Сторінка · с. 10сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №60 за 1999 рік
Слово Просвіти, №60 за 1999 рік
нь ріс пий ПРЕ ЕЕ ПРЕ РЕ АЕН: п
и" Гичт бесойи, стае ПО атрє зт во Заг дв ад Таки
ПРИРРРР ЕЕ -е ан 0 о ни й ей
Продовження. Початок нас. 8
місяці до народження мого сина. Досі я не спізнавала яскравих мистецьких вражень. І як чудно мені було за тринадцять років побачити ту саму пластику руки у рідної дитини! Не схильна до містики, я, проте, вірую в «голос крові», що його дано почути «.Ї мертвим, і живим, і ненародженим».
Лише чорним по білому Стас відтворював буяння тюльпанів. Перебігами контрастів, пластичним напруженням композиції показував ПЕРЕДІСТОРІЮ зростання. Стебло квітки підноситься тут мовби над полем змагань. Зело росте, долаючи смуги тяжінь, «дорогою ціною» здобуваючись на вільне розпросторення. У всьому -- душа і думка автора, який змалку дбав про те, аби ВИПРАВДАТИ своє існування перед родом.
Іноді у просторі чорно-білих плинних перетворень з'являються люди -- косар у брилі, гончар при крузі. Гончареву постать Стас малював неодноразово -- то
підсилюючи динаміку, то «збавляючи оберти» у крутоверті мазків. На тому чи іншому варіанті середовище . завжди було перейняте ритмами людських дій чи . намірів. Відлунням гончаревих рухів бриніло усе довола, на творчість заповідалося в самому повітрі айстерності. Куточки інтер'єрів було змальовано увно, тими самими непомильно легкими мазками, являли й «сліди саморуху природи» поміж дерев. . ш аджесаме життя саду породило першу хвилю «дорос- . Лої» творчості хлопчика, відкрило йому пристрасність - дерева, ж їсть квітки та загадку їхнього зв'язку
про з НЕБОМ. А ще чорно-білі Стасові поліфонії тієї пори
знакують відкриття саду, як місця, де стихійне живе у злагоді з постійним. Завії рослинних поривань межують тут з ритмічними пасажами штахетів, тичин на грядках, цегляної кладки. Інший художник, можливо, просто уняв би ці позірні дисонанси у форми ефектних мережив. Для Стаса ж то був ще один з порогів самопізнання, ідентифікації власного потягу до порядку на тлі бурхливого ліризму чуттів -- з подібними «сполуками незбіжностей» у довкіллі.
«Я бачив, як із тремтливого повітря, з ферментації перенасиченої атмосфери виділяється і матеріалізується квапливе цвітіння, переливання і розпадання-» У виразних літературних етюдах Бруно Шульца Стас волів би відчути світліший розвиток доконечної мети. А проте наше спільне читання тоді надрукованих «Цинамонових крамниць», гадаю, посилило хвилею резонансу Стасове «бачення невидимого». Сина зацікавила також графіка Бруно Шульца, дещо близька до Гойівських «Капрічос», якими Стас захоплювався. Водночас досвід Шульца, генія, трагічно замкнутого у «самості» безнастанних метаморфоз, спонукав Стаса до пошуків ПЕВНІШОГО -- струнких ідей та структурної ясності, що надали б сучасному мистецтву ознак нової класичності, здатності до активного впливу. Такі наміри чотирнадцяти-п'ятнадцятирічний Стас висловлював просто, 1 тут знаходячи привід для гумору та самоїронії. Одначе самі його твори тієї доби с зак ву граничною напрутою думки та пророчістю
Початок студій у Дніпропетровському художньому училищі, відчуття нового старту озвались у Стасовій душі явою незвичайних обширів, потужних естетичних переживань. Уже на першому-друтому курсі Стас дивував викладачів кількістю самобутніх пейзажів, виконаних поза програмою і ніби всупереч їй -- там, де йшлося про роль світло-повітряного середовища. повітрям чітких обрисів та чистих барв -- незмінно
ут ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК «С
викликав у Стаса заперечення: адже навички ілюзорного відтворювання реальності, легко засвоєні ним, як мелодія абетки, не мали права на всезагальний диктат, коли художник втілював думку про вічне 1 суттєве, коли умовність ставала правдивішою від узаконено-механічної адекватності зорових відбитків.
Не всім дано було збагнути, що упертий опір Стасів походив не з вікового анархічного зухвальства, а навпаки, з гострої відповВІДальності за вольове «наповнення» часу змістом власних пошуків. Стас не дозволяв собі тривалого розкошгування у колі легко досяжних істин, приємного гойдання поміж щаблями годині років. А життя у згоді з часом поставало йому ритмічним сходженням без зупинок, коли сама людина напруженням м'язів, розуму та уяви РУХАЛА час, знакувала здобутками кожен крок у метричній системі долі.
У прямому і глибшому розумінні для мого сина то була пора ВИХОДУ ЗА МЕЖІ САДУ. Натомість йому відкрився СТЕП як простір історії, як рельєф української душі. І враз наче подаленіли п'янкі рослинноповітряні появи-сплески мазків. Танок руки змінився розгонистим РУХОМ ЛАДУВАННЯ. Вповні означилася потреба великих форматів. Так само, як і досі, Стас малював і писав лише з натури, але кожен пейзаж, привезений зі степу, замість аля-прімної настроєвості, був насичений концентрованою снагою гарту. Слово «насичений» -- провідник до ряду влучних відлунь. У НАСИЧЕНОМУ розчині прагнень зароджувались і зростали кристали нової образності. Тож саме пластикою кристалічних побудов озвалися тогочасні Стасові образи степу. Жага конструктивності, прагнення дати раду всьому подрібнено-млявому, зневірено-знеформленому в житті людських чуттів, у новітній «українській дупт» породили цю урочу монументальність побудов, рішучу вугластіть обрисів, передзвони карбованих ритмів. Стас ніби прийняв виклик часу, впізнав «суворість знаків» у тому просторі, де зір млосного лірика розфокусувався в традиційній «м'якості пагорбів».
Степові краєвиди тієї доби явлено переважно у вертикальних композиціях, не надто характерних для Стаса в подальшому творенні пейзажів. Але то була пора духовного вибору, коли людина важить і долом, і небом своїх бажань, усвідомлюючи, що всі їі практичні вчинки відтепер підпорядковуватимуться горішній меті. Чи не тому і земля, і дерева, і небона цих краєвидах мовби виплекано з одного матеріалу -- доволі твердого, щільно-надійного і кристалічно-досконалого? Тут вільно зростати новим побудовам, але годі уявити драглі потаємних вагань.
У трибарвному чорно-біло-вохристому краєвиді з дорогою, що пружним зигзагом перетинає пагорб, чуємо гомін величної драми пошуку. Форми переднього плану, ніби сповнені начиння самодостатнього експресіонізму, виявляють цілковиту сумірність з образами впізнаваної місцевості у просторовому розвитку. Водночас це твір послідовно концептуальний. У неспокої зламів, у надрах першопоштовхів прокидається «спогад» про архаїчний орнамент. З тяжкого боріння постає ясність принципу, несхибність ритму, аотже-- можливість відгуків, передумови рівноваги. Стас сміливо узгоджує різновагомі маси, організує напрямок погляду й передбачає поступове підсилення його руху. Фрагменти -- «уламки» єдиного шляху, зрешітою, набувають цілісності у підйомі на гору - крутому, але благословенно вільному. Той прямовисний вигин-зигзаг знов озивається мотивом первинно заданого орнаменту так само, як усі воістину дерзновенні поривання мають виростати з генези виробленого напрямку. Понад горою -- небо: не плином легких хмаринок, а гордою вартою брил. «Камінням звучать і тривають, як камінь» (Є. Маланюк).
«Кристалічна композиція «ДЕРЕВА НА ГОРБІ» також наснажена духом мужнього сходження, виборювання, долання. Єдиний моноліт, гранчасто поділений на щаблі, складають і хвилі річки в основі цієї несхитної побудови, і схил пагорба з умовно ограненими «постатями» очеретів при березі, і дерева з кронами-римами до форми гори, і саме небо з карбами великих зрушень.. |
Здається, поштовхи небуденної радості породили фактуру краєвиду з тополями при дорозі. Між тим, у розмові, замість «зрадіти», Стас здебільшого мовив «звеселитися». Певно, вважав це слово виразнішим, а можливо, ближчим до «весілля серця» Сковороди -- митця, уподобаного ним змалку. «ТОПОЛЯ» -- це не «відтворення пейзажного мотиву», а захоплений вигук: «Іду!» -- на той поклик, що його вчувають не вухами, а серцем. Відкрилося, озвалося, настало. Саме повітря двигтить тектонічними зламами буття. Білі прожилки подряпин на масивах широких мазків немов оприявнюють текстуру невидимих крил над кременистим шляхом. Тополю теж уподібнено до величезного крила, а чи колеса, який зродився з самої плоті землі і доростає до крил горішніх. «Сум росте, мов колос», -- Стас любив цю поезію П. Тичини, виспівану Галею та Лесею Тельнюк. Але «колос» його тополі росте не сумом, а громом розколин:
В моїм серці 1 бурі, 1 грози,
й рокотання -- ридання бандур.
Колорит «Тополі» -- складний, умовний, утворений полисками ясних барв у «пітканні», водночас зібраний наскрізною основою темно-синього. Такий колорит та «пернатий» мазок з пробілями панують у кількох малярських Стасових творах того періоду. Поміж них і міський пейзаж з хідниками старого парадного, і портрет сестри Дани, сповнений загадкової експресії, і трифігурна композиція «Жінки», де цілком прозаїчний мотив -- нарізування фруктів - - явлено як сувору матерію, як «творення з темряви», викрешування
живого вогню у колі пори Стас дещо «примпряв» на себе виражальні засоби
Ізана Димитрова -- - і ом | болгарського художника, як його " ЖКетварі» -- женці
в облозі і клекотом барвної магми. Ці картини просто вбирали синові ОЧІ, буянням малярських 1 | єднання з Майсторою- Майстром прийшло до Стаса у стихії палючого степу. Здавалося, що одного дня вони мовби повернулися з етюдів 1 відтоді наче показували одне одному свої набутки. Це тривало не надто довго: Стас волів цілком самостійно шукати свої шляхи поміж крилами степових тополь.
втаємничених. Пам'ятаю, тієї Майстра. Не так відомі портрети напруги і спеки чарували мого хлопчика
і його смішив мій острах перед таким пристрастей. Так чи інак, а
Водночас відбувалось нове повернення до образів
саду, рідної вулиці -- немовби на тлі степових вражень, у ритмах кремаінного кресання-ка рбування. Ідеться про чорно-біле «вутласте» малювання тушшю на папері. Пафосом напруженого здіймання перейнято ці роботи юного Стаса. Швидко 1 непомильно, одним віддихом він творив складні, на диво врівноважені композиції. Давалися взнаки уроки компонування, майстерно ведені в училищі викладачем Григорієм Чернетою, та здорова культура бачення, зроду властива моєму синові. Ці твори народжувалися поза жодними впливами, оприявнюючи палкий пульс почуттів та послідовний аналіз, висновування єдиної нитки -- мети поступу. Тієї літньої пори у перервах поміж малюванням Стас, коли не майстрував щось у нашому напівселянському господа рстві, то гортав репродукції Г. Нарбута -- завжди з усміхом органічного задоволення. Так само пестив поглядом книжечку з малюнками Конончука або всоте перечитував «Енеїду» Котляревського з ілюстраціями Базилевича. Пе-
ребуваючи в аурі видатних графіків, він, проте,
цілком незалежно від тих тяжінь творив тоді дещо, на
мою думку, виняткове. |
Трійко дерев ривками могутніх зусиль підносить-підважує одну-триєдину крону. Тут немає місця спокійному поступальному рухові, вільному розпросторенню-розвиванню. Три стовбури наче затиснуто поміж
двома бриластими масивами. Гілля не РОСТЕ, а героі-
чно ТРИВАЄ, вже по зламах випручується з пасток, тяжко й уперто вертається до призначеної мети. Спершу здається, що лише обриси дерев натякають на життєву реалістичність композиції: долішня 11 Частина ніби існує в образних вимірах нефігуративності, самовито експресивної виражальності. Та вже друта хвиля уваги відкриває цілком впізнавану основу пейзажного мотиву: рядок штахетів, білу постать песика. Це наше подвір'я з його буденними реаліями, вшанованими Стасовою перепусткою до світу мужніх сповідей та драматичних пошуків.
На програмове завдання «пейзаж зі стафажною постаттю» Стас відповів зливою «кристалічно-монументальної» графіки. Не грайливі й не химерні, а позитивно-вольові імпульси його уяви віднаходили в кожній миті життя ритми і знаки ЗАКОНУ, ладу. Те велике завзяття відкривача, художника у змові з самим єством природи -- породило особливий, сказати 6, теплопатетичний стрій його «вуличних» композицій. Там, де з'являється маленька постать, скелі дерев, ці генератори космічної снаги, сурми горішніх передчуттів -- раптом виявляють пластичну прихильність до людини, зводять над нею склепіння крон, захищають живими арками-оберегами. Постать сприймається не у реальних, а у сутнісних масштабах: вертикалі дерев перевершують усі межі уявлень про висоту рослин. Дерева сумірні не з анатомічними параметрами людини, а з величними пориваннями природних сил як витвори, викиди бурхливого натхнення землі. Далеко у перспективі вулиці -- дрібний значок постаті. Але ближчі дерева уже лаштуються зустріти людину. Таким чином, як завжди, у Стасових творах енергія взаємин зі світом стає явною, матеріалізується у самій пластичній динаміці побудов. Дбаючи про життєвість картин, враження присутності-причетності, автор водночас у межах реалістичних обрисів являє зони суто абстрактної образності. Здебільшого це «бази» крон. У краєвиді з умовною вербою таких оаз дві: перша -- ліворуч угорі, понад дахами. Це насичений осередок вутласто-рухливих плям, струнко-делікатних фібрів-сполучників, таємничих проривів поміж зигзагами траєкторій. Такі напружені сполуки контрастів десь на денці своїх бурхливих джерел відчувають теплий дотик декоративності, просту ходу «бігунця».
Друга зона самодостатньої виразності -- праворуч. Крутий вигин дерева-арки стає оправою для цяточки постаті. Чи то є коси верби, а чи фантастично велике зело -- умовним пісенним образом «лист широкий». Піднісшися рослинною одностайністю вертикалей, відтак утворивши вишукане склепіння, ті дивовижні пагони набирають нової, активнішої характерності, коли вертаються додолу друтим кінцем дути. Це вже наче інша субстанція: різко огранені площини бринять жагою перетворень. Зірчасті промені встеляють шлях: ЛЮДИНА ЙДЕ Дві крони -- дві реакції на яву
людини. Маленька постать -- і незліченність виявів життя.
У рамках виконання суто навчальних вправ першого курсу училища п'ятнадцятирічний Стас, на мою думку, відкриває своєрідний «ефект поставання» Уперше це виявилося під час роботи над натюрмортом, який мав бути збагачений пейзажним мотивом зі стафажем. Тривалий час компонування не вдавалося Ї хоча ескізи вражали своєю красою, Стас відкидав їх, «бо повинно бути ще щось понад цим». Я знала, що син мав на увазі. Він шукав такого зв'язку компонеятів, який би образно моделював закономірні взаємини на різних рівнях життя. Нарешті те «щось» утілилося
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
