Подія · “Такі концерти – це пам’ять. А пам’ять треба берегти і навчати наступні покоління, як треба шанувати наших визначних людей”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Музичний символ Андрія Бобиря
Слово Просвіти, №51–52 за 2025 рік
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Олександра БЄЛЄНЬКОГО
Багато цікавої інформації про життєвий і творчий шлях Андрія Матвійовича розповів ведучий концерту Роман Коляда. Чимало цікавих фактів з життя митця присутні в залі дізналися і від гостей заходу. – Андрій Бобир виростив ціле сузір’я майстрів бандури, а як виконавець подарував нам усім позивні Українського радіо “Реве та стогне Дніпр широкий”, – зазначив секретар Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України Вадим Міський. – Ці позивні, які відкрили сьогоднішній концерт, є вже частиною нашої культурної пам’яті і нашої української ідентичності. Звісно, Андрій Матвійович видатний музикант. Але мене, як дослідника історії радіомовлення більше цікавить не музика, а стиль його життя. Під час Другої світової війни він був пілотом бойового винищувача. Літак був американський, отриманий у рамках лендлізу. Уявіть собі – в українському небі український пілот за штурвалом американського винищувача боронить українську землю від країни-агресора. Нічого не нагадує? Насправді дуже простежуються паралелі з сьогоденням. Збереглися свідчення, що літаючи на цьому винищувачі, він відмовився полишити мистецтво. Андрій Бобир грав у виставах на фронті. Також грав на бандурі, яку створив сам. Літав з цим музичним інструментом. Отже, бандура його супроводжувала не лише на землі, а й у небі. До речі, цей музичний інструмент зберігається у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва у Києві, де його можна побачити. Це унікальний артефакт тієї епохи. Головний урок, який для нас залишив Андрій Матвійович, полягає в тому, що навіть найтяжче випробування – війна, не має ламати нашу силу, нашу волю жити і працювати. Ці слова є головним стрижнем, який рятує і тримає. Після війни у нього були чудові викладацька та композиторська кар’єри. В його доробку понад 500 перекладів для бандури. Він очолював ансамбль бандуристів Українського радіо, який згодом став оркестром. Більше 200 його записів залишилося у фондах Українського радіо. Завдяки цьому наступні покоління будуть знати, як звучить наша музична спадщина, як звучала та епоха. Велика подяка Українському радіо, що зберігає спадщину наших видатних митців! – У музеї Українського радіо, яким я опікуюся, на почесному місці 20-ти секундна фонограма позивних, – розповів дослідник історії Українського радіо Анатолій Табаченко. – І коли я ставлю її на магнітофон, коли вона починає звучати – люди завмирають, я бачу, як світліють їхні обличчя, спалахують очі у старшого покоління, яке пам’ятає, як це було в ефірі. Я те ж саме відчував багато років тому. В епоху до інтернету ми слухали радіо на старих лампових приймачах, на коротких хвилях. Поруч з позивними радіо ВВС, польського радіо звучали позивні Українського радіо на бандурі у виконанні Андрія Бобиря. Це прекрасний музичний символ. Мені доля дала прекрасний подарунок бути знайомим з Андрієм Матвійовичем. У 1986 році я готував передачу до Дня радіо. Вона складалася з кількох сюжетів, один з яких вирішив присвятити автору позивних. Ми зв’язалися по телефону і Андрій Бобир запропонував мені приїхати до Будинку звукозапису, де відбувалися репетиції оркестру. Я мав можливість побачити, як він працював з музикантами. Коли репетиція закінчилася, ми залишилися удвох. Я включив магнітофон і записав його легендарну, захопливу історію. Про те, як він не встиг отримати диплом по класу бандури, бо почалася війна. І замість диплома – повістка на фронт. У нашому музеї є фотографії Андрія Матвійовича під час війни – чорнявий, вродливий, типова українська натура. Справжній козак, хоч картини малюй. А поруч з ним американський літак. Вдячний долі за цю зустріч. Потім передача прозвучала по радіо, вона мала великий успіх. Скажу по правді, до нашої зустрічі я навіть не уявляв, яка це велична постать. А те, що зараз відбувається на цій сцені ще раз засвідчує, яку роль відіграла постать Андрія Матвійовича в історії Українського радіо. – Ми провели круглий стіл з нагоди ювілею Андрія Матвійовича, – повідомила завідувачка відділу українських народних інструментів Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України Олена Кореняк. – Запрошуємо до нашого музею поділитися своїми рефлексіями щодо пісень Андрія Бобиря. Любов до України передає його пісня. А зустріч у дитинстві з мандрівними кобзарями визначила долю майбутнього музиканта. На своєму шляху він знайшов ту сродну працю, про яку писав Григорій Сковорода. І був вірний своїй стежці усе життя. На світлинах можна побачити Андрія Матвійовича у різні роки його життя. Тут також його знані учні. Коли у 1992 році Андрій Бобир після довгих років плідної праці директором та художнім керівником Оркестру народних інструментів вийшов на пенсію, то його запросили працювати до нашого музею. Він знаходив можливість долучатися до музейних заходів на кобзарську тематику. І відвідувачі музейної виставки “Живі струни України”, присвяченої українським народним інструментам, знайшли в особі Андрія Матвійовича незабутнього оповідача і чудового виконавця. Аби вшанувати цю людину ми могли б видати збірку пісень, які він виконував чи оприлюднити його записи. А ще ініціювати встановлення пам’ятної дошки на будинку, де жив Андрій Бобир. Все це була б наша шана і любов до цієї прекрасної людини.
*** Розпочали концерт легендарними позивними Українського радіо у виконанні Андрія Бобиря. Присутні в залі тепло вітали виступи Академічного оркестру народної та популярної музику Українського радіо під орудою Михайла Пікульського. Бурхливими оплесками зустрічали виступи народних артистів України Наталії Николаїшин та Сергія Магери, тріо бандуристок Українського радіо у складі народної артистки України Тетяни Маломуж та заслужених артисток Катерини Коврик і Ольги Нищоти. А ще – заслуженого артиста України Миколи Шуляка, лавреатів всеукраїнських та міжнародних конкурсів Антона Бойка, Ірини Литвиненко, солістів Сергія Захарця та Анатолія Шмітька. У їхньому виконанні прозвучали українські народні пісні “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Іванку, Іванку”, “Ой, чорна я, си чорна”, “Вечір на дворі”, “Мав я раз дівчиноньку”, “Ой не світи місяченьку”, “Стоїть гора високая”, “Дивлюсь я на небо”, “Бандуристе, орле сизий” та інші. Також публіка мала радість послухати “Вальс” Дебори Хенсон-Конант (США), мелодії “Коломийка La Vita” Володимира Зубицького, “З Україною в серці” Івана Небесного. І це лише частина концертної програми.
*** Після завершення концерту поспілкувався з деякими його учасниками. Наталія Николаїшин, народна артистка України: – Коли я ще була студенткою тодішній очільник Академічного оркестру народної та популярної музики Святослав Іванович Литвиненко, зацікавившись моїм репертуаром, запросив на прямі ефіри. Там я мала змогу виконувати українські романси та народні пісні. Ці прямі ефіри відбувалися по вівторках. Ніколи їх не забуду. Це було так хвилююче, так відповідально. Адже у прямому ефірі в жодному разі не можна схибити. Оголошували пісню і ми по черзі підходили до мікрофону. Було це ще у 1990-ті роки. Для фондів Українського радіо я записала багато українських народних пісень і арії в перекладі для оркестру народних інструментів. Також писали Баха, Генделя. Загалом було чимало класики – української та зарубіжної. Такі концерти – це пам’ять. А пам’ять треба берегти і навчати наступні покоління, як треба шанувати наших визначних людей. Адже Андрій Бобир, якому присвятили новий концерт, був відомий не тільки тим, що записав на бандурі позивні для Українського радіо “Реве та стогне Дніпр широкий”. Пам’ятаю раніше кожен ранок починався цими позивними о 6 годині. Він навчався, а потім викладав у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України). За цей час зробив багато перекладів українських пісень для своїх учнів. І виконував їх сам у власному перекладі для бандури. Це було дуже важливо. Також пам’ятаємо, що Андрій Бобир був художнім керівником та головним диригентом Оркестру народної та популярної музики. Напередодні таких концертів ми узгоджуємо матеріал, тематику наших виступів. Цей репертуар не є в нашому постійному виконанні. Тому треба готуватися, повторювати. Брати участь у таких концертах для нас, виконавців, надзвичайно відповідально.
Цього разу мені відразу запропонували виконати народні пісні. Взяла до виступу мелодію “Нащо мені чорні брови”, а для контрасту “Ой я знаю, що гріх маю” та “Ой не світи місяченьку”. До речі, коли я починала свою викладацьку практику у Національній музичній академії, то моя вихованка Зореслава виконувала саме цю пісню на бандурі. Я прискіпливо ставлюся до своїх виступів. Тому, що ніколи не буває однакового психічного і фізичного стану, завжди є якісь нюанси. Намагаюся своїм голосом донести зміст цих пісень. Якщо говорити про жартівливу запальну пісню “Ой я знаю, що гріх маю”, то прагну показати її характерні етнічні риси. Щоразу ми творимо, малюємо картину і створюємо образ. Було дуже приємно, що нас так тепло приймала публіка. Це добре відчувалося на сцені. Серед нових моїх робіт – партія Стелли в опері Оффенбаха “Казки Гофмана” у Національній опері України, що стало для мене несподіванкою. А зараз ми готуємося до різдвяно-новорічних концертів, повторюємо програму. Сергій Магера, народний артист України, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка: – Наприкінці 90-х років я готувався до якогось міжнародного конкурсу, на який треба було зробити звукозапис. Цей запис мав бути якісним. Його мені зробили у Будинку звукозапису Українського радіо. На той час тут працював відомий звукорежисер Леонід Більчинський. Багато учнів Леоніда Анатолійовича і зараз там працюють. Настав день, коли ми робили цей запис під рояль у малій студії. Я виконував досить складну італійську арію герцога д’Аркоса з опери “Сальватор Роза”, музика А. Гомеса. Від цього запису він був у захопленні, обійняв мене і порівняв з Борисом Гмирею. Для мене така оцінка була найбільшою похвалою. Після цього почалася моя співпраця з Будинком звукозапису Українського радіо, а ще з Академічним оркестром народної та популярної музики. Цим оркестром тоді керував Святослав Литвиненко. (На вечорі Андрія Бобиря під час свого виступу я запросив Святослава Івановича на сцену). З цим оркестром зробив багато записів до фондів Українського радіо. Кожен такий концерт був по-своєму особливим. Зокрема, цікавими були ті концерти, що відбувалися у прямому ефірі. В останні роки радіо “Культура”, на жаль, стало менше висвітлювати музичні події. А раніше це мені дуже допомагало. Такі концерти створювали коло шанувальників, а це окрилювало. Було приємно, коли хтось зі знайомих при зустрічі говорив, що чув мене в якійсь передачі по радіо. Мама розповідала, як зустріла у своєму райцентрі на базарі знайому і та з вдячністю розповідала про мій виступ. Це сприяло, аби країна знала своїх митців. Приємно, що згадали про таку людину як Андрій Бобир. Я дуже багато про нього чув від колег та диригентів. Став більше цікавитись і дізнався, що це дійсно була велика людина, великий музикант, великий українець. Дуже потрібні такі концерти, а ми повинні пам’ятати своїх вчителів. У концерті взяв участь мій студент Антон Бойко, який співав “Реве та стогне Дніпр широкий”. Цей твір мав співати я, але не вистачало часу, щоб його повторити. (Паралельно з підготовкою до цього концерту готували “Казки Гофмана” у Національній опері України). Отож, я запропонував свого хорошого студента. Також запропонував провести паралель вчителі – учні. Як відомо, Андрій Бобир був не тільки прекрасним диригентом, а ще й прекрасним викладачем. Серед його учнів був колишній керівник Національної капели бандуристів України Микола Гвоздь. Сам Андрій Бобир був учнем Григорія Верьовки. Сьогодні я беру участь у концерті як митець, а поруч зі мною – мій студент.
У Будинку звукозапису Українського радіо відбувся концерт “Бандуристе, орле сизий”, присвячений 110-й річниці від дня народження українського співака-бандуриста, диригента, педагога, народного артиста України Андрія Бобиря. Окрасою цього концерту став музичний супровід Академічного оркестру народної та популярної музики Українського радіо, художній керівник та головний диригент Михайло Пікульський.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
