“Коли кращих з кращих нищать у час Незалежності — це нестерпно…” · 9 Пам’ятаємо! · с. 9сторінка оригіналу ↗
Свічечка Олеся Степаненка, яка освітлює трагедії в Бахмуті, Львові й Харкові
Слово Просвіти, №52 за 2019 рік
2 Отож перейдемо до Слобожанщини. Небагато читачів знають про такого чуйного й художньо обдарованого поета з містечка Дергачі під Харковом, як Олесь Степаненко. Уже у дванадцять літ він писав:
Підступа клубок до горла, Мов бракує кисню, Коли чую щиру, чисту Українську пісню. Олесь навчався на відділенні журналістики Харківського національного університету ім. Василя Каразіна. Гроші на навчання заробляв на цегельному заводі. І творив. Відгукувався схвильованим поетичним словом на культурні й політичні події в Україні, зокрема на розправу спецназівців з мирянами, які 18 липня 1995 року ховали патріарха Української православної церкви Київського патріархату Василя Романюка; осуджував Українське телебачення, бо на ньому все чуже: “Чужі пісні, чуже кіно і чужі герої, чужа слава, і реклама, чужі мордобої, чужа мова, чужа віра, чужі ідеали, чужа правда… А своє де? І сліду не стало”.
А в лютому 2002 року на нього напали злочинці — і Олесь з тяжкою черепно-мозковою травмою опинився в лікарні. Там написав останнього вірша, який так і називається — “Останній вірш”:
Нема майбутнього у мене, На превеликий жаль — нема. Єдине, що мене чекає, —
Могильний холод і пітьма. Не стать мені уже поетом, Мені уже ніким не стать, Я гину! Гину!! Гину!!! Боже! Мені вже нічого чекать. Вже не створю більш ні рядочка Я віршів — цих маленьких див, Так званих друзів заспокою І не так званих ворогів, І сам навіки заспокоюсь. Hiчoго в світі не зроблю.
Як свічечка за п’ять копійок, Ледь спалахнувши, догорю. Вірш справді виявився останнім. Бо хоч Олесь і видужав, але в ніч на 29 грудня 2004 року його життя за нез’ясованих обставин, у віці всього двадцять літ, обірвалось під колесами швидкого потяга... І важко повірити, що це нe розправа з напрочуд обдарованим поетом, патріотом, якого без вагань можна поставити в один ряд з Леонідом Кисельовим та Василем Симоненком. (2006 року в Харкові, у видавництві “Крок”, як зазначено, “зусиллями родини поета і коштом української діаспори в США та Канаді” вийшла посмертна збірка Олеся Степаненка “Свічечка”). Назва точна й символічна.
3 І ось Бахмут. Донедавна — Артемівськ,
що був названий так “на честь” більшовицького експропріатора Артьома. Назву змінили завдяки зусиллям тутешніх подвижників, насамперед керівника волонтерів Сергія Гончарова, життя якого теж загадково обірвалось, коли він не мав ще й сімдесяти. (І це вже третя серед активістів така раптова й незбагненна смерть).
Мені довелось двічі побувати в цьому місті, подружитися з іншими самовідданими людьми, які гуртуються у громадській організації “Бахмут український”. Я зустрічався з відважною Олександрою Стародубцевою, жінкою старшого віку, яка мешкала з дітьми в Канаді, але євшанний аромат “малої батьківщини” повернув її додому. А коли Бахмут на три місяці захопили проросійські найманці, вона щодня по декілька годин вистоювала в центрі міста, тримаючи щит-плакат “ЗА ДЕБИЛОВ” з риб’ячою фізіономією Путіна й написом: “Без вас меня бы не было”.
Стародубцеву теж тяжко побили, та вона, оклигавши, знову виходила на своє щоденне “чергування”…
Державний статус російської мови в
Совєтському Союзі призвів до такого собі імперського синдрому, синдрому причетності до тієї чи іншої держави. Це можна пояснити навіть проросійськими настроями в деяких регіонах нашої країни та багатьох людей, котрі думають, що під владою якоїсь іншої держави житиметься краще. Однак, напевне, краще жити в своїй невеличкій хатинці, ніж прагнути бути рабом у чиємусь розкішному маєтку.
Якщо говорити про мовне питання як такий собі провокативний чинник, то, швидше за все, кожний українець виявиться винуватцем того, що мова є приводом для провокацій, адже в єдиній країні з єдиною мовою це просто неможливо, тому що ті, хто любить свою країну та свою мову, аж ніяк не захотять жити під владою іноземної держави. Як бачимо, для багатьох наших співвітчизників зі сходу зручна мова виявилась важливішою від єдності та своєї батьківщини. І все-таки в цьому всьому грає чільну роль імперський синдром нашого народу.
Найбільшою проблемою розвитку державної політики щодо мови в Україні є від
Пам’ятаю, в міському музеї мені показували і тризуб, що його бандити збили з фронтону міської ради й викинули на смітник. А відважний юнак Петро Зубар віднайшов і заховав…
Ні, Бахмут не чуже Україні місто. Саме тут у 1918—1919 рр. в 3-му Гайдамацькому полку служив наш класик, уродженець Дебальцевого Володимир Сосюра. Про Бахмут він часто згадує у спогадах “Третя Рота”. В січні 1918 року тут вийшов “літературно-просвітній журнал “ВІЛЬ НІ ДУМКИ”, що його підготував “гурток Бахмутської української шкільної молоді” (редактор Гнат Побігайло). У цьому журналі були опубліковані найперші два вірші Сосюри “Чи вже не пора…” та “Вечір”.
Наведу деякі рядки: Чи вже не пора перестати нам гризтись, бо зіронька волі затьмарилась вже… Нам треба єднатись і з ворогом битись, що знову кайдани нам з сміхом кує. Значущі рядки, як і наступні: Ой, встаньте, ой, встаньте,
бо хмари несуться
І смерть вони зіроньці-волі несуть. Чи чуєте — плаче земля там, де б’ються, Де кров за Вкраїну червоную ллють… Разом із Сосюрою, з моїми новими друзями Бахмут став мені як рідний. І тому так вразила звістка про ще одного світлого бахмутянця Артема Мірошниченка, якому відібрали життя два недолюдки-мутанти.
*** Галичина, Слобожанщина, Донеччина…
Всюди гинуть найкращі, найдостойніші, найчесніші. Вони назавжди вписані в Поминальник нашої боротьби і нашої слави. Це справжні герої, які визначають вектор національного поступу: патріотизм, віра, жертовність, ЄС, НАТО… А тому хай ця дочасна втрата не зневолює, а гуртує нас задля опору всім ворогам, яких маємо подостатньо.
Отож — кажу (САМОМУ СОБІ І ВАМ): Коли ворог суне у всеоружжі, — Не будьмо байдужі!
Коли Україну ведуть в морок стужі, — Не будьмо байдужі!
Коли вчать з екранів дивитись в калюжі, — Не будьмо байдужі!
Коли нам зневіру вселяють у душі, — Не будьмо байдужі!
Коли нашу волю ламають, як ружі, — Не будьмо байдужі!
Коли мову гноблять людці осоружні, — Не будьмо байдужі!
Коли ваша слава дзвенить в доокружжі, — Дякуйте Богу! І будьте байдужі.
сутність чіткої позиції та залежність від інтересів правлячих урядів. Припустімо, один уряд вів проросійську політику, інший проукраїнську, ще один нейтральну, а чинний уряд намагається поєднати проросійську та проукраїнську політику. Проте поєднання, швидше за все, є неможливим, адже рано чи пізно потрібно буде робити вибір. Тож єдиною підтримкою української мови є кожний свідомий українець. У демократичній країні XXI століття ніхто не має права заборонити спілкуватись тією чи тією мовою на побутовому рівні, але громадянин України мусить знати державну — українську.
Нас, певне, ще довго переслідуватиме імперський синдром, але останнім часом спостерігаються позитивні зрушення в суспільній свідомості: радикалізм, притаманний для 2014 року, поступово згасає, а за ним приходить справжнє, чисте усвідомлення патріотизму та бажання щось змінювати на краще. Отже, як висновок: збереження та примноження української мови є важливим обов’язком кожного громадянина, незалежно від політики уряду та інших чинників. Лише від нації залежить існування й розвиток мови, культури і загалом держави.
Чому я назвав ці три далекі один від одного міста? Бо вони презентують
Донеччину, Галичину і Слобожанщину – і водночас є свідками нашої соборності, за яку нас ненавидять, а за явну належність до української нації, за її мову – вбивають. До Бахмута я ще повернусь, а зараз кілька слів про Львів.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
