Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Слово Просвіти, №52 за 1998 рік

Слово Просвіти, №52 за 1998 рік

слово ПРОСВІТИ М м ру Мнчна Р з. ДР зокрема, у числі від 19 вересня 191 7 р уміщено писта, підписаного 36 пораненими, які високо оцінили увагу Тозариства до солдатів: «Уже третий раз вьіступаєт «ГІросвита» со свомм хором, оркестром м артистами, внося немало светльмх лминутвнашу пазаретную жизнь.. Спасибо вам, друзья, кто жертвуєт свомм грудом м временем, чтобь доставить нам зту малпленькую радость...» Тільки в 1916 р. бупо проведено 20 концертів та зистав у міСьких госпіталях для хворих Іі поранених Про доброчинні справи просвітян знали дапеко за межами Миколаївщини, г пошта 191/ юр. приносила писти-прохання: виступити з концертом, допомогти матеріально. Цікаво, що з діючої армії найчастіше про- МАЙБУТНЄ ревопюційного піднесення народних мас. Микопаївські просвітяни підтримують Українську Центральну Раду. Про це свідчать, зокрема, рішення загальних зборів «Просвіти» від 7, 10, 21 червня пУТуек І: -- своїм Тимчасовим Урядом на Україні вважати тільки Центральну Раду; -- Її виконавчому органу - Генеральному Секретареві -- цілком довіряємо керувати нашим краєм; -- просити Центральну Раду установити зв'язки з такими ж організаціями інших народів і країн, що теж домагаються авто- НОМІЇ. Рада «Просвіти» ставить питання про українізацію освіти, обрання представників від Товариства на з'їзд «Просвіт» у Києві та ін. У 1917 р. просвітяни активно працюють «ПРОСВІТИ» (1907 -- 1924) сили надіслати «...украгїнськомовну пітературу потрібну для роботи українських гуртків безпосередньо на фронті» (діюча армія, штаб 400-го Хортицького полку, Д. Якименко). Після Лютневої революції 1917 р., завдяки зусиплям української інтелігенції, почалося поширення національно-купьтурних організацій «Просвіта». Їх діяльність була особливо активною серед сілЛьсСькоОгоО населення. Виникають нові товариства, в роботі яких брали участь усі верстви насепення. Такі товариства на Миколаївщині з'явились у селищах Сухий Єланець, Снігурівка, Лиса Гора, Новогригоріївка, Євгеніївка, Софіївка, Маріївка та інших. Слід відзначити здебільшого політичний напрямок просвітницкого руху на хвилі серед сільського населення, впорядковують народні читальні, організовують співочі гуртки, що беруть участь у заходах політичного спрямування, сприяють українізації навчальних закладів міста. Рада Товариства звертається до Херсонського повітового земства щодо українізації Миколаївського учительського інституту, в якому навчалося понад 70 відсотків українців. Відзначалося, що вони досить активно працюють у «Просвітах» і в усіх українських організаціях. Питання украінізації активно захищав у міській Думі член ради «Просвіти» М. Лагута -- викладач інституту. З пропозицією об'єднати свої зусилля для вирішення спільної справи звернулися до ради Миколаївської «Гіросвіти» пред- 7 "еди - РР У Р 9 ж ж а 0 ан РИ Р РР НН А РЕ ставники Висуньської, Широківської, Березнігуватської, Новобузької та інших «Просвіт». На з'їзді «Просвіт» Микопаїгвської округи 8--1Ї | вересня 191/ р. були представники від двадцяти товариств. | вони створили «Спілку українських культурно»-просвітніх товариств Миколаївської округи». Було прийнято Статут. У раду «Спілки» обрано по одному представникові від кожного товариства і три представники від Миколаївської «Просві-сти». Головою «Спілки» обрано Б. Брояківського, голову ради Миколаївської «Просвіти». Товариство «Гросвіта» продовжувало пропагувати українську національну справу й у тяжкі роки громадянської війни. В Миколаєві на Московській вулиці рада Товариства орендувала приміщення, в яко- ЗА НАМИ му у 1918--1919 рр. було поставлено 72 вистави і прочитано 63 безплатні лекції. П'єси ставились і для жителів села Пересадівки. Видано на кошти Товариства брошуру викладача Миколаївського вчительського інституту В. Герасименка «Поезія України». «Просвіта» мала єдину в Миколаєві українську бібліотеку, яканараховувала до тисячі примірників. Літературою з бібліотеки користувались учні шкіл, робітники миколаївських заводів, солдати військових частин, службовці установ. ЦК КП(6)У, місцеві більшовицькі комітети, враховуючи авторитет «Просвіт», особливо серед сільського населення, використовували їх для проведення політичних компаній, пропаганди ідеології правлячої партії. У липні 1920 р. було вироблено новий примірний Статут «Просвіти», який визначив комуністичний харак- ів ей ЕР ин о ад т Сн тер діяльності. Новий Статут ухвалено на загальних зборах членів «Просвіти» 13 червня 1920р. у Миколаєві. Однак повністю перебудувати діяльність «Просвіт» виявипося неможливим і більшовики пішли на їх знищення і закриття, мотивуючи це тим, що вони були нібито осередком українського буржуазного націоналізму. Останні документи «Просвіти», що збереглися, датовані березнем 1924 р. Тоді разом із культурно-освітніми установами «Просвіта» провела вечір пам'яті в день 63-х роковин смерті Т. Шевченка. За радянських часів «Просвіта» брала участь у відкритті клубів, дитячих садків, музеїв, організувала народний хор, влаштовувала виставки картин, літератури, проводила вечори. Донести правду про їх благородну працю, спрямовану на захист історії украінського народу, збереження української мови, звичаїв, традицій, - одне з головних завдань нинішнього покоління. Назвемо прізвища тих, хто в різні часи очолював раду Товариста. Після смерті М. Аркаса ІЗ березня 1909 р. головою ради Миколаївської «Просвіти» таємним голосуванням обрано його дружину Ольгу Іванівну. Загалом раду очолювали В. Дейнека, М. Василенко, М. Загоруйченко, О. Савченко- Осмоловський, Б. Брояківський, М. Лагута, О. Зіма, К. Христаченко. Лідія ЦИМБАЛ, кандидат історичних наук, доцент Миколаївського державного педагогічного інституту, лауреат премії - аМме т ім. Миколи Аркаса знане -- чн нн крово помад руненьнмЬ кознну вени чооннях б -о. ли Не Фо о Р " - - г чи - й, ча "у - - цій " жо Ух М чи чмем ь на - пн ліка " ча 7; Мн | | -. - - п шен оо ою дя і я є и и з би . РІ у ож "и б я УР жона 5 й б Я. учи й п. пок ж "об та - - Ж в п та М - З З "и ж - м. б , Ж чи б б и 2 - | ь й ьо - ' - "З . Я| познайомився з Борисом Ткаченком десь у середини 60-х, У ква ртирімузеї Івана Макаровича Гончара БІНІЗ першої зустрічі уразив мене своєю відданістю українській національній іде! і Борис, які я, кохався в народній пісні, вишивці, іконі, архітектурі, тож запросив мене до Лебедина В ГОСТІ, відВвІДа ги ЙОГО власний краєзнавчий музей ГІ пообіцяв приїхати, але не встиг - сами почилисн арешти української інтелігенції Мене замели в Києві й відвезли - до Тернопільського слідчого ізолятора «ДБ поповнювати свій корзарським реперту - ар тюремним фольклором : у | Через кілька років мИ ФРІЩИЛИ 13 Борисом знову, але не в Києві чи Лебедині -- у Сумському музичному училищі, в якому «вихователі» З «КДЬ дозволили менбні викладати бандуру | КУДИ Борис привіз на прослуховування свого донюбандуристку. Бориса за те, що іздив селами збирати експонати до свого музею. записував «никому Н! нужнье утжившиєе украийнские песни» й бомарював ПІДМУРІВКИ знищених більшовицькими ва рварами ше встигли виксто- чити з парті ви, студентом Сумського педінституту рін вимагав викладання предметів ук- рков, ужі А згодом, згадавши, що ще раїнською мового, ЗвіІЛЬНИЛИ З ПОСади завідуючого відділом сільського господарства Лебединської районної газети. А коли влаштувався завгаром у місцеву «Сільгосптехніку», вигнали й звідти. Які гільки професії він (студент-заочник історичного факультету Київського університету) не перепробував у ті прокляті роки! Був 1 зварником, і слюсарем-мідником, 1 трактористом, 1 пасічником, 1 шофером. І всюди його били й плакати, як кажуть, не давали. А він лише відпПОВІДавВв «Нічого, за битого козака десять небитих дають» знали б «хрещені батьки» Бориса, що иого друкарська машинка впродовж безсонних ночей невтомно виклацує, вони б йому, напевне, автокатаст рофу «С пєтальним ісходом» влаштували, у кращому випадку -- відправили б етапом до Оілих ведмедів». Лише коли почали закликають нас до прощення та злагоди. Ні, відповідає їм Борис Ткаченко на сторінках цієї незвичайної книги, жахливі злочини комуністичної партії стосовно українського та інших народів мають бути кримінально покарані. Бо лише тоді впокоїться душа мешканки села Смілого едритенивовкого району Сумської області Маври Антонівни Вихторової Вона страхітливого 1933-го зверталася до голови уряду товариша Петровського «як до рідного батька, вищого властителя нашої матері- України»: «,..За невиконання непосильно наратованих на моє господарство тодатків Смілянська сільрада забрала у нас майно і ледь не в одних сорочкаг вигнала 13 хати. Навіть 80-ти років старика, нашого батька хворого, стягли з печі й викинули надвір натівгалого, хворого, який через тижаєнь помер у чужій хаті... Таке ставлення догромадян Української ин М ут «ЛЕБЕДІЯ» ЗІ СЛАВНОГО ЛЕБЕДИНА / вежах по вань пурю зв являтися на сторінках республіканських газет | журналів грунтовні статті-дОСЛІДЖення про те, як рубали під корінь нашу духовність, як занапащували рідну землю та записували до розряду «безперспективних сіл» пів- України, «органи» забили на сполох Почалися обшуки, допити, тотальне стеження, провокації. Чи можна в таких умовах творити? Можна, коли в тебе в серці Україна, над головою -- рідне небо, а за плечима надійний тил -- вірна любляча т кохана дружина та готові піти за батьком у ВОГОНЬ 1 ВОДУ сини-соколи 1 донька-красуня Крім численних публікацій у пресі, Борис Ткаченко є автором книжок «Совість», «Поле без герощидів, душа без погонича», «Під чорним тавром» Остання книга -- вирок тоталітарному режимові. Борис Ткаченко творив свій меморіал про більшовицький мор 1932-- 1055 рр. у ті часи, коли за одну лише письмову згадку про нього можна було загриміти в «психушку» чи на Сибір У цій надзвичайній книзі подано не лише спогади чудом уцілілих жертв Автор (сторик за фахом) зібраві вмістив у ній із відповідними коментарями уншткальні світлини й документи тієї проклятої доби. Сьогодні «власті» ІМУЩІ» ПАННО ЕЕ в при завнвнннннни НЕННЯ ее підодівнннчяя - ПЕ РА Радянської Соціалістичної Республіки я вважало невтрним й незгодна з цим. А тому щиро, зі сльозами на очат, прохаю вас, батьку нашої України, захистити нас, нещастям 1ї горем убоитихт, зняти наше господарство з твердого завдання 1 повернути нам точ хату, щоб ми не спотикались по вулицях голодні й обездолеті...» «Рідний батько» відіслав сей «крик волаточого в пустелі» голові Смілянської сільської ради з вимогою «розібратись 1 доповісти». І голова не забарився з ВІДПОВІДДЮ: «..як господарство куркульське (Вихторова мала 4 гектари землі на 7 душ ідців. -- М. Л,) яке підлягає ліквідації, та за невиконання тлану слібозаготивлі таке дійсно ліквідоване, а тому ця скарга не тідлягає ніякоми задоволетишо». Що невзабарі сталося з Маврою Вихторовою, 11 чоловіком 1 ЧОТИрма дочками, а також мільйонами подібних украінських Мавр та їхніх дітей, розповідає батько автора книги «Під чорним тавром» ГЇван Давидович Ткаченко: «...Відголодувря пуцааедоцодо Я там при шахта столярував. Сяка-така, але і0альтя Оо1/ла. Алихто було справодї велике. Харктащитиу та Полтавщину прямо викосило голод- ним мором. Я на власні очі тебачив. Під. Харковом на зупинкаг матері у вікна. вкидали діток у вагони. «Озьміть, люди добрі, сто хоче-- засина, хто хоче-- за дочку. Вони й слухняні, вони й здоровенькі. Одна біда -- глібець давнобачили. Все на бур'яні та набур'яні. Озьміть, бо: вдома все одно помруть з голоду. Як не хочете за синочка, то нехай хоч до Харкова доїдуть. Може, в столиці власті на них зглянуться». 8. 8 Харкові... Біля вокзалу, біля ринку -- трупи, трупи, трупи. А ще трупний сморід. Привезені в столицю і кинути напризволяще діти жили цілими поселеннями. Дивишся: дівчатко років семи-восьми зняло з себе благеньке пальтечко, простелило їі поклало на ньому спати меншеньку сестричку. Ще одну крихттку заховало грітися під кохтину -- тальки вигудлі, як палички, ніжки з-тід кохтини стирчать. «Де твоя мама, дитино? -- питаю. «Мама померла 1 11 сміттєвозка забрала. Тепер сестричка уже мене мамою називає». І так у вічі заглянуло, так подивилося. Глибоко-глибоко. Ї попросило: «Дядечку, дайте хлібця. Хоч крихітку. Ось цьому, найменшенькому. Ботолмре, ана мені гріг Божий буде». Дав я дівчинці грудочку цукру, вона й посунула крихітці в ротик. А тоді на мене оча розгублені тідвела 1 губенята тремтять: «Дядю, ой Божечко, а братик уже мертвий»... Національно-патріотичні сили Сумщини в 1996 р. висунули книгу Бориса Ткаченка «Пд чорним тавром» на здобуття Державної премії їм. Тараса Шевченка. Та Шевченківський комітет відреагував на це висунення.. мовчанням Нині Борис Іванович на заслуженому відпПОЧИНКУ. Але не відКЛав свого духовного меча. Він -- голова Лебединської районної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» їм. Т. Шевченка, чи не найактивніший рухівець у районі. Де стараннями Бориса Ткаченка та його побратимів поновлено в Лебедині Могилу гетьманців, страчених у лютих муках Петровими посіпаками однодумців тетьмана Івана Мазепи Це вінбувініціатором встановлення Хреста пам'яті лебединців, що померли від голоду в 1933 р. А в одному з харківських видавництв чекає зеленої вулиці рукопис його нової книжки зі зворушливо-поетичною на- звою: «Лебедія» Тобто земля лебединська, історія її від найдавніших часів і дотепер. Микола ЛИТВИН | рі о ДІРИ пі тоРООЇСЬ і

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин