На перехрестях історії · “Попри репресії, кожне нове покоління українців продовжувало боротьбу за Україну”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Етномовні наслідки російщення України та українців Історико;етнологічний аналіз
Слово Просвіти, №51–52 за 2025 рік
Володимир СКЛЯР
За ініціативою Ганни Скрипник – директора Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України перевидано його творчу спадщину, зокрема й етномовні дослідження. Слід зазначити також, що Павло Чубинський провів перший перепис населення міста Києва у 1874 році. Олександр Русов продовжив дослідження етнічного складу населення України. Підготував розділ “Статистика українського населення Європейської Росії” у 2 томі першої енциклопедії з українознавства за редакцією Федора Вовка та Михайла Грушевського. Олександр Русов провів перший перепис населення міста Харкова у 1893 році. Царський режим переслідував українських етнологів Павла Чубинського та Олександра Русова. За свою діяльність вони опинилися на засланні, а їхні праці за радянських часів опинилися у “спецхрані” і не були доступні для науковців. Варто зазначити, що Павло Чубинський, перебуваючи на засланні в Архангельській губернії та започаткував етнологічні дослідження північних народів, зокрема ненців. Втративши здоров’я на засланні, видатний учений помер у віці 42 роки. Активізувалися етнологічні наукові студії в добу Українського національного відродження 20-х рр. ХХ ст. Фундатором сучасних етнодемографічних і етномовних досліджень в Україні став видатний учений Арсен Хоменко, який відіграв важливу роль в організації, проведенні та публікації матеріалів перепису населення 1926 року. Він працював не лише в ЦСУ, але й в Інституті демографії ВУАН, який очолював академік Михайло Птуха. На жаль, Арсен Хоменко був знищений сталінським тоталітарним режимом у 1939 році, а його доробок опинився в спецхрані. Трагічну долю вченого дослідив історик Василь Марочко у своїй праці “Причина смерті – розстріл”. Така ж доля спіткала й академіка Всеукраїнської академії наук (ВУАН) Степана Рудницького, який обрахував площу українських етнічних земель на початку ХХ ст. Його розстріляли у листопаді 1937 року в урочищі Сандармох в Карелії. Унікальною є його праця “Українська справа зі становища політичної географії”. Назріла потреба перевидати науковий доробок А.П. Хоменка та С.Л. Рудницького. Тобто, за часів Російської імперії українські етнологи зазнавали репресій і опинялися на засланні, а за часів сталінського тоталітаризму їх фізично знищували. Фактично від початку 30-х рр. ХХ ст. і аж до розвалу СРСР етномовні дослідження в Україні були табуйовані, а науковий доробок українських етнологів опинився у “спецхрані”. Дослідження за цим науковим напрямом проводив спочатку у Галичині, а потім в еміграції Володимир Кубійович – ініціатор створення “Енциклопедії українознавства”. Зі здобуттям незалежності України відновилися наукові студії досліджень етномовних процесів. Важливий внесок у дослідження цих процесів належить Федору Заставному – фундатору львівської наукової школи етногеографів, а також етнологам – член-кореспондентам НАН України Всеволоду Наулку та Володимиру Євтуху. Важливим напрямом досліджень стали мовознавчі студії Лариси Масенко, Ореста Ткаченка, Григорію Півторака. Дослідження етнічного складу населення проводили Мирослав Дністрянський, Сергій Чорний. Доробок за цим напрямом має й автор статті. Сучасна Україна є не лише посттоталітарною, але й постколоніальною країною. Це не лише десятиліття радянського (комуністичного) тоталітаризму, але й століття російського колоніалізму. Після поразки Української революції 1917–1921 рр. і аж до 1991 році Україна опинилася під російською окупацією. Щоб надати російському більшовицькому окупаційному режиму “українського забарвлення” була створена маріонеткова УСРР, з 1937 року УРСР. СРСР був лише новим різновидом російської імперії. Якби Україна була незалежною, жодної необхідності проголошення її незалежності у 1991 році не було б. За радянських часів свідомо утверджувалася міфологема про “братерські” народи та “братерські” мови. Якби українська, білоруська, російська мови дійсно були “братерськими”, то українці вільно володіли не лише російською, але й білоруською мовами, а білоруси, відповідно, не лише російською, але й українською мовами. Росіяни також вільно володіли не лише своєю, але й українською та білоруською мовами, але це не так. Зросійщення українців та білорусів не є проявом “братерських” почуттів, а є безпосереднім результатом російської імперської політики. Не випадково у 1933 році була проведена “реформа” української мови з метою “зближення її з російською мовою”. Російщення української мови продовжувалося і за “реформ” 1946 та 1960 рр. Така мовна політика радянського режиму була не чим іншим, як лінгвоцидом. Аналіз напрямів та результатів цієї мовної політики здійснили українські мовознавці Юрій Шевельов та Лариса Масенко. Зміни етномовного складу населення України за радянських часів не були природними, а стали результатом цілеспрямованої та послідовної політики російщення України з її геноцидом, етноцидом, лінгвоцидом та депортаціями. Російщення – це політика царського, радянського та сучасного путінського режиму, спрямована на ліквідацію української нації (насильницьку асиміляцію українців), поглинання України, використання її демографічного та соціально!економічного потенціалу в імперських інтересах. У Російській імперії відкрито визнавали, що українці та білоруси не є окремими етносами, а етнографічною групою росіян, а в СРСР імперська політика російщення була вбрана у “братерські” шати. Найважливішим у цій політиці стало свідоме знищення україн! ської національної еліти та пере!
творення українського загалу на аморфну етнографічну масу, яка зазнавала прискореної мовної та етнічної асиміляції. Наслідком цієї політики стали зміни етно! мовної структури населення Ук! раїни на користь росіян та зро! сійщеного за мовою населення, насамперед в урбаністичному се! редовищі та намагання перетво! рити українські етнічні землі на російські, що вже сталося на ві! дірваних від України теренах Ста! родубщини, Північно-східної Слобожанщини, Східного Приа! зов’я, Кубані. За часів президентства В. Януковича відбувалося повзуче підпорядкування України кремлівській владі. Лише революція Гідності врятувала Україну від національної катастрофи. Не зумівши підпорядкувати Україну через свою агентуру, путінський режим розпочав гібридну війну. Після початку російської агресії 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення 2022 року, російська окупаційна влада нищить всі ознаки української ідентичності на окупованих теренах України. Активно проводиться асиміляція української діаспори на території країни-агресора. Чисельність українців у цій країні за матеріалами переписів скоротилася вп’ятеро з 4,5 млн. осіб у 1989 році до 884 тис. осіб у 2021 році, попри багатотисячну трудову міграцію наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Українці бояться визнавати себе українцями, а записуються росіянами (прихована (латентна) етнічність). Як привід для розгортання російської агресії в Україні у 2014 році (операції “русская весна”) була теза про “захист росіян та російськомовного населення”. Для роздмухування сепаратистських рухів використовувалися інерційні впливи політики російщення України за радянських часів, які найбільше збереглися у Криму, Донецькій та Луганській областях. Однак спроба кремлівської влади використати проросійські настрої та створити міфічну “Новоросію” на теренах усіх східних та південних областей провалилася ще в 2014 році. Лише Крим та незначна частина Донецької та Луганської областей були захоплені російськими військами за підтримки створених ними сепаратистських угрупувань. Сучасна кремлівська влада повернулася до імперських міфологем ХІХ ст., коли заперечувалося існування українців як окремої нації, а українці визнавалися лише етнографічною групою росіян. Не визнаючи українців як окрему націю, путінська влада заперечує існування незалежної Української держави. Тому головною метою агресора є ліквідація української держави та знищення української нації. Політика російщення українців втілюється кремлівською владою на окупованих територіях, де знищуються всі ознаки української ідентичності. В Криму переслідувань зазнають кримські татари (киримли), які лише наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. розпочали повертатися на свої історичні землі. Аналіз інерційного впливу етномовних процесів радянської доби (російщення України) варто розглядати у межах концепту Рафала (Рафаїля) Лемкіна “Радянський геноцид в Україні”, який він оприлюднив ще у 1953 році та визначив як “класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації (російщення. – В. С.), а саме – винищення української нації”. Рафал Лемкін акцентував увагу на тому, що “Українська нація є надто багатолюдна, щоб можна було її цілковито знищити ефективним способом. Однак її релігійне, інтелектуальне і політичне керівництво, її вибрані і вирішальні частини є доволі малі, і тому їх легко ліквідувати. Тому радянська сокира вдарила з повним розмахом саме по цих групах, вдаючись до відомих знарядь масового вбивства, депортації, примусової праці, заслання і голоду”. Ця фундаментальна праця Р. Лемкіна була опублікована вперше в Україні Сергієм Грабовським (Інститут філософії НАН України) у 2009 році та перевидана 33 мовами за ініціативи Романа Сербина та Олесі Стасюк. Праця Рафала Лемкіна “Радянський геноцид в Україні” повинна бути на столі у кожного учителя, викладача вищої школи, а особливо у всіх українських можновладців, щоб зрозуміти природу російського імперіалізму, зокрема і путінізму та усвідомити, яку смертельну загрозу для Україні та українців несе імперська Росія. Фундатор міжнародної концепції геноциду окреслив 4 напрями політики радянського режиму щодо України: “Перший удар спрямований на інтелігенцію – “мозок нації”. Знищення наукової та творчої еліти (від “Розстріляного відродження” 30-х рр. ХХ ст. до репресій проти дисидентів 60–80 рр. ХХ ст.) У сучасній Україні більше знають про репресії щодо українських письменників, художників, театральних діячів, однак недостатньо відомо про погром української науки та освіти. З 1928 року політбюро ЦК КП(б)У розпочало процес підпорядкування ВУАН, знищення українських наукових установ та репресій проти науковців. У червні 1929 року партійне керівництво здійснило переворот у ВУАН. Політбюро ЦК КП(б)У визначало списки новообраних академіків та член-кореспондентів з подачі ОДПУ, як і тих академіків, які виключалися зі складу ВУАН. Розгром ВУАН розпочався з арештів у справи СВУ у 1929 році і фактично завершився у 1933 році, коли всі українознавчі установи були знищенні, а науковці репресовані, значна частина з них розстріляна. У 1933 році заборонено “Харківський правопис” та проведено “реформу” української мови з метою “зближення” її з російською. Ліквідовано Інститут наукової української мови ВУАН, а більшість його співробітників
Дослідження етномовних процесів в Україні є важливим завданням сучасної української етнології. Започаткування дослідження цих процесів належить видатному українському етнологу Павлу Чубинському, який навіть у національному гімні визначив межі українських етнічних земель (від Сяну до Дону) та ініціював проведення першого одноденного перепису у місці Києві у 1874 році.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
