СЛОВО І ЧАС · с. 14сторінка оригіналу ↗
ОДКРОВЕННЯ ВІД БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО (Роздуми над романом Ліни Костенко «Берестечко»)
Слово Просвіти, №66 за 1999 рік
...Головна сила Хмельницького полягала в тому, що він був всестороннім представником всієї маси свого народу, всіх його духовних прагнень та ідеалів і всіх його позитивних і негативних, політичних і суспільних устремлінь і вмів формулювати ці устремління і бажання далеко виразніше від інших своїх сучасників. Розглядаючи з цієї точки зору діяльність Хмельницького, ми часто не можемо збагнути, чому після перемог, очолюючи народ і маючи потрібну силу, Хмельницький не спромігся утворити самостійну державу... В. Б. Антонович. «Характеристика діяльності Богдана Хмельницького»
* * *
Коли з’являються такі книжки, як роман у віршах Ліни Костенко, то вони будять наше, до певної міри приспане, сумління. Чому — приспане? Та тому, що студіювати історію мають можливість переважно спеціалісти! Чому — до певної міри? Та тому, що всяка грамотна людина просто не може не знати і не любити історії свого народу. Коли з’являються такі книжки, то те, що дрімало в душі насподі; те, що роками збирав твій інтелект і досвід (у тому числі і знання з історії, міфології, національної психології), раптом збурюється, шукає контакту із запропонованим тобі поетичним світом. Коли з’являються такі книжки, то вони утворюють навколо себе, кажучи сучасними словами, — ціле енергетичне поле, в якого є містки і по горизонталі, ів глибину історії, культури. Природно, що згадуються ті творці і дослідники, що примножували традиції інтелектуального освоєння ключових (часто неоднозначних і болючих) проблем національної історії. Одне слово, це ті проблеми, які і сьогодні не мають свого остаточного потрактування. А був і такий час, коли вони залишалися книгою за сімома печатями. Відомо, скажімо, що різні оцінки давали особі Богдана Хмельницького історики, що сучасники називали його «Богом даним вождем», «Мойсеєм, що вивів український народ із єгипетської неволі лядської»... Козацькі літописці Величко і Граб’янка увічнили його в полум’яних рядках, а Григорій Сковорода називав «героєм і батьком вольности». Знаємо і про критичні оцінки гетьмана новішою історіографією, є і оцінки В. Липинського, М. Грушевського — незаперечних авторитетів в історичній науці. Останній (при всьому критичному ставленні) вважав добу Хмельницького «великим етапом у поході українського народу, українських мас до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів... Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя, і Хмельницький, як головний потрясатель, зістається героєм української історії». Коли з'являються такі книжки, як роман «Берестечко», то розмірковувати над сьогоднішньою осібністю такого явища ризиковано і важкувато... Про добу Хмельницького, про його життя можна було б надрукувати списки досліджень науковців і художньої літератури... Думаю, що майбутнім поціновувачам та дослідникам творчості Ліни Костенко в поле свого зору доведеться залучити досвід творення епічних полотен і іншими поетами в літературах інших народів. Їм доведеться пошукати подібного в підходах до теми, у засобах зображення національного і людського духу. Не знаю, чи варто відразу ж викликати тіні великих — В. Шекспіра, А. Міцкевича, Ю. Словацького, М. Лермонтова тощо... Але те, що роман Ліни Костенко вимагає прискіпливого, уважного дослідження, — це напевно... Особисто я хотів би звернути увагу читачів на мистецьку вартість роману Ліни Костенко, який рівня творам наших сучасників. Я маю на увазі епічні полотна Юстінаса Марцинкявічюса, «Вічну (чи невгавну) дзвіницю» Паруйра Севака і особливо, коли йдеться про лабораторію духу, п’єси Жана-Поля Сартра. Якщо говоримо про Сартра, то розуміємо досвід митця у створенні своєї філософії ситуацій, уміння поставити героя в стан випробування думкою,
вміння зробити із змісту життя героя певний естетичний зліпок. Тут можна говорити і про майстерність зіштовхувати дві правди, про мистецтво виборювати етичну норму із сумніву, зображувати перебіг, драматизм почуттів і т. д. Це тільки один літературний контекст, у який, на мою думку, можна вписати роман Ліни Костенко «Берестечко». Однозначно, що авторка дуже добре ознайомлена із численними джерелами, що процес осмислення цих джерел відбувся в неї на рівні потреб митця. Слово її напоєне живлющою силою і соками самої землі, її традиціями, міфологією і знову ж таки психологією національного, хоча структура роману має тенденцію до відкритості...
* * *
...Берестецьке поле укрилося трупом; хижі орли, як чорна хмара, літали над ним та видирали очі з трупів, бо вже м’ясом надто ситі були; вовки табунами збігалися справляти свій кривавий бенкет. Козаків в тій битві полягло більш 30 тисяч. Поляки з-під Берестечка пішли на Україну, руйнуючи села; вішали на шибеницях людей або різали та катували, завдаючи їм усяких мук. Тоді народ почав сам запалювати села та млини і, зібравши свою мізерію, тікав на границі Московського царства... А тим часом повернувся з татарської неволі Богдан. Зараз же, в початку серпня (августа), на урочищі Маслів Брід, на р. Росаві, зібралася так звана «чорна рада»... ...усі вони винуватили Гетьмана за те, що він умисне покинув війська під Берестечком та утік із Татарами. Але й тут знову Хмельницький зумів здобути ласку народню та прихильність, і в кінці ради усі з радістю пішли за своїм славетним Гетьманом... Микола Аркас. «Історія України-Русі»
* * *
Найприкметнішою тенденцією роману «Берестечко» є його закорінення в Шевченкову традицію освоєння історичної теми. Тут прискіпливий дослідник може почути і відгомони шевченківських монологів-сповідей, і ритми дум, і зауважити мотивацію природи у християнському очудненні, і використання біблійної мудрості... Складається враження, що автор бере на себе непосильну ношу дотворення Шевченкового генія, змагається з ним, прагне стати впорівень його зображальної сили. Варто пригадати хоча б вірш «Чигрине, Чигрине...», який був написаний (існує в нашому художньому часі) або перед Берестечком, або після нього. Твір цей має особливу, нищівну щодо національних ілюзій силу. Та й не згубився і вірш «Якби то ти, Богдане п’яний» і вірш про нашу подію «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?». Жива у пам’яті народу і гірка псальма: Богдане, Богдане, нерозумний сину, Занапастив Польщу ще й неньку Вкраїну. Занапастив, запродав. Бо в голові розуму мало мав. Варто нагадати читачам строфи із вірша «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?»: «Ой чого ти почорніло, Зеленеє поле?» Почорніло я од крові За вольную волю. Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили. Та ще мене гайворони Укрили з півночі... Клюють очі козацькії, А трупу не хочуть. Почорніло я, зелене, Та за вашу волю... Я знов буду зеленіти, А ви вже ніколи Не вернетеся на волю, Будете орати Мене стиха та, орючи, Долю проклинати. Є й цікава народна пісня «Висипали козаченьки з високої гори», яка закінчується словами:
...Що я з вами, вражі ляхи, не по правді бився: Як припустив коня вороного — міст мені вломився! Побіжно нагадаємо широкому читацькому загалу і те подієве тло хоча біз книги «Гетьмани України»: «1651 року Хмельницький вирушив із козацьким військом зо Збаража, і тут довго очікував кримського хана, який прибув сюди за велінням турецького султана. 19 червня козаки зіткнулися з поляками, які розташувалися на широкому полі під Берестечком. Наступного дня розпочалася битва, під час якої кримський хан залишив Хмельницького і відступив разом зі своєю ордою. Гетьман кинувся йому навздогін, сподіваючись зупинити його, але й сам потрапив до татарського полону. Козацькі війська під орудою Филона Джеджалія хоробро оборонялись, але змушені були відступити до річки Пляшевої, на болотисту місцевість. Тут вони зазнали страшної поразки і підупав їхній дух».
* * *
Между тем, как Поляки торжествовали победу в стане Козацком и ликовали над их запасами, Козаки, засевшие в лозах, бесперестанно помышляли о сво- ём избавлении и оправдали собою ту пословицу народную «нужда влагает разум человекам». Они, дождавшись темноты ночной, положили копья свои по болоту, по пяти их вместе, в полторы четверти одно с другого, а концами вровень одно с другим; по сим копьям, положась на них, катился каждый козак с боку на бок до другого края болота и, таким образом, перекатились они за болото на твёрдую землю, а последние из них переволокли за собою и все копья. Не оставаясь на твёрдой земле ни мало, пошли они искать конницы своей и Гетьмана... Георгій Кониський. «Історія Русів»
* * *
Здатність автора майже зливатися із реаліями, вживання в ситуацію, у клопоти, в саму душу героя і, разом з тим, залишати той незримий простір для філософського (в дусі народності), але суб’єктивного, естетичного моменту — ось ті основні риси, які характерні для творчого методу Ліни Костенко. Реалії національного буття, яке має дуже широкий спектр, перетворюються в концентровані або абстраговані естетичні знаки. Таке визначення стосовно творчості іншого поета увів в обіг Йонас Ланкутіс у книзі «Поетичний світ Юстінаса Марцинкявічюса» (М.: С. п., 1980 ). Думаю, що подібну формулу можна було б використовувати при детальнішому аналізі роману. Можна було б зробити і типологію таких естетичних знаків: 1. Думний (масштабний) роздум державця на тлі історичних подій, який характеризується знанням державних справ, знанням світського життя, спогадами, які формотворчо впливають на ліпку образу. 2. Життєва (вона ж історична) ситуація із особистого, інтимного життя. 3. Апеляція автора, з метою увиразнення ситуації, надання їй змістовності і повноти, до біблійної і народної атрибутики. Тут і сильні метання духу віруючої людини. 4. Дума над битійним змістом життя — над життям і смертю, над цінністю життя особи і навіть нації. Ці думки дуже увиразнені філософією європейського екзистенціалізму (щоправда, помножені на історію, народність...). 5. Природа має неповторний історичний колорит. 6. Тенденція до естетичного освоєння мовних пластів народної мови, іноді слова призабутого. Возведення мовлення до народної афористичності, переплавлення з народного на суб’єктивну основу. Надання мові через структурні зрощення нового озвучення. 7. Розробка однієї строфи, її емоційно-смислового простору, наповнення її найщільнішим змістом, психологізація строфи за рахунок «дроблення» рядка, означення реальності парами слів, а той — словом. Це далеко не повний перелік тих засобів, якими користується Ліна Костенко. Великої ваги поетеса надає саме Слову, що набуває в неї особливої привабливості і заслуговує найвищої похвали... «Я прихильник літературного театру, і слово для мене — головна в ньому дійова особа. Драматична форма — це каркас, умовність; поетичне слово — плоть, якою обростає цей каркас. Саме на нього моя надія, а не на драматичну структуру. Слово багатозначніше від дії. І воно первинніше: «Спочатку було Слово». Звичайно, що не будь-яке слово...» Так формулював своє кредо Ю. Марцинкявічюс. Можна сміливо (хоча й не без остороги) застосовувати це визначення і до поетики Ліни Костенко: бо за словом Ліни Костенко є умовний простір і умовна дія... Ліна Костенко — поет наскрізь оригінальний, і вона творить свій неповторний епос, у неї свої емоційні зв’язки між минулим і сучасним, своє, мудре розуміння, свій погляд на героїчне.
* * *
...Ходив тоді при Потоцькому тими валами і конюший його Хмельницький. А що був від природи старатливий, моторний і вчений, то сподобився від самого пана тої милості, що його запитано такими словами: «А що думаєте ви, пане Хмельницький, про цю фортецю? Я вважаю, і всі з цим згодні, що вона неприступна». Хмельницький побачив, що його підпилий пан збирається пофантазувати, і вчинив необережно таку відповідь: «Ясновельможний добродію, що людська рука зробить, те й зруйнувати може». Літопис Самійла Величка
* * *
Романом «Берестечко» Ліна Костенко досягає ефекту присутності, достовірності Богдана Хмельницького в нашій психології. Увесь трагізм і героїзм цієї особи закладений у самому її житті, в його перипетіях. Є в цій непересічній індивідуальності щось від біблійного Іова, є щось і від Мойсея... Безперервний монолог нагадує подзвін, який то затухає, то знову, відлившись у нову форму духу, зринає з оновленою силою. Факти життя співвіднесені з історією народу, героїка притрушена сіллю мудрості. Все постійно перебуває у стані становлення особи, дотворення її, надає їй все нової і нової повноти. Постійно відбувається і отой незримий контакт із проблемами сучасності, без якого роман теж був би немислимий. Так твориться художній час (і час душі автора!). Так твориться постійний вихід на відкритий і сценічний контакт із читачем. Здавалось би, що йдеться про трагедію самого національного духу... А йдеться про осмислення трагедії, як вищої міри випробування, через постійне поневіряння духу. Отже, йдеться про обов’язок, про відповідальність перед нацією. Який же він — гетьман Богдан Хмельницький? Такий, як і його одкровення про своє життя. Гнівний, страждаючий, люблячий, мислячий... різний. Людина, якій притаманне людське і разом з тим державницьке бачення життя. Він такий, яким його створила поетеса Ліна Костенко. Чи закрила вона тему і проблему Богдана Хмельницького? Звісно, що ні... Хотілося б почути компетентну думку істориків і особливо незаздрих письменників, які не один рік витратили на дотворення образу Богдана Хмельницького — однієї із найвидатніших осіб нашої історії. Не знаю, як кого, а мене проймає якесь трепетне почуття, коли я читаю назви міст і містечок, списки козацьких полків. Це почуття має забарвлення — воно сонячне, родове і дуже трепетне! Можливо, що не настільки національне, як людське, навіть біологічне. За кожним прізвищем — людина та й не одна, а за людиною її життя, яке — чи то не збулося, чи збулося, та не в такий спосіб. Домішується до тих почуттів і гіркота історичної несправедливості і разом з тим її закономірності, гіркота і яскравість космічної печалі зірок із Чумацького Шляху, які, наче очі предків, дивляться в наші душі. Василь ОСАДЧИЙ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
