Сторінка · с. 16сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №60 за 1999 рік
Слово Просвіти, №60 за 1999 рік
й, І РР а ї- Р еЙьнй в. -"незтт ь-
- -- - двопоперхові будинки - - вілли, | з другої була колишня промислова виставка з десятком великих павільйонів, які правили за склади трофеїв. Будинок Франка вінчав собою гору, і з-від нього вулиця вирівнювалася: глянути вдаль іноді як осліпнути. Лискуча тесана бруківка сліпить, бо кінчиться величезним золотим колесом. Сонце сідало, вгрузаючи в землю. А коли золотисте розплавлене шумовиння щезало, виявляється -- на цілій вулиці нікого. Один чоловік у замусленому комбінезоні з лискучою тичкою й пальником на тонптому кінці переходить від ліхтаря до ліхтаря, з одного боку вулиці на другий, вводить в отвір у склі жевріючий вогник і тримає, поки розгоряється вогонь. ідучи убік центру, лишає за собою два ряди мінкого голубого світла. Коли його нестало? Коли замінили газові ліхтарі електрични- 5 ми? І не пригадати. Та стрінути ще. пальника було сигналом поек спашати. Попереду іще був величенький шмат передмістя з че йо иого приміською станцією залізниці, костелом, благенькою дорогою повз живопліт іподрому до входу на трибуни. Нарешті дорога кінчалася гранітним пам'ятником жовнірам, біло-чорним тесаним муром у два зрости людини, на чільному боці якого, до міста, золотими польськими літерами була викарбувана вдячність живих до почивших. Запліччя пам'ятника межувало їз привіллям горбів з хуторами, самі тільки стежки-топтяниці, аж по обрій, по смужку лісу. Ліворуч, за невеличкою фабрикою й садом стояв останній дім міста. Якби повз пам'ятник жовнрам не ходили до роботи німецькі полонені, могло здатися, пам'ятник стояв тільки для тих, хто обжив останнє львівське житло.
Полонені будували бокову гілку залізниці до лісу, до танкоремонтного заводу. Будували і збудували. І відпустили їх. живих -- жити. Упав пам'ятник. Його підірвали вночі, розметавши на окремі брили, але й вони виявилися заважкими, щоб "с глаз долой"'». Зосталися заростати травою, тхнути людським, яке, звісно ж, не заба рилося знайтись у місцях, що хоч якось давали схрон від людсь-
вот
«Слово Просвіти» || Засновник -- "Всеукраї їнське товариство «Просвіта» | мені Тараса Шевченка,
г Реєстраційне свідоцтво |
Ле 1007 від 16.03.1993 р. Головний редактор
Любов Голота
ТИВ : вулицю тут із однієї фону обставили нечисленні
Ленінград... Дружина та її сестра, жінки з
"і Юля
кого ока, коли притискало нестерпно. Золото людське з роками все менше й менш скидалося на колір літер. Сьогодні, коли по Європі доводиться бачити щось подібне з пам'ятниками й надгробками наших почивших, з гіркотою згадується -- ми це робили першими! Трамвайчик востаннє зупинився перед горою і, дзенькнувши, поповз уперед. Пасажири сиділи у вагончику на двох довгих, уздовж усього салону, дерев'яних лавах, сиділи лицем до лиця. Не маючи що робити, поглядали туди-сюди... Шлічний молодий пан у розкішному капелюсі амарантового кольору, високий, під два метри, років тридцяти, танцював на задньому майданчику: то оглядав подорожніх, а то ставав груддю до скла і прикіпав великими блис-
кучими очима до дійства, що розгорталося. Був жовтень 1939-го. Пан
щойно приїхав з Москви, що зоветься одразу подивитися. Був він кінодраматургом, був не без успіху, -- дослідив і написав фільм про Кірова. Окрилений успіхом і можливостями, просто не міг не читати історію з перших рук. Михайло Юрович Блейман уперше у щойно приєднаному Львові. Їде звідкись-кудись, разом із усіма. Раптом йому здається, трамвайчик застиг на одному місці, а місто, ростучи мов на дріжжах, прокручується, одкривається по небо, по Високий Замок.
Мить переносить думкою в квартира Кірова.
Ко Й іній с-г
| іджів застудраї ЧАЙНОЮ ОМ газети і надієлані рукопяси те повертас. Залишає за | собою право релагування та скорочення текстів. тео ПН
Комп'ютерна верстка -- Грина Шевчук
з улица трати в ційним Ва сь В т и М
- ни ОТ і он ктів, м -
4 тиск А
болем утрати, зустрічають коло порога. Запрошують пройти.. Світлиця, відремонтована наполовину. Дружина оповідала: він завжди відпочивав тут, полюючи чи на риболовлі, тобто у вихідні, день чи два. А тут приїздить із Москви й сповіщає, що їде на цілий місяць, іде до Сталіна, на Мацесту, на його дачу. Ну, ми й розтіяли ремонт. Та не минуло й десяти днів, як Сергій Миронович повернувся. Посварилися. Любонь, там усе й сталося.. Вічний тягар на душу! У фільмі «Великий гражданин» не могло бути й натяку на щось подібне..
Трамвайчик наче стоїть, чудесне місто для митців і вчених, яким видавався Львів, полонить душу назавжди і не знати чим. «Пане?» -- «Пані?» -- очі зустрічаються і починаєш розуміти, що потрібно посторонитися. Посторонитися від виходу попри те, що до зупинки, як до чипка гори, іще і не знати скільки. Та не поступитися просто годі! Притримуючи капелюшок із п'юрком, пані стає на нижню сходинку, заносить над бруківкою праву ногу! і граціозно, плавно сходить на ходу. «Дякую, пане!» А той пан у силу свого віку просто не міг не сподіяти чогось подібного. Спустившись, заніс правицю, і ось 1 він стоїть на бруківці. Що далі? Виявилося, по той бік вулиці гайок не гайок, і сквер не такий. Кілька старих дерев із корою чорненого срібла, таких ні у Москві, ні в Ленінграді. Кілька буків. Бути поруч і не піти вклонитися?
Р З
й Р
ч
кт.
зай -л
Слова
одна а В 1206.
Видрукувано з готових фотофо
кан дано я анна ак: икажнівнк деаанннннннянечання
нн З, і її
ес
Мальовниче, сказати б, ритуально здіймаючи новенького капелюха, Михайло Юбрович робить іще кілька кроків, дивиться на землю, потім -- У небо. Очі звужуються, брови сходяться над переніссям. Що воно? Де він? Земля усипана єгипетськими пірамідами! золотими трикутниками, впольованими коронами старих дерев у небесах всесвіту?! Мелодія? Мелодія скрипки? Посеред дня, вірніш просто посеред вулиці? Простеживши за звуком, побачив сивого чоловіка на чіпку, котрий стояв спиною до трамвайних колій 1 грав на сонце... Засміявшись, вдоволений 1 не знати з чого, пішов геть.
Восени 1965 року мене було зараховано слухачем Вищих сценарних курсів по майстерні Михайла Блеймана. Сивочолий великий стариня, дуже схожий до Мао-Цзедуна, пересвідчившись, що я є я, що я зі Львова, пригадав, що був у Львові до війни двічі. Одразу. І наприкінці сорокового, тобто трохи більше ніж через рік. Що сталося? Що з людьми?! «Я не упізнав міста!» -- «Що сталося? Що поробили, те й сталося!» -- була моя відповідь. Уважні великі очі оглядали прискіпливо, вареник вуха злегка подався уперед, щоби краще чути. «Ти любиці вулицю... іде догори повз Стрийський парк і буки, повз горішки лядські-Єгипетські?» Цілком певно можна було ствердити, м о я вулиця. Трохи вище буків вигинався підмурівок вілли маршала Конєва, навскіс навпроти дім притжджого генерала, будинок Івана Франка 1 далі, де вулиця розпростується, самі тільки генерали й полковники. «Правда?» -- «Му-гу. В останньому домі жили аж два генерали. Один на нижньому, другий на верхньому поверсі». Старий ди- ВИвСя Й МмОВвчав. Щоб не западала зрадлива тиша, я продовжив: «Ці двоє крайні генерали, мабуть, мелен'н пі значні? », Великі очі майстра стали дуже смутними. Врешті він сказав: «Ну, гаразд. Ати.. ти сам, що ти будепі писати?» -- «Та що ж.» і жестом окреслив
підмурівок
будинку Конєва, що міняв на-
з
оласиВ тел. 228-01-30.
т
Наклад 3000.
ні о дан
- тежжнинио 0 рюженнеяо
«й оо - ша»
прямок дороги. Очі посвітліша- «Гаразд, Фільм Желакявічуса не лякає?» -- «НІ, бо там якраз і немає-» і повторив жест. Кругляк підмурівка, курси, замінив напрямок дороги, забравши Львів, здавалося б, назавжди. З Москви я був спрямований до Києва. Ї живучи тут, читаючи Фейхтвангера, раптом натрапив на його пророцтво: країна, з якої почався ісход, приречена! Спершу подумало- «Невже?» Євреї полишали Радянський Союз масово. І тут ізнов запручався Львів. Львів той, який не міг належати не лише Блейману, а й мені. Львів. який за кілька місяців до кінця тієї нескінченної бойні чув, що прорік в урочну годину незвичний чоловік, кінчаючи приготування до переселення у світ кращий. Уже було вирізнено спадкоємця. Щоб сховати його, було вручено звичайну грушову палицю, а не дорогоцінний посох поводиря народу. двоє вищих офіцерів попросили аудієнції. Прийшли. Один без ноги. Другий без руки. А втім молоді й радісні, адже з них гідуть подальші львів'яни. Їм жити.. все хилилося до перемоги, кінця бойні. І не тішило мудрого, адже він знав, скінчиться одне, то почнеться друте-- найгірше для його церкви. Година зустрічі пройшла мов Принесли митрополичі дари. І тут обдарував він відвідувачів словом І то таким, яке передали вони і своїм нащадкам: «Ви зажили перемоги. -- Офшщери осяялись, мовляв, шце ні, ні! Рівний голос, який не похитнути, повторив своє: - - Ви зажили перемоги, гіркішої від отрути!». Де-де шце той ісход, де літачок Руста. Андрей Шептицький
МИТЬ.
прозрівав те, що мало настати з розбещення перемогою
З
Просвіти»: 252001, Київ-ї 1 ці, 8. Всеукраїнське товариство «Просвіта»
рм на ог «Мреса Ук раїни»
осли що ові ьо ьо з о Зоб А ето т реч ВВ У
т СО ДГ
Лувр «вкттініЛииб. сашьь:
пагио
«Ева: ТОФУ | мо.
втжщ воша ше."
ра срвоь тео |і
ориветЯа з іо заісн ьщ кзівс аз оаваї:сг вачьсоогаргоіавоо оог г»
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
