ВІД ПЕРШОЇ ОСОБИ · с. 10сторінка оригіналу ↗
НАЦІОНАЛЬНА ДУХОВНІСТЬ — СИЛА ДЕРЖАВИ
Слово Просвіти, №66 за 1999 рік
Готуючи до друку це число «СП», редакція газети звернулася до свого шанованого автора, Олеся Панасовича Силина — патріарха української інтелігенції, ветерана воєн, заслуженого архітектора України, заслуженого діяча культури України, головного експерта Всеукраїнського фонду по відтворенню пам’яток імені Олеся Гончара. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю, проведене кореспондентом «Слова Просвіти».
— Ваше бачення ролі національнодуховної спадщини для кожного народу і всього людства? — Високе почуття духовності і потреба у творчості властиве лише людині, і воно відрізняє її від будь-якої іншої живої істоти. Духовність є національно-історичною категорією, втіленою в пам’ятки історії та культури. Вони містять у собі аромат давно минулої старовини, пізнання її, а також естетизм, відчуття краси, творчість наших дідів-прадідів. Нашу причетність до свого древнього українського роду. Це і викликає почуття гордості за свій народ, любов до нього, до своєї рідної землі, своєї мови, звичаїв, традицій. Тобто того, що зветься благородним словом — ПАТ- РІОТИЗМ. Це синівське почуття національної єдності зрощує в нас відданість Батьківщині. Саме це і становить нездоланну силу нашого роду, народу, нації, держави. Силу, спроможну змагатися за свою Батьківщину, наш народ. А за потребою, захищати їх до самопожертовності. І той народ є тим більш визнаний у світі, на землі якого більше збереглося національно-духовної спадщини, тобто пам’яток історії та культури. Особливо ж МАТЕРІАЛІЗОВАНИХ. Серед них пам’яток: архітектури і містобудування, монументального живопису і скульптури, археології, охоронного ландшафту тощо. А вони гинуть безповортно і непоправно. Національна свідомість і цивілізованість народу визначається також тим, як він дбає про свою національно-духовну спадщину. А світова спільнота тепер пильнує вже і пам’ятки будь-якого народу. Особливо ж духовну спадщину тих країн, які зазнали втрат від воєн чи геноциду, тобто свідомого нищення їхніх національних пам’яток. А саме серед таких стражденних країн здавна є і Україна. Тому нашим громадянським обов’язком є всіляко дбати про охорону і збереження нашої національно-духовної спадщини, її широкої популяризації серед народу України та за її межами. — Як Ви вважаєте, яка доля духовної спадщини України, зокрема епохи Київської України-Руси? — Наш народ належить до середземноморської родини, а отже, — античної культури. Наша Трипільська культура сягає шеститисячоліття, тобто до часів ранніх фараонів Єгипту і Вавилону. Та, на жаль, у силу історичних обставин, вона мало досліджена і ми не знаємо або не досить знаємо її. Це тому, що дослідженню українського минулого наперепоні були влада як російської імперії, так і тоталітарного режиму з 1917 року. А саме нашому народові випала надтяжка доля споконвічного покордоння поміж осідлою Європою та тією частиною Азії, що була ординсько-кочовою. Тому наш народ змушений був стати воїном-покордонником, а Україна-Русь — богатирською заставою Західної Європи, захисником її народів і культур. А натомість протягом багатьох століть численні і безперервні різноплеменні ординські навали завдавали Україні непоправних втрат. На нашій землі лишалися руїни та згарища. Масово гинули витвори культури наших пращурів. До того ж, дивогідні архітектурні споруди — пам’ятки нашого народу — були дуже вразливі. Вони зводилися з нетривкого матеріалу — дерева, який був тут місцевим матеріалом. Отже, навіть за історично сприятливих умов могли б зберегтися лише муровані споруди, переважно храми. Однак вони були поодинокі та й ті значною мірою зазнали ворожої руйнації. Проте чимало з них усе ж уціліло від ординських навал навіть з часів Київської Руси. Їх злочинно доконали інші вороги. Пізніше так звані «цивілізовані». Ними вже стали і радянські «ординці». — Яким було ставлення до української національної спадщини за кілька століть царського, а затим — імперського панування Росії? — Наш народ — творець і працелюб. Він творив навіть за незбагненних умов безконечних лихоліть. Однак масово гинули наші по-справжньому унікальні пам’ятки історії та культури і в наступні віки. І навіть більш масово, як за віки ординських кочовиків. Але тепер уже свідомо-злочинних акцій наших агресивних сусідніх держав і щонайбільш — від російсько-імперського шовінізму, так званого «єдинокровного» та «єдиновірного брата». Все українське протягом століть було принижено і навіть заборонено. Притім цинічно відверто, під облудним гаслом, що нічого українського «не было, нет и не может быть». І все це на високодержавному рівні офіційними циркулярами та актами. Заборонені були в архітектурі навіть національні форми і стилі. Зокрема славетне своєю ошатністю українське бароко. Натомість адміністративно-силовими засобами запроваджувався як неодмінний, казенний, ампір, так званий «русский классицизм», а пізніше — псевдо-візантійський стиль «аля-рюс». Хоч зрозуміло, що архітектурні форми кожного народу створюються не наказами, а об’єктивними природними чинниками. Всі ці акції чинилися за вказівками правлячого імперією Сенату, а в храмах — з благословення «святійшого» Синоду царської Росії. А в церквах України, з його наказу, обдирали щонайцінніший стародавній живопис з образами світського побуту і особливо образами патронажних благодійників храмів — гетьманів і козацьких старшин. Обідрали живопис навіть Успенського собору Києво-Печерської лаври і натомість їх підмайстер живопису — Верещагін (не баталіст!) помістив свої канонізовані Синодом примітивнобіблійні «мальовила». А на тривалий час будівництва на фінських болотах нової столиці російської імперії Санкт-Петербурга були заборонені в Україні муровані споруди взагалі. Отже, про творення шедеврівпам’яток нашого зодчества не було й мови. Навіть у храмовому будівництві. Так і під час воєн, які російська імперія вела безперервно століттями. Адже їй були потрібні кошти з України на колоніально-завойовницькі авантюри імперії. Тому і не відтворювалися втрачені пам’ятки української архітектури та монументального живопису і не реставровувалися зумисно пошкоджені. Такі акції на тривалий час зупинили поступ національного українського зодчества. Що ж до скульптурного мистецтва, яке збереглося в українських храмах ще з часів язичецьких віків, то воно було піддано царатом анафемі і заборонено ніби «ересь», як і українська мова, якою раніше вели в нас церковні відправи. Назване нами є лише дещиця численних заборон усього того, що було пов’язане з українськими звичаями і мистецтвом, які відбивали нашу історію і культуру. Тобто те, що становить нашу національно-духовну спадщину.
Все це згубно і надовго позначилося на ній і зокрема на храмовому мистецтві. І якщо воно в Україні віками було виповнено людяно-світським, то під тиском тягаря російсько-імперського Синоду воно було викорінене і стало заскорузло-канонічним і аскетично нелюдяним. — А які зміни відбулися щодо української національної спадщини після 1917 року? — Так відбулися і навіть докорінні. Проте тяжкозгубні. Наймонументальніші споруди-пам’ятки зазнали ще більш масової руйнації. Їх перетворювали навіть у своєрідні «кар’єри», з яких добували цеглу і древню плінфу для «новобудов соціалізму». Та найтяжчих утрат зазнали храми, їх нищили тисячами, разом з чудовим монументальним живописом, художнім різьбленням і карбуванням. Хоч їх, принаймні, можна було використати для сучасних світських потреб. То було дике бездумство, а вірніше — замислений злочин. Нищили й інші національні святині. Так, навіть у Києві було знесено кілька будинків, де жив і творив Тарас Шевченко. Серед них і ті, що були на Хрещатику. Гинули і численні споруди та стародавні ансамблі світового значення. Отак і в столиці України. Серед них: Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Микільський військовий, зведений коштом гетьмана Івана Мазепи, храм Пирогощої Богоматері ХІІ ст., Богоявленський собор Києво-Могилянської академії, ансамбль Межигірсько- Спаського монастиря запоріжців, Георгіївський та Ірининський храми і багато іншого. Чимало з них і споруди-пам’ятки епохи Київської Руси. А на місцях знесених древніх споруд-пам’яток зводили безликі будинки. Отак зависла загроза і над залишками Михайлівського Золотоверхого собору. На місці зірваної унікальної пам’ятки початку ХІІ ст. запланували спорудити величезний корпус Центрального комітету Комуністичної партії України, через що і знесли 1936 року цей собор, пам’ятку світового значення. Та не встигли. А наприкінці 1970-х років тут вирішили збудувати грандіозний музей Леніна. З цією метою було проведено навіть поширений конкурс і журі затвердило найзгубніший з цих проектів. Такі злочини були осмислено цілеспрямованими на щонайцінніші національні пам’ятки України та їх ансамблі. А як згубно це позначилося на нашій духовній спадщині в цілому! І, зрозуміло, що таке лиходійство спотворювало історично сформований віками образ наших древніх поселень, їх мальовничий і неповторний силует. Адже пам’ятками є не лише окремі споруди, але і їх ансамблі, комплекси: квартали, вулиці, майдани і навіть райони міст. Проте й вони, як і їх планувальні структури, зазнали непоправних втрат. У цьому показовим є зокрема стародавній центр міста Кам’янця-Подільського, майже цілком знесеного. Так само це позначилося і на неповторному силуеті Києва, де уподовж правобережних круч звищувалися красені-храми від літописних Видубичів аж до козацького Межигір’я та древнього Вишгорода. І нищилося це під офіційним фарисейським гаслом: «Активно вторгаться в поповски-купеческий образ Києва» або «реконструкция»... В такий же спосіб спотворювався першопочаток Києва, його літописний Поділ. Навіть у документах уже 1970—1980-х років він визначався як: «родимое пятно капитализма» або «гнездо феодализма». Його стародавню забудову зносили кварталами всуціль, не оминаючи й споруди-пам’ятки. А на їх місці зводили будинки в чужорідних для Києво- Подолу «стилях». Отак з’явилися там так звані «квартали Розенберга», найменовані іменем їх автора. І нам, науковій громадськості Києва, довелося докласти великих зусиль, щоб припинити цілковите руйнування древнього Києво-Подолу. Згубними для історичної забудови Києва були і генеральні плани так званої його «реконструкції та розбудови», які були опротестовані нами, науковою громадськістю Києва. Хоч уже до цього згубність таких генпланів встигла позначитися на образі нашого древнього міста. Отаке навіть після затвердження міською радою Києва рішення за № 920 від 15.VII.1977 року щодо охоронного історико-архітектурного зонування Києва. А воно передбачало диференційовані охоронні і заповідні зони забудови та зони охоронного ландшафту. Але це рішення першою почала порушувати сама Київська міська рада та її Головне архітектурне управління, очолюване тогочасними головними архітекторами столиці. У 1970-х роках, попри визначальні засади генерального плану, було оголошено всесоюзний конкурс на «реконструкцію» історичної частини Києва — Липок, розташованих у живописному Печерському районі Києва. В конкурсі брали участь проектні інститути Москви і Ленінграда, за розробками яких тут мали всуціль знести близько 800 тисяч квадратних метрів надкапітальної історично сформованої ансамблевої забудови цієї найпрестижнішої частини столиці України. Метою ж цих проектів було створення тут велетенського урядово-адміністративного осередку. При тім, що на Лівобережній частині Києва була вільна від забудови територія і на ній ніяких адміністративних установ. То був злочинний задум нищення образу Києва та ще й за величезних витрат на це. Зазнали втрат і останні два щасливо після війни вцілілі квартали довоєнного Хрещатика, поміж бульваром Тараса Шевченка і вулицею Богдана Хмельницького та майданами Незалежності і Європейським. Притім, що обидва були взяті під охорону держави. А втім і дотепер над останнім уцілілим кварталом старого Хрещатика зависає цілком реальна загроза знесення і забудова його черговими «шедеврами» типу витвору всюдисущого Яна Віга. Як він намагався це вчинити ще в 1983—1984 роках. Хоч Київ уже понадміру «збагатився» такими «дарами», як колишній музей Леніна під «захованою» ним славетною Володимирською гіркою. А ще велетенською, незграбною і гнітюче важкою так званою «аркою дружби російського і українського народів», що візуально зловісно зависла над обрієм Хрещатика. А недоступний для відвідання монумент на «транзитному» майдані Перемоги, сформованому чомусь спорудами виключно комерційного призначення. Цей перелік отаких недолугих споруд столиці завеликий. Проте ще одне з тих «див» не можна оминути увагою. Це велетенський монумент «Матери Родины», зведений на історичній Чайкиній кручі. Він особливо відзначається купецьким несмаком і своєю амбіційно-тенденційною масштабністю. Мета ж цього «витвору» не стільки звеличити Перемогу, скільки такою гіпертрофованою височиною перевершити навіть велику дзвіницю Києво-Печерської лаври. Це відверта ідеологічно-демонстративна диверсія, вчинена в такий єзуїтський спосіб. Та найбільш згубномасовими для нашої національно-духовної спадщини стали дві планові радянські кампанії свідомого нищення пам’яток історії та культури України. Так, на межі 1950-х і 1960-х років спеціальною постановою тогочасного уряду була проведена «ревізія» навіть тієї вкрай обмеженої кількості пам’яток, що до цього перебували під охороною держави. Хай вона була і умовною, оскільки відповідного догляду не було, бо радянська влада про пам’ятки української старовини не дбала. А після виконання цього указу вилу-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
