Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина “Якщо є в України Надія – бути Перемозі!” · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Віктор Зарецький. 100”

Слово Просвіти, №51–52 за 2025 рік

Галина ДАЦЮК, журналістка Блискуча кураторська екскурсія Олени Зарецької, засновниці Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького, у день завершення виставки “Віктор Зарецький. 100” пролунала в серці акордом Різдва. Водночас стала непочатою стежкою до пізнання одного з найцікавіших сучасних художників і найвиразніших представників шістдесятництва. Глибоке володіння матеріалом, посилання на різноманітні джерела, довірлива інтонація, вплетення власних споминів, родинних переказів, особисті оцінки митця, який до того ж “мій дідусь”, створювали відчуття присутності Зарецького у просторі ста його літ і ста картин. Здавалося, що Олена тримає в руках ліхтарик і підсвічує ним свої розповіді. І десятки людей, що записалися на Оленину екскурсію, йшли за “ліхтариком” від зали до зали, від картини до картини, занурюючись у них, як у глибокі сніги. Проте портрети й сюжети обдавали полум’ям. Ноосфера Зарецького затоплювала зсередини і відкривала через картини сенси його мислення і Шляху. На початку 50-х – перспективний радянський художник з блискучою академічною освітою, активно пише, виставляється. А вже в 60-х він виходить за межі зручного канону і шукає нові образи. “Мистецтво має бути професійне, сучасне і українське...” “Українське” виводить їх із дружиною Аллою Горською в мандри Україною. Олена каже, що спочатку дивувалася, чому люди з оточення Зарецького і Горської, з якими вони подорожували, надають у своїх споминах великого значення поїздкам по заповіданих історичних місцях. З’ясувалося, що для них це справді було надважливо, бо таким чином вони відкрили Україну, яку не знали. Митці й літератори натрапили на материк, який потряс, додав сили духу і вибухнув національною творчістю. Кілька історій, які розповіла Олена, засвідчили, що й Зарецький – материк не до кінця досліджений. Найперше, він не “україн- Людмила ЛОБАЧОВА Фото авторки – Багато років поспіль я згуртовувала друзів на цікаві українознавчі посиденьки. Напередодні зимового сонцестояння ми плели дідухи та павуки. Пауза виникла у часи карантину та повномасштабного вторгнення. Цього року традицію зустрічей я відновила: навесні ми писали писанки і вишивали, а сьогодні робимо Дідуха. Завдяки багаторічній кропіткій просвітянській діяльності, нині житомирці знають, що таке Дідух і павук, – розповідає Людмила Заліщук. – Більшість учасників сьогоднішньої події, а це переважно молодь, робили Дідуха вперше, однак всі справилися з цікавим завданням та отримали додому справжню прикрасу на Різдво. Вчив плести Дідуха майстер народної творчості Олексій Пшеничнюк. Його роботи із соломи добре відомі в рідному місті та по всій Україні. Свого часу два зроблених Олексієм Дідухи прикрасили пішохідну вулицю Житомира – Михайлівську, також Дідухи ський Клімт”, як найчастіше характеризують Зарецького, чим обмежують творчість лише до одного (з багатьох) виміру. Так, Зарецький був захоплений Клімтом. Проте його сецесії – не наслідування Клімта. Він радів, що сто років тому улюблений художник писав у свободі і все, що хотів. Зарецький і сам хотів би творити вільно, без цензури, худрад і купюр. Проте змушений був заробляти на хліб замовними портретами партійних бонз і вождів, які, до слова, писав бездоганно. Художниця Ольга Кравченко розповідала, що коли Зарецький дізнався, що вона їде у Відень, то аж стрепенувся: “Привези Клімта!” І Ольга привезла Вчителю Клімта – каталог з виставки, яка саме в цей час демонструвалася в австрійській столиці. Отже, Зарецький початку 50-х – щасливий і успішний, осяяний молодістю і почуттями художник. Проте, коли в 60-х у творчість Зарецького і Горської заходить Україна, стається трагедія – система вбиває дружину і ламає до хрусту митця. Його картини кричать диким криком і стікають кров’ю, очі позбуваються зіниць. Сюжет картини “Батьки” не повторить На картині В. Зарецького Алла Горська в очікуванні народження сина, 1954 р. жоден художник світу. Тут оніміла і сплакана мама, яка вже на небі, і закривавлений батько, брехливо звинувачений у вбивстві своєї невістки. Вселенська печаль, розпач, страх, біль, горе затоплюють життя художника. Він занепадає, не дбає про себе. Але писати не перестає. Він пише, щодня, невтомно, багато. Олена каже, що вона не могла зрозуміти, де спить дідусь, бо не бачила, щоб він спав, як не бачила родина. Про це питали навіть люди, які приїжджали в Конча- Заспу. Увесь час Зарецький проводив у майстерні. Писав, творив, думав і працював, працював, виходив за межі болю і страху, щоб нарешті опанувати себе. Оленчин ліхтарик виводить нас в залу із сецесіями. Вона осяяна світлом, ніжністю, красою. Він відновився. Він трансформував біль у життя. Сто картин Віктора Зарецького свідчать про зцілення. Воно прийшло завдяки неймовірній праці, під час якої кричало болем і очищувалося його серце. Його творчість – шлях до внутрішнього світла, яке жило в ньому, безмежно талановитому художникові, завжди, але яке закривало буття в тоталітарній системі. Він любив малювати жінок, щедро дарував свої картини. Дещо з написаного продавав, щоб жити. Тепер картини Зарецького дорогі, а тоді вартість його творів була не така вже й висока. Використавши сецесію як техніку, Віктор Зарецький освятив її українською сутністю. Тут коди і знаки народного мистецтва вишивки і кераміки. Тут наші квіти, мова, мелодія, барви. Тому він не український Клімт, а український Зарецький. До сецесії він пробивався через чистої проби соціалістичний реалізм. Через скутий морозом сюжет дипломної роботи “Черга до мавзолею…” на червоній площі. Він ловив світло сецесії, коли спускався в шахту – тема щасливої праці для виставкового варіанту. Часом здається, що він іронізує над власними сюжетами і тролить людей на власних картинах. Бо для чого людям стояти на морозі у довжелезній черзі в мавзолей, де лежить мумія, щоб що?.. Чи вірив він щиро в ідеали капеерес, важко сказати... Він вірив в Україну. В орача Василя Стуса, що засіває поле писанками. Зі ста картин Зарецького, представлених у залах Шевченкового музею, чимало світлих, життєствердних. Акумульоване нині світло після закриття виставки розсіється по містах, квартирах, музеях, фондах, культурних закладах. “Дівчинка з соломинкою” тепер одержить авторство Алли Горської, бо ж вважалося, що то картина Зарецького. Картині, на якій ніжна Алла Горська очікує народження сина, змінять дату народження. Бо досі вона датувалася 1953-м, а Олесь народився у 1954-му, в листопаді. Отже, й ця картина могла бути написана лише влітку 1954 року. Світло Віктора Зарецького продовжується у його ученицях – чудових художницях Марині Соченко, матері полеглого Сина- Воїна, та Ользі Кравченко. І ще багатьох, багатьох, кого запалив творчістю. Його світло – в онуці Олені Зарецькій, теж художниці. Вперше я побачила її у 2000-му у Василькові, куди поїхала разом з Євгеном Сверстюком, Надією Світличною, Олесем Зарецьким, Людмилою Семикіною і ще багатьох на вшанування 30-ліття загибелі Алли Горської. На будинку, де у 1970 році її було вбито, відкрили пам’ятну таблицю. З нами на пошануванні була тоді школярка Оленка Зарецька, яка, на мій погляд, дуже скидалася на свою бабусю. Відтоді Олена стала особистістю, створила фонд, який дав спадщині Алли Горської та Віктора Зарецького новітнє дихання. Презентації, виставки, лекції, дослідження, видання, творчі проєкти свідчать, що пам’ять і Олена Зарецька — засновниця Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького спадок Родини не лише в надійних руках, а й у серці. Для Олени – це скарб, ціну якому вона як художниця знає. Йдеться, звісно, не про грошовий еквівалент, а про феномен мистецтва шістдесятників, яке народилося в умовах мороку, щоб стати Світлом. Ще раз використала мотто про світло, коли подарувала Олені мою книжку “Світло повертається” (2025, ВД “Букрек”), де є есей “Невбитий вітер Алли Горської”. І вітер Горської, і сецесія Зарецького – це національні коди незламної України. Вони проступають і зчитуються в багатьох деталях дивовижної виставки “Віктор Зарецький. 100”, за що безмежна вдячність організаторам. ...Була ще одна зворушлива постать на екскурсії – маленька дівчинка Надійка, яка дві години ходила з нами по залах, слухала розповідь мами Олени, реагувала на імена, щось перепитувала, залазила під лавку, обдаровувала присутніх цукерками і бубликами. І ніскільки нікому не заважала. Бо ж ми розуміли, що дівчатко з символічним іменем Надія ступало по білій стежці, що виводила її до України, як вивела колись до Неї прадіда Віктора, Переможця тобто. Якщо є в України Надія – бути Перемозі! Під час майстер-класу розмова точилася про сучасні тенденції у створенні Дідухів, адже нині панує захоплення скандинавським мінімалізмом, наприклад, не вітається прикрашення Дідуха сухоцвітами чи використання різних злакових в одному виробі. Олексій Пшеничнюк, навпаки, прикрашає Дідухи сухоцвітами, робить їх пишними та насиченими завдяки поєднанню різних видів злакових культур. Тому до бібліотеки він приніс і сухоцвіти, і три види пшениці, і овес з льоном. Майстер запропонував зробити два види Дідухів – у вигляді деревця або у вигляді Снопа. Людмила Заліщук розповіла присутнім про знаного просвітянина Василя Кравченка, зокрема про роботу дослідника на ниві етнографії та про його краєзнавчі публікації сторічної давнини. Зачитані нею уривки з праць науковця додали зустрічі атмосфери. Майстер-клас завершився фотосесією, охочі ласували тортом з іван-чаєм, а на завершення композиторка Олеся Сінчук зіграла імпровізацію на тему “Щедрика”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин