ПОЕЗІЇ ВОЄННИХ ЛІТ · с. 10сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Олесь ГОНЧАР», с. 7
Закінчення. Початок на с. 7
Слово Просвіти, №70 за 2000 рік
Тому, що твій продажний слід Аж у Берлін проліг, Тому, що хоче інвалід Безногий власних ніг.
Тому, що скручені мости В Дунай упали з круч. Втікаючи, недавно ти Зірвав їх власноруч.
Вирує місто — трибунал, З руїн, як прокурор, Підвівшись, оглядає зал Розгніваний собор.
І сад, де голод посадив, Замість квіток — боби, І діти, що ти їм пошив З ерзацу вже торби, —
Сьогодні все кричить: суди, Спали проклятий слід, Що, мов гадюка чорна, ліг З Дунаю на Берлін!
Спали, ніколи щоб не міг Вже повернутись він, Щоби не сохли матері, Щоб не вмирав тут сміх.
1945, Будапешт
ДЕМОБІЛІЗОВАНИЙ
Він свого не забув ще полка, Полкових ще підметок не стер. Козирнути ще хоче рука, Коли мимо іде офіцер.
Він не скинув куфайку ще ту, Яка виділа триста чортів. Вчора бачив його на мосту — У канати себе переплів.
Вже на фермах повис і клепа, Підв’язавшись на них горілиць. Завірюха мете, як і в тих степах, Де він бивсь до чужих столиць.
Де брели по коліна бійці У снігах від села до села. Розплавляється сніг на руці — Тож немало ще в ній тепла.
Ще гаряча заб’ється кров У високім гулкім мосту. Це господар, не гість, прийшов, Доведе він усе до ладу.
День відо дня він ферми зшива, Як зшивали його лікарі. Над ним ферма, неначе жива, Застогнавши, дрижить угорі.
Стукіт-клекіт встає над Дніпром. Це вернулись птахи повесні І клекочуть над рідним гніздом, Незабутим в чужій стороні.
Не біда, що такий вітрюга, Сніг летить, як пахучий ромен, Як ракета весела, морга, Спалахнувши в імлі, автоген.
Бо цей майстер багато чому Научивсь, а що знав — не забув. І росте в сніговійнім диму Міст мережаний, кращий, ніж був.
1945
9 ТРАВНЯ Поема (тільки почата)
Лунко асфальт лопоче, Мов дощ об зелений лист. Зненацька, як ласка дівоча, Крізь вітру блакитний свист.
Ранок в дорозі догонить, Сміється і плаче: стань, Скидай фронтові погони, Свідки твоїх скитань!
Спинися, живий і щасливий, Спинися на повнім скаку. Не раз біля теплої гриви Ти ж мріяв про мить таку!
Коня, що парує в милі, Звільни від тугих попруг. Пусти у зелені хвилі, Пусти на зелений луг!
З копит у холодних травах Пилюку хай змиє роса. Дивися, гаснуть заграви, Дивися, блакить воскреса!
Дивися, як світ оживає На наших очах отут, Як кожне стебло посилає Зелений тобі салют.
В мерзлій землі задубілій Був ти зігріваний ким?
Цим ранком травнево-білим, Який уявляв таким.
Саме таким, як нині, Єдиним у тисячі літ, Коли ув одній хвилині Втілився цілий світ.
Коли перерита металом Земля у тисячах ран, Ожила, підвелась, заграла Ніби живий орган.
1945
ІНОЗЕМЦІ
І. Уночі тебе я вкраду до схід сонця, Доручу тебе я хлопцям із обозу. Будеш ти співати Чорноморця, Який вивів на морозець тебе, босу.
Ми поїдем через гори, через доли, Ти забудеш свою віллу на Дунаї. Задніпровське там зелене поле Про батьків твоїх тебе не запитає.
Чому ж плачеш, чом ламаєш руки, Будеш там співать, не голосити. Там не підеш з туги і розпуки Щастя попідвіконню просити.
Не впаде там білий сніг завчасно На оці блискучі чорні коси. Не тужи, не плач, моя прекрасна, Усміхнись, моя простоволоса!
ІІ. Питаєш, чи я багатий, Чи є у мене земля. Мила! Ти будеш мати Більше, аніж в короля.
Питаєш, де моя хата, Чи сувора у мене мати, Чи плодюча моя земля? ...Кращі я маю палати, Аніж у твого короля.
У мене все небо світить І всюди пишнота, блиск. Горять у чохлі самоцвіти, Набитий золотом диск.
В тяжкій, у смертельній праці Півпланети я пішки пройшов. Немає ні рас, ні націй, Нема ні держав, ні мов.
Є усміх, є очі, є зваба, Краса є людського тепла. І над Дунаєм трави Такі ж, як у нас на Дніпрі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
