Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 52 (1052), 26—31 грудня 2019 Андрій Демиденко «І скличу до себе свої слова…» З Новим роком, рідна земле! З нотаток про Любов Голоту
Слово Просвіти, №52 за 2019 рік
У нашої колежанки-просвітянки, довголітньої головної редакторки тижневика “Слово Просвіти”, відомої письменниці, Шевченківської лауреатки — ювілей, і, напевно, ніхто краще не розповість про її життєві стежки-дороги, про непересічний талант, як один із тонких і глибоких поціновувачів її творчості.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Голотина поява на столичному літературному обрії була майже феєричною.
У її віршах, пронизаних гарячими вітрами, палючим сонцем, бездонним наднебессям, що покривало розгінні степи, був якийсь особливий чар. Загребельний навіть угледів у тих поезіях половецький субстрат.
Так, посеред зафілологізованих творів, од котрих незрідка тхнуло граматикою (вислів Григора Тютюнника), Голота постала перед нами справді літературним екзотом. Здається, тільки саме така мала вродитися в тому краю, пісні якого вона привезла в столицю й одразу ж зробила їх популярними.
То був час, коли в нашу поезію прийшла ціла ґенерація яскравих особистостей (Володимир Затуливітер, Дмитро Іванов, Наталка Білоцерківець, Софія Майданська, Анатолій Кичинський, Дмитро Кремінь, Наталка Нікуліна, Людмила Таран…). І, можливо, найголосистіша, лірично найпронизливіша з них — вона, Любов Голота, чиї приїзди до Києва ставали мало не літературними подіями. Бо поети цієї ґенерації — і не тільки цієї — десь збиралися, читали своє нове, сперечалися про літературні симпатії та антипатії. Та ще окрім кави, пили й “легкозаймисте” до кави. (Це точно пам’ятаю, бо й сам не раз серед них був, оскільки цим живомовством у їхніх віршах та в голосних ораціях не можна було не захоплюватися).
Молоді поети, ще не зареспектабелізовані, не обтяжені високими званнями й преміями, ще без жодного натяку на можливе забронзовіння, зі смілим фрондерством, — це була справді свіжа і яскрава з’ява сміливих літературних надій.
Після талановитого покоління шістдесятників — друга літературна хвиля, котра принесла стільки обдаровань та колоритних особистостей.
“Народжена в степах” (так називалася дебютна книжка Голоти) відразу ж була “розібрана на цитати” — її метафорично яскраві й інтонаційно виразні рядки самі просилися до “цитатофонду” критиків. Я теж неодноразово послуговувався ними, ілюструючи свої конотації про поезію. “Народжена в степах” — очевидно, найкраща з усіх можливих назва для поетичної книжки саме Любові Голоти. Це — не тільки йне настільки — констатація й самоатестація. Це наголос на духовній біографії ліричної героїні й особливості її ментальності. Відомі ж-бо слова про людей степу і Володимира Винниченка, і Євгена Маланюка, і Євгена Чикаленка, які наголошували: така обставина накладає особливо виразний карб на степовиків. На їхнє сприйняття всього. Іна визначальні моменти їхньої поведінки, їхнього позиціонування себе в світі, зрештою, їхньої ментальності.
А загалом на критику Голоті справді пощастило — на її голосний дебют одразу ж звернули увагу й Леонід Новиченко, й Микола Ільницький, і Віталій Дончик, і Григорій Сивокінь, і Михайло Стрельбицький та В’ячеслав Брюховецький. Про неї з різних трибун захоплено говорили Павло Загребельний, Дмитро Павличко, Іван Драч, Віталій Коротич. А без високих трибун — в “Енеї” — Григір Тютюнник, чия увага й симпатія випадали небагатьом, прохав Голоту читати той чи той вірш. Бувало, що й обоє сходилися в своєрідному герці: хто кого переспіває. Навіть у ті зарегламентизовані часи з “совківськими” приписами так званого буцімто доброго тону були й епізоди сердечного приязнювання та адорування.
Голота відразу звернула на себе увагу не тільки поезіями. Її екзотична врода: гарноокість, смагляволицість, смолястий колір волосся, струнка постава, правдомовність та артистичність прихиляли до неї симпатії людей, дарували нових друзів. Але й примножували кількість заздрісників. (Як це буває в кожного таланту!) Пам’ятаю, що тодішній відділ критики “Літературної України”, де я мав клопіт завідувача, був у Голоту закоханий, і не приховував цього.
Мій добрий приятель (на жаль, покійний) Анатолій Скрипник, який дуже любив вірші “народженої в степах”, якось навіть вирік: “Голота — це як свято”. І в тому, як мовиться, щось таки було. Бо жодна її поява на літературному обрії столиці — принаймні для нас — просто не могла лишитися непоміченою. Це було навіть як своєрідна сенсація.
Пригойдуватися з Дніпропетровська до Києва потягом чи рейсовим автобусом — це був не її стиль. Голота — це літак, на котрий вона щоразу мало не запізнюється, бо ж усі її дні здавалися хронічно цейтнотними. Їй постійно не вистачало часу, бо вона хапалася за багато справ і в неї було багато друзів, а в її друзів — багато проблем, котрі вона сприймає як особисті й щоразу намагається чимось зарадити. Отака їй випала карма, і вона з цим покірно змирилася, бо ж розуміє: хоч які б у тебе були інтенції, плани та настрої — все одно себе не переробиш. Неси свій хрест. А то вже твоя справа, чи ти з ним на плечах від утоми ледь плуганишся, чи, мов реактивний літак, пролітаєш над клекотом щодення.
Закінчення на стор. 6
Ой пішла зима в танок, Вітром дунула в ріжок, Заплела узори нам на вікнах. Із небесного млина Сипле борошно сповна, Стеле синє полотно На ріках.
Ой зима ти білочола — Білі пера, білі грона. Ти уся — як ружа біла, І хмільна, немов весілля!
Не знайти стежок, доріг, Скрізь, як пух, яріє сніг, Всюди білі, білі оксамити. Тільки полум’я калин, Та заграви горобин, Та червоні снігурі, Мов квіти!
Грона білі, празникові Нам несе зима безкрая, А ще пряники медові Од Святого Миколая!
В’ється паморозь, як хміль, Гра на скрипці, заметіль, В білі сукні вбрала ліс і лози, Місить дивнії коржі В кришталевій, ох, діжі, Наливає в келихи Морози!
Ген, хурделиця гуде — Многі літа в дім веде! Дід Мороз сніжинки меле — З Новим роком,
рідна земле!
“ПРОСВІТА”: РОКИ ТВОРЕННЯ І ПОСТУПУ
СВІЧЕЧКА ОЛЕСЯ СТЕПАНЕНКА...
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
