Незабутні · “Силовики завзято виривали з рук вірян не лише православні хоругви, але й синьо/жовті стяги”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Вшанували пам’ять патріарха
Слово Просвіти, №51–52 за 2025 рік
За ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно з Постановою ВР “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024-2025 роках” ювілей Патріарха відзначається на державному рівні. У Києві, Івано – Франківській області та в селі Кустолова – Суходілка Михайлівської сільської громади Полтавського району Полтавської області відбулися заходи з вшанування пам’яті видатного українця. З 1944 по 1946 рр. майбутній Патріарх поневірявся у Кустолово-Суходільській колонії № 17 сталінського НКВС по Полтавській області (нині це територія села Кустолово-Суходілка, підпорядковане Михайлівській сільраді). Тож за ініціативи директорки Департаменту культури і туризму Полтавської ОВА Ірини Удовіченко, представника УІНП у Полтавській області Олега Пустовгара та відділу освіти, культури, молоді та спорту виконавчого комітету Михайлівської сільської ради Полтавського району саме у цій громаді вшанували борця за українську, автокефальну, помісну православну церкву просвітницьким зібранням. Воно відбулося у Кустолово-Суходільській сільській бібліотеці. Згадували життєвий шлях патріарха, його діяльність як церковного лідера, богослова, правозахисника та борця за незалежність України у ХХ столітті. Обговорювали його внесок у становлення незалежної України, Української Церкви та відродження духовності в нашій державі. Учасники зібрання підтримали ініціативу Олега Пустовгара та Михайлівського сільського голови Миколи Коляндри і відділу освіти, культури, молоді та спорту виконавчого комітету Михайлівської сільської ради Полтавського району щодо створення у Кустолово-Суходілці нового міс-
Цьогоріч у грудні – 100-річчя з дня народження Василя Романюка (Володимира) (1925-1995), патріарха Київського і всієї Руси-України Української Православної Церкви Київського Патріархату, церковного діяча, богослова, члена Української Гельсінської групи, політв’язня комуністичного режиму, діяча ОУН, борця за незалежність України у XX столітті.
цей час тісно подружився з українськими дисидентами, хрестив В’ячеслава Чорновола, вінчав Опанаса Заливаху, дружив з істориком Валентином Морозом. У 1972 році повторно арештований і як “особливо небезпечний рецидивіст” відправлений на 10 років російсько-комуністичних таборів до Мордовії. Там постійно бунтував проти злочинної адміністрації. У 1976 році публічно відмовився від совєцького громадянства, а також офіційно перейшов в Українську автокефальну церкву. У таборах вступив в Українську Гельсінську спілку. Після таборів певний час працював двірником. У 1983 році отримав можливість вести душпастирську службу на Київщини. А вже 1985 року, під тиском КДБ, мігрував разом з сином Тарасом до Канади. Повернувся в Україну 1989 року. За рік був пострижений у чернецтво й возведений у сан архімандрита з ім’ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського. Після смерті патріарха Мстислава возведений у сан митрополита. На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року обраний Патріархом та інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі. За півтора року багато зробив для утвердження авторитету українського православ’я. 14 липня 1995 року його тіло знайшли на лавці в Ботанічному саду Київського університету, куди його запросили на зустріч дві невідомі жінки. Офіційним діагнозом була хронічна ішемічна хвороба. Однак у цій смерті досі лишається багато запитань. Похований на Софіївській площі. Похорон увійшов в історію під назвою “чорний вівторок”, бо закінчився кривавим побиттям кількох тисяч людей, які прийшли віддати останню данину пам’яті. За традицією священників такого рівня прийнято ховати на території православних святинь. Тому церква звернулася до влади за дозволом поховати Патріарха Володимира або у Видубицькому монастирі або в Києво- Печерській Лаврі чи Софії Київській. Уряд дозволив робити це на Байковому кладовищі. Переговори безрезультатно тривали чотири дні. Вранці 18 липня церква і громада прийняли рішення про поховання тіла Патріарха Володимира за православною традицією в Софії Київській. На чолі процесії тоді йшли народні депутати від Народного Руху, “Просвіти”, зокрема, В’ячеслав Чорновіл, Павло Мовчан; від УНА-УНСО, також перший президент України Леонід Кравчук. Після відспівування тіла скорботна хода повернула до Софіївського майдану. Тут їх зустріли спецпідрозділи міліції, що забарикадували всі входи на територію заповідника. У них було завдання — в жодному випадку не допустити тіла Патріарха за ворота. За православною традицією поховати небіжчика треба було до заходу сонця. Спонтанно виникла думка викопати могилу просто біля головних воріт Софії. Коли могила була готова, труну з тілом Патріарха Володимира почали опускати. Центральні ворота Софії розчинилися і звідти вискочили до тисячі бійців спецназу. За кілька хвилин площу окропила кров: під міліцейські дубинки потрапляли і жінки, і старі, і каліки. Кілька людей, що залишилися біля могили (серед них були Віталій Карпенко, тодішній редактор “Вечірнього Києва”, та В’ячеслав Чорновіл), руками засипали яму. Дати команду викинути з могили труну не наважилися. Число жертв цього свавілля, за яке ніхто не був покараний, невідоме. Спогадами про події 30-річної давнини поділився Валерій Пальчик, командир Полтавської обласної організації УНСО 1991- 1999 роках, учасник кавказьких воєн у загонах УНСО (на боці Грузії й Чечні), стрілець УНСО, котрий вступив у бій проти московської імперії на території Грузії, проливши свою та ворожу кров; учасник Революції Гідності, ветеран російськоукраїнської Війни за Незалежність, учасник боїв під Бахмутом, нині журналіст і письменник, автор книг “УН- СО. Перший посвист куль” та “Дружба скріплена кров’ю”. Поділився спогадом також представник УІНП в Полтавській області, прессекретар Полтавської обласної організації Народного Руху України у 1993-96 рр. Олег Пустовгар: “У велелюдних похоронах Патріарха брало участь чимало активістів Руху з Полтавщини. По їх приїзді до Полтави як прессекретар Полтавського крайової організації НРУ я організовував і проводив пресконференцію людини, яка стояла біля витоків відродження православ’я на Полтавщині, діяча УАПЦ, секретаря Полтавської єпархії УПЦ Київського патріархату, нині настоятеля Свято-Покровської церкви ПЦУ у мікрорайоні Сади м. Полтави о. Mиколая Храпача. Він тоді детально і яскраво повідав журналістам Полтавщини про жахливе побоїще у Києві, яке спровокували антиукраїнські сили. Також я зачитав для ЗМІ заяву голови НРУ В’ячеслава Чорновола, яку оперативно “скинули” факсом колеги з “Рух-прес”. У цій заяві Народний Рух вимагав покарати усіх причетних до побоїща та тих, хто вчиняв наругу над державним символом – прапором України. Силовики тоді завзято виривали з рук вірян не лише православні хоругви, але й синьо-жовті стяги і… топталися по них! На жаль, попри значну кількість журналістів на тій пресконференції, в інформпростір Полтавщини правда просочилася лише на шпальти газет “Полтавська думка”, “Молода громада”, “Вечірня Полтава” та в ефір телеканалу “ЮТА-ТВ”. Спрацювала посткомуністична цензура з боку редакторів, видресируваних в часи срср. Та “шила в мішку не сховаєш”. Зараз це урок історії, який маємо знати і враховувати під час виконання Закону “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій”, адже Держслужба з етнополітики та свободи совісті винесла припис, яким зобов’язувала Київську Митрополію так званої УПЦ (а насправді – філії московського патріархату в Україні) ще до 18 серпня надати рішення щодо виходу УПЦ зі структури Російської православної церкви (РПЦ), втрати чинності для УПЦ усіх положень Статуту РПЦ”.
Представництво УІНП в Полтаві
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
