ЗОНА ОСОБЛИВОЇ УВАГИ · с. 2сторінка оригіналу ↗
З ІНАВГУРАЦІЙНОЇ ПРОМОВИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ Л. Д. КУЧМИ:
Слово Просвіти, №66 за 1999 рік
— Стою на тому, що жорсткий прагматизм сьогоднішніх реалій і завтрашніх завдань не повинен відсувати на задній план проблеми духовності, збіднювати наш внутрішній світ, розхитувати моральні засади українського суспільства. Тим більше, що це постійно і відчутно впливає на всі сфери нашого життя, визначає моральне здоров’я та історичні перспективи нації, обличчя держави, її престиж, роль і місце у світовому співтоваристві. Це спонукає мене розглядати духовне відродження і як невід’ємну складову відродження державного. Звідси гострий імператив нашої доби: на ділі віднести до найважливіших державних пріоритетів розвиток освіти, науки, нових технологій. Віднести до найвищих суспільних чеснот інтелект, інтелігентність, освіченість, внутрішню культуру людини. Маючи на увазі і те, що культура — один з найточніших індикаторів розвиненості суспільства, його прихильності до загальнолюдських цінностей, високої моральності. Ми повинні постійно, старанно і любовно обробляти цю ниву. Бо на занедбаному полі виростає тільки бур’ян. Це важливо і тому, що в сучасному світі з його відкритістю, інтенсивними контактами, впливами та експансіями можуть вистояти тільки сформовані і консолідовані культури. А поразка своєї культури сьогодні означала б політичну та економічну завтра. За всіх часів та умов, а нинішніх особливо, багато важать позиція і практичні дії інтелігенції. Сподіваюся, що вона буде й надалі виконувати своє суспільне призначення і громадянське покликання як активний фермент нації, основа її духовного середовища, провідник національної ідеї і національної волі, злагоди, примирення та творення. Зрозуміло, що така висока місія покладає на її носіїв не менш високу відповідальність. 30 листопада 1999 року нестимуть відповідальність і як платитимуть той же світ, і ті ж Сполучені Штати за трагедію у Чечні. Ми живемо наприкінці ХХ століття і розуміємо, що в космосі все взаємопов’язане, ми є цілісною, за визначенням В. Вернадського, ноосферою. І якщо ось у цій точці ти вражений і ти поступився, відмовчався, — то воно неодмінно обізветься в іншій. (Закон споріднених посудин спрацює неодмінно: він може вилитися, скажімо, в негритянські бунти, чи в Сіетл, чи... — я не можу навіть собі припустити — «відгукнутися» аварією на атомному реакторі або ж авіакатастрофою літака, на якому летітимуть ті ж високі американські урядовці.) — Отже, це наше «волання» не пропаде безслідно, воно формуватиме в ноосфері відповідну «хвилю емоційну», яка резонуватиме так чи інакше в усьому світі. — Не лише емоційну. От мені кажуть: будь мудрим, говори спокійно. Це все од лукавого. Говорити з усмішкою і спокійно: «Мені боляче», — не є донесенням інформації. Це я вибачаюся перед моїм катом, що мені боляче. «Мені боляче! Я обурююсь! (з притиском. — В. Г.). Мені боляче!». Я покликаюся до Бога: «Мені боляче, Господи, допоможи! Мати Царице Небесна, захисти!» — ось що ми вкладаємо в емоційну оболонку, вона у сфері змісту і є вібратором цього змісту... І тому слід це робити не лише для того, аби нас почули десь там, хтось там далеко, — для того, аби ми почули передусім самих себе! І воно, безсумнівно, відгукнеться, можливо, й невідомим нам випадком, непрогнозовано у космосі. Слід говорити про космічні зв’язки, а я завжди виходжу на цю тему, маючи на увазі й цю «кульку», яку ми оглядаємо в різних ракурсах і різних трактуваннях, дивлячись чи то прогноз погоди з подачі Ольги Бурої, чи канал СТБ, — ця «кулька» весь час крутиться перед нами... — Ми її, цю «кульку», земну кулю, отже, «крутимо» своїми думками...
— Як відомо, спервовіку все-таки було Слово. А наше Українське Слово в найширшому розумінні — це і є насамперед і доконечно синонімом Української Національної Ідеї. — Безперечно. В нашому розумінні це — абсолютно ідентичні поняття. — І саме тому, напевне, ці «політичні мисливці» чи «хамові діти» б’ють передусім по нашому Слову. — Звичайно. Вони вульгаризують його через «вєрок сердючок», через безконечні «хохлацькі хохми», через масову провінційну російськомовну продукцію, яка тут у нас реалізовується. Вони профанують таке поняття, як ринок. Бо це, що маємо, не ринок — офшорна зона для злодіїв із галузей мистецької чи літературної... Вони спрофанували саме поняття «література», бо їм це вигідно. Вони роблять гроші на всьому — на пісні, на музиці, на текстах... — З ними все зрозуміло. Але ж є і певна категорія людей, які скажуть: «Не до ідей нам тепер — аби якось вижити...» — Що тут можна сказати? Людину перетворюють на худобоподібну істоту, яка змушена казати: аби вижити якось... Спитаймо: задля чого?.. Якщо вона житиме лише заради шлунку, — то це вже не людина... Цілком зрозуміло, що маємо справу з потужною ідеологією, яка прагне перетворити українців у бидло, зробити з них біороботів, остарбайтерів, здатних лише виконувати вказівки тих, хто нагорі. Із цим ніколи у житті не змириться український розум. Ніколи! Ні мій, ні ваш — навіть малої дитини!.. — Як достукатися до свідомості цих людей, переконати, що якраз у відсутності чітких ідейних орієнтирів полягає головна причина всіх наших негараздів? — До них уже нічого стукати, це марна справа. Це все одно, що стукати в порожню коробку, — що я там почую, окрім стукоту? Ці люди вже ніколи нічого в житті не почують. Для цього,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
