Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Коли кращих з кращих нищать у час Незалежності — це нестерпно…” · 9 Пам’ятаємо! · с. 9сторінка оригіналу ↗

Залежить від нас

Слово Просвіти, №52 за 2019 рік

Петро ШКРАБ’ЮК, письменник, м. Львів 1 Восьмого травня 2000 року відомий композитор Ігор Білозір сидів увечері в кав’ярні “Цісарська кава”, що в самому осерді міста, на проспекті Шевченка, і його приятель заспівав мелодійну Ігореву пісню на слова Богдана Стельмаха “Перший сніг”: Ні вогнів, ні зір, не голубить зір Жодна квітка, наче й не було. Раптом серед віт В тиху ніч розквіт Перший сніг, мов лебедя крило. Це не яблуні цвіт, не май, Це не пізній бузок, це знай. В нашу зиму приблудив Білий лебідь молодий (…) З цієї пісні й почався конфлікт. Їм грубо звеліли: “Бросьте петь, не мешайте нам отдыхать”. Приятель спокійно пояснив, що-то пісня присутнього тут народного артиста України Ігоря Білозора… Вочевидь, це ще більше розлютило знавіснілих шовіністів з вимовними прізвищами: Воронов і Калінін. Неподалік кафе вони раптово напали на Ігоря (поруч ступав приятель), кастетом проломили йому череп (лобну й тім’яну кістки) – і через двадцять днів він помер у лікарні швидкої медичної допомоги… Вбивство автора чудових ліричних пісень сколихнуло громадськість. Перед тим — згадаймо 1979 рік — убили, а потім повісили у лісі під Львовом геніального Володимира Івасюка (хіба це не нагадує розправу більшовицького агента з Миколою Леонтовичем?) Але тоді ще паношився безбожний червоний режим. Та коли кращих з кращих нищать у час Незалежності — це нестерпно… Влада силкувалася зменшити суспільну напругу, тим більше, що один із убивць, Воронов, був сином заступника начальника міської міліції Львова, проте не вдалося: в останню дорогу Ігоря Білозора проводжало сто п’ятдесят тисяч (!) шанувальників. “Люди відчули національну кривду, яку ми переборюємо щодня, сам на сам з собою. Трагедія примусила людей відчути солідарність, яку ми втратили. Такого похорону Львів не бачив від 1944 року, коли ховали митрополита Шептицького”. Так коментував цю сумну подію недавній політв’язень ГУЛАГу, поет, лауреат Шевченківської премії Ігор Калинець. І наголошував, що “ми дуже мляві, толерантні, демократичні, одне слово, безхребетні і дуже попустили російській частині міста. Вечірній Львів перетворюється на російськомовний Львів, навіть часом не знаєш, де ти є”. Всі: і Калинець, і письменник Юрій Вин­ничук, і музикант Віктор Морозов, й інші коментатори — всі були одностайні в тому, що смерть Білозора не випадкова, що це кара за українську пісню й мову, тобто вбивство політичне. І воно, на жаль, не перше. Максим КІРСАНОВ Мабуть, багатьох турбувало питання, яке згодом перетворилось на дилему для кожного патріота: “Чому українська мова в незалежній, вільній Україні, на превеликий жаль, є фактично другорядною?” Якщо послухати мову повсякденного життя в більшості міст країни, то вона виявиться чомусь російською або просто суржиком. Чомусь свідомість української нації не може прийняти своєї рідної, справжньої мови. Протягом історії Україна опинялась під владою кількох держав: Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Московії, Австро-Угорщини, Радянського Союзу, і кожна з цих імперій намагалась будь-якими зусиллями винищити всі ознаки самоідентифікації. Можна зробити націю своїм рабом, однак рано чи пізно вона усвідомить потребу обрати власний шлях розвитку, а мова є головним чинником цього пізнання. Швидше за все, саме мова стояла кісткою в горлі для цих геополітичних гігантів і, звісно ж, вони намагались її знищити. У винищенні української нації особливо жорстокою була Російська імперія, з якою, так жорстоко помилившись, уклав березневі статті Богдан Хмельницький, сподіваючись захистити Україну. Як наслідок, Російська імперія найбільше познущалася над українською мовою і продовжує робити це і в XXI столітті різними гібридними методами. Можна робити безліч висновків, дедалі більше заглиблюючись в історію, проте необхідно якось віднайти найголовнішу проблему, яка заважає і в наші дні вільно розквітати українській мові. Таке довгоочікуване проголошення незалежності, здавалося, мало б призвести до величезного розквіту української мови і дозволити українському народу вільно й безперешкодно спілкуватись нею. Проте виникла інша, зовсім неочікувана проблема: більшість продовжувала спілкуватись “зручною” для себе мовою — російською. Залишився лише певний відсоток патріотів, які спілкуються справжньою українською мовою. Тож певною мірою можна стверджувати, що мова, її життя та розвиток залежить винятково від народу, котрий є її носієм, і байдужість до неї — прямий крок до її загибелі.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин