Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Фотоколаж Євгена Букета бесну Сотню “бандеровскими недобитками”… Шевченківські дні. Війна триває. Українці, не забуваймо про нашу зброю, якої не має жодна з найсильніших армій світу! Зветься “Кобзар”, їй більше, ніж 150 років. Українські вояки носять її на серці. Вона не дала спадлючитись і змізерніти їхньому бойовому духові ні в Першу, ні в Другу світові. Проникла в усі куточки світу, де — з волі чи з неволі — засіялися українці. Вона партизанить у путінському тилу, вибухаючи протистоянням диктатору в крові тих, хто признається до свого роду і народу, голосна й правдива, “як Господа Слово”. Двісті років тому народився Тарас Шевченко — Поет, Пророк, Мислитель, Художник, Солдат. Вирвався з полону Московщини і повернувся на отчу землю, яку любив і любить вселенською, Господньою любов’ю. Став серцем України, оживив “народ отой убитий….” Кожне його слово нинішньої опаленої Майданом і війною весни проростає волею і спротивом, бо “Такого ще не творилось / В нас на Україні”, бо хочуть знищити нашу віру, мову, народ, історію, “захищаючи” Україну від українців, маючи нас за “рабів незрячіїх”, яких заведе “якраз на смітничок Миколи” сучасний фельдфебель, Сарданапал… Ні, не буде Україна вдруге розритою могилою: дух П. Конашевича-Сагайдачного та Івана Виговського говорить у козаках, що готові стати до зброї на захист Шевченкової України, який “Благовістив їм слово нове, Любов, і правду, і добро, Добро найкращеє на світі, Та братолюбіє” — свободу. Шевченко воскресає в кожному з нас і переможе. Амінь.
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ “Москаль любить жартуючи”, а ненавидить до безуму: в передшевченківські дні Росія розпочала війну проти України. Президент Путін, знехтувавши міжнародними законами, підняв російські збройні сили проти суверенітету, територіальної недоторканності та політичної незалежності України. Лукаві посилання на захист від націоналістичних утисків російськомовного населення та росіян (їхню чисельність російські ЗМІ нині примножили до 15 млн) та хаос в Україні не приспали уваги міжнародної спільноти — чітка позиція ЄС, ООН, США нині дають надію, що російській окупації Криму та колотнечі, спровокованій сусідами у південних і східних областях (Донецьк, Луганськ, Одеса, Харків) буде покладено край. Україна сама здатна вирішити власні проблеми, принаймні без підступного північного сусіда, чиї імперські амбіції ніколи не сприяли утвердженню української самостійності. Очевидно, що багатьох із нас путінське віроломство застало зненацька — він неоднораз освідчувався в особливому ставленні до українців, навіть цитував щось із “Кобзаря”… Намагався пристосовувати правдиве Тарасове слово до своєї брехні, неситості, намагань спершу просунути, а потім утримати в президентському кріслі Януковича, який слідом за своїм васалом щось повторював про єдиний народ і братські почуття. Ні перший, ні другий не могли збагнути, що на генетичному рівні у кожному з непохохлячених українців живе істинна правда: “Як Січ руйнували, / Як москалі сребро, злато / І свічі забрали / У Покрови. / …Як цариця по Києву / З Нечосом ходила / І Межигорського Спаса Вночі запалила. / І по Дніпру у золотій / Галері гуляла, / На пожар той поглядала, / Нишком усміхалась. / І як степи запорозькі / Німоті ділила. / Та бахурям і байстрюкам / Люд закріпостила”. Із тих часів, часів Второї, у кожній російській владі, коли доходить до “українського питання” оживає хворобливе параноїдальне переконання, що українці — вічні кріпаки Росії. Звідси й небажання визнати нас окремим народом, незалежною державою, звідси й путінське бажання намотати на траки бронетранспортерів тих, хто стояв на Майданах і хто їх підтримував, звідси його каїнова лють і наміри витворити з Криму та України вогнище, у якому згорить історичний вибір українців, мир і спокій громадян, представниками якого б народу вони не були. Так із волі Путіна вже сталося на Кавказі, таку долю готував він українському народові. Хотілося б вірити, що російська війна проти України закінчиться без вибухів і крові, що Путін, зрозумівши, що бліцкрига не вийшло, забереться геть із нашої землі, притлумивши свою зненависть і апетити “Чи нема країни, / Щоб загарбать і з собою / Взять у домовину”. Але так не буде. Виучень ФСБ Путін не з тих, хто, вирушаючи на війну, оголошує: “Іду на Ви”. Попереду війська він послав в Україну тисячі провокаторів-тітушок, які були помічені на Майданах, послав і тих, що стріляли в чеченців і грузин (чи не один із них застрелив Сергія Нігояна, зреагувавши на його яскравий кавказький лик?), змобілізував усіх, похохлачених і прикуплених “землячків із циновими гудзиками”, зактивізував навіть глибоко хворих людей і дав їм дорогу на російські телеканали, — чого варті розповіді склеротичних бабусь на РТР, що, кусаючи тремтячі пальці, розповідають про “бандерлаги” і націоналістів, які “робили обшуки в дитячих ранцях, вилучаючи російські книжки” в Севастополі. Війська підуть, а ці люди залишаться. Одними мають зайнятися СБУ та Генпрокуратура, іншими — психологи та психіатри, але найбільше — ми самі. Бо ми маємо нарешті жити так, як велить совість і Тарасове слово. Слово, яке давно не звучить у Росії — хіба видали до 200-ліття твори Шевченка, бодай ті, що написані російською? Зібрали всі переклади всіх часів? Не чути про це. Натомість, чуємо докори у відсутності вдячності та слов’янського “родства”, якими просякнутий наш — не наш інформаційний простір, давно вже окупований Росією, сповнений зневагою до українства та українськості. Особливо гидко дивитися на людей, що, підкреслюючи своє “родство” з українцями, тут же називає Не-
Події, факти, коментарі · У ніч із 28 лютого на 1 березня 2014 року Росія розпочала війну з Україною. · S. 2Originalseite ↗ 2 березня 2014 року на екстреному закритому засі3 данні Верховна Рада ухвалила низку важливих рішень із приводу агресії Російської Федерації щодо суверенної Української держави. Усі рішення затверджені конститу3 ційним голосуванням — більше 300 голосів. Серед за3 тверджених документів — постанова про звернення ВР України до парламентарів держав-гарантів безпеки Укра3 їни та міжнародних організацій, постанова про підтримку Збройних сил та інших військових формувань України, постанова щодо недопустимості військового втручання у внутрішні справи Української держави.
Лідер українських націоналістів наголосив, що впродовж останніх десятиліть Росія веде цілеспрямовану інформаційну, енергетичну, економічну, гуманітарну війну проти України. Очевидно, що нищення українського війська — це ще одна ланка війни проти України з боку Кремля. “Зважаючи на фактичний початок російської інтервенції в Україну, парламент ухвалив постанову про підтримку Збройних сил та інших військових формувань України, а також надання з державного бюджету необхідного фінансування для Збройних сил. Зараз Росія фактично у програші. Перемога Майдану — свідчення цьому. І саме Майдану Кремль боїться найбільше. Брязкання зброєю — останній чинник, який залишився у руках Москви. З іншого боку зрозуміло, що Росія зараз визнає лише чинник сили і веде переговори лише із сильними, а слабаків дотискає. Зараз Збройні сили приводять до стану найвищої бойової готов* ності. Розуміємо, що сценарій, який Росія хоче зреалізувати в Ук* раїні, аналогічний грузинському. Бачимо, що постійно представни* ки російських збройних сил свідомо провокують українців, аби вони брали зброю, але наразі, українці тримають позицію. З іншого боку, українське сус* пільство має бути готове до будь*
яких можливих сценаріїв розвитку ситуації. Зараз у жодному разі не можна сіяти паніку серед людей, бо це — частина спланованої росій* ської інформаційної війни. Зараз суспільство має довіряти чинній ук* раїнській владі. Сьогодні наші основ* ні кроки — залучення максимальної кількості міжнародних моніторин* гових груп в Україну, присутність у Криму парламентарів держав, які є гарантами нашої безпеки, фіксу* вання дій, до яких вдаються війська РФ, задля подання у міжнародні су* ди”, — зазначив Олег Тягнибок. Очільник ВО “Свобода” додав, що про воєнний і надзвичайний стан зараз не йдеться, однак українці мають бути готовими в будьякий момент до загальної мобілізації і захисту власної держави: “РНБО вчора ухвалила рішення не вводити воєнний стан, але маємо бути готовими у будь*який момент до такого заходу. Парламент працює безперервно, депутати перебуватимуть у столиці, аби в будь*який момент зібратися на засідання”.
Прес-служба Всеукраїнського об’єднання “Свобода”
ганів внутрішніх справ ревно слухалися межигірського дуче та прислухалися до інформаційних нісенітниць. Амністовані незаконно злочинці об’єдналися з бійцями міліцейських спецпідрозділів для розправи над національно-свідомими громадянами. Перевдягнені російські снайпери розстрілювали ідейно загартовану молодь на барикадах Києва, калічили медиків і журналістів. Українські суди навіть не намагалися провести кримінального провадження щодо навмисних вбивств, незаконного розгону студентів, побиття мирних протестувальників, підпалу автомобілів, викрадення і залякування активістів… Але все має свій кінець. Нині в Україні — народна влада. І побажаємо їй гідно стояти на вшануванні святого Заповіту нашого національного пророка Тараса Шевченка.
Петро ШКРАБ’ЮК, письмен+ ник, доктор історичних наук: — Коли у Києві, Львові й інших містах завирували Майдани, я згадав пророцтво Андрея Шептицького, записане сучасниками перед відходом Великого Митрополита у вічність, тобто 1 листопада 1944 року: “Україна увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній”. Гадаю, це не просто підбадьорювальні слова, сказані в час повернення до Львова й всієї України безбожних червоних “визволителів”. Ієрарх УГКЦ чітко бачив картину майбутнього нашого краю, яку відкрив йому в останні миті перебування на Землі сам Господь. Сподіватимемося, що Господь не забуде про Україну. І це буде Його віддяка нам, українцям!
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК
Не пощастило нашому народу. Дав Бог сусідів, ласих до нашесть. Забрали все — і землю, і свободу. Тепер забрати хочуть вже і честь. Ліна Костенко
Події, факти, коментарі · У ніч із 28 лютого на 1 березня 2014 року Росія розпочала війну з Україною. · S. 2Originalseite ↗ 2 березня 2014 року у Сімферополі біля пам’ятника Тарасові Шевченку члени Кримської організації Української народної партії разом із представниками інших патріотичних організацій взяли активну участь у мітингу проти війни, російської окупації та сепаратизму.
Події, факти, коментарі · У ніч із 28 лютого на 1 березня 2014 року Росія розпочала війну з Україною. · S. 2Originalseite ↗ Ми, українці, щодня дякуємо Богові за те, що диктату3 ра одного псевдоєвропейського Тирана закінчена. Про те, що маємо нині в Україні, запитаємо у людей, які розу3 міють, що діється у нашій державі, а головне — думають про завтрашній день країни, про її майбутнє.
Ігор Мриглод, академік НАН України, фізик: — Ще кілька місяців тому ми жили в країні, яка мала всі ознаки диктатури. Нині в нас народилася народна влада. З одного боку, це — перемога, з іншого — нагромаджується Скорбота за Небесною Сотнею. Але з’явився шанс для нас, тому права на помилки тепер немає. Чому так сталося, що за суєтою життя ми не задумувалися над тим, що мимохіть творили диктатора, який, дякувати Богу, вже повалений! Тож що було? Повстав Майдан — не лише “Проти”, а й “За”. Проти диктатури й цинізму влади, проти фарисейства та брехні. За справедливий суд і праведний закон. Щоб гідно пошанувати пам’ять загиблих Героїв, маємо почати працювати заради творення нової держави. Це шлях, який відкриває перспективу для нової європейської України. Величезна відповідальність лягає на політиків. Тож влада потребує довіри і постійного контролю. Ґрунт уже підготовлений. Земля щедро скроплена кров’ю. Сьогодні важливо максимально розвинути структури громадянського суспільства й забезпечити дієві механізми його впливу на владу. Необхідно переобрати парламент ще 2014 року, на конституційному рівні слід домогтися фіксації прав громад ефективніше впливати на владу на всіх рівнях. А винуватців злочинів покарати відповідно до законодавства.
Юрій ТУНИЦЯ, академік НАНУ: — Україна сьогодні має великий шанс стати повноцінною, ефективною європейською державою. Попередня влада привела нашу країну до дефолту. Тож,
повторюю, Україна стане повноцінною країною за трьох умов. Перша: якщо нова влада не наробить великих помилок. Зазначу, що не можна було чіпати закон про мови. До речі, він і так був мертвонароджений. Друга умова: належний контроль за діяльністю влади. Довіри нині, якщо чесно, нема ні до кого. Нині вперше я відчув, що джерелом влади є народ. Він тепер матеріалізувався — народ. І повинен контролювати владу. І третя умова: якщо країни-гаранти (за Будапештським меморандумом) долучаться серйозно і забезпечать територіальну цілісність, суверенітет і національну безпеку України. Країни-гаранти мають зробити конкретні кроки, щоб почати впливати на ситуацію. Тоді ми станемо повноцінною європейською країною. Народ наш золотий. І діти наші житимуть нормально.
Ярослав ГАРАСИМ, доктор філологічних наук, професор: — Україна збудилася. В неоголошеній війні проти власного народу бандитська верхівка використовувала широкий арсенал: від холодної зброї кримінальних покидьків до брехливої пропагандистської риторики найвищих урядовців. Спочатку тоді ще чинний прем’єр-міністр Азаров назвав свідоме студентство провокаторами, а простір Майдану охрестив злочинними екстремістами. Міністерство культури спробувало змусити греко-католицьких вірян молитися лише з чиновницького дозволу й у спеціально відведених для цього місцях. Лаврські келії, призначені для покаяльних молитов вірян, використовували для обігріву “тітушок”. Керівники обласних адміністрацій та ор-
Події, факти, коментарі · У ніч із 28 лютого на 1 березня 2014 року Росія розпочала війну з Україною. · S. 2Originalseite ↗ Дорогий український народе! Ми звертаємося в тяжкий час, коли путінський агресор підступно, незаконно, в порушення всіх міжнародних договорів і норм права, окупував частину території нашої Держави та зазіхає на її суверенітет і територіальну цілісність. Майбутнє України, її демократичний і національний розвиток під загрозою. Нас намагаються загнати в отару безголосого населення збанкрутілої тоталітарної неоімперії, московський диктатор хоче знищити навіть прагнення українців до європейської перспективи. Сьогодні, як ніколи, кожен громадянин відчуває відповідальність за cвоє майбутнє та свого народу. Українські письменники завжди були зі своїм народом. Не лише з пером, але й зі зброєю в руках боронили свій край від нацистського агресора під час Другої світової війни, виборювали вільну Україну в лавах УПА та першими піднімали прапор нашої Незалежності на початку 90-х років. Сьогодні ми, літератори, також готові бути інформаційним спецназом і давати достойну відсіч тим кремлівським безумцям, які розпалюють багаття страшної війни у центрі Європі, які десятиліттями, грабуючи власний народ, намагаються розсварити його з сусідніми народами.
Слово Тараса Шевченка, у рік його 200-річчя, буде потужною зброєю проти брехливої пропаганди північного окупанта. Переконані, що лише вільний український народ допоможе і російському народу звільнитися від божевільного диктатора. У наших лавах чимало прекрасних російськомовних українських письменників, які стоять пліч-о-пліч із нами, люблять Україну і готові ціною свого життя боронити рідну землю. Закликаємо до консолідації всього українського народу, незалежно від національності та мови, віросповідання. Ми всі — одна родина. В єдності наша сила. Слово правди за нами. Ми переможемо!
Слава Україні! Героям слава!
Роман ІВАНИЧУК Юрій МУШКЕТИК Дмитро ПАВЛИЧКО Юрій ЩЕРБАК Павло МОВЧАН Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Любов ГОЛОТА Віктор БАРАНОВ Юрій ДОРОШЕНКО
(Список залишаємо відкритим, щоб до нього міг долучитися ко* жен охочий)
Події, факти, коментарі · “Європейська спільнота засудила рішення Росії щодо використання Збройних Сил Російської Федерації на території України”. · S. 3Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
раїни та регулювання повітряного руху Украероцентром. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією: • статті 3 щодо побудови відносин на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, невтручання у внутрішні справи; • статті 6 щодо утримання сторін від участі у діях, спрямованих проти іншої договірної сторони.
Реакція світу Представник Великої Британії в ООН Марк Лайл Грант підтвердив, що Рада Безпеки ООН збирається 1 березня 2014 р. о 21.00 на екстрене засідання для обговорення ситуації в Україні. США розглядають питання про відповідальність Росії за використання Збройних Сил РФ на території України. Американський сенатор Джон МакКейн зазначив, що Президент Росії Володимир Путін, здається, хоче повернення “холодної війни”. Верховний представник ЄС із закордонних справ Кетрін Ештон засудила в суботу рішення Росії щодо використання Збройних Сил Російської Федерації на території України. Посол США в Раді безпеки ООН Саманта Пауер заявила, що російська інтервенція в Криму не має юридичних підстав і повинна бути припинена. Вона зазначила, що американська сторона пропонує направити міжнародних спостерігачів від ООН та ОБСЄ в Україну, і пропонує Росії активно брати участь в обох структурах. Водночас посол Великобританії в Раді безпеки ООН Марк Лайл Грант повідомив, що його країна засуджує будь-які акти агресії проти України. 2 березня посли США, Канади і Британії покинули Росію, після введення її військ в Україну. Польська інтелігенція написала листа прем’єр-міністру Дональду Туску із закликом не залишати українців перед загрозою військового вторгнення з Росії. 3 березня о 22.00 за київським часом відбулося друге екстрене скликання Ради безпеки ООН для розгляду ситуації в Україні. Представник Росії на засіданні продемонстрував документ, згідно з яким застосувати свої війська для “відновлення законності” в Україні попросив президента РФ Володимира Путіна екс-президент Віктор Янукович, який ховається від переслідування українських правоохоронців у Росії. Своєю чергою, Верховна Рада України 4 березня ухвалила заяву, в якій нагадала Росії, що просити про введення військ в Україну може лише парламент.
Росія Експерт Московської Гельсінської Групи Андрій Юров зазначив, що постанова Ради Федерації, яка дозволяє президенту РФ використовувати війська на території України, ухвалювалася на підставі непідтвердженої інформації про “жертви” серед громадян Росії у Криму. 2 березня в Москві на мітинг на підтримку війни з Україною збирали бюджетників. Одночасно біля Міністерства оборони та на Манежній площі москвичі організували мітинги проти війни, які завершилися масовими арештами.
За матеріалами Вікіпедії підготував Євген БУКЕТ
Події, факти, коментарі · “Європейська спільнота засудила рішення Росії щодо використання Збройних Сил Російської Федерації на території України”. · S. 3Originalseite ↗ Балаклава 1 березня 2014 року о 13.00 озброєний загін (близько 300 російських спецназівців) на 10 машинах намагався взяти під свій контроль українську прикордонну заставу в Балаклаві. Мешканці Балаклави стали живим щитом між українською прикордонною заставою та російськими військовими, вимагаючи не допустити кровопролиття. За оперативною інформацією прикордонників, із Севастопольської бухти до групи кораблів і катерів Морського загону, які по бойовій тривозі вийшли в територіальні води України, слідують три ракетних катери Чорноморського флоту Росії та ракетний крейсер “Москва”. Ввечері 1 березня українські прикордонники повернули контроль над севастопольським загоном морської охорони, який намагалися захопити озброєні особи. Як зазначив голова прикордонного відомства Сергій Астахов, під час переговорів старший групи озброєних осіб заявив, що виконує наказ Міністерства оборони Росії про захоплення прикордонної військової частини. Спочатку цивільні особи знесли ворота, після чого проникли на територію прикордонного загону. Після них на військовій техніці на територію військової частини проникло 10 озброєних російських спецназівців. Після тривалих переговорів з українськими прикордонниками озброєні особи залишили територію частини.
Судак 1 березня о 9.00 30 озброєних осіб, ідентифікованих як військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, проникли на територію дислокованої в місті Судак 727-ї окремої радіолокаційної роти тактичної групи “Крим” Повітряного командування “Південь” Повітряних Сил Збройних Сил України, “близько 20.30 того ж дня російські військові оголосили вимогу командуванню військової частини щодо здачі зброї та боєприпасів, погрожуючи у випадку відмови застосувати зброю. О 21.20 зброю завантажили на автомобіль і вивезли з військової частини”.
Перевальне 2 березня 2014 року в Перевальному (Сімферопольський район) російські військовослужбовці без розпізнавальних знаків заблокували українську військову частину української берегової оборони. Вони розмістилися по периметру території частини та заблокували КПП, вимагаючи від українців скласти зброю.
Реакція і дії України Кораблі Державної прикордонної служби вийшли у море у стані повної бойової готовності. Лідер УДАРу Віталій Кличко звернувся до в. о. президента України Олександра Турчинова з вимогою терміново направити заяву до ООН про невідкладне скликання Ради Безпеки ООН у зв’язку з агресією Росії проти України. Він наполягає на терміновому скликанні й проведенні сесії Верховної Ради, щоб денонсувати Угоди про перебування Чорноморського флоту Росії в Криму. Віталій Кличко заявив: “Український парламент також має звернутися до керівників держав-гарантів безпеки України терміново виконати свої міжнародні зобов’язання згідно з Будапештським меморандумом. І зупинити агресію з боку Росії проти суверенної України. ВР має доручити Верховному головнокомандувачу оголосити повну мобілізацію у зв’язку з початком агресії проти України”. Віталій Кличко також звернувся до української громади Росії з тим, аби вона висловила свій протест проти військової агресії РФ щодо України. У розмові з Держсекретарем США Джоном Керрі в. о. президента України Олександр Турчинов повідомив, що Україна розцінює поведінку Росії як пряму агресію проти української держави. Олександр Турчинов наголосив: “Україна — мирна держава, проте готова захищати свою територіальну цілісність і суверенітет, про що готує відповідне рішення Рада національної безпеки та оборони”. Кілька сотень людей пікетують посольство Російської Федерації у Києві з вимогою скасувати введення в Україну російських військ. Кількість мітингувальників постійно зростає. Генерал-лейтенант СБУ Олександр Скибінецький вважає, що Україна має використати всі можливості, щоб вирішити конфлікт із Росією дипломатично, при цьому потрібно привести армію у повну бойову готовність: “Треба привести у бойову готовність наші війська й організовувати людей для можливої оборони вже на території України. Я впевнений, що у планах, які заздалегідь були розроблені російською військовою машиною, є не тільки Крим, а й уся територія України”. У суботу ввечері 1 березня тисячі дніпропетровців вийшли на “антипутінський” марш, протестуючи проти дій військових Росії на території України. Три президенти України (Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко) ввечері 1 березня у спільній заяві оголосили, що Росія, скориставшись внутрішньополітничними труднощами в Україні, вирішила розіграти так звану кримську карту в своїх інтересах і закликали українську владу розірвати Харківські угоди про базування Чорноморського Флоту Росії в Криму, підписані Дмитром Мєдвєдєвим і Віктором Януковичем 2010 року: “Український народ зіштовхнувся з кризою, яка загрожує єдності, суверенітету і державності нашої країни і яка може обернутися національною катастрофою, що загрожує руйнацією України […] народи України та Росії штучно підштовхуються до братовбивчої війни. […] Відлік часу йде на години. Україна, яка дуже важко виходить з політичної кризи, зараз поставлена на межу ескалації конфлікту, який має усі ознаки військової агресії. […] Ми звертаємося до ВР України негайно провести засідання. Оголосити мобілізацію та бути готовими до захисту нашої землі. ВР має денонсувати Харківські угоди. Українська влада має домагатися рішення про негайне підписання Угоди про Асоціацію з Євросоюзом”. Рада національної безпеки і оборони України у зв’язку з агресією з боку Росії, ухвалила рішення привести Збройні Сили України у повну бойову готовність і розробила “детальний план дій на випадок прямої військової агресії з боку РФ”. Предстоятелі та представники всіх найбільших i найвпливовіших релігійних організацій в Україні оприлюднили спільне звернення щодо ситуації в Україні, де закликали владу Росії схаменутися і зупинити агресію проти України, негайно вивести свої війська з української землі й поклали подальшу відповідальність за ескалацію насильства в Україні через можливий збройний конфлікт на українській території безпосередньо на керівництво Росії.
Реакція МЗС України МЗС України розповсюдило офіційний документ, в якому оприлюднило список двосторонніх угод між Росією та Україною, котрі своїми діями Росія в односторонньому порядку порушила, зокрема базові угоди щодо Чорноморського флоту: Угоду про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України від 28 травня 1997 року, Угоду про параметри поділу Чорноморського флоту від 28 травня 1998 року, Угоду між урядами країн про використання силами та засобами ЧФ РФ повітряного простору України та повітряного простору над акваторією Чорного моря від 16 липня 1999 року, а також Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року. Угода про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України:
• пункт 1 ст. 6 щодо зобов’язань військових формувань здійснювати свою діяльність у місцях дислокації відповідно до законодавства Російської Федерації та поважати суверенітет України, дотримуватися її законодавства та не допускати втручання у внутрішні справи України; • пункт 2 ст. 8 щодо проведення навчань та інших заходів бойової і оперативної підготовки в межах навчальних центрів, полігонів, позиційних районів і районів розосередження, стрільбищ та, крім заборонених зон, у відведених зонах повітряного простору за погодженням з компетентними органами України; • пункт 4 ст. 8 щодо здійснення заходів з охорони в місцях їхньої дислокації та під час пересування у взаємодії з компетентними органами України; • пункт 1 ст. 15 щодо дотримання військовими формуваннями ЧФ РФ прикордонного, митного та інших видів державного контролю під час перетинання українсько-російського кордону; • пункт 1 ст. 12 щодо зобов’язання мати на службових транспортних засобах ЧФ РФ реєстраційний номер і чіткий знак; • пункт 5 ст. 15 щодо можливості пересувань, пов’язаних із діяльністю військових формувань поза місцями їхньої дислокації лише після узгодження з компетентними органами України. Угода про параметри поділу Чорноморського флоту: • пункт 1 ст. 1 щодо перевищення кількості бойових броньованих машин у складі ЧФ РФ понад визначену кількість (132 одиниць); • пункт 3 ст. 7 щодо перевищення чисельності особового складу в частинах морської піхоти та морської авіації понад 1987 осіб. Угода між урядами країн про використання силами та засобами ЧФ РФ повітряного простору України та повітряного простору над акваторією Чорного моря: • статті 2 щодо проведення навчань та перевірок чергових сил протиповітряної оборони ЧФ РФ за погодженням із Генеральним штабом Збройних Сил України та відповідно до режиму і умов, встановлених Українським центром планування використання повітряного простору Ук-
Шевченкіана · “Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори!..” · S. 4Originalseite ↗ “Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини”. Тарас Шевченко
Безвічність “…Не могу спокойно слышать слов: Чигирин, Черкасы, Хорол, Лубны, Чертомлык, Дикое Поле… Это Шевченко, — совершенно ге* ниальный поэт! Прекраснее Мало* россии нет страны в мире. И глав* ное то, что у нее теперь уже нет истории, — ее историческая жизнь давно и навсегда кончена. Есть только прошлое, песни, ле* генды о нем, — какая*то вневре* менность. Это меня восхищает больше всего”. Так проникливо написав про Шевченка й Україну Іван Олексійович Бунін (1870— 1953) у рік присудження йому Нобелівської премії — в 1933… Тоді Україна була приречена на голодне вимирання — відти такий сумний висновок Івана Буніна про її історичне життя. Проте великий слов’янський письменник не перестає захоплюватися “вневременностью” українського минулого, українських народних легенд і пісень і Шевченкової поезії. Оту “вневременность”, позачасовість непроминущої духовної суті людського життя Шевченко означив як “безвічність” — те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Безвічність є сутнісною ознакою традиційного українського світогляду й Шевченкового світообразу — особистого мистецького світу, заснованого на спільноетнічних архетипах-прообразах глибинної самосвідомості народу, які є визначальними для традиції української культури. Тож “вневременность”, “безвічність” України — не в минулому, вона з нами й попереду нас як Істина. І просвітлені люди, які осягнули Істину й живуть у ній, також попереду нас. Шевченко завжди попереду нас, бо його осягнення безвічні, позачасові й завжди своєчасні — вони несуть у собі непроминущу духовну сутність життя. Безвічність духовної суті життя є скрізь і в усьому. Безвічне завжди своєчасне, бо час працює на непроминуще. І сутність часу — в силі протікання безвічної енергії Всеєдиного Життя й присутності в нас Усеєдиної Істини. Тож розгляньмо поетичний феномен Тараса Шевченка як явище української культури з питомої, традиційної світоглядної позиції безвічності, своєчасності й позачасовості його поезії, а не з чужої месіанської релігійної доктрини, за якою бог дарував українському народові пророка, і той став для нього ідейним дороговказом. Сам Шевченко не вважав себе месією чи пророком, як його намагається представити вражена догмою месіанізму еліта. Месія в іудаїзмі й християнстві — посланець божий, спаситель, а пророк — проповідник волі божої чи провісник майбутнього. У традиції української культури провідниками національного духу з передвіку були духовні подвижники — носії сакрального знання, осягнутого в особистому духовному досвіді. Реліктовим явищем українського духовного подвижництва лишилося кобзарство. Тож українці недарма найменували свого улюбленого поета Кобзарем — подвижником національного духу.
Феномен народності Шевченка-Кобзаря в тому, що поет правдиво висловив те, що люди відчувають і думають у глибині своїх сердець. Тож аби осягнути Шевченкову правду, необхідно сприймати його глибинні думи передовсім серцем. Кобзар-подвижник чистим серцем сприймає Істину й спрямовує людей на шлях істинного життя, чого не збагнути прагматичним розумом, обтяженим упередженими думками й нав’язливими ідеями, що їх Шевченко називає “полуидеи, полувздор”. Подвижники не містифікують заневолену людську масу месіанською винятковістю і зверхністю, не пророкують чужих “полуидей, полувздора”, а особистим моральним прикладом спонукають людей до життя власною волею, до взаємності, взаємодопомоги в збірній цілісності народу. Подвижник — вільна людина, носій самостійної моральної волі духу. А месія, пророк — чиєсь слухняне знаряддя, рупор, проповідник чужої сваволі, що є неволею для вільних людей. Догми месіанства — для рабів. Дух подвижництва — для вільних людей. Подвижники — генератори й провідники світла правди в Білому світі, й їх — мало. “Мій боже милий, як то мало // Святих людей на світі стало…”, — констатував Шевченко понад 150 років тому. А нині таких людей стало ще менше… Святість — вияв подвижницького духу, моральної зрілості людини. Цю характерну моральну рису українського духовного типу народ явив у своїй поезії, виспівавши в ній душу. Як відзначав один із перших дослідників української народної поезії, добрий Шевченків знайомий князь Микола Андрійович Цертелєв (1790—1869) у передмові до своєї праці “Опыт собрания старинных малороссийских песней” (Спб, 1819), у цій поезії “виден піитическій геній народа, дух его, обычаи описываемого времени, и наконец, та чистая нравственность, которою всегда отличались Малороссіяне и которую тщательно сохраняют по сіе время, как единственное наследие предков своих, уцелевшее от жадности народов их окружающих. …Малороссійский сочинитель без сомнения не читывал Илліады и не слыхал о Гомере; но законы природы общи и неизменны. Человек истинно тронутый предметом своим говорит ясно, резко и часто весьма сходно с другим, отдаленным от него и пространством, и временем, но находившемся в подобном положеніи”. В Україні з давніх-давен провідців-співців священних піснеспівів називають кобзарями. Цим сакральним ім’ям українці найменували й самого Шевченка, поезія якого має моральну силу одвічної народної пісні-оповісниці правди. Своєчасна й позачасова Шевченкова поезія стала основою для всіх наступних поколінь українських поетів: одні отримують від неї імпульс власного духовного саморозвитку, інші наслідують її, а ще інші намагаються подолати її неминучий вплив і в марнославстві вивищитися над Шевченком. Сам Шевченко ні над ким не вивищувався, хоч і здивував своїх літературних сучасників появою “Кобзаря” — поетичної збірки, назва якої зразу стала символічним найменням самого поета — Кобзар. Шевченко одразу постав принципово іншим, відмінним від усіх новим явищем в українській літературі й за поетичним талантом, і за світоглядною ясністю письма, й за громадянською відвагою — він став писати простим народнопісенним складом на противагу тодішній книжній традиції. У своєму знаковому найменні
Кобзар народний поет уособив усю багатовікову українську пісенну традицію, явлену в феномені кобзарства. Тарас Шевченко чув у собі глибинний духовний зв’язок із співцями України: “…Я как будто с живыми беседую с ее слипыми лирныками и кобзарями”. Кобзарство — архетипне, ре* ліктове явище української пісен* ної традиції. Великий польський поет Адам Міцкевич (1798—1855) ствердив: “Українські простори є столицею ліричної поезії. Звідси пісні невідомих поетів поширюва* лись часто по всій Слов’янщині”. Такими поетами були українські кобзарі, які уособлювали в собі збірну душу свого народу. Над* звичайно проникливо означив духовну суть кобзарства й україн* ського народного світоглядну Іван Бунін: “Кобзарь — …сын на* рода, не отделяющего земли от не* ба…”. Кобзар — народний спі* вець, духовний подвижник, хра* нитель спільної пам’яті й носій збірної глибинної самосвідомості свого народу, в яких і живе “внев* ременность”, “безвічність” Украї* ни. Українське кобзарство споріднене з подібними духовними реліктами інших народів, які називались по-різному (ріші, каві, рапсоди, філіди, бояни, джегуако, ашуги, акини, гафізи…), та суть їх одна — просвітлені мудреці, носії глибинних істинних знань і ясного морального світогляду. Українці свого улюбленого поета-співця Тараса Шевченка найменували Кобзарем. Подібне явище знаходимо тільки в іранській культурі — поет-лірик, суфій Шамседдін Могаммад (1325—1390), званий у народі Гафіз — Співець. Під цими знаковими найменнями два великі національні поети широко знані у світі. У співочій культурі іранських народів гафізи — народні співці, хранителі глибинного втаємниченого знання виконують таку духовну функцію, як в українців кобзарі. Гафізову поезію досі співають таджики, іранці, афганці як народні пісні. Майже всю Шевченкову поетичну спадщину (всього в повному зібранні “Кобзаря” 242 поезії) покладено на народну й професійну музику: тільки хорових творів із варіантами написано понад 300, не враховуючи сольних. Це унікальне явище у світовій культурі.
Своєчасність У чому секрет усенародної популярності й своєчасності Кобзаря — поетичного феномену Шевченка? Тараса Шевченка називають основоположником нової української літератури й літературної мови, новатором у мистецтві офорта. А титанічна сила його національного феномену випромінюється далеко поза межі літератури й мистецтва. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки питомої культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду. Т. Шевченко як воістину народний Кобзар-подвижник успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу. Тому за свій короткий вік український геній устиг звідати й осягнути цілісне життя рідного люду від минувшини до будучини. Ключ до секрету Кобзаря — в його любові до людини, в совісливості, що є внутрішньою моральною силою людини, в правдивості. Тарас Шевченко — один із найсовісніших поетів світу. Його високоморальна поезія пульсує з чистого серця й звернена і до окремої людини, і до збірної цілісності свого народу, і до всіх людей на світі одночасно. Шевченкова поезія викликає в людині світле почуття співпереживання, спонукає до взаємодопомоги, бо сам поет високо проніс людську гідність у неволі й на волі, серед простого люду й у шляхетному товаристві. Т. Шевченко, цілковито уособлюючи високу совісливість, моральність українського духовного типу, так проникливо охарактеризував людей агрокультури — українських селян: “Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, — є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи”. У цій соціокультурній характеристиці означено саму суть безвічності народного духу та українського духовного типу. Ось тому ще європролетаризатори — представники фінансового племені ставили завдання звести селян зі світу: “Крестьянство реакционный класс по отношению к пролетариату, потому, что хочет искусственно сохранить себя” (Ф. Енгельс). А К. Маркс порівнював селян із картоплею, тому їх і треба тримати зав’язаними в мішку, як картоплю, щоб не дати розсипатись і зростися з землею. Першим забив тривогу про “привид комунізму” Микола Гоголь, застерігаючи слов’янський світ од “пролетаріатства”, яке почало ширитися по Європі й загрожувало розривом споконвічних зв’язків селянина з землею: “…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над цим і треба подумати…”. З особливо лютою ненавистю пролетаризував селянство лідер більшовиків і “вождь світового пролетаріату” Бланк-Ульянов- Ленін, ненавидячи селян за індивідуалізм, за вірність традиції, за господарське дбання: “Крестьяне — собственники, и с ними приходится бороться”; “Мелкие собственники — это наши противники. Мелкособственническая стихия — самый опасный наш враг”; “И тут нет совпадения интересов пролетариата и крестьян. Тут наступает трудный период борьбы — борьбы с крестьянством”; “Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь там в деревне ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе”; “В Сибири и на Украине …крестьяне были против нас” (В. Ленін). “Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет тогда, когда будет советской…”
Шевченкіана · “Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..” · S. 5Originalseite ↗ (Л. Троцький). Згідно з тими завітами більшовики з затятою люттю нищили українських селян громадянською війною й виморювали голодом 1932—1933-го. Революція й громадянська війна сталися через нестачу совісних, моральних людей, які тільки й могли протидіяти аморалізму більшовиків і їхньої політики, яка керується лише паразитарною доцільністю… Тож надзвичайно гостро уболіває Шевченко за збереження в людях совісті — основи людяності, що проникливо розкрито в “Подражанії 11 псалму” (1859): Мій Боже милий, як*то мало Святих людей на світі стало. Один на другого кують Кайдани в серці. А словами, Медоточивими устами Цілуються і часу ждуть, Чи швидко брата в домовині З гостей на цвинтар понесуть? А ти, о Господи єдиний, Скуєш лукавії уста, Язик отой велеречивий… Шевченкові мотиви-застереження переходять в іронію та сарказм у філософській медитації “Мені здається, я не знаю” (1850): Мені здається, я не знаю, А люде справді не вмирають, А перелізе ще живе В свиню абощо, та й живе, Купається собі в калюжі, Мов перш купалося в гріхах. І в ХХ столітті подібно зіронізував Володимир Висоцький (1938—1980): Стремилась ввысь душа твоя — Родишься вновь с мечтою, Но если жил ты как свинья — Останешься свиньею. (“Песенка о переселении душ”, 1969) Усьому потворному, проминущому Тарас Шевченко протиставляє безвічну, позачасову духовну сутність людини. Ось як ще молодий поет осягнув суть людини й означив силу людяності в поемі “Тризна” (1843): Без малодушной укоризны Пройти мытарства трудной жизни, Измерять пропасти страстей, Понять на деле жизнь людей, Прочесть все черные страницы, Все беззаконные дела… И сохранить полет орла И сердце чистой голубицы! Се человек!.. Шевченко — один із найправдивіших поетів світу. Шевченкова правда викриває облуду минулого й нашого сьогодення, і від його правди прозрівають люди та корчаться недолюди й нелюди. Саме гострою правдивістю й нетерпимістю Кобзаря до фальші пояснюються всілякі обмови його імені. Шевченка розглядають-то “через облудні призми всяких партій” (М. Гоголь), то через конфесійні догми, то через власне невігластво, нехтуючи його ясним віданням Істини. Та Шевченко лишається найправдивішим поетом своєї епохи й нашого часу. Його правда завжди є для людини своєчасним світоглядним орієнтиром і моральним імперативом. Усьому наносному, проминущому Шевченко протиставляє безвічну духовну сутність України — “Світу ясного”: Світе ясний! Світе тихий! Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе*брате, В твоїй добрій, теплій хаті Оковано, омурано (Премудрого одурено), Багряницями закрито І розп’ятієм добито? Не добито! Стрепенися! Та над нами просвітися, Просвітися!.. Будем, брате, З багряниць онучі драти, Люльки з кадил закуряти, Явленними піч топити, А кропилом будем, брате, Нову хату вимітати! (1860) Кобзар любить рідне всією силою чистого серця й своєю любов’ю, совістю, правдою застерігає людей од марновірства, омани, безсердечності, що призводять їх до нелюдства й нелюдства: Схаменіться, недолюди, Діти юродиві!.. Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори!.. (1845) Отакий справедливий кінець чекає недолюдків — тих, що перестали бути людьми. Але цей нещадний моральний вирок недолюдкам викликаний сердечним уболіванням за людей. Натхненний любов’ю до людини й правдою життя, сповнений “святої сили” невпокорений Тарасів дух являє своєму народові пройняту волею ясновідну поезію серця. Шевченкова істинна думка — ясне світло блискавки, а слово — потужний грім правди. За спогадами сучасників, коли Шевченко читав свою поезію, було таке відчуття, що засвітили свічку в пороховому погребі… І ця нещадна правдивість Шевченкова — від великої любові до людини й до “світу ясного, вольного”, до “тихого раю” — рідної України, яку він любить як рідну матір. Велике синівське почуття любові Тараса до материзни ускладнюється тим, що й на чужині він — пасинок, і вдома — сирота: Я й тут чужий, одинокий, І на Україні. І якої то сили й чистоти почуття любові треба було мати від народження, аби пронести його нерозтраченим через поневіряння дитинства, юності, зрілого віку й зберегти в собі глибинну людську сутність! Людина, коли вже народилась удруге, духовно, лишається морально зрілою, являючи в собі свій питомий духовний тип. Цю духовну суть свою, свій етос Шевченко проніс у сердечній любові до України через ціле життя.
Позачасовість Так, як Тарас любить свою материзну — Україну, можна любити тільки неню. Тому так пронизливо-щиро, з нещадно-болючим докором і благанням звертається він до всіх своїх земляків, аби кожен серцем осягнув свою рідну землю, пройнявся волею народного духу та збагнув безвічну сутність історичного життя свого народу. У Шевченковому позачасовому символі України поєдналися трагічний образ рідної землі та її світлий образ, який він плекає чистим серцем і який асоціюється з вишневим садком. Тарас Шевченко у своїй улюбленій світлій поезії “Садок вишневий коло хати…” явив і особисту мрію, і мрію цілого українського народу про щасливе життя на рідній землі. Україна як образ обжитого, одухотвореного простору одвіку асоціюється з вишневим садом, домом-гніздом, птахом і яйцем-зародком. Як серединна країна, яка щаслива сама в собі, Україна одвіку мала енергетичний сонячний захист, бо її народ сповідував тільки життєсійну силу Сонця* батька й життєродну силу Землі* матері, незмінно звертаючись до них у славенях. Сонце*батько й Земля*мати та хліб як плід вільної праці й мірило українського життя — основні архетипи духовно-природно-господарської самоідентифікації українців. Зрештою сад — символ людської культури, виплеканої натхненною працею людини, де в розмаїтті видів кожна квітка, кожне дерево мають свій цвіт, свої пахощі й родять свої плоди. Шевченкова Україна — родове гніздо, куди поет поривався з чужини все життя, бо тут джерело його “святої сили”, ясних сакральних знань і глибинної пам’яті, які й забезпечують безперервність духовної традиції національної культури. Т. Шевченко разом із М. Гоголем, О. Бодянським, П. Кулішем відродив ім’я своєї землі й свого народу. Саме вони повернули своїй материзні передвічне, освячене Сонцем, наймення, що століттями перебувало під колоніальною забороною, піддавалося замовчуванню й фальсифікаціям, які не припиняються й нині. Але народові повернуто його самонаймення й природне право жити вільно на своїй землі. І Шевченко поставив перед самосвідомістю кожного українця історичне питання: Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. Шевченкова Україна — це люди, через самосвідомість яких усвідомлює себе питома природа, й які в глибині пам’яті плекають духовну традицію-передачу безвічного, непроминущого, своєчасного. Такі люди самоорганізовуються в “збірну особу народу” (П. Куліш), забезпечують природно-духовний лад світу питомої природи й народженого в ній світу народної культури. Люди беруть на себе відповідальність за збереження цілісності своєї рідної, неподільної землі, й відтак на людство покладається відповідальність за цілу Землю. Україна — не “проект ХХІ століття як світового донора” (у ХХ столітті вже був сумнозвісний “проект нації як соціального договору”). Україна має свою безвічну небесно-земну програму й ноосферно-біосферну функцію в Білому світі. Та щоб осягнути безвічну сутність цієї правди, необхідно звільнитися від мороку власного невігластва й чужинецьких фальсифікацій, розібратися в нашій затуманеній історії йне менш затуманеному сьогоденні — в славі й неславі героїв і антигероїв, лицарів і боягузів, непідкупних і запроданців, невідступно прямуючи за такими подвижниками правди як Тарас Шевченко… Україна — одна з небагатьох країн у світі, назва якої походить не від імені народу (етнонімічні назви з часом змінюються, як відходять і прийшлі народи), а має астрально-сакральне походження. Сакральне наймення Україна несе в собі архетип світла й походить від первинної ведичної назви, зафіксованої в Авесті й Ріґведі: Устраяна, Ухраяна — Досвітньої Зорі країна, Сонячної щедроти Земля. Устра — Досвітня Зоря*Денниця вістує схід Сонця. Від цього сакрального наймення самоназвався й корінний народ, який морально визрів, духовно народився й у власному саморозвитку розвинув агрокультуру. Корінний народ-господар, працюючи на своїй питомій землі, генетично споріднився з її природою й підпорядкував своє життя незмінності життєсійної сили Сонця й життєродної сили Землі. За Г. Сковородою, “людина народжується вдруге, духовно, з зародку в серці” й саморозвивається у власній культурі. Так і “збірна особа народу” народжується духовно й саморозвивається як культурна цілісність. Народ, як і людина, морально визріває в триєдності істинного думання, справедливого діяння, правдивого висловлення. Духовно народжений народ розкриває свою сутність у національній культурі, у збірній душі являє національну ідею — свою життєву програму, ав збірному серці — волю національного духу. Воля національного духу — правова основа суспільного ладу. А природне джерело самостійної життєвої сили українського люду — в його рідній землі. Саме на цій природно-духовній основі ґрунтуються ясновідний світогляд і духовно-господарський досвід українців — сповідників світла Досвітньої Зорі* Денниці. Як споконвічні господарі-хлібороби наші люди прокидаються до праці вдосвіта — з Досвітньою Зорею. Саме сакрально-природне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й ідею-програму суспільного ладу корінного народу, який живе з власної праці на питомій землі, й, не зважаючи на всі історичні деформації, зберігає й регенерує самостійну силу своєї самоорганізації — суспільного ладу, суттю якого є правда й воля. Віддавна Україна являє себе як образ людського світу, який живе сам у собі, самотворить і самозахищає себе, бо: В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. У самосвідомості нашого корінного люду Україна — Прапредківський край. І цей знаковий образ рідного краю ще й досі зберігають стародавні могили по обидва боки Дніпра. Саме на цьому світоглядному архетипові заснована ідейна сила Шевченкового “Заповіту” й його безвічного, позачасового “дружнього Посланія” “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні…”, аби кожен працював для України, для свого Роду й не схилявся перед чужими облудними ідолами й богами. До речі, найвідповідніше переклали “Заповіт” (із понад двохсот різномовних перекладів) Іван Бунін російською та Абулкасем Лагуті персько-таджицькою,
що свідчить про сітоглядну спорідненість культур. Шевченкова Україна — його світообраз, де поєдналися земний сумно-трагічний образ рідної землі, що гнітить йому душу, й її небесний світлий прообраз, до якого він лине просвітленим серцем. Шевченкова Україна — духовно-земна реальність, у якій явилася світові й розкрилася від любові рідних сердець велика душа генія, перейнявши від родини й роду генетичну й історичну пам’ять. І тому ця ріднизна невіддільна від його долі, й так болить йому найменша її часточка, викликаючи в ньому муки й відданість. Звідси Шевченкові любов, совісливість, правдивість і добродійність — провідні риси його особистості й найвищі ознаки людяності. Такою Україна була з передвіку, такою є й буде безвічно! І хто живе в генетично-духовній єдності з цією Україною, тим не треба присягатися в патріотизмі на майданах, містифікуючи маси, бо вони в щоденній праці задля України й Роду свого послідовно й чесно, всупереч чужоїдам розвивають силове поле Українського світу. І це є вищою, непроминущою, безвічною духовною реальністю — “вневременностью”, яку породили й зберегли наші предки й яка так захопила Івана Буніна. Нам належить зберегти, оновити, наснажити це силове поле культури й виплекати в ньому нащадків — у цьому гарантія нашого нового духовного народження й справедливого, щасливого життя під Сонцем, …бо Сонце стане І осквернену землю спалить. Це Шевченкове нагадування нам, що Україна — Досвітньої зорі країна, Сонячної щедроти земля, де перший славень складено для величання життєсійного світила — Сонця, де люди тисячоліттями жили з праці на своїй землі та в любові до рідного. Саме в сердечній любові Шевченка до безвічності України як до Істини, до людини й рідного народу, в його нещадній правдивості заради Істини й честі людської — суть Шевченкового ясновідного світогляду. Шевченко — один із найпрозірливіших поетів світу: осягнута ним духовна сутність життя стала моральним орієнтиром для людей різних культур. Істинна поезія не знає ні просторових, ні часових обмежень. Так Великий Кобзар України мовив своє віще, безвічне слово на всі віки життя рідного народу й цілого людства. Шевченкова любов, совісливість, правдивість є джерелом духовного причастя й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистим серцем сприймаємо натхненні думи Кобзаря як знаки позачасовості, безвічності духу. Нині першорядне завдання нашої самосвідомості — відновлення непроминущої сутності українського духовного типу через сакралізацію в суспільній свідомості безвічної сутності України. А вже на цій ідейній, світоглядній основі ми відновимо волею національного духу свій питомий суспільний лад.
Олександер ШОКАЛО
Шевченкіана · “Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю...” · S. 6Originalseite ↗ Іван ЮЩУК, професор Київського міжнародного університету
Його вогненне слово проймає щемом українські серця, змушує нас задуматися, хто ми, чиї сини, яких батьків, яка земля нас породила, яка мова сповивала нашу душу. “Та читайте од слова до слова, не минайте ані титли, ніже тії коми. Все розберіть…” У Шевченковій поетичній мові закладений не тільки багатий зміст, а й хвилююча, сповнена глибинних почуттів музика. Вслухаймося тільки в один рядок: Реве та стогне Дніпр широкий. Яка енергія, яка нездоланна сила духу криється за цими словами! І зовсім інша тональність: Садок вишневий коло хати. Вчувається домашній затишок, бринить непоспішна розмова, повіває легенький вітерець. Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!.. — записав Тарас Шевченко на далекому Косаралі, несподівано почувши пісню рідною, українською мовою, що її потай, щоб розрадити себе, заспівав українець-матрос. Але це не просто “слова та голос”, це українська пісня, українська мова там, де чулися команди, де точилися розмови лише російською. Тарас Шевченко добре знав російську мову. У чотирнадцять із половиною років Тараса-підлітка як дворового слугу пан Енгельгардт забрав із собою спочатку у Вільно, потім у Петербург. Тут рідну мову Тарас міг чути хіба що від панської прислуги, дворової челяді. Шість років Тарас Григорович вивчав російську мову як обов’язковий предмет у Петербурзькій академії мистецтв. Тільки російською мовою слухав лекції і в цій же Академії мистецтв, ів Петербурзькому університеті тав Петербурзькій медичній академії, де він разом із друзями по навчанню мав змогу бувати. І, звичайно, російською мовою складав іспити з російської мови, з російської і європейської літератур, з російської і світової історії, з історії російського й античного мистецтва, з географії, з біології, анатомії, фізіології, філософії, естетики, катехізису, перспективи, математики, алгебри. Після цього були сповнені поневірянь і солдатської муштри десять років заслання в Оренбурзьких степах, де, зрозуміла річ, панувала тільки російська мова. Хіба що від поляків-засланців він чув ще польську та іноді траплявся земляк. Коли ж Тарас Григорович повернувся із заслання, йому не дозволили жити в Україні. “В неволі виріс між чужими і, не оплаканий своїми, в неволі, плачучи, умру”, — з гіркотою писав він про себе. У дорослому віці Тарас Шевченко в Україні жив усього-навсього три роки, лише три роки він міг чути живу народну українську мову, милуватися українською народною піснею. До заслання Шевченко в Україні був двічі: вперше як студент Академії мистецтв трохи більше десяти місяців — із кінця травня 1843 року до початку лютого 1844 року; вдруге як член Археологічної комісії — два роки: з квітня 1845 до квітня 1847 року, коли його на дніпровській переправі заарештували, вилучили підготовлену збірку “Три літа” й на десять років запроторили в глухі Оренбурзькі степи. Після заслання йому дозволили лише раз приїхати в Україну, де він пробув тільки два з половиною місяці — з початку червня до половини серпня 1859 року, коли його заарештували й змусили покинути рідну землю. Майже 30 років із прожитих 47 Шевченко провів у російськомовному оточенні. У Петербурзі Тарас Шевченко перебував переважно в колі російської інтелігенції, мав чимало російських друзів. А земляки… У поемі “Сон (У всякого своя доля…)” з іронією він писав про одного такого землячка-перевертня: Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався, З циномвими ґудзиками: “Де ты здесь узялся?” “З України”. — “Так як же ти Й говорить не вмієш По*здешнему?” — “Ба ні, — кажу, — Говорить умію, Та не хочу”. Зрозуміла річ, тодішня література, яка потрапляла до рук Шевченка, була російською мовою, зрідка польською. До речі, як свідчать сучасники, Тарас Григорович добре знав і польську мову, читав нею й розмовляв, захоплювався творчістю Адама Міцкевича та інших польських поетів, багато з їхніх творів знав напам’ять. Читав він і французькою мовою, яку вивчав в Академії мистецтв. Відомо, що своїй племінниці Фросині Тарас Шевченко подарував роман Данієля Дефо “Робінзон Крузо” у французькому перекладі і настійно рекомендував уважно прочитати його. А українською на той час читати було майже нічого. Українська народна мова щойно почала пробиватись у літературу: “Енеїда” Івана Котляревського, проза Григорія Квітки-Основ’яненка, збірник “Українські народні пісні” Михайла Максимовича, збірник “Малоруські й червоноруські народні думи й пісні” Платона Лукашевича, нечисленні поезії Євгена Гребінки, Петра Гулака- Артемовського, Левка Боровиковського, Амвросія Метлинського. Та й то це частіше скидалося на провінційні принагідні спроби ради розваги. Тарас Шевченко з болем писав у передмові до невиданого “Кобзаря” 1847 року (цитую): “Велика туга осіла мою душу. Чую,
а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі — всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашестя іноплемінних журналістів? (Шевченко тут мав на увазі російських критиків, які відраджували писати “мужицькою” мовою. — І. Ю.) Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по*московській не пишемо?.. Кричать о єдіной славянской літературі, а не хочуть і за* глянуть, що робиться у слав’ян! Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу?.. А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по*своєму, а ми по*своєму. У них народ і слово, і в нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по*своєму, а по*московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по*своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Единбурзі, а не в Шотландії — а може, і ще було що*небудь, що вони себе одцурались… Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним панством. Нехай би вже оті Кирпи*Гнучкошиєнки, сутяги, — їх бог за тяжкії гріхи наші ще до зачаття в утробі ма* терній осудив киснуть і гнить у чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру, рідну матір — на п’яницю непотребную, а в придаток ще й — въ — додали. Чому В. С. Караджич, Шафа* рик і інші не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами мате* рей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Але, братія, не вдавай* тесь в тугу, а молітесь Богу і рабо* тайте розумно во ім’я матері на* шої України безталанної. Амінь”. Шевченко засвоював російську мову через російську літературу, багато творів якої читав і якою захоплювався. Ось, наприклад, епізод із його перебування в Нижньому Новгороді, записаний ним у “Щоденнику”: “Вона (Катерина Піунова) прочитала мені деякі речі Кольцова і потім ледве*ледве не всі байки Крилова. Я в захопленні був від цього імпровізованого літературного вечора і прийшов додому цілком щасливий”. Шевченко високо цінував творчість Михайла Лермонтова. Перебуваючи на засланні, він писав 1847 року Михайлові Лазаревському: “Пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете з ним…” Світову літературу Шевченко читав майже винятково в російських перекладах. Чи міг Тарас Шевченко писати російською мовою? Міг би — і досить вправно. Про це свідчать його дві поеми “Тризна” і “Слепая”, написані російською мовою. Після виходу в світ “Кобзаря” юному поетові, відчувши його неабиякий талант, навіть робили заманливі пропозиції. Шевченко їх спародіював у вступі до поеми “Гайдамаки”: Коли хочеш грошей Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори… На що Тарас Григорович з гідністю відповідав: Спасибі за раду.
Теплий кожух, тілько шкода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Відомо, з якою зневагою ставився Тарас Шевченко до тих, хто зрікався рідної мови й рідного народу. Ось у поемі “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” він картає земляків: І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав’янофіли Так і претесь…І всі мови Слов’янського люду — Всі знаєте. А своєї Дастьбі… Колись будем І по*своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже… Що Тарасові Шевченкові було не все одно, якою мовою глаголати, аби, мовляв, ковбаса була (пригадуєте, у нього ж: “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте”), свідчать його висловлювання в листах до рідних і знайомих. Ось його лист 1839 року з Петербурга до брата Микити: “Микито, рідний брате! Мину* ло вже більш як півтора року, а я до тебе не написав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так трапи* лось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі ні се, ні те, ще раз вибачай… Воно, бач, і так і не так, а все*таки луч* ше, коли получиш, прочитаєш хоч одно слово рідне. Серце ніби засмі* ється, коли знаєш, що там дієть* ся… А сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по*московському, а по*нашому. Бо москалі чужі люди, Тяжко з ними жити: Немає з ким поплакати, Ні поговорити. Так нехай же я хоч че* рез папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльоза* ми… Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по*своєму, будь ласкав, — а не по*московському… Не за* будь же, зараз напиши письмо — та по*своєму”. Хоч Тарас Шевченко, як уже було сказано, добре знав російську й польську мови, але найкращою, наймилішою для нього була рідна українська мова — мова свого роду й народу. Нею він постійно тривожився і вболівав за неї. У присвяті “Марку Вовчку” Шевченко щиро признавався: Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало… Немає кращих і гірших мов, придатних і непридатних для літературного вжитку, як і для розмови з Богом. І українська мова, для когось “мужицька”, така ж багата, гнучка й розвинена, як і російська чи польська, а може, й більше. Ще до виходу першого видання “Кобзаря” Тараса Шевченка, 1834 року, російський мовознавець-академік Іларіон Срезневський в рецензії на збірку українських народних пісень писав про неї, що вона (цитую) “є однією з найбагатших слов’янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними: щодо гнучкості й багатства синтаксичного — це мова поетична, музикальна, мальовнича”. Тим часом рідна мова для Тараса Шевченка була не просто мальовничий національний орнамент, а могутній засіб захисту прав рідного народу. Якщо до-шевченківські письменники, зокрема й Іван Котляревський, мали українську мову за провінційний різновид загальноросійської культури, то Шевченко надає їй самостійного націєтворчого значення. У “Подражанії 11 псалму” він не просто переспівує біблійний текст, а вкладає в нього актуальний для української дійсності зміст. А ти, о Господи єдиний, Скуєш лукавії уста, Язик отой велеречивий, Мовлявший: “Ми не суєта! І возвеличимо на диво І розум наш, і наш язик… Та й де той пан, що нам закаже І думать так, і говорить?” “Воскресну я! — той пан вам скаже. — Воскресну нині! Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, нищих… Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово. І пониче, Неначе стоптана трава, І думка ваша, і слова”. Кожен колонізатор прагне не тільки фізично поневолити народ, а й духовно його заарканити, приборкати, принизити, накидаючи йому свою мову, свої звичаї, свої погляди. Для колонізатора мова, яку він насаджує, — це інструмент нівелювання поневоленого народу. “Народ, доколе сохранит веру, язык, обычаи и законы, не может считаться покоренным, — заявляла Катерина ІІ, та, що “доконала вдову сиротину”, і напучувала колоніальних чиновників: — Сии провинции (йшлося про Україну. — І. Ю.) надлежит легчайшим способом привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки к лесу”. Шевченко на противагу колонізаторові вірив, що “німим отверзуться уста; прорветься слово, як вода, і дебрь+пустиня неполита, зцілющою водою вмита, прокинеться”, воскресне поневолений народ, закутий у колоніальне рабство, і запанує він на своїй землі, і надійним його оберегом буде рідне слово, рідна мова. “Доки живе мова, доти житиме й народ”, — пізніше сказав Іван Огієнко. Тарас Шевченко в Орській кріпості огненно записав у захалявну книжечку, криючись перед фельдфебелями-наглядачами: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю… А Україна, в розумінні Тараса Шевченка, це не тільки її чудова природа, родюча земля, вишневі садки, а насамперед — люди, їхній неповторний духовний світ, який немислимий без рідної мови, без рідної пісні, без рідної історії. “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине. От де, люде, наша слава. Слава України!”
Шевченкіана · “Один у другого питаєм, Нащо нас мати привела? Чи для добра? чи то для зла?” · S. 7Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
лише якоїсь однієї інтерпретації. Однак пізнання Шевченка слід починати з обов’язкового прочитання творів. Саме тому перевірці цього виду роботи надаю багато часу. Серед творів для вивчення напам’ять студенти обирають не тільки хрестоматійні, а й ті, які найбільше резонують із їхнім серцем. Оскільки навчальну програму з історії української літератури створюють викладачі кафедри, то в мене є всі можливості втілити свою концепцію Т. Шевченка. Єдине, чого бракує, — це часу на самостійну роботу для студентів. Щодо програми вивчення Т. Шевченка в школі (сьогодні це 9 клас), то в одній із статей я детально проаналізувала шевченкознавчі розділи шкільних підручників. На мою думку, програма перевантажена кількістю обов’язкових для вивчення творів. Це призводить до їхнього поверхового аналізу, не розкриває суті поезії Т. Шевченка, її неповторності, формує погану учнівську звичку читати у скороченому вигляді, схоплювати лише сюжет, викликає несприйняття, а інколи відразу до творчості письменника. Вважаю, що для школи достатньо вибрати близько десяти творів Т. Шевченка. Основне — розкрити “секрети поетичної творчості”, специфіку ліричного образу. Натомість невиправданим, на моє переконання, є вилучення з програми для 9 класу біографії Т. Шевченка. Ознайомлення учнів із життям Т. Шевченка в середній школі зовсім не заперечує потреби вивчення її у старшій школі на новому рівні. Тим більше це важливо в контексті розвитку сучасної шевченкофобії, спекулюванні на незнанні молоддю основних фактів життя поета. Хочеться вірити, що мрія Т. Шевченка про “добрі жнива” від засіяної ним ниви словом, розумом, добром із часом ставатиме все більшою реальністю. Вшановувати Кобзаря — це означає передусім знати Поета, пізнавати його Слово. — Із 2008 року твори Тараса Шевченка вивчають в оригіналі в Кембриджі, бо вважають його не тільки українським національним поетом, а й митцем глобального масштабу. “У своєму інноваційному використанні просторіччя він може бути настільки ж потужним як Бернс. У сповідальній ліриці він інтимний як Рільке. У його містицизмі можуть бути спогади як у Блейка. Його гуманізм часом різкий як у Тагора. Ця складність може здатися важкою, але наші студенти отримують задоволення від цього завдання”, — стверджує викладач кафедри українознавства Рорі Фіннін. Він називає українського митця одним із найбезкопромісніших та унікальних голосів у сучасній європейській культурі, який з особливою пристрастю звертався по справедливість для всіх пригноблених народів, вказав важливі моральні уроки з минулого, і виокремлював відносини між людиною та Богом у занепадаючому світі. — Допоки людина відчуватиме себе істотою духовною, доти буде актуальною поезія Т. Шевченка. У ній поет у високохудожній формі показав свою душу, сумніви (інколи навіть розпач) і контрасти в пізнанні таїни людського буття, суперечливість глибоких почуттів, роздуми над призначенням людини на землі: “Один у другого питаєм, Нащо нас мати привела? Чи для добра? чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм? І, не дознавшись, умираєм, А покидаємо діла. Які ж мене, мій Боже милий, Діла осудять на землі? І ось ця вертикаль “земля—небо”, яка завжди відчувається у Т. Шевченка, робить його, за виразом Є. Сверстюка, поетом “понад часом”. Актуальна й історіософська поезія Шевченка. У цій актуальності є й добре, і погане. Добре те, що вона формує таке необхідне завжди почуття патріотизму, національної гідності, прагнення державної незалежності. А “погане” полягає в тому, що, на жаль, “хвороби національного українського організму”, про які Шевченко писав ще в середині ХІХ століття, не подолані й до сьогодні. У поемах “Великий льох”, “І мертвим, і живим…”, “Сон (Гори мої високії…)”, “Бували войни й військовії свари…” поет вказав на такі “національні гріхи”, як нерозвинена національна свідомість, національний розбрат, пасивність, байдужість, фарисейство, лицемірство у середовищі заможних українців, готовність української політичної еліти заради особистого збагачення жертвувати національними інтересами. Роль Шевченка в українській культурі загальновизнана. Він вибудував “хребет” українській нації, врятував її від зникнення на історичній арені, у поетичному слові вибудував духовну державу Україну, став її символом. Т. Шевченко — основоположник нової української літератури, він вперше створив яскравий індивідуальний стиль, розвинув принципи гуманізму й народності, підніс українську літературу до світового рівня. І цей внесок у скарбницю світової культури типологічно близький передусім до ролі визначних європейських письменників доби романтизму (О. Пушкіна, А. Міцкевича, Дж. Байрона, В. Гюго, Ф. Шиллера, Ю. Словацького, Ш. Петефі, Я. Коллара та ін.), які в художньому слові відкрили неповторний спосіб мислення, менталітет своїх націй, їх духовний досвід. Водночас О. Забужко зараховує Шевченка і до унікальних письменників — творців національно-консолідуючого авторського міфу. Ця нечисленна низка має не тільки синхронний, а й діахронний вимір. Це Данте, Сервантес, Ґете, Міцкевич, Коллар. Саме вони зуміли своїм словом підняти з руїн власні нації, закласти їм “програму” самозбереження й розвитку. Однак ще А. Луначарський наголошував, що серед європейських письменників Т. Шевченко виділяється особливою силою своєї зворушливої любові до вітчизни. Український письменник збагатив світову літературу індивідуальним суб’єктивізмом, який виявився і в художніх засобах, і в надзвичайно багатому духовному змісті його поезії, що порушує вічні загальнолюдські проблеми.
Спілкувалася Надія ОНИЩЕНКО
Шевченкіана · “Один у другого питаєм, Нащо нас мати привела? Чи для добра? чи то для зла?” · S. 7Originalseite ↗ Шевченкове слово спонукало до самоідентифікації не одне по3 коління українців. У його лоні виростали патріотичні постаті, які ба3 гато зробили задля самоусвідомлення нації. У часи заборон і гонінь на українське слово Кобзар повсякчас нагадував нам про наше ук3 раїнське покликання. Про це інтерв’ю з кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри української літератури Ніжинського дер3 жуніверситету імені Миколи Гоголя Оленою МОЦІЯКОЮ.
О. Моціяка: З найдавніших спогадів виринає таке: коли мені було десь три-чотири роки, ми з мамою пішли до річки, а там плавали каченята з качкою. І мама, замилувано дивлячись на них, процитувала: А качечка випливає З качуром за ними, Ловить ряску, розмовляє З дітками своїми. Тоді я й дізналася, що ці рядки написав Тарас Шевченко. У душі до цього часу залишилися світлі відчуття: і від сонячного ранку, і від цих поетичних рядків, у яких стільки зрідненості з природою, котру в дитинстві сприймаєш особливо, у казково-фантастичному ореолі. Звичайно, мої враження від творчості Шевченка розширювались і поглиблювались у міру мого дорослішання. Шкільні роки припали на радянські часи, коли утверджувався культ Шевченка революціонера-демократа, атеїста й борця проти панів. Однак учителі, з якими мені дуже пощастило, відкривали моїм однокласникам й іншого Шевченка — патріота, людину, яка зневажала національне відступництво, лицемірство, моральний конформізм. Моїми вчителями були Євдокія Володимирівна Колесник та Віра Олександрівна Ткачук. Професійне, наукове вивчення Шевченка пов’язане з інститутом, а потім аспірантурою. Кандидатська дисертація присвячена українській романтичній поезії, зокрема романтичному стилю Т. Шевченка. Це була досить смілива тема, яку запропонував мій науковий керівник, відомий науковець Михайло Трохимович Яценко. Адже радянське літературознавство з його реалізмоцентричністю досить упереджено ставилося до здобутків романтизму. У творчості Т. Шевченка романтизм тоді трактувався як явище перехідне, тимчасове, учнівське, властиве лише його ранній поезії. Наприклад, монографію П. Приходька про романтизм Т. Шевченка вилучили з широкого наукового обігу. Художні досягнення Шевченка дослідники вбачали у розвитку критичного реалізму. Однак по-справжньому об’єктивне вивчення феномену Шевченка стало можливим лише в часи перебудови, коли подолали “диктатуру” марксистсько-ленінської методології. Різноманітні методології, відсутність ідеологічного тиску сприяють пізнанню таких граней постаті Шевченка, які раніше були неможливими. Це, наприклад, історіософія Шевченка, його національна ідея, релігійні погляди, міфологізм мислення, феміністичні інтенції, проблема помсти, інтимне життя поета, його творчість у контексті світового романтизму тощо. Невипадково одні з перших монографій цього часу мали промовисті назви: “Незбагнений апостол” (В. Яременко), “Шевченко непрочитаний” (Є. Сверстюк). Великий інтерес сьогодні викликають також праці Ю. Барабаша, Д. Наливайка, І. Дзюби, О. Забужко, Є. Нахліка, І. Мойсеїва, Л. Генералюк, О. Бороня, Л. Ушкалова. Крім того, до читача прийшли і дослідження ХІХ—поч. ХХ (М. Чалий, О. Кониський, П. Филипович, Ст. Балей), шевченкознавчі праці представників української діаспори (Ю. Бойко, П. Зайцев, Ом. Пріцак, Ю. Луцький, П. Одарченко, Л. Плющ, Є. Маланюк, В. Барка, І. Фізер, Г. Грабович та ін.), українського шістдесятництва (М. Коцюбинська, Є. Сверстюк, І. Дзюба). Сучасна наука використовує філософський підхід до осмислення феномену Шевченка як цілісної особистості, особливо велику увагу звертає на дослідження поетики, стилю його творів. Велике досягнення сучасної науки — вихід у 2001—2007 роках семи томів праць Т. Шевченка (1-6 — літературні твори, 7 — малярські) із запланованого 12- титомника, перших томів 6-титомної Шевченківської енциклопедії. — Ви нагадали мені часи студентства наприкінці 70-х років у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, коли нам забороняли проходити повз його пам’ятник навпроти головного корпусу щорічно 22 травня. А за читання “не тих віршів” відраховували з вишу. Все це лише підсилювало інтерес до Кобзаревої творчості. У його “Щоденнику” мене вразило тоді зізнання про те, що дурна муштра на засланні такі не зробила з нього солдата. Що врятувало від моральної деградації творчу особистість, у якої відібрали можливість мистецької реалізації? І я знайшла відповідь у листі Шевченка до А. І. Толстої з Новопетровського укріплення 9 січня 1857 року. “Теперь и только теперь я вполне уверовал в слово: “Любя наказую вы”. Теперь только молюся я и благодарю его за бесконечную любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больное серце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не научит никакая школа, кроме тяжкой школы испытания и продолжительной беседы с самим собою. Я теперь чувствую себя если не совершенным, то, по крайней мере, безукоризненным христианином. Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый благороднейший путь жизни”. — Недарма ж Іван Франко влучно назвав Тараса Шевченка “володарем у царстві духа”. Це унікальний поет-лірик у світовій літературі. Важко перерахувати різноманіття поетичних рефлексій Шевченка. Тож залежно від настрою, життєвої ситуації лягають на душу різні твори поета, вони заворожують чистотою і щирістю почуття, у них нема фальші, “зерна неправди за собою”. Щодо переконань, думок — Шевченкових “скрижалей”, на основі яких хочеться будувати власне життя, то це насамперед свобода і гідність особистості та нації, соціальна рівність людей, глибинний патріотизм, готовність не тільки словами, а й діями доводити його. Це відповідальність за високе звання людини, неприпустимість осквернення образу Божого, любов до ближнього, прагнення творити добро, щирість, непідкупність, нескореність, “сердечне” ставлення до світу, вміння дивуватися його красі, закоханість в українське слово, фольклор, віра в обов’язкову перемогу добра та справедливості, духовного воскресіння України та людства. — У спілкуванні з деякими людьми часто помічаю, що вони сприймають творчість Шевченка через заідеологізований більшовицький міф, нав’язаний їм ще в шкільні чи студентські роки. І ця закостеніла традиція триває і в сучасній школі… — На щастя, протягом останніх п’яти років я відчуваю, що студенти відходять від стереотипного, радянського сприйняття Шевченка як лише нещадного борця проти панів. Уже ніхто не трактує образ зорі у вірші “Сонце заходить, гори чорніють…” як зорі революції. Звичайно, і сьогодні студенти легше сприймають біографію, тему жіночої долі в поезії Т. Шевченка і більш складно — світогляд, історіософію, символіку, іронію й самоіронію поета. “Інтелектуальний вибух” у сучасному шевченкознавстві, поява низки цікавих наукових досліджень дає можливість сумлінному студенту наблизитися до розгадки феномену Шевченка, побачити його “стереоскопічно”, без нав’язливої абсолютизації
“І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом”. · 8 Шевченкіана · S. 8Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
лекій Мордовії відбувся в неділю 8 березня 1954 р. у табірній їдальні, коли політв’язні мали вихідний. Під час виконання пісні “Реве та стогне Дніпр широкий” разом із хором співав увесь зал, на 80 % з українців. У виконанні поета Григорія Сашка та Леоніда Дністрового- Бондара звучали твори Т. Шевченка, зокрема навіть заборонений у “великій зоні”, тобто в СРСР вірш “Розрита могила”. Інший поет Юрій Литвин присвятив Кобзареві свого вірша. Взагалі-то, за словами Б. Грущака, той Шевченківський вечір і концерт у його таборі могли стати першими в системі ГУЛАГу після смерті Сталіна, коли там почав слабнути жахливий режим визискування й знищення політв’язнів. Не знаю, чи про пам’ятник Т. Шевченкові в мордовському селищі Явасі, концерт на честь 140-річчя від дня його народження, а також подальшу долю пам’ятника десь писалося в Україні. Якщо ж ні, то нехай ці рядки стануть відкриттям ще однієї сторінки величезної шани та любові українців до свого національного генія і пророка, причому в умовах комуноросійського концтабору. Нехай вони засвідчать безсмертя поетових слів: “Не вмирає душа наша, не вмирає воля”. І ніколи не вмре!
“І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом”. · 8 Шевченкіана · S. 8Originalseite ↗ Роман ПАСТУХ, член НСПУ
Юний хлопець потрапив у табір № 11. Він знаходився в далеких глухих, болотистих мордовських лісах на березі р. Явас, котра розділяє народи Мордовської автономної республіки Росії на ерзян і люкшан, котрі різняться і мовою, і традиціями. Табір належав до величезної системи інших таборів, де в’язнями були переважно українці. Це там каралися донька видатного історика Михайла Грушевського Катерина, працюючи на будівництві електростанції робітником, Глава УГКЦ Йосиф Сліпий, композитори Василь Барвінський і Борис Кудрик, єпископ Миколай Чарнецький, багато інших відомих людей. У 1950-х рр. начальником управління мордовських концтаборів КДБ “Дубравлаг” служив українець генерал-лейтенант Сергієнко, а його заступником у таборі № 11 — теж українець капітан Іщенко. В селищі Явасі був мурований собор, який перетворили на будинок культури з кінозалом. А ось від старої школи залишилися руїни. Тому Сергієнко залучив тамтешню меблеву фабрику, найкращих табірних будівельників, художників і скульпторів з усього “Дубравлагу” до будівництва нової школи. Причому не звичайної, а показової на цілу Мордовію і навіть ширше — на Марійську й Татарську автономії. Серед будівельників-митців були художник, скульптор і архітектор Василь Турецький, художник і скульптор із Буковини Нємечек та інші. Під час загальнобудівельних робіт митціполітв’язні отримали завдання розробити ескізи художнього оформлення окремих частин майбутньої школи. Зокрема В. Турецькому надали окрему кімнату в бараці “ширпотребу”, куди за слушної нагоди любив зайти Б. Грущак. Якось у майстерню зайшов сам генерал. Хлопці перелякалися, виструнчилися, та Сергієнко поцікавився у Василя про Бенедикта. Переконавшись, що вони є друзями, високий начальник попросив показати йому ескізи, передусім головного фасаду школи. З’ясувалося, що між вікнами другого поверху школи проектом передбачалося встановити бюсти десятьох видатних російських науковців, починаючи від Ломоносова. Після ознайомлення з ескізами генерал підняв очі на В. Турецького: — Слушай, Вася, а што, єслі поставіть срєді ніх і нашєго Тараса? — Маєте на увазі Шевченка, гражданін начальнік?
— Да-да, нашєго і вашєго. — Із задоволенням! Генерал вручив йому гарний портрет поета, і Василь узявся до роботи. В особі Нємечека він отримав доброго консультанта, бо той уже мав досвід створення скульптурного образу Т. Шевченка. Нарешті відповідальне й почесне замовлення закінчили. Прискіпливо оглянувши бюст поета, Сергієнко залишився задоволеним: — Наш Тарас получілся лучшім срєді всєх! — сказав він і на знак вдячності преміював митця великою коробкою, де були кілограм масла, цукор, макарони, печиво й сигарети “Бєломорканал”. А в “каптьорці” за наказом генерала скульпторові додатково видали нові чоботи та убрання табірного зразка. Двоповерхову школу в селищі Явасі відкрили 1954 року. Бюсти видатних учених (і серед них Великого Кобзаря) були в нішах між верхніми вікнами школи. У своєму виступі ініціатор та керівник будівництва не приховував гордості: — Мордовія довго пам’ятатиме генерала Сергієнка, скульпторів-художників українців Василя Турецького та інших. Такою школою могла б пишатися й сама Москва! Наступного ранку задоволений і розчулений генерал ще раз запитав В. Турецького: — Що би ти хотів від мене додатково в умовах табору? — Гарного концерту про Шевченка… — Вася, только сіламі лагєрной самодєятєльності. Большєго і я нє могу. Сам понімаєш… Організували хор під керівництвом естонця Цукківі та октет під орудою о. Василя Карушенка. Знайшлися солісти, склалися дуети і т. ін. Бандуристами заопікувався киянин, колишній професійний музикант Семен Гнилоквас, який прекрасно грав на бандурі та співав. На складі відшукали музичні інструменти. Цей порив знедолених політв’язнів до високого, до краси, до рідного слова та пісні, до Т. Шевченка в умовах страшного ГУЛАГу може по-справжньому зрозуміти й оцінити лише той, хто сам переніс подібні страждання. Шевченківський концерт у таборі № 11 “Дубравлагу” в да-
Про пам’ятники Тарасові Шевченку в Україні, а також на захід від неї і почасти на схід до російської ріки Волги нині загалом відомо. А ось чи існували або існують вони поза Уралом, у Сибіру, на півночі Росії, де в різні часи й переважно не з власної волі опинилися мільйони українців, інформації майже немає. Тим цікавіше було мені слухати колишнього політв’язня мордовських концтаборів ГУЛАГу Бенедикта Грущака із села Волощі на Дрогобиччині, який виявився свідком виготовлення пам’ятника…
“І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом”. · 8 Шевченкіана · S. 8Originalseite ↗ Віра БОДНАРУК, професор, Норт Порт, Флорида Фото Євгена ТОМАШОСЬКОГО
В Українському Осередку ім. Св. Андрія у Норт Порті (Флорида), відбулася презентація повного перекладу “Кобзаря” Тараса Шевченка англійською мовою, здійсненого журналістом Петром Фединським. Присутні захоплено слухали перекладача, який пояснював, читав уривки перекладів на тлі картин Шевченка, демонстрованих на екрані. Декламації поєднувалися із чудовим співом Ореста Грицика творів на слова Шевченка. Орест Грицик —довголітній член Капели Бандуристів у США. Присутні мали нагоду купити англомовний “Кобзар” у м’якій чи твердій обкладинці. Опісля була нагода довідатися, що робота над перекладом “Кобзаря” англійською тривала три роки і він з’явився якраз на 200-річчя великого Поета! Своїм успіхом презентація завдячує членам Осередку ім. Св. Андрія та Українського Американського Клубу.
“І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом”. · 8 Шевченкіана · S. 8Originalseite ↗ Олена ЛОГІНОВА, молодший науковий співробітник меморіального музею В. Івасюка
“Любили на Кіцманщині Шевченка. Та любов проникала в людські серця ще в колисці, непомітно, так, як прилітають ластівки з вирію чи розпускаються пуп’янки троянд. Вона була потрібна трударям, як скибка хліба і горнятко води, бо вогненне слово народного генія пробуджувало в грудях те, щой весняне сонце — надію на краще життя. В пориві цієї любові люди розповідали, ніби Тарас сходить казковим велетнем з Чернечої гори, заглядаючи в кожну закурену хатину, й промовляє: …вставайте, // Кайдани порвіте // І вражою злою кров’ю // волю окропіте //, — так міркував відомий український письменник Михайло Григорович Івасюк у статті “На оновленій землі” (“Радянська Буковина”, 9 березня 1964 року). А в своєму щоденнику від 1958 року Михайло Григорович зробив такий запис: “Я люблю Шевченка, якби Шевченко був живий, я б топив йому печі, чистив черевики і щодня ставив на стіл у вазі квіти, щоб він тільки писав свої вірші”. Оцю любов до творчості Генія українського народу батько письменника передав своїм нащадкам: дітям, онукам, правнукам, праправнукам. У Каневі, на могилі Кобзаря були всі діти Івасюків. Оксана Михайлівна Івасюк (донька письменника) згадує, що виховання у родині було потужним, батько вважав, що діти повинні бувати на могилі Кобзаря. Михайло Григорович навіть друкував на друкарській машинці свої історичні романи на Чернечій горі, під час традиційних літніх відвідин місця вічного спочинку Генія. 1977- го Володя з мамою Софією Іванівною подорожували Дніпром і зупинилися в Каневі, неподалік музею Тараса Шевченка, цілий тиждень милувалися Шевченківськими місцями. Були гірко розчаровані, коли побачили занедбану святиню. У документальній повісті “Монолог перед обличчям сина” М. Г. Івасюк пише: “Володя говорив матері з обуренням: “Мені доводилося читати чимало книг великих поетів світу, але серед них я не зустрічав такого трагічного, бентежливого бунтівника, протестанта, як Тарас Шевченко. На тлі світової культури він — унікальний, неперевершений геній. Він — поет кожного окремого українця і водночас всього українського народу з його красою, боротьбою і трагедіями. Справжній вождь, великий законодавець у царині національного духу. Він розбудив Україну, наділяючи її почуттям національної гідності та даючи їй перспективу і силу для боротьби. А ми? Кричимо, що найпрогресивніші в світі, а села, пов’язані з іменем Шевченка, в такому вигляді, що на них важко дивитися. Ні, ми не вміємо шанувати своє сумління”. Справді, мало хто в світовій історії самовіддано та пристрасно захищав людину і в людині все людяне, як це робив Шевченко. Мабуть, тому і Володимир Івасюк також став на захист пам’яті великого Кобзаря. Адже за словами Олександра Довженка: “Митець думає не лише розумом, а й серцем”. А Володимир Михайлович справжній митець, композитор зі світовим іменем. Шкода, що таку високу нагороду за свій талант — Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка він отримав посмертно 1994 року. До 19-ї річниці від дня смерті письменника М. Г. Івасюка у меморіальному музеї відкрито виставку “Тарасе, кожне слово, що хочу я промовити до тебе, у грудях б’ється, неначе пташка у вікні”, де представлені книги, які купував, читав, вивчав, досліджував Михайло Івасюк: видання творів Тараса Шевченка 1890 року, забороненого в Росії, виданого в Женеві, журнал “Українська ластівка” (1934 р.), поема “Катерина” (1935 р.) та інші, поштові листівки, вишитий портрет Т. Г. Шевченка, ймовірно роботи Дмитра Пожоджука, ювілейні подарункові видання Т. Г. Шевченка, статті, фотографії. Дотичною також є виставка раритетних видань Т. Г. Шевченка із приватної книгозбірні голови товариства “Український Народний Дім у Чернівцях” Володимира Старика, де кожен гість музею зможе побачити і прижиттєві видання творів Кобзаря. Отож запрошуємо всіх охочих відвідати Чернівецький меморіальний музей В. Івасюка, доторкнутися до живого світла творів нашого Генія, щоб ще раз пізнати їхню надзвичайну міць, глибину та актуальність. Адже слово Шевченка буде животворним і актуальним навіть через кілька століть, так як писав М. Г. Івасюку вірші “Слід”: “Від Шевченка пролягаю сонячною смугою через століття”.
“Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..” 9 Шевченкіана · S. 9Originalseite ↗ Елеонора СКІПОР, Буковина
Твори Кобзаря перекладено багатьма мовами світу. Серед них і румунською мовою. Перекладали Віктор Тулбуре з Румунії, Іон Георгіце з Молдови та інші. Грандіозну роботу щодо перекладу творів Тараса Шевченка зробив відомий румунський поет, член Спілки письменників Румунії, автор багатьох книг Іон Козмей, який досконало вивчив життєвий і творчий шлях улюбленого поета. До речі, він — автор багатьох публікацій про великого румунського класика М. Емінеску. З Емінеску його пов’язують родинні стосунки: як стверджує сам Козмей, його прабаба була двоюрідною сестрою великого румунського класика. А національного українського поета він полюбив, бо знає і любить українську мову, літературу та культуру. Із-під його пера вийшли у світ декілька томів перекладів творів Шевченка. Так, двомовний збірник під назвою “Великий Кобзар” (Ma- rele Cobzar) надрукували ще 1999 року в видавництві “Молдова” з Сучави. До нього увійшли 10 поем Шевченка. Зліва можна прочитати український текст, справа — румунський варіант. Це зокрема — “Заповіт”,
Тарас ЛЕХМАН, прес-секретар Червоноградського літоб’єднання “Третій горизонт”, Львівська область
Рік 2014-й в українській культурі й літературі — рік Тараса Шевченка, адже святкуємо 200-ліття від дня його народження. Урочис-
“Думка” (1, 2, 3, 4,), “Іван Підкова”, “Думи мої, думи”, “Причинна”, “Наймичка” та інші. 2001 року у видавництві “Мустанг” (Бухарест) побачила світ книга “Поеми”, (Poe- me). До цього видання увійшли 20 поем Кобзаря в румунському перекладі. 2005 року у видавництві “Августа” з Тімішори побачив світ новий збірник під назвою “Думи мої, думи” (Tinerele mele gânduri). Цього разу Козмей вніс сюди великі поеми Шевченка “Єретик”, “Невольник”, “Великий льох”, “Кавказ”, “Марія”. Збірник також двомовний. 2007 року у видавництві “Молдова” побачила світ книга І. Козмея “Тарас Шевченко — національний поет України та його розуміння у Румунії”. Іон Козмей ретельно пояснює, розповідає про значення творчості Т. Шевченка для світової літератури та культури, а також про сприйняття творчості Шевченка у Румунії. На додаток до 5 літературознавчих розділів автор надрукував 4 поеми Шевченка. Таким чином майже всі віршовані твори національного поета України завдяки невтомній праці, знанню мови, професіоналізму і компетентності сучасного румунського поета з українським корінням І. Козмея перекладені українською мовою. Неодноразово поет, перекладач, викладач Іон Козмей брав участь у різних фестивалях, святах на Буковині, він — бажаний гість у закладах освіти та культури. Поет читає власні вірші, уривки з поем Шевченка, переклади. Дарує свої книжки нашим бібліотекам… Іон Козмей подарував мені майже всі свої книги. Презентацію деяких з них я зробила на сторінках наших румунських та українських газет. Особливий інтерес для нас становлять його переклади шевченківських творів. Хочемо запросити найкращого перекладача румунською мовою шевченківських творів у наш край, щоб ознайомити якомога більше людей із неперевершеними перекладами відомого поета Іона Козмея.
“Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..” 9 Шевченкіана · S. 9Originalseite ↗ На давній Чернігівській землі багато місць, пов’язаних із життям і творчістю Тараса Шевченка, перебуванням його на цих теренах. Качанівка, Седнів, Батурин, Мотронівка, Прилуки, Ніжин, Чернігів… На Сіверській землі триває Рік Тараса Шевченка.
Письменники — до ювілею До 200-літнього ювілею Тараса Шевченка обласна організація Національної спілки письменників України спільно з обласною універсальною науковою бібліотекою імені В. Короленка готує унікальне подарункове видання — книгу “Чернігівська Шевченкіана”, до якої увійдуть поетичні, прозові, публіцистичні твори чернігівських літераторів, починаючи з ХІХ століття і до наших днів. Письменник із Прилук Микола Турківський щойно видав книгу-альбом “Тарас”. Тут зібрав свої поезії та прозові твори, пов’язані з ім’ям Шевченка, проілюстрував видання світлинами власних скульптур із зображеннями Кобзаря (за фахом Микола Турківський — скульптор) та своїми графічними роботами. Виходить друком книжка чернігівського поета і краєзнавця, члена Національної спілки письменників Володимира Сапона “Меди і полини історії”, яка містить низку есе та оповідань про перебування Шевченка на Чернігівщині. Зокрема: “Наш отаман Гамалія” (про вченого Гамалію, похованого на Ічнянщині, завдяки якому Тарас написав однойменну поему), “За гусара замовимо слово” (про гусара-остерця, який їхав до Києва разом із Шевченком і був свідком його арешту), “П’ять днів у Ніжині” і “Тарасова Масляна” (перебування у Ніжині та Чернігові), “Шкода того барвіночка…” (про кохання до нашої землячки Ликери ), “Вічної пам’яті достойний князь…” (про Миколу Рєпніна, похованого біля Прилук), “Коли нема кого любить…” (про портрет княгині К. Кейкуатової), “Така твоя доле, Тарасе…” (про перебування у Седневі). Крім видавничої діяльності, заплановано протягом року провести зустрічі-бесіди про Великого Кобзаря з учнями навчальних закладів, студентами, читачами бібліотек.
Олена КОНЕЧНА, голова Чернігівської обласної організації НСПУ
Виставка “Кобзарів” У Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М. Коцюбинського відкрито виставку творів Т. Шевченка різних років. Експонується 29 видань, найстарше з яких датоване 1876 роком (з фондів музею). Для виставки люб’язно надали книги письменники Дмитро Іванов, Михась Ткач, Сергій Павленко, Володимир Сапон, Олена Конечна, Ганна Арсенич-Баран, педагоги Ольга Гребницька, Тамара Андрійчук, народний художник України Володимир Ємець, заслужений лікар України, активний просвітянин Сергій Богдан, журналістка Любов Боднарук, музейний працівник Ольга Єрмоленко. Виставку прикрашають роботи Шевченкіани народного художника України Анатолія Шкурка. На відкритті виставки Сергій Богдан поділився спогадами, як він малим хлопчиком під час війни читав “Кобзар” сільським жінкам довгими зимовими вечорами. У виконанні театральної студії “Слово” школи № 20 прозвучали поезії Т. Шевченка.
Вл. інф.
“Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..” 9 Шевченкіана · S. 9Originalseite ↗ Микола РЯБИЙ, письменник, м. Вінниця
Ця ініціатива, підтримана загальними зборами Вінницької обласної організації Національної спілки письменників — президентським указом надати дню народження Тараса Григоровича Шевченка статус Державного Свята Національного Відродження України. Ця висока й шляхетна ідея вже давно витає під синім небом, на золотій нашій землі. Найсвітліші уми України, найсамовідданіші та найвідважніші борці за волю та добробут, справдешні, а не “квасні” патріоти, а одночасно з ними широкі верстви української людности палко мріяли про ту щасливу добу, коли українські міста й села, всі заклади й установи щовесни відзначатимуть День народження Тараса Григоровича Шевченка, чий подарований людям “Кобзар” перегородив шлях тотальній русифікації, возвеличив рабів німих, пробудив національний дух, як Державне Свято Національного Відродження України, моральної сили нового світогляду, української мови — як мови нової людської гідности. Така доба настала 1 грудня року Божого 1991-го. То чи не пора втілити в життя ту високу й шляхетну мету, цю давню заповітну мрію?
На жаль, ця ініціатива досі не знайшла відгуку в серцях “батьків нації”, бо, очевидно, не було на те слушної нагоди. Нині, коли готуємось урочисто відзначити 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка, слушнішої нагоди реалізувати цей проект годі й придумати. Здійснити високий державницький акт на 23-му році Державної Незалежности України і на 200-му році від дня народження Кобзаря. Я, український письменник, котрий восьмий десяток трепетно береже Кобзареве ім’я у своєму серці, пропоную: — Президентським указом однині й навіки вічні надати дню народження Тараса Григоровича Шевченка, нашого Апостола правди й свободи, нашого Богом даного на всі часи духовного Вождя, статус Державного Свята Національного Відродження України. Цей державницький акт піднесе в очах світової громадськості авторитет України як цивілізованої держави, яка глибоко поважає — всупереч банальній фразі — своїх пророків. Прагне жити за їхніми безсмертними заповітами, шанує пам’ять нашого національного символу, Апостола Правди і Свободи. Нехай же звершиться Господня воля!
“Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..” 9 Шевченкіана · S. 9Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
ті заходи, мистецькі акції розпочалися ще задовго до ювілею. Свій внесок у вшанування Великого Кобзаря зробили члени Червоноградського літературного об’єднання “Третій горизонт”. Четверте число однойменного альманаху, який щойно побачив світ за підтримки народного депутата України Степана Курпіля, присвятили Тарасові Шевченку й назвали “Тобі несем свою любов…”. Як переднє слово, відкриває альманах вірш Надії Олемар:
Візьміть у руки “Кобзаря”, вчитайтеся у кожне слово — горить в нім чистая зоря святої правди ясночоло.
Як серце ваше защемить, в очах сяйне роса солона, — благословіть святую мить, бо милосердя — це душі основа.
Геній Шевченка, актуальність його творчості, його внесок в українську культуру та літературу, значення постаті Великого Кобзаря для українського народу — це основні теми творів, уміщених в альманасі. Загалом тут надрукувалося 22 автори. Серед них “третьогоризонтівці” — Ольга Голузинець, Богдан Демчук, Наталя Кічун, Дарія Коберник, Валентина Ковальчук, Марія Козакевич, Ганна Кузьмак, Марія Лобай, Марія Магдзяк, Надія Марцинюк, Марія Обшарська, Мар’яна Правдолюбенко, Людмила Ржегак, Любов Степчук та інші. Надали слово юним дописувачам — Оксані Гірчак і Маркіянові Лехману. На сторінки альманаху також завітали гості — поети Володимир Комбель (с. Низи Сокальського району), Анастасія Хімко (с. Поздимир Радехівського району) та з Донеччини — Валерія Ковальська і Любов Карнаухова. Окрім поезії, в альманасі прочитаєте краєзнавче дослідження, есе, замітки.
“...О Господи! Дай мені хоч глянуть На народ отой убитий, На тую Украйну!”. Шевченкіана 10 · S. 10Originalseite ↗ Василь ГАЛАЙБА, києвознавець
Для цього при міській думі було створено спеціальну комісію на чолі з гласним Ярошевським, яка розробила досить насичену програму майбутніх урочистостей, що передбачала проведення наступних заходів: 1) 25 лютого вранці — панахиди у Софійському соборі, увечері — урочисте засідання в приміщенні купецького зібрання (нині філармонія); 2) 26 лютого вдень — урочисте освячення місця, відведеного міською управою на Караваївській (нині Льва Толстого) площі для встановлення на ньому пам’ятника поетові, увечері — урочистий концерт у міському театрі (нині Національна опера) силами артистів опери та хору у складі 300 співаків під управлінням Кошиця; 3) перейменування нижньої частини (від Караваєвської площі) вулиці Великої Васильківської у вулицю Шевченківську; 4) розсилання запрошень на участь у майбутньому святі всім літературно-науковим товариствам Росії, а також низці міст і земств. На ці заходи місцева влада виділила значні на ті часи кошти — 55 тисяч рублів. Але ретельний перегляд київської періодики того часу дав змогу виявити ще й інші подробиці цієї події. Панічний жах оволодів тоді царськими можновладцями у Петербурзі та їхніми місцевими підспівувачами перед масовими проявами пробудження національної самосвідомості українців. Охрестивши його “украинским движением”, вони все робили для того, аби якщо не знищити остаточно, то максимально загальмувати його подальший розвиток, принизити гідність українців, на вічні часи залишивши їх малоросами, посіяти і закріпити серед мас обивателів недовіру і зневагу до всього українського. Так, наприклад, рада “Київського союзу російського народу” звернулася до київського митрополита Флавіана з клопотанням про заборону місцевому духовенству брати будь-яку участь в урочистостях, які “збираються влаштувати мазепинці заклятому ненависникові та неславі наших священних устоїв”. Попечитель Київського навчального округу розіслав начальникам середніх навчальних закладів і директорам народних училищ цього округу циркуляр, де не схвалювалося проведення в дні ювілею таких заходів: організація в міських і земських училищах роздачі учням “Малого Кобзаря”, біографії та портретів “невіруючого” поета, проведення публічних актів із виступами та читаннями його віршів, а також проведення в театрах урочистих зборів із залученням на них учнів. “Слід мати на увазі, — підкреслювалося в ньому, — що місцеве наріччя російської мови, на якому писав Шевченко, не служить ні знаряддям, ні предметом викладання в російській школі, а його життя, особистість і творчість не містять у собі матеріалу, який відповідав би її задачам і міг бути з користю введений у курс шкільної освіти”. На початку лютого 1914 року в Києві стало відомо про намір центральних властей Росії заборонити будь-які заходи публічного характеру з ушанування пам’яті Тараса Шевченка, зокрема й урочистості, пов’язані із закладкою йому пам’ятника. “Уряд заборонив вшановувати не поета, а певний суспільний символ”, — так пояснювали цю акцію місцеві можновладці, і їхні дії не забарилися. Насамперед це торкнулося друкованого слова. Так, напередодні шевченківського ювілею 23 лютого Тимчасовий комітету справах книгодрукування конфіскував у палітурній майстерні Скибіна, що на Фундуклеївській (нині Богдана Хмельницького), 30 та в 3-й палітурній артілі, що розміщувалася на Бібіковському (нині Тараса Шевченка) бульварі, 2, десять тисяч примірників його “Кобзаря”, видрукуваного за редакцією В. Доманицького українською мовою у друкарні Гросмана на вулиці Володимирській, 48. Водночас київська судова палата залишила без задоволення клопотання, порушене присяжним повіреним М. З. Шишком про зняття нею арешту з українського декламатора “Розвага”, незважаючи на те, що видавця цього збірника Самоненка ця ж палата на той час уже виправдала, а проти його упорядника Коваленка справа теж була припинена згідно з царським маніфестом від 21.02.1913 року. Натомість у Петербурзі виходить друком книга якогось Реннікова “Самостийные украинцы”, з фейлетонами, у яких автор “дотепно висміював уродливі форми “украинского движения”, чим викликав значний інтерес читачів до цієї книги”. За розпорядженням начальника Південно-Західного краю, київського генерал-губернатора Трепова змушена була скласти свої повноваження думська комісія, так і не приступивши до виконання наміченої програми. Постанову міської думи про перейменування вулиці передано на розгляд губернського присутствія, де її доля була вирішена негативно. У відповідь на цю заборону в місті терміново скликається коаліційна рада вишів Києва (університету, політехнічного, комерційного та Вищих жіночих курсів), учасники якої призначили на 25 лютого активний виступ студентів та учнівської молоді з одночасним проведенням у всіх вишах страйку. Міська ж влада для забезпечення порядку в навчальних закладах і на вулицях міста залучили пішу і кінну поліцію, козаків, стражників із повітової поліції та окремі піхотні частини. Події в місті почали розвиватись уже 24 лютого, напередодні ювілею. У згаданих закладах було розповсюджено листівки, написані кількома мовами, зокрема й українською, із закликом до страйку. Водночас група членів монархічної організації “Двуглавый орел” на чолі зі студентом Голубєвим безборонно пройшла із співом молитов і “патріотичних” пісень по Хрещатику, Думській площі і Софійській вулиці до пам’ятника Богдану Хмельницькому, де було виголошено промови антиукраїнської спрямованості та виконано “народний” гімн “Боже, царя храни”. Уранці 25 лютого в усі виші й деякі садиби ввели наряди кінної та пішої поліції. Тільки незначна кількість студентів прибула на заняття, інші ж, після проведення на місцях мітингів, об 11 годині зі співом революційних пісень рушили до Володимирського собору. Деякий час поліція тримала молодь у закритому соборі. Вийшовши з нього, зі співом “Вічна пам’ять” студенти пішли до міського театру, тут відбулася перша сутичка з кінними городовими, в якій поліцейські застосували нагайки. Тільки поява у місті двох піхотних полків з прапорами і оркестрами допомогла відновити о 4 годині дня відносний спокій на вулицях Києва. Цього дня було затримано і доставлено в поліцейські дільниці 60 осіб. У самому розпалі ювілейних “урочистостей”, 25 лютого увечері, в залі комерційного зібрання на вулиці Хрещатик, 1, відбулися скликані кількома місцевими монархічними партіями збори, присвячені вшануванню пам’яті “борців за возз’єднання Малоросії з єдиною і неділимою Росією”. Архімандрити Братського і Михайлівського монастирів о. Прохор та о. Митрофан відправили панахиди по гетьманові Б. Хмельницькому, наказному атаманові В. Кочубею, полковникові І. Іскрі та інших, які “наклали своїми головами у боротьбі за приєднання Малоросії до Великої Росії”, потім учасники слухали доповіді, в яких давалася оцінка політичній ситуації, що склалася напередодні і під час шевченківського ювілею та лунали заклики до “російських людей розпочати боротьбу з українцями”. Трохи оговтавшись від бурхливих подій, які супроводжували “шевченківські дні” у Києві, місцеві шовіністи поспішили оприлюднити такий собі документ під назвою: “Рішучі заходи щодо відвернення мазепинської небезпеки”. У ньому від київського обивателя вимагалося: 1. Бути дуже обережним у питанні, кого слід вважати мазепинцями, тобто зрадниками Вітчизни.
2. Любовно і старанно вивчати історію і сучасний стан свого краю з тим, щоб бути завжди готовим дати рішучу відсіч “украинским поползновениям”. 3. Твердо пам’ятати, що українського народу ніколи не було і що народ цей завжди, в усі часи називав себе “русским”. 4. Твердо пам’ятати, що народна говірка, якою користується південна Русь (тобто Україна), простонаріччя і вона не спроможна замінити собою культурну книжну мову. 5. Твердо пам’ятати, що українська мова — це вигадка Михайла Грушевського і К°, витворена ними з галицького простонаріччя шляхом його спотворення на польський лад та введення в неї величезної кількості незрозумілих і незручних слів. 6. Твердо пам’ятати, що ця мова “южно-русскому” (тобто українському) народові є незрозуміла, противна і шкідлива, є заслоном від загальноросійської мови, а тому до запровадження і цього ламаного галицького жаргону в “южно-русских” школах слід ставитись не інакше, як до злочину. В усіх інших випадках, радять автори цього опусу, потрібно поводитися згідно з законами. Якщо українці виступатимуть із промовами, які матимуть характер державної зради, то будуть переслідувані і засуджені як карні злочинці. Наступного дня застрайкували робітники Південно-Російського заводу (нині “Ленінська кузня”). У подвір’ї свого підприємства вони співали “Вічну пам’ять”, але їх розігнали козаки. А студенти зібралися біля костьолу св. Миколая на Великій Васильківській вулиці. Після відмови католицького духовенства відслужити месу по Шевченкові, вони вирушили зі співом “Вічної пам’яті” до центру міста. Біля Троїцького народного дому (нині театр оперети) їх зустріли козаки іза допомогою городових розігнали. Сутички між студентами і поліцією відбулися також біля міського театру, на вулиці Фундуклеївській та в інших місцях, було затримано й доправлено до поліцейських дільниць 27 осіб. Завершився день хуліганською акцією групи студентів із “Двуглавого орла” і гімназистів на чолі з Голубєвим: близько півсотні молодиків увечері розбили 13 вітрин єврейських магазинів у семи будинках по вулиці Олександрівській (нині вулиця Сагайдачного). Остання подія “Шевченківських днів” у Києві відбулася 27 лютого. Натовп, яким верховодив Голубєв, проходячи вулицею Володимирською, біля міського театру демонстративно спалив портрет Тараса Шевченка. Підсумовуючи київські “Шевченківські дні”, лицемірні писаки з великодержавницьким мисленням не зупинилися навіть перед спотворенням світогляду великого мислителя і тієї ідеї незалежності України, яку він сповідував упродовж усього життя. Якби, мовляв, поет воскрес із мертвих і побачив усе те, що “витворяють мазепинці” в його ім’я, то він відрікся б від них, як свого часу Маркс відрікся від марксистів… Ось така “ювілейна облога від шовіністів” нам, нащадкам Кобзаря, ще раз засвідчує його силу і славу.
Гідно відзначити 100-літній ювілей від дня народження Тараса Шевченка, що припадав на 25 лютого (за старим стилем), заздалегідь готувалися і прогресивна громадськість Києва, і його офіційні кола. Останні не заперечували проти того, щоб, “закривши очі на нього, як на нерозумного, грубого, невмілого й некультурного революціонера, нікчемного політика”, вшанувати його пам’ять винятково як “обдарованого поета, який написав прекрасні вірші на малоросійському простонаріччі”.
Козаки і кінні стражники розганяють демонстрантів на розі вул. Фундуклеївської і Хрещатика під час святкування 100-річчя від Дня народження Т. Г. Шевченка. ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. зб. 4-10375
“А жаль великий на людей, На тих юродивих дітей!” · Шевченкіана 11 · S. 11Originalseite ↗ Микола ПШЕНИЧНИЙ, член НСПУ, просвітянин
“Сталинец” знищив одноосібні межі! Правду невеселу говорив Павло Тичина у вступному слові на Шевченківському пленумі Спілки письменників СРСР 4 травня 1939 року в місті Києві: — Ім’я Шевченка, як заклик, звучить у документі соціалістичного змагання колгоспників… Іменем Шевченка названо в нас МТС, окремі цехи на заводах, школи, майдани, театри… Хоч як прикро, але нашим святим генієм тільки прикривалися власть імущі, щоб “своє робить”. Зокрема, як наживку при ловленні легковірних селян на гачок колективного господарювання, часто-густо теж використовували Кобзареве ім’я. — Трактор “Сталинец” переорав і знищив одноосібні межі на полях України… — підкреслював той же П. Тичина, виступаючи на відкритті Державного Шевченківського музею у Києві 24 квітня 1949 року. В західній Україні це нищення щойно розпочиналося (в моїй рідній Молодаві — теж). Якщо згодом чи не в кожному районі стало по одному колгоспові імені Шевченка, то в найперші роки непримиренної боротьби з “куркулями” ситуація була дещо інша. Про це переконливо свідчать документи архівних фондосховищ. Публікую. Коментую. Правопис оригіналів зберігаю.
Статистика і факти — вперта річ Отож фонд Р-189, опис 3, одиниця зберігання 69, сторінка 1: на 1 січня 1949 року в селах моєї рідної Дубенщини нараховувалося 10557 дворів, а колгоспів добровільно-примусово організовано 45 (це лише 1605 дворів); відсоток колективізації становив 15,2 %. Нове більшовицьке господарювання на селі помалу набирало обертів. Гортаю пожовклі звіти, озаглавлені російською мовою: “Годовые отчеты колхозов Дубновского района за 1948 год” (ф. Р-189, оп. 3, од. зб. 11). Перепрошую за дещо одноманітну, трохи
Тетяна БІДЗІЛЯ, м. Бережани, Тернопільська обл.
У Бережанах із 8 по 16 березня працюватиме колективна радіостанція UR4BYU станції юних техніків (СЮТ). Позивний сигнал радіостанції — EM200BT. За словами керівника колективної радіостанції Бережан-навіть нуднувату, статистику, але потерпімо, гаразд? Для допитливого читача і для встановлення історичної істини це неабияк потрібно. Неспростовні факти — річ вперта. Сторінка перша: колгосп ім. Шевченка (с. Михайлівка, сільрада Дядьковичі), всього в артілі 24 двори, вони стали колгоспними 1948-го. У них осіб різного віку (не враховуючи членів сім’ї, які поза колгоспом) — 80. Значить, ця кількість, тобто 24 двори, є далеко не абсолютною. Траплялося, що половину родини загітували, а половина — не писала заяв, незважаючи навіть на те, що це начебто благословлялося… самим Тарасом Шевченком. Ось ще одна цифра — поділімо отих 80 обдурених, одурманених, заляканих на 24. Виходить — 3,3 селян із кожного двору. Коли мати на увазі, що пенсіонерів юридично ще не існувало і примусові заяви нерідко подавали, ставлячи хрестики замість підписів, і пристарілі; коли не забувати, що до колгоспів заганяли із 16-річного віку (див. про це далі архівні дані); коли згадаємо, що тогочасні сім’ї не були такими куцими, як тепер, а часом в одному дворі мешкали дві-три родини, — то тих, котрі “знаходилися поза колгоспом”, ще нараховувалося багато. Сторінка 91: колгосп ім.
Шевченка (с. Здовбиця, сільрада Гірники). 40 дворів, усуспільнені 1948 року, — 118 колгоспників. Поділимо знову: 118 на 40. Дорівнює — 2,95 осіб. Ще менше, аніж у попередньому випадку. Інформація для роздумів…
Натомість Шевченка — з’явився Сталін! На сторінках 161—170 йдеться про колгосп ім. Шевченка (с. Молодово-1, сільрада Молодовська). 35 дворів — 111 колгоспників. Працездатних чоловіків (від 16 до 60 років) — 24; жінок (16—55 років) — 27; пристарілих і непрацездатних від 16-ти і старших — 9. Примітка уточнює, що колгосп створений у червні 1948-го, коли люди обсіялися-обсадилися. Напівсиломіць відібрали не тільки землю, реманент, худобу, птицю, а й те, що зеленіло, врожаїлося на рідній, проте вже не своїй, ниві. Як господарювалося “новим” молодавцям? Була 1-ша бригада — 32 рядових “кріпосних”, 2 привілейовані конюхи та 8 їздових. Посівної площі, закріпленої за ланками, 40 га. Садок (яблуні та груші) — 25 соток. Врожайність із кожного гектара: пшениця озима — 8 ц, жито — 9,9 ц, ячмінь — 6,6 ц, овес — 8,4 ц. На культурні потреби витрачено 28 рублів — придбання літератури і передплату газет. Згідно з державним актом, за колгоспом закріплено землі навічно (?!) — 94,7 га, зокрема орної — 89,4 га. Навічно?.. Ні! 15 листопада 1950 року цей колгосп ім. Шевченка припинить існування, а з’явиться “70-річчя Сталіна” (Молодово-1, Молодово-2, Молодово-3). Мине не так багато років, і молодавську комуну ліквідують, об’єднавши з мирогощанським радгоспом. Промайнуть ще кілька десятиліть, і молодавцям знову виділятимуть землю (хоч і не стільки, як хотілося б; хоч і не завше там, де просили). Повернімося до архіву. Головою колгоспу імені Шевченка в Молодові-1 був Степан Матвійович Пахольчук (освіта початкова!), рахівником-бухгалтером — Іван Єфимович Воробйов (освіта взагалі не вказана!)…
Із колгоспів навіть відраховували… Наступного року форсованими темпами організували ще кілька артілей, над конторами яких уповноважені з району й зі східних областей України прибили нашвидкуруч зліплені вивіски, де напівграмотними почерками вивели Кобзареве ім’я. Фонд Р-189, оп. 3, од. зб. 35: звіти колгоспів — уже Дубнівського району — за 1949-й. Сторінка перша: ім. Шевченка (с. Бортниця). Вступило 32
двори — 107 людей. Сторінка 252: ім. Шевченка (с. Крилов). 18 дворів, написали заяви про вступ — 81, а відраховано з колгоспу — 3 двори. Цікаво! Виявляється, траплялося й таке. Чимось не вгодили сталінській владі. Наявного ж населення — 203 чоловіків і жінок. Уже не вперше Тараса Шевченка підступно використали, як ширму, аби відгороджуватися від правди й чинити антишевченківські справи.
“Людей у ярма запрягли…” Під час утворення першого колгоспу на Черкащині, на батьківщині Кобзаря, 1929 року голова ЦВК України Г. І. Петровський прорік із трибуни: — Нехай цей день стане початком перевороту в житті шевченківських селян… Став. Початком перевороту. Як найменували? Ну, звісно! Іменем Тараса Григоровича. Одноголосно. “Всеукраїнський староста” не помилився: справді почався переворот у долях усіх селян України. 1933 рік, коли слова Великого Кобзаря болем озвалися і до мертвих, і до живих, і до ненарожденних земляків: “А голод стогне на селі. // І стогне він, стогне по всій Україні… // Тисячами гинуть // Голоднії люде…”. Скажете: то було колись, за царя? А за Сталіна — гинули мільйони. “І не в однім отім селі, // А скрізь по славній Україні // Людей у ярма запрягли…”. Із Тараса Шевченка більшовики намагалися зробили культ, вони брали його собі в помічники, коли руйнували храми, а хіба Поет просив про це? Із Тарасового Слова намагалися зладнати такого собі меча і щита, борючись з українським буржуазним націоналізмом, — та не вийшло! Неопалима Шевченкова Зоря обернулася проти них самих, “фарисеїв і брехунів”. Як писав Улас Самчук: так було, так є і так буде…
Тридцять років тому я почав активно вивчати, досліджувати, багато в чому відкривати по-новому майже півтисячолітню минувшину рідного села — Молодава Дубенського району на Рівненщині. Позаяк доволі “білою плямою” залишалося й насильницьке започаткування колгоспного руху. Пригадую, як удома мій тато, Іван Федорович, говорив одне, а офіційна пропаганда — твердила-базікала-теревенила інше. Тож вирішив попрацювати в архівах. Але… Оригінали первинних документів були тоді за сімома замками в Рівненському обласному партархіві, куди простим смертним — зась! Використовуючи службове становище (я першої половини вісімдесятих років минулого століття працював штатним кореспондентом дубенської міськрайонки “Червона зірка” і вже був членом Спілки журналістів СРСР), офіційнописьмово звернувся до першого секретаря міськкому компартії М. І. Гонтаря, аби дав мені рекомендаційного листа. Мовляв, готую серію матеріалів даної тематики для газети. Вельми неохоче, після довгих розпитувань, уточнень, він підписав на офіційному бланку необхідну цидулку. Ось таким чином я віднайшов те, що й досі зберігається в домашніх шухлядах. Проте вважаю: такі речі необхідно оприлюднювати, бо тодішній редактор Г. І. Пінчук категорично відмовився все це опублікувати. Чому? Відповідь — нижче…
“А жаль великий на людей, На тих юродивих дітей!” · Шевченкіана 11 · S. 11Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
ської СЮТ, члена громадського комітету з реалізації проекту “200 кроків до Тараса Шевченка” Ігоря Грицишина, їхня організація — єдина серед таких радіостанцій області, задіяна у
Всеукраїнській акції до 200-річчя славного Кобзаря, яка представлятиме Тернопілля й Бережани зокрема в інформаційному просторі. Бережанські радіоаматори планують встановити до 4 тис. радіозв’язків із кореспондентами України та світу, і таким чином донести Шевченкове слово до людей різних країн. Також надрукують і розішлють спеціальні GSL-картки з відповідним текстом на тему Шевченкіани. Серед радіоаматорів Бережанщини, переважно школярів та молоді, задіяних у проекті, є нова радіоаматорська сім’я Мізюків із Лапшина. Уже багато років натхненником радіолюбительської справи є священик о. Василь Мізюк — щирий патріот України, надзвичайно творча, неординарна людина.
Радіоаматори нині мають можливість займатись улюбленою справою й за допомогою цифрових технологій: недавно для потреб СЮТ спонсори (рухівці) передали комп’ютері принтер. Це допоможе радіолюбителям і їхнім наставникам у навчальному процесі, сприятиме успішній участі колективної радіостанції у заходах із нагоди 200-ліття від дня народження нашого видатного Пророка-Кобзаря.
Шевченкіана · “І день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки!” · S. 12Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ня Добра і Зла за творчу свободу та щастя людини, які є стрижневими у творчості Шевченка, поставили його у ряд гуманістів, духовних світочів людства, які дають надію на волю і вказують шлях її здобуття. Шевченко належить до рідкісних прикладів у світовій культурі, який не лише своєю творчістю, а й своїм життям довів можливість духовного зростання гідності Людини до її Ідеалу за будь-яких обставин. Він здійснив життєвий і творчий подвиг — вселив віру нащадків у реальність піднесення людської Мислі, людського Духа над матеріальними прагненнями та життєвими обставинами. А головне — здобуття внутрішньої свободи, позбавлення страху, а отже, рабської сутності людини.
календар”, що його підготувала редакція “Українських календарів”. Чудовий вигляд має найповніша на той час “Біографія Т. Г. Шевченка”, видана в “Науковій думці”, за яку колектив науковців отримав Державну премію. Особливо вражає фоліант “Всенародна шана”, де чудовими ілюстраціями і науковими текстами яскраво показано вселюдську славу нашого поета в період святкувань ювілеїв. Для мене ця книга особливо знаменна, бо серед пам’ятників, споруджених нашому Пророку, є монумент у Вашингтоні, до спорудження якого причетні мої земляки. Так, художню комісію з вибору найкращого проекту очолював один із найславніших митців сучасності — Святослав Гординський, із сусіднього села Гордині, а батько народився в нашому Самборі. Українськими хорами на святі відкриття пам’ятника диригував знаменитий композитор і диригент Антін Рудницький, брат Мілени, Івана та Михайла Рудницьких, який народився в сусідньому селі Лука, звідки родом, до речі, і світової слави академік Омелян Пріцак, і поет та кооператор Остап Луцький, і Богдан Котик, перший демократичний мер Львова, і етнограф Михайло Скорик, батько нашого славного
Але є ще одна заслуга Шевченка перед світовою культурою — він своїм Словом зберіг український народ, об’єднав його в один національний організм, вказав основні екзистенційні імперативи його поступу. І в цьому чи не найбільша сила і заслуга природи генія Шевченка і перед світовою, і перед українською історією. По суті, Шевченко — це особистість, яка змінила історію не лише України, а й Європи, підтвердивши наявність у її центрі вкрай цікавої, самобутньої і перспективної нації, зберігши українську ідентичність силою своєї життєствердної формули: “Я на сторожі коло їх поставлю Слово…”. Сьогоднішні історичні змагання на Майдані Незалежності у Києві (і на безлічі майданів біля пам’ятників Шевченка в містах і містечках України та багатьох країн світу) за європейський вектор України, за свободу і гідність людську й національну, підтверджують віру Шевченка в “оновлену землю” без “ворога супостата”, а лише зі щасливою матір’ю і сином, радісними, вільними людьми. Бо найбільше щастя на землі за Шевченком — це усміхнене обличчя людини! Шевченко для всього людства — це Прометей, який своє переповнене безмежною любов’ю серце віддав Людству для здійснення його мрій про Свободу, Гідність, Добро. Завдяки своєму універсалізму і гуманізму Шевченко став одним із Духовних стовпів людства, що запліднює небо стихією Гармонії, Любові, Братерства. Тож не дивно, що вдячні люди в Україні і поза її межами спорудили Тарасові Шевченку понад 1 000 монументальних скульптурних портретів, а його “Заповіт” перекладено майже 200 мовами світу! Низький уклін цьому визволителю людського Духа і поборникові Правди на Землі у Рік Його 200- ліття!
композитора Мирослава Скорика. Згодом до моєї Шевченкіани увійшли і “Малий Кобзар” і двотомний “Шевченківський словник”, і художня біографія нашого поета на широкому загальноєвропейському тлі, що її створив польський письменник і літературознавець Єжи Єнджеєвич — “Ночі українські, або Родовід генія”. Інколи беру до рук і такі літературознавчі чи довідково-пошукові речі як літературний портрет О. І. Білецького “Т. Г. Шевченко”, монографії І. І. Пільгука “Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури” та “Традиції Т. Г. Шевченка в українській літературі”, розвідку Анатоля Костенка і Есбола Умірбаєва “Оживуть степи…”, путівник “Будинок-музей Т. Г. Шевченка в Києві” чи Канівський Державний музей-заповідник “Могила Т. Г. Шевченка” та інші. З останніх надходжень особливо цінні — “Тарас Шевченко. Кобзар. Художник Василь Лопата, видання ВУТ “Просвіта”, 1993 рік і Зінаїда Тархан-Береза “Святиня, Науково-історичний літопис Тарасової Гори”, К.1998 рік. До славного 200-літнього ювілею. Українські видавництва випустять ювілейні видання. Як було б добре, аби вони опинилися у книжних шафах наших віталень. Милуючи і наше око, і наших нащадків. Милуючи і навчаючи. Слава Шевченкові!
Шевченкіана · “І день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки!” · S. 12Originalseite ↗ Наталя ГУМНИЦЬКА, член НТШ, член “Просвіти”, Львів
“Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велет* нем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим”. Іван Франко
Серед геніальних творчих особистостей у світі важко знайти постать такого масштабу і з такою трагічною долею, як у Тараса Шевченка. Прожив усього 47 років. Із них 24 — у кріпацькій неволі (своєрідна форма рабства), 10 — на засланні. Тільки 13 — на волі! У 24 роки — викуп з неволі, а через 9 років свободи, тобто у 33 роки — заслання на понад 10 років без права писати і малювати. Проте поряд із трагізмом — безмежна радість творчої внутрішньої свободи і гідна подиву продуктивність. Успішне закінчення із золотою медаллю 1845 року Санкт-Петербурзької академії мистецтв, слава молодого перспективного художника і кандидата на навчання в Італії, а найголовніше — сенсаційна поява поетичної збірки “Кобзар” 1840 р., тобто лише за два роки перебування на волі! Дивовижна працездатність, дивовижної сили й енергії Слово! Слово, сповнене любов’ю до усіх поневолених людей світу і, безперечно, своїх закріпачених земляків. Літературна спадщина вражає і жанровим багатством, і обсягом: 238 поетичних творів. Те ж стосується і мистецької спадщини Тараса Шевченка: 835 творів різного жанру іще 270 втрачених художніх праць. Він — блискучий портретист. Серед 150 портретів сучасників — 43 автопортрети. А ще тонкий музикант, володар чудового тенорового голосу. Своє вкрай коротке життя на
Богдан ВИХАНСЬКИЙ
Походжу з простої селянської родини, у якій книжка в пошані нарівні з хлібом. Про мого дідуся Миколу, який помер ще до війни, розповідали, що він не міг ні пообідати, ні повечеряти, якщо перед очима не лежала книжка чи принаймні газета. Сусід-поляк Даніцький, на прізвисько Мунис, прискаливши око (бо “тверди русін”) іронізував: “читає бе-ме- Україна”, тобто майже по складах, лише слово “Україна” випалює за одним махом. Саме отой дідусь, ставши членом-засновником і бібліотекарем читальні “Просвіти” в рідному селі, залишив нам безцінний скарб — Шевченків “Кобзар” 1893 року випуску, видання Товариства імені Шевченка, в якому одне вступне слово професора Омеляна Огоновського має 171 сторінку (!) і він зберігається з 1905 року в нашій хаті як найцінніша реліквія. Тому ось уже майже сім десятиліть свого життя іду з Шевченком, подивляю його велич, лелію його Слово. На зорі Незалежності (у травні 1992) помер мій батько, ровесник віку, хлібороб до 1945 року, а опісля, після курсів у Києві, службовець системи заготівель та державного страхування до 77- річного віку. Продовжуючи справу батька, працював у читальні з 1928 року, спершу бібліотекарем, згодом місто-головою, а відтак до
До стовпів людського ду3 ха належить постать Тараса Шевченка, 2003-літній Юві3 лей якого 2014 року за рі3 шенням ЮНЕСКО буде від3 значати світова громад3 ськість. Та чи достатньо відо3 ме це ім’я світовій спільноті, чи ознайомлена вона з його багатогранною творчістю? Питання риторичне. Причина — століття бездержавності України, наслідки якої від3 чутні й у третьому тисячоліт3 ті: на 233му році незалеж3 ності України багато хто й досі вважає її частиною Ро3 сійської Федерації.
свободі Шевченко присвячує і науковим дослідженням у галузі археографії, археології, етнографії, фольклористики, поліграфії (гравюри), а також громадській (ідейний натхненник Кирило-- Мефодіївського братства) та освітній роботі. Автор і видавець “Букваря” українською мовою, а також задуму серії підручників з історії, географії, математики. Але тяжка хвороба і смерть, на превеликий жаль, не дозволили Шевченкові здійснити цей масштабний освітянський проект. Безперечно, геній Шевченка позначився на всій його творчій спадщині. Учені й досі дискутують щодо першості у цій спадщині генія-художника чи генія-поета. Проте силою свого лаконічного і ємкого Слова Шевченко зайняв чільне місце не лише серед титанів Духа своєї епохи, а й своїх попередників і наступників. Дивовижна сила його поетичного слова закодована в божественній любові до людини, до її свободи, гідності, духовної краси і гармонії, національних традицій. Саме вічні проблеми змаган-
Шевченкіана · “І день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки!” · S. 12Originalseite ↗ 1937 року і очільником читальні. Маючи небуденну пам’ять, займаючись самоосвітою всеньке життя, став високоосвіченою людиною, зібрав солідну книгозбірню і прищепив нам усім не тільки любов до книжки, а й до Шевченка та України. На жаль, усю довоєнну частину його бібліотеки мама спалила в сталінські часи. Була вона у скрині в стодолі, бо були в ній речі, які вважалися ворожими, націоналістичними. Коли ж колгосп намірився розібрати стодолу, мама в страху, що викриється схованка, в плахті поносила книжки в хату і вкинула в піч, яку якраз напалювала на хліб. Я того жахіття не побачив, але мій біль за втраченим не стих і сьогодні. Найціннішою річчю для мене став тритомник Тараса Шевченка, виданий Державним видавництвом художньої літератури 1949 року (як передрук із ювілейного п’ятитомного видання на честь 125-річчя з дня народження 1939 року). Саме його мені подарував батько на честь закінчення початкової школи. Зроблений добротно, із суперобкладинкою, він і сьогодні як новий. Чимало постаралася й школа: учням за добрі успіхи і за активну участь у художній самодіяльності дарували гарну книжку. Так у мене з’явилися однотомний “Кобзар”,
“Повести” Шевченка тощо. Мої студентські роки і перші роки вчителювання припали на часи хрущовської відлиги, тож моя Шевченкіана стала швидко поповнюватись: особливо цінною вважаю “Біографію” Т. Г. Шевченка видавництва Академії Наук УРСР 1958 року, не менш дорогий для мене зелененький “Кобзар”, виданий Держлітвидавом УРСР 1961 року (майже кишенькове видання), яке я брав із собою на військову службу, а також двотомний “Кобзар” видавництва “Дніпро”. Величезну кількість творів Шевченка і про Шевченка було видано у ювілейні роки: 1961 року — на честь 100-річчя з дня смерті поета, та 1964-го, коли за рішенням ЮНЕСКО світ урочисто відзначав 150-річчя з дня народження нашого генія. Добру справу зробило тоді видавництво Львівського університету імені І. Франка, випустивши серію книжечок-метеликів мікронакладом у 2000 примірників, з них у мене зберігаються “Слово про Шевченка”, “І мене в сім’ї великій” та інші. Зберігаю ювілейну газету “Літературна Україна” від 9 березня 1964 року, де про Шевченка мовлять слово Павло Тичина, Максим Рильський та інші тодішні наші класики, а також ювілейний “Шевченківський
Шевченкіана · “Благослови мене, друже, Славою святою”. · S. 13Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ілософію та глибину Шевченкової думки не просто осягнути, не орієнтуючись у біблійних текстах. Але Дмитро Степовик знавець не лише Книги книг. Ще зі шкільної, а потім і студентської лави він ознайомився з “невідфільтрованими” Шевченковими текстами, які не публікувалися в совєтські часи і для переважної більшості навіть університетської молоді були недоступні. Особливо прискіпливо й уважно студіював його листування і щоденники, ці найінтимніші, найвідвертіші свідчення людської душі. Прочитав і перед ним, як розповідав сам автор, постав зовсім інший, новий Шевченко. Таким він побачив його тоді, коли чверть віку тому в Канаді познайомився зі скульптором Леонідом Молодожанином, який по всіх континентах (від Америки до Європи) різьбив молодого, одухотворено-натхненного Шевченка. Перед ним в уяві постав енергійний, життєрадісний поет і художник, а не насуплено-суворий, яким його звикла бачити переважна більшість українців. До речі, Степовик в одній зі своїх публікацій ще до написання цієї книжки розповів, як творився пам’ятник Тарасові Шевченку в Києві. Виявляється, до скульптури (автор М. Г. Манізер), що височіє в парку перед червоним корпусом Київського університету, 1938 р. доклав рук сам Лазар Мойсейович Каганович. Він обматюкав і відкинув попередній авторський проект (який, фактично, був “скопійований” із проекту пам’ятника Михайла Гаврилка) і зажадав, щоб в образі Шевченка було показано людину, що втратила всяку надію, з повністю розбитими мріями, яка всім своїм виглядом — опущена голова, насуплені брови, закручені за спину руки — говорила: все вже втрачено, треба змиритися… Це те, що сьогодні Москва з її імпер-шовіністичною пропагандою намагається зробити з українським народом. Але, слава Богу, згаданий пам’ятник стоїть і крім місця традиційного вшанування Кобзаря він став об’єднувальним символом усіх тих, хто знає і свято шанує некастроване кагановичами слово Тараса. До написання “Наслідуючи Христа” Дмитро Степовик мав дві спонуки. По-перше, неодноразово, не просто з метою аналізу, перечитуючи його твори, епістолярій, щоденник, він побачив Шевченка не тільки як геніального митця, а як глибоковіруючу, людяну, люблячу, охоплену стражданням людину; у хвилини сумнівів і душевної боротьби повсякчас звертання до Всевишнього: “Боже, поможи!”. А ще, як зазначає автор: “Він мав істинно Божий дар: вроджене чуття й уміння відрізнити справжню віру від показухи”, яке мав із дитинства. Перед автором постали й оті молитовно — який символ! — складені руки у Шевченка, які колись довелося побачити на знаменитій гравюрі відомого німецького гравера й художника Альбрехта Дюрера. По-друге, незгасаючі, а чим далі все підживлювані озлоблення, ненависть, густо пе-
Фото Євгена Букета
Насамперед змінили колір фасаду споруди, який після перефарбування зі світлобірюзового став сірим. Перенесли і парадний вхід, тепер він буде з боку внутрішнього дворика. Будівельники-реставратори відремонтували балкони, підлатали дах, встановили нові світильники, провели гідроізоля-
Шевченкіана · “Благослови мене, друже, Славою святою”. · S. 13Originalseite ↗ Професор Дмитро Степовик відомий у наукових академічних колах України, Європи й Америки як один із найкомпетентніших знавців і дос3 лідників давнього українського образотворчого мистецтва, зокрема гравюри та ікони. Він автор понад сорока книг і ґрунтовних монографій на цю тему. У коло його наукових інтересів і досліджень як мистецтвознавця, фі3 лософа, богослова органічно входить і священне християнське мис3 тецтво. Зокрема Д. В. Степовик усе своє життя цікавиться місцем і зна3 ченням християнсько-релігійної тематики у творчості Тараса Шевчен3 ка. Незважаючи на те, що вітчизняне й світове шевченкознавство нара3 ховує сотні книг і десятки тисяч наукових публікацій, зазначена тема навіть сьогодні мало вивчена. Зате україноненависники вже понад пів3 тора століття не вгамовуються, намагаючись будь-що спотворити, оббрехати життя і творчість Шевченка. Тож нова книжка автора, яка на3 писана до 2003ліття Кобзаря “Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Та3 рас Шевченко”, — гідна відповідь насамперед тим, хто внаслідок клі3 нічної імпер-шовіністичної параної чи іудиного комплексу намагається дискредитувати генія української нації.
ресипані брехнею, жахливі випади проти Шевченка не лише окремих літературних критиків (напр., Віссаріона Бєлінського), а й російської церкви, яка, здавалося б, мусила бути толерантною. Такий собі російський піп Іоанн Чернавін ще на початку ХХ ст. написав один із найпаскудніших памфлетів-пасквілів “Тарас Шевченко и его религиозно-политические идеалы”. Власне, це найголовніше, що спонукало Дмитра Власовича відкласти всі свої наукові й викладацькі справи й засісти за роботу над цією книжкою. Не можна не процитувати уривок, просякнутий неймовірним цинізмом і ненавистю російського попівства до українського генія, який був і навіки залишатиметься сконцентрованим уособленням української національної ідеї: “Вот кому на руку разрушительная работа мазепинцев, — пише російський піп Чернавін, — батьком которых является Тарас Шевченко. Недаром имя его стало штандартом изменников, оно треплется на древке разбойничьего знамени — бандиты, с погромом идущие на отечество. Иуда, продавший своего Христа австрийским легионам и римскому престолу. Каин, оттачивающий нож на брата, они укрываются за именем Шевченка как за бруствером. Они вырезали на своих щитах его стихотворные призывы и проклятия. Они вот уже не одно десятилетие с его идейной помощью подкапывают корни огромного российского дуба. Мы останавливаемся с изумлением перед фигурой человека, обагрившего свою мысль братской кровью родного народа, опорочившего свою душу бессмертным угождением вкусам неверующих и прелюбодеев. Шевченко не наш. Он ангел, павший с неба. Он — марево пустыни, влекущей обманчивой картиной прекрасной земли. Он — отец изменников, вдохновитель предателей, соблазнитель колеблющихся умов. Он нам не нужен”.
ційні роботи (найсерйозніша багаторічна проблема для музейних паперових експонатів, зокрема гравюр — грибок). Але це не найголовніше, що змінило обличчя одного з провідних центрів експонування і дослідження життя і творчості українського генія. Головним елементом комплексу, який
Ось так представник Російської православної церкви, священик, який за нібито духовним покликанням мав би проповідувати любов і прощення до ближнього, кипить-палає диявольським (це слово в перекладі з грецької — сію розбрат, зводжу наклеп) гнівом і ненавистю до Шевченка. Своєю щойно виданою працею Дмитро Степовик дав розлогу, скрупульозно аргументовану гідну відповідь усім шевченко-, а відтак і україноненависникам. У самій назві книжки “Наслідуючи Христа: Віруючий в Бога Тарас Шевченко” жодним чином (хоч один із рецензентів мало не назвав це святотатством) нічого не перебільшено. Вже неодноразово писали про те, що прості українці боготворили Поета. Із цього приводу записано чимало легенд і переказів, що засвідчують роль і місце Шевченка в духовному житті й формуванні світогляду українців. Але є ще один факт, про який, напевно, не знав рецензент. Річ у тім, що, перебуваючи під царською забороною писати і малювати, Шевченко всі роки на засланні мав при собі лише дві книги, які читав-перечитував мало не щодня — Біблію і “Наслідуючи Христа” середньовічного латинського богослова Томи Кемпійського, яку йому надіслала княгиня Варвара Рєпніна. Але навіть не відаючи про це, а знаючи навіть поверхово життя і творчість нашого Пророка, можна з певністю сказати, що він справді наслідував приклад Христа. Сам автор, порівнюючи, як мучили фарисеї, садукеї Ісуса Христа і провівши аналогію зі знущаннями російської сатрапії і їхньої церкви над Шевченком, без сумніву дав книжці саме таку назву. Про масштабність самої роботи красномовно свідчать заголовки глав книжки: “Віра Шевченка: деякі контрверсії”; “Свідчення
А. Дем’янчук. “Тарас малює воскреслого Ісуса Христа”. Сепія. 2013
Шевченкової віри в Бога”; “Шевченко і московське православ’я”; “Прослава в Бога у Шевченковім “Кобзарі”; “Блаженний чоловік”; “Молитви з неволі”; “Пресвітлий рай”; “Святі пророки”; “Милостивий батько — і блудний син”. У них дано детальний аналіз тої частини мистецької й поетичної творчості Тараса Шевченка, яка безпосередньо стосується християнського світогляду поета. І до кожного прикладу — цитата зі Святого Письма. У своїй монографії Дмитро Степовик не обмежується власними дослідженнями. У книжці представлено кілька розвідок низки шевченкознавців, які неспростовно засвідчують глибоко християнську віру Тараса Шевченка. Зокрема Миколи Гнатишака, Василя Завітневича, митрополита Іларіона (Огієнка), Богдана Лепкого, Богдана Стебельського, о. Михайла Шевченківа та ін. Книжка багата на ілюстрації, яких тут близько півтори сотні: численні сепії львів’янина А. Дем’янчука, рисунки, акварелі, сепії і гравюри Т. Шевченка, В. Касіяна, акрилик В. Слєпченка. Тож професор Дмитро Власович Степовик видав справді, як зазначається зокрема в анотації, “новаторську й надзвичайно цікаву книгу про людину, яка давно стала символом України”. І яка каменя на камені не залишає від численної критики далекими від правди і неупередженого погляду християнської сутності життя і творчості Тараса Шевченка.
Матеріали підготував Микола ЦИМБАЛЮК
Шевченкіана · “Благослови мене, друже, Славою святою”. · S. 13Originalseite ↗ У київському музеї Тараса Шевченка на бульварі його імені закінчуються ре3 монтно-реставраційні роботи. 9 березня, у день 2003ліття Кобзаря він гостинно відкриє свої двері для відвідувачів, яких чекає чимало несподіванок.
донедавна складався з двох споруд — власне виставкового й адміністративного корпусів став просторий внутрішній дворик зі скляним високим дахом — атріум. Тут планують розміщати змінні виставки. Атріум має ще й підвальне приміщення, де розташовуватиметься великий конференц-зал, туалети й підсобно-технічні приміщення. У всіх виставкових залах тепер функціонуватиме нова сучасна система регулювання температурного режиму, що надзвичайно важливо для зберігання виставлених безцінних експонатів. Усе це, вкупі з ремонтно-реставраційними роботами, “потягнуло” на 50 млн грн, з яких лише третину виділили з бюджету. Щодо самих експозицій, з приводу яких культурно-мистецька громадськість зламала стільки списів у полеміці з генеральним директором музею Дмитром Стусом, то вони, в принципі, залишаються незмінними. Хіба що створена нова — “Шевченко — божественне покликання”. Вона розміститься у чотирьох залах, де будуть представлені оригінальні Шевченкові живописні полотна, його акварелі, графіка. Але, як вважають музеєзнавці, такі роботи, що мають величезну національну цінність, не повинні експонуватися тривалий час і їх треба буде замінювати на копії. Але в перші дні святкування ювілею Тараса Шевченка відвідувачі все-таки матимуть змогу милуватися його неповторними оригінальними роботами, що засвідчують великий талант Шевченка не лише як першого в Російській імперії “академіка гравюри”. Із приводу і самих реставраційних робіт, і виставково-експозиційного плану оновленого музею в громадськості було доволі багато критичних думок і несприйняття нововведень. На моє запитання гендиректорові, чи задоволений він сам з усього зробленого за цей час у музеї, він відповів: — Виходячи з того обсягу фінансування і тих обставин, у яких тривали роботи в музеї, можна сказати, що так. Чи так оцінять і сприймуть відвідувачі і фахівці нове обличчя Шевченкових пенатів буде відомо уже 9 березня. Бо найголовнішим критерієм був і залишатиметься не колір фасаду чи інтер’єру виставкових залів, а той невловимий дух, який мусів би бути там присутній. Чекаємо відгуків усіх небайдужих.
Шевченкіана · “Трудящим людям, Всеблагий, На їх окраденій землі Свою ти силу ниспошли”. · S. 14Originalseite ↗ Феофан Гаврилович Лебединцев (1828—1888) родом з села Зелена Діброва, що розташоване неподалік від рідних шевченкових місць. Сюди вийшла заміж сестра Шевченка Катерина і стала навіть сусідкою Лебединцевих. Осиротілий Тарас бував у сестри і дитиною, і підлітком, коли наймитував у кирилівського священика Григорія Кошиця. Ф. Лебединцев відомий як історик, педагог, журналіст, громадський діяч, член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. Заснував у Києві і редагував журнал “Руководство для сельских пастырей” (1860—1863), став першим видавцем і редактором журналу “Киевская старина”, в якому опублікували багато матеріалів із дослідження і пошанування життя і спадщини Тараса Шевченка. Ф. Лебединцев і його старший брат Петро, теж історик, — автори спогадів про поета. Тарас Шевченко постійно цікавився знаменитим українським ярмарковим дійством, оспіваним Квіткою-Основ’яненком і Гоголем, і добре його знав. Ще підлітком, перебуваючи у Кошиця, бувало, возив на продаж яблука та сливи з попового саду, бував на ярмарках у Богуславі, Ромнах і Шполі. Відомий факт: у липні 1845 року він разом із Л. Свічкою побував у Ромнах е раз буває, що як прийде неділенька святая, а часом і празник, то будлі декого побачиш у церкві: кидають усе, і службу Божу, та поспіхом в ярмарок те йде, те йде. А ті ярмарки на нашу годину лиху найбільш припадають як не в празник, то в неділю. Чи то ж справді що кожного разу потрібно вам до міста? Чи то раз у раз самому треба буть у місті, щоб купить що або продать? Чи тільки жі гріха тому, хто до ярмарків вчащає, що одправу святую втеряє? Чи, може, інший і там добра не придбає, додому вернеться — і тут добра не знайде? Всяково буває. Ходім же та подивимось, як-то люди в ярмарок збираються, як там себе повожають і додому вертаються? Чи все то по-Божому в їх робиться?.. Ні, всяково буває. Вечоріє у суботу, потомились люди на роботі й сонечко вже навзаході. От бовкнули до вечерні в дзвін; сполохнулись люди на нивах, розігнулись, стали на церкву, здихнули до Бога, тричі перехрестились та й знов хто за косу, хто за серп, — ручки дійти, снопа дов’язати. Благослови їх, Боже, то добрії люди, вони Бога в серці мають. Ще годин скільки і знялись усі, як водою змило, — в село пішли. Передзвонили до вечерні… а в церкві нікого немає: тільки так бабок із п’ять, що під дзвіницею сиділи, в бабинці стоять та Богу моляться за діточок, за внуків. Де ж діти, де внуки?.. На полі, під селом, у селі, повз церкву ідуть, перехрестяться і церкву минають. Іде одправа: дітки ягняток заганяють, жінки страву готують, а чоловіки вози справляють — в ярмарок їхать. Може, й справді ніколи до церкви, а ще ж і ярмарку нема! Стемніло скрізь: декотрі й спать полягали, Богу помолившись. Пійдіть тепер по селу: чона Іллінському ярмарку, який якраз і назвав “знаменитим торжищем”, а в лютому наступного року разом з О. Чужбинським був на ярмарку в Лубнах. Такий же епізод згадує й А. Козачковський: “У червні 1859 року, вранці, у двір, де я жив, в’їхав поштовий візок. Той, хто сидів у ньому, здався мені схожим на Шевченка. Я не помилився; мовчки ми привіталися, мовчки він привітав мою сім’ю, мовчки кілька разів, помітно хвилюючись, пройшов по кімнаті, потім глянув у вікно на ярмаркову метушню і висловив бажання подивитися ярмарок; ми пішли”. Було це в Переяславі. Напевно, “казання” Ф. Лебединцева про ярмарки привернуло увагу Шевченка не лише чистотою мови і виразністю етнографічного малюнка, а й передусім палким співчуттям до народу. Це співчуття ще раз яскраво проявилося у вже згадуваному листі Лебединцева до Шевченка, де маємо немовби вставну новелку про станового та нещасну сільську жінку. Цій новелці передують такі слова: “Був я ще раз в Україні. Ненько рідная! Нехай тебе Господь милує! Сонце палило вдень, і місяць вночі!.. Надивився доволі на панів, попів і людей. Пани останню кров висисають, попи, звичайно, службу правлять, часом люльки курять, в карти грають та ще добре випивають, а народ бідний терпить, терпить та сльози нищечком витирає”. Мені не вдалося встановити, чи передруковувалося це казання, коли й де, після першої появи в “Основі”. Гадаю, сьогоднішнім що хтось його ошукав, другому нічого не сниться, мабуть, не мислив він нічого лихого, бо то вже сказано, що вдень кому на умі верзлось, то й уві сні ввижається. Минула ніч, світать вже стало; стрепенулись люди: інше перехрестилось, друге помолилось, інше ж так чимдуж біжить до міста. Та не поможе Бог тому, хто об Йому не згадає. Ідуть і йдуть із ближніх і дальніх сіл — хто звечора знявся, хто вранці прокинувсь; а по селах утреню правлять — нема нікого в церкві. От посходились, поз’їздились у місто, місця займають, ставлять вози, розв’язують, розставляють, що хто приніс або привіз. Господи, скільки тут крику, скільки тут сварки! Нехай би то перекупки: ті не знають за що заведуться, а то ж люди, здається, поважні, та й ті сваряться: не на тому, каже, місці став та не так воза поставив або колесом зачепив. Чи єсть тут за що змагатися чи лихословить? Оттак неділю святую стрічають! Не буде добра тому, хто диявола так рано згадав. От стали дзвонить і на дев’яту пісню, може, люди схаменуться. Й справді, декотрі перехрестились, а другим не до того: що дальш, то більш народу прибуває, — ходять, обглядають, прицінюються, торгують: ті дорого правлять, другі неначе не чують, товаром кепкують та докоряють один другого словами лихими. Чи ж то християне, що Божого дня не шанують? Чи мають вони Бога в серці? А чи давно жиди справляли шабас, та ні один не вигляне в місто, лавки позапирані, моляться Богу дома чи в школі. А як прийшла неділя, то тут-то саме й жиди торгують. Як кажуть, то й правда, що без жида й ярмарку не буде. Нічого робити: ходім подивимось, як то християне в свято торгують, що продають і як купують.
Анатолій Подолинний читачам цікаво буде ознайомитися з ним. До цього друку текст підготовлений згідно з сучасним українським правописом.
Анатолій ПОДОЛИННИЙ, кандидат філологічних наук, Вінниця
У серпні 1859 року, під час останніх відвідин України, Тарас Шевченко позна3 йомився зі своїм земляком Феофаном Лебединцевим. Сталося це в Києві. Зго3 дом, згадуючи цю подію, Ф. Лебединцев писав: “Тарас Григорович прийшов до мене /…/ Майже одразу він заговорив про задумане тоді в Петербурзі видання “Основи”, її завдання і мету, про сили, засоби і таке інше /…/, заохочував мене до участі в ньому, просив назвати інших, що забажають працювати на цьому по3 лі діяльності”. Ф. Лебединцев після деякого вагання прочитав йому свій “неве3 личкий твір” про ярмарки, написаний у жанрі казання, тобто церковної пропові3 ді. Поетові сподобалось почуте, і він забрав його для задуманої “Основи”. Ф. Лебединцев згадував далі, що Т. Шевченко вже в Петербурзі читав той рукопис знайомим, “захоплювався чистотою мови, її ритмом, речитативом, як казав він мені сам і як писали мені інші. Він не міг надивуватись, як зберіг я, пройшовши школу, таку чисту народну мову…”. Наприкінці жовтня цього ж року Ф. Лебединцев звернувся з листом до поета, запитуючи, між іншим, про долю свого казання, та воно з’явилося в “Основі” лише після смерті Шевченка, в шостому числі журналу за 1861 рік, і без імені автора, як він того й хотів.
Шевченкіана · “Трудящим людям, Всеблагий, На їх окраденій землі Свою ти силу ниспошли”. · S. 14Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
го-то світиться по деяких хатах, чого люди гомонять? То в ярмарок збираються. Там батько з сином, мати з зятем, або чоловік з жінкою радяться, що б то купить, як би то продать. Нема тут слова лихого, розмовляють вони любесенько, тільки часом здихне котре легенько та промовить тихенько: “Як Бог поможе достаться завтра… на Бога надія… коли б то дав Господь”. І згадаєш тут, яку то заповідь дав на сей случай Святий Апостол Іаков: “Аще Господь восхощет і живі будем, сотворим сіє чи оно”, — так, каже, треба казати, як думаєш що зробити. Та небагато на світі людей побожних: там діти змагаються за батьківське добро, одно продать хоче, друге зоставить, і лаються навмир вночі проти неділі і мертвих з гробу викидають; там жінка вередує, очіпка, хустки бажає; ось чоловік жінку б’є, гроші видирає, що до церкви поминилась на молебінь однести; йому, бач, хочеться пропить криваву копійку: зовсім до ярмарку не треба. Там в безверхій хаті лиху долю кленуть, що ніде грошей достати і нічого продати, а тут багаті виїжджають з двору з рибою та з сіллю, а в іншого мішків повен віз: ті Бога гнівлять, ці про Його ласку не згадають. От іще в одній хаті огонь погасає, вдова убогая сидить на лавці, на діточок поглядає, сльозами вмивається, що хліба й солі немає і нічим зодягнуться, і не знає, куди б повернутись в такій лихій недолі: багаті гордують, а вбогий — що поможе? Нехай же її Бог навчить, нехай утішить Божа Мати! Остання душа в селі не спить: то мати сина спиняє, щоб не йшов за дурницею у місто та попросивсь би сусідів дещо в ярмарку скупить: “Чи то ж не гріх, — вона каже, — що так зневажаєш ти неділю святую? Служба Божа по всьому світу йтиме, а ти будеш лазить між возами та слухать даремні слова та сварку, та лайку. Встав би раненько, пішов би до церкви, Богу помолився б, бач, я слаба та й батька на світі немає”. Не слухає син, стару неньку зневажає, недобре щось бурмоче, мабуть, він ласки від Бога і щастя не хоче. Ходім від його — за село, у поле, може, ще декого побачим. Світить місяць над землею, по дорозі вози скриплять, народ гомонить, хто їде, хто йде, а деякі стали спочивать. От чумаки в балці на ніч ставши, повечеряли та Богу щиро моляться; геть од шляху сліпці в траві сидять: хто молитовку шепче, той “Лазаря” на лірі ніби твердить; і сі, бач, у ярмарок поспішають — хліба прохати. Поможи їм, Боже! — то душі приязні, не бачать вони нікого, ні з кого не сміються, лихої долі не кленуть, за людей Бога все просять і Богу навчають молитися. Далеко у полі щось маячить: то убогая вдова манівцем шкандибає, останнього півника у ярмарок несе, щоб солі дрібочків скільки купити. Втомилася небога, впала на межу, кулак під голову підклала, сльозою на ніч умилась і стала ніби дрімать. Коло неї під копою старчик Божий спочиває, помолившись Господеві за онуків недобрих, що на старість з хати виганяють. Заснув і той, заснули всі в селі, і в полі, і в місті. Бідному сниться, що він багатим став, багатому, що гроші втеряв, худобу покрали; іншому сниться,
Зійшло вже сонечко і люд Божий пригріло, освітило: не пригріло тільки душі скупого та не освітило чоловіка лукавого, що мислить все когось обшахрать. От багаті на возах сидять, сіль продають, повиїздили з своєю мірою та вагою, обмірюють, обвішують та дорого правлять. Багатому все здається мало. А видурить у кого копійку лишню, чи тож не все одно, що з кишені в його вкрасти? Так ні, не вважають вони на Бога, тільки на своє багатство. Прийшла жінка мізерна солі купувати, та так багатого прохає, щоб шажок спустив та хоть дрібок прикинув: “Згляньтесь, — каже, — дядечку, на мене убогу: дітки маленькі, грошей немає. Нехай вам Бог заплатить!” Одвернувся, ніби не чує та спершу про себе каже: “Бог заплатить!”, а потім до неї: “Вибачай, небого, нехай тобі Бог поможе…”. Чи можна ж так казати, чи можна Бога цуратися? Замовчала сердешна, не лається, не кляне й не просить, скривилась трошки, завинула в хустиночку, що купила, тай пішла вздовж базару. Осталось в неї шажків зо два, так одного старцеві оддала, а другого до церкви занесла. Отут прийшло мені на пам’ять, як-то Христос-Спаситель, як ще жив на землі, стояв раз коло храму Ієрусалимського і дивився, як люди гроші кидали до карнавки церковної. Люди заможні клали багато, одна ж удовиця тільки дві лепти вкинула, а Христос уздрів та й каже: “Ся найбільш усіх кинула, бо що мала, все Богові оддала”. Так небагато таких людей знайдемо і в ярмарку, хоч скільки там народу. От ще десь двоє убогих змагаються за ціну: один овечку продає, щоб подушне оплатить, другий купує для діточок маленьких. Лихо змагається; тільки ж, чую, один каже: “Спусти, дядьку, нехай тобі Бог з вищого неба припошле”.
Шевченкіана · “Мені ж, мій Боже, на землі Подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай!” · S. 15Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ніби мертві на возах: той гроші згубив, того смага пече, — він пити просить і крізь сон жінку та дітей лає, що ніби води йому не дають; той горшки потовк, вікна побив; у того скотина з дороги збилась, віз поламався. Декотрі прохмелились трохи та й знов коло шинків поставали — останні гроші пропивать. Засиділись хазяї над горілкою та над пустою мовою; другі вилічують гроші, співають, танцюють, а скотинка бідна стоїть голодна, питки хоче; нікому доглянуть, а вона, бач, не скривиться, не заплаче й слова не промовить. Лишко тяжке, та не одним людям, і скотині за ними! Коли б же то на тому й кінець, що в ярмарку та по шляхах виробляють, а то додому вернуться, — ще гірше часом буває: інший жінку лає або й б’є Бог зна за віщо, може, за те, що обідать зоставила; порозганяє, поперелякує дітей, що так довго тата виглядали, на тин спинались, гостинчика чекали. А прокинеться вночі або вранці встане, — заспаний, закудланий, голова як не розвалиться, очі червоні, тільки не повилазять, і стидно, і труситься, і місця не знайде, де б то присісти, куди б повернуться, і добре, дуже добре, як не потягне знов до шинку. Отакі-то ярмарки ваші! Отак-то ви шануєте неділеньку святую! І од людей сміх, і Господь карає, і самим невірно! Але ж то дивно, що самі люди лихо роблять, а на біса звертають: біс, кажуть, повидумував ярмарки та постановив по неділях та по празниках. Ні, не біс, а грішні люди, бо за роботою гіркою справді ніколи нам в будень ярмаркувати. Та не було б з того лиха великого, якби то кожне з вас тогді тільки йшло в ярмарок, як уже доконечне треба і нікого попрохати, щоб купив дещо або продав; не було б з того лиха, якби то кожне Бога в серці мало та не обманювало, губою не клепало і купувало б і продавало по щирій правді; якби поторгувавши, котрим ближче, йшли скоріше в село до служби Божої, а хто здалека, щоб у місті до церкви пішов; не було б, кажу, з того лиха, якби по шинках не тягались та не впивались. Самі ж ви кажете, що ніколи та горілка до добра не доведе. Покайтеся ж як добрії люди і не робіть того ніколи. Тогді і Бог вас не оставить, і Мати Божа помилує, і всі святі на все добре до помочі вам стануть. Амінь.1
_____________________
1 Оцю бесіду з селянами привіз нам з Київщини наш славний Кобзар-народолюбець, дуже її нахваляючи. Він розумів її образцем учительної розмови з нашим щирим людом. Для того, щоб народ послухав нашої науки, треба говорити з ним уміючи, треба промовить до його поетичного, чулого серця. Сочинитель цеї бесіди ясно зрозумів свою задачу, і ми не знаємо нікого другого, хто б учив народ так гарно, так просто і образно понашому. Високоповажний сочинитель не підписав свого ймення, тим і ми тут не підписуємо, а раді б усім його оповісти. Жадаємо серцем, щоб він вибрав ще інші речі, з ширшою основою, для своєї народної казанні.
Шевченкіана · “Мені ж, мій Боже, на землі Подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай!” · S. 15Originalseite ↗ Замовк сердега, голову схилив. Тихенько примовляє: “І то правда. Нехай же мені Господь заплатить, коли в тебе нічим”. Там далі пашню усяку продають; в іншого мішечки маленькі, неповні, а дорого править і божиться, що по два четверики влазить; в другого тільки зверху чисте зерно, а всередині з половою намішане; у того борошно зовсім чорне, бо з кукілем та всякою нечистю мололось, а він присягається, що на млині спалило або в копах змочило; той кавуни часом продає зелені та так завіряє, що дуже спілі. Там у тиковці тільки зверху олія, насподі ж вода; тут масло коров’яче ніби продає в горщечку, а всередині овече або самий смалець, та ще й поганий. І, Господи, скільки тут брехні, обману, а божаться, присягають: “Бодай, — каже, — мені добра не було, бодай я додому не дійшов! Дай мені, Боже, так по правді вік ізжить і дітей розпорядить, як я по правді кажу”. А на торговиці, де коней та волів продають, скільки там мошенства, неправди! У волів часом зубів нема — каже: “На бразі зимовані”; коняка зовсім падає, — нагайкою вдарить: вибрикує бідна; коли стара, то каже, що тільки сім років, а як підорвана, то в далекій дорозі була. І Бога не бояться, і людей не стидяться. Поторгували доволі, ошахрали, кого й як можна було, продали, що мали, купили, що кому треба, та й стали розходиться. Куди ж? Може, до церкви? Там служба Божа пізненько правиться. Так ні, хутчій до шинку, щоб наїстись та напиться. Воно й то б нічого: підживитись трошки та, подякувавши Богу, додому скоріше; коли ж міри не знають — не п’ють, а впиваються, неначе справді то добре діло. І чого вже в тих шинках не буває: подуріють люди розумні, співають, кричать, лихословлять, докоряють один другого, згадують живих і померших, згадують усе, що коли робилось, чого б і не треба згадувать; інші лаються в душу і в віру, а часом і б’ються, та ще як — коліньми в груди та в живіт! Господи, чи-то ж люди? Ні, так зовсім як звірі, раді б, здається, один другого з’їсти або вбить, поки то люди розборонять. Встануть розхристані; на людей стидно глянуть, а вони знов лаються та ще й нахваляються. А за віщо? За пустії речі. І нічого б того не було, коли б не впивались. Інші ж плачуть дурнички або обнімаються та цілуються, хто справді а хто з п’яних очей: один другого не бачить, слина котиться з рота, аж гидко збоку дивиться. Що ж далі? Де-де хто тверезий виходить, додому йде чи їде, той під лаву звалився, той на стіл сперся та хропе і часом жахається і враг його знає що блеє; той у двері не попаде, об одвірок лобом б’ється; інший під хатою жидівською валяється, пси й свині навіть обходять, і щастя велике, як хто до воза добереться, на віз злізе, на скотину гукне: пішла німа скотина… Вона не промовить, не осудить, так люди осудять. Господь покарає й на сім світі й на тім. Порозходились, пороз’їздились усі, геть по шляхах розтягнулись. Спотикаються піші, лежать
Анатолій ПОДОЛИННИЙ, кандидат філологічних наук, член НСПУ, м. Вінниця
Прикладом такого відкриття, хай невеликого, може слугувати відтворення життєвого шляху автора листа до Тараса Шевченка Михайла Казимировича Гладиша. Досі про нього було відомо дуже мало. І в “Шевченківському словнику” 1976 року, і в окремих виданнях листів до Тараса Шевченка, і в першому томі “Шевченківської енциклопедії”, що виходить зараз, у низці інших публікацій йому присвячено лише кілька рядків: родом він із містечка Зінькова, тепер Віньковецького району Хмельницької області, мав “Кобзаря”, яким захоплювався, написав Т. Шевченкові два листи, з яких зберігся один. А проте вже минуло кілька років, як краєзнавець із Хмельниччини І. В. Рибак видав історію цього містечка під назвою “Зіньків від найдавніших часів до сьогодення” (друге, доповнене видання; Кам’янець-Подільський, 2010 рік), де серед інших відомих земляків ширше розповів і про М. К. Гладиша. Процитуємо листа М. К. Гладиша до Тараса Шевченка: “Високопочитаємий Тарасе! Вже я отсе другеє письмо пишу до Вас, милий і добрий Тарасе. І в першім, і в теперішнім я Вам дужедуже багацько дякую за Ваше добреє серце і пам’ять о мені. Вашого “Кобзаря” я так полюбив, що вже ся і не розлучаєм. О, вальний (з польської: рішучий — А. П.) бо то хлопець, той Кобзар, багацько правди грає! Посилаю Вам, милий Тарасе, дві пісні — одна єсть моя істинная біографія, а друга — маленький образок наших чиновників, я се малював з натури. Єсли коли Вам, милий Тарасе, сподобається бути на Подолії, то вступіть в хатину Михайла Гладиша, котрий Вас много любить і почитає. Всегдашний Ваш приятель и слуга
Михайло Казимиров Гладиш Июля 10 дня 1860 м. Зиньков”. Тепер про автора цього листа. Народився він близько 1825 року, а помер після 1889-го (рік появи останньої згадки про нього у “Російському медичному списку”). 1848 року закінчив медичний факультет Київського університету й розпочав працю за фахом у Зінькові. Мабуть, брав участь у Кримській війні, бо був відзначений у пам’ять про неї бронзовою медаллю. У червні 1865 року за доносом одного зіньковецького мешканця М. Гладиша звинуватили в тому, що він без дозволу влади збирав серед парафіян римо-католицького костелу кошти на підтримку польського національновизвольного руху — у фонд так званого “залізного капіталу для краю”. Помешкання лікаря жандарми обшукали і вилучили 43 рублі сріблом. Відтоді за ним встановили негласний нагляд. Через рік летичівський повітовий справник писав у рапорті подільському губернаторові: “Із наведених приставом таємних спостережень за діями та зв’язками Гладиша видно, що в даний час майже щодня він виїжджає нібито до хворих в Ушицький і Проскурівський повіти, а на днях побував у Михамполі, Бебехах, Мазниках, де спілкувався з тамтешніми поляками, що дає привід підозрювати Гладиша в політичній неблагонадійності. Це підтверджує його діяльність зі збирання коштів для підтримки польських бунтівників. Його син, Наполеон, студент Київського університету, відомий своїми зв’язками із заколотника-
Тарас Шевченко. “Почаївська лавра з півдня”. 1846 р.
ми. За діями Гладиша ведеться суворий нагляд”. Як бачимо, така діяльність М. Гладиша відповідає загальному духу його листа до Т. Шевченка. Наполеон був старшим сином М. Гладиша. Йому довелося емігрувати за кордон. Молодший син, Микола, навчався у Кам’янець-Подільській духовній семінарії, належав до народницької “Подільської дружини”, створеної 1879 року в стінах цього навчального закладу, і зазнав арешту. У нього поліція виявила каталог підпільної бібліотеки, в якому значився й “Кобзар” Тараса Шевченка. Міг це бути примірник із батькового дому. Під час обшуку Микола проковтнув зашифрований список членів “Подільської дружини”. Доречно буде згадати, що 1882 року в Кам’янці-Подільському перебував Михайло Коцюбинський, де зблизився з народовольським гуртком місцевої молоді. Отже, міг знати й спілкуватися з Миколою Гладишем. Залишається з’ясувати, де, коли та за яких обставин Тарас Шевченко познайомився з Михайлом Гладишем, про що засвідчує зміст вищенаведеного листа. Мабуть, це сталося в Києві в 40-ві роки (1843—44, 1845—47), адже поет зустрічався тоді з багатьма студентами університету. Але, найімовірніше, М. Гладиш отримав від поета не перше видання “Кобзаря”, а те, що вийшло в січні 1860 року. Поет якимсь чином пам’ятав про далекого подолянина чи, може, отримав від нього звістку з проханням передати “Кобзаря” і в липні той уже сердечно дякував авторові за неоціненний дарунок.
Зв’язки Тараса Шевченка з Поділлям, як, напевно, і з будь-яким іншим українським регіоном, — особливо ціка3 ва, хвилююча тема для місцевих науковців і краєзнавців. Відкриття у цьому напрямі шевченкознавства трапляють3 ся часто: додаються якісь нові риси до Шевченкового портрета, деталі про його життя, проливається додаткове світло на його спадщину, розширюється коло знайомих і друзів поета, щось уточнюється, словом, збагачуються наші знання й уявлення про великого митця.
Шевченкіана · “В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Що не кажіть, але батьки Шевченка не випадково назвали свого сина Тарасом. Народився він 9 березня, у переддень вшанування, за церковним календарем, Святого патріарха Тарасія, а спочив у Бозі наш Кобзар 10 березня, удень успіння свого небесного покровителя. Отож насамперед кілька слів про Святого Тарасія.
Тарас ЛЕХМАН, журналіст
Коли царгородський патріарх Павло III через погрози фізичної розправи, висловлені цісарем Левом IV, підписав єретичний акт про невизнання святих ікон, зрікся патріаршого престолу й 781 року смиренно закінчив своє життя у монастирі, його наступником, за порадою самого ж Павла III, одноголосно обрали писаря молодого цісаря Костянтина і його матері Ірини — Тарасія (Тараса). Тарасій, який походив зі старовинної християнської родини царгородських вельмож, спочатку противився такому обранню, бо вважав, що патріархом повинен бути обраний священик, духовна особа, а не світська. Та все ж змирився з волею інших, однак при цьому наполіг: таке рішення має бути підтверджене Вселенським Собором. У часі вибору Святого Тарасія (звісно, він був канонізований Церквою після своєї смерті) патріархом іконоборча війна вже йшла на спад. Бо цариця Ірина, яка керувала державою замість свого десятилітнього сина Костянтина IV (до речі, той згодом завдав чимало клопотів патріарху Тарасію), була правовірною християнкою, своїм впливом намагалася зупинити переслідування священиків, монахів і вірних за вшанування святих ікон. Собор мав відбутися 786 року. Коли ж зібралися всі єпископи, іконоборці підбурили військо до бунту, що загрожувало учасникам Собору вірною смертю. За бажанням цариці Ірини проведення Собору відклали на наступний рік. Тоді всі 360 єпископів підтвердили патріарші повноваження Тарасія й визнали за необхідне вшановувати святі ікони. Це був Сьомий Вселенський Собор. Послушний соборним постановам, патріарх Тарасій ретельно потрудився над їх впровадженням. Сам він вів аскетичне життя, їв обмаль, багато молився, жорстко ставився до тих (зокрема духовенства), хто порушував принципи християнської моралі. Зневажав цісаря Костянтина IV за його постійні подружні зради, невірність і безглузде втручання у справи Церкви, викликавши ненависть і самого цісаря, і вельмож, і багатьох представників духовенства, наприклад, за критику останніх щодо їхнього розкішного життя, чревоугодництво, грошолюбство, пихатість, марнослов’я, а головне — втрату духовності. Вороги постійно зводили на патріарха Тарасія наклепи, а то й жадали відвертої помсти за сказану правду. Тоді йому було непереливки, але Бог оберігав Тарасія… Тільки за часів правління цісаря Никифора, який прийшов, аби врятувати державу й християнську віру, Святий Тарасій зміг вести спокійне життя, сповна віддався духовним справам, а не політичним інтригам.
Микола Стратілат. Гравюра “Святий Тарасій”
Ось тут знову повернемося до постаті Тараса Шевченка. Духом бунтарства, непокори, непримиренності щодо фальші, жорстокості, несправедливості, здирництва був сповнений його характер, як і творчість нашого Кобзаря. І цьому годі заперечити! Чи закономірно таке?.. Не вдаюся в астрологію та ворожіння на іменах, бо ставлюся до цього скептично, та все ж — поміркуймо…
Помер Святий Тарасій 806 року на 22-му році патріаршого служіння. Його поховали у монастирі над Босфором. Цю обитель він сам же і збудував. Гріб Святого Тарасія Господь прославив численними дивами зцілення хворих. Загалом цей патріарх відзначався непокірною вдачею, бунтівничим характером. Та й ім’я “Тарас” у перекладі з грецької — “бунтар”, “непокірний”.
П Е РЕ Д ПЛАТА—2014 П Е РЕ Д ПЛАТА—2 0 1 4 Вартість передплати Вартість передплати (з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами):
Шевченкіана · “В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор Любов ГОЛОТА
Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Відділ соціальної тематики Петро АНТОНЕНКО 279-49-47
Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47
Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН 278-63-69
Черговий редактор
Микола ЦИМБАЛЮК
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.
Загальний наклад у березні — 15 400
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617