Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Слово Просвіти, №58 за 1999 рік

Слово Просвіти, №58 за 1999 рік

Заїряючи світи шлях за Кобзарем Запитання, яке, м апаю, мучить багатьох чи То вже и на роду паписано нам, українцям, бути порівняно | іншими народами якимись, 77 Тех мовив О. Довженчес». --- Рец ними»? Безцейтними ати називав нас У ставленні ДО Самих себе, У мірі національної гідності, самоповаги, у марі шанобливості до своє! мови, історії, загалом до власних на ціонального культурних адобутків. «Ну, чому ми, українці, справді, такі? - запитує одна з моїх кореспонденток М. Макаренко з Ізано- «рранківська. Чому Так багато хто а пає цпенавидить себе в собі? Навіть чужинці це помічають, закидаючи нам навиклієть до рабс гима, самонеповагу. Чи знайдеться у світі інша нація, яка так довго і жорстоко удбивала о У собі одну а основних споїх боанак осо рідну мову, то не десь на ЧУЖИНІ, а В своїй Богом даній країни? Немало хто о причому освічений, писокопосадовий, часто й на державній службі -- ще цим! хиаується. І хто пояснить цей наш жахливий національний феномен? як треба. Розмови тро наболле», Це уривок з моєї публіцистичної, науково- каналах Національного радіо (ре сотні моїх дописувачів -- мої стива аидання, у якому йдеться тр довсім у духовно-культурній, мовній сфер тодить друком (на жаль, обмеженим накла надсилати негай тел.: 295-73-60. пробивається до немалої частини зашкарублих душ, і зона не виліковує од національного сомнамбулізму та ще, даруйте, од відчуття інстинкту якоїсь - - ЗУмисне тут використаю «грубізм» -- стадності. А що саме я називаю інстинктом стадності? Ну, наприклад, стосовно мови. Мовляв, я перейшов би на українську, але ж ось і той, і той не говорить, і в транспорті 1її рідко чути, 1 в магазині.. - - ТО ЧОГО Я буду виділятися? З подібного приводу інший мій дописувач, Є. Постульга з м. Прилуки радить частіше згадувати притчу про те, як один учитель роз'яснював учневі переваги рідної мови, Він запитував: «Бачиш -- Он сидить горобець на дереві" -- Бачу. - Горобець -- пташка? -- Пташка. --: А он ту ворону бачиш? -- Бачу. -- А ворона -- пташка? -- Пташка. -- А солов'я, що У саду співає, чуєш? -- Чую. - Він пташка? - - Пташка. -- То чому ж соловей не каркає, ворона не цвірінькає, а горобець не тьохкає, а кожен озивається посвоєму, хоча всі вони птахи? -- А папуга?! - - радісно вигукнув учень, показавши на клітку з папугою, що стояла поряд із учителем. - На те він ії попка-ду- рень, -- відповів учитель». просвітницької книжки «Якби ми вчил м ь так, в основі якої -- авторська програма, що звучить на ТІ ї дактор В. Марусик) упродовж уже майже двох років. Сотм втори. Звідси - гостро полемічний, дискусійний характер | о найважливіші проблеми українського державотворення, пере- | і ах. Книжка, що адресована масовому читачеві, ви- | дом) найближчим часом. Замовлення на неї слід но на адресу: видавничий центр «Просвіта», вул. Кутузова, 18 /7, кім. 311, Є етнографи, психологи, політики, соціологи? Ї як від цього пвилікуватиєсєй, якщо вже й сам Всевишній дав нам сьогодні для цього шанс!» Ну що ж, пані Маріє, -- запримічені ці наші прик- мети не сьогодні. Згадаймо, як наполегливо роз'ятрював рятівне почуття національного сорому Т. Шевченко, котрому у хвилини розпуки рідний народ -- нім, ПОДЛИ раби» -- асоціювався з «міліоном свинопасів», або те згадаймо, як жорстоко, аж до несправепливості, непедагогічност батогом шмагав його Пп. Кулим («Народе без пуття, без честі, без поваги»), або й відчуття «надмірної любові» кидав мому до- нь ге. як здоб кори 1. Франко («Народе мій, замучений, розбитий, / / я») Мов паралітик той на роздорожжу, // Дюдським презирством, шоби струпом, вкритий, // Твоїм буду-цим душу я тривожу Від сорому, який нащадків пізніх пали" ИМмМе, засну ги я нє можу»). До речи ця харак геристика жен «паралітик» - з'явилась 1 8 Лесі Українки лай Ми -- паралітики з блискучими очима гема р і ; ) Бог Велик: тулом, силою ж малі... яти то пі Гакі ось їдкі, жорстоко вимогливі характеристики, плн котрі адресу валися народові, яким шяк не спромагався на здооруттяа чашщональної волі, ча державне черг випростання / | з ав Нижні -- аже ніби інший, принципово узьпимі час. Уже зно ж ніби стали ми на «путь спасенну», про яку мріяв Куй. | сранко, тоюто на шлях незалежностм, державної уваті усамостійне цності Іі вже, нарешті, не хочемо - знову які. | Франко -- «в сусідів бути гноєм». Виріб Одначе, як г ранише, - комплексуємо, часом нби егно В аж шукаємо по-мазохістськи: чим би ще самих себе , фор принязий? уд? Тобто усе ще залишаємося - - не в позиюв я гивному сенсі цього слова -- уншим и. говог ії ось запитання й запитання. Ну, авідки, справді, 1 жиє сьогодні у багатьох з нас, українців, відчуття якоїсь зародс історичної, культурної, ба й оцієї мовно! неповно-гм цінності, звідки комплекс меніцовартісності, про який гак багато 1 так голосно ми говоримо ось уже немало аї ЗТ років -- Усі роки незалежності, а перед Рим в часи ки ХОЧ перестройки», а позбутися його, остаточно вилікувамм гися ну ніяк, шляк не можемо г такою хронічно задавзеною виявилаєм ця хьородра. Підстав же, поважних ній ги поривчинні для того меншовартісного, самопринижуй -- ще вального відчу стя українського загалу сьогодні вже адаліж не мусить ФУТИ. | надто пил того, як ми нарешті «лж вирвалися з «чорної ночі оездержавності» (Є. Маланок) сь уже й пісня ледь не щодня звучить по раіль ТО по, де ря горично-стверджу вально звучать запитанзеле п» ня чи є В час оагата шкторія, чи свнас мова го така и зучену чудова 1 т. Д Слухаємо усією загатомильноновою гро- Р моль Лв малою 1 ЦЮ, Я Іниигу ТгоСмМмю, ка що влієщі" --"" А: ВвОма не ку ДА? ьй 5 зерт" уленік Повчальний цей діалог, однак я на запитання «чого виділятися?» відповів би з власного, щоденно потверджуваного досвіду: те, якою мовою З нами розмоаляють, залежить, щонайперше, а часто й виключно од самих нас. З цього приводу я часто навіть так кажу своїм студентам: «Зі мною весь Київ говорить по-українськи, 60 лише по-українськи повсюди розмовляю я». Отож переступіть, друзі, отой дурний поріг, психологічний чи що, якщо ви його відчуваєте, відкрийтеся у своєму мовленні рідному слову і говоріть -- Говоріть самошанобливо, гордо, впевнено, красиво говоріть -- і неодмінно переконаєтеся У слушності того, про що я кажу. Ї запевняю вас - довкола вас також зазвучить рідна мова. Коли бездоганна, коли суржикова, а все ж -- рідна, своя. І аура ї довкола вас усе ширшатиме й ширшатиме. А чому? Бо так хотітимете ви, бо ваше хотіння передаватиметься іншим, тим, котрі вас оточують, тим, з ким ви працюєте або вчитеся, аж, зрештою, передаватиметься іна цілу державу, яка, на жаль, від управління мовною політикою сьогодні украй нерозумно, а часом 1 злочинно самоусувається. Бо ж то ви вже почнете керувати власною волею, підкоряти нею інших. І не бентежтеся, між іншим, коли недруг українства пришпилить вам вигадану ним новітню кличку «национально озабоченного». Йдеться насправді, я запевняю, про найнормальніше з нормальних і найприродніше з природних і почуття, і поривання. Тому що означає воно повернення індивіда до самого себе, свого єства, свого роду і народу. | навпаки -- інше, протилежне-- ОТО Вжеїт є аномалія, духовно-моральний гандж, хвороба. «Візьміть ви росіянина, - привертає увагу М. Деорський з Києва. - - Всюди він не забуває, що він представник свого народу. Тож де б не був, усюди гово- рить своєю мовою, спонукуючи, щоб інші до нього підлаштовувалися. Я спостеріг, що навіть росіянки, що повиходили заміж за наших хлопців, тих, наприк- лад, котрі відбували армію в Росії, переїжджаючи на 1 проживання в українські села, все життя стійко гово- |! рять по-російськи. І то за обставин повного оточення нашими людьми А ми? Ми все підлаштовуємося...» Правда ваша, п. Дворський, і я би додав до цього, що дуже багато нас, українців, перебуває у полоні наскрізь фальшивого уявлення про культуру мовного спілкування. Проаналізуймо: це у розмові з ким ми раз-по-раз переходимо на російську мову? З росія- нином з Новгорода чи Рязані, котрий, може, ніколи Й не чув української мови? Та ні, з тим, як правило, хто все життя і жив, і живе в Україні, а гає ж до вас по-російськи або з принципу, або за інер- | це цією, або з причини слабкого володіння українською. | Же - они ет Зх й . ка з РТ же Автор варте того, щоб нас брали на глузи: українець з українцем спілкується не своєю мовою!. Усім нам треба усвідомлювати, що зі своєю мовою | | | 4840 ми виходимо на останні рубежі. Чому так алу? 00) СДАКЮ Тому, що на наших очах відбувається усиханн 27 Пса конвічного і традиційного джерела, яке в У и і сра живило нашу мову. БР | фо Ра "Том Втім, поясню це докладніше. Як відомо, 1 (А. Метлинського та ін) про те, що українська мс «вже конає», прозвучали ще в пе і і ХХ з століття. Підставою для цих плачів ге: Гн ни оарісно чату и чо 4 Па - чи гій, ч 1 ім , ї ще не ограненою для вжитку У сферах науки, культури, політики 1 т. п, тобто не була мовою інтелігентських покоїв. Зате поза ними - - який існував масив, майже неозорий, українського народного мо: влен Н. природного, стихійного! Ці народні резерви україн: кого мовлення видавалися настільки безмежним невичерпними, що на початку ХХ століття І Нечуй- Левицький втішливо констатував, що нар одній українській масі під силу «асимілювати, тювати собі (..) своєю живою мовою» всіх тих, хто н мови не є. А з приводу «незмінності» ук заїнської національної вдачі один з персонажів його повісті «ЇЇ чепа» казав навіть так: «Все це м льство лежить на їх (українцях. -- А. П.), як на волі сідло)все те-- | вовча шкура, котра ніяк не приросте до Ук заїнського | | 8/ о гм з ГРІН 1 Справді, так було, одначе в нашт дні та «вовча | | 840 шкура» приростає, приростає, як аси: люється на | / своїй землі й народна українська повинні бити найбільшу тривогу. че ТТ ОДдОК. Ов: п р а 3 "и« і, - - по до , ле йне байдуже. Ще ч и 4 ї 4 у КІ . РР РРО он, | ось ви теж відповідаєте по-російськи, підлаштовує- | плеча під тесь... Боже мій, яке жалюгідне видовисько виходить,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин