Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №52 за 2019 рік

16 с. · 30 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 52 (1052), 26—31 грудня 2019 Андрій Демиденко «І скличу до себе свої слова…» З Новим роком, рідна земле! З нотаток про Любов Голоту

У нашої колежанки-просвітянки, довголітньої головної редакторки тижневика “Слово Просвіти”, відомої письменниці, Шевченківської лауреатки — ювілей, і, напевно, ніхто краще не розповість про її життєві стежки-дороги, про непересічний талант, як один із тонких і глибоких поціновувачів її творчості. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Голотина поява на столичному літературному обрії була майже феєричною. У її віршах, пронизаних гарячими вітрами, палючим сонцем, бездонним наднебессям, що покривало розгінні степи, був якийсь особливий чар. Загребельний навіть угледів у тих поезіях половецький субстрат. Так, посеред зафілологізованих творів, од котрих незрідка тхнуло граматикою (вислів Григора Тютюнника), Голота постала перед нами справді літературним екзотом. Здається, тільки саме така мала вродитися в тому краю, пісні якого вона привезла в столицю й одразу ж зробила їх популярними. То був час, коли в нашу поезію прийшла ціла ґенерація яскравих особистостей (Володимир Затуливітер, Дмитро Іванов, Наталка Білоцерківець, Софія Майданська, Анатолій Кичинський, Дмитро Кремінь, Наталка Нікуліна, Людмила Таран…). І, можливо, найголосистіша, лірично найпронизливіша з них — вона, Любов Голота, чиї приїзди до Києва ставали мало не літературними подіями. Бо поети цієї ґенерації — і не тільки цієї — десь збиралися, читали своє нове, сперечалися про літературні симпатії та антипатії. Та ще окрім кави, пили й “легкозаймисте” до кави. (Це точно пам’ятаю, бо й сам не раз серед них був, оскільки цим живомовством у їхніх віршах та в голосних ораціях не можна було не захоплюватися). Молоді поети, ще не зареспектабелізовані, не обтяжені високими званнями й преміями, ще без жодного натяку на можливе забронзовіння, зі смілим фрондерством, — це була справді свіжа і яскрава з’ява сміливих літературних надій. Після талановитого покоління шістдесятників — друга літературна хвиля, котра принесла стільки обдаровань та колоритних особистостей. “Народжена в степах” (так називалася дебютна книжка Голоти) відразу ж була “розібрана на цитати” — її метафорично яскраві й інтонаційно виразні рядки самі просилися до “цитатофонду” критиків. Я теж неодноразово послуговувався ними, ілюструючи свої конотації про поезію. “Народжена в степах” — очевидно, найкраща з усіх можливих назва для поетичної книжки саме Любові Голоти. Це — не тільки йне настільки — констатація й самоатестація. Це наголос на духовній біографії ліричної героїні й особливості її ментальності. Відомі ж-бо слова про людей степу і Володимира Винниченка, і Євгена Маланюка, і Євгена Чикаленка, які наголошували: така обставина накладає особливо виразний карб на степовиків. На їхнє сприйняття всього. Іна визначальні моменти їхньої поведінки, їхнього позиціонування себе в світі, зрештою, їхньої ментальності. А загалом на критику Голоті справді пощастило — на її голосний дебют одразу ж звернули увагу й Леонід Новиченко, й Микола Ільницький, і Віталій Дончик, і Григорій Сивокінь, і Михайло Стрельбицький та В’ячеслав Брюховецький. Про неї з різних трибун захоплено говорили Павло Загребельний, Дмитро Павличко, Іван Драч, Віталій Коротич. А без високих трибун — в “Енеї” — Григір Тютюнник, чия увага й симпатія випадали небагатьом, прохав Голоту читати той чи той вірш. Бувало, що й обоє сходилися в своєрідному герці: хто кого переспіває. Навіть у ті зарегламентизовані часи з “совківськими” приписами так званого буцімто доброго тону були й епізоди сердечного приязнювання та адорування. Голота відразу звернула на себе увагу не тільки поезіями. Її екзотична врода: гарноокість, смагляволицість, смолястий колір волосся, струнка постава, правдомовність та артистичність прихиляли до неї симпатії людей, дарували нових друзів. Але й примножували кількість заздрісників. (Як це буває в кожного таланту!) Пам’ятаю, що тодішній відділ критики “Літературної України”, де я мав клопіт завідувача, був у Голоту закоханий, і не приховував цього. Мій добрий приятель (на жаль, покійний) Анатолій Скрипник, який дуже любив вірші “народженої в степах”, якось навіть вирік: “Голота — це як свято”. І в тому, як мовиться, щось таки було. Бо жодна її поява на літературному обрії столиці — принаймні для нас — просто не могла лишитися непоміченою. Це було навіть як своєрідна сенсація. Пригойдуватися з Дніпропетровська до Києва потягом чи рейсовим автобусом — це був не її стиль. Голота — це літак, на котрий вона щоразу мало не запізнюється, бо ж усі її дні здавалися хронічно цейтнотними. Їй постійно не вистачало часу, бо вона хапалася за багато справ і в неї було багато друзів, а в її друзів — багато проблем, котрі вона сприймає як особисті й щоразу намагається чимось зарадити. Отака їй випала карма, і вона з цим покірно змирилася, бо ж розуміє: хоч які б у тебе були інтенції, плани та настрої — все одно себе не переробиш. Неси свій хрест. А то вже твоя справа, чи ти з ним на плечах від утоми ледь плуганишся, чи, мов реактивний літак, пролітаєш над клекотом щодення. Закінчення на стор. 6 Ой пішла зима в танок, Вітром дунула в ріжок, Заплела узори нам на вікнах. Із небесного млина Сипле борошно сповна, Стеле синє полотно На ріках. Ой зима ти білочола — Білі пера, білі грона. Ти уся — як ружа біла, І хмільна, немов весілля! Не знайти стежок, доріг, Скрізь, як пух, яріє сніг, Всюди білі, білі оксамити. Тільки полум’я калин, Та заграви горобин, Та червоні снігурі, Мов квіти! Грона білі, празникові Нам несе зима безкрая, А ще пряники медові Од Святого Миколая! В’ється паморозь, як хміль, Гра на скрипці, заметіль, В білі сукні вбрала ліс і лози, Місить дивнії коржі В кришталевій, ох, діжі, Наливає в келихи Морози! Ген, хурделиця гуде — Многі літа в дім веде! Дід Мороз сніжинки меле — З Новим роком, рідна земле! “ПРОСВІТА”: РОКИ ТВОРЕННЯ І ПОСТУПУ СВІЧЕЧКА ОЛЕСЯ СТЕПАНЕНКА...
“Чикаленко боровся за українське національне · відродження, проти якого люто виcтупають його · вороги в Україні і за її межами”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

У Київ привезли Віфлеємський вогонь миру

“Маємо таку почесну місію — щороку брати вогонь з Віфлеєму і передавати його громаді міста, і не тільки біля ялинки, а скрізь, де очікують на нього. Цей вогонь є символом тепла, любові, добра, яким ми ділимося. І так пластуни нагадують про те, наскільки важливо робити добрі справи і наскільки просто ділитися добром” (Національна скаутська організація “Пласт” та організація “Скаутство Європи в Україні”). Віфлеємський вогонь миру 15 грудня прибув до України. Напередодні Дня Святого Миколая та відкриття головної міської ялинки в столиці України представники Національної скаутської організації “Пласт” та організації “Скаутство Європи в Україні” передали до Свято-Михайлівського Золотоверхого собору щорічний Віфлеємський вогонь миру. Глибоко символічно, що це відбувалося в той самий день, коли рік тому — 15 грудня 2018 року, — відбувся історичний Собор, який об’єднав три гілки українського православ’я в єдину Церкву… І цього ж дня перед внесенням пластунами Віфлеємського вогню миру до Свято-Михайлівського Золотоверхого собору тут відбулася урочиста Божественна літургія ПЦУ за участю її Предстоятеля — митрополита Київського і всієї України Епіфанія, єпископату та духовенства Православної Церкви зі всієї України. Усі охочі у неділю ввечері в Соборі могли запалити від привезе­ Створюючи Інститут дослідів Волині, канадські українці ставили за мету повернути тимчасово окупованій московськими загарбниками Україні її історичну, духовну та культурну ідентичність. З відновленням Незалежності України Інститут у Вінніпезі припинив свою наукову діяльність. Основні фонди Інституту дослідів Волині було передано для використання в нинішній Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки завдяки подвижницькій роботі архівіста та дослідника Володимира Рожка та канадської діаспори. Урочистий захід відкрили і виступили з вітальним словом професори Київського національного університету імені Тараса Шевченка Петро Бех та Володимир Цвих. Усіх присутніх волинян — членів Міжнародного громадського об’єднання “Волинське братство” та учасників урочистого заходу привітав його голова, народний депутат України ІІІ—VI скликання Сергій Шевчук. З доповіддю про історію утворення, діяльність, наукові надбання та долю Інституту досліджень Волині виступив відомий історик і письменник, професор КНУ імені Тараса Шевченка, академік Академії наук вищої школи України Володимир Сергійчук. Про своє бачення історичних подій на Волині, а також доцільнісь відновлення діяльності Інституту дослідів Волині висловилися відомі волиняни та шановані гості: політик та громадський діяч Ярослав Федорчук, Надзвичайний і Повноважний Посол України Олександр Моцик, дипломат Микола Ярмолюк, перший командувач Війного вогню свою свічку. Віфлеємський вогонь миру щороку запалюють на місці народження Ісуса Христа у Віфлеємі, а далі австрійські скаути транспортують його літаком до Австрії. У неділю пластуни передали цей символ любові й добра громаді Києва, а вже зовсім скоро поширюватимуть його у державні установи, лікарні, дитячі будинки… Група представників організації повезе вогонь захисникам України у зону бойових дій. Також вони передадуть військовим різдвяні подарунки. Пластуни передаватимуть вогонь всім українцям, аби на Святвечір символ миру, якого ми так прагнемо, запалав у наших домівках по всій Україні. Віфлеємський вогонь миру — міжнародна щорічна скаутська акція до святкувань Різдва — започатковано у 1986 році австрійською телерадіокомпанією ORF з міста Лінц. Її мета — підтримка дітей та всіх, хто потребує допомоги і уваги в передріздвяний час.
“Чикаленко боровся за українське національне · відродження, проти якого люто виcтупають його · вороги в Україні і за її межами”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Якщо у влади амнезія, то у народу — ні

З нагоди дня народження відомого громадсько-політичного діяча України Євгена Чикаленка 21 грудня кияни відкрили першу пам’ятну дошку на будинку № 35A по вулиці Рейтарській. Тут свого часу містилась редакція земської газети, в якій Євген Харлампійович (на той час новаторагроном) публікував для українських селян свої матеріали з порадами ведення сільського господарства. На відкритті пам’ятної дошки (автор Сергій Юрченко), кошти на виготовлення якої зібрали мешканці будинків № 35А та 35Б по вул. Рейтарській, були присутні науковці та краєзнавці. Серед них — ініціатор відкриття Наталія Булаєвська, багаторічна очільниця Київської обласної організації Українського Товариства охорони пам’яток історії і культури, Григорій Савченко — професор КНУ ім. Т. Г. Шевченка, голова Київської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, Марія Бур’янова — голова Українського Товариства охорони пам’яток історії і культури, Галина Щур — голова Згурівської районної організації цього товариства, Ігор Коцюбинський — директор Чернігівського Літературно-меморіального музею ім. Михайла Коцюбинського (до речі, учасник бойових дій на сході України), Олександр Трохимчук — директор науково-дослідного інституту телекомунікацій, науковець і літератор Михайло Слабошпицький та голова Просвітницького центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка Юрій Гнаткевич. Присутніх вітав виконанням “Молитви за Україну”, “Червоної калини” та Національного Гімну хор ім. Леопольда Ященка. Тут могли познайомитись зі “Щоденниками” і “Спогадами” Євгена Чикаленка (8 томів видавництва “Темпора”). Cвого часу багато киян підтримали ініціативу Просвітницького центру ім. Євгена Чикаленка перейменувати вулицю Льва Толстого на вулицю Євгена Чикаленка. Але київське міщанство і “русскій мір” тоді перешкодили це зробити. Проте Просвітницький центр національного відродження ім. Євгена Чикаленка продовжує популяризувати ім’я видатного українця. Бореться за можливість поставити у Києві гідний пам’ятник Чикаленку. Київська влада чинить цьому шалений бюрократичний опір. Є підстави гадати, що цей опір має також політичне підґрунтя, оскільки Чикаленко боровся за українське національне відродження, проти якого люто виcтупають його вороги в Україні і за її межами. Поза тим на постаменті пам’ятника планують викарбувати вислів Чикаленка: “Легко любити Україну до глибини своєї душі. А ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені”. На прохання Українського інституту археографії і джерелознавства ім. М. Грушевського до порядку денного засідання міської комісії з найменувань включено питання про перейменування скверу героя комуністичної пропаганди Валерія Чкалова на сквер Євгена Чикаленка. Віриться, що комісія і Київрада підтримають цю ініціативу.
“Чикаленко боровся за українське національне · відродження, проти якого люто виcтупають його · вороги в Україні і за її межами”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Волинським Студіям — 70!

У червоному корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулося засідання Міжнародного громадського об’єднання “Волинське братство”, присвячене 70-річчю від дня заснування унікальної наукової установи — Інституту дослідів Волині у Канаді (1949 р.) У залі наукової Ради КНУ ім. Тараса Шевченка зібралися київські волиняни, науковці, дослідники, історики, вчені, письменники, академіки, представники земляцтв у місті Києві. ськово-Морських Сил України, віцеадмірал Борис Кожин, журналіст і письменник Іван Ольховський. А Володимир Данилюк — головний редактор “Волинської газети” (м. Луцьк), як перший внесок у скарбницю відновленого Інституту презентував збірку текстів пісень “Пісні волі”. Ці пісні в єдиному рукописному примірнику були зафіксовані на папері невідомим волинським учасником ОУН та УПА в березні 1949 р. Від імені Асоціації земляцтв областей України у місті Києві Михайло Каплун вручив незмінному редакторові альманаху “Волинь” Михайлу Сороці унікальне видання — об’ємний “Словник говіркових, розмовних, рідковживаних та застарілих слів української мови” авторства Миколи Ткача. У ньому, поряд із малюнками Ніла Хасевича, правда про ідейні принципи боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу в різні історичні періоди. Одноголосно було прийнято рішення про відновлення діяльності інституту досліджень Волині через створення громадської організації “Інститут дослідів Волині (Вінніпег-Київ)”, затверджено відповідні документи. Ідею розгортання наукових студій про українські землі підтримали також інші земляцтва, які усіляко сприятимуть таким дослідженням. У рамках урочистого заходу відбулась презентація ювілейного 10-го випуску альманаху “Волинь моя”, присвяченого 20-річчю МГО “Волинське братство”. Книжку презентував голова редколегії Михайло Сорока. Упорядниками ювілейного видання виступили Жанна Шнуренко та Ольга і Вікторія Рутковські. Зібрання поважних волинян та їхніх гостей традиційно завершилось спільним виконанням гімну волинян усього світу “Волинь моя” авторства Степана Кривенького.
“Чикаленко боровся за українське національне · відродження, проти якого люто виcтупають його · вороги в Україні і за її межами”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Перша річниця історичного Собору

Рік тому,15 грудня 2018 року, справдилися мрії багатьох поколінь українців — за підсумками Об’єднавчого Собору було створено Православну Церкву України. Всі ми добре пам’ятаємо щирі емоції добра, вдячності та всенародної підтримки, які вирували рік тому на Софійській площі, де тисячі людей очікували позитивних новин від рішення Собору. В той день, 15 грудня, сталася справді історична для всіх подія, яка засвідчила факт єднання трьох гілок українського православ’я. Рік тому Господь дарував нам справдження мрії багатьох поколінь українців і за результатами Об’єднавчого Собору, що відбувся у храмі Святої Софії в Києві, ми нині маємо єдину Помісну Православну Церкву України та обраного тоді ж її Предстоятеля — Митрополита Київського і всієї України Епіфанія. Завдяки єднанню ми сподобились отримати з рук Вселенського Патріарха Варфоломія довгоочікуваний документ — Томос, який навіки засвідчує, що ми є справжньою незалежною Помісною Православною Церквою України. Церквою українського народу! Отож 6 січня Україна відзначатиме вже першу річницю з часу всеправославного проголошення автокефалії нашої Церкви і внесення її до Диптиху, основного документу, на якому базується юридичний статус вже визнаної незалежної Помісної Православної Церкви України з центром у Києві. Ми посідаємо 15-те місце за часом проголошення автокефалії серед інших Помісних Православних Церков. Цього року, 15 грудня, за участю єпископату та духовенства Православної Церкви зі всієї України Митрополит Київський і всієї України Епіфаній провів урочисту Божественну літургію у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі на честь річниці об’єд­нання трьох гілок українського право­слав’я у Православній Церкві України. Напередодні, в суботу, вперше вже у єдиній Православній Церкві України відбувся розширений Архієрейський Собор. За цей рік розпочався успішний процес визнання нашої автокефалії іншими Помісними Православними Церквами, але попереду ще надзвичайно багато роботи. Адже нині ми проходимо період випробувань. Та попри усі перешкоди чи виклики, внутрішні і зовнішні, мусимо втриматися разом. Бо Українська Церква — це душа українського народу, а наша держава, наче тіло, не може існувати без душі. Вороття вже ніколи не буде. Під час урочистої Божественної літургії за участю єпископату та духовенства Православної Церкви зі всієї України був присутній п’ятий Президент України Петро Порошенко з дружиною Мариною та багато інших державних і громадських діячів. Сторінку підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
«Просвіта» сьогодні · “Церква і “Просвіта” виконують архіпотрібне завдання: духовне просвічення народу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Місію продовжити

Відбулася звітно-виборна конференція Івано-Франківського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Богдан ВІВЧАР Її відкрив голова обласного об’єднання Степан Волковецький. Делегати і гості заспівали Державний Гімн. Учасників зібрання привітав і благословив архієпископ і митрополит Івано- Франківський УГКЦ Володимир Війтишин. Він наголосив на важливості для спільного добра нації продовження співпраці Церкви і “Просвіти”, адже обидві інституції виконують архіпотрібне завдання: духовне просвічення народу. Владика висловив сподівання на подальше зміцнення наших відносин у формуванні духовності, утвердженні національної свідомості. Гість вручив голові обласної “Просвіти” подячну грамоту за жертовну працю на народній ниві. Трудячись на ній, відійшли у вічність Петро і Василина Арсеничі, Надія Івасик, Василь Романко, Богдан Сушевський, Тетяна Фіґоль, Степан Пушик, Ігор Коваль, Юрій Боберський, Василь Олійник, Лідія Скрентович та інші. Їхню пам’ять присутні вшанували хвилиною мовчання. Поважне зібрання з 30-річчям відновлення діяльності “Просвіти” привітав мер обласного центру Руслан Марцінків. Він відзначив добрі відносини міської влади і “Просвіти”, взаєморозуміння у всіх справах і починаннях. Зокрема подякував за підтримку ініціативи щодо всенародного рушення за збір коштів на спорудження пам’ятника Іванові Франку в Києві. Від імені голови облдержадміністрації просвітян привітав начальник управління культури Володимир Федорак. Він наголосив, що завдяки тісній співпраці вдалося реалізувати низку проєктів, як-от створення Музею народної шани Тараса Шевченка в НД “Просвіта”, розробку і реалізацію програми “Просвіта ХХІ ст.: на 2013—2017 рр.”, а тепер — до 2021 року відродження народних традицій... Керівник фракції ВО “Свобода” в обласній раді Михайло Королик наголосив, що “Свобода” готова всіляко допомагати “Просвіті” у відстоюванні й захисті державної української мови, за яку нині у незалежній Україні вбивають — як у Бахмуті вбили Артема Мірошниченка. Чи це не є нашим спільним, першочерговим завданням?!. Зі звітною доповіддю “Просвіта”: роки творення і поступу” виступив голова обласного об’єднання Степан Волковецький. Червоною ниткою через аналіз нашої діяльності за минулі роки проходить думка, що місією “Просвіти”, яка ось уже 151 рік служить вірою і правдою своєму народові, й надалі залишатиметься виховання духовної сили української нації, спроможної захистити власну свободу й суверенітет України, творити цінності національної культури, обстоювати людську, національну і державну гідність, утверджуючи для цього в усіх сферах життя національну ідею як основу поступу Української держави. В обговоренні виступив делегат, перший голова Коломийської “Просвіти” Ігор Довганюк, який нагадав, що процес відновлення “Просвіти” йшов суголосно з процесом відновлення Української держави. І вони ще не завершені, потребують жертовної праці кожного з нас. Про тандем-співпрацю досвідчених просвітян і молоді, про значні набутки у захисті української мови, утвердження народних традицій говорив член Комітету виборців України Тарас Лялик. А Дмитро Захарук роздумував над проблемами реалізації програми “Нова українська родина”. Адже нині постало безліч питань щодо нових викликів, як-то міграція, праця з роз’єднаними родинами, повернення духовності в наші села й міста. Водночас у нинішніх суспільних умовах “Просвіта” має зайнятись політичним вихованням. Голова Всеукраїнського братства ОУН— УПА Богдан Борович згадав, як тридцять років тому творились перші осередки Товариства української мови, зокрема на радіозаводі. Відтоді пройдено чималий шлях і зроблено багато корисних справ. На нинішньому етапі “Просвіта” має стати основою громадянського суспільства, яке щойно починає формуватися. Голова Надвірнянського РО “Просвіта” Богдан Березицький поділився досвідом спортивно-фізичного виховання молоді, яким займається районна “Просвіта”, організовуючи популярні турніри і змагання... Діяльність обласного об’єднання оцінено позитивно, відзначено великий обсяг здійсненої роботи. В ухвалених документах наголошено, що головні завдання на 2020-й і подальші роки зумовлені викликами і загрозами, які постали перед Україною: військова агресія Росії, активізація внутрішніх антинаціональних сил, складна соціально-економічна і демографічна ситуація, негативний вплив в усіх сферах життєдіяльності суспільства фінансово-політичного олігархату, необхідність консолідації всіх національно-патріотичних сил в інтересах Українського народу задля збереження і зміцнення найвищої цінності — Української державності. “В умовах сьогодення визначальним принципом просвітницької діяльності є україноцентризм, вибудуваний на основі цінностей свободи, суверенності, соборності, справедливості й гідності Української нації”, сказано в Ухвалі. За пропозицією голови Коломийського РМО Василя Глаголюка та підтримавши Звернення Правління Долинського РО, делегати знову довірили кермо обласної “Просвіти” Степанові Волковецькому. До керівного складу увійшли відповідальний секретар-заступник Михайло Січка, заступники Євген Романишин, Євгенія Бардяк, Ярема Петрів, обрано Правління, Раду, Контрольно-ревізійну комісію обласного об’єднання. Підтримано Ухвали Головної Ради ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка щодо реалізації нового мовного закону та про завдання на 2020-й рік. Також підтримано Звернення Чернівецького ОО до президента про надання товариству “Просвіта” статусу національного. Насамкінець групі просвітян-активістів вручено нагороди. Грамотою Центрального проводу нагороджено Ольгу Бабій. Ювілейних медалей “150-ліття “Просвіти” удостоєні Євгенія Бардяк, Оксана Тебешевська, Дмитро Захарук, Леся Кирилович, Геннадій Марченко, Іван Липчук, Анатолій Андрусяк, Марія Турчин. Зібрання звершилось концертом “Єднаймось в “Просвіті”.
«Просвіта» сьогодні · “Церква і “Просвіта” виконують архіпотрібне завдання: духовне просвічення народу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Ухвала Головної Ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” набрав чинності з 16 липня 2019 року. Цей Закон має надзвичайно важливе значення для розбудови й функціонування Української держави. Виходячи з цього і керуючись Статутом Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Головна Рада зобов’язує всіх членів Товариства і його підрозділів взяти якнайактивнішу участь у реалізації положень Закону, для чого: 1. У кожному підрозділі Товариства створити окремі групи сприяння виконанню Закону, затвердити керівника, особисто відповідального за роботу групи. 2. Провести обласні й районні круглі столи, на яких докладно розглянути вимоги Закону та засоби реалізації їх на місцевому рівні. 3. Основну увагу звернути на виконання Закону в закладах освіти. Про порушення Закону в окремих школах інформувати Міністерство освіти і науки, домагаючись вжиття відповідних заходів. 4. Встановити зв’язок з працівниками місцевих державних адміністрацій, відповідальних за реалізацію Закону, для з’ясування їхніх конкретних планів і заходів щодо реалізації Закону. 5. Центральному правлінню Товариства звернутися до Уповноваженого із захисту державної мови про залучення членів Товариства до роботи в секретаріаті Уповноваженого та представництв Уповноваженого в областях, районах і громадах України. 6. Хід реалізації Закону регулярно висвітлювати в місцевих і центральних засобах масової інформації. 7. Обласним організаціям Товариства раз на пів року (у травні і листопаді) надавати інформацію в Центральне правління Товариства про хід реалізції Закону на місцевому рівні. 10 грудня 2019 року, м. Київ
«Просвіта» сьогодні · “Церква і “Просвіта” виконують архіпотрібне завдання: духовне просвічення народу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

«Наші символи будуть завжди для нас святинею, наша мова — оберегом...»

Христина БОЙКО, членкиня Ради Об’єднання Галицького району м. Львова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка у залі презентацій Львівської державної обласної бібліотеки для юнацтва ім. Р. Іваничука провело нагородження учасників традиційного просвітянського “Конкурсу на знання історії і культури українського народу” з нагоди 151-ї річниці створення Товариства “Просвіта” в Галичині. У конкурсі взяли участь учні СЗШ № № 13, 62, НВК “Школа-садок “Софія”, НВК “Школа-гімназія Шептицьких”, студенти Львівського автомобільно-дорожнього коледжу НУ “Львівська політехніка”. Се- Наша “Просвіта” і просвітяни живуть, працюють не лише в Україні, а по всьому світу. У Новій Зеландії під керівництвом Ольги В’язенко, яка створює передачі в “Емігрантському радіо” про українців Нової Зеландії, провели День України в Окландському університеті для студентів Переможці й учасники конкурсу ред запрошених — група студентів коледжу культури і мистецтв, пластуни куреня імені Дніпрової чайки, просвітяни. Перед нагородженнями учнівська молодь переглянула короткометражний фільм про гетьмана Івана Виговського і переможну Конотопську битву, 360- річчя якої минуло ц.р. та про яку йшлося в одному з питань конкурсу. Захід провели голова районного Товариства Марія Павлюк і заступниця голови Ольга Манюк. М. Павлюк зачитала абзац із висновку конкурсної роботи студента автомобільно-дорожнього коледжу НУ “Львівська політехніка” Андрія Патрайка: “Подібні конкурси завжди будуть надихати та спонукати молодь розкрити свій справжній генетичний код, який передається з покоління в покоління. Наші символи будуть завжди для нас святинею, наша мова — оберегом, наша історія — вічним спомином непереможності, а наші герої — прикладом патріотизму та самопожертви заради великої, могутньої квітучої України. Нам просто необхідно знати усі сторінки нашого славного минулого, знати основні етапи формування української нації та згадувати її славні подвиги і здобутки”. Від імені “Просвіти” М. Павлюк подякувала студентові за висловлені думки і наголосила, що основним завданням “Просвіти” було і залишається виховання громадянина і патріота рідної землі. О. Манюк коротко охарактеризувала подані конкурсні роботи. Зупинилася на доповненнях про І. Левинського — архітектора, мецената і громадського діяча, котрого сучасники називали будівничим Львова. Цей рік у Львові Виконавчий комітет ЛМР оголосив роком І. Левинського. Переможці конкурсу отримали грамоти, грошові винагороди і книжки. Учасники також були відзначені книжковими подарунками. Для кабінетів історії шкіл і коледжу “Просвіта” подарувала плакати “Шлях до державності”, підготовлені світлої пам’яті просвітянином, членом Ради Товариства С. Стельмащуком, композитором і багаторічним диригентом хору “Бескид”.
«Просвіта» сьогодні · “Церква і “Просвіта” виконують архіпотрібне завдання: духовне просвічення народу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Нова Зеландія танцює гопак

та викладачів. Ніна Швачко, учасниця київського хору “Просвіта”, яка нині мешкає з сім’єю в місті Окланд, переслала нам фото з цього заходу. Пані Яна організувала для новозеландців змістовне і веселе свято: учасники навіть танцювали український гопак, а студенти були зодягнені в українські вишиванки. На святі знайомили присутніх з національними звичаями, пригощали глядачів традиційними українськими стравами. Допомагали організаторам ентузіасти та небайдужі містяни. Ми горді за свою подругу Ніну, українку-патріотку. Подякуймо нашим українцям за кордоном, які не забувають своє коріння, пропагують Українську культуру в світі! Любов ВАСИЛЬЄВА, Олексій ЧЕРНЯХІВСЬКИЙ, м. Київ
«Просвіта» сьогодні · “Успішну Українську Державу можна побудувати лише на основі української ідеї, українських цінностей”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Ми чесно йдем, у нас нема зерна неправди за собою...

Шановні делегати, члени Ради, запрошені, друзі+просвітяни! Найперше хочу привітати васі всіх просвітян краю з 30-ю річницею відновлення нашої славної “Просвіти”. Минуло більше півтора століття з часу її створення, а наші головні завдання залишаються такими ж, як і тоді. Це — формування національної свідомості й духовності, відродження українських традицій та історичної пам’яті, виховання будівничих Української Держави. Вже стало доброю традицією щорічно в грудні відзначати цю дату звітом про діяльність нашого об’єднання, обговоренням проблем і перспектив. Вважаю, така практика має поширитися і на кожне районне та міське об’єднання. 1. Організаційна та громад+ сько+політична робота Щороку проводили розширене засідання Ради та щонайменше чотири засідання Правління, як це і передбачено Статутом. Важливим аспектом нашої діяльності за ці роки була регіональна цільова Програма “Просвіта ХХІ століття: на 2013—2016 роки” та розроблена на її основі нова Програма “Просвіта ХХІ століття: на 2017—2021 роки”. Програма передбачає підтримку, зокрема фінансову, нашої діяльності місцевою владою, зокрема в закладах освіти, культури, охорони здоров’я, трудових колективах області. Однак у районах Програму використовують явно недостатньо, про що буде мова пізніше. Хочу окремо відзначити наші добрі партнерські відносини з управлінням культури облдержадміністрації (начальник управління — В. Федорак), з обласною радою та облдержадміністрацією. На жаль, коштів, передбачених Програмою, не вистачає через підвищення мінімальної заробітної плати, що ми не могли передбачити, коли розробляли Програму. Передусім варто згадати 2018 рік, коли ми відзначали 150-річчя створення “Просвіти”, і наша область гідно відсвяткувала цей славний ювілей: ми ініціювали створення обласного оргкомітету, який розробив низку заходів. Головні з них: випуск книжки “Просвіта Прикарпаття. Історія і сучасність”, науково-практична конференція спільно з Прикарпатським університетом, встановлення барельєфа “Просвіті — 150” на фасаді Народного дому, виготовлення ювілейних нагороді значків; іменем “Просвіти” названо одну з вулиць Івано-Франківська та багато іншого. Одним із найважливіших аспектів діяльності “Просвіти” в ці роки було питання підтримки української мови. Щороку ми ініціювали зустрічі у районах та Івано-Франківську зі школярами, студентами, переселенцями зі сходу, про сучасний стан і важливість української мови, традиційно долучалися до Диктанту національної єдності, випускали серії інформаційних матеріалів про українську мову: радіопрограми на обласному радіо, агітаційні флаєри до Дня української писемності та мови, виставки плакатів до Дня української писемності та мови і до Дня рідної мови, постійно проводили культурно-масові заходи до цих дат. Систематично питання захисту української мови обговорюються на сторінках часопису “Галицька Просвіта”. Тривала тісна співпраця “Просвіти” і Церкви, започаткована підписанням Меморандуму в листопаді 2011 р. У багатьох школах започатковано зустрічі священників у духовних світлицях: “Молитва — джерело світла і добра”. Особливо активно наша співпраця з Церквою проявилася у заходах, приурочених пам’яті митрополита Андрея Шептицького (2015). Серед інших хочу відзначати заходи з участю віцеректора Українського католицького університету М. Мариновича (Львів) та отця В. Левицького (Долина), які були зініційовані Громадсько-християнським рухом “Клич” (голова — Б. Гоблер). У 2016 році “Просвіта” долучилася до збору підписів на підтримку викладання в школах предмета “Основи християнської етики”, зокрема було зініційовано круглий стіл та конференцію “Християнська етика в школах: проблеми і перспективи викладання” спільно з Громадсько-християнським рухом “Клич” та інститутом післядипломної освіти. 2017 рік. Духовні майдани, хресні дороги в Меморіальному сквері, збір літератури для поїздки капеланів на схід, проведення дитячого духовного табору в с. Новий Мартинів, конференція, присвячена патріарху Йосифу Сліпому, вечір пам’яті о. Ярослава Лесіва та ін. 2018 рік. Вечір пам’яті о. Павла Витвицького у с. Витвиця Долинського району, проща родин просвітян до Маріямпільської Матері Божої в с-ще Маріямпіль Галицького району, презентація книжок військових капеланів. У 2019 р. проведено зустрічі активу “Просвіти” з населенням та в ЗМІ щодо роз’яснення важливості Томосу — створення Української Помісної Православної Церкви. Відбулися театралізована хресна дорога, заходи пам’яті Софрона Мудрого та Григорія Хомишина, регулярні виступи священнослужителів на заходах у Народному домі “Просвіта”... Варто згадати добрі стосунки з митрополитом УГКЦ Володимиром Війтишиним, та митрополитами ПЦУ Андрієм Абрамчуком та Іоасафом Василиківим, яким ми вручили ювілейну просвітянську нагороду. У Галицькому районі молоді просвітяни були основними організаторами піших прощ до Зарваниці (травень) та Крилоса (серпень). За ревну працю в духовній просвітянській царині хочу подякувати священникам УГКЦ та ПЦУ: о.-декану Дмитрові Павлику (Болехів, очолює просвітянський осередок); о. Михайлові Мельнику (с. Кривотули Тисменицького р-ну); о. Вітольдові Левицькому (м. Долина); о. Василеві Ужитчаку (с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну); о. Василеві Завірачу (с. Залуква Галицького р-ну); о. Михайлові Дзюбі (Коломийщина); о. Романові Дзюбаку (с. Маріямпіль); о. Орестові Путьку (м. Івано-Франківськ); о. Миколі Стефанишину (м. Бурштин); о. Ярославові Озарківу (с. Новий Мартинів Галицького району); о. Іванові Рибаруку (с-ще Верховина); о. Василеві Петращуку (с. Брустурів Косівського району) та багатьом іншим. Однак треба відзначити, що співпраця “Просвіти” і Церкви не набула такого масового характеру, як за часів митрополита А. Шептицького. Мусимо активізувати її з усіма українськими церквами області. Реалізовували проєкт “Нова українська родина”, ініційований та розроблений заступником голови Д. Захаруком, який свого часу був затверджений обласною радою. Селище Маріямпіль перетворюється в центр відродження української родини. В рамках Програми проведені конференції та щорічні прощі молодих родин в останню неділю червня до ікони Матері Божої в Маріямполі. В цьому селищі закладено парк біблійних рослин і дерев. Варто виокремити роль просвітянина — професора В. Боцюрка. Серед іншого хочу відзначити проведення в Народному домі “Просвіта” круглих столів, зокрема до Міжнародного дня поезії, “Криза у суспільстві: політичні, економічні, моральні аспекти”, до Дня Конституції, круглий стіл — презентація літературних студій Прикарпаття; до річниці УПА “Вони боролися, щоб ми жили”, “В реаліях медичної реформи”… У НД “Просвіта” проводили чимало благодійних акцій для допомоги переселенцям, хворим дітям, потребуючим жителям міста; просвітяни відвідували з подарунками сиротинці; безкоштовно роздавали одяг та побутові предмети; циркові вистави для підтримки хворих дітей. Волонтерські групи просвітян протягом останніх двох років відвідують українські землі сучасної Польщі, де відновлюють давні українські святині — церкви, кладовища, пам’ятники... Голова обласної “Просвіти” як член відповідної експертної комісії та робочої групи брав активну участь у заходах та обговоренні питань, пов’язаних із реформою і децентралізацією влади. Успішним виявився досвід організації просвітянських дитячих відпочинкових таборів “Нам пора для України жити”, зініційованих Галицьким райоб’єднанням (В. Грицюк, С. Мазур), в якому щороку беруть участь біля сотні дітей. Значно активізувалася співпраця з молодіжними громадськими організаціями, щотижня в НД “Просвіта” збираються активісти з Цивільного корпусу “Азов”, Громадсько-християнського руху “Клич”, благодійної організації “Фундація регіональних ініціатив”; проводили заходи інші організації: “Пласт”, “Карпатська Січ”, “Правий сектор”, “Школа шляхетних українок” та інших. Щороку аудиторія Народного дому значно омолоджується. С. Волковецький та перший заступник М. Сiчка Окремо добрим словом варто відзначити активну роботу “Молодої Просвіти”, очолюваної членом Правління Євгенією Бардяк. Про її активну працю свідчить державна премія Кабінету Міністрів України за особливі досягнення у розбудові України та велика кількість проведених заходів. Започаткована діяльність просвітянського осередку-секції — “Клубу української інтеліґенції ім. Б. Лепкого” (керівник — Я. Бажалук), яка до того мала добру традицію як окрема структура, працюючи на просвітянській ниві. Секція проводить археологічні краєзнавчі дослідження, займається видавничою діяльністю, влаштовує творчі вечори, художньо-мистецькі виставки та багато іншого. Для її роботи ми в Народному домі виділили окреме приміщення. Як лектор багато працює заступник голови Євген Романишин, який часто виїжджає з лекціями про здоровий спосіб життя, на історичну та краєзнавчу тематику. Також організовували лекційні виїзди про важливість української мови для становлення державності (М. Лесюк), для підвищення політичної грамотності учнів, студентів, вчителів (С. Волковецький), про історичну роль “Просвіти” і її сучасний стан та перспективи (М. Січка), про українську національну ідею (Д. Захарук), на історичні та духовні теми (А. Фуштей), лекції-тренінги з риторики та мотивації (запрошені волонтери). Варто відзначити просвітян з молодіжного осередку Прикарпатського університету (голова — Є. Баран (молодший), які проводили в школах виховні патріотичні заходи (нещодавно до річниці голодомору). З ініціативи голови Богородчанської “Просвіти” В. Бабія регулярно виходять серії інформаційних листівок “Літературна та історична пам’ять” про ювілярів — прикарпатських літераторів, краєзнавців, громадських діячів. Музей народної шани Т. Шевченка регулярно відвідують учні шкіл, студенти університетів, вчителі, гості й жителі міста. Майже щотижня в музеї проводять різноманітні заходи: художні читання, творчі вечори, презентації книжок, круглі столи. Важливим напрямом була і є ідеологічна робота. Наше видання “Галицька Просвіта” (головний редактор — Б. Вівчар), як і всеукраїнське “Слово Просвіти” залишаються головними рупорами “Просвіти”. Політичні оцінки Богдана Вівчара в колонці редактора є цікавими та об’єктивними. Активними дописувачами є Василь Бабій, Михайлина Боднар, о. Михайло Мельник, Василь Глаголюк, Богдан Глібчук, Євгенія Бардяк, Ольга Бойчук та багато інших. Важливими заходами поширення просвітянської ідеї були робота книгарні (відповідальний — І. Заграновський), інформаційного стенду, сторінки у соціальній мережі Facebook та вебсайту (відповідальна — О. Бойчук). Сотні інтерв’ю з просвітянами прозвучали на ефірах радіо “Дзвони” (авторка та ведуча — М. Солодчук) та обласного радіо “Карпати”, де нещодавно започатковано цикл просвітянських передач “Батьківська вітальня” (авторка та ведуча — М. Боднар). Протягом цього часу від імені обласного об’єднання “Просвіта” було підготовлено й скеровано низку політичних звернень: “Про створення філіалу Музею визвольної боротьби ім. С. Бандери”; “Внесок іванофранківців у відновлення державності України”; “Про створення музею депортованих у Брошневі”; про приватизацію землі; про реакцію на антиукраїнські акції в Перемишлі; “Про створення алеї Героїв”; про програму культурного обміну між регіонами; “Про націоналізм і шовінізм”; про стан і необхідність підтримки української мови; “Про впровадження медичної реформи” та ін. Загалом, на наше переконання, центральним положенням ідеологічної роботи має бути теза про те, що успішну Українську Державу можна побудувати лише на основі української ідеї, українських цінностей. 2. Культурно+масова діяльність Відверто кажучи, належно висвітлити цей напрям нашої діяльності важко. Адже за п’ять років у обласній “Просвіті” проведено чи не тисячу важливих заходів. Зупинюсь лише на найрезонансніших. Скажімо, 2015 рік був оголошений Роком митрополита Андрея Шептицького. “Просвіта” активно долучилася до вшанування його пам’яті. “Просвіта” організувала більше десятка заходів: круглий стіл, святочна академія, урочистості до дня народження і відкриття пам’ятника, відпочинковий просвітницький табір у с. Залуква, Зі звіту голови Івано+Франківського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Степана Волковецького про діяльність об’єднання за 2015—2019 роки на звітно+виборній конференції
«Просвіта» сьогодні · “Велику просвітянську традицію треба передати молодим. Це наш обов’язок, сказати б, святий обов’язок”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вечір пам’яті, духовний концерт… Також було багато виступів просвітян на конференціях, вічах, зібраннях… Окрім цього, в 2015 році просвітяни краю провели більше сотні різноманітних заходів культурно-просвітницького характеру. Ми вшанування пам’ять Степана Бандери в Старому Угринові. Великий успіх має щорічний традиційний захід “Різдво в “Просвіті” за участю 15 громадських організацій. Щороку коло учасників ширшає. Їх дедалі більше горнеться до “Просвіти”. У січні в НД “Просвіта” відзначають День Злуки та річницю бою під Крутами, День рідної мови. Ми вшановуємо борців за волю України, як-то полковника УПА Василя Андрусяка. На Вічевому майдані “Просвіта” збирає молодь на захід під назвою “Мелодія двох сердець” до дня святого Валентина. В пам’ять про Небесну сотню проходять вечори “Герої не вмирають”. Березневі дні щороку наповнені Шевченківськими читаннями, урочистостями до дня народження Кобзаря. В цей місяць проходять лекторії та демонстрація фільму “Нескорений” до річниць загибелі головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Широко відзначили 150-річчя першого виконання Гімну України та 200-річчя його автора М. Вербицького. Гімн України звучить на різних мовах, у виконанні різних хорів, окремих виконавців, виконання його на різних інструментах. Важливо, що до заходів долучаємо українців Донбасу і Криму. Просвітяни з Верховинського району під проводом голови районної “Просвіти” В. Нагірняка організували прощу до Канева на могилу Т. Шевченка, а дорогою туди молодий просвітянин Петро Марусяк переміг у пісенному проєкті “Караоке на майдані” в Києві. Широкого розголосу набуло свято “Великодні забави”, передвеликодні майстер-класи з виготовлення української писанки. Вшановували ми наших матерів і зразкові українські сім’ї. Було організовано виступ групи “Тінь сонця” з Києва з благодійним концертом. Кошти було перераховано для потреб ООС. Важливою є діяльність нашого Клубу обдарованих дітей. Вихованці беруть участь у фестивалях, Міжнародних конкурсах, як, скажімо, у фестивалі “Ключборзьке треллє”, який проходив у Польщі. Там Владислава Німа-щук та Лілія Дзядик отримали дипломи та кубки за зайняті перші місця, а також планшети та електронні книжки. Відомим став дитячий колектив “Просвітяночки”, і не лише в краї, а й за кордоном. В останню неділю червня відбуваються прощі просвітян до Маріямпільської чудотворної ікони Матері Божої, круглі столи до Дня Конституції. У липневі дні проводяться традиційні “купальські ночі”, молодіжні вечори, просвітяни з широкою участю громадськості відзначають День прапора, День Незалежності. Проведено спільний захід з організацією переселенців “Українці Донбасу і Криму”, яка, до речі, стала колективним членом “Просвіти”. Під час літніх канікул спільно з Галицьким районним об’єднанням “Просвіта” організовуємо дитячий відпочинковий просвітницький табір. У День знань організовуємо святкові програми для вчителів-пенсіонерів на батьківщині Марійки Підгірянки в селі Білі Ослави вшановуємо лауреатів премії імені Маріки Підгірянки за участю місцевого священника, сільського голови, відомих людей, голів райміськоб’єднань “Просвіти”. У НД проходять звіти-огляди, які започаткувала Верховинська “Просвіта”. За активної участі голови Верховинської “Просвіти” Василя Нагірняка у Верховині пройшов Всеукраїнський фестиваль “Тіні незабутих предків”. А на Покрови НД “Просвіта” збирає краян на День захисника України та українського війська, річниці створення УПА. До свята Віри, Надії і Любові відбувається “Осінній вернісаж”. Листопад починається вшануванням творців ЗУНР і, звичайно, урочистостями “А ми тую стрілецькую славу збережемо”, заходами, приуроченими до Дня української писемності та мови. А вже традиційні Михайлівські вечорниці збирають сотні шанувальників українських традицій. Щемно хвилюють вечори пам’яті жертв голодоморів. Пам’ятними стають “Вечори на Андрія”, дитячі святкування Дня Миколая, новорічні відеозйомки Клубу обдарованих дітей. Отримало позитивний резонанс у місті й області проведення відпочинкових вечорів “Кому за…” в останню неділю місяця. Важливим просвітянським завданням є популяризація книжок українських авторів, презентації видань просвітян області: зокрема М. Дземана та Р. Рибчина “Іван Макух. Повернення із забуття”. На відзначення річниці бою під Крутами проведено презентацію книжки Віри Багірової “Сонячне сяйво”, в якій проведено історичні паралелі з подіями, які відбуваються в Україні на сході держави. Практично протягом п’яти років відбулася чи не сотня презентацій книжок, як-от до 100- річчя полковника УПА Василя Андрусяка — презентація книжки міського голови управи Братства ОУН—УПА Карпатського краю Степана Гаха “Пізнайте правду, яку від вас ховають”; просвітянина, директора музею імені Марійки Підгірянки з Білих Ослав “Молитва за рідну мову” В. Левицького про Ю. Шкрумеляка; Дмитра Захарука “75. Вибране до ювілею”; збірок композитора Мирослава Пастернака “З Україною в серці” та “Українські народні пісні в записах та аранжуванні Мирослава Пастернака”… Червоною ниткою просвітянського життя стають ювілейні роки, як, скажімо, 2016-й — Рік Івана Франка, 2017-й — Рік УПА, 2018-й — ювілей “Просвіти”, 2019-й — Рік ОУН на Прикарпатті. Описати всі заходи, які відбулися протягом 60-ти місяців у “Просвіті”, просто неможливо. Адже щомісяця їх щонайменше п’ятнадцять, а то й більше. І у них беруть участь сотні людей: і причетних до дійств, і глядачів. А такі ж культурно-масові заходи, події, акції проводять районні й міські, сільські осередки в усій області. І це справді потребує великої праці й самовідданості всього просвітянського колективу краю. 3. Військово+патріотична робота У 2015 році багато заходів проводило Народне ополчення Прикарпаття, ініційоване “Просвітою” як форма територіальної оборони. Учасники звiтно%виборної конференцiї Активно працювала секція військово-патріотичного виховання молоді. В Народному домі регулярно проходять тренування молоді за системою східних єдиноборств. Вихованці секції є безпосередніми учасниками ООС на сході України, вони беруть участь у багатьох Міжнародних турнірах, де здобули чимало нагород. Молоді просвітяни брали участь у маршах патріотичних рухів у Івано-Франківську, Львові, Києві… До 2015 р. в Народному домі був пункт збору матеріальної допомоги на фронт, зокрема виготовлялися маскувальні сітки для вояків. За звітний період регулярно збирали патріотичну літературу й передавали на схід, у військові частини. Приділялася належна увага патріотичному вихованню в організованих нами дитячих таборах, до цієї роботи залучаються вояки АТО—ООС. Протягом звітного періоду в Народному домі проходили зустрічі молодіжних патріотичних організацій “Азов”, “Січ”, “Правий сектор”, “Сокіл” та інших. Ми допомагали у проведенні таборів “Карпатія”. До липня 2018 р. в НД “Просвіта” розміщувалися регіональні державні структури сприяння переселенцям із Криму та Донбасу. 4. Видавнича діяльність За звітній період (2015—2019) просвітянське видавництво видрукувало 196 книжок на суму 622 988 грн, зокрема за 11 місяців поточного року — 53 найменування книжок на суму 79 560 грн. Випущено книжку “Просвіта Прикарпаття. Історія і сучасність”. Щороку за рахунок видавництва випускається “Просвітянський календар”, збірки пісень, колядок, гаївок, колискових. Регулярно друкували афіші просвітянських заходів, літературні альманахи просвітянських фестивалів, листівки до визначних історичних подій та інше. Серед художньої літератури — твори місцевих авторів-просвітян: Дмитра Захарука, Василя Бабія, Степана Ґеника, Наталії Синиці, Романа Бойчука, Степана Гавадзина, Романа Паньківа, Василя Гука, Богдана Березицького, Євгена Романишина та інших активістів. Друкували методичні матеріали, автореферати, збірники конференцій для університетів, журнали та річні збірники-звіти для шкіл області… Крамниця “Українська книгарня” протягом 2015—2019 років була активним розповсюджувачем винятково українськомовної літератури, зокрема книжок на підтримку української мови, історії, культури, традицій… За п’ять років реалізовано книжок, журналів на суму 411 808 грн, за 11 місяців цього року на 99 607 грн. 5. Фінансово+господарська діяльність Бюджетні кошти в рамках регіональних цільових Програм “Просвіта ХХІ століття: на 2013— 2016 роки” та “Просвіта ХХІ століття: на 2017—2021 роки” переважно витрачали на ремонтно-реставраційні роботи приміщення актового залу, утеплення стелі над приміщенням Народного дому, заміну вікон, реставрацію люстр, встановлення електрокотлів і батарей, заміну електропроводів, реставрацію бра. У 2017 р. здійснено ремонтно-реставраційні роботи приміщень бібліотеки, кімнати ансамблю “Квіти ромену”, балкона, лоджій актової зали, коридорів на першому і другому поверхах, підлоги. В щитовій замінено електрощити, модернізовано щит освітлення актової зали, встановлено шість додаткових енергозберігаючих прожекторів. Загалом за рік виконано ремонтно-будівельних робіт на 319 281 грн. При підготовці до 150-річчя “Просвіти” певні кошти було витрачено на встановлення барельєфа “Просвіті — 150”, видання книжки “Просвіта Прикарпаття”, виготовлення грамот, подяк, значків, ювілейних медалей, календарів... За рахунок коштів, здобутих у програмі “бюджет участі”, придбано мультимедійний проєктор. А назагал більшість коштів ідуть на оплату комунальних послуг, зарплату штатних працівників, яка, щоправда, далеко не досягає середнього рівня по області. Для підтримки діяльності обласної “Просвіти” залучаємо також кошти від короткотермінової оренди приміщень, які використовуються згідно з рішеннями обласної ради винятково на утримання приміщень Народного дому: оплату комунальних послуг, виконання поточних ремонтних робіт, ремонт даху, встановлення електроопалення, заміну сантехнічного обладнання, встановлення велопарковки, упорядкування подвір’я і т. ін. Благодійні надходження витрачали відповідно до статутних завдань “Просвіти”: на проведення просвітянських заходів; купівлю та ремонт комп’ютерної техніки і музичної апаратури; друк просвітянських матеріалів; благодійну допомогу окремим РМО та “Молодій Просвіті”; проведення таборів; просвітянську премію імені Марійки Підгірянки; передплату газет для малозабезпечених просвітян і т. ін. Продовжуючи давню просвітянську традицію, я як голова обласного об’єднання, як і всі голови районних об’єднань, весь звітний період працював безоплатно, на громадських засадах, чим зекономив для “Просвіти” чимало коштів. 6. Наші перспективи вбачаємо в подальшій реалізації концепції відродження “Просвіти” в кожному селі й трудовому, навчальному колективі міст Прикарпаття і Меморандумів співпраці “Просвіти” і Церкви та “Просвіти” і “Пласту” на основі регіональної цільової Програми “Просвіта ХХІ століття: на 2017—2021 роки”. Ця діяльність передбачає активізацію роботи з молоддю й системну роботу всіх просвітянських об’єднань та осередків під гаслом “Просвіту” — в школи, навчальні заклади!” Велику просвітянську традицію треба передати молодим. Це наш обов’язок, сказати б, святий обов’язок. Хочу висловити щиру вдячність керівництву та депутатам обласної ради (голова — О. Сич, перший заступник — В. Гладій), облдержадміністрації (голова — Д. Шмигаль), начальнику управління культури облдержадміністрації В. Федораку, міському голові Івано-Франківська Р. Марцінківу за розуміння й підтримку та окремим керівникам районів. Найбільша подяка — активістам-просвітянам, головам районних та міськрайонних об’єднань, які за покликанням проводять велику просвітянську роботу, яку я розумію як державну справу. Ці люди є золотим фондом “Просвіти”. На закінчення висловлюю впевненість, що в новий, 2020 рік, просвітянська громада краю входить як громадсько-політична сила, згуртована національною ідеєю і прагненням служити українському народові. Слава Україні!
“Сьогодні моє свято, — · йдіть за мій стіл опівнічний, · друзі мої і недруги!” З роси й води! · с. 6сторінка оригіналу ↗

«І скличу до себе свої слова…»

Закінчення. Початок на стор. 1 Емоційно виразно, з карнавальними сюжетами пише Голота про “своє реліктове дитинство”. Все, що супроводжує ранок людського життя, оживає в елегійно-ностальгійних тонах. Це був один із визначальних мотивів ранньої Голоти. Та, очевидно, вона сама відчула: якщо надалі не вийде за образне й інтонаційне своє коло, то опиниться в ролі авторки, що не зуміла уникнути самостилізацій і самоповторів. Таке часто буває з авторами, які, відчувши суто свою тему і впіймавши суголосну їй інтонацію, ніяк не можуть з цим розпрощатися й нещадно експлуатують знайдене, бува, навіть стаючи його утриманцями. Отаку неусвідомлену самоепігонаду можемо спостерегти не в одній творчій біографії. Голота, здається, свідомо йшла назустріч новому матеріалові й шукала до нього новий інтонаційний ключ. Живучи вже в урбаністичних реаліях, сторожко вглядалася в них і недовірливо прислухалася до мегаполіса, в якому людина часто втрачає свою індивідуальність, мовби зовсім розчиняючись у ньому, загубивши чи й заперечуючи себе вчорашню. Незрідка буває так, що народжені селом поети, ставши безнадійними міщуками, вже навіть не уявляючи себе поза містом, мовби за інерцією тужать у своїх віршах за селом, безнадійно ідеалізуючи його. Але годі шукати в їхніх ностальгійних виливах отієї емоційної свіжості і справжності, які могли бути в них у часи літературної молодості. У Голоти місто — це тривожна загадка, її неясні передчуття, це закритість людини (в її ранніх поезіях про “реліктове дитинство” і юність люди відкритодуші); її місто — це боротьба дерева з каменем, це драматичне сплетіння людських доль. А воднораз — загострена пам’ять про далеке, що проростає картинами з таки ж “реліктового дитинства”. І — раптовий сигнал у душі: “Час і пора”. Пора лишитися наодинці з собою, відчуваючи, як глибоко дихає ніч за плечима, — оглядатися пізно і страшно, час і пора! Пора глибокого зору настала — проґавлю її — і ніколи не побачу тих, хто до мене був, хто після мене прийде: час і пора! Оцей рефрен — “Час і пора!” — не тільки категоричний імператив однойменного вірша. Він може претендувати на роль мотто до всієї поезії Любові Голоти. Попри все багатство її настроїв, розмаїття життєвих сюжетів, до котрих поетеса звертається, саме тривожний сигнал, мов сповісний удар дзвону, знову й знову зринає на поверхні всіх емоційно-змістових та естетичних “сигналів” її поезії. Час і пора: все, що чула і бачила, стало моїм. Сьогодні моє свято, — йдіть за мій стіл опівнічний, друзі мої і недруги! Вірш цей із кожним рядком дедалі помітніше симфонізується, інтонаційно то опускаючись в унтертони, то зриваючись в обертони, і його художній зміст, заявлений на початку “словами не випадковими”, потужно універсалізується. Час і пора! Одесную — батько наш сяде, поглядом рід до макової зернини визбирає, — на те він і батько, щоб кожному в вічі глянути. Хочеш знати ім’я його? Назови його Мамаєм, клич його Кобзарем, гукай його: “Василю!” (так батько мій рідний зоветься) — згадай ім’я свого батька і хоч подумки поцілуй руку, не часто ціловану, — батько роду твого народом зоветься, схились під його рукою. Час і пора! Є велика спокуса назвати саме цей вірш у Любові Голоти “програмним” — саме тим, у якому сфокусовано домінантні ідеї її поезії. Але Голота — за не аж та­ Дует двох поетичних талантів: Любов Голота і Павло Мовчан кої кількості оприявлених друком віршів (знаю, що написала вона значно більше, — але винятково самовимоглива не дає їм “ходу”), — дивує багатством поетичних ідей та настроїв. Мені здавалося, я добре знаю поезію (які прозу) Любові Голоти, оскільки вона належить до моєї обов’язкової лектури. І ось раптом я наткнувся на цей дивовижний вірш. Орлами оралось, а родить полин і курай На грудях у тверді, Не братиму до уваги її інтимну лірику — я про неї писав чи не в кожній моїй статті про Любов Голоту. Хтось може виокремити її інтими як найвищі поетичні злети таланту Любові Голоти. Я також вважаю ліричними шедеврами “Ніч вдарить у бубон…” та “Я жінка. Я травина. Я роса…” Але не повертатимуся тут до вже неоднораз сказаного. яка проковтнула народи… Камінним бовваном уперся в крайнебо Мамай — Останній в роду, але не останній із роду. Засвітиться повня на брижах трави і роси — Приплив поколише нутровище тверді. І здвигне земля розрубані вхрест черепи: Із кожного вийде по воїну смерті. Зітнуться мечами. Дуже цікаво було б простежити містику в поезії Голоти, відлуння в ній національної демонології і фольклору взагалі, котрий у неї аніде не виконує декоративну роль. Це — невід’ємна складова її поетики, особливість авторського мислення. (Як тут не згадати “Замовляння чорного місяця”, “Проживаю свої вірші”, “Суперництво з тінню”, “Мистецтво відрощування коси”, “Остання вовчиця в степу”, “Відьмацький час”…) Це також зовсім окрема тема для дослідження з використанням найширшого — і не тільки літературного — контексту. Шаблюками вкрешуть вогню. А степ — ненаситець їх знов проковтне — в нагороду. За легкість, з якою син голову батька зітнув — Останній в роду, але не останній із роду. Тут усе переплелося: тотальна згуба в нашій історії, злочинні міжусобиці, фатальна сліпота, облуда, зради, зневір’я і проблиски віри та надії. Тут немає жодного нейтрального, не “навантаженого” слова, — тут кожне — як метафора й формула нашої історії. Щоб пояснити кожне, потрібно довго експлуатувати можливості прозової оповіді. Заграє зірниця в свою малинову сурму. І чайка-вдовиця край шляху заквилить. Реклись розумами. Чужих научали уму. Чому ж нас навчили — могили, могили, могили?! Закопаний шлях тривимірний час поснує: Все, що мертве — безвічне. Але — чи в покої спочило?! Останній із роду уперто з колиски встає. І котить за обрій вкраїнське схололе світило. Знову ж таки велика спокуса: і цей вірш Любові Голоти назвати саме “програмним”. Але Любов Голота — то не тільки цей вірш. І — не тільки наголошені попереду. Любов Голота — це автономна величина в нашій поезії. Тут — свої закони, норми і правила “гри”. Своя сувора творча ієрархія, котру пильнує своїм яструбиним зором поетеса. Все тут глибоко індивідуально. І тут поетичне мистецтво має її виразний профіль. А проза? — запитає читач. А фантасмагорична історія душі героїні та її степове “Макондо”, виписане в “Епізодичній пам’яті”? Полишаю це для наступної розмови на тему: як поезія Голоти відлунилася в її прозі. В одному з давніх віршів вона написала: І скличу до себе свої слова… Скликала. Саме свої. Слова почули її. І послухалися. Бо ж не тільки вона любить слова. А й слова люблять її. Любов Голота, почесна громадянка с. Софіївка, у рідній школі серед учнів і вчителів
З блокнота письменника · “Сталінські соколи в рясах добре знали, як догодити кремлівському фараонові”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

«Русскій мір»: фасад і утроба З ким Україна воює (торгує, дружить, братається та хиляє «з московської чаші московську отруту»)

Іван ШПИТАЛЬ Закінчення. Поч. у ч. 50 за 2019 р. Московський націоналізм як ідейний автомат Калашникова В одному популярному виданні “експерт з російських питань” стверджував: “Проблема Росії — не націоналізм, а відсутність спільної пам’яті”. І ще: “Російська православна церква, єдина по-справжньому незалежна від держави сила, поширює вплив на цілі частини імперії, що відходять від впливу Кремля; саме вона втілює собою “русскій мір”, про який часто говорить патріарх Кирило та його права рука ігумен Іларіон...” Тут і той, хто вже давно не сміявся, розсміється, бо Росія бути Неросією не може. Ні в особливостях російського націоналізму, ні у відносинах російської держави і церкви. Ностальгуючи за імперією (білоідейною чи більшовицькою — аби тільки вона знову “совокупила” “ясашные народы” “пoд водительством великой нации”), ідеологи ніколи не засували у глибоку шухляду націоналізм як ідейний автомат Калашникова. Ця ідея в Росії помітно актуалізується в моменти особливого збурення суспільних настроїв. Так, на самісінькому старті танково-бетеерівського походу доблесних федеральних сил у Чечню “Независимая газета” 30 грудня 1994 року видрукувала цілу сторінку, присвячену 40-річчю від дня смерті історика й філософа Івана Ільїна (1883—1954). Оглядачі й коментатори спадщини Ільїна назвали його “пророком Отечества” (“хвала благороднейшим!”), наполегливо нагадуючи співвітчизникам: “пора возвращаться к истокам!”. “Нет надобности”, вважають вони, знайомити читача з цим іменем: “оно приобрело широкую известность. Ильиноведы споро исследуют грани объемного философского, политологического, правоведческого, религиозного наследия; активно переиздаются труды ученого... который всю жизнь выяснял “для себя” и для других свою ... русскую тему, по кирпичикам сводил для потомков цитадель “белой идеи” русской государственности, выдвигал потрясающие политические пророчества... Обратимся же в годовщину смерти одного из наших духовных вождей и великих изгнанников еще раз к его высокому гражданскому слову, полному веры в наше национальное возрождение”, — закликала “Независимая газета”. А ідеї Ільїна й справді такі, що хоч виписуй на танкових щитах для піднесення бойового духу усмирителів Чечні, Криму та Донбасу. Учений сформулював для своїх співвітчизників найголовніше завдання: “утверждать и осмыслять нашу русскость, наш патриотизм, нашу самобытность, нашу верность — в тягчайших условиях жизни”. Він закликав росіян “закрепить” “основы жизни” “непоколебимою верою в величие и силу русского духа, явленного в наших пророках и гениях”. Саме Ільїн висував концепцію, згідно з якою інородці самі “нав’язувалися” Росії, цій усесвітній благодійниці та захисниці. І їй нікуди було діватися: мусила брати усіх під свою надійну пелену. Змушувала ситуація. “Этот суровый климат; эта равнина, открытая со всех концов; эти навязывающиеся отовсюду территориальные глыбы; эти сотни чужих народов и диких народцев; эти бесконечные оборонительные войны...”. Ми вже трохи розповіли, як “нав’язувалися” Московії (Росії тоді ще не було) сибірські народи, як їх приводив “к шерти” (до клятви на вірність) Єрмак. (“Шертовать” означало: стоячи на колінах перед переможцем, цілувати оббризкану кров’ю шаблю, кров’ю переможеного, зрозуміло, і присягати на вірність престолові-отечеству та царю-батюшці чи цариці-матушці). Принцип “добровільної” згоди на “шертование” нерідко досягався з допомогою підвішування “бусурман” за ноги на шибениці та підсмажуванням п’ят на “вогнищах дружби”, як бачимо на гравюрах із Ремезовського літопису, яким користувався історик Г. Ф. Міллер). Шанувальники Ільїна пишуть про нього як про чітко визначеного монархіста, політика яро-ортодоксального спрямування. “Российское государство есть правовое единство, — священное, исторически преемственное, властное и действенное. Оно покоится на братском единении русских людей, на их верности Богу, Отечеству, государственной власти и закону”... “Русская государственная власть призвана править и повелевать; она властвует по праву и обязана в пределах права опираться на силу”. Ільїн чіткий, однозначний, категоричний. “В противоположность всякому интернационализму — как сентиментальному, так и свирепому; в противовес всякой денационализации, бытовой и политической, — мы утверждаем русский национализм, инстинктивный и духовный, исповедуем его и возводим его к Богу”. “Пророк Отечества” дав монархам низку конкретних порад щодо управління імперією. Одна з них — не церемонитися з народами, які живуть на “неуправляемых амебообразных территориях”, “кочевых пустынях”, “фиктивных “якобы государствах”, які “не могут федерироваться”. Інша порада стосується сьогоднішньої тактики й стратегії ідеологів “русского міра”, тобто “религиозной принадлежности народа”, а саме: “однородная религиозность масс облегчает управление”. Звідси — така нетерпимість, така ненависть до віруючих “неканонічних конфесій”. “Вместе с Ломоносовым мы должны увидеть и убедиться, по нашей истории, что “Россию сам Господь блюдет”; и вместе с Достоевским мы должны исповедать, что “Россию спасет Господь, как спасал нашим духом, нашею верою, нашими руками и, может быть, нашею кровью”. Але є в росіян і інше живильне джерело націоналізму. “Наш русский народ сего тысячелетней историей (це коли наперед їхньої історії поставити кілька віків суто української історії. — І. Ш.) — это особенный народ, особенность его носит мессианский характер и заключается в том, что мы должны выстоять до конца, когда уже все преклонились перед бездуховным Западом. Мы избраны Сыном Божиим Иисусом Христом, чтобы к Господу Вседержителю привести — не пустить в царство Антихриста и себя, и другие народы, сколько сможем. Когда мы выходим на этот уровень противостояния, можно смело сказать, что мы Богоизбранный народ”... “Мы говорим: наша идеология — это идеология национал-социализма, национальная власть при социальной справедливости”... “Для нас нет ни фашистов, ни демократов — есть те, кто за Бога, и те, кто за дьявола. Поэтому национал-социализм — это Царство Божие на земле, и наша задача не войти в царство Антихриста. Вот такая наша идеология — религиозная в высшем смысле этого слова” (“Русский порядок”. — 1998. — № 1 (46). Це газета “Русского национального единства”. Чи не на ідеях такого “единства” виховуються “патріоти” Манежної площі? Сумісництво чорноризців: один поклон Богові, владі — скільки побажає Ідеологи “русского міра” лукаво стверджують, що, мовляв, “есть сферы жизни, где кончается власть государей и парламентов, область дарованной Богом и поэтому неотъемлемой свободы, область богопознания и молитвы, духовного опыта и богословия”. Ну, хто б казав, тільки не московські чорноризці — ці одвічні придворні лакеї й таємні агенти московських князів і царів. Ця словоблудна побрехенька, розрахована на неосвіченість прихожан, цілковито спростовується авторитетом багатьох російських людей. Відомий філософ і богослов Володимир Соловйов, син видатного історика Сергія Соловйова, з приводу “сферы жизни” церковників, начебто недоторканної для “государей и парламентов”, писав: “Наша московська церква віддала себе на послугу державі, щоб мати від держави запоруку свого існування і пільг. Вказані в державних карних законах способи примусу та насильства — це властиво єдина зброя, якою наша церква бореться з відступниками та іншою вірою. Крихка і сумнівна єдність нашої церкви тримається лише насильством і фальшем, що їх наша держава не лише визнає, а й сама робить. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору або переклади документів Вселенських Соборів. Уся оборонна і наступальна діяльність нашої церкви — це суцільне шахрайство, фальш і брехня, що чиняться безкарно, під захистом державної цензури, яка дуже пильнує, щоб хтось не відкрив тих шахрайств... Наша московська церква визнає саму засаду зверхності держави над церквою. Ця засада й записана в державних і церковних законах” (В. Соловьев, “Россия и Вселенская церковь” — V. Solovieff. — La Russia et I’Eglise Universelle). Монопольні державницькі ідеї-догми дозрівають у церквах, як розсада в парниках. Хіба не про це йдеться у Миколи Бердяєва? “Московський шовінізм у московській церкві — це питома москвинам, суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному” (Н. Бердяев, “Судьбы России”). Зазначені академіком О. Пипіним негативні риси московитів часів приєднання України до Московії повністю властиві зокрема церковникам. Московських князів, потім царів цілком влаштовувало неуцтво служителів церкви за умови їхньої цілковитої рабської покірності та особистої відданості. Царська немилість не віщувала нічого доброго, тому холопська послушність церковників усіх рангів була єдиною умовою залишитися серед живих. Любити владу більше, ніж Господа — то історично задавнена суто московсько-татарська традиція. “Аз, Государь, не знаю не старые веры не новые, но што велять начальніце, то и готов творить и слушать их во всем”, — писав цареві патріарх Іоким. Той самий, про якого в літописі сповіщається: “Патриарх Иоким начал учитца, а до того не знал он писания, разве азбуке. Ни церкви, ни чина церковного не знал, понеже был человек служилый и жил в деревни и зайцев ловил, а в церкве в редкий Великдень бывал” (М. Арцыбашев. Повествование о Россий). Далі нагадаємо “канонічним” із “русского міра”, як “в области неотъемлемой свободы” московської православної церкви розкошувала вільготність сталінської оприччини. Сталінські соколи в рясах добре знали, як догодити кремлівському фараонові. Патріарх Алексій Семанський, наприклад, з приводу 30-ї роковини “великого октября” у 1947 році витворив таке послання: “Скріпімо наші молитви за Русскую державу, за її законну владу на чолі з її мудрим вождем, якого сам Бог обрав і призначив вести нашу батьківщину шляхом добра і слави”. Рідна партія високо цінувала зусилля “святих отців” на ниві культивування... безбожництва. У звіті ЦК КПРС (за 1978 р.) відзначалося: для партії найбільш прийнятні є ті “иерархи, которые и на словах, и на деле подтверждают не только лояльность, но и патриотичность к социалистическому обществу, реально сознают, что наше государство не заинтересовано в возвышении роли религии и церкви в обществе и, понимая это, не проявляют особенной активности в расширении влияния православья среди населения. К ним можно от-нести: патриарха Пимена, митрополита Таллинского Алексия (нынешнего патриарха “всея Руси”), митрополита Тульского Ювеналия (ныне митрополита Крутицкого и Коломенского), архиепископа Харьковского Никодима...” (Священник Глеб Якунин. “Подлинный лик Московской патриархии”. — М. — 1996). Сталінські соколи в рясах у співпраці з чекістами таки добряче посприяли в забезпеченні “религиозной однородности масс”. “Коли відроджувалася в 1920-х роках Українська національна (Автокефальна) Церква, то ВСІ — без жодного винятку — московські єпископи та священники в Україні самі охоче пішли на службу в ЧЕКА (таємна поліція), щоб нищити “изменников-сепаратистов”. Вони більше за будь-кого допомогли московській поліції (ЧЕКА) вигубити всіх єпископів та священників УАПЦ” (В. Липківський, митрополит. “Відродження церкви в Україні”). Так само нищили в 1946 р. Українську Греко-Католицьку Церкву (вона мала в 1939 р. 3800 тисяч парафіян у 2226 парафіях та 2275 священників). Такими методами полегшувалося “управління” народними масами. Російська (Русская) православна церква на службі в “кремлівського горця” — то окрема велика тема.
“Слово дає плід, якщо в ньому є насіння”. · 8 Презентація · с. 8сторінка оригіналу ↗

«Суцільні монологи» Ніни Ковальчук

Ганна РУЧАЙ, письменниця Якось відомий київський критик поділився враженнями від літературного фестивалю в одному з “провінційних” міст. Мовляв, книжкові розкладки виблискують пістрявим глянцем — суцільне простирадло з соняшників, вишиваних орнаментів, колосочків, бандур… “Без верби й калини нема України” — якщо стисло. Самі лишень “пісні”, “голоси”, “струни” — але без жодного відлуння, принаймні на обличчях відвідувачів тих виставок не помітно емоційного відгуку. Пробачимо світилам їхній снобізм: для них, бачте, визнати за “провінціалами” щось по-справжньому вартісне — “не камільфо”, ще корона спаде, та й колеги можуть всміхнутися іронічно. Але й нашій, місцевій публіці, снобізму не бракує. Для неї часом абревіатура ЧСПУ важить більше за якість твору. Та менше з тим. Є вірші, виточені й вивірені до строфи, рядка й слова, “правильні” за формою та “ідейні” за змістом. За совєцької доби їх випускали грубенькими томиками, але вже на п’ятому творі читач раптом виявляв, що не пам’ятає жодного рядка з прочитаного. Так, щось гарне, нібито й людяне, і ліричне… А чомусь не зворушує. Такого багато й мовби все однакове. Школа. Боронь Боже, сказати щось кепське про школу! Поетові потрібна школа майстерності — і вона буває різною: і порадами визнаних метрів чи справедливою критикою, і спілкуванням із улюбленими книжками в тиші власної кімнати. Але школа в жодному разі не має нівелювати творчу індивідуальність, до чогось її “прирівнювати”, “підтягувати”, з чимось “порівнювати”. Кожен талант — перлина, а перли, як відомо, визрівають у закритій мушлі, без втручання зовнішніх сил. Тому так вражає і тішить цей феномен: думка, почуття раптово, спонтанно виливаються на папір, легко й щиро висловлені до кінця в єдиній розгорнутій цілісній і свіжій метафорі — й застигають, мов крапля ртуті. Ні додати, ні відняти. Поезія. І цілком випадково серед фестивального галасу чуєш із відкритої сцени в парку тихий голос: Візьми, не бійсь, у власні долоні шматочок глини, Богдан ДЯЧИШИН, лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів Українці звикли до того, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти, як щастя, чого не скажеш про російську “судьбу”, яка сама керує й вирішує, а людина є всього лиш пасивним реципієнтом, як пацієнт під наркозом. Наше життя, події — “від часу і нагоди залежні вони” (Екклезіяста 9:11) і важкої щоденної праці, для якої народжена людина, щоб любити, вчитися плакати, радіти ділами своїми: “На папері сльоза застигла, як любов у піснях відголоском” (с. 8). Поезія — це не гра слів і римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки, це виховання читача. Думки ж бо живі й розумні істоти: “Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці” (Микола Ільницький, “Поліфонія поетичного слова”. — У кн. “У фокусі віддзеркалень”). Герман Гессе називав поезію грою в бісер, хоча детального опису цієї гри в романі нема, відомо лише, що для її опанування потрібні ґрунтовні знання музики, математики та історії культури. Грає синтезом мистецтв і наук, в якій люд­ Видавництво “Час Змін Інформ”, м. Біла Церква 2019 р. хай зріє, звикає до теплоти. Як виліпиш сам свої дні й хвилини, ці зліпки життя — то і будеш ти. Всього два рядки: “Пускає всередину глина пальці,/рукам дозволяє торкати скрізь…” — а ти їх носиш у собі кілька місяців, мимоволі повторюєш у хвилину натхнення і відчуваєш силу Всесвітнього Творення, причетність до нього: “Крутни по колу,/гончарному колу, формуй у плід”. Гончарне коло мов коло Всесвіту — і ти в ньому не загублена піщинка, а сила, що творить живе… Ти його твориш, а воно творить тебе… І цей вічний образ гончаря, такий український (абсолютно без вишиванки й Трипілля) і такий вселюдський водночас... Можливо, серед пістрявих обкладинок на розкладках і загубилася б скромна книжечка з “нетрадиційним” для нашої жіночої поезії мінімалістським оформленням, якби не цей спокійний голос зі сцени. Авторка не відразу зважилася на публікацію: “Може, ще зарано…” І оця невпевненість, відчуття власної недосконалості — вже свідчення таланту. Поет завжди невдоволений собою — і це справжній дар, отака творча невдоволеність. Спочатку навіть трохи відштовхує назва: “Суцільні монологи”. Хіба ж вірші загалом — не монологи ліричного героя? Тавтологія? Претензія на щось глибше? Але починаєш читати — вірш за віршем, не помічаєш, як перегортаєш сторінки… І в кожному, практично в кожному є отой магічний рядок, який не дозволить згорнути книжку, залишиться в пам’яті: “Свідомістю кілометрів харчується вільний дух…”, “Знаєш, вони не живуть, а марять…”, “І не заздрять померлі отим, що вціліли…”, “… опиратись на задні лапи і ловити сніжинки ротом…” І розумієш: так, монологи. Не ліричного героя — монологи душі. Нічні монологи в тій-таки затишній кімнаті, серед улюблених книжок, під м’яким світлом лампи. І звернені не до людей, ні: до Ловця вітрів і до самих вітрів, до того таємничого нічного мага, який тримає щоки місяця в долонях, до кожної травинки в полях дитинства, до безпритульного пса, що “приліг у опалому листі”, й до цього міста з його тужно-жовтими маршрутками, повними роздратування й безсонної ранкової втоми — і розумієш, як поетові хочеться приголубити й пожаліти це похмуре й таке кохане місто… І цілий світ. У книжці немає циклів. Але вони вгадуються — за цінностями авторки. Ця градація відтінків неоціненного веде від першого до фінального рядка. Світ сприймається дуже своєрідно; в поета з ним теплі й ніжні стосунки. Люди майже завжди підсвідомо пов’язуються з болем. Банальний “конфлікт поета й суспільства”? Аж ніяк. Радше трішки сумна, усміхнена відстороненість, погляд збоку, здаля... Так само авторка дивиться й на себе — з глибини власної душі, тому так виразно їй помітні всі деталі, всі порухи. Це особливе бачення світу, магічне, чи що… Квітки не засушені між сторінок — вони просто прийшли і тут живуть, кожна зі своєю вдачею. Цей світ, населений живими хмарами, вітрами й деревами, здебільшого осінній; неповторними барвами тут грають зима й літо, а ось весни якось ніби й не було — з побоювання тієї клятої банальності? Чи просто осінь — пора неквапних думок під шелест опалого листя, пора підбиття підсумків, аналізу прожитого, рефлексій і висновків? Осінь — драматична пора. І настрій більшості творів такий: ліричний із легким відтінком глибоко захованої драми: “…літні автобуси перехворіли на грип./ Голодні ворони у чорну зібралися зграю./І назва не та, і не той у очах логотип”; “останні гастролі…/З-за хмар поклон/ тому, хто за пультом, /низенько в ноги”, “Я вже танцюю повільніший вальс/ з дощем осіннім. Він мені до пари”. Поряд на шкалі цінностей — Слово. Мабуть, воно найбільше важить для авторки, так само, як і вкладена в нього Душа. Душа і Слово переплітаються і звучать в унісон: Вір, що звуки всіх мелодій — вічні, Бо немає в музики кінця! Бо душа співає ніжно й звично, Голосом, що полонить серця. І нарешті — Рідне. У нього багато граней. Це і те саме місто, яке варто пожаліти, й золоті береги дитинства, і туга за батьками, за собою, юною і наївною, — ностальгія за неповторним. І тут: Ми вже не ті, які були колись. Ми збайдужіли, наче скам’яніли. Усе не так. До чого дожились? В собі людей розгледіть не зуміли. Але при цьому поетеса вірить, що “Серед жорстоких правил у житті/ Є місце для добра і для любові./Не загубити б істини прості…/Не оминути б…/ Наче випадково”. Шкода, що “більшість” не читає поезії. Книжки, з такою працею і напруженням усіх сил — душевних, творчих, і — куди ж подітися від клятої буденності! — фінансових — розходяться до найближчих друзів, і без такого вилитого болю здатних тебе зрозуміти. А ми всі могли б стати трішечки кращими, уважнішими до тих, хто поряд, проникливішими й щедрішими на емоції… І світ для нас заграв би веселішими барвами, щоб якоїсь миті ми зробили радісне відкриття й услід за автором вигукнули: Спинись, Хвилино! Не спіши, постій! Я так щаслива тут, цієї миті! вона, як усе духовне, як достеменний дух, “...вернеться знову до Бога, що дав був його!” (Екклезіяста 12:7). Сміятися причинно і безпричинно. Хто здатний осмислити це щастя, коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя: “І назустріч мені — твої очі ранкові і сині” (с. 55), і їх я торкаюсь своїми очима, “Бо не знаю, з якої причини із диму осіннього раптом з’являється слово” (с. 55). Слово дає плід, якщо в ньому є насіння. Слова-насінини плодоносять, засівають людське єство вірою, надією, любов’ю, коханням, добром, наснагою до праці. Такими є слова Світлани Короненко: добротні, високохудожні, повчальні, що допомагають зростанню духовності читача й утриманню рівноваги у світі, про що мусимо пам’ятати, аби не загубитися в суєті словесного перемішування й переливання з пустого в порожнє: “Говори про любов у веселі й сумні вечори. / Коли фальшу нема і немає брехні й мішури” (с. 64, 65). Що ще посутнього можна сказати про поезію Світлани Короненко? Одухотворене слово її сердечної енергії душі накопичується в мозкових клітинах читача, і ця енергія, якої ми набуваємо в тілесному житті, осідає, записується на Божих скрижалях вічної пам’яті (Екклезіяста 12:7). Вічні — слово, думка, сльоза. Вони ніколи не стираються з пам’яті.
“Слово дає плід, якщо в ньому є насіння”. · 8 Презентація · с. 8сторінка оригіналу ↗

«...Вибрала вірші, як долю» Кілька слів про поезію...

Світлана Короненко. Дебора: поезії. — К.: Ярославів Вал, 2018. — 128 с. ські цінності переплітаються, утворюючи складні асоціативні візерунки. Сила енергії думки й пам’яті — у слові рідної мови, бо тільки воно здатне оживити і думку, і пам’ять; слово без думки мертве, як і думка без слова; тільки в єдності, в парі вони здатні покликати до життя наш мозок. Вкотре хочеться наголосити, що я б нашу національну ідею означив так: працювати вдень і вночі, щоб рідна мова звучала в щоденному вжитку в усіх закутках України, бо ж “Мова — це вираз життєвої форми, суспільства, в якому людина виросла” (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, “Філософія). Слово рідної мови: “Тороччя древніх слів — нетліннощі духовні — / крізь хугу ста віків донесено до нас, / як дещицю, як пухирець на тілі / найкращої із мов” (Світлана Короненко, “Містерії”). Слово поетеси переливається в пісню над “білою водою” чистоти і правди: “І тільки солов’їна нагота, / як музика, над білою водою” (с. 35). Якщо моральність — це розум серця, то в дії серце мусить керуватися розумом. У дії думка бере перед, і тоді серце налаштується так, щоб почути шепіт живої природи: “Тихо живеш, як важка трава чи як погідне літо. / Вчора умерла чи ще жива? Що там шепочуть квіти?” (с. 36). “А вся біда — од віршів і води! / Куди ідеш і де твоя дорога?” (Дмитрові Павличку, с. 19). Шарль Бодлер вважав, що “Час пожирає все, все обертає в порох!” Це не так! Ось кохання — вічне, і хоч ми не знаємо, що стається з його чистою енергією, однак можна з великою вірогідністю припустити,
“Коли кращих з кращих нищать у час Незалежності — це нестерпно…” · 9 Пам’ятаємо! · с. 9сторінка оригіналу ↗

Свічечка Олеся Степаненка, яка освітлює трагедії в Бахмуті, Львові й Харкові

2 Отож перейдемо до Слобожанщини. Небагато читачів знають про такого чуйного й художньо обдарованого поета з містечка Дергачі під Харковом, як Олесь Степаненко. Уже у дванадцять літ він писав: Підступа клубок до горла, Мов бракує кисню, Коли чую щиру, чисту Українську пісню. Олесь навчався на відділенні журналістики Харківського національного університету ім. Василя Каразіна. Гроші на навчання заробляв на цегельному заводі. І творив. Відгукувався схвильованим поетичним словом на культурні й політичні події в Україні, зокрема на розправу спецназівців з мирянами, які 18 липня 1995 року ховали патріарха Української православної церкви Київського патріархату Василя Романюка; осуджував Українське телебачення, бо на ньому все чуже: “Чужі пісні, чуже кіно і чужі герої, чужа слава, і реклама, чужі мордобої, чужа мова, чужа віра, чужі ідеали, чужа правда… А своє де? І сліду не стало”. А в лютому 2002 року на нього напали злочинці — і Олесь з тяжкою черепно-мозковою травмою опинився в лікарні. Там написав останнього вірша, який так і називається — “Останній вірш”: Нема майбутнього у мене, На превеликий жаль — нема. Єдине, що мене чекає, — Могильний холод і пітьма. Не стать мені уже поетом, Мені уже ніким не стать, Я гину! Гину!! Гину!!! Боже! Мені вже нічого чекать. Вже не створю більш ні рядочка Я віршів — цих маленьких див, Так званих друзів заспокою І не так званих ворогів, І сам навіки заспокоюсь. Hiчoго в світі не зроблю. Як свічечка за п’ять копійок, Ледь спалахнувши, догорю. Вірш справді виявився останнім. Бо хоч Олесь і видужав, але в ніч на 29 грудня 2004 року його життя за нез’ясованих обставин, у віці всього двадцять літ, обірвалось під колесами швидкого потяга... І важко повірити, що це нe розправа з напрочуд обдарованим поетом, патріотом, якого без вагань можна поставити в один ряд з Леонідом Кисельовим та Василем Симоненком. (2006 року в Харкові, у видавництві “Крок”, як зазначено, “зусиллями родини поета і коштом української діаспори в США та Канаді” вийшла посмертна збірка Олеся Степаненка “Свічечка”). Назва точна й символічна. 3 І ось Бахмут. Донедавна — Артемівськ, що був названий так “на честь” більшовицького експропріатора Артьома. Назву змінили завдяки зусиллям тутешніх подвижників, насамперед керівника волонтерів Сергія Гончарова, життя якого теж загадково обірвалось, коли він не мав ще й сімдесяти. (І це вже третя серед активістів така раптова й незбагненна смерть). Мені довелось двічі побувати в цьому місті, подружитися з іншими самовідданими людьми, які гуртуються у громадській організації “Бахмут український”. Я зустрічався з відважною Олександрою Стародубцевою, жінкою старшого віку, яка мешкала з дітьми в Канаді, але євшанний аромат “малої батьківщини” повернув її додому. А коли Бахмут на три місяці захопили проросійські найманці, вона щодня по декілька годин вистоювала в центрі міста, тримаючи щит-плакат “ЗА ДЕБИЛОВ” з риб’ячою фізіономією Путіна й написом: “Без вас меня бы не было”. Стародубцеву теж тяжко побили, та вона, оклигавши, знову виходила на своє щоденне “чергування”… Державний статус російської мови в Совєтському Союзі призвів до такого собі імперського синдрому, синдрому причетності до тієї чи іншої держави. Це можна пояснити навіть проросійськими настроями в деяких регіонах нашої країни та багатьох людей, котрі думають, що під владою якоїсь іншої держави житиметься краще. Однак, напевне, краще жити в своїй невеличкій хатинці, ніж прагнути бути рабом у чиємусь розкішному маєтку. Якщо говорити про мовне питання як такий собі провокативний чинник, то, швидше за все, кожний українець виявиться винуватцем того, що мова є приводом для провокацій, адже в єдиній країні з єдиною мовою це просто неможливо, тому що ті, хто любить свою країну та свою мову, аж ніяк не захотять жити під владою іноземної держави. Як бачимо, для багатьох наших співвітчизників зі сходу зручна мова виявилась важливішою від єдності та своєї батьківщини. І все-таки в цьому всьому грає чільну роль імперський синдром нашого народу. Найбільшою проблемою розвитку державної політики щодо мови в Україні є від­ Пам’ятаю, в міському музеї мені показували і тризуб, що його бандити збили з фронтону міської ради й викинули на смітник. А відважний юнак Петро Зубар віднайшов і заховав… Ні, Бахмут не чуже Україні місто. Саме тут у 1918—1919 рр. в 3-му Гайдамацькому полку служив наш класик, уродженець Дебальцевого Володимир Сосюра. Про Бахмут він часто згадує у спогадах “Третя Рота”. В січні 1918 року тут вийшов “літературно-просвітній журнал “ВІЛЬ­ НІ ДУМКИ”, що його підготував “гурток Бахмутської української шкільної молоді” (редактор Гнат Побігайло). У цьому журналі були опубліковані найперші два вірші Сосюри “Чи вже не пора…” та “Вечір”. Наведу деякі рядки: Чи вже не пора перестати нам гризтись, бо зіронька волі затьмарилась вже… Нам треба єднатись і з ворогом битись, що знову кайдани нам з сміхом кує. Значущі рядки, як і наступні: Ой, встаньте, ой, встаньте, бо хмари несуться І смерть вони зіроньці-волі несуть. Чи чуєте — плаче земля там, де б’ються, Де кров за Вкраїну червоную ллють… Разом із Сосюрою, з моїми новими друзями Бахмут став мені як рідний. І тому так вразила звістка про ще одного світлого бахмутянця Артема Мірошниченка, якому відібрали життя два недолюдки-мутанти. *** Галичина, Слобожанщина, Донеччина… Всюди гинуть найкращі, найдостойніші, найчесніші. Вони назавжди вписані в Поминальник нашої боротьби і нашої слави. Це справжні герої, які визначають вектор національного поступу: патріотизм, віра, жертовність, ЄС, НАТО… А тому хай ця дочасна втрата не зневолює, а гуртує нас задля опору всім ворогам, яких маємо подостатньо. Отож — кажу (САМОМУ СОБІ І ВАМ): Коли ворог суне у всеоружжі, — Не будьмо байдужі! Коли Україну ведуть в морок стужі, — Не будьмо байдужі! Коли вчать з екранів дивитись в калюжі, — Не будьмо байдужі! Коли нам зневіру вселяють у душі, — Не будьмо байдужі! Коли нашу волю ламають, як ружі, — Не будьмо байдужі! Коли мову гноблять людці осоружні, — Не будьмо байдужі! Коли ваша слава дзвенить в доокружжі, — Дякуйте Богу! І будьте байдужі. сутність чіткої позиції та залежність від інтересів правлячих урядів. Припустімо, один уряд вів проросійську політику, інший проукраїнську, ще один нейтральну, а чинний уряд намагається поєднати проросійську та проукраїнську політику. Проте поєднання, швидше за все, є неможливим, адже рано чи пізно потрібно буде робити вибір. Тож єдиною підтримкою української мови є кожний свідомий українець. У демократичній країні XXI століття ніхто не має права заборонити спілкуватись тією чи тією мовою на побутовому рівні, але громадянин України мусить знати державну — українську. Нас, певне, ще довго переслідуватиме імперський синдром, але останнім часом спостерігаються позитивні зрушення в суспільній свідомості: радикалізм, притаманний для 2014 року, поступово згасає, а за ним приходить справжнє, чисте усвідомлення патріотизму та бажання щось змінювати на краще. Отже, як висновок: збереження та примноження української мови є важливим обов’язком кожного громадянина, незалежно від політики уряду та інших чинників. Лише від нації залежить існування й розвиток мови, культури і загалом держави. Чому я назвав ці три далекі один від одного міста? Бо вони презентують Донеччину, Галичину і Слобожанщину – і водночас є свідками нашої соборності, за яку нас ненавидять, а за явну належність до української нації, за її мову – вбивають. До Бахмута я ще повернусь, а зараз кілька слів про Львів.
“Коли кращих з кращих нищать у час Незалежності — це нестерпно…” · 9 Пам’ятаємо! · с. 9сторінка оригіналу ↗

Залежить від нас

Петро ШКРАБ’ЮК, письменник, м. Львів 1 Восьмого травня 2000 року відомий композитор Ігор Білозір сидів увечері в кав’ярні “Цісарська кава”, що в самому осерді міста, на проспекті Шевченка, і його приятель заспівав мелодійну Ігореву пісню на слова Богдана Стельмаха “Перший сніг”: Ні вогнів, ні зір, не голубить зір Жодна квітка, наче й не було. Раптом серед віт В тиху ніч розквіт Перший сніг, мов лебедя крило. Це не яблуні цвіт, не май, Це не пізній бузок, це знай. В нашу зиму приблудив Білий лебідь молодий (…) З цієї пісні й почався конфлікт. Їм грубо звеліли: “Бросьте петь, не мешайте нам отдыхать”. Приятель спокійно пояснив, що-то пісня присутнього тут народного артиста України Ігоря Білозора… Вочевидь, це ще більше розлютило знавіснілих шовіністів з вимовними прізвищами: Воронов і Калінін. Неподалік кафе вони раптово напали на Ігоря (поруч ступав приятель), кастетом проломили йому череп (лобну й тім’яну кістки) – і через двадцять днів він помер у лікарні швидкої медичної допомоги… Вбивство автора чудових ліричних пісень сколихнуло громадськість. Перед тим — згадаймо 1979 рік — убили, а потім повісили у лісі під Львовом геніального Володимира Івасюка (хіба це не нагадує розправу більшовицького агента з Миколою Леонтовичем?) Але тоді ще паношився безбожний червоний режим. Та коли кращих з кращих нищать у час Незалежності — це нестерпно… Влада силкувалася зменшити суспільну напругу, тим більше, що один із убивць, Воронов, був сином заступника начальника міської міліції Львова, проте не вдалося: в останню дорогу Ігоря Білозора проводжало сто п’ятдесят тисяч (!) шанувальників. “Люди відчули національну кривду, яку ми переборюємо щодня, сам на сам з собою. Трагедія примусила людей відчути солідарність, яку ми втратили. Такого похорону Львів не бачив від 1944 року, коли ховали митрополита Шептицького”. Так коментував цю сумну подію недавній політв’язень ГУЛАГу, поет, лауреат Шевченківської премії Ігор Калинець. І наголошував, що “ми дуже мляві, толерантні, демократичні, одне слово, безхребетні і дуже попустили російській частині міста. Вечірній Львів перетворюється на російськомовний Львів, навіть часом не знаєш, де ти є”. Всі: і Калинець, і письменник Юрій Вин­ничук, і музикант Віктор Морозов, й інші коментатори — всі були одностайні в тому, що смерть Білозора не випадкова, що це кара за українську пісню й мову, тобто вбивство політичне. І воно, на жаль, не перше. Максим КІРСАНОВ Мабуть, багатьох турбувало питання, яке згодом перетворилось на дилему для кожного патріота: “Чому українська мова в незалежній, вільній Україні, на превеликий жаль, є фактично другорядною?” Якщо послухати мову повсякденного життя в більшості міст країни, то вона виявиться чомусь російською або просто суржиком. Чомусь свідомість української нації не може прийняти своєї рідної, справжньої мови. Протягом історії Україна опинялась під владою кількох держав: Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Московії, Австро-Угорщини, Радянського Союзу, і кожна з цих імперій намагалась будь-якими зусиллями винищити всі ознаки самоідентифікації. Можна зробити націю своїм рабом, однак рано чи пізно вона усвідомить потребу обрати власний шлях розвитку, а мова є головним чинником цього пізнання. Швидше за все, саме мова стояла кісткою в горлі для цих геополітичних гігантів і, звісно ж, вони намагались її знищити. У винищенні української нації особливо жорстокою була Російська імперія, з якою, так жорстоко помилившись, уклав березневі статті Богдан Хмельницький, сподіваючись захистити Україну. Як наслідок, Російська імперія найбільше познущалася над українською мовою і продовжує робити це і в XXI столітті різними гібридними методами. Можна робити безліч висновків, дедалі більше заглиблюючись в історію, проте необхідно якось віднайти найголовнішу проблему, яка заважає і в наші дні вільно розквітати українській мові. Таке довгоочікуване проголошення незалежності, здавалося, мало б призвести до величезного розквіту української мови і дозволити українському народу вільно й безперешкодно спілкуватись нею. Проте виникла інша, зовсім неочікувана проблема: більшість продовжувала спілкуватись “зручною” для себе мовою — російською. Залишився лише певний відсоток патріотів, які спілкуються справжньою українською мовою. Тож певною мірою можна стверджувати, що мова, її життя та розвиток залежить винятково від народу, котрий є її носієм, і байдужість до неї — прямий крок до її загибелі.
“Театральний тандем Сергія Данченка · і Богдана Ступки вже став унікальним феноменом · української духовності”. Спадщина 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗

Богдан Ступка: «Тев’є-Тевель має Бога в серці» До 30-річчя прем’єри вистави «Тев’є-Тевель»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Театр Данченка — Ступки Тридцять років тому, в густому присмерку радянської епохи, в Київському українському державному академічному драматичному театрі імені Івана Франка було поставлено духовно-сонячну славнозвісну виставу “Тев’є-Тевель” Григорія Горіна за Шолом-Алейхемом (режисери Сергій Данченко і Дмитро Чирипюк). Прем’єра відбулася 23 грудня 1989 р., рівно за два роки до розвалу СРСР. Нова вистава вкотре переконливо підтвердила, що театральний тандем Сергія Данченка і Богдана Ступки вже став унікальним феноменом української духовності, який я вже тоді називав Театром Данченка — Ступки. Зі своїм неповторним обличчям і стилем він виріс зі спектаклів, поставлених Данченком зі Ступкою в заголовних ролях (витоки його слід шукати у Львові, проте сформувався він, безперечно, в Києві)1. Мудрий Іван Дзюба у передмові до книги “Майстер” писав: “Особливу вагу мають розділи, присвячені тандемові Ступка — Данченко. Професійний аналіз режисерських пошуків і здобутків Сергія Данченка є водночас і аналізом творчого шляху Богдана Ступки, технології його мистецтва. Зворушлива дружба двох видатних мистців може бути прикладом для людей сцени”2. Ось перелік франківських вистав, які, на мій погляд, є духовним стрижнем Театру Данченка — Ступки: 1979 рік: “Украдене щастя” Івана Франка (художник — Ярослав Коштелянчук, композитор — Богдан Янівський, хормейстер — Анатолій Грищишин, балетмейстер — Григорій Пригорницький); Ступка — Микола Задорожний. 1980 рік: “Дядя Ваня” Антона Чехова (художник — Данило Лідер, художник по костюмах — Наталка Рудюк, композитор — Леонід Грабовський); Ступка — Іван Войницький. 1986 рік: “Енеїда” Івана Котляревського (інсценізація Сергія Данченка, Івана Драча, художник — Анатолій Чечик, художник по костюмах — Михайло Глейзер, композитор — Сергій Бідусенко, балетмейстер — Борис Каменькович); Ступка — Автор. 1989 рік: “Тев’є-Тевель” Григорiя Горiна за Шолом-Алейхемом (художник — Данило Лідер, художник по костюмах — Михайло Глейзер, композитор — Михайло Глуз, балетмейстер — Борис Каменькович); Ступка — Тев’є-Тевель. 1994 рік: “Росмерсгольм” Генріка Ібсена (художник — Андрій Александрович- Дочевський, композитор — Юрій Шевченко); Ступка — Росмер. 1996 рік: “Мерлін, або Спустошена країна” Танкреда Дорста (художник — Андрій Александрович-Дочевський, художник по костюмах — Наталка Рудюк, композитор — Сергій Бідусенко, пластика Бориса Каменьковича); Ступка — Мерлін. 1997 рік: “Король Лір” Вільяма Шекспіра (художник по костюмах — Тетяна Соловйова, музичне оформлення Сергія Кляпньова); Ступка — Лір. “Приголомшливий спектакль” “Тев’є-Тевель” франківців уже назавжди залишиться золотою сторінкою в історії українського театру. Навіть у світовому репертуарі знайдеться небагато спектаклів такої пронизливої душевної теплоти, такої наснажливої віри в доцільність Божого світу й можливість подолання його негараздів і несправедливостей через людяність. “Вистава волає до нашої доброти, до співчуття кожній людині — маленькій чи великій, бідній чи багатій, мудрій чи простодушній, — писав ступкознавець і критик Ростислав Коломієць3. — Може, тому вона й полюбилася глядачам, що зігріває душу людини, закляклу на вітрах історії між неспокутуваними гріхами минулого й майбутнім, що жевріє на обрії”. Має рацію театрознавець Сергій Васильєв, який писав, що Сергій Данченко зумів оповісти історію радощів і поневірянь Тев’є з тією довершеною простотою і людяністю, що й визначають вершинні досягнення мистецтва. Власне, для українського театру Данченків “Тев’є-Тевель” був і залишається революційною подією, бо тут людина показана наодинці зі своїм буттям, показана вищою за будь-яку ідеологію, етнічну або соціальну інакшість. І водночас щомиті нерозривно з’єднаною з ближніми та далекими, сім’єю, сусідами, одноплемінниками, суспільством, людством, історією. Сергій Данченко буквально вклав душу в самого Богдана Ступку, який взявся за роль Тев’є. Режисер так розповідав про початок їхньої роботи: “Тільки-но Ступка вийшов на сцену на репетиції і заговорив, як мені стало ясно, що тут чимало взято з “Украденого щастя”. Я зупинив його: “Богдане, розумієш, про Миколу Задорожного кажуть: “Дитина ти...”, і тобі це там добре вдається. А Тев’є називають “ребе”, мудрецем, до нього йдуть по пораду, то інакша людина”. Він одразу зрозумів і вже наступного дня працював у потрібному напрямі. Це той випадок, коли спільну мову режисера й актора вже знайдено, і вистачає єдиного слова...” Сам Ступка, говорячи зі мною про виставу, неодмінно згадував і Данила Лідера — видатного художника-сценографа: “Він створив художній простір, у якому Тев’є почувався своїм...” Серед критиків, які достойно відзначили роботу Лідера, назву Наталію Єрмакову: “Лідер педантично контролював усі переміщення, добиваючись враження найбільшої глибини, щоб погляд не впирався в оксамитову заслону, а вбирався в безмежно видовжений простір. Словом, влаштовували цю громадину із провізорською точністю. І старалися недарма. В заворожливо бездонному просторі невиразно сяяло стооке небо. Власне, більше, ніж небо — грандіозна картина Всесвіту. Велична і трепетна. Просто захоплювало дух!” Не випадково 1993 р. Данило Лідер одержав Шевченківську премію за виставу “Тев’є-Тевель” разом із Богданом Ступкою і Наталією Лотоцькою. У чому секрет приголомшливого тріумфу Майстра? Сам Богдан Сильвестрович говорив про це так: —  До Тев’є-Тевеля я зіграв Миколу Задорожного в “Украденому щасті” та Войницько­ С. Данченко і Б. Ступка го в “Дяді Вані”. Що є спільного в цих двох персонажах, то це те, що вони мають Бога в серці. Я чекав на третю роль подібного плану, бо вірив, що Бог любить Трійцю. Так воно й сталося. Кожного вечора, виходячи на сцену, Богдан Ступка до самого дна розкривав трагічну й зворушливу душу, здається, пересічного єврейського молочника, примушуючи глядачів плакати й сміятися, страждати й співпереживати. Із житейської філософії Ступчиного Тев’є, пронизаної мудрістю та гумором, глядач виносив для себе чимало вельми важливого, між іншим, дуже схожого на біблійні заповіді. Недарма ж ребе Тев’є так добре знав Святе Письмо і так часто й доречно черпав із тієї скарбниці. На жаль, в Україні так і не зняли фільм про легендарного Тев’є-молочника. Адже спектакль побачили тисячі, щонайбільше кілька сот тисяч глядачів, а дивовижна історія невмирущого єврея у виконанні Ступки заслуговувала на увагу багатьох мільйонів людей. Відомий кінорежисер Артур Войтецький, щойно побачивши виставу Сергія Данченка, загорівся бажанням зняти такий фільм з Богданом Ступкою в заголовній ролі, навіть написав сценарій, але смерть режисера зупинила подальшу роботу. “Приголомшливий спектакль, — говорив Артур Йосипович. — Прекрасна робота Сергія Данченка. Я вважаю, що “Тев’є-Тевель” Данченка набагато вищий від знаменитого спектаклю Марка Захарова...” Від інших авторитетних людей я також чув, що режисура Данченка і гра Ступки в “Тев’є-Тевелі” значно вищі від аналогічної видатної вистави Марка Захарова і прекрасного Тев’є у виконанні Євгена Леонова. Можу це підтвердити як глядач, що дивився обидва спектаклі в сукупності понад десять разів. “Міхоелс розплакався би, побачивши такого Тев’є” Згадую дивовижне сценічне змагання, свідком якого з України був, очевидно, тільки я один. Навесні 1990 р. в Москві в Театрі на Малій Бронній відзначали 100-річчя з дня народження Соломона Міхоелса, який свого часу виконував роль Тев’є-молочника на сцені Московського державного єврейського театру. До участі в ювілейному концерті були запрошені франківці з однією зі сцен спектаклю “Тев’є-Тевель”. З іншим уривком — із вистави “Поминальна молитва” — мали виступити ленкомівці. Проте сталося так, що обидва театри обрали одну і ту ж сцену з “Тев’є” — сватання м’ясника Лейзера, якого блискуче грав покійний Віктор Цимбаліст, до старшої дочки молочника Цейтл. Причому спочатку виходили московські актори, а відразу ж за ними — київські. Казали, що Марк Захаров навмисне так улаштував, аби згладити враження від виступу франківців. Мабуть, так воно й було; принаймні Захаров, як господар, міг вибрати для концерту будь-яку сцену, а гості змушені були показувати виключно те, що привезли. Глядачі завмерли, коли зрозуміли, що впродовж пів години їм пропонують двічі дивитися аналогічні сцени з однієї й тієї ж п’єси, проте результат виявився таким, на який Захаров, звичайно, не очікував. Режисура Данченка була настільки талановитішою й яскравішою, а Тев’є у виконанні Ступки — настільки суттєвішим і Б. Ступка у виставі “Тев’є-Тевель”. 1989 р. переконливішим, що глядацький зал однозначно надав перевагу франківцям. Критик Наталія Єрмакова зазначала, що в ленкомівській “Поминальній молитві” Євген Леонов виходив на сцену у джинсовому костюмі й білих кросівках і, довірливо звертаючись до залу, починав спектакль з оповіді про власне життя. Актор дивився на свого героя із сучасної висоти, якнайбільше ототожнюючи себе з персонажем, а проблеми, про які йшлося на сцені, співвідносячи з дійсністю. У Марка Захарова “Поминальна молитва” розігрувалась як історія, наповнена щойно присутніми перегуками і злободенними жартами, подібно до монументального знімка, який закарбовує поточну мить. Зовсім інакше поставив “Тев’є-Тевеля” великий український режисер: “Сергій Данченко створив спектакль про вічність — непорушний, як величезне чорне небо, що спустилося над сценою і дерев’яним дахом невеличкого будинку Тев’є-молочаря. Герої “Тев’є-Тевеля” живуть на тлі всесвіту, над їхніми головами висить галактика з міріадами зірок, розсипаних так близько, що, здається, їх можна зачерпнути пригоршнею, а малюсіньке сільце Анатівка прихистилося в заломі Чумацького шляху”. Мені пощастило дивитися “Тев’є- Тевеля” в Москві 30 вересня 2002 р. у приміщенні МХАТу імені Чехова. Ним франківці відкрили ІV Московський міжнародний фестиваль мистецтв імені Соломона Міхоелса і мали величезний успіх. Богдан Ступка ще раз підтвердив тоді свою неперевершеність у цій ролі на всьому пострадянському просторі. Про гру Ступки захоплено говорила на весь світ Лія Ахеджакова: “Для мене це просто потрясіння! Я давно вже не бачила такого самовідданого захоплення роботою. Ця роль видатна тим, що Ступка створював образ свого героя не через інтонації, нюанси характерності, а йшов шляхом Шагала, через пластику... І таким був переконливим, з такою любов’ю грав! Видно було, що він обожнює свого героя, своїх дочок, свою народжену маленьку Голдочку... З яким захватом він танцював, яка в нього божественна пластика... Я думаю, що Міхоелс розплакався би, побачивши такого Тев’є. Таке враження, що Ступка все життя, всі шістдесят років ішов до того, аби того вечора вийти на сцену й перед дочками Міхоелса (вони були присутні в залі. — В. М.) зіграти цей діамант Шолом-Алейхема...”
11 Спадщина “Людина повинна вірити і сподіватись”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Згаданий уже Сергій Васильєв якось написав, що Богдана Ступку “визнали кращим після геніального Міхоелса виконавцем Тев’є”. На мою думку, слово “після” можна вживати лише в розумінні часу — після Міхоелса, який грав її кілька десятиліть тому. В усіх інших випадках геніального Міхоелса та геніального Ступку в ролі Тев’є-Тевеля необхідно ставити поруч. На підтвердження пошлюся на думку Вадима Гаєвського: “Роль розроблено так детально й осмислено так глибоко, що в коротких словах рецензії описати її неможливо. Відзначимо дві фарби, дві притаманні риси: гордість у поставі й гіркота в очах, що майже ніколи не полишає розумних очей. Приголомшливого ефекту досягає актор у довгих паузах у драматичні хвилини, коли його герой не кричить, а мовчить, мовчки одягається, мовчазно слухає, мовчки очікує, мовчазно дивиться. Мовчання — смерть для цього Тев’є, тому що майже вся насолода і майже вся цікавість життя для нього — в розмовах. У розмовах він не поступається ні перед ким: ні освіченому, ні заможному, ні всевладному, ні з авторитетом; у розмовах він з усіма рівний. І так само — на рівних — він веде свою головну розмову — розмову з Богом. А в чисто художньому сенсі роль Ступки — майже безкінечний діалог зi славетною роллю Міхоелса у шекспірівському “Королі Лірі”. Це — приголомшливе спостереження Вадима Гаєвського! Талановитий критик ніби пророкував Ступці роль короля Ліра. Пам’ятаєте, як Ужвій побачила в Ступчиному Миколі Задорожному князя Мишкіна чи навіть Ісуса Христа... У листопаді 1997 р. Сергій Данченко поставив короля Ліра, в якому Богдан Ступка неперевершено зіграв головну роль. Очевидно, він усвідомлював це, втім віджартовувався. Питав у нього: “Кого вважаєте найкращим Ліром в історії театру?” — “Соломона Міхоелса! А після нього, можливо, Ступка?” Богдан Сильвестрович відчував Шекспіра на генному рівні. Хто ж тоді думав, що це буде остання вистава театру Данченка — Ступки...4. “Ви показуєте, що дорога до добра є…” Та повернемося до “Тев’є-Тевеля”. Про нього багато й професійно писали. Тому цікаво навести враження рядового глядача, Григорія Ароновича Бикова, який дивився обидві версії — Марка Захарова і Сергія Данченка — та під впливом спектаклю за участю Ступки написав артистові ще на початку 1990-х, а Богдан Сильвестрович показав його лист мені: “Я вже не молода людина. Мені 66 років. Я народився, виріс і прожив усе життя в Україні. Разом зі своїм народом пережив лихоліття, брав участь у Великій Вітчизняній війні й таке інше. Я бачив багато людей, дуже схожих на Тев’є — українців, євреїв, росіян... Цим людям притаманні щира душа та людська гідність. Ось це, шановний Богдане Сильвестровичу, Вам вдалося показати набагато повніше, ніж артисту Леонову. У кожного своя вдача. Коли я дивився спектакль, то не помічав, що єврея Тев’є-Тевеля грає українець Богдан Ступка. Навіть українська мова звучала так по-рідному, неначе мій батько говорив на ідиш. Я розумію так, що Шолом-Алейхем створив свого Тев’є на українській землі, створив образ єврея, який своїм корінням зрісся з українським народом і є його невід’ємною частиною... Ваш Тев’є-Тевель, здається мені, більш життєдайний, ніж той, що зіграний у московському театрі. Скажу більше — гра всіх артистів точніше й правдивіше відображає життя єврейського населення в Україні. Ви не скочуєтеся на зовнішню правдоподібність, копіювання, а даєте справжнє життя... Вся постановка вистави в Театрі ім. І. Франка вигідно відрізняється від московської вистави. Московські декорації, на жаль, не створюють враження української природи й відповідного настрою. У Вашому театрі художники дуже добре й талановито показали українське небо й Чумацький Шлях. Ви показуєте, що дорога до добра є, але вона не проста й не легка... Я не фахівець, це враження простої людини — єврея за національністю, але єврея українського походження. Довгий час ми були змушені приховувати наші почуття, нашу національну самосвідомість — це ті справжні цінності, за які треба боротися. Велике Вам і режисеру Данченку за це спасибі...” У цьому дусі написаний самодіяльний вірш єврейського автора з щирим зверненням до Ступки-Тев’є: Как украинец Украины, — Вы самый главный в ней еврей, Была б еврейская община Без Тевье и без Вас бедней... .................................... Превосходен Тевье у Ульянова, И Леонов тоже покорил, Только Ступка создал того самого, Что бессмертный Шолом сотворил... У 2002 р., коли вже не було з нами Сергія Володимировича, франківці показали “Тев’є-Тевеля” в США. Ось як розповідав про це Богдан Сильвестрович, який був тоді художнім керівником театру: —  Ми грали на сцені театру “Мілленіум” у Нью-Йорку, де півтори тисячі місць, грали другого і третього серпня. Аншлаги, ще й глядачі стояли. Дуже було відрадно, що другого серпня наші гастролі відкрила онука Шолом-Алейхема, американська письменниця Белл Кауфман, якій тоді був дев’яносто один рік! Вона дивилася нашу виставу, що тривала три години двадцять хвилин. Спектакль ми почали пізно, десь близько дев’ятої. Грали без перекладу. В залі були й євреї, й українці, й поляки, й естонці, й грузини, й американці, яким перекладали їхні сусіди... Так, вистава зібрала людей різних національностей, вони сиділи всі разом і відчували все одностайно. Нехай пробачать мені дипломати (що то значить сила мистецтва!), це була великої сили міжнародна місія й акція. Там, де може багато зробити мистецтво — чи фільм, чи театр, чи виставка живопису, чи музичний ансамбль — там жоден дипломат так не спрацює. Спектакль може миттєво об’єднати людей... Наступного дня — у нас знову півтори тисячі глядачів, знову зал ущерть набитий. Леонардо й Валерій, господарі “Мілленіуму”, сідали в сьомому, дев’ятому рядах, Леонардо одягав темні окуляри, щоб не побачили, що такий здоровий, сильний мужчина — і раптом... у нього сльози на очах. А Валерій, заступник директора цього театру, сідав десь у кінці... Це було дуже хвилююче. Після вистави ми з Белл Кауфман фотографувалися. Моїй партнерці Наталі Лотоцькій, яка грала Голду, гості цілували руки... Дуже напружена поїздка! Два вечори поспіль і три тисячі людей! Після вистави у Нью-Йорку зібрали декорації, сіли в автобус — тисяча триста кілометрів до Чикаго! Лише четверо головних виконавців летіли літаком. Наступного дня прибули о п’ятій, поставили декорації, о сьомій годині почалася вистава. Театр на тисячу місць — Американська сцена Ісуса Христа (так вона називається), зал-амфітеатр... і те ж саме сприйняття! Від перших фраз, від першого монологу Тев’є! Спочатку глядачі насторожені, потім дедалі краще, краще, і я думаю — чи я в Києві, чи у Львові, чи у Харкові, чи в Одесі? І так було приємно, що вперше український театр у США працює в таких великих залах. Це не ансамблі, які я люблю й поважаю, це не симфонічний оркестр, який я обожнюю. Це не ансамбль Вірського, де зоровий ряд усе пояснює, а тут текст, слово... Як пробити цей зал? Пробили!.. Коли порахували усіх наших глядачів в Америці, то ми за три вечори знайшли 4 тисячі прихильників, друзів. Не часто таке трапляється. І ми пишаємося тим, що маємо стільки друзів за океаном... “Все найкраще на театрі я зробив, дякуючи Данченку…” На початку 2000-х я запитував у Богдана Сильвестровича5: “Яке десятиліття в минулому сторіччі було найпліднішим в історії українського театру?” — “Я думаю, що це 20-30-ті роки з Лесем Курбасом і 70- 90-ті роки з Сергієм Данченком”. Він не говорив про свою безпосередню високу причетність до цього дивовижного періоду розквіту національного театру, але розповідав мені про не менш важливе: — Я грав у багатьох різних режисерів театру і кіно, але тільки Данченко справді побачив і розкрив мене, побачив і розкрив те, що я сам не бачив і не знав. І дуже терпляче все це плекав у мені... Інші режисери швидше користувалися знайденим ним, ніж самі шукали і відкривали. Усі мої найкращі роки пов’язані з його режисурою, все найкраще на театрі я зробив, дякуючи Данченку. Зараз я говорю це цілком свідомо... Пагін режисерської думки розростається в акторові, і там, де перший вважає, уявляє, підказує, інший відчуває, пробує самі, врешті, частіше знаходить... Данченка я розумію з півслова. Це дуже глибока людина. По-моєму, це величезне щастя, коли актор зустрів свого режисера, а режисер — свого актора. Адже без повного взаємо­ Б. Ступка і Н. Лотоцька у виставі “Тев’є-Тевель” порозуміння й довіри не буде співтворчості, не прийде й успіх… Найбільше зриму за формою та найголовнішу за суттю рису Театру Данченка — Ступки вбачаю саме у творчому союзі цих двох корифеїв українського театру. Мабуть, у світовій театральній практиці не було подібного феномена понад тридцятилітньої нерозлучної, солідарної, потужної співпраці режисера і артиста. Мабуть-таки, не було, коли брати до уваги рівновеликість двох Майстрів, їхню конгеніальність, творчу незалежність кожного при однаковості ключових критеріїв естетичної цінності спектаклю, творче взаєморозуміння. Та ще — чисті людські стосунки двох видатних митців і порядних людей упродовж усього життя, обопільну відстороненість від усілякої політичної метушні й кон’юнктури й однаково самовіддану зануреність у театр, нарешті, може, й неусвідомлену до кінця неможливість довго й серйозно працювати нарізно. У цьому насамперед вбачаю секрет такої тріумфальної духовної величі й сили їхніх театральних творів. Тим більше, що Сергій Данченко зумів огранити алмази багатьох інших талановитих франківців у діаманти неповторних спектаклів, які, завдяки дисперсії в душах і свідомості глядачів, напрочуд яскраво й довго “грали” всіма кольорами творчої райдуги. Секрет ще й у тому, що головні ролі виконував у цих виставах геніальний Богдан Ступка. Говорячи словами Костянтина Станіславського, між ними постійно відбувався невидимий обмін душевним струмом... Виходячи з такої обопільності, Сергій Данченко і Богдан Ступка створили разом 20 спектаклів (!), більшість з яких стали визначними подіями в культурному житті колишнього СРСР і незалежної України, а деякі сягнули світового рівня. З останніх достатньо назвати “Дядю Ваню”, “Украдене щастя”, “Тев’є-Тевеля”, “Короля Ліра”. У чому полягав історичний сенс і духовне призначення Театру Данченка — Ступки? Занурюючись в атмосферу названих спектаклів, їхні глядачі відчували відповідь, яку було ніби розлито в самому повітрі співтворчості двох великих майстрів. Її важко висловити на словах, але якщо всетаки спробувати, то краще за все взяти їх з “Тев’є-молочника” Шолом-Алейхема: “Головне — Людина, тобто, щоб Людина була людиною... Людина повинна вірити і сподіватись; кожний мусить вірити, по-перше, що є Бог на світі і покластись на Всевишнього, що з часом життя, певно, буде краще...” Принаймні, в Театрі Данченка — Ступки в це вірилося майже як у храмі... Серед питань, які задавав Богдану Ступці, та його відповідей, були й такі: “Ступка — це епоха?” — “Боже сохрани!” — “А Данченко?” — “Епоха”. Насправді, Сергій Данченко і Богдан Ступка — це видатні постаті, які визначили цілу епоху в культурі й театральному мистецтві України. Про неї слід неодмінно пам’ятати, її необхідно вивчати і знати… Через тридцять років після прем’єри “Тев’є-Тевеля” Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка знову звернувся до видатної вистави. Її сучасна версія під назвою “Поминальна молитва” (режисер Дмитро Чирипюк) відкрила 100-й театральний сезон Театру імені Івана Франка. Постановка присвячена пам’яті Сергія Данченка і Богдана Ступки, і франківці, говорячи словами режисера, “намагалися зберегти її у первісному вигляді”. Ця вистава — пронизлива й хвилююча згадка про двох видатних Майстрів і їхніх талановитих, неповторних колег. Щасти вам, франківці! Уперед-день 100-літнього ювілею Театру, який обов’язково вияскравить його високу місію носія мистецтва великого стилю, хранителя неперервності й цілісності національної театральної культури, художнього і духовного камертона нації, не можу не сказати — ви найкращі! ———————— 1 Докладно див.: Мельниченко В. Театральний тандем: Феномен Данченка–Ступки. — Львів: Академічний експрес, 2000. 2 Див.: Мельниченко В. Майстер. — К.: Либідь, 2005. С. 13. 3 Якось я запитав Богдана Ступку, хто з театральних критиків викликає в нього повагу. Він відповів: “Вадим Гаєвський, Борис Поюровський, Сергій Васильєв, Юрій Коваленко, Олександр Саква, Ростислав Коломієць, Олег Вергеліс”. 4 Докладно див.: Мельниченко В. Богдан Ступка. Біографія. — М.: Домашня бібліотека, 2012. С. 243—284; Мельниченко В. Богдан Ступка: обличчям до історії. — М.: Домашня бібліотека, 2013. С. 15—69. 5 Упродовж півтора десятка років Богдан Сильвестрович відповідав на силу-силенну моїх запитань. Якщо в книзі “Богдан Ступка (Штрихи до портрету)”, виданій у 2001 р., опубліковано близько 400 його відповідей, то в уже згаданій “Біографії” — втричі більше. Власне, це не просто відповіді, а сплав інтерв’ю та бесід, анкет і питальників. Турбувався не про чистоту жанру, а про те, щоб Майстер якнайповніше та найглибше розкрився переді мною та читачами. Одним словом, я питав — він відповідав. Тисячу двісті разів! Тисяча двісті відповідей Богдана Ступки — ось і весь жанр. Якось він сказав, що цю цифру можна занести в Книгу рекордів Гіннеса і, безперечно, мав рацію. Нагадаю, що знамениті “анкети Марселя Пруста”, на які відповідав французький письменник, налічують лише кілька десятків питань. Іван Дзюба відзначив “бліц-інтерв’ю, в яких автор “заганяв” Богдана Сильвестровича у безліч несподіваних тем, а той щоразу демонстрував миттєвість своєї реакції…” Справді, одкровення Майстра, закумульовані в його відповідях, багато додають до його біографії, роблять її багатобарвною, наповнюють неповторними ароматами, нюансують окремі риси характеру, акцентують вчинки…
Палітра · “Самостійно обирає свою страсну дорогу життя — бути знаменитим художником і водночас жити скромно, навіть убого”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Відкрито виставку геніального художника

У Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького 13 грудня урочисто відкрито виставку здебільшого мистецьких та писемних творів видатного художника українського відродження в Галичині та прозаїка, поета, публіциста Корнила Устияновича, яка присвячена 180-річчю від дня його народження. Богдан САВАК, директор Денисівського краєзнавчого музею, Тернопільська обл. Відкрив її вступним словом заслужений працівник культури України, генеральний директор музею Ігор Кожан. Він розповів, що саме на Андрія, 13 грудня 1931 року, Митрополит Андрей Шептицький із власної фундації урочистим актом подарував цей музей українському народові (приміщення із земельною ділянкою та власною колекцією мистецьких творів релігійного змісту). На виставці представлено крім власних експонатів музею також мистецькі твори Корнила Устияновича, які надали партнери з Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського (м. Коломиї), Музею мистецтв Прикарпаття (м. Івано-Франківська), Івано- Франківського краєзнавчого музею, храму Преображення Господнього (м. Львова), храму Святого Архистратига Михаїла (с. Саджава Богородчанського району Івано- Франківської області), Денисівського краєзнавчого музею (с. Денисова Козівського району Тернопільської області) та Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника. Виступили від Львівського Собору Святого Юра о. Андрій, заступник міського голови міста Львова Андрій Москаленко, завідувачка відділу українського мистецтва музею Оксана Жеплинська, директор Денисівського краєзнавчого музею Козівського району Богдан Савак, дослідник творчості Корнила Устияновича, архітектор Андрій Савчук та вчитель історії Довжанської ЗОШ І—ІІІ ступенів Дрогобицького району, кандидат педагогічних наук Володимир Петриків. Корнило Устиянович народився 22 вересня 1839 року в селі Вовкові на Львівщині в родині священника та відомого галицького поета Миколи Устияновича. Уже під час чотирирічного навчання Корнила у Віденській академії образотворчих мистецтв він проявив себе як обдарований митець-новатор. Після закінчення навчання йому стелилася дорога працювати в таких містах, як Варшава, Петербург, а під час праці у Києво-Печерській лаврі запропонували посаду директора рисувальної школи. Та його вабила мальовнича Галичина, де витав дух одвічних предків. Правда, згодом у Відні він намалює знамениту картину “Христос перед Пилатом” (1880) та величний образ Мойсея (1887) — шедевр, який сколихнув увесь християнський світ. Відтак на майбутнє він самостійно обирає свою страсну дорогу життя — бути знаменитим художником і водночас жити скромно, навіть убого. Малюючи церкви, подорожуючи від села до села, він, великий митець, не створив власної сім’ї, не продовжив роду, був самітником, спілкуючись переважно з образами святих у творах релігійного мистецтва. Із відомих шедеврів церковного малярства Корнило Устиянович протягом 1864—1903 років залишив свої скарби у 36 церквах Галичини. Це 18 на Львівщині, 9 на Станіславщині та 9 на Тернопільщині. В нашій області він розмалював церкви в селах Більче-Золоте Борщівського повіту, Красносільці Збаразького повіту, Денисові, Острові та Буцневі Тернопільського повіту, Угрині, Полівцях, Шульганівцях та Ягільниці Чортківського повіту. Розповім про життя художника в Денисові. 1860-ті роки. Галицькими містами й селами ходила пошесть холери. Чорним крилом зачепила ця епідемія й мешканців села Денисів, від якої 1866 року помер і парох нашої церкви о. Йосип Струмінський. Рік люди жили в селі без церкви та школи, бо вчитель-поляк П’ясецький, перестрашившись, утік. Єдиною розрадою у селян були чотири єврейські корчми, в яких вони проводили години дозвілля. А тим часом корчмарі їх, особливо охмелілих, обдурювали: випий ще, не маєш грошей — я тебе запишу. Але за кредити треба платити наростаючими відсотками. Тож чимало людей були в безконечних боргах у шахраїв-євреїв. Та восени 1868 року приходить до села дві молоді сили — о. Йосип Вітошинський із с. Красноїлі Верховинського повіту та вчитель Омелян Бородієвич із с. Мільне Зборівського повіту. І почали боротьбу з пияцтвом. А потім вони почали запроваджувати в життя культурницькі проєкти: створили чоловічий 100-голосий хор, який згодом переріс у 150-голосий мішаний, першими на Тернопіллі заложили оркестр духової музики (диригентом цих колективів був о. Вітошинський) та першими після Львова влилися до лав Львівського товариства “Просвіта” (1870). У подальшому стараннями о. Вітошинського та громадської ради в селі було побудовано на місці старої дерев’яної нову цегляну церкву (1887), яку згодом розмалює один з кращих тогочасних художників Корнило Устиянович. Отець Вітошинський знав цього художника, бо обидва були однолітками, з Прикарпаття, й походили зі священичих родин. Із книжки Олександра Федорука “Корнило Устиянович” (Київ, 1992), яку автор написав на основі документів, тогочасних газетних публікацій та листів, писаних художником, довідуємось, що розмальовував цей митець у моєму селі церкву в літню пору впродовж 1889—1890 рр. Правда, був він тоді в досить скрутному матеріальному стані. Процитую зі згаданої книжки: “…До Золочева Устиянович приїхав залізницею, а звідти на фірі дістався Зборова. Далі його шлях простелився з болотом і дощем до Денисова”. У Зборові трохи перепочив, бо малював картину “Козацька битва”, а намалювавши після цього досвітком вирушив пішки до Денисова. Та щоби не блудити, йшов муравою, що стелилася вздовж берегів ріки Стрипи. Йшов дощовою погодою, цілий день. “Поки дійшов до Денисова, не було на ньому сухого рубця. Було вже темно, як дістався до хати Степана Гарматія і постукав у двері. Господар виглянув з сіней: — Ой Боже! В таку негоду, не могли, Корниле, зачекати в Зборові? Вислали би за вами фірмана. Та застудитеся, страшно на вас глянути. Роздягнув гостя, напоїв теплим відваром з трав, поставив на стіл пахучу бараболю, шмат сала — чим хата багата. — Спатимете на печі, треба вам вигрітися. А потім підете мешкати до вчителя Бородієвича, так домовилися. …Наступного дня він встав, відчував, що на груди ніби поклали важкий камінь. Дихав тяжко, боліло десь під ключицею, сухий кашель шматував тіло. Зранку — першим довідався про приїзд художника і його хворобу — на порозі став Йосип Вітошинський, парох денисівський. — Такі гості — і в постелі! Де це чувано, щоб у Денисові так слабували?! — сплеснув руками. — Корниле, не бережете себе, де це видано по такій негоді! — Перемерз. Як добре, що знову бачу вас, Йосипе. А хто це за вами? Наш дорогий Омелян Бородієвич! Таке товариство! Вже встаю, — казав, підводячись, і зайшовся кашлем. Винувато махнув рукою: — Минеться!” Тоді Гарматій виходив хворого за тиждень. (Правда, він жив не у Денисові, а по-сусідству, на хуторі Драгоманівка). А коли вже видужав художник, за той час розпогодилось, із сірої блакиті викотилося весняне тепле сонце, Корнило Устиянович вийшов на подвір’я, щоби вдихнути ранкового повітря, то побачив усміхнену молодицю, яка жила від Гарматія через дорогу, що тримала біля грудей дитя й запитала: “То, може, молока принести?”. На це художник їй відповів: “Зачекайте хвильку. Не сходіть із місця”. Він вернувся в хату, взяв аркуш паперу й олівець, а повернувшись, накинув ескіз, який згодом у новозбудованій Денисівській церкві постане образом Матері Божої з маленьким Ісусиком. А на бічному вівтарі митець ще намалює ікону Святого Миколая Чудотворця, про який люди казали: “Дивіться! Та то ж викапаний Степан Гарматій”. Потім по селах будуть розносились слухи, що в Денисові святі добрі, лагідні, людяні”. Закінчив малювати церкву Устиянович під осінь. Проводжати його в дорогу прийшло все село. Прийшов і о. Йосип Вітошинський із хористами. “Змахнув диригент паличкою й полунало над селом “Огні горять”. А потім 125 чоловічих голосів заспівали “Хлопське весілля”, “Ой умер старий батько” — сльози покотилися Корнилові з очей. — Прощай Йосипе! Прощайте, люди добрі! — вклонився низенько. Степан Гарматій сидів напереді воза за фірмана”. Відомо, що перебуваючи в селі Денисові, Корнило Устиянович намалював ще кілька портретів наших денисівців. На жаль, через заметілі війн майже весь цей унікальний скарб релігійного мистецтва безповоротно пропав. Під час Другої світової війни в часі просування окупаційних військ на захід уздовж по ріці Стрипі, на чотири місяці зупинився німецько-фашистський та совєтсько-більшовицький фронт. У той період і було повністю знищено баню Денисівської церкви і весь церковний розпис Корнила Устияновича. З того часу вціліло лише два портрети — Омеляна та Марії Бородієвичів (зберігаються в Денисівському краєзнавчому музеї, зараз на виставці у Львові), портрет Степана Гарматія (власність Львівського національного музею) та портрет дочки о. Йосипа Вітошинського — Антонії (зберігається в її правнуків у Америці). І сьогодні в Денисові ходить багато переказів про Корнила Устияновича, в правдивість яких я лише частково вірю. Ознайомившись з книжкою Олександра Федорука “Корнило Усиянович”, донедавна вважав низку епізодів у ній вигаданою. Та побувавши на виставці творчого доробку Корнила Устияновича, яка до 29 лютого 2020 року буде експонуватися в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького, переконався, що помилявся. Бо знайшов я серед ескізів, зроблених колись нашим великим художником, зарисовку жінки з дитиною на руках та написом: “Для Денисова. К. Н. Устиянович”. А раніше я думав, що це домисел автора.
Палітра · “Самостійно обирає свою страсну дорогу життя — бути знаменитим художником і водночас жити скромно, навіть убого”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

«Сонячна повінь» Олеся Солов’я

Георгій ЛУК’ЯНЧУК, фото автора У виставковому залі Національного музею літератури України відкрилася виставка Олеся Солов’я. Художник — авторитетний педагог, який очолює кафедру живопису в столичній Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури, доцент, заслужений діяч мистецтв України. Його творам притаманна глибока відданість кращим духовним традиціям класиків українського колористичного малярства, а також — щира та органічна залюбленість у магнетичну красу та сакральність рідної батьківської землі. Цикл живописних полотен “Сонячна повінь”, створений художником упродовж 2018—2019 років, демонструє його щиру закоханість у невичерпні таємничі принади рідної української природи. Олесь Соловeй — митець, який талановито реалізує себе як майстер монументального живопису, творчо продовжуючи мистецькі традиції свого вчителя Миколи Стороженка, та самобутній живописець-станковик, котрий яскраво проявив себе у жанрах історичної картини, портрета, пейзажу. Олесь Соловей знаходить красу і правдиве високе творче натхнення у мотивах, які вихоплює своїм пензлем із веремії наших буднів, техногенного тиску на довкілля, опоетизовує його й возвеличує до рівня художнього епосу. Кожен краєвид — це рефлексія на зриму й незриму присутність у ньому людини. Людини міста, що перебуває у діалозі з храмом природи, який до болю програє в цьому діалозі! У своїх проникливих картинах-роздумах, презентованих на виставці “Сонячна повінь”, художник у цьому спілкуванні на боці природи і промовляє її мовою до нас…
Арт-калейдоскоп · “Українці заплатили за мову дуже високу ціну. Ми знаємо, що код української нації — її мова”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тури КМД Діана Попова назвала Національну оперету флагманом серед київських театрів. Виконувач обов’язків головного диригента театру Сергій Дідок розповів, що у святковому концерті намагатимуться представити всі жанри, в яких сьогодні працює Національна оперета, а це мюзикли, оперети, пісні, що мають світову популярність. Головний балетмейстер Вадим Прокопенко зазначив: за п’ять років, що минули від попереднього ювілею, у театрі з’явилися багато нових вистав, музичних програм, фестивалів, відкрили нові сцени. А головний хормейстер Ігор Ярошенко зізнався, що велике щастя працювати в колективі, який перебуває в авангарді театрального мистецтва. Головним святковим заходом стала феєрична шоу-програма “STEP BY STEP”, яка вразила найвибагливіших шанувальників музики. Аби привітати киян зі святом, до театру завітав міський голова Віталій Кличко. Хвилюючим моментом стало оприлюднення Указу президента України: за вагомий особистий внесок у розвиток українського театрального мистецтва, значні творчі здобутки, високу професійну майстерність та з нагоди 85-річчя театру орденом “За заслуги” ІІІ ступеня нагородили Миколу Бутковського; звання народного артиста України присвоїли Ігорю Левенцю та Оксані класів. Усі елементи декорацій, атрибути, мапи діти виготовляли власноруч на уроках трудового навчання та мистецтва. А на початку цього навчального року учні 8-го класу (торішні актори) звернулися з проханням організувати “Живий музей” ще раз. Педагоги підтримали ініціативу учнів і почали підготовку до заходу. Запропонована тема дос-
Арт-калейдоскоп · “Українці заплатили за мову дуже високу ціну. Ми знаємо, що код української нації — її мова”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

8855 ррооккіівв ппооззииттииввуу

Упродовж двох днів у театрі проходив Міжнародний форум “Operetta grand music”, у рамках якого відбувся семінар з міжнародної театральної ко-продукції (“Theatre coproduction work- shop”). У ньому взяли участь представники театрів-членів міжнародної організації Europe Ope- ra на чолі з директором Ніколасом Пейном, а також представники музичних театрів України. Учасники Міжнародного музичного форуму обговорювали актуальність створення міжнародних спільних робіт, презентували нові роботи театрів-учасників семінару, обговорювали приклади успішних та невдалих копродукцій, види ко-продукції, джерела їхнього фінансування, приклади вдалих фандрейзінгових схем. Під час пресконференції журналістам повідомили про результати спільних напрацювань та ідеї, що виникли під час зустрічі учасників Міжнародного музичного форуму “Operetta grand mu- sic”. Про ювілейний сезон, підсумки року та плани Національної оперети України на майбутнє. — Приїхало багато гостей, аби привітати Національну оперету з ювілеєм і поспілкуватися. Нам 85. Упевнений, у нас ще все попереду, є куди розвиватися, рухатися, — зазначив очільник театру, народний артист України Богдан Струтинський. — Ми перебуваємо в історичній будівлі, зведеній 1902 року. А в 1907-му Микола Садовський орендував її і тут було створено перший український стаціонарний театр. Всі традиції музично-драматичного театру перейняла Національна оперета України, яка відчинила свої двері 1934 року. Це були непрості часи. До цього Україна пережила Голодомор. А музичні театри в Україні відкрили з ініціативи Постишева. Спочатку в Харкові, потім у Києві. Першою виставою була “Продавець птахів” Карла Целлера. Першого художнього керівника театру Сергія Каргальського розстріляли за те, що поставив цю виставу українською мовою. На його особовій справі рукою Сталіна було написано “Розстріляти за націоналізм”. Мені дуже прикро, коли деякі сьогоднішні народні депутати України кажуть, що мова роз’єднує. Українці заплатили за мову дуже високу ціну. Ми знаємо, що код української нації — її мова. У Національній опереті є не тільки мова музики, а й якісна українська мова. Ми будуємо український національний театр і маємо розуміти, що однією з його складових є саме мова… Три дні до цього ми мали дуже велику роботу з ко-продукції. Це був семінар, на який приїхало багато європейських театрів на спільну розмову, спільну працю. Сподіваюсь, завдяки їй український театр буде ще більше інтегрований у Європу. Те, що ми робимо у театрі, це праця великого колективу, великого злагодженого механізму, який працює з любов’ю на спільний результат. Наше надзавдання полягає в тому, аби через естетику змінювати етику. Ми хочемо, щоб глядач, який приходить до нас, який торкається до мистецтва, почувався тут комфортно. 2019 рік був для театру дуже насиченим: багато прем’єр, три фестивалі. Відкрили нову сцену, що має назву “77”, вона успішно розвивається. Потужною була міжнародна діяльність. І це не тільки організація міжнародних фестивалів. Мали великий гастрольний тур у Польщі — дали 35 концертів у рамках проєкту “10 тенорів”. Були гастролі в Угорщині, Португалії, Словаччині, Україною. Нині ведемо перемовини з французьким театром “Опера комік” про спільну постановку опери “Гамлет”. Один із нових проєктів буде на музику Джорджа Гершвіна, є надія, що покажемо його і в Америці. Ще одна запланована постановка — “Доріан Грей”. До проєкту “Амадей”, над якими працюватиме Максим Голенко, включимо чотири опери Моцарта. А ще вчергове проведемо фестивалі “О Фест” та “Карпатський простір”, будуть конта узагальнити історію, яку вони вивчають на уроках у незвичному форматі — театралізоване (імерсивне) шоу, що дає можливість оживити події та історичні постаті шляхом перевтілення у відомих історичних діячів. Тут намагаються не просто подати програмний матеріал. У гімназії розробляють ігри, командні завдання, додають відео, діти працюють цертні програми, яких у нас 18 на рік. Маємо чимало пропозицій на постановки від молодих режисерів. Ювілей — це не лише день народження, а й підведення підсумків. Задоволені, що маємо увагу глядача і влади. Без театру не може бути демократичного розвитку України. Театр — це та складова, яка, як і молитва, тримає душу в гармонії. — Звичайно, я не всі 85 років знав про Національну оперету України, але таке враження, що познайомився з театром від дня його заснування, — зізнався директор Opera Europa Ніколас Пейн. — За короткий час у нас сформувалася міцна дружба. Хочеться подякувати Богдану Струтинському за теплий прийом і ефективну роботу. Ми провели велику конференцію, присвячену ко-продукції у сфері оперного мистецтва. У Києві зібралися представники відомих театрів з Франції, Німеччини, Італії, Польщі, Португалії, Болгарії, Литви та Індії. Серед представників України були керівники театрів не лише Києва, а й Харкова, Львова та Одеси. Ми почувалися однією міцною родиною. Звичайно, ко-продукція не вирішує наших проблем одним блискавичним рухом. Але вона сприяє підвищенню рівня мистецької праці й робить високоякісний мистецький продукт доступним для широкої аудиторії. В Україні багато талантів — співаків, диригентів, музикантів, представників різних творчих професій. Думаю, наша співпраця піде на користь обом сторонам. Наша організація об’єднує 205 театрів з 44 країн, 5 членів Opera Eu- ropa — це українські театри. Директор департаменту куль-над есе, науковими завданнями. Саме такий інтерактив одного разу привів до думки щодо організації “Живого музею”. Вперше учні досліджували тему “Київська Русь”. Це була командна робота, в якій кожен досліджував свого діяча та період, пов’язаний з ним. Торік семикласники показували свої театралізовані постановки у гімназії для учнів 5—8-х Мадараш; заслуженого артиста — Максиму Булгакову, Ларисі Гриневко, Алевтині Наглі, Володимиру Одринському, Оксані Прасоловій та Сергію Яцуку; заслуженого діяча мистецтв — Сергію Дідку; заслуженого економіста України — Валентині Залєвській. Від імені закордонних представництв з ювілеєм театр привітав Надзвичайний і Повноважний Посол Литовської Республіки в Україні Марюс Януконіс; від українських театрів — генеральний директор-художній керівник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Михайло Захаревич; від музичних театрів — головний режисер Національної опери України ім. Тараса Шевченка Анатолій Солов’яненко. Під час святкового концерту на слухачів чекали найкращі оригінальні номери, композиції з найвідоміших у світі оперет, опер і мюзиклів. Звучали твори знаних композиторів Й. Штрауса, І. Кальмана, Ф. Легара, Ж. Офенбаха, Г. Доніцетті, В.-А. Моцарта, Дж. Верді, Л. Веббера, Дж. Кандера, К. Портера, О. Пономарьова та інших. Яскраві номери представили провідні солісти театру, артисти хору, балету та оркестру. Національна оперета вкотре довела, що може дивувати, вражати і надихати. Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА лідження — “Доба козацтва”. Діти поділилися на групи і почали досліджувати життя та діяльність Вишневецького, Наливайка, Сагайдачного, Хмельницького, Виговського, Брюховецького, Тетері, Дорошенка, Сірка, Мазепи, Розумовського. Придумали сценки, репліки, а далі почались репетиції. Захід вирішили провести в Музеї гетьманства, який є символом доби козацтва. Саме в цьому музеї відбувся захист проєкту “Живий музей”. Імерсивне шоу показали учням 7-х та 9-х класів Гімназії А+, що, нічого не підозрюючи, потрапили на планову екскурсію, яку для них проводили їхні друзі. Театралізоване шоу було показано й іншим відвідувачам музею. У гімназії вдячні директору Музею гетьманства Галині Яровій та його співробітникам за допомогу в організації та проведенні заходу і сподіваються на подальшу співпрацю. Фото Богдана МАГДИЧА Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Київський національний академічний театр оперети відсвяткував 85-літній ювілей.
Арт-калейдоскоп · “Українці заплатили за мову дуже високу ціну. Ми знаємо, що код української нації — її мова”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Живий музей

Уже другий рік поспіль у столичній Гімназії А+ (ТОВ “Академія сучасної освіти”) під керівництвом вчителя історії Анастасії Трофимченко втілюють у життя неймовірний проєкт “Живий музей”, який дозволяє дітям глибоко дослідити, систематизувати
Абетка відомих імен · “Без виховання наших музикантів, наших співаків ми нічого не досягнемо”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ІІггоорр ББО ОРРККО О:: «Українські пісні супроводжують мене з дитинства»

— Першу частину концерту склали українські пісні. А яке місце української народної пісні у Вашому житті й творчості? — Українські народні пісні супроводжують мене з дитинства. Мій творчий шлях склався так, що я працював у багатьох колективах, зокрема й за межами України. Як виконавець зростав саме через українську пісню, український мелос. Це наше коріння. І вже коли став оперним співаком, то в усіх моїх концертах звучать українські пісні. Публіка їх сприймає прекрасно. Для мене це дуже важливо. На жаль, сучасна молодь не знає українських пісень. І це проблема виховання наших дітей у школах. Треба, аби вони змалку знали, що є багатий пласт української культури. Лемківські, стрілецькі, повстанські пісні довгий час були заборонені. Я щасливий, що володію цим колосальним матеріалом, який збирав, працюючи в квартеті “Явір”, Національній капелі бандуристів ім. Георгія Майбороди, інших колективах. Ці пісні завжди зі мною. — Особливе захоплення у слухачів викликає Ваше виконання стрілецької пісні “Нічка лукавая”. — Пісню написано дуже давно. Цікава історія пов’язана з цим твором саме в моєму виконанні. Наприкінці 80-х такі пісні були ще заборонені, їх ніде не виконували. Мені здалося, що вони були б корисними для Радіокомпанії України. Разом із чудовим диригентом Святославом Литвиненком я записав цю пісню, а також “Ой на горі липка”, “Ой там у лузі, при дорозі”, інші пісні УПА. Мені сказали, що це прекрасно, пісні дуже гарні, їх приймуть до фондів радіо, але поки не транслюватимуть. Одного разу виконав “Нічку лукавую” перед своїм концертом. Отримав багато листів. Люди писали, що саме в моєму виконанні пісня отримала друге народження. Вона звучала на Першому каналі Українського радіо, “Промені”, радіоканалі “Культура”. Я й зараз виконую її під час концертів, бо люди просять і чекають на неї. — Ви стали лауреатом міжнародного конкурсу в Сицилії. А яке місце у Вашому репертуарі займають сицилійські пісні? — Я лауреат п’яти міжнародних конкурсів. У Сицилії брав участь у конкурсі вокалістів опери імені Вінченсо Белліні. Саме тут народився уславлений композитор. Це був колосальний досвід. Моїм викладачем у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України ім. Петра Чайковського) був народний артист України Костянтин Огнєвий. А другим викладачем – Фіорелла Кармен Форті, яка вчила італійської манери співу. Вона була в журі цього конкурсу. Свого часу педагог говорила: “У тебе прекрасний чаруючий тембр. Ти можеш виконувати сицилійські пісні”. Ці пісні створені на сицилійському діалекті італійської мови. Італійська манера мелодики надзвичайно гарна. Вона чарує слухачів. — Неаполітанські пісні називають джерелом натхнення. А з чим вони пов’язані для Вас? — Це спілкування у більшій мірі з жіноцтвом. Багато неаполітанських пісень носять назви жіночих імен — Катарі, Лючія, Марітанна, Лоліта. Мелодика торкається найпотаємніших струн душі. Ці пісні дуже тепло сприймає публіка. В обох мовах солов’їна мелодика слова. — Серенада Сміта з опери Жоржа Бізе “Перська красуня” під час концерту прозвучала у перекладі російською. А яке місце у Вашому репертуарі належить перекладам? — Цю пісню присвятив своєму вчителю Костянтину Огнєвому. Він її виконував російською, і тому я взяв цю версію. В іншому випадку співав би французькою. Вважаю, що передовсім треба співати мовою оригіналу. Є прекрасні українські переклади, але, приміром, російські романси, на мою думку, правильніше виконувати саме російською. А “Тараса Бульбу”, “Наталку Полтавку” чи “Запорожця за Дунаєм” неможливо співати у російському перекладі. Друга причина — будь-який, навіть прекрасний академічний переклад може бути незручним для співу, бо не збігатиметься з нотним матеріалом. Скажімо, українське слово розподілене на три ноти, а не на одну. Отож губиться нотний мелос, який задумував автор. Але бувають винятки. Серенади Шуберта у перекладі українською дуже добре лягли на нотний матеріал, і я їх виконував у перекладі. — Під час концерту разом з Вами виступав Ансамбль народних інструментів “Рідні наспіви” під керівництвом заслуженого працівника культури України Юрія Карнауха. Перший Ваш спільний виступ у Національній філармонії відбувся рівно 20 років тому. — Виступаю з багатьма колективами. Під час мого ювілейного концерту виступав разом з Національним оркестром народних інструментів України під керівництвом Віктора Гуцала. Але найбільше концертів у Національній філармонії й інших залах відбулося саме разом із “Рідними наспівами”. Разом виступали не лише в Києві, мали багато поїздок. Саме “Рідні наспіви” допомогли провести мої найкращі, найяскравіші концерти. 1999 року відбувся наш перший спільний концерт у Національній філармонії, але співпраця розпочалася раніше. Це мої друзі, працювати з якими щастя. Також запросив до участі у концерті своїх інших друзів. Сергій Грінченко — народний артист України, керівник квартету баяністів імені Різоля. Вважаю його сьогодні виконавцем номер один на баяні в Україні. Сергій Цимбал — прекрасний саксофоніст. Намагався у цій програмі відтворити різні жанри: і українську пісню, і інструментальні твори, звучить тут також баян і саксофон. Я не консерватор, люблю слухати різну музику. Хотів, аби різна музика звучала і на моєму концерті. Багато хто зі слухачів приходить до філармонії раз чи двічі на рік, а дехто того вечора завітав уперше. Хотів, аби вони почули і українську, і неаполітанську пісню, виконавців, які бездоганно володіють музичними інструментами. Вважаю, програму концерту вдалося вибудувати абсолютно грамотно. Цей концерт для мене був дуже відповідальним. Протягом двох останніх років з певних причин я не виходив з сольними концертами на сцену. Через це хвилювався, як прозвучить голос, в якому вокальному стані я зараз перебуваю. Як сприйме публіка? Бо якщо ти робиш перерву, то втрачаються якісь професійні якості. Але з першої ноти, першого виконання пісні я відчув, що це справді моя аудиторія. Що люди прийшли саме на мене. Тепло сприймали кожен номер, виконання кожної пісні. Це щастя, що зібралося так багато людей. На концерті було керівництво філармонії, що теж говорить про рівень довіри до мене, моєї школи, мого голосу, мого трактування різних творів. На біс виконав “Пісню про Україну”. Автор музики — Анатолій Карпенко, слів — Надія Шакун. Пісня дуже потужна. — Вам часто доводилося виступати за кордоном. Що запам’яталося? — Шість років працював за контрактом у США. Якось виступав у невеликому оперному театрі. Виконував партію Герцога з “Ріголетто”. І на фінальній ноті спрацювала пожежна система. Я тягну цю ноту і бачу: люди встають і швидко розходяться. Зупинився. А імпресаріо, який стояв за лаштунками, мені говорить: “Не хвилюйтесь, все нормально”. Не можу точно сказати, що це сталося через мене, але система спрацювала саме тоді, коли я взяв цю ноту, яка була надзвичайно потужна. Потім виконав партію на біс. Після цього п’ять хвилин були бурхливі овації. Інший випадок трапився в Національній опері України. Разом з Іриною Семенко співали “Травіату”. Перед цим тут замінили софіти, за два кроки від мене розірвалася потужна лампа і осколки розлетілися довкола. Нас могло покалічити, але, на щастя, все обійшлося. Ми якось обіграли цю ситуацію і продовжували співати далі. — Можете порівняти українську і закордонну публіку? — Вона дуже відрізняється і, на жаль, не на нашу користь. Українці сприймають виступи надзвичайно емоційно. Це радує, але культура поведінки бажає бути значно кращою. Американці як діти. Коли приходять у театр, вони знають кожну виставу, навіть з клавірами. Там, де вони плачуть, наш глядач інколи сміється. Перед початком вистави завжди просять вимкнути мобільні телефони. Але в когось з наших глядачів він обов’язково задзвонить. Це від рівня виховання. В іншій країні цього не може бути взагалі. Або починають шелестіти, розгортаючи цукерки. Всі іноземці, які приїжджають до Києва, йдуть в оперний театр. Вони знають, що це еталон оперного мистецтва, тут співають найкращі. А для наших глядачів у театрі часто головним є буфет. Це теж рівень нашої культури. Де сьогодні на телебаченні показують оперні вистави чи оперні концерти, згадують наших видатних співаків Євгенію Мірошниченко, Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка? Немає зараз таких програм. Відсутня пропаганда українського класичного мистецтва. На радіо ще інколи можна щось почути. А на телебаченні популярні такі програми, як “Голос країни”, але ж вони непрофесійні. Коли подивишся, хто сидить у журі, стає соромно. Ці люди дечого досягли у своїх жанрах, але не можуть оцінювати співаків. А тих, хто присвятив цьому все своє життя, не видно. Якась дівчинка, яка щойно випустила альбом, може виступати на телебаченні 40—50 хвилин. Але чи потрібно їй давати стільки ефірного часу, коли можна зробити передачу, в якій згадати співака чи співачку, які зробили для України набагато більше? Це колосальна катастрофа. Маємо величезну прірву між тим, що повинно показувати телебачення, і тим, що бачимо щодня на блакитних екранах. — А на Заході все по-іншому? — Там проводяться конкурси для дітей і юних виконавців. Я був у багатьох журі й бачив, як це робиться. Там зовсім інше до цього ставлення керівництва держав. Так, це потребує грошей. Але без виховання наших музикантів, наших співаків ми нічого не досягнемо. Однак у нас про це ніхто не думає. Мали прекрасний оперний конкурс імені Миколи Лисенка. Але вже він давно не проводиться. Є ще конкурс імені Соломії Крушельницької, але він відбувається лише раз на кілька років. Маємо багату на голоси країну. Приїжджаю до будь-якого оперного театру чи тов Америці, чи в Європі — один-два провідні солісти з України. Чому ж ми не цінуємо свої таланти, чому не проводимо конкурси ім. Мірошниченко, Гнатюка, інших видатних українських співаків? — Крім концертної діяльності Ви займаєтесь викладацькою. — Ніколи не думав, що стану викладачем у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського. Дуже вдячний своєму давньому другові Олександру Дяченку. Ми співали у театрі, були на одних і тих самих партіях. Він — завкафедри вокального співу. Наполягав, аби я прийшов викладати саме для тенорів. Викладаю вже сім років. Мої вихованці мають успіхи. Приміром, Дмитро Герасименко здобув першу премію в Італії на конкурсі імені Лучано Паваротті. А він ще тільки першокурсник. Вірю, що Дмитра чекає колосальне майбутнє як співака. Мої студенти вже співають у Китаї. Я відкрив цю сторінку у своєму житті, зрозумів, що можу викладати. Це мені вдається. Бути викладачем не те саме, що співати на сцені. Тут треба бути і психологом, і педагогом, і мамою, і татом. Бачити характері психологію дитини. І коли ти бачиш перші успіхи своїх вихованців — у тебе виростають крила. — Як проводите своє дозвілля? — Дуже люблю риболовлю. Це прекрасно — посидіти з вудочкою, подивитися на воду, помилуватися краєвидами, подумати на вічні теми. Коли співак виходить на сцену, то віддає багато енергії і здоров’я. А від дотику природи ця енергія відновлюється. Також люблю побути з сім’єю, тут я відчуваю душевний спокій. Готуюсь до нових концертів. Зараз маю запрошення з Німеччини і Голландії. Є пропозиції і з України, зокрема мене чекають у Вінниці та Житомирі. Але у нас всім потрібно займатися самому — виготовленням афіш, організацією транспорту тощо. На все це немає часу. Однак у перспективі, думаю, матиму багато концертів і на рідній землі. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО У Національній філармонії України відбувся концерт народного артиста України Ігоря Борка (тенор) “Пісенна сповідь”, до якого увійшли кращі твори, що були представлені у концертних програмах минулих років. Сьогодні Ігор Миколайович гість “СП”.
Вернісаж · “Колекція “Галереї 36” — це історія розвитку українського мистецтва часів незалежності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

На той час у столиці було не так багато таких місць… Художниця Ірина Вештак- Остороменська згадала, як разом з Олександром Міловзоровим починала діяльність “Галереї 36”. Професор Валентин Суслов наголосив на тому, що ця галерея була клубом інтелектуалів, остільки в ній крім художників збиралися музиканти, письменники, громадські діячі. Заслужений художник України Петро Зикунов підкреслив, що колекція “Галереї 36” — це історія розвитку українського мистецтва часів незалежності, в ній представлено різні стилі, можна побачити живопис, графіку, скульптуру і кераміку. А професор Олександр Протасов від імені художників подякував музею за цю виставку. Також відбулася презентація каталогу “Галерея 36”, над яким працювали Олександр Міловзоров, Юлій Ліфшиць, Наталія Шоломій, Поліна Байцим та Іванна Стратійчук. Видання побачило світ завдяки фінансовій підтримці Музею сучасного мистецтва України. Завершився вечір невеликим концертом. Музику композиторів ХХІ століття представили лауреати всеукраїнських та міжнародних конкурсів під керівництвом Павла Колпакова. майстер-класи з виготовлення ігрової ляльки-забавки. Подорож у казку можна здійснити разом з Олександрою Валенсією та її картинами “Поцілунок на Різдво”, “Дитяче щастя”, “Зима у селі”, “Зайчата на зимівлі”, “Зимовий птах”. Вражають своєю довершеністю святкові вироби майстрів Ніни Янчуковської, Ренати Геніної та Парасковії Васильєвої. Милують око дитячі малюнки Мирослава Цермана (6 років) “Котик під новорічною ялинкою”, Олександри Бороздіної (10 р.) “Казкове містечко святого Миколая”, семирічної Варвари Лаптєвої “Святий Миколай”, п’ятирічної Євгенії Черевко “Сніговик”. Поруч — зимові пейзажі Тетяни Артемової “Зима. Струмок”, “Свіжий сніг”, “Натюрморт під снігом”, “Лебедине озеро”, “Зимова тиша”. Запам’ятовуються і різдвяні композиції Тетяни та Владислава Янкевичів, іграшки Лариси Булигіної, вишивка шовком Лідії Гончарук. Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
Вернісаж · “Колекція “Галереї 36” — це історія розвитку українського мистецтва часів незалежності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Літопис галереї в картинах

Музей сучасного мистецтва України у своїх виставкових залах презентує збірку “Колекція. Галерея 36”, яка нараховує понад 150 робіт відомих українських художників. “Галерея 36” — одна з перших приватних галерей, створена митцями для митців. Це центр тяжіння творчих людей, місце, де найталановитіші майстри воліли виставити свої картини. Приміщення, в якому створювали галерею, зведено на місці колишньої садиби, що належала мандрівникові, історику, поету, драматургу, академіку Петербурзької академії наук Андрію Муравйову. Після смерті Муравйова садибу успадкував його племінник, який продав її чиновнику В. Чернишу. У 1880 році архітектор А. Ніколаєв побудував на цьому місці будинок, який згодом отримав номер 36. Через десять років садибу й будинок купив лікар М. Петровський. А в 1907—1908 роках на цьому місці у найдавнішій частині Верхнього міста вів розкопки В. Хвойка… Засновники галереї — подружжя, заслужений художник України Олександр Міловзоров та мистецтвознавець Світлана Чернобородова. Це був проєкт, який допомагав талановитим митцям показати свої твори шанувальникам і потенційним покупцям. Художники з вдячністю за можливість експонувати виставки дарували засновникам свої роботи для колекції Галереї. Галерея з’явилась у приміщенні, де багато років була брудна й захаращена котельня. Творче подружжя та мистецтвознавець Сергій Тарнавський, який до них приєднався, самі розчистили від бруду напівпідвальне приміщення, зробили ремонт. Новий заклад культури назвали “Галерея 36”, оскільки її адреса — Андріївський узвіз, 36. “Галерея 36” — другий великий мистецький проєкт Олександра Міловзорова. До цього він створив на Андріївському узвозі галерею “Триптих”. 6 грудня 1995 року “Галерею 36” відкрили виставкою “MINI ART” (на жаль, Сергія Тарнавського не стало 5 листопада 2019 року. Він помер саме в той час, коли готувалася виставка “Колекція. Галерея 36”). Галерея швидко розширювала свій творчий діапазон. Багато з молодих художників отримали тут творчий старт у 90-ті роки. Сьогодні це вже знані митці. Творчий майданчик відкривав нові імена, допомагав художникам утвердитися в професії, підтримував фінансово. За 22 роки існування в галереї провели 280 персональних і 15 колективних виставок. Їхніми учасниками були 186 митців з різних міст України, 36 художників з європейських країн та Канади. “Галерея 36” стала не просто виставковим майданчиком, а й місцем, куди приходили люди різних професій, об’єднані спільними інтересами. Всі ці роки Олександру Міловзорову доводилося боротися за приміщення. Зараз на будинку Андріївського узвозу, 36, вже немає вивіски “Галерея 36”, а стоїть вказівник “Майстерня Олександра Міловзорова”. Сюди, як і раніше, приходять люди, знайомляться з роботами, висловлюють слова подяки... Галерея не припинила свого існування. Поки є колекція, зібрана за роки наполегливої роботи, живі її засновники, художники, що там виставлялися, вона діє. А нині Музей сучасного мистецтва — перший приватний музей України та приватна “Галерея 36” представляють понад півтори сотні робіт, понад сотню авторів, які протягом більше двох десятиліть виставлялися в галереї. Деякі з цих робіт унікальні. Ті, хто завітав на виставку, побачили картини художників, які залишили частинку своєї душі в історії становлення галереї, відбудові Андріївського узвозу: Олексія Власова, Ніни Денисової, Лесі Довженко, Миколи Мазура, ні, що різдвяно-новорічні свята — це найкращий час для того, аби рідним та близьким людям бути разом. На гостей Центру чекають виставка новорічно-різдвяної атрибутики та картин від понад 40 українських майстрів і художни- Олександра Міловзорова, Володимира Радька, Юрія Савченка, Дмитра Стецька та багатьох інших талановитих митців. — За роки існування нашого музею проведено багато виставок, ми продовжуємо поповнювати нашу колекцію, будуємо нові плани, — зазначила мистецтвознавець Ірина Алексєєва. — Сьогодні особливо приємно відкривати виставку “Колекція. Галерея 36”. Олександр Міловзоров — людина, яка починає справу з нуля, а завершує її таким прекрасним вернісажем, який ми бачимо сьогодні. Заснована ним на Андріївському узвозі галерея багато років була центром тяжіння, зустрічі друзів, цікавих виставок, товариського спілкування. — На Андріївському узвозі я орендував майстерню в “Київжитлоспецексплуатації”, яка була на першому поверсі. А в підвалі була закинута бойлерна. Домовився зі Спілкою художників, що її відремонтую і тут буде моя майстерня, — згадує Олександр Міловзоров. — Вимогою до художників було експонувати тут невеликі роботи (15х15 см). У трьох невеликих кімнатах могли представляти до 350 картин. Спочатку презентували творчість київських художників, потім додалися роботи митців зі Львова і Одеси, інших міст України. Поступово розширювали свою діяльність. Почали товаришувати з посольствами зарубіжних країн, спілкувалися з послами, аташе з питань культури. Так тривало 22 роки. А в 2017 році “Київжитлоспецексплуатація” змусила припинити діяльність галереї. Дозволили залишити лише майстерню. Довелося відмовитися від виставкової діяльності, яка, на думку чиновників, була комерційною. Але було бажання показати те, що ми зібрали за ці роки. Так, врешті, виникла ця виставка. — Сьогодні художники дедалі частіше представляють свої роботи через Фейсбук. А в 90-ті вони могли знайомити з ними глядачів лише через галереї, — розповіла мистецтвознавець Іванна Стратійчук. — Одним з таких місць була “Галерея 36”, пам’ятаю її змалечку. Там завжди були найкращі виставки, неймовірна атмосфера. Туди завжди хотілося повертатися. Я брала участь у впорядкуванні цієї колекції. Це великий культурний зріз, показник того, як розвивалася українська культура у 90-х—початку 2000-х років. Діяльність “Галереї 36” була не тільки комерційною. Вона давала можливість творчо реалізуватися. Ірина Алексєєва, Олександр Міловзоров, Іванна Стратійчук
Вернісаж · “Колекція “Галереї 36” — це історія розвитку українського мистецтва часів незалежності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

В очікуванні Нового року

Уже дев’ятий рік поспіль напередодні різдвяно-новорічних свят у Центрі української культури та мистецтва відкривають проєкт “Свято новорічної іграшки”, який заснувала Світлана Долеско. Цей проєкт вдало поєднує в собі виставки приватних колекцій новорічних іграшок та різдвяну атрибутику від сучасних майстрів. Його мета — популяризація родинних традицій та звичаїв святкування Різдва і Нового року. Організатори проєкту переконаків; виставка нових надходжень з колекції антикварних ялинкових іграшок письменниці Лади Лузіної; святкова фотовиставка “Чарівний світ ялинкових прикрас”, яку підготували Лада Лузіна та Анна Семенова; експозиція “Новорічна казка від Оксани Скляренко”, до якої входять різдвяні ведмедики Тедді й дитячі костюми, приватна колекція старовинних світлин кінця ХІХ—початку ХХ століття. А також Зимова канцелярія з підписування новорічних листівок, яскрава фотозона, новорічна крамничка сувенірів ручної роботи, безкоштовні дитячі екскурсії. Упродовж майже місяця для дорослих та дітей щодня тут пропонують різноманітні майстеркласи: “Новорічна гірлянда”, “Новорічний вінок”, “Санчата Діда Мороза”, “Дарунки Святого Миколая. Ігрові ляльки своїми руками”, “Новорічний чобіток”. Засновниця Музею дитинства у Харкові Валерія Лейка організовує для дітей “Різдвяні зустрічі”. Дитяча театральна студія “Театр юного актора” презентує виставу “Аліса в країні чудес”. Цікаві концерти підготували етно-гурт “Сліди на воді”, дитяча студія під керівництвом Крістіни Шестак “Flute Dolce” та фольк-студія “Правиця”. Всі охочі мають можливість придбати сувеніри на благодійному ярмарку дитячих виробів. Багатьох гостей “Свята новорічної іграшки” зацікавила презентація видавничого проєкту “Реконструйована народна лялька”, в рамках якого відбуваються
Фестиваль · “Це був справді козак-характерник, · який не скиглив, не скаржився, а боровся”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Хорове віншування Різдва Христового

“Ой, хто Миколая любить!”... Під такою промовистою назвою під егідою Ольга КУШНІРУК, кандидат мистецтвознавства Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Микола ЦИМБАЛЮК Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК, Микола ЦИМБАЛЮК, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55 Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. хорового товариства імені Миколи Леонтовича, що діє при Національній Всеукраїнській музичній спілці, та Київської муніципальної академії музики ім. Р. Глієра відбувся щорічний хоровий мініфестиваль, який відкриває серію різдвяних концертів у Національній філармонії України. Автором і режисером проєкту є талановитий майстер хорового виконавства, художній керівник і диригент Жіночого хору Київської муніципальної академії музики ім. Р. Глієра, народна артистка України Галина Горбатенко. Розпочав мистецьке дійство аматорський колектив — Народна хорова капела “Дніпро” КНУ ім. Т. Шевченка (художній керівник і диригент Ірина Душейко). У виконанні капели прозвучали українська колядка на текст М. Лозинської “Ніч над Віфлеємом”, широковідома “Тиха ніч, свята ніч” Ф. Грубера та венесуельська колядка “Еста бейя ноче” в обробці Л. Е. Галіяана у супроводі І. Дмитрука (гітара) та Є. Седька (ударні). Яскраве враження у слухачів зали­ Камерний хор “Moravski” під орушилося від виконання програми лауреата міжнародних конкурсів Ходою Олени Радько виконав англійську середньовічну колядку ХVI ст. “Gaudete! Christus est natus”, українські “Дивная новина” (обробка О. Штукалюк), “Коляда-колядка” (обробка Л. Кабільник), художньо талановито написаний твір І. Небесного “Ой прилітали два соколоньки” в обробці М. Гобдича, англомовна колядка “Ride on, Jesus ride” (аранжування Дж. Гамільтон). ру хлопчиків та юнаків Муніципальної академічної чоловічої хорової капели ім. Л. Ревуцького (художній керівник і диригент — заслужена артистка України Аїда Зайцева). Висока технічна культура співу, сценічний рух надавали усім творам динамізму і цілісності художніх образів (“Веселе святкування Різдва” в аранжуванні О. Снайдер; обробка “У нашому дворі” М. Леонтовича, соліст Микита Саєнко; обробка “Їхав козак містом” О. Чмут; “Щедрик” в аранжуванні К. Шоу; “Adiemus” К. Дженкінса, соліст Ілля Шмуратко). Тембрально злагоджено виступив вокальний ансамбль відділу “Хорове диригування” Київської муніципальної академії музики ім. Р. Глієра під орудою Юлії Шалькевич, показавши обробку Р. Толмачова “В глибокій долині”, польську колядку “Lulajze, Jеzuniu” в обробці О. Лося (солістка Софія Нагірняк) та “Щедрівочку” в дуже вдалій обробці О. Токар. Особливу темброву характеристичність народних голосів вніс виступ секстету солістів Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г. Майбороди (Володимир Голубничий, Іван Рева, Максим Мельник, Данило Вербовецький, Артем Варивода, Василь Дунчак). Тактовне застосування перкусійної підтримки до звучання вокалу з бандурою в обробках “Пречиста Діва” Миколи Леонтовича, “Нова радість стала”, “В полі, полі плужок оре” Станіслава Людкевича осучаснило ці, вже класичного статусу, опрацювання. Молодий камерний хор “Sine nomi­ ne” представив прем’єру цікавих обробок Олександра Тарасенка — “Щедрівка”, “Ясна зоря” (під орудою Богдана Притули), “Ликующе”, “На небі зірка” (солістка Соломія Павленко). Останні дві прозвучали особливо натхненно і цілісно завдяки експресивній манері талановитого хормейстера-диригента, студента Національної музичної академії України ім. П. Чайковського Назарія Тарасенка. Надзвичайно витончено показав культуру хорового співу вокальний ансамбль Жіночого хору Київської муніципальної академії музики ім. Р. Глієра під керівництвом Галини Горбатенко. Справжнім відкриттям тонкого нюансування, опоетизованого змалювання художнього образу, підкріпленого тактовним виявом сценічного руху, виявилася обробка В. Шнайдера народної пісні “Вербовая дощечка” (солістки Надія Яворська, Анна Татаренко). Два інші твори, “My bonny less she smile” Т. Морлі і “Regina coeli” Й. Брамса (солістки Надія Яворська, Дарія Галятіна), запам’яталися виразністю музичної інтонаційності, збалансованістю фактури у поліфонічних епізодах, органічним темпоритмом. Зворушливим був виступ наймолод­ Родзинкою свята стало віртуозно-феших учасників концерту — народного художнього колективу “Дитяча опера” під керівництвом заслуженого працівника єричне виконання “Джазової меси у стилі латина” М. Воллінгера (солістка Анна Татаренко) лауреатом міжнародних конкурсів Жіночим хором КМАМ ім. Р. Глієра під орудою Галини Горбатенко із залучення специфічного інструментального супроводу — фортепіано (Валентин Рукомойніков), бас-гітара (Анна Хабаз), ударні (Антон Журба), саксофон (Олександр Рукомойніков). культури України Наталії Нехотяєвої. Театралізований підхід до виконуваних колядок — української “Устань, ґаздочку”, польської “Lulajze, Jеzuniu”, чеської “Пасли овце валаші” — збагачував різноплановість музичних образів, радість творення справжнього дійства. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Фестиваль · “Це був справді козак-характерник, · який не скиглив, не скаржився, а боровся”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Пам’яті побратима

У День Святого Миколая, 19 грудня, на 72-му році після важкої хвороби пішов з життя наш просвітянин, заслужений працівник культури України Микола Петрович Оцун. Це була надзвичайно мужня і громадсько-активна людина. Микола Петрович не був байдужим до проблем суспільного життя в Україні, насамперед у Києві. Як активний член багатьох громадських організацій, спілок і товариств, він був лауреатом Міжнародних фестивалів народної творчості; обраний почесним членом Українського товариства охорони природи. Його обирали членом Головної Ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, а на останньому з’їзді — членом ревізійної комісії Товариства. А ще він був заступником голови Київської організації Спілки офіцерів України, генеральним бунчужним Міжнародної асоціації “Козацтво”, мав спеціальне звання генерал-полковника Українського козацтва. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України; різьбяр по дереву, історик, етнограф, народознавець, журналіст. І хоч як дивно, але з таким великим послужним списком громадської роботи він справлявся. А ще були сімейні справи. Він опікувався батьками, дружиною, турбувався і допомагав родинам своїх двох синів у вихованні внуків. Микола після закінчення історичного факультету Державного педагогічного інституту ім. Горького (нині Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова) був направлений на роботу в Міністерство внутрішніх справ України, де дослужився до звання капітана. За його українську позицію, за те, що був делегатом Установчого з’їзду Спілки офіцерів України, був усунутий від роботи в міліції. Уже в роки незалежної України Миколі Оцуну присвоєно чергові звання майора, підполковника, полковника міліції. Але головним напрямом його громадської діяльності була організація патріотичних заходів СОУ, “Просвіти” та козацтва. Уже будучи хворим, Микола Петрович проявив велику силу волі і прагнення до життя. Це був справді козак-характерник, який не скиглив, не скаржився, а боровся з недугою і своєю, і дружини, і працював, працював, беручи участь у спілчанських і просвітянських заходах, на українському радіо. 21 грудня 2019 року просвітяни, побратими, офіцери-ветерани СОУ, козаки попрощалися з покійним у Покровській церкві в м. Києві і провели його в останню дорогу, покривши домовину козацькою китайкою, що було найвищими почестями в козацтві. Поховали Миколу Оцуна в селі Соболівка Броварського району, де він народився і виріс. Вічна йому пам’ять! Хай Всевишній прийме його душу і нагородить її Царством Небесним. Просвітяни, спілчани та козаки Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин