Геноцид · “Народ України намагався вижити: сіяв і садив, молився Богові, народжував дітей, співав пісень”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Вшанували жертв голодоморів в італійському Форлі
Слово Просвіти, №51–52 за 2025 рік
Зінаїда ВОРОБЕЙ, працівниця Музею історії Луцького братства
“Слово Просвіти” вже розповідало про активну діяльність української діаспори у старовинному 117-тисячному італійському місті Форлі. Зокрема, про одного з лідерів, волинянку з села Сереховичі Ковельського району, колишню вчительку м. Ковеля Юлію Євтушик, нині громадянку Італії і України. Юлія Іванівна опинилась там у нелегкі 90-ті роки, коли мільйони українців шукали кращої долі за кордоном. Доки унормувалась з життям, вписалась в італійську буденність, звідала немало гіркого хліба. Однак, попри це, вперто долала мовний поріг, хотілось досконало вивчити італійську, теж співучу мову, як і свою рідну. Жертвувала відпочинком, сном, позаробочим часом. І, коли вже відчула, що опанувала її на пристойному рівні, прислужилася своя, українська. Почала надавати перекладацькі послуги в суді, торгівельній палаті, бізнесменам, карабінерам. Адже в місті багато вихідців з колишніх республік Союзу, з України. Активна, ініціативна за характером, патріотка Юлія Іванівна, коли розпочалась російська агресія, – в числі ініціаторів допомоги ЗСУ. Та й там треба свій “фронт” тримати. У місті діє російська діаспора, яка пропихає наративи “русского міра”. Лише зусилля українців, свідомих італійців не дали змоги відкрити потужно розрекламовану виставку про те, як московські окупанти відбудовують Маріуполь. Місцева влада відмінила захід. А два роки тому Юлія взялась за, здавалось, неймовірне – перекласти і видати для італійського читача книгу свого односельчанина, письменника, народного депутата України І скликання, почесного громадянина Волині, Луцька, рідного села Андрія Бондарчука. “Уклін ангелу” – це дві повісті про Голодомори 1932-1933, 1946-1947 років. Тема важка, але важлива, в Італії небагато людей знають про ці трагічні сторінки нашої історії. З мовними, друкарськими проблемами допомагали впоратись італійські друзі. Нелегко було знайти кошти для видання. Однак на початку нинішнього року книга побачила світ. Відбулись успішні презентації, про що вже йшлося в публікації. Згодом Юлія Іванівна налагодила контакти з настоятелем греко-католицької церкви св. Пилипа отцем Василем, тернополянином із Збаража. З ним вирішили у день вшанування жертв голодоморів провести у храмі важливий захід. Взяти в ньому участь побажав і єпископ релігійної округи. Це Божественна літургія, молитва, панахида-реквієм, пошанування пам’яті мільйонів українців вбитих голодом в часи комуністичного режиму. Була й музична частина заходу, представлена книга нашого земляка. З глибоко змістовною хвилюючою промовою виступила Юлія Євтушик. Насамкінець вона розповіла єпископу про автора, свого земляка, вручила владиці книгу з дарчим написом. Він щиро подякував, висловив благословення автору на добрі справи.
Виступ Юлії ЄВТУШИК у храмі св. Пилипа УГКЦ, Італія Слава Ісусу Христу! Дорогі брати і сестри! Ми зібралися сьогодні у молитві, аби вшанувати пам’ять тих, хто віддав своє життя за Україну. Наш народ знову проходить через страшні випробування: війна забирає життя воїнів, дітей, матерів і батьків. Кожного дня ми бачимо нові хрести, ми чуємо плач осиротілих родин, біль тих, кого катують у полоні, і скорботу сімей, чиї рідні зникли безвісти. Сьогодні ми єднаємося у спільній молитві, у слові та співі, щоб зберегти пам’ять про них і утвердитися у вірі, що світло Божої правди завжди долає темряву. Уже 11 років нашу Батьківщину нівечать, заливають кров’ю, розтоптують, ґвалтують, бомбардують, розстрілюють. Серце стискається й огортає фізичний біль, коли ми дізнаємося про нові жертви. Збільшуються кожного дня Алеї Пам’яті у всіх містах, селах України. Багато знайомих облич бачимо там... А коли чуємо сирени і бачимо вулиці, оздоблені квітами, – це не для наречених, не для святкування весілля, а для вшанування воїна, що повернувся “на щиті…” Ця війна не перша, і, можливо, не остання у протистоянні з нашими підступними ворогами. Вони нищать нас не лише гарматами. Можна вбивати цілі нації і народи хитрощами, облудою, брехнею та спокусливими обіцянками “світлого” майбутнього. Уже у 18 столітті було знищено Запорізьку Січ – військовий козацький осередок, що боронив українські землі. Після Першої світової війни і революцій була проголошена Українська Народна Республіка, що викликало великий страх у тодішній більшовицькій владі у Москві. І новонароджену Республіку знищили. Щоб зламати волю народу, почали використовувати методи приниження, придушення, обездуховлення. В Україні уціліли лише 10 відсотків церков. Решту було знищено, підірвано, сплюндровано, розграбовано. Бюджет Совєтського союзу поповнили золоті та срібні церковні вироби, – святині, які мали велику історичну та духовну цінність, їх переплавляли на звичайні злитки. Можливо, мало хто з вас знає, але у 1918 році комуністи, які пропагували атеїзм, вирішили провести показовий суд над Богом. На лаву підсудних поклали Біблію. Були присутні свідки, адвокати і також прокурор. Господь був засуджений до страти. Найабсурднішим було те, що на наступний день рота військових за командою стріляли в небо. Цей процес був першим і показовим, потім у інших містах почали виконувати “лінію партії”. Нещасних священників греко-католицького обряду або розстрілювали, або засилали в Сибір. Пригадайте жертвоприношення митрополита Андрея Шептицького. Його було заарештовано у 1914 році ще царською владою. Митрополита боялися і тримали під жорстким контролем совєцькі НКВС до самої смерті у 1944 році. Віру в Бога влада намагалась замінити атеїзмом. Але народ України намагався вижити: сіяв і садив, молився Богові, народжував дітей, співав пісень, вірячи, що лихо мине і це лише тимчасово... Але не так сталося, як гадалося. “Лише справжній голод може навчити селян усвідомити, що таке совєтська влада”, – заявив Ленін. І голод настав. 1932-1933 роки були найжорстокішими, найтрагічнішими в історії ХХ століття. Держава не мала коштів на будівництво заводів і фабрик, тож Сталін вирішив об’єднати усі приватні селянські господарства в колективні, тобто в колгоспи (можливо, дехто з вас чув про це від своїх батьків). Люди опиралися такому відвертому пограбуванню, але силою, обманом, погрозами все-таки колгоспи створили. Хто не йшов у колгосп – того висилали в Сибір. Людей обклали податками: на худобу, на землю, на фруктові дерева (і селяни почали масово вирубувати садки), був і податок на безшлюбних, який скасували лише у 1991 році!!! Діяв жорстокий закон про 5 колосків. Навіть за кілька колосків, підібраних на полі, людину карали багаторічним ув’язненням, або висилали у Сибір. Мені розповідали про одну жінку з нашого села. Щоб хоч чимось нагодувати дітей, вона пішла на колишнє власне поле, нажала трохи жита, посіяного зерном, відібраним у неї... Вирок – п’ять років ув’язнення, не дивлячись на те, що вона була вагітною, а дома залишалися маленькі діти… Таких нещасних, як вона, було багато. У селян відбирали усе: зерно, навіть призначене для посіву, харчі, одяг, не гребували нічим. Люди опинилися в повній нужді, без хліба і будь-якої поживи. Не було чим прогодувати сім’ю... Спочатку вмирали діти і старі, потім немічними ставали молоді та сильні, і теж помирали. Тисячі сіл спорожніли, не залишилося нічого живого – ні людей, ні пташок, ні тварин... Стукіт і гомін, пісні та жарти змінилися на тишу. Лише вітер відкривав двері порожніх будівель і шаруділо неопале листя на деревах... До 10 мільйонів українців загинули у ті страшні роки... Тож нині ми підносимо молитви за упокій їхніх душ. Нехай Господь прийме їх у Своє Царство, де немає болю і смерті. А нам нехай пошле силу пам’ятати і передавати правду далі, щоб подібне зло не ніколи не повторилося – ні в Україні, ні у світі. “І витре Бог кожну сльозу з очей їхніх. і смерті не буде, ані смутку, ані крику ані болю більше не буде, бо перше минулося”. Голодомор 1932- 1933 років визнано геноцидом українського народу. У порожні хати завозили з Сибіру та Уралу ешелонами москалів, які, не вагаючись поселялися у порожні будинки померлих українців і зараз вони так само заселяються у порожні хати маріупольців та інших окупованих міст. Голод – “найдешевший” і найстрашніший спосіб винищення населення. Дешево для тирана, катастрофа для людей. Нищити фізично – цього було мало, бо люди, навіть пристосувавшись до нової влади, – не забували нашу мову і культуру. Не забули наших народних казок і пісень, читали, навчалися у школах, працювали і найважливіше – любили свою землю і свій народ. Знищили і це. Під будь яким приводом арештовували і страчували, вивозили в Сибір наших найкращих митців. У Харкові побудували і надали в користування “Будинок слова” для наших письменників, але це була пастка. За ними слідкували, шпигували, а потім відправляли у Карелію. У Сандормосі 3-4 листопада 1937 року було розстріляно майже три сотні українських митців, науковців і культурних діячів. В урочищі Биківня, під Києвом, поховано від 200 до 300 тисяч українців. Серед них – найкраща духовна й культурна еліта нашого народу. От чому ми вивчали у школі лише рядки поетів, які, щоб вижити, писали: “нам сонця не треба, нам партія світить...”, а митці фольклору додали: “Нам їсти не треба – роботу давай”. Вони і зараз нас бояться. Катують, убивають хлопців і дівчат у полоні, намагаються принизити, зламати... Згадаймо нашу дівчину – журналістку Вікторію Рощину: захоплену в полон, закатовану, а її тіло повернули в Україну таким понівеченим, що спершу сумнівалися, чи це чоловік, чи це жінка. Це і є той самий ланцюг знищення українського народу й тих, хто відстоює незалежність. Під час Другої світової війни й Італія заплатила надзвичайно високу ціну. Близько 300 тис. цивільних і військових загинули, або зникли безвісти під час бомбардувань і в боях. Лише в Неаполі між 1940 і 1944 роками загинули від 20 тис. до 25 тис. мирних жителів, убитих під час авіаційних нальотів. Війна не знає кордонів – вона всюди приносить смерть, страждання і сльози. Сьогодні ми з повагою вшановуємо і їхні душі. Після того, як ми довірили пам’яті й молитві душі загиблих, усіх без винятку жертв, ми, серед болю, відчуваємо також обов’язок висловити щиру подяку. У цьому святому місці ми хочемо подякувати італійському народові, який у ці роки відкрив свої домівки і свої серця для багатьох українців, що тікали від війни. Ваша підтримка, ваша дружба і ваша людяність нагадують нам, що співчуття сильніше за будь-яку ідеологію. Для нас, дітей та онуків жертв Голодомору, цей жест гостинності має особливе значення, бо ми знаємо, що означає, коли світ мовчить перед чужими стражданнями. Сьогодні, завдяки вам, ми не самотні. Якось на уроці української мови я сказала: “Хочу бачити Україну такою ж гарною, як квітка”. Я мріяла про це з дитинства. Уже понад шістдесят років ношу в серці цю мрію – і досі сподіваюся побачити, коли вона справді розквітне. Україна живе, Україна чинить опір, Україна незламна. І настане той день, коли ми повернемо собі все – нашу землю, наших дітей, наших братів, нашу гідність.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
