Комітет з питань культури і духовності, який очолював Михайло Васильович, працював на повну потужність, а його очільник, у взаємодії з фахівцями – від бібліотекарів та архіваріусів до наукових та мистецьких світил – готував і відстоював законопроєкти, покликані забезпечити піклування держави про надважливі сфери нашого життя, без яких не може бути освіченої, культурної, високоінтелектуальної нації. От лише кілька ухвалених тоді законодавчих актів, автором і співавтором яких був Михайло Косів. 1991 рік. Закон “Про свободу совісті та релігійні організації”. Цей закон, без пере§ більшення, був епохальним. Він дав мож§ ливість вільно дихати і вірянам, і душ пас§ тирям. Як відомо, в СРСР Церква переважно була філією КДБ – коли ієрархи призначалися Луб’янкою, а священники були зобов’язані доповідати кураторам, що віряни говорять на сповіді. В іншому разі ціла конфесія оголошувалася ворожою до радянської влади і підлягала забороні. Як це сталося з Українською Греко-Католицькою Церквою, чиї священики-мученики за Віру були знищені московською владою, каралися в сибірських концтаборах, правили Службу Божу таємно. “Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих”. Законом був покладений початок великого повернення УГКЦ з підпілля. До речі, цей процес не завжди був мирним. Повернення церков, за наказом радянської влади відібраних у греко-католиків і переданих московській церкві, часом супроводжували неабиякі сутички. Частина мирян, здебільшого підбурювана московською агентурою, перешкоджала поверненню греко-католикам їхніх церков. Михайло Косів запропонував як вихід правову норму про почергові богослужіння у одних храмах. Спроба ворогів розпалити в Західній Україні полум’я міжконфесійної ворожнечі зазнала поразки. 1993 рік. Закон України “Про Націо§ нальний архівний фонд та архівні установи”, який окреслив державну політику в царині архівної справи та діловодства, визначив Національний архівний фонд України як складову української та світової культур§ ної спадщини, що перебуває під охороною держави. 1995 рік. Закон “Про бібліотеки і бібліо§ течну справу”. “Держава підтримує бібліо§ течну справу та її розвиток шляхом гаранто§ ваного фінансування бібліотек, пільгової по§ даткової, кредитної та цінової політики; стимулює забезпечення бібліотек сучасною вітчизняною книжковою продукцією, світо§ вою літературою в перекладі українською мовою…” Законом передбачене існування розгалуженої бібліотечної мережі та її дер§ жавне фінансування (гай-гай, уже за кіль§ ка років число бібліотек почало стрімко скорочуватися!). Закон “Про музеї та музейну справу”, який визначив “…правові, економічні, соці§ альні засади створення і діяльності музеїв України та особливості наукового форму§ вання, вивчення, обліку, зберігання, охорони і використання Музейного фонду України, його правовий статус”. Михайло, досвідчений музейник, узявся до розробки цього законопроєкту і домігся його ухвалення. Адже саме Косів на посаді заступника голови Львівського облвиконкому, опікуючись гуманітарною сферою, відновлював і творив музейну справу на Львівщині. 1997 рік. Закон “Про видавничу спра§ ву”, що унормував порядок організації, здійснення видавничої діяльності, поши§ рення видавничої продукції, державну під§ тримку видавничої справи. Закон “Про професійних творчих працівників та творчі спілки”, яким гарантовані державна підтримка творчих спілок та соціальний захист творчих працівників. Закон “Про благодійництво та благодійні організації”. Хоча 2012 року був ухвалений новий законодавчий акт, саме “Закон Косіва” від 1997 р. ввів до українського правового поля поняття “благодійність, милосердя, утвердження гуманізму”, підтверджуючи, що Україна обирає європейський шлях.
2000 рік. Закон “Про охорону культурної спадщини”. 2010 рік. Закон “Про культуру”. Низка постанов щодо підтримки українського виробника. Безліч виступів, інтерв’ю, зустрічей з виборцями. Численні статті з літературознавства, мовознавства, мистецтвознавства, краєзнавства, проблем розвитку театру, досліджень з історії України, релігійних стосунків, політичної проблематики. Книги: “Про Україну”, “Двоязичіє чи без’язичіє?”, двотомник “Вернімося до джерел”, “Доки? Коли?”, “Музей упокореної зброї”, ‘Кам’яниця Корнякта”, “Удвоє більше дає той, хто дає вчасно”, “ Місто Белз”, “Воскресають лиш там, де є могили “, “Києво-Галицький патріархат Української Церкви як українська багатовікова туга за єдністю” … Й це лише частина творчого доробку письменника. Один із засновників Народного руху на Львівщині, заступник голови Львівської обласної “Просвіти” від часів утворення й упродовж мало не десяти років. Друг і соратник В’ячеслава Чорновола, з ким разом готував перші числа славетного “Українського вісника”, а коли В’ячеслава заарештували, взяв на себе підготовку наступного випуску. Людина глибокої, спокійної, твердої Віри. Промовець, якого слухають, затамувавши подих… Малий Михась ходив до школи горами, у зливу й завірюху, глибокими снігами, за сім кілометрів. Він так хотів і так умів учитися, що став би, певне, великим вченим. Зрештою, він і став ним. Але ніколи не прагнув слави, титулів, відзнак і відзначень – бо то все минуще. Вічні тільки Бог та Україна. У Михайловій долі багато щастя: Марусечка, діти Василько та Ганнуся, книги, друзі, творчість, боротьба, що увінчалася відновленням Української Державності. І втрат теж немало. Найтяжчі, найнестерпніші – доня Ганнуся і побратим В’ячеслав Чорновіл. І мільйони українських людей, полеглих за нашу Волю, замордованих московською владою в Голодомор та розстріляних у ГУЛАГу. Велике Михайлове серце болить щохвилинним болем цієї лютої війни. Час від часу він говорить своєму серцю: “Цить. Цить, кажу тобі. Нам з тобою ще треба ДОЖИТИ”. І серце довірливо заспокоюється – знає, про що це він. Нічної пори садом, виплеканим руками Марусечки, блукає навшпиньки тихий осінній дощ. Або шерехтить крізь небесне сито перший несподіваний сніжок. Або соковиті яблучиська раз-по-раз гупають у хащі любистку та м’яти. Тоді Михайло перебирає вервицю своїх радощів і смутків, звершеного й того, що мусить завершити. Звично звіряється з татовими заповітними словами, сказаними далекого 1965-го йому, арештантові львівського радянського СІЗО. Тоді тато, обіймаючи сина, спитав: – Михасю, тебе б’ють? – Ні, тату, не б’ють. – Навіть якби дуже били… не зрадь друзів… Михайло Косів залишається відданим дружбі й любові, родині й батьківській Вірі, своїм переконанням і своїй Україні, яку виборював, творив і творить щодня. Нехай Господь дарує панові Михайлу многії, щасливії літа, осяяні нашою Перемогою.
Творці Української Держави – народні депутати І скликання, члени “Народної Ради”. Перший праворуч – Михайло Косів
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
