“Театральний тандем Сергія Данченка · і Богдана Ступки вже став унікальним феноменом · української духовності”. Спадщина 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗
Богдан Ступка: «Тев’є-Тевель має Бога в серці» До 30-річчя прем’єри вистави «Тев’є-Тевель»
Слово Просвіти, №52 за 2019 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Театр Данченка — Ступки Тридцять років тому, в густому присмерку радянської епохи, в Київському українському державному академічному драматичному театрі імені Івана Франка було поставлено духовно-сонячну славнозвісну виставу “Тев’є-Тевель” Григорія Горіна за Шолом-Алейхемом (режисери Сергій Данченко і Дмитро Чирипюк). Прем’єра відбулася 23 грудня 1989 р., рівно за два роки до розвалу СРСР.
Нова вистава вкотре переконливо підтвердила, що театральний тандем Сергія Данченка і Богдана Ступки вже став унікальним феноменом української духовності, який я вже тоді називав Театром Данченка — Ступки. Зі своїм неповторним обличчям і стилем він виріс зі спектаклів, поставлених Данченком зі Ступкою в заголовних ролях (витоки його слід шукати у Львові, проте сформувався він, безперечно, в Києві)1. Мудрий Іван Дзюба у передмові до книги “Майстер” писав: “Особливу вагу мають розділи, присвячені тандемові Ступка — Данченко. Професійний аналіз режисерських пошуків і здобутків Сергія Данченка є водночас і аналізом творчого шляху Богдана Ступки, технології його мистецтва. Зворушлива дружба двох видатних мистців може бути прикладом для людей сцени”2.
Ось перелік франківських вистав, які,
на мій погляд, є духовним стрижнем Театру Данченка — Ступки:
1979 рік: “Украдене щастя” Івана
Франка (художник — Ярослав Коштелянчук, композитор — Богдан Янівський, хормейстер — Анатолій Грищишин, балетмейстер — Григорій Пригорницький); Ступка — Микола Задорожний.
1980 рік: “Дядя Ваня” Антона Чехова (художник — Данило Лідер, художник по костюмах — Наталка Рудюк, композитор — Леонід Грабовський); Ступка — Іван Войницький.
1986 рік: “Енеїда” Івана Котляревського
(інсценізація Сергія Данченка, Івана Драча, художник — Анатолій Чечик, художник по костюмах — Михайло Глейзер, композитор — Сергій Бідусенко, балетмейстер — Борис Каменькович); Ступка — Автор.
1989 рік: “Тев’є-Тевель” Григорiя
Горiна за Шолом-Алейхемом (художник — Данило Лідер, художник по костюмах — Михайло Глейзер, композитор — Михайло Глуз, балетмейстер — Борис Каменькович); Ступка — Тев’є-Тевель.
1994 рік: “Росмерсгольм” Генріка Ібсена (художник — Андрій Александрович- Дочевський, композитор — Юрій Шевченко); Ступка — Росмер.
1996 рік: “Мерлін, або Спустошена країна” Танкреда Дорста (художник — Андрій Александрович-Дочевський, художник по костюмах — Наталка Рудюк, композитор — Сергій Бідусенко, пластика Бориса Каменьковича); Ступка — Мерлін.
1997 рік: “Король Лір” Вільяма Шекспіра (художник по костюмах — Тетяна Соловйова, музичне оформлення Сергія Кляпньова); Ступка — Лір.
“Приголомшливий спектакль”
“Тев’є-Тевель” франківців уже назавжди залишиться золотою сторінкою в історії українського театру. Навіть у світовому репертуарі знайдеться небагато спектаклів такої пронизливої душевної теплоти, такої наснажливої віри в доцільність Божого світу й можливість подолання його негараздів і несправедливостей через людяність. “Вистава волає до нашої доброти, до співчуття кожній людині — маленькій чи великій, бідній чи багатій, мудрій чи простодушній, — писав ступкознавець і критик Ростислав Коломієць3. — Може, тому вона й полюбилася глядачам, що зігріває душу людини, закляклу на вітрах історії між неспокутуваними гріхами минулого й майбутнім, що жевріє на обрії”.
Має рацію театрознавець Сергій Васильєв, який писав, що Сергій Данченко зумів оповісти історію радощів і поневірянь Тев’є з тією довершеною простотою і людяністю, що й визначають вершинні досягнення мистецтва. Власне, для українського театру Данченків “Тев’є-Тевель” був і залишається революційною подією, бо тут людина показана наодинці зі своїм буттям, показана вищою за будь-яку ідеологію, етнічну або соціальну інакшість. І водночас щомиті нерозривно з’єднаною з ближніми та далекими, сім’єю, сусідами, одноплемінниками, суспільством, людством, історією.
Сергій Данченко буквально вклав душу в самого Богдана Ступку, який взявся за роль Тев’є. Режисер так розповідав про початок їхньої роботи:
“Тільки-но Ступка вийшов на сцену на репетиції і заговорив, як мені стало ясно, що тут чимало взято з “Украденого щастя”. Я зупинив його: “Богдане, розумієш, про Миколу Задорожного кажуть: “Дитина ти...”, і тобі це там добре вдається. А Тев’є називають “ребе”, мудрецем, до нього йдуть по пораду, то інакша людина”. Він одразу зрозумів і вже наступного дня працював у потрібному напрямі. Це той випадок, коли спільну мову режисера й актора вже знайдено, і вистачає єдиного слова...”
Сам Ступка, говорячи зі мною про виставу, неодмінно згадував і Данила Лідера — видатного художника-сценографа: “Він створив художній простір, у якому Тев’є почувався своїм...” Серед критиків, які достойно відзначили роботу Лідера, назву Наталію Єрмакову: “Лідер педантично контролював усі переміщення, добиваючись враження найбільшої глибини, щоб погляд не впирався в оксамитову заслону, а вбирався в безмежно видовжений простір. Словом, влаштовували цю громадину із провізорською точністю. І старалися недарма. В заворожливо бездонному просторі невиразно сяяло стооке небо. Власне, більше, ніж небо — грандіозна картина Всесвіту. Велична і трепетна. Просто захоплювало дух!”
Не випадково 1993 р. Данило Лідер одержав Шевченківську премію за виставу “Тев’є-Тевель” разом із Богданом Ступкою і Наталією Лотоцькою.
У чому секрет приголомшливого тріумфу Майстра? Сам Богдан Сильвестрович говорив про це так:
— До Тев’є-Тевеля я зіграв Миколу Задорожного в “Украденому щасті” та Войницько
С. Данченко і Б. Ступка го в “Дяді Вані”. Що є спільного в цих двох персонажах, то це те, що вони мають Бога в серці. Я чекав на третю роль подібного плану, бо вірив, що Бог любить Трійцю. Так воно й сталося.
Кожного вечора, виходячи на сцену, Богдан Ступка до самого дна розкривав трагічну й зворушливу душу, здається, пересічного єврейського молочника, примушуючи глядачів плакати й сміятися, страждати й співпереживати.
Із житейської філософії Ступчиного
Тев’є, пронизаної мудрістю та гумором, глядач виносив для себе чимало вельми важливого, між іншим, дуже схожого на біблійні заповіді. Недарма ж ребе Тев’є так добре знав Святе Письмо і так часто й доречно черпав із тієї скарбниці.
На жаль, в Україні так і не зняли фільм про легендарного Тев’є-молочника. Адже спектакль побачили тисячі, щонайбільше кілька сот тисяч глядачів, а дивовижна історія невмирущого єврея у виконанні Ступки заслуговувала на увагу багатьох мільйонів людей. Відомий кінорежисер Артур Войтецький, щойно побачивши виставу Сергія Данченка, загорівся бажанням зняти такий фільм з Богданом Ступкою в заголовній ролі, навіть написав сценарій, але смерть режисера зупинила подальшу роботу. “Приголомшливий спектакль, — говорив Артур Йосипович. — Прекрасна робота Сергія Данченка. Я вважаю, що “Тев’є-Тевель” Данченка набагато вищий від знаменитого спектаклю Марка Захарова...” Від інших авторитетних людей я також чув, що режисура Данченка і гра Ступки в “Тев’є-Тевелі” значно вищі від аналогічної видатної вистави Марка Захарова і прекрасного Тев’є у виконанні Євгена Леонова. Можу це підтвердити як глядач, що дивився обидва спектаклі в сукупності понад десять разів.
“Міхоелс розплакався би,
побачивши такого Тев’є”
Згадую дивовижне сценічне змагання,
свідком якого з України був, очевидно, тільки я один. Навесні 1990 р. в Москві в Театрі на Малій Бронній відзначали 100-річчя з дня народження Соломона Міхоелса, який свого часу виконував роль Тев’є-молочника на сцені Московського державного єврейського театру. До участі в ювілейному концерті були запрошені франківці з однією зі сцен спектаклю “Тев’є-Тевель”. З іншим уривком — із вистави “Поминальна молитва” — мали виступити ленкомівці. Проте сталося так, що обидва театри обрали одну і ту ж сцену з “Тев’є” — сватання м’ясника Лейзера, якого блискуче грав покійний Віктор Цимбаліст, до старшої дочки молочника Цейтл. Причому спочатку виходили московські актори, а відразу ж за ними — київські. Казали, що Марк Захаров навмисне так улаштував, аби згладити враження від виступу франківців. Мабуть, так воно й було; принаймні Захаров, як господар, міг вибрати для концерту будь-яку сцену, а гості змушені були показувати виключно те, що привезли. Глядачі завмерли, коли зрозуміли, що впродовж пів години їм пропонують двічі дивитися аналогічні сцени з однієї й тієї ж п’єси, проте результат виявився таким, на який Захаров, звичайно, не очікував. Режисура Данченка була настільки талановитішою й яскравішою, а Тев’є у виконанні Ступки — настільки суттєвішим і
Б. Ступка у виставі “Тев’є-Тевель”. 1989 р.
переконливішим, що глядацький зал однозначно надав перевагу франківцям.
Критик Наталія Єрмакова зазначала, що в ленкомівській “Поминальній молитві” Євген Леонов виходив на сцену у джинсовому костюмі й білих кросівках і, довірливо звертаючись до залу, починав спектакль з оповіді про власне життя. Актор дивився на свого героя із сучасної висоти, якнайбільше ототожнюючи себе з персонажем, а проблеми, про які йшлося на сцені, співвідносячи з дійсністю. У Марка Захарова “Поминальна молитва” розігрувалась як історія, наповнена щойно присутніми перегуками і злободенними жартами, подібно до монументального знімка, який закарбовує поточну мить.
Зовсім інакше поставив “Тев’є-Тевеля”
великий український режисер:
“Сергій Данченко створив спектакль про вічність — непорушний, як величезне чорне небо, що спустилося над сценою і дерев’яним дахом невеличкого будинку Тев’є-молочаря. Герої “Тев’є-Тевеля” живуть на тлі всесвіту, над їхніми головами висить галактика з міріадами зірок, розсипаних так близько, що, здається, їх можна зачерпнути пригоршнею, а малюсіньке сільце Анатівка прихистилося в заломі Чумацького шляху”.
Мені пощастило дивитися “Тев’є-
Тевеля” в Москві 30 вересня 2002 р. у приміщенні МХАТу імені Чехова. Ним франківці відкрили ІV Московський міжнародний фестиваль мистецтв імені Соломона Міхоелса і мали величезний успіх. Богдан Ступка ще раз підтвердив тоді свою неперевершеність у цій ролі на всьому пострадянському просторі.
Про гру Ступки захоплено говорила на весь світ Лія Ахеджакова:
“Для мене це просто потрясіння! Я давно вже не бачила такого самовідданого захоплення роботою. Ця роль видатна тим, що Ступка створював образ свого героя не через інтонації, нюанси характерності, а йшов шляхом Шагала, через пластику... І таким був переконливим, з такою любов’ю грав! Видно було, що він обожнює свого героя, своїх дочок, свою народжену маленьку Голдочку...
З яким захватом він танцював, яка в нього божественна пластика... Я думаю, що Міхоелс розплакався би, побачивши такого Тев’є. Таке враження, що Ступка все життя, всі шістдесят років ішов до того, аби того вечора вийти на сцену й перед дочками Міхоелса (вони були присутні в залі. — В. М.) зіграти цей діамант Шолом-Алейхема...”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
