“Сьогодні моє свято, — · йдіть за мій стіл опівнічний, · друзі мої і недруги!” З роси й води! · с. 6сторінка оригіналу ↗
«І скличу до себе свої слова…»
Слово Просвіти, №52 за 2019 рік
Закінчення. Початок на стор. 1
Емоційно виразно, з карнавальними сюжетами пише Голота про “своє реліктове дитинство”. Все, що супроводжує ранок людського життя, оживає в елегійно-ностальгійних тонах. Це був один із визначальних мотивів ранньої Голоти. Та, очевидно, вона сама відчула: якщо надалі не вийде за образне й інтонаційне своє коло, то опиниться в ролі авторки, що не зуміла уникнути самостилізацій і самоповторів. Таке часто буває з авторами, які, відчувши суто свою тему і впіймавши суголосну їй інтонацію, ніяк не можуть з цим розпрощатися й нещадно експлуатують знайдене, бува, навіть стаючи його утриманцями. Отаку неусвідомлену самоепігонаду можемо спостерегти не в одній творчій біографії.
Голота, здається, свідомо йшла назустріч новому матеріалові й шукала до нього новий інтонаційний ключ. Живучи вже в урбаністичних реаліях, сторожко вглядалася в них і недовірливо прислухалася до мегаполіса, в якому людина часто втрачає свою індивідуальність, мовби зовсім розчиняючись у ньому, загубивши чи й заперечуючи себе вчорашню. Незрідка буває так, що народжені селом поети, ставши безнадійними міщуками, вже навіть не уявляючи себе поза містом, мовби за інерцією тужать у своїх віршах за селом, безнадійно ідеалізуючи його. Але годі шукати в їхніх ностальгійних виливах отієї емоційної свіжості і справжності, які могли бути в них у часи літературної молодості.
У Голоти місто — це тривожна загадка, її неясні передчуття, це закритість людини (в її ранніх поезіях про “реліктове дитинство” і юність люди відкритодуші); її місто — це боротьба дерева з каменем, це драматичне сплетіння людських доль. А воднораз — загострена пам’ять про далеке, що проростає картинами з таки ж “реліктового дитинства”. І — раптовий сигнал у душі: “Час і пора”.
Пора лишитися наодинці з собою, відчуваючи, як глибоко дихає ніч за плечима, — оглядатися пізно і страшно,
час і пора! Пора глибокого зору настала — проґавлю її — і ніколи не побачу тих, хто до мене був, хто після мене прийде: час і пора! Оцей рефрен — “Час і пора!” — не тільки категоричний імператив однойменного вірша. Він може претендувати на роль мотто до всієї поезії Любові Голоти. Попри все багатство її настроїв, розмаїття життєвих сюжетів, до котрих поетеса звертається, саме тривожний сигнал, мов сповісний удар дзвону, знову й знову зринає на поверхні всіх емоційно-змістових та естетичних “сигналів” її поезії.
Час і пора: все, що чула і бачила, стало моїм. Сьогодні моє свято, — йдіть за мій стіл опівнічний, друзі мої і недруги! Вірш цей із кожним рядком дедалі помітніше симфонізується, інтонаційно то опускаючись в унтертони, то зриваючись в обертони, і його художній зміст, заявлений на початку “словами не випадковими”, потужно універсалізується.
Час і пора! Одесную — батько наш сяде, поглядом рід до макової зернини визбирає, —
на те він і батько, щоб кожному в вічі глянути. Хочеш знати ім’я його? Назови його Мамаєм, клич його Кобзарем, гукай його: “Василю!” (так батько мій рідний зоветься) — згадай ім’я свого батька і хоч подумки поцілуй руку, не часто ціловану, — батько роду твого народом зоветься, схились під його рукою. Час і пора! Є велика спокуса назвати саме цей вірш у Любові Голоти “програмним” — саме тим, у якому сфокусовано домінантні ідеї її поезії. Але Голота — за не аж та
Дует двох поетичних талантів: Любов Голота і Павло Мовчан кої кількості оприявлених друком віршів (знаю, що написала вона значно більше, — але винятково самовимоглива не дає їм “ходу”), — дивує багатством поетичних ідей та настроїв.
Мені здавалося, я добре знаю поезію (які прозу) Любові Голоти, оскільки вона належить до моєї обов’язкової лектури. І ось раптом я наткнувся на цей дивовижний вірш.
Орлами оралось, а родить полин і курай На грудях у тверді,
Не братиму до уваги її інтимну лірику —
я про неї писав чи не в кожній моїй статті про Любов Голоту. Хтось може виокремити її інтими як найвищі поетичні злети таланту Любові Голоти. Я також вважаю ліричними шедеврами “Ніч вдарить у бубон…” та “Я жінка. Я травина. Я роса…” Але не повертатимуся тут до вже неоднораз сказаного.
яка проковтнула народи…
Камінним бовваном уперся в крайнебо Мамай —
Останній в роду, але не останній із роду. Засвітиться повня на брижах трави і роси —
Приплив поколише нутровище тверді. І здвигне земля розрубані вхрест черепи: Із кожного вийде по воїну смерті. Зітнуться мечами.
Дуже цікаво було б простежити містику в поезії Голоти, відлуння в ній національної демонології і фольклору взагалі, котрий у неї аніде не виконує декоративну роль. Це — невід’ємна складова її поетики, особливість авторського мислення. (Як тут не згадати “Замовляння чорного місяця”, “Проживаю свої вірші”, “Суперництво з тінню”, “Мистецтво відрощування коси”, “Остання вовчиця в степу”, “Відьмацький час”…) Це також зовсім окрема тема для дослідження з використанням найширшого — і не тільки літературного — контексту.
Шаблюками вкрешуть вогню.
А степ — ненаситець їх знов проковтне — в нагороду.
За легкість, з якою син голову батька зітнув —
Останній в роду, але не останній із роду. Тут усе переплелося: тотальна згуба в нашій історії, злочинні міжусобиці, фатальна сліпота, облуда, зради, зневір’я і проблиски віри та надії. Тут немає жодного нейтрального, не “навантаженого” слова, — тут кожне — як метафора й формула нашої історії. Щоб пояснити кожне, потрібно довго експлуатувати можливості прозової оповіді.
Заграє зірниця в свою малинову сурму. І чайка-вдовиця край шляху заквилить. Реклись розумами. Чужих научали уму. Чому ж нас навчили —
могили, могили, могили?!
Закопаний шлях тривимірний час поснує: Все, що мертве — безвічне.
Але — чи в покої спочило?!
Останній із роду уперто з колиски встає. І котить за обрій вкраїнське схололе світило. Знову ж таки велика спокуса: і цей вірш
Любові Голоти назвати саме “програмним”.
Але Любов Голота — то не тільки цей вірш. І — не тільки наголошені попереду.
Любов Голота — це автономна величина в нашій поезії. Тут — свої закони, норми і правила “гри”. Своя сувора творча ієрархія, котру пильнує своїм яструбиним зором поетеса. Все тут глибоко індивідуально. І тут поетичне мистецтво має її виразний профіль.
А проза? — запитає читач. А фантасмагорична історія душі героїні та її степове “Макондо”, виписане в “Епізодичній пам’яті”?
Полишаю це для наступної розмови на тему: як поезія Голоти відлунилася в її прозі.
В одному з давніх віршів вона написала: І скличу до себе свої слова… Скликала. Саме свої. Слова почули її.
І послухалися. Бо ж не тільки вона любить слова. А й слова люблять її.
Любов Голота, почесна громадянка с. Софіївка, у рідній школі серед учнів і вчителів
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
