Національна еліта · “Злам свідомості поета відбувся вже у шістдесяті роки”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Терниста еволюція Миколи Руденка
Слово Просвіти, №51–52 за 2025 рік
Юрій КОВАЛІВ, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка
Доля письменника й філософа Миколи Руденка (19 грудня 1920 – 1 квітня 2004) сповнена парадоксальних поворотів й інтриг. У роки “хрущовської відлиги”, він ще комуніст, взявши за основу своїх міркувань максиму К. Маркса “у всьому сумнівайся”, збагнув, що “марксизму як науки не існує”, що вона не більше як фікція, принаймні вже тому, що сам К. Маркс всупереч власній концепції погодився із С. Подолинським: додаткову вартість створюється не м’язами, а сонячною енергією (IV том “Капіталу”). Свої міркування М. Руденко виклав у трактаті “Формула Сонця”, але рукопис, поданий до видавництва “Радянський письменник” (1970), не з’явився друком, попри позитивну рецензію Інституту філософії АН УРСР. Невдовзі текст, після моральної підтримки академіка А. Сахарова, поширився як самвидав (1974) з передмовою генерала-дисидента П. Григоренка. Спираючись на досвід піфагорійської школи й фізіократів, М. Руденко у своїх умовисновках розкрив парадокси технічного прогресу, які породжують не тільки бажані, а й не бажані моделі сучасного і майбутнього, іноді з катастрофічними наслідками. Його перший лист до політбюро ЦК КПУ (1963) із застереженням від небезпеки, запрограмованої у “Маніфесті комуністичної партії”, реалізованої будівництвом комунізму “на кістках пролетарів, зігнаних у трудову армію”, шокував партфункціонерів. М. Руденко у своїх дослідженнях “Економічні монологи”, “Енергія проґресу”, “Шлях до хаосу” доводив неминучість краху радянської імперії, що давало підстави режиму запакувати свого опонента у психіатричну лікарню (1976). Найголовніша філософська праця “Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту)” М. Руденка лишилася майже невідомою навіть науковцям. Письменник спростовував поширену думку про Царство Боже як фізичну даність. У концепції Архітектури Всесвіту воно має бути духовною сутністю, в якій присутній Бог. Для підтвердження своїх міркувань автор обґрунтував сталу величину для вимірювання небесних тіл – гравітаційний радіус, названий радіусом Монади (сила Моносу), котрий відповідає математичному формулюванню третьої сталої Планка, розкриває можливості реалізації на квантовому й метагалактичному рівнях, що підтвердив доктор економічних наук В. Шевчук. Важливо те, що в основу своєї солярної теорії М. Руденко поклав Слово як “знаряддя самого Всесвіту”. Поза цією концепцією неможливо зрозуміти та проінтерпретувати його збірку “Всесвіт у тобі” (1968), особливо футурологічні романи “Син Сонця – Фаетон”, “Чарівний бумеранґ”, “Ковчег Всесвіту”, наділені жанровими ознаками раціональної фантастики, утопії, роману-попередження, роману-гіпотези. М. Руденко еволюціонував від учасника Другої світової війни, котру закінчив у званні капітана, благополучного письменника-комуніста, редактора журналу “Дніпро”, секретаря парткому СПУ, автора шістдесятницького роману “Орлова Балка” до голови Української Гельсінської групи. У поемі “Хрест” (1976) він показав власне прозріння в образі комісара Мирона, якого шокувала катастрофа Голодомору. “Сталінське сонце” виявилося смертоносним. Ліро-епічного героя замість рідної хати зустріла порожнеча: “Навіть на порозі / виріс бур’янець”. Він став мимовільним свідком того, як у спустошеному селі фільмували завезених з Курщини москалів, перевдягнених в українські строї, всаджених за столи, котрі вгиналися від страв і горілки. Мирон у пошуках матері знайшов на цвинтарі її голос, який лунав “скрізь, де помирають люди”, мусив звідтам нести хреста на скіфську могилу як втілення етноментальної пам’яті, дошукуватися правди у спілкуванні з Ісусом Христом, аби усвідомити, що “Нарід – це Бог”, перевтілитися в кобзаря, в зека “номер три”, якому “конверт заклеює Іуда, / Підписує: // НКВД”. Мотив дубового хреста вказує на духовне відродження колишнього марксиста Мирона, власне автора трагічної поеми, приреченого, як євангелійний Савл – згодом апостол Павло, на крах ілюзій. Злам свідомості поета відбувся вже у шістдесяті роки, задокуметалізований віршами про нелегке дитинство на Луганщині (“Материнський дім”), про деформовану сталіністами людську свідомість (“Втеча”). Зрідка інкрустована тропами образна система М. Руденка визначалася смисловою чіткістю й предметною конкретикою, надто коли йшлося про життя звичайної людини за буденних обставин, зусібіч обкладеної визискувачами: “Бригадири щоранку обходять двори. / Лиш в неділю є воля городець скопати. / Трактори… // Управління… // Директори… / А годуються люди з твоєї лопати”. Такою постає гноблена колгоспною кріпаччиною мати з однойменного триптиха. У доробку М. Руденка, який не зараховував себе до “тихої поезії”, з’явилося чимало зразків натурфілософської лірики. Довкілля постає в багатстві нюансів й відтінків, наприклад, місячного світла, яке “крізь листя кидає червонці […], / Таких ти не побачиш в сонці, / Бо вдень вони уже не ті”. Тому треба постійно змінювати кут зору, ніби опинитися “по той бік Сонця”, дарма що “словник той самий, та не втім порядку / Слова стоять, – немов на іншу грядку / Зернятко впало і пішло у ріст”. Тут неможливі “дерева запрограмовані”. Ліричний герой певен, що “в природі наші виміри відсутні, / Вона не ходить з метром у руці”, потребує декодування такою, якою є: “Ген ворухнулось небо грозове, / А блискавка замірилась косою: / – Художник не питає. Він живе // Єдиним харчем – // Вільною красою”. Взалежнений від атеїзму, М. Руденко апелював до “стихії космічної”, котра викликАла “Вищий Розум”, досконалу духовність: “Будемо світлі, будемо чисті – / Ніби народжені тільки нині”. На питання “що таке в Безмежності – / “мале”?”, “що таке в Безмежності – / “велике”?” однозначної відповіді не знайти, адже “в безмежнім світі кількості нема, / Є тільки якість… Є живе в живому”. Пошук істини постає нескінченним шляхом до неї, котрого не злічити “цоканням годин”. Пізнаючи єдність мікрой макрокосмів, ліричний герой усвідомлює: “І ти побачиш Всесвіт у собі, / І зіллєшся з ним в єдину сутність”. Визначальна ідея вірша “Всесвіт у тобі” стала лейтмотивом однойменної збірки, зосередженої на таємницях дискретного й неперервного у природі, які потребують декодування через нескінченні верифікації, адже “сказать, що Вічність сотворила [світ і себе. – Ю. К.], – / Так хто ж тоді вона сама?..”, означає ініціювати нові питання. Будь-які її сиґніфікати неточні. Вони спонукають до творчих сумнівів: “Хто ж ти такий у надрах світу – / Лише творіння – // чи Творець”. Відкриваючи в собі “сонцепоклонника” й “словопоклонника”, М. Руденко визнавав солярні інтенції, рівновеликі креативній енергії мови (“Лиш у Сонці, в магнітному полі Землі / Можна Слово оте прочитати”), писав космічні об’єкти з великої літери. М. Руденка бентежило передчуття (“Щось та буде… / Щось та мусить бути”), адже лиховісний “Хтось […] незримий – темна істота – / Хоче водити моєю рукою”. Порвавши з панівними ідеологічними орієнтирами, поет ставив перед собою важливі питання: “Куди іти? Які дороги / Зумів побачити отут?”. Відповіді поки що не було, але вже промайнула примара Колими (“Метуть вітри”), переслідували лиховісні видіння: “Хтось жорсткий, невидимий ребра // розгорне / І намацає серце, і душу мою / Неквапливо штовхає у полум’я чорне”. Натяк конкретизувався, тільки-но М. Руденко був засуджений за керівництво Українською Гельсінкською групою (1976–1978), “визрів і дозрів” на свободу, якої не міг відібрати “хтось”: “Тепер, позбувшись волі, / Я цілим світом став… // І світ живе в мені”. Обмежений фізичним простором (“Ці стіни тиснуть, мов лещата, / На груди сунуться зловісно”), політв’язень протиставив йому (“Ну навіщо стільки заліза / Нари, двері, ґратовані рами?”) внутрішню волю бути собою, хай там що, поривався поза “вишки. І паркан” крізь “нерозвідане слово” “до себе не в хату – до себе у душу, / До власного “я”, до глибинної суті”. Зовнішній світ, схожий на “старий бушлат […] в мордовській сніговиці”, сприймався примарним: ліричному героєві здається, що його “”я” маленьке” “Всесвітом зробилось”. Такі поезії увійшли до складу збірки “За ґратами”. Автор потай передавав їх, записаних на тютюновому папері, дружині Раїсі для розшифрування, передруку й поширення. Книжка з’явилася у видавництві “Сучасність” (Нью-Йорк, 1980). Лірика М. Руденка найповніше розкрилася як в’язнична поезія, суголосна творчості покоління в’язнів сумління – І. Світличного, В. Стуса, І. та Ірини Калинців, С. Сапеляка, Т. Мельничука та ін. В 9-му т. “Історії української літератури. Кінець ХІХ – початок ХХІ ст.” їм присвячено цілий розділ. В концтабірному позасвітті, де “тільки хуртовина хижа / Та ця серед снігів тюрма”, поет усвідомлював, що “є ще Бог. І є ще Україна”, повертав цим поняттям сакральне значення, спілкувався з Господом (“Сон в’язня”), якого можна побачити лише “духовним оком”, брав під сумнів дарвінізм, тому що на історії позначився “почерк Божої руки”. Усупереч “зеківській турботі” здійснюється свобода екзистенціювання в “надчуттєвому” спілкуванні з “Небесним Візником”. Засновки світогляду поета-філософа засвідчує “Метафізична поема” з п’яти частин (“Нірвана”, “Пітагор”, “Монада”, “Вихід із Нірвани”, “Фортеця Світла”) й післямови. На ній позначився інтертекстуальний слід наукової (Гесіод, Тит Лукрецій Кар, М. Бажан, М. Доленго) й метафізичної (Д. Донн, Д. Клівленд, Лазар Баранович) поезій, спростування антитетики гуманітарних і природничих дисциплін, притаманної В. Дільтею. М. Руденко у звертаннях до читача пропонує йому спільне комунікативне поле з циркуляцією ідей, дискусій: “То чому ж ти гадаєш, / Що гусінь багатша від тебе – / В неї є перевтілення [в метелика. – Ю. К.], / В тебе відсутній цей дар?”. Можливості діалогізму мотивують й акцентно-інтонаційну динаміку віршування, зокрема новий для М. Руденка білий вірш, “містичний діалог Поета і Пітагора, який переплітається з викладенням теорії монад”(Олена Бровко). Автор мав на увазі пітагорійське розуміння цілісної “першої істоти”, з якої постає діада й тривимірні сутності; при цьому, за Ґ.-В.-Ф. Ґегелем (“Наука логіки”), монада трактувалася як думка. Поняття в художній інтерпретації М. Руденка метафоризовані, починаючи з мовлення Патігора: “Цю мертву плоть живе зернятко духу / Зсередини зуміло розколоти — / Лише тоді з’явилася Монада, / Яка у центрі всесвіту живе”. Ототожнена з Богом, вона вважається “межею і мірою для неї”, власне Природою. Ця метафора сприймається ремінісценцією концепції М. Руденка (“Гносис і сучасність /Архітектура Всесвіту/”), який обґрунтував сталу величину для вимірювання небесних тіл – ґравітаційний радіус, названий радіусом Монади (сила Моносу). Нескінченний шлях осягнення істини, котру “не оком / Духом бачити слід”, починається з в’язничного досвіду автора, через “малий квадрат” неба. Перша частина поеми “Нірвана” акцентована не на блаженному стані звільнення від страждань, а на процесі сансари (переродження), просвітлення при збереженні життєвих турбот й чуттєвих бажань. Спостерігається вихід поза звичний часопростір у духовний Абсолют, коли ліро-епічний герой перетворюється на “вібрування ліній”, на “звук, що себе істотою виража” в довкіллі, витканому “з нот і звуків”. Ними виявляються досконалі люди й ангели, власне “Слова, що стануть душами онуків. / Сонця, в яких живуть твої сини”. Інтерференція вербальної й солярної енергії має онтотеологічні ознаки. Гностичні осяяння, на жаль, сковує тюремна дійсність, на яку змушений зважати в’язень, запідозрений у божевіллі на підставі його одкровень, заохочуваних безіменним духом, втіленим в образі Пітагора. Обмежені земні форми існування не спроможні зупинити єднання мікрой макрокосмів: “Кожна зірка й травиця — / Клітини моєї особи. / Я існую усюди — / Мов справді розлився дощем”. Метафора метафізики, альтернативної діалектиці, висвітлює буття з апріорними, фундаментальними засновками існування. Поетична уява не відає часопросторових перепон, не визнає Гераклітових версій, тому, “здається, просто руку простягти / Іти вже майже скіф. Подайте списа!..”. Нові для доробку М. Руденка історіософські візії виповнюються слайдами різних епох, формуючи композицію від легендарних (“Кочовики й землероби”, “Збруцький ідол”, “Скіфський казан”), києво-руських (“Череп Святослава”), козацьких (“Самовидець”) до трагічних (“Хліб тридцять третього”) подій, асоціативно пов’язаних із сучасністю поета (“Ойкумена”), як і літературні інтертексти (“Стогін Гулівера”) чи авторські спогади (“Стара кінохроніка”). Поет у віршах “Моєму народові”, “Автохтони” гостро переживав “небезпеку можливого зникнення [нації] з лиця землі – етнічної смерті” (М. Слабошпицький), наполягав на відновленні україноцентричної держави, тому легендарний кінь антського князя (“першого вкраїнського царя”) легендарного Бужа (Божа), розіп’ятого остготськими зайдами на чолі з королем Вінітаром, “понад півтора тисячоліття / Скаче […] удень і уночі” біжить просторами України (“Цар Буж”). Онтологічна проблема національного самоздійснення визначальна і для поем “Вічна вдова і диявол”, “Рогніда й Володимир”, написаних переважно в 70-ті роки. М. Руденко пильно стежив за світовими подіями, надто пов’язаними з дисидентським рухом, покладався на листопадову Гельсінську конференцію в Мадриді (1980). Про це йдеться у стилізованому циклі “Із щоденника” (24 квітня – 26 травня 1981):
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
