Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінка · с. 12сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №57 за 1999 рік

Слово Просвіти, №57 за 1999 рік

Чь 1 кр - -- | ат чн нет руту арок зи - - І у АЙ 5 і Як - а ьь ПЕ ї жа 5 г чар ючи - зі" ь "й лк і "т , а ще -- Історія Ковельщини ХУ! століття -- досить | з | цікавий період у минулому Волині. Одне за одним у цьому лісистому крої з'являлися тоді . | невеликі міські поселення. Серед них і відомий РАННІЙ й з 1537 року Маціїв, і Вижва -- нинішня Вега г 5 і -- б б, л ю увагу прив ернули декілька за свідченням сами працівників це мало розроблялися дослідникоми. "По ЧЕ Е би - Ро о -щ 0 ЕЕ 6 маннтІВв ЦИХ - інтів цих фондів, зокрема, були | волинських містечок -- Бере- Вижви, Мацієво, Олики... о о - ПР У й їж Х і. ідно з них особливо зацікавило мене -- То було книго актів Миляновицького магістрату згог зглуос 1. «Затчі РИ , причому надзвичайно яскравих, насичених істори" ними поді» ми, відбилися на пожовклих, че сторінках цього документа... Отже, Миляновицький магістрат. Сучасномучитачеві, напевно, важко повірити: невже 7 ще зелі чке село в Турійському районі Волині, якому навіть історичні довідники донедавна присвячували всього , булок істом? зоно мало рівень самоврядувоння, бівнював великим воєводським | старостинським містам? Але документи є З - ї чер Р кації й й 1 сть ней кілька ідків, було колись могістротським м! расномовнішими за наші сумніви... Як згадував відомий укроїнський етногроф, уродженець чернігівського містечка Олишівки О. Шишацький-Ілліч, у 1854 році старожили його рідного містечка повідомляли, що ШОлишівку засновано 395 років тому. Звичайно, відомості ці не є безперечними, але цілком імовірно, що цю мальовничу | оселю но Лівобережному Поліссі справді було засновано у ХУ столітті, коли в укроїнських землях почало зароджуватися козоччино. За переказами тих самих олишівських старожилів, у ХУ столітті на місці пізнішого містечка існувало вісім хуторів. Народно пам'ять навіть донесло до наших чосів їхні назви, хоч і, ймовірно, пізніші: Лебедівко, Бухарівко, Лапин Кут, Голузини, Учкурівко, Дзядків, Ігнатенків Кут та Ромасеві Верби. Згодом, очевидно, в середині обо наприкінці ХУ| століття, ці хутори зрослися в одне велике поселення. Відомо принаймні, що на початку ХУІЇ століття в Олишівці вже існуволи фортеця то церкво в ім'я широко шановоної в Укроїні святої -- Великомучениці Варвари. Проте вже в 1610-х роках, можливо, 8 дні 77 БЕРЕЗЕНЬ, ЧИСЛО 3 (57), 1999 РІК «смутного часу» -- війни між Польщею та: Ново Вижва, відрахунок чиїх літ починається | | з 1508 року, і, звичайно ж, Миляновичі -- на стой час іще містечко Милянове, вперше згадане в документах під 1540 роком. - Першим власником містечка стов каліський підкоморій Петро Фольчевський (зі староукраїнських джерел відомий також 'як Хваольчевський), що 1550 року надав Миляновичам магдебурзьке прово й устав. За цим уставом, що діяв іще на початку ХМІЇ століття, міщани мали платити власникові чинш по 45 литовських грошей. В устові, зокрема, зазначалося, що цю повинність мають виконувати «як християни, так і старозаконники», тобто євреї. Тоді ж, у середині ХМ! століття, Фальчевські побудували в містечку замок, руїни та сліди якого були відомі ще навіть у ХІХ столітті. Було засновано й церкву, -- православне українське населення тоді помітно переважало в містечку. Історія Миляновичів середини ХУ! століття була б неповною, якби ми не згадали незвичайного гостя, що оселився в містечку 1564 року. Це був московський боярин князь Андрій Курбський. Не бажаючи терпіти свавілля царя Івана Грозного, Курбський утік до литовських володінь, дістав від великого князя Ковельське староство й осів у Миляновичах, «утішающися в книжних ділех і розуми височайших древніх мужей прохождах». Живучи в Ковельщині, Курбський прагнув своєю працею піднести Московським царством, фортецю в Олишівці було зруйновано. Для містечка почалися сумні роки занепаду. Навітьна карті України Гійома-Левассера де Боплана, що є чи не найточнішим відтворенням адміністротивного лоду в Україні середини ХМІЇ століття, Олишівку не позначено. По-справжньому розвинулося містечко на Чернігівщині лише з приходом Хмельниччини. Українські козаки, одностайно відгукнувшися на волелюбні заклики «батька Хмеля чигиринського», засновували сотні навіть у найменших містечках Наддніпрянщини. Невідомо, чи стало Олишівко тоді сотенним центром (принаймні у реєстрох доби Богдана Хмельницького згадок про неї немає), але вже в документах 1665 року, коли гетьманська булова опинилася в руках Івана Брюховецького, Олишівська сотня фігурує постійно. Першим сотником у містечку став козак Іван Пригара. Цікаво, що останнім сотником в історії Олишівки, змушеним скласти клейноди 1781 року, після скосування козацької адміністрації в Лівобережжі, став саме його нащадок -- Василь Пригаро.. Як зозначав історик В. Модзалевський, рід Пригор походив 3 ХМІЇ століття і мав за своїх засновників козаків Григорія то Меркурія Пригар. До середини ХМІЇ! століття Олишівка зоставалася сотенним містечком Ніжинського полку, пізніше перейшло до складу Київського. 3 1680 і ож до 1773 року сотенство в містечку посів рід Шрамченків. Серед них, зокремо, відомі сотники Леонтій Шрамченко (1680--1709), його сини Донило (1715-1725) та 4-Іван (1736- 1773). Леонтій Шромченко, 39 даними В Модзалевського, пізніше дістав токож чин ніжинського полкового обозного. Цікаво, що новіть після 1773 року, коли сотником в колишню велич православної! віри, тепер приниженої польсько-литовською католицькою владою, Воюючи проти «польської варварії», князь заснував у сусідньому Ковелі школу, брався до слов'янських переклодів творів Івана Золотоустао та Дамоаскина, вів активне листування з Максимом Греком та князем Костянтином Острозьким. Магдебурзьке прово суттєво піднесло побутовий рівень містечко: так, уже 8 пюстрації 1589 року Миляновичі згадувалися серед найвизначніших міст Володимирського повіту, поряд із Володимиром-Волинським, Каменем-Каширським, Ковелем, Вижвою, Турійськом. Записи в згадуваній уже актовій книзі свідчили про те, що «магдебурзький суд» застосовувався до всіх міщонських майнових та карних справ. Цікавою подробицею єте, щонавіть після Люблінської та Берестейської уній Миляновицький могістрат вів акти староукроїнською книжною мовою, зберігаючи цю тродицію аж до початку ХМІЇЇ століття. На 1616 рік у місті налічувалося 2 війтівських двори, 2 боярських |очевидно, малися мна увазі православні шляхтичі -- нащадки литовських бояр), 5 попівських та 106 міщанських. Трьомо десятиліттями пізніше Миляновичі дістали й привілей на проведення тижневих торгів щопонеділко та трьох ярмарків на рік -- на Вознесіння, Святого Петра та Покрову. Власниками містечка, які раніше, залишалися Фальчевські. 3 першої половини ХУЇЇ століття відомі й гербові печатки Миляновичів (найдавнішо зних датується 1638 роком). Герб містечка, вміщений на цих печатках, очевидно, походить від самобутніх війтівських або інших міщанських знаків: він містить зображення перекинутого півмісяця, увінчаного наконечником стріли, під яким шестикутна зірка. Подібні герби мали, до речі, й укроїнські княжі роди -- Олишівці став згадуваний уже Василь Пригаро, місце городового отамана в містечку все одно посідав нащадок Шромченків - Андрій. Олишівка доби Гетьманщини було характерним для Лівобережжя козацьким містечком. Тут діяли ратушо, сотенно концелярія та духовне правління. Існували дво цехи -- ремісничий та крамарський. О. Шишацький-Ілліч навіть згадував, що значок одного з цих цехів, зроблений у вигляд! козацького бунчука, зберігався в містечковій церкві ще навіть у середині ХІХ століття. Про торговий побут містечко доби Гетьманщини коротко й лаконічно йшлося в топографічних описах кінця ХМІЇ століття: «В містечку Олишівці: ярмарків буває но рік два, перший -- тровня дев'ятого, другий -- листопада восьмого, і тривають по три дні; з'їжджаються на них купці з міст Козельця, Ніжина, Остра й Чернігово, з дрібним кромом; Острозькі, Заславські, Вишневецькі, Четвертинські, що наводить токож но Думку про походження герба містечко з середовищо згаданих «боярських» родин. Лихою годиною для Миляновичів стапи 1650-і роки - війно польського короля Яна Казимира зі шведами. Вже 1664 року містечко зубожіло настільки, що, зо свідченням сучасників, потребувало поновлення сомоврядності, оле «через убозтво своє привілею на магдебурзьке право в короля випросити не могло». Незважаючи на це, в Миляновичах продовжував діяти могістрот, виконувалися привілеї! й повинності, надані ще в середині ХУ! століття. ЛЛЯНнОВвВІЛЧИ Протягом ХУІЇЇ століття Миляновичі, як свідчив інший сучасник, «зберігали за собою пише звання містечка», за побутом більш нагадуючи звичайне село. За пюстрацією 1789 року, воно моло, як! більш ніж півтора століття тому, лише 106 дворів, де мешкало 114 міщан. Майже зникло в Миляновичах єврейське населення: «жидів немоє взоголі, лише в'їзно корчма», -- Підкреслювоало то сама люстрація. | Не поліпшилося доля колишнього магістратського міста ! 8 ХІХ столітті, коли польську королівську адміністрацію змінила російська царсько | Миляновичі було зараховано до Ковельського повіту Волинської губернії. Такою була сумна доля невеличко! оселі в волинському крої, в болотистих поліських землях. Але поміркуймо: чи лише сумною була ця доля? Хіба не знали Миляновичі величних, урочистих днів? Хібо загинув у колишньому містечку дух правдолюбця й книжника князя Курбського, дух магістротських радників, що вперто, не корячися монархам, списували актові книги СЛОВОМИ РІДНОЇ укроїнської мови, дух волелюбних і гордих міщан, що новіть у вбогу й неласкаву годину «виєднуволи» в королів давні сомоврядні права? --; єю Шо ЄОЄ ЄЕНЄ ЄЮ ЄХЮЄ Є СОХЕ ЕЕ ШЕ ЕР до Ніжинського, а з початку ХІХ століття -- до Козелецького повіту Чернігівської губернії, разом із сусідніми Бобровицею, Кобижчею та Новою Басанню, теж колишніми сотенними центрами. Рід сотників Шромченків дістав дворянські права. Як ! раніше, 8 Оплишівці проводилися торги то ярморки, деякий час іще існували цехи. Як «козацьке» містечко СОлишівка згадується навіть у довідниках 1850-х років. Серед уродженців містечко чи не найбільшу славу має згадуваний уже етнограф І краєзнавець О. Шишацький-Ілліч. 1857 року він видав, зокремо, «Збірник малоросійських прислів'їв та приказок», зібраних переважно на Чернігівщині, а роком роніше опублікував деякі зі своїх фольклорних записв у «Запискахо Южной Руси» Пантелеймоно Кулішо. Крім того, 1854 року в Чернігові вийшла друком розвідка краєзнавця, присвячено його ріднім оселі, - «Містечко Олишівка». Пробував свої сили він і як ПОТ, пишучи переважно романтичні твори, стилізовані в дусі: народних пісень До речі, редактором неофіційної частини гозети «Черниговские губернские ведомости» 8 1850-х роках, коли ця гозето друкуволо поезії О. Кониського, бойки Л. Глібово, бувають і торги один роз на тиждень, щопонеділка». Зк і інші сотенні містечка Гетьманщини, Олишівка мала свій самобутній герб. Зоброження його відоме, зокремо, з ратушної печатки 1738 року: у щитку, обрамленому пальмовим гіллям, -- перехрещені дві шаблій меч, супроводжувані з боків двома зірками. Пізніше, однак, герб змінився: ток, но печатках олишівської сотенної канцелярії 1770-х років уже фігурує підково, увінчано вгорі хрестом. Імовірно, що тако зміно символіки сталася з волі СсОТницькОгО роду Шромченків, в усіх варіантах родинного гербо аких незмінно малювалася підково. Обидво опишівські герби є яскравими пом'яткоми української козацької герольдики. 1782 року, з утворенням у колишнім Гетьмонщині номісницте, містечко бупо приписано до Березинського повіту, Пізніше -- історичні розвідки Ї. Милородовичо 19 О. Лазаревського, численні етногрофічн! матеріали, був саме О. Шишоацький"іпліч Такою було доля Олишівки -- ще одного з десятків скромних укроїнських козацьких містечок, які дОНесли до нос слову копишніх незлпамних войовників-лицорів то їхніх провідників -- гетьмонів, полковників, сотників. У піснях, переказах, прислів ях дійшла до наших днів ця слово. А невтомик! збирачі цього великого нородного скарбу, подібні до поето й кроєзновця о. Ши" шацького-ілліча, відкриволи його кросу У велич усьому укроїнському народов! Володимир ПАНЧЕНКО, аспірамт кафедрм архівознавства Київського чаціомальчого уміверсмтету імемі Т. Шевченка А А В РР розп (в ін, деві! Вріш («На жері доні маоте зро аЇе| є обо цар Деє спе впа зас

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин