Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Театр мій носить назву Української традиції. А Українська традиція закладена в гаслі: “Бог та Україна понад усе!” · с. 14сторінка оригіналу ↗

Найбільше свято – це життя!

Слово Просвіти, №51 за 2024 рік

Театр української традиції “Дзеркало” кожного театрального сезону радує своїх шанувальників прем’єрами. Цієї осені театр представив виставу “У Києві на Подолі ІІ, або Щоб я так жив”. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж Двадцять років тому Володимир Петранюк написав п’єсу “У Києві на Подолі” і поставив її на сцені Київського академічного театру “Колесо”. Трохи згодом здійснив ще одну постановку за цим твором у театрі “Дзеркало”, який свого часу заснував разом зі своїм братом – актором Віталієм Петранюком і керує ним 36 років. Обидві вистави користуються незмінною популярністю театральної публіки – майже всі покази відбуваються при аншлагах. Настав час створити продовження цієї історії. Жанр вистави визначено як комедія. Але, як відомо, комедії бувають різні. – Значення комедій залежить від того, яка в них закладена ідея, до якої мети прагне наскрізна дія вистави, – переконаний заслужений діяч мистецтв України Володимир Петранюк. – Тому, якщо це така комедія, як, приміром, “95- й квартал” чи “Дизель-шоу”, то це просто аморальні речі. Комедія має підносити дух людей, але в контексті українських реалій. Адже про що б ви не ставили виставу, про що б ви не дивилися виставу, навіть про прибульців, які живуть на інших галактиках, але все одно це буде про нас, про нашу долю і життя. Якщо цей “потяг” везе нас до станції “Перемога”, то й комедія має це робити. Щодо нової вистави. Вже кілька років до мене зверталися і актори, і глядачі з проханням зробити продовження цієї історії. Чесно кажучи, мені було дещо тривожно його робити. Була пересторога, що це може бути повтор, до того ж не дотягувати до оригіналу. Тому я довго відкладав цю роботу. Врешті минулого року написав цю п’єсу. Витратив літо на дачі у Красній Поляні, що на Житомирщині. Нова п’єса народилася рівно через двадцять років після попередньої версії. На середині репетиційного процесу до війська мобілізували Віктора Вернера. Другого виконавця у нас нема. А це величезна роль батька єврейської сім’ї. Постать, яка є водночас філософською і гумористичною. Треба не тільки вивчити текст, а й залізти у шкуру персонажу, у єврейський критичний, саркастичний розум. Коли Віктор пішов на війну, ми стали робити рокіровку. Це було важко, нервово й довго. Але актори гідно виходили з ситуації, пересилювали себе. Хочу відзначити терплячість і режисерську волю головної режисерки “Дзеркала” Маріамни Капітули. Виникали психологічні складнощі, нервові зриви. Але Маріамна разом зі мною мужньо творила цей процес. Дмитро Сторчоус перейшов з вигідної смішної ролі міліціянта Собачка на роль Хаїма, не таку виграшну, на перший погляд, та ще й з величезною кількістю тексту. І впорався блискуче. Я тепер сам сміюсь, коли бачу, як Хаїм-герой, що його грає Дмитро, “розводить” свого партнера Хому. Треба відзначити актора Сергія Дзея. Для нього роль Собачка стала несподіванкою, спочатку він її не репетирував. І, до певної міри пересилюючи себе, зробив, на мій погляд, великий крок уперед – не тільки в нашому театрі, а й взагалі у своєму творчому доробку. Роль Рахільки виконує Анна Коваленко. Я дуже хвилювався, як вона виросте з попередньої ролі, як зміниться, якою буде в новій виставі. У її героїні така біографія, що треба копати, шукати і змінюватися відносно попередньої вистави. Потрібно було показати, яка еволюція відбулася з героїнею. І Анюта впоралася з цим завданням навіть краще, ніж я сподівався. Молодець! Два антиподи – Параска (Юлія Лагур-Дамберг) і Сара (Оксана Краснобаєва). Дві старших кобіти – українка та єврейка. Вони перебувають у постійному конфлікті, то прихованому, то відкритому. А ось у жіночій консолідації, коли треба, об’єднуються проти чоловіків. Вони теж розумниці, дуже різні і не схожі одна на одну постаті. Наш старший Хома Непийпиво – батько української родини. Виконавець цієї ролі Михайло Романов у попередній моїй постановці грав Гітлера. Він класично та академічно підходить до ролі. Привносить у репетиційний процес академізм, який стимулює інших колег по сцені. А тут раптом прямо-таки Яковченко! Фонтан гумору. Це давній друг, який брав участь у багатьох моїх проєктах. Молодий актор, який нещодавно прийшов до нашого театру, – Дамір Цудзинович. На мій погляд, це новий вітер у нашій виставі. Легкодухість самого виконавця перейшла на персонажа. Він рухливий, швидкий, як ртуть. Молодий, вельми цікавий. Грає на гітарі. Співає разом зі мною куплети мого персонажа Гопа-з-Точилом. У жанрі хуліганського фольклору. Нова постать у виставі – Фані Каплан, смішна та зворушлива татарка з київської Татарки, яка розпродує свої речі, тому що її вигнали з квартири. Ця ситуація біографічно є відтворенням історії, що справді існувала. Я маю тітку, у яку так само, як і в героїню Фаню, стріляли з-за кущів, аби заволодіти її квартирою. Вона, моя тітка, жива, їй 92 роки, звати Неллі. Зараз тітка Неля мешкає на Троєщині, а раніше жила на Подолі. Її у нас грає Анастасія Друкар, молода актриса. Ми взяли її до театру ще студенткою. Талановита, яскрава, виразна. Звісно, їй ще є над чим працювати, але цю роль Анастасія зробила файно! Двір, у якому відбуваються події, – це наша країна. Ми живемо своїм життям, кохаємося, сваримося-миримося, працюємо, п’ємо вино, народжуємо дітей. Ми робимо це багато століть і захищаємо свій двір, свою країну від ординської погані, яка лізе до нас зі сходу. У виставі є Ванька-кацап, який віджав квартиру у Фані Каплан. Ванька Олєнін. Не випадково співзвучно: лєнін – олєнін. Теж такий покидьок. Це зовнішній агресор. Дільничний Собачко шляхом нерівної боротьби все-таки добивається, щоб лєніна-олєніна посадили, а квартиру повернули законній власниці – Фані Каплан. Разом із дільничним вони повернуться до фаніної хати вже як чоловік і дружина. Для чого людина живе? Для щастя. Про це говорить Святе Письмо. А головною ідеєю нашої вистави є те, що найбільшим святом на світі є життя. І святкувати його потрібно щодня. Після вистави до мене підійшов один глядач і запитав: “Володимире Івановичу, а як щодня святкувати життя?” А я кажу: “Це значить жити, творити та радіти результатам того, що ти зробив. Покохати жінку! Щастя? Так! Народити дитину! Щастя? Свято? Так! Збудував дім! Щастя?! Ще й яке! А найбільше Свято життя у нас попереду – це Перемога!” Музичний ряд у виставі – це ностальгія. Музика скомпонована і записана в нашому театрі більше ніж два десятиріччя тому. Багатьох учасників цього творчого процесу вже немає з нами на світі. Це мій брат – співтворець Театру української традиції “Дзеркало” Віталій Петранюк, це талановитий київський композитор Олександр Андрієвський, саксофоністи Олексій Якуніни та Микола Мироненко, також барабанщик Сергій Мотенко та незабутній клавішник Стас Соколов… Пам’ятаємо їх! У цих полум’яних мелодіях є і мій тамбурин. А скрипка і голос належать берегині Театру Ірині Карповій, яка пліч-о-пліч зі мною тридцять років у команді. Над музичними темами у “Дзеркалі” працює керівник рок-гурту “Вій” Дмитро Добрий-Вечір. Підкреслюю, що на сцені співає наживо Анна Коваленко. Це варто почути! А зводив усю музику повністю молодий звукорежисер Єгор Парасюк. Сценографію і костюми вже традиційно робила Валентина Кузьмічова. Наша співпраця триває давно, запрошуємо її на більшість проєктів. Вона дуже хороша театральна художниця, учениця та послідовниця Данила Лідера. Валентина фантастично мислить. Вистава тільки народилася. Вона буде зміцнюватися, рости, повнитися знахідками, барвами, гумором. Впевнений, що це буде щасливий шлях, який триватиме довго. Не менше, ніж першої вистави “У Києві на Подолі, або Гдє ві сохнітє бєльйо”, якій, повторюся, вже двадцять років. Третьої частини “Подолу” швидше за все не буде. Тому що є багато планів, які маю бажання здійснити поза цією темою. Хотів би поставити “Ромео і Джульєтту” Шекспіра, “Сад Божественних пісень” Сковороди. Ще у планах “Фауст”, вистава за поезією Дмитра Павличка, з яким ми були добре знайомі. А для малих українців готуємо нову казку “Троянда пустелі, або Велика війна Квітів” Діти – це єдина надія України! Діти і Бог. Бо Театр мій носить назву Української традиції. А Українська традиція закладена в гаслі: “Бог та Україна понад усе!”. Враженнями від роботи над новою виставою ми попросили поділитися також виконавицю ролі Рахільки Анну Коваленко. Ось що вона розповіла: “У першій виставі “У Києві на Подолі” спочатку грала Сару, потім Параску і вже після цього Рахільку. У другій виставі моя Рахілька кардинально змінюється. Якщо спершу вона була легковажною, ні над чим особливо не замислювалася, то тепер, коли дізналася про свою вагітність, стала більше думати про матеріальні речі. Вже маючи відповідальність не тільки за себе, а й за майбутню дитину, вона починає вимагати від чоловіка хоча б якоїсь стабільності у житті. Від самого початку цей образ давався мені досить непросто. По-перше, треба було знайти єврейський акцент. Я передивилася безліч фільмів про євреїв, ролики з танцями. Відкрила для себе, що українські та єврейські танці дуже різняться між собою. Якщо ми танцюємо всіма частинами тіла, то євреї в основному руками. Далі сама поведінка, норовливість євреїв. Потрібно було багато чого вчитися, і я вчуся досі. Мені є над чим працювати, адже грати єврейку дуже непросто. Однак, багато років граючи Рахільку, я багато чого в неї навчилася. Зокрема, обстоювати себе, свою думку, коли розумію, що вона є правильною і варта уваги. Тож, як треба, не змовчую, а кажу як є. У виставі задіяні дев’ять акторів. У наш час робити таку масову постановку – це справжній виклик. Тому ми щасливі, що нам вдалося це зробити, адже щодня були якісь випробування. Дмитро Добрий-Вечір, який працював над музичним оформленням, не завжди міг приділяти нам багато уваги, адже мав часті поїздки як волонтер. Були також труднощі з хореографією, які нам допомогли з легкістю подолати Назар та Людмила Латиші, професіонали своєї справи, і ми вийшли на гідний результат. Вважаю, що всі мої колеги – великі молодці. Адже в ситуації, в якій ми всі опинилися, вистава стала для нас справжнім випробуванням. У першій виставі “У Києві на Подолі” Дмитро Сторчоус грає Хаїма, а в другій спочатку репетирував роль міліціянта Собачка. Вже майже випустили виставу з цією роллю, але життя внесло свої корективи і довелося швидко перелаштовуватися, а це дуже складно, і зрештою на прем’єрі зіграв роль харизматичного і смішного єврея Хаїма. На добре слово заслуговує Сергій Дзей. За короткий час його ввели у виставу, він встиг принести свої пропозиції і створити неповторний образ міліціянта Собачка, не схожого ні на кого. Роль молодого парубка Богдаші зіграв Дамір Цудінович. До цього грав з нами дуже мало. Богдаша для нього ще не рідний образ. Нам було простіше продовжувати створювати своїх персонажів, а йому – складніше. Вважаю, що вийшла достойна акторська робота. Сара (Оксана Краснобаєва) – моя фаворитка. Який акцент, пластика, подача! Вона мені дуже імпонує, все що потрібно до образу зробила на всі сто. Оксана родом з Одещини і така манера розмови, поведінки для неї близька. Деяким речам від колежанки повчилася і я. Юлія Дамберг, яка грає Параску, глибоко занурилася у свій образ. Багато працювала над пошуком особливої Параски. Вона максимально, до найменших дрібниць пробудувала свою роль і впоралася з поставленими завданнями. Під час репетицій постійно експериментувала, шукала, аналізувала і віднаходила щось нове. Наша нова колега Анастасія Друкар ще будучи студенткою взялася за досить серйозну роль Фані Каплан. Змогла на себе вдягнути багато непритаманних їй речей. Міша Романов перевтілився в роль Хоми наскільки правдиво і талановито, що дуже полюбився глядачу. І, звісно, наш Володимир Петранюк, не просто грає Гопа-зточилом, а затягує глядача в процес вистави наскільки сильно, що кожен присутній у залі відчуває себе безпосереднім учасником дійства, яке відбувається на сцені. Саме завдяки Гопу-з-точилом, який максимально контактує з глядачем, нам легко потім взаємодіяти з глядацькою залою. Результатом задоволена. Під час першого показу нової вистави відчували певну відстань між нами і глядачем, а під час другого її майже не було. Навіть намагалися втягнути глядача у дійство, аби він відчув себе разом з нами у цьому дворику. Зараз працюємо над новорічною виставою “Різдвяна подорож на Чумацький шлях”. Вже переграла в цій виставі три різні ролі, вона для мене не нова. Але введення нових акторів додає роботи, тому завжди є над чим працювати, адже немає межі досконалості”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин