Сторінка · с. 10сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №56 за 1999 рік
Слово Просвіти, №56 за 1999 рік
Таб
В
й течок тривал зивала надзвигроку в рік множилося ь як характеризував це
« етнограф ХІХ століття,
ї
че -о-оії її
льський: «Родючість урожайних земель, звільнення нових поселенців від повинстягали люд на нові садиби, - | пежалана Чорному шляху) та труднощі, з ями це заселення поєднувалося».
Ру 7 1 яр У ії. йно - - ч . Справді, містечко Романівка постало поблизу сумнозвісного Чорного шляху,
яким татарські напасники гнали полонених
українців до Криму. | перші зайди не
забарилися: вже 1615 року татарський загін дощенту спустошив нову оселю. «Татарські напади були в тій місцевості такою звичною річчю, -- веде далі мову Т. Рильський, -- що документ 1592 року, який окреслював межі староства, говорить: аж до верху - річки Сквири, шляхом татарським, через (0 Люстрація 1622 року вже згадує Рома- РОН ЗО - --нівку як містечко на 20 дворів, що «на о (о самому Чорному шляху осіло». Побут
11". млн?
р й
ек. Е "Но
| і РО 2
і -г С у | уні ніс-не - - -
за й 5 Ж У "Мк о
"
- 71
ої уч. 7--11 за 1998 рік; ч«.1ц.р.
с
забудований, хата з валькиром та коморою, пекарня з коморою, шпихлір і стайня».
По-справжньому проявився волелюбним характер романівців у роки Хмельниччини. Міщани, що здавна відчували, що таке воля, які «не знали панщини й чинш ТІЛЬКИ платили», з охотою приставали до війська гетьмана Богдана Хмельницького. Уже в реєстрі 1649 року Романівська сотня згадується у складі Уманського полку на чолі з полковником Йосипом Глухом. «Серед місцевої шляхти з'явмлося навіть прислів'я: «Де крак (кущ), там ікозак», -- таку підтримку дістала козаччина серед мешканців Романівського староства.
Але пролетіли чорні дні Руїни, потонула в крові та чварах Правобережна Геть-
манщина -- і ось надходить уже ХМІЇЇ століття, а Романівка знов є старостинським містечком у Київському воєводстві. Власники староства змінюються один за одним -- Бомбеки, Проскури, князі Любомирські. Між сусідами-шляхтичами весь час точилися суперечки за маєтності: не хотіли поступатися своїми землями на користь романівських старост володарські дідичі Мнішки, брацлавський воєвода Любомирський, білоцерківські старости. Цікавий переказ про шляхтичів Проскур, зокрема, записав Т. Рильський від місцевого селянина Федька Гриви. «Мого діда, козака Гриву, -- оповідав старий селянин, - - небралакуля, аж допіру срібним єудзем встрелив його Проскура. Похилився мій дід на коневі й сказав: збавив ти, пане Проскуро, козакові вік його молодецький». Усі ці «наїзди» й сварки шляхти тривали, здається, без кінця. «Бо колись так бувало -- скільки хто землі одвоює, стільки и держить», -- пригадував уже знайомий нам народний оповідач Федько Грива.
Але пам'ять про козаччину серед романівців не згасала. Недарма ще близько
б і.
ім», -- цитував одну з пісень про Палія т. Рильський. Навіть у королівському привіле! І71Ї0Ор., заяким Романівка пере-ходмла до шляхтича Бомбека, згадувалося, що містечко «зосталося без аласника по смерт! войовничого Палія». Збудував славетним полковник у Романівці й церкву, яка до наших днів не зберегпася.
Надія на колишнє вільне життя в романівців зажевріла 1791 року, коли король Станіслав- Август Понятовськмі надав містечку магдебурзьке право й статус «віЛьного королівського міста». Романівка звільнялася з-під старостинської юрисдикції, діставала право мати власний магістрат та суд; повинності міщан обмежувалися пише грунтовим податком. Тоді ж для містечка було затверджено герб: «Брама з піднесеною вежею, всередині якої велика пітера «К». За даними Т. Рильського, печатка з цим гербом існувала ще навіть у 1880-х роках і зберігалася в старости сусіднього села.
і || Зи ДЛ зе чне " я» ще 1 " м Ії - о З: -
Але вже 1793 року, після другого розподілу Речі Посполитої, Романівка відійшла до володінь Російської імперії, була позбавлена міських прав і приписана до Сквирського повіту Брацлавського намісництва, а з 1797 року -- Київської губернії. Ще одна легенда, записана Т. Рильським, розповідає, що того року якийсь царський чиновник, ідучи містечком, почув, як міщани на бенкеті вигукують: «Хай живе король!». «Якийсь чиновник підійшов до них, -- переповідає Рильський, -- ! спитав, що означає той клич. «Таке маємо право». «Яке-то право?» Показали вони йому свого документа, а чиновник схопив його -- й тікати. П'яні даремно його наздоганяли». Селяни згадували про ці події так: «Ото цариця за те розгнівалась г оддала наше право Сквирі, то Сквира виросла на город, а наше міщанство так ії осталось».
1834 року Романівці було надано офіцімйний статус ярмаркового містечка. Минули дні козацтва, минули дні міщанської вольниці... Але не вмирав предківський дух. Недарма 1855 року, коли над Україною завирували пристрасті «Київської козаччини», --
РЕДНЕНССЗ містечка, простий і нехитрий, лишався ста років тому в містечку побутувало селяни, почувши царські заклики до участі в
но Зб ко560 0 0-2 Мезмінним аж до ХМІЇ століття. Знову стільки пісень та переказів про славетного Кримській війні, зрозуміли їх так, що в 7 (звернемося до розвідок Т. Рильського: фастівського полковника Семена Палія! Україні відновлюється козацьке військо, -- «Старостинська забудова навіть у 1765 р. | «Палій умів жити з голотою ів разіпотреби-- романівці були одними з перших у лавах
виглядала так: двір, над самою річкою «скинув з себе зелен жупан, нап'яв намет цих селян. Славилася Романівка своїми
б ши ши шию се сою сне мине сниє ско саке кою сю се СЕН ЖЕ СЕ СЮ СЕН СОЮ СЕЮЕ СЕ БО СЮ СЮ СНО СОЮ СО СО СЕИЄ Се ОБНО СЕУ ЄЮЄ ЕЕ ОО ОНЮВ МЕНЕ ЗЮХО СЕ СЕ ОБУ
«Р
7
Розкриємо першу сторінку славетного історичного роману Євгена Гребінки «Чайковський». Перша ж фраза, з якою дотепний автор звертається до читачів, звучить несподівано: «Чи знаєте ви Пирятим'».
| справді, веде далі Гребінка, різні люди різне скажуть про це місто над річкою Удаєм. Сумлінний школяр згадає число мешканців, церков та ярмарків у місті; «письменний малорос» -- добу Мазепи та пубенських полковників -- «хоробрих Свічок»; випадковими подорожній -- «широкі, порожні й брудні вулиці» та заїзд, де «на більярд! сидить курка»..., ! лише душа поетична пригадає ті літа, коли Пирятин був «гарним, сильним, багатим сотенним містом у нашій Гетьманщині», коли мешкав у ньому оспіваний у народній думі Олексій Попович, що врятував товаришів-козаків від бурі на морі.
Лише одна глуха згадка про місто Пирятин збереглася в документах доби Київської держави. Лаврентіивським пітопис, подаючи відомості про княжі усобиці в середині ХІЇ
століття, згадує, що 1154 року син Юрія Довгорукого Гліб, воюючи з великим князем Ростиславом Мстиславичем за Переяслав, «узяв Пирятин». Очевидно, Пирятин був на той час невеликим оборонним укріпленням у Переяславській землі й залишався в такому становищі аж до монголо-татарської навали.
Нові згадки про місто, очевидно, вщент розорене татарами у ХІЇЇ столітті, припадають аж накілька століть пізніше -- на 1592 рік. Цього року че каський І! канівський староста князь ФСлександр Вишневецький, забудовуючи за наказом короля південні кордони Речі Посполитої фортецями, заклав одну зних у давньому Пирятинському урочищі. Нова фортеця дістала назву на честь батька Олександра Вишневецького -- Михайлів, але вже невдовзі поступилася місцем традиціиній -- Пирятин. 9 лютого 1592 року новозасноване місто одержало коропівський привілей на магдебурзьке право, заснування цехів, проведення тижневих торгів і «гандлів», атакож двох ярмарків на рік. Тоді ж для міста було затверджено и герб, що являв собою частину родового знаку Вишневецьких г водночас натякав на кріпосний характер міста, - «на червоному тлі золотий напруженим лук зі стрілою». 1782 року цей герб без жодних змін бупо підтверджено російським царським урядом. Про залишки Пирятинської фортеці Кінця ХМ! століття ОПИС Київського намісництва 1786 року розповідає так: «із запиш-
1
ків зруйнованого земляного міського валу, також із фундаменту ичастин мурів, брами й міських веж зрозуміти можна, що се місто задля якоїсь потреби збудовано було».
За доби Хмельниччини місто, опановане козаками, увійшло до меж Кропивнянського полку, а першими пирятинськими
сотниками (місто було центром деаох
- ПЕ ЧО о енненннннанннраннні ето 0 ши і жи с ібнанкінній пананннійнннй зни аж
сотень) стали Ничипір Лелет та Іван Миколаєнко. За всі роки існування Гетьманщини сотниками в Пирятині були нащадки таких відомих козацьких родів, як Гамалії, Семашки, Ограновичі. Продовжувала діяти в місті й ратуша, що, за словами того ж опису 1786 року, «відала міщанами», зокрема, засвід-чувала купчі, дарчі, духівниці та інші майнові акти. Деякі з цих актів збереглися до наших днів: усі вони скріплені печаткою з зобра-женням лука -- давнього пирятинського герба.
Неспокійним для мешканців Пирятина був 1709 рік. Не довіряючи гетьманові Мазепі та його планам, місцева сотенна старшина повела пирятинців у бій проти шведів, яких, за сповамитого самого опису, «до містане пустили, багатьох побили, а деяких і в полон узяли». Оригінали документів, пов'язаних Із цими подіями, ще наприкінці ХУІЇЇ століття збереглися в місцевого скарбника Щербака -- також нащадка козацького старшинського роду.
Побут Пирятина часів Гетьманщини був характерним для тогочасних півобережних міст. Діяли чотири церкви -- Преображенська, Вознесенська та дві козацькі: Микільська, збудована 1690 року коштом пубенського полковника Свічки (з Кропивнянського полку місто в другій половині ХМІЇ століття було переведено до Лубенського) та Різдва Богородиці, заснована вже 178! року абшитованим полковим осавулом Андрієм ільченком. Чотири рази на рік відбувалися ярмарки -- на Середопоклонному тижні, на Вознесіння, на Різдво Богородиці та на свято Параскеви. «Торгують на них спершу худобою, а потім приїжджають купці з крамом І сукном Із сусідніх міст, як-от Припуки, Лубни, Ніжин, Ромни та інші», -- записував у ХМІЇЇ стопітті очевидець. Крім того, згадуваним уже рід Щербаків відкрив у місті цегельню.
шукачами правди й за інших часів: так, 1833 року в містечку було заарештовано селянина, що «виголошував неподобн! слова про волю», а 1344 року селяни Хома Дідусь та Максим Грива звернулися до губернського прокурора з вимогою 9щ звільнити романівських селян з-під влади поміщика. На межі ХІХ--ХХ століть у Романівці жинали дитячі літа сина етнографа Тадея Рильського -- видатного українського поета Максима Рильського. Рідним домом стало для поета містечко й пізніше -- 8 буремні роки громадянської війни, коли митці, не бажаючи кривавити руки у братовбивчім різні, шукали собі прихистку в ажитейському морі». Для Миколи Зерова таким прихистком стала Баришівка, для Максима Рильського -- Романівка. Саме там поет створив найкращі вірші своєї збірки «Синя далечінь», пізніІШе незаслужено ошельмованої Володимиром Коряком та іншими недалекими в своїй ідеологічнім обмеженості критиками. Давно вже поховала історія їхні «літературознавчі» вправи, а спово Рильського, натхненне духом рідної! Романівки, й досі чарує пюдем зі щирою,
незачерствілою душею, нагадуючи своє віщування про безсмертя поетової душі: Так ми, -- як день розквітме молодий, -- Підем зі смертю в шахи погуляти, Ступаючи по стежці кам'яній.
Р. плеоятин
Так само колоритним залишався побут Пирятина й у ХІХ столітті, після ліквідації Гетьманщини й утворення Полтавсько! губернії, в якій місто стало центром одного з повітів, кудивходмли також чотири містечка » Городище, Журавка, Теплівка та Яготин. Як і раніше, раз у раз відбувалися ярмарки, де, крім курців з крамом, звичанними гостями були також чумаки з рибою. Множилося населення міста: так, 1809 року воно становило 2687 осіб, з яких чайальще було селян (897) такозаків (819), а накінець ХІХ століття складало вже 8449 осіб. Відкрилися друкарня и повітова лікарня, школи.
Історія Пирятина буде неповною, якщо не згадати в ній про двох славетних українських письменників. Перший з них -- це, звичайно ж, Євген Гребінка, уродженець села Убіжища Пирятинського повіту; недарма саме в Пирятині відбувається д!я його роману «Чайковський», а збірка ранніх романтичних І гумористичних оповідань письменника навіть мала назву «Оповідання пирятинця». Щодо ж другого імені, 19 мого найкраще нагадають нам рядки вірша:
Ои маю, маю я очемята...
Нікого, матічко, та оглядати,
Нікого, серденько, та огдядатм"..
Так, це великий Кобзар -- Тарас Шевченко, що написав цей твір 10 череня 1859 року, саме перебуваючи в Пирятині, під час своєї останньої подорожі в Україну
Проминули піта й століття, неразіне дея змінив своє обличчя Пирятин княжим, Пирятин козацький, Пирятин міщанським: апе й досі, немовби урочистим Гімн стародавньому місту, звучать у нашим пам ят! Гребінчині спова: «Широко м дапеко роалягався він схмлами горм над У пасм; часто блищапи хрести церков мА МК мого темними зепеними садками; гапаспийими бупи мого базарм; на них гучно гриміли вільні спопва, Ооряакали шаблі м яскравіли козацькі шапки та жупанм!..»
Володимир ПАМЧЕЙНХ О,
аспірамт кафедри архівозмавства Київського маціомальмого уміверсмтету /м. Ї. Шевченка
М.
-
114 ПІ МІ
П|
п 1 |
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
