Сторінка · с. 10сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №53 за 1998 рік
Слово Просвіти, №53 за 1998 рік
і і: РЕ - з - - - РР -е -- ни - Р іван | І ФУТЬ ть. . М РР.
й.
ПИ
- Є нм!
й Р ПИШЕ Р.
маля дастьа мкг абаци
- ПЕН РР
ЩО
приєднано до Російської! імперії. Карасубазар, де тоді налічувалося 1031/ мешканців, став адміністративним центром новоутвореної Таврійської області, але вже наступного року обласні установи було перенесено до Сімферополя -- колишньої Акмачеті. Однак місто й тоді не втратило своєї давньої торгової слави: кілька разів
Продовження. Початок у ч, 7--10
ТА ЧР РАІ РО нн
Існує старий звичай називати Кримським півострів «східним куточком» України та й усієї Європи в цілому. | справді, найпівденніший з регіонів нашої держави,
| справді, не менш від Кафи чи Гезлева бачив Карасубазар і іншого, ганебнішого базарювання -- торгівлі невільниками, захопленими татарськими нападниками в
| т
| мешканцями якого протягом століть були українських степах та селах... Щороку на рік у ньому відбувалися великі торги ож гі З з .
| и татари, и греки, и вірмени, й болгари, й | місто вирувало від наїздів мандрівних | садовиною, вином, різноманітним кра- |! РУ
| караїми, попри всі найтрагічніші повороти купців, що зупинялись у карасубазарських | мом, зокрема сап'яновими виробами. У, /
| 7
й у | 5 долі, що часто закінчувалися винищенням, караван-сараях, де можна було знайти Діялийкустарні підприємства та майстерні
армьдіньь о
пе нор (а ай (дьо -дь оі ть тощо» ДЕР РИРРНРИ Р
віднині ці з
"ти. ж ай й
Ре зу ки
вигнанням, поневоленням цих гордих, багатих на самобутню культуру народів,
зберіг свою національну неповторність. |
якщо «східним куточком» України є Крим,
то одним зі «східних куточків» самого
Криму можна сміливо назвати Карасубазар -- сучасне місто Білогірськ над річкою Біюк-Карасу, над яким велично височіють прадавні гори, а в околицях рано навесні зацвітають рожеві цикламени... В історичних джерелах Карасубазар -- у перекладі з татарської мови «торг над чорною водою» -- згадується у ХІЇ ст. Ще молода тоді держава кримських татар зі столицею в Солхаті -- майбутньому Старому Криму -- почала міцно освоюватися в Причорномор'ї. На широкому купецькому шляху, що з'єднував чи не найбільші тоді приморські міста Криму -- Гезлев та Кафу (сучасні Євпаторію г Феодосію) з переправою на Кавказ, над невеликою річкою Віюк-Карасу, швидко постало жваве торгове місто. Купці з Вірменії, грузинських царств, Туреччини й інших країн Сходу були частими гостями в цьому місті. Пригадаймо славетну драму Івана Кочерги «Свіччине весілля» та солодкаві слівця ії персонажів-купців: Нечуване нещастя! Два вози! Великі два вози! З верхом обидва! Камха золототкана! Алтабас! Мосульський шовк! Алмази! Перли! Ва! Зламалися на цих горах жахливих... Але не пише дорогі тканини, килими й коштовне каміння потрапляли на вози до східних купців. Ось купець зі «Свіччиного весілля» розгортає перед воєводою інший свій крам: Де килими? Красуні, що таких Немає І в султана. Ананас! Жаємин! Троянда! Першого гатунку! Гри дівчини невинні, як алмаз!...
г
пристановище и для себе, І для возів Із крамом. Найбільшим із міських каравансараїв був уславлений Таш-Хан -- Кам'яний палац. Існують легенди, що в давнину цей похмурий кам'яний замок був бойовою фортецею: досі в його стінах збереглися бійниці для зброї.
Але 1630 р. Карасубазар побачив на своїх майданах інших, незвичних гостей.
Не на мирних возах із крамом прибули вони -- на швидких, мов птахи, човнах-чайках, і не батоги, щоби поганяти коней чи верблюдів, а гострі дзвінкі шаблі стискували вони в руках... Так, це був один із походів запорозького козацтва на Крим -- Славні лицарі прибули до міста, чудернацьку татарську назву якого вони переробили на Карасів або Карачів, рятувати поневолених братів і сестер... Відбувалися такі походи запорожців і пізніІШе: так, уже 1675 р. легендарний кошовий Іван Сірко, зібравши козацтво, вирушив походом на Крим, помщаючися за неодноразові татарські набіги на Січ, І ось запорожці, за словами історика Дмитра Яворницького, «заповнили собою весь півострів, піддаючи вогню і мечу як сам Крим, так і його міста Козлів, Карасів і навіть ханську столицю Бахчисарай». Похід закінчився блискучою перемогою козаків: чотири тисячі невільників тоді повернулися в Україну.
17/83 року, після російсько-турецької війни, де відзначилися, як відомо, й україінські козаки, Крим було остаточно
чинбарні, винарні, тютюнові фабрики, цегепьні. 1826 р. в Карасубазарі відкрилася парафіяльна школа, а за даними 1845р. у місті напічувалося 974 крамниці, 50 винарень та 54 заїзди, гостями яких, які колись, найчастіше бували купці та крамарі. Протягом ХІХ ст. Карасубазар, як зазначали сучасники, чи не найбільш з усіх міст Криму відзначався стародавнім
східним колоритом. «Глухі вулиці та провулки з маленькими хвіртками, де ховаються житла; широкий, темний торговий двір; багато мечетей з мінаретами, багато «ханів», тобто заїздів (Із кав'ярнями»-- так побачив місто близько староків тому місцевий краєзнавець. Надзвичайно строкатим був тоді Карасубазар за національним складом: у 1880-х рр. серед 14 812 його мешканців були татари, вірмени, караїми, греки, українці й близько двох тисяч кримчаків. Невеликий кримчацький народ являв собою, за спостереженнями того ж краєзнавця, нащадків «тих самих євреїв-рабиністів, які, проте, засвоїли татарський побут і вбрання й розмовляють лише по-татарському». Чи не найхарак-тернішим промислом кримчаків тоді було пошиття хутряних шапок, якими Карасубазар славився на всю Таврійську губернію. Недарма ухвалений 21і серпня 1871 р. герб міста мав таку оригінальну символіку: «На золотому тлі покладено зелений пояс, обтяжений трьома срібними півмісяцями й супроводжуваний угорі та внизу двома чорними кримчацькими шап-
- - я п по ЛО улувуьокомо
Стародавнє волинське містечко Клевань над річкою Стублою, як і багато інших осель краю, сягає своїм історичним корінням ще доби княжої Волині: деякі історики вважають, що «городище Коливань», згадане в одному з кимівських літописів під 1113 роком, є саме майбутнім містечком Клеванню на Рівненщині.
Однак більш певні звістки про Клевань ми маємо з 1446 р., з доби Великого князівства Литовського. Цікаво, що відома українська дослідниця Зіновія Франко пов'язувала з цією добою й виникнення назви містечка: «Назву можна вивести з старопольського «клебан», «плебан» (лат. ріебапиз) -- «парафіяльний священик», а значить, | «місце парафії». Версія Зіновії Франко є ціпком правдоподібною, якщо врахувати, що з 1385 р. (укладення
Кревської унії) Литовська держава почала підпадати під сильні польські як політичні, так і культурні впливи. Аргументом на користь цього твердження є те, що одне з волинських сіл має схожу назву -- Клебанівці, яка так само вперше згадується в середині ХМ ст.
Уже тоді, в ХМ ст., Клеванню володів один із найзаможніших і найвизначніших литовських княжих родів на Волині -- рід Чорторийських, предком яких був син великого князя литовського Ольгерда Костянтин. З 1475 р. Чорторийські розпочали в містечку будівництво замку (яке тривало двадцять років). Залишки
цього замку збереглися й донині. Протягом ХМ--ХМІ ст. у Клевані розвивалися й ремесла: так, за описом 15// р., тут працювало 6 різників, / пекарок, 15 шевців, 5 кушнірів, 5 ковалів, один пимар, один шаповал та три «скоморохи» (музики). Незважаючи на те, що містечко було досить невеликим і небагатим, між питовськими магнатами не раз виникали суперечки за нього: так, 1556 р. така суперечка спалахнула між Чорторийськими та Радзивіллами.
Як і в інших власницьких правобережних містечках, у Клевані князі Чорторимиські ревно плекали поширення католицької віри. Так, у 1610--1630 рр. для чернечого ордену єзуїтів тут було побудовано костьол в о їм'я Вознесення й святих Станіслава,
Юрія та Анни. До власності єзу!їтів ТОДІ Ж
В - ПЕН НЕ кб
РР РР Р Р ор Р ПЕРЕ РЕА
перейшов і замок. Цілком зрозуміло, що така католицька експансія в невеликому містечку мала на меті послабити вплив тутешнього православного монастиря, відомого ще з першої половини ХМІ| ст. 1652 року, вже за доби Хмельниччини, клеванські міщани перетерпіли татарський напад. Під час цього нападу майже все містечко було зруйноване: вцілів лише замок. Щоб хоч трохи піднести після цієї катастрофи життя міщан, праця яких була, звичайно ж, головним джерелом прибутку для власників маєтності, Чорторийські 1654 р. звернулися до короля Яна Казимира з проханням надати Клевані магдебурзьке
право. Король вдовольнив їхнє бажання: за його привілеєм клеванські міщани одержували право мати власні суд та магістрат, заснувати ткацький | пекарський цехи, проводити щорічно два ярмарки (на свята Трьох Царів та Вознесення), а також тижневі торги по понеділках | п'ятницях. Тоді ж містечко дістало й герб із зображенням Архангела Михаїла з мечем і терезами в руках, який вживався без змін до 1793 р. 1/04 року цей привілей було ще раз підтверджено.
Розподіли Речі Посполитої та перехід Волині до меж Російської імперії спершу НІЯК не позначалися на побуті Клевані: містечком, зарахованим до Рівненського
віту Волинського намісництва, а з 1797 Волинської губернії,
ПО-
р. -- , як! раніше, ЗОЛОДдІЛИ князі Чорторийські. Так, 1798 р. а Клевані
зо ссненнни и
он нан
СУБАазЗА
ками. Увільному куті щита герб Таврійської! губернії».
На початку ХХ ст. в позаштатному місті Сімферопольського повіту Карасубазарі діяло вже 4 цегельні, 4 тютюнові фабрики, З чинбарні, 2 сап'янові та 4 свічкОові заводи Близько 1914 р. відкрилася прогімназія. З колишнього «східного куточка» місто почало перетворюватися на помітний промисловий осередок... Але по-старому вирували міські базари, де купці жваво торгували шапками й чобітьми, де вигравала на сонці чудова садовина. | сьогодні білогірські яблука славляться на цілий Крим... Але мовчазні стіни Таш-Хану зберегли й інші спогади -- про ті часи, коли лунав над містом клич запорожців, коли вдячний народ увічнював їхні подвиги в піснях та думах:
Слава не вмре, не поляже!
Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друзями,
Поміж лицарями,
Поміж добрими молодцями!
налічувалося 229 дворів та 790 осіб насепення. Проводилися, як і раніше, торги та ярмарки. 1817 року в Клеванському за-маку почало діяти повітове училище, а 1834р.-- гімназія, яка, проте, проіснувала тільки п'ять років, а після цього була перенесена до повітового міста Рівного.
1860 року Чорторийські продали Клевань казеному відомству. Містечко перетворилося на державну власність. Це дещо пожвавило його розвиток: почали діяти цегельня, гарбарня, тартаки. 18/3 року в Клевані відкрилася залізнична станція, а 1877-го сюди було переведено з села Дермані духовне училище. Проте всі ці зрушення не зробили суттєвого впливу на життя містечка: навіть у період ПІСЛЯ Першої світової війни, коли Західна Волинь Знову опинилася в польських руках, Клевань залишалася незначною оселею,
де діяло кілька приватних та кустарних підприємств і майстерень.
Сучасна Клевань не забу па свого минулого: ми досі над Стублою височіють споруди старовинного замку Чортормиських, яким уже понад п'ятсот років Хочіне відзначилося містечко за давніх часів бомовими подвигами чи іншими спавними подіями, але і його півтиСсЯячоОЛІТНє ЖИТТЯ, праця його майстрів -- ткачів, кушнарив, Пекарів, -- веселі м гамірні ярмарки "Торг зсе це теж твормло гсторію нашо! країми з ЯКОЇ, звичанно ж, ме ложна а ме СЛ зикидати жодної сторінки, мавіть чамспо- КІйЙнІШОЇ та намбуденнішої... |, може; найкращою пам'яткою сторі
чат течха
СіСстав ще в ХМ-- ХУМ| ст. назва клевансв кого
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
