Сторінка · с. 12сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №60 за 1999 рік
Слово Просвіти, №60 за 1999 рік
- оте "Й
Б Р Р о, Ро - їв
нрав ми полон пішов», як згадували пізніше т окуч. 7-11 зі , 1998 рік; ч. 1-3,5ц. р очевидці тих подій. Тр ВИ р З / Чорне тавро «татарського лихе? ЗТ оці ЗБАТОвА У Дх ЗО м | со тяжіло Над Поморянами У пізніше: один з найбільших нападів на містечко відбувся вже за королювання Яна
Собєського (до речі, власника По-
жі
За мальовничій Золочівщині, над лося тя Поморян перш за все зміною
й вті - - - Ї «Р. з Танки Ж є Я ок . |
ків: 1620 року містечко, що наало тоді всього 150 дворів (до та-
й А с
е"| - -
а З
ри
стало ще в ХІМ столітті це невелике (кого зубожіння міщан спричинився 1щморян), у 1675 році. Щоб якого ООо, відоме І СВОЇМ СтТа| зовинн м - черговий татарський напад, що відбув- | Ліпшити добробут міщан, король ви" Ап Р ьо еф З сомів жа м ; . -
дав 1676 року новий привілей про звільнення їх від податків, а 22 серпня 1684 року підтвердив магдебурзьке право. Тоді ж Поморяни одержали герб із зображенням свого святого
ньою ся 1607 року), перейшло до власності
- - чо
ротьбою з татарськи ли нападника-родини Собєських. Спольщені «руські ВмІЛІСТЮ Т тей іні ху майстрів-ре-- шляхтичі Собки», що, за словами літопе ази й повір'я писця Самійла Величка, «задля тим-
часової честі й мирської слави відки-
ща дії жо ії р а й і
о
ПЕТ УА РОД ро ри ВЕ рровані у його простій і водноничій назві -- Поморяни... чили документи кінця ХУ сто-
ода Пор СК а 1 о ЗІГ ве зн пні а : РА ад -- ож і ри ссліття, Поморянський замок було зас-
НИ || мовано в середині ХІМ століття шлях- «цій і тичем Миколаєм Свинкою. На жаль, | | вірогідність цих свідчень не є незапе-
-
ХІХ століття містечко,
речною, але відомо принаймні те, що нм
століттям пізніше власником села Пошнули благочестя, стали ляхами й на-покровителя -- пророка Івана Пред- Наприкінці повіту Ко-
моряни в Руському воєводстві був наз звалися Собєськими», ревно взялися течі -- на блакитному тлі. Вісьмома приписане до 29 6 ролівства Галичини, мало ороварню,
роками пізніше було поновлено й право на вільну торгівлю.
Але мало втіхи від цих королівських привілеїв було українським міщанам: Знову звернемося до рядків літопису Величка: «Багато цей король справив за свого панування славних справ, але тим єдиним заслужив собі безконечне безчестя, що виявив себе таємним і політичним переслідувачем благочестивої руської віри, супроти прав та конституцій давніх своїх попередників, князів та королів польських...»
У середині ХМІЇ століття Поморяни, як і інші галицькі маєтки Собєських, перебрали князі Радзивілли, а 1765 року -- графи Прушинські. Уже в ХІХ столітті нащадок цього роду Еразм Прушинський заснував у містечку бібліотеку й музей із багатими колекціями монет і рукописів, відреставруни: вав замок.
за поширення в місті католицької віри. Було навернено до католицтва численні громади аріян та кальвіністів, побудовано 1633 року дерев'яний костьол (пізніше, 1691 року, на його млісці Зз'явився кам'яний храм). При костьолі було засновано також притулок для старих людей. Зміцнили Собеські и заснований їхніми попередниками в ХМ! столітті замок. Але ці заходи власників-католиків не злякали впертих, відданих предківським звичаям «русинів»: у тому ж ХМІЇ столітті в Гіоморянах з'явилася дерев'яна українська церква, що збереглася до наших днів. Двічі, у 1648 та 1655 роках, облягали Поморяни українські козаки під проводом Богдана Хмельницького. 1653 року до містечка знову вдерли-
ся татари: хитромудрі міщани зуміли
щадок цього шляхтича -- Ян Свинка. Саме на його прохання король Казимир ІМ видав 1456 року привілей, яким дарував селу права містечка й призначав щотижневі торги. Вже перші десятиліття міського побуту Поморян позначилися неспокоєм: 1489 року молоде місто зазнало татарського нападу.
Тодіж, наприкінці ХУ століття, Поморяни одержала в посаг дочка Яна Свинки Анна Сєнінська. Її нащадки Ян та Вікторин Сєнінські домоглися 1504 року від короля Олександра надання містечку магдебурзького права. В Поморянах з'явилися ратуша й лава -- міський суд. Пізніше це право підтверджувалося в 1552, 1569, 1584 роках. М Міщанам було дозволено торгувати ЛЮ «всіляким крамом» на тижневих тор- | гах і двох річних ярмарках. перепинити їхній напад, спустивши воду
Буремне ХМУІЇ століття ознаменувана греблі, і - - «хто не потонув, той у
тартак, аптеку, двокласну школу з польською й українською мовами навчання. В Поморянах працювало близько 40 кустарів-ремісників, серед яких були шевці, кушніри, ковалі, кравці ! навіть один слю-
три млини,
сар-механік. Закінчити розповідь пре минуле По-
морян хочеться дотепними словами відомого письменника-гу мористе Осипа Маковея: «Тихо так, немовби місто
й не було таке стародавнє та славне. Бо ви, може, йне чували, але се стоїть 7)
в усіх учених книжках, що наше місто не яке-будь...» Ці жартівливі роздуми цілком могли б стосуватися и минулого містечка над Золотою Липою -- нинішнього селища міського типу Золочівського району Львівщи-
кали гончарі переважно в передмісті, відомому серед народу як «Бір». Працювали також бондарі, ситники, ложкарі, декілька стельмахів: лісисті околиці містечка щедро дарували їм міцну деревину. Єдиною фабрикою в Сасові була заснована 1865 року папірня, що виробляла пакувальний та цигарковий пагір.
Колишню славу фортеці на татарському шляху зберігали хіба що сліди і) від замкових валів на горі, прозваному мешканцями Сасова «Ї ородиськом». «На тій горі, вкритій лісом, СТОЇТЬ кілька хат ії видно сліди валів...» -- зазначали наприкінці минулого століття польські краєзнавці.
Однак насправді Сасів не забув своє! минувшини. | досі височіє в селі чудова церква святого Миколи, побудова-
тогочасний польський король І власник містечка Ян Собєський був змушений видати для сасівських міщан привілей про поновлення їхніх давніх прав і вольностей.
Загалом пам'ять про Яна Собєського, переважно серед місцевої шляхти, зберігалася в Сасові досить довго. Так, одна з криниць на околиці містечка дістала назву «криниці Собєського», оскільки, за легендою, король колись пив із неї воду. Так само і в костьолі зберігалася бля-
звичаєм, дістало своє ім'я Й містечко над Бугом -- маєтність Даниловичів. У привілеї 1615 року новозасноване місто визначалося як оборонний форпост на шляху «наїздів ворожих», тобто частих у ХМ--ХМІЇ століттях татарських нападів. Міщани звільнялися начотири роки від податків, діставали право на тижневі торги по середах і суботах і на три річні ярмарки -- у дні святого Станіслава, Архистратига Михаїла й Миколи Чудотворця. Само собою зрозуміло, що гер-
слАсСстЬь
Й
/
| знову перед нами Золочівщина -- тепер уже долина повноводого, швидкоплинного Західного Бугу. Невеличке село з химерною, немовби чужоземною назвою -- Сасів. А ось рядки з привілею короля Сигізмунда Ії 1615 року, яким руському воєводі Янові Даниловичу було дозволено «на місці свого дідичного села Коморова» заснувати укріплене містечко, що перебрало назву від родового герба свого власника...
Угорський шляхетський герб під назвою «Сас» із зображенням стріли, зопотого півмісяця й двох золотих зірок на блакитному тлі з'явився в Галичині, за словами польського хроніста Длугоша, ще «за руських князів». Приніс його сюди Стефан Венгрин, син марамороського воєводи Саса. Нащадками Стефана, як говорить легенда, були десятки дрібних українських шляхетських родин, серед яких відомі Даниловичі, Кульчицькі, Крушельницькі, Яворські, Турецькі, Комарницькі. Від цього герба, за давнім
і чн | -
рр ЧЕРВЕНЬ, ЧИСЛО 6 (60), 1999 РІК «г
бом містечка ставав родовий герб його власників Даниловичів -- згаданий «Сас».
Уже наступного десятиліття в Сасові з'явилися перші храми -- заснований Яном Даниловичем 1628 року костьол і дерев'яна Преображенська церква. Почали працювати ремісники -- бондарі, ложкарі, ткачі, ковалі. Жваво велася торівля різним крамом і харчами, особливо медом і рибою.
1637 року дочка Даниловича Теофіля, одружившися з нащадком відОмої вже нам родини Собєських, белзьким воєводою Якубом, дістала в посаг Сасів. Колишні «Собки» додали до своїх величезних маєтностей ще одне місто. Новими власник Сасова видав тогочасному міському війтові, Себастіяну Буйновському, привілей на «доживотнє» війтівство.
Як 1 Поморяни, Сасів протягом ХМІЇ століття не раз потерпав від татарських нападів. Так само тяжко зачепив | містечко / великий як і для Поморян,
році. Так само,
напад кримських зайд на Галичину у 1675
шана «карнавка Собеського» з родовим гербом та вензелем цього монарха. Чи не подібні перекази мав на увазі знову-таки Осип Маковей, жартуючи в одному Зі СВОЇХ ОПОВІдань: «Тут у нас польський король Ян Собєський танцював із ковалихою! Не знаю вже, як вам сказати -- чи молода вона була, ся ковалиха, чи стара; але, здається -- молода ! гарна, інакше не полакомився б король...»
Тим часом у ХМІЇЇ столітті Сасів, подібно до Жовкви, Поморян, Озерної та інших маєтків Собєських у Галичині, перейшов до їхніх спадкоємців князів Радзивіллів, а у ХІХ столітті -- до іншого магнатського роду, графів Старженських. На том час містечко було зараховано до Золочівської округи, а з 1867 року -- до Золочівського повіту Королівства Галичини.
Непридатні до рільництва землі змушували мешканців Сасова шукати собі заробітку з ремесел і торгівлі. Особливу славу мали сасівські гончарі, що з великим прибутком продавали на ярмарках свої вироби. Меш-
на 1731 року. До церкви було перенесено з іншого храму давнішми, змайстрований ще 1681 року в Жовкві іконостас, якими розписував уславлений український іконописець Іван Руткович. Роботи його були окрасою храмів Жовкви, Потелича, Волі-Висоцької, Волиці-Деревлянської, Вижлова та інших містечок і сіл. Один з шедеврів майстра -- «Перенесення мощів святого Миколи» -- прикрашав саме іконостас сасівської церкви. "Давно вже забуто в Сасові оповідки про «криницю Собєського» чи королівську карнавку в костьолі. Але м досі ще радують око чудові ікони мамстра Івана Рутковича в стародавнім Миколаївській церкві, немовби співаючи хвалу невмирущості українського духу, що переживає навали всіх напасників ії зайд, що доносить істин-
чу красу народної душі до далеких нащадків.
Володимир ПАНЧЕНКО, аспірамт кафедри архівозмавства | Київського маціомальмого Уміверсмитету імені ТТ. Шевчемка
ее ОЇ і
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
