Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота журналіста · “Шестопал чесно говорив про утиски української мови, літератури, культури, фальшування української історії, системне нищення духовності”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Вибір на все життя

Слово Просвіти, №51 за 2024 рік

Святослав ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України, голова Житомирської “Просвіти” Тривалий час мене непокоїла яскрава знакова подія ще з далеких студентських років, а саме: підписання студентами факультету журналістики Київського (тепер національного) держуніверситету імені Тараса Шевченка так званого “ультиматуму” адміністрації КДУ на захист викладача факультету доцента Матвія Михайловича Шестопала в березні 1965 року. Далекі часи, що й казати. Але для нас, майбутніх журналістів, то було справжнє випробування на порядність, наявність своєї позиції, спроможність і готовність стати на прю зі злом, відстояти правду. Була вона для нас в образі улюбленого викладача предмету “історія зарубіжної журналістики”, ерудита, освітянина високого рівня, талановитого вченого і педагога Матвія Михайловича Шестопала. То саме він чесно і прямо говорив нам (і не тільки!) про утиски української мови, літератури, культури, фальшування української історії, системне нищення української духовності за радянської доби, чинене московським російським імперіалізмом з метою повної русифікації України аж до зникнення українського етносу в гігантському ідеологічному імперському котлі нібито союзної держави СРСР. Фактично – держави метропольної російської нації. Недарма на Заході цю державу так і називали – Russia (Раша), тобто Росія. Абревіатура СРСР була скорше димовою завісою для жителів держави-монстра, термін для суто внутрішнього користування. Існує така притча про М. Шестопала. На якомусь ідеологічному комуністичному зібранні в Києві один із академіків-флюгерів, аби догодити партійному керівництву, переконував присутніх, що, бачите, народ наш сам добровільно обрав російську мову засобом міжнаціонального спілкування, вихваляв “магучій рускій язик”, клявся у відданості ідеям комунізму, дякував “вілікаму рускаму народу” за його нібито месіянську роль не лише в СРСР, а й у всьому світі. Жереб кинуто! Важливе рішення прийнято. Такого відвертого політичного холуйства та сраколизства не міг стерпіти Матвій Михайлович. Він попросив слова, і з трибуни мовив, не лише попередньому доповідачеві: – Так, ми вчимо мову нашого старшого російського брата. Але не забуваймо, що в нас є ще найстарший брат, великий китайський народ. То вартувало б уже почати вивчення мови і нашого найстаршого китайського брата. Ніби й підстава була: перед цим скрізь і всюди галасувалось і писалось про “вікову непорушну дружбу великих радянського і китайського народів”, та що дружба ця – на всі 10 тис. років наперед! Проте два комуністичні режими десь наприкінці 50-х років ХХ ст. “побили горшки”, і почали паплюжити один одного в засобах масової інформації. Згодом дійшло навіть до збройного конфлікту (бої на відомому острові Даманський на Далекому Сході). То був виклик, і червоні бонзи в президії це зрозуміли. Вони зачаїли зло на зухвалого, як потім казали, викладача, аби відомстити сміливцеві, збираючи на нього досьє з компроматом: червона комуністична москва ніколи і нікому не прощала і не прощає досі випадків проти її колонізаторської імперської ідеології та політики. Коли, на думку київських правителів, “компру” було зібрано, керівництво КДУ в особах ректора І. Т. Швеця, секретаря парткому П. П. Удовиченка та вірнопідданих їм очільників факультету журналістики декана Д. М. Прилюка та секретаря партбюро Л. О. Суярка взялось за реалізацію наказу “згори”: припинити “нездорову ідеологічну діяльність” доцента М. М. Шестопала і звільнити його з посади викладача університету: “Аби припинити розтлінний ідейний вплив на студентів”, як згодом висловився в розмові на зборах нашого першого курсу недоросток-стрибайчик з постійно бігаючими, як у злодія, очицями, скоромовно-метушливий факультетський партійний секретар Л. О. Суярко. Того року березень був сніжний, морозний і затяжний, схожий на попередні зимові місяці. Чутка про звільнення М. М. Шестопала швидко облетіла коридори й аудиторії факультету та кімнати студентського гуртожитку на Ломоносова, 8, де мешкали майбутні журналісти. Наша позиція була чітка: то несправедливо, неправильно, адже М. Шестопал – один із кращих викладачів факультету, на відміну від цілої в’язки сірих і посередніх викладачів, котрих, за їхню некомпетентність та примітивність, вимагали звільнити студенти. Хоча були й такі, які уміло тримали ніс за політичним вітром, і насторожено сприймали наш молодечий максималізм у захисті опального викладача. – Тут справа замішана на націоналізмі, і вже ніяка інстанція його не захистить; то – вирок! – якого він підписав сам собі, – висловився про М. Шестопала і його справу однокурсник Володимир Трохименко, старший од нас десь на десять років, слабкий у навчанні та спритний, як згодом виявилось, у доносах на своїх колег – однокурсників. “Ми тут не стільки вчимось, скільки боремося з націоналізмом”, – хвалився Трохименко на зборах курсу (“націоналістами” вважали всіх, хто свідомо розмовляв українською і твердо стояв на українських позиціях). Таким же войовничо-агресивним поборювачем “націоналізму” був і його “землячок” із Черкащини – молодий (18-річний) та прудкий у “стукацтві” спецорганам Володимир Середин. (До речі, на цій ганебній справі зробив карколомну кар’єру: за собачу службу був узятий до Москви, на посаду заввідділу молодіжної преси ЦК ВЛКСМ (комсомолу), потім ще був якимось партійним чиновником, де й скапарився, розчинившись згодом у совківському московському драглистому шумі). Так от, якогось березневого дня заходжу на факультет (вчились ми в “жовтому” корпусі в другу зміну, з 14:05), прямую до маленької факультетської бібліотеки (ми називали її гонорово кабінетом журналістики), аби перед лекціями дещо повторити. І тут до мене підходять двоє дівчат-третьокурсниць Тетяна Чуприна і Настя Філатенко. Таня, серйозна чорнява дівчина родом із Дніпропетровщини, симпатія мого приятеля студента третього курсу Михайла Скорика із Сумщини, україномовного (на відміну від багатьох “рускогаварящих”), національно свідомого, досить ерудованого хлопця і цікавого співбесідника. – Славко, сталось те, чого ми боялися: Матвія Михайловича звільняють з посади в університеті. Прилюк і Суярко таки дочавили свою чорну справу. Ми, група студентів, вирішили протестувати: збираємо підписи під вимогою до ректорату і парткому залишити Шестопала на факультеті. Підпишеш звернення? – Дай ознайомлюся з текстом, – кажу. Подає листа, читаю. А там – чорним по білому, ультимативно, виключно і безкомпромісно: “Вимагаємо залишити на факультеті… Якщо М. Шестопала звільнять, зазначені студенти залишать університет”. Аж дрижаки пройшли тілом: “залишать університет”. Та навчатися тут – моя ще шкільна і армійська мрія, навчання лише почалось, лише перший курс, і отак одразу “залишать університет”? Згадалась матуся Текля, що мені писала з далекої Воркути, де проживала з братом Тарасом (і де, як з’ясувалось значно пізніше, був ув’язнений наш батько Карпо): – Свєтіку, сину, ми всі гордимося тобою, твоєю високою наукою, бо ти перший у нашому роду отримуєш вищу освіту, та ще в столичному університеті. Шануйся, вчись, так заповідав наш батько. А що, як і справді ректорат ніби на наше ж бажання, згідно з відозвою і підписом, відчислить з навчання? Що я робитиму далі, що скажу матусі, братові Тарасу, всім рідним? Як вони сприймуть моє виключення? Як невиправдану легковажність? А як же моя мрія, що лише почала збуватись? Стою, роздумую. Пауза затягується. – То підписуєш чи ні? – нагадує нервово Тетяна, і пильно дивиться у вічі. Роздумую. Та, врешті, вирішую: це та крайня ситуація, де не можна кривити душею, боягузливо ховатися за плечі інших. Ти – на передовій. І або ідеш у наступ з вірою в перемогу, або – тікаєш ганебно з лінії окопів, як дезертир. А то вже зрада. Справи, друзів і найперше – самого себе. Так не годиться! Гризтиме сумління. Якщо нині у складній ситуації я не підтримаю високопорядної людини, завтра таке ж може статися зі мною. Годі! Геть сумніви! Беру стільо в дівчини, рішуче ставлю підпис! Вибір зроблено! Жереб кинуто! Alea jacta est! – як казали древні римляни. То справді був вибір на все моє подальше життя, від якого не відступився донині… Пригадую, зайшов іще до кабінету пранцюватий червонопикий анекдотно-веселий однокурсник Микола Потапенко, киянин, що вдавав із себе бувалого і всезнаючого, неперевершеного серцеїда і тонкого знавця жіночих душ. Тетяна з подругою звернулась до нього. Той проглянувши, хутко підписав звернення і безшабашно-весело мовив: – У нас в учіліще ваєнном, гдє я учілся, ми тожє падпісивалі пєтіцію за аднаво прєпадаватєля, і єво аставілі на кафєдрє. (Об’єктивності ради скажу, що через кілька днів він прибіг до Тетяни і зажадав списка, аби викреслити своє прізвище – партійний прес уже почав чавити студентську свідомість). За ним у дверях кабінету з’явився однокурсник Олександр Ніколаєв, теж киянин, високий, стрункий, завжди охайно одягнений хлопець, що тримався трохи осторонь студентського гурту, а в розмові завжди намагався нав’язати співрозмовникові свою думку. Його недолюблювали за зверхність і менторство. Йому також було запропоновано підписати звернення. Проглянувши текст, той мовив чітко і з притиском: – Етай кляузи я нє буду падпісивать! – і рішуче ступив уперед. І неспроста: по закінченні університету працював у КГБ. Підписало петицію аж 67 студентів, як я довідався згодом від того-таки Михайлика (тепер поважного Михайла Тихоновича Скорика) з його книжки “Зима”, де вміщено повний список прізвищ підписантів. Не всі залишились на тих же позиціях: деякі під тиском факультетського начальства письмово відмовились від своїх підписів, назвавши те юнацьким необдуманим максималізмом. “Студентів стали ламати. Їх виганяли з Шевченківського університету. Це були мужні, горді й непоступливі правдоборці. Звісно, дали знати про себе заповіти Матвія Михайловича: не гнутися, не прислужуватися й не вислужуватися, не лизати чужого чобота, бути воїном, а не хлюпиком, гнилим пристосуванцем. Серед цієї обойми гноблених і гнаних із Храму науки (із вовчим білетом), але незламних, справжніх, а не декларованих бійців, назвемо бодай декілька імен, над якими збиткувались, які поневірялись, але не стали на коліна. Ось вона – преславна когорта рицарів без страху: Михайло Скорик, Анатолій Парфенюк, Вадим Мицик, Святослав Васильчук, Станіслав Усенко, Анатолій Карась, Юрій Пархоменко”. Я відмовився писати покаянну заяву. І вже невдовзі відчув важку руку влади. Після першого курсу навчання подався до себе додому, на Волинь, у повстанський край, до Костополя де на період канікул став до праці в районній газеті. Саме тут в окрузі були створені перші відділи Української Повстанчої Армії в 1942 році під командою “Остапа (Сергія Качинського) та “Коробки” (Григора Перегійняка), і де повстанська війна тривала ще на початку –50-х років ХХ ст. Першого вересня повертаюся до Києва, щоб продовжити навчання на другому курсі університету. Та декан факультету Дмитро Прилюк, на прозвисько “Кнур”, зібрав збори нашого курсу, 25 студентів, з метою підданню остракізму тих “студентів, які піддались на провокацію зарубіжних ідеологічних центрів, сіють зневіру до радянських ідейних цінностей серед однокурсників, пропагують принади гнилого буржуазного Заходу”, як висловився декан. “Таких” студентів названо троє: Вадим Мицик із Черкащини, Богдан Уніят із Тернопільщини і Святослав Васильчук із Рівненщини. Для ще більшого впливу на аудиторію, декан сказав, що нами вже зацікавився КГБ. Останнє повідомлення впало в залу як студений душ на гаряче тіло: всі одразу принишкли, здивовані, ошелешені й перелякані такою звісткою. Запала мовчанка. Задоволений досягненим ефектом, “Кнур” продовжував: – Хто хоче висловитись? Кажіть, не соромтесь, не зважайте, що ці троє ще формально вважаються вашими однокурсниками. Думаю, ми швидко тут наведемо порядок. Першим вискочив, як Пилип із конопель, Гена Годяєв із Криму. – Дажє страшно прєдставіть такоє. Да в мєня поджілкі би затряслісь, єслі би мной заінтєрєсовалось КГБ. Ну, рєбята, далеко ви шагнулі! – (це до нас). – Яка твоя пропозиція? – декан. – Право, нє знаю… – знітився Гєна. – Пропоную всіх трьох перевести на заочну форму навчання, – підказав Прилюк. – Да-да, ето правільно, – погодився, затинаючись, Гєна. Студенти%журналісти КДУ на весіллі друзів Михайла Скорика та Тетяни Чуприни (в центрі). Зліва направо: Віктор Тютюн, Микола Товстенко. Крайній праворуч – Святослав Васильчук. Село Стара Рябина, Новописарівський район, Сумська область

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин