Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №51–52 за 2025 рік

16 с. · 33 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 51–52 (1330), 25—31 грудня 2025 Павло Мовчан – почесний доктор НАПН України ІГОР ЗОЦ

Під головуванням президента Національної академії педагогічних наук України Василя Кременя на засіданні 18 грудня члени Президії НАПНУ розглянули подання Відділення професійної освіти і освіти дорослих НАПН України стосовно присвоєння звання “Почесний доктор Національної академії педагогічних наук України” голові Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка Павлу Мовчану. Представила Президії кандидата на присвоєння почесного звання академік-секретар Відділення професійної освіти і освіти дорослих НАПН України Нелля Ничкало. У своїй доповіді вона відтворила життєвий і творчий шлях Павла Михайловича Мовчана. Зокрема, присутнім нагадали: Павло Мовчан у 1990 році був обраний го¢ ловою Товариства української мови “Просвіта”, яке в 1993 р. було перейме¢ новане у Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Він є одним із організаторів Народного Руху України; один із засновників Української Всесвітньої координаційної ради. Ініціа¢ тор відродження Київського Патріархату. Член Вищої церковної Ради. Голова гро¢ мадського об’єднання “Україні – Поміс¢ ну церкву”. Засновник та багаторічний шеф-редактор газет “Кримська світли¢ ця”, “Слово Просвіти”, “Народний лікар України”. Секретар Ради НСПУ – 1988–2009 рр., 2014–2016 рр. З березня 1990 р. по грудень 2012 р. – народний депутат України. Активний учасник законотворчої діяль¢ ності. Автор і співавтор 29 законопроєк¢ тів, зокрема, “Про розвиток та функціо¢ нування мов в Україні”, “Про мови в Ук¢ раїні”, “Про реабілітацію прав осіб з чис¢ ла етнічних спільнот, що зазнали репре¢ сій”, “Про засади зовнішньої політики і зовнішніх зносин України”; ініціатор і автор змін до Цивільного, Кримінально¢ го, Кримінально-процесуального та Лі¢ сового кодексів України. Ініціатор прийняття постанов Верхов¢ ної Ради “Про пам’ятні дати і ювілеї в Ук¢ раїні” та “Про спорудження меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні”. Ініціатор проведення парламентських слухань й автор відомих постанов ВРУ “Духовна криза суспільства і шляхи її по¢ долання” (2003), “Про стан національно¢ го кінематографа та шляхи подолання кризових явищ у цій сфері” (2004), “Культурна політика в Україні, пріорите¢ ти, принципи та шляхи реалізації” (2005), “Національна ідентичність в умо¢ вах глобалізаційних викликів” (2009). Павло Мовчан по праву вважається одним із духовних лідерів нації, оскільки саме він причетний до багатьох Всеукра¢ їнських акцій, спрямованих на утвер¢ дження незалежної України. Очолюване П. Мовчаном Всеукраїн¢ ське товариство “Просвіта” імені Т. Г. Шев¢ ченка спрямовує свою діяльність на ут¢ вердження національної культури й істо¢ рії, державної мови, згуртування україн¢ ського суспільства і розбудову незалеж¢ ної України. Народний депутат Павло Мовчан відіграв значну роль в конститу¢ ційному процесі, зокрема, 10 ст. Основ¢ ного Закону “Про українську мову” та ін¢ ших законодавчих актів. Одним із перших в Україні ініціював проведення наукової конференції в Хар¢ кові в 1992 р. “Голодомор 1932–33 роки – найбільший злочин імперії”, вічові акції до Дня злуки в Києві, Всесвітні конгреси українців далекого і близького зарубіж¢ жя, Всесвітній фестиваль української по¢ езії “Золотий гомін”. П. Мовчан – активний пропагандист українського слова. Ним створено низку радіо-та телепрограм, зокрема “Вито¢ ки”, “Логос”, “Дзвони Просвіти”, “Мова – явище космічне”, які здобули популяр¢ ність і любов серед слухачів, глядачів і читачів України. Широко відомий у світі письменник, автор десятків поетичних книг, літерату¢ рознавчих розвідок, публіцистики, кі¢ носценаріїв. Його книги перекладалися багатьма мовами. Лавреат Національної премії ім. Тара¢ са Шевченка, Державної премії Туркмен¢ ської РСР, Літературної премії імені Дмитра Загула (2025 р.), почесний акаде¢ мік Національної академії мистецтв Ук¢ раїни (2020 р.). Павло Мовчан є одним із засновників та головою Комітету премії імені Івана Огієнка, засновником всеукраїнських премій Бориса Грінченка та Анатолія Погрібного, лавреатами яких стали відо¢ мі педагоги, письменники, громадські ді¢ ячі. Праця П. Мовчана відзначена високими державними нагородами: Орденом Свободи, Орденом Ярослава Мудрого другого, третього, четвертого і п’ятого ступенів, а також іншими відзнаками Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України. Упродовж багатьох років співпрацює з Інститутом педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН Ук¢ раїни, є ініціатором й активним учасни¢ ком багатьох заходів, що проводилися цим академічним інститутом. І на завершення. Неповторну креатив¢ ну особистість, духовно-творчий світ патріота України Павла Михайловича всебічно схарактеризовано у фундамен¢ тальній книзі “Цілюща сіль самопізнан¢ ня”. 50 видатних і відомих державних і громадських діячів опублікували статті про Павла Мовчана і його поезію. – Відділення професійної освіти і освіти дорослих НАПН України одноголосно схвалило цю гарну пропозицію. Просимо членів Президії підтримати пропозицію, – зазначила в своїй промові Нелля Ничкало. На підтримку кандидатури Павла Мовчана виступив член Президії НАПН України, член-кореспондент НАПН України, директор Інституту соціальної та політичної психології Микола Слюсаревський. У своєму виступі він зазначив, що для академії велика честь мати в своїх лавах такого Почесного доктора, як пан Павло Мовчан. Рішення про присвоєння звання “Почесний доктор Національної академії педагогічних наук України” голові Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка Павлу Мовчану Президія НАПН України ухвалила одноголосно. Тепло привітав Павла Мовчана президент НАПН Василь Кремень. Подякувавши Президії НАПН за високу честь, Павло Мовчан у своєму виступі зазначив, що добре знає роль Академії. “Ви формуєте основні концепти в педагогіці”, – сказав він, звертаючись до присутніх, і додав: “Ми з вами перебуваємо в одному когерентному полі”. За словами очільника “Просвіти”, наразі українська мова потребує зміцнення, бо, як і ППО, захищає нашу країну від ворога. Підготував Ігор ЗОЦ ЮРІЙ КОВАЛІВ ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО 14–15 ПЕРЕДПЛАТА—2026 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" І півріччя 2026 року (стор. 50). Вартість є такою: 1 міс. — 74 грн. 3 міс. — 222 грн. 6 міс. — 444 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Поверніться до світла. Поверніться до людяності. Поверніться до себе”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Схаменіться!

Згусток болю важко передати словами, важко висловити без емоції, я хочу передати температуру сутності прямою мовою. Я не хочу образ, але хочу захистити людину, людину, що сьогодні виживає в Україні. Микола ГОЛОМША Людина народжується для життя, для творіння, для продовження Божого задуму. Та сьогодні у світовому повітрі запах диму. Горить небо й тріщить людська мораль. Бо сталося те, чого людство не уявляло навіть у найтемніших книгах. Сталося диво – але чорне, пекельне, антирозумне. Те, що ми бачимо зараз: радянсько-рашистська диктатура пролетаріату, яка була лише маскою олігархату, – об’єдналася з американською диктатурою капіталу. Дві протилежності, які мали би гасити одна одну, зійшлися в обіймах жадоби. Два монстри, які повинні були стояти по різні сторони добра і зла, тепер разом ділять планету Земля на лоти, ніби ярмарок рабів. Це не політика. Це не геополітика. Це не “нове мислення”. Це зрада людства. Коли тінь Москви і тінь Уолл-стріт зливаються – світ втрачає сонце. Рашистський режим – диктатура крови, заліза, ресентименту і ненависті. Американський олігархат – диктатура долара, впливу, лобістів і безконтрольної влади капіталу. І от – ці дві чорноти сходяться. І починають купувати, продавати, перекуповувати країни. Торгувати майбутніми поколіннями. Розкладати світ на шматки, як тушу безголосої тварини. Для народів залишається роль раба. Так, сьогодні звичайній людині нав’язують місце кріпака. Не в кайданах – у кредитах. Не в ярмі – у пропаганді. Не з батогом – з ілюзією, що “так треба”. Нас повертають у старі, дикі часи, тільки набагато жорстокіші, бо тепер рабство – цифрове, психологічне, фінансове. Тоді пан був один – сьогодні їх глобальний консорціум. Тоді били батогом – сьогодні б’ють мовчанням, брехнею, маніпуляціями, фальшивими “мирними угодами” і змовами сильних світу цього. Це не просто союз. Це прірва. Це об’єднання темряви і бездушності. Поєднання рашистської тиранії і олігархічної знечуленості. Франкенштейн світового масштабу. Це удар по людській гідності. По поняттю свободи. По праву людини жити, а не продаватися. Сьогодні світ скочується до такого варварства, що навіть середньовіччя могло би виглядати гуманнішим. І в центрі цього смерчу – путін. Він – демон, що живиться смертю дітей. Він – архітектор знищення. Він – той, хто приніс у XXI століття запах гнилого минулого. І тепер частина американського політикуму, затьмарена грошима, готова сидіти за одним столом із цим виродком. Готова торгувати правдою. Готова продати мораль за кілька мільярдів. Люди, схаменіться! Ви народилися не для того, щоб вас купували. Не для того, щоб вами торгували. Не для того, щоб ви мовчали, коли світ йде в безодню. Згадайте про батьків, які вчили вас честі. Про дітей, які дивляться вам у очі і чекають правди. Про те, що історія записує не розцінки, а вчинки. І не прощає зради. Схаменіться – поки людство не перетворили на цифрове стадо рабів. Схаменіться – поки зло в личині путіна не отруїло остаточно планету. Схаменіться – поки зливок золота не став вашим надгробком. Світ може жити без монстрів. Але монстри не можуть жити без мовчання людей. Не мовчіть. Не здавайтеся. Поверніться до світла. Поверніться до людяності. Поверніться до себе. За управу ТУМ – Віра БОДНАРУК, голова, США Дорогі друзі! Вітаємо вас і ваших рідних з Різдвом Христовим і Новим Роком та бажаємо всього найкращого в цей тяжкий час війни з москвою. Надіємося і молимося, щоб скоро прийшла Перемога і Україна про& довжувала розвиватися як демократична держава. Громади в США працюють без перерви, щоб якнайбільше допо& могти Україні та її народові через політичні зв’язки та гуманітар& ну допомогу. Пишемо листи й телефонуємо до наших сенаторів і конгресменів, багато з яких прихильно ставляться до України і Президента Зеленського. Влаштовуємо різні імпрези на збір коштів для України. Наше Товариство протягом року, крім гуманітарної помочі, пе& ресилало фінансову поміч на видавничу працю до Києва та на сти& пендії до Університету “Острозька Академія”. Віримо в Перемогу! Слава Україні! Героям Слава!
Суспільство · “Поверніться до світла. Поверніться до людяності. Поверніться до себе”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Слово подяки

Вітаючи просвітян, усіх наших читачів, авторів, прихильників і меценатів з Різдвом Христовим і прийдешнім 2026 роком, складаємо щиру подяку за те, що були з нами в цей немилосердний до українців рік війни. Редакція намагалася робити наш культурологічний тижневик цікавим для всіх передплатників, ми дослухалися до ваших побажань, друзі. Зворотній зв’язок працюватиме й далі! Окремо маємо сердечно подякувати великому колу наших читачів, які увесь рік офірували на випуск газети, зокрема, Олексію Черняхівському, родині Василя Глаголюка, Анні Столяровій, Ларисі Мороз, Ігорю Олещуку, Юрію Мосенкісу, Марії Швед, Оксані Тебешевській, Валерію Бітаєву, Василеві Лизанчуку, Юрію Мартиновському. А ще Марії Порох, Галині Кравченко та іншим доброчинцям, чиї імена друкуємо майже в кожному числі. Редакція щиро вдячна за підтримку воїну НГУ, автору “Слова Просвіти” і поету Станіславу Новицькому, військовослужбовцю ЗСУ Артемію Теодоровичу, ветеранам російсько-української війни Олександру Вакуленку, Віталію Ференцю та іншим Захисникам, імена яких назвемо у свій час. Ми не забули, що в ці важкі часи поділилися з виданням своїми преміальними відомі діячі культури – лавреати почесних відзнак Іван Дерда, Сергій Файфура, Дмитро Чистяк, Сергій Присухін, Володимир Шовкошитний. А народний художник України Валерій Франчук продав кілька своїх картин і передав редакції виручені кошти – шляхетно і незабутньо. Ми шануємо кожного з когорти наших авторів і передплатників, найперше з прифронтових територій: Віктора Скрипника зі Слов’янська, Олега Максименка з Краматорська, Олексія Пасюгу із Сумщини, Володимира Вакуленка зі Слобожанщини. Велика вдячність травознавцю з Чернігівщини Івану Просянику, який власним коштом оформив кілька передплат на “СП” у своєму селі. Також він розповів, що голова Дмитрівської ОТГ Ніжинського району Валентин Бойко підтримав передплатою навчальні заклади і бібліотеки громади. Так само вчинив і го- Олещук Ігор Андрійович – 500 грн. Мороз Лариса Захарівна – 500 грн. Тебешевська Оксана Степанівна – 1000 грн. Столярова Анна Петрівна – 1000 грн. Дмитращук&Гиз Олена Петрівна – 200 грн. Сконєчка Ева – 1000 грн. Домаховська Марта – 1000 грн. Черняхівський Олексій Іванович – 3000 грн. Швед Марія Геннадіївна – 1500 грн. Глаголюк Олексій Васильович – 4000 грн. Теодорович Артем Юрійович – 3000 грн. Мартиновський Юрій Григорович – 1000 грн. Карповський Валентин Іванович – 1000 грн. Буднік Олексій Володимирович – 1000 грн. Чайківський Орест Володимирович – 1000 грн. лова приватного сільгосппідприємства “Авангард” Василь Булах. Дякуємо чутливим до потреб культури керівникам з Чернігівщини! Завдяки доброчинності Євгена Букета “Слово Просвіти” доступне для перегляду у Вікімедії в усьому світі, а в США нашу газету читають у Товаристві української мови Чикаго, яке очолює професорка Віра Боднарук. Ми відчуваємо вашу патріотичну підтримку, друзі! Якщо кого не назвали – додамо! Попереду рік нових випробувань – і ми щиро бажаємо їх здолати! До зустрічі в наступному номері 8 січня 2026 р. Редакція
Суспільство · “Поверніться до світла. Поверніться до людяності. Поверніться до себе”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

США не припинять підтримувати Україну, залишаються союзниками Європи і прихильні до НАТО. Про це заявив генеральний секретар НАТО Марк Рютте в інтерв’ю німецькому виданню Bild. Відповідаючи на запитання про потенційне рішення США припинити підтримку України, Рютте наголосив, що, на його думку, цього не станеться. Він також зазначив, що обмін інформацією, а також постачання зброї в Україну тривають. Якщо путін відмовиться від припинення вогню, США та партнери мають посилити можливості України для далекобійних ударів по рф. Про це в етері телеканалу “Еспресо” заявив Петро Порошенко. “Ми зараз ведемо боротьбу за позицію України у світі. Адже коли виходить путін і говорить, що саме Україна не хоче миру, то в нас позиція зовсім інша. Світ запропонував путіну припинити вогонь, путін відмовиться. Відмовиться. Це його відповідальність. Що буде далі? Буде формуватися робоча група, будуть далі тривати переговори з усіх питань тощо. Мені абсолютно байдуже, скільки пунктів має мирний план – 19 чи 28. Це лише димова завіса. Нічого до змісту переговорів це не має”, – пояснив Порошенко. За його словами, сьогодні Україна провалила комунікацію зі США, які є стратегічним партнером. Швеція і Німеччина оголосили про суттєве скорочення бюджетів на гуманітарну та розвиткову допомогу, зосереджуючи фінансування на підтримці України та збільшенні оборонних витрат, пише The Guardian. Аналітики попереджають, що в Європі гуманітарну політику дедалі більше замінює геополітичний підхід, за якого допомогу спрямовують туди, де донори бачать прямий стратегічний інтерес. Прогнози щодо повернення українських біженців після завершення війни стають дедалі стриманішими. За словами заступника директора Інституту демографії НАН України Олександра Гладуна, якщо раніше науковці сподівалися на повернення 50% громадян, то зараз реалістичним показником вважають лише 30%. Про це Олександр Гладун розповів у коментарі tsn.ua. У 2025 році Данія зафіксувала значне збільшення кількості українських біженців, особливо серед молодих чоловіків віком 18-22 роки. Це явище безпосередньо пов’язане з рішенням України наприкінці серпня дозволити цій віковій групі вільно перетинати кордон. Про це пише Ukraine Pulse. За перші 10 місяців 2025 року до Данії прибуло 11190 українців, причому лише в жовтні країна прийняла понад 2000 осіб. Дослідження показало, що 69% опитаних українців планують залишитися в Данії, навіть якщо їхнє місто перестане бути під загрозою, що вказує на довгострокові наміри щодо інтеграції, пише видання “Патріот Донбасу”. “Щедрик” Миколи Леонтовича пролунав на одній зі зруйнованих ТЕС. Це спільна ініціатива ДТЕК зі Svitlo Concert, направлена передовсім на іноземні авдиторії, повідомили в енергетичній компанії. “Щедрика” за кордоном найперше знають як “Carol of the Bells”. Тож знайомою мелодією в неочікуваному місці ми звертаємось до світової спільноти з проханням підсилити підтримку української енергетики в часи безпрецедентних випробувань”, – йдеться в повідомленні ДТЕК. Міністерство культури України оголосило громадське обговорення проєкту постанови Кабінету Міністрів України “Деякі питання створення українського контенту”. Про це повідомляється на сайті міністерства. На обговорення винесли сам проєкт постанови, пояснювальну записку, положення про конкурсні комісії, положення про організацію та проведення мистецьких конкурсів, а також додатки до них. У документах ідеться про порядок формування комісій, відбір проєктів і супровідну документацію. Зауваження й пропозиції можуть подавати фізичні та юридичні особи та їхні об’єднання протягом 15 календарних днів з моменту оприлюднення повідомлення – до 30 грудня. У Національному музеї Тараса Шевченка до 1 лютого 2026 року триватиме виставка проєкту “Образки” робіт студентів Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука та учнів Київської дитячої художньої школи №5. Представлені на виставці твори виконані в різноманітних техніках: жовткова темпера на левкасі, полівінілацитатна темпера на фанері, мішковині, наждаку, шамот із поливами, тонований гіпс, суха голка, повідомляє видання ZN,UA. Підготував Ігор ЗОЦ Вітання
Витоки · “Трипільська астрономія була дуже розвиненою, а календарі – різноманітними”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

не було ще ні людей сучасного виду, ані навіть неандертальців (біологічний вид цих першоастрономів – Homo erectus, тобто людина прямохідна). Іще один важливий висновок: якщо Місяць для трипільців був богинею, то Сонце мало бути богом. Так було у стародавніх греків (Геліос і Селена), а, наприклад, у грузинів навпаки (Мзе&калі “Сонце-жінка” і декілька назв Місяця; утім, грузини тата називають мама). У сучасних слов’янських мовах Місяць – чоловік (українське Місяцю&князю, у замовляннях Місяцю Володимире), а Сонце – середнього роду. Отже, трипільська Місячна богиня була й богинею місячного календаря, яким трипільці користувалися поряд із сонячним (чотири 91-денні сезони на посудині) та зоряним (набір тварин на посудині з Крутобородинців) календарями. Трипільська астрономія була дуже розвиненою, а календарі – різноманітними. Давньогрецька Деметра з ромбом – спадкоємниця трипільської богині ють культовим. Насправді ж і трипільські моделі храмів (“місячні будиночки”), і “біноклі” – інструменти спостереження за Місяцем, пов’язаним із Богинею. поетка Відверта Берта, чернівецька письменниця Світлана Онуляк-Мінтенко та дванадцятирічна Ангеліна Задверняк з м. Ірпінь. З вітальним словом виступив Василь Васильович Неволов – лавреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії “Київська книга року”, заслужений діяч мистецтв України, письменник, драматург, та заступниця голови Київської “Просвіти” Ольга Ходацька – членкиня НСПУ та НСЖУ. Були вірші, музика, обійми, селфі та професійні фото від Сергія Матушевського. Гості слухали пісні в неперевершеному виконанні заслуженої працівниці культури України Ірини Родченко, поетки і співачки Олени Липки, які стали символами відради і незламності духу українського народу у бентежний час боротьби за незалежність і свободу України. Від імені присутніх щиро дякую організаторам (А. Шевченко, О. Герасименко) і учасникам дійства за синергію добротворення і бажаю натхнення на створення нових літературних шедеврів! Працюємо разом заради розвитку українського слова та утвердження українськості на нашій Богом даній землі!
Витоки · “Трипільська астрономія була дуже розвиненою, а календарі – різноманітними”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Місячний календар трипільської богині

Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук Видатний ентузіаст Трипільської культури Олександр Поліщук люб’язно познайомив мене з пласкою трипільською пластинкою, що символізує Місячну богиню. У формі пластинки можна бачити як жінку в сукні, так і пташку з трохи розпростертими крилами. Два більші заглиблення зверху можуть символізувати очі пташки й указувати на образ сови, далеким нащадком якої була давньогрецька совоока Атена, що також символізувала Місяць. Багато трипільських жіночих статуеток мають совоподібні обличчя, а на деяких із цих облич кількість заглиблень фіксує цикл Місяця. На зв’язок пластинки з Місяцем указує матеріал, із якого зроблено пластинку, – перламутр, блиск якого нагадує місячне світло. Раніше цей культово-астрономічний предмет належав відомому археологові Юрієві Захаруку. Дмитро КОЛЯДЕНКО, Президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара Різноманітність образів та мотивів трипільського мистецтва викликає питання про можливі джерела цих образів. В епоху тотальної сакральності могло йтися не стільки про творчу фантазію індивідуального автора, скільки про пізнання всією спільнотою вічних законів Усесвіту. Ці закони давало насамперед небо. Де спостерігали Сонце та Місяць, зірки складались у чудернацькі образи сузір’їв – і незмінно повторювалися рухи, навіюючи думки про незмінність універсальних законів Природи. Панівним образом трипільського сакрального світу була Богиня. І в давньому, і в новому кам’яному віці (у палеоліті й неоліті) кількість зображень жінок далеко переважала кількість зображень чоловіків. Рід у давні часи рахували по жіночій лінії (ролі чоловіка в народженні дитини тривалий час не знали, ситуацію змінило цілеспрямоване вирощування тварин у неоліті). Жінка-предок, вона ж богиня (культ Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти”, членкиня НСПУ, НСЖУ Нещодавно в Публічній бібліотеці імені Лесі Українки м. Києва відбулася масштабна Всеукраїнська літературно-мистецька подія “Нового часу імена”, на якій презентували нові видання творчої спільноти з видавничою майстернею “Pantheon Література та мистецтво” та літопис Всеукраїнської літературно-мистецької премії “Київська книга року”, заснований Інститутом політико-правових та релігійних досліджень. Організатором літературномистецького заходу став Інститут політико-правових та релігійних досліджень, а його ведучою – засновниця видавничої майстерні “Pantheon. Література та мистецтво”, членкиня НСПУ та НСЖУ Аліна Шевченко, редакція Всеукраїнського журналу “Олександрійський маяк”, координатором імпрези був Олександр Герасименко – письменник, президент Інституту політико-правових та релігійних досліджень. Літопис Всеукраїнської літе- Культ Місяця – універсальний, майже тотальний для Трипілля (схожий на нього відомий тільки на стародавньому Криті, що через Трою був культурним спадкоємцем Трипілля). З образом Місяця були пов’язані Жінка (через асоціацію жіночого фізіологічного періоду з місячним циклом), водоплавні птахи (качка та гуска висиджують яйця близько 30 днів – місячний період), собака (виношує щенят близько 60 днів – два місячні періоди) тощо. Заглиблення в пластині – явно календарні. Центральна “квітка” містить 8 заглиблень, дві бічні “квітки” – по 7. Додавши 8 заглиблень центральної лінії, отримаємо 30-денний місяць – так званий синодичний (повний цикл фаз від молодика до молодика або від повні до повні). Місяць складається з чотирьох тижнів – двох 8-денних (центральна лінія і центральна “квітка”) і двох 7-денних (дві бічні “квітки”). Та сама тривалість (але вже не чвертей, а половин місяця) засвідчена бічними лініями заглиблень: 14 праворуч, 16 ліворуч. Отже, трипільці поділяли місяць на нерівні чвертки й нерівні половини. Гіпотетично можна вважати, що період невидимості близько двох днів вони включали до довшої половини місяця (розподіляли між довшими чвертками?). Дослідження трипільської перламутрової пластинки як образу Місячної богині підтверджує, що поділ місяця на чотири тижні не запозичений із Месопотамії (сучасний Ірак) і не пов’язаний із образами сімох “планет” (Місяць, Сонце, Меркурій, Венера, Марс, Юпітер, Сатурн), а є результатом спостереження фаз Місяця (молодик – півповня – повня – півповня). Семиденні тижні вживали ще праслов’яни (праслов’янське слово тиждень походить від вислову той же день) Місячні чверті вперше стали виділяти не шумери та вавилоняни й навіть не трипільці. На стоянці Більцингслебен у Німеччині знайдено кістку з двома групами ліній 14 і 7, які вважають свідченням спостереження за місячними фазами. Вік артефакту – близько 370 тисяч років (!!!), коли
Витоки · “Трипільська астрономія була дуже розвиненою, а календарі – різноманітними”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Небесні образи трипільських божеств

предків і тотемний світогляд не проводили між ними істотної різниці) охороняла рід, утілювала його своєю особою. І люди знаходили жіночі образи на небі – в особі то Сонця, то Місяця, то зірок, то планети Венери. Спостереження неба в неоліті – в епоху становлення продуктивного господарства – дали культу богині особливо сильне підкріплення: у Фігурка трипільської богині з ромбом VI–V тисячоліттях до н.е. сузір’я Діви (примітне вже самим своїм великим розміром) було розташоване найвище серед усіх зодіакальних. Тоді зміцнився образ богині на горі (найвища точка сонячного шляху), що панує над звірами (зодіак). Цього часу сягає й жіночий образ Купали як вособлення богині літнього сонцестояння – найвищої за рік точки Сонця. У Трипіллі набули популярності зображення жінки з ромбом на животі. Зазвичай ромб розуміють як символ земної родючості. Але точний прототип знаходимо на небі – це сузір’я Діви, під яким розташоване сузір’я Ворона у формі саме ромба, хоч і не цілком рівнобічного. Отже, трипільські художники змальовували свої образи з натури – прямо з неба! Через декілька тисячоліть грецька (точніше, догрецька пеласгійська) богиня рослинної родючості Деметра (“земля-мати” в перекладі з мови пеласгів, що виявилися близько спорідненими з албанцями) успадкувала від трипільців символ ромба. У культурі Усатове (Одещина), пов’язаній із пізнім Трипіллям, відома стела з зображенням людиноподібної фігури з двох трикутників, оленя, двох псів по боках та ще однієї фігури тварини над головою людської фігури. Виявляється, що це фрагмент небесної карти. Двотрикутникова фігура – сузір’я Оріона, собаки – сузір’я Великого і Малого Псів, олень – сузір’я Єдинорога, тварина над головою – сузір’я Тельця. Ці сузір’я сходили вранці в період від весняного рівнодення до літнього сонцестояння. На стелі була зображена частина трипільського священного календаря (у формі карти неба), що регулював, очевидно, і релігійні обряди, і сільськогосподарські роботи. Як з’ясовується, спостереження неба справили значний вплив на світогляд трипільців – їхнє мистецтво (що можемо бачити безпосередньо), міти та обряди (що можемо припускати опосередковано). Місячні храми, як британський Стоунгендж, могли бути водночас сакральними центрами й астрономічними інструментами. Адже незрозумілі непосвяченим технології здаються магією. а археологи кожен об’єкт із неясною функцією оголошу-
Витоки · “Трипільська астрономія була дуже розвиненою, а календарі – різноманітними”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Українське слово і нового часу імена

ратурно-мистецької премії “Київська книга року” 2022–2025 заснований за ініціативи О. О. Герасименка з метою популяризації української літератури, культури, мистецтва та науки, підтримки діячів, які зробили значний внесок у популяризацію української книжки, творчості, утвердження високих мистецьких стандартів у національному письменстві і літературній критиці. Аліна Шевченко вчергове завітала до столиці з Кропивницького, щоб презентувати щедрі друковані дари осені 2025 року: 13-й випуск Всеукраїнського літературно-мистецького журналу “Олександрійський маяк”, перший випуск альманаху на сільську тематику “Коромисло” та осінній випуск глянцевого журналу “Сторінками успіху”. Публіці було представлено книги чернівецької письменниці, члена НСПУ Світлани Онуляк, видавцем яких є Аліна з командою “Pantheon. Література та мистецтво”. На святковому заході були присутні автори видань творчої спільноти “Pantheon. Література та мистецтво” та літопису Всеукраїнської літературно-мистецької премії “Київська книга року”. У променях слова сяяли прекрасні: Ольга Ходацька, що має публікації у альманасі “Коромисло”, Леся Пронь – неодноразова співавторка журналу “Олександрійський маяк”, а також Наталія Грегуль, Ольга Киця, Надія Дубограй, Тетяна Шаповал, Анатолій Рибін, Анна Селезіна. Своїми історіями в журналі “Сторінками успіху” поділилися Юлія Сак, Ірена Слута, Алла Пахарь. Кожна гостя під час імпрези душевно декламувала свої твори, в яких відбито національний колорит, любов до України і тих місць, де доля привела на світ, а також гостро звучала проблема війни і миру, беззаперечна віра в Перемогу. Особливо приємний слід у душі слухачів залишила київська
Геноцид · “Народ України намагався вижити: сіяв і садив, молився Богові, народжував дітей, співав пісень”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Вшанували жертв голодоморів в італійському Форлі

Зінаїда ВОРОБЕЙ, працівниця Музею історії Луцького братства “Слово Просвіти” вже розповідало про активну діяльність української діаспори у старовинному 117-тисячному італійському місті Форлі. Зокрема, про одного з лідерів, волинянку з села Сереховичі Ковельського району, колишню вчительку м. Ковеля Юлію Євтушик, нині громадянку Італії і України. Юлія Іванівна опинилась там у нелегкі 90-ті роки, коли мільйони українців шукали кращої долі за кордоном. Доки унормувалась з життям, вписалась в італійську буденність, звідала немало гіркого хліба. Однак, попри це, вперто долала мовний поріг, хотілось досконало вивчити італійську, теж співучу мову, як і свою рідну. Жертвувала відпочинком, сном, позаробочим часом. І, коли вже відчула, що опанувала її на пристойному рівні, прислужилася своя, українська. Почала надавати перекладацькі послуги в суді, торгівельній палаті, бізнесменам, карабінерам. Адже в місті багато вихідців з колишніх республік Союзу, з України. Активна, ініціативна за характером, патріотка Юлія Іванівна, коли розпочалась російська агресія, – в числі ініціаторів допомоги ЗСУ. Та й там треба свій “фронт” тримати. У місті діє російська діаспора, яка пропихає наративи “русского міра”. Лише зусилля українців, свідомих італійців не дали змоги відкрити потужно розрекламовану виставку про те, як московські окупанти відбудовують Маріуполь. Місцева влада відмінила захід. А два роки тому Юлія взялась за, здавалось, неймовірне – перекласти і видати для італійського читача книгу свого односельчанина, письменника, народного депутата України І скликання, почесного громадянина Волині, Луцька, рідного села Андрія Бондарчука. “Уклін ангелу” – це дві повісті про Голодомори 1932-1933, 1946-1947 років. Тема важка, але важлива, в Італії небагато людей знають про ці трагічні сторінки нашої історії. З мовними, друкарськими проблемами допомагали впоратись італійські друзі. Нелегко було знайти кошти для видання. Однак на початку нинішнього року книга побачила світ. Відбулись успішні презентації, про що вже йшлося в публікації. Згодом Юлія Іванівна налагодила контакти з настоятелем греко-католицької церкви св. Пилипа отцем Василем, тернополянином із Збаража. З ним вирішили у день вшанування жертв голодоморів провести у храмі важливий захід. Взяти в ньому участь побажав і єпископ релігійної округи. Це Божественна літургія, молитва, панахида-реквієм, пошанування пам’яті мільйонів українців вбитих голодом в часи комуністичного режиму. Була й музична частина заходу, представлена книга нашого земляка. З глибоко змістовною хвилюючою промовою виступила Юлія Євтушик. Насамкінець вона розповіла єпископу про автора, свого земляка, вручила владиці книгу з дарчим написом. Він щиро подякував, висловив благословення автору на добрі справи. Виступ Юлії ЄВТУШИК у храмі св. Пилипа УГКЦ, Італія Слава Ісусу Христу! Дорогі брати і сестри! Ми зібралися сьогодні у молитві, аби вшанувати пам’ять тих, хто віддав своє життя за Україну. Наш народ знову проходить через страшні випробування: війна забирає життя воїнів, дітей, матерів і батьків. Кожного дня ми бачимо нові хрести, ми чуємо плач осиротілих родин, біль тих, кого катують у полоні, і скорботу сімей, чиї рідні зникли безвісти. Сьогодні ми єднаємося у спільній молитві, у слові та співі, щоб зберегти пам’ять про них і утвердитися у вірі, що світло Божої правди завжди долає темряву. Уже 11 років нашу Батьківщину нівечать, заливають кров’ю, розтоптують, ґвалтують, бомбардують, розстрілюють. Серце стискається й огортає фізичний біль, коли ми дізнаємося про нові жертви. Збільшуються кожного дня Алеї Пам’яті у всіх містах, селах України. Багато знайомих облич бачимо там... А коли чуємо сирени і бачимо вулиці, оздоблені квітами, – це не для наречених, не для святкування весілля, а для вшанування воїна, що повернувся “на щиті…” Ця війна не перша, і, можливо, не остання у протистоянні з нашими підступними ворогами. Вони нищать нас не лише гарматами. Можна вбивати цілі нації і народи хитрощами, облудою, брехнею та спокусливими обіцянками “світлого” майбутнього. Уже у 18 столітті було знищено Запорізьку Січ – військовий козацький осередок, що боронив українські землі. Після Першої світової війни і революцій була проголошена Українська Народна Республіка, що викликало великий страх у тодішній більшовицькій владі у Москві. І новонароджену Республіку знищили. Щоб зламати волю народу, почали використовувати методи приниження, придушення, обездуховлення. В Україні уціліли лише 10 відсотків церков. Решту було знищено, підірвано, сплюндровано, розграбовано. Бюджет Совєтського союзу поповнили золоті та срібні церковні вироби, – святині, які мали велику історичну та духовну цінність, їх переплавляли на звичайні злитки. Можливо, мало хто з вас знає, але у 1918 році комуністи, які пропагували атеїзм, вирішили провести показовий суд над Богом. На лаву підсудних поклали Біблію. Були присутні свідки, адвокати і також прокурор. Господь був засуджений до страти. Найабсурднішим було те, що на наступний день рота військових за командою стріляли в небо. Цей процес був першим і показовим, потім у інших містах почали виконувати “лінію партії”. Нещасних священників греко-католицького обряду або розстрілювали, або засилали в Сибір. Пригадайте жертвоприношення митрополита Андрея Шептицького. Його було заарештовано у 1914 році ще царською владою. Митрополита боялися і тримали під жорстким контролем совєцькі НКВС до самої смерті у 1944 році. Віру в Бога влада намагалась замінити атеїзмом. Але народ України намагався вижити: сіяв і садив, молився Богові, народжував дітей, співав пісень, вірячи, що лихо мине і це лише тимчасово... Але не так сталося, як гадалося. “Лише справжній голод може навчити селян усвідомити, що таке совєтська влада”, – заявив Ленін. І голод настав. 1932-1933 роки були найжорстокішими, найтрагічнішими в історії ХХ століття. Держава не мала коштів на будівництво заводів і фабрик, тож Сталін вирішив об’єднати усі приватні селянські господарства в колективні, тобто в колгоспи (можливо, дехто з вас чув про це від своїх батьків). Люди опиралися такому відвертому пограбуванню, але силою, обманом, погрозами все-таки колгоспи створили. Хто не йшов у колгосп – того висилали в Сибір. Людей обклали податками: на худобу, на землю, на фруктові дерева (і селяни почали масово вирубувати садки), був і податок на безшлюбних, який скасували лише у 1991 році!!! Діяв жорстокий закон про 5 колосків. Навіть за кілька колосків, підібраних на полі, людину карали багаторічним ув’язненням, або висилали у Сибір. Мені розповідали про одну жінку з нашого села. Щоб хоч чимось нагодувати дітей, вона пішла на колишнє власне поле, нажала трохи жита, посіяного зерном, відібраним у неї... Вирок – п’ять років ув’язнення, не дивлячись на те, що вона була вагітною, а дома залишалися маленькі діти… Таких нещасних, як вона, було багато. У селян відбирали усе: зерно, навіть призначене для посіву, харчі, одяг, не гребували нічим. Люди опинилися в повній нужді, без хліба і будь-якої поживи. Не було чим прогодувати сім’ю... Спочатку вмирали діти і старі, потім немічними ставали молоді та сильні, і теж помирали. Тисячі сіл спорожніли, не залишилося нічого живого – ні людей, ні пташок, ні тварин... Стукіт і гомін, пісні та жарти змінилися на тишу. Лише вітер відкривав двері порожніх будівель і шаруділо неопале листя на деревах... До 10 мільйонів українців загинули у ті страшні роки... Тож нині ми підносимо молитви за упокій їхніх душ. Нехай Господь прийме їх у Своє Царство, де немає болю і смерті. А нам нехай пошле силу пам’ятати і передавати правду далі, щоб подібне зло не ніколи не повторилося – ні в Україні, ні у світі. “І витре Бог кожну сльозу з очей їхніх. і смерті не буде, ані смутку, ані крику ані болю більше не буде, бо перше минулося”. Голодомор 1932- 1933 років визнано геноцидом українського народу. У порожні хати завозили з Сибіру та Уралу ешелонами москалів, які, не вагаючись поселялися у порожні будинки померлих українців і зараз вони так само заселяються у порожні хати маріупольців та інших окупованих міст. Голод – “найдешевший” і найстрашніший спосіб винищення населення. Дешево для тирана, катастрофа для людей. Нищити фізично – цього було мало, бо люди, навіть пристосувавшись до нової влади, – не забували нашу мову і культуру. Не забули наших народних казок і пісень, читали, навчалися у школах, працювали і найважливіше – любили свою землю і свій народ. Знищили і це. Під будь яким приводом арештовували і страчували, вивозили в Сибір наших найкращих митців. У Харкові побудували і надали в користування “Будинок слова” для наших письменників, але це була пастка. За ними слідкували, шпигували, а потім відправляли у Карелію. У Сандормосі 3-4 листопада 1937 року було розстріляно майже три сотні українських митців, науковців і культурних діячів. В урочищі Биківня, під Києвом, поховано від 200 до 300 тисяч українців. Серед них – найкраща духовна й культурна еліта нашого народу. От чому ми вивчали у школі лише рядки поетів, які, щоб вижити, писали: “нам сонця не треба, нам партія світить...”, а митці фольклору додали: “Нам їсти не треба – роботу давай”. Вони і зараз нас бояться. Катують, убивають хлопців і дівчат у полоні, намагаються принизити, зламати... Згадаймо нашу дівчину – журналістку Вікторію Рощину: захоплену в полон, закатовану, а її тіло повернули в Україну таким понівеченим, що спершу сумнівалися, чи це чоловік, чи це жінка. Це і є той самий ланцюг знищення українського народу й тих, хто відстоює незалежність. Під час Другої світової війни й Італія заплатила надзвичайно високу ціну. Близько 300 тис. цивільних і військових загинули, або зникли безвісти під час бомбардувань і в боях. Лише в Неаполі між 1940 і 1944 роками загинули від 20 тис. до 25 тис. мирних жителів, убитих під час авіаційних нальотів. Війна не знає кордонів – вона всюди приносить смерть, страждання і сльози. Сьогодні ми з повагою вшановуємо і їхні душі. Після того, як ми довірили пам’яті й молитві душі загиблих, усіх без винятку жертв, ми, серед болю, відчуваємо також обов’язок висловити щиру подяку. У цьому святому місці ми хочемо подякувати італійському народові, який у ці роки відкрив свої домівки і свої серця для багатьох українців, що тікали від війни. Ваша підтримка, ваша дружба і ваша людяність нагадують нам, що співчуття сильніше за будь-яку ідеологію. Для нас, дітей та онуків жертв Голодомору, цей жест гостинності має особливе значення, бо ми знаємо, що означає, коли світ мовчить перед чужими стражданнями. Сьогодні, завдяки вам, ми не самотні. Якось на уроці української мови я сказала: “Хочу бачити Україну такою ж гарною, як квітка”. Я мріяла про це з дитинства. Уже понад шістдесят років ношу в серці цю мрію – і досі сподіваюся побачити, коли вона справді розквітне. Україна живе, Україна чинить опір, Україна незламна. І настане той день, коли ми повернемо собі все – нашу землю, наших дітей, наших братів, нашу гідність.
Пошта “СП” · “Через історії окремих особистостей ми краще розуміємо силу та живучість українського духу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Дух нації: історія та сучасність Одеської “Просвіти”

Євген ЗАБІЯНОВ Одеське товариство “Просвіта” стало одним із ключових осередків українського культурно-просвітницького руху на півдні України. Його діяльність відігравала важливу роль у збереженні національної ідентичності, утвердженні української мови та підтримці літературних і освітніх ініціатив серед місцевої громади. У багатонаціональному портовому місті, де перепліталися різні традиції та впливи, одеська “Просвіта” постала потужним центром духовного розвитку й громадянської активності, сприяючи формуванню свідомого українського суспільства. Нещодавно в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М. С. Грушевського відбулася Всеукраїнська наукова конференція “Одеська “Просвіта” в боротьбі за здобуття та збереження незалежності України: до 120-річчя заснування”. Захід об’єднав істориків, дослідників, освітян і діячів культури, які прагнули заново переосмислити внесок Одеської “Просвіти” у розвиток українського національного руху від ХІХ століття до сьогодення. Організаторами конференції стали Департамент культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської ОДА, Одеська обласна універсальна наукова бібліотека, кафедра історії України та спеціальних історичних дисциплін Одеського національного університету імені І. І. Мечникова та Благодійний фонд Івана і Юрія Лип. Їхня спільна робота відкрила нові горизонти для професійного діалогу і осмислення історичної ролі “Просвіти”, що стала невід’ємною складовою культурного й громадянського розвитку краю. Урочисте відкриття в Музеї української книги відбулося в теплій та святковій атмосфері. Пролунали вітання від організаторів та колишніх голів Одеської “Просвіти” 1990-х років – людей, які стояли біля витоків відродження українського культурного руху на півдні. Директорка бібліотеки Юліана Амельченко наголосила на неперервній і стійкій ролі книгозбірні як осередку громадянської просвіти: “Бібліотека завжди була місцем, де народжується думка, формується національна свідомість і зберігається культурна пам’ять. У цьому ми йдемо поруч із “Просвітою” вже понад століття”. Заступниця директора Департаменту культури ООДА Ярослава Різникова підкреслила суспільне значення “Просвіти”: “Вона не лише зберігала українське слово, а й виховувала свідому громадянську позицію”. Заслужений художник України Сергій Савченко звернув увагу на взаємодію мистецтва та просвітництва, відзначивши, що обидві сфери підживлюють одна одну і творять духовний простір нації. Громадсько-політичний діяч Сергій Лобан нагадав про важкі, але вирішальні початки незалежницького руху на Одещині: “Тодішня робота “Просвіти” була справжнім викликом. Але саме завдяки таким спільнотам ми зберегли віру в незалежну Україну”. Голова товариства “Просвіта” міста Південне Лариса Дем’янишина розповіла про сучасні підходи до представлення культурних ініціатив у медійному просторі, а Олександра Пилипенко поділилася історіями розвитку Роздільнянської “Просвіти” та вручила Грамоту директору бібліотеки за значний внесок у збереження і промоцію національної культурної спадщини. Пленарне засідання відзначалося детально обґрунтованими виступами дослідників, які розкрили сторінки історії просвітянського руху на півдні України. Однією з центральних стала доповідь Вадима Хмарського та Людмили Саєнко, присвячена постаті Анатолія Мисечка – українського історика, краєзнавця й активного громадського діяча. Виступ Ярослави Різникової був присвячений поверненню до суспільної свідомості постаті Леоніда Смоленського – педагога, блискучого лектора і харизматичного промовця, чия діяльність колись надихала ціле покоління молодих українців. Вона підкреслила, що відродження пам’яті про таких діячів є важливою складовою сучасної культурної політики, адже “саме через історії окремих особистостей ми краще розуміємо силу та живучість українського духу”. У другій половині дня конференція набрала нового темпу: розпочалися секційні засідання, що одночасно відбувалися в різних просторах і форматах. Музей української книги цього дня перетворився на справжню лабораторію ідей: саме тут працювали дві секції. Перша секція була присвячена діяльності “Просвіти” у контексті українського руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Історикиня Олена Синявська зосередилася на взаємодії одеської “Просвіти” і польських культурно-просвітницьких товариств, наголосивши на тому, як багатонаціональна взаємодія формувала інтелектуальний обрис Одеси. Вчитель історії Одеського ліцею №50 Павло Майборода та магістрант ОНУ Максим Зайцев зосередилися на ролі освітян у громадському житті міста. Професор кафедри філософії, політології, психології та права ОДАБА Олександр Шишко представив архівні матеріали, що стосуються персоналій української громади Одеси другої половини 1920-х років. Цінним доповненням стала аналітична доповідь наукової співробітниці Одеського літературного музею Дарини Гармидер про “Звіти” одеської “Просвіти” – документи, що відбивають інституційний розвиток товариства. Наступна секція була присвячена сучасним підходам до популяризації спадщини “Просвіти” в музейній, бібліотечній та меморіальній практиці. Представниця Українського інституту національної пам’яті Уляна Громович розповіла про інтеграцію теми “Просвіти” в освітні та публічні проєкти. Дослідниця Тетяна Розватися з такими відомими в нашому Донецькому краї активістами-науковцями як Анатолій Шевченко, Володимир Білецький, Марія Олійник. Знайомство з ними залишило глибокий незгладний слід у моїй душі і свідомості. Гадаю, що позитивний заряд енергії отримає і кожний, хто читатиме про них (а також про їхніх колег з наукового середовища Анатолія Загнітка, Василя Горбачука і Вадима Оліференка) на сторінках “Донбасії”. Цілком природно, що героями цієї книги є й численні колеги самого Ігоря Зоца – маститі донецькі журналісти Валерій Шептуха, Олександр Винниченко, Світлана Єременко, Володимир Заїка, Микола Капуста та інші. Імена кожного з них добре пам’ятаю за публікаціями як на сторінках “Донеччини”, так і на шпальтах щотижневих додатків до неї. Гідно представлені в “Донбасії” й талановиті донецькі українськомовні письменники. Окрім натовська проаналізувала літературно-мистецькі ініціативи поетів-просвітян Придунав’я, окресливши їхню роль у формуванні культурного ландшафту регіону. Головний бібліограф ОННБ Надія Яцун представила огляд видавничої діяльності організації в контексті українського національного відродження початку ХХ століття. Завершила роботу секції заслужений працівник культури Лариса Бур’ян, яка нагадала про значний внесок Григорія Зленка – одного з творців сучасного українського образу Одеси. Секція “Роль Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка в українському націєтворенні 1990–2020-х рр.” проходила у відділі соціокультурної діяльності бібліотеки. Доповідачі висвітлювали роль одеських, бердянських, ізмаїльських та харківських осередків товариства у громадському, культурному та політичному середовищі та обговорювали перспективи розвитку організації в сучасних умовах. Онлайн-секція на кафедрі історії України та спеціальних історичних дисциплін відкрила захопливий погляд на роль “Просвіти” у культурному, громадському та політичному житті України другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття. Доповіді висвітлювали українську “Просвіту” як унікальний історичний феномен модерної доби, показували участь членів товариства у підпільному антибільшовицькому русі та роль одеських просвітян у буремні роки Української революції 1917–1921 років. Конференція стала важливою подією для наукової спільноти, адже дала змогу осмислити роль Одеської “Просвіти” у збереженні національної ідентичності та культурної пам’яті. В умовах триваючих викликів для України вивчення досвіду “Просвіти” набуло особливого значення, адже історія цієї організації свідчить про силу громадської ініціативи та незламність національної свідомості. Подія сприяла не лише обміну дослідницькими напрацюваннями, але й зміцненню міжрегіональної наукової співпраці та поширенню знань про український рух на Півдні України. уже згаданих вище П. Бондарчука і Ю. Доценка, це Іван Білий, Станіслав Жуковський, Іван Костиря, Павло Кущ, Микола Хижняк. Хоча, ніде правди діти, жилося й творилося їм у здебільшого російськомовному середовищі не завжди комфортно. Але тим цінніший їхній внесок в утвердження українськості в цьому Східному регіоні. Насамкінець, не можу не виокремити серед героїв “Донбасії” і таких носіїв українського духу в нашому краї, як небайдужі патріоти-краєзнавці Валерій Романько, Раїса Мазоха, Микола Янко, Євген Шаповалов та інші. Завдяки їхнім копітким пошукам і оприлюдненню неспростовних історичних фактів багатократно доведено, що Донбасія – це Україна! Хочу щиро подякувати панові Ігорю Зоцу за його вельми колоритну українськолику галерею нарисів-портретів про істинних патріотів Донеччини та побажати йому нових творчих удач.
Пошта “СП” · “Через історії окремих особистостей ми краще розуміємо силу та живучість українського духу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Українськолика “Донбасія”

Василь МЕЛЮС, Черкаська область Що глибше віддаляється в часі той день, коли ми з дружиною вимушено залишили свою домівку і поїхали в невідомість у статусі внутрішньо переміщених осіб, то з більшим душевним трепетом вчитуюсь у все, що потрапляє на очі, нагадуючи про рідний край, його людей, прожиті там роки, залишені незреалізованими задуми, мрії і сподівання. Саме таким трепетом пройнялося моє єство і тоді, коли взяв у руки книжку добре відомого мені журналіста Ігоря Зоца “Донбасія”, люб’язно подаровану автором і супроводжену його щемливо щирим автографом. З паном Ігорем ми знайомі щез тих далеких років, коли працювали газетярами у двох сусідніх районах Донеччини: він – у Красноармійському (нині Покровський), я – в Мар’їнському. З часом доля надовго пов’язала творче життя І. Зоца з єдиною українськомовною обласною газетою шахтарського краю “Радянська Донеччина” (згодом – “Донеччина”), у якій майже чверть століття йому випало, зокрема, тягнути нелегкого воза головного редактора. Згуртувавши невеликий колектив журналістів-однодумців, він робив усе від нього залежне, аби звучало на Донеччині рідне українське слово. Журналістські стежки-дороги Ігоря Зоца тієї пори перетиналися з багатьма вельми цікавими і непересічними особистостями регіону. Спогади про них, які й склали зміст його “Донбасії”, переконливо доводять, що наш Донбас був, є й залишатиметься українським попри всі лихі потуги непроханих зайд зі сходу. Найперше увагу читача привертають есе про таких титанів українського духу, яких дала Україні Донеччина, як академік-літературознавець і авторитетний державний та громадський діяч Іван Дзюба; поет-правдоборець, і по суті довічний в’язень сумління за радянських часів, Василь Стус; десятиліттями замовчуваний і злісно гнаний поет світового рівня Василь Голобородько; багатолітній очільник УПЦ КП, Святійший Патріарх Філарет. Особисто мені приємно було читати також нариси про моїх колег-журналістів з Мар’їнської районної газети Петра Бондарчука та Юрія Доценка, які згодом стали й відомими на Донеччині поетами. А читаючи ще про одного колегу, але із сусіднього Красноармійська, Євгена Ємця, з приємністю згадав спільні журналістські летючки творчого об’єднання “Західний Донбас”, яке поміж себе, з подачі пана Євгена, ми з гумором називали “ЗаД”. Завдяки громадській роботі уже в роки незалежної України мені поталанило близько спілку-
Національна еліта · “Злам свідомості поета відбувся вже у шістдесяті роки”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Терниста еволюція Миколи Руденка

Юрій КОВАЛІВ, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка Доля письменника й філософа Миколи Руденка (19 грудня 1920 – 1 квітня 2004) сповнена парадоксальних поворотів й інтриг. У роки “хрущовської відлиги”, він ще комуніст, взявши за основу своїх міркувань максиму К. Маркса “у всьому сумнівайся”, збагнув, що “марксизму як науки не існує”, що вона не більше як фікція, принаймні вже тому, що сам К. Маркс всупереч власній концепції погодився із С. Подолинським: додаткову вартість створюється не м’язами, а сонячною енергією (IV том “Капіталу”). Свої міркування М. Руденко виклав у трактаті “Формула Сонця”, але рукопис, поданий до видавництва “Радянський письменник” (1970), не з’явився друком, попри позитивну рецензію Інституту філософії АН УРСР. Невдовзі текст, після моральної підтримки академіка А. Сахарова, поширився як самвидав (1974) з передмовою генерала-дисидента П. Григоренка. Спираючись на досвід піфагорійської школи й фізіократів, М. Руденко у своїх умовисновках розкрив парадокси технічного прогресу, які породжують не тільки бажані, а й не бажані моделі сучасного і майбутнього, іноді з катастрофічними наслідками. Його перший лист до політбюро ЦК КПУ (1963) із застереженням від небезпеки, запрограмованої у “Маніфесті комуністичної партії”, реалізованої будівництвом комунізму “на кістках пролетарів, зігнаних у трудову армію”, шокував партфункціонерів. М. Руденко у своїх дослідженнях “Економічні монологи”, “Енергія проґресу”, “Шлях до хаосу” доводив неминучість краху радянської імперії, що давало підстави режиму запакувати свого опонента у психіатричну лікарню (1976). Найголовніша філософська праця “Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту)” М. Руденка лишилася майже невідомою навіть науковцям. Письменник спростовував поширену думку про Царство Боже як фізичну даність. У концепції Архітектури Всесвіту воно має бути духовною сутністю, в якій присутній Бог. Для підтвердження своїх міркувань автор обґрунтував сталу величину для вимірювання небесних тіл – гравітаційний радіус, названий радіусом Монади (сила Моносу), котрий відповідає математичному формулюванню третьої сталої Планка, розкриває можливості реалізації на квантовому й метагалактичному рівнях, що підтвердив доктор економічних наук В. Шевчук. Важливо те, що в основу своєї солярної теорії М. Руденко поклав Слово як “знаряддя самого Всесвіту”. Поза цією концепцією неможливо зрозуміти та проінтерпретувати його збірку “Всесвіт у тобі” (1968), особливо футурологічні романи “Син Сонця – Фаетон”, “Чарівний бумеранґ”, “Ковчег Всесвіту”, наділені жанровими ознаками раціональної фантастики, утопії, роману-попередження, роману-гіпотези. М. Руденко еволюціонував від учасника Другої світової війни, котру закінчив у званні капітана, благополучного письменника-комуніста, редактора журналу “Дніпро”, секретаря парткому СПУ, автора шістдесятницького роману “Орлова Балка” до голови Української Гельсінської групи. У поемі “Хрест” (1976) він показав власне прозріння в образі комісара Мирона, якого шокувала катастрофа Голодомору. “Сталінське сонце” виявилося смертоносним. Ліро-епічного героя замість рідної хати зустріла порожнеча: “Навіть на порозі / виріс бур’янець”. Він став мимовільним свідком того, як у спустошеному селі фільмували завезених з Курщини москалів, перевдягнених в українські строї, всаджених за столи, котрі вгиналися від страв і горілки. Мирон у пошуках матері знайшов на цвинтарі її голос, який лунав “скрізь, де помирають люди”, мусив звідтам нести хреста на скіфську могилу як втілення етноментальної пам’яті, дошукуватися правди у спілкуванні з Ісусом Христом, аби усвідомити, що “Нарід – це Бог”, перевтілитися в кобзаря, в зека “номер три”, якому “конверт заклеює Іуда, / Підписує: // НКВД”. Мотив дубового хреста вказує на духовне відродження колишнього марксиста Мирона, власне автора трагічної поеми, приреченого, як євангелійний Савл – згодом апостол Павло, на крах ілюзій. Злам свідомості поета відбувся вже у шістдесяті роки, задокуметалізований віршами про нелегке дитинство на Луганщині (“Материнський дім”), про деформовану сталіністами людську свідомість (“Втеча”). Зрідка інкрустована тропами образна система М. Руденка визначалася смисловою чіткістю й предметною конкретикою, надто коли йшлося про життя звичайної людини за буденних обставин, зусібіч обкладеної визискувачами: “Бригадири щоранку обходять двори. / Лиш в неділю є воля городець скопати. / Трактори… // Управління… // Директори… / А годуються люди з твоєї лопати”. Такою постає гноблена колгоспною кріпаччиною мати з однойменного триптиха. У доробку М. Руденка, який не зараховував себе до “тихої поезії”, з’явилося чимало зразків натурфілософської лірики. Довкілля постає в багатстві нюансів й відтінків, наприклад, місячного світла, яке “крізь листя кидає червонці […], / Таких ти не побачиш в сонці, / Бо вдень вони уже не ті”. Тому треба постійно змінювати кут зору, ніби опинитися “по той бік Сонця”, дарма що “словник той самий, та не втім порядку / Слова стоять, – немов на іншу грядку / Зернятко впало і пішло у ріст”. Тут неможливі “дерева запрограмовані”. Ліричний герой певен, що “в природі наші виміри відсутні, / Вона не ходить з метром у руці”, потребує декодування такою, якою є: “Ген ворухнулось небо грозове, / А блискавка замірилась косою: / – Художник не питає. Він живе // Єдиним харчем – // Вільною красою”. Взалежнений від атеїзму, М. Руденко апелював до “стихії космічної”, котра викликАла “Вищий Розум”, досконалу духовність: “Будемо світлі, будемо чисті – / Ніби народжені тільки нині”. На питання “що таке в Безмежності – / “мале”?”, “що таке в Безмежності – / “велике”?” однозначної відповіді не знайти, адже “в безмежнім світі кількості нема, / Є тільки якість… Є живе в живому”. Пошук істини постає нескінченним шляхом до неї, котрого не злічити “цоканням годин”. Пізнаючи єдність мікрой макрокосмів, ліричний герой усвідомлює: “І ти побачиш Всесвіт у собі, / І зіллєшся з ним в єдину сутність”. Визначальна ідея вірша “Всесвіт у тобі” стала лейтмотивом однойменної збірки, зосередженої на таємницях дискретного й неперервного у природі, які потребують декодування через нескінченні верифікації, адже “сказать, що Вічність сотворила [світ і себе. – Ю. К.], – / Так хто ж тоді вона сама?..”, означає ініціювати нові питання. Будь-які її сиґніфікати неточні. Вони спонукають до творчих сумнівів: “Хто ж ти такий у надрах світу – / Лише творіння – // чи Творець”. Відкриваючи в собі “сонцепоклонника” й “словопоклонника”, М. Руденко визнавав солярні інтенції, рівновеликі креативній енергії мови (“Лиш у Сонці, в магнітному полі Землі / Можна Слово оте прочитати”), писав космічні об’єкти з великої літери. М. Руденка бентежило передчуття (“Щось та буде… / Щось та мусить бути”), адже лиховісний “Хтось […] незримий – темна істота – / Хоче водити моєю рукою”. Порвавши з панівними ідеологічними орієнтирами, поет ставив перед собою важливі питання: “Куди іти? Які дороги / Зумів побачити отут?”. Відповіді поки що не було, але вже промайнула примара Колими (“Метуть вітри”), переслідували лиховісні видіння: “Хтось жорсткий, невидимий ребра // розгорне / І намацає серце, і душу мою / Неквапливо штовхає у полум’я чорне”. Натяк конкретизувався, тільки-но М. Руденко був засуджений за керівництво Українською Гельсінкською групою (1976–1978), “визрів і дозрів” на свободу, якої не міг відібрати “хтось”: “Тепер, позбувшись волі, / Я цілим світом став… // І світ живе в мені”. Обмежений фізичним простором (“Ці стіни тиснуть, мов лещата, / На груди сунуться зловісно”), політв’язень протиставив йому (“Ну навіщо стільки заліза / Нари, двері, ґратовані рами?”) внутрішню волю бути собою, хай там що, поривався поза “вишки. І паркан” крізь “нерозвідане слово” “до себе не в хату – до себе у душу, / До власного “я”, до глибинної суті”. Зовнішній світ, схожий на “старий бушлат […] в мордовській сніговиці”, сприймався примарним: ліричному героєві здається, що його “”я” маленьке” “Всесвітом зробилось”. Такі поезії увійшли до складу збірки “За ґратами”. Автор потай передавав їх, записаних на тютюновому папері, дружині Раїсі для розшифрування, передруку й поширення. Книжка з’явилася у видавництві “Сучасність” (Нью-Йорк, 1980). Лірика М. Руденка найповніше розкрилася як в’язнична поезія, суголосна творчості покоління в’язнів сумління – І. Світличного, В. Стуса, І. та Ірини Калинців, С. Сапеляка, Т. Мельничука та ін. В 9-му т. “Історії української літератури. Кінець ХІХ – початок ХХІ ст.” їм присвячено цілий розділ. В концтабірному позасвітті, де “тільки хуртовина хижа / Та ця серед снігів тюрма”, поет усвідомлював, що “є ще Бог. І є ще Україна”, повертав цим поняттям сакральне значення, спілкувався з Господом (“Сон в’язня”), якого можна побачити лише “духовним оком”, брав під сумнів дарвінізм, тому що на історії позначився “почерк Божої руки”. Усупереч “зеківській турботі” здійснюється свобода екзистенціювання в “надчуттєвому” спілкуванні з “Небесним Візником”. Засновки світогляду поета-філософа засвідчує “Метафізична поема” з п’яти частин (“Нірвана”, “Пітагор”, “Монада”, “Вихід із Нірвани”, “Фортеця Світла”) й післямови. На ній позначився інтертекстуальний слід наукової (Гесіод, Тит Лукрецій Кар, М. Бажан, М. Доленго) й метафізичної (Д. Донн, Д. Клівленд, Лазар Баранович) поезій, спростування антитетики гуманітарних і природничих дисциплін, притаманної В. Дільтею. М. Руденко у звертаннях до читача пропонує йому спільне комунікативне поле з циркуляцією ідей, дискусій: “То чому ж ти гадаєш, / Що гусінь багатша від тебе – / В неї є перевтілення [в метелика. – Ю. К.], / В тебе відсутній цей дар?”. Можливості діалогізму мотивують й акцентно-інтонаційну динаміку віршування, зокрема новий для М. Руденка білий вірш, “містичний діалог Поета і Пітагора, який переплітається з викладенням теорії монад”(Олена Бровко). Автор мав на увазі пітагорійське розуміння цілісної “першої істоти”, з якої постає діада й тривимірні сутності; при цьому, за Ґ.-В.-Ф. Ґегелем (“Наука логіки”), монада трактувалася як думка. Поняття в художній інтерпретації М. Руденка метафоризовані, починаючи з мовлення Патігора: “Цю мертву плоть живе зернятко духу / Зсередини зуміло розколоти — / Лише тоді з’явилася Монада, / Яка у центрі всесвіту живе”. Ототожнена з Богом, вона вважається “межею і мірою для неї”, власне Природою. Ця метафора сприймається ремінісценцією концепції М. Руденка (“Гносис і сучасність /Архітектура Всесвіту/”), який обґрунтував сталу величину для вимірювання небесних тіл – ґравітаційний радіус, названий радіусом Монади (сила Моносу). Нескінченний шлях осягнення істини, котру “не оком / Духом бачити слід”, починається з в’язничного досвіду автора, через “малий квадрат” неба. Перша частина поеми “Нірвана” акцентована не на блаженному стані звільнення від страждань, а на процесі сансари (переродження), просвітлення при збереженні життєвих турбот й чуттєвих бажань. Спостерігається вихід поза звичний часопростір у духовний Абсолют, коли ліро-епічний герой перетворюється на “вібрування ліній”, на “звук, що себе істотою виража” в довкіллі, витканому “з нот і звуків”. Ними виявляються досконалі люди й ангели, власне “Слова, що стануть душами онуків. / Сонця, в яких живуть твої сини”. Інтерференція вербальної й солярної енергії має онтотеологічні ознаки. Гностичні осяяння, на жаль, сковує тюремна дійсність, на яку змушений зважати в’язень, запідозрений у божевіллі на підставі його одкровень, заохочуваних безіменним духом, втіленим в образі Пітагора. Обмежені земні форми існування не спроможні зупинити єднання мікрой макрокосмів: “Кожна зірка й травиця — / Клітини моєї особи. / Я існую усюди — / Мов справді розлився дощем”. Метафора метафізики, альтернативної діалектиці, висвітлює буття з апріорними, фундаментальними засновками існування. Поетична уява не відає часопросторових перепон, не визнає Гераклітових версій, тому, “здається, просто руку простягти / Іти вже майже скіф. Подайте списа!..”. Нові для доробку М. Руденка історіософські візії виповнюються слайдами різних епох, формуючи композицію від легендарних (“Кочовики й землероби”, “Збруцький ідол”, “Скіфський казан”), києво-руських (“Череп Святослава”), козацьких (“Самовидець”) до трагічних (“Хліб тридцять третього”) подій, асоціативно пов’язаних із сучасністю поета (“Ойкумена”), як і літературні інтертексти (“Стогін Гулівера”) чи авторські спогади (“Стара кінохроніка”). Поет у віршах “Моєму народові”, “Автохтони” гостро переживав “небезпеку можливого зникнення [нації] з лиця землі – етнічної смерті” (М. Слабошпицький), наполягав на відновленні україноцентричної держави, тому легендарний кінь антського князя (“першого вкраїнського царя”) легендарного Бужа (Божа), розіп’ятого остготськими зайдами на чолі з королем Вінітаром, “понад півтора тисячоліття / Скаче […] удень і уночі” біжить просторами України (“Цар Буж”). Онтологічна проблема національного самоздійснення визначальна і для поем “Вічна вдова і диявол”, “Рогніда й Володимир”, написаних переважно в 70-ті роки. М. Руденко пильно стежив за світовими подіями, надто пов’язаними з дисидентським рухом, покладався на листопадову Гельсінську конференцію в Мадриді (1980). Про це йдеться у стилізованому циклі “Із щоденника” (24 квітня – 26 травня 1981):
З роси і води! · “Коло досліджуваних проблем ученого: народний світогляд, фольклор як джерело літератури, історія кобзарства”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Подвижник українознавства Олексієві Вертію – 75

“друзі прибули в Мадрид / І – може, може (бережись ілюзій!) – / Нарешті з нас впаде колючий дріт”. Мордовський нотатник перейнятий сподіваннями на побачення з дружиною Раїсою (її заарештували 15 квітня): “Що з тобою сталося, кохана, / Безневинна грішнице моя?”. Образ дружини (“Життя — це ти. Твої маленькі руки…”) не могли притьмарити дистанції, які випробовували вірність подружжя (“Найдорожча дружина”). Без Раїси поет не уявляв свого життя, сприймав її поза типологію світової літератури (“Хіба зуміла б Пенелопа / Здолати тюрми й табори?”). Дружина для нього здатна творити дива, і тоді, за зізнанням в’язня, “і я уже не зек – я між царями цар”, гартувати його на нові випробування: “Вистою. // Не покорюся / Навіть якщо не побачу Дніпра…”. Метафізичні візії поеми “Побачення” (1980) мали провіденційний сенс. Подружжя Руденків знову поєдналося вс. Майма Горно-Алтайської автономної області (1986). Крім любовної лірики в доробку поета й далі домінували натурфілософська й філософічна, часто з ознаками наукової поезії. Інтонація стала спокійнішою (“Я знов живу. Відпало геть змертвіння / Душі і тіла…”), медитації доходили висновку, “що жити на світі // Найважча робота!”. М. Руденка й далі турбували питання сутності людського єства: “Вік доживаю, а не знаю, хто / Є та істота, що в мені гніздиться, / Й кому належить диво-долото, / Що “я” й не “я” різнить, // Як тей годиться”. Світ “не ділиться на “мій – не мій””, тому що – цілісний у своєму розмаїтті: “Одна душа, одна потреба. / А сонце, як веретено, / Клубок намотує на себе. / […] Сто біосфер у тім клубку / І неосяжний творчий розум”. М. Руденко повертався у свою стихію (“Тобі відкрились виднокола, / Котрі ти у собі здобув”), творив маґію креативної мови (“Не я пишу, а Слово мною пише”), своєю долею поета-в’язня підтверджував, що “Талант – це вогнище свободи”. Завдяки твердим переконанням, непохитній вірі у “вищі сили”, “відсунулись тюремні ґрати / Й від сонця сховане вікно. / Чи можна Всесвіт відібрати / Якщо ти злився з ним водно?”. Поет-філософ мав рацію. зарського мистецтва в контексті світової культури. О. Вертій – автор монографій, книжкових видань: “Народні джерела творчості Івана Франка” (1998), “Пантелеймон Куліш і народна творчість” (1998), “Народні джерела національної самобутності української літератури 70–90-х років ХІХ ст.” (2005), “З’ясування народних джерел творчості письменника в школі” (2009), “Тарас Шевченко в національній свідомості українців” (2015), “Ми мусимо навчитися чути себе українцями…” (2017), “Світоглядно-духовні грані українського всесвіту: Життя, наукова, педагогічна та громадська діяльність Івана Хланти” (2021); співавтор підручника “Історія української літератури ХІХ ст.: 70–90-і роки /За ред. проф. О. Д. Гнідан” (2003). Він упорядкував збірки серії “Кобзарі, бандуристи, лірники Сумщини”: “Євген Адамцевич. Спогади. Статті. Матеріали” (співупоряд. Г. Діброва, 1999), “Єгор Мовчан. Спогади. Статті. Матеріали” (1999). О. Вертій – автор понад 350 фольклористичних, літературознавчих статей, опублікованих у наукових збірниках, вісниках, періодиці, зокрема в таких виданнях, як „Народна творчість та етнографія”, “Народознавчі зошити”, „Слово і час”, „Дивослово”, “Дукля”, „Народознавство”, „Урок української”, „Українська мова та література”, „Літературна Україна”, “Українська літературна газета”, „Слово Просвіти” . О. Вертій належить до тих учених, хто один із перших у літературознавстві та фольклористиці осмислив не лише уснопоетичні витоки письменства, а й ідейно-естетичні підстави художнього освоєння естетики, етики, психології, філософії та інших виявів народного світогляду, які своїм першоджерелом мають повсякденний побут, звичаї, обряди, декоративно-ужиткове, образотворче мистецтво; відтак здобули предметного наповнення такі поняття, як “смислове поле народного світогляду”, “смислове поле автора”, “смислове поле художнього образу (твору)”, тобто виокремлено художньо-естетичні складники світогляду наньою та електронною адресами, контактним телефоном на адресу: [контакт приховано] Щиро бажаємо натхненної праці молодим талантам, які долучаться до численної громади авторів-гончарівців, чиї імена вже вкарбовуються в сучасний літературний процес. Оргкомітет Премії роду та письменника і особливостей їх поєднання в одне ціле в процесі художнього освоєння історичного, соціального, естетичного, морально-етичного, психологічного, філософського змісту того чи того явища національного буття, творення національної картини світу загалом. Унаслідок такого підходу розширено межі та зміст поняття “фольклоризм”, адже йдеться не тільки про народнопоетичні сюжети, мотиви, образи, ті чи ті складники стилю, а й про народні звичаї, народну естетику, психологію, філософію, побут, народний світогляд загалом та їх художнє освоєння літературою. Останнім часом О. Вертій чимало уваги приділив упорядкуванню збірників міжнародної наукової конференції у Мюнхені (Німеччина) “Діалог мов – діалог культур”, оцінці сучасних збирачів і дослідників фольклору та літератури. З-поміж публікацій автора в цьому плані найпомітніша грунтовна монографія “Світоглядно-духовні грані українського Всесвіту” (2021) про великого подвижника-народознавця, краєзнавця, збирача й дослідника українського фольклору, літератури, мистецтва Івана Хланту. Це не просто книжка-біографія про життя та діяльність відомої в Україні та за її межами постать, а книжка-концепція: висвітлено не лише духовний світ, життєві принципи та ідеали, громадянську позицію І. Хланти, а й з?ясовано основоположні підстави записування ним зразків усної народної творчості, особливостей багатогранної наукової та громадської діяльності, визначено місце й значення його доробку в духовній історії нашого народу на сучасному етапі її становлення і розвитку. Чимало уваги О. Вертій приділив дослідженню кобзарства, зокрема таким постатям, як Є. Мовчан, Є. Адамцевич, І. Рачок та ін. Як відомо, кобзарство – унікальне явище в історії та культурі України і всього світу, що поєднує в собі невичерпно багату душу, незламну волю, співучий талант народу. Це одна з перлин у розмаїті усно-музичної народної творчості, яка має велике значення у формуванні національної свідомості українців. О. Вертій започаткував видання серії збірок “Кобзарі, бандуристи та лірники Сумщини”. Опубліковано два випуски: “Євген Адамцевич. Спогади. Статті. Матеріали” та “Єгор Мовчан. Статті. Спогади. Матеріали” (1999). До збірок подано не опубліковані архівні матеріали про репресії кобзарів у 30-х роках ХХ сторіччя, що сприяє глибшому пізнанню феномену українського кобзарства, його репертуару, зокрема історії створення та побутування забороненої в радянський час “Думи про голод” Є. Мовчана. У Є. Адамцевича “Запорозький марш” (“Козацький марш”), балада “Євшан-зілля” засвідчують високий рівень духовності нашого народу. Є. Адамцевич не був автором “Запорозького маршу”, він лише зберіг і доніс до нащадків цю геніальну мелодію, перейнявши її від тих, хто навчив його кобзарського мистецтва. За словами Є. Адамцевича, автентичний козацький марш було створено в ХVІІ ст. О. Вертій – автор декількох сотень статей, рецензій. Помітною публікацією О. Вертія стала стаття про японського фольклориста Хіросі Катаоку, який під науковим керівництвом доктора філологічних наук, професора Л. Дунаєвської 2006 р. захистив кандидатську дисертацію “Художня модифікація культу предків в українському та японському фольклорі” в Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка. Автор наголосив на тому, що Хіросі Катаока вперше в народознавстві Японії та України здійснив порівняльне вивчення культу предків у його міфологічному та звичаєвому сприйнятті, розумінні та потрактуванні двох народів. Помітний аспект діяльності вченого – літературно-критична діяльність, зокрема й фольклористична критика. Статті, рецензії О. Вертія, опубліковані в науковій періодиці, пресі, засвідчують високий професійний рівень осягнення доробку вчених (фольклористів, літературознавців), письменників. Так, у рецензії на монографію О. Кузьменко “Драматичне буття людини в українському фольклорі: концептуальні форми вираження (період Першої та Другої світових воєн) (2018) О. Вертій порушив актуальну проблему функціонування усної народної творчості на сучасному етапі, новотворів. Учений полемізує з тими дослідниками, котрі намагаються заперечити тяглість традиції, а ново-творчість називають “постфольклором”, зараховуючи сюди приклади татуювань, модний, з вульгарною символікою, одяг, зачіски, низькопробну самодіяльну творчість та ін. Принципово важливими виданнями для осмислення українського державотворення стали книжки (п’ять випусків), упорядкованих спільно з О. Новіковою за матеріалами міжнародних конференцій та семінарів у Мюнхенському вільному університеті “Формування національних основоположних підстав сучасного українського народознавства та літературознавства”, а також монографія “Національне самопізнання, самоусвідомлення та самоствердження українців” (2024). Різноаспектна наукова, педагогічна, просвітницька діяльність Олексія Вертія – вагомий внесок в українознавство, філологію, загалом у державотворення. Успішного подальшого самоздійснення вам, шановний Олексію Івановичу!
З роси і води! · “Коло досліджуваних проблем ученого: народний світогляд, фольклор як джерело літератури, історія кобзарства”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Премія шукає таланти!

29-й рік поспіль оголошується конкурс на здобуття знакової відзнаки для молодих письменників – Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара, заснованої 1996-го німецькими меценатами Тетяною Куштевською і Дітером Карренбергом і Національною спілкою письменників України. Премія традиційно присуджується за номінаціями: “Велика проза”, “Мала проза” (цикл оповідань, новел), “Поезія”, “Публіцистика”, “Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара”. На конкурс приймаються як уже друковані, так і не оприлюднені твори українськомовних авторів віком до 30 років, які мешкають в Україні та за кордоном. Рішення ухвалює журі, до якого входять відомі письменники, науковці й культурні діячі Тетяна Куштевська, Наталія Бйорнер, Валентина Гончар, Леся Гончар, Олександр Балабко. Журі після видатних попередників Івана Драча й Петра Перебийно- Микола ДМИТРЕНКО, доктор філології, професор, письменник Відомий літературознавець, фольклорист, українознавець, освітянин, просвітянин, доктор філологічних наук із Сум Олексій Вертій у невтомній праці, хоч і під обстрілами, зустрічає своє ювілейне високоліття. Народився він 15 грудня 1950 року на хуторі Веселий Яр Семенівської сільської ради Липоводолинського рну Сумської області. 1972 р. закінчив філологічний факультет Сумського державного педагогічного інституту. Працював учителем української мови та літератури Смілівської та Глинської середніх загальноосвітніх шкіл Роменського р-ну Сумської обл. З 1978 р. – старший лаборант кафедри української літератури Сумського державного педагогічного інституту, 1983 р. закінчив аспірантуру при кафедрі української літератури Київського державного педагогічного інституту ім. М. Горького (нині Національний університет ім. М. П. Драгоманова). 1984 р. захистив кандидатську дисертацію. Працював старшим викладачем, доцентом кафедри української літератури Сумського педагогічного інституту. Через утиски, цькування та переслідування був змушений залишити роботу у вищому навчальному закладі, учителював у ЗОШ. 1 вересня 2006 р. повернувся працювати до Сумського державного педагогічного інституту, але 31 серпня 2010 р. передчасно відправлений на пенсію. 1911 р. у Львівському національному університеті ім. І. Франка захистив докторську дисертацію “Народні джерела національної самобутності української літератури 70–90-х років ХІХ ст.”, став провідним науковцем Інституту франкознавства при університеті. Коло досліджуваних проблем ученого: народний світогляд, фольклор як джерело літератури, історія кобзарства, методика вивчення народознавства у школі. На базі ряду шкіл м. Сум та Сумської обл. О. Вертій створив науково-методичну лабораторію “Національні підстави вивчення української мови та літератури в школі”, яка працює над проблемами формування засобами фольклору національної самосвідомості учнів, вивчення української народної пісенності та кобса має честь очолювати Дмитро Чистяк. Урочисте оголошення лавреатів і вручення нагород переможцям традиційно планується до 3 квітня – дня народження Олеся Гончара. Рукописи або електронні варіанти опублікованих видань просимо надсилати до 15 березня 2026 року включно, разом із біографічною довідкою, домаш-
Пошта “СП” · “Ми маємо максимально залюднити нашу історію постатями, яких знеособлювали, пам’ять про яких нищили”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тор на власному досвіді нагадує про важливість газет не тільки як джерел інформації, а й як засіб поліпшення суспільного життя. Йдеться, зокрема, про тижневик “Слово Просвіти”, де Віктор Скрипник друкувався цими буремними роками. Важливо й те, що ветеран не тільки публікує гострі статті, а домагається реакції від влади. Так було, наприклад, коли в місті всупереч закону одна з політпартій розвішала бігборди російською мовою – ветеран не став чекати реакції на свій виступ у місцевій газеті “Злагода”, а пішов до СБУ із заявою. Подіяло! Бігборди за кілька днів агітували вже по-українськи. А кілька років тому Віктор Скрипник і Валерій Романько звернули увагу на рекламу на вулицях Слов’янська з приниженням державної мови. Спочатку інформація з’явилася в соціальних мережах, потім у “Слові Просвіти” – і суспільний розголос спрацював. Бігборди зняли. Уже четвертий новий рік Слов’янськ – на фронтирі російсько-української війни, і я тримаю кулаки за наших воїнів, які героїчно боронять цей напрямок, і згадую моїх давніх вірних друзів, які не залишають свій дім попри постійні обстріли. Один із них – найстарший із когорти просвітників незламної Донеччини, журналіст і краєзнавець Віктор Скрипник. Будьте з нами, дорогий друже!
Пошта “СП” · “Ми маємо максимально залюднити нашу історію постатями, яких знеособлювали, пам’ять про яких нищили”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Стійко триматись

Ігор ЗОЦ Коли влітку 2014-го ЗСУ звільнили Слов’янськ од рашистів, ветеран журналістики, просвітянин, почесний краєзнавець України Віктор Петрович Скрипник навіть у страшному сні не міг уявити, що в 2022 році орда знову полізе в Україну, і йому з дружиною доведеться виїжджати аж до Вінницької області, а потім повертатися. Наразі його життя, як і тисяч містян, знову триває під постійними жорстокими обстрілами ворога і нападами “шахедів”. Фронт стає ближче, вже й потяги перестали ходити до станції Слов’янськ. Але виїздити з рідного міста він, як і більшість жителів, не збирається. Стійкість ЗСУ і міської військово-цивільної адміністрації дають надію, що старовинне місто вистоїть. Недаремно ж на центральній площі, як у недавні мирні часи, встановили ялинку. У Віктора Петровича є ще один і, певне, найвагоміший привід залишатися в рідних стінах: незабаром, 2 січня, ювілей – 85! Добра нагода привітати ювіляра і подякувати за добрі справи. А їх назбиралося чимало, згадаємо деякі з них. Коли у 90-х роках минулого століття чимало районних і міських газет Донеччини позбувалися не тільки комуністичних назв, але й переходили на російську або ставали двомовними з переважанням неукраїнської, завдяки послідовній позиції редактора Віктора Скрипника міськрайонні “Вісті” в Слов’янську виходили українською! Ситуація після зміни редактора стала зовсім іншою, але досвід “Вістей” у перші роки Незалежності важливий тим, що редакція долучилася до створення іншої цікавої газети. Ось що розповів Віктор Скрипник: – Пригадую, як голова єврейської громади міста Юхим Файфер влітку 1995 року у нас в редакції завів розмову про видання газети. Мене, крім фінансових питань, цікавила й мова видання. Гість чітко відповів: “Раз ми живемо в Україні, то й газету видаватимемо державною мовою”... Колишній редактор “Вістей” розповів також про те, як професор Кейс, американець українського походження, який у 90-х цілий семестр читав лекції в Слов’янському педінституті, повіз у США кілька примірників цієї газети, і там дуже здивувалися, що в Донбасі державною мовою виходить газета невеликої національної меншини. “Менору” копіювали, передавали з рук в руки... “Бомба” для путєна” теж може бути доброю справою – під таким заголовком у своїй книжці “Донбасія” (2021) я написав, як Віктор Скрипник під час окупації Слов’янська рашистами навесні 2014-го надрукував на першій шпальті обласної газети “Донеччина” відкритого листа до президента рф на “понятном ему язикє” з вимогою забрати своїх терористів з міста і більше не втручатися в життя сусідньої країни. Віктор Петрович пригадує, що в дні окупації міста, коли багато жителів приховували свою позицію, а значна кількість виїхала, він зустрічав людей, які прочитали його звернення і принагідно дякували, віддаючи належне мужньому вчинку. Тоді наш власкор у Слов’янську сам запропонував звернутися до агресора через газету “Донеччина”, і я, як редактор, непокоївся за його безпеку. Однак він наполіг: “Ми не повинні когось боятися на своїй землі”. Про те, як місто пережило окупацію, журналіст написав книгу “Слов’янськ у війні 2014 року”. Далі вийшли його “Нариси з історії міста-курорту” (2015), згодом – “Журналістські “цеглинки” в будову нової України” – це вибрана публіцистика Віктора Скрипника, інші матеріали на теми становлення незалежної України, відродження української мови і культури в зросійщеній Донецькій області. У 2023 році побачила світ збірка статей “Підла війна росії проти України”, а в 2024 році вийшли дві: “Війнами обпалені” та невеличка за обсягом, але вагома змістом книжечка “Пів віку роботи в газетах”. В останній ав-
Пошта “СП” · “Ми маємо максимально залюднити нашу історію постатями, яких знеособлювали, пам’ять про яких нищили”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Чи можуть люди вбити Різдво?

Лариса МОРОЗ, професорка Залежить від того, який зміст ви вкладаєте у це поняття, а також у тих персонажів, які з ним традиційно пов’язані. Адже традиції в різних народів різні. Почнімо, наприклад, з “нашого” Святого Миколая. Є книжки – життєписи цього реального Подвижника, канонізованого Церквою, тобто справжнього Святого і Чудотворця. Понад сім десятиліть влада намагалася стерти (тільки й уміють: стирати все і всіх, хто не їхній) пам’ять про нього, замінити його культом “дєда мороза”, який навіщось тягав за собою нещасну заморожену ним же дівчинку… Жахіття якесь! Кільком поколінням наших дітей (а згодом вони ж стають дорослими) вивернули мізки тією некрофілією (і не лише цією). Натомість на Заході – Санта Клаус – веселий жвавий дідок чи просто старшого віку чоловік, який катається на санях із запряженими у них оленями, розвозить подарунки… Створює свято, яке звуть Різдво. А воно вигадане для того, щоб усім вручати подарунки… Санта ж – цілком світський чоловік, трошки чарівник. Він може й одружитися із звичайною жінкою, цей “справжній Санта”… Це я знаю з їхніх фільмів. А по-нашому Різдво – це Святий День Народження Ісуса Христа. Якого вбили люди… (Всі знають цю історію). Тож, коли персонажі нового фільму волають, що “ми вбили Різдво!” – то не наша країна. Або труднощі перекладу. І я не хочу дивитися те кіно…
Пошта “СП” · “Ми маємо максимально залюднити нашу історію постатями, яких знеособлювали, пам’ять про яких нищили”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Шевченків сад” як кровоносна система історії України Генеалогія, що допомагає розкрити родову силу нації На здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року

Ігор ГИРИЧ, доктор історичних наук Тараса Шевченка досліджують академічні інституції найбільше. Літературознавча шевченкознавча галузь має вже понад 150-річний досвід наукових студій на життям і творчістю батька модерного часу в історії України. І здавалося б, усе вже має бути вивчено. Але виходить, що це зовсім не так. Невідомим лишався, зокрема, родовід Тараса Шевченка до виходу книжки Євгена Матвієнка, Євгена Букета і Олексія Дєдуша “Шевченків сад. Родові дерева Моринців і Кирилівки”. Причому роботу цю виконали не академічні вчені (з-поміж трьох співавторів тільки О. Дєдуш має ступінь кандидата історичних наук у галузі етнології). Це зайвий раз говорить про те, що треба було завзяття добровольців, зокрема “нефахівців”, аби з’ясувати усіх членів великої родини великої людини України. Така робота вимагає рутинної, мозольної праці, переглядання сотень метричних книг про народження, шлюб і смерть, як старших родичів Тараса Григоровича, так і численних нащадків його роду. Рухатися від відомого – рік народження або смерті якоїсь конкретної людини – до невідомого, коли народився його батько і матір. Хто були їхні похресники. І так, цеглинка за цеглинкою, вибудовувати цілість великого дерева життя роду. Щоб змалювати генеалогічне дерево одного великого роду, треба роки непомітної, одноманітної праці з товстенними книжками до тисячі сторінок низки церков і сіл та ще й не одної Черкащини (тоді історичної Київщини). На жаль, на сьогодні маємо досвід роботи лише співробітників Історико-меморіального музею М. Грушевського, які видали об’ємну книжку на пів тисячі сторінок “Я був їх старший син” про родичів і нащадків ще одного знаменитого уродженця Черкащини – Михайла Грушевського. 500 його родичів – зовсім не межа і абсолютно не дивина. Уся автохтонна Україна складалася з таких родів, сотень і тисяч імен, які діяли переважно в одному напрямі думання, які і робили Україну національною територією з визначеними ментальними і культурними цінностями. Дослідження генеалогії показує, що Т. Шевченко – це не просто геніальний одинак, що в його роду були десятки інших художників, поетів, науковців, політиків. Слід у культурі залишив небіж Тараса Григоровича – Фотій Красицький, який став офіційним для царської влади редактором “Літературно-Наукового вісника”. А, отже, фактично передав людську естафету від Т. Шевченка до Шевченка новітнього часу – Михайла Грушевського. Генетичний зв’язок поколінь – найбільша сила нації. Вона не дозволяє збочити на манівці, зрадити ідеї невмирущості роду і самої нації. Щоб спинити національний хід історії, ворог мусів винищити масово ці родинні гнізда. Для цього і запроваджували московські більшовики масовий терорі голодомор. Але здійснити свій сатанинський задум їм не вдалося. І автори “Шевченкового саду” виявилися пов’язаними з родом Т. Шевченка фізично і це рухало їхньою працею, присвічувало в часах зневіри. Наш видатний джерелознавець культури Сергій Білокінь через Совачевських споріднений був із Грушевськими і Шевченками. Він цим дуже пишався, це його надихало на працю. Генеалогія – це ніби кровоносна система історії. Бо ж історія – це життя поколінь простих і видатних людей одного великого роду, який має пов’язання з сотнями інших родів, як сад плодових дерев. Тому праця Євгена Матвієнка, Євгена Букета і Олексія Дєдуша має таке видатне для нас значення. Це нова сторінка нашого минулого і майбутнього життя. Мають також постати родоводи Єфремових і Лотоцьких, Доманицьких і Прокоповичів, Дурдуківських і Кошиців (до речі, в книзі “Шевченків сад” досліджено рід коханої Тараса Шевченка Феодосії Кошиць, а також розкрито родинний зв’язок між Кошицями з Кирилівки і видатним нашим диригентом Олександром Кошицем). Ми маємо максимально залюднити нашу історію постатями, яких знеособлювали, пам’ять про яких нищили. Ця книга безперечно заслуговує на Шевченківську премію. Вона є піонерська, оскільки започатковує новий жанр нашої літератури. А водночас вона продовжує працю попередників. Геніальних Вадима Модзалевського і Олександра Оглоблина. Євген Букет розпочав свою історичну працю з дослідження власного роду Букетів. І тепер прийшов до Шевченка. Не випадково і цілком логічно. Впевнений, що цій книзі уготовано довге життя.
Спадщина “Якщо є в України Надія – бути Перемозі!” · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Віктор Зарецький. 100”

Галина ДАЦЮК, журналістка Блискуча кураторська екскурсія Олени Зарецької, засновниці Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького, у день завершення виставки “Віктор Зарецький. 100” пролунала в серці акордом Різдва. Водночас стала непочатою стежкою до пізнання одного з найцікавіших сучасних художників і найвиразніших представників шістдесятництва. Глибоке володіння матеріалом, посилання на різноманітні джерела, довірлива інтонація, вплетення власних споминів, родинних переказів, особисті оцінки митця, який до того ж “мій дідусь”, створювали відчуття присутності Зарецького у просторі ста його літ і ста картин. Здавалося, що Олена тримає в руках ліхтарик і підсвічує ним свої розповіді. І десятки людей, що записалися на Оленину екскурсію, йшли за “ліхтариком” від зали до зали, від картини до картини, занурюючись у них, як у глибокі сніги. Проте портрети й сюжети обдавали полум’ям. Ноосфера Зарецького затоплювала зсередини і відкривала через картини сенси його мислення і Шляху. На початку 50-х – перспективний радянський художник з блискучою академічною освітою, активно пише, виставляється. А вже в 60-х він виходить за межі зручного канону і шукає нові образи. “Мистецтво має бути професійне, сучасне і українське...” “Українське” виводить їх із дружиною Аллою Горською в мандри Україною. Олена каже, що спочатку дивувалася, чому люди з оточення Зарецького і Горської, з якими вони подорожували, надають у своїх споминах великого значення поїздкам по заповіданих історичних місцях. З’ясувалося, що для них це справді було надважливо, бо таким чином вони відкрили Україну, яку не знали. Митці й літератори натрапили на материк, який потряс, додав сили духу і вибухнув національною творчістю. Кілька історій, які розповіла Олена, засвідчили, що й Зарецький – материк не до кінця досліджений. Найперше, він не “україн- Людмила ЛОБАЧОВА Фото авторки – Багато років поспіль я згуртовувала друзів на цікаві українознавчі посиденьки. Напередодні зимового сонцестояння ми плели дідухи та павуки. Пауза виникла у часи карантину та повномасштабного вторгнення. Цього року традицію зустрічей я відновила: навесні ми писали писанки і вишивали, а сьогодні робимо Дідуха. Завдяки багаторічній кропіткій просвітянській діяльності, нині житомирці знають, що таке Дідух і павук, – розповідає Людмила Заліщук. – Більшість учасників сьогоднішньої події, а це переважно молодь, робили Дідуха вперше, однак всі справилися з цікавим завданням та отримали додому справжню прикрасу на Різдво. Вчив плести Дідуха майстер народної творчості Олексій Пшеничнюк. Його роботи із соломи добре відомі в рідному місті та по всій Україні. Свого часу два зроблених Олексієм Дідухи прикрасили пішохідну вулицю Житомира – Михайлівську, також Дідухи ський Клімт”, як найчастіше характеризують Зарецького, чим обмежують творчість лише до одного (з багатьох) виміру. Так, Зарецький був захоплений Клімтом. Проте його сецесії – не наслідування Клімта. Він радів, що сто років тому улюблений художник писав у свободі і все, що хотів. Зарецький і сам хотів би творити вільно, без цензури, худрад і купюр. Проте змушений був заробляти на хліб замовними портретами партійних бонз і вождів, які, до слова, писав бездоганно. Художниця Ольга Кравченко розповідала, що коли Зарецький дізнався, що вона їде у Відень, то аж стрепенувся: “Привези Клімта!” І Ольга привезла Вчителю Клімта – каталог з виставки, яка саме в цей час демонструвалася в австрійській столиці. Отже, Зарецький початку 50-х – щасливий і успішний, осяяний молодістю і почуттями художник. Проте, коли в 60-х у творчість Зарецького і Горської заходить Україна, стається трагедія – система вбиває дружину і ламає до хрусту митця. Його картини кричать диким криком і стікають кров’ю, очі позбуваються зіниць. Сюжет картини “Батьки” не повторить На картині В. Зарецького Алла Горська в очікуванні народження сина, 1954 р. жоден художник світу. Тут оніміла і сплакана мама, яка вже на небі, і закривавлений батько, брехливо звинувачений у вбивстві своєї невістки. Вселенська печаль, розпач, страх, біль, горе затоплюють життя художника. Він занепадає, не дбає про себе. Але писати не перестає. Він пише, щодня, невтомно, багато. Олена каже, що вона не могла зрозуміти, де спить дідусь, бо не бачила, щоб він спав, як не бачила родина. Про це питали навіть люди, які приїжджали в Конча- Заспу. Увесь час Зарецький проводив у майстерні. Писав, творив, думав і працював, працював, виходив за межі болю і страху, щоб нарешті опанувати себе. Оленчин ліхтарик виводить нас в залу із сецесіями. Вона осяяна світлом, ніжністю, красою. Він відновився. Він трансформував біль у життя. Сто картин Віктора Зарецького свідчать про зцілення. Воно прийшло завдяки неймовірній праці, під час якої кричало болем і очищувалося його серце. Його творчість – шлях до внутрішнього світла, яке жило в ньому, безмежно талановитому художникові, завжди, але яке закривало буття в тоталітарній системі. Він любив малювати жінок, щедро дарував свої картини. Дещо з написаного продавав, щоб жити. Тепер картини Зарецького дорогі, а тоді вартість його творів була не така вже й висока. Використавши сецесію як техніку, Віктор Зарецький освятив її українською сутністю. Тут коди і знаки народного мистецтва вишивки і кераміки. Тут наші квіти, мова, мелодія, барви. Тому він не український Клімт, а український Зарецький. До сецесії він пробивався через чистої проби соціалістичний реалізм. Через скутий морозом сюжет дипломної роботи “Черга до мавзолею…” на червоній площі. Він ловив світло сецесії, коли спускався в шахту – тема щасливої праці для виставкового варіанту. Часом здається, що він іронізує над власними сюжетами і тролить людей на власних картинах. Бо для чого людям стояти на морозі у довжелезній черзі в мавзолей, де лежить мумія, щоб що?.. Чи вірив він щиро в ідеали капеерес, важко сказати... Він вірив в Україну. В орача Василя Стуса, що засіває поле писанками. Зі ста картин Зарецького, представлених у залах Шевченкового музею, чимало світлих, життєствердних. Акумульоване нині світло після закриття виставки розсіється по містах, квартирах, музеях, фондах, культурних закладах. “Дівчинка з соломинкою” тепер одержить авторство Алли Горської, бо ж вважалося, що то картина Зарецького. Картині, на якій ніжна Алла Горська очікує народження сина, змінять дату народження. Бо досі вона датувалася 1953-м, а Олесь народився у 1954-му, в листопаді. Отже, й ця картина могла бути написана лише влітку 1954 року. Світло Віктора Зарецького продовжується у його ученицях – чудових художницях Марині Соченко, матері полеглого Сина- Воїна, та Ользі Кравченко. І ще багатьох, багатьох, кого запалив творчістю. Його світло – в онуці Олені Зарецькій, теж художниці. Вперше я побачила її у 2000-му у Василькові, куди поїхала разом з Євгеном Сверстюком, Надією Світличною, Олесем Зарецьким, Людмилою Семикіною і ще багатьох на вшанування 30-ліття загибелі Алли Горської. На будинку, де у 1970 році її було вбито, відкрили пам’ятну таблицю. З нами на пошануванні була тоді школярка Оленка Зарецька, яка, на мій погляд, дуже скидалася на свою бабусю. Відтоді Олена стала особистістю, створила фонд, який дав спадщині Алли Горської та Віктора Зарецького новітнє дихання. Презентації, виставки, лекції, дослідження, видання, творчі проєкти свідчать, що пам’ять і Олена Зарецька — засновниця Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького спадок Родини не лише в надійних руках, а й у серці. Для Олени – це скарб, ціну якому вона як художниця знає. Йдеться, звісно, не про грошовий еквівалент, а про феномен мистецтва шістдесятників, яке народилося в умовах мороку, щоб стати Світлом. Ще раз використала мотто про світло, коли подарувала Олені мою книжку “Світло повертається” (2025, ВД “Букрек”), де є есей “Невбитий вітер Алли Горської”. І вітер Горської, і сецесія Зарецького – це національні коди незламної України. Вони проступають і зчитуються в багатьох деталях дивовижної виставки “Віктор Зарецький. 100”, за що безмежна вдячність організаторам. ...Була ще одна зворушлива постать на екскурсії – маленька дівчинка Надійка, яка дві години ходила з нами по залах, слухала розповідь мами Олени, реагувала на імена, щось перепитувала, залазила під лавку, обдаровувала присутніх цукерками і бубликами. І ніскільки нікому не заважала. Бо ж ми розуміли, що дівчатко з символічним іменем Надія ступало по білій стежці, що виводила її до України, як вивела колись до Неї прадіда Віктора, Переможця тобто. Якщо є в України Надія – бути Перемозі! Під час майстер-класу розмова точилася про сучасні тенденції у створенні Дідухів, адже нині панує захоплення скандинавським мінімалізмом, наприклад, не вітається прикрашення Дідуха сухоцвітами чи використання різних злакових в одному виробі. Олексій Пшеничнюк, навпаки, прикрашає Дідухи сухоцвітами, робить їх пишними та насиченими завдяки поєднанню різних видів злакових культур. Тому до бібліотеки він приніс і сухоцвіти, і три види пшениці, і овес з льоном. Майстер запропонував зробити два види Дідухів – у вигляді деревця або у вигляді Снопа. Людмила Заліщук розповіла присутнім про знаного просвітянина Василя Кравченка, зокрема про роботу дослідника на ниві етнографії та про його краєзнавчі публікації сторічної давнини. Зачитані нею уривки з праць науковця додали зустрічі атмосфери. Майстер-клас завершився фотосесією, охочі ласували тортом з іван-чаєм, а на завершення композиторка Олеся Сінчук зіграла імпровізацію на тему “Щедрика”.
Спадщина “Якщо є в України Надія – бути Перемозі!” · с. 9сторінка оригіналу ↗

Житомиряни вчились робити Дідуха

Майстер-клас з Дідуха, Діда, Коляди – головного символу Святвечора – пройшов у Житомирській обласній бібліотеці для дітей та юнацтва. Подію організувала просвітянка Людмила Заліщук за підтримки ГО “ЛА ДА”. майстра встановлювали в Коростені, Кам’янці-Подільському, у приватних та державних установах. Олексій Пшеничнюк багато років проводить майстер-класи з Дідуха і павука, а також вишукано плете з соломи різні вироби, займаючись з дітьми на гуртку із соломоплетіння. Після хвилини мовчання Людмила Заліщук привітала учасників старовинною космогонічною колядкою. Бібліограф Тетяна Бабич розповіла про книжковий фонд та ознайомила з тематичною виставкою до події. Майстер ділився знаннями про значення Дідуха, технологіями його створення у давнину та в наш час, про основні елементи святкування Різдва українцями. – У моєму розумінні Дідух – це символ Предка, тому люди ставилися до нього з великою пошаною. В образі цього Снопа вони очікували найголовнішого господаря, який прийде на Святвечір – Бог завітає на вечерю і буде з нами радіти. Така народна неоформлена догматично віра і внесення цього Дідуха, мабуть, є центральною подією Святвечора, – каже Олексій Пшеничнюк.
На перехрестях історії · “Попри репресії, кожне нове покоління українців продовжувало боротьбу за Україну”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

знищено. Усі термінологічні словники цього інституту опинилися у “спецхрані”. Розгромлено всю українську академічну соціогуманітаристику, всі історичні, етнологічні, мистецтвознавчі, мовознавчі, демографічні, соціологічні наукові установи. В часи “великого терору” 1937–1939 рр. були розстріляні тисячі представників української національної еліти. Біля кожного обласного центру були “розстрільні полігони”. Найбільший у Києві – Биківня. Ті з українців, які були заарештовані у 1929–1934 рр. та опинилися у радянських концтаборах, зокрема у Соловецькому таборі, були розстріляні в урочищі Сандормох в Карелії. Термін “концтабір” в СРСР використовувався до 1934 року, а його замінили на термін “виправно-трудові табори”. До політичних репресій причетне було все керівництво СРСР на чолі зі Й. Сталіним. Лише протягом 1936–1938 рр. було складено 383 списки на 44,5 тис. осіб, які підлягали репресіям (розстріл чи тривале ув’язнення в таборах) санкціоновані особисто “вождем” та його найближчим оточенням. У цих списках тисячі українців. Слід зазначити, що в СРСР протягом 1943–1954 рр. була навіть каторга, як спеціальні відділки в найбільших таборах. Для політв’язнів створювалися “особливі табори”, переважно у не сприятливих за кліматичними умовами півночі та сходу (Магадан, Норильськ, Воркута). Норма “житлової площі” на одного в’язня (“зека”) у цих таборах була лише 1 кв. м. Досить цінні наукові публікації щодо політичних репресій в Україні належать історикам: Олегу Бажану, Івану Біласу, Сергію Білоконю, Вадиму Золотарьову, Роману Подкуру, Юрію Шаповалу. Документи про цей трагічний період історії української академічної науки оприлюднено у фундаментальному виданні “Історія НАН України. 1929–1933. Документи і матеріали”. Трагедію розгрому ВУАН наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. вперше системно розкрила в еміграції Наталія Полонська-Василенко. Назріла потреба перевидати цю важливу наукову працю. “Розстріляне відродження” – це тотальне знищення української наукової еліти та творчої інтелігенції: письменників, художників, театральних діячів. Тобто, сталінський режим свідомо проводив політику геноциду, етноциду та лінгвоциду українців. Погроми наукових інституцій та переслідування творчої інтелігенції відбувалися і у 60–80-ті рр. ХХ ст. (“Задушене відродження” за терміном Івана Драча). Політичні репресії проти дисидентів у цей час проявлялися не лише в ув’язненні в таборах, але й у використання каральної психіатрії. У таборах загинули Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин. Вбито було Аллу Горську – видатну українську художницю, Володимира Івасюка – видатного українського композитора. Звільнені з роботи зі звинуваченнями в “українському буржуазному націоналізмі” співробітники Академії наук, насамперед з гуманітарних інститутів. Попри репресії, кожне нове покоління українців продовжувало боротьбу за Україну. Вийшов-
На перехрестях історії · “Попри репресії, кожне нове покоління українців продовжувало боротьбу за Україну”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Етномовні наслідки російщення України та українців Історико;етнологічний аналіз

Володимир СКЛЯР За ініціативою Ганни Скрипник – директора Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України перевидано його творчу спадщину, зокрема й етномовні дослідження. Слід зазначити також, що Павло Чубинський провів перший перепис населення міста Києва у 1874 році. Олександр Русов продовжив дослідження етнічного складу населення України. Підготував розділ “Статистика українського населення Європейської Росії” у 2 томі першої енциклопедії з українознавства за редакцією Федора Вовка та Михайла Грушевського. Олександр Русов провів перший перепис населення міста Харкова у 1893 році. Царський режим переслідував українських етнологів Павла Чубинського та Олександра Русова. За свою діяльність вони опинилися на засланні, а їхні праці за радянських часів опинилися у “спецхрані” і не були доступні для науковців. Варто зазначити, що Павло Чубинський, перебуваючи на засланні в Архангельській губернії та започаткував етнологічні дослідження північних народів, зокрема ненців. Втративши здоров’я на засланні, видатний учений помер у віці 42 роки. Активізувалися етнологічні наукові студії в добу Українського національного відродження 20-х рр. ХХ ст. Фундатором сучасних етнодемографічних і етномовних досліджень в Україні став видатний учений Арсен Хоменко, який відіграв важливу роль в організації, проведенні та публікації матеріалів перепису населення 1926 року. Він працював не лише в ЦСУ, але й в Інституті демографії ВУАН, який очолював академік Михайло Птуха. На жаль, Арсен Хоменко був знищений сталінським тоталітарним режимом у 1939 році, а його доробок опинився в спецхрані. Трагічну долю вченого дослідив історик Василь Марочко у своїй праці “Причина смерті – розстріл”. Така ж доля спіткала й академіка Всеукраїнської академії наук (ВУАН) Степана Рудницького, який обрахував площу українських етнічних земель на початку ХХ ст. Його розстріляли у листопаді 1937 року в урочищі Сандармох в Карелії. Унікальною є його праця “Українська справа зі становища політичної географії”. Назріла потреба перевидати науковий доробок А.П. Хоменка та С.Л. Рудницького. Тобто, за часів Російської імперії українські етнологи зазнавали репресій і опинялися на засланні, а за часів сталінського тоталітаризму їх фізично знищували. Фактично від початку 30-х рр. ХХ ст. і аж до розвалу СРСР етномовні дослідження в Україні були табуйовані, а науковий доробок українських етнологів опинився у “спецхрані”. Дослідження за цим науковим напрямом проводив спочатку у Галичині, а потім в еміграції Володимир Кубійович – ініціатор створення “Енциклопедії українознавства”. Зі здобуттям незалежності України відновилися наукові студії досліджень етномовних процесів. Важливий внесок у дослідження цих процесів належить Федору Заставному – фундатору львівської наукової школи етногеографів, а також етнологам – член-кореспондентам НАН України Всеволоду Наулку та Володимиру Євтуху. Важливим напрямом досліджень стали мовознавчі студії Лариси Масенко, Ореста Ткаченка, Григорію Півторака. Дослідження етнічного складу населення проводили Мирослав Дністрянський, Сергій Чорний. Доробок за цим напрямом має й автор статті. Сучасна Україна є не лише посттоталітарною, але й постколоніальною країною. Це не лише десятиліття радянського (комуністичного) тоталітаризму, але й століття російського колоніалізму. Після поразки Української революції 1917–1921 рр. і аж до 1991 році Україна опинилася під російською окупацією. Щоб надати російському більшовицькому окупаційному режиму “українського забарвлення” була створена маріонеткова УСРР, з 1937 року УРСР. СРСР був лише новим різновидом російської імперії. Якби Україна була незалежною, жодної необхідності проголошення її незалежності у 1991 році не було б. За радянських часів свідомо утверджувалася міфологема про “братерські” народи та “братерські” мови. Якби українська, білоруська, російська мови дійсно були “братерськими”, то українці вільно володіли не лише російською, але й білоруською мовами, а білоруси, відповідно, не лише російською, але й українською мовами. Росіяни також вільно володіли не лише своєю, але й українською та білоруською мовами, але це не так. Зросійщення українців та білорусів не є проявом “братерських” почуттів, а є безпосереднім результатом російської імперської політики. Не випадково у 1933 році була проведена “реформа” української мови з метою “зближення її з російською мовою”. Російщення української мови продовжувалося і за “реформ” 1946 та 1960 рр. Така мовна політика радянського режиму була не чим іншим, як лінгвоцидом. Аналіз напрямів та результатів цієї мовної політики здійснили українські мовознавці Юрій Шевельов та Лариса Масенко. Зміни етномовного складу населення України за радянських часів не були природними, а стали результатом цілеспрямованої та послідовної політики російщення України з її геноцидом, етноцидом, лінгвоцидом та депортаціями. Російщення – це політика царського, радянського та сучасного путінського режиму, спрямована на ліквідацію української нації (насильницьку асиміляцію українців), поглинання України, використання її демографічного та соціально!економічного потенціалу в імперських інтересах. У Російській імперії відкрито визнавали, що українці та білоруси не є окремими етносами, а етнографічною групою росіян, а в СРСР імперська політика російщення була вбрана у “братерські” шати. Найважливішим у цій політиці стало свідоме знищення україн! ської національної еліти та пере! творення українського загалу на аморфну етнографічну масу, яка зазнавала прискореної мовної та етнічної асиміляції. Наслідком цієї політики стали зміни етно! мовної структури населення Ук! раїни на користь росіян та зро! сійщеного за мовою населення, насамперед в урбаністичному се! редовищі та намагання перетво! рити українські етнічні землі на російські, що вже сталося на ві! дірваних від України теренах Ста! родубщини, Північно-східної Слобожанщини, Східного Приа! зов’я, Кубані. За часів президентства В. Януковича відбувалося повзуче підпорядкування України кремлівській владі. Лише революція Гідності врятувала Україну від національної катастрофи. Не зумівши підпорядкувати Україну через свою агентуру, путінський режим розпочав гібридну війну. Після початку російської агресії 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення 2022 року, російська окупаційна влада нищить всі ознаки української ідентичності на окупованих теренах України. Активно проводиться асиміляція української діаспори на території країни-агресора. Чисельність українців у цій країні за матеріалами переписів скоротилася вп’ятеро з 4,5 млн. осіб у 1989 році до 884 тис. осіб у 2021 році, попри багатотисячну трудову міграцію наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Українці бояться визнавати себе українцями, а записуються росіянами (прихована (латентна) етнічність). Як привід для розгортання російської агресії в Україні у 2014 році (операції “русская весна”) була теза про “захист росіян та російськомовного населення”. Для роздмухування сепаратистських рухів використовувалися інерційні впливи політики російщення України за радянських часів, які найбільше збереглися у Криму, Донецькій та Луганській областях. Однак спроба кремлівської влади використати проросійські настрої та створити міфічну “Новоросію” на теренах усіх східних та південних областей провалилася ще в 2014 році. Лише Крим та незначна частина Донецької та Луганської областей були захоплені російськими військами за підтримки створених ними сепаратистських угрупувань. Сучасна кремлівська влада повернулася до імперських міфологем ХІХ ст., коли заперечувалося існування українців як окремої нації, а українці визнавалися лише етнографічною групою росіян. Не визнаючи українців як окрему націю, путінська влада заперечує існування незалежної Української держави. Тому головною метою агресора є ліквідація української держави та знищення української нації. Політика російщення українців втілюється кремлівською владою на окупованих територіях, де знищуються всі ознаки української ідентичності. В Криму переслідувань зазнають кримські татари (киримли), які лише наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. розпочали повертатися на свої історичні землі. Аналіз інерційного впливу етномовних процесів радянської доби (російщення України) варто розглядати у межах концепту Рафала (Рафаїля) Лемкіна “Радянський геноцид в Україні”, який він оприлюднив ще у 1953 році та визначив як “класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації (російщення. – В. С.), а саме – винищення української нації”. Рафал Лемкін акцентував увагу на тому, що “Українська нація є надто багатолюдна, щоб можна було її цілковито знищити ефективним способом. Однак її релігійне, інтелектуальне і політичне керівництво, її вибрані і вирішальні частини є доволі малі, і тому їх легко ліквідувати. Тому радянська сокира вдарила з повним розмахом саме по цих групах, вдаючись до відомих знарядь масового вбивства, депортації, примусової праці, заслання і голоду”. Ця фундаментальна праця Р. Лемкіна була опублікована вперше в Україні Сергієм Грабовським (Інститут філософії НАН України) у 2009 році та перевидана 33 мовами за ініціативи Романа Сербина та Олесі Стасюк. Праця Рафала Лемкіна “Радянський геноцид в Україні” повинна бути на столі у кожного учителя, викладача вищої школи, а особливо у всіх українських можновладців, щоб зрозуміти природу російського імперіалізму, зокрема і путінізму та усвідомити, яку смертельну загрозу для Україні та українців несе імперська Росія. Фундатор міжнародної концепції геноциду окреслив 4 напрями політики радянського режиму щодо України: “Перший удар спрямований на інтелігенцію – “мозок нації”. Знищення наукової та творчої еліти (від “Розстріляного відродження” 30-х рр. ХХ ст. до репресій проти дисидентів 60–80 рр. ХХ ст.) У сучасній Україні більше знають про репресії щодо українських письменників, художників, театральних діячів, однак недостатньо відомо про погром української науки та освіти. З 1928 року політбюро ЦК КП(б)У розпочало процес підпорядкування ВУАН, знищення українських наукових установ та репресій проти науковців. У червні 1929 року партійне керівництво здійснило переворот у ВУАН. Політбюро ЦК КП(б)У визначало списки новообраних академіків та член-кореспондентів з подачі ОДПУ, як і тих академіків, які виключалися зі складу ВУАН. Розгром ВУАН розпочався з арештів у справи СВУ у 1929 році і фактично завершився у 1933 році, коли всі українознавчі установи були знищенні, а науковці репресовані, значна частина з них розстріляна. У 1933 році заборонено “Харківський правопис” та проведено “реформу” української мови з метою “зближення” її з російською. Ліквідовано Інститут наукової української мови ВУАН, а більшість його співробітників Дослідження етномовних процесів в Україні є важливим завданням сучасної української етнології. Започаткування дослідження цих процесів належить видатному українському етнологу Павлу Чубинському, який навіть у національному гімні визначив межі українських етнічних земель (від Сяну до Дону) та ініціював проведення першого одноденного перепису у місці Києві у 1874 році.
На перехрестях історії · “Україна визнає міжнародно визнані кордони, не претендуючи на колишні етнічні землі, але й відкидає зазіхання на свою територію”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ши з в’язниць і таборів наприкінці 80-х рр. ХХ ст., дисиденти разом з представниками творчих спілок очолили національно-визвольний рух за здобуття Україною незалежності. Відновлено наукові інституції, знищені радянським тоталітаризмом у 30-х рр. ХХ ст.: комісії, інститути, кабінети ВУАН, лише напередодні здобуття та за перших років незалежності України. Зокрема, у НАН України створено Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського (член-кореспондент НАН України Павло Сохань), Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського (академік НАН України Омелян Пріцак), Інститут української мови (член-кореспондент НАН України Олександр Тараненко), Інститут демографії ім. М.В. Птухи (академік НАН України Сергій Пирожков), в університетах відновлено кафедри етнології, перша в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка (член-кореспондентка НАН України Валентина Борисенко). Другим напрямом за Р. Лемкі! ним “поряд з атакою на інтеліген! цію ішов наступ на Церкву, свя! щеників і церковну ієрархію – “душу” України”. Заборона Укра! їнської Автокефальної Правос! лавної Церкви (1930) та Україн! ської Греко-Католицької Церкви (1946). Митрополит Київський та всієї України Василь Липківський розстріляний у 1937 році. Дослід! ження українського церковно-визвольного руху та трагічної долі митрополита Василя Липківсько! го провів Арсен Зінченко. Митро! полит Української греко-като! лицької церкви Йосип Сліпий 18 років перебував у таборах “Гула! гу”. Руйнування церков, ліквіда! ція монастирів, тотальне фізичне знищення духовенства. Перетво! рена на музей атеїстичної пропа! ганди православна святиня Укра! їни – Києво-Печерська лавра. Свідомо знищено найбільші со! бори Києва: Михайлівський Зо! лотоверхий, Військовий Мікіль! ський, Успенський. Відновлення РПЦ у 1943 році перетворило її в дієвий інструмент російщення України, який використовується путінським режимом і досі. “Третє вістря радянської атаки було спрямовано проти фермерів – великої маси незалежних селян, зберігачів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, “національного духу України”. До цього варто додати і міських мешканців, насамперед невеликих за чисельністю населених пунктів, які традиційно називалися містечками. У жовтні 1925 року термін містечко був заборонений і радянський режим запровадив термін “селище міського типу” – калька з російської “посьолок городского типа”. Насильницька колективізація та Голодомори як ефективний засіб упокорення селянства. Голодною смертю загинули мільйони українців (вимирали цілими родами, вулицями сіл та хуторів) не лише у межах тодішньої УСРР, але й на українських етнічних землях, зокрема на Кубані. Голодомор 1932–1933 рр. став найбільшою в історії демографічною катастрофою для України та українців. З осені 1932 року до початку літа 1933 року загинуло більше українських селян ніж за часів Другої світової війни, коли Україною двічі прокотився фронт, спочатку із заходу на схід, а потім зі сходу на захід. “Четвертим кроком у тому процесі (за Р. Лемкіним) стала “фрагментація українського народу” шляхом поселення в Україні чужинців і водночас розпорошення українців по цілій Східній Європі. Таким чином була б знищена етнічна єдність та перемішані нації”. Російщення України відбулося за рахунок масового заселення України росіянами та виселення українців за межі України, зокрема для “освоєння” північних та східних теренів Росії. Українці використувалися також для завоювання інших країн (кожен 4-й солдат Російській імперії у ХІХ – на початку ХХ ст. та за часів СРСР був українцем). Тому зовсім не випадково кремлівська влада використовує мешканців окупованих українських територій як “гарматне м’ясо” у війні проти України, зокрема мешканців Криму, Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. За переписом населення 1897 року росіяни складали меншість серед загальної чисельності населення Російської імперії – лише 44,3 %. Зарахування до числа росіян українців (17,8 %) та білорусів (4,3 %) робило їх “етнічною більшістю” в імперії – 66,4 %. До того ж, наприкінці ХІХ ст. за чисельністю в Україні (у кордонах 1991 року) росіяни поступалися двом іншим етнічним меншинам – полякам та євреям. Ефективним засобом змін етнічного складу населення України, особливо за радянських часів, стало масове її заселення росіянами. На теренах України у межах кордонів 1991 року у 1926 році мешкало 3 млн. росіян, у 1939 році – 4,2 млн. осіб, у 1959 році – 7,1 млн. осіб, у 1989 році – 11,3 млн. осіб, тобто їхня чисельність зросла майже вчетверо, а в самій Росії за 1926–1989 рр. їхня чисельність навіть не подвоїлася, відповідно, 72,3 млн. осіб та 119,8 млн. осіб. Зростання чисельності росіян відбувалося не лише завдяки природному приросту, але й за рахунок етнічної асиміляції інших етносів, насамперед українців, білорусів, а також представників фінно-угорських етносів. Тому демографічні втрати Другої світової війни не призвели до скорочення чисельності росіян в СРСР. Так, у 1939 році нараховувалося 99,5 млн. росіян, а в 1959 році їхня чисельність збільшилася до 114,1 млн. осіб. Рафал Лемкін передбачав: “Все-таки, якщо радянська програма буде цілком успішна, якщо інтелігенція, священики і селяни можуть бути викорінені, Україна загинула б так само, як коли б було убито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей”. Ключовою ознакою геноциду українців стало не лише фізичне знищення інтелектуальної еліти української нації, але й масова насильницька асиміляція (зросійщення) українців та перетворенням їх на росіян. Тобто, заміна українців та україномовного населення на росіян та російськомовне населення, що стало результатом політики лінгвоциду (насильницької мовної асиміляції) та етноциду (насильницької етнічної асиміляції). Тому до 4-х напрямів геноциду українців, запропонованих Рафалом Лемкіним, варто додати і 5!й напрям: асиміляція (зросійщення) українців та перетворенням їх на росіян (за Тарасом Шевченком “перевертні”). Переселяючись до міст, де домінувала російська мова у всіх сферах, українці масово асимілювалися, ставали “російськомовним населенням”, особливо в урбаністичному середовищі південних та східних областей та навіть у великих містах Центральної України. В умовах бездержавності українці опинилися у становищі “підпорядкованої більшості” (“масового етносу”), тому і зазнавали асиміляції з боку російської етнічної меншини. За визначенням американського науковця Р. Скемергона домінанте становище у суспільстві може займати як більшість, так і меншість. В умовах бездержавності домінантною може бути “група меншості”, більшість займає підпорядковане становище, тобто є “масовим етносом”. За часів СРСР росіяни в Україні були домінантною меншістю, а українці стали підпорядкованою більшістю. Переконливим свідченням домінантного становища росіян та російської мови в Україні за доби бездержавності стала масова мовна асиміляція (зросійщення) українців та представників етнічних меншин, окрім росіян особливо в урбаністичному середовищі на тлі мінімального рівня мовної українізації етнічних меншин. Навпаки, рівень мовної асиміляції (українізації) росіян навіть в умовах дисперсного розселення був мінімальним. На початку ХХ ст. площа українських етнічних земель, досягала 900 тис. кв. км (Степан Рудницький, Володимир Кубійович). Площа України у кордонах 1991 року 603,6 тис. кв. км, майже 300 тис. кв. км з них – це втрачені українські етнічні землі. Зокрема, 230 тис. кв. км у межах Росії: 1. Стародубщина (Північна Сіверщина) – 20 тис. кв. км (західна та південна частина Брянської області) – землі колишнього Стародубського полку. За часів гетьмана Павла Скоропадського Стародубщина входила до складу Української держави; 2. Північно-східна Слобожанщина – 60 тис. кв. км (південно-західні райони Курської, більшість території Білгородської, південна частина Воронізької та північні райони Ростовської областей) частина території Сумського, Охтирського, Харківського слобідських козацьких полків та повністю Острогозький козацький полк. За часів гетьмана Павла Скоропадського Північно-східна Слобідська Україна, за винятком Острогозщини, входила до складу Української держави; 3. Східне Приазов’я – 30 тис. кв. км (південно-західні райони Ростовської області та північні райони Краснодарського краю) – колишні землі Війська Запорізького низового, до 1897 року входили до складу Катеринославської губернії, створеної на теренах запорожців; 4. Малиновий Клин (Кубань) – 120 тис. кв. км (Краснодарський, західна частина Ставропільського краю, південні та південно-східні райони Ростовської області) – землі Чорноморського (з 1860 року Кубанського) козацького війська. До 1933 року у Центрально- Чорноземній області (Північно-східна Слобожанщина) було 26 українських районів, а в Північно-Кавказькому краї (Східне Приазов’я, Кубань) – 37. Були українські школи, технікуми, інститути. Постановами політбюро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 року “Про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та у Західній області” та від 15 грудня 1932 року “Про українізацію в ДСК, Казахстані, Середній Азії, ЦЧО та інших районах СРСР” “українізацію” за межами УСРР припинено, все переведено на російську мову, представники української інтелігенції зазнали репресій. Розпочалося тотальна етнічна асиміляція (російщення) українців. Через майже 10 років після цієї постанови, у червні 1942 року Олександр Довженко, який був у місті Розсошь, занотував у щоденнику: “Ось і Россош, “істінно” російське місто, де населення чомусь розмовляє по-українськи. Кілька сот літ ніяк не встигли “причаститися”, ну та вже, здається, досить, вже діти всі говорять по-російськи”. За переписом 1926 року частка українців серед загальної чисельності населення Розсошанського повіту Воронізької губернії досягала 90 %. Внаслідок цілеспрямованої, багатолітньої політики російщення українці на теренах колишніх українських етнічних земель перетворилися на малочисельну етнічну меншину. Хоча в побуті серед окремих сільських мешканців і нині зберігається українська мова у вигляді суржику, насамперед у старших вікових групах. У 1926 році на цих теренах, які опинилися тоді в Росії за межами УСРР, мешкало 4,5 млн. українців – як тоді в Галичині, Західній Волині, Закарпатті та Буковині, що перебували у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії. На початку ХХІ ст. на українських етнічних землях у межах Росії, відірваних від України визнали себе українцями менше 100 тис. осіб, всі інші стали росіянами. Тобто, на цих теренах відбулося тотальне російщення українців. Про масштаб втрат свідчить порівняння – за переписом населення 2001 року чисельність українців у Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій областях становила 8 663,9 тис. осіб. І це попри значні демографічні втрати Західної України за часів Другої світової війни, внаслідок репресій та депортацій 1939–1941 рр. та 1944–1953 рр. Україна визнає міжнародно визнані кордони, не претендуючи на колишні етнічні землі, але й від! кидає будь!які зазіхання на свою територію. Найбільш вагомими джерельними матеріалами для дослідження етномовних процесів є статистичні матеріали переписів населення Всесоюзних переписів населення 1959, 1970, 1979, 1989 рр. та Всеукраїнського перепису населення 2001 року. На основі опрацювання статистичних матеріалів переписів підготовлено таблиці та графіки (див. додатки 1, 2, 3, 4, 5, 6). На жаль, Всеукраїнський перепис населення 2001 року виявився останнім, бо з 2011 року проведення нового перепису постійно переносилося. Запланований на 2011 рік перепис населення рішенням уряду перенесено на два роки через брак коштів. У 2013 його відтермінували – спочатку на 2016 рік, а потім через російську військову агресію – вже на 2020 рік. Всеукраїнський перепис населення планувалося провести у 2023 році. А в жовтні 2023 уряд визнав розпорядження КМУ від 09.12. 2020 № 1542 “Про проведення у 2023 році Всеукраїнського перепису населення” таким, що втратило чинність. Загальна чисельність населення України за 1959–1989 рр. збільшилася з 41 869,0 тис. осіб до 51 452,0 тис. осіб, тобто на 22,89 % (9 583,0 тис. осіб). Приріст чисельності українців за цей час складав 16,36% (5 260,5 тис. осіб). За темпами приросту чисельності у відносних показниках росіяни майже вчетверо перевищували українців – 60,14 % (4 264,8 тис. осіб), а за 1970–1989 рр. перевага була навіть і в абсолютних показниках, відповідно, 2 229,3 тис. осіб та 2 135,1 тис. осіб. Серед приросту загальної чисельності населення України за цей час частка росіян досягала 51,55 % (2 229,3 тис осіб із 4 324,5 тис. осіб). Тобто, за 70!ті–80!ті рр. ХХ ст. загальна чисельність населення України збільшилася переважно за рахунок росіян. Таке інтенсивне зростання чисельності росіян стало результатом їхнього масового переселення до України та етнічної асиміляції українців та представників інших етносів, насамперед в урбаністичному середовищі східних та південних областей. За 1959–1989 рр. частка українців серед усього населення України скоротилася з 76,81 % до 72,73 %, попри зростання чисельності з 32 158,5 тис. осіб до 37 419,0 тис. осіб (переважно за 1959–1970 рр. – 3 125,4 тис. осіб), а частка росіян навпаки збільшилася з 16,94 % до 22,07 %, як і зросла їхня чисельність з 7 090 осіб до 11 355,6 тис. осіб. До того ж, майже половина (43 %) росіян в Україні у 1989 році були мігрантами. Росіяни досить нерівномірно розселені на теренах України. Більше половини усіх росіян в Україні зосереджувалися в урбаністичному середовищі Криму, Донецької та Луганської областей. В усіх інших 22-х областях росіяни мешкали переважно в обласних центрах та великих містах. Далі буде.
Незабутні · “Силовики завзято виривали з рук вірян не лише православні хоругви, але й синьо/жовті стяги”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ця пам’яті – виготовлення та встановлення меморіальної дошки на честь Василя Романюка (Володимира). Також про його життя та діяльність у бібліотеці с. Кустолово-Суходілка презентували виставку інформаційних матеріалів та світлин. У Києві заупокійна літія та інші заходи відбулися біля могили церковного лідера, що поруч з Софійським собором у Києві. Панахиду по Патріарху Володимиру провело духовенство ПЦУ. Очолював літію протоієрей Віталій Клос, проректор з наукової роботи, професор кафедри церковно-практичних дисциплін Київської православної богословської академії. Квіти до могили глави УПЦ КП поклали перша заступниця Голови УІНП Юлія Гнатюк і співробітники УІНП, громадські та релігійні активісти. Шлях до світла Майбутній церковний діяч народився 1925 року у селі Химчин, Косівського повіту, що на Прикарпатті. Батьки дали ім’я Василь. На дитинство й юність майбутнього патріарха припали роки Другої світової та репресій совєцької влади. Василь Романюк належав до ОУН. У 1944 році арештований сталінським НКВД. Спершу відбував покарання у сталінській колонії НКВС у селі Кустолово-Суходілка на Полтавщині, однак згодом був відправлений до Магадану. Звільнений після смерті Сталіна у 1953 році. Однак повертатися в Україну йому було заборонено. Протягом п’яти років ще проживав на Далекому Сході, де одружився. Працював кіномеханіком. У 1958 році зумів повернутись на Прикарпаття, де закінчив богословські курси, а згодом і духовну академії у Москві. Певний час правив службу на Харківщині, згодом в сільських приходах Івано-Франківської області. У “Спадщина”. Але сьогодні ці мозаїки знову можна побачити – вже в оновленому просторі, де працює American University Kyiv. Врятована спадщина – врятована пам’ять і чудові спогади багатьох поколінь киян, які користувались послугами Річкового вокзалу. Тепер можна побачити композиції: “Дніпро – торговий шлях”, “Богдан Хмельницький” та “Жовтень”. Ще три об’єкти в приміщенні ресторану – панно “Україна” і фризові композиції “Праця” та “Відпочинок”. Та дві композиції “Чайки над водою” у вестибюлі, та портик в екстер’єрі річкового вокзалу – різьблений контур інкерманського каменю, повідомляє видання “Вечірній Київ”.
Незабутні · “Силовики завзято виривали з рук вірян не лише православні хоругви, але й синьо/жовті стяги”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Вшанували пам’ять патріарха

За ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно з Постановою ВР “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024-2025 роках” ювілей Патріарха відзначається на державному рівні. У Києві, Івано – Франківській області та в селі Кустолова – Суходілка Михайлівської сільської громади Полтавського району Полтавської області відбулися заходи з вшанування пам’яті видатного українця. З 1944 по 1946 рр. майбутній Патріарх поневірявся у Кустолово-Суходільській колонії № 17 сталінського НКВС по Полтавській області (нині це територія села Кустолово-Суходілка, підпорядковане Михайлівській сільраді). Тож за ініціативи директорки Департаменту культури і туризму Полтавської ОВА Ірини Удовіченко, представника УІНП у Полтавській області Олега Пустовгара та відділу освіти, культури, молоді та спорту виконавчого комітету Михайлівської сільської ради Полтавського району саме у цій громаді вшанували борця за українську, автокефальну, помісну православну церкву просвітницьким зібранням. Воно відбулося у Кустолово-Суходільській сільській бібліотеці. Згадували життєвий шлях патріарха, його діяльність як церковного лідера, богослова, правозахисника та борця за незалежність України у ХХ столітті. Обговорювали його внесок у становлення незалежної України, Української Церкви та відродження духовності в нашій державі. Учасники зібрання підтримали ініціативу Олега Пустовгара та Михайлівського сільського голови Миколи Коляндри і відділу освіти, культури, молоді та спорту виконавчого комітету Михайлівської сільської ради Полтавського району щодо створення у Кустолово-Суходілці нового міс- Цьогоріч у грудні – 100-річчя з дня народження Василя Романюка (Володимира) (1925-1995), патріарха Київського і всієї Руси-України Української Православної Церкви Київського Патріархату, церковного діяча, богослова, члена Української Гельсінської групи, політв’язня комуністичного режиму, діяча ОУН, борця за незалежність України у XX столітті. цей час тісно подружився з українськими дисидентами, хрестив В’ячеслава Чорновола, вінчав Опанаса Заливаху, дружив з істориком Валентином Морозом. У 1972 році повторно арештований і як “особливо небезпечний рецидивіст” відправлений на 10 років російсько-комуністичних таборів до Мордовії. Там постійно бунтував проти злочинної адміністрації. У 1976 році публічно відмовився від совєцького громадянства, а також офіційно перейшов в Українську автокефальну церкву. У таборах вступив в Українську Гельсінську спілку. Після таборів певний час працював двірником. У 1983 році отримав можливість вести душпастирську службу на Київщини. А вже 1985 року, під тиском КДБ, мігрував разом з сином Тарасом до Канади. Повернувся в Україну 1989 року. За рік був пострижений у чернецтво й возведений у сан архімандрита з ім’ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського. Після смерті патріарха Мстислава возведений у сан митрополита. На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року обраний Патріархом та інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі. За півтора року багато зробив для утвердження авторитету українського православ’я. 14 липня 1995 року його тіло знайшли на лавці в Ботанічному саду Київського університету, куди його запросили на зустріч дві невідомі жінки. Офіційним діагнозом була хронічна ішемічна хвороба. Однак у цій смерті досі лишається багато запитань. Похований на Софіївській площі. Похорон увійшов в історію під назвою “чорний вівторок”, бо закінчився кривавим побиттям кількох тисяч людей, які прийшли віддати останню данину пам’яті. За традицією священників такого рівня прийнято ховати на території православних святинь. Тому церква звернулася до влади за дозволом поховати Патріарха Володимира або у Видубицькому монастирі або в Києво- Печерській Лаврі чи Софії Київській. Уряд дозволив робити це на Байковому кладовищі. Переговори безрезультатно тривали чотири дні. Вранці 18 липня церква і громада прийняли рішення про поховання тіла Патріарха Володимира за православною традицією в Софії Київській. На чолі процесії тоді йшли народні депутати від Народного Руху, “Просвіти”, зокрема, В’ячеслав Чорновіл, Павло Мовчан; від УНА-УНСО, також перший президент України Леонід Кравчук. Після відспівування тіла скорботна хода повернула до Софіївського майдану. Тут їх зустріли спецпідрозділи міліції, що забарикадували всі входи на територію заповідника. У них було завдання — в жодному випадку не допустити тіла Патріарха за ворота. За православною традицією поховати небіжчика треба було до заходу сонця. Спонтанно виникла думка викопати могилу просто біля головних воріт Софії. Коли могила була готова, труну з тілом Патріарха Володимира почали опускати. Центральні ворота Софії розчинилися і звідти вискочили до тисячі бійців спецназу. За кілька хвилин площу окропила кров: під міліцейські дубинки потрапляли і жінки, і старі, і каліки. Кілька людей, що залишилися біля могили (серед них були Віталій Карпенко, тодішній редактор “Вечірнього Києва”, та В’ячеслав Чорновіл), руками засипали яму. Дати команду викинути з могили труну не наважилися. Число жертв цього свавілля, за яке ніхто не був покараний, невідоме. Спогадами про події 30-річної давнини поділився Валерій Пальчик, командир Полтавської обласної організації УНСО 1991- 1999 роках, учасник кавказьких воєн у загонах УНСО (на боці Грузії й Чечні), стрілець УНСО, котрий вступив у бій проти московської імперії на території Грузії, проливши свою та ворожу кров; учасник Революції Гідності, ветеран російськоукраїнської Війни за Незалежність, учасник боїв під Бахмутом, нині журналіст і письменник, автор книг “УН- СО. Перший посвист куль” та “Дружба скріплена кров’ю”. Поділився спогадом також представник УІНП в Полтавській області, прессекретар Полтавської обласної організації Народного Руху України у 1993-96 рр. Олег Пустовгар: “У велелюдних похоронах Патріарха брало участь чимало активістів Руху з Полтавщини. По їх приїзді до Полтави як прессекретар Полтавського крайової організації НРУ я організовував і проводив пресконференцію людини, яка стояла біля витоків відродження православ’я на Полтавщині, діяча УАПЦ, секретаря Полтавської єпархії УПЦ Київського патріархату, нині настоятеля Свято-Покровської церкви ПЦУ у мікрорайоні Сади м. Полтави о. Mиколая Храпача. Він тоді детально і яскраво повідав журналістам Полтавщини про жахливе побоїще у Києві, яке спровокували антиукраїнські сили. Також я зачитав для ЗМІ заяву голови НРУ В’ячеслава Чорновола, яку оперативно “скинули” факсом колеги з “Рух-прес”. У цій заяві Народний Рух вимагав покарати усіх причетних до побоїща та тих, хто вчиняв наругу над державним символом – прапором України. Силовики тоді завзято виривали з рук вірян не лише православні хоругви, але й синьо-жовті стяги і… топталися по них! На жаль, попри значну кількість журналістів на тій пресконференції, в інформпростір Полтавщини правда просочилася лише на шпальти газет “Полтавська думка”, “Молода громада”, “Вечірня Полтава” та в ефір телеканалу “ЮТА-ТВ”. Спрацювала посткомуністична цензура з боку редакторів, видресируваних в часи срср. Та “шила в мішку не сховаєш”. Зараз це урок історії, який маємо знати і враховувати під час виконання Закону “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій”, адже Держслужба з етнополітики та свободи совісті винесла припис, яким зобов’язувала Київську Митрополію так званої УПЦ (а насправді – філії московського патріархату в Україні) ще до 18 серпня надати рішення щодо виходу УПЦ зі структури Російської православної церкви (РПЦ), втрати чинності для УПЦ усіх положень Статуту РПЦ”. Представництво УІНП в Полтаві
Незабутні · “Силовики завзято виривали з рук вірян не лише православні хоругви, але й синьо/жовті стяги”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Врятували мозаїки

Під час реновації будівлі Київського річкового вокзалу зберегли й відреставрували мозаїчні панно 1960-х років – важливі твори українського монументального мистецтва. Ще кілька років тому вони перебували в занедбаному стані: їх замальовували, пошкоджували, частину фрагментів було втрачено назавжди. Про це написали у ГО
Цікаво знати · “У батьків є час спрямувати своє дитя на ту долю, яку пророчать Зорі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Колодар волхвів Сіверщини

Іван ПРОСЯНИК 22 грудня — 22 січня зимове сонцестоян! ня. Місяць РОДовика. Планета Півень (Марс). Сузір’я Перун (Стрілець). Змієбо! рець. Ліра. Покровитель. Бог РОД. РОДовик – непримітна, але надзвичай! но потужна лікувальна рослина родини трояндових, прирічкового, приозерного поширення. Недарма прадавні зелейники звеличили її іменем Бога Творця Всесвіту Предвічного РОДа. Протягом всього жит! тєвого шляху, люди народжені під Його вишнім знаком мають стійкий, вольовий характер, який зберігають аж до сивини. Це творчі особистості: втілення доброти, справедливости, гідности у всьому, що во! ни роблять. Зовні непримітні, але потужні в діях. Все творять без зайвого галасу, не! дарма друга назва рослини сухозлот – сухе золото. Уникають зовнішнього блиску. Доброчинність – їх внутрішній закон, що дає сили навіть в несприятливих, здава! лось би безвихідних становищах, знайти правильний, багатообіцяючий вихід. Саме нинішньої зими РОДовики – Лебеді закладуть підмурівок не лише родинного благополуччя, а й благополуччя держави на майбутнє. Прилучайтеся. (Сухозлотом РОДовик нарекли військові лікарі княжих дружин, за властивість гамувати кров, заживляти рани, зупиняти навіть криваві проноси – страшну пошесть ратників). Оскільки сузір’я Стрільця – Перуна опікується РОДовиками: чоловіки – природжені воїни. У козацькі часи ще до того ж і військові кобзарі. Саме тому батьки повинні всіляко розвивати в дітях ці здібності. Проявляти до хлопчиків особливі вимоги й гарт. Привчати з малолітства давати гідну відсіч кривдникам, за всяку ціну відстоюючи своє національне “Я”. Обмежені пестощі залишати для дівчат. Проте виховувати з них гордих, вільних, цілеспрямованих юнок, що в разі небезпеки ладні взяти до рук зброю, й стати поряд чоловіків, як це колись чинили наші праматері ама& жонки. Недарма Вісті Ізначальні наголошують: “Лише бездоганна дружина може мати бездоганне дитя! Тому над усе прагни бездоганності своєї!” РОДодник V. Заповіт 108. Саме 22 грудня починає пробуджуватися омела – цілюща рослина, яку наші. волхви збирали золотими серпами на непочате полотно. Омелою русичі, як оберегом, прикрашали житло. Воїнам зашивали проти серця в корзна – відводила стріли. Тим воїнам, що не мали ран на спинах, пришпилювали, як греки лавр, на ліве плече галузку омели. На твердих породах дерев особливо цілюща. Застосовується від онкологічнх недужей. Як подвоювач сили. Від різних наслань, наговорів, шишів, мерків, оземів, пристрітів, особливо насланих чужинцями. Духовно вивищуйтесь над ними й вони безсилі будуть пробити ваше ясно-зелене захисне сяйво. 22 грудня – народження Ярилочка Сонцекудрого – головного божества нашої сонячної мережі. “Гой радуйся Матінко Божа – Колядонько гожа! Твій Син народився – златокудрий розповився! Гой Ладо – Ладо всім людям радо Сварожечко народився! Златокудрий розповився! Гойсподине Божечко! Яснеє Сонечко! На бистрії сані сідай! На бистрії сані! На швидкі комоні! Во Хліб Святий! Во День ясний! Золотими кудрями нас освіти! Всеблагимими перстами нас Благослови! На тучнеє житечко! На краснії діточки! На многії літечка... Гуй!” 6 січня віншується Ор –Дана. Урочисте свято злюбу Бога землеробста правітця Ора та праматері Дани – води всеплодючої. Розпочніть духовне, очищення. Найперше, звільніться від образ. Адже гнів та образа суттєво послаблюють роботу печінки та нирок. З вдячністю сприймайте всі трудності дня – це покращить роботу серця. Навчіться радуватися життю. Навіть осінній надокучливий, холодний дощ – благо! Бо він несе полю пишний врожай. Радість “провітрює” мозок, запобігає інсульту. “Якщо тобі зробили на шаг – зроби людині на карбованця! Обидва будете щасливі”, – тато дорожили цим правилом, бо він омолоджує тіло. Імена цих днів благословенні Небесами: Дзвінка, Ждана, Світозара, Сніжана, Твердислава, Ярослава, Булаван, Божимеч, Велимир, Велигор, Другар, Ратислав, 22 січня – 22 лютого. Місяць осоки. Су! зір’я Козеріг. Покровитель Біло!Бог. Дід (Юпітер). Осока непоказна, але дуже потужна магічна рослина, що зустрічається на всіх наших землях. Знахарі старої України спрадавна використовували її в магічній практиці, зосібно для очищення людини від різних заклять, мерків, шишів, збісів, – тобто чорно-енергетичних завихрень. Науково підтверджено, що рослина потужно гасить всі нервові зриви. Аж до чорної недужі (епілепсія). Тому Осоки ! Лебеді – люди на перший погляд непримітні, але наділені незвичайною, внутрішньою силою, яка при правильному її вдосконаленні й спрямуванні в позитивне русло, має здатність зцілювати невиліковні хвороби. Проте вони різючі й холодні в поводженні. Особливо до тих, хто прагне залізти їм в душу, витягнути на відвертість. Але віддаються, навіть на шкоду собі, тим, хто вірить в їх притаєні здібності. Більшість відомих хірургів народжені саме в лютому. Зачасту це блискучі літератори. Почасти містики. Осоки мають гострий розум, палкий потяг до творчої праці, спостережливість до таких дрібниць, які інша людина просто не помічає. Й це створює над ними сяйво особливої таємничості. Характер мають хисткий і мінливий. Тому вибрати їм злюбну пару важко. В такому подружжі лише через роки появляється врівноваженість в стосунках. Але рід свій дуже бережуть й прагнуть аби він зростав й множився. Родинні цінності ставлячи вище суспільних. Це про них мовлять Вісті Ізначальні “Ненастанно шир коріння свого РОДу – крона ширшає Небесна. І в морози жалючі, і в спеки палючі не дасть вигибнути й корінчикові найменшому” Родник V. Заповіт 94. Осока дуже бажана взимку. Адже міс& тить дубильні, сли& зисті речовини – то& му має чи не найпо& тужнішу відхряку& вальну дію. Непов& торна при всіх леге& невих захворюван& нях. Особливо в тих випадках, коли ан& тибіотики небажані. Ця рита відзначається нашим прадавнім святом Молодого Грому, або ж Стріченням. Зима в цей день зустрічається з Літом. Від його теплого подиху Перунова булава випадає з сонних рук Воїтеля Небесного й з гуркотом котиться по небу. Просинається все живе. Імена цих днів благословенні Небесами: Всюдислава, Громовиця, Златослава, Златоцвіта, Світослава, Цвітослава, Білояр, Будимир, Горислав, Перунко, Остромисл, Срібновіт. 22 лютого – 22 березня. Місяць ва! лер’яни. Сузір’я Макоші (Водолій), Риби. Покровителька Богиня Дана. Валеріани – Лебеді – горді й незалежні особистості. Проте це люди, що мають подвійні начала. І в молодості, і в срібному віці вони енергійні, ініціативні, прагнуть бути корисними для суспільства, товарис! тва, родини. Якщо в юності Валеріани за! палюють й гуртують навкруг себе не лише однодумців, а й загал своїми інколи перед! часними задумами. То в літах – це вдумли! ві, врівноважені ті, що знають собі ціну, люди. Здебільш це лікарі (травознаї), педа! гоги, ратаї – селекціонери, теслі – черво! нодеревці, але однозначно новатори, що своєю працею здобули визнання й шану. Отож перша половина місяця дуже спри! ятлива для юні, особливо студентської мо! лоді, ними опікуватиметься Озерний вовк. Знання засвоюються легко й з насолодою, хоч і знадобляться далеко не одразу. Це принесе користь уже в зрілому віці. Друга ж – фортунна для сивочолих. Їм спрятиме Лебідь. Ці Валеріани приносять з собою гармонію, спокій, умиротвореність й рів! новагу. Розвіюють тугу, біль, загоюють сер! цеві травми, вселяють віру в краще май! бутнє. Використайте спадаючу частинку рити, як для суспільних справ, (всюди вам відчинятимуться двері), так і для родини. Адже цей час дуже сприятливий, щоб пе! редати досвід й знання дітям, а краще ону! кам. Полюбіть себе. Зупиніться й знайдіть час для власного здоров’я. Згадайте, що філософи навесні мандруючи до Олексан! дрійської бібліотеки, дотримувалися суво! рого сорокаденного посту. Бо ж саме в цей час людина очищається: духовно й ті! лесно. Якщо ви задумали позбутися шкідливих звичок знайте: найліпше й найм’якіше це зробити в перший день Великого посту. Радьте це оточуючим, до вас обов’язково дослухаються. Адже Вісті Ізнаначльні повчають: “Тіло твоє – хором нерукотворний. В Пречистім, Преблагім сяятиму! Від скверни вберігатиму! Здоров’я множитиму ! в Пречистім, Преблагім!” Родник ІХ. Заповіт 288. Пробуджується ПриРОДа. Починаються сокотоки. Благодатний час збирати бруньки рослин та їх кору. При жіночих негараздах (міоми, фіброміоми) найліпші ліки кора, а чи молоді гілочки дикої вишні. Для чоловіків (простатит, аденома) однолітки груші дички. Вісім ретельно подрібнених гілочок заливаються 1 літром окропу. Настоюється ніч вкутаним. Випивається за день. Й знову, ті ж однолітки, заливаються літром окропу. Кип’ятити 5 хвилин. Настояти ніч. Далі беруться нові паростки. Якщо духмяні квіти валеріани в народному цілительстві використовуються як потужний збуджуючий чинник. То її коріння заспокійливе, чудово знімає спазми судин, гасить біль голови, помічне при мігрені, влагоджує травлення, міцнить сон. Валеріани, коли вони дотримуються ук! раїнських ведичних витоків, розкошують серед онуків та правнуків. Перед Великим Всехвальним Постом з прадавніх палеолітичних часів (ІІІ –ХVI тисяч років до н, ч,) пробилося до нас незамерзаюче джерело – свято Колодія (Масниці). Віншування народжене прадавньою хліборобською культурою: коли наші праМатері, маючи суспільну вагомість й перевагу у всьому, поклонялися Місяцю – Велесу, в жертву приносячи вареники, а не бліни й мали шестиденний тижневий, тринадцятимісячний, без погрішностей, колодар. Імена цих днів благословенні Небесами: Божемира, Доляна, Знайдислава, Гор-дана, Семислава, Будислав, Велесич, Вербич, Сіверко, Радомил, Чернега. Післяслово Уперше “Колодар волхвів Сіверщини” віднайшов травознай Євген Товстуха в одному з сіл Носівщини в кінці 60 –х років минулого сторіччя. Згодом на початку 90 –х народознавець Іван Просяник на хутірці Смоловому (Ботуринщина) зі слів пасічника, зелейника Михая Шевченка записав варіант нашої національної прогностики. На відміну від східних Календарів він складається не з одного дванадцятирічного циклу, а трьох. Перший – 1997 (9631)- “Рік священних рослин” і розпочинається він з року Дуба. Другий –2009 “Рік священних тварин”. Рік Тура. Третій, кінцевий. “Рік священних птахів” розпочинається в 2021 – роком Лелеки й закінчується роком Чайки 2032 (9666). Роком напруженим й фатальним для цивілізації, якщо людство йтиме далі цим безбожним шляхом. Звідки ж він взятий? Відомий шумеролог А. Г. Кифишин (українець за походженням, народився в с. Біле. Троїцького району. Сибір) розтайнував цю дату з написів “Кам’яної Могили”, Запоріжжя. Його учень, археолог Юрій Шилов назвав цю дату початком Хліборобської ери (хоча піктограма Плуга запряженого парою волів, як показали аналізи, на 2 тисячі років старіша). Подібні колодарі були відомі ще за часів старокняжої Київської держави, вони розтайновували її долю в певних відрізках часу й корегувалися відповідно обставин й передбачень волхвів. 22 рік – рік нещасть, які приніс Чорний ворон. 23 – рік Орла-рік звитяги. 24 – рік горлиці, що відбиває своє гніздо в нападників. 25- рік озерного вовка (лебедя)-не терпить біля себе ґвалтівників сусідів. 26 – рік Ластівки-рік будівництва. Але коли горобець захоплює її гніздо – ластівки миттю замуровують вхід й зайда там здихає. Астрологи Шумерії десь 6 тисяч років тому зофіціювали відомий нам Зодіак (Коло сузір’їв) зрозуміло, що наша галактика (Сварга) обертається, перемістилися й сузір’я. Епоха Риб (епоха Єгошуа Назарянина ) закінчилася 2016 року 21 березня об 11 годині 47 хвилин. Настала ера Водолія (Макоші) під яким перебуває й Україна. Вона сьогодні формується як сильна держава на наступні 2 тисячі років. Але Зодіак має не лише Зовнішнє коло, яким користуються сучасні астрологи, а й середнє, й осердне – Сузір’я Пасіки. Автор спробував врахувати і їх впливи на долю держави й .людини. Якщо ж ця прогностика не збігається з вашим характером, значить ви ще не розкрили повністю свою генарму. У батьків є час спрямувати своє дитя на ту долю, яку пророчать Зорі.
Подія · “Такі концерти – це пам’ять. А пам’ять треба берегти і навчати наступні покоління, як треба шанувати наших визначних людей”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Музичний символ Андрія Бобиря

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Олександра БЄЛЄНЬКОГО Багато цікавої інформації про життєвий і творчий шлях Андрія Матвійовича розповів ведучий концерту Роман Коляда. Чимало цікавих фактів з життя митця присутні в залі дізналися і від гостей заходу. – Андрій Бобир виростив ціле сузір’я майстрів бандури, а як виконавець подарував нам усім позивні Українського радіо “Реве та стогне Дніпр широкий”, – зазначив секретар Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України Вадим Міський. – Ці позивні, які відкрили сьогоднішній концерт, є вже частиною нашої культурної пам’яті і нашої української ідентичності. Звісно, Андрій Матвійович видатний музикант. Але мене, як дослідника історії радіомовлення більше цікавить не музика, а стиль його життя. Під час Другої світової війни він був пілотом бойового винищувача. Літак був американський, отриманий у рамках лендлізу. Уявіть собі – в українському небі український пілот за штурвалом американського винищувача боронить українську землю від країни-агресора. Нічого не нагадує? Насправді дуже простежуються паралелі з сьогоденням. Збереглися свідчення, що літаючи на цьому винищувачі, він відмовився полишити мистецтво. Андрій Бобир грав у виставах на фронті. Також грав на бандурі, яку створив сам. Літав з цим музичним інструментом. Отже, бандура його супроводжувала не лише на землі, а й у небі. До речі, цей музичний інструмент зберігається у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва у Києві, де його можна побачити. Це унікальний артефакт тієї епохи. Головний урок, який для нас залишив Андрій Матвійович, полягає в тому, що навіть найтяжче випробування – війна, не має ламати нашу силу, нашу волю жити і працювати. Ці слова є головним стрижнем, який рятує і тримає. Після війни у нього були чудові викладацька та композиторська кар’єри. В його доробку понад 500 перекладів для бандури. Він очолював ансамбль бандуристів Українського радіо, який згодом став оркестром. Більше 200 його записів залишилося у фондах Українського радіо. Завдяки цьому наступні покоління будуть знати, як звучить наша музична спадщина, як звучала та епоха. Велика подяка Українському радіо, що зберігає спадщину наших видатних митців! – У музеї Українського радіо, яким я опікуюся, на почесному місці 20-ти секундна фонограма позивних, – розповів дослідник історії Українського радіо Анатолій Табаченко. – І коли я ставлю її на магнітофон, коли вона починає звучати – люди завмирають, я бачу, як світліють їхні обличчя, спалахують очі у старшого покоління, яке пам’ятає, як це було в ефірі. Я те ж саме відчував багато років тому. В епоху до інтернету ми слухали радіо на старих лампових приймачах, на коротких хвилях. Поруч з позивними радіо ВВС, польського радіо звучали позивні Українського радіо на бандурі у виконанні Андрія Бобиря. Це прекрасний музичний символ. Мені доля дала прекрасний подарунок бути знайомим з Андрієм Матвійовичем. У 1986 році я готував передачу до Дня радіо. Вона складалася з кількох сюжетів, один з яких вирішив присвятити автору позивних. Ми зв’язалися по телефону і Андрій Бобир запропонував мені приїхати до Будинку звукозапису, де відбувалися репетиції оркестру. Я мав можливість побачити, як він працював з музикантами. Коли репетиція закінчилася, ми залишилися удвох. Я включив магнітофон і записав його легендарну, захопливу історію. Про те, як він не встиг отримати диплом по класу бандури, бо почалася війна. І замість диплома – повістка на фронт. У нашому музеї є фотографії Андрія Матвійовича під час війни – чорнявий, вродливий, типова українська натура. Справжній козак, хоч картини малюй. А поруч з ним американський літак. Вдячний долі за цю зустріч. Потім передача прозвучала по радіо, вона мала великий успіх. Скажу по правді, до нашої зустрічі я навіть не уявляв, яка це велична постать. А те, що зараз відбувається на цій сцені ще раз засвідчує, яку роль відіграла постать Андрія Матвійовича в історії Українського радіо. – Ми провели круглий стіл з нагоди ювілею Андрія Матвійовича, – повідомила завідувачка відділу українських народних інструментів Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України Олена Кореняк. – Запрошуємо до нашого музею поділитися своїми рефлексіями щодо пісень Андрія Бобиря. Любов до України передає його пісня. А зустріч у дитинстві з мандрівними кобзарями визначила долю майбутнього музиканта. На своєму шляху він знайшов ту сродну працю, про яку писав Григорій Сковорода. І був вірний своїй стежці усе життя. На світлинах можна побачити Андрія Матвійовича у різні роки його життя. Тут також його знані учні. Коли у 1992 році Андрій Бобир після довгих років плідної праці директором та художнім керівником Оркестру народних інструментів вийшов на пенсію, то його запросили працювати до нашого музею. Він знаходив можливість долучатися до музейних заходів на кобзарську тематику. І відвідувачі музейної виставки “Живі струни України”, присвяченої українським народним інструментам, знайшли в особі Андрія Матвійовича незабутнього оповідача і чудового виконавця. Аби вшанувати цю людину ми могли б видати збірку пісень, які він виконував чи оприлюднити його записи. А ще ініціювати встановлення пам’ятної дошки на будинку, де жив Андрій Бобир. Все це була б наша шана і любов до цієї прекрасної людини. *** Розпочали концерт легендарними позивними Українського радіо у виконанні Андрія Бобиря. Присутні в залі тепло вітали виступи Академічного оркестру народної та популярної музику Українського радіо під орудою Михайла Пікульського. Бурхливими оплесками зустрічали виступи народних артистів України Наталії Николаїшин та Сергія Магери, тріо бандуристок Українського радіо у складі народної артистки України Тетяни Маломуж та заслужених артисток Катерини Коврик і Ольги Нищоти. А ще – заслуженого артиста України Миколи Шуляка, лавреатів всеукраїнських та міжнародних конкурсів Антона Бойка, Ірини Литвиненко, солістів Сергія Захарця та Анатолія Шмітька. У їхньому виконанні прозвучали українські народні пісні “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Іванку, Іванку”, “Ой, чорна я, си чорна”, “Вечір на дворі”, “Мав я раз дівчиноньку”, “Ой не світи місяченьку”, “Стоїть гора високая”, “Дивлюсь я на небо”, “Бандуристе, орле сизий” та інші. Також публіка мала радість послухати “Вальс” Дебори Хенсон-Конант (США), мелодії “Коломийка La Vita” Володимира Зубицького, “З Україною в серці” Івана Небесного. І це лише частина концертної програми. *** Після завершення концерту поспілкувався з деякими його учасниками. Наталія Николаїшин, народна артистка України: – Коли я ще була студенткою тодішній очільник Академічного оркестру народної та популярної музики Святослав Іванович Литвиненко, зацікавившись моїм репертуаром, запросив на прямі ефіри. Там я мала змогу виконувати українські романси та народні пісні. Ці прямі ефіри відбувалися по вівторках. Ніколи їх не забуду. Це було так хвилююче, так відповідально. Адже у прямому ефірі в жодному разі не можна схибити. Оголошували пісню і ми по черзі підходили до мікрофону. Було це ще у 1990-ті роки. Для фондів Українського радіо я записала багато українських народних пісень і арії в перекладі для оркестру народних інструментів. Також писали Баха, Генделя. Загалом було чимало класики – української та зарубіжної. Такі концерти – це пам’ять. А пам’ять треба берегти і навчати наступні покоління, як треба шанувати наших визначних людей. Адже Андрій Бобир, якому присвятили новий концерт, був відомий не тільки тим, що записав на бандурі позивні для Українського радіо “Реве та стогне Дніпр широкий”. Пам’ятаю раніше кожен ранок починався цими позивними о 6 годині. Він навчався, а потім викладав у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України). За цей час зробив багато перекладів українських пісень для своїх учнів. І виконував їх сам у власному перекладі для бандури. Це було дуже важливо. Також пам’ятаємо, що Андрій Бобир був художнім керівником та головним диригентом Оркестру народної та популярної музики. Напередодні таких концертів ми узгоджуємо матеріал, тематику наших виступів. Цей репертуар не є в нашому постійному виконанні. Тому треба готуватися, повторювати. Брати участь у таких концертах для нас, виконавців, надзвичайно відповідально. Цього разу мені відразу запропонували виконати народні пісні. Взяла до виступу мелодію “Нащо мені чорні брови”, а для контрасту “Ой я знаю, що гріх маю” та “Ой не світи місяченьку”. До речі, коли я починала свою викладацьку практику у Національній музичній академії, то моя вихованка Зореслава виконувала саме цю пісню на бандурі. Я прискіпливо ставлюся до своїх виступів. Тому, що ніколи не буває однакового психічного і фізичного стану, завжди є якісь нюанси. Намагаюся своїм голосом донести зміст цих пісень. Якщо говорити про жартівливу запальну пісню “Ой я знаю, що гріх маю”, то прагну показати її характерні етнічні риси. Щоразу ми творимо, малюємо картину і створюємо образ. Було дуже приємно, що нас так тепло приймала публіка. Це добре відчувалося на сцені. Серед нових моїх робіт – партія Стелли в опері Оффенбаха “Казки Гофмана” у Національній опері України, що стало для мене несподіванкою. А зараз ми готуємося до різдвяно-новорічних концертів, повторюємо програму. Сергій Магера, народний артист України, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка: – Наприкінці 90-х років я готувався до якогось міжнародного конкурсу, на який треба було зробити звукозапис. Цей запис мав бути якісним. Його мені зробили у Будинку звукозапису Українського радіо. На той час тут працював відомий звукорежисер Леонід Більчинський. Багато учнів Леоніда Анатолійовича і зараз там працюють. Настав день, коли ми робили цей запис під рояль у малій студії. Я виконував досить складну італійську арію герцога д’Аркоса з опери “Сальватор Роза”, музика А. Гомеса. Від цього запису він був у захопленні, обійняв мене і порівняв з Борисом Гмирею. Для мене така оцінка була найбільшою похвалою. Після цього почалася моя співпраця з Будинком звукозапису Українського радіо, а ще з Академічним оркестром народної та популярної музики. Цим оркестром тоді керував Святослав Литвиненко. (На вечорі Андрія Бобиря під час свого виступу я запросив Святослава Івановича на сцену). З цим оркестром зробив багато записів до фондів Українського радіо. Кожен такий концерт був по-своєму особливим. Зокрема, цікавими були ті концерти, що відбувалися у прямому ефірі. В останні роки радіо “Культура”, на жаль, стало менше висвітлювати музичні події. А раніше це мені дуже допомагало. Такі концерти створювали коло шанувальників, а це окрилювало. Було приємно, коли хтось зі знайомих при зустрічі говорив, що чув мене в якійсь передачі по радіо. Мама розповідала, як зустріла у своєму райцентрі на базарі знайому і та з вдячністю розповідала про мій виступ. Це сприяло, аби країна знала своїх митців. Приємно, що згадали про таку людину як Андрій Бобир. Я дуже багато про нього чув від колег та диригентів. Став більше цікавитись і дізнався, що це дійсно була велика людина, великий музикант, великий українець. Дуже потрібні такі концерти, а ми повинні пам’ятати своїх вчителів. У концерті взяв участь мій студент Антон Бойко, який співав “Реве та стогне Дніпр широкий”. Цей твір мав співати я, але не вистачало часу, щоб його повторити. (Паралельно з підготовкою до цього концерту готували “Казки Гофмана” у Національній опері України). Отож, я запропонував свого хорошого студента. Також запропонував провести паралель вчителі – учні. Як відомо, Андрій Бобир був не тільки прекрасним диригентом, а ще й прекрасним викладачем. Серед його учнів був колишній керівник Національної капели бандуристів України Микола Гвоздь. Сам Андрій Бобир був учнем Григорія Верьовки. Сьогодні я беру участь у концерті як митець, а поруч зі мною – мій студент. У Будинку звукозапису Українського радіо відбувся концерт “Бандуристе, орле сизий”, присвячений 110-й річниці від дня народження українського співака-бандуриста, диригента, педагога, народного артиста України Андрія Бобиря. Окрасою цього концерту став музичний супровід Академічного оркестру народної та популярної музики Українського радіо, художній керівник та головний диригент Михайло Пікульський.
Театр “В усіх своїх ролях хочеться бути самим собою”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ною жінкою. Вважаю, що він добре впорався з цим непростим завданням. Запросила до роботи команду, з якою вже створили кілька вистав. Це художниця Світлана Заїкіна, хормейстерка Ірина Бонковська, яка погодилася разом зі мною працювати над музичним матеріалом. Також хотіла б згадати про оркестр та його керівника Віктора Дмитренка. Віктор робив дуже вдалі аранжування, які зовсім не схожі на ті, що створював до попередніх вистав. Було багато цікавих знахідок збоку балетмейстера Світлани Дядюн. Завдяки її роботі Олексій Черняк у виставі одночасно і співає, і танцює. Загалом, це чудова робота всієї команди. Режисер може щось придумати, але це треба втілити, красиво оформити. Без балетмейстера, композитора, хормейстера це зробити неможливо. Разом ми випускаємо вже не першу виставу і завжди працювати разом комфортно. А ось розповіли самі актори. Едуард Кіхтенко, виконавець ролі Бонді: “Можу лише подякувати театру та Ільїні Борисовні, за довіру, і можливість зіграти таку видатну і, без перебільшення, велику людину! Сподіваюся, що я впорався! А ще хочу подякувати своїй партнерці і дружині, Аліні) Працювати на одній сцені з такою майстринею, це кайф! Все стає зрозуміло і легко! Це просто якась магія!”. Аліна Проценко, виконавиця ролі Ірен: “Наша режисеркат глибинно підійшла до такого серйозного та складного в емоційному і технічному плані матеріалу. Ознайомилася з біографіями усіх митців, історичними подіями, зазначеними у п’єсі, відштовхувалася від психофізики кожного актора і допомагала якомога точніше передати свого персонажа, врахувала усі акторські побажання по піснях, аби акторам точніше і легше було їх прожити на сцені, створювала на репетиціях творчу, дружну атмосферу”. Роман Листопад, виконавець ролі Леоніда Яблонського: “Це мій перший досвід співпраці з театром “Берегиня”. До цього тут бував лише як глядач. Поспілкувався з директором театру та режисеркою і мене затвердили на цю роль. Залишилися теплі враження від такої співпраці. Хочу сказати, що колектив у “Берегині” професійний, всі дуже ввічливі, на позитивних емоціях. Весь процес репетицій вівся грамотно, продумано. Яв захваті від спілкування з акторами під час роботи над виставою. Декого з них знаю вже давно, приміром, Едуарда Кіхтенка, а з іншими лише нещодавно познайомився. Як відомо, мій персонаж Леонід Яблонський створив “Ябцьо- Джаз” і був його керівником. Мені було дуже цікавою працювати над роллю, бо вона біографічна. Шукав матеріал про цю постать. На жаль, в інтернеті інформації не так багато. Довелося щось дофантазовувати. Я звернув увагу, що майже на всіх світлинах він усміхається, на його обличчі широка усмішка. У тих сценах, де немає напруги, конфліктних ситуацій намагаюся бути позитивним, щирим і, звісно ж, з усмішкою. Характер у нього був непростий. Але якщо ти керівник, щось створюєш, воно тобі цінне, то ти це бережеш, намагаєшся утримати. Мені здається, що Леонід був вольовою людиною. Актору завжди цікаво грати персонажа, який на нього не схожий. Але у мене є щось подібне до нього. Мабуть, цілеспрямованість. У нас було достатньо репетицій, щоб підготуватися до прем’єри. Проте існувало загальне хвилювання, як глядач сприйме виставу. Актори підтримували один одного. Вважаю, що все пройшло чудово. Звісно, буду й далі працювати над своїм образом. Виставу показали лише кілька разів – є ще куди копати, щось додавати. Не приховуватиму, що хотів би ще попрацювати з “Берегинею”. Вже є певні плани, ідеї. Можливо щось вийде вже в цьому театральному сезоні”. Олексій Черняк, виконавець ролі Адася: “В усіх своїх ролях хочеться бути самим собою. У наш дуже складний час людям не вистачає позитиву, тому намагаємося дарувати його зі сцени. Новий персонаж – це близька мені за духом людина. Він прототип композитора Степана Гумініловича, який був досить відомим музикантом. Від цього, мабуть, така близькість. Коли я був студентом, то чимось був схожим на цих музикантів, мрійників. Теж колись мріяв, що у нас буде своя група. У мого персонажа була непроста доля. Як, напевне, у кожного учасника цього колективу. Він був чудовим хормейстером, створив хор, навіть коли перебував у в’язниці. Дуже цікаво працювати з режисеркою Наталією Лінник. Кожна нова її постановка не схожа на попередню. На початку роботи над виставою зовсім не очікуєш того, що буде потім. А в результаті – завжди успіх. Загалом у нас вийшла неймовірна джаз-банда. Ми постійно допомагали одне одному. З Романом Листопадом і Сергієм Черновим працювали вперше. Відразу знайшли спільну мову. Під час репетицій почерпнув від них багато цінного для себе. Що стосується моєї ролі, то оцінювати її не мені, а глядачеві.
Театр “В усіх своїх ролях хочеться бути самим собою”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Таємниці українського танго

У Київському академічному театрі українського фольклору “Берегиня” нещодавно відбулася прем’єра вистави “Львівське танго”. В її основу лягла п’єса написана Андрієм Бондаренком, Наталією Боймук та Остапом Мануляком. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Андрія МІНТЕНКА У цій історії всі персонажі мають історичні прототипи. Правильніше, ця історія саме про історичних постатей. Богдан Весоловський, Ірина Яросевич та “Ябцьо-джаз” були яскравими представниками львівського митецького простору першої половини минулого століття. На жаль, їхні імена довгий час приховувались і не згадувались в офіційному радянському музикознавстві, адже всі вони були помітними героями політичної сцени. Ця щемлива комедія саме про внутрішні сумніви, про вибір між коханням та громадянською позицією, про кохання, історичним тлом якого стає боротьба за сильну Україну. Традиційно у виставах “Берегині” звучить оркестр наживо. У новій постановці теж багато музики авторства усіх учасників історії і, звичайно, пристрасне танго. – Мені здається, що зараз час, коли ми повертаємо собі імена історичних постатей, відкриваємо нові, заповнюємо прогалини, – зазначила директор-художній керівник театру “Берегиня” Ільїна Генсіцька. – Білі плями заповнюються в різноманітний спосіб: через вистави, кіно, виставки, наукові дослідження, ролики в Тік- Тоці. Ми позбуваємось відчуття меншовартості і театр для цього прекрасна платформа. Подивіться, скільки вистав зараз в Україні про наших видатних митців – Квітку Цісик, Василя Стуса, Богдана Весоловського, Поліну Райко, Марію Примаченко, Аллу Горську. Через спектакль, постановку можна передати не тільки сухі факти, відтворити події, а й створити атмосферу, занурити глядача в історичну епоху. Богдан Веселовський сьогодні актуальний і завдяки своїй творчості, і своїй громадянській позиції. Мушу сказати, що й долі його друзів вартують мистецьких творів – фільмів або вистав. Я маю на увазі Леоніда Яблонського, Анатолія Кос-Анатольського. Їхні біографії і творчість теж яскраві та самобутні. Андрій Бондаренко, Наталія Боймук та Остап Мануляк написали п’єсу “Львівське танго” для Львівського Національного театру імені Заньковецької. Саме її в постановці Богдана Ревкевича я побачила в Києві на гастролях імені страшенно захотілося, щоб вона з’явилась в репертуарі “Берегині”. Почався процес перемовин про надання авторського права на постановку цього тексту. Нам вдалось домовитись. На первинному етапі ми навіть почали обговорювати можливість приїзду режисера зі Львова, але низка обставин цьому завадили. Тоді я запропонувала постановку вистави Наталії Лінник. Так ми почали роботу. У мене давно назрівала ідея розширити акторську трупу драматичними акторами. Так у колективі з’явився Едуард Кіхтенко, який в цій виставі грає молодого Богдана Весоловського. Едуард успішно працює у нашому театрі вже кілька сезонів. Роль Рени, сповнена драматизму, відчуття глибинного перетворення потребувала виконавиці, яка б поєднала в собі здібності вокалістки та ґрунтовну акторську підготовку. Після обговорень з режисеркою ми дійшли висновку, що це може бути Аліна Проценко. Музичний матеріал потребував вивчення і фактично дослідження. І хоча текст п’єси містить ще й готову музичну партитуру, але постановочній групі здалось, що для нашого театру музичного матеріалу замало, тому він розширився, збагатився і дещо змінився, оскільки наш склад оркестру різниться від оркестру львівського театру. Над музичною партитурою працював, робив аранжування Віктор Дмитренко, а вокальною займалась Ірина Бонковська, яка, до речі, має тісний зв’язок із мистецьким Львовом. Їй довелось докласти багато зусиль, щоб привести до гарного вокального ансамблю артистів, які співають в різній манері. Для наших вокалістів це теж був своєрідний виклик. Хореографічні номери створила Світлана Дядюн. Тут теж були виклики, пов’язані і з виконавською манерою, і з гендерним складом. Сценограф – Світлана Заікіна. Вона часто долучається до наших постановок. І цей текст потребував своєрідного підходу. Окрім Аліни Проценко, про яку я вже говорила, у виставі також грає Сергій Чернов, який до 2022 року працював в Театрі на Печерську та Роман Листопад – актор Театру на Михайлівській. Сергій навчався в Національному університеті театру, кіно та телебачення паралельно зі мною (яна театрознавчому, а він на акторському, до речі у того ж викладача, що й Аліна Проценко). Їхній курс був доволі музичним, що тоді це не було надто модно. І одна з їхніх дипломних вистав – мюзикл “Чикаго”, в якому Сергій грав, танцював та співав жіночу роль. Роман Листопад прийшов якось на прослуховування і сподобався нам, ми його запросили. Молодий актор Назар Солопіхін – ще студент КНУКіМ. Проходив у нас практику. Зараз грає кілька невеличких ролей в репертуарі “Берегині”. Я впевнена, що робота ще, скажімо так, дозріє. Відійде “нерв” перших показів і на перший план вийдуть глибинні змісти. Так з виставами часто трапляється, особливо з тими, які на перший погляд здаються винятково розважальними. Паралельно у театрі тривала робота над виставою “Щедрий вечір”. Це різдвяна історія для родинного перегляду. Її поставила Олена Аль Юсеф. За основу вона взяла п’єсу відомого режисера, харків’янина – Олександра Інюточкіна. Діти в захваті! А головна ідея постановки – свято для всіх. Поки що перебуваємо на підготовчому етапі роботи над масштабною виставою “Зерносховище”. Повсякчас трапляються події, що змушують нас відкладати початок репетиційного періоду. У січні плануємо прем’єру концертної програми до Дня Соборності України. Це будуть пісні патріотичного характеру, козацькі, на вірші Тараса Шевченка тощо. – Особисто мене у цій історії зачепила тема кохання, яке виникло у героїв, – продовжила розмову Наталія Лінник, режисерка-постановниця. – Саме про це світле почуття хотілося передовсім говорити зі сцени. І, звісно, було важливо, аби глядач познайомився з такою постаттю як Богдан Весоловський. На щастя зараз це ім’я повертається в Україну. У більш сучасному виконанні звучать його пісні. Люди починають знайомитися з творчістю композитора, а театри – ставити про нього вистави. Приємно, що під час роботи над виставою до нас доєдналися драматичні актори. Мені здалося, що в актора Едуарда Кіхтенка є щось схоже з головним героєм. Думаю, що йому теж було цікаво попрацювати над романтичним образом. Ідеєю Ільїни Генсьцької було запросити на роль Ірен драматичну актрису Аліну Проценко. Гадаю, що вибір досить вдалий. Я отримала велике задоволення від співпраці з Романом Листопадом та Сергієм Черновим. З професіоналами завжди легше працювати над сценами. Вони приносили цікаві творчі знахідки. У людей театральна освіта, а ще вони мають практичний досвід. Кожен працює в якомусь театрі. Для режисера це великий плюс. Чудові роботи й у інших акторів. Насамперед маю на увазі Олександра Бригінця та Олексія Черняка. Олександр більш відомий як комедійний, характерний актор. А я запропонувала йому зовсім інше амплуа – дорослого Бонді. Треба було передати біль після повернення на три дні у радянський союз, зустрічі з коха-
16 Театр · “В час великого смутку і війни серце просить просвітку, різдвяної зірки, давніх звичаїв святкування Різдва Христового”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Слобожанські колядки в галицькій постановці Прем’єра “Різдвяних вечорниць” у Тернопільському драмтеатрі

“Не Гоголем єдиним з його “Вечорами на хуторі поблизу Диканьки” – вирішили в Тернопільському академічному драматичному театрі ім. Тараса Шевченка. І запросили 26 грудня на прем’єру “Різдвяних вечорниць” за мотивами добре знаної усім п’єси Григорія Квітки-Основ’яненка “Сватання на Гончарівці”. Микола ШОТ Світлини автора Це дійство вперше на тернопільській сцені занурило дійових осіб драматичного твору в чарівний світ Різдва і водночас стало режисерською пробою директора – художнього керівника театру, заслуженого артиста України Бориса Репки. Вистава не буде оперою, як визначав автор, а стане музичною комедією. Зрештою, багато чого з класичного “Сватання на Гончарівці” тут не буде, хіба дійові особи з деякими своїми звичками, справами. Ба більше, побачимо в дійстві такого персонажа, як Скорик, але він уже не хитрий і шахраюватий солдат, а справжній, вільний, українського духу козак, який і про нашу історію розповість, і гідним оборонцем рідної землі постане. З його уст зрине й така репліка: “Я – вільний козак, не змирився з долею-неволею, обходив Францію, Німеччину, Туреччину, інші землі й скажу вам, що у нас в Україні – найкраще, наші пісні найспівучіші, танці найзапальніші й наша мова найпрекрасніша. Так, нам не дають зараз вільно, мирно жити, але прийде той час, коли ми переможемо москаля й заживемо вільно, щасливо і гідно. І цей час не забариться”. Сцена з прем’єрної вистави Саме образ козака Скорика, як зізнався режисер-постановник Борис Репка, спонукав його взятися до творення вистави і сценічно, і автором сценарію. Зіграють роль козака в новому театральному дійстві заслужені артисти України Олександр Папуша та Андрій Малінович. Задум поставити “Різдвяні вечорниці” виник рік тому. “Сватання на Гончарівці” в репертуарі Тернопільського драмтеатру було свого часу в режисерському потрактуванні народного артиста України Олега Мосійчука. Але нинішня прем’єрна робота вирізняється доконечно. Вона не стільки про соціальне, скільки про святкове – грає всіма барвами, народними звичаями та обрядами різдвяно-новорічного циклу. Прикметно, що режисер Борис Репка вирішив ознайомити галицького глядача з колядками, щедрівками і різдвяними піснями історико-географічного та етнокультурного краю України – Слобожанщини. Їх прозвучить майже десяток. Пан Борис добирав, вишукував сам ці пісенні перлини і дуже прагнув, аби рідкісні колядки зазвучали у новій виставі. Знаючи, що сани треба готувати влітку, режисер почав роботу над “Різдвяними вечорницями” у спекотні дні. Тоді попросив головного диригента театру, заслуженого артиста України Василя Драгомирецького попрацювати над оркеструванням музичного доробку. Тим часом заслужена працівниця культури України Зіновія Бирда взялася за творення танцювальних номерів, а сценографією та костюмами перейнявся заслужений художник України Григорій Лоїк. У прем’єрній виставі зайняті два акторські склади. Для молодого актора Василя Діденка роль Олексія у новому дійстві – своєрідний бальзам на душу. І не лише тому, що його персонаж до нестями закоханий у прекрасну дівчину Уляну (її образ втілюють акторки Мар’яна Гураль і Наталія Черненко), яку батьки хочуть видати заміж за нелюба, тож доводиться боротися за щире кохання. А ще й тому, що Василь з початком Великої війни приїхав до Тернополя з слобо- Заслужений артист України Сергій Бачик у ролі Стецька жанського Харкова. Ще місяць тому актор викликав у тернопільського глядача захоплення роллю у психоделічній моновиставі “Хвиля” за новелою Миколи Хвильового “Я (Романтика)”. Тепер ось грає на іншій сценічній орбіті – комедійній, на якій дуже хотів бути. Адже там звучать колядки і щедрівки його рідного краю. Каже, що деякі з них знав, а деякі відкрив для себе завдяки “Різдвяним вечорницям”. Сам же образ Олексія, за Василевим твердженням, “трохи незвичний, де треба й колядувати, й бути правдивим, і кохати”. Стецько, роль якого гратимуть заслужений артист України Сергій Бачик і актор Віталій Рештованюк, теж колядуватиме і разом з усіма, і сам про те, що “на курячці пір’ячко рябоє”. Колись цей образ Сергій Бачик творив у класичній постановці. Зараз персонаж Стецько знову ввійшов у його акторську працю, але в іншому трактуванні – комедійному. Заслужений артист України Віталій Луговий у новій виставі знову зустрівся з Прокопом Шкуратом, батьком Уляни. До слова, в колишній постановці “Сватання на Гончарівці” для Віталія це була перша зіграна на сцені театру роль батька. Розповідає, що тоді втілював образ волоцюги, пияка Шкурата, якому не було жодної справи до доньки і до дружини, яка занапастила з ним свою головоньку… У прем’єрній постановці її творці ставлять наголос на піднесеному святковому різдвяному настрою. І Прокіп, люблячий батько, проявляє певну старанність, скажімо, хоче піти на базар, аби купити родзинок, меду, Режисер-постановник “Різдвяних вечорниць” заслужений артист України Борис Репка маку, горіхів на кутю, але дружина все ж не відпускає, бо знає, що він може не втриматися та зайти до корчми. Та й навіщо йому кудись шкандибати, Одарка – гарна господиня, вже все придбала для святкового столу. І для сватання. У ролі Прокопової дружини Одарки виступатимуть заслужені артистки України Оксана Сачко та Оксана Малінович. Оксана Сачко каже, що нова її роль цікава, неодмінно відгукнеться в серцях глядачів. А про саму виставу мовить: “Вона барвиста, колоритна, гарна, весела, сподіваюся, глядачам підніме настрій”. Режисер-постановник “Різдвяних вечорниць” Борис Репка зізнається, що дорожитиме цією сценічною роботою. Аншлаги ж залежать від глядачів. Напевно, вони будуть, адже в час великого смутку і війни серце просить просвітку, різдвяної зірки, давніх звичаїв святкування Різдва Христового й Нового року. Тож “Різдвяні вечорниці”, впевнений, стануть у добрій нагоді та потребі.
16 Театр · “В час великого смутку і війни серце просить просвітку, різдвяної зірки, давніх звичаїв святкування Різдва Христового”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Театр · “В час великого смутку і війни серце просить просвітку, різдвяної зірки, давніх звичаїв святкування Різдва Христового”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин