Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінка · с. 15сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №52 за 1998 рік

Слово Просвіти, №52 за 1998 рік

о оч ПИЙ ПР о ни ви. щи нина тт 0 оон тр АЧЯ ОСОБИСТОСЧІТ «Моцартеум у» у Зальцбургу, римський «Сан карло» Барселона Амстердам, Брюссель, Алжир, інші міста свропи та світу, де гастролювала, помножували міЖНародну сплаву співачки у 1953 році Євгенія Зарицька здійснила гастрольну поїздку містами Америки (Нью-Йорк, Чикаго, Філадельфія .), де теж здобула прихильників, полонивши їх своїм ЧУДОВИМ СПІВОМ Серед виконаних оперних партій особливо вирізняються Марина ї Марфа з опер Мусоргського «Борис Годунову | «Хованщина», Кармен із однойменної опери Бізе, Керубіно з «Веалля Фігаро» Моцарта, дмнеріс и Азучена з опер Верді «Ада» І «Трубадур».. Як камерна співачка виступала солісткою світових оркестрів під орудою багатьох знаменитих диригентів. Євгенія Зарицька також відома у світі як талановитий інтерпретатор творів Равеля, Гіндеміта, німецьких романтиків -- Шуберта, Шумана, Брамса, Вольфа Кілька концертів записала на платівки, зокрема Малєра (під диригуванням ван Беїнума), пісні Шопена та Мусоргського, заголовну партію в опері «Княжна Герольдштейн» Оффенбаха Як щира українська душа, співачка пристрасно популяризувала українську музику за кордоном -- романси Писенка, Людкевича, Ревуцького, Барвінського. Набутком колекціонерів стали записи творів цих та інших авторів на платівках Останні роки життя (1974--1978) окреслені педагопчною діяльністю в Парижі. Бо ж грішно це -- набутий творчий досвід із собою забирати в небуття повинні ж підхопити учні безсмертний спів ії у храмі Мельпомени... 6. Осінній жовтим лист над тугою мовчання Письменникам у цьому випадку у світі легше належність до тієї чи іншої культури визначається для них за критеріями місця народження чи громадянства; на допомогу приходить і мова письма. Для художника можна додати ще стилі и творчу манеру, зразки, що наслідуються . А як бути співакам, коли вони перебувають у своєрідному вигнанні, співають кількома мовами, виконують твори різнонаціональних композиторів, народжуються в одних місцях, живуть в інших, душа метається між пунктами гастрольних турне, а останній їхній притулок зчаста сам Бог призначає деїнде.. Куди їх приписати, аби душа знайшла вічний споки. Наийкращим принципом, імовірно, буде принцип родової пам'яті аким себе передуам відчував митець... Якщо ж слідувати цьому принципові, то "Євгенія Зарицька "-- свідома! українка, один із золотих голоав своєї! втраченої вітчизни -- України. З української церкви святого Володимира вершила свою останню земну путь Але ж власне французький жовтий лист сльозою скапував із печальних дерев жовтневої пори на свіжий іще грунт над тугою мовчання. | ще цвіли повсюдно хризантеми -- й у Парижі, і далеко від нього, в Україні | до новонасипаного горбика на цвинтарі Баге лягали букетики французьких хризантем -Тож спомин цей нехай букетом запізнілим скромним оанніх наших сумовитих хризантем як каяття над мармуром холодним світами розпорошено! слави Володимир ГЕРМАЙНІ чого ої й про и тив я А РА й й з од о ням ой й РОН Газ я мок б ень я фаноная поводож авооції ій ово б й я а фов ово оше я -ойов й йшов ого РО «йттатв Во йо ово фРОоВоЮоз ово про 70 и КИ РР км Патон ІДУ РУК КИ Ж р РОН Р он затим в рой дов ово гово |з 0 7 "діо ос й оф нон, зо й ЖОтоЖ мож ооо оо Чон но в Се ОР т п пн р РН Ж РІ оч і о м Р РУ що РР РР; Р и но рн я р и Р и і фони Жов ого гою ФОР чо 0 о 0 Га юю. Чом не во ан пи ДОН "чага або РОК ро ПОД Р кп пня жи я о В ков, ГРЖио АЙ ї є ЖИ ї м и "ПАТ на ши мо Р й "терор Р РОРОРО; "є жовою о РеИ й Рій бо ІП иивнио ян ИЙ. ва тот "т зно й РО ОО У ій й пи ра зим Ше є зов у я ї я ий "ой «нов і Я є ово жо ій г С пої ййтй виь й мі ВИ жо Ні СПОГАДИ ЯК СПОВІДЬ Згадується зимовий день якогось-то року в селі В'юнище на Переяславщині (тепер його затопила Канівська калюжа, чи то пак море) Бібліотекар тітка Оксана дає літній читачці книжку і каже: «Ви будете плакать, ви ж така сльозлива..». Та взяла її, щось сказала, а потім: «Та тут останніх сторінок немає». «Нічого, прочитаєте, я вам розкажу», -- заспокоїла бібліотекарка. Ми, хлопчаки, що на канікулах гуляли біля клубу, де й була бібліотека, побачили наступного дня, як до відкриття прийшла та тітка, щоб дізнатися, чим закінчився роман. Не пам'ятаю, чи були в неї заплакані очі, а от книгу не забути -- роман Анатолія Дімарова «Їдол». Це постало перед очима після прочитання книги мемуарів А. Дімарова". Читалися 1 ранні його твори, 1 три томи «Їсторій» -- «Сільські історії» (1987), «Містечкові історії» пед та «Боги на продаж. Міські історії» (1988). А були ж романи «І будуть люди» та «Біль і гнів», котрі тоді, в сімдесяті, несли слово правди, -- і бачимо величну епопею про життя України в ХХ столітті. Але хіба можна було написати щиро, так, як знав ти життя, як знав і розумів людей, з якими поруч жив? Та все ж твори А. Дімарова, як зауважено в останній «Історії української літератури ХХ ст.» (Кн. ІП, част., 2.-- К., 1995), «це був художній світ, куди шлях олжі був заказаний. Як офіційній, так і літературній» (с. 305). Тому його нещадно «редагували», часто не лише абзаци чи сторінки викидали з творів, а й цілі розділи, як то було з главами «Притча про хліб» -- про голод 33-го року з роману«іІ будуть люди». А щодо цензурних утисків -- то розмова окрема, найкраще б написали самі цензори дослідження на зразок «Якя знищував українську літературу». Г. Сковорода -- не «український», а «вітчизняний» мислитель, не Київська Русь, а Древня, а П. Шелестові навіть за К. Маркса дісталося, що зацитував «християнська козацька республіка». А хіба так би написав М. Стельмах свої «Чотири бороди»? З роману Олеся Гончара «Людина 1 зброя» всі згадки про голодомор викинули, а він же сув на самому Олімпі -- навіть членом ЦК КЛшеС Коли читав автобіографічну книжку А. Дімарова «На коній під конем» (1973) про дитинство, шкільні 1 передвоєнні рбки письменника, звичайно ж, не знав, які бої вів автор з цензурою. А твір той (чомусь згадувалася «Зачарована Десна» О. Довженка) був на диво щирим, багато що було впізнавано (1 в нас так було!), все особисто пережите автором поставало зримо, достеменно. І от зараз, прочитавши «Прожити 1 розповісти», зрозумів, що то все була правда. Але не вся. «Всю правду знає тільки весь народ», -» зауважив колись К. Симонов. Але ж народ -- то всі. Була своя «правда» і в якогось полковника «під градусом», що кинув озброєних цеглинами (), з однією гвинтівкою на трьох, хлопчаків у психічну атаку -- щоб їх вбили, бо були «під німцем». А цеглина -- кинеш, німець подумає, що граната, злякається, тоді бери його голими руками.. Тим часом інші частини обійшли німців 1 вибили із заводу. Той полковник був роботом, запрограмованим на знищення людей, своїх же, можливо, 1 земляків. Серед кількох уцілілих (залишився 1 Дімаров. Було в соцреалізмі розрізнення: правда життя і правда художня. Та, певно, вона одна.. Заслуга А. Дімарова в тому, що він у цій книзі пише тільки про те, що не ввійшло у написане раніше Це жорстокий текст, особливо ж до самого автора. Коли ми зараз наслухались заяв про те, що: «Я у КПРС пішов, щоб розвалювати її зсередини» або ж: «Я став партійцем, щоб робити гарні справи», зізнання письменника, для якого найголовнішим є етичні закони, іноді здаються самобичуванням. Але це не так. Ця книжка про довгий 1 болісний процес прозріння малого Толі, сина куркуля, репресованого радянською владою, 1 сільської вчительки, Те, що засіло в дитячу пам'ять, -- тонавсе життя. Ї, як зауважив у післямові М. Слабошпицький, розповідь У книзі «послуговується двома вимірами подій -- як воно бачилося тоді ії як бачиться сьогодні». Митарства по селах, по школах, життя квартирантами в крихітних кімнатках, напіводягнений, напівузутий -- то доля не лише його, але й багатьох підлітків того часу. Але ідеологічно вони вже були зомбовані. На «Уроці Павлика Морозова», коли піонервожата запитала, хто вчинив би так, як Павлик, юний Толя єдиний гадняв руку І теперішній Анатолій Андрійович згадує, що підслуховував: «..чи не скаже татусь чогось проти радянської влади? На мене наче падала тінь уславленого піонера з Сибіру». Слово «татусь», за щастя і здоров'я якого молився перед сном, -- і ореол Павки над головою.. Віра в ідею і те, що було навколо, розходились, але якось у собі треба було їх примирити. Але як, коли «уроки пильності», так схожі на «уроки ненависті» з «1984» Оруелла, проводились усе частіше, «Як покарати троцькістів?» -- запитує вчителька. І діти вигадували кари: «Розстріляти!», «Повісити!», «Закопати живими в могилу!», «Рубать руки й ноги, щоб подовше мучились!». Дійшло до того, що діти, граючись у судовий процес над троцькістами, повісили свого однокласника. «І що найнезбагненніше для мене, нинішнього, -- тогочасний Толя Дімаров, який не мав жодного сумніву, що товариш Сталін дав осє0- бисто йому найщасливіше в світі дитинство... Феномен, що його навряд чи спроможні розгадати найвидатніші психологи світу», -- писав автор, намагаючись зрозуміти себе тодішнього. Але не треба думати, що А. Дімаров «вишкрібає всю чорнуху». Життя ішло, були дитячі забавки, шкільне кохання, а головне -- були книги. Була вже саморобна книжка, на обкладинці якої напис «Анатоль Дімаров», а нижче «Повна збірка творів». «Це була перша і плекаю надію, -- пише автор, -- остання повна збірка творів. (Господи, скільки я за своє життя соцреалістичного гівна понаписував -- і досі беруться щоки вогнем, коли пригадую недолуті ті вишкребки)». То були солов'ї над горами трупів. «І я починав таким же солов'єм, їі я, многогрішний, «оспівував» -- караюся, мучусь і каюсь». Рідко хто з теперішніх «майстрів пера» здатен на таку самооцінку, хіба що Д. Павличко з «Покаянними псалмами»... Двадцять п'ять років тому в книзі замінили назву розділу «Ать-два!» на безбарвне «Як воно в піхоті». Муштра, ідіотизм командирів, підготовка до «боїв на чужій території» -- і війна. Бій, поранення, санбат. Довелося і партизанити. І -- о щастя! робота в газеті «Радянська Україна», в Харкові, потім в іншій, на Волині. Як пише автор, цей розділ можна назвати «Нас називали совєтами» або «Ми були окупантами». Ще й досі невідомо про всі звірства, що їх робили «визволителі». Працював А. Дімаров угазеті «Радянська Волинь». «Чи не були ми своєрідними геббельсами, які вірою і правдою служили нелюдській системі?» -- дошукується відповіді автор спогадів. Нещодавно (1998) відбулися вибори до Верховної Ради. Як же вони проходили після війни в селі Горохівського району? Взвод автоматників, розсипавшись у цеп, підходить до села: СЄтволи на"вікна хат, але-в селі спокійню: За''нимиє їде порожня вантажна машина: Ястребки "біля" сільради -- вони будуть приводити людей. «вибирати». А лейтенант ВС просвердлив над двома кабінами для голосування дірки і на тих, хто заходив туди, сипали потовчену крейду. А на виході тих, хто був «помічений», забирали в машину. «Попереду гула машина, натовчена дядьками по самісіньку зав'язку, за нею, розсипавшись у цеп, рухались ми, а за нами вже порожні сани». «Дев'яносто дев'ять відсотків», -- результат виборів, а кореспондент почав свій матеріал «Голосують людські серця» із слів: «Село не спить. Всю ніч вогні. Не проспати б...». Окремішньо треба згадати і про справи суто мистецькі, входження самого автора спогадів у літературу. В цій книжці розсипані про це згадки, але найважливішою є розповідь про нараду молодих письменників 1947 р., яку вів Л. Каганович. Саме тоді був час «добиття і остаточного розвінчання» старої когорти письменників, що уціліли після погромів 30-х років. І саме молодь, юні хунвейбіни, повинні були остаточно завершити цей погром. Правда, і старші один одного не жаліли. Згадує А. Дімаров слова П. Тичини про М. Рильського «Високий дуб! Зелений дуб! А всередині вже і гниленький. То ми його партійною сокиркою.» Та і Олесь Гончар не забув сказати, що в сідлах ми всі летимо від перемоги до перемоги, а Рильський і Сенченко замість сідел повмищались на сідалах. Автор спогадів був зачарований Гончаром: «Прапороносці» мені страшенно подобались, я тоді ще не відчУував усієї фальші в цьому романі, -- сам би так писав..». Після наради «спік» (вислів автора) А. Дімаров написав дві повісті «Гості з Волині» та «Весна в моєму селі», з яких «перла газетщина», бо бачив життя «згідно рішень і настанов нашої партії». Так Дімаров став членом Спілки письменників, але письменником став значно пізніше. Життя кожної людини -- то цікавий роман. Коли ж він написаний як сповідь, з численними автокоментарями, а деякі епізоди тяжіють до самосуду -- він ще цікавіший. Як справедливо зауважив М. Слабошпицький, іноді виникає бажання захистити Дімарова від Дімарова. Та він такого захисту не потребує. Але очі із жахом зупиняються на цифрах: «Тираж 1300 пр.». Що тут скажеші? "Дімаров А Прожити і розповісти, Повість про сімдесят літ. -- Київ, 1997. Анатолій ШПИТАЛЬ, кандидат філологічмих маук

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин