Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №66 за 1999 рік

16 с. · 35 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ: УРОКИ МИНУЛОГО ДЕСЯТИЛІТТЯ МЕМОРАНДУМ Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка

Темі, яка сформульована в заголовку цього матеріалу, ми присвячуємо нинішнє число «СП». Розмова з головою Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка, народним депутатом України Павлом Мовчаному — про одну з найважливіших підвалин державницького життя — національну ідеологію. — Шановний Павле Михайловичу, незабаром світ вступає у третє тисячоліття Різдва Христового. Весь попередній досвід людства засвідчує, що лише держава національна, оперта на послідовну, добре виважену, чітко сформовану національну ідеологію, спроможна гарантувати своїм громадянам максимум громадянських свобод, убезпечити свій народ від перетворення його, послуговуюся Вашими словами, «на безідейний полігон для випробування химерних економічних безумств»... Ви як політик чи не одним із перших у нововідроджуваній державі сфокусували у новочассі суспільний погляд на цій основоположній для кожного суспільства проблемі, чи не найбільш концентровано вираженій у працях Д. Донцова. Та її, подібне, не почули ті, хто, образно кажучи, мав би впустити її в свої «державні вуха»... Тож у висліді «маємо те, що маємо»... Оглядаючись на прожите незалежницьке десятиліття, що ми, на Вашу думку, за цей час втратили, а що здобули?.. — Суть справи полягає в тому, що в нас не було, здається, жодного сумніву, що ми реалізовуватимемося як державний народ іще п’ять з половиною років тому. І ті, хто використав надзвичайно важливий — для них — структурний зросійщений і російський елемент в Україні для завоювання влади, фактично змінили всі орієнтири національні. Й спекуляції на так званій політичній багатовекторності часто зумовлені лише одним: бажанням продовжувати утримувати свої позиції тепер уже не від імені того російськомовного і зросійщеного елементу, а кланової групи, яка під банальну радянську або пострадянську інтернаціональну ідеологію хоче прибрати до рук весь національний капітал, тобто всю державну власність. І я б почав з державної власності, з тієї прикрої аберації змістової, яка мала місце і в 1994 році, і має місце сьогодні. Якщо ця тенденція продовжуватиметься, то ми можемо говорити вже про надзвичайно серйозну проблему кількох поколінь. Манкуртизація, що мала місце за радянських часів, — не була такою цинічною, як сьогодні. — Той «елемент» чи клан, про який ведеться мова і який «прихватизує» все і вся, уже й насправді вийшов на нові масштаби грабунку, тож його, мабуть, краще іменувати вже не просто російськомовним, як іменували досі, а російськомовним космополітичним чи, без перебільшення, «вселенським». — Безперечно. В таких випадках завжди лише послуговуються і чужою культурою, і чужою ідеологією, і чужою мовою для того, щоби виокремлюватися серед основного масиву національного. Коли це відокремлення стає самодостатнім, тобто їм зручно і вигідно існувати в чужій мові, в чужій культурі, в чужому духові, то, ясна річ, що ми не можемо на державному рівні вести мову про будь-яку національну ідею чи бодай про її часткове втілення, як і про її присутність узагалі. Тоді вже треба говорити про те, що матимемо через чверть століття. Я беру часовий відтинок, чверть століття тому, що таким є оптимальний термін для формування світогляду покоління. Те, що сьогодні маємо в першому класі, і те, що буде вже у вимірі повноти фізичної, — це один часовий проміжок, який фактично і визначає українську перспективу: є ця перспектива чи її немає. І у зв’язку з тим, що я був ініціатором не однієї акції, не одного заходу, починаючи від Всесвітнього форуму чи Конгресу українців... — ...а перед тим був іще поетичний фестиваль «Золотий гомін», на якому вперше на весь голос залунав національний гімн «Ще не вмерла Україна...» — ... починаючи, звісно, і «Золотим гомоном», моїм прагненням було бачити єдиний — цілісний національний організм. Організм, сполучений духовними витоками, духовним взаємопереплетінням, незалежно від того, йдеться про українців Башкирії чи Австралії, Канади чи Естонії, інших країн, де є численні національні групи наших співвітчизників. Якби ми були сполучені єдиною ідеологією, що мала б реалізовуватися на теренах України, то силове поле і українців, і нашої держави було б надзвичайно потужним, а український фактор став би не просто європейським, через наше геополітичне становище, а світовим. Це з огляду на ту велику потугу українську, яка є чи не в усіх куточках планети. Окиньмо зором найближчого сусіда — Російську Федерацію або ж віддаленіший Узбекистан, для прикладу, де лише в місті Навої мешкає майже чверть мільйона українців... Нагадаю, що там добувають — золото; видобувники — українці, починаючи від директора цього могутнього, віднедавна акціонерного товариства, — до цілого легіону висококваліфікованих фахівців, які роблять Узбекистан багатим, утримують у потузі узбецьку економіку... —... і вся російська прикладна геологія, до речі нагадати, фактично тримається на вихідцях із України. Та й не лише російська; значний відсоток талановитих фахівців-українців наявний і в інших галузях економіки на всьому пострадянському просторі. — І російську економіку створювали українці, і її ж опирали на науку, яку творили українці. Але чи стало це, ще раз наголошую, важливим українським фактором у новочасній політиці? Відповідь однозначна: ні! Тож усі мої ініціативи, реалізовані, зокрема, в таких одноактних проявах, як формування відповідних структур зразка УВКР чи інших організацій, були намаганням зробити вагомим цей український фактор при формуванні нашої міжнародної політики та її важелів. Якщо росіяни використовують російський елемент в Україні, і досить потужно, і впливають на всю нашу внутрішню і зовнішню політику, то чому, запитаймо себе, український фактор не став впливовим у Росії?! Більше того, українці в Україні... — ... перебувають у своєрідній резервації... — ... вони знеенерговані і тому не є вирішальним фактором у своїй державі. Це виглядає парадоксально, але так воно і є. Тому ми не повинні сліпо іти тими маршрутами, що нам накреслюють люди, для яких власні або групові інтереси є переважаючими. Поперше, тому, що так не може довго тривати. По-друге, така держава завжди буде загрозливо ненадійна для всієї Європи. По-третє, і про це треба говорити на повен голос, при тому мілітарному курсі, який взяла Росія, вона буде зміцнювати себе ідеологічно, і вертикальний зліт Путіна — це не що інше, як прояв цієї російської ментальності, який потребуватиме реалізації — сьогодні в Чечні, а завтра в Україні чи Башкирії або деінде. І якщо це так, то ми повинні думати, як реалізовувалися, досягаючи бажаного, — а бажаним для нас є входження в європейські структури, у європейський світ, у європейські стандарти — ті пострадянські держави, які були в такому ж становищі, що й Україна. Я маю на увазі і Прибалтику, і наших сусідів на Заході, і, зрештою, ті азіатські держави, які шукають опертя в Україні для протидії як внутрішній, так і зовнішній російській експансії. Отже, нас цікавить національна ідея в різних державах і в різних формах, заломлених через оптику таких особистостей, як, скажімо, Шеварднадзе чи Алієв. І чиє в нас такі ж тенденції, як там, і чи ми спроможні претендувати на європейську роль, коли нам заявляють, що ми багатовекторні, а сусід фактично накидає нам свою ідеологію — поєднання російської провінційної політики зі стандартами східного способу мислення і, скажімо так, маскультних штампів американізації. Отже, сплюсуймо: росіянізація плюс американізація мінус українізація, — і отримаємо у висліді... — ... шлях у нікуди, якщо називати речі своїми іменами... —...Це погибель для України. Тож кожна людина, яка замислюється над поняттям національного імунітету, повинна щось пропонувати для порятунку. Саме тому я запропонував дві, як на мене, надзвичайно важливі речі. Перше: треба врахувати болючі уроки пройденого десятиліття і провести велику конференцію з участю не лише наших, але й причетних до формування національних ідеологій науковців з країн Прибалтики, Угорщини, Польщі, аби з’ясувати, як вони позбувалися комплексу «совєтськості» і так званого інтернаціоналізму, як вони вибудовують свої держави у власних культурних параметрах, легко g=*-…че…… …= “. 2 1 грудня 1999 р. м. Київ

«ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ — НАЙЦІННІШИЙ СКАРБ!»

Увесь Християнський св-т готу-ться до в-дзначення 2-го тисячол-ття Р-здва Христового. Незважаючи на те, що у св-тлл-ться кров – гаснуть тисячжитт-в, в останндесятил-ття пом-тний рух держав, народ-в, вселенськосп-льноти в напрямку гуман-стичних ор--нтир-в, поц-нування людського життя, допомоги народам, яких сп-ткали стих-йнлиха, во-нна розруха та катастрофи. В-дчутне вбол-вання за долю планети та – буття в р-зних проявах. Св-т поволдозр-вадо мудрого переконання, що нинвс- народи неспроможнжити – вижити в само-золяц--, ворожнеч-й в-дчуженнщодо -нших народ-в. В-йни, еколог-чнта геолог-чнкатастрофи поставили на карту буття саме людське -снування. Планету продовжують спустошувати в-йни, що мають на мет-стерти з лиця землц-л-народи. Винищення чеченського народу, кривавпод – в Косово, Алжир-, -ндонез – – так-лише окреммоторошн- факти сучасно-доби. Тому Р-здво Христове, як – 2 тисяч-л-т тому, закликанас укотре замислитися над ц-нн-стю людського життя – на новому -сторичному витку подбати про його збереження. Нин-шндвохтисячол-ття, що сплива-, позначене багатьма катакл-змами та потряс-ннями, спрямованими на знец-нення людського життя. Особливо жорстокв-йни, штучнголодомори та репрес – прокотилися Укра-ною. Втрачено м-льйони людських житт-в. Знехтувано християнськпринципи. А тому Укра-на виступаз -н-ц-ативою, аби гаслом для всього людства в наступному тисячол-ттстало поц-нування людського життя. Збереження життя на планет- – це збереження само-планети, – водойм та л-с-в, пов-тря та -рунт-в. Це захист материнства й дитинства – як першоджерела життя, як першооснови родини, народу, держави, людства загалом. Тому заклика-мо св-тове сп-втовариство оголосити 2-тисячний р-к роком миру, роком, у якому не проливатиметься кров, – вимагати припинення агрес – з боку тотал-тарних держав та -мпер-й, що агон-зують. Заклика-мо оголосити нещадний б-й ганебн-й торг-влж-нками, а урядам держав, де процв-та-цей антилюдський б-знес, ужити найсувор-ших заход-в до його припинення та оголосити жорстксанкц – щодо д-лк-в св-товомаф--, яка породила це середньов-чне зло. Охорона дитячого життя, неприпустим-сть дитячонаркоман--, проституц--, а також торг-вля д-тьми – це тбольов- точки людства, як-л-кувати легше разом. Збереження життя – це й г-дне пошанування л-тн-х людей та людей похилого в-ку. Забезпечення -м нормального житт-вого м-н-муму. Захист життя – це захист людськодуш- як найсокровенн-шого твор-ння Божого в-д агресивного наступу тотал-тарних сект, зомбування. До цього нас закликагуман-стична суть християнсько- В-ри, яка трима-ться на Закон-любов- та милосердя. У зв’язку з в-дзначенням 2-го тисячол-ття в-д дня Р-здва Христового «Просв-та» пропонуна державному р-внзвернутися до ООН та вс – св-товосп-льноти -з закликом прийняти Меморандум – «Людське життя – найц-нн-ший скарб!». Надто важливо, аби ця -дея народилася на наш-й земл-, яка пройшла тисячол-тню християнську дорогу, зазнала багато насильства та непом-рних людських втрат – яка важко, однак наполегливо, пряму-до демократичного сусп-льства.
ЗОНА ОСОБЛИВОЇ УВАГИ · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ: УРОКИ МИНУЛОГО ДЕСЯТИЛІТТЯ

o%ч=2%* …= “. 1 вписуючись у загальноєвропейський простір — не знеосіблюючись, а викристалізовуючись. І друге — пов’язане з тим, що людське життя стало не те що нічого не вартим, воно просто жахливо знецінилося, стало мінусовим; людська особистість стає порохом, ніщотою; більше симпатій сьогодні виявляють до тварин, аніж до людини; таке саме ставлення спостерігається не лише до одиниці, індивідууму — до цілих етносів... Винародовлення, яке має місце сьогодні й у Європі, і на території Росії, — все це свідчення однієї тенденції: людське життя нічого не варте для держави... Але ж людське життя має бути понад усе!.. Я прийшов до думки, що необхідно, аби світова спільнота прийняла з цього приводу відповідний Меморандум (текст Меморандуму друкуємо у цьому числі часопису. — Ред.), щоб світ не був поділений на багатих і бідних; певні ідеологи США й об’єднаної Європи сьогодні висувають тезу про золотий мільярдник, тобто відводять нам роль сірої зони, ніякої зони, вважаючи, що наше життя, наші особистості нічого не варті. Життя німця дороге, життя француза — коштовне, життя шведа — вартісне... а життя якогось там українця, та особливо знеосібленого, не визначеного національно, не опертого на історичний ґрунт, — його нібито самим розпорядком світовим знецінено, отож його можна споневажити. Тому я дві ці речі сполучаю: проведення конференції і проголошення Меморандуму, який слід поширювати і утверджувати як загальнолюдську ідею. — «Просвіта», і це загальновідомо, не вперше висуває насущні, життєво необхідні ідеї, які запліднюють своєю життєдайністю небайдужі людські уми. Для багатьох наших співгромадян-патріотів, та й для, м’яко кажучи, наших політичних опонентів, слово «Просвіта» й саме Товариство асоціюються й ототожнюються з цим поняттям — національна ідея. Власне під цим високим знаменом — української ідеї — відбуваються всі загальнодержавної ваги просвітянські заходи. Згадаймо, хоча б принагідно, науково-практичну конференцію «Державна ідеологія в сучасній Україні» (20 травня 1994 року). Й на майбутнє ця тема залишається для нас відкритою, тож повинна стати предметом наступних просвітянських конкретних заходів (конференцій, форумів)... Просвітянами в цій царині, нагадаймо усім, уже і так напрацьовано чимало. Й усе ж, як не прикро констатувати, співпраця «Просвіти» з державними інституціями налагоджується досить сутужно... Чи наші ідеї не будуть таким собі воланням у пустелі, чи все-таки нарешті з нами стануть рахуватися? — Я хочу сказати наступне: чи зважатимуть на нас олігархи (чи олігархиінтернаціоналісти), а чи ні, — байдуже. В них є свій, виключно вузький — кишеньковий інтерес. Саме тому наша українська економіка ніколи не розвиватиметься, допоки в нас пануватимуть олігархічні клани. І ніколи в житті жодних реформ не відбудеться. Усе, що тепер відбувається, — це розподіл і бюджетних коштів, і ресурсів по кишенях цих кланів. Якщо так триватиме й далі, то про Україну як державу годі вести будьяку мову. Вона може зцементуватися лише зсередини — національною сферою інтересів, у яку входять і економічні інтереси. Та передовсім — духовні. Пригадаймо, чому більшовики, маючи поруйноване вщент господарство, нав’язували ідеологію як найважливіший чинник формування нових засад, і економічних у тому числі. Так-от, на наступній нашій конференції «Національна ідея: уроки минулого десятиріччя» ми хотіли б почути, що роблять наші сусіди. Ми хотіли б запросити їх. Чи це буде воланням? Якщо це є потребою, то це не є воланням. Якщо є потреба гукнути: — Агов, остережіться! — то ми мусимо це робити. Немає значення, чи це буде в лісі, чи в полі. Для мене ландшафт не має значення — історичний і політичний ландшафт. Якщо на цьому поруйнованому політичному ландшафті залишиться навіть двоє «гукальників», то хай і вони гукають. А якщо ж ми будемо відмовчуватися, мотивуючи нашу мовчанку доцільністю: от ми промовчимо, може, влада схаменеться, прийде до тями, — то ніколи в житті нічого не доб’ємося... — На жаль, як переконуємося, світ не хоче почути нині розпачливого зойку чеченців, яких розпинають російські головорізи на очах у всього світу... — Я не знаю такого поняття «світ», якщо ми ідентифікуємо його зі США, то це далеко не весь світ. І невідомо, яку — Атож, і думками, і почуттями, і вчинками, і діями ми, безсумнівно, впливаємо на неї. Для циніків це нічого не означає, воно абсолютно не варте їхньої уваги, — для них вартує долар. Бо ними все переводиться в матеріальний еквівалент, у долар, в оплачувані політичні та економічні оборудки. Але, даруйте, скільки вже разів руйнувалися «карфагени»... — Ці циніки громогласно запевняють нас, що у нас «національна ідея не спрацювала», й натомість сіють отруйне зілля своїх «ідей». — Вони знають, що роблять. Така їхня мета. Але по-їхньому ніколи не буде! Завжди буде по-Божому! Підкреслюю: по-Божому! власне, й нам замуровують усі входи і виходи до інформації, щоби ми ніколи не докликались одне до одного. Наша справа — стукати до інших, до тих, хто чує. Це те, що нам іще залишилося, — покликатися одне до одного... — А як бути із захистом інформаційного простору держави? — Від державних заходів щодо захисту інформаційного простору вийшло велике зеро... Тому я й кажу, що ми повинні перегукуватися одне з одним. Бов цьому перегукові є найважливіше — досягнення бажаного: ми стаємо однодумцями. Якщо, для прикладу, Ганді без зброї переміг гігантську потугу мілітарну британську, тільки за рахунок думки, і вона потім стала дією, то ми теж можемо сформувати нові принципи боротьби. Всі чомусь думають, що боротися можна лише зі зброєю в руках. Є, як бачимо, й безліч інших способів боротьби... — У новому тисячолітті, ймовірно, якраз і визріє розуміння того, що думка і лише думка — чиста й сумлінна — здатна змінити світ на краще. — Тож давайте будемо думати разом — про єдине, спільне для всіх, а не про виживання... —Двохтисячоліття Різдва Христового — це не просто чергова нагода нагадати людям про доленосну подію, це великий етап у розвитку християнського світу й людства взагалі. Вступаємо в нього, очевидно, з певною надією... Й усе ж, як не прикро, живемо у світі тривог, бо надто «тісно» стало людям на землі і, як Ви вже зазначили вище, людське життя з різних причин позбавлене тієї вартості, яка закладена в людині спервовіку... — Слід зазначити, що двохтисячоліття Різдва Христового — це терниста дорога. Не стало це вчення загальноохопним, бо йому чинився величезний опір. Але нічого іншого, окрім інтегруючих підходів до християнського учення немає. Згадаю принагідно Вівекананду, який прийшов і до Великобританії, і до США з вимогами інтегрованого трактування вчень світових, в основу якого лягло б учення Христове. Вівекананда, нагадаю, — один із найбільших пророків, або ж учителів людства у двадцятому сторіччі. Я міг би назвати й десятки інших великих людей, які дійшли такого розуміння. Кінець двадцятого століття і початок третього тисячоліття я бачу в зовсім іншому вимірі, аніж це потрактовують культурологи чи футурологи. Декотрі, і передовсім це масив американський, пов’язують це з інформацією, а в них інформація має суто технічний вимір... — Можна назвати його «голим раціо»? — Та ні, це швидше всього — комп’ютер. Живлення. Я ж вважаю, що інформація наступного тисячоліття — це розблокованість від стереотипів, — стереотипів вчинків, стереотипів поведінки; це і розблоковані голови людські, і розблокована людська свідомість... Якщо ми дійдемо до розуміння цього, то ми своїм Меморандумом досягнемо мети. Саме тому «Просвіта» й виходить з ініціативою прийняття такого вселенського Меморандуму. Аби нас не потрактовували як таке собі замкнуте, хутірське самодостатнє, вузьконаціональне утворення, місце якому на марґінесах. Кожна проблема, яку ми виносимо, мовна, культурна, духовна, — виходить тоді на інші виміри. Я казав і повторюю, що мова — це явище космічне, культура — це прояв і самоствердження етносу, Богом визначеного й означеного на певному ландшафті; коли йдеться про церкву, то її слід розуміти як своєрідний канал сполучення з космосом. І тому я хочу, аби всі зрозуміли: в нас є канали формування громадської думки. І навіть якщо нас буде у залі не тисяча — п’ятсот або ж не п’ятсот — п’ятдесят, — ми її формуємо. Ми починали саме з того, що слово в цьому вияві — найважливіше... Розпитував Володимир ГЕРМАН
ЗОНА ОСОБЛИВОЇ УВАГИ · с. 2сторінка оригіналу ↗

З ІНАВГУРАЦІЙНОЇ ПРОМОВИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ Л. Д. КУЧМИ:

— Стою на тому, що жорсткий прагматизм сьогоднішніх реалій і завтрашніх завдань не повинен відсувати на задній план проблеми духовності, збіднювати наш внутрішній світ, розхитувати моральні засади українського суспільства. Тим більше, що це постійно і відчутно впливає на всі сфери нашого життя, визначає моральне здоров’я та історичні перспективи нації, обличчя держави, її престиж, роль і місце у світовому співтоваристві. Це спонукає мене розглядати духовне відродження і як невід’ємну складову відродження державного. Звідси гострий імператив нашої доби: на ділі віднести до найважливіших державних пріоритетів розвиток освіти, науки, нових технологій. Віднести до найвищих суспільних чеснот інтелект, інтелігентність, освіченість, внутрішню культуру людини. Маючи на увазі і те, що культура — один з найточніших індикаторів розвиненості суспільства, його прихильності до загальнолюдських цінностей, високої моральності. Ми повинні постійно, старанно і любовно обробляти цю ниву. Бо на занедбаному полі виростає тільки бур’ян. Це важливо і тому, що в сучасному світі з його відкритістю, інтенсивними контактами, впливами та експансіями можуть вистояти тільки сформовані і консолідовані культури. А поразка своєї культури сьогодні означала б політичну та економічну завтра. За всіх часів та умов, а нинішніх особливо, багато важать позиція і практичні дії інтелігенції. Сподіваюся, що вона буде й надалі виконувати своє суспільне призначення і громадянське покликання як активний фермент нації, основа її духовного середовища, провідник національної ідеї і національної волі, злагоди, примирення та творення. Зрозуміло, що така висока місія покладає на її носіїв не менш високу відповідальність. 30 листопада 1999 року нестимуть відповідальність і як платитимуть той же світ, і ті ж Сполучені Штати за трагедію у Чечні. Ми живемо наприкінці ХХ століття і розуміємо, що в космосі все взаємопов’язане, ми є цілісною, за визначенням В. Вернадського, ноосферою. І якщо ось у цій точці ти вражений і ти поступився, відмовчався, — то воно неодмінно обізветься в іншій. (Закон споріднених посудин спрацює неодмінно: він може вилитися, скажімо, в негритянські бунти, чи в Сіетл, чи... — я не можу навіть собі припустити — «відгукнутися» аварією на атомному реакторі або ж авіакатастрофою літака, на якому летітимуть ті ж високі американські урядовці.) — Отже, це наше «волання» не пропаде безслідно, воно формуватиме в ноосфері відповідну «хвилю емоційну», яка резонуватиме так чи інакше в усьому світі. — Не лише емоційну. От мені кажуть: будь мудрим, говори спокійно. Це все од лукавого. Говорити з усмішкою і спокійно: «Мені боляче», — не є донесенням інформації. Це я вибачаюся перед моїм катом, що мені боляче. «Мені боляче! Я обурююсь! (з притиском. — В. Г.). Мені боляче!». Я покликаюся до Бога: «Мені боляче, Господи, допоможи! Мати Царице Небесна, захисти!» — ось що ми вкладаємо в емоційну оболонку, вона у сфері змісту і є вібратором цього змісту... І тому слід це робити не лише для того, аби нас почули десь там, хтось там далеко, — для того, аби ми почули передусім самих себе! І воно, безсумнівно, відгукнеться, можливо, й невідомим нам випадком, непрогнозовано у космосі. Слід говорити про космічні зв’язки, а я завжди виходжу на цю тему, маючи на увазі й цю «кульку», яку ми оглядаємо в різних ракурсах і різних трактуваннях, дивлячись чи то прогноз погоди з подачі Ольги Бурої, чи канал СТБ, — ця «кулька» весь час крутиться перед нами... — Ми її, цю «кульку», земну кулю, отже, «крутимо» своїми думками... — Як відомо, спервовіку все-таки було Слово. А наше Українське Слово в найширшому розумінні — це і є насамперед і доконечно синонімом Української Національної Ідеї. — Безперечно. В нашому розумінні це — абсолютно ідентичні поняття. — І саме тому, напевне, ці «політичні мисливці» чи «хамові діти» б’ють передусім по нашому Слову. — Звичайно. Вони вульгаризують його через «вєрок сердючок», через безконечні «хохлацькі хохми», через масову провінційну російськомовну продукцію, яка тут у нас реалізовується. Вони профанують таке поняття, як ринок. Бо це, що маємо, не ринок — офшорна зона для злодіїв із галузей мистецької чи літературної... Вони спрофанували саме поняття «література», бо їм це вигідно. Вони роблять гроші на всьому — на пісні, на музиці, на текстах... — З ними все зрозуміло. Але ж є і певна категорія людей, які скажуть: «Не до ідей нам тепер — аби якось вижити...» — Що тут можна сказати? Людину перетворюють на худобоподібну істоту, яка змушена казати: аби вижити якось... Спитаймо: задля чого?.. Якщо вона житиме лише заради шлунку, — то це вже не людина... Цілком зрозуміло, що маємо справу з потужною ідеологією, яка прагне перетворити українців у бидло, зробити з них біороботів, остарбайтерів, здатних лише виконувати вказівки тих, хто нагорі. Із цим ніколи у житті не змириться український розум. Ніколи! Ні мій, ні ваш — навіть малої дитини!.. — Як достукатися до свідомості цих людей, переконати, що якраз у відсутності чітких ідейних орієнтирів полягає головна причина всіх наших негараздів? — До них уже нічого стукати, це марна справа. Це все одно, що стукати в порожню коробку, — що я там почую, окрім стукоту? Ці люди вже ніколи нічого в житті не почують. Для цього,
«ПРОСВІТА» І ВЛАДА · с. 3сторінка оригіналу ↗

ЗАЯВА Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка

Як видно з виступів Прем’єр-міністра України й Президента Федерації футболу України Валерія Пустовойтенка, зараз готується проведення пленуму Федерації з метою аналізу невдалого виступу збірної України у відбіркових іграх чемпіонату Європи та планується усунення від керівництва збірної її головного тренера Йожефа Сабо. У зв’язку з цим керівництво «Просвіти» висловлює побоювання, що під час аналізу та призначення нового головного тренера буде не врахована корінна причина невдач нашої футбольної збірної. В усіх програних та ледве зведених внічию відбіркових матчах вона наштовхувалась на величезну волю свого противника, в основі якої лежали не тільки настанови тренера та фізична і тактична підготовка, а й високий національний патріотизм. Усі ми бачили, як хорвати, що вибили нас з турніру позаторік, написали за нашими ворітьми величезне гасло: «U boj, u boj za narod swoj!». А як грали проти нас словенці! Ми постійно є свідками того, як натхненно співають свої національні гімни футболісти і тренери інших збірних. Навіть чорношкірі співають «Марсельєзу». А за що та за кого «ідут у бой» наші футболісти, які свого національного гімну не знають, своєї національної мови цураються? Якого патріотичного виховання футболістів можна чекати від тренерів, які навіть свою державу називають неправильно. Адже зветься вона не Украіна, а Україна. Йожеф Сабо, який, завдяки своєму західноукраїнському походженню, добре володіє українською мовою, вперто відмовляється давати нею інтерв’ю для українського радіо й телебачення. Професіоналізм у великому спорті — це ще не все. Доти, доки українські футболісти гратимуть «за Україну» та з натхненням «відмовчуватимуть» свій гімн, відмовлятимуться від спілкування рідною мовою, гра їхня за свій народ буде не самовідданою, а млявою, ненатхненною і великої слави своєму народові вони не здобудуть. Ось із чого, на думку просвітян, слід виходити під час аналізу гри футбольної збірної та при доборі її нових тренерів. Голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан
«ПРОСВІТА» І ВЛАДА · с. 3сторінка оригіналу ↗

ЧИЇ ІНТЕРЕСИ ЗАХИЩАЄ УКРАЇНСЬКЕ МЗС?

Рівно через вісім років після Біловезького договору, що возвістив усьому світові про кончину Радянського Союзу, Борис Єльцин та нелегітимний Олександр Лукашенко спородили Союз російсько-білоруської держави. Від 8 грудня 1999 року починає своє існування нова абревіатура — СРБД, за якою не лише український кордон з російськобілоруським утворенням довжиною 5000 кілометрів, але й постійна загроза українській незалежності: уже в Кремлі О. Лукашенко заявив: «Надо больше подтаскивать Украину к союзу». Про методи «подтаскивания» здогадатися неважко: це будуть економічні і політичні провокації різної величини з боку Росії З повагою, Погоджуючись, що утворення нового товариства (замість «Просвіти» Берестейщини») знімає існуючу проблему, пан О. Майданник, разом зі своїми колегами, перекреслює всю історію «Просвіти», яка постала на Берестейщині в період становлення Української Народної Республіки, її багаторічну історичну і нинішню діяльність, спрямовану на обстоювання національної самобутності, турботу про українську мову, збереження духовно-культурних особливостей краю. Якраз цим пріоритетним ната Білорусі. Власне вони вже почалися. 17 листопада 1999 року Брестський обласний суд відмовив Брестському обласному громадському об’єднанню «Просвіта» Берестейщини» імені Тараса Шевченка в оскарженні відмови Управління юстиції Брестського облвиконкому в перереєстрації об’єднання «Просвіта Берестейщини». Голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан звернувся в Міністерство закордонних справ України (його звернення також підтримала листом група народних депутатів). І ось яку відповідь отримав Голова «Просвіти» — просимо наших читачів уважно ознайомитися з нею. Голові Всеукраїнського Товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка, народному депутату України П. М. Мовчану Шановний Павле Михайловичу, прямкам просвітянської роботи віддавали свою снагу М. Петрукович та його колеги. Звісно ж, як і в 30-ті роки, коли діяльність берестейських просвітян контролювалася дефензивою, а потім була заборонена, бо не подобалася властям, вони також накликали на себе гнів контролюючих організацій, і, як наслідок, — закриття. Шкода, що чиновники Українського МЗС не сміють захистити українців-просвітян Берестейщини. Але просвітяни України не змиряться з нищенням національної ідеї та думки. Щодо об’єднання «Просвіта Берестейщини». На № 10-565 від 18.11.99. МЗС України уважно розглянуло Ваше звернення та доданий до нього лист групи народних депутатів України із висловленою стурбованістю щодо повідомлення голови правління Брестського громадського об’єднання «Просвіта Берестейщини» імені Тараса Шевченка М. Петруковича про відмову органів виконавчої влади Білорусі у перереєстрації цієї організації. Державні та громадські чинники в Україні згодні у своїй оцінці щодо особливого значення діяльності українських культурно-просвітницьких товариств для національно-культурного відродження української діаспори, активного життя українських громад зарубіжжя. Хоча, слід зауважити, що інколи, на превеликий жаль, їх ефективній роботі заважають такі явища, як відсутність єдності, неузгодженість дій, авторитарні методи керівництва організаціями та ін. Взаємні зобов’язання України і Білорусі щодо надання державної підтримки збереженню і розвитку національно-культурної самобутності українців в Республіці Білорусь і білорусів в Україні, зокрема, громадським національно-культурним об’єднанням, зафіксовані у Договорі про дружбу, добросусідство і співробітництво між Україною і Республікою Білорусь (набув чинності 6 серпня 1997 р.). Зрозуміло, що інформація про відмову органів виконавчої влади Білорусі перереєструвати об’єднання «Просвіта Берестейщини» викликала значну стурбованість МЗС. Для об’єктивної оцінки ситуації, що склалася, диппредставництво України в Білорусі за дорученням МЗС провело роботу по вивченню питання. Керівник Консульського пункту Посольства у м. Брест мав зустрічі з представниками об’єднання, в результаті яких з’ясувалося, що члени товариства у зв’язку з певними внутрішньоорганізаційними питаннями мають намір переобрати Голову об’єднання «Просвіта Берестейщини», змінити назву (орієнтовно, на «Брестський культурний центр») та зареєструватися як нова організація. Таким чином, це буде нова юридична особа, яка матиме юридичне право випускати свою газету. На цьому етапі залишається невирішеною головна проблема — фінансування випуску газети. На нашу думку, підготовка матеріалів для цієї газети потребуватиме сприяння з боку як органів державної влади, так і громадських організацій України. Водночас ця тема була обговорена на зустрічі в Управлінні юстиції Брестського облвиконкому, де було обіцяно надати сприяння у реєстрації нового товариства. Щодо подальшого розвитку подій навколо об’єднання «Просвіта Берестейщини», то 17.11.99 відбулося засідання Брестського обласного суду, на якому розглядалася скарга цього об’єднання на рішення Управління юстиції Брестського облвиконкому про відмову в перереєстрації. Суд прийняв ухвалу (копія додається) про відмову у задоволенні скарги об’єднання «Просвіта Берестейщини». Слід зазначити, що, відслідковуючи ситуацію, Посольство України в Білорусі повідомило про те, що не вбачає протизаконних чи упереджених дій зі сторони виконавчої влади Республіки Білорусь щодо об’єднання. Загалом, по мірі можливості, білоруська сторона з належним розумінням та сприянням поставилася до вирішення поточних справ українських товариств. Посольство неодноразово зверталося до Державного комітету Білорусі у справах релігії та національностей з проханням надання згаданим організаціям підтримки, в т. ч. фінансової, і відмови не було. На думку Посольства, утворення нового товариства (замість «Просвіти Берестейщини») знімає існуючу проблему. МЗС України доручило Посольству тримати це питання на постійному контролі, ау разі можливого порушення прав української громади Берестейщини терміново поінформувати МЗС України та одночасно вжити оперативних заходів з метою врегулювання всієї ситуації. Заступник міністра О. І. МАЙДАННИК
«ПРОСВІТА» І ВЛАДА · с. 3сторінка оригіналу ↗

Київському міському голові Ол. Омельченку

Шановний Олександре Олександровичу! Коли Ви проїжджатимете повз станцію метро «Арсенальна», зверніть, будь-ласка, увагу на дорожній покажчик, на якому свіженькою фарбою написано «вул. Грушевського» і «вул. Січневого повстання». Річ у тім, що саме там вулиця великого борця за українську незалежність переходить у вулицю тих, хто проголошену ним незалежність залив українською кров’ю. 29 січня 2000 року Київська «Просвіта» знову поведе людей до могили Героїв Крут. І знову вона вестиме їх вулицею Січневого повстання, бо іншого зручного шляху від станції метро «Арсенальна» до могили Героїв немає. Ми стільки разів у пресі та в листах до Вас просили, щоб цю вулицю перейменували, але київська влада, схоже, боїться арсенальських комуністів. М. Грушевський на похоронах загиблих студентів на Аскольдовій могилі 19 березня 1918 року сказав: «Стримайте ваші сльози! Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні». Принагідно нагадаємо, що Вами підписано спеціальне рішення Київради №127/ 228 від 4 лютого ц. р. про надання одній з вулиць Києва імені Героїв Крут до 29 січня 2000 р. (див. «Хрещатик» за 27 квітня ц. р.). А ще нагадаємо, що за весь час Вашого перебування на посаді голови міста жодна з вулиць у Києві перейменована не була, а якщо й була, то лише на папері, бо виконання рішень не було. Вулиці перейменовувалися лише при І. Салієві та Л. Косаківському. Жаль, що українці не знаходять можливості увічнити пам’ять своїх героїв у своїй столиці, водночас старанно оберігаючи пам’ять про тих, хто їх розстрілював. ГОЛОВА КИЇВСЬКОГО ОБ’ЄДНАННЯ «ПРОСВІТА» Ю. Гнаткевич Пане Президенте! З Вашої вини впродовж останніх п’яти років в Україні загострилась мовна проблема. Ваша передвиборна обіцянка 1994 р. надати статус державної мови російській відбилась у зміні української мовної політики на проросійську. В державі під назвою Україна мова титульної нації всупереч здоровому глузду і чинному законодавству не знаходить підтримки і сприяння з боку усіх гілок і рівнів влади. Підготовлені на високому рівні і затверджені 08. 09. 97 р. постановою Кабміну Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови лежать у шухлядах чиновників без руху і виконання. Нищівного удару завдав мові Ваш указ про надання права вступникам до вузів здавати іспити російською. Ми розцінюємо це як зневагу до української мови та порушення ст. 10 Конституції і вимагаємо відміни згаданого указу. Підтвердженням правоти наших висновків є також і відсутність в Сумській облдержадміністрації працівника, який би опікувався мовними питаннями. Десятки мільйонів українських патріотів, що загинули за українську ідею, і гадки не мали, що в омріяній ними незалежній Україні українська мова буде переслідуватись, як і в імперські часи. Ми вимагаємо від Вас, пане Президенте, залишити після себе світлу сторінку в історії України — розквітлу і шановану українську мову.
«ПРОСВІТА» І ВЛАДА · с. 3сторінка оригіналу ↗

Президентові України п. Л. Кучмі

О. ДУБОВИК, голова Сумської міської спілки патріотів Б. МАНЖЕЛА, голова обласного товариства «Просвіта» К. БІЛОЛЮБСЬКА, голова ОО НРУ О. МЕДУНИЦЯ, голова ОО КУНу М. КОБОЗЄВ, отаман Сумського козацтва
ЛИСТ ЧИТАЧА — ДО ДРУКУ! · с. 4сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

ЯКА ЗАКВАСКА, ТАКЕ Й ТІСТО...

d%K!, L де…ь, "ельм, ш=…%"…= C. k. c%л%2=! o! %ч, 2=" b=ш3 “2=22ю " ч, “л- 11 ƒ= л, - “2%C=д ц. ! . &o! еƒ, де…2-99: *= -де Cе! ем%›е?[. a=г=2% ƒ ч, м C%г%д›3ю“ , =ле... m=ц-%…=ль…= -де C%", ……= L2, " м=“, че! еƒ …=ц-%…=ль…, L “"-2%гл д. g …=ц-%…=ль- …%г% “"-2%гл д3 C! , ! %д…% ", ! %Kл -2ь“ – …=- ц-%…=ль…=, – де! ›="…= -де%л%г- . j%›…= де! - ›="…= …=ц- м=- “"%ю …=ц-%…=ль…3 де! ›="…3 -де%л%г-ю. “* ц- …=ц – “еKе ƒ=., ?=ю2ь, ", - ", ?3ю2ь! )=“2% ƒ=C%ƒ, ч-ю2ь ч3›е – ", д=- ю2ь ƒ= “"%-. Š= ?е ƒ *, м =Cл%мK%м! m-.2% …е м%›е ›, 2, Kеƒ “"-2%гл д3, …е “C%"-д-юч, 23 ч, -…ш3 -де%л%г-ю. “*- "%…, , 2% "›е -…ш= ! -ч. r*! =-…“ь*, L …=! %д …= Cе! ел%м-. q2=! е "-д.%д, 2ь, %г! , ƒ=юч, “ь, = …%"е "=›*% C! %- K, "=- “%K- д%! %г3. b“е "Cе! ше. Š= ?е *?% "! =.3"=2, , ?% K-льш-“2ь …=“еле…… r*! =-- …, # це люд, “2=! ш%г% – “е! ед…ь%г% "-*3. o%2! -K…% %“м, “л, 2, , .2% м, -, де м, – - *3д, › C%2-м, * *=ƒ=" n. u=L м. mе м%›…= K3д3"=2, …%"е ›, 22 , …%"е “3“C-ль“2"% ƒ- “2=! %ю “"-2%гл д…%ю “, “2ем%ю, ƒ- “2=! , м, ƒ", ч*=м, , C“, .%л%г--ю ! =K=. “*?% …е ƒм-…, м%“ …= *! =?е, 2% ƒ=г, …ем%. l%›е, ", ›, "ем%, =ле л, ш …= K-%л%г-ч- …%м3 ! -"…- * K-%м=“=. m, …- …= цеL K-%л%г-- ч…, L ! -"е…ь …=“ C%“23C%"% L %C3“*=ю2ь. p=- .3ю2ь“ 2-ль*, ƒ “, л%ю " 3“-. – C! % "=.. r*! =-…“ь*, L …=! %д C%*=ƒ=", ?% "-… …е – “, - л%ю, – 2%м3 ƒ …, м м%›…= …е ! =.3"=2, “ - …="-2ь гл-м, 2, “ …=д …, м м%›…=. o! %*%"2- …е! q, л= # це %! г=…-ƒ%"=…, L “"%-ю ел-2%ю - “, ль…, L д3.%м …=! %д. o%Cе! ед3 *%›…%- Cе! ем%г, Lде Cе! ем%- г= “"-2%гл д…=, м%! =ль…=, *%л, – м%! =ль, - “"-2%гл д "ƒ=-м%C%"’ ƒ=…- " %д…е ц-ле. m=“ ›е (= …е “ь%г%д…-ш…-L, ƒ= -=.%м -“2%! , *, 1949 ! . ….) C! , "ч, л, д-м=2, %д…е, г%"%! , 2, д! 3ге, = ! %K, 2, 2! е2- – C! , ць%м3 …- " ?% …е "-! , 2, . Š% ч%м3 › д, "3"=2, “ , ?% - “C! ="›…ь%- ел-2, …ем=- (! %“-L“ь*= *%л%…-- =ль…= *%м3…%*=деK-“2“ь*= “, “2ем= C! =цю- "=л= д%"г% – е-е*2, "…%), – …=ц-%…=ль…%-де! - ›="…%г% “"-2%гл д3 2е› …ем=. ` ›, 22 …е “2%-2ь, ! %ƒ", 2%* Lде. u2% › це "“е ƒ! %K, 2ь? m=м “=м, м! 0е 2! еK= ƒ! %K, 2, ! q"-2%гл д C%", …е… K32, – гл, K%*%…=ц-%…=ль…, м, – …=3- *%", м "%д…%ч=“. – "-! =, – …=3*= (" ць%м3 Cл=…- - "›е д%“ г…е…… , 2! еK= л, ше ƒ-K! =2, , ! %ƒ- *л=“2, C% C%л, ч*=. 3 “2! 3…*3 “, “2ем3). m=ц-%…=ль…, L “"-2%гл д C%", …е… %K-! 3…- 2%"3"=2, , ?% м%"=, ме…2=л-2е2, …=ц-%…=ль…- %“%Kл, "%“2- – …="*%л, ш…- C! , ! %д…е “е! ед%", ?е # це %K’-*2, "…, L л=…цю›%*, *, L …е м%›…= …- ! %ƒ! , "=2, , …- C-дм-… 2, “*л=- д%"- =K% L ƒ%"“-м -. ", Lм=2, . m=д2% д%! %г% це %K.%д, 2ь“ ! b2! =2%ю …=ц-%…=ль…%- – %“%- K, “2%- -…д, "-д3=ль…%“2-. ` *%›…= люд, …= – *%›е… …=! %д # це …еC%"2%! …= “=м%ц-……-“2ь. – ", ", 2, "“е …=L- *! =?е, ƒ=*л=де…е " …, ., "%…, м%›32ь 2-ль*, " C! , ƒ…=че…, . Š"%! цем “C! , 2л, ", . 3м%- "=.. g"-д“, # &q"%K%д= …=! %д=м! q"%K%д= люд, …-![. – “=ме 3*! =-…“ь*- …=ц-%…=л-“2, (…е ", C=д*%"%!) ", “3…3л, ц-г=“л= ƒ=д%"г% д% %%…-"“ь*, . д%*3ме…2-" C! % C! ="= люд, …, . f, 22 …=г=ль…% ", м=г=-, ?%K 3*! =-…“ь- *, L …=! %д C-д… "“ …= ", ?, L ?=Kель ! %ƒ- ", 2*3, "-д*, …3"ш, “2=! – C%ч322 , ƒ", ч*, , ш2=мC, , C=“, "…-“2ь. -…=*ше “ме! 2ь! b“е "C, - ! =-2ь“ " …е%K.-д…-“2ь “2"%! е…… “3ч=“…%г% 3*! =-…“ь*%г% …=ц-%…=ль…%г% “"-2%гл д3. 0е "›е 2=* ч, -…=*ше "“- "-дч3"=ю2ь. nц Cе*3- ч= C%2! еK= “ь%г%де…… – - м-“--ю …=L*! =- ?%- ч=“2, …, 3*! =-…“ь*%- -…2ел-ге…ц--, *3 …ед3! …% "%! %г, …, ?, л, ! -ƒ…, м, ме2%д=м, - д% 1917 ! %*3, – %“%Kл, "% C-“л . - *%м3 ›, * …е &o! %“"-2-[ – …е j%…г! е“3 3*! =-…“ь*%- -…2ел-ге…ц – ƒ-K! =2, "“е …=L*! =- ?е " -д, …, L *3л=*, 2"%! ч, L, =*2, "…, L, …=3- *%", L, м, “2ець*, L – ! %ƒ! %K, 2, (ƒ-K! =2, л=…- *, ) “3ч=“…, L (= C% “32- …= – - 2, “ ч%л-22 ) 3*- ! =-…“ь*, L …=ц-%…=ль…, L “"-2%гл д. qC! ="›…-L “"-2%гл д # це гл, K%*= м%! =ль # м-ц…е “3“- C-ль“2"%. 0е “, л=, ƒ *%ю ƒм-ше…- K3д32ь ! =.3"=2, “ . &a3дь2е *…=LK-льше …-мц м, - ", K3де2е “C! ="›…-м, людьм, [, # ƒ=*л, *=" 3 “"%-. &o! %м%"=. д% …-мець*%- …=ц--[ …-мець- *, L --л%“%- i. t-.2е …= C%ч=2*3 u-u “2%- л-22 , *%л, m-мечч, …= K3л= %*3C%"=…= …=- C%ле%…-"“ь*, м, "-L“ь*=м, . “*= ƒ=*"=“*=, 2=*е L 2-“2%! qC! ="›…-L …=ц-%…=ль…, L “"-2%гл д # це - “=м%C%"=г=, – "-! =, – "%л . – Cе! ем%г=, K% "-… ", .%"3- K%! ц-", ƒ=., “…, *-", ге! %-". Šе, ?% …е ƒ=., ?=ю2ь, 2е "-дK, ! =ю2ь "%! %г, . m=ц-%…=ль…, L “"-2%гл д ", .%д, 2ь 2-ль*, ƒ- “"%г% …=! %д3, ƒ- “"% – …=ц--, д, ", 2ь“ …= “"-2 “"%-м, %ч, м=, ! %ƒ3м – L%г% “"%-м ! %ƒ3м%м, м=- “"%- C%… 22 , ", ƒ…=че…… , “2е! е%2, C, , ш2=мC, , “"%- …=C! м*, . iде ! %ƒ", 2%*. – 2! еK= "м-2, "-дм%", 2, “ "-д 3“ь%г%, ?% ƒ="=›=- ! 3.=2, “ "Cе! ед: ƒ", ч%*, C%… 2ь, “2е! е%2, C-". mеƒ", ч…%, “2! =ш…%, =ле 2! еK=. `ле …="ƒ=м-… C%2! -K…е …%"е, ", ?е, K-льш гл, K%*е, K-льш ! %ƒ3м…е, K-льш м%! =ль…е. - .2% › C%*=›е C! , *л=д? mе%! д, …=! …%, ! %ƒ3м…%, “*! ="%, …="-2ь 2=л=…%", 2%! j%›…= “, “2ем=, * “"-дч=2ь 3че…-, 2, мм-ц…-ш=, ч, м ƒ K-льш%- *-ль*%“2- ! -ƒ…%м=…-2- …, . елеме…2-" "%…= “*л=д=-2ь“ . a%! %2, “ C! %2, ! %ƒC=д3, .=%“3. q, л= д3.3 # це "-! = - "%л . q=ме це " %“…%"- =*2, "…%“2-, ?% Cе! ем=г=- ! %ƒC=д, .=%“. `K% K-льше д%K- ! =, =K% K-льше ƒл=. b“е "ƒ=-м%C%"’ ƒ=…е, "“е "ƒ=-м%ƒ=ле›- …е. Š! еK= "ч, 2, “ це C%*=ƒ3"=2, . o=“, "…, L # це C%м-ч…, * ƒл=. nK’-*2, "…%. m=3*= – м, “2ец2"%, д%“"-д …=ш, . C! ед*-" …= “2"%! е…… “2! 3…*%- гл, K%*%…=ц-%…=ль…%- - "%д…%ч=“ …=3*%"%- “, “2ем, 3*! =-…“ь*%г% “"-2%гл д3. b, ! %K, 2, …=ц-%…=ль…, L “"-2%гл д, ", .%"=2, C%23›…3 …=ц-%…=ль…3 ел-23, %K- ’-д…=2, …=ц-%…=ль…, м “"-2%гл д%м …=! %д 3 -д, …3 …=ц-ю # %це – K3де “C! ="›…ь%ю г=- ! =…2-ю “C! ="д- “3"е! е……%- …еƒ=ле›…%- r*- ! =-…, , ›, 22 , че“2- – г-д…%“2-, ! %ƒ", 2*3 3*! =-- …“ь*%г% …=! %д3. q3ч=“…= де! ›="= …е – 2=- *%ю г=! =…2--ю. Š= ?е L *%л, o! еƒ, де…2 …е .%че 2= L …еƒд=2е… K32, 3*! =-…“ь*, м C=2! -- %2%м. o%*, …е K3де “2"%! е…% “C! ="›…ь%- …=ц-%…=ль…%- -де%л%г – …= %“…%"- 3*! =-…“ь- *%г% …=ц-%…=ль…%г% “"-2%гл д3, г%д- L г%"%- ! , 2, C! % *-“ь 3*! =-…“ь*- C=! 2--. o%ƒ=д3 “ме! 2ь, = C%Cе! ед3 "%! %г, *, L “=ме L …=м=г=-2ь“ "“е ƒ! %K, 2, , ?%K 3*- ! =-…ц- …е м=л, “"%г% “"-2%гл д3, = C%“л-г%- "3"=л, “ ч3›, м, ?%K деƒ%! – …23"=2, , ƒ…е- "-! , 2, , ƒ…е"%л, 2, , ƒ…е“, л, 2, , ƒK, дл, 2, 3*- ! =-…“ь*, L …=! %д. m=м C%2! -K…% K32, ! е=л-“2=м, – ƒ…=2, , ?%: 1) r*! =-…= …=д2% ц-……= *%л%…- дл p%“-- (Cе"…%, " -“2%! – ?е …е K3л% 2=*%- "=! 2-“…%- дл ме2! %C%л – *%л%…--); 2) Cе! е"=›…= K-льш-“2ь ! %“- … – " r*! =-…-, - " p%“ – # ш%"-…-“2, , -мCе! -=л-“2, , – це …=- д%"г%; 3) ! %“-L“ь*, L -мCе! -=л-ƒм "-д! -ƒ… -2ь“ "-д -мCе! -=л-ƒм3 -…ш, . де! ›=", м=- “"%- %“%K- л, "%“2-; 4) ?% K-льш%", ƒм # “32% ! %“-L“ь*е ", - ?е # ", .%"=" м=“%"3 люд, …3 homo soweticus – ƒ…, ?, " …=ц-%…=ль…3 ел-23; 5) " r*! =-…- C%23›…= &C’ 2= *%л%…=[ # C! %! %“-L“ь*- “, л, , *- -=*2, ч…% C%“-л, "“- %“…%"…- C%ƒ, ц--; 6) " r*! =-…- "еде2ь“ C! %2, 3*! =-…“ь*%г% …=! %д3 .%л%д…= "-L…=, " 2. ч. – “*л=д%"= # "-L…= C“, .%л%г-ч…=; 7) " r*! =-…- м=“*3-2ь“ , ?% …=ц-%…=ль…%- ", ƒ"%ль…, L ! 3. ƒ=*-…ч, "“ Cе! ем%г%ю – …=- “2=" ƒ=г=ль…%дем%*! =2, ч…, L е2=C; C-д*, …3- 2% "%! %›- (дл деƒ%! – …2=ц--) ш2=мC, : &л-"-[, &C! ="-[, …=ц-%…=л-C=2! -%2, , …=ц-%…=л-дем%*- ! =2, (…=че – дем%*! =2 …= 50, 75 – 95 "-д“%2*-"), де! ›="…, *, – &…еде! ›="…, *, [ (=…2, # &C! %2, [ ƒ…=ч, 2ь – це …%! м=ль…%?!) - 2. д., – 2. C. r*! =-…-ƒ=ц- ƒ=м-“2ь де! 3“, --*=ц--. Š! е- K= …=ƒ"=2, ! еч- “"%-м, -ме…=м, . m="е“2, л=д, C%! д%* 3 г%л%"-, м=2, “"%- (= …е ч3›-) C%… 22 , ", ƒ…=че…… , 2%д- K3де C%! д%* – " д- .. u=%“, K=! д=* C%2! -Kе… "%! %г%"- - ƒл%д--"-! g= K=г=2% 2, “ ч%л-2ь 3*! =-…“ь*, L …=! %д …=*%C, ч, " д3›е K=г=2% ц-……%г%. – ƒ ч%г% 2"%! , 2, ! – *%м3 2"%! , 2, . – - дл *%г%! ` д%K! = “C! ="= лег*% …е ! %K, 2ь“ . Š, м K-льше # C%ч=2%*. n“ь 232 – Cе! е"-! -2ь“ “, л= д3.3. a% Cл=ч …е д=" “"%K%д, ?е …-*%м3... n“ь …=Lг%л%"…-ше. “ # " ) е! …-"ець*-L &o! %“"-2-[. Валентин КОЛЯДИНСЬКИЙ
ЛИСТ ЧИТАЧА — ДО ДРУКУ! · с. 4сторінка оригіналу ↗

«ДАРУЙТЕ НАМ РАДІСТЬ ЧИТАТИ І ЛЮБИТИ ВАС...»

Добрий день Вам, вельмишановна пані Любов Голота! Вибачайте, ми не знаємо Вашого по батькові. Просто випадково нам попався один номер Вашої газети «Слово Просвіти», котру ми, ну просто на єдиному подиху, прочитали від першої до останньої сторінки. Після чого в нас і виявилися радісні й збуджені вигуки-емоції. Оце так газета! Справжній подих рідної неньки-України. Ми, східняки, чого гріха таїти, ще кепсько розуміємось у рідній мові, але ось Ваша газета для нас ВСЕ: Учитель, Порадник, Наставник, Друг і Товариш. Дякуємо Вам, головному редактору і всьому колективу редакції, котрі роблять таке цікаве й захоплююче читання про рідну мову, про неньку- Україну, про славних героїв України. Ваша газета — це наче ковток свіжої криничної водиці у велику спеку. Спасибі Вам! От лише прикро, що Ви вже видали аж 64 номери, а ми лише ось прочитали єдиний номер. Скільки втрачено нами корисної, життєдайної інформації. Що то значить — жити далеко у глибокій і глухій глибинці відірваними від Прекрасного. Нам дуже боляче, що ми багато не читали Вас. Звичайно, коли нашим батькам регулярно платили зарплату, то вони завжди нас радували улюбленими періодичними виданнями. Навіть балували і книжковими новинками. А нині... як любить висловлюватись наш телегерой Микола Вересень: «Просто жах!». Нині читання уже стало — розкіш, щось подібне до «Мерседесу». Ось раніше наш поштар носила велику сумку із причепом, бо кожна хата отримувала 3—5 періодичних видань. А нині — худий планшет із сирітськими листами. Та і в клубі та бібліотеці столи згиналися від різних підшивок. Читай — не хочу. А нині ми на цих голих столах забиваємо козла-доміно та карти-дурня. Бо на перешкоді раптом стала, ну мов барикадою китайської стіни, Вона: місіс, леді, госпожа, пані Гривня. Скрізь і всюди тільки й чути: немає, немає, немає гривень на передплату, ні в колгоспі, ні в сільраді, ні у наших батьків. Злиденних, жебрацьких вже далі нікуди. І все через те, що батьківська сільгосппродукція — такий гіркий святий хлібець — ніщо не вартий, йому гріш ціна в базарний день. Ось Ви лишень та посудіть самі: одна тонна солярки для батькового трактора коштує 5 тонн зерна пшениці. Та хай батьки одержують навіть рекордний урожай, все одно їм ніколи не розбагатіти — через комерсантів, заправників. Ось такі йде увесь урожай за борги — пальне, електрика, податки. А ще по селу ходить кепська новина, що «герой нашого часу», пан Лазаренко захапав гривні та поміняв на долари, та й утік у Штати. А селяни-хлібороби — обідрані, у злиднях й нужді. Дорога пані Любов! Ви не судіть нас суворо, але ми ось набралися хоробрості звернутися до Вас із проханням. Будьте так ласкаві, зрозумійте наше велике бажання читати Вас і бути завжди разом з Вами. Проявіть Вашу материнську увагу, турботу, чуйність і милосердя, тай оформіть для нас, бідних, обездолених сільських читачів із глухої глибинки, передплату на Вашу газету на 2000 рік. Зробіть виняток — доставте нам радість, свято й щастя знати, читати і любити Вас, радіти й пишатися Вами. Не дуже вже Ви збіднієте без одного примірника, а для нас це хай буде Вашою гуманітарною допомогою. Тільки, будь ласка, не відмовте. Від радості ми Вас розцілуємо. Ви лише б тільки знали, як нам уже надоїло бути «козлами» та «дурнями» від цих пустих ігор у доміно та карти. Дуже хочеться Вас читати, пізнавати все нове, цікаве й захоплююче, та скорочувати ось ці довгі-предовгі осінні й зимові вечори. Ми перед Вами в боргу не залишимося. Наші батьки покладають великі надії на нині діючого Президента, що він не обдурить та й віддасть заборгованість у зарплаті за 5 років. Вони ж бо голосували за нього, вони ж бо йому повірили. І ми Вас віддячимо і повернемо вартість передплати. Ви чуєте наш глас? То порадуйте нас. З великим нетерпінням чекаємо на Вашу радісну звісточку — квитанцію на передплату. Зичимо Вам і всьому колективу редакції доброго здоров’я, радості, щастя, хліба й до хліба і, звичайно, кохання! І ще нових Вам читачів, хороших і різних. Зі щирою пошаною й любов’ю до Вас — ваші читачі й шанувальники із Слобожанщини. За товаришів — ЗАНЬКО Микола Іванович, Харківська область, Богодухівський район, село Ул’янівка А може, у Вас є старі, прочитані номери газети за минулі роки? То не варто їх викидати в макулатуру, краще зберіть та й надішліть нам. Порадуйте. Бо Ваші газети не менше цікаві й захоплюючі, ніж книжки. Ледь не забули — почули по радіо, що «Просвіта» видрукувала повне зібрання творів Василя Стуса у 6 томах. Звичайно, нам дуже й дуже хочеться не розминутися з цими творами, ми багацько наслухалися про цього репресованого нашого поета, але, на прикрий жаль, нічого не читали, крім газетних коротеньких публікацій. Тож будьте так ласкаві, допоможіть, розрадьте нашу душу, допоможіть, пожертвуйте. Ми б залюбки купили, але самі розумієте, що ми нині в злиденному, жебрацькому стані. Зрозумійте нас, що ми вже по горло ситі книгами Глібова, Крилова, Островського. Хочемо і дуже хочемо справжніх поетів-патріотів. Забагатіємо, не вік же нам бідувати, то в боргу не залишимося перед Вами. На Вас уся віра й надія. Вибачайте за ці сірі листочки — дожились до ручки, що немає за що купити гарного зошита. Пробачте. Від редакції: стиль листа збережено. Коментар редактора. Лист Миколи Івановича Занька — не поодинокий у нашій редакційній пошті. Звичайно ж, ми передплатили газету і зібрали силами редакції невеличку бібліотечку для нашого адресата. Розуміючи, що всім селянам допомогти не зможемо, звернулися до міністерств фінансів, юстиції, освіти, інформації, культури і мистецтв, сільського господарства і продовольства, до голів правлінь Агропромбанку «Україна», Укрсоцбанку, Державного експортно-імпортного банку, банків «Аваль», «Ажіо», Ощадного й Вабанку та інших впливових структур за допомогою: передплатити «Слово Просвіти» для сільських і шкільних бібліотек, військових частин, ветеранів праці. І отримали... відмову. Що ж, хай цей лист М. І. Занька буде нашим останнім аргументом. У них іще є час переглянути своє рішення.
ЛИСТ ЧИТАЧА — ДО ДРУКУ! · с. 4сторінка оригіналу ↗

НАЗВА УКРАЇНСЬКОЮ, А ЗМІСТ РОСІЙСЬКОЮ

Слава Україні! Добридень, шановні! Пише до Вас постійний читач газети «Слово Просвіти» Станіслав Удовиченко з міста Миколаєва, що на Півдні. Мені дуже подобається Ваша газета, підбір матеріалів і статей, висвітлення подій в Україні, захист нашої рідної мови. На жаль, у нас в Україні ще дуже багато проблем і з мовою, і з культурою. У нас у Миколаєві неможливо придбати «Слово Просвіти» у вільному продажу, й тому доводиться ходити до бібліотек і там читати. У нас тут на Півдні взагалі важко з українською пресою. Коли у кіосках «Миколаївпреса» питаю про українські газети, то здебільшого відповідають, що нема, а інколи й кажуть: «Навіщо, тобі що, газет тут мало?». А подивишся на полиці, а там сама російськомовна преса. Навіть на Головпоштамті й то важко буває знайти українську газету. Якщо й є, то «Прибужжя», яка виходить російською й українською разом, але зміст... Це видно навіть з назви. Бо назва друкується українською, а зміст російською, за винятком указів Президента чи Верховної Ради. Ще є газета «Щотижня», але там тільки програма передач та зміст, що залежить від обласної адміністрації, яку, до речі, очолює росіянин Круглов. От такі справи у нас у Миколаєві. Так що буду чекати виходу у Миколаєві «Слова Просвіти», коли газета надійде у бібліотеку, прочитаю. Лишаюсь Вашим постійним читачем. Станіслав УДОВИЧЕНКО
«ПРОСВІТА»: 1868—1999 · с. 5сторінка оригіналу ↗

ПРО ЧИСТОТУ КРИНИЦІ ТРЕБА ДБАТИ

Відомий педагог Василь Сухомлинський писав: «Мова рідна — то наша чиста криниця». А й справді. Адже, оволодіваючи знаннями з наукових дисциплін рідною мовою, дитина у розкритті своїх здібностей матиме можливості куди більше, аніж при опануванні знаннями чужою. На початок 1999/2000 навчального року в області функціонує 566 шкіл, з яких українськомовних 428 (75,6 %). Поступовий перехід на державну мову навчання відбувається в 86 школах (15,2 %). Як передбачено обласною програмою розвитку української мови, перехід на українську мову навчання має бути завершено до 2001 року. Щорічно зростає кількість дітей, які виховуються та навчаються українською мовою. Так, у 1999 році таких дітей у дошкільних закладах області — 26 064, що становить 82,7 відсотка. У школах області 132 595 учнів, що становить 72, 3 відсотка. Це більше ніж минулого року на 0,9 та 1,1 відсотка відповідно. Протягом семи років на теренах Херсонщини активно працює дитяча літературно-мистецька лабораторія «Чиста криниця», яка допомагає обдарованим дітям розкрити свої літературні, музичні та вокальні здібності за новими формами навчання при поглибленому вивченні української мови та літератури. З радістю діти Таврії зустріли вихід чергових номерів альманаху дитячої та юнацької творчості «Чиста криниця» і чудового дитячого журналу-іграшки «Ірина». Просвітяни області, окрім культурномасових заходів з пропаганди державної мови, проводять велику роботу щодо розвитку українського книгодрукування. Протягом року побачили світ літературно-художні, поетично-музичні та історично-документальні видання, серед яких і багаторічна праця просвітян Бериславського району — збірник історично-документальних досліджень «Нариси з історії Бериславщини». Відповідно до доручення Кабінету Міністрів України від 12.10.99 № 2028/34 на виконання Указу Президента України від 06.11.97 № 1241 «Про День української писемності та мови» з 2 по 9 листопада в області проходив тиждень української мови. 4 листопада про хід тижня йшлося в радіоінтерв’ю з І. Лопушинським, за ініціативою якого досягнуто домовленості про започаткування на обласному телебаченні передачі «Україна: від мови до нації» та радіоуроків української мови «Шануймо рідне слово». Проте слід зазначити, що виконання протягом 1999 року Постанови Кабінету Міністрів України від 08.09.97 р. № 998 «Про затвердження комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови», як і раніше, зазнає певних труднощів. У роботі ректорів вищих навчальних закладів області щодо впровадження української мови є серйозні недоліки, спричинені як об’єктивними, так і суб’єктивними обставинами. На сьогодні, за офіційною статистикою, українською мовою навчається лише 42,7 відсотка студентів державних вузів області (Україна — 56,9). Найгірший стан справ у технічному університеті, де кількість студентських груп, що вчаться українською, за визначенням всеукраїнського «круглого столу» «Державна мова і вища школа в сучасній Україні» (квітень, 1999), дорівнювала й дорівнює нулеві. У Херсонському аграрному університеті державну мову викладання впроваджують лише протягом останніх двох років. Незадовільний стан склався у вищих навчальних закладах області з комплектацією бібліотек українськомовною літературою. Так, лише 7 відсотків книжок бібліотеки технічного і 8 відсотків бібліотеки аграрного університетів — українською мовою. Серед викладачів окремих вищих навчальних закладів спостерігається вичікування можливих змін щодо запровадження української мови, небажання опанувати державну мову, зрештою — супротив цій справі. На противагу їм 94 відсотки студентів вузів свого часу склали вступні іспити українською мовою, понад 80 відсотків з них при опитуванні виявляють бажання вчитися українською мовою. Тривожність ситуації підтверджує той факт, що з 1 січня 2000 року відповідно до Закону України про мови вищі навчальні заклади повинні будуть повністю перейти на державну мову роботи. Особливо важка ситуація складається у вузах недержавної форми власності, кількість яких стрімко продовжує зростати, тим самим ще відчутніше зменшуючи питому частку українськомовного навчання у вузах. 20 серпня 1999 року, попри всілякі протидії херсонських обласних організацій Всеукраїнського товариства «Просвіта», «Молода Просвіта», ХОКМО, Управління у справах національностей, міграції та релігій Херсонської обласної державної адміністрації, голови облдержадміністрації та ін., сесія Херсонської міської ради ухвалила протизаконне рішення за № 132 «Про використання поряд з українською російської мови в роботі Херсонської міської ради та в організаційних оголошеннях її виконавчих органів». Такі дії було оскаржено Управлінням у справах національностей, міграції та релігій облдержадміністрації прокуророві Суворовського району м. Херсона. Проте необхідного реагування з боку прокуратури немає. Нині звернення Управління з цього питання перебуває на розгляді прокурора області. Більшість працівників державних установ, особливо обласного рівня, органів місцевого самоврядування міст Херсона, Нової Каховки, Генічеська спілкуються російською мовою. В області і далі є випадки прийняття на роботу та атестації державних службовців, які практично не володіють ні усним, ні писемним українським мовленням. Переважна більшість організацій автотранспорту, побутового облуговування, зв’язку, торгівлі, комунального господарства області працюють у російськомовному режимі. Усунення цих та інших недоліків, на нашу думку, повинно перебувати під персонально відповідальним контролем працівників облдержадміністрацій, райдержадміністрацій, міськвиконкомів та при широкому висвітленні покарання порушників чинного законодавства. Олег ОЛЕКСЮК, голова Херсонської обласної організації «Молода Просвіта» Іван ЛОПУШИНСЬКИЙ, заступник голови Управління у справах національностей, міграції та релігій Херсонської облдержадміністрації У Вишнівці на Збаражчині з ініціативи голови правління селищного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Сергія Кубацького при активній допомозі просвітян і членів братства ОУН-УПА (станичний Михайло Дідик) на колишньому римокатолицькому цвинтарі — місці масових захоронень енкаведистами загиблих у боях з більшовицькими зайдами, розстріляних карателями НКВД-НКДБ вояків УПА і підпільників ОУН, насипано високу могилу, на вершині якої трьохраменний дубовий хрест. На хресті червоно-чорна таблиця з написом «Вічна пам’ять і слава героям-жертвам комуністичного терору». На цвинтарі поховано понад 160 осіб, із них вдалося встановити прізвища 52 патріотів. На жалібне віче-реквієм зібралося майже 500 мешканців селища і сусідніх сіл, гостей із райцентру, Тернополя, Львова та інших місцевостей. Віче відкрив вступним словом Сергій Кубацький. Він докладно розповів про участь односельців у боротьбі з червоними окупантами, їх вагомий внесок у визвольні змагання українського народу за волю і незалежність України, назвав прізвища патріотів. Могилу освятили отці-мітрати Роман Сливка (Збараж) і Паладій Ляликевич (Вишнівець) спільно з п’ятьма священиками УПЦ Київського Патріархату. Тарас ЧЕПІГА, м. Тернопіль
«ПРОСВІТА»: 1868—1999 · с. 5сторінка оригіналу ↗

ХОР, ЩО ВОСКРЕШАЄ СЕРЦЯ

14 листопада в Рівному було відзначено десятилітній ювілей просвітянського хору. На сцені Будинку дітей та молоді в українських вишиванках вишикувалися 28 хористів (16 жінок і 12 чоловіків). Двадцять вісім із ста, бо саме стільки (сто) співало у складі славетного хору за минулі десять років. Серед них — активісти Товариства української мови імені Тараса Шевченка, у тому числі нинішній керманич Рівненської крайової організації Народного Руху Василь Червоній. Після зачину ювілейного вечора, яким стало виконання релігійного гімну України «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни», ведуча стисло, але вагомо розповіла присутнім своєрідну біографію хору, якою може пишатися будь-який творчий колектив. Вдумайтеся лишень: за ці 10 літ хор дав 450 концертів, себто він виступав майже щотижня. Запитаєте: де? На відкритті пам’ятників і пам’ятних знаків героїчним постатям української історії, на ювілейних вечорах славетних письменників, на щорічних Шевченківських академіях, на багатьох релігійних святах, на освяченні козацьких світлиць у військових частинах, на Днях героїв Берестечка, у Пляшевій, Гурбах, Запоріжжі, Львові, Батурині і на сотнях інших урочистостей. Зрештою, справа не лише в кількості заходів та їх широчезній всеукраїнській географії. Хто відродив на Рівненщині колядування, до того ж іще за страхітливої імперсько-більшовицької доби? Хор «Просвіта». Хто уголос, публічно виконав першу стрілецьку чи першу повстанську пісню? Він же, хор «Просвіта», від чого воскресали омертвілі, з’яничарені душі, оживали зманкуртовані серця. Так, це був дивовижний патріотичний акт, акт національної звитяги, акт громадянської мужності і також гарту. У самому ювілейному концерті було виконано десятки глибокозмістовних пісень з репертуару хору. Особливо гучними оплесками, навіть вигуками «браво!» співаки-ювіляри були винагороджені за пісні «Люба матусю», «Ізза лісу сонце сходить», «За Україну, за її волю», «Розвивайся ти, високий дубе», «Марш націоналістів», «Не плакати нам треба», «Тиша за селом» і «Де згода в сімействі». Захоплення саме цими піснями було таке велике, що в непоодиноких моментах зал явно підспівував хорові, співав разом з хористами. І це було прекрасно, бо так промовисто єдналися серця, а патріотичне слово й істинно українська мелодія сповняли душі слухачів духовним трепетом. Дай, Боже, такого відлуння у свідомості слухачів кожному українському хоровому гурту. А далі від вдячних слухачів були оберемки квітів, подарунки й щирі, задушевні слова вшанування від правління «Просвіти», Конгресу Українських Націоналістів, міськвно, управління культури, обласної адміністрації та інших структур. Незабутній концерт, достопам’ятний вечір. Упевнений, що багато хто з присутніх і внукам розповідатиме про цей пречудовий ювілей, яким диригувала мила пані Леся Шевчук-Міськова. А пізнім вечором співаки разом з хористами поклали вінки до підніжжя пам’ятника Великому Кобзареві, що на майдані Незалежності, й гуртом заспівали «Реве та стогне Дніпр широкий», «Червону калину», «Повіяв вітер степовий» та чимало інших. Ще і ще раз скажу: незабутній вечір, вечір патріотичної наснаги. Борис СТЕПАНИШИН, професор Рівненського гуманітарного університету, почесний голова «Просвіти»
«ПРОСВІТА»: 1868—1999 · с. 5сторінка оригіналу ↗

НАШЕ ШКІЛЬНИЦТВО У КЕРЧІ: ПЕРШИЙ УСПІХ

Протягом тривалого часу неможливо було створити українські класи в середніх школах міста Керчі. Чиновники кивали на те, що бракує підручників. Коли ж я привозив книги аж зі Льова, й неодноразово, тоді вони посилалися на брак заяв од батьків. А їх було потрібно не менше 30—32. Ми змушені були виступити з порушеної проблеми на шпальтах місцевої газети «Керченский рабочий» (30 березня 1999 року). Після появи моєї статті мені ще й влетіло від деяких учителівукраїнців, членів «Просвіти»: яке, мовляв, я мав право вимагати від управління освіти відкриття українських класів. Але після цього мене запросив до себе начальник управління освіти п. В. Ідт. У присутності методистів управління освіти було проведено нашу спільну зустріч. Ми дійшли висновку, що потрібно справді більше працювати над тим, аби переконати батьків у необхідності вивчення державної української мови. Багато у цьому напрямку зробив і відповідальний секретар Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка Сергій Савченко. Ним було підготовлено звернення до всіх українців, що стосувалося глобальних питань розвитку українства у Криму, зокрема й відкриття на півострові українських класів. Керченська «Просвіта» зверталася з цього приводу і до Президента України Леоніда Кучми, і до Прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка, і до кримських можновладців. Відповідь Президента дала поштовх відкриттю українського класу для 25 учнів у Керченській середній школі № 2. Питання постачання підручників довелося вирішувати у... Львові з заступником голови Товариства «Просвіта» п. Ярославом Гартовським. Виникає цілком закономірне запитання: чому ж залишається, як завжди, осторонь Міністерство освіти Криму? Керченській «Просвіті» вдалося створити в місті дорадчу раду українців при Керченській міськраді. Знаходимо порозуміння при вирішенні проблемних питань в особі згадуваного вже начальника управління освіти п. В. Ідта. Створено ансамбль бандуристів і шкільний духовний хор. Готуємо до Різдвяних свят свій «Вертеп». Для цього нам надали приміщення та необхідне обладнання. Захарій КОВАЛЮК, голова «Просвіти», м. Керч НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ
«ПРОСВІТА»: 1868—1999 · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

итання культури мовлення може видатися комусь дріб’язковим, не вартим загальної уваги, особливо в час, коли існує реальна загроза самій українській державності і для багатьох українців актуальнішими є не тонкощі вимови, а пошуки засобів для фізичного виживання. Однак людська культура й умови життя тісно пов’язані. Мовне питання є стрижнем української національної ідеї, без якої національну державу збудувати неможливо. Видатний український мовознавець Іван Огієнко писав: «Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомости, без такої свідомости нема нації, а без свідомої нації — нема державности, якнайвищої громадської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку й виявлення». Тоталітарний режим, переслідуючи свою сатанинську мету, всіляко намагався знищити найбільшу цінність українського народу — його мову, підступно, витонченими єзуїтськими методами підірвати її зсередини, втручаючись у внутрішні закони мови, забороняючи певні її форми, слова, букви, переробляючи на російський лад окрасу української мови — кличну форму, наголоси тощо. У незалежній Україні Закон про мови і десята стаття Конституції у багатьох випадках не виконуються самою владою, яка повинна бути прикладом дотримання законів. А що ж робить свідома громадськість для поліпшення мовної ситуації? Безумовно, дещо робить, але, погодьтеся, далеко не все, що можна і треба було б зробити. ПРАГНУТИ ІДЕАЛУ У нас на Тернопіллі мовне питання не стоїть так гостро, як у східних чи південних регіонах України, але проблем вистачає. Згадаймо лише деякі з них. Передусім це засміченість нашої мови русизмами. Ще можна якось зрозуміти простого громадянина, який за щоденними клопотами не має змоги заглянути у словник. Але чим виправдати кальки, неоковирності й покручі, які чуємо з вуст відповідальних осіб, мова яких повинна служити взірцем для слухацького загалу? Біда втому, що мовні блуди високопоставлених мовців, виголошені перед широкою аудиторією, мають резонансний характер, наслідуються й тиражуються слухачами і тому завдають важковиправної шкоди. Говорячи про чистоту мови, маємо на увазі не її стерильність. Очевидно, що діалектизми, архаїзми, доречно вжиті іншомовні слова прикрашають і збагачують мову. Йдеться лише про відсутність у ній мовного бруду, кальок, покручів. Дуже часто навіть високоосвічені люди, вимовляючи числівники «одинадцять» і «чотирнадцять», ставлять наголос на «и», яку російській мові. Але ж нелогічно робити виняток для двох числівників, якщо в усіх інших споріднених (дванадцять, тринадцять, п’ятнадцять і т. д.) наголошеним є передостанній склад. Як і колись, замість ухвал приймають «рішення», задачі та проблеми «рішають», хоча мали б розв’язувати, автобуси продовжують їздити «по заказу» або, у кращому разі, «по замовленню», замість «на замовлення», а навчальний автомобіль далі називається «учбовим». Тривале перебування в обіймах «старшого брата» і теперішнє «единое информационное пространство» даються взнаки. Можливо, тому й продовжує багато наших співвітчизників називати гривні рублями, не усвідомлюючи, що цим принижують національну валюту і демонструють свою меншовартість. Занадто повільно відбувається перебудова людської свідомості, якщо немає цілеспрямованого впливу на пришвидшення позитивних змін. Засилля англомовних слів (наприклад, дилер, дистриб’ютор, моніторинг), що спостерігається останнім часом, завдає українській мові значної шкоди, бо робить її залежною від мови-донора. Тож чи треба вживати іншомовні слова? Безумовно, треба, але лише там, де нема українського відповідника. Навіщо, наприклад, говорити: аеропорт, тротуар, масштаб, якщо є гарні милозвучні українські аналоги: летовище, хідник, мірило. Деякі оратори, у тому числі й диктори радіо і телебачення, ніяк не збагнуть, що, звертаючись словом «пані» до аудиторії, в якій більше однієї жінки, наголос треба ставити на другому складі. В 1990 році в українську абетку було повернуто репресовану у 1933 році літеру ґ. Це значно розширило можливості української мови передавати на письмі відповідний звук, який чується у вимові багатьох широковживаних слів: ґудзик, ґума, ґрунт тощо. Проте на сторінках українських газет, у тому числі й місцевих, буква ґ приживається повільно. Часто у словах іншомовного походження, сліпо копіюючи російську вимову, латинське h відтворюють через х, наприклад: Helmut, читають Хельмут, хоча треба Гельмут; hockey читають хокей, а треба — гокей; hobby читають хобі, а треба — гобі. Незвично, зате правильно. Особливу тривогу викликає епідемія лихослів’я, що охопила сучасну молодь. Можна багато говорити про причини цього явища, але важко збагнути повну пасивність осіб і структур, службовим і моральним обов’язком яких є протидія цьому злу. Якщо в минулі часи за лихе слово, сказане у громадському місці, можна було почути загальний осуд або навіть отримати п’ятнадцять діб арешту, то тепер лихословам усе сходить з рук. Розв’язувати цю проблему слід спільними зусиллями сім’ї, школи, владних структур і громадськості. Взірцем для наслідування є ідеальна мова. Її функції виконує літературна (стандартна) мова, що існує в усіх розвинених країнах. В Україні над утвердженням і подальшим удосконаленням національної ідеальної мови працюють фахівці. Особливо важлива роль у вивченні й поширенні літературної мови належить школі і засобам масової інформації, завдяки яким мова стає найважливішим важелем впливу на свідомість людей. Ідеальна мова виступає передусім могутнім об’єднуючим державотворчим чинником. Крім того, вона є мірилом духовної вартості людини. Естетика мови віддзеркалює внутрішню суть особистості. Тому оволодіння і користування осмисленою за формою і шляхетною за змістом українською мовою є особливо актуальним у наші дні, коли глибина деградації суспільства досягла тієї межі, за якою або небуття, або усвідомлення необхідності самоудосконалення і повернення до морально-духовних витоків, до чистих джерел. Для поліпшення мовної ситуації, на нашу думку, треба створити при державній адміністрації мовну комісію, яка надавала б консультації зі складних питань українського правопису, а також збирала випадки порушень мовних норм та мовного законодавства в інформації, призначеній для масового споживача. Можна було б також організувати у місцевій пресі, на радіо і телебаченні мовний всеобуч, який вели б фахівці-мовники для широкого загалу. Підвищенню грамотності населення сприяли б таблиці правильного написання і вимови найуживаніших слів, доступні за ціною термінологічні словнички та ін. Наприклад, у приміщеннях поштових відділень можна вивісити на видному місці таблиці української поштової лексики, зокрема: адреса, переказ, до запитання, рекомендований лист тощо. Навчання людей мовної культури, як і будь-яка інша справа, потребує не стільки закликів і декларацій, скільки щоденної копіткої і самовідданої праці владних структур, спеціалістів-мовників, свідомої інтелігенції, просвітян. Досягти високої культури мовлення — ось ідеал, до якого кожен з нас повинен прагнути. Тож дбаймо про чистоту нашої усної і писемної мови, про чистоту наших думок і дій і врешті-решт про чистоту наших душ. Все інше додасться. Михайло МЕДЮХ, кандидат технічних наук, доцент кафедри фізики Тернопільського державного технічного університету імені І. Пулюя, голова осередку «Просвіти»
«ПРОСВІТА»: 1868—1999 · с. 6сторінка оригіналу ↗

СІМФЕРОПОЛЬСЬКИЙ ОСЕРЕДОК НТШ

У складі осередку НТШ 20 членів «Просвіти», в тому числі 5 докторів історичних наук, професорів, 3 доктори філологічних наук, професори, доктор хімічних наук, професор, доктор фізикоматематичних наук, професор, 9 кандидатів наук, доцентів. Протягом року ними опубліковано понад 20 монографій та навчально-методичних посібників з різних дисциплін. Усі члени осередку НТШ є викладачами вищих навчальних закладів, популяризаторами досягнень науки в Україні, виступають з актуальних проблем по телебаченню і радіо. Протягом року члени Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка (Сімферопольського осередку НТШ) виступили з доповідями на міжнародних і всеукраїнських конференціях «Політика і військова діяльність Нестора Махна» (Запоріжжя, листопад, 1998), «Державно-правові проблеми Північного Причорномор’я: історія та сучасність» (Сімферополь—Алушта, травень, 1999), «Репресоване покоління кримськотатарських громадсько-політичних діячів, подвижників науки і культури» (Сімферополь, травень, 1999), на IV Міжнародному конгресі україністів в Одесі (серпень, 1999), на Міжнародному семінарі «Освіта і мови національних меншин України в контексті Гаазьких та Ословських рекомендацій», організованому Верховним Комісаріатом ОБСЄ у справах національних меншин та Державним комітетом України у справах національностей та міграції (Одеса, вересень, 1999). Ряд членів Товариства «Просвіта» та НТШ працювали редакторами «Учених записок Сімферопольського держуніверситету» зі своїх спеціальностей, взяли участь у редагуванні збірників матеріалів міжнародних і всеукраїнських наукових конференцій, керували конференціями та їх секціями. У березні 1999 року осередком НТШ спільно з Всеукраїнським товариством «Просвіта» імені Т. Шевченка, філологічним факультетом Сімферопольського держуніверситету організовано та проведено у Сімферополі наукову конференцію, присвячену 185-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. Заслухано 24 доповіді, переважно філологів. У конференції взяли участь викладачі шкіл м. Сімферополя. Матеріали конференції підготовлено до видання. Петро ГАРЧЕВ, голова Всекримського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка, голова Сімферопольського НТШ, дійсний член Української академії історичних наук, доктор історичних наук, професор З повагою Т. МАЛИШКО, м. Хмельницький
«ПРОСВІТА»: 1868—1999 · с. 6сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

Долі людські ЖИТИ — ЦІКАВО!

l-“це м%г% …=! %д›е…… # k%.", ц o%л- 2="“ь*%- %Kл=“2-. 0 е *! =“, "е ›, "%C, “…ем-“це. a=2ь*% м-L C! =цю"=" 3 де! ›K=…*3, м=м= K3л= "ч, 2ель*%ю. b “-м’м% – м=м, "“- K3л, *! =“, "-, де.2% 2=л=…%", 2, L, =ле …е "“- м=л, ?=“2 д%"г%л-22 . a=2ь*% м% – м=м, K3", * 2еCе! *=›32ь, ме! %м м-“2=. b “-м’- Cе! едCл=ч3"=л, K=г=2% л-2е! =23! , . l=м= K3л= д3›е …=ч, 2=…=, – …=ƒ, "=л, , ›=! 23юч, , .%д ч%ю е…ц, *л%Cед--ю. oе! еK3"=юч, " l%“*"-, …=“=мCе! ед ƒ=L- шл= д% Š! е2ь *%"“ь*%- г=ле! е-. l%л%дш, L м=м, … K! =2 ~. “! %ше…*% K3" 2=л=…%", 2, м “*! , C=лем. o! % …ь%г% д-Lшл, ч32*, =› д% j, -"“ь*%- *%…“е! "=2%! – . o! , -.=л, C! ед“2="…, *, "-д *%…“е! "=2%! – , C%“л3.=л, г! 3, C-“л ч%г% ƒ=C! %C%…3"=л, L%м3 -.=2, "ч, 2, “ д% j, -"“ь*%- *%…“е! "=- 2%! – . “! %ше…*% C%“2=", " 3м%"3, ?% *?% C%шлю2ь -ƒ …, м ! =ƒ%м c%! %д%"е…*=, 2% "-… 2е› C%-де. d=л, ƒг%д3. o%-.=л, ! =ƒ%м. o! %- "ч, л, “ де *, L ч=“. “! %ше…*= м=л, C%“, л=- 2, д% -2=л – дл C%д=льш%г% …="ч=…… . d%л ! %ƒC%! д, л=“ C%--…ш%м3: "-… ƒ=."%! -" - C%ме! 3 "-ц- 22 ! %*, . 0 е K3л= 2! =гед- дл “-м’-. c%! %д%"е…*% ƒ=*-…ч, " *%…“е! "=2%! -ю, %! г=…-ƒ3"=" "“е“"-2…ь% "-д%м3 *=Cел3 &d3м- *=[, *= %д…--ю ƒ Cе! ш, . ", -.=л= ƒ= *%! д%…, 3 o=! , › …= г=“2! %л-. m=ш= “-м’ д% "-L…, д! 3›, л= -ƒ “-м’-ю l=! -…е“*%, “, … *, . C-д ч=“ "-L…, “2=" "“е“"-2…ь% "-д%м, м C-д"%д…, *%м, %“%K, “2, м "%! %г%м c-2ле! =, K% C%2%C, " K=г=2% …-мець- *, . *%! =Kл-", “е! ед …, . – &c3“2л="[. ŠеCе! м=ю *…, ›*3 j! %…= &j=C-2=… д=ле*%г% Cл=- "=…… [. o%2-м д%л L%г% K3л= д3›е 2! =г-ч…=. “ л, “23"=л=“ 45 ! %*-" ƒ L%г% “е“2! %ю, K=г=2% ! =ƒ-" -ƒд, л= д% …, . л-2%м " nде“3. “ "ч, л=“ь 3 k%.", ц-, ƒ=*-…ч, л= .-м-*%- ме.=…-ч…, L 2е.…-*3м. g= “Cец-=ль…-“2ю C! =- цю"=л= м=л%. oе! е-.=л= д% u=! *%"=, де “C%ч=2*3 C! =цю"=л= " r*! =-…“ь*%м3 …=3*%- "%-д%“л-д…%м3 -…“2, 232-, C%2-м Cе! еLшл= …= ="-=д, ƒель…, L ƒ="%д, 3 2е."-дд-л – 183. o-“л ƒ=*-…че…… "-L…, Cе! е-.=л= д% м. o! %- “*3! %"= (2еCе! uмель…, ць*, L). b, C=д*%"% C%“23C, л= C! =цю"=2, " .3д%›…ю м=L“2е! - …ю. ` K3л% це 2=*. g=Lшл= 23д, %д…%г% ! =ƒ3, C%ц-*=", л=“ . p%ƒг%"%! , "ш, “ь ƒ %д…--ю ƒ C! =ц-"…, ць, “*=ƒ=л=, ?% " ш*%л- …еC%г=…% м=лю"=л=. u3д%›…, ц ƒ=C! %C%…3"=л= ме…- …=м=лю"=2, C%! 2! е2 u! 3?%"=. rд="“ , # *3C, л, дл *%-“ь 3“2=…%", . g=C! %C%…3"=л, C%д="=2, ƒ= "3. g=! %K-2*, K3л, "ел, *-, %“%K- л, "% Cе! ед “" 2%м 1 Š! ="… 2= …= ›%"2…е"- ! %*%", …, . ) е! еƒ де *, L ч=“ ме…- ƒ=C! %C%…3"=л, ! %K%23 …= “2=…ц – ю…, . 2е.…-*-", # ƒг%д, - л=“ь. “ ƒ- “"%-м, г3! 2*-"ц м, ƒ=Lм=л= Cе! шем-“це " r*! =-…- 17 ! %*-", %де! ›=л= д, Cл%м "-д l-…-“2е! “2"= %“"-2, . dе*-ль*= ! =ƒ-" ƒ=L- м=л, Cе! шм-“ц " q%юƒ- …= bdmc (3 C="-льL%…- д%“ г…е…ь …=! %д…%- %“"-2, ). “ %де! ›=л= C%“"-дче…… , м%- 3ч…- " 13#14 ! %*-" # мед=л- 2= г! %ш%"- C! ем--. nд, … -ƒ е*“C%…=2-" K3" %“%Kл, "% ц-*=- ", L # *=! 3“ель. e*“C%…=2 K3" ƒм-“2%"…, L, - м, ƒ 3ч… м, L%г% г=! …% %-%! м, л, . c%! -л% “"-2л%, *=! 3“ель *! 32, л=“ , л3…=л= м3ƒ, *=. m=м C, “=" м%“*%"“ь*, L *%! е“C%…де…2 C%д - *3 ƒ= д=! %"=…е "ел, *е ƒ=д%"%ле…… дл ю…, . м%“*", ч-" – г%“2еL м-“2=. o%д%“- ƒKе- ! -г=ю ", ! -ƒ*3 ƒ г=ƒе2, . ŠеCе! 3 “еKе "д%м= м=ю ", “2="*3 *=! 2, … -ƒ “%л%м, 2= -…ш, . м=2е! -=л-". Š%! -* %! г=- …-ƒ3"=л, ", “2="*3 м%-. ! %K-2 3 м3ƒе-. o%*=- ƒ3"=л, C% 2елеK=че……ю. b, Lшл= …= Cе…“-ю, %де! ›3ю 68 г! , "е…ь, ›, "3 " *%м3…=ль…-L *"=! 2, ! -. u%2-л= %Kм-… - 2, *-м…=23 – ƒ=! =д, ць%г% Cе! еLшл= …= -…ш3 ! %K%23. Š= ƒ ць%г% …-ч%г% …е ", Lшл% че! еƒ м%-. “3“-д-". m= ›=ль, 2=* “2=л%“ * “2=л%“ . yе .%ч3 че! еƒ де *, L ч=“ …=C, “=2, C! % ›, 22 C! , …еC- 2= * C% ", "“ Cе! ш, L ="2%- м%K-ль 3 k%.", ц-. o, ш3 -…*%л, " м-“це"3 г=ƒе23 – ме…- …е "-дм%"л ю2ь 3 C3Kл-*=ц- .. a=›=ю L b=м 3“ь%г% …=L*! =?%г%. oе! е- *%…=…=, ?% ƒ="›д, м%›…= – 2! еK= ›, 2, ц-*="%.
«ПРОСВІТА»: 1868—1999 · с. 6сторінка оригіналу ↗

ІВАН КЛИМІВ-«ЛЕГЕНДА»

Багатолюдні вечори відбуваються у Соснівському Народному Домі «Просвіта», тут охоче бувають шахтарі, учителі, молодь, люди старшого покоління. Мав успіх і вечір, присвячений 90-річчю пам’яті славного земляка, невтомного борця за волю України Івана Климіва-«Легенди». Тут, на берегах тихоплинної Рати, пройшли його дитинство і юність, тут гартувалися його воля і мужність, тут формувався його високий патріотичний дух, любов до свого народу і ненависть до його ворогів. Звідтіля пролягла його життєва дорога через Сокальську гімназію, Львівський університет у вир революційної боротьби через польські тюрми, підпільну роботу крайовим провідником 1939—1941 років, до застінків гестапо у Львові. Повела у безсмертя... Це про його покоління складались у народі пісні: Ми родились із крові народу, Колисала нас грізна тюрма, Гартували бої за свободу І ненависть до ганьби ярма... Це те покоління, яке формувало і стало фундаментом визвольних змагань 1940 —1950 років. Живе пам’ять про Івана Климіва-«Легенду» — людину з легенди. У Сільці Белзькому споруджено величний пам’ятник Герою, його ім’ям названо середню школу в рідному селі, вулицю в шахтарському Червонограді. І немов про Івана Климіва сказані слова нашої геніальної поетеси Лесі Українки 100 років тому: Він здобув собі велику славу, І не вмре та слава, не поляже: В пісні, слові буде вічно жити І про себе світові розкаже. Петро КУЧМІНСЬКИЙ, член управи Соснівського міського об’єднання Товариства «Просвіта»
«ПРОСВІТА»: 1868—1999 · с. 7сторінка оригіналу ↗

«ДАЛЕКИЙ І БЛИЗЬКИЙ ШЕВЧЕНКО» (Узакъ ве якъын Шевченко)

Переклади вибраних творів Т. Шевченка кримськотатарською мовою. — Сімферополь: спільне видання книговидавничої фірми «Журнал "Доля"» та кримськотатарського ПЕН-клубу, 1999. — 224 с. Не так уже й давно побачила світ збірка перекладів багатьма (147) мовами світу геніального твору Тараса Шевченка «Заповіт» (К.: Наукова думка, 1989). Відтоді то там, то деінде у Вітчизні й поза її межами з’являлися іншомовні інтерпретації його безсмертних творів. І ось Шевченкіана поповнилася новою книгою «Далекий і близький Шевченко», в якій «пліч-о-пліч» шикуються полум’яні строфи Великого Кобзаря українською й відповідно кримськотатарською мовами. У чому ж секрет притягальності нашого найголовнішого Поета, Національного Пророка, для інших народів? Гадаю, з цього приводу влучно висловився автор передмови «Обнімітесь, брати мої...» кандидат філологічних наук, професор Олександр Губар у перших її рядках: «Генію, котрий, за висловом великого Дідро, «падає з неба», призначено представляти свій народ серед народів світу. На фронтоні світової літератури в одному ряду з Гомером і Данте, Шекспіром і Гете, Байроном і Гюго, Пушкіним і Міцкевичем, Лермонтовим і Л. Толстим стоїть ім’я і геніального поета, художникаакадеміка, мислителя, непохитного борця за свободу і незалежність українського народу, його пророка Тараса Григоровича Шевченка». Духом волелюбності і братньої любові до покривджених у всьому світі — цими якостями притягальний і близький Тарас Шевченко і кримськотатарському народові, який пройшов усі дантові кола пекла поряд із українським народом у буремному ХХ столітті, виборюючи власне місце під сонцем. Близький і оцими вистражданими рядками: А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли. Глухі, як не прикро, до цього заклику Поета ті, хто сіє і понині міжнаціональну ворожнечу в українському Криму, мовби не відаючи, що не пожне нічого, окрім бурі. Упорядковуючи це ошатне, привабливе видання — у «супері» й твердій палітурці, на чудовому крейдяному папері, зі смаком оформлене графічними роботами самого Кобзаря, — упорядник В. Басиров, як переконуємося з тексту, намагався представити кримськотатарському читачеві творчість Поета в усій її розмаїтості: від ліричних замальовок і дум-голосінь до бунтарських рядків-мотивів «Розритої могили» та заповідуваного «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє...» На жаль, важко судити про якість перекладів, не знаючи мови народу, який живе поруч із нами не одне сторіччя і ось уже майже десятиліття — в одній державі. Та крізь таємничий «клинопис» поданого відчувається музика і ритміка геніальних рядків Кобзаря, що свідчить про справжнє намагання передати його бунтівний і високий дух. Поряд із новими перекладами у книзі представлені окремі тексти, перекладені кримськотатарською мовою за виданням: Т. Г. Шевченко «Сайлама шиирлери» (Вибрані вірші. — Сімферополь, Кримдержвидав, 1940), що свідчить про давнє зацікавлення цього народу творчістю нашого генія. Слід відзначити і людей, причетних до видання, — вони заслуговують найвищих слів подяки. Видання, отже, здійснено за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження» за програмою «Інтеграція в українське суспільство кримськотатарського народу, болгар, вірмен, греків, німців, які зазнали депортації». Справедливо зазначити, що видання не є, образно кажучи, грою в одні ворота: триває процес взаємозбагачення двох сусідніх культур. У перекладі українською мовою Данила Кононенка побачили світ твори кримськотатарських поетів А. Велієва, Ш. Селіма, Ю. Теміркая, Н. Умерова, Р. Фазила, Р. Халіда, А. Кокієвої; Віктор Гуменюк і Микола Мірошниченко переклали твори Ю. Кандима; О. Корсовецький — Ш. Аппазова... Натомість А. Велієв майстерно переклав, як вважають фахівці, вірші Лесі Українки кримськотатарською мовою, а Ю. Кандим — поезії П. Тичини, А. Кримського, цикл оповідань М. Коцюбинського з життя кримських татар «Під мінаретами», «На камені», «В путах шайтана»... Культурний обмін між сусідами тривав і в перші пожовтневі часи. Анотована ж книга є іще одним своєрідним містком єднання двох народів, пов’язаних спільною долею. Як справедливо зазначає кримськотатарський поет Нузет Умеров: «Трагедія і історія кримськотатарського народу тисячами ниток зв’язана з долею і трагедією українського народу. Якраз тому Шевченко дорогий кримським татарам, які повинні читати його не тільки українською мовою, але і своєю рідною мовою». Чудові напутні слова, та, на жаль, ринкові реалії диктують своє: книга вийшла обмеженим накладом — усього 1000 примірників, тобто стане набутком хіба що частини бібліотек та нечисленних бібліофілів. Єдина надія, що тут спрацює давній випробуваний принцип: прочитав сам — поділись із ближнім. Бо віще слово Кобзаря не знає кордонів і належить не лише українцям — народам і вікам! Володимир ГЕРМАН тріо «Ластівка», яке має український репертуар. Та знову ж, бракує для його розвитку як українськомовних пісенних і музичних видань, так і коштів. Розуміємо, що в Україні вистачає своїх проблем, але нам більше нема на кого сподіватися. Підприємства у нас не працюють. Держадміністрація на нас взагалі не звертає уваги. Наше товариство, в якому нараховується понад 220 членів, трудиться на голому ентузіазмі, без будь-яких засобів. Зчаста доводиться розраховувати лише на кмітливість, і вона допомагає досягти чималого. Як на наш погляд, слід уже вести централізовану державну політику в Україні стосовно українців, які з тих чи тих причин опинилися за межами своєї батьківщини. Гадаю, є рація і в конкретній адресній шефській допомозі українським товариствам Молдови узагалі й Придністров’я зокрема. Першим кроком такої допомоги могла б стати організація передплати українських періодичних видань... І насамкінець, хотілося б відзначити наших активістів — членів ради Товариства «Просвіта». Серед них — Л. Іванович та М. Чудак, які працюють у Державному університеті Придністров’я, Л. Рибак — головний лікар, З. Худоба, який працює в ДАІ, та його дружина — студентка вузу О. Худоба, А. Іванишин — працівник теоретичного ліцею... Загалом переважають у Товаристві вчителі шкіл, викладачі технікумів; є серед просвітян і фахівці підприємств, які нині простоюють... Основу Товариства становлять люди освічені, інтелігенти, на яких і лягає основний тягар діяльності. Тож, незважаючи на численні труднощі, ми таки діємо й робимо багато корисних справ. Здебільшого самотужки. А могли б зробити й набагато більше... В. ВАСИЛЕНКО, голова Товариства «Просвіта», м. Бендери (Молдова)
«ПРОСВІТА»: 1868—1999 · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

«ДУХА НЕ ВГАШАЙТЕ!»

qь%г%д…-, …=Cе! ед%д…- ю"-лею p-ƒд"= u! , “2%"%г%, * …-*%л, , г%“2! % "-дч3"=-2ь“ C%2! еK= C-д…е“е…… д3.3 3*! =-…“ь*%- …=ц--. mе C-д… "ш, ƒ=…еC=л, L д3. 3*! =-…ц , г%д- L д-м=2, ƒд%л=2, …ег=! =ƒд, . a3дь- *, L C%ч, …, ! =…%* – "еч-! 3*! =-…ець C%ч, …=" – ƒ=*-…ч3"=" м%л, 2"%ю, 2, м “=м, м ƒд%K3"ш, “%K- “л="3 %д…%г% ƒ …=L! ел-г-L- …-ш, . …=! %д-" “"-23. u! , “2, …“ь*- g=C%"-длюK%"- д% Kл, ›…ь%г%, д%K! = – “C! ="едл, - "%“2-, м, л%“е! д …=“2-ль*, C! , C=л, д% д-ш- 3*! =-…ц м, ?% -де…2, --*3"=л, “ , “2=л, %“%- K, “2, м, ! , “=м, 3*! =-…“ь*%- "д=ч-. ) , …е 2%м3 *%м3…%K-льш%", *, 2=* ƒ="ƒ 2% …, ?, - л, …=ш- “" 2, …-, C-дм-… юч, .! , “2, …“ь*3 м%! =ль “"%-м &м%! =ль…, м *%де*“%м K3д-"- …, *= *%м3…-ƒм3[ (“C, “=…, м ƒ .! , “2, …“ь*, . -“2, …!), ?% %! г=…-ч…% "-дч3"=л, “=ме 232 …=LK-льш3 …еKеƒCе*3. Š! еK= ƒ “3м%м ", - ƒ…=2, , ?% &“%"-2“ь*=[ “, “2ем= K=г=2% " ч%м3 д%“ гл= K=›=…%г%. m=“л-д*, – C=…3- "=…… %че", д…-. Š%› – …е д, "…%, ?%, %2! , - м="ш, a%›, м ч-д%д-L“2"%м Kеƒ ›%д…%- *! =Cл- *! %"- "л=“…3 де! ›="3, м, …е “C! %- м%гл, “ …="е“2, л=д 3 “"%-L .=2-. b-д"е! 2% *=›3ч, , де! ›="…- м3›- Kеƒ ! %д3-Cлеме…-, &…%"-[ 3*! =-…ц- …е C%“C-ш=ю2ь це ! %K, 2, . m= “ь%г%д…- …=д2% г%“2! % "-дч3"=-2ь“ K! =* …=ц-%…=ль…% “"-д%м, ., д3.%"…, . C%"%д, ! -" …=ц--. nд…=* “л-д ?%“ь ! %K, 2, , …е ƒ"%л-*=юч, . m=“=мCе! ед 3 “-е! – д3.%"…-L. `д›е …е “е*! е2, ?% …= ƒм-…3 *%м3…-“2, ч…-L м%! =л- C! , Lшл, …е *! =?- ƒ! =ƒ*, ƒ=.-д…%- *3ль23! , - …= 2лд3.%"…%- C3“2елд=л, д! 3›…- “.%д, . l=-2ь“ …= 3"=ƒ- ƒ%"“-м …е C! , 2=м=……, L 3*! =-…ц м *3ль2 “, л, , …=›, ", , ="=…2ю! , ƒм, …=! *%м=…- , C! %“2, 23ц- ... m=LCе! ше це “2%“3-2ь“ м%л%д-. `K“%лю2…% -г…%! 3-2ь“ C%ƒ, 2, "…, L -де=л. u! , “2, …“ь*= м%! =ль …е C%“-л= …=ле›…%г% -L м-“ц . “*?% “C! =", 2=* C-д32ь – д=л-, м, "2! =2, м% C%*%л-…… , = " *-…це"%м3 ! =.3…*3 # K3дь- *3 Cе! “Cе*2, "3 * …=ц- . n2›е, 2! еK= "“-м= ƒ=“%K=м, C-д…-м=2, д3.%"…-“2ь 3*! =-…“ь*%- …=ц--, …=“=мCе! ед м%л%д-. ) 3д%"%, ?% м, "-дK3д%"3-м% …=ш- .! =м, . Š= …=K=г=2% "=›л, "-ше "-д…%", 2, u! =м д-шм%л%д%- люд, …, . ) %м3 …= “ь%- г%д…- " …="ч=ль…, . ƒ=*л=д=. …е C! %C=г3- ю2ь“ .! , “2, …“ь*- -“2, …, , “*=›-м%, 2=*, м C! едме2%м * &n“…%", .! , “2, …“ь*%- м%- ! =л-[? g! %ƒ3м-л%, це …е K3де C=…=це-ю, =ле д=“2ь ! е=ль…, L C%ш2%". д% “=м%! %ƒ- ", 2*3, “=м%"д%“*%…=ле…… ю…=*= ч, д-"ч, - …, . `д›е …е“C! %“2= c%“C%дь C! %“, 2ь: &o! , - "ч=L ю…=*= д% д%! %г, L%г%, – "-…, * C%“2=! – 2ь“ , …е "“23C, 2ь“ ƒ …е-[ (o! . 22:6). Š=*= C! , ч, …=, * K! =* *%ш2-", …е ", 2! , м3- …- *%- *! , 2, *, , K% …= л-*"-д=ц-ю …=“л-д*-" Kеƒд3.%"…%“2-, “C%›, "=ць*, . C-д.%д-" д% ›, 22 ", 2! =ч=ю2ь“ ƒ…=ч…% K-льш- “3м, . g=“%K, м=“%"%- -…-%! м=ц--, ƒ=*л=д, *3ль- 23! , , л-2е! =23! =, *…, г, C%", ……- K32, …= Cе! ш%м3 Cл=…- де! ›="…%- C%л-2, *, C-д…е- “е…… д3.%"…%г% ! -"… …=! %д3. r*! =-…“ь*= м%"= C%", ……= …=! еш2- C%“-“2, …=ле›…е -L м-“це " 3“-. -, ƒ%*! ем= ц, . Cе! ш%! д…, . “-е! =. д3.%"…%г% ›, 22 “3“C-ль“2"=, K% 2-ль*, че! еƒ …е- 3*! =-…ець 3“"-д%млю- “еKе * …%“- "ел, *%г% L м%г32…ь%г% е2…%“3, %“%K, “2-“2ь, C! ед“2="…, *= …=! %д3, ?% 3“- C=д*3"=" "-д C! =д-д-" …е 2-ль*, C%*-! л, "-“2ь, д%K! 3 – м, л%“е! д…3 "д=ч3 2= C%е2, ч…-“2ь, =ле L “м-л, "-“2ь, л, ц=! “ь*, L д3. 2= C%ч322 "л=“…%- г-д…%“2-. u%2-л%“ K, ?%K “=ме ц- ! , “, 3*! =-…ц-" д%C%м%гл, -м 3 цеL Cе! ел%м…, L ч=“ …= ме›- 2, “ ч%л-2ь ", “2% 2, , ƒд%л=2, Cе! еш*%д, , ƒм3›…-2, " K%! %2ьK- ƒ …ег=! =ƒд=м, – ƒ %…%"ле…, м д3.%м 3"-L2, " 2! е2- 2, “ ч%л-22 %д…, м ƒ …=Lм%г32…-ш, . …=! %д-" “"-23. dл ць%г% м, м=-м% "“- C-д“2=", . m=ш Š"%! ець ƒ=*л, *=-: # &a3дь2е д%“- *%…=л-, * д%“*%…=л, L n2ець "=ш mеKе“- …, L![ (l=2"- 5:48). m=“=мCе! ед м%"= Lде C! % д3.%"…, L ! %ƒ", 2%*, д3.%"…е ƒ! %“2=…… - “=м%"д%“*%…=ле…… . Š%› дK=Lм% C! % це - ƒ! еш2%ю ƒд3›=-м% "“- -…ш- C! %Kлем, - C! %Kлем*, . Володимир ВАРЕНКО, учитель, просвітянин, м. Київ
«ПРОСВІТА»: 1868—1999 · с. 7сторінка оригіналу ↗

НАШОГО ЦВІТУ — ПО ВСЬОМУ СВІТУ ПРАЦЮЄМО НА ЕНТУЗІАЗМІ...

Товариство «Просвіта» в м. Бендери (Молдова) створене 23 грудня 1997 року. Товариство української культури, що діяло в нас досі, займалося переважно питаннями культури, а до проблем школи руки в нього не доходили. Не вистачало підручників, розробок програм, словників, наочності та методичної літератури для шкіл і дитсадків. Група активістів — Любомир Риб’як, Микола Чудак, Зіновій Худоба, Олена Худоба, Анатолій Іванишин, Василь Загірний та автор цієї публікації — вирішили, що слід створити ще одне товариство — «Просвіта», яке б займалося проблемами школи, зокрема й просвітянськими проблемами взагалі. У Бендерах надзвичайно складний стан із вивченням української мови. Пояснюється це, зокрема, й тим, що багато українців прибуло до міста в роки радянської влади й потрапило під прес тотального зросійщення, тож тепер дуже повільно навертається до українства. Коли багатьом із них пропонують віддавати своїх дітей на навчання до українських шкіл, то вони відповідають, що в цьому немає потреби, бо Україна байдужа до них. Тож і робота з такими батьками є дуже складною — доводиться пояснювати, переконувати в протилежному, розвінчувати їхні переконання про «неперспективність» української освіти. Ми прагнемо, аби наші діти вступали в навчальні заклади України як українці, та з України натомість виділяють якісь квоти для Молдови взагалі. Молдова ж, у свою чергу, видає направлення лише громадянам республіки. Найголовніше наше завдання — конкретна допомога тим закладам, де вже відкриті класи для вивчення української мови як предмета, зокрема у чотирьох школах і гімназії № 1, де діти вчаться тільки українською мовою. Окрім усього, ми організовуємо шкільні свята, приурочені до Шевченківських днів, Дня матері, проводимо вечори українського гумору. Всі ці заходи відбуваються на досить високому рівні, тож дивують і наших людей, і гостей з України змістовністю та добрим знанням української мови, — і в Україні таку вишукану мову не часто почуєш. Та є проблеми, і немалі. Як я вже зазначав, бракує підручників, художньої літератури рідною мовою. Тож деякі діти, почавши її вивчати, відтак поступово переходять на молдавську. Звертаємося за допомогою і до товариства «Україна — Світ», і до «Просвіти», і до Посольства України в Молдові, і до Комнацміграції України і вони допомагають нам як можуть. Але цього явно недостатньо. Тож доводиться вчити дітей за радянськими підручниками, старими програмами та методичками. Мабуть, доцільно звернутися через газету «Слово Просвіти» до регіональних філій «Просвіти» в Україні з проханням посильно, хто чим може, допомагати нам. Маємо навчати наших дітей так, аби вони усвідомлювали себе українцями, належними до своєї прабатьківщини, а не дітьми української діаспори. Слід сподіватися, що й Україна сприйматиме їх серйозно, як своїх співгромадян. Для цього й ми робимо певні кроки, налагоджуємо культурне життя. Добре знаним є в місті народний хор «Червона Калина». Популярний і дитячий хор «Калинонька». Обидва колективи неодноразово виступали у Києві. Нещодавно створено
«ПРОСВІТА»: 1868—1999 · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

країнець Юрій Косьмич Глушко, уродженець містечка Нова Басань Козелецького повіту Чернігівської губернії, відсвяткувавши 4 квітня 1901 року своє дев’ятнадцятиліття, влаштувався машиністом у «Доброфлот» — акціонерну пароплавну компанію, яка здійснювала прямі рейси із Одеси до Владивостока і займалася перевезенням українських переселенців на Далекий Схід. У 1904— 1907 роках Глушко працював на щойно збудованій Китайсько-Східній залізниці на території Маньчжурії, по якій з 1901 року також ішов масовий потік українських селян-переселенців на Зелений Клин, на якій працювало багато українців. З 1907 року працює креслярем і техніком на будівництві Владивостоцької фортеці. Уже в першому десятиріччі нашого століття в Зеленому Клині з’являються перші прояви українського громадського життя: виникають театральні гуртки, а за ними — так звані Українські Громади і клуби. В лютому 1910 року в Нікольську-Уссурійському було зроблено спробу зареєструвати статут українського товариства «Просвіта». Юрій Глушко активно працює в українських організаціях: владивостоцькій Громаді, напівлегальному Українському гуртку при місцевому Народному Домі. Як актор і режисер бере участь у театральному житгі Владивостока, виступає організатором і активним учасником Шевченківських свят. Після початку Першої світової війни Юрій Глушко відбуває на фронт і повертається до Владивостока лише на початку 1918 року. За час відсутності Глушка в українському русі на Зеленому Клині багато що змінилося. «Лютнева революція 1917 року стала для українців Російської імперії справжньою національною революцією, — пише сучасний далекосхідний історик — українець за походженням В. Чорномаз. — Найпоширенішим типом національних українських організацій на Далекому Сході стали Громади, які об’єднували найширші верстви українського населення незалежно від соціального, класового положення, освіти чи роду занять... У цей же період розгорнулися українізаційні процеси і в армії. Зокрема, у владивостоцькому гарнізоні, де українці складали до двох третин особового складу, протягом літа 1917 року було сформовано 9 українських рот». У червні 1917 року в Нікольську- Уссурійському було скликано перший Український далекосхідний з’їзд, на якому було представлено понад 20 українських організацій Далекого Сходу. В телеграмі, надісланій до Тимчасового уряду, з’їзд вимагав надати Зеленому Клинові широку національно-територіальну автономію. У березні 1918 року Юрія Глушка обирають головою Владивостоцької «Просвіти». У квітні того ж року він головує на третьому Українському далекосхідному з’їзді, в ході якого було вирішено для координації діяльності місцевих українських організацій створити десять окружних рад, представники яких брали участь у засіданнях загальнодалекосхідної Крайової Ради. Виконавчим органом Крайової Ради ставав її Секретаріат. Юрієві Глушку було довірено очолити Владивостоцьку Окружну Раду. А на четвертому Українському далекосхідному з’їзді (червень 1919 року), який в умовах громадянської війни на Далекому Сході по суті репрезентував усе українське населення Зеленого Клину, його обрали головою Українського Секретаріату. От як незадовго до своєї смерті розповідав Юрій Глушко-Мова Докії Гуменній про свою роботу на цій посаді: «Вдосвіта встаєш, вдягаєш двірницького фартуха, береш мітлу й ідеш замітати вулицю та прибирати будинок і навколо. Приходить восьма година, — вже в повному блиску засідаєш у урядовому кабінеті, на високому посту прем’єра! був приречений до страти, пізніше заміненої тюремним ув’язненням і засланням на Камчатку. Через низку причин заслання не відбулося, і Глушко-Мова продовжував утримуватися у владивостоцькій в’язниці. Відтак у зв’язку зі смертю сина він був випущений на похорон і перейшов на нелегальне становище аж до падіння в Зеленому Клині колчаківського режиму. Вдруге Юрій Глушко-Мова був заарештований 5 листопада 1922 року, через десять днів після зайняття Владивостока більшовиками. «Одразу ж після вводу більшовицьких частин до Владимич Глушко-Мова, голова Секретаріату Далекосхідної Української Крайової Ради; Петро Іванович Горовий, голова крайового кооперативу «Чумак» і Василь Козак, діяч Читинської Ради — були засуджені на кару в’язниці: Горовий — 10 років, Мова і Козак по 3 роки (за іншими даними — на 5 років. — М. С.)! Але не за діяльність українських організацій, а за те, що одержали від отамана Семьонова якісь гроші, що мали служити доказом співпраці з білими...» Після звільнення з в’язниці Ю. Глушко-Мова працював на будівництві доріг у Забайкаллі та Таджикистані, а десь 1930 року повернувся в Україну, де працював інженером у різних будівельних організаціях. Яким чином Глушку-Мові вдалося пережити репресії кінця 30-х років — невідомо. Є припущення, що весь цей час він переховувався під чужим іменем. Чергове і, на жаль, останнє свідчення про видатного українця дійшло до нас із окупованого гітлерівцями голодного Києва. «До Софіївської управи, — згадує Докія Гуменна, — прийшов Глушко- Мова, може, не стільки по допомогу, як просити роботи. Це був дуже високий, ставний і стрункий старий сивий чоловік понад сімдесят років. Не був опущений, а навпаки вражав на тодішньому тлі своєю елегантністю, артистичністю. Випрасуваність, чистота, добірна увага до своєї зовнішности й навіть чорний метелик під шиєю. Риси обличчя дуже аристократичні і, на диво, не вдіяла нічого старість із його красою. Імпозантність його, промовистість та свіжість думки й оцінок відразу завойовували. Знайомившись, він рекомендувався: — Глушко-Мова, не Василь Мова, а Глушко-Мова. З дальших розмов відразу відчувалося, що людина ця була в центрі культурного життя до радянського періоду. Згадував він видатних діячів як своїх особистих знайомих. Але після діяльності на Зеленій Україні та дальших подій, про які все ж неохоче згадував, проживав у Києві, здається, не під своїм прізвищем. «Доводилося усе життя ховатися, маскуватися під обивателя, щоб ніхто не догадувався, хто я такий», — пам’ятаю цю його фразу. Пригадую також, казав, що з великим ризиком переховує важливі акти й документи, які вдалось йому зберегти. Але не було кому до цієї справи прихопитися, сам він не дуже кому й довіряв, час був дуже холодний, голодний, було «не до того». У 1942 році від фізичного та морального виснаження, зламаний багаторічним напівпідпільним життям і тягарями окупаційного режиму, не стільки від старості, як голоду, Юрій Глушко-Мова помер. Сьогодні, завдяки старанням українців — вихідців і мешканців Зеленого Клину, ім’я Глушка-Мови повертається до нас. Владивостоцьке українське товариство «Просвіта» та Українська національно-культурна автономія м. Владивостока звернулися до українського уряду та громадських організацій з проханням розглянути питання про увічнення в Україні пам’яті видатного українського громадського й культурного діяча на Далекому Сході. Максим СТЕПАПОВ Голові Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка, народному депутатові України П. М. Мовчану Владивостоцьке українське товариство «Просвіта» та Українська національно-культурна автономія м. Владивостока просять розглянути питання про увічнення в Україні пам’яті видатного українського громадського й культурного діяча на Далекому Сході, який багато зробив для відродження українства на Зеленому Клині, голови Українського Далекосхідного Секретаріату, що діяв у Владивостоці в 1918—1922 роках, Юрія Кузьмича Глушка-Мови, який помер у м. Києві, де і похований на Лук’янівському цвинтарі. Вшанування пам’яті славного сина українського народу могло б полягати в спорудженні на його могилі відповідного мистецького надгробку та прийнятті поховання під охорону держави, відкритті меморіальної дошки на будинку, де він провів останні роки життя, а також у перейменуванні однієї з вулиць м. Києва на честь Ю. К. Глушка-Мови. Адже ще й досі деякі вулиці міста носять назви, які є спадщиною злочинного тоталітарного режиму і ганьбою для столиці незалежної Української держави. Увічнення таким чином пам’яті Ю. К. Глушка-Мови стало б символом єднання українців Зеленого Клину та материнської землі — України і даниною світлій пам’яті всіх українських патріотів, що працювали на славу України, опинившись за тисячі кілометрів від неї. Подібна акція нагадувала б громадянам України про мільйони їхніх співвітчизників, розкиданих величезними просторами колишньої імперії, та стала б наочним свідченням для останніх, що Україна про них пам’ятає. О. БОНДАРЕНКО, голова Владивостоцького українського товариства «Просвіта» ПРЕМ’ЄР8МІНІСТРОВІ УКРАЇНИ В. Пустовойтенку 9.12.99 № 01-619 Вельмишановний Валерію Павловичу! Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Т. Шевченка підтримує пропозицію Владивостоцького товариства «Просвіта» та української національно-культурної автономії м. Владивостока РФ щодо увічнення пам’яті видатного українського громадського й культурного діяча на Далекому Сході, який багато зробив для відродження українства на Зеленому Клині, голови Українського Далекосхідного Секретаріату, що діяв у Владивостоці у 1918—1922 роках — Юрія Кузьмича ГЛУШКА- МОВИ, який останні роки життя жив у Києві, помер восени 1942 р. і похований на Лук’янівському цвинтарі. Вважаємо за доцільне на місці поховання поставити пам’ятний знак і назвати його іменем одну з вулиць, де він проживав. Просимо дати доручення Міністерству культури України та Київській міській держадміністрації допомогти у вирішенні цього питання. З повагою Голова Товариства, народний депутат України Павло МОВЧАН
«ПРОСВІТА»: 1868—1999 · с. 8сторінка оригіналу ↗

УКРАЇНЕЦЬ Історія життя визначного діяча українського руху на Далекому Сході Юрія Глушка-Мови

Приходить час візитів до різних посольств, — удягаєш фрак, циліндр, рукавички, сідаєш у екіпаж і їдеш до японського посольства. Отак доводилося одночасно бути й двірником, і прем’єром, і послом!». На посаді керівника Українського Секретаріату Юрій Глушко перебував аж до свого арешту більшовиками в листопаді 1922 року. На четвертому надзвичайному Українському далекосхідному з’їзді, який проходив у Владивостоці в жовтні 1918 року, було вироблено проект Конституції українства Далекого Сходу, ухвалено постанову про організацію українського далекосхідного війська. Конституцію було затверджено на сесії Крайової Ради у травні 1919 року. Українство Зеленого Клину прагнуло займати нейтральну позицію щодо російських політичних і військових сил, які протистояли одне одному під час громадянської війни. Проте позиція українців не знайшла відповідного розуміння. У червні 1919 року Ю. Глушко-Мова був заарештований колчаківською владою за формування українських військових підрозділів. У вересні того ж року один із керівників колчаківської контррозвідки писав, що «Ю. К. Глушко-Мова... глубоко и фанатично предан идее самостийности Украины, а потому ясно, что, будучи освобожден из-под стражи и оставлен на свободе в Приамурском крае, он неминуемо возобновит здесь свою противоправительственную деятельность в указанном направлении, поддерживаемый имеющимися у него связями и знакомствами, а также пользуясь всем тем престижем, который он снискал себе среди местного украинского населення, как председатель Краевой Рады». За фіктивним звинуваченням у пробільшовицькій діяльності Юрій Глушко-Мова ГЛУШКО Юрій, псевдонім Мова (1882—1942), один із організаторів українського культурно-національного і громадського життя на Далекому Сході, голова Секретаріату Української Далекосхідної Крайової Ради 1917—20 рр., за фахом технік. Був засуджений большевиками 1924; пізніше переїхав на Україну, помер у Києві. Енциклопедія Українознавства востока, — пише далекосхідний історик українського походження О. Мамай, — ГПУ розпочало арешти місцевих політиків. Першими були заарештовані лідери Далекосхідної Ради і місцевих українських організацій, а не білі офіцери й російські чиновники. Але завдяки широкій популярності лідерів українського руху в Зеленому Клині більшовики побоялися їх розстріляти, як вони це робили з партизанами, що не збиралися складати зброї. Над ними було вирішено провести показовий суд у Читі, де радянська влада вже значно укріпилася». Суд відбувся в січні 1924 року. Зал цілком заповнили читинські українці, і радянським суддям не вдалося винести підсудним смертний вирок. «Фактичний матеріал, який мав бути доказом гріховности українських організацій супроти радянської влади, був дуже слабкий і акт оскарження, щось понад 40 сторінок друку, зраджував повну неграмотність його авторів у справі української історії, історії переселення, фактів і шляхів, якими проходила організація українців після революції, — згадує один із тодішніх підсудних В. Кийович... — Під час процесу наша оборона і ми самі загнали (прокурора Стрижевського. — М. С.) своїми зізнаннями на ковзькі місця, доказали йому повний абсурд оскарження так, що він під час розправи зімлів і кінець суда (три дні) пройшов без оборони і без прокурора. Все ж таки головним моментом оскарження залишився сепаратизм і самостійність, аж поки спільними стараннями Голови Секретаріату Крайової Ради Юрія Глушка-Мови і моїми і цей момент був розбитий... Та суд судом, а Г. П. У. зробило своє. О 12-й годині ночі 13-го січня 1924 року суд виніс вирок, яким Юрій Кось-
ДУХ ЖИВОТВОРИТЬ · с. 9сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

ІСТИНА НЕ ПІДЛЯГАЄ ЗМІНІ ЧИ ЗАМІНІ

ПРИВІТАННЯ СВЯТІЙШОГО ПАТРІАРХА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ РУСИ8УКРАЇНИ ФІЛАРЕТА ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ ЛЕОНІДУ КУЧМІ У СОБОРІ СВЯТОЇ СОФІЇ В КИЄВІ ПІСЛЯ ВСТУПУ ЙОГО НА ПОСАДУ 30 листопада 1999 року Вельмишановний Леоніде Даниловичу, Президенте України! ють, що Богу однаково, якою мовою, китайською чи німецькою, буде воздавати хвалу Йому на українській території український народ, тобто спотворюють серйозність та багатство Писання на догоду власним міркуванням, проповідують власні ідеї, для яких немає підстав у Біблії. Рідна мова — це дар Божий. Дари Божі незамінні (Рим. 11:29). Отець небесний посилає нам дари для нашого блага. Відмова від рідної мови і заміна її чужою не наближає, а віддаляє від Бога. З Біблії відомо, що Бог не надає переваги мові будь-якого народу. Для Нього всі мови і народи рівні, оскільки всі вони однаково потребують спасіння і духовного вдосконалення. Ніде у Святому Письмі не говориться про те, що будь-яка мова, дана Богом раніше, виявилася непридатною для прославлення Бога, проповіді Слова Божого, і тому нею можна нехтувати і використовувати більш бажану Богові мову. Нема і такого прикладу, щоб апостоли проповідували Слово Боже своєму народові чужою мовою, а навпаки, отримували дар Святого Духа — знання мов других народів, щоб проповідувати Слово Боже їхньою рідною мовою. Біблію перекладено всіма основними мовами світу. Місіонери працювали над цим не заради слави. Вони вірили, що Біблія повинна «говорити» зі всіма людьми їхньою рідною мовою, щоб досягнути до серця людей, інакше вона б дуже давно «померла», так як давньоєврейська і давньогрецька мови були забуті людьми. Згідно з рішенням Ватиканського собору, у вересні 1963 року богослужіння проводиться в усіх країнах не загальною мовою — латиною, а національними мовами. Жодна країна не йде шляхом зречення рідної мови на користь, наприклад, англійської. Для того, щоб стати членами Божої родини, громадянами Божого Царства, не вимагається зречення рідної мови. В гармонію з Богом нас приводить не спільна мова всіх народів та їхніх держав, а любов, що є основною відмінністю Небесного життя. Любові справедливість повинні бути в гармонії. Тому очищення необхідно починати з мови. «Очистити себе від всякої мерзоти плоті і духа» (2 Кор. 7:1). Слово Боже — це істина (Ів. 17:17), а істина не підлягає зміні або заміні. Немає благословення там, де люди нехтують свідоцтвом Біблії, відвертаються від тих ясних істин, що випробовують душу, які вимагають самозречення і відмову від світських звичок, бажань, задоволень. Слово Боже проголошує: «Не довіряйте керувати вами тим бажанням, що прищепились у вас в період проживання в загальній атмосфері войовничого атеїзму, панування диявольської ідеології (1 Петр. 1:14). Ті пастирі, дії которих не узгоджуються зі Словом Божим, з Духом Істини, — порушують принципи Неба, що є великою перепоною для духовного просування (Гал. 5:22, 23). Викликає підозру і те, що керівники і організатори християнських церков, які переслідувались, а декотрі піддавалися репресіям з боку імперських органів влади, стали на імперські позиції і, отримавши гарантію про свободу віросповідання від національних органів влади, спрямували свою діяльність проти державної ідеї українського народу, тобто демонструють свою відданість імперській ідеї, є офіційною опорою імперської ідеї в незалежній державі; у своїй церковній діяльності керуються не волею Божою, а імперською ідеологією і не довіряють біблійним пророцтвам. Вони не вміють користуватися дарованими їм понад усілякі очікування дарами і не почувають вдячності до Божого Провидіння, вони сліпо вірять, що свобода ця тимчасова, що влада імперії повернеться і тоді вони матимуть заслуги перед нею. Де ж їхнє доброчестя? Це демонстрація відкритого імперського реваншизму, мета якого — зробити процес русифікації необоротним, щоб не допустити національного відродження, зміцнення національної держави. Компроміс церкви — це спаплюження істини Божої. Невизнання Божого дару — мови свого народу — це образа Бога. Таке Богослужіння викликає сумнів у щирості їхньої віри, а вірі народу завдає удару і люди втрачають довіру до релігії. Не кажучи вже про те, що втручання в політику духовних пастирів неприпустиме. Ті пастирі, котрі використовують досвід і спираються на досягнення войовничих атеїстів, потрапили в тенета сатани і не можуть відрізнити істину від єресі, зла. Вони спокусилися принадженням сатани. Права українського народу на прагнення розвивати свою мову, підвищувати рівень національної духовності дані Богом від дня його народження і на все життя. І ніхто не зможе відібрати їх. Відмовитися від рідної мови — це відмовитися від імені свого народу, від рідної матері, від любові, котра в основі Біблії. Спонукати народ до цього може лише сатана. Оскільки мова є дар Божий, дар Святого Духа для нас, то християни зобов’язані захищати, зберігати і любити її. В. НЕЧАЙ, пенсіонер, ветеран праці l, “2%-м% " “%K%! – q" 2%- q%- – # …=ц-%…=ль…-L “" 2, …- 3*! =-…“ь*%г% …=! %д3. qь%- г%д…- 232 м3ƒеL, =ле “%K%! ƒ=л, ш=-2ь“ “" 2, м, .%ч 3 L%г% “2-…=. …е л3…=ю2ь це! *%"…- C-“…е“C-", – …е C-д…%“ 2ь“ д% a%г= м%л, 2", . Š32 м%л, "“ – C! %“, " Kл=г%“л%"е…… a%›%г% …= де! ›="…, L C%д", г “! %“л=" l3д! , L. Š32 c%“C%дь …=д, .=" м, 2! %C%л, 2= -л=! -%…= …=C, “=2, &qл%"% C! % g=*%… – aл=г%д=2ь[, ?% C! %“л=", л% …=ш3 ƒемлю. Š32 %де! ›3"=л, "-д 0 е! *", a%›е Kл=г%“л%"е…… *, -"“ь*- *… ƒ- …= "ел, *%*… ƒю"=…… . Š32 C-“л Cе! ем%г, ƒ3“2! -ч=" a%гд=…= uмель…, ць*%г% j, -"“ь- *, L м, 2! %C%л, 2 q, ль"е“2! j%“-", *, L д% “=м%- “ме! 2- …е C%г%д›3"="“ …= C! , -д…=…… j, -"“ь*%- l, 2! %C%л – д% l%“*%"“ь*%г% o=2! -=! .=23. Š32 3 г%д, …, л, .%л-2ь ƒ"е! 2=л, “ д% a%г= C! ="%“л="…- люд, – %де! ›3"=л, "-д mь%г% Kл=г%д=2…3 д%C%м%г3. q" 2= q%-- K3л= “"-д*%м K=г=2ь%. “л="…, . – Kеƒ“л="…, . C%д-L. qь%г%д…-, C-“л Cе! ем%г, …= C! еƒ, де…2“ь*, . ", K%! =., м, "-2=-м% b=“, ш=…%"…, L kе%…-де d=…, л%", ч3, …=ш%г% o! еƒ, де…2=, ?% ƒ "%л- a%›%- "д! 3ге “2=" cл="%ю r*! =-…- “ь*%- де! ›=", . m=ш= “" 2= 0 е! *"= C-д2! , м=л= b=“, *%л, ", ! -ш3"=л=“ д%л r*! =-…, # C%"е! 2=2, “ " м, …3ле ч, ! =ƒ%м K3д3"=2, м=LK32…- -"! %C, . r b=ш-L %“%K- 3*! =-…“ь*, L …=! %д %K! =" де! ›="…-“2ь, дем%*! =2-ю, "-ль…е “C%"-д=…… .! , “2, …“ь*%- "-! , – …=д-ю …= *! =?е ›, 22 . l, “C%д-"=-м%“ , ?% b, ƒ! %K, 2е "“е м%›- л, "е, ?%K …е C%“%! %м, 2, д%"-! 3 …=! %д3. qь%г%д…- ƒ "-д%м, . C! , ч, … м, …е м=-м% м%›л, "%“2- “C-ль…% C%м%л, 2, “ u! , “23 qC=- “, 2елю, 2000-л-22 ! -ƒд"= “*%г% …еƒ=K=! %м K3де “" 2*3"=2, "е“ь .! , “2, …“ь*, L “"-2, =ле "-д o%"…%2, r*! =-…“ь*%- o! ="%“л="…%- 0 е! *", j, -"“ь*%г% o=2! -=! .=23 ?, ! %“е! д- …% "-2=-м% b=“ ƒ "“23C%м …= C%“=д3 o! еƒ, де…2= r*! =-…, – ƒ=*л, *=-м% …= b=“ a%›е Kл=г%“л%"е…… . l, .%чем% K=ч, 2, b=“ “C-"C! =ц-"…, *%м a%›, м 3 ! %ƒK3д%"- " r*! =-…- -д, …%- o%м-“…%- o! ="%“л="…%- 0е! *", . mе.=L c%“C%дь …=ш -“3“ u! , “2%“ д=“2ь b=м м3›…-“2ь, “, л3 – 2е! C-…… *е! 3"=2, 3*! =- -…“ь*, м де! ›="…, м *%! =Kлем, ?%K "-… …е ! %ƒK, "“ …= C-д"%д…, . ! , -=., …= *- ш2%".=- ю2ь L%г% 2=* ƒ"=…- &! =д-2-л- …=! %д…%г% Kл=г%д-…“2"- [. a%г K3де ƒ b=м, – b-… * b“ем%г32…-L д%C%м%›е b=м, *?% “е! це b=ше K3де "-д*! , - 2, м дл mь%г%. ` a%›= l=2-! C%*! , – b=“ "-д 3“ *%г% ƒл=, *%л, , ƒ…ем=г=юч, C-д 2 г=! ем де! ›="…%г% .! е“2= " д-ше"…, . “2! =›д=…… ., b, K3де2е ƒ"е! 2=2, д% mед-ше"…- - 2-ле“…- %ч-. mе.=L …- *= C-д“23C…= “, л= …е C%., 2…е b=“ 3 ›е! 2%"…%м3 “л3›-……- 3*! =-…“ь*%м3 …=! %д3, = Kл=г%д=2ь a%›= ƒм-ц…, 2ь – C! , м…%›, 2ь b=шд-ше"…- – 2-ле“…- “, л, .
ДУХ ЖИВОТВОРИТЬ · с. 9сторінка оригіналу ↗

СИЛА І СВІТЛО ШЛЯХУ

Імення може мати лише особистість, стверджували християнські персоналісти. І в нашій свідомості Нестор завжди буде співвідноситися лише з літописцем, хоча ХХ сторіччя і тут прагнуло накинути і на це святе для кожного українця ймення свою чорну барву. Так, чорну, а не червону, — не будемо забувати, під яким прапором на наших просторах розгулювала непідвладна моралі ідеологія української вседозволеності. Тому ми майже і не пам’ятаємо того, хто намагався ущербити дійсного володаря імені — Нестора Літописця, Преподобного Нестора. Того, що виключно кореспондується з письмом, а отже, з книгою, а не шибеницею чи тачанкою... Так, у нашій свідомості єдина книга, Книга Книг — Біблія ніколи не може бути затьмарена усіма іншими книгами, мільйонами книг, що зводяться до окремого водойму з похідною назвою від Книги Книг — бібліотека. Для нас ім’я Нестора і є сам Нестор, так само, як ім’я Боже є сам Бог. Доскіпливі патріоти можуть мені закинути: наша книга старша за Нестора, «Черти і ризи», а також «Велесова книга» поглиблюють наші знання про першописьмена нашого народу. А якщо пригадати феноменальне відкриття, зроблене нещодавно археологом і санскритологом Кивішиним, то тексти з Кам’яної могили на Запоріжчині занурюють нас у просто... протоіндоєвропейські часи. Напис на корчазі «Гороухща» або «Коваль Людота» на руків’ї меча — це все ознаки великої культури наших пращурів... Можна згадувати бібліотеку Ярослава Мудрого, можна згадувати «Ізборник», писаний дяком Іоаном, можна пригадати і справжні книги «добрі і ліпотні», а також апокрифічні твори. Проте лише з іменем Нестора у нас виникають асоціації достеменно нашої книги, нашої історії, нашого письма. «Повість минулих літ» співвідносить нас із першопочатками людства, з Книгою Книг — Біблією. Отже, з Богом, з мораллю, з образом Божим у кожному з нас. І Вавилонська вежа, і Потоп, згадані Літописцем, є своєрідною облямівкою позачасового, позаісторичного вже суто історичного, пов’язаного з християнською вірою нашої нації. Нестор сполучив нашу історію з історією світовою, надав їй, за висловом Д. Лихачова, «центрального значення в історії європейських країн», показав, що український народ не безрідний, що він має свою історію, якою може пишатися кожен сущий в Україні. Чому виникає в нас нині потреба звертатись і до світлого образу Нестора, і до монументального, художньо цілого твору? А тому що, за висловом Євгена Маланюка, «найважливішим з наших завдань як національної спільноти є і буде: пізнати себе». І День нашої національної писемності, який ми відзначаємо лише втретє, покликаний нагадувати, що ми входимо в коло «великої в своїм універсалізмові неперевершеної, властиво єдиної, — за висловом того ж таки Маланюка, — культури, до якої належав старовинний світ і з якого частини, варіянту, витворилась геть пізніше західня культура, вся західня сучасна цивілізація і все те, що нині називаємо європейською культурою». У «Повісті минулих літ» показана природа нашої країни, історичний розвиток її, де зіставлені побут і життя давніх українців з життєпроявами інших народів Європи. Нам цей день необхідний, аби зрозуміти, що наступ «культурного політизму», за висловом Вебера, поглиблює розпад духовної сфери на автономні, ворогуючі між собою сегменти: науки з істиною, культури з красою, моралі з добром, педагогіки з гуманізмом. Аби зрозуміти, що ми не можемо бути німими свідками тих подій, коли нищать, калічать національний організм чужою псевдокультурою, вилучаючи з нашого життя духовний зміст, що формувався, як стверджує Літописець, віками. Ворог, — і це потрібно трактувати саме так, — витереблює з нас Образ Божий через пошлі пісні, брутальні телепередачі, постійні наїзди на хохлів. Нам необхідно мобілізувати внутрішній спротив, аби генетична лінія розвитку нашої національної культури не витіснилася цивілізаційними сурогатами шендеровичів і кобзонів. Християнство, — вчить нас Нестор, — це сила і світло Цілого, сила і світло Шляху, який є Життям та Істиною нашого народу. Чи потрібно розуму долати мову, аби діткнутися самого буття?! На це дав відповідь Нестор: світло Фавора, Божественна енергія в Логосі, в нашому невмирущому слові, що знайшло свою вічну домівку — в літері. Нехай будуть опромінені цими знаками вічності всі наступні покоління. Павло МОВЧАН Пророк Даниїл говорив Навуходоносору, що зруйнуються всі імперії і утворяться окремі держави, «котрі не зіллються одне з другим, як залізо не змішується з глиною» (Дан. 2:43). І миє свідками здійснення цього пророцтва. На руїнах радянської імперії утворилися незалежні держави, котрі будують свою державність на підставі ідеалів демократії, захисту прав людини, свободи віросповідання. Протягом останнього часу за допомогою іноземних місіонерів в Україні утворилося багато християнських церков протестантського напрямку. Так усім бажаючим було надано можливість почути проповідь про Ісуса Христа, познайомитися з Біблією, яка раніше була під забороною. Але більшість релігійної літератури і богослужіння, що проводяться, народ читає і слухає не рідною мовою, а мовою сусідньої держави. У Святому Письмі про народи та їхні мови говориться: Бог змішав мову наших прабатьків, щоб вони не творили зла (Вавилон), і розселив їх по землі, визначив їм місце проживання (Діян. 17:26); «Від цих поселились острови народів у землях їх, кожен за мовою своєю» (Бут. 10:5), «І всяка мова буде сповідувати Бога» (Рим. 14:11). Так здійснився Божий план. Згідно з Божим планом, кожний народ отримав свою мову і свою територію проживання, котра є Батьківщиною для цього народу і його мови. Кожен народ повинен шукати Бога, прославляти Його, висловлювати свою любов до Нього рідною мовою і жити в гармонії з Богом і між собою. Це угодно Богові, Який хоче, щоб усі люди досягли пізнання істини (Тим. 2:3, 4), щоб кожен, хто бажає, міг увійти «в узи заповіту» (Єзек. 20:37), щоб життя для них було благословенним і честю для Бога, і кожен міг сприяти здійсненню цього задуму Господа (Іс. 43:21). Але незважаючи на те, що мова народу законом визнана державною, що створює умови для припинення русифікації, відновлення історичної справедливості, повернення втрачених культурних цінностей, духовного відродження, що відповідає Божим вимогам, духовні пастирі в більшості своїй не бажають проповідувати Слово Боже мовою народу, нехтують біблійною істиною і вимогами Закону України «Про мови». Імперська ідеологія КПРС, що панувала, руйнувала встановлений Богом порядок, тобто глумилась над Божими установленнями і створювала «радянський народ» шляхом об’єднання, злиття і змішування різних народів в єдину цілісність. Цей народ повинен був бути безнаціональним, уніфікованим, однодумним, одноголосним, таким, що говорить однією мовою, тобто російськомовним. Російська мова проголошена «мовою вищої пролетарської культури». Цьому людському конгломерату прищеплювалася психологія одночасно і імперська, і рабська. Так реалізовувалася політика денаціоналізації та русифікації всіх народів, політика відмирання націй та їхніх мов. «Наукова» теорія про відмирання всіх націй і утворення єдиного народу шляхом їх змішування відповідає задумам сатани. Бог створив різні народи, поселив їх у різних умовах, але так чи інакше всі ми знаходимо єдність у Богові, нашому Творці, а не в мові «старшого» брата. Люди повинні бути єдині в любові до Бога та один до одного, в розумінні істини і в дусі (1 Кор. 1:10). Вершителі доль народів імперії, ідеологи бездуховності, помічники сатани очищали нас не від усього чужоземного, а від усього того, що ми отримали від Всевишнього, — від національних ознак і передусім — рідної мови і прищеплювали всім пролетарську монокультуру, повністю замкнену на ідеологічну догму. Прагнення створити світову імперію, населену «радянським народом», — це шлях до духовного Вавилону, шлях сатани. Все це привело суспільство до моральної кризи, паралізувало духовне життя народів і стало причиною розпаду імперії. Духовним пастирям більше, ніж будь-кому іншому, відомо, що необхідно повернути зі шляху сатани на шлях істини, щоб прийти до гармонії з Богом. Вірність біблійній істині вимагає відмовитись у своїй роботі від методів пастиріватеїстів. Не можна бути одночасно і віруючим, і атеїстом. Лише ортодокси імперської ідеології можуть уперто триматися продовження курсу денаціоналізації і русифікації українського народу. Мова, що надана Богом, і територія заселення об’єднують націю, зміцнюють її єдність, її духовне здоров’я, є основою для солідарності народу і створюють середовище, в якому людина йде до свого ідеалу, збільшує почуття любові до Бога. Національне самозречення не відповідає Божим задумам. Слово Боже вимагає самозречення не національних ознак, що надані нам Всевишнім, а набутих світських гріховних звичок, бажань, задоволень та схильностей до зла. Будь-яка противага Слову Божому виходить від сатани. Деякі духовні пастирі, не бажаючи прийняти цю істину, доводять, якою важкою справою є виконання її, а щоб зняти обвинувачення і виправдати себе в очах інших, навіть стверджу- Нотатки з нагоди відзначення Дня національної писемності
ВІД ПЕРШОЇ ОСОБИ · с. 10сторінка оригіналу ↗

НАЦІОНАЛЬНА ДУХОВНІСТЬ — СИЛА ДЕРЖАВИ

Готуючи до друку це число «СП», редакція газети звернулася до свого шанованого автора, Олеся Панасовича Силина — патріарха української інтелігенції, ветерана воєн, заслуженого архітектора України, заслуженого діяча культури України, головного експерта Всеукраїнського фонду по відтворенню пам’яток імені Олеся Гончара. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю, проведене кореспондентом «Слова Просвіти». — Ваше бачення ролі національнодуховної спадщини для кожного народу і всього людства? — Високе почуття духовності і потреба у творчості властиве лише людині, і воно відрізняє її від будь-якої іншої живої істоти. Духовність є національно-історичною категорією, втіленою в пам’ятки історії та культури. Вони містять у собі аромат давно минулої старовини, пізнання її, а також естетизм, відчуття краси, творчість наших дідів-прадідів. Нашу причетність до свого древнього українського роду. Це і викликає почуття гордості за свій народ, любов до нього, до своєї рідної землі, своєї мови, звичаїв, традицій. Тобто того, що зветься благородним словом — ПАТ- РІОТИЗМ. Це синівське почуття національної єдності зрощує в нас відданість Батьківщині. Саме це і становить нездоланну силу нашого роду, народу, нації, держави. Силу, спроможну змагатися за свою Батьківщину, наш народ. А за потребою, захищати їх до самопожертовності. І той народ є тим більш визнаний у світі, на землі якого більше збереглося національно-духовної спадщини, тобто пам’яток історії та культури. Особливо ж МАТЕРІАЛІЗОВАНИХ. Серед них пам’яток: архітектури і містобудування, монументального живопису і скульптури, археології, охоронного ландшафту тощо. А вони гинуть безповортно і непоправно. Національна свідомість і цивілізованість народу визначається також тим, як він дбає про свою національно-духовну спадщину. А світова спільнота тепер пильнує вже і пам’ятки будь-якого народу. Особливо ж духовну спадщину тих країн, які зазнали втрат від воєн чи геноциду, тобто свідомого нищення їхніх національних пам’яток. А саме серед таких стражденних країн здавна є і Україна. Тому нашим громадянським обов’язком є всіляко дбати про охорону і збереження нашої національно-духовної спадщини, її широкої популяризації серед народу України та за її межами. — Як Ви вважаєте, яка доля духовної спадщини України, зокрема епохи Київської України-Руси? — Наш народ належить до середземноморської родини, а отже, — античної культури. Наша Трипільська культура сягає шеститисячоліття, тобто до часів ранніх фараонів Єгипту і Вавилону. Та, на жаль, у силу історичних обставин, вона мало досліджена і ми не знаємо або не досить знаємо її. Це тому, що дослідженню українського минулого наперепоні були влада як російської імперії, так і тоталітарного режиму з 1917 року. А саме нашому народові випала надтяжка доля споконвічного покордоння поміж осідлою Європою та тією частиною Азії, що була ординсько-кочовою. Тому наш народ змушений був стати воїном-покордонником, а Україна-Русь — богатирською заставою Західної Європи, захисником її народів і культур. А натомість протягом багатьох століть численні і безперервні різноплеменні ординські навали завдавали Україні непоправних втрат. На нашій землі лишалися руїни та згарища. Масово гинули витвори культури наших пращурів. До того ж, дивогідні архітектурні споруди — пам’ятки нашого народу — були дуже вразливі. Вони зводилися з нетривкого матеріалу — дерева, який був тут місцевим матеріалом. Отже, навіть за історично сприятливих умов могли б зберегтися лише муровані споруди, переважно храми. Однак вони були поодинокі та й ті значною мірою зазнали ворожої руйнації. Проте чимало з них усе ж уціліло від ординських навал навіть з часів Київської Руси. Їх злочинно доконали інші вороги. Пізніше так звані «цивілізовані». Ними вже стали і радянські «ординці». — Яким було ставлення до української національної спадщини за кілька століть царського, а затим — імперського панування Росії? — Наш народ — творець і працелюб. Він творив навіть за незбагненних умов безконечних лихоліть. Однак масово гинули наші по-справжньому унікальні пам’ятки історії та культури і в наступні віки. І навіть більш масово, як за віки ординських кочовиків. Але тепер уже свідомо-злочинних акцій наших агресивних сусідніх держав і щонайбільш — від російсько-імперського шовінізму, так званого «єдинокровного» та «єдиновірного брата». Все українське протягом століть було принижено і навіть заборонено. Притім цинічно відверто, під облудним гаслом, що нічого українського «не было, нет и не может быть». І все це на високодержавному рівні офіційними циркулярами та актами. Заборонені були в архітектурі навіть національні форми і стилі. Зокрема славетне своєю ошатністю українське бароко. Натомість адміністративно-силовими засобами запроваджувався як неодмінний, казенний, ампір, так званий «русский классицизм», а пізніше — псевдо-візантійський стиль «аля-рюс». Хоч зрозуміло, що архітектурні форми кожного народу створюються не наказами, а об’єктивними природними чинниками. Всі ці акції чинилися за вказівками правлячого імперією Сенату, а в храмах — з благословення «святійшого» Синоду царської Росії. А в церквах України, з його наказу, обдирали щонайцінніший стародавній живопис з образами світського побуту і особливо образами патронажних благодійників храмів — гетьманів і козацьких старшин. Обідрали живопис навіть Успенського собору Києво-Печерської лаври і натомість їх підмайстер живопису — Верещагін (не баталіст!) помістив свої канонізовані Синодом примітивнобіблійні «мальовила». А на тривалий час будівництва на фінських болотах нової столиці російської імперії Санкт-Петербурга були заборонені в Україні муровані споруди взагалі. Отже, про творення шедеврівпам’яток нашого зодчества не було й мови. Навіть у храмовому будівництві. Так і під час воєн, які російська імперія вела безперервно століттями. Адже їй були потрібні кошти з України на колоніально-завойовницькі авантюри імперії. Тому і не відтворювалися втрачені пам’ятки української архітектури та монументального живопису і не реставровувалися зумисно пошкоджені. Такі акції на тривалий час зупинили поступ національного українського зодчества. Що ж до скульптурного мистецтва, яке збереглося в українських храмах ще з часів язичецьких віків, то воно було піддано царатом анафемі і заборонено ніби «ересь», як і українська мова, якою раніше вели в нас церковні відправи. Назване нами є лише дещиця численних заборон усього того, що було пов’язане з українськими звичаями і мистецтвом, які відбивали нашу історію і культуру. Тобто те, що становить нашу національно-духовну спадщину. Все це згубно і надовго позначилося на ній і зокрема на храмовому мистецтві. І якщо воно в Україні віками було виповнено людяно-світським, то під тиском тягаря російсько-імперського Синоду воно було викорінене і стало заскорузло-канонічним і аскетично нелюдяним. — А які зміни відбулися щодо української національної спадщини після 1917 року? — Так відбулися і навіть докорінні. Проте тяжкозгубні. Наймонументальніші споруди-пам’ятки зазнали ще більш масової руйнації. Їх перетворювали навіть у своєрідні «кар’єри», з яких добували цеглу і древню плінфу для «новобудов соціалізму». Та найтяжчих утрат зазнали храми, їх нищили тисячами, разом з чудовим монументальним живописом, художнім різьбленням і карбуванням. Хоч їх, принаймні, можна було використати для сучасних світських потреб. То було дике бездумство, а вірніше — замислений злочин. Нищили й інші національні святині. Так, навіть у Києві було знесено кілька будинків, де жив і творив Тарас Шевченко. Серед них і ті, що були на Хрещатику. Гинули і численні споруди та стародавні ансамблі світового значення. Отак і в столиці України. Серед них: Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Микільський військовий, зведений коштом гетьмана Івана Мазепи, храм Пирогощої Богоматері ХІІ ст., Богоявленський собор Києво-Могилянської академії, ансамбль Межигірсько- Спаського монастиря запоріжців, Георгіївський та Ірининський храми і багато іншого. Чимало з них і споруди-пам’ятки епохи Київської Руси. А на місцях знесених древніх споруд-пам’яток зводили безликі будинки. Отак зависла загроза і над залишками Михайлівського Золотоверхого собору. На місці зірваної унікальної пам’ятки початку ХІІ ст. запланували спорудити величезний корпус Центрального комітету Комуністичної партії України, через що і знесли 1936 року цей собор, пам’ятку світового значення. Та не встигли. А наприкінці 1970-х років тут вирішили збудувати грандіозний музей Леніна. З цією метою було проведено навіть поширений конкурс і журі затвердило найзгубніший з цих проектів. Такі злочини були осмислено цілеспрямованими на щонайцінніші національні пам’ятки України та їх ансамблі. А як згубно це позначилося на нашій духовній спадщині в цілому! І, зрозуміло, що таке лиходійство спотворювало історично сформований віками образ наших древніх поселень, їх мальовничий і неповторний силует. Адже пам’ятками є не лише окремі споруди, але і їх ансамблі, комплекси: квартали, вулиці, майдани і навіть райони міст. Проте й вони, як і їх планувальні структури, зазнали непоправних втрат. У цьому показовим є зокрема стародавній центр міста Кам’янця-Подільського, майже цілком знесеного. Так само це позначилося і на неповторному силуеті Києва, де уподовж правобережних круч звищувалися красені-храми від літописних Видубичів аж до козацького Межигір’я та древнього Вишгорода. І нищилося це під офіційним фарисейським гаслом: «Активно вторгаться в поповски-купеческий образ Києва» або «реконструкция»... В такий же спосіб спотворювався першопочаток Києва, його літописний Поділ. Навіть у документах уже 1970—1980-х років він визначався як: «родимое пятно капитализма» або «гнездо феодализма». Його стародавню забудову зносили кварталами всуціль, не оминаючи й споруди-пам’ятки. А на їх місці зводили будинки в чужорідних для Києво- Подолу «стилях». Отак з’явилися там так звані «квартали Розенберга», найменовані іменем їх автора. І нам, науковій громадськості Києва, довелося докласти великих зусиль, щоб припинити цілковите руйнування древнього Києво-Подолу. Згубними для історичної забудови Києва були і генеральні плани так званої його «реконструкції та розбудови», які були опротестовані нами, науковою громадськістю Києва. Хоч уже до цього згубність таких генпланів встигла позначитися на образі нашого древнього міста. Отаке навіть після затвердження міською радою Києва рішення за № 920 від 15.VII.1977 року щодо охоронного історико-архітектурного зонування Києва. А воно передбачало диференційовані охоронні і заповідні зони забудови та зони охоронного ландшафту. Але це рішення першою почала порушувати сама Київська міська рада та її Головне архітектурне управління, очолюване тогочасними головними архітекторами столиці. У 1970-х роках, попри визначальні засади генерального плану, було оголошено всесоюзний конкурс на «реконструкцію» історичної частини Києва — Липок, розташованих у живописному Печерському районі Києва. В конкурсі брали участь проектні інститути Москви і Ленінграда, за розробками яких тут мали всуціль знести близько 800 тисяч квадратних метрів надкапітальної історично сформованої ансамблевої забудови цієї найпрестижнішої частини столиці України. Метою ж цих проектів було створення тут велетенського урядово-адміністративного осередку. При тім, що на Лівобережній частині Києва була вільна від забудови територія і на ній ніяких адміністративних установ. То був злочинний задум нищення образу Києва та ще й за величезних витрат на це. Зазнали втрат і останні два щасливо після війни вцілілі квартали довоєнного Хрещатика, поміж бульваром Тараса Шевченка і вулицею Богдана Хмельницького та майданами Незалежності і Європейським. Притім, що обидва були взяті під охорону держави. А втім і дотепер над останнім уцілілим кварталом старого Хрещатика зависає цілком реальна загроза знесення і забудова його черговими «шедеврами» типу витвору всюдисущого Яна Віга. Як він намагався це вчинити ще в 1983—1984 роках. Хоч Київ уже понадміру «збагатився» такими «дарами», як колишній музей Леніна під «захованою» ним славетною Володимирською гіркою. А ще велетенською, незграбною і гнітюче важкою так званою «аркою дружби російського і українського народів», що візуально зловісно зависла над обрієм Хрещатика. А недоступний для відвідання монумент на «транзитному» майдані Перемоги, сформованому чомусь спорудами виключно комерційного призначення. Цей перелік отаких недолугих споруд столиці завеликий. Проте ще одне з тих «див» не можна оминути увагою. Це велетенський монумент «Матери Родины», зведений на історичній Чайкиній кручі. Він особливо відзначається купецьким несмаком і своєю амбіційно-тенденційною масштабністю. Мета ж цього «витвору» не стільки звеличити Перемогу, скільки такою гіпертрофованою височиною перевершити навіть велику дзвіницю Києво-Печерської лаври. Це відверта ідеологічно-демонстративна диверсія, вчинена в такий єзуїтський спосіб. Та найбільш згубномасовими для нашої національно-духовної спадщини стали дві планові радянські кампанії свідомого нищення пам’яток історії та культури України. Так, на межі 1950-х і 1960-х років спеціальною постановою тогочасного уряду була проведена «ревізія» навіть тієї вкрай обмеженої кількості пам’яток, що до цього перебували під охороною держави. Хай вона була і умовною, оскільки відповідного догляду не було, бо радянська влада про пам’ятки української старовини не дбала. А після виконання цього указу вилу-
ВІД ПЕРШОЇ ОСОБИ · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

чені з охорони пам’ятки стали поза законом і гинули масово. Хоч вилучали з охорони і цілком унікальні національні пам’ятки, що становили загальнолюдську цінність. Чинився такий злочин під фарисейським гаслом «З метою подальшого покращення охорони пам’яток». І науковців-знавців до цього не залучали. Це була демонстрація зневаги до народу та його національних святинь, передусім — храмів. Так і без того з обкраденого обліку пам’яток, по-злодійськи тихцем, зникла понад половина їх, притім найцінніших. Наслідком низки отаких «кампаній» Україна, яка не поступається Польщі своєю стародавньою культурою, має під ненадійною охороною держави пам’яток у десятки разів менше. І це є неспростовним свідченням ставлення тогочасного режиму до національних цінностей України. Другою нищівною, до того ж, довготривалою, була й урядова «кампанія» під не менш єзуїтською назвою «Реконструкція стародавніх міст і поселень». Розпочалася вона в 1970-х роках і тривала понад три радянські п’ятирічки. І ця «кампанія» нищівно торкалася вже не окремих споруд-пам’яток, а цілих містобудівних елементів — масивів стародавньої забудови з їх численними пам’ятками та й самих древніх поселень у цілому. Притім також історично сформованої за віки планувальної структури цих міст та функціональної їх диференціації. Після цього неповторні образи древніх поселень втратили притаманну лише їм індивідуальність. А притім, з метою самоствердження, не згаяли часу і своїх службових можливостей кон’юнктурні архітектори — вихованці радянської школи. Вони наввипередки тулили свої бездарно-безликі, але великогабаритні споруди по всіх узвишшях, злочинно перетворюючи уславлений мальовничістю рельєф, зокрема Києва, у «п’єдестали» своїх споруд-монстрів. А історично сформовану видатними зодчими і гармонійно узгоджену стару забудову деформували, розколюючи її своїми одноликими спорудами-«коробками», без будь-яких архітектурних форм, не кажучи вже про їх національні особливості. — А ще, хоч щонайкоротше, про пам’ятки археології. — Вони в нас і дотепер не мають певного визначення. Ними вважається те, що є нижче денної поверхні землі. А отже, і підземні споруди, яких досить багато і вони також є пам’ятками зодчества, інженерного та фортифікаційного мистецтва. Дещо подібне і стосовно скіфських могил, званих у нас «козацькими». Серед них і велетенські «царсько-скіфські». Це степові пам’ятки «земляної» архітектури, які прикрашали колишні безмежні степи Півдня України. Їх кількість вимірювалася тисячами. І от їх не стало. Шукаючи «скіфське» золото, яке тепер чомусь перебуває в Москві та Петербурзі, археологи з Росії розривали ці могили і лишали їх на поталу. А потім землю зних, як з кар’єру, вивозили для ремонту шляхів. А невисокі могили-пам’ятки просто розорювали, розширюючи отак посівну площу. А ці могили-пам’ятки були цінностями всього світу... —Чим можна пояснити таке ставлення до національної спадщини України вже після 1917 року? — Охорона пам’яток історії та культури є справою всенародною і національним обов’язком. Однак передовсім це є одним з першорядних обов’язків держави, бо якщо не стане національно-духовної спадщини і виховання на ній поколінь будь-якого народу, то не стане самої нації. Вона геть зникне, а від втрати навіть одного різновиду культури збідніє все людство, бо кожен народ є творцем неповторних витворів. Без цього він стане споживачем, утриманцем чиїмось. А та система насправді була також насильницьким режимом російського шовінізму. Він був нетерпимим не те що б до розвитку, а навіть до найменшого виявлення нашої національної культури, звичаїв, мови. Таке звалося «націоналізмом», та ще й «буржуазним». Все нівелювалося під так звану «великую культуру» «великого русского народа», нашого «старшого брата». Особливо жорстоко, вороже ставився тогочасний режим до древньої і великої культури та героїчної історії України, до її національно-духовної спадщини. Так само і до митців, які, на основі традицій нашого народу, намагалися творчо-плідно працювати в пошуку нових національних форм і напрямків в архітектурі і в образотворчому мистецтві. За це вони зазнали жорстоких репресій і вигнань з України, а багато зних сплатили за це життям. Серед них Микола Макаренко, геніальний митець професор Михайло Бойчук, його талановита дружина Софія Бойчук-Налепинська, а з ними справжня плеяда високообдарованих їхніх учнів: Василь Седляр, Іван Падалка. Оксані ж Павленко довелося утікати з України. А яких гонінь зазнали великі митці брати Кричевські — Василь і Федір. Відомому ж художнику-декоратору Анатолю Петрицькому, як і архітекторам національного спрямування Дмитрові Дяченку, Вікторові Троценку, Миколі Холостенку, Петрові Юрченку та іншим творцям довелося «переорієнтуватися» на радянський так званий соцреалізм... Така ж доля випала і діячам української народної творчості, що відома всьому світові як позначена високим естетизмом і досконалістю. Тогочасна система не створила і законодавства та відповідного міністерства, які б стояли на сторожі збереження національної духовної спадщини України. Вона була б ще тяжчою і Україна зазнала б ще більше втрат пам’яток, якби не колишня цілеспрямована і наполегливо-послідовна діяльність Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Стверджую це, бо є одним із засновників його в середині 1960-х років і членів його Правління та наукової Ради і протягом багатьох років працював там на громадських засадах. Товариство охоплювало тоді близько 18 мільйонів індивідуальних і тисячі колективних членів. Його науковців, фахівців і громадських діячів очолив академік Петро Тронько. І за ті майже 20 років Товариством була виконана величезна робота не тільки по збереженню пам’яток, а й по обліку та додатковому залученню під державну охорону численних пам’яток та їх комплексів і навіть 39 історичних міст України з особливим статусом їх охорони. Нами першими тоді було розроблено і здійснено диференційоване, на науковій основі, зонування стародавньої забудови. Воно стало підґрунтям для розробок генеральних планів та проектів детального планування історичних міст і поселень. Цей метод був поширений на весь Радянський Союз. Без рішень наукових рад Товариства і відповідних візувань, в охоронних зонах тоді було заборонено проведення нового будівництва або реконструкцію існуючої забудови. Чимало визначних пам’яток було реставровано або піддано консервуючим заходам коштами Товариства. Так само, як і проведені наукові дослідження. Протягом кількох років Товариством тоді був створений Музей-заповідник народної архітектури і побуту на околиці Києва, в літописному Пирогові. В ньому розміщено сотні автентичних споруд: церков, хат, вітряних млинів тощо. І розміщено фрагментарно, згідно з тим оточенням, звідки вони перевезені: Поділля, Волинь, Полісся, Слобожанщина, Подніпров’я, Таврія... Серед цих споруд-пам’яток є по-справжньому унікальні. В ті минулі роки Товариство становило велику родину вчених і громадських діячів, об’єднаних любов’ю до свого народу і глибокою повагою до його творчості. — В якому стані перебуває справа охорони пам’яток історії та культури в Україні тепер? — Прикро засвідчити це, але пам’ятки в дуже тяжкому і навіть критичному стані, попри те, що Україна тепер незалежна і ми маємо у себе порядкувати самі. У цьому невідповідному стані пам’яток нашої історії та культури реально присутні як об’єктивні, такі суб’єктивні чинники. Це знекровлення радянсько-колоніальним режимом економіки України. Занедбання її народного господарства, яке життєво потребує свого упорядкування. А отже, величезних і термінових фінансових асигнувань. Цим обумовлене саме існування України як самостійної держави. Загрозлива міжнародна і, зокрема, міжсусідська ситуація, що ускладнює наше державне самоутвердження і що також потребує великих витрат. З усім цим і пов’язано те, що зрушень з охороною національно-духовної спадщини немає. А оскільки з’явилася ще не досконала комерціалізація народного господарства, то їй до пам’яток історії та культури немає інтересу. Тому їх охорона тільки послабла. Так, навіть у столиці України — Києві, в його історичній та заповідній зонах, зносяться цінні будинки. Серед них і ті, що перебувають під охороною держави. А на місці зруйнованих зводяться офіси. При тім, чиниться це тепер за участю головного архітектора Києва Сергія Бабушкіна. Зайшлого господина, цілком чужорідного до нашого древнього міста. Цьому сприяє і державна адміністрація Києва. Осторонь чомусь перебувають державний Комітет будівництва, архітектури та житлової політики України і Міністерство культури та мистецтв України, на яких покладено відповідальність за охорону пам’яток історії та культури. В безпорадному стані перебуває тепер і Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Колишній вплив цього громадського органу практично втрачено. — До позитивного ж треба віднести створення, згідно з Указом Президента України від 9 грудня 1995 року, постійно діючої Комісії по відтворенню втрачених визначних пам’яток історії та культури при Президенті України та науково-методичної Ради при ній. Створені вони за ініціативою відомого письменника Олеся Гончара, академіка Петра Тронька та науковця з архітектури Олеся Силина. А також створення Всеукраїнського фонду імені Олеся Гончара для сприяння коштами добродійних внесків на потреби по відтворенню пам’яток. Михайлівський собор — Діяльність цієї Комісії та наукової Ради відчутно, і навіть визначально, впливає на виконання Указу Президента, зокрема на відтворення Михайлівського Золотоверхого собору в Києві та Успенського собору Києво-Печерської лаври, визначених Указом Президента України як першорядні за строком їх відтворення. Що ж до довготривалої Програми по відтворенню інших цінних пам’яток України, згідно з цим Указом, і затвердженої Урядом, то ця Програма невиправдано вкрай обмежена кількістю пам’яток, що підлягають відтворенню протягом багатьох років, та цінністю деяких пам’яток, внесених до цієї Програми. А ще треба відзначити таке вищою мірою важливе. Йдеться про ставлення службово-адміністративних осіб до особливо відповідальної державної пам’яткоохоронної справи і відповідальності в додержанні вимог Президента від 12. 11. 1998 року стосовно виконання рішень Комісії при Президентові та її наукової Ради. А такі порушення практично стали «нормою» в діяльності Київської держадміністрації. Передусім Управління по охороні пам’яток Києва в особі його начальника Руслана Кухаренка, що викликало потребу неодноразового втручання Комісії та її наукової Ради. Зокрема щодо храму — пам’ятки ХІІ століття — Богородиці Пирогощої на Києво-Подолі, по Михайлівському Золотоверхому монастирю та Успенському собору Києво-Печерської лаври. А щодо храму Пирогощої, то Комісії та Раді при ній довелося перебрати на себе весь комплекс проблем, пов’язаних з його відтворенням, починаючи з розробки концепції, а затим і самого проекту. А до того ж, варте осуду як антинаукове, так і антидержавне ставлення названого Управління, а також акціонерного Товариства «Укрреставрація», інституту «Київпроект» та інституту «Укрпроектрестраврація». До антинаукових і протиправочинних акцій по відтворенню храмів Богородиці Пирогощої, Михайлівського Золотоверхого і Успенського Києво-Печерського монастиря причетний також Інститут археології Національної академії наук України. Всі названі організації, натомість збереження історичних підмурків цих зруйнованих пам’яток, що були під охороною держави як пам’ятки археології та архітектури, вони ними практично знищені, хоч і були достатньо спроможними для їх використання під час відтворення цих храмів. І це при тім, що застосування кількох сотень залізобетонних паль було відхилено науковцями доказово і невідпорно. Та переважила адміністративна сила і заробітчанство на святій справі. Для них визначальним є не науково обґрунтовані рішення на основі комплексних досліджень, на яких наполягають науковці Комісії Президента та її наукової Ради, а заробітчанство. Тобто як більше стягти з держави коштів і дати побільше підробити своїм працівникам. Тому керівництво цих установ обирає такі так звані «варіанти» проектів, які пов’язані з максимальною трудомісткістю і капіталомісткістю. А отже, вдаються до злочинного здирства з держави. Таке підлягає покаранню. Збагачення на святій справі є непрощенним гріхопадінням. До благородної справи повинні бути прикладені тільки чисті руки, високий професіоналізм та відчуття щонайбільшої відповідальності перед своїм народом та світовим загалом. Адже духовно-національна спадщина кожної нації є водночас інтернаціональною, бо становить частку загальнолюдських надбань. І Україна, як член ЮНЕСКО Організації об’єднаних націй, згідно з його Статутом, є відповідальною за гарантійний стан національної спадщини нашого народу. Тому авантурні заходи суперечать як Указу Президента, так і Статуту ЮНЕСКО. Та й непрощенним нам було б перед нашими героїчними і мудрими прадідами-творцями, і самою Матір’ю Україною-Руссю, якби її народ через лиходіїв втратив свою духовну спадщину. А разом з нею і спадковане нами історичне горде право лишатися в родині середземноморської античної культури, до якої Україна-Русь належить споконвіку. Це залежить від нас з вами, громадяни відновленої тепер держави!
ТЕМА НОМЕРА · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

І. ДОРОГУ ТІЛУ! Протягом останнього десятиріччя в нашому житті об’явилися, а тепер уже стали буденно присутніми, повсякденними володарі і носії не знаної раніше професії — тілоохоронці. Охороняються тіла президентів і начальників, бізнесменів і порнозірок, комерсантів і депутатів, поп-естрадників і маклерів, — словом усі ті тіла, в кишенях яких є чим платити за охорону даного фізичного тіла... Чим значніше тіло (хоч на вигляд воно може бути зовсім нікчемним, нікудишнім, попсованим великим животом або кривими ногами, сяючою лисиною чи понурим кривим носом), тим більша плата за його охорону. Кажуть очевидці, що одне тіло, вирушаючи до Верховної Ради, де воно займає досить помітне крісло, виставляє кордони на шляху «ліфт— під’їзд—машина» з семи добре тренованих охоронців. Чому саме з семи?.. Хто його знає... Можливо, це тіло розуміє приказку «Сім раз відмір...» саме так, з семикратною мірою застороги. Чи, навпаки, не розуміє приказки «У семи няньок...» і довіряє саме сімом нянькам. Чи вважає себе мешканцем сьомого неба, і по грішній землі зволить ступати тільки під сімома парами найнятих очей. Або, що вірогідніше, його прибутки давно вже вимірюються семикратними до суми місячної пенсії всіх українських пенсіонерів цифрами, і йому приємно відчувати себе таким собі — бонзовським, мандаринським, падишахським чи ким воно там ще себе уявляє — коштовним тілом... Вочевидь, ми скоро почуємо про нову одиницю вимірювання соціального становища (суспільної значущості?..) — один тілоохоронець, два, три... аж до десятикратних їх помножень. В одній автономній республіці (а їх у нас, дяка Богу, лише одна) колишній ве-ли-кий начальник їздив і пересувався з кількома автоматниками, що не завадило йому зникнути безслідно і понині перебувати в розшуку. Отож, кількість тілоохоронців, помножена на їх озброєння, прямо пропорційна швидкості пересування грішного тіла кримінальними стежками, шляхами і магістралями... Як відомо, кожній людині дається батьками і природою лише одне тіло. Воно росте, розвивається, міцніє, радує свого володаря маленькими і великими радощами і, на жаль, — зношується, старіє, сприкрюється в своїх болещах і слабкостях... Оберегти тіло може тільки душа, яку, як теж відомо, стереже сам Бог і янголи-хоронителі. Чиста, добра душа дбає про чистоту і міць тіла, душа захланна перетворює тіло на руїну, звалище або (згадаймо «лайливця високого класу» з «Трьох товаришів» Ремарка) «в бродяче кладовище біфштексів». Душа ж, що спідлилася, прокралася, занурилася в болото гріхів, уже не душа, а тінь гріха. То й вмістилище її — лише фантом, привид істоти. Кого ж охороняти, чий шлях убезпечувати? І головне — від кого? Душоносці ніколи не стають душогубцями. Тіла-фантоми саме тому так дбають про свою охорону, що, сповнені агресії і злих намірів проти фантомівконкурентів: між ними точиться війна видима і невидима, і кількість тілоохоронців — ніщо інше, як демонстрація бойових арсеналів... А для конспірації тілоохоронці вдають, що охороняють цих фантомів від нас з Вами... Що ж, можливо, й серед нас, серед тих, у кого одна душа й одне тіло, знайдуться бажаючі кинутись і задушити в обіймах якесь тілоносне з’явище, але таких мало. Бо ми люди кінця двадцятого століття, за нами — двадцять віків цивілізації, яка навчає: «Не вбий, не вкради, не пожадай»... Ми навчилися бути терплячими, ми швидко до всього звикаємо, — від оголених зарплат до оголеної натури, ми вже звикли й до них, що простують швидко й не озираючись до своїх «мерседесів», своїх офісів, своїх крісел, своєї, підпертої грошима значущості, зневажаючи тих, у кого «нічого нема за душею», тобто нема товстих гаманців. Гроші, у розумінні об’єктів тілоохорони, — більше, ніж розум, талант, совість, досвід, прожиті в чистоті і сумлінні роки. І що тут скажеш? Відступися і пожалій: іде тіло з тілоохоронцями. Душі уже нема... ІІ. «ШПАНА НА ХУТОРІ» — АТАС! Знічев’я перемикаючи київські телеканали, ви маєте шанс почути і побачити його — київського композитора, для якого це визначення звучить як образа: мислить себе творцем не лише для українських широт. І справді, пісні Геннадія Татарченка в колишньому Союзі звучали і в інших республіках. Можливо, саме це й дає йому підстави називати зірок української естради, за його ж таки визначенням, «шпаною на хуторі». До ознак цього хутора, на переконання композитора, належать, звичайно ж, тексти українською мовою і, що й мені здається небезпідставним твердженням, творча вторинність. Над останнім і поміркуємо, оскільки останнє випливає з першого. А для цього зробимо екскурс довжиною в десять літ, огляньмося назад, у переддень українського Референдуму. Серед ознак того часу для мене особисто залишиться й пісня О. Осадчого на вірші В. Шовкошитного, душевно виконана Віталієм Білоножком... Пам’ятаєте отой рефрен, який примушував переводити подих: «Боже, якщо ти є, серце візьми моє: Дай Україні, дай, Дай Україні волю!». Звучала ця пісня, і здається, що там, за тим омріяним Божим Даром, відкривається інший небокрай — для всіх нас, у тому числі й для Віталія Білоножка, для всіх українських співаків, адже це були б інші — і якістю, і духовністю співу — співаки незалежної України. Там, на просторах минулих десяти літ, справді відлунюють знакові, значущі пісні: я назву виконавців, а ви пригадайте «Україну» Тараса Петриненка і «Україночку» Оксани Білозір, почуйте знову «Родину» Назарія Яремчука, «На Україну повернусь» Іво Бобула, цілий цикл пісень на вірші Вадима Крищенка з голосу різних виконавців, згадайте ранніх Ірину Білик, Олександра Пономарьова, словом — згадайте! Безперечно, що одна пісня репертуару не визначає, як і те, що неможливо уявити сольний концерт співака, всуціль заповнений «патріотикою», — естрада диктує свої вимоги, а естрадний співак відбувається лише тоді, коли його репертуар підібраний і поставлений за законами драматичного спектаклю. В нім має бути і радість, і печаль, — все «що на серце лягло», що суголосне багатьом людям. Тоді зал формується і об’єднується в публіку, в прихильників і шанувальників, а артист стає сутнісно близьким часові, в якому ми всі мешкаємо, працюємо, врешті — дихаємо. Пісня — не просто звукові коливання, які подразнюють органи чуття, це завжди щось більше. Навіть одноденки, шлягери, які ніяк не прив’яжеш до «музики небесних сфер», мають свої духовні частоти, на які реагує та чи інша кількість людей, той ефір, — не лише радіоі телевізійний, а й небесний, — у якому хотілося б ширяти «вольному сыну эфира» (згадайте класику). Так, я саме про той ефір, який є небом, а не стелею. Коли є небо, на ньому загораються зірки. Коли стеля — під нею, навіть у сяйві найпотужніших софітів, згорають метелики-одноденки. Не буду говорити на дражливу тему масштабності таланту. Не про це тут ідеться. Говорю про ту стрижневу вісь, яка тримала якийсь — дуже короткий час — естрадних українських виконавців. Усі вони відчули, що «нова доба нового прагне слова», і були якийсь — дуже короткий — час переконані, що це слово — українське. А оскільки співане слово завжди віршоване, а коли пощастить — слово справді поетичне, то саме слово, покладене на музику, диктувало і поетику жесту, і манеру співу, і, що головніше, швидше засвоювалося і знаходило відгук серед шанувальників співу того чи іншого виконавця. Я смію стверджувати, що саме репертуари з українськомовних пісень принесли і Білоножкові, і Білик, і Повалій, і Зіброву — і, і, і (називаю не за шкалою «зірчастості», а за ходом думки) популярність і право називатися «зірками української естради». Так само, як їхнім попередникам — Софії Ротару, Миколі Мозговому, Назарію Яремчуку, Василеві Зінкевичу, Павлу Дворському українська і українськомовна пісня відкрила шлях на великі сцени й у великі зали. Це були часи, коли саме визначення «шоу-бізнес» іще й не ночувало за кулісами тих сцен і тих залів. Артисти співали майже «за так», а глядач аплодував від душі. Як і все, пов’язане з бізнесом, на українському ґрунті «шоу-бізнес» дав свої великі і отруйні паперові квіти. Держава не в змозі фінансувати розвиток пісенної естради в повній мірі, а артисти, як відомо, теж хочуть їсти й пити. Тим більше, що з’явилися акули і менша живність, травленню яких сприяє саме естрадна пісня. Погодьтеся, що «серце візьми моє: дай Україні волю» може викликати в них печію і гикавку, а звична «Мурка» діє так само благодатно, як і «Ренні»... Ритми пісень стали швиденько підганяти під ритми травлення, під легкість і невибагливість всіляких шоу, презентацій, тріумфальних конкурсів з нікому не відомими іменами переможців, які вирішили ту відомість купити за кругленькі суми, — яка вже тут «Молитва за Україну», коли — нашвидкуруч, але з розмахом! — зводилися капища на честь золотого Тельця, бичка чи підсвинка місцевого розливу! Та в тому ж то й суть, що Телець завжди інтернаціональний, він відкидає будьяку графу, в якій ідеться про національне. І навіть простенька пісенька-одноденка, але українською мовою, псує йому апетит. Оскільки Телець-бичок-підсвинок європейських мов ще не засвоїв, але думає, що володіє досконало російською, він хоче Маші Распутіної чи Ірини Алегрової, чи «бідної овечки» Свиридової, чи ще когось із-за хутора Михайлівського, бо все, що в Україні, — хутір. А що ж там, між Європою-Азією? Невже й справді відзвуки і відблиски «третього Риму» в отих «все мы, бабы, — стервы» чи «Ой, я не пойду домой»?! Та ні, не брешіть, вельможне панство, — коли до вас на літаку, за кілька десятків тисяч доларів, прилітає москвопомазаний з «Ой, мама, шику дам!», добре розумієте, що це теж хутір, але добре освітлений, із мощеним зеленими тротуарчиком, хутір... Та й не про це я, а про те, буцімто існуюче змагання між нашим і їхнім хуторами, чи то пак, — зірками естради, завжди програшне для нашого. Що для того, аби змагатися, треба мати російські тексти пісень, — «так понятнее, не такой хутор». Гай-гай, Геннадію Татарченку, комусь воно зрозуміліше, але що розумієш? Що поезія — справжня, російська, в тих текстах і не ночувала, хоча в Україні існує ціла школа російськомовних поетів. Що справді надзвичайно талановита Т. Повалій з її російськими піснями — навіть не Міансарова і, тим більше, не Кристалінська, а експонат зразка — семидесятих, реставрований на хуторі, наразі — неважливо з-за яких кордонів. Що П. Зібров, з його вуличними піснями і вихилясами прикажчика купця якоїсь-там гільдії, просто викликає ніякову посмішку, а фото того ж Г. Татарченка оголеного, в «Бульварі», — тихе співчуття... А потім, скажіть мені, будь ласка, кого з наших «зірок», які так поспішно і без гордості «вирівняли» свій репертуар на російський мовний простір, запросили хоча б на один сольний концерт у Росію? Хіба Альона Апіна краща за Ірину Білик, а Земфіра — від Астраї?! Але — вони тут, на нашій сцені, а наших ні там, ні тут «не стояло»... І відбувалося це завдяки і через тих, хто любить погладити своє черевце під душевний блюз і всіляко сприяє витворенню ідеологеми, вклеплюючи її в народні мізки, що Кобзон—Киркоров—Пугачова— Алегрова і прочая, і прочая — теж наші, з нашої культури, з нашого ефіру. А наші — трішки не наші, доки співають українською. І повірили їм Тая з Лілею і Павло з Віталієм, і стали співати з чужого голосу — з чужого тексту, і стали казати в своїх інтерв’ю «в этой стране» про Україну, хоч у «тих» країнах, якщо й співали, то лише в ресторані на Брайтон-Біч... Отак — і своє покинули, всього не здобувши, — а могли б, коли б не кидались у зворотному напрямку, і чуже не перемогли, не засвоїли — чуже воно і в Африці чуже, і негр, який співає «Гандзю», — тільки негр, що співає «Гандзю»... Так само, як і композитор з українським прізвищем і в жокейськім кепі — ще не свідчення того, що приз «Тріумфальна арка» взято нашими жеребчиками... Вчора я знову ввімкнула якийсь із самодіяльних каналів київського телебачення. У блискучому ресторанному піджаку, з надутими від напруги жилами на чолі, обважнілий (скажемо: солідніший) В. Білоножко пристрасно видував з горлянки: «А крррасота-а та-кая сила!..» Боже, якщо ти є... ІІІ. ХТО РОЗКЛАДАЄ ПАСЬЯНС?.. Що не кажіть, а ми таки не втратили віру в те, що на папері написане. Бо той, хто вимовив: «Три персти пишуть, а болить усе тіло...», розраховував не лише на співчуття, але й співрозуміння. Те співрозуміння, а відтак і віра, лишилися, хоча слово писане давно вже стало друкованим. В ідеалі, до слова друкованого мали б прислухатися урядовці і правителі, а не лише народ. Та так уже сталося, що з допомогою слів, укладених на шпальти газет або в уста телеі радіокоментаторів, уряд і Президент керують народом, чи, як прийнято говорити, формують громадську, суспільну думку. Аби на нас не образилися номінальні володарі газет і телеканалів та радіостанцій, додамо, що вони теж деякою мірою формують, настільки їм дозволяють впи-
ТЕМА НОМЕРА · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

сувати власні художні смаки і рівні в інтереси клану. Того, хто наївно і терпляче чекав, що молода і незалежна держава сформує власну ідеологію, або говорив про відсутність такої, як-то кажуть, без нього засватали: мовчки і послідовно ідеологію (але не державницьку) сформували. Це — ідеологія влади. Суть її полягає в експлуатації давніх, комуністичних слоганів, оновлених словесно (порівняйте: «Нынешнее поколение молодых будет жить при коммунизме» — «Ви — майбутнє України! Вам обирати своє щасливе майбутнє!»); в експлуатації здобутків короткого періоду повної гласності, що примусив народ вжахнутися злочинам тоталітарного суспільства і шукати (сподіватися) прогресивного шляху до майбутнього (звідси і посилання на досвід інших країн та народів); поступове «спускання на гальма» національної ідеї, нав’язування думки, що все українське, українізуюче — вибухонебезпечне, може привести до порушення спокою, дезорганізує вже звичні процеси напівінтелектуального травлення; про те, як глибоко зайшли деукраїнізуючі заходи, свідчить хоча б цілий ряд публікацій у «Киевских ведомостях» , «Фактах», «Вечерних вестях» — цих пухлинних утвореннях нового часу — про російську мову, школу, вищу освіту в Україні, які начебто зазнають утисків, постійне нав’язування українцям російської маскультури (тільки лінивий не знає про всі перипетії пари Пугачова—Кіркоров, про сексуальні орієнтації Пєнкіна, Моісеєва та ін., про смаки й уподобання тієї чи іншої «зірки» чи «зірочки» з російською пропискою, про всі новини московського нового «бомонду»); руйнування справжньої української інтелектуальної системи, вплив якої завжди був дуже сильним (включаємо до представників цієї системи не лише письменників, художників, кінематографістів, але й учителів, лікарів, наукову, технічну і сільську інтелігенцію — всі вони нині практично позбавлені не те що висловити, але й скласти свою думку — при цілком зруйнованих книговиданні і книготоргівлі, дорожнечі передплати теж є приреченими споживати американську та російську маскультуру, що викидається на телеекрани). Отож, при досить вдалій імітації розширення інформаційного простору, ми маємо майже повну відсутність усього спектру саме української інформації — її начебто вгорнули кількома шарами целофану і кинули на дно забутої криниці, під товстий шар гнилої водиці, в якій кишить і борсається все, що плаває на поверхні. Чи не задумувалися ви, чому серед усього розмаїття імен сусідської культури на київських афішах лише зрідка трапляються імена справді значущі, неперехідні? Так, ми слухали з вами Башмета, Хворостовського і «Віртуозів Москви», але ще кого? Не силкуйтеся пригадати, бо ті, хто здатен організувати в Палаці «Україна» сеанс мага і чародія Девіда Копперфільда, тому й на гадку не спаде запросити американського українця Павла Плішку, всесвітньо визнаного співака... А чому б не зорганізувати тому ж таки вмілому режисерові Б. Шарварку велике дійство, у якому б узяли участь усі видатні артисти світу, чиє коріння тут, в Україні? І Квітка Цісик, і Людмила Гурченко, і Василь Лановий, і Олексій Петренко, і... Ми не лише б побачили і почули їх, але й дізнались би щось зовсім якісно нове, трепетне — те, з чим ідуть у гості до матері... Хтось, звісно, закине мені надмірне бажання патріотичних кольорів, хтось скаже, що це просто неможливо, аби в українському мистецтві, в газетах, в театрі, в кіно, в літературі була присутня Україна; знайдуться й ті, хто презирливо процідить про «хутір і шароварництво»... Чим заперечу? Хоча б і тим, що «шароварництво» якраз і не забороняється, а заохочується. Не раз була свідком теперішніх, уже державних концертів, коли після виступу якоїсь зірки з ближнього зарубіжжя на сцені з’являвся до болю знайомий танець «повзунець»... Свідомо, а чи ні, але автентичний фольклор охоче заміняється його вільними трактуваннями, а все, що потребує зусиль для здійснення, відкладається «на потім». Чому, скажіть, жодного разу ми не бачили концерту в Національній опері наших солістів, які нині виступають і мають контракти в усіх оперних театрах світу? Чому під «патронат» досі не втрапив вечір знаменитих драматичних акторів і кіноартистів, вихованців України? Коли востаннє ви бачили вечір поезії по національному телебаченню? Чи не здивувала вас майже повна відсутність на телеекранах і в радіоефірах діячів національної культури? Хто з українських учених веде передачі, присвячені науці і немалим її проблемам? Де, врешті, вони, оті, кому належить майбутнє України? Невже тільки по цей бік екрану, навпроти «Території-А»? Хіба їм не потрібна передача типу «Гарту» часів Вадима Бойка? А газета «Україна молода», чий хитрий УМ, брежнєвськокомсомольського розливу, скніє на її сторінках? Хіба, чому, хто, коли, допоки?.. На папері написане... прочитайте, коли зможете, всі газети, що виходять в один день в Україні, — сіра нудь, розбавлена жахами, присмачена дешевими іронізмами та вивищуванням над тими, кого ще донедавна називали з презирством (у цих же газетах) «совками». Пам’ятаєте «Пасьянс «Тринадцать спящих дев», який розкладала одна дама-гадалка з одного відомого роману? Та дама згинула разом із «Союзом «меча и орала». То хто ж розкладає пасьянс? IV. ПАМ’ЯТНИКИ НАШОЇ ЕПОХИ Кожен час лишає за собою вкарбовані в граніт, відлиті в бронзі чи й у недовговічнім гіпсі, свої знаки-пам’ятники. Пам’ятки нам, граматки наших попередників — кого поминати і пам’ятати. А кого й — обминати, не лише обходячи кам’яну чи металеву потвору, а й не повторювати того, що привело до її спорудження, не повторити тих часів — чорних і кривавих. Пам’ятники наших часів, наших десяти неповних незалежних літ — про що вони розкажуть нашим дітям і онукам? Мабуть, першою їхньою реакцією буде... здивування. Хтось обуриться. Хтось розведе руками. А й правда, що скажеш: кілька років тому, уже за Президента Л. Кучми, коли Західна Україна увічнювала Степана Бандеру, на Дніпропетровщині відкривали пам’ятник Леніну... Деякі запопадливці, однією рукою мастячи тріщини на гіпсових лицях вождя пролетаріату, іншою перерізали стрічки на відкритті пам’ятника Т. Шевченку... Огляніться пильніше, подивіться — чия постать бовваніє в найближчому скверику, чиє ім’я носить вулиця, на якій ви мешкаєте, як найменовано головну площу вашого міста? Отож бо... Київ теж примножився пам’ятниками — хто ж не милувався відтворенням проектів Кавалерідзе, не вдивлявся у відновлені храми, не стояв біля могили Патріарха Володимира — його останнє пристанище, викопане під омонівськими дубинками, — теж пам’ятник нашого часу, всім нам — пам’ятник... Та ось за останні два роки в столиці незалежної України з’явилися й інші знакизнамення наших таки літ: пам’ятник Паніковському, «профессиональному нищему», пам’ятник Проні Прокопівні і Голохвостову і пам’ятник... котові — дорідному такому, тілистому, в лапі — голуб... Якраз біля Золотих воріт. Якщо вірити містикам, то опівночі він, либонь, ходить довкола цієї святині, може, й словечком з Ярославом Мудрим перекидається, розповідає йому предивні історії з життя славетних котів, яких народ чомусь називає «жирними». Наші-не наші — газети і телебачення широко розповідали нам про історію появи цих пам’ятників. Правда, зайве не уточнювали, за які такі кошти відлито ці пам’ятники з дорогого матеріалу, хто той дійсний київський мільйонер Корейко, якому літературний герой Паніковський навік припав до душі своїм безтямним: «Дай мільйон, дай мільйон»... Колись, можливо, зголоситься правнучок Корейка, розкаже про дідуся-добрячка. З котом — історія житейська. Жив-був ресторанний кіт, і хоч не бідував, любив ловити голубів у сквері на Ярославовім валу. Помер бідака — чи від інфекції, яку розносять голуби, чи переївся, чи й так, від старості. А ті, хто був невтішним, його втративши, скинулись і замовили йому пам’ятник з щирої бронзи. Може, так примовляли до міського начальства: «Бідний кіт, він так любив людей», може, добряче заплатили, щоб достойники не помічали з’яви несподіваного пам’ятника, — але кіт стоїть в історичному місці, давить голуба. Історія житейська згубиться з роками і наступні покоління подумають, що це пам’ятник на честь перемоги над «жирними котами», — адже саме її нам обіцяли в передвиборних програмах депутати різних рівнів і сам Президент у 1994-му... А Проня Прокопівна, а Голохвостов? Талановиті актори Криніцина і Борисов, прекрасний режисер Іванов, фільм, відзначений Державною премією після тридцятирічного життя на вітчизняному екрані... Що ж, вони й справді гідні достойного місця в українському кінематографі. А Проня Прокопівна, а Голохвостов, — ці класичні образи безграмотних міщуків, це влучне і актуальне висміювання І. Нечуєм-Левицьким («На Кожум’яках») та М. Старицьким («За двома зайцями») «суржиконосців», цих покручів, що рідне відкидають, а чужого не осягли, це унаочнення того, що буде, коли не виконується добра Шевченкова порада: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», — ось вони, новенькі і кумедні, пам’ятники нам, українцям 90-х. Подобається? «—А каму ж я не понравлюсь!!!» Це ж хтось, «умный, аж страшно», придумав поставити пам’ятник героям комедії, що так дотепно висміювала вади людей початку сторіччя, а заодно — і соціально-національні пороки. Врешті, їхні вади і пороки — живі і вкінці сторіччя, це й наші вади. І той, кому спала на думку ідея цієї скульптурної групи, славить нас за вірність національним вадам і порокам, ми йому подобаємося такими, якими й були, — тож будьмо такими! Для «пущой достоверности» і сучасного сприйняття варто було б у руки Проні вмонтувати газету «Факты», а її брехливому нареченому — «Бульвар». Цілком ідейна б вийшла групка на рівні тих КВН (навмисно не перекладаю абревіатуру, бо це цілком російськомовний клуб, який стараннями (кажуть, самого академіка Горбуліна, старого кавеенщика) живе і діє в Україні). Саме в одній із передач цього клубу я почула ось такого віршика: Ще не вмерла Україна! — Мелочь, а приятно... Цілком у стилі Проні Прокопівни, тільки не смішно. От не смішно, і все. Гидко, «господа»! V. НЕ ТА НАТУРА... Чому з’явилися ці в’їдливі і похмурі роздуми? Чому мені не хочеться, аби в 2000-му примножувався привід для них новими відступництвами, новими бовванами, новими книжками і газетами-«капейками», новими піснями на зразок «Ветер в харю, а я шпарю» у виконанні чергового «московського бамбука» (цитую пісні А. Буйнова), цими безкінечними шоу, презентаціями, на яких хизуються, власне, ті, хто був ніхто і є ніким, одягни їх хоч від Версаче чи від Вороніна, цими чужомовними і бездушними фантомами, поле чиєї діяльності всіяне мертвими кістками совєцької культури, яка вже давно віджила своє. Віджила, але з усієї сили намагається продовжити свій вік, замаскуватися в пост-культуру, а для цього їй потрібен простір, в даному разі СНГ. За той рубіж, за дальній, Кобзона і К* не пускають. А в нас цій компанії, що провадить свої кампанії, заробляючи чималі суми і вивозячи їх з України, — широке поле. Хто знає, чи не мають вони нас за дурнів, у яких можна видурити останній золотий за три сухі шкуринки несвіжого хліба... Отож, комусь дуже вигідно, аби ми залишалися трішки вчорашніми, не поспішали збуватися своєї радянської ментальності, — таким легше збувати товар «другої свіжості». Так сталося, що цілий ряд державників, урядовців, бізнесменів назавжди пов’язані своїм вихованням, освітою, кар’єрою, звичками з радянськими часами, їм, так само, як і багатьом чиновникам від культури, важко розлучатися з своїми принципами і уподобаннями; до того ж, вони добре знають, що перебудова ідеологічних засад мистецтва завжди пов’язана з появою індивідумів, хто буде відкидати нав’язувану їм ідею, тим більше, що в нашому часі ця ідея буде спрямована на обслуговування влади, а не на консолідацію нації. Втілення національної ідеї — це не творення нових «паровозів» у літературі чи декларацій у кіно та театрі, це створення якісно нових театру, кіно, літератури, які, безперечно, не будуть улещати смаки «грошових мішків». Мислення останніх — досить реалістичне і цинічно відверте: їм легше купити на один вечір концерт зірки Парижа Патрісії Каас, аніж вкладати гроші у творення української співачки. До того ж, усім відомо, що великі гроші виховують своїх володарів. З часом діти перших американських неосвічених мільйонерів стали збирачами і володарями найбільших колекцій живопису, покровителями опери і балету, виконавців класичної музики. Вже нині, коли багато хто з українських «простих» підлітків залюбки виспівує «убили негра» слідом за «Русским радио», діти «нових українців» відвідують на шкільних канікулах Лувр і Карнегі-хол. Думаю, не за десятиліттями й той час, коли наші «совки-мільйонери», які вже й нині на конкурсі «Людина року» постають перед нами в смокінгах і шовкових метеликах від Кардена, куплять собі й титули (охочі вигадати і насадити родові дерева знайдуться) графів, князів і шляхти польської (в Росії, як відомо, вже існує подібне «Дворянское собрание»), а нас усіх буде віднесено до безрідної, безликої сіроми. Зробити це буде дуже просто з тими, чия душа, не опираючись, поволі гниє в болоті турецького ширпотребу під пісеньки російської маскультури та схиляючись перед техаськими пластиковими героями дешевих американських фільмів... І ще, закінчуючи свої невеселі роздуми з натури, хочу уточнити: я не проти того, аби в наших українських залах лунали голоси Є. Образцової чи Д. Хворостовського, щоб демонструвалися фільми Н. Михалкова і вистави М. Захарова, щоб друкувалися в наших виданнях російські письменники Василь Бєлов чи Валентин Распутін, поети Белла Ахмадуліна та Олег Чухонцев, але я однозначно проти того, що йде до нас через канали Березовського і Гусинського, через розгнузданість пісеньок Крутого; мене ображає, коли «Независимая газета», говорячи про українські справи, завжди бере в лапки слово «незалежність»... Кожен з нас по-своєму сприймає навколишній світ. Але є щось одне, назване і все ж — незбагненне, що ріднить нас, робить нас натуристими, особистісними, неповторними. Так, це вона — українськість. І прикро, що у сферу духу, у сферу душі ми безборонно і без опору впускаємо чуже — не тої натури, не того роду, не того світу. Життя, мов казка: «Чую, чую — чужим духом пахне!». Тхне. Любов ГОЛОТА
СЛОВО І ЧАС · с. 14сторінка оригіналу ↗

ОДКРОВЕННЯ ВІД БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО (Роздуми над романом Ліни Костенко «Берестечко»)

...Головна сила Хмельницького полягала в тому, що він був всестороннім представником всієї маси свого народу, всіх його духовних прагнень та ідеалів і всіх його позитивних і негативних, політичних і суспільних устремлінь і вмів формулювати ці устремління і бажання далеко виразніше від інших своїх сучасників. Розглядаючи з цієї точки зору діяльність Хмельницького, ми часто не можемо збагнути, чому після перемог, очолюючи народ і маючи потрібну силу, Хмельницький не спромігся утворити самостійну державу... В. Б. Антонович. «Характеристика діяльності Богдана Хмельницького» * * * Коли з’являються такі книжки, як роман у віршах Ліни Костенко, то вони будять наше, до певної міри приспане, сумління. Чому — приспане? Та тому, що студіювати історію мають можливість переважно спеціалісти! Чому — до певної міри? Та тому, що всяка грамотна людина просто не може не знати і не любити історії свого народу. Коли з’являються такі книжки, то те, що дрімало в душі насподі; те, що роками збирав твій інтелект і досвід (у тому числі і знання з історії, міфології, національної психології), раптом збурюється, шукає контакту із запропонованим тобі поетичним світом. Коли з’являються такі книжки, то вони утворюють навколо себе, кажучи сучасними словами, — ціле енергетичне поле, в якого є містки і по горизонталі, ів глибину історії, культури. Природно, що згадуються ті творці і дослідники, що примножували традиції інтелектуального освоєння ключових (часто неоднозначних і болючих) проблем національної історії. Одне слово, це ті проблеми, які і сьогодні не мають свого остаточного потрактування. А був і такий час, коли вони залишалися книгою за сімома печатями. Відомо, скажімо, що різні оцінки давали особі Богдана Хмельницького історики, що сучасники називали його «Богом даним вождем», «Мойсеєм, що вивів український народ із єгипетської неволі лядської»... Козацькі літописці Величко і Граб’янка увічнили його в полум’яних рядках, а Григорій Сковорода називав «героєм і батьком вольности». Знаємо і про критичні оцінки гетьмана новішою історіографією, є і оцінки В. Липинського, М. Грушевського — незаперечних авторитетів в історичній науці. Останній (при всьому критичному ставленні) вважав добу Хмельницького «великим етапом у поході українського народу, українських мас до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів... Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя, і Хмельницький, як головний потрясатель, зістається героєм української історії». Коли з'являються такі книжки, як роман «Берестечко», то розмірковувати над сьогоднішньою осібністю такого явища ризиковано і важкувато... Про добу Хмельницького, про його життя можна було б надрукувати списки досліджень науковців і художньої літератури... Думаю, що майбутнім поціновувачам та дослідникам творчості Ліни Костенко в поле свого зору доведеться залучити досвід творення епічних полотен і іншими поетами в літературах інших народів. Їм доведеться пошукати подібного в підходах до теми, у засобах зображення національного і людського духу. Не знаю, чи варто відразу ж викликати тіні великих — В. Шекспіра, А. Міцкевича, Ю. Словацького, М. Лермонтова тощо... Але те, що роман Ліни Костенко вимагає прискіпливого, уважного дослідження, — це напевно... Особисто я хотів би звернути увагу читачів на мистецьку вартість роману Ліни Костенко, який рівня творам наших сучасників. Я маю на увазі епічні полотна Юстінаса Марцинкявічюса, «Вічну (чи невгавну) дзвіницю» Паруйра Севака і особливо, коли йдеться про лабораторію духу, п’єси Жана-Поля Сартра. Якщо говоримо про Сартра, то розуміємо досвід митця у створенні своєї філософії ситуацій, уміння поставити героя в стан випробування думкою, вміння зробити із змісту життя героя певний естетичний зліпок. Тут можна говорити і про майстерність зіштовхувати дві правди, про мистецтво виборювати етичну норму із сумніву, зображувати перебіг, драматизм почуттів і т. д. Це тільки один літературний контекст, у який, на мою думку, можна вписати роман Ліни Костенко «Берестечко». Однозначно, що авторка дуже добре ознайомлена із численними джерелами, що процес осмислення цих джерел відбувся в неї на рівні потреб митця. Слово її напоєне живлющою силою і соками самої землі, її традиціями, міфологією і знову ж таки психологією національного, хоча структура роману має тенденцію до відкритості... * * * ...Берестецьке поле укрилося трупом; хижі орли, як чорна хмара, літали над ним та видирали очі з трупів, бо вже м’ясом надто ситі були; вовки табунами збігалися справляти свій кривавий бенкет. Козаків в тій битві полягло більш 30 тисяч. Поляки з-під Берестечка пішли на Україну, руйнуючи села; вішали на шибеницях людей або різали та катували, завдаючи їм усяких мук. Тоді народ почав сам запалювати села та млини і, зібравши свою мізерію, тікав на границі Московського царства... А тим часом повернувся з татарської неволі Богдан. Зараз же, в початку серпня (августа), на урочищі Маслів Брід, на р. Росаві, зібралася так звана «чорна рада»... ...усі вони винуватили Гетьмана за те, що він умисне покинув війська під Берестечком та утік із Татарами. Але й тут знову Хмельницький зумів здобути ласку народню та прихильність, і в кінці ради усі з радістю пішли за своїм славетним Гетьманом... Микола Аркас. «Історія України-Русі» * * * Найприкметнішою тенденцією роману «Берестечко» є його закорінення в Шевченкову традицію освоєння історичної теми. Тут прискіпливий дослідник може почути і відгомони шевченківських монологів-сповідей, і ритми дум, і зауважити мотивацію природи у християнському очудненні, і використання біблійної мудрості... Складається враження, що автор бере на себе непосильну ношу дотворення Шевченкового генія, змагається з ним, прагне стати впорівень його зображальної сили. Варто пригадати хоча б вірш «Чигрине, Чигрине...», який був написаний (існує в нашому художньому часі) або перед Берестечком, або після нього. Твір цей має особливу, нищівну щодо національних ілюзій силу. Та й не згубився і вірш «Якби то ти, Богдане п’яний» і вірш про нашу подію «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?». Жива у пам’яті народу і гірка псальма: Богдане, Богдане, нерозумний сину, Занапастив Польщу ще й неньку Вкраїну. Занапастив, запродав. Бо в голові розуму мало мав. Варто нагадати читачам строфи із вірша «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?»: «Ой чого ти почорніло, Зеленеє поле?» Почорніло я од крові За вольную волю. Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили. Та ще мене гайворони Укрили з півночі... Клюють очі козацькії, А трупу не хочуть. Почорніло я, зелене, Та за вашу волю... Я знов буду зеленіти, А ви вже ніколи Не вернетеся на волю, Будете орати Мене стиха та, орючи, Долю проклинати. Є й цікава народна пісня «Висипали козаченьки з високої гори», яка закінчується словами: ...Що я з вами, вражі ляхи, не по правді бився: Як припустив коня вороного — міст мені вломився! Побіжно нагадаємо широкому читацькому загалу і те подієве тло хоча біз книги «Гетьмани України»: «1651 року Хмельницький вирушив із козацьким військом зо Збаража, і тут довго очікував кримського хана, який прибув сюди за велінням турецького султана. 19 червня козаки зіткнулися з поляками, які розташувалися на широкому полі під Берестечком. Наступного дня розпочалася битва, під час якої кримський хан залишив Хмельницького і відступив разом зі своєю ордою. Гетьман кинувся йому навздогін, сподіваючись зупинити його, але й сам потрапив до татарського полону. Козацькі війська під орудою Филона Джеджалія хоробро оборонялись, але змушені були відступити до річки Пляшевої, на болотисту місцевість. Тут вони зазнали страшної поразки і підупав їхній дух». * * * Между тем, как Поляки торжествовали победу в стане Козацком и ликовали над их запасами, Козаки, засевшие в лозах, бесперестанно помышляли о сво- ём избавлении и оправдали собою ту пословицу народную «нужда влагает разум человекам». Они, дождавшись темноты ночной, положили копья свои по болоту, по пяти их вместе, в полторы четверти одно с другого, а концами вровень одно с другим; по сим копьям, положась на них, катился каждый козак с боку на бок до другого края болота и, таким образом, перекатились они за болото на твёрдую землю, а последние из них переволокли за собою и все копья. Не оставаясь на твёрдой земле ни мало, пошли они искать конницы своей и Гетьмана... Георгій Кониський. «Історія Русів» * * * Здатність автора майже зливатися із реаліями, вживання в ситуацію, у клопоти, в саму душу героя і, разом з тим, залишати той незримий простір для філософського (в дусі народності), але суб’єктивного, естетичного моменту — ось ті основні риси, які характерні для творчого методу Ліни Костенко. Реалії національного буття, яке має дуже широкий спектр, перетворюються в концентровані або абстраговані естетичні знаки. Таке визначення стосовно творчості іншого поета увів в обіг Йонас Ланкутіс у книзі «Поетичний світ Юстінаса Марцинкявічюса» (М.: С. п., 1980 ). Думаю, що подібну формулу можна було б використовувати при детальнішому аналізі роману. Можна було б зробити і типологію таких естетичних знаків: 1. Думний (масштабний) роздум державця на тлі історичних подій, який характеризується знанням державних справ, знанням світського життя, спогадами, які формотворчо впливають на ліпку образу. 2. Життєва (вона ж історична) ситуація із особистого, інтимного життя. 3. Апеляція автора, з метою увиразнення ситуації, надання їй змістовності і повноти, до біблійної і народної атрибутики. Тут і сильні метання духу віруючої людини. 4. Дума над битійним змістом життя — над життям і смертю, над цінністю життя особи і навіть нації. Ці думки дуже увиразнені філософією європейського екзистенціалізму (щоправда, помножені на історію, народність...). 5. Природа має неповторний історичний колорит. 6. Тенденція до естетичного освоєння мовних пластів народної мови, іноді слова призабутого. Возведення мовлення до народної афористичності, переплавлення з народного на суб’єктивну основу. Надання мові через структурні зрощення нового озвучення. 7. Розробка однієї строфи, її емоційно-смислового простору, наповнення її найщільнішим змістом, психологізація строфи за рахунок «дроблення» рядка, означення реальності парами слів, а той — словом. Це далеко не повний перелік тих засобів, якими користується Ліна Костенко. Великої ваги поетеса надає саме Слову, що набуває в неї особливої привабливості і заслуговує найвищої похвали... «Я прихильник літературного театру, і слово для мене — головна в ньому дійова особа. Драматична форма — це каркас, умовність; поетичне слово — плоть, якою обростає цей каркас. Саме на нього моя надія, а не на драматичну структуру. Слово багатозначніше від дії. І воно первинніше: «Спочатку було Слово». Звичайно, що не будь-яке слово...» Так формулював своє кредо Ю. Марцинкявічюс. Можна сміливо (хоча й не без остороги) застосовувати це визначення і до поетики Ліни Костенко: бо за словом Ліни Костенко є умовний простір і умовна дія... Ліна Костенко — поет наскрізь оригінальний, і вона творить свій неповторний епос, у неї свої емоційні зв’язки між минулим і сучасним, своє, мудре розуміння, свій погляд на героїчне. * * * ...Ходив тоді при Потоцькому тими валами і конюший його Хмельницький. А що був від природи старатливий, моторний і вчений, то сподобився від самого пана тої милості, що його запитано такими словами: «А що думаєте ви, пане Хмельницький, про цю фортецю? Я вважаю, і всі з цим згодні, що вона неприступна». Хмельницький побачив, що його підпилий пан збирається пофантазувати, і вчинив необережно таку відповідь: «Ясновельможний добродію, що людська рука зробить, те й зруйнувати може». Літопис Самійла Величка * * * Романом «Берестечко» Ліна Костенко досягає ефекту присутності, достовірності Богдана Хмельницького в нашій психології. Увесь трагізм і героїзм цієї особи закладений у самому її житті, в його перипетіях. Є в цій непересічній індивідуальності щось від біблійного Іова, є щось і від Мойсея... Безперервний монолог нагадує подзвін, який то затухає, то знову, відлившись у нову форму духу, зринає з оновленою силою. Факти життя співвіднесені з історією народу, героїка притрушена сіллю мудрості. Все постійно перебуває у стані становлення особи, дотворення її, надає їй все нової і нової повноти. Постійно відбувається і отой незримий контакт із проблемами сучасності, без якого роман теж був би немислимий. Так твориться художній час (і час душі автора!). Так твориться постійний вихід на відкритий і сценічний контакт із читачем. Здавалось би, що йдеться про трагедію самого національного духу... А йдеться про осмислення трагедії, як вищої міри випробування, через постійне поневіряння духу. Отже, йдеться про обов’язок, про відповідальність перед нацією. Який же він — гетьман Богдан Хмельницький? Такий, як і його одкровення про своє життя. Гнівний, страждаючий, люблячий, мислячий... різний. Людина, якій притаманне людське і разом з тим державницьке бачення життя. Він такий, яким його створила поетеса Ліна Костенко. Чи закрила вона тему і проблему Богдана Хмельницького? Звісно, що ні... Хотілося б почути компетентну думку істориків і особливо незаздрих письменників, які не один рік витратили на дотворення образу Богдана Хмельницького — однієї із найвидатніших осіб нашої історії. Не знаю, як кого, а мене проймає якесь трепетне почуття, коли я читаю назви міст і містечок, списки козацьких полків. Це почуття має забарвлення — воно сонячне, родове і дуже трепетне! Можливо, що не настільки національне, як людське, навіть біологічне. За кожним прізвищем — людина та й не одна, а за людиною її життя, яке — чи то не збулося, чи збулося, та не в такий спосіб. Домішується до тих почуттів і гіркота історичної несправедливості і разом з тим її закономірності, гіркота і яскравість космічної печалі зірок із Чумацького Шляху, які, наче очі предків, дивляться в наші душі. Василь ОСАДЧИЙ
БУДИНОК З ЛЕВАМИ · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

багатьох його картинах та іконах, що він малював їх для церков України, Росії, Білорусі упродовж цілого свого життя. ЖУПАН І КРАВАТКА Творча біографія Володимира Боровиковського починається з портрета «Полковника Руденка». Це полотно чимось нагадує старовинні парсуни. Статична поза кремезного козака в жупані, підперезанім слуцьким візерунчастим пасом, золоті китиці на руків’ї шаблі. Старанно виписане обличчя з подвійним підборіддям, з маленькими вузькими очима. Але парсуни, крім обличчя, виконувались площинно. І не тому, що художники не вміли інакше, краще малювати, вони мусили вишикувати в одній площині всі символи і емблеми, що прославляли того, хто на портреті, а водночас і його рід. Постать полтавського полковника Руденка — опасисте тіло на кволих ногах — змальовано рельєфно, опукло. Та й одяг на ньому не цілком традиційний. Дещо важкуватий, незграбний козацький стрій, до нього зовсім не пасує легковажна краватка-метелик та невеличкий ціпок у руці замість пернача, як личило б полковникові. Мабуть, ці деталі одягу — не примха художника. Очевидно, полковник Руденко таким чином прагнув підкреслити, що не цурається петербурзької моди, але віддає перевагу вбранню предків. Поруч з полковником зображено монумент, зведений його коштом на честь свого предка — героя Полтавської битви. перший, він засвідчує повагу і дружні почуття художника до поета. Державін благодушно і ледь іронічно усміхнений. Змінився погляд очей, втомлених життям. На цьому інтимність портрета вичерпується. Це — суто офіційне зображення Державіна — сенатора і кавалера орденів, члена російської Академії. Перед нами не поет, а урядовець: це підкреслюють і чітко виписані його нагороди. Творчість Володимира Боровиковського має спільні риси з творчістю інших художників-сучасників. У зображенні пейзажу, приміром, є щось споріднене з англійцем Гейнсборо, та в цілому Боровиковський інакший, інтимний до патріархальності. Ідеал художника можна переказати його ж словами: «Світ радості, світла, супокою і блаженства». Запасу бадьорості й завзяття, народженого мистецтвом рококо, вистачило і Гейнсборо, і Грезу — майстрам епохи просвітництва. Боровиковський узяв від рококо лише надзвичайну ніжність. Енергійності малюнка попередників і сучасних майстрів він протиставив спокійне, загладжене, мало не скульптурне моделювання тіла й обличчя. А яскраві спалахи фарб лише зрідка знаходимо на його офіційних портретах. ПОРТРЕТИ-«НАТЮРМОРТИ» Білі ночі... Боровиковський, який змалку звик до зоряного неба рідного краю, не одразу відчув їхню красу й таємничість. Присмерк, та й годі! В такі ночі щосуботи біля дверей будинку Боровиковського збираються жебраки. Ніхто їх звідси не прожене, не лаятиме. З вікон часто долинають звуки гуслів — то грає господар. Бідолахи знають, що він — людина добра, неодмінно подасть милостиню. Та жодного разу художник не малював цих людей із страдницькими обличчями, в лахмітті на виснажених тілах, із застиглими поглядами й рухами. Такі образи були далекі від естетики постійного шукача гармонії Боровиковського. Добросердний господар, як міг, допомагав тим, хто білими петербурзькими ночами приходив до його порога. А вдень малював пишні замовні портрети. Якось у дружній бесіді Левицький, усміхаючись, сказав Володимиру Лукичу: — Нам доводиться малювати портрети не лише тих, кого шануємо, любимо. Замовний портрет є замовний портрет. Ось моя вам рада — користуйтеся принципами натюрморту. Адже предмети багато чого промовляють про тих, кому належать... Найближчого поплічника імператора Павла, Олександра Куракіна, сучасники прозвали «діамантовим князем», а Державін — «павичем». З дитинства він виховувався разом з Павлом і перейняв у того своєрідну гру в законослухняність, яка насправді була самодурством. Найвідоміший портрет Куракіна пензля Володимира Боровиковського свідчить, що художник скористався порадою вчителя. За бажаннями вельможних замовників, портретист блискуче, майже з нечуваною у вітчизняному мистецтві віртуозністю і смаком робив з портретів перенасичені коштовностями натюрморти — із блакитних стрічок (Андріївський орден), із жовтогарячих з чорним бинд (орден Володимира), з діамантів, усміхнених облич... Саме так і сприймається величезний за розміром портрет «діамантового князя». Він служить особисто Павлу І, поданому в цій композиції мармуровим погруддям. Імператора всеросійського зображено як гросмейстера Мальтійського лицарського ордену. Річ у тому, що імператор Павло, хоч і не був католиком, на прохання уряду острова Мальти обійняв посаду гросмейстера Мальтійського лицарського ордену. Острів захопив Наполеон Бонапарт, і Павло розпочав з ним війну. Шлях Павла від майже «вольтер’янських» запевнень до солдафонства і деспотизму був блискавичний. Про таких, як він, уже в наші часи слушно сказав поет Євген Плужник: Слухай, Вольтере, слухай! Друг бо ж твій з тих музик, Хто неслухняним вуха Боляче скубти звик. Чуєш, яке взяв форте? «Люди, людці, людва!» К чорту, Вольтере-чорте! Ать-два! Олександр Куракін і собі вступив до лицарського ордену. Чорна мантія з величезним мальтійським хрестом лежить поруч з ним. Боровиковський трактує обох «лицарів» — Куракіна і імператора Павла як людей, що вдягли машкару приязні, за якою ховається абсолютна байдужість до всього, крім своєї слави і задоволення свого честолюбства. Ця машкара усміхається завченою «оптимістичною» посмішкою. Але не ці парадні портрети-натюрморти визначальні для творчості Боровиковського. Ті з його героїв, які були близькі серцю художника, позбавлені лицемірної оптимістичності, самовпевненості, пихи. Замріяні, з легким смутком у чистих очах, дивляться вони на глядача. Душа Боровиковського розквітала поза офіційною сферою. Продовження в наступному номері.
БУДИНОК З ЛЕВАМИ · с. 15сторінка оригіналу ↗

Дмитро ГОРБАЧОВ, Паола УТЕВСЬКА

В. Боровиковський (1757—1825). Портрет полтавського полковника Руденка. 1770-і рр. У МИРГОРОДІ — І в кого він такий удався, — усміхалася мати, — тихий, мов дівчина. Все про щось мріє. І малює... Дитиною Володимир Боровиковський любив грати на гуслях. Батько, Лука Боровик, навчав сина малювати, був відомим у Миргороді художником. Сини Луки Боровика з дитинства тяглися до пензля. Якось, забігши до сусідньої хати, малий Володимир задивився на малюнок, що прикрашав двері: дідок укляк і гріє над вогнищем старечі руки. Під малюнком хлопчина не без труднощів прочитав: «Зима над огнем ся угріла, а також змерзла і в кожух ся угорнула». Спливатиме час і на схилі літ Боровиковський намалює щось подібне — старий, що уособлює зиму, гріє над багаттям руки. Світлицю у їхньому домі прикрашав портрет популярного в ті роки письменника і філософа Димитрія Ростовського. Підлітком Володимир захопився його творами і любов та повагу до цього автора проніс через усе життя. Він звик про все розпитувати батька: — Тату, а чому в нас у хаті немає твого портрета, ані дідового? — Тебе зацікавили парсуни у світлицях козацької старшини? Не суди їх. Багато років відвойовував наш народ волю. Старшині, що вела в бій козацтво, є чим пишатися. От і малюють на парсунах не тільки обличчя, а й розкішну зброю, парчові кунтуші, клейноди, особисті герби, здобуті у боях коштовності. Ці портрети, синку, наче грамоти, в яких перелічено подвиги та чесноти козацького роду. А ти помітив, що окремі парсуни шестикутні? — Боровик лукаво всміхнувся до сина... — Помітив. — То вже мода з Польщі — прикрашати торцівку домовини портретом небіжчика, а після поховання в світлиці на стіні чіпляти. Оце вже чиста пиха! У таких розмовах підліток студіював сторінки рідного мистецтва. НАЧЕ ЮВЕЛІРНА КОШТОВНІСТЬ Ярмарок у Сорочинцях славився не тільки за часів Гоголя, а й у роки юності Володимира Боровиковського. Одного разу, поблукавши ярмарком, надивившися на «воли, сіно, циганів, горщики», Володимир з братами, зустрівши знайомих хлопців, вирішили піти подивитися збудований у Сорочинцях Данилом Апостолом храм та його іконостас. Цей храм та іконостас і нині викликають захоплення. «Структурою сорочинський іконостас подібний до ювелірного виробу, в якому художній образ утворюється нерозривною єдністю загальної форми та матеріалів — золота, самоцвітів, емалей» — пише професор П. О. Білецький. До цього храму й попрямували юнаки. Старенький дячок, який сидів біля воріт церкви, побачивши хлопців, спочатку обурився: — Куди ви, шалапути? Тут святиня, а не іграшки! Та хлопці таки умовили діда, мовляв, над іконостасом працювали їхні родичі з артілі художників, отож і цікаво хоч краєм ока глянути. У храмі всі одразу притихли. — А цих ось апостолів малював наш батько! — вигукнув старший брат Володимира. Володимир замріяно дивився на намальовані пейзажі, які правили за тло на кількох іконах. Вони нагадували йому рідні, знайомі краєвиди. Вразили скорботні лики янголів... Образи, схожі на ті, що ми їх бачимо в сорочинському іконостасі, шанувальники творчості Володимира Боровиковського помічають на НА ШЛЯХУ ДО АКАДЕМІЇ ... У маєтку чернігівського губернатора Милорадовича щодня нові гості. Дехто приїздить і на довше, приміром, Василь Васильович Капніст. За гострі сатиричні вірші його вислали з Петербурга на Україну. Та Капніст не журиться, — він повернувся на батьківщину. Його дотепи звеселяють товариство, яке збирається у гостинного Милорадовича. Щовечора нові розваги, музика, пісні. Милорадович — шанувальник мистецтва, запросив у гості і молодого художника з Миргорода Володимира Боровиковського. Спершу гість трохи побоювався гострого на язик Капніста. Бувало, що у відповідь на сентиментальні розмови Боровиковського Капніст іронічно згадував самого себе: Кручина обо всех — Чувствительности дар... Якось Василь Васильович побачив у художника старе видання «Листування Димитрія Ростовського зі Стефаном Яворським». Захищаючи улюбленого автора, Володимир Лукич спробував уголос прочитати кілька уривків. Та коли дійшло до листа Ростовського, в якому він скаржиться, що «Очища не по-прежнему глядят, а ручище пишущее дрожит...», Капніст аж зайшовся від реготу. Побачивши, як Боровиковський стис улюблену книгу, Капніст ураз посерйознішав. І дивна річ, лагідний, сором'язливий Боровиковський і різкуватий реготун Капніст швидко потоваришували. На Україні готувалися до пишної зустрічі імператриці Катерини ІІ. Капніст, який брав участь у влаштуванні цих свят, залучив до оздоблення Кременчуцького палацу і Володимира Лукича. Тут мала зупинитися цариця. Капніст підказав художникові і сюжет панно: Петро І в образі орача державної ниви, а Катерина ІІ — сіяч на ній. Імператриці панно сподобалося. Цього було досить, щоб перед невідомим художником відкрився шлях до Петербурга, до Академії мистецтв. 1788 року поет і художник разом приїздять до столиці. Василь Васильович уводить свого друга до гуртка Миколи Львова. Там Боровиковський знайомиться з Дмитром Левицьким, своїм майбутнім учителем і наставником. Українське земляцтво радо приймає у своє коло молодого художника. Ним зацікавився і відомий меценат Безбородько. ГІДНИЙ СВОГО ВЧИТЕЛЯ У залах Академії мистецтв Боровиковський чи не вперше побачив античні мармурові статуї. Захоплено вивчає він їхні досконалі пропорції. Уважно студіює також європейський живопис. Та найбільше часу приділяє роботам Левицького. Вплив наставника відчутний у кількох полотнах Боровиковського, передусім у двох портретах Державіна. На першому (1795 рік) бачимо енергійну, ділову людину в офіційному мундирі. Неподалік на столі — звід законів, рукописи. Адже Державін — не лише уславлений поет, а й державний діяч. Стримана усмішка, очі зацікавлено дивляться на світ. Ця людина працює, а не перебуває у стані замрії та меланхолії. Вся постать портретованого засвідчує вплив просвітительських ідеалів Левицького на творчість Боровиковського так само, як і запозичена у вчителя деталь картини — пейзаж з торговельним кораблем. Того ж 1795 року рада Академії обрала Володимира Лукича академіком. Другий портрет поета датований 1811 роком. Як і
НАД ЗЛОМ — СМІЄМОСЯ! · с. 16сторінка оригіналу ↗

ПИЛИП З КОНОПЕЛЬ (Різдвяна химерія)

У якомусь селі, на Вкраїнській землі, по Шарманській вулиці, згорбившись-зсутулившись, зазираючи в кожне з вікон, йшов Рябої Кобили Сон. Ніс в руках, притиснувши до серця, запахуще сінце в ясельця. (На Дідух, не худібці лакімство. Де то взяв, — нам, звичайно, однаково.) Аж назустріч йому — Пилип з Конопель. Вискочив, та й сопе: — Хоч ти й Сон Рябої Кобили, та згадай, як у школі вас вчили: «Шмір — до воза, а часник — до ковбаси!». Сіно на місце, назад віднеси, й поклади під колгоспну контору. А вже потім — розбер-р-ремось... Потім й поговор-р-римо... Чень воно не твоє, а — НАШЕ! —...Тут лиш дрібка тієї паші... Та й Різдво на Землі в нас нині. Я й заношу в оселю кожну по бадилині. — Ти мені не переч! Я не просто Пилип з Конопель! Я — власть!!! А тобі іще нині — жаба цицьки дасть! Май тут розум, скрути хіба дулю в кишені, і — куди сказано, перебендюй. Тільки бач, що воно за скруха, — Ну яке ж Різдво без Дідуха?!! Йде Сон, зажурився, аж глип: над фосою стоїть Мотря старенька, підпершися «ковбасою». — А куди так спішиш, небоже, най тобі Господь-Бог поможе? Бач, стара-м, усі зуби з’їла, та душа сидить міцно в тілі. Красно прошу вступити до хати, поки далі чимчикувати. Хоч не маю дванадцяти страв, та до того, що є, Бог плящину послав. І якщо ти не сім’я враже, то й прохання моє уважиш. От куди бідолашному дітись? — довелося згодитись. Як вступав до старої до хати, став їй колядувати: —... Бо прийдуть до тебе три празники в гості... ...А у Мотрі од радості аж рипнули кості. Усі думи її невеселі ізнялися до стелі, дірочку провертіли і — полетіли. Тож дістала, роками вповита, з-під припічка — оковиту, а з печі — страви пісні, хоч поживні: свято ж нині! Свічечку оживили, помолились, до стола поклонились. А тут — і колядники з легкої руки. Засновник — Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Реєстраційне свідоцтво № 1007 від 16.03.1993 р. І радіють на покуті всі святі. І — бабі радість, і — он уже сушить зуби й Рябої Кобили Сон... ...Йшло до півночі. Вмерлих духи позлітались на дух сивухи. Тут покійний Мотрин Петро возсідав за стіл, як на трон. Богатирський мав дух. Козарлюга. Лиш від стін білизни чомусь мружиться. (У тридцятих товариш Сталін йому віку Сибіром розбавив.) І кума. (Він любив куму. Ту заперли аж в Колиму.) Тут і батько, і брат, і дядьки. (Недалеко, видать, Соловки, що усі на Різдво прилетіли. Тіла — там. Душі — тут. Без тіла.) — Христос ся рождає, Мотре! І ми — вже вкотре! Випий з нами, небого, нам під ранок — в дорогу... ...З чоловіком — чарчину. З батьком — пугар. І з дядьками — по першій, по другій.. І з кумою, — хто ж нині лихе спімне... Тут Рябої Кобили Сон: —Не забудьте й мене... І тільки відкрив свою пельку, аж тут знов — Пилип з Конопель. (Дрібку того зела Мотря вдома берегла. Бо: коноплі — по стелю, а лен — по коліна, аби вас ніколи голова не боліла.) Так от вискочив Пилип і очима до стола з наїдками прилип, вража личина. — Що то тут за шабаш, босото?!! — Ну, ти той!!! — це Петро примкнув йому рота. — Ну... я... той... Я тут бути мушу, Щоб списать на папір кожну душу. Як не є, на селі я — власть... — А до мертвих тобі вже — зась! По твоєму, Пилипе, доносу їхні душі світами носить. Через них ти, гріхами підпертий, вже не годен ні жити, ні вмерти. — Прикуси, стара, язика! Бач, розумна яка! Дуже жаль, що во врем’я оноє не знайшлось і для тебе статті у законі. Скільки душ для всевишнього благая спровадив в задріття ГУЛАГу!!! Треба ж було комусь будувати Дик-та-ту-ру Про-ле-та-рі-а-ту... ...А це що за личина там лупа очима у кутку? Бач, он пику наїв яку... — Не займай!!! Це мій гість на ослоні. Зветься Рябої Кобили Сон. Він в хату мені нині празник приніс... — ...Я згною у тюрмі його к бісу! Це той, що солому в колгоспі крав? Я його волі позбавлю!!! — Ну, ти той!!! — знов Петро примкнув йому рота. — Я не проти розім’яти боки цій сволоті! Лиш шкода об поганку руки бруднити. Будеш до ранку із нами тут пити! — Кружляти сивуху? От здивував... ...кожний із духів йому доливав. — Скуштуйте вина із моєї крові. Будьте, Пилипе, здорові... — Ось тут на виделку намотуйте жили, — ви ж так те ретельно завше робили... — Пийте горілку й від нашої хати, будьте ласкаві, паночку кате... — І цим не гидуйте, то чистії сльози. Ваше здоров’я. Закусюйте. Просим. — Пийте... Ну пий!!! — і дорослі, і діти... З кожним із духів Пилип мусив пити. Добре до ранку Пилипа гостили Мотрині гості. З ним їли і пили. Ну, а можливо, лише удавали. Тільки Пилипа усе частували. (Дух в тім не має потреби: ситому важко на небі!) Потім Пилипа п’яного зв’язали під самий ранок, смолою із пір’ям обмастили, і — відпустили. — Спаси Біг, — Мотрі сказали. Пропали. І полізло рачки додому отаке собі лякало. Аж тут язиката Хвеська іде, аж підскакує... Так і понеслася селом новина, що до нас завітав із пекла сам... Пилип-Сатана... (... Це, скажу наперед, і Рябої Кобили Сон не стояв од цих справ осторонь. На шнурку Пилипа привів до контори: — Ну, давай, аріднику, тепер поговоримо. Ти ж зі мною думав вчинити так само. Що, не хтілось мінятись ролями?..) Тут почали люди сходитись, і — давай Пилипа женити. Той скубне, той вщипне, третій копнуть не мине. —Просинайся, Пилип, бач, до пір’я прилип. Деріть смолу із потвори, буде їй за хліб. Оце тобі наговори на наш чесний рід. А Пилип — очима луп, А Пилип — очима кліп. Чистий тобі слуп! А щоб ти осліп! Приперлась і Мотря й дулю в очі тиче. Натерпілась за непотріб, за насіння дідьче. — Най тя перепросить тотая, з косою... Та по писку, та по носі гепче ковбасою... Ох і влип ти, Пилип, тільки ох, тільки хлип. Ох мій бік, ох мій чуб... Маєш біб, владолюб! Отепер з конопель не вилазь ти у власть, бо тепер вже тобі й жаба цицьки не дасть... От Пилипу біда: для людей — Коляда, а для нього є судна година. Раз наївся і напився, скачи, дурню, ошалівши, є на то причина... Йде Пилип по вулиці, згорбившись, зсутулившись. Бо що тепер із Пилипа, куди не глянь, всюди «липа». І тицяє йому вслід пальцем з кожного із вікон і сміється Рябої Кобили Сон... Ось така бувалиця в нас недавно сталася. На саме Різдво все мож-ли-во. Володимир ГЕРМАН Ілюстрації В. Цимбала з календаря гумору і сатири «Мітла», 1952 р. Зам. № 0331212. Наклад 3000. Головний редактор Любов Голота Адреса «Слова Просвіти»: 01001, Київ-1, завулок Музейний, 8. Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, тел. 228-01-30.
НАД ЗЛОМ — СМІЄМОСЯ! · с. 16сторінка оригіналу ↗

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Редколегія: Л. Голота, Я. Гоян, А. Журавський, П. Мовчан, А. Погрібний, О. Пономарів, І. Ющук

Редакція листується з читачами тільки на сторінках газети і надіслані рукописи не повертає. Залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Комп'ютерна верстка — Ірина Шевчук Індекс 30617. Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті «Преса України»
Емблема «Просвіта»Просвітянин