А-РОЕ ітаде То РОЕ Оето. Рішивіанівн м о панни панна
ДТ! се ГУ ТТ зано ДТ нео
1 / РгЕМУРЛлАЇЦ Ра ІРД
чий Рго ро
п в па ца В в ТВ п В Р В п ПЕ в В Ра ан в й Бл - пня
жовто воно нь ТВ и
Й ії - й
ння нь
| | яки р реч
знійнь
ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО б (60), 1999 РІК
ткати РАДИ ї
й
Р р з "ие "'цй
РИСТВО «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА |
хо бо б Б
Навряд чи блукає ивид вомунізм у в Західній Європі (бо що йому там робити), а-от по Україні він ає напевно. Й про це виразно свідчать результати останніх виборів до Верховної Ради, внаслідок яких остання значно почервоніла. Варто ще раз нагадати, що сталося це через відсутність єдності патріотичних, державницьких партій і протесту великого відсотка виборців, що голосували за лівих не з великої любові до комуністичних ідей, а проти свого злиденного життя. Російські газети тоді злосливо повідомляли, що напередодні виборів лідер комуністів України П. Симоненко майже щодня звітувався перед лідером Комуністичної партії Російської Федерації Г. Зюгановим. Марно було б будь-кому спростовувати факт, що комуністи України (та й соціалісти теж) діють як незалежна, самостійна сила. Багато фактів свідчать про те, що в цьому випадку існує не яка-небудь, а майже васальна залежність комуністів України від однодумців у Росії Це стосується не тільки комуністів, але й соціалістів. Он як у грудні минулого (1998) року приїздив О. Ткаченко о Москви, то від його промов перед депутатами російської Думи й в Українському кульгурному центрі на Арбаті про інтеграцію з Росією (неодмінну й безсумнівну!) склалося враження, що це не спікер Верховної Ради незалежної Української держави, а секретар КПСС якогось задрипаного району. І цей жартнник хоче стати президентом України?! Йому б повчитись у лідера СПУ п. Мороза, який дуже вміло приховує свої комуністичні переконання 1 якому, здається, вдалося багатьох наївних переконати, що його партія, подібно до соціалістичних партій Заходу, прагне еволюційним шляхом (а не революційним, як ко істи) забезпечити соціальну справедливість і деоровує народу. От тільки забули ці добродії біблейську мудрість про те, що дерево пізнається по плодах його. А неозброєним оком видно, що соціалісти пана Мороза нічого спільного не мають з соціалістами Західної Європи, та й партія їх, мабуть, тільки для того й була створена, щоб на випадок заборони КПУ було де ховатися вірним ленінцям. Та якщо серед соціалістів ії є щирі послідовники українсь- Ди ких соціалістів початку ХХ століття, то й Й. цей факт навряд чи їх прикрашає, бо в ті б буремні революційні роки соціалісти своїм й І елом занапастили Україну, а самі ; У пошилися в дурні й були викинуті комуніі стами на смітник історії. Тепер вони знову допомагають комуністам руйнувати українську державність. А чому б їм не згадати, що комуністи ніколи ні з ким не ділилися владою. Що сталося з лівими есерами -- союзниками більшовиків, либонь, всі пам'ятають.
Але поговорити хотілося б не про соціалістів, а про комуністів. Це насамперед вони не приховують свого наміру знову «возз'єднати» Україну з Росією. При цьому вони «заквітчують» це «возз'єднання» облудливим просторікуванням інтернаціоналізм, про вічну дружбу українського й російського народу тощо. Звичайно, після такого «возз'єднання» доведеться комуністичним «вождям» з України бути пахолками російських комуністичних бонз і тільки сподіватися, що за заслуги з панського столу їм якусь кістку кинуть. Але що ж робити, якщо «в одной отдельно взятой стране -- Украине» знову будувати соціалізм навряд чи вдасться. е «верньшй ленинец» -- П. Симоненко добре розуміє, що з приходом комуністів до влади в Україні й початком «соціалістичного будівництва» економічне становище країни стане взагалі катастрофічним, а загроза голоду викличе рух опору «ощасливленого» українського суспільства. А тоді вже не допоможуть і репресії, тим більше, що справу доведеться мати з А, яка неодмінно відродиться на теренах уже не тільки Західної, але й Східної України. Та й де ГУЛАГ розгортати? В Криму, в Карпатах, чи, може, на баштанах Херсонщини та Одещини? А який же соціалізм без ГУЛАГУ, «с человеческим лицом» він (тобто соціалізм) чи з китайською або кампучійською специфікою. Тим більше що піраміду соціалізму без рабів побудувати неможливо. Отже, як не крути, а в наймити до сіЙйсьКИХ «тоОварищей» іти доведеться, бо в Росії й Соловки, й Колима, сировина й паливо ще не вичерпалися остаточно, та й «старшобратній» народ з його любов'ю до влади «твердої
», Общщинною психологією та вмінням влаштовувати продрозверстки більше надається до побудови соціалізму, ніж український народ.
А тепер погляньмо неупередженим оком на комуністів Росії, бо ж черга комуністів та соціалістів до президентських крісел і можливість їх приходу до влади в Україні й Росії все-таки не треба виключати. Тим більше що на ниві гальмування реформ 1 розвалу господарства України й Росії вони досягли надзвичайних успіхів. | т
Розпочинаючи огляд комуністичного руху Росії, треба мати на увазі, що він складається з цілої купи
її
б чт - - Ж
чес чо й
чь пиьрум -
-арозчучатаюіттиь |
рухів, партій, організацій, груп тощо. Крім найбільш впливової Комуністичної партії Російської Федерації (КПРФ) на чолі з Г. Зюгановим, що налічує не менше як 500 тисяч членів, до нього належать також рух «Трудовая Россия» на чолі з В. Анпіловим (сюди входять «Российская ко стическая рабочая партия», «Союз коммунистов» та «ВКП(б)»), «Русская коммунистическая партия», «Национал-Большевистская партия Россий», «Социалистическая партия трудящихся», «Российская партия коммунистоя». 4.
Такий строкатий склад комуністичного руху Росії можна пояснити не тільки психологічними причинами (марнославством лідерів та їхнім небажанням комусь підлягати тощо), але й деякою розбіжністю у питаннях тактики й стратегії, Наприклад, Віктор Анпілов навряд чи ом й запропонувати своїм прихильникам щось більше, ніж повернення до соціалізму часів Сталіна та Берії. До того ж він неприхильним оком дивиться на «творчий» підхід Г. Зюганова до марксизму-ленінізму та на його парламентську діяльність, що при бажанні можна трактувати як толерантність до «режиму Б. Єльцина». Але, незважаючи на деякі непорозуміння, комуністів єднає майже патологічна ненависть до «демократів» та ззвнчаюмнй Таким чином, об'єктивно Комуністична партія госійської Федерації (КПРФ) є ведучою й найбільш впливовою силою в комуністичному русі, а їи лідер Геннадій Зюганов -- теоретиком цього руху, Звичайно, не всі комуністи поділяють погляди 1. Зюганова, але значна їх частина солідарна з його ідеями й зробить усе, щоб реалізувати їх. А зважаючи на той факт, що Державна Дума фактично опанована комуністами та їхніми прихильниками, що є вони в Раді Федерації і в уряді, а сам Г. Зюганов є перспективним претендентом на посаду президента Росії, то, мабуть, не треба пояснювати яке значення матимуть ці ідеї для подальшої долі не тільки Росії, але й України, а може, Й усього світу, в разі приходу до влади комуністів. Своїх думок пан Зюганов не приховує й охоче ділиться ними в своїх книжках, а також під час промов на мітингах, в інтерв'ю тощо.
Як же оцінює свої політичні погляди сам Г. Зюганов і що він говорить у своїх творах?
Так-от, свої погляди Г. Зюганов оцінює як «социалистическиє», «подлинно демократическиє и национально-патриотические»., Себе він вважає «неоєвразийцем». На думку Г. Зюганова, «евразийць -- ото те, кому раскрьлась Россия как особьшй культурно-
исторический мир. Не Европа и не Азия, а срединньгй особьгй континент, Евразия».
Людина, яка хоч трохи обізнана з ідеями Маркса, Енгельса та Леніна, читаючи твори
Зюганова, не може не помітити, що в них | майже не згадується про пролетарський інтернаціоналізм. Нічого дивного в цьому | нема, бо Г. Зюганов відкинув пролетарський інтернаціоналізм як непотрібний мотлох й опагує ідеологію державного патріотизму. | оправда, ідея пролетарського інтернаціошенні налізму й за радянських часів була призначена тільки для наївних, і кожна розумна людина могла помітити, що ця ідея маскує звичайнісінький російський великодержавний шовінізм. Проте російські комуністи вже не соромляться свого шовінізму, називаючи иого державним патріотизмом. Нема потреби розповідати про антисемітські виступи визначних комуністів Росії. Чого вартий тільки один генерал Макашов з його майже | патологічним антисемітизмом! Щоправда, ш євреїв комуністи хоч і звинувачують у всіх бідах, але принаймні визнають окремим на- | родом. А от нас-- українців -- вони вже не вважають окремою нацією. У своїй книжці «Россия --Родина моя: идеология государі ственного патриотизма» (Москва, 1996) | Г. Зюганов повідомляє, що «с точки зрения | национальной, Россия єсть сложная зтничная общность, в основе жизнеспособности которой лежит мощноєе национальное ядро ве- | ликороссов, малороссов й белоруссов» (с. 50). Отже, виходить, що українці (тобто «малороссь») просто зобов'язані з останніх сил своїх любити Росію 1, якщо треба, то вмерти «за веру, царя (президента, генсека) и отечество». Мабуть, тут і прихований «глибинний» зміст державного патріотизму. На думку пана Зюганова: «с точки зрения исторической, Россия являєт собой особьгй тип цивилизации, наследующий й продолжающий тьсячелетнюю традицию Киевской Руси, Московского царства, Российской империий й Союза ССР» а 50). А отже, «жизненнье интересьг» Росії вимагають «собрать на своей земле, под защитой единой могучей государственности всех русских людей (а отже, не тільки росіян, але й українців та білорусів), всех, кто считаєт Россию своей родиной, все те народьг, которьте согласнь! связать с ней свою историческую судьбу. Й отказаться от такой традиционномй роли є«собирательницьт земель» Москва не вправе -- и не станет зтого делать, как бьг ни хотелось кому-то «затравить русского медведя в его берлоге» (с. 147). От так! Чи можна сказати більш дохідливо про перспективи тих народів, що вже були в пазурах Росії й нізащо не хотіли б «связать с ней свою историческую судьбу».
Всі, хто ходив за радянських часів до школи, пам'ятають, як на уроках історії ім втовкмачували думку про те, що Російська імперія це тюрма народів, а-от СССР -- це добровільний союз народів-братів. Чиж не Леніна це думка? А от Г. Зюганов на с. 223 своєї книжки обурено запевняє, що на Російську імперію зведено наклеп. «ИМПЕРИЯ, ДЕРЖАВА, говорят нам, зто -- всевластие чиновной бюрократии, удушающеий цензурь и отсутствие злементарньгх свобод. Зто -- насилие над национальньгми чувствами, презрение к человеческой личности, попрание норм естественного
людского общежития... | Ложь! Империя -- исторически и геополитически
обусловленная форма развития Россииского государдат пан Зюганов повідомляє
ства», - - вигукує він. домля «Россия издревле сознавала себя преемницей й хранительницей имперского наследия. «Москва -- тре-
тий Рим» -- так предельно сжато означил многовековую преемственность русской государственном мдем
4 Р - й я чи инок Филофей еще на рубеже ХУ- ХУ! веков
(с. 223). | г Можливо, ці слова переконають росіян. Натомість ми -- українці, якось більше віримо нашому Кобза-
реві, який навіки прокляв Російську імперію: А дехто навіть пам'ятає ось ці мудрі слова Тараса Шевченка
О люде, люде -- небораки...
Нащо здалися вам царі,
Нащо здалися вам псарі.
Ви ж таки люди -- не собаки...
А взагалі у мене поступово склалося враження, що в Росії багато людей -- прихильників імпери - - Тек! не зрозуміли простої істини, що царя треба мати » голові, а не в країні. Й щастя не в тому, щоб тег» сусіди боялися. офі б
Ставлення Г. Зюганова до релігії й церкви теж докорінно відрізняється від тієї практики, яку КОМУ?" сти неухильно втілювали в життя протягом довгого часу. Вони оголосили релігію «опіумом для народу як не зруйнували, то перетворили у склади церк,
Продовження на с. 2
Р ій оо РУ лій о іі Й дийнінньшацційййдьинаньшьо ій В
ГАЇ ї
і
ни Р | ббт ЙІІТТонУ-зУЖ
' ' і 4 ч 1 ра й й - п " ь 4 в ї Й я 1 Ек В л МІ і 11. 1с Ле): Р " СВІЄС - Й пий ані - дача і
ж г
РР « жа стю б пн - в ви
ч 1 - - - ри - г | лк ад течі р р че
Па зшнЕ А рі
а ти бий
нена ор ІТ, га г тестО яч рагатьох людей кому пам. дае он пи р ес ль Ї пе "ну іч, с "б ї жо -- і
оо
чо, ЕТ, ЩЕ даже непо: зіб
я з ас: УР ГІ
ото
Й ой за п гі
і. узято т зв ИСЬН ;7
і А мага ЗА Р р на І уховенс: ва. го РИ ЛО с Ло раю зна й
т - и У - ї - а
б ч од
Ч - нн о Прчнк
і , щ, УС я! завосл: «фе , 1 дя - Мені рел
з" в о їй /
рами п і. - р «ово порча 'ч
Ь ВААС он Й РРО
«рн,
о РУ че а
. Бо ж у боротьбі з «режи-
нена НН ве
затів» (які, до речі, дали РИЩ ча захотіла) церкву теж мож-користати або ж якусь частину ду- . ховенства зробити своїм союзником. «М, -- пише Г. Зюганов, -- с глубоо чайшим уважением относимся к вере о наших народов. В программе и уставе КПРФ не только отсутствуют антире- Ар лигиознье мотивь, но четко сказано, что чу ЗЛО религиозньвюе убеждения являются лич- Су Кр ньшм делом каждого человека, в том чисо ЗУ ле -- и коммуниста» (с. 209). З цього - приводу можна б було дати не один глузливий коментар, але чи варто. До того . ж, пан Зюганов у подальших розважан- - | нях дає цікаву інформацію, яка не роз-
| з - - б і й
- бігається з істиною. «На протяжениий . долгих столетий Русская Православная - Церковь являлась духовной основой на-
. шегонационального, общественного и го- - ---- - сударственного бьттия» (с. 236), - - пише
р він, а згодом продовжує: «Православие -- источник соборности россиян, их патриотизма и державности. Оно во многом предопределило и особенности русского коммунизма, ставшего для миллионов граждан СССР осовремененнькгм вариантом христианской верьг в светлое будущее для всех праведников. Жить по правде, любить ближнего своего, вьшолнять другие заповеди, совпадающие с христианскими, учила и коммунистов, и беспартийньгх лучшая, большая часть бьівшей КПСС» (с. 278).
Маячня психічно хворої людини, скажете ви! Отож-то й ні! Мені доводилося
бачити на комуністичному мітингу червоний прапор, а замість ритуальних серпа й молота на ньому була зображена голова Ісуса Христа. От і не вір тепер у винахідливість Диявола.
Не хотілося б зловживати терпінням читача, але украй необхідно дати ще
(який очолюють комуністи. -- А. М.) вьіступаєт за воссоединение рассчлененной страньг и разделенного народа, воссоздание великого Государства Российского, что является необходимьтм условием сохранения единства Русской Православной Церкви в борьбе против ее расчленения на «национальньге автокефалиий»(с. 282). Ну що, мої співвітчизники, може, ви думаєте, що комуністи та їхні союзники в Державній Думі Росії виступали за підписання великого Договору про дружбу та співробітництво від доброти своєї? Просто вони переконані, що не треба гризтися з Україною за якийсь там Севастополь або й весь «рим та компрометувати своїх поплічників -- комуністів та соціалістів з України, бо все-одно якийсь Симоненко або Ткаченко, ставши президентом, як
нон на мотузці, притягне всю Україну до РосійСьКОї держави.
А. «воссоздание великого Государства Российского», до чого докладають титанічних зусиль не тільки імперські сили в Росії, але й покручі з КПУ, СПУ; Селянської партії та інші ліві, звичайно ж, допровадило б до знищення всіх інших церков в Україні. Отже, всі, хто бореться проти Української держави або принаймні неприхильно ставиться до неї, підтримують так звану «Украйнскую Православную Церковь Московского Патриархата» (Сабодана), в якій, крім назви, нема нічого українського, бо вона є складовою частиною «Русской Право-
м Іс 7 і; | Е 4 «. 5 Л Р -- а візанттиськ . й звичаєм
п со ою 0 о зі
нак гаВтРинь і
- чи ча аа з ча м Р РЕ В і . я ж ж 23 з нні вого до о и БЕ ЕН АЕН КО
славной Церкви Московского Патриархата». А вона насамперед є ПОЛІТИЧНОЮ, а не релігійною стр ою. Це Сталін -- Втілення диявола на Землі, в 1943 році вирішив створити Московський Патріархат (його не було з часів Петра Першого, тобто з початку ХУПІ ст), й саме тоді «Российская Православная Церковь» була перейменована на «Русскую Православную Церковь». То про яку канонічність цієї церкви можна говорити, коли там завжди аж роїлося від агентів КГБ й вона вірно служила атеістичній комуністичній державі. Та й нині Росія та ліві в Україні захищатимуть УПЦ МП (Сабодана) усіма можливими засобами, бо вона є каналом не тільки духовного), але й політичного впливу на українське населення. Й будьте певні, вона завжди служитиме не Українській державі й українському народові, а Росії. Україні ж потрібна єдина Українська Помісна Православна Церква з Патріархом у Києві. Бог і український народ - - ось кому вона повинна служити, а не чужій імперії. Але продовжимо розгляд поглядів Г. Зюганова. Так-от, для кращого зрозуміння його світогляду необхідно дати ще одне його висловлювання. «Мь( должинь ясно осознать, -- пише він, - - что преемственность отечественной историий и нашего национального самосознания не только не бьшла нарушена социальнь(гми катаклизмами и войнами последнего столетия, но наоборот - - в огне страпіньхх, невиданньгх испьтаний, вьшавших на нашгу долю, в крови страданий и слезах репрессий «русская идея» получила закалку и прочность, несопоставимул ни с какой иной идеологической или мировоззренческой схемой. оссоединив «красньгй» идеал социальной справедливости, являющийся в своем роде земной ипостасью «небесной» истиньв, гласящей, что пред Богом все равньг», и «бельй» идеал национальноосмьмсленной государственности, воспринимаємьш как форма существования многовековьїтх народньгх святьтнь, Россия обретет, наконец, вожделенное общественное, межсословноєе, межклассовое согласие и державную мощь, завещанную десятками поколений предков, вьистраданную мужеством и освященную скорбью героической историий Отечества!» (с. 219--220). | | Ну що тут скажеш! В порівнянні з Леніним, який нізащо не хотів змиритися з «білим» ідеалом, пан Зюганов виглядає голубом миру. До речі, погляди Г. Зюганова знайшли віддзеркалення в його ставленні до союзників комуністів. Зюганов --«Народно-патриотический союз», склад якого надзвичайно строкатий. Лівий фланг цього Союзу займають комуністи-великодержавники,
центр -- «государственники-державники» (як їх охарактеризував сам Г. Зюганов), а правий фланг -- «сильг рели-
гиозно-патриотической ориентации» (с. 23824.
Всі знають про вороже ставлення лівих на чолі з комуністами до НАТО. До речі, таке ж ставлення характерне для багатьох росіян різних політичних орієнтацій. Невже НАТО загрожує Росії? Отож то й ні! Й було б дуже доб-
ссбо
м С ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК 73
ре, якби Україна та Росія, якщо не тепер, то згодом, вступили до цього оборонного блоку. Але саме Росія цього не хоче. Чому? Бо тоді імперським силам в Росії довелося б відмовитися від територіальних претензій до сусідів. А як же «город русской славьт -- Севастополь», Крим, а удеконно русские земли» в Придністров'ї, в При алтиці та в деяких
Росії в Євразії. Ось що з цього приводу говорить пан Зюганов: «С точки зрения геополитической, Россия -- стержень и головная опора евразийского континентального блока, интересь! которого противостоят гегемонистическим тенденциям «океанской державьгт» (США) и атлантического «большого пространства» (с. 50). Згодом він розвиває цю думку й майже патетично стверджує наступне: «Ее (тобто Росії. -- А М.) уникальное географическое положениєе вкупе с еще сохранившимися военно-економическими, демографическими и политическими возможностями диктуєт нам вариант, в основу которого должно бьгть положено стремление российской державБі вернуть себе традиционную многовековую роль своеобразного «геополитического баланса» -- гаранта мирового геополитического равновесия сил и справедливого учета взаймньгїх интересов».
Не знаю як кого, а мене кінцівка «розчулює». Про визначну роль Росії у світі та її природне право «вершить судьбь мира» особливо багато говорить пан Зюганов у своїй наступній книжці «География победь. Основьг российской геополитики» (1997), а нам уже час закінчувати огляд ідей лідера російських комуністів, бо й так, мабуть, усім зрозумало, що з часів розпаду Совєтського Союзу комуністичний рух пройшов період мутації. Так що тепер дуже важко зрозуміти, де закінчується комунізм й починається нацизм. У Росії йде активний процес фашизації країни.
Отже, комуніст Г. Зюганов нині сповідує ті самі ідеї, які колись проголошували чорносотенці й реаклювари (так принаймні їх називав Леніну).
Чи можна комуніста Зюганова нази-
вати марксистом? Відповідь може бути тільки негативна. Ні, комуніст Зюганов не марксист! Та й комуністом його теж назвати можна умовно. Хто ж він та численні його прихильники? Може, він націонал-комуніст, може, й націонал-соціаліст, а може, й національний соціал-демократ? Про це, любі мої співвітчизники, поміркуйте якось на дозвіллі та назвіть його як кому до вподоби.
А що ж комуністи України? Невже лідери КПУ та їхні союзники не знають про те, що діялося з комуністичним рухом Росії в останні роки? Звичайно ж, знають! Та тільки затурканим членам своїх партій вони будуть співати солов'ями про інтернаціоналізм, про союз народів-братів й таке інше. Бо що їм залишається робити? Служба в «п'ятій» колоні важка і невдячна.
Характерно, що серед комуністів та їхніх прихильників з рядів соціалістів та селян нині дуже популярні приблизно такі ж ідеї, які були розстріляні більшовицькими органами держбезпеки в 20-- 30 роках разом з їх носіями. Та тепер комуністи й соціалісти йдуть тим же шляхом зради інтересів українського народу. І треба сказати, що на цьому шляху вони багато чого досягли. Зробивши з Верховної Ради свою штаб-квартиру, вони тягнуть Україну до Союзу Росії та Білорусі, сподіваючись, що вда-
сться відтворити Радянський Союз. Вони не хочуть зрозуміти, що комуністи в Росії вже не ті, що «раніше», та й Росія вже зовсім інша. Понад 70 років комуністи здійснювали свій грандіозний експеримент. Хай дарують мені всі, хто читатиме ці рядки, за брутальні порівняння, але я вважаю, що комуністичний великий експеримент закінчився грандіозним лайном, від якого ще довго смердітиме. Й що тепер? Вони знову й знову хочуть, з початку, здійснюва свій експеримент? Чи не дуже висо ціна цього експерименту? Знову мільйони репресованих, закатованих, затоптаних у багно? А може, досить?! Нині лівів Україні кидаються, як моська на слона, на НАТО й запевняють, що цей оборонний блок загрожує Україні. А може, він загрожує імперським планам їхніх хазяїв у Москві й загрожує їхнім планам знову загарбати Україну? А думка лівих у Верховній Раді про те, що треба обов'язково допомогти братам-сербам в Косово, дуже доцільна. Тільки не треба в цю справу вплутувати Україну. Комуністам Росії та України треба рятувати тоталітарний режим (до речі, комуністичний) Мілошевича, то хай вони особисто його рятують. Що заважає П. Симоненку, О. Морозу та й навіть войовничій мадам Вітренко зібрати своїх прихильників та й записатися добровольцями в Югославію. Те саме треба було б зробити й Зюганову. Гадаю, що всім стало б легше, а особливо Україні, й менше стало б облуди, брехні, популізму та демагогії. Та й реформи в Україні, можливо, зрушили б з місця. Сміх сміхом, але економічна ситуація в Україні настільки важка, що очманілий від нестатків народ може проголосувати на виборах за тих, що найбільше пообщяють. Важка економічна ситуація завжди у всіх країнах допомагала як не комуністам, то фашистам, їм нема чого робити в багатих демократичних країнах. А тому чим гірше країні, тим краще їм, бо легше можна прийти до влади, й іноді навіть піляхом парламентських виборів. Гітлер, наприклад, прийшов до влади внаслідок демократичних виборів. А більшовикам у 1917 році дуже легко вдалося здійснити переворот. Треба ж учитися на прикладах інших та не забувати про свої трагічні уроки. А вертаючись до ситуації в Україні, треба гадкреслити, що ліві партії фактично ведуть роботу, спрямовану на ліквідацію Української державності. ИЙ особли- 30 шкідлива є діяльність лівих фракцій
вимагати заборони Комуністичної, а
може, й Соціалістичної партій. Демо-
кратія -- це не анархія і не потурання
ворогам Української державності. Бо ко-
муністи й Ртоани прикриваючись, як
щитом, демократичними законами. при-
ходять до влади не для того, щоб шану-
зати їх, а щоб зруйнувати все це й пе-
ретворити країну в концтабір. Тож не
спать, любі співвітчизники, й не дивіть-
ся байдуже на те. що витворяють воро-
ги Української держави. Бо якщо ви не
займаєтесь політикою, то вона займеть-
ся вами й лихо вам Оуде. Та й не споді-
зайтеся, що хтось прийде і побудує Вам
державу й забезпечить Вам добробут
Тож берімося за працю, поки є час. | Слава Україні! |
Амаголій МАНУЙЛЕМКО, голова с екретаріату з питань культури га духовмості ОУН Руху м. Москви
же та 0 В
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
п дону зо війни
рен бо
Слова і тексти, як і люди, живуть поміж людей своїм життям. Їм теж судилася різна доля. Одні, сп'янівши од патоки словослів'я на ярмарках марно-
« "ти і званих обідах, втомилися 1 спати
подались, та й не проснулись. Інпп, обтяжені зимним металом нагород та дешевою позліткою всеможливих регалій, відправлені на заслужений, як вони гтадають, відпочинок. це якісь, хирляві й слабовиті, у межичассі заблукали, та й задумались: а чи вперед іти, чи повертатися у вчора..
Заповзялися, як і завше, до роботи одвічні слова-трудівники.
Днесь оживають у своїй нев'янучій красі слова розстріляні, убиті... А тексти ув'язнені, під'яремні, яко древні палімпсести, скресають-висвітлюються на скрижалях Вічності..
Не знаю, як назвати це, бо слово «пастя» тут, напевне, недоречне; швидше, словом «доля» наречу той факт, що визволені тексти Василя Стуса потрапили саме до рук його сина Дмитра. І він, і це маленьке коло «великих утаємничених», причетних до цієї титанічної текстологічно-підготовчої праці, справились із завданням блискучеє. Від задуму (1991) до повного втілення проекту (1999) пройшло не так уже й багато, як здається на перший погляд, часу. Бо трудитися доводилося в екстремальних умовах, що є сумним парадоксом: вільна Україна в особі своїх недалекоглядних зверхників-керівників задушила українську книгу байдужістю і грабіжницьким податком. І лише завдяки благодійникам вдалося людям небайдужим довести почату шляхетну справу до завершення...
Я бачив, як тремтіли Дмитрові руки від хвилювання, печального щастя й ніби якоїсь затаєної розгубленості-гіркоти, коли декілька днів тому тримав він останній томик щойно виданих і доставлених до Києва зі Львова батькових
«Палімпсестів». Батькова доля, як лише мож тісно, переплелася з долею сина..
Особливістю -- і чомусь пркою -- проведеної 25 травня у пресцентрі УНІАН пресової конференції на тему
«Василь Стус: міф імені та реальність тексту» з нагоди завершення видання
творів Поета стало те, що журналістів було не так уже й густо, і -- ЖОДНОЇ кінокамери. (Пригадується інша картина, за декілька днів перед цим: якийсь незрозумілий ажіотаж і глота «пиштучої» і «знімаючої» братії у зв'язку з прес- -конференцією з нагоди чергового вояжу в Україну обер-шовініста Костянтина Затуліна; цей «спідручний» Юрія Лужкова приїжджав на «сьезд русских общин в Украймне», аби навчати «рус- СКОЯЗЬІЧНЬХ» ХОХЛІВ, За ЯКОГО Президен-
Том за томом, як цеглина за цеглиною, горсткою одержимих (у кращому розумінні цього слова) зводився величний монументі геніальному
європейському Поетові Василеві Стусу -- виданням найтовнішого 1 єдиного на сьогодні зібрання його творів. Шість томів у дев'яти книгат як дорогоцінні фоліанти, карбовані золотом літер 1 строф, випромінюють оту надпотужну енергію ЙОГО безсмертного Слова, що розвидняє сонцем надії небо над рідною Україною. Розтрвавши останні тенета пітьми, у сліпучому сяєві Сонця 1 Світла, гордо розтравив й ширяє у синьому її піднебессі звільнений -- вільний тетер у польоті -- птах його бунтивної
душі...
та слід голосувати восени і як облаштовувати їхнє «отечество» на наших теренах...)
Мав рацію директор УНІАН Михайло Батіг, наголошуючи, що видання творів В. Стуса -- унікальне явище в історії вітчизняного книговидавництва: такого повного зібрання незалежна Україна ще не здійнювала. Воно фактично - - єдине в цьому десятилітті. Наукове видання творів Шевченка, як і Української літературної енциклопедії, давно зупинилося на третьому томі.. І те, що багатотомник В. Стуса, незважаючи на численні труднощі, побачив світ, -- це передусім громадянський подвиг і упорядників, 1 видавців...
Про те, як готувалося це справді унікальне видання (а всі томи вийшли накладом 2500 примірників), розповів Дмитро Стус. Він зазначив, зокрема, що без ретельної, скрупульозної реставрації рукописів воно б не відбулося. Робота починалася ніби в іншій країні, коли був справжній книжковий бум. Та згодом усе змінилося, й не на краще. Треба було ставати донкіхотами 1 щось робити...
Важко повірити в слова директора видавничої спілки «Просвіта» Олександри Коваль (а саме ця спілка блискуче справилася з проектом), що бралися до роботи з готовністю дилетанта. За її словами, вона навіть уявити не могла, яку велику роботу було розпочато тоді, у 1991-му. Сподівалися на самофінансування від продажу перших томів, але не так воно сталося, як гадалося.. Що відбувається в цій країні? -- хочеться запитати, услід за шановним книговидавцем, наших «великих кормчих», царів і гадцарків.. Камо грядемо?
А була ж розроблена державна цільова програма книговидавництва в Україні, про що нагадав присутнім академік Микола Жулинський. Та в державі не ведеться жодної політики щодо підтримки українськомовної книги.. (Тож думаймо, добре міркуймо, за кого скоро голосуватимемо! Демагоги, багато обіцяють,
а собі своє роблять, для себе загрібають.)
Почесними гостями пресової конференції були меценати, а точніше, директор Міжнародного фонду «Відродження» Євген Бистрицький та представник Фонду Леонід Фінберг. Саме ця інституція фінансувала видання б книг із 9. Як зазначив пан Бистрицький, Фонд «Відродження» підтримує чимало культурницьких програм, але мав за особливу честь підтримати саме це видання. І дякувати слід не тому, хто виділив кошти, а тому, хто зробив за них конкретну справу.
І хай буде на совісті українського уряду те, що до 60-річчя Поета Кабінет Міністрів обіцяв профінансувати аж три томи, але не виділив ані копійки. Про це нагадав Леонід Фінберг. Та видано твори геніального поета, і це найголовніше..
Що ж, низький уклін шановним названим і неназваним колективним | індивідуальним меценатам, видавцям 1 упорядникам, людям, які наблизили час творчості В Стуса. Хай повниться достатком їхній дім, а серце -- любов'ю й милосердям, і добром...
А 1 червня в міському Будинку вчи-
теля, при заповненій залі, відбувся вечір-презентація видання під назвою «Василь Стус: люди і тексти». Свято відбулося завдяки фінансовій і моральній підтримці Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка, Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, видавничої спілки «Просвіта» (м. Львів), Міжнародного фонду «Відродження», Фонду «Українська родина», 1, звичайно ж, господарів оселі.
По-домашньому щиро й невимушено вечір вели Дмитро Стус і Галина Стефанова. Органічно вписувалися в дійство декламації поезій 1 перекладів видатного поета, класична музика у виконанні Андрія Хотасевича. Свої варіанти пісень на вірип Василя Стуса вдячним присутнім запропонували Сергій Мороз і сестри Галя і Леся Тельнюк.
Через хворобу не змогла прибути на свято голова редколегії видання Михайлина Коцюбинська -- її полум'яного листа зачитав Дмитро Стус.
ВІД ВИДАВЦІВ зані
Задум видати наукове зібрання творів Василя Стуса можна датувати 1991| | роком, коли М. Г. Жулинський запросив Дмитра Стуса на роботу до Інституту | літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Першочерговим завданням було з| невпорядкованих рукописів, що зберігалися в родині поета та сховищах кдБ,|
сформувати архів письменника.
З огляду на критичний стан та розпорошеність більшості автографів
Слово про видання -- похвальне й зауважливе, напутнє й побажальне, подячне й віддячне -- висловили Їван Дзюба, Микола Жулинський, Євген Сверстюк, Павло Мовчан, Галина Бурлака, Сергій Гальченко, Анатолій Матвієнко, Катерина Шевченко (редактор видання), Олександра Коваль, Леонід Фінберг, Василь Яременко. А земляки Василя
Стуса із квітучої Рахнівки, що на Вінниччині, вручили пані Валентині -- дружині й музі Поета та його синові Дмитрові хліб, сіль та глечика із водою з криниці, з якої він пив воду.
Гадаю, цілком слушною була пропозиція висунути на здобуття Шевченківської премії видавців і упорядників зібрання творів В. Стуса. Присутні сприйняли 11 оплесками.
Схвально було сприйнято й висловлене головою Товариства «Просвіта» Павлом Мовчаном побажання, аби був виписаний детально життєпис Поета, можливо, й під заголовком: «Як був убитий Василь Стус». Достеменно відомо, що він міг стати першим українським нобелянтом. Дев'ять книг, що побачили світ, за висловом промовця, -- це збережена й зібрана докупи енергія Поета, й у наступному тисячолітті, яке ось-ось гряде, Василь Стус виховуватиме всю націю...
Хай так воно і станеться, бо вже направду в права вступає злютована воєдино животворяща сила Василя Стуса -- його енергія добра й любові.
Володимир ГЕРМАН
ок ан |
ника на пошук, опис, систематизацію та реставрацію його рукописів дове: ося|
товка текстів. Структура видання:
| 1 том (дві книги) - - збірки «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Круг | та вірші 1958--1971 років. Упорядники: Микола Гончарук, Валентина Т - а Дмитро Стус та Михайлина Коцюбинська. у уча гу
2 том -- збірка «Час творчості» (1972). Упорядкування та наукова | підготовка | тексту: Дмитро Стус, Оксана Дворко та Галина Бурлака.
3 том (дві книги) -- збірка «Палімпсести» (дві редакції, 1972--1919), ві не ввійшли до збірок, та кілька віршів з незнайденої збірки «Птах ду
1982). Упорядкування та наукова підготовка тексту: Дмитро Стус та Окс сеї
затратити більше двох років. З 1993 року, коли до роботи долучилася 1 их айлина З 5 ри таке
Гі б ці РТ І дж
и м ї іна є і отт) е 980--
Ро, о реа
4том-- проза, драматургічні спроби, літературознавчі та пус піцу 7 ку у я г
Упорядкування: Микола Гончарук та Сергій Гальченко. й 5 том -- переклади. Упорядкування: Микола Гончарук та Ої о -
6 том (дві книги) -- листи до рідних та друзів. Словник імен | що, | зу стрі
у листах. Упорядкування: Михайлина Коцюбинська та Окса Усі томи вийшли накладом 2500 примірників. зе
Підготовка видання здійснювалась у Відділі рукописних фі т .
Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка (протягом дове -
турі Інституту навчався Василь Стус).
Видавнича спілка «Просвіта» (м. Львів) та упорядники СИ Ві
она
Міжнародному фонду «Відродження» (профінансував в вида а ца кни
дійному приватному фонду «Кальміус» (профінановнну Канадському Інституту українських студій та всім, б
підготовку видання.
Проект задумувався як спроба доповнити міф й його текстів. І буде дуже прикро, коли повною мірою
То з 1
о че р.
М леть 1 ДОсу ее о
Сьогодні, на превеликий жаль, існує велика ймовірі шсть,
ї і
Стуса розійдуться приватними колекціями й будуть ь ная явні лише в г бібліотеках країни, бо абсолютна більшість бібліот оек і кн мох ромо закуповувати книги, чекаючи отримати їх у дарунок. Видавці приблизно 1/6 частину накладу, не можуть розда арувати увесь: вирішувати цю проблему допомагає Фонд Дж. Сор ро оса, в рамках і
кинская библиотека»: бібліотеки вибирають книжки
ку, сплачуючи 25 відсотків вартості, решту ана: чу У щу зі |
магає вирішити безліч проблем расійськяйуй
Нині до цієї програми долучаються й укрАнія зберегти в наших бібліотеках україн цк 3
блему розповсюдження книги на пар: ;
станом справ, за якого продовжуватимуті зу ут
ад "і
. «КОП Ру
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
чол, 2 ПОРО ИН ь , х хі г | З
і
йі іі
, ї
і і
й | Ев "В - -- -" ФР ч Мч "Лю. їі г че '
«К -з ЯРИ ВІ г 4
- Ро Ж | 9
думі ВУ, | | о Пн їй - І Ре Й іі 1144 Ми нні ці нні но нн -З ЗОВ МИМАРУАЮ СЮ. її Я. фіз -- г й РИдУРЕ
нин ньо
ж
«п Й
- ї , зали о Р воза «ри ч ії
Че бою копів , у В, б ії;
і чим Її -о оо
ї о інн | р я а аа
И І кіль "І
т т й -'о й
га поверховість видається суть: ттелектуал: ної грунтс
"ВО Се Ю
с- | Д УТА Пл у м пові АЛ РР чний тощо). Однак у добу текстового С а чканіньно зони з, ПРА ЦІВ - - з Я й - , 4 ; |
и Ь 5 Те вч - хі ж МЕ, я." ; 1 же - ; 1 ОДрЮЄТЬСЯ У ПОДІОНУ МІ з потом кода: рало -. Тіло у п У Б ро бан її ла --о ання Чі З - 1 й г Пи з Пп - 1 З ой і Е авжек 1 п. Я ера 1 » - Р данний С Да -
г ефемерію, як і неод ж ть. Для сприймання У ррічня та-уваж- - ності, звідси маємо недовіру до друко- | ваногословаяктакого. Потрібне ще щось - - і вчинок, не миттєвий, а тривалий у часі. Потрібний текст у поєднанні із :Ї 3 30 зо способом життя: СЛОВО і ДІЛО. Цього Рота немає і найближчим часом не передба- | 02 - чається. Доки цене прийде у відповідність фу етико-естетичну, доти ми гратимемось у літературу, не маючи перспективи бути почутими.
3. Хочуть того сучасні літератори чи ні, але вони стають заручниками брудних позакулісних політичних ігор, тим самим провокуючи ворожнечу між собою і водночас плекаючи грунт для глобальної суспільної нетерпимості. Фактично ми знову опинились у ситуації 1925--1928 років, коли літературна дискусія спровокувала відверту політичну ненависть, що, в кінцевому результаті, розділила письменників на два великих табори: катів і жертв. Хоча всі розуміють, що переможців у цій «диявольській грі» не буде: ні досвід Гвана Микитенка, ні досвід Миколи Зерова нас нічому не навчили, і ми вкотре готові перегризти горлянки одне одному, аби догодити кривавому Молохові.
Це основний блок стратегічних питань, у які втягнута література в силу своєї соціальної заантажованості (навіть якщо вона декларує протилежне). Від того, як вони вирішаться (а потенційна спроможність самої літератури у цьому мінімальна), залежить майбутнє української літератури. Інакше комплекс «літератури для домашнього вжитку» із потенційно-загрозливого перетвориться в невиліковно-анемічний. Тож може статися, що у третьому тисячолітті потреба в сериозній літературі (та ще й українській) у суспільства відпаде, зали- ШИТтьсСяЯ М ісце ДЛЯ є маскультури », Переважно іншомовної (у нашому випадку це
ча ча ча
означатиме домінування російськомовного культурного чинника, що, в принципі, маємо і нині, але в силу інерції чинимо мінімальний опір).
Тепер кілька міркувань про власне літературні дев'яності.
і перспективи (травневі тези
«Українська література на межі тисячоліть» -- ТТ черговий пленум ради Національної Спілки письменниктв. виступили Микола Жулинський, Володимир Панченко та В обговоренні взяли участь Юрій Мушкетик, Євген Дудар, Мовчан, Евген Шморгун, Володимир Забаштанський, Віктор
РНІ ДЕВ'ЯНОСТІ:
)
ак називався З доповідями
Євген Баран. Павло
Кордун,
- .- . . о Михайло Шевченко, Богдан Сушинський, В. Сіренко, Віктор Савченко,
Олесь Лупій, Петро Осадчук та інші. Пленум ради СПУ трийняв тостанову, яка тозитивно
оцінила
роботу Спілки письменників, видавництва «Український тисьмене мик», усіх спілчанськит видань. У постановчій частина документа особливо наголошується ка втраті національного мовного простору, державної книготорговельної мережі, відсутності державного фінан-
сування для завершення нового видання 12-томного зібрання С Тараса Шевченка, 5-томної «Української літературної енциклотіє 1 . Рада вирішила звернутися з цих та інших насущних питань
1».
до
Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. У | роботі пленуму брав участь віце-прем'єр-міністр України Валерти
«Слово Просвіти» надає свої шпальти критикові Євгену Барану, чиї «травневі тези» в цілому дають об'єктивну картину сучасно? укра-
кінської літератури.
1. Оглядаючись назад ( а це викликає у мене сум і ностальгію), дещо відсторонившись від особистої заангажованості в літературних подіях і літературних симпатіях чи антипатіях, схильний твердити, що літературні дев'яності були більше процесом,аніж явищем. Домінував експеримент У результаті -- жодного твору-явища назвати неможливо. Боротьба поколінь завершилася тим, чим і повинна була завершитися: кожний залишився при своїх інтересах. Утомившись сприймати чи не сприймати одне одного, кожний літератор знайшов для себе нішу, в якій почувається якщо не комфортно, то принаймні терпимо. Виняток, можливо, становлять представники найстаршого літературного покоління, які нічого не хочуть змінювати, нічого розуміти -- і з почуттям внутрішньої переконаності в особистій геніальності (що в майбутньому зреалізується у занесенні їхніх імен у книгу літературних класиків) і далі творять мертві книги, сенс яких полягає хіба що в авторській терапії перед страхом самотності і небуття.
2, Здається, що всі письменники погодилися з тим, що поділ на літературні покоління є штучним і далеким від категорій естетичного, проте з «тихою» настирливістю пропагують літературні набутки того покоління, представниками якого вони є. Це не розв'язує проблеми діалогу між літературними поколіннями (його як такого не існує), але дає змогу літераторові (чи групі літераторів) почуватися самодостатніми, не переймаючись літературними інтересами інших. Тут ми близькі до ситуації у наших західних сусідів, де об'єднуються, щоправда, не за принципом поколінь, а спільних інтересів: це дає можливість існувати автономно, закладаючи грунт для здорової літературної конкуренції.
3. Найяскравішими фігурами літературних девяностих залишилися представники попередніх поколінь, вони склали основу цієї літератури (добру чи погану -- це питання вторинне). Часова кон'юнктура вимагала появи нового покоління. В тому, чи воно з'явиться, майже не було сумнівів. Питання було в іншому: яке воно буде ї чи ствердиться? Сьогодні можна сказати, що на це покоління (тепер воно означене як дев'ятдесятники) лягло важке завдання: стати поколінням переходової доби (тут же зауважу, що у ХХ столітті жодне поколіния українських літераторів не мало легких завдань). Найголовніший здобуток, що воно ствердилося як нове літера - турне покоління, Це успіх часовий, але
необхідний для творчого подальшого зростання. |
4. Наприкінці століття так само, як іна його початку, українські літератори сперечаються щодо шляхів свого подальшого творчого поступу. «Західники» і «грунтівці» -- це не просто нова мода на давно забуте старе. Це тягар політичної невизначеності нашої держави. В основі суперечки знову маємо стратегічний невирішений вузол. Ї вже ідеться не про те, аби щось просити у державних структур: зменшення податків, сприяння українському книговиданню тощо. Ідеться про шекспірівське питання «бути чи не бути», відповідь на яке офіційні державні структури повинні дати: яку державу будуємо? Національну чи манкуртівську? Знаючи напевне, у літераторів відпадуть внутрішні сумніви і в ідейному плані вони визначаться: одні виконуватимуть спецзавдання (тут, звичайно, пригодиться досвід радянський), інші шукатимуть спроб для творчої реалізації в іншомовному світі (російському, польському, англійському тощо). В сьогоднішньому варіанті суперечка «західняків» і«грунтівців» є проявом «дитячої хвороби росту» в літературі з невизначеним національним статусом. Хоча завжди в подібного роду суперечках виграють не позиції (прозахідні чи проукраїнські), а ТАЛАНТ, що примирює дискутуючі сторони, відкриваючи для них нові літературні горизонти (що, до речі, доказує досвід колумбійця Маркеса, чеха Кундери, поляків Герберта, Ружевича та інших).
УШАНУВАННЯ ВЕЛИКОГО
зі Валерій ЩІ виняток становить але рі евчук, але
: його потуги є переважно специфічно внутрі | шукати причини суцільного експериментаторства 8 СУЧАСНА українській прозі, де досвід Медвідя, Пашковського, Діброви, Андруховича, Ульяненка, Забужко, Процюка, Іздрика, Прохаська та інших, незважаюи на протилежність пошуків і одиничних міні-успіхів (бо окремі переклади творів у Польші, Німеч- «чині ЧИ Америці мають ознайомчий характер, десь навіть екзотичний, для вузького кола спеціалістів), залишається внутрішнім досвідом цих літераторів.
5. Варто говорити також про ще одну
зажливу літературну проблему, з якою зіткнулися В 7 | | літературі відсутні авторитетні патрі-
ар маємо жодного продукуючого письмен.
ника за 60 років, чий талант прорвав би
дев'яностих. В українській
хи (особливо в прозі). Ми фактично йЮ не національні кордони. Можливо,
шніми. Звідси, напевне, треба
6. Сучасна українська поезія вигля-
дає більш упевнено і навіть її часова територіальна локалізація не похитнула завойованих позицій. Тому не дивно, що згаласливого покоління 90-х вирізнилися яскраві поетичні особистості Юрія Бедрика, Степана Процюка, Василя Махна, Василя Слапчука, Павла Вольвача, Сергія Жадана, Ігоря Бондаря- Терещенка. Цей іменний ряд міг би бути й більшим, якби окремі автори не розтрачували талант на псевдобогошукання (Іван Андрусяк, Роман Кухарук).
7. Я віддаю звіт у деякій суб єктиві-
зації поглядів і умовності узагальнень. Літературний процес дев'яностих -- надзвичайно різноманітний, багатогранний. Його недолік у локалізації територіальній: Львів живе своїм життям і вариться у власному соку; що тоді говорити про Тернопіль, Миколаїв, Лутанськ, Суми? Відсутня інформація. Відсутнє видання, яке б подавало бодай калейдоскопічний зріз тижневих літературних новин в Україні і поза нею. Це також
є важливою проблемою сучасного літе-
ратурного життя. Без її розв'язання ми приречені залишатися маргінесом літе-
ратурної цивілізації.
Завершується століття, чергове століття випробувань для української культури (літератури зокрема). Ми маємо
певні літературні здобутки і ще більше нерозв'язаних суспільно-політичних 1
художньо-естетичних проблем, що дивним чином залишаються пов'язаними на українському грунті. Від того, як вони будуть розв'язані, залежать напп успіхи і перспектива на майбутнє. Чи ми вкотре підемо по колу, розпочинаючи чергових «сто років самотності», чи займемо по-
вноцінне місце в системі європейсько
Ї
культурної цивілізації. У цьому стратегічному питанні відповідь залежить, на
жаль, не від українських літераторів.
Євгем БАРАН
КОБЗАРЯ В ЛУГАНСЬКУ
На далекому сході України відбувся урочистий мітинг Д Дня перепоховання Тараса Шевченка
22 травня на центральній площі Луганська зібралися організацій міста й області, щоб відзначити 138- великого генія української нації на Чернечій якому були присутні близько п'ятдесяти пуганчанганської обласної організації «Молода Просвіта» ли скульптор -- автор пам'ятника Тарасові обласного Братства шанувальників творчо голова міського Товариства української організаці НРУ Валентин Ткалич, предст Кук, поет Григорій Половинко, науковец урочистим захід виступ самодіяльного коп
ту імені Т. Шевченка, які актуальним 1 в наші дні.
представники патріотичних у річницю від дня перепоховання горі. Урочистий святковий мітинг, Нд патріотів України, вів голова Лу- Юрій Кисельов. На мітингу виступи" Шевченку в Луганську Їван Чумак, голова
Зміст яких запишає ться
- РР РЕ : Р» "«йТь -. г 4 ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК р
сті Т. Шевченка Володимир Калашников. | мови Володимир Литвин, голова крамово! авники КУНу -- Ігор Саєнко та ВолодимиР "Т"'стоОорик Володимир Семистяга. Заверши?
ЗА ЗКТиву студентів педагогічного універсмтя" рочитали низку поезій Кобзаря
чи б до чну р ПМ
"зо Й ль Те зоР ЛЬ - ДА р «В.
інь «НН» 6
ши 5ї
-тои'ййт то тро зр Р сь
а)
| | - ь рми т сю ую дор РЕ Пе ми УА "т-во. ба
. « " М» - міні і маькУо І ' нйТРа АЛ "я М | лот СТІ 1 , і РЙі Ть і і - б | . ч кратй зці купьтурм Нацюомальмого техтет -
за чо ді» віє 1 ТеЖМ:-
участь
золжіни оте зо" ть зире здро еадмр зуч рр і А НИ
окреслити правм/ла піДдПприє чмництва, змизїм- |
7 розмі і і Же КР ЕЖ-» ше:
тм базу оподаткуванме, спростмти звітмість, надатм підпПрмі мцям реальне право ! мож- | гпивості захисту віІД ПОДаТКІВЦІВ, Земля мусить бути товаром, створмти гпотечну до- ПОМеСОГУ,
ва, у центрі має бути людина, її інтелект.
пквдувати Пільги дле чиноВвнНицт- |
Мародно-демократичні смли разом 3! своїм Президентом здатні за 4--5 років оживити державу, заявив Юрім Костенко.
їе можливо, якщо всі демократичні сили
Черговмії з "зд Конгресу української іктепігенції (КУЇн), зібравшись мамже через три рокм після офіцімної реєстраці, задовільно оцінив діяльність своїх робочих структур: Національної Ради, профільних комісти, Президії, Секретаріату та обласммх віддІЛемь.
Делегати з'зду всебічно обговормли низку проблем суспільного, політичного,
культурного життя держави.
|
0, ЯК НЕМИ, | КОЛИ, ЯК НЕ СЬОГОДНІ?
Голова Народного Руху України Юрій Костемко, повснившми сучасне становище держави наявністю старої пострадянської номенклатурм, підкреслив необхідність «об'єднання усіх партій державницької орієнтаціи у Конгресі української імтелігенціїв.
Голова Соціалістичної парті України Оплексакдр Мороз підтримав необхідність згуртованості КУїЇну, наголосив на кагальним заміні «старої владмь» та закликав «настирпивіше доходити від СЛІВ ДО ДІ».
1 - ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК
зерховм ЦИ представмикь об'єднаються. і Мі КУЇн підтримують і з ним активмо співпра- Член проводу Республіканської парті ЧІтиччих пастви. посопьств США Воподимир Чермяк наголосив на тому, - | я а. - - цюють парти та громадські об'єднання: Михамло ї оринь наполягав ма необхідності льсто в УкОВі» МИ ВЦІ км що мимі «мадзвичамно віІДПОВІДальнмМИ МО- | - а Р - - «Просвіта», Спілка офіцерів Українм, Спілка | вести пропагандистську роботу «по всій - РО Зборів висвітпОбваЛі «ект ПЕРРО існуванню державм іде З калини, «Ймкоча громадню талі. | Україн», ав ухаану з їзду знехим, лиса кічсукореспомдемтів та двох боків. З боку анмтидерж авників «чер- Членами КУЇну є народні депутати України, | роботи, «дерусифікацію і декомунізацію я ; кореспомдя 00 жур вонмх-лівих» та «нОмемклатурмої корум-" | ителі, науковці, митці, представники їнте- | скрізь у державі». зедставимки каміни ЙЙнендадивнію пованої і кримінальної олігархії». Відбувся пігемції, етнічних меншин, підприємці. Голова Народно-демократичної партії і Попькщі, Литви, США «переворот кланового криміналттєту -- Зі звітною доповіддю виступме голова | Василь Онопенко говорив про неминучий оор ос чапи думки близьке кримінал і влада з'єдналися». Вони «ведуть Конгресу української інтелігенції Їван Драч. | кінець антинародної політики влади, яка Розпочалися вонм вшаму до владм «Півих», а ПОТІМ ЛЯКаЮТЬ МАС | ДП. оповідач підкреслив, що КУЇн не є по- | може єна спис опертись, але не всидіти нам ятіВ.М. ОрнмоОовоОГ квипимоОкоО чими». Вихід В. Черняк бачить в отриманим птични ма утворенням, проте членм мого СПіиСі». і . Зіч ГО» - то чна вівтар розвгадми чнаціонайг- РАК учи НРУ -- предоб'єдналися для обстоювання національ- Доктор мммстецтвознавства Ї анна Схригпь гум З ; зержави Патріарх УПЦ | ставник ї. Загрозу державі можна пере- | цих інтересів України. КУЇн покликаний | ник підкреслила надзвичайну важливість ї в «аопитву, побажав боботи пише об'єднавши вс! націонал-де-зробити політичним, економічним, військо- | опанування засобами масової інформації - - дкреслив позмцію Церк- «ократичні сили навколо єдиного кандида- | вим, соціальним, культурно-духовним ком- | та державного протекціонізму українськім і уУб'єднаний Народним Руз та у Презмдемти пасом українського життя нацюнальним | мові, книгодрукуванню, українськомовити : баїчську Правослпав- Юрій Цимбалюк (Одеса) розповів про | інтерес. пресі, необхідності перекладати українсь- ) опігархічний спосіб розколу політичних За звітний період було проведено ряд | кою мовою кнмгм, вести телепередачі. ї -згати В зуУпи спегопосуУВвачноО дво партій, якми безвідмовно зрумнував усі | важливих заходів, наприклад, конференіно виступаючі підкреслювали надзвипат ма посаду Президента України справі» парті. Спочатку в парті, яку рум- | цію «Україна на межі тисячоліть: держава, | чайно тяжким стан і занепад українського Ба «остемч (яна гте "овенка. 32 мують, створюється є«оОліІГгархічне оточемнація, культура»; «кругті стол»: «Дер-слова, пресм, української культури, тяжке і зм КОріє Костенка прогопосува- | ня». Потім, користуючись демократични- | жавна мова ! вища освіта в сучасній Ук- | соціальне становище населення на тлі агжзактично вс) делегати (близько 450 | мм принципамм партії та ротацією керів- | раїні», «Великиі договір України з Росією: | ресмвної русифікация, румнаці держави, зов) Гемнадій Удовенко здобув 2 го- | ників, є«мовачки» обираються до її керівісторичний компроміс чи реальний шанс на | українського етносу. «митва, післе чого настає розкол. стратегічне партнерство», «Творчі спілкм І ІІ Всеукраїнським з'їзд їмктелігенції прмим- Гсросувачею передувало обговореммне Незважаючи на розкол у Русі, всівмсту- | маціональна ідея» та МИШІ. няв ришення завершити друту половину "ть висту" ХЮ). Костенка. Він звипакючі хто тОДрКавса цІЄ Теми, ПІДТРИМАаЛИ На думку доповідача, «мламбутнім Пре- Ге -Тег з) роботи |) червні цього року писте ) и Ру ем тазу партномечклату пею єдиного Народного Руху. Висловлю- | змдентом України мусмть бути патріот- | проведення всіма політичними партіями ус» шимішчє «нмовчицтво у розвалі дер- | валисє пропозиції щодо необхідності про- | державник, і стати ним. пОВМНен єєдмний | своїх з'їздів та прийняв «Звернення до - том, з» «віддали ядерчу зброю веденчо об'єднавчого з'їзду, висумення погоджений кандидат від націочально-де- | громадськості України, Президента Украюн М : зб шабанини пегзжаву боргами, розєпмчого качдидата у Президенти. Україні моОкКратичнмх, патріотичних силь. Цю дум- | ни Л. Кучнам, віце-прем 'єра з гуманітарних ра ЗМР водили умови длє | потрібна «права альтернатива». Наступні 5 | КУ підтримали представники Тернопільсь- | питань В. Смолія». У ньому звертається у яеч рреследрин шоглаєтстінничи нигизениту- | сосків яв ткиивоб'єтети РУГНОЮЮ кої, Вінницької крайових організацій КУїЇну, | увага на відчуження політичної влади віді яв оожавмість, ПЮДСЬКе життя». Єдм- Збори прийняли ухвалу, заявивши про Гетьман Українського козацтва Івам Білас | свого народу. засо ско рих знанню циз викл із кризової ситуації Ю. Костенко | намір об'єднання з іншими демократични- | "З "7 дерржаинки зоною ук орні жо ще - моти - ра лай йву ровим п паса законо арк З'"зд переобрав головою КУїну Іване ної культури, знищення інформацімного рейарі Й ббйойй окр -- з зрнанінат ано- | сракаого йлиднняти У Пізочанінії. засіб Драча на наступний терміч, обрав керівні простору, підключення цілих регіонів Укзх шо Метт ро іі 5 иа Р з Єбвгоге ас гін ЗКОІІТКО депортації татар мриму у ЗВ ЯЗ-г. пакожрмн з таті до ерормацукя пара Кс ета ся ня Майн од й ла жання | жо з Зб-іжнвоа нідодуіїя ть З зіднльсінь Голова Всеукраїнського товармства | загрожує нацюнальнім безпеці, зросімщенс рорнваюомеі неоРодераюуч чі паіначочня | шобіте Пиахашотовьіох РИНІТ «Просвіта» Павло Мовчан у своєму вистута ми схацежуютькуринахо жмиття, необхідність пс щіц/. 5екомсб - рочки АР | піДдКресСсТтив наозвичамьму важливість об едоб єднатися навколо єдиного кандидата у . зло с'вме розвитку. Гісле час Маргупогі, що булпо оргачізовачо УЇЇЩЦ | ПРЕРЕРНЯ за льосі ТЬ-ЗЗ дон 2 - | мання демократичних смл, щоб «ме допус- Президенти. ""амичяа КОР і МОСКОВСЬБ пита |Татрархату за мовчазмої піти соезмніту бюзеаакості фінік "агудкочнатугові помОрОмМТети в екомокаці згоди впастем я митюра - поетичних рядків змства, академіка, професора кафедри раїнських народних посень, акомпаную- На урочистості завітали бажані гостах -ато лунало того української мови педагогічного універ-чи солісти, лауреатові республікансь- ті-- народна Бвапела бандуристок «Боов ? травня гадо ситету імені М Драгоманова. Пані Мацьких конкурсів Ірині Зябченко, яку того гуславка», аматорський колектив Боту- -летинням музею Тараса Шевко сказала слово про героїчну, мужню вечора прийняли до Товариства. славського педагогічного коледжу і атугове урочисте зібрання, матір, почесну членкиню Товариства Усі присутні були в захопленні від І Нечуя-Левицького Невеликий, зативечІРНИ Дню Мвт птжоволила Коб)- Ніну Михайлівну Марченко, яка вихопоетичного діалогу викладача риторики ний зал заяснів розмаїттям стрічок, - -хізатдя Всеукраїнського жіно- 0 вала сина-патріота, відомого правдолюб-гімназії 2» 153 ім. О., Путикіна Марини віночками, білосніжними вишиванками. товариства їм Олени Телаіг ця Валерія Марченка Сив загинув за Препотенської та ії семирічного синочяскравими корсетками і плахтами, вродпого народу Вони широ вітали офі- | ДУША (САМА бандурист ра Задоя, диригує його патотичьтию петокатного свята -- | М чевістка Оксана, іепо члени родини теж паю здатен Але довгі роки тоталітег прашюють у капелі. Вітаючи присутніх, дій і ати родину забороняли то любов до України в комуністичних каока Северина Радчіча, нащадка знаме- Юрій Задоя відзначив, що його Оандуніжні ПРИМ остоми така багета ітпед- тівнях, але для всіх нас вічно жива пам нитого Северина Наливайка. ристки, майбутні матері, обов'язково й ій м'ять про нього «Даром Любові» назвав свою гпісеє- 0 ВИХОБАЮТЬ СВОЇХ ДІТеЙ У любові до УКб: - - : шуму - МЕТИ -- треба поста- Шошанували теплими словами та во-поетичну композмитою, приуроченму ло раїни, ло її мови і тоСНі. б: укобеннеГ п'єдестал. адже украївквітами 1 пані Ярославу Плав'юк, член- Дня Матері, аматорський творчий ко- Добра, світла аура, притаманна мучі ре кллиєквна виховувати патріо хиню нашого Товариства, дружину 1 млектив пад поетичною назвою «Гріф» зеєві Шевченка, паБувала в затітото зо і , шуб свосю любов'ю до ріди вірного друтае пана Миколи Плав'юка, (гітаристи, романтики, філософи) Він звечора. Це відчувалося 1 в особливо лоїщи "я зжс не дозволять ана прикажу- Голови ОУНБ. останнього Президента існує вже три роки, а керує ним Мари- розмчливий зтмосфері, й у СЛОБАаХ вд - ожоюті Так тепла акор- УНРвекзилі Пазюк Ярослава проводить Препотенська. Сюди входить талажи пані Наталки Лисенко, господика заісої в о звучали х вистутах велику роботу для повернення в Украї- новита юнь -- поЄти, барди, компюзитосвітлу, нашої зноквосбуратної чолежоєтио, з те Всеукраїнської ту духовних надбань українтив ри, ставаки Завдяки ївитатаєві нашо) в УСсМІШКах та квітах А з постемеюту, | і кв змена Олена Тела- Потім відбувся гарний концерт за членкикі, учасниці колективу, аспараєтприбрана ру | Ж з зожтоа ксторичних участю уславленого тріо Бортняюськоки кафедри новатиьої сторі Київського ї на всік. благословлиюучи, зкона Божо) . к | | г пр аттиСк - то, яжким керує варолив артистка Укрвїнаціонального університету імені Тара- Матері | ее - Тавбаса Шевчєво на Наталя Свириленко, вартусзна ксиа Шевченка Тетяни Стаднюк, ма мал Людмила КОЧЕВСЬКА. - . кластькя толова Колівсья пусфюместяка з гоахостка активна членко ВИСКЖОЛОЄВОУЄТЬ ТОСЗЕЦВЙМОВМЮТЯСЯ З ЦЛЄМ Нео» «лемкюмя Товариства нені Олежю й | плавочичтяь членкмн Товая Товауиства Вона викочаль ряд уко рдинарним колективом
- -
Й а
й ой й, по 7 яю та Лесь | нні, « фічьсрьоі М
йо ції, дій
ЧО него
Р "РУЧКА "о
зі -|вона упосліджується, продовжує
- ПР РР 4 ч
БЖ ци В
о
"й "оп
| за , Ї «о ни і - з ЕР - 4 | - я М 1ІІРОС у ! 1 і б се ТЕ Р ей оон гуанін - б -- - й - . - ї З
т ї одної багатотиражної газети, яка виі р : чя п зд кА рик ср | ЖІ
| кість | Ідеться, власне, про ставлення не нцидентом, | тільки до української мови, а й загалом
ідкри" чи до України. Фактично ми дістали ьтури п їд гвердження про існування в Україні
ко | організації, діяльність якої спрямована товариством | напідрив засад держави. Все це свідчить | межі не тільки про брак належної волі в українському НОСТІ, а 7 | елея державотворенні з боку керівництва 1 та культу країни, про те, що своєю безпринципи змоги | ною позицією воно лише заохочує тих,
и за- | хто волів би, щоб Україна, втративши вітання | незалежність, продовжувала існувати - | в малоросійському статусі. |
за на | | Рішуче засуджуємо згаданий пови, на- | літичний демарш, що стався в день
чш. Зо і
с собу нн | національн ої пам'яті Тараса Шевченка,
о національна менши! ча, яка | вимагаємо від Президента, Уряду вжиа зізд у аїни, | ти заходів, які унеможливили б генія | подальший розгул антиукраїнських,
, | шовіністичних сил в Україні. Переко-
уро бе нані, що ті крикуни, які зібралися в уособлення | залі, не є виразниками настроїв росіян,
же зало оо. в "Її | ши іже Пн алі. Й З Різ.
налістичних | що живуть в Україні. - й - Ь ам - -- щої й й
ї
: і - Ла НИ Я у |
- - зі ли) с би ТІ, ії | Ї рану - Дю б - | й | й її й і й ' и ач І,
й
й 'ч У ї чні Я
з кн | ї ст
Й - і ро ж. ЯР "Я "ою фен боро ВОЮ . - З -- ч - ВРУ п'ь'т - -- Р жиє, а-5| пе зе ч її. ДПТІОВІН о рр А - СР, з іму чання й я -
ї яю
і 5 - РІ - 1
і «гРеУРІіХ Нії РР -
РУ ГО «ІФ ПУМРО
| | Вимагаємо державною волею постаодії останніх днів | вити на місце знавіснілих політиканів,
» нагніта ня пе вними дест- | які намагаються за допомогою так зва- | ї во ми с ч ісла московсь ної мовної! карти ослабити та зруйнувати
ТЕ ані нні вні ьо
тановки нестабільності та Зневага до держави, до державної
истояння серед населення і регі- | мови, до Президента, як гаранта Кон-
"і -
ваніййьій
| с нів держави. Про це свідчить і побит- | ституції та прав народу України,
о "ж ТО б | - і
г)рРбСбеь сб
тя Матріарха УПЦ КП Філарета на | повинна зустріти рішучу відсіч з боку піні Р ПРО є
гині, спланований похід орто- | владита держави і дати правову оцінку Московської церкви територією | діям винних осіб.
голова Всеукраїнського товариства
«Просвіта» ім. Т. Шевченка,
народний депутат України
з - у --б Ки "і - Ж жо 1 - --'ОЮ ІРА - Ріко і
ричиною цього стало лише те, що рр пре! 7-й УА,
т ї Р - Й я Пи і 1 - т - ї І « Х - ї і" - - ф - - го 4
р-міністр держави почав
Ч' - б -
ов й
- А.ПОГРІБНИЙ, і. Голова Всеукраїнського педагогічного Товариства
| /м. Григорія Ващенка
5 ж
а - - ї - їй
факт, як у дзеркалі, | - Ц|відбиває с зжню ситуацію, в якій пе- . |ребуває нині державна мова в Україні:
|відтіснюватися російською в різних сферах суспільного життя. Україноненависники не хочуть навіть чути її з вуст керівників держави. У Києві нема
м. Київ, 25 травня 1999 р.
ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
У порядку законодавчої ініціативи, згідно зі статтею 93 Конституції України та у відповідності до Регламенту Верховної Ради України вношу на розгляд Верховної Ради України проект Постанови Верховної Ради України «Про проекти Законів України «Про розвиток та застосування мов в Україні» (реєстр. номери 2235-І, 2235-2), внесені народними депутатами України О. Кучеренко (реєстр. номер 2235-1), О. Костусєвим (реєстр. М 2235-92) та «Про мови в Україні», внесений народним депутатом України С. Кіяшко (реєстр. Мо 2235)».
Народний депутат України Павло МОВЧА
ПРОЕКТ вноситься народним депутатом України МОВЧАНОМ П. М.
ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
Про проекти Законів України «Про розвиток та застосування мов в Україні», внесені народними депутатами України О. Кучеренко (реєстр. М» 2235-1), О. Костусєвим (реєстр. М» 2235-2), та «Про мови в Україні», внесений народним депутатом України С. Кіяшко (реєстр. Мо 2235)».
Верховна Рада України постановляє:
1. У відповідності до пункту 2 статті 3.5.1 Регламенту Верховної Ради України проекти Законів України «Про розвиток та застосування мов в Україні», внесені
народними депутатами України О. Кучеренко (реєстр. М» 2235-1), О. Костусєвим (реєстр. Мо 2235-2), та «Про мови в Україні», внесений народним депутатом України С. Кіяшко (реєстр. Ме 2235), вважати неприйнятними, як такі, що суперечать статті 10 Конституції України, чинному Закону України «Про мови в УРСР»,
2. Доручити Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності
доопрацювати 1 внести на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про мови в Україні».
Ра
С ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 Рік
ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА 5 |
ної Ради України «Про проекти Законів Україн,
р аувіой в Україні», внесені народними депутатами зоб 5 2235-1), О. Костусєвим (реєстр. Мь 22352) - Мь атом С. Кіяшко (реєстр. М» 2235),
до проекту П «Про розвиток та застосувам!
тр. України 0. Кучеренко (реєс Е Про мови в Україні», внесений народним де ут
; 17 вою з пе | М іх трьох законопроектів Є Т."ї російською мо ЧЕРШОго по ву. етою всіх
и клас. домогтися офіційного статусу ДЛЯ Р Я іні 99 відсотків відео- | кіно-Просійської мови, запровадити 1! порини дукції демонструється російською мовою застосування на усіх щаблях зи в той час як у Франції, наприклад, дозво. кого та суспільного зд лавці лек. (ляється демонструвати не більше 4) рацислунми мові озлеа райні Ю ре відсотків відео- 1 кінопродукції інозем. | ларативної мови, як це було в рад в уомідвамом У Швеції податулу від ні часи. Автори проектів пропонують раса норару за виконання естрадних творів ровадити в Україні двомовність, зару В и онаю вищий Ом ДЦЙ перечить ст. 10 Конституції зенаг 5 ків, а отримані кошти використовують. адже згідно з Основним Законом дер п аззональної культ аїнська для ро ури. жавною мовою в Україні є Ухр Розглядаючи питання двомовності мова, а також чинному законодавству і су російської треба зауважити, що вимагати від Укпро мови. Введення стету У ї - З сти квомовність -- одне мови як так званої «офіційної», запрораїни | | і е, поноване в вищезгаданих проектах, що виматгети подібного Ла Росії на тій суперечить ще чинному на сьогодні За-самій підставі, що українська діаспора кону УРСР «Про мови в УРСР» (номер там найчисельніша в порівнянні з пред- 8312-11 від 28.10.69 із змінами, внесениз ставниками нацменшин, з яких сктаз| ми згідно із Законом М» 75/95-ВР від дається російський народ (за офіційни- 28.02.95), в ст. 2 якого вказано, що дер- - ми даними перепису населення 1989 жавною мовою в Україні є українська року -- 4 млн. 362 тис. 812 чол., за не-мова. Недоречним і беззмістовним вигофіційними даними українських оргалядає намагання розмежувати поняття нізацій Росії - - 10 млн. чол.) | офіційної та державної мови, адже вони Необхідно зазначити, що безпідставні є тотожними для більшості країн світу. також твердження про начебто утиски . Сучасна етнополітика в Україні є прав російськомовного населення. В по-цілком нормальною, не диктаторською, рівнянні з ін. нацменшинами, російська навпаки -- за роки незалежності спосмає в Україні більш широкі можливості терігається розквіт національних мов і для задоволення своїх духовних потреб, культур, відкриваються школи і теат- Щорічно в наппи країні виходить понад ри, мови національних меншин вивча- 40 відсотків видань російською мовою, ються у вищих навчальних закладах. більше третини з понад 1,5 тис. газет, Кожен з мешканців України має право які видаються в Україні, друкуються спілкуватися тією мовою, яку обирає, російською мовою. Культурні потреби ніхто не зазнає утисків через викорисросіян задовольняють 13 державних тання тієї чи ін. мови. російських театрів, 90 театрів-студій. Вільні, незалежні країни з розвину- Російських філологів готують в Україні тою демократією теж плекають свої в 11 університетах, 20 педуніверситемови, що не викликає незадоволення з тах та інститутах, у вузах країни робоку представників тих народів, які є сійською мовою навчаються 50,6 відсотскладовими народу держави. Поміркока студентів, в ПТУ -- близько 48 вана мовна політика, яка базується на відсотків. (Див. порівняльну табл.) демократичних засадах, аж ніяк не при- Безперечно одне: впровадження двозводить до дискримінації тієї чи ін. на- мовності означатиме занепад і поступородності. ву загибель української мови і культу- У народу СШІА, наприклад, який ри, українців як етносу. Український складається з представників різних на-народ є багатонаціональним формуванцій та народностей (серед яких є укням, тому навряд чи слід віддавати пераїнці ї росіяни, які не втрачають мову ревагу мові однієї з нацменшин, хоча біта національні традиції свого етносу), є найчисельнішій. одна державна, вона ж офіційна мо- Отже, вищезгадані законопроекти не ва -- англійська. Але ніхто не запере-є такими, що покращують мовну ситу-
чує проти такого становища. Понад те, аціюв Україні, навпаки -- у разі прийв США освіта національних меншин
рідною мовою здійснюється виключно за кошти національних товариств. В Україні -- за бюджетні кошти в умовах їхньої постійної нестачі. Попри це, в регіонах компактного проживання румунів, угорців, євреїв у багатьох школах навчання здійснюється рідною, в
няття погіршать її, загострять міжнаціональні стосунки, можуть навіть призвести до втрати державного суверенітету. На даному етапі розвитку української державності двомовність шкідли-| ва. Тому Верховній Раді необхідно зня-
ти зазначені законопроекти з розгляду як неприйнятні,
ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ можливостей української і російської меншин задовольняти свої
національно-культурні потреби в країнах проживання
Кількість ДЕРЕ а
щі
В Україні
державних шкіл російськомовних -- україномовних --0 2973 школярів осійськоОмоВвнИиХ -- аї ях -- Б 945 924 україномовних 0 |
ВУЗів (СПТУ), що з російської мови і - зе випускають фахівців літератури -- 11 (20 90) п аск ех | |
| кількість студентів, російською мовою --
б | Біб що навчаються 466 120 (56 2 0) у Ренновкою мовою У | рреикриа російських --- 30 українських -- 0 | державних масових і ОСІЙСЬКОЮ мово , 0 зано: ' ї і З універсальних У 382 (62 0) українською мовою -- 0 бібліотек з книжковим фондом державних газет і російською мовою -- РАК Р | б п нн
Р
ро, тролейбує,
«Ї ІЦЩОСТГИ
раю
і
- .
"ро.
СТОЛИЦЯ
Безплатне -- завжди непевне, 9 та 30 "равня кияни мали нагоду насолоджуватися безплатним 1 ранспортом -- мет-
трамвай, автобус 1 навіть чаршрутки перевозили своїх пасажирів зеа жодної плати ІГрекрасний приклад, багато хто з киян зітхав з по- 1єгшенням, коли ці дні минули. не всім І|«ФЛАНИЛО ПОСІСТИ заповітне місце, КОЛИ я ти кудись поспішав або запізнювався, то, лаючи на всі заставки організагорів цієї! благодійної акції, хапав за гривню»-дві машину, аби вона довеазла геби до найближчої станції метро Бо по- |'ІзДИиИ ходили хоча и не так час ГО, ЯК У І І1Летні д3!, однак графік ІХІПЬОГО руху зитримувався, що змушувало користуватися метрополітеном навіть тих, хто за інших обставин віддає перевагу звичайним трамваям чи тролейбусам. Про-ге хто ж чекатиме у свято по 15--30 хвилин? От і доводилося пасажирам крутитися», аби вчасно встигати на
Святкова «халява»
СПУ ТКОВІ зустрічі
дозволила киянам згадати «благословенні» дні совдетіі, за якої щастям було будь-як втиснутись у благословенний автобус (трамвай, тролейбус) і, обливаючиєь Стома потами, таки бути ОИПЛІОпутим на потрібній зупинці. Останні роки
дали змогу платоспроможним громадя-
нам столиці забути ціо пролетарську звичку. все ж таки 50 копійок за маршрутку дешевше, аніж товктися в 30-когличаному тролейбусі. Такий відтік громадян дозволив 40-60 відсоткам пільговиків (кажуть, що їх у Києві саме стільки) затишніше почуватися у щоденно безплатному для них транспорті Що ж стосується інших категорій населення, то значний їх відсоток не оцінив за достоїнством цю акцію, Отом»е свято «халяви» у Києві припало до смаку не всім. Кому сподобається, що автобус, грамвай чи тролейбус ходять рідко, метро переповнене, а водії нечастих 1 забигих ще на кінцевих зупинках маршругок майже завжди ігнорують спроби їх зупинити? Щоправда, повертаючись ве- «арньої пори додому, на удачу спробу-пав тормознути машину «Автосвіту», що щіхала вулицею. І сталося чудо -- вона зупинилася біля мене і навіть не на зупинці. Я щасливо добрався додому. Виходячи, як жертвоприношення, поклав 20 копійок на панель перед вітровим склом у надії на те, що подібних експериментів на невласниках авто влада міста більше не проводитиме.. Справдібо, існує багато водіїв, що з людської порядності можуть відпрацювати день безплатного проїзду, відмовивши собі у спокусі не гадити розпеченою вулицею «хи не мати додаткового гидробітку. Проте дуже б хотілось, аби організатори таких акцій пам'ятали, що транспорт -- асе ж індустрія, що потребує чіткого дотримання технології та мусить давати пигоду всім причетним до її безперебій-
ного функціонування.
СТРАСТІ ЗА ЦУКРОМ
Друга половина травня минула під шмнаком солодкої проблеми -- ціни на
в Воля ко необ ррДР трмачев ВІ
' пава ьо що ЕР ції ої
«Обїлу смерть», як ще кілька десятиліть тому фани здорового способу життя називали цукор, стрімко поповзли вгору. Власне, фактичне подорожчання відбулося давно, відтак мережа держторгівлі, обмежена встановленою планкою ціни, втратила можливість закуповувати і продавати. Держава, як найбільший |і неконтрольований монополіст, вкотре вирішила знищити проблему силовим методом: «зобов'язати, проконтролювати, недопустити, закликати до відповідальності». Каральним органам навіть дозволено конфісковувати цукор, що продається за ціною, більшою від визначеної. Однак, незважаючи на всі заборони і прагнення регулювати та контролювати, ціна цукру стрімко повзе вгору. В тому ж Севастополі, де запаси цукру були майже вичерпані, наприкінці травня кілограм коштував 2 гривні 64 коп. У Києві, напередодні виборів мера, зв держторгівлі цукор продавали за ціною І гривня 15--17 копійок, щоправда лише по Її кілограму в руки. Щасливі пенсіонери та непрацюючі, згадавши давні часи, за звичкою по кілька разів займали чергу, дозволяючи собі запастися кількома кілограмами білого піску. Так що, люди и справді можуть почуватися ощасливленими? Не певен. А що робити тим, хто звик щосезону закривати варення та ще й на родину з 5--б осіб? Аби не мати клопоту восени, вони вже нині мусять запастися приблизно міпіком, коли ж хочуть мати ще на щось -- то й двома. Ї де їх узяти, коли навіть по «спекулятивній» ціні домовитися нині проблематично: як же, діє заборона держави 1 товар запросто може бути конфіскованим. Тут постає лише одне питання: наскільки компетентна держава, що недостатньо продуманими діями спричиняє відродження вже призабутого дефщиту цукру в країні, який завжди експортувала? Коли ж громадяни, які, між іншим, якось та й причетні до обрання нинишньої влади, відчули щось недобре і вирішили запастися имовірним дефщитом на «чорний» день або й просто заробити на читйсь недалекоглядності, то влада в крик: «Нізя! Заберьом : переросподілим». Звісно ж, лаятися 1 боротися з репресивним апаратом держави -- справа невдячна. Усім відомо, що програти в боротьбі зі своїми людьми держава не може. Проте чи вдасться за таких обставин цій владі зберегти авторитет та бодай ілюзію руху до ринкової, а не планово-адміністративної економіки -- вже питання. І хто знає, скіЛльКИ ГОЛОСІВ буде віддано на майбутніх виборах проти сьогоднішнього Президента саме завдяки «цукровій проблемі» ?
А ЖИТТЯ ТРИВАЄ.
У першій половині місяця на територи України були зафіксовані найбільші травневі морози за останні 150 років. В окремих місцях стовпчик термометра на грунті опускався до позначки «-11»,. Прогнозується, що в результаті заморозків матимемо втрати 10-- 1.5 96 сільгосппродукції. Па ростки ж картоплі, як стверджують, вимерзли майже на 70 відсотків. Природа неначе вирішила випробувати людей на витривалість. Вам важко? Соціальні та фінансові проблеми доймають? Ну що ж, спробуйте ще й заморозків, Як ся маєте? І маємося таки несолодко. Перед очима стоїть заплакане обличчя бабусі, що жебрала бараболю: «Мені б лише якось удруте посадити, бо вся вимерзла». І що приємно та дивно, тій бабусі картоплю-таки давали. Давали, незважаючи навіть на суцільне наводнення міста різнома-
ХРОНОЛОГІЯ ТРАВНЯ »х СУБ'ЄКТИВНИЙ ПОГЛЯ
нітними прохачами -- цигани, матері хворих дітей, «біженці» (правдиві та не дуже) з Закарпаття, самотні пенсіонери, інваліди... Їхні постаті -- пригноблені, відчайдушні, з криком відчаю, а інколи навіть нахабства, в очах зустрічають киян повсюди -- в метро, тролейбусах, переходах, базарах. І ким би ти не був, усім допомогти не зможе. Проте мова не лише про допомогу, адже для когось це галузь заробітчанства (на мою думку, аж надто важка). Та повернімося до заробітків. Найочевиднішим наслідком минулих морозів для киян стало різке подорожчання картоплі: протягом місяця ціна виросла від 50 копійок до 0,9--1 гривні. Однак картопля -- стара і, попри морози, молода -- на базарах Києва таки була. І це не може не радувати. Адже саме цей факт, може, як мало що інше, підтверджує, що сільгоспкультура в Україні таки розвивається 1 добрий господар нехай повільно, проте неухильно повертається до землі. На тлі цього не може не насторожувати, що під заморозки значну частину бюджетних коштів буде виділено на допомогу господарствам, що постраждали від примх природи. І знову ці копіти не дійдуть ні до фермерів, ні до тих, хто зміг убезпечити себе від цього лиха. Воно неначе й правильно. Навіщо ж допоматати тим, хто не постраждав? Проте, як на мене, ця філософія виправдання не працює на перспективу. Хто рахував, яких зусиль треба було докласти, аби зберегти продукцію, що з'явилася на базарах? Правильно, кому це цікаво, рахують лише податки, з яких, упж іншим, і допомагають тим, хто вкотре вирішив покластися на відому приказку: «Якось та буде». Непомітно ця приказка стала девізом наших функціонерів, які, нічого не виробляючи, досягли вже чималої вправності в перерозподілі. Проте все більше непокоїть крамольна думка, а що як бодай один раз допомогти господарю стати на ноги?
З ЧУЖИХ СТОРІН НАТО ТА ЗАХІД ПРОГРАТИ НЕ МОЖУТЬ! ЧИ ЗМОЖУТЬ ВОНИ ВИГРАТИ?
Весь травень минув під знаком НА- ГОвського бомбардування Югославії, що мало тенденцію до посилення. Від першого дня бомбардувань усім було зрозуміло, що військова машина НАТО, запущена волею США та Заходу проти Слободана Мілошевича та його політики етнічних чисток у Косово, приречена не програти. Стійка та послідовна позиція югославського лідера надто довго дратувала західний світ, що різного роду умовляннями та погрозами просив, закликав, рекомендував та наказував сербам відмовитися від розв'язання Косівської проблеми шляхом етнічних чисток. Мілошевич на ці умовляння не гаддався, і тоді, аби не втратити авторитету 1 зміцнити позицію «справедливої» сили, по Югославії почали завдавати бомбових ударів. За цих обставин верхом некоректності буде ставити питання про праведність та моральність: здебільшого гинуть невинні люди, діти, старі... Воїнів гине менше, вони готові до смерті ії бодай трохи навчені виживати. ЯЧк і завжди в історії, під час війни спрацьовує право сильного, а нам залишається втішатися тим, що акт нападу таки обумовлено якимись правовими документами. 27 травня на прес-конференції в Гаазі представники міжнародного військового трибуналу визнали Слободана Мілошевича за військові злочини в Косово військовим злочинцем, а за кілька днів було отримано згоду сербського президента на запропонований план
547)
(7
мирного врегулювання. Проте Захід не повірив словам, і бомбардування триватимуть, поки не почнуться реальні дії президента, що кинув виклик світовій спільноті. Отож, НАТО не програло і ствердило себе в якості сили, що може шляхом однієї несправедливості припинити іншу. Непокоїть інше, чи зможе НАТО виграти? Адже коли замовкнуть гармати, діалог треба буде вести вже не силовими, а політично-культурними засобами. І саме тут, цілком схоже, може критися нерозв'язна проблема. Адже яку б модель з відомих не було запропоновано, всі вони базуватимуться на католицько-протестантській моделі сприйняття світу. Але ж Косово - територія, де жили 1 православні, і мусульмани, і
гандизм (релігію про непротистояння злу насильством). Наскільки прийнятною для людей, що повернуться (якщо це-таки станеться) до своїх зруйнованих осель, буде запропонована для їхнього ж блага політика? Чи не виникне за якийсь там час ситуація, за якої хтось комусь скаже: -- Ми ж за вас кров проливали!. -- А ми вас про це не просили, -- пролунає у відповідь. Складається враження, що саме над тим, у який спосіб організувати життя цього району після перемоги, ніхто й не подумав. Житимуть, як усі інші, чому б1ні? А от чи захочуть ті люди стати всіма іншими, їх спитати й забули. Мабуть, саме над цими питаннями варто було б замислитися перед тим, як перпіп бомби впали на голови цивільних людей, чиєю кров'ю та потом врешті-решт розплачуються 1 президент Сербії, і політики Заходу. Схоже, однак, що це питання нікого й не цікавило. Нині ж матимемо нагоду спостерігати наслідки й титанічні зусилля частини континенту, що відтепер має моральний обов'язок опікуватися біженцями, вигнаними з їхніх осель. Проте чомусь сьогодні мало віриться в те, що утвердження військової сили НАТОвського альянсу переважить втрату морального авторитету Заходу в багатьох країнах світу..
МА5 МЕРІА
Приємною несподіванкою української журналістики минулого місяця видало-. ся ствердження на ринку тижневика «ШК» -- «Політика і культура». Задуманий як щотижневик, журнал півтора місяця мав періодичність раз на два-три тижні, й лише з травня вийшов на заплановану частотність. Як пояснив редактор журналу пан Олександр Кривенко, метою цього видання було заповнити наявну в Україні інформаційну нішу чимось подібним до пам'ятного «Огонька». Судячи з перших восьми чисел, журнальну площу редакція планує поділити на три частини, віддавши їх під політику, соціологію та культуру. Політичні статті в журналі цікаві й своєю колючістю дещо подібні до славетного «Ро5і-поступу», редагованого тим же О. Кривенком. Щоправда, більшість працівників редакції не схильна проводити паралелі між нинішнім та колишнім проектом: а й справді, які паралелі можна проводити, коли молодечий запал збагатився досвідом проб та помилок. Можливо, тому в кожному числі багато місця відводиться «ПІіКовій темі», що прагне
дослідити проблему в різних ракурсах. З розмов з журналістами вдалося з'ясувати, що вони вважають видання професійним та перспективним. Хотілося б вірити, що так само думатимуть і читачі «ПіКу», адже саме їм доведеться голосувати грошима, а отже, й вирішити, якою буде доля новонародженого. Сторімку підготував Дмитро Стус
ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК
й
З лий Ото
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
нивющ оа »
В РР
о ь че - ГО і ой чі я міч . - . ге ро ОДА
втопортрет. 1993 р.
СТАСІЙ ГРЕЧАНИЙ
ДВАДЦЯТИЛІТТЯ 1977 - 1991)
ння згів, милування добротним)
гиня щодо відліку затами мистецького льних постановок. Але| М Зізій ньо-ранній вибір мети. А спостережем ний хлопчик ме ь мізансцени нав . ЗИ БО кола гоаф ИтТеві о "міру ЛОпо круків р раненОГо зелена- Зобри і довершен! сіднято пульсом однієї 7 она занотував у блокноті-щоденнику улі ештою | пені Думк возейнньте колу: біжить від вражень ЗР уго наполягання: час обирає свідомих,
, - - видше «Чим стаєш дорослішим, тим ш
тебе час». М «Кожною секундою треба ЧаСоЛоДКУ ВЕК аа Тарасове «все йде, все минає» огасик юогомін
сприймав як меланхолійне «гай-гай» або дження,
епічного перельоту. Для нього це було попер ОЇ ХОДИ, поклик до дії. Саме з живого відчування кзвоєвідна
з розуміння реальної вартості часу постала втрачає
фортеця переконань: людина, яка марнує кві чаба
пружність думки та ясність орієнтирів, зріка ковий
на блукання у невагомості. Де марнування пи о
зневага до простору, псування землі та вод. зудезн
схильні гаяти час, у цілокупності складають н ж
здатні народи, які лише плачуть за своєю дол оре Отже, певно, саме категорія ЧАСУ визна ба ке
мого художника найперші засадничі дорог нн а
людина має не «пеленгувати» в собі часові Змі Яд вольовим зусиллям «начиняти» собою час, аби в Я 2 ущільненому, наснаженому середовищі відчути «підключеним» до наскрізного нерва історії. 2 Плин часу Стас відчував фізично і бачив реально. Композиція «НЕМА НАТУРИ», сповнена гумору, юначої сміховинності, водночас промовляє до глядача
Наталя Старюк - відома телета радіожурналістка не лише в Д напропетровську,. Ї: доробок позначений особливою проникливістю, незвичайним поглядом, -- так уже влаштовані Наталчина очі, що вміють бачити не повертневції ряд, а глибинний. В своїх теленарисат тро митців Дніпропетровщини вона завжди обирала собі роль "голосу за кадром". Але вже з другого речення "голос за кадродм" ставав сутністним настильки, що до кінця передачі ви повністю довтрялись
йому. Та й важко було уникнути цієї магії, коли Н
аталя непомітно підводила глядача до тої
межі, за якою -- втаємничення. Пам'ятаю Овадцятит'ятирічної давності передачу про килимарницю з Могилева, -- Наталя звертала увагу глядачів на те, що лев, зображений на килимі, має одне зелене, а друге блакитне око. І справа не в тому, що в ткалі не вистачило ниток, -- левова ніжність 1 левова тижість чатували на руку майстрині, -- так Парка веде нить долі, не знаючи,
коли вона увтрветься...
Ще зовсім маленьким син подарував мені слово -- «СВІТЮЧИЙ». Словом тим, досі ніде не вживаним, але таким природним, наче просто повернутим із небуття, -- озвалися його перші мистецькі враження. Згодом це стало для Стаса переконанням: твір має бути «світючим». Влучний епітет набрав ваги заповіту, коли Стас виразно усвідомив своє покликання, тож, як людина вдячно-відповідальна, перейнявся думкою: творчий хист -- це дар «із поверненням».
Отже, твір мав би право на оцінку «світючий», коли б віддавав, випромінював вкладену в нього снагу і таким чином впливав на розподіл сил у житті. Поняття «СВіТЮЧІСТЬ» ТУТ перевершує характеристику «експресивність» так само, як осмислено-якісне панує над СтихІЙНО-КІЛЬКІісним. Величезні пост-авангардистські полотна, побачені нами на київських виставках кінця вісімдесятих, вразили мого малого художника неспрямованою свавільністю поривань. Затуливши вуха, він тоді кинувся геть, наче від децибельного вибуху какофонії. Натомість перед Богомазовим, Пальмовим, раннім Петрицьким -- перед «світючим» авангардом високої культури хлопчик стояв так довго, аби, віддйЙШовши Й Від іхавши далеко, «взяти» ЙОГО з собою
Наче вдома, почувався він поміж нововідкритих у ті роки творів бойчукістів. Слово це він чув змалку, бо в родині існував пієтет перед постаттю Марії Євгенівни Котляревської, учениці Ї. Падалки, яка мешкала у Дніпропетровську і подарувала нам кілька чудових ліноритів. Малий Стас ловив тоді найменші подробиці з уперше облюбованих життєписів М. Бойчука, В. Седляра, О. Павленко, В. Кутинської, перефотографовував їхні портрети, допомагав мені збирати журнальні публікації. Але у власних роботах він не прагнув наслідувати бойчукістів. На виставці «Бойчук. Бойчукісти. Бойчукізм» він для пам'яті накреслив у моєму блокноті обриси композиції Касперовича. Але рука иого тоді ніби опиралася відливанню плинних форм. Відчувши подих пластичних узагальнень як заокруглень, він, проте, мимоволі відтворив його різкими літИиними зламами.
У загалі ж ті наші зним виїзди до Києва наприкінці 80-х, коли офіційний Дийшропетровськ це заваято ооровся 3 «націоналіамом ЧИ столиця уже жила українським відродженням, -- зрушили у Стасовій души поклади знань та вражень і спричинили досвіт-
п оч
3 «2, ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК -
ій
Ніжність і тижість життя -- вони такі стожі, що часом ми не розрізняємо їхніх облич.
Любов ГОЛОТА
цілком серйозним підтекстом. Химерна вервечка постатей веде наші погляд до порожнього стільця на подіумі. За всієї різноманітності поз є дещо спільне У пластичній подобі образів. І річ тут не лише у загальних вимогах стильової єдності. Нам наче відкриваються органічні зміни у живій матері там, де люди існують поза часом, у кайфі бездіяльності: форми втрачають пружність, поймаються драглистим тремтінням, одяг випинається гузирями, як у немовлящих дітей. Постаті, позбавлені пластичного стрижня, мають у середовищі антиподів: суворі вертикалі мольбертів -- мов докір тим, хто забув про дороговкази. Тож «НЕМА НАТУРИ» -- не просто стильна ка ртинка з учнівського побуту, а й доволі іронічне судження про те, які мутантні метаморфози чекають на людей, коли єство їхнє не охоплене ритмами життєдайної праці,
Отже, протягом кількох років Стасової юності ЧАС мав цілком реальну оселю -- класи художнього училища у Дніпропетровську та академії у Києві, Уважний глядач трактуватиме ці композиції зі студентського життя не лише як зображення «кухні» на згадку про аїпта піаіег, а передусім як дослухання до тих невидимих сил, котрі важать людськими долями У магнітних полях творчості. Водночас це прагнення знайти істину десь на стикові природного плину вражень, яскравої гри-змагання з натурою та жорсткого самоконтролю у творенні «другої реальності».
Рання Стасова картина «КЛАС ЖИВОПИСУ» -- саме про це.
У світлі загостреної експресії являє нам автор групу юнаків праворуч: це -- вольове видобування ефектів у малярстві. Іншим є буття дівочих постатей ліворуч. Вони втілюють рівне, спокійне і поступове сприйняття-споглядання натури. Але модель на подіумі виглядає однаково неприступною для всіх, загадково незрушною, наче сфінкс. Котра ж із двох груп є ближчою до істини? Певно, та, яка вс истемі пластичних характеристик є подібнішою до струнко-статечної моделі. Отже, група дівчат
Ця картина примітна ще й тим, що вона являє собою
одну з перших вдалих Стасових спроб надати постатям гадкресленої, гіперболізованої виразності в МЕ- ЖАХ справжнього реалізму
Ішласи художнього училища тут є місцем маленьких
ше
; ай ку оітроватт о і
я о -
чим
. І чо -йці ві -- ту Пий"
Інь чна очній
батюшках» Нечуя-Леви
ляревської та кого. Таку гарм НЯ «малого Іі милого» Стас називав який часом
ЩО млості штормах та пор Тому вже згад Дітей» озив сеною
( - сом ОдДи | | а роки життя неп ат не дні учнівства, а Р Че за ро
І, оцінок у журна»!
ванні істини: умка породила два ранніх С
у Гадаю, ця Д Обличчя, за: "СОВИ, бети з планшетом. , Залом пле наче зл
ння, зростаються в єдине єство у рити кого начи онтрастів. Мить напруженої готовності зорнозонно я и аж бринить у цих творах, ЯВлени»
гарт мужнь го з цілком щасливих днів його життя. Стасом ДЕ течія тих його безнастанних пошуків Взагалі нала береги воістину протилежні: на одно. ОМИВаЛЯОЯ ноя постаті тополиних поїіа Бепе/!, списи му підноси брами каяття, сторожа самообмежену; На
імператеитро гер дитинні створіння, качались другому і браися погожою дниною. Гротеск, шар,
ння портретних образів -- власного передусім та жува його серцю і менш зрозумілих співкурсну. дорогих т З десь поміж тими двома полюсами, аль р й грунті другого. То був змалку винайдений Стасом спосіб «полюбити всіх», навіть не близьких
| иси а відлік поразок і перемог у виборю,
йому в чомусь людей. Це вдавалося иому легко: варто було -постерегти у тих людях щось подібне до дітей та тваринок -- завжди приємних та зворушливих. Мож-пиво, комусь із героїв тих графічних портретів у дусі «Лупи Грабуздова» це й видавалося глузуванням, але насправді авторовою рукою водила любов, виплекана
зневіри. Корінь такого прощенного ставлення до лю-
дей, як до дітей, Стас знаходив в «Енеїді» Котляревсь-
кого та «Співомовках» Руданського, у «старосвітських
і - цького та химерному «древонасадці» Майка Иогансена, у «Махновцях» Марії Кот. У ранніх портретах Анатоля Петриць"- онізацію свідомості через висвітлюваЙН" у надрах солідно-недоладноге суто українським поглядом на життя; кваліфікується як гумор
У просторі питомого духу бере! молочно-немовля" і був цілком гідним місцем для втечі ПФ азках, але це не мало тривати довго увані зарисовки-портрети «дорослия
4ЮТЬСЯ іноді пересторогою, тактовно доме
В: щ глаголом стилю чи не ГОДІ ) загалі словом «НАЇВНІСТЬ Стас послугувавсй
о | -Ввоєрідно. В його вустах воно обіймало вельм/ р оцінок бід співчуття до бит я М освячує то пролованос "І до таврування. Наївністе й живлюща во тина є модським рід. Наївність ре уУсяжного зріс По -мертний наркотик. А від о й крі Уа а Зб, мольбертами до гаданих АЛРАМ, Р ОінСькОї ДОЛІ відстаниь аж ген мізерна У пол есамодо о ГІ ВІДСТАНЬ о заніао! понят; до змін 1 | ук "Ддпорядковане влалі ЧАСУ як ур . ДО ВЛО( кКОналешня ІІ ро це ми ще згада: хо бм
-о-
майстерні "РУ и о рні. Поза атрибутами навчальної постановки ДЯГг «з чужого плеча »
в полисках не
| | : | пувся роздумами про мудрість Миколи Міхновського т , миТтація «народної» зачіски »), та фатальну для України доби УНР невизнаність його думку л рівно з ль світла наче матеріалізовано правди (тоді про Міхновського у Дніпропетровську ще ний промінь Яни й з НМ а пошуках. Мовби потуж - мало хто чував, а у колах свідомого українства пану-межі урочих візій а: РУДИ погляд, зупинив його на вав ідеал національного романтизму). загострило Я нені а невидиме осереддя магнетизму Відгомін власних роздумів про нашу своєрідну м'язи Зуєв рунчило риси, дивовижно напнуло ментальність дешо пізніше, уже завершуючи роботу . - ) логів, викладених у збірш «Українб рек чо натури, особливо жіночих постаська душа». На той час риси ражв ла ь Фх франко естетавжаювомо раса цих робіт походить не з голосу | вмів помічати не лише в єстві сучасників та сюжетах ТЯ мило пафосу «світючого» співчутз історії, але й в образах місцевих ужиткових речей, тичні контрасти нбечаніді тіло, автор увиразнює пласкраєвидів -- переважно степових. Узагалі ж пора обраблоні орить такі динамічні рельєфи, які | впізнавання себе у довколишньому розпочалася для байражию Зб ь поле тривог та змагань, «терни й Стасаз відкриття духу 1 голосу нашого САДУ. На мою Зраштою оно піаовьа, жертовних втрат. думку, саме тоді, в тринадцять років, він став цілком стрий ування пластичною анатомією Стас дорослим художником. Стасова творчість того періоду | пе як прелюдію до «справжньої образотворвражає стильовою цілісністю й існує вже поза межами юр а як правдешнє прилучення до тайнопису доль дитячого наїву чи ранньо-академічного школярства зазчоня «піднесення планки» понад вимогами підго- (учителі художньої школи, де син навчався, тактовно школу часом породжувало несподівані жанставилися до самостійності його поптуків), ро та смислові перетворення. Так, зображуючи жінку -- Це сталося мовби раптово: хлопчик, який ще вчора урницю академи, Стас спочатку розширює поле любив мережити аркуші постатями звірят та машизору. Але і статус портрета в інтер'єрі ще не досить нок, враз прокинувся від палкого «дихання» ритмами вичерпно відтворює авторові враження: з'являються гнучких ліній, творення бездоганних гармоній кількослементи жанровості, промені взаємин та парадокси ма помахами пензля, вмоченого у чорну туш. Нібито «антипорівнянь». Отже, композицію не замкнуто на блискавка здогаду, а чи згадки відкрила Стасові код зображенні портретованої натурниці. Навпаки, дута 11 перекладу усього безмежжя барвистих вражень на
постаті прагне продовження спірально-діагональним мову чорно-білого любоплинного «гукання»-римуванрухом, воліє пластичного задоволення у зв'язкахня перегуках: людських профілів, прямокутників стільця попереду та напнутого полотна вглибині. Водночас вибудувані протилежним напрямком осередки відлунь
Ж. (сині плями спідниці, хустки, драпування вгорі та ТЯ паралельно -- рядок художницького начиння) перехресним рухом зміцнюють композицію та виокремлюють центрального «героя» -- золотавий етюдник.
Що ж зрештою мав на думці автор? Сам Стас
риймається у Стасовому виконанні і
Впізнавані, цілковито індивідуальні обриси кожного дерева, кожного закутка нашого старого «саду-лісу» постають на цих аркушах як вияв єдиної всезагальної згоди, єдиного задуму першотворення. Навіть стихійні сполучення рослинних форм та буденного реманенту явлено тут напрочуд поетично -- немов у партесному співі, де кожен голос лине пілком розкуто, а радіє й наснажується не так з самовитої волі, як з
Стасових степових пейзажів та історичних картин, але зараз -- про роботи з «домівки» студентів-худож- НИКІВ
Дніпропетровські його співкурсники впізнають себе у героях композиції «ШАХИ». Але ще меншою мірою, тж «НЕМА НАТУРИ», цю роботу можна назвати сценкою зі студентського побуту або розповіддю про спортивне дозвілля. Попри розслабленість поз та мляві посмішки героїв, передчуття урочих подій незбагненно бентежить глядача. Барвні спалахи, нурти динамічних перепадів оприявнюють те, чого не усвідомлює четвірка хлопців: поки дух спить, поки при шахівниці ми -- лише тепла компанія свідків, -- гру вершать інші, невидимі та невблаганні. Експресивна пластика рук, які вже доверптують боротьбу на власну користь, несе в собі виразну якісну характеристику. Отже, лихі сили панують доти, доки люди перебувають у стані приємної прострації, милої безвідповідальності та емоційної глухоти.
Доля і час мають чіткий поділ на шахівниці подій та круті хідники до поразок чи перемог (згодом побачимо їх на картині про страту Кочубея та Іскри). Автор -- мякий і стриманий у житті -- твором «Шахи» волає до друзів, однолітків, молодих: -- Прокидаймося! Час обминає нас. Ми на узбіччі великих рішень. |
Мотив гри вабить багатьох молодих художників -- чадто ж тих, хто генетично сприйняв інтелектуальне ЄСТЄТСТВО «сімдесятників». Стас же уникав цього мо- ТИВУ саме тоді, коли гра поставала, як феєричнограційна альтернатива реальності. У композиції «Шахи» вічна міфологема гри- ВИБОРУ набирає рис полум яно-закличних.
Взагалі ж, ревно опановуючи курс академічного зишколу, Стас водночас мовби відчував ніяковість через те, що мусить малювати натурників - живих Осіб зі складними долями, керуючися лише метою зУзьковавчальною. Десь углибині це видавалося йому
чегречним до Людей та до Часу, котрий вимагав УСЕБІЧНОГО гізнавання світу в кожній миті нашого (снування. Тому дуже рано Стас прилучився до образ-го "Ддіалогу» з моделлю: підкресленою експресивні" стю рис, пластичним акцентуванням суттєвого він зиявляв розуміння людського єства, прагнув психоло- ПЧНОЇ Відповідності, «читав» тайнопис УГОД поміж знатомічним та духовним. П'ятнадцятирічним першоп реником Стас пише чоловіка у профіль на пленер!
к, аби контраст ясної днини та темного спуду душ Зламаної людини зродив той струм бентеги, що його зазвичай не передбачає мета студентської практики. Але найбільше з-поміж натурників вабили Стаса люди оптимістичні, які вміли давати собі раду У скрути. Безробітну жінку-токаря він писав соковито ! піднесе- 2 добрячого хлопия Юрка зображував то романти- (Ом, то переможцем, химерного цибатого бороданя уявляв персонажем історичних баталій, а старенького Лазаря Мойсейовича --втіленням призахідніх чеснот "Всевіла;
Син мій був задоволений роботою, коли написав портрет дівчини з червоним бантом. Як це часто траплялося, Стас виконав його «на додачу» до завдан" ня, бо рівень майстерності та творча зібратсть дозволяли хлопцеві працювати швидко і непомильно (хтось злучно назвав таку властивість «здоровою швидкістю Чазка») За всієї імпровізованості, портрет вимог лом самодостатнім і дуже характерним для слов; Маю на увазі не лише свіжість барвних співзвуч те рішучість світлових контрастів, а передусім ту ЧУТТЄ" ву проникливість, яка надала образові нового вим'рРу- Десь у вирві барвної круговерті, у відлунні романтич- Чого вигину рамен явлено дивну маску трикутник зонтражурного затінку. Попід тим примарним серпан-
Ком
-- погляд втоми, карби ранніх розчаруван»
Ще виразніше постають риси тярському портреті жінки з че золоссі, створеному уже під час студій
таланту У
ма.
розповідав про свій задум, жартуючи: мовляв, набридло бути ревним спудеєм, вирішив звеселити публіку. У контексті наших взаємин така репліка означала: «Ти зрозумієш, що поза тим»...
Байдужий погляд натурниці -- і ледь кумедна зосередженість художника на своєму. Спокійна поза дівчини -- 1 вихоплений у русі фрагмент юначої постаті. Дисонанс, як порух здивування, а отже, поклик до аналізу виникає з самої ситуаційної невідповідності: художник та модель, чия взаємна залежність є аксіомою, психологічно тут існують геть відособлено. Про що ж таки ця картина? Про ту мить, яка початкує новий відлік часу в роботі митця над твором. Про ту пору, коли портрет стає «живішим» від моделі, а маляр достоту спізнає владу «другої реальності», свідомо твореної ним самим у просторі полотна, доки нові незбагненні імпульси не перевершили його задум та не перебрали на себе право водити його рукою. І ще це картина про невидиму снагу речей, які відчувають і матеріалізують саму течію часу. Поймаються хвилями загадкова синява та погожа білінь вбрання. Людська воля наче перетікає в чутливе єство тканини. «Розряджене», спорожніле обличчя-оболонка -- 1 переможно осяйна, мінлива стихія «неживої» матерії: несподіваний полиск-погляд пляшечки з розчинником; поставання етюдника, насиченого динамікою перехресно-скісних ліній, вшанованого центральним місцем у композиції. Що ж зрештою відбувається у середовищі картини? Зміна влади, коли новонароджуваний твір, полотно на етюднику, вже панує над єством художника, а флюїди творчої уяви набувають самостійного життя. Як завжди у подібних Стасових роботах, що серйознішими є його спостереження, то тепліше промениться осоння його усмішки. Постать маляра, героя композиції «В АКАДЕМІЇ», наче віднесено вітром невидимих зрушень, вона ледь «втоплюється» у рамки картини. Де ти, велична поставо Митця? Натомість бачимо його в ексцентричній позі «людини, яка не належить собі».
Не вдаючись до ефектних стилістичних ігор, Стас традиційними засобами жанрового живопису відтВОрює складний стан художника на межі свідомого та грраціонального у ЧАСІ ТВОРЕННЯ. Автор дивує і дивується водночас, і тому дитинний захват освітлює полотно тим «гумором співчування», який не згасає у Стасових творах зі студентського життя. А взагалі це роздуми про те, як одного дня, однієї щасливої миті у звичайній майстерні може народитися «світюча» картина.- у
Роки й хвилини навчання, можливість малювати натуру, дослухатися до порад педагогів Стас намагався використовувати якнайінтенсивніше. До богемних звичок, поверхової «самоподачі» у мистецькому середовищі ставився як до одного з виявів «псування часу», марнування творчої потенції. Втім, жорсткої непримиренності ніколи не виявляв: якось у розмові з посмішкою натякнув - - мовляв, з міркувань «самозбереження». Адже мені добре було відомо, як переживав він «гріх дорікання» іншим людям. Уява малювала йому тяжку гризоту, котра нібито в'ялила людей, уражених його зауваженнями.. Водночас дедалі гострішим ставало Стасове чуття відповідальності за довірений йому Богом хист, дедалі суворішим гартом озивалися в ньому повіви горішніх вітрів
Старт України дев'яностих він сприйняв не як поклик до «вільного польоту без меж», а як ситуацію нагального вибору, коли, наприклад, обдарований митець і незлий у побуті чоловік, попри всі свої чесноти, може стати «партачем життя» через національний ніплізм та громадянську байдужість. Ще на початку навчання в училищі Стас здивував викладача історії тим, що на вимогу написати реферат про котрогось із українських провідників минулого відгук-
відчуття включеності до сонму інших піднесених голосів. Музичні асоціації зринають тут повсякчасно, бо ДЕРЕВО осмислюється Стасом як ідеал вкоріненості та окриленості воднораз, де панівний, родовий голос, єдиний пластичний мотив розгалужується і плине, мальовничо бринить на зламах --«єколінах», розлітається приском снаги і зливається з повітряними струменями, матеріалізованими через легкі лінії та штрихи.
Оприявлення невидимого -- повітряних повівів, силових потоків -- походить тут не з бажання відтворити певний природний стан чи настроєвий імпульс, аз бентежного осягнення єдиної всепроникної структури. Певно, саме тоді стежкою власного досвіду хлопчик дістався істини, дуже близької до тієї, що її сформулював Василь Стус в одному з нині надрукованих листів: «Поезія -- це подих небуття. Це повів у Бозі (тобто стан Божої субстанції) нічим не спонукувані, просто НАЯВНІ сліди саморуху природи, просто вітер Усесвіту».
Ієрархами саду постають на Стасових образках могутні груш. Тут усе заперечує статистику буденного зору. Тут дерево -- чаша світової енергії, гілля -- викиди океанічних струменів. У весняних мальованих візіях дерева квітують чи квітом, а чи зірками. Саме квітування -- це звільнення «світючої» снаги дерева, це вияв небесного у земному. .
Так розуміли суть квіту старі петриківські майстрині. До речі, спостерігаючи за рухами Стасового пензля о тій порі, я щоразу дивувалася їхній подібності до рухів руки Надії Білокінь. І хоча Стас ніколи не вдавався до декоративного розпису і з Надією Оврамівною йому вже не випало запізнатись, його образи періоду відкриття САДУ озвалися саме тим, добре відомим мені «прапетриківським» танком руки. Влучні мазки-дотики, ритмічні злети-скидання пучки і вигини кисті на тяглих лініях - Доля дарувала мені зустрічі з Надією Оврамівною Білокінь за два-три
ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
нь ріс пий ПРЕ ЕЕ ПРЕ РЕ АЕН: п
и" Гичт бесойи, стае ПО атрє зт во Заг дв ад Таки
ПРИРРРР ЕЕ -е ан 0 о ни й ей
Продовження. Початок нас. 8
місяці до народження мого сина. Досі я не спізнавала яскравих мистецьких вражень. І як чудно мені було за тринадцять років побачити ту саму пластику руки у рідної дитини! Не схильна до містики, я, проте, вірую в «голос крові», що його дано почути «.Ї мертвим, і живим, і ненародженим».
Лише чорним по білому Стас відтворював буяння тюльпанів. Перебігами контрастів, пластичним напруженням композиції показував ПЕРЕДІСТОРІЮ зростання. Стебло квітки підноситься тут мовби над полем змагань. Зело росте, долаючи смуги тяжінь, «дорогою ціною» здобуваючись на вільне розпросторення. У всьому -- душа і думка автора, який змалку дбав про те, аби ВИПРАВДАТИ своє існування перед родом.
Іноді у просторі чорно-білих плинних перетворень з'являються люди -- косар у брилі, гончар при крузі. Гончареву постать Стас малював неодноразово -- то
підсилюючи динаміку, то «збавляючи оберти» у крутоверті мазків. На тому чи іншому варіанті середовище . завжди було перейняте ритмами людських дій чи . намірів. Відлунням гончаревих рухів бриніло усе довола, на творчість заповідалося в самому повітрі айстерності. Куточки інтер'єрів було змальовано увно, тими самими непомильно легкими мазками, являли й «сліди саморуху природи» поміж дерев. . ш аджесаме життя саду породило першу хвилю «дорос- . Лої» творчості хлопчика, відкрило йому пристрасність - дерева, ж їсть квітки та загадку їхнього зв'язку
про з НЕБОМ. А ще чорно-білі Стасові поліфонії тієї пори
знакують відкриття саду, як місця, де стихійне живе у злагоді з постійним. Завії рослинних поривань межують тут з ритмічними пасажами штахетів, тичин на грядках, цегляної кладки. Інший художник, можливо, просто уняв би ці позірні дисонанси у форми ефектних мережив. Для Стаса ж то був ще один з порогів самопізнання, ідентифікації власного потягу до порядку на тлі бурхливого ліризму чуттів -- з подібними «сполуками незбіжностей» у довкіллі.
«Я бачив, як із тремтливого повітря, з ферментації перенасиченої атмосфери виділяється і матеріалізується квапливе цвітіння, переливання і розпадання-» У виразних літературних етюдах Бруно Шульца Стас волів би відчути світліший розвиток доконечної мети. А проте наше спільне читання тоді надрукованих «Цинамонових крамниць», гадаю, посилило хвилею резонансу Стасове «бачення невидимого». Сина зацікавила також графіка Бруно Шульца, дещо близька до Гойівських «Капрічос», якими Стас захоплювався. Водночас досвід Шульца, генія, трагічно замкнутого у «самості» безнастанних метаморфоз, спонукав Стаса до пошуків ПЕВНІШОГО -- струнких ідей та структурної ясності, що надали б сучасному мистецтву ознак нової класичності, здатності до активного впливу. Такі наміри чотирнадцяти-п'ятнадцятирічний Стас висловлював просто, 1 тут знаходячи привід для гумору та самоїронії. Одначе самі його твори тієї доби с зак ву граничною напрутою думки та пророчістю
Початок студій у Дніпропетровському художньому училищі, відчуття нового старту озвались у Стасовій душі явою незвичайних обширів, потужних естетичних переживань. Уже на першому-друтому курсі Стас дивував викладачів кількістю самобутніх пейзажів, виконаних поза програмою і ніби всупереч їй -- там, де йшлося про роль світло-повітряного середовища. повітрям чітких обрисів та чистих барв -- незмінно
ут ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК «С
викликав у Стаса заперечення: адже навички ілюзорного відтворювання реальності, легко засвоєні ним, як мелодія абетки, не мали права на всезагальний диктат, коли художник втілював думку про вічне 1 суттєве, коли умовність ставала правдивішою від узаконено-механічної адекватності зорових відбитків.
Не всім дано було збагнути, що упертий опір Стасів походив не з вікового анархічного зухвальства, а навпаки, з гострої відповВІДальності за вольове «наповнення» часу змістом власних пошуків. Стас не дозволяв собі тривалого розкошгування у колі легко досяжних істин, приємного гойдання поміж щаблями годині років. А життя у згоді з часом поставало йому ритмічним сходженням без зупинок, коли сама людина напруженням м'язів, розуму та уяви РУХАЛА час, знакувала здобутками кожен крок у метричній системі долі.
У прямому і глибшому розумінні для мого сина то була пора ВИХОДУ ЗА МЕЖІ САДУ. Натомість йому відкрився СТЕП як простір історії, як рельєф української душі. І враз наче подаленіли п'янкі рослинноповітряні появи-сплески мазків. Танок руки змінився розгонистим РУХОМ ЛАДУВАННЯ. Вповні означилася потреба великих форматів. Так само, як і досі, Стас малював і писав лише з натури, але кожен пейзаж, привезений зі степу, замість аля-прімної настроєвості, був насичений концентрованою снагою гарту. Слово «насичений» -- провідник до ряду влучних відлунь. У НАСИЧЕНОМУ розчині прагнень зароджувались і зростали кристали нової образності. Тож саме пластикою кристалічних побудов озвалися тогочасні Стасові образи степу. Жага конструктивності, прагнення дати раду всьому подрібнено-млявому, зневірено-знеформленому в житті людських чуттів, у новітній «українській дупт» породили цю урочу монументальність побудов, рішучу вугластіть обрисів, передзвони карбованих ритмів. Стас ніби прийняв виклик часу, впізнав «суворість знаків» у тому просторі, де зір млосного лірика розфокусувався в традиційній «м'якості пагорбів».
Степові краєвиди тієї доби явлено переважно у вертикальних композиціях, не надто характерних для Стаса в подальшому творенні пейзажів. Але то була пора духовного вибору, коли людина важить і долом, і небом своїх бажань, усвідомлюючи, що всі їі практичні вчинки відтепер підпорядковуватимуться горішній меті. Чи не тому і земля, і дерева, і небона цих краєвидах мовби виплекано з одного матеріалу -- доволі твердого, щільно-надійного і кристалічно-досконалого? Тут вільно зростати новим побудовам, але годі уявити драглі потаємних вагань.
У трибарвному чорно-біло-вохристому краєвиді з дорогою, що пружним зигзагом перетинає пагорб, чуємо гомін величної драми пошуку. Форми переднього плану, ніби сповнені начиння самодостатнього експресіонізму, виявляють цілковиту сумірність з образами впізнаваної місцевості у просторовому розвитку. Водночас це твір послідовно концептуальний. У неспокої зламів, у надрах першопоштовхів прокидається «спогад» про архаїчний орнамент. З тяжкого боріння постає ясність принципу, несхибність ритму, аотже-- можливість відгуків, передумови рівноваги. Стас сміливо узгоджує різновагомі маси, організує напрямок погляду й передбачає поступове підсилення його руху. Фрагменти -- «уламки» єдиного шляху, зрешітою, набувають цілісності у підйомі на гору - крутому, але благословенно вільному. Той прямовисний вигин-зигзаг знов озивається мотивом первинно заданого орнаменту так само, як усі воістину дерзновенні поривання мають виростати з генези виробленого напрямку. Понад горою -- небо: не плином легких хмаринок, а гордою вартою брил. «Камінням звучать і тривають, як камінь» (Є. Маланюк).
«Кристалічна композиція «ДЕРЕВА НА ГОРБІ» також наснажена духом мужнього сходження, виборювання, долання. Єдиний моноліт, гранчасто поділений на щаблі, складають і хвилі річки в основі цієї несхитної побудови, і схил пагорба з умовно ограненими «постатями» очеретів при березі, і дерева з кронами-римами до форми гори, і саме небо з карбами великих зрушень.. |
Здається, поштовхи небуденної радості породили фактуру краєвиду з тополями при дорозі. Між тим, у розмові, замість «зрадіти», Стас здебільшого мовив «звеселитися». Певно, вважав це слово виразнішим, а можливо, ближчим до «весілля серця» Сковороди -- митця, уподобаного ним змалку. «ТОПОЛЯ» -- це не «відтворення пейзажного мотиву», а захоплений вигук: «Іду!» -- на той поклик, що його вчувають не вухами, а серцем. Відкрилося, озвалося, настало. Саме повітря двигтить тектонічними зламами буття. Білі прожилки подряпин на масивах широких мазків немов оприявнюють текстуру невидимих крил над кременистим шляхом. Тополю теж уподібнено до величезного крила, а чи колеса, який зродився з самої плоті землі і доростає до крил горішніх. «Сум росте, мов колос», -- Стас любив цю поезію П. Тичини, виспівану Галею та Лесею Тельнюк. Але «колос» його тополі росте не сумом, а громом розколин:
В моїм серці 1 бурі, 1 грози,
й рокотання -- ридання бандур.
Колорит «Тополі» -- складний, умовний, утворений полисками ясних барв у «пітканні», водночас зібраний наскрізною основою темно-синього. Такий колорит та «пернатий» мазок з пробілями панують у кількох малярських Стасових творах того періоду. Поміж них і міський пейзаж з хідниками старого парадного, і портрет сестри Дани, сповнений загадкової експресії, і трифігурна композиція «Жінки», де цілком прозаїчний мотив -- нарізування фруктів - - явлено як сувору матерію, як «творення з темряви», викрешування
живого вогню у колі пори Стас дещо «примпряв» на себе виражальні засоби
Ізана Димитрова -- - і ом | болгарського художника, як його " ЖКетварі» -- женці
в облозі і клекотом барвної магми. Ці картини просто вбирали синові ОЧІ, буянням малярських 1 | єднання з Майсторою- Майстром прийшло до Стаса у стихії палючого степу. Здавалося, що одного дня вони мовби повернулися з етюдів 1 відтоді наче показували одне одному свої набутки. Це тривало не надто довго: Стас волів цілком самостійно шукати свої шляхи поміж крилами степових тополь.
втаємничених. Пам'ятаю, тієї Майстра. Не так відомі портрети напруги і спеки чарували мого хлопчика
і його смішив мій острах перед таким пристрастей. Так чи інак, а
Водночас відбувалось нове повернення до образів
саду, рідної вулиці -- немовби на тлі степових вражень, у ритмах кремаінного кресання-ка рбування. Ідеться про чорно-біле «вутласте» малювання тушшю на папері. Пафосом напруженого здіймання перейнято ці роботи юного Стаса. Швидко 1 непомильно, одним віддихом він творив складні, на диво врівноважені композиції. Давалися взнаки уроки компонування, майстерно ведені в училищі викладачем Григорієм Чернетою, та здорова культура бачення, зроду властива моєму синові. Ці твори народжувалися поза жодними впливами, оприявнюючи палкий пульс почуттів та послідовний аналіз, висновування єдиної нитки -- мети поступу. Тієї літньої пори у перервах поміж малюванням Стас, коли не майстрував щось у нашому напівселянському господа рстві, то гортав репродукції Г. Нарбута -- завжди з усміхом органічного задоволення. Так само пестив поглядом книжечку з малюнками Конончука або всоте перечитував «Енеїду» Котляревського з ілюстраціями Базилевича. Пе-
ребуваючи в аурі видатних графіків, він, проте,
цілком незалежно від тих тяжінь творив тоді дещо, на
мою думку, виняткове. |
Трійко дерев ривками могутніх зусиль підносить-підважує одну-триєдину крону. Тут немає місця спокійному поступальному рухові, вільному розпросторенню-розвиванню. Три стовбури наче затиснуто поміж
двома бриластими масивами. Гілля не РОСТЕ, а героі-
чно ТРИВАЄ, вже по зламах випручується з пасток, тяжко й уперто вертається до призначеної мети. Спершу здається, що лише обриси дерев натякають на життєву реалістичність композиції: долішня 11 Частина ніби існує в образних вимірах нефігуративності, самовито експресивної виражальності. Та вже друта хвиля уваги відкриває цілком впізнавану основу пейзажного мотиву: рядок штахетів, білу постать песика. Це наше подвір'я з його буденними реаліями, вшанованими Стасовою перепусткою до світу мужніх сповідей та драматичних пошуків.
На програмове завдання «пейзаж зі стафажною постаттю» Стас відповів зливою «кристалічно-монументальної» графіки. Не грайливі й не химерні, а позитивно-вольові імпульси його уяви віднаходили в кожній миті життя ритми і знаки ЗАКОНУ, ладу. Те велике завзяття відкривача, художника у змові з самим єством природи -- породило особливий, сказати 6, теплопатетичний стрій його «вуличних» композицій. Там, де з'являється маленька постать, скелі дерев, ці генератори космічної снаги, сурми горішніх передчуттів -- раптом виявляють пластичну прихильність до людини, зводять над нею склепіння крон, захищають живими арками-оберегами. Постать сприймається не у реальних, а у сутнісних масштабах: вертикалі дерев перевершують усі межі уявлень про висоту рослин. Дерева сумірні не з анатомічними параметрами людини, а з величними пориваннями природних сил як витвори, викиди бурхливого натхнення землі. Далеко у перспективі вулиці -- дрібний значок постаті. Але ближчі дерева уже лаштуються зустріти людину. Таким чином, як завжди, у Стасових творах енергія взаємин зі світом стає явною, матеріалізується у самій пластичній динаміці побудов. Дбаючи про життєвість картин, враження присутності-причетності, автор водночас у межах реалістичних обрисів являє зони суто абстрактної образності. Здебільшого це «бази» крон. У краєвиді з умовною вербою таких оаз дві: перша -- ліворуч угорі, понад дахами. Це насичений осередок вутласто-рухливих плям, струнко-делікатних фібрів-сполучників, таємничих проривів поміж зигзагами траєкторій. Такі напружені сполуки контрастів десь на денці своїх бурхливих джерел відчувають теплий дотик декоративності, просту ходу «бігунця».
Друга зона самодостатньої виразності -- праворуч. Крутий вигин дерева-арки стає оправою для цяточки постаті. Чи то є коси верби, а чи фантастично велике зело -- умовним пісенним образом «лист широкий». Піднісшися рослинною одностайністю вертикалей, відтак утворивши вишукане склепіння, ті дивовижні пагони набирають нової, активнішої характерності, коли вертаються додолу друтим кінцем дути. Це вже наче інша субстанція: різко огранені площини бринять жагою перетворень. Зірчасті промені встеляють шлях: ЛЮДИНА ЙДЕ Дві крони -- дві реакції на яву
людини. Маленька постать -- і незліченність виявів життя.
У рамках виконання суто навчальних вправ першого курсу училища п'ятнадцятирічний Стас, на мою думку, відкриває своєрідний «ефект поставання» Уперше це виявилося під час роботи над натюрмортом, який мав бути збагачений пейзажним мотивом зі стафажем. Тривалий час компонування не вдавалося Ї хоча ескізи вражали своєю красою, Стас відкидав їх, «бо повинно бути ще щось понад цим». Я знала, що син мав на увазі. Він шукав такого зв'язку компонеятів, який би образно моделював закономірні взаємини на різних рівнях життя. Нарешті те «щось» утілилося
«РРОРРУВІГУ| пам'яті руки ї | " ПРИС ЄТЬ дитячих ( 1 / 71 їі і "'УРОВРІЖТ є
РР ИхХ "витер МИМО м "руктуриної ІДИ - пили 06 Іри ппрерте ціле
ІІ УТІМГ)| кі ПІВ Р Й | лоРАЮ Ї І Р Диором /
Ін ІРР) є
Гуги ри рРрЕМ зрріЗРІУНИ» у РОГАМИ ТОУСЬРНІТІ ' предмети - ши якімомОоЙм ІМТ аКИЙйимИ Ім | (пІДОоМЛеМИЙ пола - стичної спорідиємості. РИДТОДІ мене зййжли ІДХОПЛЮч "й ЛрГіМИ СІЛПИТНІЄТІ. ІїиИкиИги «АІЛОДЛдНОГО) |Щ кематиаму
гппоремиї дещо кубістичнйх побулою Стасопа «Гесуч метрія ивжди спопИиєЄМмИ Г
/ремното З"удітничого дух У.
Ппиплемином у питпорморті стіл | 1! пером ЛРИГО М цар ле і
(упяпе слого, на Тому
снїби ожили ЗІРРІГНМЮІВІ» гориутуппдими | сині хпилі Оганки для гкриньки і пЧчимо спморухому суті рез чей, апільмему паб ГОмо поДеюкКоОгО Го пиду, трипаилим перебупанийм Ор ОГО Духу у середопвиші КІМИЛТИ « Апітку«-енптихи маче породжує сим згущений прим "Пр примі ди лм кро р''1ЇиИ ЛИСТИ нім тримо йплядумки. «()ко» суптпіття «рокусує п собі '"риємно простих, переможмиилити, роймиїтій стихії столу - плато Дійгониль пої ТиДду єдниє пил алами одухотнореного поли ЄСГІЛЬНИМ: ТИ Холодний «кпиадрит піна зл
іІЛлиИВпкКиИ у І ТІРИРІРРО
кор ЧАВІВОВОЯГІ
МИТТІ, огримненини струнні ритми ІзірмоТІЛТІЙ
поереєту пирити хм
«чорною ІІРІРАРОГУ МО» ПРЕМСТТИМ ТІ Ноніл риКкиИ дилеки | підчужена, подночає симиоїї демитерійи лзюотманміст і, УМІСГУГУРІП пОмінИ - гипиїть момнои бклипикугі СИ урочи ПО, неминучістю га традиційна стафажна постать, пкаомиє Єєприммитисйи лише одиницею мет-
ричних порівилим: це таємний ЗНАК ПРИСУТНОСТІ
кону. Пе, безперечно, не
пий пп'нао0окопоміж постаттю А СІбЛОотиИипим «плато», місцем пошу! і то непидимих замигинь духу саме ци субстанція ШБИТО НРЖКИВОГО є найактивнішим Шитьма роками по тому СтасиИЙде они! еМмоОпПИІ» ттсоби, аби шдтпорити ПОТУ мому сийгу речей у середовиши пкадемічної мпистернй, де студент пише портрет натурниці. Але на ститанку мисєтецького пориву сим уже підчуниаю це псепронмнитне пульсупанними житій у ДОМІСІЛЛІ, ИОгО «більшість» і дужчисть під люодини. Гому п ранньому наморморті, й одночасопому а ним міському пейзажі «ЧЕРВОНА АРКА» та численних екепресиштюомонументальних «кристалічних» краємидих ГІЄЇ пори зиачо постаті уподібнемо до тендітного приймача допколишніх пвмОорацій. Це не подорожам й, ме перехожий -- це те «ПІщиИТТИ серед окитги», нкому дино устіидомити пелич
джерелом ДРІЦОВЕВАРІ
цілоспітнього лиду
Наступного літа Стас по помому підкринає для себе Степ Уміючи мдгиОорити єтино о дими Та особливості шимитряного середопища, піки, проте, надає перевагу щшиданниям, що їх диктує пже дополі аріле єстпо художники Щодня питад ли наше селище Грень-Огрінь, у степи поміж Бораєнкою та Пасилійкою Стасім пелосиптед, ще м шмікКІЛлЛьЬниИХх років мого художника осичиценим саморобимми сакопами для малярського начиння, зхам наче під пі грилом, 00 п руці а«периштик» щоразу іа пеликий шмат картону, «Задум потребрупим ще ширших, ніж досі, Форматіп адже у панорамах наших степів Стасові
пимим, пищим
чи зд спиногОо
шоитапдли піляхи ІСтОри На ОЙ час мій см прочитан уже не одну киигу ч
- ЄТ, зксйнофемо ЧО сот ре РО тА р ри;
ПР РР о б а о
повотидкритої історії України -- від давнини аж до "ммшонально-визвольної боротьби 40--50-х років. Ра- 10м ми переслуховували живі свідчення наших краян про життя лоцманів Дишровських порогів, про голодомори, про розмах ОУНівського антифашистського падпілля иа наших теренах. Стасова душа палахкотіла передчуттям нового, у думках бовваніли постаті майбутиїх історичийх картин. Тож пророчо-потужні паморами степу вже сповнені цього двигтіння уяви, пепаримої присутності уже не людини-самітника, не пробиосго знаку, не цятки у безмежжі, а народів на ГОМАХх СТОЛІТЬ,
| Тут слід згадати, як ще наприкінці 80-х років у Січеславі-Дишпропетровську утворилося мистецьке товариство «Степ», Задум належав художникові Володимирові Лободі. І хоча об'єднання невдовзі розпалоси, дух творчого дослідження надпорізького степу як стихи а особливою вітальною силою «євшан-зілля», здатиою відродити саму суть українства у заблуканих долях, -- цей дух і досі живить пошуки тутешніх митців, Попри тридцятип'ятирічну вікову різницю, вельми яскравого «степовика» Володимира Падуна та мого сина єднала зворушлива творча дружба. Незалежно одне від одного городянин Влодимир Макаровичо та мепшіканець Ігренської околиці Стас часом обирали одні й ті самі місця для творення степових пейзажів. Між тим, у розгонистому Стасовому живописі того літа я впізнаю і струмінь полеміки з шановним майстром. Володимир Падун уже відколи був схильним до малярського моделювання декоративно-локальної «домівки» з матеріалу найрізноманітніших натурних вражень. Стасові ж степові панорами 1993 року подають картину могутнього ладу не в ознаках затишного концентризму, а в безнастанних перепадах тяжінь, у вічній праці Всесвітньої Думки над укладаниям повсталих полів впливу, сполученням свавільних зон, урівноваженням силових реакцій. Уявлення про великий природний порядок як статичну ідеальну структуру Стас збагачує явою тривог та дерзання, самого ПРОЦЕСУ вищої гармонізації форм, явищ, подій. Тут немає епічного спокою. Хвилі горбів раптом утворюють кратери закрутів, вільний розспів стежин враа поймається синкопами зигзагів. Щось розверзається і зливається у новій цілості.
Шлятги -- велетенські гадюки... Невгнутий, розміряний крок... О. Ольжич
Так, це той самий степі ті самі горби, що їх Стас іще рік тому змальовував гранчастими скелями поміж кременистими шляхами. Але разом із періодом першого суворого гартування відійшов і «кристалічний» максималізм пластики. Натомість сяйнуло відкриття надійної, але безмежно рухливої, непослабно дієвої всеєдиності: «Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна» (О. Ольжич). Аскетизм колориту змінився вельми своєрідною мальовничістю, коли годі було б пирізнити «гарне небо» та «пречудовий діл». Ні, Стас умисно являє небо, землю, воду подібними фарбами й ніби важить однаковою мірою щільності: хмари -- то є подоба пагорбків або кущиків у байраках, небо запліднене зеленню рослинності, спини корів - - достоту, мов схили горбів. Тут -- мандрівні «отари» чагармиків 1 «вкорінені» масиви корівок на пасовиськах. Тут -- пантеїстичний вузол усіх живих та умовно неживих стихій. Сама земля, живлюща субстанція степу -- містить у собі все, що понад і поза нею. Чи не з єства долішнього степу рине угору блакить? Чи не його полею зелені крони злітають хмаринами? Чи не з його гарячого глею зліплено наші ставні тіла й непокірливу адачу?
Тут вітри не страшні. Тут земля гудзувата
Напинається м'язами впертих горбів.
Є. Маланюк
Стасові пейзажі 93-го року озиваються героїкою історичних переживань,
Але дедалі більше атрибутів сучасності помічаємо у просторі Стасового «правічного степу». Творчий скуток наступного лтта узагальнено у краєвиді «СТЕП» зі стовпами електромережі. Досі Стас писав пейзажі лише а іа ргита. Усі імпульси узагальнень, усі візії умовної образотворчості спостигали автора там-таки, на місці натурного споглядання. Тепер сімнадцятирічний художник збирає враження поступово, компонує на основі кількох графічних начерків та малярських етюдів. Нарешті довершує роботу вдома і прилаштовує полотно над моїм ліжком, засвідчуючи: «Це пейзаж, яким я сьогодні цілком задоволений».
І справді, що вдумливіше Стас готувався до завершального етапу, та свіжою Й емоційнішою виглядала картина степу. Уже переживши «бурю і натиск» двох попередніх літ, спізнавши смак ризикових проривів до самовитої експресії, викувавши ключа до різних рівнів сприйняття та регістрів звучання, мій художник переходить до реалізму з глибоким тяглим поглядом. Це життєвість, далека від ілюстративності, учнівської ретельності та розслабленої імпресії водночас; життєвість, позначена образною добірністю, а тому відкрита до найширших асоціацій, засіяна зерном умовної метафоричності ЗСЕРЕДИНИ Тепер, сказати б, не кардіограми зрушень і не змагання стихій, а саме ДИХАННЯ ПРОСТОРУ веде і вабить автора. На відміну від попередніх степових панорам, написаних переважно з високої точки «над-осягання». «СТЕП» -- 94 побачено «з дороги», очима мандрівця, і то мандрівця у стані стрімкого руху: розфокусованість барвкого «місива» на передньому плані, ришучість дагоналі-паляху, погожа виразність обрисів на ваддажі -- все кличе наши погляд є«слілом» за невидимим героєм-автором Отже, мовчазна полеміка
з викладачами щодо «розчинення у світло-повітряному середовищі» триває. Стасів реалізм остаточно обриває патрона -- думку, надзавдання, основу для порівнянь та алюзій, -- відмежовуючись від влали ілюзорності.
Що ж до реалій сучасності -- стовпів -- | тут читаємо репліку внутрішньої полеміки у роздумах про жанр історичного пейзажу. На той час керівник курсу Григорій Олександрович Чернета глибоко шанований Стасом наставник, розпочав роботу над серією історичних краєвидів, трактуючи цей жанр як образки рідної природи, не займаної цивілізацією Стасові такий погляд видавався дещо спрощеним. До того ж, усі механізми, пристрої, споруди та ужиткові речі, виготовлені людиною задля добра, змалку викликали у синові повагу та зворушення. Він любив пізнавати фактуру, пестити поверхню таких предметів -- хай серійних, випущених з конвейєра, --і часом ладен був поставити їх до одного ряду з етнографічними пам'ятками, виробами давніх майстрів. Гадаю, що певності надавало тут Стасові його загострене відчуття часової ходи: людству, мовляв, ніколи надміру віддаватися ностальгії, -- маємо осмислювати суть доби, осягати її предметне наповнення, матеріальне начиння крок за кроком, у кожному дні існування.
Отже, похилений стовп на передньому плані пейзажу «Степ» -- то не лише ритмічна одиниця, заримована з трьома вертикалями віддалік, -- це повнозначна жива постать «героя» з доволі драматичною долею, невід'ємною від долі зела та глею. Є у «Степові» дитинна поезія абрикосових дерев, дівочі постави манюніх деревин праворуч, є і несхитність вольової зваги -- у прагненні до обрію, у різко батованій смутами далечі, зрештою -- у цій незрадливо високій варті стовпів.
Згодом, на першому курсі академії Стас вшанує постать Київської радіовежі, надавши їй сольної партії у сонмі голосів загадкового нічного краєвиду. Степ же його останнього ігренського літа (пейзаж «ПРИ- ДНІПРОВСЬКИЙ СТЕП») являєнам зрілу доконечність знань. ПРОВІДНА ДУМКА походить з самого єства землі. Вона спрямовує рух стихій і погляд людини від лірики поземного проростання, від тремко-лоскітного миготіння переднього плану до неуникно-гострих альтернатив далини, до живлющих осяянь на роздоріжжях, де дійсними є вже не чуття, а чин, неспоглядання ї дослухання, а вибір.
По рівній грані двог світів ідеш,
Що, наче скло, невидима ї гостра.
Г тягне, рве глибинами без меж Одкрите серце ненаситний простір.
дніпровський степ» так нагадує пломінь комет ранній історичній картині Стаса «Ява рожцям та Богданові Хмельницькому-». Думк: відповідальність перед собою і часом раз у раз по
вала синові у видимому пластичному втіленні навіть там, де «у формах самого життя» він змалював чистий
краєвид рідної околиці. А Востаннє Стас написав наші степ восени 1996 роз І постала пейзажна композиція з двома тат
гедИ
«антигероїнь». Полотно мало назву «ЯКА ЧУДОВА
ПРИРОДА!» і було сповнене болю, іро ії та ч
«ненаситного простору» водночас. Хоча картину було |
скомпоновано довільно, на основі різних натурних вражень, наші краяни одразу впізнають тут Синельниківську трасу, яка веде до гігантського звалища. Уже за кілька кілометрів до нього примарними медузами ворушаться довкола шматки полієтилену, але
подекуди ще прозирають живі лани і зелені вибалки --
достатня пожива для «поетичних натур», геть
У ю
лених справжнього співпочування з природою та істо-
рією Вітчизни. Повернувшися спинами до степової могили, до землі, що червоно-болісно волає -- пробі! - дві городянки бачать лише те, що воліють бачити:
буколічні моріжки «за кадром» картини, поза межами
«помарнілої пустелі, кинутої Богом». дножена Композиційно автор вибудовує мізансцену -- порівняння, перегук двох груп постатей: «хто» викликає
більшу відразу -- традиційно «підсудні» ознаки щи-
вілізації -- електрощогли праворуч -- чи пар «шанувальниць краси» у конвульсіях захвату?
ч " -
плоди організованого інтелекту, а навпаки -- зипари . уджують химери» байдужості, зради, зіпсуття. безмежну бага їсть
І знову згадую тозначність відтінків,
відчайно-гірко пролунало з його картини про розгром
Гадаю, полотно «Яка гарна природа!» докинуло б досить вагомого аргумента у полеміці стосовно єїсторичного пейзажу» України І хоча ця робота має право на статус жанрової картини, в задумі то був саме пейзаж -- пейзаж у контексті новітньої історії Взагалі, уже виявивши у собі здатність до генерування їдей пластичної надвиразності, Стас, проте, ніколи не твору міг звично асоціюватися з мистецьким полюванчас облоги» він не має права тікати у віртуальну
реальність спонтанно-мальовничих марень.
Наталя СТАРЮК Продоєженмя є наступному момері.
РА
р ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК
го
5-й "пні с
з
-- -
оре зо РР і Р ї Ії ПР
"чу
- оте "Й
Б Р Р о, Ро - їв
нрав ми полон пішов», як згадували пізніше т окуч. 7-11 зі , 1998 рік; ч. 1-3,5ц. р очевидці тих подій. Тр ВИ р З / Чорне тавро «татарського лихе? ЗТ оці ЗБАТОвА У Дх ЗО м | со тяжіло Над Поморянами У пізніше: один з найбільших нападів на містечко відбувся вже за королювання Яна
Собєського (до речі, власника По-
жі
За мальовничій Золочівщині, над лося тя Поморян перш за все зміною
й вті - - - Ї «Р. з Танки Ж є Я ок . |
ків: 1620 року містечко, що наало тоді всього 150 дворів (до та-
й А с
е"| - -
а З
ри
стало ще в ХІМ столітті це невелике (кого зубожіння міщан спричинився 1щморян), у 1675 році. Щоб якого ООо, відоме І СВОЇМ СтТа| зовинн м - черговий татарський напад, що відбув- | Ліпшити добробут міщан, король ви" Ап Р ьо еф З сомів жа м ; . -
дав 1676 року новий привілей про звільнення їх від податків, а 22 серпня 1684 року підтвердив магдебурзьке право. Тоді ж Поморяни одержали герб із зображенням свого святого
ньою ся 1607 року), перейшло до власності
- - чо
ротьбою з татарськи ли нападника-родини Собєських. Спольщені «руські ВмІЛІСТЮ Т тей іні ху майстрів-ре-- шляхтичі Собки», що, за словами літопе ази й повір'я писця Самійла Величка, «задля тим-
часової честі й мирської слави відки-
ща дії жо ії р а й і
о
ПЕТ УА РОД ро ри ВЕ рровані у його простій і водноничій назві -- Поморяни... чили документи кінця ХУ сто-
ода Пор СК а 1 о ЗІГ ве зн пні а : РА ад -- ож і ри ссліття, Поморянський замок було зас-
НИ || мовано в середині ХІМ століття шлях- «цій і тичем Миколаєм Свинкою. На жаль, | | вірогідність цих свідчень не є незапе-
-
ХІХ століття містечко,
речною, але відомо принаймні те, що нм
століттям пізніше власником села Пошнули благочестя, стали ляхами й на-покровителя -- пророка Івана Пред- Наприкінці повіту Ко-
моряни в Руському воєводстві був наз звалися Собєськими», ревно взялися течі -- на блакитному тлі. Вісьмома приписане до 29 6 ролівства Галичини, мало ороварню,
роками пізніше було поновлено й право на вільну торгівлю.
Але мало втіхи від цих королівських привілеїв було українським міщанам: Знову звернемося до рядків літопису Величка: «Багато цей король справив за свого панування славних справ, але тим єдиним заслужив собі безконечне безчестя, що виявив себе таємним і політичним переслідувачем благочестивої руської віри, супроти прав та конституцій давніх своїх попередників, князів та королів польських...»
У середині ХМІЇ століття Поморяни, як і інші галицькі маєтки Собєських, перебрали князі Радзивілли, а 1765 року -- графи Прушинські. Уже в ХІХ столітті нащадок цього роду Еразм Прушинський заснував у містечку бібліотеку й музей із багатими колекціями монет і рукописів, відреставруни: вав замок.
за поширення в місті католицької віри. Було навернено до католицтва численні громади аріян та кальвіністів, побудовано 1633 року дерев'яний костьол (пізніше, 1691 року, на його млісці Зз'явився кам'яний храм). При костьолі було засновано також притулок для старих людей. Зміцнили Собеські и заснований їхніми попередниками в ХМ! столітті замок. Але ці заходи власників-католиків не злякали впертих, відданих предківським звичаям «русинів»: у тому ж ХМІЇ столітті в Гіоморянах з'явилася дерев'яна українська церква, що збереглася до наших днів. Двічі, у 1648 та 1655 роках, облягали Поморяни українські козаки під проводом Богдана Хмельницького. 1653 року до містечка знову вдерли-
ся татари: хитромудрі міщани зуміли
щадок цього шляхтича -- Ян Свинка. Саме на його прохання король Казимир ІМ видав 1456 року привілей, яким дарував селу права містечка й призначав щотижневі торги. Вже перші десятиліття міського побуту Поморян позначилися неспокоєм: 1489 року молоде місто зазнало татарського нападу.
Тодіж, наприкінці ХУ століття, Поморяни одержала в посаг дочка Яна Свинки Анна Сєнінська. Її нащадки Ян та Вікторин Сєнінські домоглися 1504 року від короля Олександра надання містечку магдебурзького права. В Поморянах з'явилися ратуша й лава -- міський суд. Пізніше це право підтверджувалося в 1552, 1569, 1584 роках. М Міщанам було дозволено торгувати ЛЮ «всіляким крамом» на тижневих тор- | гах і двох річних ярмарках. перепинити їхній напад, спустивши воду
Буремне ХМУІЇ століття ознаменувана греблі, і - - «хто не потонув, той у
тартак, аптеку, двокласну школу з польською й українською мовами навчання. В Поморянах працювало близько 40 кустарів-ремісників, серед яких були шевці, кушніри, ковалі, кравці ! навіть один слю-
три млини,
сар-механік. Закінчити розповідь пре минуле По-
морян хочеться дотепними словами відомого письменника-гу мористе Осипа Маковея: «Тихо так, немовби місто
й не було таке стародавнє та славне. Бо ви, може, йне чували, але се стоїть 7)
в усіх учених книжках, що наше місто не яке-будь...» Ці жартівливі роздуми цілком могли б стосуватися и минулого містечка над Золотою Липою -- нинішнього селища міського типу Золочівського району Львівщи-
кали гончарі переважно в передмісті, відомому серед народу як «Бір». Працювали також бондарі, ситники, ложкарі, декілька стельмахів: лісисті околиці містечка щедро дарували їм міцну деревину. Єдиною фабрикою в Сасові була заснована 1865 року папірня, що виробляла пакувальний та цигарковий пагір.
Колишню славу фортеці на татарському шляху зберігали хіба що сліди і) від замкових валів на горі, прозваному мешканцями Сасова «Ї ородиськом». «На тій горі, вкритій лісом, СТОЇТЬ кілька хат ії видно сліди валів...» -- зазначали наприкінці минулого століття польські краєзнавці.
Однак насправді Сасів не забув своє! минувшини. | досі височіє в селі чудова церква святого Миколи, побудова-
тогочасний польський король І власник містечка Ян Собєський був змушений видати для сасівських міщан привілей про поновлення їхніх давніх прав і вольностей.
Загалом пам'ять про Яна Собєського, переважно серед місцевої шляхти, зберігалася в Сасові досить довго. Так, одна з криниць на околиці містечка дістала назву «криниці Собєського», оскільки, за легендою, король колись пив із неї воду. Так само і в костьолі зберігалася бля-
звичаєм, дістало своє ім'я Й містечко над Бугом -- маєтність Даниловичів. У привілеї 1615 року новозасноване місто визначалося як оборонний форпост на шляху «наїздів ворожих», тобто частих у ХМ--ХМІЇ століттях татарських нападів. Міщани звільнялися начотири роки від податків, діставали право на тижневі торги по середах і суботах і на три річні ярмарки -- у дні святого Станіслава, Архистратига Михаїла й Миколи Чудотворця. Само собою зрозуміло, що гер-
слАсСстЬь
Й
/
| знову перед нами Золочівщина -- тепер уже долина повноводого, швидкоплинного Західного Бугу. Невеличке село з химерною, немовби чужоземною назвою -- Сасів. А ось рядки з привілею короля Сигізмунда Ії 1615 року, яким руському воєводі Янові Даниловичу було дозволено «на місці свого дідичного села Коморова» заснувати укріплене містечко, що перебрало назву від родового герба свого власника...
Угорський шляхетський герб під назвою «Сас» із зображенням стріли, зопотого півмісяця й двох золотих зірок на блакитному тлі з'явився в Галичині, за словами польського хроніста Длугоша, ще «за руських князів». Приніс його сюди Стефан Венгрин, син марамороського воєводи Саса. Нащадками Стефана, як говорить легенда, були десятки дрібних українських шляхетських родин, серед яких відомі Даниловичі, Кульчицькі, Крушельницькі, Яворські, Турецькі, Комарницькі. Від цього герба, за давнім
і чн | -
рр ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК «г
бом містечка ставав родовий герб його власників Даниловичів -- згаданий «Сас».
Уже наступного десятиліття в Сасові з'явилися перші храми -- заснований Яном Даниловичем 1628 року костьол і дерев'яна Преображенська церква. Почали працювати ремісники -- бондарі, ложкарі, ткачі, ковалі. Жваво велася торівля різним крамом і харчами, особливо медом і рибою.
1637 року дочка Даниловича Теофіля, одружившися з нащадком відОмої вже нам родини Собєських, белзьким воєводою Якубом, дістала в посаг Сасів. Колишні «Собки» додали до своїх величезних маєтностей ще одне місто. Новими власник Сасова видав тогочасному міському війтові, Себастіяну Буйновському, привілей на «доживотнє» війтівство.
Як 1 Поморяни, Сасів протягом ХМІЇ століття не раз потерпав від татарських нападів. Так само тяжко зачепив | містечко / великий як і для Поморян,
році. Так само,
напад кримських зайд на Галичину у 1675
шана «карнавка Собеського» з родовим гербом та вензелем цього монарха. Чи не подібні перекази мав на увазі знову-таки Осип Маковей, жартуючи в одному Зі СВОЇХ ОПОВІдань: «Тут у нас польський король Ян Собєський танцював із ковалихою! Не знаю вже, як вам сказати -- чи молода вона була, ся ковалиха, чи стара; але, здається -- молода ! гарна, інакше не полакомився б король...»
Тим часом у ХМІЇЇ столітті Сасів, подібно до Жовкви, Поморян, Озерної та інших маєтків Собєських у Галичині, перейшов до їхніх спадкоємців князів Радзивіллів, а у ХІХ столітті -- до іншого магнатського роду, графів Старженських. На том час містечко було зараховано до Золочівської округи, а з 1867 року -- до Золочівського повіту Королівства Галичини.
Непридатні до рільництва землі змушували мешканців Сасова шукати собі заробітку з ремесел і торгівлі. Особливу славу мали сасівські гончарі, що з великим прибутком продавали на ярмарках свої вироби. Меш-
на 1731 року. До церкви було перенесено з іншого храму давнішми, змайстрований ще 1681 року в Жовкві іконостас, якими розписував уславлений український іконописець Іван Руткович. Роботи його були окрасою храмів Жовкви, Потелича, Волі-Висоцької, Волиці-Деревлянської, Вижлова та інших містечок і сіл. Один з шедеврів майстра -- «Перенесення мощів святого Миколи» -- прикрашав саме іконостас сасівської церкви. "Давно вже забуто в Сасові оповідки про «криницю Собєського» чи королівську карнавку в костьолі. Але м досі ще радують око чудові ікони мамстра Івана Рутковича в стародавнім Миколаївській церкві, немовби співаючи хвалу невмирущості українського духу, що переживає навали всіх напасників ії зайд, що доносить істин-
чу красу народної душі до далеких нащадків.
Володимир ПАНЧЕНКО, аспірамт кафедри архівозмавства | Київського маціомальмого Уміверсмитету імені ТТ. Шевчемка
ее ОЇ і
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
і У
ТВОРЕЦЬ НЄТЛАТННИХ МАНЧСКРИТТОВ
олово 4 мчАС
о сти -
РР РР Р
Видатному українському номаністові Даманобі АМаничуку 27 трабня виповнилося 50
Про великих писати важко. Бо важко дібрати потрібних -- неви-
падкових -- Слів.
Високими словами їх уже навряд чи схвилюєш. Звичайними, простими - - не принизиш, але й не станеш упорівень зними. Солодкими -- не звабици...
Бо живуть у Царстві Духа. Й справдешню ціну кожному слову знають. Цире й нещире миттєво зважується на надчуттєвих терезах їхньої надчут- ЛИВОЇ душт..
Тому й пишу, як лише мож одверто,
и зізнаюся по щирості: люблю Романа Їваничука
Бо Він -- мій письменник.
Бо я -- Його вдячний читач.
Бо це -- назавжди: гнотик моєї ЮНОЇ душі миттєво зайнявся од першого доторку його натхненного Слова. Й ось уже понад два десятиліття поспіль не те що не гасне -- горить рівно, повниться ви- СОКОЮ напругою і магічним сяєвом виповнює всі закутки єства-.
-Коли тобі під сорок, починаєш усвідомлювати, ти -- людина, яка звідала розкш отримувати насолоду від читанчЯ, -- що неможливо охопити неохопне.
Книжок, і досить талановитих, написано ой як багато, а життєва путь не безконечна. Тож лікуєш душу од суєти і буденщини давно випробуваним, цілющим, відібраним із відібраного, і бачиш: спочатку його -- десятки, потім, із роками, -- усе менше, і вже, диви, твоїх книжок -- друзів незрадливих, до яких ладен завітати будь-якої вільної миті, -- лише що пальців на руках..
Від того ще більше цінуєш їх.
Поезія: Гординський і Верлен, Ліна Костенко й Анна Ахматова.. (І найбільший з українських -- ні, не новелістів -- поетів-таки: Стефаник!)
Проза: найяскравіша -- бо досяжна практично кожному в світі сущому, хто вірує в досяжність мрій, -- казка «Ма-
ленький Принц» (за цей шедевр, геніально просто ілюстрований самим автором, я як читач поставив би ім'я Великого Антуана вище всіх укупі взятих нобелянтів); нетлінний -- своїм високим філософським змістом і вишуканим стилем та вірою в непроминущість Мистецтва як віддзеркалення Краси -- Уайльдів «Портрет Доріана Грея»; найпотужніший -- за силою характерів І психологічних узагальнень, за масштабністю відображених реалій -- роман Роже Мартена дю Гара «Сім'я Тібо».. Останній перелік доволі умовний, бо і Сент-Екзюпері й Блискучий Оскар -- теж, по суті, їі за великим рахунком, більше поети, аніж прозаїки.
Із вітчизняних письменників саме до цього ряду належить і мій улюблений український романіст Роман Іваничук.
Бо він подарував мені, читачеві, книгу, до якої завжди повертаюся як до рідної домівки -- з далеких втомливих доріг.
Поезія у прозі. Висока. Міцно скроєна. Вічно приваблива і таємнича. Несподівана і щоразу інша. Після кожного нового прочитання. Запліднена духом старовинних манускриптів. Магією Середньовіччя.
«Року 1611, 26 їюля. Клотітну ніч провела Абрекова, так їй треба, мусила б давно гадку мати, що поведенція й дочок, особливо молодшої, втрек поспільному спокою наставлена. Всяк-бо знає: з Льонці тоє почалося, що ти листки, до дештектіив волаючі, хтось кожної ночі над вікном Абрековоїт приклеює, то виставив нині магістрат подле дверей двох патолків з бардами,
аби на вулиці дискреція заховувалася,
бо урядове представлення має в маісти відбутися...»
З цієї навпрочуд правдоподібної містифікації й починається геніальний роман великого романіста Романа |Їваничука ж, звісно| «Манускрипт з вулиці Руської». Це моя, читачева, знахідка-перлина в неозорому морі високої літератури...
Направду, «Абрекова давно знала, що добра їй не буде». Ще б пак: їй, простолюдинці, сукупно з сердешними доньками Гізею 1 Льонцею та вічно п'яним мужом, наскрізь пропитим Письом на своїх плечах, яко атлантам-каріятидам небесну твердь, доведеться відтепер підпирати майстерно
серця. Герої 1 героїні -- такі рідні й Олизькі мені у своїй святості і святій простоті, такі невід ємні у розкошах суєтності й пороку.
Мені близький роман Романа Іваничука. Бо мені пощастило ходити Його шляхами, бо мені випало як «льос» жити в Його містах -- у Львові та Коломиї. За Його романами я маю можливість мандрувати в просторі 1 часі, окидаючи мимоволі краєчком ока й віхи власного нехитрого життя. Мені затишно й цікаво в цьому світі, світі Його роману, виповненому найвищою поезією буття.. В арабесковому світі, де оживають старовинні нетлінні манускрипти, які сам і мере-
жить цей сивочо-
скроєну фабулу роману, аж поки її ж, Абрекову, захоплену у вир чудернацько-химерного дійства й звинувачену насамкінець у відьомстві, не поглинуть іще не заковані у бетон і пущені під землю води повноплинної тоді головної артерії львівського середмістя річечки Полтви...
Я жив у Львові у кращі свої -- моло-
таєГгяв. бмнмоамарі
пд
сом оно сало
"ФУР МУРУ
Ману ле - па фор нн
заф'нсреє єгР'.А4Ф ооо є спор біг '-- пасайд» Аль ізн г «ем ву очам, ра пр аоас мт й по ам ран по о Є
«герабо ся? щ руочаз ми мо У аов но
лий Львівський пророк, розчиняючись вільно 1 мимовільно в часі, який обирає він сам 1 який обирає його своїм літописцем. У світі, де химерне й реаль-
у "ом, ДР
| Р мсатемо, Са зр агеоа.
табе «ам у Го рові, корду УР боса лет меча -
усскаж сану «соеицрьсг ст с Р,
ді-- роки. Я бачив їх наяву, отих Іваничукових лисих мацьків, соліковських, лоренцовичів, антипків -- люд аристократичний 1 не вельми, святий і нечестивий.. Люд, який творить оту неповторну ауру великого європейського міста, в якому претензійна провінційність їі великосвітська вишгуканість сусідують неповторно-органічно. Я маю потребу бувати в цьому місті, аби причащатися його високим небом. І я беру тоді до рук цей геніальний роман, 1 він мені дарує відчуття присутності МОГО міста в МЕНІ, ї МЕНЕ у НЬОМУ.
Я люблю оцей карнавал -- то весело-святковий, то похмуро-трагічний. Я розчиняюся в ньому, живу, перевтілююся: то в венеціанського консула Массарі, тов такого собі непростого студіозуса братської школи Ромця Патерностера.. Я вершу свій опівнічний шлях зі всім демонічним паноптикумом Лемберга на Кальварію, де ось-ось розпочнеться справжній шабаш, аби потім, відмолюючи провину, вершити іншу путь -- ІЗ одержимою Гретою до Єрусалиму свого
не не знають меж, взаємопереплітаються, переливаються одне в одне. 27; ї; Я люблю всі мото романи Романа Іваничука. Бо вони читаються на одному подиху, швид-
ко, даруючи насолоду справжню. Бо вони читаються довго, повільно, живлячи мо-
- га"
, мб пабі зраг'єєме-
зок мудрістю непроминущою. Бо вони
ваблять бажанням повернення до них. Та сьогодні я освідчуюся в любові одному лише, найулюбленішому -- «Манускриптові з вулиці Руської».
Занадто важкий багаж книг, коли вже явно більший відтинок життя позаду. Береш із собою найдорожче, з чим невтомливо іти за перевал. І «Манускриптові.» Романа Іваничука -- найпочесніше місце у моїй нехитрій житейській валізці. Тож творцеві мого роману -- доземний уклін.
А перу його -- нових нетлінних шедеврів. | |
З роси і води Вам, шановний Романе Івановичу!
З глибокою шаною, безмежною вдячністю й любов'ю
Ваш читач і прихильник Володимир ГЕРМАН
ни
СІА: СТИСЛО, ЛАКОНІЧНО, ПО-НОВАТОРСЬКИ..
СТА -- серія книг «Старшокласникам | Абітурієнтам» чи не найпопулярніча серед інших серій видавничого центру «Академія». І ойно побачив світ "дручник С. Стельмаха, А. Слюсаренка, С Пивовара -- колективу професорів Київського університету імені Т. Шевченка «Всесвітня історія. Новий період нець ХУТПІ -- початок ХХ ст.)». Видання охоплює найважливіші події та процеси політичного, соціально-еконо- МІЧНОГО Й культурного розвитку країн світу означеного періоду. Його зміст 1 структура максимально відповідають новій програмі Міністерства освіти України зі «Всесвітньої історії» Методиччий матеріал призначений для закріп-
ення, активізації та перевірки знань
Книжка містить фундаментальний встуті, у нааві якого сконденсовано окреслено зміст цих непростих СТОЛІТЬ Світ у новий час: революції, реформи,
колоніалізм». Автори стверджують, що Перша світова війна (1914--1918) завершила історію нового часу 1 засвідчила той факт, що світ став взаємопов'язаною цілісною спільнотою на основі промислового розвитку та світового ринку.
В одинадцяти розділах посібника докладно висвітлено історію Франції, Німеччини, Австрії, Угорщини, Англії, Італії, Росії, СПА, Японії, Індії, Грану, Туреч- «ини, тобто країн, що визначали обличчя і політику світу, як це характерно 1 для нашого часу. Посібник вирізняється оригінальною і стрункою композицією, логічними і аргументованими переходами від теми до теми, від проблеми до проблеми. ;
Новизна роботи авторського колективу полягає в тому, що практично після кожного розділу пропонуються методичні новинки: «Терміни ії поняття» де
можна, наприклад, прочитати, що «ре»-
ферендум -- форма прийняття законів або рішень з найважливіших питань державного життя шляхом народного голосування. Одна з форм безпосередньої демократії»; «Найважливіші події»,
де подано перелік визначних дат; «За- |
питання 1 завдання», за яким учень або абітурієнт зможе самостійно перевіри- | ти себе у засвоєнні матеріалу.
Слід згадати 1 попередні видання цих авторів: «Всесвітня історія. Новітній період (1900--1945)» для 10 класу та «Всесвітня історія. Новітній період (1945-- 1997)» для 11 класу. У хітпараді липневих новинок минулого року видавництв України у номінації «Швидка допомога» вони посіли перше місце.
Завершуючи це коротеньке поцінування посібника «Всесвітня історія. Новий період (кінець ХМІ -- початок ХХ ст.)», слід сказати й про недоліки. Хоча це і посібник, але бажано, щоб у ньому,
ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК
| хоча б у додатках, був набір історичних
карт, що сприяло б кращому опануванню матеріалом; у текстах посібника слід було подати таблиці, діаграми. Прикро, що трапляються й авторські та редакторські недогляди на зразок «королівських солдат» заміст «королівських солдатів» (с. 13); «влада знаходилася в руках Установчих зборів» замість «перебувала або була в руках Установчих зборів» (с. 13); «після Відня рейхстаг працював у м. Кромеріці» замість «.у м. Кромержіжі» (с. 100); «Йоган Вольфган Гете» замість «Йоганн Вольфганг Гете» (с. 173); «Шопен Фрідерік» замість «Шопен Фридерик» (с. 177).
А загалом цей посібник -- яскрава подія в українському книговиданні.
/ван ПАСЕМКО,
мауковий працівник Інституту українозмавства Київського маціональмого уміверсмтету ім. Тараса Шевчемка
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
тези опа! С; зх | вар ЗАНеМОВ, | Івжедо неньки звертання його останнє: | по тінистих ліса аях і | | Та й нагорни, ненько, високу могилу, лах, на узліссях і лісових галявинах. | | Та й посади, ненько моя, черону калиму. яд із іншими деревами. ї7с ноцизУ рвана - Та й точети, ненько моя, червону хустину, З Р Схожа чумацька пригодонька, чи скоріш недоля
Б и Бе
ач жі й оре б ї к Із
стині дівчина, як у лузі . «Вибери собі дівку, як
творах Т. Шевченка,
, який як арок куди вже почина- | описана і в оповіданні М. Коцюбинського «На крилах позі завнеб якодерідкнійрма урРЕТНАТИМУ Пороми оса (ро 7 На чужині спогад про калину п завжди про домі- | Лесі Укратттт аа о бражуєт усіх, У чий вінок дять інші дерева в саду, кущі калини все розростають" | 2805 родину: М. Рильського. Га хр ові кетяги? ся, милуючи зір білим цвітог г навесні й рубіновими Ой у лузі калинонька творчості вплелися калинові папу цет - кетягами ягід во "символ надійного життєвого | | Та» » стили У пісенній творчост! калина для дівчат -" це това- | опертя, родинного благополуччя і достатку. Назиму ж | 4 молода журилася, ришка-доброзичливиця; 1 псТий веснянці «Ой ягіл сги вставляють поміж віконих рам -- їхнє Що од роду одбилася. "тк ось у відомій хороводі В зіває, і тішить. М. Рильський у поезії Негаразди солдатської служби у пісні «Ой зацвіла | ягілочко»: заводі в озерах» описав це дійство: калинонька в лузі»: -Гнися, калинонька, гнися, ВР ру вікна другі рами, Ой зацвіла калинонька в лузі, Дівчинонько не ЖУР: г турід Заварнаии - Вататкалина поміж рам. Тепер моя головонька в тузі. З калинового цетту з сад Леді ора Я | Без калини не уявити пісенної народної творчості, Ой зацвіла калинонька в'яла, Вибирай собт кеїту; о друк р | а пісень про калину не злічити. Одні назви які бар- Тепер моя головонька п'яна!.. З калинового лугу уучоравоі висті, милозвучні: «Ой у лузі при дорозі зацвіла Символ і бурлацької недолі: Вибирай собі другу-: и калина-», «Червоная калинонька, похиле деревце.» Ой у лузі калинонька -- Цвіт калини -- пора кохання для дівчини. Але є та інитп. Червонії віти... тривожні переживання". - Із калиною в народній пісенній творчості дуже Розійшлися по Вкраїні | Червона калинонька від вітру сипаєтом, часто асоціюються патріотичні почуття, любов до Бурлацькіті діти. Молода дівчина за лозами 38 милим у пваєтьс Батьківщини. Згадаймо відому баладу з часів Хмель- Гірка наймитська доля також відбита у піснях про Калина, що не розцвіла, "7. недобра прикмета-є ниччини. «Розлилися круті бережечки». Тут калина | калину: з недоля убогої дівчини, котрій і пари нема: символізує мужність 1 нескореність духу у боротьбі за Ой зацвіла калинонька близько перелазу; Коло мого двора п Ні плота, ні кола,
бо- Добре було наймитов'і в господаря зразу.
незалежність рідного краю, шляхетний порив ії ви рювати, відстоюючи рівночасно свободу ігідність люд- Калина у народних піснях живе, їй болить, вона Тільки стоїть кущ калини, - ства: радиться, до неї звертаються і вона промовляє: Та й та не цетла! | і р Ро» Гей, у лузі червона калина, гей, гей, похилилася, «Калино-малино, чого в лузі стоїш, На все свій час. І калина відцвітає, 1 дівування Чогось наша славна Україна, гей, гей, засмутилася. Чом не процвітаєш? минається. Пора весіль настає. Значна, урочиста пора. у) Амижтоуючервону калину, гей, гей, та підтймемо, Чи суші боїшся, чи дощу бажаєш?» -- А й обрядовість барвиста здавна в нашому народі. І «Суші не боюся, дощу не бажаю, калина знову ж тут на найпримітнішому, почесному
місці. Мовила, говорила червона калина: Не подоба моя у лузі стояти»,
Р А ми ж свою славну Україну, гей, гей, та розвесег лимо! Стою та думаю -- процвітати малю». Як бачимо, калина найбезпосереднішим чином по-
У І в інппй пісні: - Ой у лузі при дорозі в'язана зі стихійними силами природи вітром, Зацвтла калина... сушею, водою тощо. А ще вважається, щої незрівнян- Але подоба моя у коровая стояти. ну красу, 1 цілющість, й усілякі інші достойності До весільного посаду, на якому врочисто садовили молодих, мостили мости калинові.
Виряджала в доріженьку
Мати свого сина. рослина від землі одержує. |
Я. А рубінові плоди калини, за народними уявлення- Яке зворушливе й урочисте явище природи, коли
. о о ми,здавна символізували мужність людей, які проли- | калина цвіте! В народі кажуть: «Похолодніло, риба не
зно вали кров за Батьківщину в боротьбі з ворогами. До | ловиться, калина в цвіт вбирається»,
|| | | того ж насіння їхнє схоже на серце. У народі живуть «Любуйся калиною, поки цвіте, а дитиною, коли
стураИ легенди про сміливих дівчат, які заводили у не- Білий цвіт калини й соловейко примовляє -- | на мить: і |
прохідні хащі загони завойовників Батия, прирікаючи Ої нагнала літа мої на калиновий моста; |
їх на загибель. Саме з крові цих самовідданих патріо- | та дібров. За красу, напевне, незвичайну, виняткову Ой вернітесь, вернатеся, хоч на часок в гости. |
ток ніби й зросли калинові кущі. У легенді «Дівочий вподобав він калину. «Заливається, як соловейко на Загальновизнано, що в українському фольклорі
ліс», наприклад, це мужня дівчина Маринка. Завела калині», -- вже кажуть. Птаха ця і гніздується на | калина образ жіночий. Проте зустрічаємо твори, в яких це символ І чоловічий. І в парубків з калиною
вона турків-бусурманів у непрохідні нетрі, там вони й | калиновому кущі. Бурлаченко на чужині повідає і гніздується, свою недолю: надії та сподівання асоціюються:
Вираз цей набув розширеного образного зна чення. І нерідко вживається в ТОМУ розумінні, коли людина тужить за молодістю, що відійшла, за літами, яких не вернути. Людина хоче повернутись у молодість бодай
росте». цей маленький незрівнянний співун українських садів
обступили його. Оп зацвїла калинонька у темному лузі, Ой де ж я буду гніздечко звивати? Ой у лузі, на долині, на червонти калина... біля калини
Наприклад, у «Казці про дивну сопілку», яку записала Леся Українка, тужливий спів сопілки виказує тяжкий злочин, коли брат брата через заздрошщі вбив.
загинули. Але султан-турок стяв Маринці голову, соловейкові, що на калині заструменіла гаряча кров. І де та крівця на камінь Ой вийду я на гору, на високу, круту; Гнеться, гнеться калинонька -- впала -- калиною стала. Подивлюся в долину на червону калину. Десь там моя дівчинонька! Існує ще й така пісенна легенда про походження На червоній калині соловейко гніздо в'є, -- Вона гнеться, погинає -- -- рослини. Утік козак зі своєю милою, та ніде не міг Ні велике, ні мале, саме добре, помтрне. Десь там мене поминає! звінчатися, й став він тереном у полі, а дівчина -- Цей пісенний образ в означеному поєднанні відгук- Калина й парубоцьке серце розраює, бо воно нео ТОВ калиною: нувся в творчості українських поетів. Наприклад, з | лише мужнє чи зачерствіле, а й ніжне, вразливе, тузі о Вийшла сичнова мати того терну рватти, поеми Шевченка «Тополя»: піддатливе. | 7) фо Дівчини мати калини ламати. Защебече соловейко Цікаво, що в пісенній творчості калина опиняється «Се ж не тереночок -- се ж мій синочок!» -- В лузі на калині, в співтоваристві не тільки з такими квітковими красе- «Се ж не калина -- се ж моя дитина!» Застіває козаченько, нями, як хрещатий барвінок, запашний васильок, а | Калина -- це символ рідної землі, отчого краю, Ходя по долині. часто й із іншими рослинами: «Ой зашуміла біла сій батькової хати. У розлуці з цими неоціненними варто- Щоправда, У поетичній творчості й інші птахи береза та й калинові луги», «Калина, малина, чорна ї стями ми тужимо, згадуємо калину, 1 вона співпере- | подобають собі калину. смородина», «Породила верба груші, калинка -- лей жуиває із нами. Козак у похід готується, і думи важкі Ой зажурився сивий соколонько: лію», «Нема лісу по грабину, нема цвіту по калину». і Ой бідна моя головонька, Часто калинова сопілка в казках і легендах чує 1 | бачить те, що люди від інших хотіли приховати.
Тепер головонька 1 серденько у тузі.
«Чи не жаль тобі, мій батеньку, як я тиду в чужу У пісні «Як піду я яром та долиною»
стороночку відбувається зустріч із зозулею: Та погублю свою головочку?..» Як тиду я яром та долиною, Надзвичайно образні, барвисті загадки про калину: Калина -- це той символ, що 1 пам'ять людську Та найду я рожу з калиною, «Сидить півень над водою з червоною головою», «Стоїть береже, нагадуючи про милі краї, символ безсмертя, Та й стану я калину ламати, півень над водою з червоною бородою», «Серед ліса-невіддільний від життя. Козак, умираючи на чужині, Та й стала зозуля мені кувати. ліса червоне плаття висить», «В лісі-пралісі черлені просить: Та найчастіш з калиною у цвіту порівнюють дівчи- | ХУСТИ висять», «За лісом, за пралісом червоні чоботи Казав собі насипати високу могилу, ну: «Дівчина, як у лузі калина». узагалі калина як висять», «На калинці, на билинці ясна рожа висить», Казав собі посадити в головах калину: символ -- це дівчина, жінка. У відомій праці «Історич- | «Сидить півень на яворі, спустив крила кровавії», «У Будуть пташки прилітати калиноньку їсти, не значення південно-русько!ї народної пісенної твор- | ВІНКУ зеленолистім, у червоному намисті видивляєть- -- Будуть мені приносити від родоньку вісти. чості» М. Костомаров пише, що калина -- це симво» ся у воду на свою хорошу вроду», «І не дівка, а червоні У Шевченковому вірші «Думка» дівчина, тужачи за жіночості в найширшому розумінні. Все духовне | стрічки НОСИТЬ»... милим, що десь на чужині, звертається до вітру 13 | життя жінки -- ії дівочість, невинність, кохання, Багато сказано ніжних і хвилюючих слів про калисокровенним: заміжжя, радість 1 горе, родинні почуття 7 все знахо- | ну. А скільки ще можна назбирати по всій Україні! дить своє відображення в пісні. Калина постає в уяві Але найбільше ж, мабуть, у поселеннях, що кали" новим знаком помічені. Лише назвою Калинівка озна-
Коли ж загинув чорнобривий -- | бачити, думати 1 говорити. Як дуб --
здатною чути, чені 70 поселень. А є ще і Калини, Калинів, Калинів
Та й я погибаю. Тоді неси мою душу парубок, так калина У піснях -- дівчина. | Туди, де мій милий Зеленії два дубочки -- парубочки, Міст, Калинка, Калинова Балка, Калинове, Калинове" Червоною калиною Червоная калинонька -- то дівочки, -- Борщувате, Калиновий Гай. | Постав на могилі. З русальної пісні «Ходили дівочки коло Мариночедро оспівана калина українськими письменни- Квіткою 1 калиною Ки». | ЧИ ке | ками, українським народом. Калиновий кущ -- Це не Цвісти над ним буду, Калина 1 дівчина - - нерозлучні 1 невід ємні, одна тільки окраса, а й глибокий символ. Це наш духовний Щоб не пекло чуже сонце, одну доповнюють, утворюючи щось ціле: світ, наша спадщина. Кущ калини опредметнює Не топтали люди. Одна половина -- червона калина; красу, й духовний потяг до своєї землі, свого берега Образ ніжної рослини, як символ рідного краю, Друга половина -- молода дівчина. СВОЇХ традицій. | власної домівки зберігав у своєму серці в нелегких У багатьох піснях порівняння дівчини З калиною Відомий український письменник В. Скуратовсьнайбезпосередніше, це як Ссиноктт кий переконаний, що тому, хто не посадив ка обійсті калини, а ще прше-- коли викорчував -- ні йому, Я
Ої ти, дівчино, червона калино, Як мені на тебе дивитися мило, його дітям ніколи не почути найніжнішої у світі пісні
Під час різдвяних свят колядники ось такої хатній | Її може подарувати лише сопілка з маминої калини
дівчині співали: | Ой рясна, красна в лузі калина,
Приспів: Ольга ШАТУРСЬКА,
А ще й найкраща 6 батька дитина... вчитель-методист СШ Ме 277
В одній пісні рослина символізує полонену татарами дівчину, яку їдуть визволяти козаки. Вирунірського райану-ях КОНІ
; мандрах чумак. Зацевтла калина у лузі, де пустила віти, Не один чумак кида жінку 1 дрібненькії діти. Та нема з усіх пригод пригодоньки пршої, як
занедужає смертельно чумак у дорозі. Ой у полі два явори, теретли зелененький, Та занедужав у дорозі чумак молоденький, Та занедужав у дорозі, прийшлось помирати»...
«Та тросю ж, браття, всіх поктармо, дайте неньці
знати»... -о СО о ) ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК 3
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
евицький. Святі мучениці Варва
Катерина. 1740-1 рр. Олія на дереві
( Продовження. Початок у ч. 2 | )
СИН
З Подолу до Лаври неблизький шлях. Та щоранку Григорій Левицький із сином Дмитром прямують ним. Батько -- до Лаврської друкарні, син -- теж до Лаври. У малого неабиякий хист до малювання. Перший його наставник і вчитель -- батько. Та Григорій Кирилович добре знає, що домашнього навчання замало. А в Лаврі своя малярня -- художники виконують різні замовлення, пишуть їкони і портрети, а також навчають молодь.
Подобається Дмитрові в школі. Керує нею відомий художник з Галичини -- Алімпій Галик. Він чернець. Коли приймав постриг, обрав собі чернецьке ім'я на честь великого художника давнини Алімпія Печерського.
У шкопі свої традиції: один пише обличчя для портрета, другий -- одежу, третій -- вимальовує зброю та різні регалії. Одіж звичайно напинають на манекен.
Портрети часто перемальовували з гравюр. Великим успіхом користувався портрет письменника Дмитра Ростовського роботи Алімпія Галика, виконаний з гравюри Григорія Левицького. Писати портрет, користуючись гравюрою, -- теж традиція Лаврської малярні. Багатьма навичками лаврських художників користуватиметься Дмитро Левицький пізніше в своїй творчості.
У майбутньому Дмитро Левицький стане людиною стриманою, навіть замкнутою. А поки що він вчиться... | щодня разом з батьком прямує з дому до Лаври. Щасливий, веселий. Адже це -- пора його юності, його
творчого веснування.
ШЛЮБНА ПОДОРОЖ
Одружившись із красенем -- співаком придворної капели Олексієм Розумом, імператриця Єлизавета Петрівна подалась у шлюбну подорож на батьківщину чоловіка, в Україну. Хочіне дуже афонуваде вона цю родинну подію. На пам'ять про перебування у Києві монархиня вирішила побудувати церкву. Цариці сподобався мальовничий пагорок, на якому, за легендою, колись встановив хреста і благословив майбутній Київ проповідник християнства, апостол Андрій Первозванний.
Опромінений,
Ласкою в серце вражений
Виходить Андрій Первозванний.
Ступає на гори.
Благословенні будьте гори, / ти, но. я
. Тичина
Року 1744 урочисто закладено підмурок майбутнього храму. Першу цеглину поклала сама Єлизавета, за нею митрополит Рафаїл Заборовський. Водночас було закладено й підмурок майбутньої слави роду Розумовських.
3 Чернігівщини, з села Лемеші до Петербурга приїхав Олексіїв брат -- Кирмло, згодом, завдяки вінценосній «братовій», він здобув високу освіту за кордоном, став гетьманом України та президентом Академії наук у Петербурзі.
Так брати Розуми стали графами Розумовськими.
Щоправда, у колі близьких друзів вони щиро зізнавапися, що в дитинстві пасли вівці в селі Лемеші і гукали волам «цоб-цабе»; оповідали, що їхнього батька, козака Григорія друзі, теж-таки за чарчиною, прозвали «Розумом». Та то було колись, а тепер вони графи Розумовські, а графам годиться мати шляхетну генеалогію, шляхетний родовід. | 9
| такий родовід не забармлися вигадати. Відомий на той час філософ, історик, письменник Мануїл Козачинський у своїн книзі «Філософія Арістотелева» доводив, що Розумовські -- нащадки княжого роду Розинських. іпю-
стрував цю книгу Григорій Левицьким.
ГЕРБ ГРАФІВ РОЗУМОВСЬКИХ
ілюстрації до книги Козачинського «Філософія Арі-
стотелева» -- гравюри по міді -- вершина української книжкової гравюри ХМІЇЇ століття. Герб змальований з усіма пицарськими атрибутами: панцир, забрало, лицарський штандарт, графська корона. Малюнок виконано у строгій, навіть суворій манері. Та життєлюб Левицький повністю розкривається в інших гравюрах книги. Найцікавіша з них -- заставка, яку умовно можна назвати «щИТОДдДержательницею». о На ній бачимо щит, увінчаний графською короною. Мого підтримує жінка, яка за традицією мала 6 бути античною богинею. Біля неї годилося 6 помістити «ріг достатку». Та де там! Рукави мантії богині змережані українським орнаментом. І сидить вона не біля античного храму, ана тлі дніпровського пейзажу, типова украінська красуня.
Мистецтвознавець Платон Олександрович Білецький дотепно писше, що «щитодержательниця» зручно усіпася на помості з плетеним кошиком, повним овочів -- наче очікує покупців, і далі пояснює: «Левицький жив у Києві на галасливім Подолі, де йшла жвава торгівля». Там відбувалися театралізовані свята, бешкетували спудеї Академії, а часом гуляли і запорожці. Ось цей києво-подільський оптимізм і життєлюбство зненацька виплескуються у творах Григорія Левицького.
Ілюстрації до книги Козачинського сподобались графам Розумовським, і коли Кирило після скасування гетьманату приїздить до Петербурга, він не раз засвідчує свою повагу і синові Григорія Левицького -- Дмитрові, на той час уже відомому в Петербурзі художнику-портретисту.
шується його доля. Не здогадуються обидва Левицькі, що мине два сторіччя ! мистецтвознавці сперечатимуться: хто автор «ЇЇанно з сіячем»"?
На гравюрі Григорія Левицького «Теза Заборовського» серед багатьох алегоричних фігур є й постать сіяча... | народжується гіпотеза про авторство Левицького-старшого -- лише гіпотеза, доказів немає.
Ніде правди діти -- фахівці не поспішали з вивченням цього питання. Протягом багатьох років у нашій країні, на превеликий жаль, усе, пов'язане з релігією, було занедбано. А полотно висіло не на музейному стенді, ав церкві.
МИСТЕЦТВОЗНАВЧИЙ ДЕТЕКТИВ
Надійшов 1990 рік. Двоє антузіастів, закоханих в український живопис, вирішили спробувати розгадати таємницю загадкового панно.
-г Іраклій Андроніков запевняв, що науковий пошук бува не менш захоплююче цікавим, ніж гостросюжетний детектив, -- промовив один ентузіаст.
-- Згоден стати детективом, аби ва результат, -- як резюме виголосив другий.
Перші кроки дослідники спрямували до архівів. | перша невдача: у жодному документі, пов'язаному з Андрівською церквою, прізвище Левицьких не згадується.
Двісті років то двісті років. Котрийсь папірець міг випадково загубитися. Дослідники вирішують проаналізувати факти, відомі без документів.
По-перше: відомо, що Григорій Кирмлович був інспектором по догляду за церковним живописом. Керуючи живописними роботами в Андріївській церкві, Антропов
Дмитро ГОРБАЧОВ, Паола УТЕВСЬКА
НИВА ДЛЯ СІЯЧА
ЗОЛОТО В ЛАЗУРІ
Імператриця більше не поверталася до Києва, але бажання своєї вінценосної гості кияни виконали. І піднялась над стародавнім Подолом, над Дніпром і задніпрянською далечінню казково-прекрасна Андріївська церква. Збудована вона за проектом чи не найкращого архітектора ХМІЇЇ століття Бартоломео Растреллі. Уже два століття чарує вона людей. Тендітна, струнка, схожа на іграшку зі слонової кістки або тонкої порцеляни. Її оспі-
вують поети:
/ ніжність, / краса...
Стріла -- І туголуччя...
Блакитне п'ятизвуччя
Стрясає небеса.
Творіння Растреллі схоже й на музичну симфонію. Стрункі колони, мереживо капітелей, ланцюжки із зопотих кульок, які, наче разки намиста, прикрашають бані, поєднані так гармонійно, як це може бути хіба що в пісні.
/ пісня, ПІСНЯ СИНЯ,
Мов з дзвону виника.
Дигпровська дика сила
Від себе не пуска.
// зорі волохаті
Все кличуть у політ
Гармонію крилату...
С. Тельнюк
Незвичайний інтер'єр церкви. Своєю пишнотою нагадує святково розцяцькований палац, щедро освітлений, прикрашений живописом. Стіни пофарбовані у блідо-блакитний колір. У мистецтві тої пори панує витончене рококо. Капітелі пілястр, облямування ікон, різьблення по дереву щедро вкриті позолотою. Завитки на них частенько нагадують равликів.
Навіть ікони виконано у стилі рококо. Скільптурні янгопята схожі на амурчиків.
Маленька історична довідка: 1752 року до Києва з Петербурга, щоб керувати оздобленням храму, уряд відрядив відомого тоді художника Олексія Антропова.
1792 рік. В Андріївській церкві працюють іконописці, скульптори, різьбярі по дереву. Прикрашають, оздоблюють новозбудований храм. Біля східців, що ведуть до проповідницької кафедри, двоє схилилися над аркушем з ескізом майбутнього панно. Це -- Левицькі, Григорій та його син Дмитро. Батько уважно вдивляється у постать біблійного сіяча, щось домальовує. Відтак звертається до сина:
-- Тепер ти спробуй, олією.
Дмитро бере пензель.
Закінчено фігуру сіяча. Художник малює далі. Невдовзі народжується тло -- це пейзаж, поле, річка. Виблискує водна гладінь. Цей краєвид він згадає, коли малюватиме портрет імператриці Катерини ЇЇ. Але буде це нескоро, спливе час, багато років. А тепер молодий художник захоплено завершує панно.
До Левицьких підходить Олексій Антропов. Розмовляє з батьком, край ока стежить за роботою сина.
А Дмитрові й на думку не спадає, що цієї миті вирі-
не міг не спілкуватися з Левицьким-старшим.
По-друге, не можна припустити, щоб, відповідаючи за оздоблення храму, петербурзький митець не запросив узяти участь у цих роботах кращих, найвідоміших київських художників, а саме такими були батько й син Левицькі.
По-третє: коли оздоблення було закінчено і церква засяяла своєю витонченою красою, Антропов повернувся до Москви, а згодом до Петербурга. Залишаючи Київ, він запросив з собою Дмитра Левицького не як учня, а як помічника. Хіба став би досвідчений столичний метр запрошувати в помічники початківця? Знав силу й можливості молодого художника.
Відвідини Андріївської церкви стали для наших «детективів» майже традицією. Вивчено кожну рисочку у фігурі сіяча. Придивляються до тла панно.
-- Леле! -- скрикує один дослідник. -- Адже таке саме тло на портреті Катерини ІЇ-законодавиці... А написав її Дмитро Левицький.
Перегук з Дмитром пролунав ще раз в Андріївській церкві. Одяг одного з євангелістів, ікона якого висить під банею храму, мальований так, як на пізнішому портреті графині Урсули Мнішек роботи того ж таки Дмитра Левицького. Вважати і це випадковістю? А чи не забагато випадковостей!
ОСТАННЯ ЛАНКА
Дослідники вже були переконані, що «Панно з сіячем» -- спільна робота батька і сина Левицьких. Але документальних доказів усе ще не було. Проте дослідники вірять -- докази повинні існувати, вони десь по-
руч... Лишалося ще одне джерело, -- родинні спогади. Вони
живучі, переходять від одного покоління до другого, від діда-прадіда. А в дідів і прадідів були онуки. Треба шукати нащадків роду Левицьких. б
Починається новий виток пошуків. Візит у адресний стіл приголомшив: Левицьких у Києві не перерахувати. Хвацький детектив за кілька годин у пошуках потрібного свідка порозпитує сотні людей. Та це у пригодницькіи літературі. А в житті? у
к і годиться справжнім ентузіастам, наші дослідники розповідали друзям про свої проблеми. Друзі щиро цікавились їхньою роботою, співчували. І одного разу дослідники почули жадане:
-- Здається, я вам допоможу, познайомлю з Олею Левицькою, вона -- прямий нащадок Івана Григоровича, брата Дмитра Левицького... и
Ольга Миколаївна -- справжній нащадок старої української інтелігенції. Ввічлива, спокійна, доброзичлива. Уважно слухає співбесідників.
-- Чи не збереглась у вашій родині якась легенда про творчість Левицьких, про щось, пов'язане з Києвом!
атько був науковець, син відомого українського вченого, Ореста Івановича Левицького, президента Української академії наук. У родинах науковців поважали точність. у
-- Чому легендаї Можу розповісти, коли це вас цікавить, один факт. Батько не любив на людях говорити про наших уславлених предків. Не терпів хвалькуватості. А в родинному колі беріг кожну згадку про своїх дідів. 1939 року батько повів мене до Андріївської церкви. Там є невеличке декоративне панно, на ньому намальовано сіяча. Батько сказав мені, що це панно -- СПільна робота Григорія й Дмитра Левицьких. Вона не підписана, але це точно так... І
Минуло небагато часу і на шпальтах однієї київської газети з'явилася стаття, в якій розповідалося про наполегливі пошуки, невдачі й радощі і про, нарешті, знамдену останню ланку -- свідчення Ольги Миколаївни Левицької. Статтю свою наші дослідники назвали «Мистецтвознавчий детектив».
У
ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
й, І РР а ї- Р еЙьнй в. -"незтт ь-
- -- - двопоперхові будинки - - вілли, | з другої була колишня промислова виставка з десятком великих павільйонів, які правили за склади трофеїв. Будинок Франка вінчав собою гору, і з-від нього вулиця вирівнювалася: глянути вдаль іноді як осліпнути. Лискуча тесана бруківка сліпить, бо кінчиться величезним золотим колесом. Сонце сідало, вгрузаючи в землю. А коли золотисте розплавлене шумовиння щезало, виявляється -- на цілій вулиці нікого. Один чоловік у замусленому комбінезоні з лискучою тичкою й пальником на тонптому кінці переходить від ліхтаря до ліхтаря, з одного боку вулиці на другий, вводить в отвір у склі жевріючий вогник і тримає, поки розгоряється вогонь. ідучи убік центру, лишає за собою два ряди мінкого голубого світла. Коли його нестало? Коли замінили газові ліхтарі електрични- 5 ми? І не пригадати. Та стрінути ще. пальника було сигналом поек спашати. Попереду іще був величенький шмат передмістя з че йо иого приміською станцією залізниці, костелом, благенькою дорогою повз живопліт іподрому до входу на трибуни. Нарешті дорога кінчалася гранітним пам'ятником жовнірам, біло-чорним тесаним муром у два зрости людини, на чільному боці якого, до міста, золотими польськими літерами була викарбувана вдячність живих до почивших. Запліччя пам'ятника межувало їз привіллям горбів з хуторами, самі тільки стежки-топтяниці, аж по обрій, по смужку лісу. Ліворуч, за невеличкою фабрикою й садом стояв останній дім міста. Якби повз пам'ятник жовнрам не ходили до роботи німецькі полонені, могло здатися, пам'ятник стояв тільки для тих, хто обжив останнє львівське житло.
Полонені будували бокову гілку залізниці до лісу, до танкоремонтного заводу. Будували і збудували. І відпустили їх. живих -- жити. Упав пам'ятник. Його підірвали вночі, розметавши на окремі брили, але й вони виявилися заважкими, щоб "с глаз долой"'». Зосталися заростати травою, тхнути людським, яке, звісно ж, не заба рилося знайтись у місцях, що хоч якось давали схрон від людсь-
вот
«Слово Просвіти» || Засновник -- "Всеукраї їнське товариство «Просвіта» | мені Тараса Шевченка,
г Реєстраційне свідоцтво |
Ле 1007 від 16.03.1993 р. Головний редактор
Любов Голота
ТИВ : вулицю тут із однієї фону обставили нечисленні
Ленінград... Дружина та її сестра, жінки з
"і Юля
кого ока, коли притискало нестерпно. Золото людське з роками все менше й менш скидалося на колір літер. Сьогодні, коли по Європі доводиться бачити щось подібне з пам'ятниками й надгробками наших почивших, з гіркотою згадується -- ми це робили першими! Трамвайчик востаннє зупинився перед горою і, дзенькнувши, поповз уперед. Пасажири сиділи у вагончику на двох довгих, уздовж усього салону, дерев'яних лавах, сиділи лицем до лиця. Не маючи що робити, поглядали туди-сюди... Шлічний молодий пан у розкішному капелюсі амарантового кольору, високий, під два метри, років тридцяти, танцював на задньому майданчику: то оглядав подорожніх, а то ставав груддю до скла і прикіпав великими блис-
кучими очима до дійства, що розгорталося. Був жовтень 1939-го. Пан
щойно приїхав з Москви, що зоветься одразу подивитися. Був він кінодраматургом, був не без успіху, -- дослідив і написав фільм про Кірова. Окрилений успіхом і можливостями, просто не міг не читати історію з перших рук. Михайло Юрович Блейман уперше у щойно приєднаному Львові. Їде звідкись-кудись, разом із усіма. Раптом йому здається, трамвайчик застиг на одному місці, а місто, ростучи мов на дріжжах, прокручується, одкривається по небо, по Високий Замок.
Мить переносить думкою в квартира Кірова.
Ко Й іній с-г
| іджів застудраї ЧАЙНОЮ ОМ газети і надієлані рукопяси те повертас. Залишає за | собою право релагування та скорочення текстів. тео ПН
Комп'ютерна верстка -- Грина Шевчук
з улица трати в ційним Ва сь В т и М
- ни ОТ і он ктів, м -
4 тиск А
болем утрати, зустрічають коло порога. Запрошують пройти.. Світлиця, відремонтована наполовину. Дружина оповідала: він завжди відпочивав тут, полюючи чи на риболовлі, тобто у вихідні, день чи два. А тут приїздить із Москви й сповіщає, що їде на цілий місяць, іде до Сталіна, на Мацесту, на його дачу. Ну, ми й розтіяли ремонт. Та не минуло й десяти днів, як Сергій Миронович повернувся. Посварилися. Любонь, там усе й сталося.. Вічний тягар на душу! У фільмі «Великий гражданин» не могло бути й натяку на щось подібне..
Трамвайчик наче стоїть, чудесне місто для митців і вчених, яким видавався Львів, полонить душу назавжди і не знати чим. «Пане?» -- «Пані?» -- очі зустрічаються і починаєш розуміти, що потрібно посторонитися. Посторонитися від виходу попри те, що до зупинки, як до чипка гори, іще і не знати скільки. Та не поступитися просто годі! Притримуючи капелюшок із п'юрком, пані стає на нижню сходинку, заносить над бруківкою праву ногу! і граціозно, плавно сходить на ходу. «Дякую, пане!» А той пан у силу свого віку просто не міг не сподіяти чогось подібного. Спустившись, заніс правицю, і ось 1 він стоїть на бруківці. Що далі? Виявилося, по той бік вулиці гайок не гайок, і сквер не такий. Кілька старих дерев із корою чорненого срібла, таких ні у Москві, ні в Ленінграді. Кілька буків. Бути поруч і не піти вклонитися?
Р З
й Р
ч
кт.
зай -л
Слова
одна а В 1206.
Видрукувано з готових фотофо
кан дано я анна ак: икажнівнк деаанннннннянечання
нн З, і її
ес
Мальовниче, сказати б, ритуально здіймаючи новенького капелюха, Михайло Юбрович робить іще кілька кроків, дивиться на землю, потім -- У небо. Очі звужуються, брови сходяться над переніссям. Що воно? Де він? Земля усипана єгипетськими пірамідами! золотими трикутниками, впольованими коронами старих дерев у небесах всесвіту?! Мелодія? Мелодія скрипки? Посеред дня, вірніш просто посеред вулиці? Простеживши за звуком, побачив сивого чоловіка на чіпку, котрий стояв спиною до трамвайних колій 1 грав на сонце... Засміявшись, вдоволений 1 не знати з чого, пішов геть.
Восени 1965 року мене було зараховано слухачем Вищих сценарних курсів по майстерні Михайла Блеймана. Сивочолий великий стариня, дуже схожий до Мао-Цзедуна, пересвідчившись, що я є я, що я зі Львова, пригадав, що був у Львові до війни двічі. Одразу. І наприкінці сорокового, тобто трохи більше ніж через рік. Що сталося? Що з людьми?! «Я не упізнав міста!» -- «Що сталося? Що поробили, те й сталося!» -- була моя відповідь. Уважні великі очі оглядали прискіпливо, вареник вуха злегка подався уперед, щоби краще чути. «Ти любиці вулицю... іде догори повз Стрийський парк і буки, повз горішки лядські-Єгипетські?» Цілком певно можна було ствердити, м о я вулиця. Трохи вище буків вигинався підмурівок вілли маршала Конєва, навскіс навпроти дім притжджого генерала, будинок Івана Франка 1 далі, де вулиця розпростується, самі тільки генерали й полковники. «Правда?» -- «Му-гу. В останньому домі жили аж два генерали. Один на нижньому, другий на верхньому поверсі». Старий ди- ВИвСя Й МмОВвчав. Щоб не западала зрадлива тиша, я продовжив: «Ці двоє крайні генерали, мабуть, мелен'н пі значні? », Великі очі майстра стали дуже смутними. Врешті він сказав: «Ну, гаразд. Ати.. ти сам, що ти будепі писати?» -- «Та що ж.» і жестом окреслив
підмурівок
будинку Конєва, що міняв на-
з
оласиВ тел. 228-01-30.
т
Наклад 3000.
ні о дан
- тежжнинио 0 рюженнеяо
«й оо - ша»
прямок дороги. Очі посвітліша- «Гаразд, Фільм Желакявічуса не лякає?» -- «НІ, бо там якраз і немає-» і повторив жест. Кругляк підмурівка, курси, замінив напрямок дороги, забравши Львів, здавалося б, назавжди. З Москви я був спрямований до Києва. Ї живучи тут, читаючи Фейхтвангера, раптом натрапив на його пророцтво: країна, з якої почався ісход, приречена! Спершу подумало- «Невже?» Євреї полишали Радянський Союз масово. І тут ізнов запручався Львів. Львів той, який не міг належати не лише Блейману, а й мені. Львів. який за кілька місяців до кінця тієї нескінченної бойні чув, що прорік в урочну годину незвичний чоловік, кінчаючи приготування до переселення у світ кращий. Уже було вирізнено спадкоємця. Щоб сховати його, було вручено звичайну грушову палицю, а не дорогоцінний посох поводиря народу. двоє вищих офіцерів попросили аудієнції. Прийшли. Один без ноги. Другий без руки. А втім молоді й радісні, адже з них гідуть подальші львів'яни. Їм жити.. все хилилося до перемоги, кінця бойні. І не тішило мудрого, адже він знав, скінчиться одне, то почнеться друте-- найгірше для його церкви. Година зустрічі пройшла мов Принесли митрополичі дари. І тут обдарував він відвідувачів словом І то таким, яке передали вони і своїм нащадкам: «Ви зажили перемоги. -- Офшщери осяялись, мовляв, шце ні, ні! Рівний голос, який не похитнути, повторив своє: - - Ви зажили перемоги, гіркішої від отрути!». Де-де шце той ісход, де літачок Руста. Андрей Шептицький
МИТЬ.
прозрівав те, що мало настати з розбещення перемогою
З
Просвіти»: 252001, Київ-ї 1 ці, 8. Всеукраїнське товариство «Просвіта»
рм на ог «Мреса Ук раїни»
осли що ові ьо ьо з о Зоб А ето т реч ВВ У
т СО ДГ
Лувр «вкттініЛииб. сашьь:
пагио
«Ева: ТОФУ | мо.
втжщ воша ше."
ра срвоь тео |і
ориветЯа з іо заісн ьщ кзівс аз оаваї:сг вачьсоогаргоіавоо оог г»