Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalKnowledge · People · Future
← «Slovo Prosvity» archive

Слово Просвіти, №22 за 2012 рік

16 pp. · 37 entries · PDF on Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

The text was extracted from the PDF and split into items automatically. The boundaries of some items have not been editorially checked: one entry may contain several items, only part of one, or a service block (for example, a subscription notice). The primary source is the newspaper page in the PDF.

Без мови немає нації! · p. 1original page ↗

Лукаві граються з вогнем?

У День слов’янської писемності й культури, 24 травня, купка регіоналів парламентської більшості вкотре продемонструвала українському народові своє лукавство й неприхований цинізм. На сесії Верховної Ради України, незважаючи на зростаюче обурення суспільства, негативні висновки щодо мовних законопроектів українських науковців, Всеукраїнської Ради Церков, міжнародних організацій, вони все-таки зробили першу спробу ухвалити антиукраїнський, антидержавний законопроект Ківалова—Колесніченка “Про засади державної мовної політики” №9073. Микола ЦИМБАЛЮК Під вечір того дня Партія регіонів виступила із заявою, в якій зокрема говорилося, що “бесчінствующая оппозіция сорвала в парламєнтє прінятіє чрєзвичайно важного законопроекта, которий прізван защітіть констітуционниє права мілліонов граждан Украіни на родной язик”. А далі брудний потік лукавства й дезінформації на кшталт того, що народні депутати — представники БЮТ, “Фронту змін” і “Нашої України” “наочно продемонстрували свої справжні наміри, які не мають нічого спільного ні з захистом державної мови і прав людини, ні з реалізацією європейських перспектив України”. А наприкінці цинічна й нахабна брехня щодо одного з авторів компілятивного законопроекту Вадима Колесніченка, який буцімто був “звєрскі ізбіт”. Недолугі політтехнологи і борзописці з прес-служби Партії регіонів укотре демонструють забудькуватість елементарних вимог щодо власної брудної кухні: брехун мусить мати гарну пам’ять. Якраз цього їм постійно бракує. Чи обділені були в дитинстві фосфоронасиченою їжею, чи криводушного досвіду не вистачає, чи непросто їм тулити горбатого до стіни. Одне слово, вже після заяви ПР співавтор провокаційного законопроекту Вадим Колесніченко, описуючи на своїй сторінці у Фейсбуці бійку в стінах Верховної Ради під час розгляду питання двомовності, без тіні гри повідомив: “Спасібо за бєспокойство за мойо здоров’є. Бог міловал, всьо харашо”. Це правда, що опозиція, позбавлена будь-яких реальних важелів впливу на політику в державі, час від часу змушена вдаватися до протестних заходів. Особливо тоді, коли організаційні чи законодавчі питання з подання регіоналів чи комуністів можуть завдати непоправної шкоди українським інтересам. Таким був і є двомовний законопроект Ківалова—Колесніченка. Тож опозиція ще зранку заблокувала трибуну. Зчинилася бійка, в якій мускулисті пацани з депутатськими мандатами, що ніколи не були обтяжені культурою й інтелектом, добряче змісили колег від опозиції. Та так, що одного з них, Миколу Петрука, закривавленого і з розбитою головою забрала машина швидкої. У цей час під будинком Верховної Ради (на вулиці Грушевського, в Маріїнському парку) зібралися тисячі тих, хто вийшов із протестом проти фактичного введення в Україні двомовності. Прапори і лозунги ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, політичних партій “Свобода”, Конгресу українських націоналістів, Української народної партії, “Собор”, БЮТ, численних громадських рухів (“Відсіч”, “Не будь байдужим!”, “Простір свободи”, “Українська справа”) тощо заполонили весь простір. Висловити стурбованість протиправними, антиукраїнськими намірами регіоналів і комуністів увести двомовність вийшли від малого до старого, від дітей із батьками, учнів і студентів до сивочолого ветерана війни з орденськими планками на лацкані піджака (до речі, російськомовного). Думка на всіх одна: лукавий і провокаційний проект Ківалова— Колесніченка під виглядом турботи про мовні права нацменшин “протягує” фактичне введення в Україні другої державної мови — російської і тим самим ставить на грань розвалу країну. Професор Києво-Могилянської академії Лариса Масенко, яка разом з іншими київськими викладачами й науковцями вийшла на акцію протесту, так прокоментувала задум провладної більшості: “Це підступний намір протягти російську мову як другу державну, використавши свавільно і підступно дуже гарний європейський документ — Європейську хартію регіональних і міноритарних мов. До речі, і в Європі цей документ затверджувався з серйозними застереженнями і не всі країни його ратифікували. Зокрема Росія цю Хартію, покликану захищати мови нацменшин, досі не ратифікувала. Свого часу, ще за президентства Кучми, за активної “роботи” московських “спеців” у Раді Європи і під тиском останніх проросійським групам вдалося протягти Хартію в українському парламенті. Уже з перших кроків було зрозуміло: Москва і наша п’ята колона використає її, щоб російську ввести як регіональну, надавши спочатку їй всі ті права, що й державній. Тобто це є намагання фактично витіснити українську мову”. Закінчення на стор. 2 ВІТАЄМО ЮРІЯ БАЧУ! КИЇВСЬКІ ХУДОЖНИКИ: РОЗМАЇТТЯ ІМЕН
Гаряча тема · “Тема мови підігрівається штучно і приводить до поляризації суспільства”. · p. 2original page ↗

Continued from an earlier page — page fragment

цього боку — західного. Але все це робиться для того (оскільки всі національні меншини разом рідними мовами говорять не більше 2 % від усього населення України), щоб розчистити дорогу для впровадження російської мови. Це мета законопроекту, який, лукаво і демагогічно прикриваючись Хартією, намагаються зробити законом. Бо протягти російську як другу державну мову не так легко: потрібні зміни до Конституції. Тому-то вони, обходячи Конституцію України, фактично вводять зміну до неї через пропозицію ввести регіональну мову. Ось так регіонали з комуністами запалюють гніт до порохової бочки, що закладена ними під фундамент нашої держави — мову. Микола ЦИМБАЛЮК Фото Олександра Литвиненка
Гаряча тема · “Тема мови підігрівається штучно і приводить до поляризації суспільства”. · p. 2original page ↗

Continuation of «Лукаві граються з вогнем?», p. 1

Лукаві граються з вогнем?

Закінчення. Початок на стор. 1 Ми знаємо, що регіонали з комуністами демагогічно заявляють про двомовність, а насправді виступають за російську одномовність. Вони хочуть узаконити ту практику, яка, наприклад, започаткована в Одесі. Там мер Костусєв заборонив подавати йому документи українською мовою. Або в Криму, де вже фактично діловодство українською мовою не ведеться. Та й у Донецьку, на батьківщині переважної більшості очільників нинішньої влади, ми маємо такого собі Миколу Левченка, який закриває українські школи, дитсадки тощо. Тому вони хочуть цю практику поширити на всю територію України. Норма нового законопроекту Ківалова-Колесніченка, яку вони ввели, фактично списана із розкритикованого й відхиленого попереднього законопроекту про мови Гриневецького-Симоненка- Єфремова. Вона гласить, що достатньо 10 % населення в певному районі, аби ввести оту регіональну мову (вони не пишуть, що то російська як регіональна) і надати їй такі ж права, як і українській. Але річ у тім, що жодна інша мова у нас не набере 10 %, якщо йдеться про регіональні мови національних меншин. Хіба що в Закарпатті, у Берегівському районі, де проживає більшість угорців, може набрати угорська, що теж небезпечно. Це однозначно підстьобне сепаратистські настрої, які вже там не раз проявлялися. Пригадуєте вимогу частини депутатів починати засідання райради з угорського гімну? А те, що Ющенко дозволив поставити глибоко в Карпатах знак, мовляв, звідти починалася угорська земля, теж небезпечний сигнал щодо єдності, миру і спокою в Україні. Ослаблену країну можуть почати рвати на регіональні шматки і з
Гаряча тема · “Тема мови підігрівається штучно і приводить до поляризації суспільства”. · p. 2original page ↗

Заява Ініціативної групи «Першого грудня» щодо законопроекту про мови

Винесення на розгляд Верховної Ради України законопроекту “Про засади державної мовної політики” — чергова політична спекуляція, викликана наближенням парламентських виборів. Не маючи переконливих соціально-економічних аргументів, Партія регіонів розігрує “мовну карту”, аби збурити суспільство і відвернути його від гострих, по-справжньому актуальних проблем. Внесений народними депутатами С. Ківаловим і В. Колесніченком проект Закону України “Про засади мовної політики” є фактично наміром підмінити Конституцію України. І хоч у ст. 4 його автори декларують, що “основи державної мовної політики визначаються Конституцією України”, однак насправді закон претендує на те, щоб “засади (!) мовної політики” визначалися саме його, цього закону, нормами, а не Конституцією! Усупереч Конституції України та рішенню Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року №10-рп/99 автори законопроекту вводять у правове поле поняття “регіональна мова”, “мовна група”, “мовна меншина”, “регіональна мовна група”. Визначені Основним законом засади мовної політики, таким чином, піддаються кардинальній ревізії. Ми переконані, що запровадження в Україні статусу мов і порядку їх застосування, не передбачених ст. 10 Конституції України, слід кваліфікувати як зазіхання на основи конституційного ладу в Україні. Ми апелюємо до почуття політичної відповідальності тих, хто вирішуватиме долю законопроекту. Ми чудово розуміємо, що підступне маніпулювання гаслами про захист національних меншин і про права людини насправді має на меті русифікацію України. Ми хочемо застерегти, що в разі ухвалення законопроекту С. Ківалова та В. Колесніченка він призведе до розколу в суспільстві, адже справжня мета цього законопроекту — “Геть українську мову!”. Державна мова витіснятиметься з органів місцевого самоврядування, судів, освітніх закладів. Її об’єднавча роль буде зведена до нуля. Національні ж меншини, яким пропонують утопічні перспективи, виявляться ошуканими. Хотілося б вірити, що народні депутати цього не бажають. Ми рішуче закликаємо зняти законопроект “Про засади мовної політики” з розгляду як такий, що суперечить основоположним принципам Конституції України і загрожує не тільки цілісності української держави, а й самому її існуванню. В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Володимир Горбулін, Семен Глузман, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський незалежності відновилася політика національного поневолення українців. Політику соціального поневолення започаткував Кравчук, а відновили нинішні президент і прем’єр. Тому з моменту винесення законопроекту ця влада для українців має бути нелегітимною і будь-які способи боротьби з нею законними. Народний депутат В’ячеслав КИРИЛЕНКО, фракція НУ-НС, голова партії “За Україну”, звернув увагу на загрози цього законопроекту для національного медіа-простору: — Проект містить положення про те, що видавці друкованих ЗМІ можуть обирати мову видання на власний розсуд. Відтак дедалі більше видавців, посилаючись на кон’юнктуру ринку, засновуватимуть або видаватимуть газети як російськомовні, хоч наш медіа-простір і так зрусифікований. Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Гаряча тема · “Тема мови підігрівається штучно і приводить до поляризації суспільства”. · p. 2original page ↗

ВВооллооддииммиирр ККаапплліієєннккоо:: «Це гетто для української мови»

Шановні депутати! Шановні українські громадяни! Від імені та за дорученням депутатської групи “Реформи заради майбутнього” маю честь висловити нашу позицію щодо проекту Закону 9073. Ми всі різні. У нас різні життєві позиції, і це природно. Але ми — народні депутати України! І маємо єдину ідеологічну позицію щодо мовної політики в державі. Депутати фракції “Реформи заради майбутнього” за жодних обставин не підтримуватимуть зміни суспільних відносин, що виникають у процесі застосування мов України, якщо за своєю суттю вони перешкоджають утвердженню та функціонуванню державної української мови. А саме така спроба зроблена цим законопроектом. Із чого ми виходимо? Проблеми мови у населення України нема! Ця тема підігрівається штучно і приводить до поляризації суспільства! При цьому принцип вільного мовного самовизначення, який визначений у цьому законопроекті, не встановлюється ані Конституцією України, ані міжнародно-правовими актами, ані Конвенцією Ради Європи про захист національних меншин, ані Хартією регіональних або міноритарних мов. Стаття 5 цього Закону стверджує, що держава відтепер повинна сприяти розвитку саме багатомовності, при цьому частина перша статті 7 підкріплює затвердження багатомовної держави! Частина 2 статті 7 затверджує перелік із 18 регіональних мов, до яких зараховано російську, вірменську, німецьку, кримськотатарську, русинську, караїмську, ідиш тощо. Насправді мовних меншин в Україні набагато більше, чому саме ці мови потрапили до списку, не зрозуміло. Стаття 7 передбачає задекларовану можливість отримання статусу регіональної мови за умови, що чисельність окремої мовної групи на відповідній території складає 10 і більше відсотків. При цьому пунктом 2 частини третьої цієї ж статті передбачено, що “в окремих випадках” рішенням місцевої ради статус регіональної мови може бути надано, навіть якщо чисельність мовної меншини складає менше ніж 10 % від всіх тих, хто проживає на відповідній території. Тобто, наприклад, піввідсотка. Це неприпустимо! Ще більш “цікава” норма, передбачена частиною 6 статті 7. Відтепер мова або мова меншин, яка отримала статус регіональної, стає обов’язковою для виконання місцевими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, установами, організаціями, підприємствами і навіть фізичними особами! При цьому за “будь-яке зволікання чи створення перешкод” із користуванням регіональною мовою передбачено введення карної відповідальності (стаття 161 ККУ). Стаття 10 або стаття 11 передбачають пріоритет саме російської мови над іншими. Читайте уважно цей законопроект. Стаття 20 передбачає надання навчальним закладам усіх прав на обмеження української, а отже, державної мови. Приватні вищі навчальні заклади ухвалюють рішення щодо державної мови на власний розсуд. Українська мова більше не буде обов’язковою навіть у державних і комунальних навчальних закладах, не маючи в процесі навчання жодних переваг окрім, наприклад, мови тестів. Статтею 24 телерадіокомпаніям України надається право на власний розсуд обирати мову мовлення: українську, російську або мову меншини. Яка вартість цього законопроекту? Ми вважаємо, що це понад 3 мільярди на рік. Насправді цей закон направлений на створення гетто для української мови, а отже, України. Кожен депутат депутатської групи “Реформи заради майбутнього” стоїть в обороні інтересів України і нашої держави. Слава українській мові! Слава Україні! (Зал у відповідь: Героям слава!) Виступ на сесії Верховної Ради 24 травня 2012 р.
Гаряча тема · “Тема мови підігрівається штучно і приводить до поляризації суспільства”. · p. 2original page ↗

Чим небезпечне «двоязичіє»

На прохання “СП” законопроект Ківалова— Колесніченка про мови коментують депутати Верховної Ради України. Народний депутат МиколаКУЛЬЧИНСЬКИЙ, фракція НУ-НС, голова Полтавської обласної “Просвіти”: — По-перше, цей законопроект непрофесійний, у ньому не використовуються терміни, ухвалені в законодавстві, Конституції України. По-друге, ввести його в дію неможливо через неузгодженість положень, потребу величезних коштів. Але найгірше, що він проводить у життя ідеологію російського імперіалізму. Після всіх страждань, яких зазнав український народ під російською окупацією, особливо російською радянською, знайшлися люди, які знову хочуть вести нас до стану поневолення. Тобто вперше за 20 років
Гаряча тема · “Звертаємося до Верховної Ради з вимогою зняти законопроект “Про засади мовної політики” з розгляду як ворожий Основному Законові України”. · p. 3original page ↗

Continued from an earlier page — page fragment

Заява Центрального правління ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка щодо законопроекту “Про засади державної мовної політики” шистам, які домагаються знищення української державності, однією з підвалин якої є рідна мова. Перебуваючи в складі різних імперій, населення України зазнавало більших чи менших асиміляцій, покладаючись на які противники мовно-національного відродження нашої батьківщини висувають різні “теорії” на зразок українськомовна і російськомовна Україна, намагаються протягти у правове поле поняття “регіональна мова”, “мовна група”, “мовна меншина”, “регіональна мовна група”, намагаючись знищити під корінь об’єднавчу роль державної української мови, витіснити її з освітніх закладів, органів місцевого самоврядування, судів, вивищуючи роль російської мови і принижуючи мови національних меншин. Рівень цивілізованості країни визначає ставлення до мови народу, який дав назву цій країні. Українська держава зобов’язана дбати про мову свого народу і заборонити будь-які проекти, що стоять на перешкоді її відродження, становлення, розвитку. Коли чехи на початку минулого століття визволились із-під німецького поневолення, вони не зробили німецьку мову державною, хоч мало не всі вже знали її, розмовляли нею. Коли алжирці скинули ярмо французьких колонізаторів, вони французької мови не проголосили державною, хоч до того в школах їх навчали тільки французькою. Індонезія, визволившись від голландського 300-річного панування, голландську мову заборонила на своїй території. Корея, позбувшись японських окупантів, повикидала навіть японські слова зі своєї мови, хоч японці майже півстоліття насаджували тут свою мову. То на якій підставі російська мова має бути в Україні другою державною? Намагання її зробити такою в Україні — це намагання повернути нас у лоно колишньої імперії, повернути в Україну колишні колоніальні стосунки. Тож нехай росіяни в Україні вивчають собі російську мову, говорять і пишуть нею, євреї — іврит, поляки — польську, але зазіхати на виняткові права української мови як єдиної державної — цього ми, українці, нікому не дозволимо. Ми на своїй — не чужій землі, і не допустимо нової хвилі лінгвоциду, якого так прагнуть ті, хто ненавидить і нашу мову, і нашу державу. Звертаємося до Верховної Ради з вимогою зняти законопроект “Про засади мовної політики” з розгляду як ворожий Основному Законові України. Сподіваємося, що Президент В. Ф. Янукович розуміє: будь-які спроби спровокувати мовні протистояння в Україні є загрозою її державності, спокою її народу, ставить правлячу політичну силу поза законом. Центральне правління ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка бов Дяченко, вона довго представляла об’єднання українців Якутії, зараз живе під Москвою, працює в столиці, має великий досвід громадської роботи. Вона — делегат Всесвітніх Форумів українців, входила до керівництва УВКР. Посприяла об’єднанню участь у роботі зібрання невеликої делегації УВКР. Окрім мене, це член президії УВКР, голова “Просвіти”, народний депутат Павло Мовчан, голова товариства “Україна — світ” Іван Драч. Ми все робимо для того, щоб труднощі, які переслідують українців Росії, не призвели до розколу, адже проблеми українства Росії були й залишаються… Це відсутність українських шкіл, дитсадків, ЗМІ, недостатня підготовка до відзначення 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. А судові баталії відібрали багато часу, сил, енергії, потрібних для громадської роботи. — Чи робитимуться якісь кроки для реєстрації новоствореного Конгресу українців? — Обов’язково. Створено правову комісію, обговорювалися основні положення статуту, він буде поданий на реєстрацію новоствореної міжрегіональної організації. Але якщо буде остаточне рішення про ліквідацію ОУР, українські громади зберуться у найширшому представництві й оформлять утворення нової всеросійської громадської організації українців. УВКР і далі працюватиме в тісному контакті з українством Росії. Тарас Дудко залишається головою ОУР. Я розмовляв із представниками українських громад Москви, Петербурга, інших регіонів і відчув їхню відповідальність за долю української справи. Спілкувався Петро АНТОНЕНКО деври історії, архітектури, сакральної і живописної культури безсмертні. Борис Григорович завжди виступав на захист музеїв, умів бути непоступливим, коли йшлося про оборону історичних скарбів нашого народу. Віримо, його ім’я буде оберегом для всього того, що він не втомлювався оберігати за життя. Світла і вічна пам’ять Вам, Борисе Григоровичу! Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, редакція газети “СП”
Гаряча тема · “Звертаємося до Верховної Ради з вимогою зняти законопроект “Про засади мовної політики” з розгляду як ворожий Основному Законові України”. · p. 3original page ↗

Український руху Росії не спинити

24 травня 2012 року під час розгляду законопроекту “Про засади державної мовної політики”, підготовленого С. Ківаловим і В. Колесніченком, Україну було поставлено на межу міжнаціональних конфліктів, що можна потрактовувати як загрозу національній безпеці нашої держави. Очевидно, що перед стартом виборчої кампанії Партія регіонів знову спекулятивно розігрує “мовну карту” захисників меншинних мов і російськомовного населення Півдня і Сходу України, де команда В. Януковича стрімко втрачає прихильність електорату. Не виконавши обіцяних соціальних та економічних програм, регіонали намагаються втягти українців у “мовну війну”, аби відвернути їхню увагу від соціально-економічної політики правлячого режиму, що понизила національні, соціальні, громадянські і трудові права суспільства. Законопроект Ківалова—Колесніченка фактично претендує на зміну засадничих мовних статей Конституції України, ревізуючи і викривляючи їх на догоду реван- На запитання нашої газети відповідає голова Української Всесвітньої Координаційної Ради Михайло РА ТУШНИЙ. — Михайле Ярославовичу, Ви брали участь у роботі поза чергового зібрання українських громад Росії, що відбулося в суботу, 25 травня. Чим воно викликане, які його особливості? — Зібрання українських громад Росії відбулося в Москві, в Українському культурному центрі, на Арбаті, 9. Спричинене воно рішенням Верховного Суду Російської Федерації від 18 травня ц. р. про ліквідацію Об’єднання українців Росії, організації з 20-річною історією, відділення якої є в усіх суб’єктах Російської Федерації. Рішення суду, за моїм глибоким переконанням, цілком надумане. Зібрала українців Росії тривога за власне майбутнє і рішучість оскаржити це рішення утому ж Верховному Суді. Отже, остаточно Об’єднання українців Росії ще не ліквідовано. Тож вони пройдуть цей юридичний шлях до кінця. Бо суд не взяв до уваги позицію громадськості, звернення МЗС України, інших структур про те, що протягом останнього року ОУР усунуло ті недоліки, на які їм вказувало Міністерство юстиції РФ. От люди й зібралися, щоб вирішити, як зберегти об’єднання і як працювати далі. Назвати це зібрання з’їздом не можна, але виникла ідея (щоб не гаяти часу і зберегтися) створити паралельну структуру українства. Адже поки ліквідовували ОУР, Міністерство юстиції зареєструвало Федеральну культурну автономію Росії, без духу українства, без власних засобів інформації, на чолі з людиною, яка проявила себе не з кращого боку під час ліквідації Української бібліотеки в Москві. Тобто, одною рукою ліквідовували 23 травня 2012 року в ДТП трагічно обірвалося життя директора Львівської галереї мистецтв, Героя ОУР, другою — паралельно створювали структуру, яка має репрезентувати українців. — Наскільки представницькими були ці збори українців Росії? — На зібранні були представники 38 громадських організацій українців. Збори заслухали звіт голови ОУР Тараса Дудка (він же заступник голови УВКР), який доповів, що цілий рік він особисто і всі структури об’єднання працювали з судом, Міністерством юстиції, зверталися до громадськості й до української влади. Зокрема голова ОУР мав зустрічі з президентом В. Януковичем, головою Верховної Ради В. Литвином, прем’єром М. Азаровим, — просив, щоб допомогли, щоб не допустили ліквідації ОУР. — Ці звертання мали якийсь відгук? — Є заява українського Міністерства закордонних справ із негативною оцінкою рішення російського суду. На нещодавніх переговорах у Москві прем’єр М. Азаров виступив проти переслідувань української спільноти в Росії. Цей рік для ОУР пройшов у судових тяжбах, але українці Росії здійснювали статутну діяльність, проводили чимало національних заходів. Руйнівні дії, спрямовані проти українців Росії, дали свої результати. На зібранні представників громад 24 травня була спроба утворити дві українські організації, навіть розійшлися по двох різних приміщеннях. Але я як голова УВКР заявив, що не приїхав сюди до двох різних організацій, а хотів би, щоб, попри все, збереглася єдина згуртована організація. Слава Богу, наприкінці роботи всі зібралися водному залі й проголосили утворення єдиної громадської організації — Українського конгресу Росії. Поки що за статусом вона не може називатися загальноросійською організацією, бо на зібранні не було представлено всіх суб’єктів Російської Федерації. Але існує такий статус як міжрегіональна організація, такою можна її зараз вважати. Вирішено, що ОУР поки залишається як об’єднання українства федерації, до остаточного судового рішення щодо нього. Але щоб не було якогось “провисання”, вакууму, проголосили й утворення УКР. — Що Ви помітили в діяльності української громади Росії? — З одного боку є стремління до роботи, з іншого — елемент непорозуміння. Усі ці суди, репресії спровокували конфлікт у середовищі самих українців. Я вважаю, це інспіровано ззовні. Як голова УВКР, я вітав новообраного голову УКР. Це пані Лю-
Гаряча тема · “Звертаємося до Верховної Ради з вимогою зняти законопроект “Про засади мовної політики” з розгляду як ворожий Основному Законові України”. · p. 3original page ↗

Вічна пам’ять Б. Г. Возницькому

України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, президента Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв Бориса Григоровича Возницького. Завдяки його подвижницькій праці Україна може пишатися зібранням, що налічує дві з половиною тисячі скульптур XVII—XVIII століть, тисячу львівських портретів XVI—XVIII століть, збереженням стародавніх Олеського, Золочівського, Підгорецького, Свірзького замків, старовинних ікон, яким немає ціни. Ідеться про безприкладний внесок українця в світову культуру. Борис Возницький служив українській історії, її святиням, його щоденна мистецька й організаторська праця була прикладом реалізації таланту, даного Богом, найвищим зразком наукової чесності. Його патріотизм ніс високодуховне світло, що запалювало інших науковців на працю в ім’я України, її історії та мистецтва. Пам’ять про Бориса Григоровича Возницького переживе наш час, адже повернуті ним до життя ше- Заява Президії Національної спілки письменників України щодо законопроекту “Про засади державної мовної політики” Законопроект “Про засади державної мовної політики”, винесений на розгляд Верховної Ради України відомими українофобами Колесніченком і Ківаловим, є черговою грубою провокацією, спрямованою на отримання Партією регіонів сумнівних дивідендів на майбутніх парламентських виборах. Попри гучні заяви про неймовірний професіоналізм “регіональної” команди, їй нічого показати виборцям ні в сфері економіки, ні в сфері зовнішньої політики, ані в царині прав людини. Країна під владою “донецьких” дедалі більше перетворюється на європейського ізгоя — авторитарно-кримінальну державу без будь-яких національних ознак. Нинішній уряд майже цілковито складається з представників великого капіталу, отож не дивно, що про соціальний захист населення годі й говорити. Більше того, ця влада заповзялася насаджувати суспільству культ споживацтва й відмови від національних цінностей. Десакралізуються сакральні для будь-якої цивілізованої нації професії письменника, вчителя, науковця, медика; на найманих працівників перетворюють навіть священиків. Культивується бездуховність і низькопробна московська попса; на телебаченні, яке майже цілковито належить неукраїнським власникам, фактично запроваджена антиконституційна двомовність. За таких умов останнім редутом української державності залишається найдієвіший об’єднуючий фактор суспільного життя — єдина державна мова. Цей статус української мови встановлений Конституцією держави і впродовж двадцяти років існування відновленої української державності виконує функцію консолідації нації, перетворення аморфного населення на свідомих громадян незалежної країни. Внесений С. Ківаловим і В. Колесніченком проект Закону України “Про засади мовної політики” порушує Конституцію України, зазіхаючи на те, щоб “засади мовної політики” визначалися не Конституцією, а нормами саме цього закону. Президія НСПУ переконана, що запровадження в Україні статусу мов і порядку їх застосування, не передбачених ст. 10 Конституції України, слід розцінювати як нехтування основами конституційного ладу в Україні. Ми, українські письменники, навіть не намагаємось апелювати до авторів законопроекту, адже про таких сказав ще Кобзар: “Раби, подножки, грязь Москви, дядьки отечества чужого”, натомість закликаємо тих, у кого в серці є хоч краплина української крові, а в душі — українського духу, зняти законопроект “Про засади мовної політики” з розгляду як такий, що суперечить основним принципам Конституції України і загрожує цілісності української держави. Президія НСПУ
Погляд “Українській Мові не замовкнути!!!”. · p. 4original page ↗

Continued from an earlier page — page fragment

акий законопроєкт — закономірне явище в умовах постколоніяльного розвитку України з її неукраїнською політичною псевдоелітою; з її зміною етноструктури населення Сходу та Півдня України через репресії та Голодомор як геноцид проти корінного етносу — українців; з її розбалансованою роздвоєною свідомістю українців, що засвідчує їхню етнічну маргіналізацію. Крім поголовної політичної проституції верхів, є й інша складова цієї проблеми. Під впливом колонізації України Москвою, відповідно до перепису населення 2001 року, 6 мільйонів українців не визнали за рідну мову українську або визнали її другою після російської. Найбільше таких відступників зосереджено в Донецькій області — 420 416 осіб, що становить 15,34 % загальної чисельности українців, у Луганській — 176 174 особи (11,97 %) та в АР Крим — 120 102 особи (24,40 %). Це означає, що за національною самосвідомістю вони перетворилися на росіян українського етнічного походження з чужою ментальністю. Очевидне й інше: такі протиприродні й загрозливі для української держави явища могли статися лише через навальну міграцію росіян на Схід та Південь України як непохитну опору імперської московської політики. Зокрема робочу силу на шахти Донбасу як промислово розвинутого терену, на відміну від відсталої Росії, вербують у 1921–1922 роках у Росії. Відтак понад половина етнічних росіян (із 8 334 100 (17 % осіб)) проживає у 6 східних областях України — Донецькій, Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській і Сумській, що ще й до того виморені голодом 1933-го і знову заселені чужинцем. Отже, сума 6 млн зденаціоналізованих українців плюс близько стільки ж етнічних росіян викидають на поверхню адекватних собі персонажів покорченої української історії на кшталт Єфремова, Симоненка, Гриневецького, Ківалова, Колесніченка тощо, аби вволити їхнє патологічне право на деградацію. Психологічно власна внутрішня потворність потребує поширити її на інших: одні перевертні, інші загарбники — виходить потужна суміш дегенерації, явлена в законопроєкті з претензійною назвою “Про засади державної мовної політики”. І це пишуть ті, хто ненавидить у корені саме поняття української державности. Їхнє місце у чорній дірі української історії. Найяскравіше право на дегенерацію та моральну деградацію засвідчує Стаття 3. Право мовного самовизначення: 1. Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання. 2. Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати
Погляд “Українській Мові не замовкнути!!!”. · p. 4original page ↗

The start of this text may be incomplete — check the original page

ІІррииннаа Ф Фааррііоонн:: Рикошет пострілів у мову, або Про дурнів від «язика»

будь-яку мову. Це з серії абсолютного права що хотіти пити, як хотіти обкурюватися і колотися, лихословити і бути всебічним хамом, перевертнем і виродком. Направду, у таких випадках Аристотель казав: “Якщо хтось каже, що можна не шанувати свого батька й матір, — ти нічого не доводь. А карай”. Не менш одіозною й абсурдною є Стаття 6. Державна мова України, у третій позиції якої цей державний статус якраз і заперечено: “Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування російською мовою та іншими регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері”, а також в одному з пунктів Статті 8: “Жодне з положень цього Закону про заходи щодо розвитку, використання і захисту регіональних мов або мов меншин не повинне тлумачитися як таке, що створює перешкоди для володіння державною мовою”. Не важко здогадатися, що автори законопроєкту тенденційно обчиталися “Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” і цілком навпаки, відповідно до своїх перекособочених мізґів, діяметрально протилежно обернули одне з її засадничих положень у Преамбулі: “підкреслюючи важливість міжкультурного діялогу і багатомовности, а також вважаючи, що охорона і розвиток територіяльних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх”. Однак кульмінацією українофобії, брехні та фарисейства законопроєкту є Стаття 7. Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність: “Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням Українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального суспільства”. По!перше, українсько-російська двомовність не склалася сама історично, а її насильно “склали” через перші в Україні окупаційні московські військові залоги 1659 року або ж, за І. Нечуєм-Левицьким, “Великоруський язик не сам дійшов до границі імперії, а його допхали туди сотні тисяч російського війська, тюрми та Сибір”, а відтак ця мова “допхалася” на наші питомі землі через подальші: а) загарбництво, к о л о н і з а ц і ю , репресії, Голодомор як геноцид; б) сплановану і вимушену міграцію; в) змішані шлюби; г) обмін спеціялістами; ґ)спотворення факту національности; д) заборону мови чи її часткове обмеження у сотнях офіційних указів. Отож це аж ніяк не “надбання” і “потужний чинник консолідації”, а спланована московська політика асиміляції та знищення українців через визначальний чинник їхньої ідентифікації — мову. По! друге, Україна зовсім не багатонаціональне суспільство, позаяк, відповідно до перепису населення 2001 року, в Україні проживає 77,8 % українців (37 541 693 особи), а відповідно до стандартів ООН мононаціональним суспільством є таке, де представники одного етносу складають не менше, ніж 70 %. Отже, представники інших національностей становлять собою етнічні меншини, серед яких і росіяни (17 %), що насправді є залишками колишнього колонізатора, що й досі не може змиритися зі зміною свого статусу з поневолювача на представника меншини. Насправді українсько-російські мовні стосунки — це імперсько-колоніяльний демографічний дисбаланс, що впродовж незалежности створює ефект гойдалки то вбік самостійної держави, то московської колонії. Характерно, що у законопроєкті від колесніченка—ківалова цієї статті немає, але від цього антиукраїнськість закону не змінюється. Очевидно, під впливом висновків Венеційської комісії її вилучено. Аби закріпити мінусовий ефект гойдалки, автори “нового” законопроєкту у Статті 7 з іншою назвою “Регіональні мови України або мови меншин України” зазначають: “При проведенні Всеукраїнського перепису населення для виявлення належності фізичних осіб до конкретних мовних груп у переписному листі має бути використано запитання про мову, яку людина переважно вживає”, а не, як це загальноприйнято у світовій практиці, — рідну мову. Таке формулювання, мабуть, уперше в юридичній практиці, руйнуючи найінтимніші і священні закони духовної спадкоємности між батьками і дітьми (себто мову роду — батька, матері), закріплює право на яничарство. Зауважимо, що колоніяльна мовна атмосфера Сходу та Півдня України примушує українців відступатися від мови свого роду, попри те, що у Луганській області мешкає 58 % українців, а в Донецькій — 56,9 %, які мимоволі або злорадно роблять не свій вибір. Отож нема сенсу поборювати цих українців — жертв московсько-імперського режиму — слід кардинально змінювати колоніяльні умови їхнього життя, у яких ці покинуті державою люди заговорять мовою своїх предків, а не зостануться у полоні “общєпонятного” тупика історії. Саме цього й бояться окупанти. Увага! Аби пом’якшити своє агресивне безглуздя, тепер у цій статті вислів “у переписному листі має бути використано запитання про мову, яку людина переважно вживає” заступлено іншим формулюванням: “у переписному листі має бути використано запитання про мову, яке б ідентифікувало рідну мову особи, що належності до тієї, чи іншої мовної групи” (всі помилки стилістичні й пунктуаційні зберігаю, аби глупота їхня сліпила очі). Відповідно до цього валуєвського законопроєкту російську мову, яку згадано у попередньому документі понад 40 (!!!) разів, мають намір запровадити у всі царини суспільного життя: у діловодство (ст. 9, 10, 11, 12, 13), у судочинство (ст. 14–17), в економічну та міжнародну діяльність (ст. 18, 19), в освіту, науку, інформатику та культуру (ст. 20–23), у поштовий зв’язок і телекомунікацію (ст. 25), у рекламу та маркування товарів (ст. 26). Особливо відгонить совєтським часом від ст. 20. Мова освіти: “В усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і регіональної мови. Об’єм (замість обсяг ???) вивчення регіональної мови визначається місцевими радами відповідно до законодавства про освіту з урахуванням поширеності цієї мови на відповідній території”, чим запрограмовується українських дітей та молодь на роздвоєну підсвідомість і світогляд і створюються неймовірні матеріяльні труднощі з підготовки кадрів російщення українців, як це було започатковано у часи російсько-німецької інтер-дєвочкі Єкатєріни Второй. Мову приватних закладів визначає винятково засновник (власник) (пункт 6), а в державних і комунальних — за заявами студентів чи батьків (пункт 4). Вершиною лінгвістичного абсурду в законопроєкті є саме формулювання ст. 29. Мова імен громадян України, які, відповідно до законів української фонетики та морфології обов’язково мають набувати адаптованих до української мови форм: Міхаіл стає Михайлом, Дєніс — Денисом, Дарья — Дарією, хоча б тому, що українська Ірина у Росії буде Іріна, а в Польщі Irena тощо. Натомість законопроєкт має наметі узаконити право на тупу безграмотність: “Кожний громадянин України має право використовувати своє прізвище та ім’я (по батькові) рідною мовою згідно із традиціями цієї мови, а також право на їх офіційне визнання. При використанні цього права запис прізвища та імені (по батькові) в паспорті громадянина України, паспорті громадянина України для виїзду за кордон та інших офіційних документах виконується у транскрипції з української, російської або іншої мови за вибором громадянина”. Наразі у Верховні З(р)аді досить тушок із “Нашої України” та Б’ЮТу, що поповнили коаліцію регіоналів, комуністів і литвинівців, щоб ухвалити цю розплату українцям за яничарство, яскраво виявлену філософію меншого зла, переорієнтацію цінностей із духовних на споживацькі і безпринципне прощання політичних зрад… Це урок для нації ставати сильною, агресивною та експансивною на власних теренах. Хоч що буде, але цей можливий антракт в українській історії на мовному полі стане черговим розгоном нації в її піднесенні над власними хибами, проблемами і викликами. Ми все здолаємо і згодом, як у страшному сні, згадаємо мовних геростратів Єфремова, Симоненка, Гриневецького, Колесніченка, Ківалова тощо. Українській Мові не замовкнути!!! А наразі готуймося до найрізноманітніших форм спротиву убивству нашої душі. Ми ніколи не виконуватимемо псевдозаконів, написаних українофобами, засимільованими виродками, московськими лакеями і несусвітніми невігласами (у їхній писанині, разом із пояснювальною запискою до закону, понад 60 стилістичних і граматичних помилок). Законопроєкт України “Про засади державної мовної політики” від регіоналів Колесніченка—Ківалова — це банальне перейменування “Закону про мови” сумнозвісного авторства Єфремова—Симоненка—Гриневецького, якому я подала аналітику ще на початку року. У пропонований текст вношу зміни, відповідно до косметичного припудрення цієї псевдоюридичної українофобії.
Історія «Просвіти» · “Задурманеним і здеморалізованим народом легше маніпулювати”. · p. 5original page ↗

Товариство, яке формує націю

Закінчення. Початок у ч. 21 за 2012 р. Перед гранітною постаттю Каменяра створювалося Товариство, обирали його раду. То було перше несанкціоноване віче у Львові, після якого покотилася лавина багатотисячних зібрань просто неба — 16, 21 червня, 7 липня, 4 серпня і т. ін. Людей розганяли, били гумовими кийками, залякували, але щоразу їх збиралося дедалі більше. Співали “Заповіт” і “Молитву за Україну”. Вперше за довгі роки над Львовом залунало Франкове “Не пора, не пора…” та “Ще не вмерла…” Не тільки старші — молодь! — знали мелодію і слова заборонених пісень! Як много важить слово! Рідне слово, українське слово, уярмлене, упосліджене бандою невігласів, які узурпували право вершити долі народів, вирвалося на волю рідною піснею, котра, виявляється, жила в серцях мільйонів. Ось що таке голос крови, ось що таке “Просвіта”! А Установчі збори Товариства української мови імені Тараса Шевченка таки відбулися — у тому ж Клубі будівельників, тільки 20 червня. Влада зрозуміла, що забороною уже нічого не зробиш. Українці прокидалися із затяжного сну. Як много важить слово! Об’єднаних у Товариство людей боялися компартійні ідеологи. Діяльність і дух Товариства відчувалися у всьому. Численні акції у Галичині, поїздки на Схід, повернуті із забуття імена українських героїв, діячів науки і культури… Як гриби після дощу, почали з’являтися осередки на заводах, в установах і закладах освіти. Голова Товариства Роман Іваничук особливого значення надавав створенню осередків у зросійщених за роки радянської влади інститутах. Він наголошував, що ще 1907 року у статті “Визволення Росії і українське питання” Михайло Грушевський писав: “Поки українська мова не здобуде собі місця у вищій школі, поки вона не служить органом викладання в університетах та в инших навчальних закладах, поки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні і літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиметься на становищі нижчої, культурно неповноцінної нації”. Чи не тому українофоби всіх часів усіляко гальмували і гальмують розвиток і поширення української мови в Україні? Їм, мабуть, дуже хочеться, щоб цей добрий, працьовитий, мудрий народ, який з давніх-давен годував світ хлібом і невичерпним інтелектом, залишався рабом на своїй благодатній землі, яка для ледарів, злодіїв та їхніх лакеїв є лише територією збагачення. Із досвіду Львівської політехніки 14 грудня 1988 року осередок Товариства української мови імені Тараса Шевченка було створено у Львівській політехніці. Говорити про діяльність Товариства і його подвижників можна багато: про численні культпросвітні заходи, про масову участь у живому “ланцюзі єднання”, про одностайну громадянську позицію разом із керівництвом Інституту під час студентського голодування у Києві й багато іншого. Але серед безлічі добрих і, я сказала б — державної ваги справ, мушу окремо розповісти про одну особливу, яка стала переломною у процесі відродження української мови, її впровадження вусі сфери життя колективу, а значить — повернення українського духу в Політехніку. Згадує голова Товариства “Просвіта” Національного університету “Львівська політехніка” професор Христина Бурштинська: — Ректорат Політехніки не тільки підтримав ініціятиву Товариства повернути рідну мову в навчальний процес, а й заохочував науковців і педагогів до цієї роботи. Спільно з представниками адміністрації ми склали Програму організаційно-методичних заходів із впровадження Закону “Про мови в Українській РСР”, яку в квітні 1990 року затвердила Вчена рада Львівської політехніки. Зауважте: це було більш ніж за рік до проголошення Незалежности! У ній були чітко визначені головні завдання: українська мова викладання, забезпечення навчального процесу українською навчально-методичною літературою, написання (або переклад) підручників і посібників українською мовою, підготовка наукових праць, укладання термінологічних і перекладних словників, провадження документації. До кожного етапу були вказані терміни і конкретні відповідальні за виконання цих завдань. Питання постійно було на контролі Вченої ради і ради Товариства. Двічі на рік ми здійснювали перевірки виконання Програми, звіти заслуховувала Вчена рада інституту, приймала відповідні ухвали. Матеріяли перевірок друкували в інститутській газеті. Здавалось би — і що в цьому надзвичайного? Але ми добре пам’ятаємо цю злагоджену титанічну роботу всього колективу. Величезну роль відіграла Термінологічна лабораторія (НДЛ-89), створена 1991 року при Львівській політехніці. Багато років нею керував автор кількох підручників українською мовою, редактор короткого електротехнічного словника професор Володимир Перхач. Через рік він очолив створений спільним наказом Держстандарту та Міносвіти України Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології (з 1996 року його очолює доцент Богдан Рицар). Чимало зусиль, душі й інтелекту вклав у цю справу другий голова Товариства української мови світлої пам’яті доцент Євген Шморгун. Одним із найвагоміших кроків, що допомогло Політехніці перейти на українську мову викладання, стало створення власного видавництва. Ця ідея і її реалізація належали незабутньому ректорові Юрієві Рудавському (21 лютого минуло п’ять літ, як перестало битися його шляхетне серце). Далекоглядний керівник, мудрий стратег і керманич, справжній державний діяч, він розумів, що без потужної сучасної поліграфічної бази не вдасться забезпечити навчальний процес українськомовною літературою. Багато важив і його особистий приклад. Велика заслуга в утвердженні української мови однойменної кафедри і особисто її завідувача Геннадія Вознюка. Створена ще 1989 року, кафедра стала центром українства. Окрім того, що її колектив своїм членством, інтелектом і працею суттєво підсилив Товариство, готував словники та інші мовознавчі видання, провадив велику виховну роботу серед студентства, виступав із просвітницькими статтями на сторінках “Львівського політехніка” (потім “Аудиторії”), — викладачі й науковці кафедри провадили курси української мови для тих, хто не знав її і хотів вивчити, зокрема для викладацького і командного складу Військового інституту. Однією з перших кафедра відгукнулася й на ініціятиву мецената і патріота Петра Яцика організувати конкурс знавців української мови і проводить його щороку й досі. А як активізував громадську думку організований доцентом кафедри Іриною Фаріон конкурс студентських плакатів “Мова — твого життя основа”! А безліч тематичних вечорів та академій! За порівняно короткий час Політехніка однозначно та безповоротно стала одним із найпрестижніших українських університетів. Хто сказав, що ми заспокоїлися? Із часу створення матірної “Просвіти” минуло понад 140 років. Давно на рідній землі немає чужинецької влади — ні австрійської, ні польської, ні німецької, ні російської, а українська мова, українська людина і досі не є господарем у власній хаті. Навіть після двадцяти років Незалежности. Мало того, що духовні покручі, “блазні і кати, раби на розум і на вдачу” (за Максимом Рильським) розікрали народні скарби, ставши мільярдерами за рахунок обдуреного народу, цинічно відкинутого за межу бідности, вони ще й роблять усе, щоб деморалізувати зубожілих людей, годуючи їх прикладами насильства, розпусти і напуваючи популістськими гаслами та оковитою. Задурманеним і здеморалізованим народом легше маніпулювати. Люди, які не люблять Україну, нав’язують нам образ такого собі українця-салоїда, пияка й нездари. “Сім поросят і чарочка по вінця — збулася мрія українця”, — це з реклами одного львівського ресторану… Можливо, у власника цього закладу більшої пот- На святкуванні 500-ліття козацтва. 1990 р. реби, ніж сало і чарка, не було і немає, але до чого тут українська мрія? Не знаю, чи в іншій державі влада дозволила б таку наругу над духовністю корінної нації, але ми мовчки ковтаємо цю гидоту і ходимо до тієї “свинарні” обідати. Наша молодь зростає з почуттям меншовартости і, щоб відмежуватися від таких стереотипів, перебирає чужу субкультуру. Знову запитую професора Бурштинську: — Чи не зарано заспокоїлася “Просвіта”, вважаючи, що вже виконала своє завдання? — А хто сказав, що ми заспокоїлися? Те, що нинішній ректор Львівської політехніки професор Юрій Бобало усіляко підтримує і видавничу діяльність, і всі інші сфери функціонування української мови в університеті, його український дух, не означає, що для “Просвіти” не залишилося роботи. Нам треба постійно плекати рідну мову, підтримувати українські традиції, виховувати свідомих громадян України. А якщо розглядати мовну політику в масштабах усієї держави, то, можливо, помилкою “Просвіти” є те, що, проголосивши Незалежність, українці сподівалися, що про духовність народу тепер дбатиме держава, що всі просвітницькі і виховні функції виконуватимуть державні органи, а громадські організації лише допомагатимуть. Так, як це є у нашій Політехніці. На жаль, в Україні владні інституції цю роботу проводять дуже неохоче, а иноді просто гальмують. Тому поділяю слова патріярха української літератури і першого голови відродженої у Львові “Просвіти” Романа Іваничука: “Не заспокоюймось сьогодні своєю незалежністю і не допускаймо думки, що “Просвіта” відживає свій вік — вона зможе відійти в минуле тільки тоді, коли всі українські голови ідентифікують себе з Україною”. Від слова — до дії! Ярослава ВЕЛИЧКО Учасники вистави за романом у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай”. 2005 р.
Читацьке віче · “Щоб мати патріотів біля штурвала країни, виборці самі мусять бути патріотами”. · p. 6original page ↗

Continued from an earlier page — page fragment

вати, перебудовувати для власного вжитку. А далі пішло-поїхало. Влада ще більше знахабніла, злодійня ще більше розперезалась, відчувши свою безкарність, народ присмирів, усвідомивши свою беззахисність. Ті, що при посадах, при “ділі”, ще більше збагатилися, народ — ще більше зубожів. Наївний і все ще довірливий Лох майже втратив надію на ліпше. Аж тут прокотилася нова освіжаюча хвиля обнадійливих закликів: — Не словом, а ділом! — конкретно обіцяли одні. — І словом, і ділом! — ніби заперечували інші. — Ми збудуєм нову Україну! — А ми — сильну Україну, — доповнював райдужні перспективи колеги ще один майбутній посадовець. — Ми створимо всі умови, аби молодь…, аби трудящі…, аби пенсіонери… відчули і то вже завтра…, побачили…, переконались… Лох воскресав, ніби на Великдень пригнічений затяжним постом дух. І знов, з усіх ніг — із натхненням і свіжим припливом безкорисливого патріотизму кидався агітувати, організовувати, переконувати, зовсім забувши, що минув той час, коли “нинішнє покоління мало жити при комунізмі”. — І що? Хіба не так сталося, як ти наївно собі гадав? — по деякому часі просвіщав отетерілого, приголомшеного Лоха якийсь Фома Невіруючий. — Хіба не бачиш тих людей, для яких будуєм “нову” і “сильну” Україну? Хіба не відчуваєш, що справді суттєво, навіть вдесятеро поліпшилось життя у тих, хто обіцяв, що “життя стане ліпше вже в 2011р., хіба не сидять вже “державні злочинці” за ґратами… І не словом, атаки конкретно і ділом прихоплюють, прихватизовують, відчужують, гребуть… Ех ти, невиправний Лоху! Та час зрозуміти: Богу — Богове, Кесарю — Кесареве, а Лохам… На те вони і Лохи, аби їх дурили. директор Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України В. Г. Скляренко, академік НАН України директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, академік НАН України Г. А. Скрипник, директор Інституту народознавства НАН України, академік НАН України С. П. Павлюк, директор Українського мовно-інформаційного фонду НАН України, академік НАН України В. А. Широков, академік НАН України Г. П. Півторак, член-кореспондент НАН України І. Р. Вихованець, член-кореспондент НАН України С. Я. Єрмоленко, член-кореспондент НАН України Н. Ф. Клименко, член-кореспондент НАН України О. Б. Ткаченко, член-кореспондент НАН України В. І. Наулко, член-кореспондент НАН України В. В. Німчук, член-кореспондент НАН України Р. П. Радишевський
Читацьке віче · “Щоб мати патріотів біля штурвала країни, виборці самі мусять бути патріотами”. · p. 6original page ↗

Історія одного Лоха

Зиновій ГАЄЦЬКИЙ, голова Пустомитівського райоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Пустомити Львівської обл. То був не молодий уже, хоч і битий життям Лох. Довірливість взагалі не вада, але він довіряв усім і всьому: змалку вірив у казки; вірив, без розбору, усім людям… І тепер у цьому грішному і корисливому світі продовжує довірятись і дивуватись. Наївність його безмежна. Таким не революцію робити, а в монахи-проповідники йти. Але доля розпорядилася так, що в цьому брехливому грішному світі він заповзявся виборювати справедливість, відстоювати Істину. Перейнявшись до глибини своєї наївної душі подвигами Дон-Кіхота Ламанчського, він щиро обурювався, як щоденно дрібні злодюжки чи крупні бізнесові верховоди, починаючи від “наперстенчиків” і до власників різних “…енерго”, “…сталі” видурювали, виманювали у Лохів їхні тяжко набуті сякі-такі статки і свято вірив, що все це тимчасове, що минеться, що все перемелеться і правда та справедливість таки запанують. Минав час, змінювалася влада та уряди, але ніц не змінювалося на ліпше в житті. Надії, сподівання, які він покладав на тих, за кого агітував на різних зібраннях, організовував форуми і віча на їхню підтримку — терпіли жорстокий крах. Тільки пройдуть у депутати, займуть відповідні пости, як цих людей несподівано вражає амнезія — геть забувають усі свої недавні обіцянки. — Може, вони ще не все розуміють, не знають, ще не освоїлись, — наївно міркував Лох, — може, їм також потрібна допомога, наша підтримка? Та хоч скільки збирались, підказували, радились, постановляли — результат виходив з точністю “назадгузь”. Звідкись з’являлися “радники” — тих давніх, колишніх — майстрів інтриг. Дивись — знову у фаворі, а здавалось, уже відкинуті суспільством на маргінес… Вечорами в затінених кабінетах відбувалися ділові зустрічі, вирішувалися справи… Ми, представники наукових установ Національної академії наук України, усвідомлюємо значення українських родин у справі збереження українського етносу, визначальною ознакою якого є українська мова. Відомо про те, що цигани, вірмени, грузини, азербайджанці, узбеки, таджики, росіяни та інші, мешкаючи в Україні або в інших державах, спілкуються між собою своєю рідною мовою. Це — традиція їхніх народів і гарантія їхнього самозбереження. Ми віримо в те, що незважаючи на складні умови, несприятливі для щоденного збагачення свого словникового запасу в усіх царинах суспільного життя, українці здатні у своїй Державі спілкуватися і вдома, і на роботі українською мовою. Тим самим ми можемо всі разом зберегти наш прадавній український етнос. Пам’ятаймо: “Без української мови в родині — не буде України!” Фото Миколи Цимбалюка Директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України М. Г. Жулинський, — Працюють допізна і навіть без вихідних, — наївно співчував їм Лох, — яка самовіддача, яка відданість. Таки недарма ми виборювали на вічах цю владу, — щораз захоплювався він. А тим часом якось ніби стихійно банкрутіли підприємства, розвалювалися ферми, відчужувалися будівлі, земельні ділянки і цілі масиви разом з озерами, лісами. У відпочинкових зонах, на дитячих майданчиках виростали котеджі, бари і ресторани… А народ біднів. — Що ж то воно діється, куди ж подітися народу? — довірливо розпитував Лох при нагоді у своїх депутатів. — Розумієш, — пояснювали, — потрібно знайти солідного власника, аби мудро загосподарив на цих закинутих угіддях, підняв із розрухи заводи, відновив діяльність підприємств; треба залучити інвесторів. А тоді будуть робочі місця, поповниться бюджет і можна буде збільшити зарплати і навіть пенсії… — Таки мудро, — розмірковував, розчулено і трохи винувато кліпаючи очима. — А головне — працювати, засукавши рукави, — продовжувало розвивати прожекти начальство. — Та де ж працювати, як усе стоїть. А влаштуватись освіченій людині нема куди, хоча й ведуть нас вже під іншими прапорами і під крилом іншої, але спрямовуючої і вічно керівної, — подумки обурювався, боячись вслух образити начальство. Та поки начальство малювало рожеві картини недалекого майбутнього, спритні ділки “прихватизовували” все підряд: заводи, фабрики, малі й великі підприємства, банки; привласнювали заповідні зони, а народ тішився гарно видрукуваними, на доброму папері, сертифікатами. Життя змінювалося прискореними темпами. Справді, нові господарі круто взялися до справи. Народ заздрісно спостерігав, як ростуть розкішні котеджі, дачні палаци, фешенебельні ресторани на людських городах, громадських землях, де вирощували недавно хліб, випасали худобу; як вулицями ширяють “майбахи” і всілякі інші “джипи”, а в чергах стоять похнюплені люди, або на “біржах”, або під різними офісами, консульствами і посольствами у пошуках роботи. Випускники університетів, інститутів, коледжів готові йти на будь-яку чорну роботу до не дуже освічених і не дуже грамотних крутих “інвесторів”, які ж і мали за замислом правителів “поповнювати бюджет, створюючи робочі місця”. Робоче місце коштувало немалі гроші — все поставлено на комерційну основу. Молодші й мудріші почали непатріотично, зате масово виїжджати за кордон. Залишалися Лохи, наївно очікуючи обіцяного поліпшення життя “вже завтра”. Та тепер їм уже ніхто нічого і не обіцяв. Начальство, як і нові українці, заматеріло, спихатіло, та й дрібніший народ наче одурів. Оточили себе “тіЛохранителями”. У приймальнях як не мордатий охоронець, то міліціянт у формі: без спецпропуску чи запрошення нікого не пропустять, навіть колишніх активістів-рухівців чи різних там ветеранів… А до прокурора чи судді, а чи в міліцію можна втрапити хіба що в наручниках. — О Господи, що ж воно таке твориться, — вкотре розпачливо запитував самого себе наївний і трохи прозріваючий Лох, який з образою згадував ті часи, коли закликав обрати, підтримати, призначити на посади саме цих “порядних, чесних, компетентних…, най…, най…, бо влада геть забрехалася, обіцяючи Світле і Майбутнє, а ці не такі: “Як нам буде зле і їм буде недобре, — а як їм буде добре, то і нам буде незле”. Ніби відчуваючи ці дисонуючі, майже антидержавні думи наївного Лоха, начальство спочатку перестало запрошувати на різні наради, вводити у всілякі комісії і громадські комітети, а тоді скоротило на роботі. Та й суспільні рухи, громадські товариства почали реорганізову-
Читацьке віче · “Щоб мати патріотів біля штурвала країни, виборці самі мусять бути патріотами”. · p. 6original page ↗

Як проголосував, так і пообідаєш

Оксана ЦЕАЦУРА, Київ Політична воля та реальні дії керівництва України завжди були й лишаються спрямованими на власний рейтинг та збагачення тієї чи тієї групи людей. Це призвело до утворення в Україні кланово-олігархічного корупційного ладу, руйнування економіки, зубожіння, може призвести чи не до повного зникнення держави Україна. Скажімо, логічно було б очікувати, що після зникнення колгоспів і радгоспів створяться фермерські господарства як найпрогресивніший спосіб ведення агробізнесу. Але з боку держави не спостерігалося дієвого сприяння. І люди масово пішли в торгівлю — спекулювати набагато легше й простіше. На організацію торгівлі люди знайшли й вклали стільки коштів, що сільському господарству, фермерам і не снилося. Наразі Україна має 14 млн платників податків. Із них 5 млн зайнятих у торгівлі. За радянської влади таких було 1 млн, а це означає, що 4 млн із 14-ти — паразити, які споживають, нічого не даючи суспільству натомість. Додайте до них 2 млн нелегальних емігрантів із третіх країн, які теж не сіють і не орють. Отже, на перепродажу паразитує 6 млн осіб. Вони не лише інтенсивно експлуатують ситуацію, а й завозять дешеві й неякісні товари з-за кордону, давлячи тим самим вітчизняного виробника, й так пригнобленого непатріотичною системою законодавства. Врешті, спекулянти — приклад паразитизму для молоді. А тим часом — величезні площі найродючіших земель України використовуються неефективно. Ціна продукції з гектара зернових набагато нижча за урожай коренеплодів, овочів, плодових чи винограду. Бо для вирощування зернових, на відміну від плодових культур, не потрібне залучення значних трудових ресурсів, а отже, — і витрат на розвиток інфраструктури та інших потреб села. Це дуже вигідно олігархам, але не вигідно економіці держави. Саме тому олігархи підминають під себе Земельний кодекс. Щоб викорінити масову спекуляцію, варто створити вільні торгово-споживчі кооперативи. Торговцеві-одинаку важко конкурувати з торговельною мережею. А пайовикам кооперативів легко контролювати діяльність підзвітних їм реалізаторів. Кооперативам не вигідно утримувати дармоїдів. Торгівля піддається саморегулюванню, адже ціна, наповнення і якість продукції вже не залежать від монопольних мереж. Виграє і виробник, і покупець. А люди, що поповнять трудові лави у сільському господарстві, їхня, вже адекватно оплачувана праця, дасть можливість збільшити валовий обсяг виробництва приблизно удвічі. Аби мати гідний рівень життя, слід гідно працювати. Направляти дії громадян країни в оптимальне русло — одна з головних функцій держави, тобто її керівників, які за останні 20 років не відзначилися ані професіоналізмом, ані патріотизмом. Щоб мати патріотів біля штурвала країни, виборці самі мусять бути патріотами. Якщо країну очолять злодії, банкіри, бариги чи просто випадкові кадри, її громадяни будуть чужими на власній землі. Яке їхало, таке й здибало.
Читацьке віче · “Щоб мати патріотів біля штурвала країни, виборці самі мусять бути патріотами”. · p. 6original page ↗

The start of this text may be incomplete — check the original page

ЗВЕРНЕННЯ до українських родин

м. Київ, травень 2012 року академік НАН України І. М. Дзюба, академік НАН України Б. І. Олійник, член-кореспондент НАН України Д. С. Наливайко, член-кореспондент НАН України М. М. Сулима, директор Інституту української мови НАН України, доктор філологічних наук, професор П. Ю. Гриценко, академік НАН України В. Г. Дончик,
Читацьке віче · “Україна дала стільки прикладів жертовності, патріотичного героїзму, відданості рідній землі, що ця енергія має вибухнути в молоді”. · p. 7original page ↗

Вірити у свою Вітчизну

Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград Публікації в обласній газеті “Кіровоградська правда” Дмитра Танського “До зустрічі на проводах” та Володимира Щербака “Листівка від Гагаріна” зовсім різні за змістом. Але обидві — спогади про молодість, юність авторів. Міркуючи про своїх однокласників, односельців, із жалем відзначаючи, що чимало з них рано пішли з життя, Дмитро Танський робить висновок, що влада мало турбується про старше, згорьоване випробуваннями покоління. І з цим важко не погодитися. Але в цих бідах автор найперше звинувачує тих, хто …відстоює рідну мову, культуру: “Головне, гучно бити себе в груди і на кожнім перехресті нагадувати людям, як ти любиш рідну мову, нашу козацьку минувшину, танці і пісні. Народу від цього стане легше. Браво, українці!” Мій земляк Володимир Щербак, розповідаючи, як він зустрів вікопомні дати в житті народу — 9 травня 1945 року та 12 квітня 1961 й принагідно про будівництво Новомиргородської школи-інтернату, якій присвоїли ім’я першого космонавта, не втримується від сумного висновку — ось, мовляв, як усе гарно було, а тепер, у “самостійній, вільній” (саме так — у лапках) Україні все розвалюється, скрізь панують злидні, про який космос ідеться? І висновок, знову ж, парадоксальний: ось у Росії оголосили цікаву вікторину до Дня космонавтики, і за участь Володимиру Щербаку надіслали цінний подарунок, диплом, ще й запросили відвідати Москву. “Воістину. Ніщо не забуте. Ніхто не забутий. У пам’яті волелюбного трудового народу”, — так пафосно закінчує свій спогад автор. Не зрозуміло тільки — якого народу? Російського? А де ж рідний (сподіваюсь!) Щербаку український? І не забуто ніщо і ніхто — чому? Бо надіслали наполегливому авторові з України подарунок і диплом? Валентина СИДОРУК, голова Іллічівського міського об’єднання “Просвіти”, лауреат літературної премії ім. Михайла Чабанівського, Одещина І день іде, і ніч іде, І, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки… Тарас Шевченко Тарасе Григоровичу, зараз не те, що тоді. Нині ми “просвіщенні”, культурній “продвинуті”! Бо є в нас теля-бачення, пробачте, телебачення. Культуру розвиваємо — аж гай шумить! У нас уже кожен знає, що таке стриптиз — від малого до ще меншого. А що ж, треба рости, вчитися в людей, як гарно відпочивати й працювати. Думаєте, легко ото крутити двома половинками навкруг тички? Чи гарно показати, що маєш? Чи вмовити клієнта “розкошелитись” на певну суму? Це вам не Грушевського читати чи ламати голову над сьогоденням України. Навпаки, наші режисери працюють над сучасними рожевими окулярами для всього народу. А ви кажете, Тарасе Григоровичу, “Учітеся…” Треба йти далі. Вибачте, оце вже ваше “Село неначе погоріло, неначе люди подуріли…” не актуальне. Сьогодні у нас все о’кей. Про це нам розкажуть у програмах “Вісті”, “Факти”, “Подробиці”. А тим, кому захочеться бунтувати, раджу дивитися “Речовий доказ”, “Прокурорська перевір- Та й хіба тільки ці запитання виникають після прочитання подібних публікацій? Я далека від псевдопатріотизму і, звісно ж, не закликаю співати дифірамби там, де провалів і прорахунків безліч. Але, на жаль, шановні автори (а з ними і величезна кількість обивателів, простих людей) не хочуть чи не можуть зрозуміти, що абсолютна більшість наших бід — у слабкості саме національного чинника. Наш найбільший дефіцит — не гроші, не матеріальні цінності, про що нам постійно торочить влада, а відсутність тієї глибинної сили єдності, односпрямованості енергії нації, яку має кожен цивілізований народ і яка щоразу ставала відправною точкою їхніх успіхів, благополуччя і добробуту. Приклади? Практично весь світ. Де ви ще знайдете країну, громадянин якої, поважного віку мудрий інтелігент, що намагається заявляти про себе як творча особистість, публічно звинувачував би у нестатках свого народу тих, хто плекає рідну мову й культуру, або писав про свою Батьківщину, що вона незалежна в лапках? Для громадян будь-якої країни, іноді навіть справді дуже бідної, мова, культура, державна незалежність — найвищі духовні цінності, в яких вони живуть, без яких не мислять себе. Такого дивака там би назвали божевільним або навіть відкрили проти нього кримінальну справу. У нас же навіть людей із вищою освітою(!) часто-густо доводиться переконувати, що є велика різниця у тому, якою мовою розмовляти. Ми — фактично унікуми у світі, несвідомі себе люди. То треба ще пояснювати, чому ми бідні? Понад сто років тому сказано, що національно несвідомий народ — це гній, на якому виростають інші народи. У нас поки що виросли олігархія, компрадорська буржуазія, яка всі кошти, усі ресурси, надбані народом протягом століть, навіть природні копалини, дані Україні Богом, активно використовує для власного збагачення. Для них наша Батьківщина — територія, де вони заробляють гроші, які успішно виводять в офшори. А Вітчизни у них — у кого Росія, у кого Ізраїль, у кого — немає взагалі, бо такими виховала їх матеріалістична (в затишних куточках світу вони давно надбали для себе суперхатинки) інтернаціональна марксистсько-ленінська ідеологія. Хто чи що може змінити цю ситуацію? Тільки свідомий себе, власних духовних цінностей народ. Найперше — шляхом виборів, а за потреби — й громадянського спротиву, непокори. Тільки такий народ може за день-два перетворити обманом нажиті статки у пил, у ніщо, та й для міжнародних злочинців (а саме такими швидко стають ще вчора дуже й дуже шановані люди) місць, де б вони могли сховатися, у світі дедалі менше й менше… Тому саме для них найбільшу загрозу становить той незначний шар “національно стурбованої маргінальної”, за висловом Табачника, інтелігенції, яка, незважаючи на власну невисоку матеріальну забезпеченість, намагається достукатися до свідомості української спільноти, не покладаючи рук, працює на цьому полі — видає книги, словники, створює талановиті твори мистецтва, виховує відповідно дітей і молодь, чинить спротив будь-яким утискам, по краплині формуючи громадянське суспільство. Ці люди — найбільші вороги і для представників імперського чинника, який останніми роками міцніє і вкладає великі гроші (колеги розповідали, що деякі представники Російського посольства готові давати кошти на будь-які антиукраїнські проекти, навіть до кінця не розроблені) у те, щоб і далі труїти нас. У цих теж є матеріальний інтерес, але не останню роль грає ідея Великої Росії, руського міра, єдінаго православія і т. ін. До речі, саме тому вони й відповідають активним авторам з України, щоб і таким чином скріплювати так звану слов’янську єдність. Російські журналісти (а йдеться якраз про редактора радіо, який проявив таку зворушливу увагу до Володимира Щербака) набагато більше дбають про ідейність і єдність своєї нації, ніж наші, українські. Адже від того, які формулювання, визначення ми пускаємо у світ, чи правдивими словами називаємо речі, чи все-таки віримо у свій народ і в Україну, чи, засліплені матеріальними нестатками, готові апріорі звинувачувати свою Вітчизну, теж залежить рівень загальної свідомості. Імені дуже сумно, що обидва автори — колишні журналісти, доводилося з ними працювати. Становище наше сумне. Але я вірю у свою Вітчизну. Вона дала стільки прикладів жертовності, патріотичного героїзму, відданості рідній землі, що ця енергія має вибухнути в молоді, яка таки поставить усе з голови на ноги. Тож молімося і словом та ділом утверджуймося у цьому, щоб та глибинна сила, яку має кожен народ і яку забрала у нас імперія, виціджуючи по краплині, повернулася до нас і ми спромоглися на той провід, який поверне нашому багатостраждальному народові і єдність, і впевненість у завтрашньому дні, і розвиток (космічної галузі теж), і добробут. розумніший”, тому їм, таким “умным”, буде тісно в Україні. Ой, перервуся на хвильку: сусідка прийшла. Бідкається баба Мокрина, чим же на обід діда годуватиме. “Е, бабо, що там журитися”, — заспокоїла її й порадила телевізор увімкнути. А там на вибір — “Кулінарна династія”, “Пекельна кухня”, “Їмо вдома”, “Таємниці шеф-кухаря”. Вибрала баба передачу “Дієтологи”, сіли з дідом, дивилися-дивилися, поковтали слинку та й відмовилися від рецепту, бо авокадо не виявилось у холодильнику. Пішла баба вівсянку варити, а дід стоїть із ложкою, чекає, закреслює дні на календарі до пенсії. Як виживають старенькі — таємниця… “Нез’ясовано, але факт”. Ой, а в які цікаві ігри грається з нами телебачення: лотерея “Кено”, “Золота фортуна”, “Мегалот”, “Прихована камера”, “Лото-забава”. “Адреналін” — одним словом… “Безумці” — цікаво, це ж про кого? О, нарешті дочекалася! — Мамо, йдіть дивіться: виступ ансамблю ім. П. Вірського, а ось передача “Слово про слово”, а ось звучить українська пісня, а ось гумористи українські виступають, а ось передача для батьків про виховання дітей, а ось мультфільми українські, а ось письменник виступає… Продовжуйте, діти, продовжуйте. Може, й справді це буде на нашому телебаченні. Бо інакше нічого не дивитимуся, крім фільму “Стій, а то мама стрілятиме!” Може, хоч там підкажуть, що робити.
Читацьке віче · “Україна дала стільки прикладів жертовності, патріотичного героїзму, відданості рідній землі, що ця енергія має вибухнути в молоді”. · p. 7original page ↗

The start of this text may be incomplete — check the original page

Для тих, хто вдома

ка”, “Суд присяжних”, “Щиросердне зізнання”, “Слідство вели…”, “Судові справи”, “Сімейний суд”, “Оголошення у розшук”, “Полювання на вбивцю” — і враз перехочеться. “Для тих, хто вдома” розкаже, як запалювати, приміром, сірники чи годувати котика. А для тих, хто повіявся по чехіях, польщах, італіях заробляти гроші, — передачі, фільми “За сім морів”, “В пошуках пригод”, “Вітер мандрів”, “За гроші”, “Тенета любові”, “Дорога додому”. Ми за цей час так виросли, що й екстрим-шоу “Команда Еквітес” дивимось, і “Секс-битву”, і “Плейбой”, і “Клуб еротики”, і “КлубНічки”. А як же гарно показує наша телевізія кохання, теплі стосунки між чоловіками й жінками! “Дім-2”, “Чортиці в спідницях”, “Міняю жінку”, “Одна за всіх”, “Всі чоловіки — сво…”, “Обіцяти — не означає одружитися”. Чомусь ці націоналісти хочуть рідної мови, щось їм не до кпини. Ми не проти, але ж треба її якось прикрасити, бо що значить слово “Зустріч”? От “Аудієнція” — це вже щось! Або “Імпреза”, “Ф-стиль”, “Поп-корн ТБ”. Це вам не якийсь там Степан Гіга співає! А можна ще загадковіше, без перекладу: “Kids Time”, “Solo- Mea”, “Comedy Woman”. Учіть, діти, англійську мову, бачите, як треба. Щоб не відставати від світового співтовариства, дивимося мультфільми “Ліга суперзлодіїв”, “Школа страху”, “Бен 10: інопланетна сила”. А там, де запланований мультфільм на замовлення, — знаю: ви, дорогі діти, виберете про Бетмена, бо “Катрусиного кінозалу” не бачили зовсім. Якщо хочете подивитися передачу “Срібний апельсин”, вкладайтеся, любі малята, дуже рано спати, щоб підхопитися о пів на шосту ранку. Звичайно, крім тих, хто слухав українську казочку о 2-й годині ночі по радіо “Гармония мира”. Вірю, спати хочеться, зате “Драйв” який! А чого варта “Погода у світі”! Оттава, Рейк’явік, Сьєрра-Леоне… Це не якісь там Кривий Ріг чи Біляївка. Недавно якийсь патріот аж захлинався (радий, що вперше за десять років надали слово), розказував про Асканію-Нову. А хто її знає? А ось про дику природу Америки, Австралії, Бразилії знають усі нормальні громадяни, бо телевізор дивляться. “Пустелі світу”, “Королі зачарованої Африки”, “Навколосвітня експедиція”, “Шамварі: територія диких тварин”. А в Росії ми взагалі як у себе вдома чи то пак, — вони у нас. 2002-й був роком України в Росії — то ніхто й не помітив. Зате 2003-й вшановував уже Росію в Україні на славу! Розігналися так, що не зупиняться й донині. Та все нас переконують, що без Росії ми ні на крок, звучать заклинання про дружбу. Та ми віримо, віримо, не хвилюйтеся… Ось тільки дивуємося: невже єще куди вкладати ті інвестиції, невже не все ще “прихватизували”? Невже є ще десь куточок душі української, де не напльовано, не напаскуджено? Невже мало в нас ток-шоу із заїжджими московськими гастролерами? Невже мало у нас російських газет, книг, радіо, фільмів, телепрограм? Може, й мало. Не нам про те судить. Ми люди маленькі, ми хохли. Як начальство скаже, так і зробимо. Скажуть в Одесі писати на паркані “Я говорю по-русски” — напишемо, бо ми ліберальні й толерантні. Чого людей ображати? А деякі вперто українцями себе називають, виокремитися хочуть. Дивіться “Правовий всеобуч”, “До суду”, “Закон і порядок”, “Територія закону”, “Ваші права”, вам розкажуть, як правильно жити. А краще — “Не бреши мені”. Наші очільники нехай дивляться х/ф “Жити, як королі”, передачу “Утриматися в кріслі”. А ми з онуком “окультуримося” балетом (перепрошую, арт-балетом) “Лускунчик”. А передачу “Служба пошуку дітей” дивитимемося вже всією Україною. Шукатимемо, та не знайдемо. “Самый умный” — то ж не “най-
Поетичний автограф · “Скільки несподіванок мене чекає на кожній сторінці цієї поетичної книжки”. · p. 8original page ↗

В Ваассиилльь ГГО ОЛ ЛО ОБ БО ОРРО ОД ДЬЬК КО О::

Білі кімнатні рослини Хата, де я народився та зростав, за сонцем, вікна і двері звернені не на південь, як то звично у селі, а на північ, бо хату було зведено із перебудованої землянки. Ось мати робить передвеликоднє прибирання, виносить із хати усі речі, щоб вільніше було примазувати у хаті. Виносить із хати ліжка, щоб окропом повбивати на рейках та бильцях блощиць — дустового мила іще немає. Виносить і різні кімнатні рослини також, вони не цвітуть, може, крім калачиків, і листя на тих рослинах біле, як пагони на пророслій у погребі картоплі, але мати їх однаково любить — я дивлюся, малий, як вона пирскає на них воду з рота, як лагідно обмиває біле листя фікуса та розправляє сплутані білі стебла. Чому я пригадав сьогодні те передвеликоднє прибирання? Бо скільки я не робив зусиль на своєму шляху, нічого путнього у житті не добився — навіть вікон до сонця із кімнатними рослинами на підвіконнях, із зеленим листям. Але материн урок любові до кімнатних рослин із білим листям мене сьогодні втішає — життя вдалося. Яблунева гілка для тебе Не за моєї пам’яті посаджено було яблуньку біля хати, так і росла вона собі. ніхто не формував її крону — хто з наших наважився б ранити безвинне дерево, обрізуючи гілки! — і я звернув на неї увагу аж тоді, коли вона виросла: стала цвісти та родити яблука. Ніхто не формував крону яблуньки, тож одна гілка перегнала всі решту і простяглася через тин аж на вулицю, на ту стежку понад самі тини, де ти зрідка проходиш, коли йдеш до школи, чи в магазин по хліб, чи увечері, з подружками, у кіно. Ти ітимеш стежкою і зауважиш цю яблуневу гілку: розквітлу, як у травні, але з червоними яблуками, як у серпні, ти ітимеш під яблуневою гілкою, і кожен мій листочок торкатиметься тебе, а ти рукою прикриватимеш своє волосся, щоб не розкуйовдилося, сміятимешся тихенько, коли упаде на щоку роса, і моя гілка теплішатиме, і квіти ставатимуть іще рожевішими, а яблука — іще червонішими, а далі ти вже підеш із рожевою пелюсткою на волоссі та з червоним яблуком у руці. Куди я йду Куди я йду — після тривалої розлуки, без попередньої домовленості — куди я йду? Як завжди, перед тим, як вийти з хати, я надіваю маску соловейка — та дівчина, ще до моєї відсутності, так любила зустрічатися зі мною, коли я був у масці соловейка! Куди я йду? Але мої сумніви виникли не в хаті, а вже на дорозі, тепер мені треба повертатися, але повертатися не хочу, бо пригадую прикру прикмету, та добре, що я пішов, звернувши у найближчому провулку, верхньою вулицею, а не нижньою, де я тепер живу, бо ці дві вулиці за містком сходяться в одну, тож я дійду до того місця, де вони з’єднуються, та й повернуся нижньою вулицею додому, повернуся, ніби й не повертаючись. Куди ж я тепер іду, продовжуючи йти вперед, а насправді ж, коли я тільки засумнівався, я вже йду назад — додому. І що мені тепер робити із маскою соловейка: чи зняти її та нести в руках (не викидати ж її!), чи йти вперед-назад у масці, однаково ж ніхто мене не бачить і не спитає: куди я йду, на вулицю, чи з вулиці, у масці соловейка? Метелик на волі Барвистий метелик перебував у неволі: сидів з розпростертими крильцями в рамці на стіні, бокові рейки рамки притискали крильця до паперу, що був підкладений під метелика. Я вирішив звільнити його — вийняв із рамки, але він вирвався і полетів по кімнаті. Довго ганявся я за ним, аж поки не зловив, та коли він уже був у стуленій жмені, краї крилець повідламувалися і попадали, барви стерлися під моїми пальцями, коли я його ловив. Що то тепер за метелик, коли він без барви на крильцях, та й крильця не такі тепер, як були, хоч іще живий! Я повертаю його у неволю, але тепер не в рамку, а в прозору коробку — там він літає, залітає в скляну банку, що стоїть у прозорій коробці — освоюється із новим середовищем, хоч становище його і не є для нього новим. Барви на ньому тепер немає, а здатність літати збереглася: ось він, частково звільнений, злітає знову і знову усередині прозорої коробки. Вірш із метеликом Читаючи збірку віршів, на одній сторінці серед тексту ні з того, ні з сього з’являється метелик: не намальований, не сфотографований, навіть не описаний жодним рядком — сидить непорушно, і не думає злітати, прилип до сторінки, що й не відірвеш, ніби до якоїсь білої квітки. Тепер не знаю, як розуміти появу того метелика: чи це уречевлена метафора чогось важливого для мене, чи це натяк мені на щось невідоме, чи це мені отаке вітання із минулого літа? Що мені робити далі, чи дочитувати сторінку із метеликом до кінця, чи перегорнути її та читати наступний вірш, так де мені подіти метелика — я ж не збирач ентомологічної колекції! Але думаю: а раптом на наступній сторінці з’явиться озеро минулого літа: з човном, зловленою рибиною і очеретом? Скільки несподіванок мене чекає на кожній сторінці цієї поетичної книжки. Великий мороз Сидить кіт на підвіконні у сіренькому кожушку, зранку видивляється у вікно, а на вулиці немає нікого: ні великого, ні малого. А вчора ж сам чув, як по телевізору казали, що сьогодні надворі буде великий мороз! Щоб усі знали Зграя ворон сідає на землю, кажуть: “Завтра випаде сніг”. Зграя — багато ворон — щоб кожному, хто їх бачитиме, сказати: “Завтра випаде сніг”. Загадки квітів Квіти навесні розквітають і кожна загадує загадку: “Як мене звати?” А ми розгадуємо, називаючи їх по імені: ти — пролісок, ти — горицвіт, ти — воронець. І квіти радіють від того, що ми відгадали їхні імена, і цвітуть усіма пелюстками: хто — синіми, хто — жовтими, хто — червоними. Тепер бджола знатиме, до якої квітки у гості по мед летіти. У Петрівку Замовкають пташки і сільські жінки ведуть довгі розмови з пастухами, почепивши дійниці на коров’ячі роги. Як я викосив море Як ходив я до дівчат — аж страшно подумати із відстані моїх літ, коли це було! — я з ними гулявся у притулу: брав із собою на побачення косу, щоб викосити море і в копички погромадити, рибу на окремі купки поскладати, біля кожної купки таблички поробити, на кожній табличці написати, де яка риба. На тій купці — пліточки, на тій купці — карасики, на тій купці — червонопірки, і так біля кожної купки. Дівчата, мабуть, із мене посміювалися: мовляв, який я несучасний парубок, ніби для того, щоб бути сучасним, треба перестати бути українцем! Зате вранці — і її батьки, і мої батьки бачили ті копиці викошеного мною моря, ті купки риби, ті таблички із написами, де яка риба, і були дуже втішені тим, аж сміялися! Знайомство Дівчино, дівчино із невідомим мені ім’ям, я побачив тебе на узгір’ячку за селом — там ти стоїш, підставляєш себе повівам весняного вітру: вітер розвіває твоє волосся, тулиться до щік пташиним крилом, грається подолком плаття. Ти швидко обертаєшся на носках черевиків — хочеш полетіти, ти широко розставляєш руки — хочеш полетіти, ти голосно співаєш пісню — хочеш полетіти. Але ти, дівчино, не полетиш, бо ти іще не знаєш імені того вітру, який міг би тебе підняти над узгір’ячком. Ось, вітер на ім’я Василь, міг би тебе підняти на руки, як пір’їнку, і понести полетючу, куди сама схочеш: перелітаєш тепер через струмок, дарма, що у мене повні черевики весняної води, перелітаєш тепер через квіти, ти ж так боялася наступити, ідучи, на квіти, перелітаєш тепер усе далі й далі від хати, уже вона й не помітна за деревами. Твої давні листи Твої давні авіалисти — малюнки великодніх писанок: ти ж знаєш, як я їх очікував! І тоді, коли проживав у селі, і тоді, коли перебував у війську, тільки в Київ вони не надходили, бо там у мене не було поштової адреси. Тепер розглядаю твої листи, кожен із неповторними узорами, із загадковими узорами, які й досі не розгадані: бо ти так і не подарувала мені справжню писанку на якийсь Великдень. (Епіфанія: писанка — символ за ознакою “бути тим, що найкрасивіше за все на світі”).
Поетичний автограф · “...Я засвідчую перед Богом і людьми: тут Україна і ми — українці”. В. Голобородько, м. Луганськ · p. 9original page ↗

«Як я викосив море»

Два пучечки пролісків І я б так хотів, і я б так зміг, якби був уже такий, як той парубок у чорному одязі із помальованим сажею обличчям, і я б так попереносив через річку двох дівчаток, що зранку ходили по квіти. Зранку іще можна було по камінцях перебігти на той бік річки, щоб піти на сонячну синю гору по проліски, а після обіду, як сонце пригріло, річечка наповнилася великою водою. Тепер ніяк перейти назад, бігають по той бік річки із пучечками пролісків у руках, плачуть, голосно кличуть маму, аж люди із нашого кутка посходилися, і я, малий, стою у гурті і бачу, як парубок у чорному одязі із помальованим сажею обличчям заходить у швидкий потік, води понабирав повні чоботи, замочився аж до пояса, бере дівчинку на руки, несе дівчинку із пучечком пролісків у руці — два пучечки пролісків несе, і переносить на цей бік, потім повертається за другою, бере і цю дівчинку на руки, знову несе дівчинку із пучечком пролісків у руці — два пучечки пролісків несе, і переносить на цей бік. Це я, це я, парубок у чорному одязі із помальованим сажею обличчям, переношу через велику воду дівчинку із пучечком пролісків у руці — два пучечки пролісків. Імена сонечок семикрапчастих Дівчина — ентомолог початкуючий — першокурсниця біологічного факультету знає імена усіх сонечок семикрапчастих. “Як називається те сонечко, що злітає з твоєї долоні — з пучки великого пальця?” “Сонечко-полети-до-Іванка”. “Як називається те сонечко, що злітає з твоєї долоні — з пучки вказівного пальця?” “Сонечко-полети-до-Іванка”. “Як називається те сонечко, що злітає з твоєї долоні — з пучки середнього пальця?” “Сонечко-полети-до-Іванка”. “Як називається те сонечко, що злітає з твоєї долоні — з пучки підмізинного пальця?” “Сонечко-полети-до-Іванка”. “Як називається те сонечко, що злітає з твоєї долоні — з пучки мізинного пальця?” “Сонечко-полети-до-Іванка”. Кіт із рахівницею Завели кота, молодого кота, бо старий уже був нікуди не годен: ні муркотіти, ні мишей ловити, та й шерсть на боках повилазила — як такого на коліна братимеш! А цей — як не муркотить у когось на колінах, то ловить мишей, як не ловить мишей, то муркотить у когось на колінах, та й шерсть на боках аж виблискує. А від якогось часу уподобав собі гратися із рахівницею, що колись опинилася на долівці та так і залишилася там надовго: коли б не побачив його, гортає лапою кісточки туди-сюди, але скільки б не гортав, завжди праворуч у нього дві кісточки виходить. Це — молодий кіт і він не знає, скільки людей померло у нашій хаті, якби він знав, то не нагадував мені тільки про двох, щоб я їх завжди пам’ятав. Без книжки Мабуть я піду із цієї книгарні без потрібної мені книжки — показав продавцеві полицю, де стоїть потрібна мені книжка, а вона стала перед полицею, дістає то одну книжку, то другу, але ту, яка мене цікавить, чомусь минає — і поглядом своїм і пальцями — втупилася в корінець якоїсь книжки, ніби вмерла, так — стоїть же, затуляє своїм тілом книжку, яка мене цікавить. Процес пошуку книжки затягується, уже мені й самому незручно, що я завдав продавцеві стільки клопоту, тому вибачаюся і йду геть із книгарні без потрібної мені книжки. Мене не відпускають із села коні Я випав із часу, нічого не зауважую навколо, не знаю, скільки часу я вже отут, у долинці, розшукую помічну траву, тож коли підводжу голову, то бачу коней: ось вони пагорбами повлягалися навколо мене, один побіля одного, так щільно, що й не знати, де закінчується один кінь, а де починається другий. Лежать тихенько, повивертали свої напашені черева, лежать так давно, що з їхніх боків уже й повиростала трава та кущі глоду й шипшини. Колом лежать навколо мене, творячи кінський полон для мене — ніяк крізь них пройти. Але коні наче вгадують мої думки про відхід, про мій відхід із села — розступаються підводячись, роблять вікна на всі чотири сторони — між пагорбами дороги у світ — самі ж збиваються у невеличкі табунці, ходять не поспішаючи, поскубують траву під ногами. Коні залишаються, а я відходжу із села у світ.
Поетичний автограф · “...Я засвідчую перед Богом і людьми: тут Україна і ми — українці”. В. Голобородько, м. Луганськ · p. 9original page ↗

ВВаассиилльь ГГооллооббооррооддььккоо З книжки «Віршів повна рукавичка»

Велика рибина У долині лежить велика рибина: блищить золотою лускою, грає райдужним оком. Велика рибино, пусти мене до води: човном плавати, карасиків вудити. Вже вміє свистіти Хлопчик так голосно засвистав, що аж сам змерз. Пагорби Місцевість така горбиста — зайдеш між двох пагорбів і опинишся на спині коня. Кавун Сам гладкий, як бочка, а ребра видні. Кіт із шерстяним килимком Кіт ходить усюди із шерстяним килимком під пахвою — де схочеться йому лягти відпочити, там вибере затишну місцинку, розстеле килимок і лягає на нього, щоб роздивлятися уважно сни, які теж носить з собою усюди. Рак Рака витяг із ятера, а в нього в руках двоє іржавих ножиць. Каже: Художниця Інга ЛЕВІ — Я тобі витинанок нароблю, викрою штани, обстрижу гарно драбинкою — тільки, будь ласка, відпусти! Рукавичка Загубив рукавичку. Підняв. Якби не підняв — почалася б казка. Сільська школа Діти у сільській школі, занесеній снігом, сидять у затишному класі — поховалися, як “у” в “ю”. Хто знайшов більший гриб? — Я знайшов отакенний гриб! — А я знайшов отакенний грибух! — А я знайшов отакенний грибулюх! — А я знайшов отакенний грибумбулюх! — А я знайшов отакенний гри бум бум бу люх! Цвіркунові скрипочки Цвіркуни іще й вечір не настане, вже виграють на скрипочках. А вдень ми не помічаємо тих скрипок — цвіркуни ховають їх у трав’яні футляри. Пісенька шпака Шпак сам себе лоскоче під пахвою — і захлинається від співу, аж скверещить!
Погляд · “Ці руські письмена, імовірно, і покладені були ним за основу слов’янської абетки”. · p. 10original page ↗

Місія Кирила і Мефодія і християнізація Русі в IX ст.

Сергій ШУМИЛО, заступник голови “Товариства пам’яті князя Оскольда”, м. Київ Закінчення. Початок у ч. 20, 21 за 2012 р. Повертаючись до “хазарської місії” Кирила і Мефодія, варто звернути увагу на важливу деталь: свою місію солунські брати здійснюють не самостійно, а у складі офіційної дипломатичної місії візантійського імператора. Це наштовхує на думку про її можливий взаємозв’язок із наслідками походу русів 860 р. Безумовно, така впливова світова наддержава, якою була тоді Візантія, не пішла б на поспішне налагодження дипломатичних стосунків з “народом неіменитим, народом, що не брався в розрахунок, народом, що зараховується до рабів, безвісних, — але який отримав ім’я від походу на нас”, — як відгукується про русів патріарх Фотій у своїй “Другій гомілії на нашестя Росів”. Саме така думка панувала тоді серед греків щодо Русі, яка до подій 860 р. вважалася “провінцією Хазарії”. Маючи тісні дипломатичні й династичні стосунки з Хазарією, Візантія, за старою традицією, могла розглядати русів як підданих хазарського кагана, тобто “рабів”. Тому не дивно, що після їхнього набігу 860 р. на Константинополь греки не лише продовжують вважати їх “хазарами”, а й направляють посольство до хазарського кагана, де з’ясовують політичний статус “невідомої” їм Русі. Лише після того, як в Ітилі була підтверджена інформація, що Русь більше не є данником Хазарії, грецька дипломатична місія могла почати переговори з язичницьким князем (каганом) русів, що і знайшло своє часткове відображення в агіографічних казаннях про св. Кирила (Костянтина Філософа). В. Ламанський звертає увагу на те, що вміщені в Паннонських житіях два оповідання (про релігійні диспути Костянтина Філософа з євреями в Ітилі і про хрещення ним язичницького кагана) істотно різняться між собою. У першій розповіді “Костянтинові співрозмовники і опоненти — євреї-книжники, а тут — некнижна чадь. На початку з’являється немов каган хазарський, єврейського сповідання, а тут теж каган, тільки язичник. У першій розповіді сцена відбувається неначе в палаці, в покоях кагана хазарського. У другій же розповіді, погано пов’язаній з першою, каган не єврейського сповідання і був тоді, як видно, зовсім в інших стосунках з Візантією. Каган другої розповіді був ще нещодавно ворогом греків: у нього випрошує собі Костянтин Філософ двісті чоловік полонених з греків”. Аналізуючи ці та інші подробиці, акад. В. Ламанський робить висновок, що “згадуване в Житії Костянтина Філософа хрещення ним двохсот сімей і було перше Хрещення Русі, що згадується патріархом Фотієм”. І що “862 рік — не рік створення держави Русі, а рік першого хрещення Русі і введення в ній грамоти”. Цієї ж думки дотримувався і проф. А. Карташов. На думку Ламанського і Карташова, під впливом київського князя Оскольда Великоморавський князь Ростислав (846—870) теж запросив до себе в 863 р. перших слов’янських просвітителів і за прикладом сусідньої Київської Русі заснував власні національні православні єпархії. У Моравській легенді про ті події розповідається, що “Князь Моравії, почувши, що зробив філософ (Костянтин) в країні хазар (тобто Русі. — С. Ш.), а також маючи піклування про свій народ, відправив до імператора (візантійського — С. Ш.) послів з проханням, щоб той направив до його народу справжнього вчителя, який вказав би їм православну віру, встановлений закон і шлях істини”. За легендою, морави запросили до себе солунських братів після поширення чуток про їхні успіхи серед сусідніх “хазар”. “Італійська легенда”, яку, імовірно, склав єпископ Гавдерик Велетрійський, що мав можливість спілкуватися зі св. Кирилом у Римі, вже дещо конкретніше натякає на хрещення ними саме русичів, вказуючи на місіонерську діяльність не в самій Хазарії, ав “хазарській провінції”. Такою “провінцією” тривалий час вважалася Русь не лише серед хазар, а й серед візантійців. Професор А. В. Карташов зазначає: “Святі брати тому і покликані були до Моравії, що в їхніх руках був уже готовий апарат слов’янських перекладів. Морави просять собі не грецького катехізатора замість латинського і не в грецькій мові полягає “доброта закону, що походить від греків на усі країни”. Що йдеться про продовження вже початої Візантією слов’янської віровчительної і богослужбової місії і тільки про долучення її до нової території і нового народу. Чутка про це стала відома в Моравії, і ні в чому іншому морави не мали потреби ходатайствувати перед Візантією”. А. В. Карташов звертає увагу на неможливість швидкого перекладу Святого Письма і багатьох богослужбових книг слов’янською мовою, як це подається в Паннонських житіях. Ця копітка і важка праця вимагала багатьох років, житіє ж про це замовчує. “Уся багаторічна справа перекладу Біблії і богослужіння, — акцентує увагу Карташов, — здійснюється (за Житієм — С. Ш.) в одну мить перед відправкою до Моравії. Вигадка штучного дива. Вузький націоналіст моравин прагне вкрасти примат великого подвигу слов’янських апостолів на славу свого племені… Якби справа йшла так, як хочеться моравському фальсифікаторові, тоді святі брати їхали б до Моравії майже з порожніми руками і, проповідуючи там усно, були б ще безпорадні налагодити школу, бо не було б ще текстів для навчання учнів і дітей. Між тим оповідач житія, не соромлячись, говорить нам, що як тільки Костянтин доїхав до Моравії, так негайно поставив на ноги багатолюдну школу і розгорнув перед нею широке коло богослужбових книг”. За часів місіонерської діяльності святих Кирила і Мефодія до складу Великоморавської держави, окрім власне моравських земель, входили Західна Словаччина, Чехія, частина Південної Австрії, Нижня Паннонія, землі князівства Вислян, обидві частини Силезії (Вроцлавська і Опольська) і земля Лендян; на півночі вона досягала польського Кракова, а на сході простягалася до руських Карпат (через слов’яноруські Перемишльщину, Холмщину і Підляшшя аж до Галиції), до самої річки Сян. У значній частині цих неосяжних просторів благовіствували святі Кирило і Мефодій та їхні учні, серед яких могли бути і руси. Так, народний переказ зберіг свідчення про посередництво між Руською і Моравською єпархіями Наврока, який був учнем Кирила і Мефодія. Слід зазначити, що серед багатьох, згодом латинізованих, західнослов’янських народів православ’я і слов’янська писемність довгий час міцно трималися, незважаючи на німецько-католицьку експансію. Так, у Чехії й Польщі богослужіння за східним, або “русинським”, обрядом, як його іноді називали в цих країнах, які здійснювалися церковнослов’янською мовою, незважаючи на численні гоніння, тривали аж до другої половини ХІ ст., коли латинським місіонерам остаточно вдалося знищити сліди самовідданої праці святих Кирила і Мефодія. 967 року (за двадцять років до хрещення Володимира Київського!) Папа Римський Іоан ХІІІ, затверджуючи в Празі римсько-католицьке єпископство, вимагав, щоб богослужіння здійснювалися не за обрядами Болгарської або Русинської (!) Церкви, також не за звичаєм слов’янською мовою, а за статутами римо-католицькими. Отже, маємо всі підстави припускати, що жива пам’ять про “русинський обряд” у Чехії лише вкотре засвідчує “русинський” характер місії апостолів слов’ян. Католицький історик доктор Ю. Федорів звертає увагу, що в одній з чеських хро- Пам’ятник княгині Ользі, святому апостолу Андрію Первозванному та просвітителям Кирилу і Мефодію в Києві. Скульптор — І. Кавалерідзе нік XIII ст. святого Мефодія називають “русином” навіть за національністю. Це можна пояснити лише тим, що прийшов святитель у ті краї з Русі, де деякий час був пастирем-місіонером. Згодом, зі знищенням у Чехії німецькими католицькими місіонерами заснованих св. Мефодієм національних православних єпархій (де мовою богослужіння була церковнослов’янська), про перше хрещення чехів було практично забуто, а тому хроніст, як пише Ю. Федорів, “з тугою згадує “русина” Мефодія”. Подібні згадки поодиноко збереглися і в наших вітчизняних джерелах. Так, у руському пергаменному пролозі з вологодського Спасо-Прилуцького монастиря святитель Мефодій без будь-яких пояснень названий “вчителем руським”. На думку проф. Карташова, “переписувач пергаменного прологу XV ст. списав з якогось древнього оригіналу це переконання давньоруських книжників”. “Пространне житіє святого Кирила” повідомляє: “І знайшов він там (у Херсонесі — С. Ш.) Євангеліє і Псалтир, писані руськими письменами, і людину, яка говорить на тій мові. І, поспілкувавшись із ним, зрозумів він зміст мови і, порівнявши її зі своєю, виділив голосні і приголосні. І, здійснивши молитву Богові, невдовзі став читати й розмовляти. І всі дивувалися йому, і славили Бога”. У Житії сказано, що Кирило не стільки винайшов нову писемність, скільки порівняв руські письмена зі своїми, виокремивши голосні й приголосні. Також у “Толковій Палеї” (XV ст.), яка укладалася на основі давніших джерел, повідомляється: “Грамота руська єсть Богом дана в Корсуні русину. Від неї ж навчився філософ Костянтин, і звідти склав і написав книги руським гласом”. У “Бандуричевому казанні” хоч спочатку помилково і змішуються обставини хрещень 860-х і 980-х років, тобто при Оскольді й Володимирі, далі детально описується тільки перше хрещення русичів. У цьому рукописі повідомляється про відправку імператором до русичів єпископа, здійснення ним чуда з Євангелієм і масового хрещення руських язичників. Проте найціннішим тут є свідоцтво, що разом з єпископом до русичів було послано двох знаменитих вчених мужів Кирила і Афанасія (учні Мефодія нерідко порівнювали його з Афанасієм Великим), які, “бачучи, що руcи не розуміють грецького алфавіту, і побоюючись, щоб за невмінням писати і читати вони незабаром не відпали від віри, накреслили для них тридцять п’ять букв, які називаються: аз, буки, веді та інш. і за допомогою яких руси і донині залишаються непохитні в пізнанні християнської віри”. Усі ці та інші свідчення дали підстави В. Ламанському, В. Пархоменку, А. Карташову та іншим вважати, що Кирило і Мефодій саме у зв’язку з дорученням їм св. Фотієм і імператором Михаїлом хазароруської місії переклали слов’янською мовою Святе письмо та інші богослужбові книги і здійснили перше Хрещення Русі за декілька років до початку їхньої знаменитої моравської місії. Варто додати, що Ламанський категорично відкидав припущення Є. Голубінського про те, що під “руськими письменами” слід вважати готську мову. Не погоджувався з такою гіпотезою і Карташов. А в наш час її відкидав проф. М. Артамонов. За його словами, “відкриття в Херсонесі Євангелія і Псалтиря, написаних руською мовою, напевно, відіграло вирішальну роль в їхній (Кирила і Мефодія — С. Ш.) подальшій просвітницькій діяльності серед слов’ян. Знаючи слов’янську мову і ознайомившись з руською абеткою, Констянтин безперешкодно зміг читати руські письмена, про що йдеться в “Житії”. Ці руські письмена, імовірно, і покладені були ним за основу слов’янської абетки, укладеної для Моравії, а Євангеліє і Псалтир, винайдені в Херсоні, стали тим зерном, з якого зросла вся пізніша слов’янська, спочатку перекладна, а згодом і оригінальна література”. Говорячи про початок християнізації Русі в IX ст., неможливо обійти увагою питання створення церковної організації. Візантійські джерела свідчать не лише про хрещення русичів і їхнього князя в ІХ ст., ай повідомляють про призначення на Русь у цей час окремого архієрея з Візантії. Про це повідомляють патр. Фотій (858—867 і 878—886), і імператор Костянтин Багрянородний (911—959). Патр. Фотій пише, що хрещення Русі сталося під час його святительства, і, відповідно, — за часів імператора Михаїла ІІІ, а Костянтин Багрянородний приписує заслуги хрещення русів своєму дідові і співправителеві Михаїла — Василію I Македоняну і наступникові (і в той же час супротивникові) св. Фотія — патріархові Ігнатію. У зв’язку з цим ще М. Карамзін припускав, що на Русь могли двічі посилати церковних ієрархів — за часів Фотія і за часів Ігнатія. Таке припущення є найбільш правдоподібним, оскільки після усунення св. Фотія з патріаршого престолу в 867 р. він був засланий до ув’язнення, а багато поставлених ним єпископів позбавлено церковних кафедр. Заміна церковної ієрархії сталася не лише у Візантії, а й в інших країнах візантійської співдружності, зокрема і в новонаверненій Болгарії, про що відомо з листа Папи Адріана ІІ до патріарха Ігнатія від 871 р. Цілком імовірно, що за існуючої політичної ситуації у Візантії новий архієрей, який замінив Фотієвого ставленика, був посланий патр. Ігнатієм іна Русь. Таким чином, на думку П. П. Толочка, розбіжності між двома джерелами, накладаючись одна на одну, торкаються не суті явища, а лише його приурочення. Із грецьких джерел відомо, що на Русі в IX ст. була заснована єпархія (митрополія). Вітчизняні ж джерела (Статут св. Володимира, Іоакимівський літопис, пізніші — Густинський літопис, Київський Синопсис, Степенна книга, “Палінодія” Захарії Копистенського та ін.) дають підстави вважати, що після хрещення русів першим Митрополитом Київським патріарх Фотій призначив св. митрополита Михаїла. Хоча в одному з пізніх грецьких рукописів, виявлених єпископом Порфирієм (Успенським)
Читацьке віче · “Відродження України стане можливим лише з відродженням культури, літератури”. · p. 11original page ↗

Continued from an earlier page — page fragment

на Афоні, першим руським архієреєм названий єпископ Олексій. Інші джерела згадують також ім’я митрополита Леона, хоча Никоновський літопис уточнює, що він був посланий на Русь уже після смерті митр. Михаїла від “блаженного патріарха Фотія Константиноградського”. Оскільки, як ми переконалися, на Русь в IX ст. принаймні двічі посилали архієреїв, то немає нічого дивного в тому, що різні джерела називають і різні імена перших руських ієрархів. Саме з того часу Руська єпархія, задовго до офіційного Володимирового Хрещення Русі, займала, за різними джерелами, 60 або 61 місце в диптиху православних кафедр Константинопольського патріархату. Тому В. Ламанський і А. Карташов були переконані, що 862 рік, неточно занесений до тексту Київського літописного зводу як рік нібито заснування давньоруської держави, швидше за все виправдовується спогадами духовенства і перших київських християн про те, що цього року почала своє існування Руська єпархія на чолі з власним архієреєм. Початкова єпархія Києворуська, вірогідно, мала статус місіонерської і з цієї причини в перші роки свого існування не мала якоїсь конкретної географічної прив’язки, пересуваючись із місця на місце. Розвиток початкової Давньоруської Церкви, як і християнства, на Русі був штучно перерваний 882 р., коли новгородський воєвода Олег підступно вбив київського князя Оскольда й захопив київський князівський престол. Акад. П. П. Толочко зазначає, що в 882 р. “стався, по суті, політичний переворот”, причиною якого могла бути християнізаційна політика князя Оскольда і невдоволення нею з боку місцевої язичницької знаті. На цей чинник звертав увагу ще В. Татіщев, а у наш час — Б. Рибаков, О. Рапов, М. Брайчевський та інші історики. Таку думку підтверджують відомості Іоакимовського літопису, що повідомляє про змову киян проти князя Оскольда. Дещо іншої точки зору дотримувався Л. Гумільов. На його думку, похід Олега на Київ і вбивство Оскольда були наслідком варягохазарської змови. При цьому Гумільов все ж не виключає антихристиянського характеру такої змови. Проф. А. Карташов вважав, що християнство на Русі після вбивства Оскольда вимушене було піти в підпілля, свого роду “катакомби”, тим самим уподібнившись гнаній першохристиянській Церкві Римської імперії. Цю думку у наш час розділяли акад. Б. Рибаков, акад. П. Толочко, проф. О. Рапов, проф. М. Брайчевський та інші історики, які вважали, що після 882 р. на Русі почалася язичницька реакція, що вилилася в гоніння і репресії проти перших київських християн. Штучне переривання християнської місії на Русі призвело до забуття подробиць першого Хрещення Русі, здійсненого, як вважали В. Ламанський і А. Карташов, слов’янськими просвітителями святими Кирилом і Мефодієм. Незважаючи на це, саме в Руській Церкві завжди надавалося особливе значення спадщині просвітницької місії Кирила і Мефодія. Церковне свято Кирила і Мефодія як рівноапостольних першовчителів слов’янських, що традиційно святкується 24 травня, було особливо популярним у Руській Церкві і під її впливом, як вважають деякі історики, поширилося серед південних слов’ян. Апостольська місія святих Кирила і Мефодія була настільки значуща, що богослови і церковні історики часто порівнюють їх з Апостолом Павлом. Жоден із місіонерів Східної або Західної Церкви не зробив так багато для поширення християнства і писемності й не мав такого впливу на подальший хід подій у європейському, особливо слов’янському світі, як ці святі брати. Якщо гіпотеза акад. В. Ламанського правильна, то можна вважати, що місію благовіствування в Східній Європі і створення слов’янської писемності вони почали саме з Київської Русі, що мало вирішальне значення в процесі становлення Давньоруської Церкви, і давньоруської державності, її культури, духовності й писемності. мізм, сенеківський стоїцизм. Дімаров любить своїх героїв, хоча й не ідеалізує їх. Мене вразила його повість “Хата скраю” і “Зінське щеня” (з “Сільських історій”). Яке глибоке проникнення в українську душу! Я хочу через “Слово Просвіти” привітати А. Дімарова з його ювілеєм, побажати гараздів, творчих успіхів, щоб радував нас новими творами. Дімаров не тільки талановитий письменник, а й чуйна, добра людина. Він цікавий співрозмовник, усім відомі його жарти, він збирав камені і закоханий у них. P. S. Книжкового магазину немає в нашому селищі. Шукаю книгу С. Плачинди “Лебедія”. Хочу організувати районний відділок “Просвіти” в нашому селищі, пропагую серед знайомих українську літературу. Моя мама дуже любить Україну, літературу, читає українські книги, знає багато віршів Шевченка, любить творчість Нечуя-Левицького, Квітки- Основ’яненка, сучасних справжніх цікавих письменників. використовуючи різноманітні техніки, зокрема й винайдені особисто. Його екслібриси вражають майстерним філігранним відтворенням змісту, часто дотепним зображенням характеру замовника, але створеним делікатно, в стилі дружнього шаржу. Він єдиний, хто робить екслібриси в техніці інкорель, більшість із них експонувалися на міжнародних виставках і конкурсах, отримали нагороди. Екслібрис став для Криворучка предметом колекціонування: він власник екслібрисів відомих майстрів графіки з майже 40 країн світу (зокрема гербові екслібриси з Франції XVIII століття, родини Кочубеїв, російського царя Миколи II, кайзера Вільгельма II та інші). Ще в юнацькі роки Орест Іванович захопився фотографією. Свій перший фотоапарат він придбав 1965 року. Його перша персональна виставка фоторобіт відбулася на початку ХХІ сто- “Айстри”, 2010 р. ліття в Чернівецькому художньому музеї, а остання — 2009 року. Це і портрети, і пейзажі та просто художні фотографії. Особливе місце відведено світлинам, присвяченим рідним Чернівцям і його мешканцям. 2004 року “за вагомий внесок у справу національного відродження та сприяння в розвитку української культури і самовіддану працю на теренах духовного зміцнення українського народу” заслуженого художника України Ореста Криворучка відзначили грамотою Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка.
Читацьке віче · “Відродження України стане можливим лише з відродженням культури, літератури”. · p. 11original page ↗

The start of this text may be incomplete — check the original page

Відданість слову

пак має намір організувати зібрання талановитих людей, щоб проводити майстер-класи для юних. В районі є багато патріотично налаштованої талановитої молоді, просто її ніхто не помічає. Відродження України стане можливим лише з відродженням культури, літератури. І справжня еліта нації — це письменники, артисти, художники, архітектори, музиканти, співаки, науковці. Одним із таких справжніх письменників є Анатолій Андрійович Дімаров. Як правильно написав Михайло Слабошпицький, багато родин в Україні вважають його сімейним письменником, бо ці твори читали батьки, потім діти, внуки згодом і правнуки. Спочатку його книги: “І будуть люди”, “Біль і гнів” читала моя мама Ганна Петрівна, а я читав його “На коні і під конем”, “Блакитна дитина”. Мама читала “Сільські історії”, “Містечкові історії”, “Боги на продаж”, “Ідол”, “Його сім’я”, “Поема про Камінь”, “Син капітана”. Я — “Через місточок”, “Для чого людині серце”, “Про хлопчика, який не хотів їсти”. Потім ми разом читали його книги “Прожити і розповісти”, відновлену книгу з новими розділами “І будуть люди”, “Біль і гнів”, публікації в “Літературній Україні”, журналі “Київ”, книгу “Божа кара”, де зібрано і його короткі новели. З роками Анатолій Андрійович став писати ще краще. Книгу “Зблиски” знайти не вдалося, хоча дуже хотіли б прочитати. Було б добре видати його книги для сільських бібліотек, бо їх там, крім “Біль і гнів” та “Історій”, немає. А читачі постійно запитують книги А. Дімарова. Чим приваблює творчість А. Дімарова? Це соковита мова, гумор із присмаком печалі, самоіронія, невгасимий опти-
Читацьке віче · “Відродження України стане можливим лише з відродженням культури, літератури”. · p. 11original page ↗

З Україною в серці

Олександр РУДЕНКО, с. Велика Писарівка Сумської обл. Я великий прихильник сучасної української літератури. Але дійшло до того (як написала в нашій районній газеті “Ворскла” студентка філологічного факультету Сумського педуніверситету Олена Дейкун), що начебто в сучасній українській літературі є тільки С. Жадан, Л. Дереш, Ю. Андрухович і ще кілька з Асоціації українських письменників. Я відповів їй на сторінках газети, які письменники є в українській літературі: А. Дімаров, С. Плачинда, Л. Голота, О. Чорногуз, Ю. Щербак, М. Слабошпицький, Б. Олійник, М. Шевченко, В. Рутківський, В. Даниленко, М. Дочинець, В. Міняйло, В. Чемерис іще багато інших. Мені телефонували вчителі української літератури, а потім запросили на зустріч із працівниками сільських бібліотек, де я розповів про стан української літератури. Місцева поетеса Марія Крі- “Мій дід”,1972 р. Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці Орест Криворучко добре відомий далеко за межами Буковини й України. Він постійний учасник обласних і республіканських виставок, має художній альбом, що побачив світ 2006 року, публікації в різних газетах, журналах, каталогах. Брав участь у багатьох міжнародних виставках (ex libris, мала графіка, естамп) і є лауреатом десяти міжнародних конкурсів екслібрису. В його активі 20 персональних виставок (графіка, живопис). Твори експонувалися у багатьох країнах світу на всіх континентах. Майбутній художник народився у передмісті Чернівців, Старій Жучці (тепер це мікрорайон обласного центру). Здібності до малювання проявилися рано. Закінчивши неповну середню школу і маючи гарні оцінки з усіх предметів, продовжив навчання у чернівецькому художньо-- ремісничому училищі №5. Тут освоїв складні орнаменти розпису житлових інтер’єрів і громадських приміщень у техніці грізайль, вивчав малюнок, живопис, історію стилів (спецтехнологію, ліплення), створення фресок. Закінчив училище “на відмінно” з найвищим розрядом (сьомим) альфрейника-живописця. До армії працював за фахом, а повернувшись зі служби, продовжив навчання, отримав повну середню освіту і вступив до Московського вищого художньо-промислового училища, колишнього Строгановського (нині це — Московська державна художньо-промислова академія імені С. Г. Строганова) на відділення графіки. Вище художньо-промислове училище дало О. Криворучкові енциклопедичні знан- “Вулиця Руська”,1970 р. ня. “Ми там малювали не лише натуру, — розповів Орест Іванович, — а й вивчали історію мистецтва, проектували інтер’єри, ліпили, вивчали технологію поліграфії, шрифти, офорт, конструювання і навіть оформлення упаковок. Усе це знадобилося мені в житті”. На формування його як митця значною мірою впливало й спілкування з талановитими однокурсниками й учителями Олексієм Скляренком (живопис), Ігорем Богдашевським (промислова графіка), Глібом Виноградовим (поліграфія). Діапазон творчих пошуків Ореста Криворучка вражає: від оригінальних живописних робіт до малої графіки. Він охоче пише аквареллю. Є в доробку художника сюрреалістичні спроби (“Верби в Коровії”, “Вечоріє”, “Передчуття”, “Затемнення” та інші), які свідчать про широке зацікавлення митця. Займається він й усіма відомими видами графіки, Цієї весни відзначає своє 70-річчя автор герба і прапора Чернівців і Чернівецької області, творець ювілейної медалі до 600-річчя міста “На славу Чернівців”, член Національної спілки художників України та Українського геральдичного товариства (з 1994 р.), заслужений художник України Орест КРИВОРУЧКО. Із цієї нагоди у чернівецькому центрі культури “Вернісаж” відкрито ювілейну виставку художника, на якій митець представив майже 180 робіт: графіку, живопис, авторські екслібриси, фото, а також презентував роботи (живопис, графіка, декоративно-ужиткове мистецтво) своєї доньки, мисткині Оксани Скоробогач. Це перша спільна акція мистецької родини. У день відкриття експозиції виставковий зал заледве вмістив усіх гостей та охочих привітати ювіляра.
Постать · “Просвітяни щиро вітають професора Юрія Бачу з 80-літтям“. · p. 12original page ↗

Continued from an earlier page — page fragment

посаду нічного сторожа, де на будівельному майданчику необхідно було наглядати за піском, гравієм або цеглою? І досі не відаю, чи такі ж проблеми були у Миколи Мушинки та Михайла Шмайди під час влаштування на пост пастуха громадської худоби, але таке ж переслідування у минулому звільнених ідеологічних працівників в СРСР та в ЧССР свідчить про те, що комуністична ідеологія хоч як трималась та відстоювала свої постулати, усе-таки змушена була згодом визнати поразку. Про те, як поставилися до долі Ю. Бачі не лише в українському зарубіжжі, а й у неслов’янських країнах, скористаюся свідченнями його колишнього студента, магістра Людвіка Шолтеса, який 2005 року створив широкоаспектний і змістовний життєписний нарис “Феномен Юрія Бачі”. “Зате по-іншому поставилося до Юрія Бачі українське закордоння, — пише він. — Як він сам пізніше написав, “літо 1990 р. нагородило його за попередні два десятиріччя, під час котрих він не мав змоги сказати слово”. Протягом 1990 року він брав участь у Міжнародній науковій конференції про ситуацію в Україні в штаті Іллінойс у США, в Києві на Першому всесвітньому конгресі українців та на Міжнародній конференції “Україна і Росія”, яку організував Іван Дзюба як голова Української асоціації україністів. Від 1990 року Юрій Бача дедалі активніше долучався до українського життя за кордоном, більше в Україні, ніж удома, у Словаччині. Влітку 1990 року та кілька наступних років він викладає в Українському Вільному Університеті у Мюнхені, 1991-го бере участь у Міжнародній конференції в Ужгороді, 1993-го виступає на міжнародних наукових конференціях у Львові й Ужгороді — і так щороку, аж дотепер. У лютому 2003 року їде в Київ, викладає у Славістичному університеті та веде переговори щодо відзначення 200-річчя від дня народження Олександра Духновича. У серпні цього ж року бере участь у Світовому Конгресі Українців у Києві і виступає з доповіддю у Комісії з людських прав іна пленарному засіданні з проблематикою становища українців Словаччини. У вересні 2003-го виступає у Дрогобичі на Міжнародній науковій конференції про бойків, їде на фестиваль “Бойківська ватра” у містах Долина та Черняхів і виступає з доповідями у Дрогобицькому педінституті. Ще наприкінці 2003 року в Національному університеті імені Івана Франка у Львові виступає з лекціями перед студентами-журналістами та філологами й проводить літературний вечір у Спілці письменників. Життєві ювілеї — це насамперед нагоди, якими слід скористатися, — це теж думка чи спостереження нашого ювіляра Юрія Бачі. То що, коли б ми, врешті-решт, скористалися з таких нагод і бодай при визначних життєвих ювілеях “простих селянських хлопців”, які вийшли у світ “з нікому невідомих Кечковець і видряпалися на гору, з якої видно як немалі проблеми широкого світу, так і бодай окремі способи боротьби за право людини на вільне й самостійне життя”, сказали незле, тихе слово про таких наших попередників та сучасників?!
Постать · “Просвітяни щиро вітають професора Юрія Бачу з 80-літтям“. · p. 12original page ↗

Словацький україніст Юрій Бача відзначив 805-річний ювілей

Іван ПАСЕМКО, науковець відділу міжнародного менеджменту українознавства ННДІУВІ, лауреат премії Фундації УВУ в Нью-Йорку Юрій Бача — відомий публіцист, словацький україніст, професор літературознавства, письменник, лауреат Міжнародної літературної премії імені Богдана Лепкого, який за свою творчість і активну політичну діяльність, зокрема за перевезення до Чехословаччини 1966 р. і поширення в цій країні праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” та за відправлення її на Захід був засуджений на чотири роки та на двадцять років вилучений із суспільного життя. 13 травня Юрієві Бачі виповнилося 80. Понад 60 років він активний громадсько-політичний діяч (перші його гострі критичні публікації з’явилися у пресі, коли йому було 17 років). Юрій Бача — автор наукових, науково-популярних, публіцистичних і художніх публікацій, “найстрашніші” з яких свого часу обговорювали в найвищих партійних органах Праги, Братислави, Кошиць, Києва і Москви і навіть на історичному засіданні московського Політбюро ЦК КПРС та празької Президії ЦК КПЧ в Чіерній на Тисі. Саме репортажем Ю. Бачі “Здрастуй, Україно!” перший секретар ЦК КП України Петро Шелест вимахував на цій “історичній нараді” як зразком “антисоветской писанины”! Відомі книжкові публікації ювіляра: “Літературний рух на Закарпатті середини 19 ст.” (Пряшів, 1961), “З історії української літератури Закарпаття та Чехословаччини” (Пряшів, 1998), збірка оповідань “А матері твоїй завиджу” (Пряшів, 1991), роман “Олекса” (Київ, 1993), “Листи самому собі” (Пряшів, 1997), книга статей про Україну “Добрий день, Україно!” (Пряшів, 2002). З публікацій останніх років два томи “Вибраних творів” прози та поезії (Ужгород, видавництво “Мистецька лінія”, 2006) і наукових та публіцистичних творів (Ужгород, видавництво “Мистецька лінія”, 2008). Прикро, що третій том найважливіших підсумкових матеріалів із цієї серії, зокрема біографічно-мемуарних робіт майже два роки лежить у видавництві Ужгорода, бо “немає коштів” на його видання! Ю. Бача — людина того покоління, що і його колеги у закордонні: проф. Євген Федоренко, проф. Тарас Гунчак (США), проф. Стефан Козак (Польща), українські співвітчизники Іван Дзюба, Михайло Горинь, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Іван Гущак, Іван Білик, Іван Ющук та інші близькі ровесники, хто мав стосунок до шістдесятників, хто зазнавав переслідувань ще до смерті жорстокого Торквемади та й згодом, коли настали часи “злиття всіх радянських людей в одну-єдину біомасу”, тобто часи, коли ті складні процеси, що відбувалися в СРСР, червоною мітлою захопили і наших національних побратимів у Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії та інших країнах так званого “соціалістичного табору”. Однак сьогодні в Україні мало хто пам’ятає про такі події та таку діяльність наших побратимів, зокрема в Словаччині, особливо про згадуваний факт обговорення болючого крику-репортажу “Здрастуй, Україно!” — волання до світової громадськості, до Європи простого селянського хлопця “з нікому невідомих Кечковець” на найвищій нараді найвищих представників і керівників усього соціалістичного табору, що зібралися під керівництвом багатозіркового Героя Радянського Союзу Леоніда Брежнєва. Минули нелегкі й довгі роки, коли Юрію Андрійовичу довелося відсидіти в’язничний термін, а потім працювати водієм, комірником, на різних тимчасових роботах, маючи у кишені декрет про звільнення навіть із таких “професій”, аж поки — після двадцяти років — не відбулася оксамитова революція в ЧССР. Документом про ті нелегкі роки є хоча б його “Листи самому собі”, писані від 1973-го до 1994 року та видані окремою книгою 1997 року та його надміру критичний аналіз політики комуністичної партії Чехословаччини від 1971 року, який він, як його особисте “Моє розуміння справи”, надіслав ЦК КПЧ у Прагу на шість років раніше за чеську колективну “Харту 1997 року”. На жаль, здається, і досі ніхто ні з українських літературознавців, ні зі словацьких фахівців не вдався до аналізу цих цікавих роздумів, коли ти, спеціаліст гуманітарної сфери, змушений україні розвиненого соціалізму упродовж п’яти-десяти, а то й 20 років зі званням доцента чи професора, як це було з Юрієм Бачею, забезпечувати для заводу тонни вугілля, центнери паперу й десятки різних інших товарів, або як було з ученим Миколою Мушинкою, письменником Михайлом Шмайдою, які довгі літа випасали громадське стадо худоби. Щоправда, можна пожартувати, що у Юрія Бачі порівняно з М. Мушинкою та М. Шмайдою була трохи інтелектуальніша справа. Або будемо надалі мовчати, бо навіть у країнах “постсоціалістичного періоду” панують порядки, які не дозволяють прокричати, що “й сьогоднішні королі не менш голі, ніж були оті Дураковські, Надутовські, Праздноглавські чи й прямо Ословичі, про яких “навіть такий поміркований та невлічимо заплутаний у політичні та язикові доктрини, яким був наш найбільший будитель Олександр Духнович, насмілився прокричати правду на весь голос”? Нещодавно я проглядав Збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої 100- річчю від дня смерті Олександра Духновича, де від України брали участь акад. Євген Кирилюк, проф. Олександр Мазуркевич та ін. Матеріали конференції вийшли окремим збірником у Пряшеві 1965 р. Уже тоді у своєму виступі на конференції “Олександр Духнович і наша сучасність” Ю. Бача заявив: “Доля українського населення Чехословаччини склалася так, що ще й сто років після смерті видатного діяча періоду національного відродження процес національного відродження цього населення не завершено. Українці Чехословаччини свідомі свого слов’янського походження, в основному свідомі своєї “руської” належності, проте не всі ще й сьогодні свідомі своєї приналежності до українського народу, його мови, культури, історії тощо”. Далі оратор перелічує й причини такого становища, називаючи передусім майже тисячорічну відірваність українського населення Чехословаччини до 1945 р. і українського населення Закарпаття від свого українського народу, і перебування цього населення в інших державних зв’язках, як правило, ворожих до “руських” племен. Акцентує увагу й на прямій забороні прав українського народу на самостійний вільний всебічний розвиток свого національного культурного і державного життя. Борються з тим явищем на Пряшівщині уже століттями освітяни, працівники культури, науковці, україністи, політики, але подолати цей процес дуже важко, бо ж прагматизм простого селянина чи робітника бере верх і спростовує всіляку логіку: дитина закінчує 12 клас чи середній технічний заклад, отримує словацький або український атестат зрілості — куди ж їй краще податися або кому приділятиме більшу увагу адміністрація ВНЗ? Звісно, тим, хто навчався державною словацькою мовою. Ось із такими проблемами мають справу україністи цього регіону, і українці та русини того найзахіднішого регіону проживання українців… На завершення про цю одіссею професійної заборони у, здавалося, демократичній Чехословаччині, які довелося пережити майже впродовж 20-річчя колись шанованому професорові україністики, активному громадському діячеві КСУТівського товариства, знаному письменникові Юрієві Бачі. Це фахівець щонайвищої категорії, бо коли він брався за викладання історії української літератури у Пряшівському університеті, університетського курсу історії словацької літератури, практичного курсу словацької мови, історичної граматики тієї ж словацької, свідком чого був безліч разів автор цих рядків у Київському славістичному університеті, то методика викладу кожного з цих курсів завжди була не лише дохідливою, а й привабливою. Студенти глибоко сприймали манеру викладання окремих дисциплін цього професора, у них на підставі багатої інформації виникали питання, вони прагнули якнайкраще опанувати матеріал, а згодом на практичних заняттях і семінарах демонстрували розуміння практики застосування лексем, побудови складних синтаксичних конструкцій, складних процесів з історії мови, особливо коли порівнювати ці процеси з іншими слов’янськими мовами. Логіка їхньої відповіді, активні дискусії, доказова база, аргументація свідчили — це не автоматичне заучування чи зазубрювання, а глибоке розуміння вивченого, глибинне опанування досі незнаного. І така обдарована людина, практик і теоретик після звільнення з роботи на філософському факультеті Пряшівського університету ім. П. Й. Шафарика у квітні 1971 р. був безробітним. Нині можна хіба дивуватись чи обурюватись, з якими застереженнями діяла тоді КПЧС — Комуністична партія Чехословаччини. Можливо, на посаду ідеолога чи літератора не можна було давати згоди, а як не зарахувати на Говорячи про ювілей відомого та визначного представника українців Словаччини Юрія Бачі, варто звернути увагу на над звичайно складні умови нашої української національної меншини в Словацькій Республіці на сучасному етапі розвитку. Як не раз говорив наш ювіляр: “Історія свідчить, що жоден режим, в якому аж дотепер довелося жити русинам українцям за Карпатами, не прагнув їхнього розвитку, а лише різними способами, темпами та методами працював на їхню асиміляцію та остаточну ліквідацію”. Загальновідомо, що “легко українській людині та розвиткові українського народу майже ніколи не було, нехай вони жили в Україні чи поза її межами. Проте сучасний стан української справи яку себе вдома, так і всюди у світі — надзвичайно складний. Спричиняється до того і характер та діяльність сучасної переважно антиукраїнської влади в Україні, ставлення країн проживання до українського населення в їхніх країнах, і особливості сучасного стану, потенціалу чи можливостей самих українських громад в різних частинах та державах світу”.
Про-читання · “Радість, захоплення змінюють смуток і туга, праведний гнів поступається філософським роздумам над жіночою мінливою долею”. · p. 13original page ↗

На марґінесі однієї зустрічі

Богдан ХАВАРІВСЬКИЙ, голова Тернопільського відділення товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса, м. Тернопіль Переді мною — фоліант на 406 сторінок у цупкій кольоровій обкладинці з прекрасним гірським пейзажем. Це нова книга нашого земляка Олександра Астаф’єва “Орнаменти слова” (Дрогобич— Київ: Посвіт, 2011, упор. проф. М. Зимомря). Читаючи книгу, я мимоволі згадую квітень 1973 року, коли познайомився з автором. Це було в селі Перепельники Зборівського району, на Тернопіллі, де в школі ми працювали з дружиною за скеруванням Міністерства, а Олександр — кореспондентом газети “Радянське село”. Ми тоді ще були молодими, і наче жили в майбутньому, вірячи, що нас чекає прекрасна доля і нам належить світ. Мій приятель щойно приміряв на себе тогу поета і критика: в районній газеті час від часу з’являлися його добірки віршів, до яких я оформляв заставки, і вони, дбайливо заверстані в полосу тодішнім відповідальним секретарем газети і прекрасним поетом Григорієм Радошівським, ще більше увиразнювали щирість і відкритість поетичних одкровень. Ще в ті часи, коли ми лише долучалися до прекрасного, Олександр інтенсивно розвивав у собі працьовитість і силу уявлення, постійно друкував на сторінках періодики, окрім звичної газетної кореспонденції, огляди віршів, статті, рецензії. Через якийсь час ми обидва перебралися до Тернополя і жили по сусідству — він на вулиці Київській, я — на Примакова, яка перетинала Київську, у нас було дуже багато зустрічей, спільних розмов, “сімейних” вечорів поезії, відвідин виставок, театру і художніх майстерень. Що приваблювало в моєму приятелеві — кипучість і жвава багатогранність: в періодиці рясно з’являлися його статті про письменників (І. Блажкевич, М. Ірчана, С. Будного, В. Ярмуша), рецензії (на книги П. Перебийноса, І. Ге- Олеся САНДИГА Не тільки назва, а й вдале оформлення цієї збірки поезій (туманний осінній сад, самотня лавочка “по кісточки” в опалому листі) налаштовують на мінорнофілософський лад і… очікування сповіді. Тим більше, що ця книжка, як сказано в короткій біографії авторки, перший видавничий ужинок пані Ярослави, відомої на Тернопіллі літераторки, громадської діячки, учасниці національно-патріотичних змагів і культурно-освітніх заходів. Навіть вчинок, на який вона нарешті зважилась, адже, як зізнається: Я не поет… Я просто жінка, якій болить, Яка свій біль у слові виливає. А я думаю, що можливо, так сором’язливо б сказала не одна невідома авторка тих українських пісень, які ми нині величаємо народними. І справді, простодушна відвертість у висловленні почуттів; одушевлення природи та “укорінення” в ній внутрішнього світу ліричної героїні, через що все довкола, від місяця на небі до найменшої травинки під ногами, пульсує в унісон з її емоціями; тяжіння до усталених порівнянь та епітетів (“твої очі так синіють, як волошки в стиглім житі”, “твої милі вуста, мов пелюстки півоній”, “погляд щирих очей вийняв серце з грудей”), образний паралелізм і часті граматичні рими, — усе це ріднить поезію Ярослави Сирник із пісенною народною творчістю, з якої авторка черпає натхнення. Окремі замальовки пані Ярослави — досить елегантна стилізація під пасторальну рети, Б. Бастюка, Г. Гуски), театральні рецензії (на вистави Тернопільського, Пензенського, Тираспольського театрів), інтерв’ю (з драматургом О. Корнієнком, народним артистом України П. Загребельним, акторами В. Хим’яком, І. Ляховським), розповіді про діячів культури (О. Кульчицьку, С. Крушельницьку, народну художницю Л. Стасюк), фольклористичні розвідки (про пісенні скарби В. Гнатюка, О. Маковея), мовознавчі праці (рецензія на “Тлумачний словник української мови” в 11 т.) і т. ін. В “Орнаментах слова” енергійний універсалізм і різнобічність інтересів автора не лише збережені, а й примножені, бо поряд із поетом і перекладачем у цій книзі автор засвідчує про себе як про теоретика старовину і, здається, самі просяться на музику: Над рікою стара верба Низько похилилась, Сумно віти опустила, Водиці напилась… Зупинилась біля неї — Туга серце крає. Що попливло за водою, Назад не вертає. Та пасторальні мотиви — не основна тема віршів Ярослави Сирник. Вони лише слугують обрамленням для її інтимної лірики. І на сторінках невеличкої збірки перед читачем розгортається цілісна історія “пізнього-останнього” кохання ліричної героїні. Вражена неочікуваною пристрастю, жінка переживає гаму суперечливих емоцій: то почувається тендітною та беззахисною зламаною гілкою, що прагне зігрітися у ласкавих руках (“Зламана гілка додолу упала”), то перетворюється на вулкан пристрасті, на жінку-оберіг, яка заради коханого всього зречеться, все здолає: Я б над тобою янголом літала, Щоб волосина з голови не впала. … До смерті на руках Тебе носила б І як зіницю ока берегла. Любов полонить її: дивлячись у зоряне небо, бачить “його сині очі і його ім’я”, написане зірками (“Нічка висипала зорі”); споглядаючи, як прокидається природа, шкодує, що милий цієї краси не знає, та мріє зазирнути у його ранковий сон (“Коханий, глянь, вже сонце встало!”); навіть зупинившись на мить, аби угледіти схований в очереті струмочок, послухати солов’їну пісню, насолодитися пахощами матіоли чи попрощатися із журавлиним ключем, щоразу повторює, як заклинання: “але ти дорожчий, але ти миліший!” (“В літеплі скупалось сонечко ранкове”). Квітуча вишня нагадує їй почергово обох закоханих (“Зацвіла маленька вишня”), а опале осіннє листя навіває спомини про найдорожче почуття, яке обернулося втратою (“Як хочеться в осінній ліс!”). Навіть чуючи сумний голос трембіти, закохана жінка врешті доходить висновку, що “життя має жити і смерть подолати”, а відтак мріє на самій вершині Говерли “на руки єдині від втоми схились і там із тобою навік залишитись”. Невтомна героїня й у замилумистецтва (стаття “Сутність мистецтва”), семіотика (“Семіотична природа мистецтва”), компаративіста (“Компаративістичні уроки Ігоря Качуровського”), історика літератури (“Про художню біографістику Оксани Іваненко”, “Нове про творчість Винниченка”), лінгвіста (“Поетична мова авангарду”), фольклориста (“З приводу кризи у фольклористиці: щоб “Шинеля” не явила полішинеля”, “Насущні проблеми фольклористики”) та ін. Очевидно, тут за приклад для О. Астаф’єва служать титани західноєвропейського й українськопольського Відродження, а також велет слова Іван Франко, до якого дослідник ставиться з пієтетом (“Адам Міцкевич у літературній пам’яті Івана Франка”, “Народження казки із духа Івана Франка”). Можна сказати, що мій колега на моїх очах, освоюючи царину культурологічної проблематики, досконало опанував методику міждисциплінарних підходів до літератури, де його цікавлять такі проблеми, як національні літератури і їхні міжнаціональні контексти у межах колишньої Австро-Угорщини (“Література австро-українського П’ємонту”, “Артур Шніцлер в інтер’єрі українського символізму”), література і нація (“Щоб нація жила…”), міжлітературні взаємини (“Про Євгена Маланюка, вписаного в польський пейзаж”), література в системі мистецтв (“Жива й всеосяжна єдність”), імагологія (“Євген Маланюк сьогодні і завтра”), інтертекстуальність (“Пам’ять тексту”), проблеми перекладу (“Сівач на три поля”) та ін. Перебравшись до столиці, О. Астаф’єв влився в чужий для себе світ, та його фігура не загубилася в тіні великих сучасників, не злилася з ними та іншими. Сьогодні, читаючи “Орнаменти слова”, я намагаюся зрозуміти й прочитати в О. Астаф’єва те, що залишилося нерозгаданим у роки, коли ванні красою коханого; його очі вона порівнює і з квітами, і з небесними озерцями, врешті доходячи висновку “твої очі-оксамити — їм аналогів немає”… Однак для взаємин потрібні двоє, і нерозділеного кохання, хай би яким великим воно було, на двох не вистачить. З часом лівін жив і творив у Борщеві, Зборові, Тернополі, Львові. Приємно, що Олександр відчуває глибокий, містичний зв’язок із рідною землею, він невіддільний від тернополян, їхньої духовної енергії, прагнень, здобутків, тому талановиті книги наших земляків не залишаються поза його увагою. В книзі вміщено статті про творчість Миколи Ткачука (“У вимірах інтерпретації”, “Літературознавчий дискурс Миколи Ткачука”), Зоряни Лановик (“Перша біблійна праця з герменевтики”), Володимира Антофійчука (“Про літературні євангелія в українському одязі”), Мирослави Гнатюк (“Аналіз рукописів: від народження твору до народження письменника”), Романа Семкова (“Її величність Іронія”), Ігоря Котика (“З криниці ірраціонального”). Наш земляк наче дерево, що корінням вростається якомога глибше й міцніше у рідний тернопільський край, прагне увібрати в себе якомога більше його живих соків, щоб кроною знову поринути в міжкультурну атмосферу своїх інтелектуальних і естетичних змагань. Під час його приїздів до Тернополя ми часто зустрічаємося, довго розмовляємо, обговорюємо нові книги, фільми, художні виставки й театральні постановки. Але тепер ми вже ніби переносимося в минуле: згадуємо нашу першу зустріч у Перепельниках, із прикрістю залишаючи майбутнє, звертаємо увагу на наше спільне минуле і приємними спогадами намагаємося замінити втрату наших очікувань і нереалізованих задумів. У своїх устремліннях, ілюзіях, настроях, намірах Олександр майже не змінився. Він, як каже про нього у післямові до книги упорядник, “сягнув справжніх вершин у багатьох ділянках”, але при цьому сам собі торував дорогу й ніколи не будував кар’єри на чужих стражданнях. рична героїня мусить собі зізнатися “мабуть я все-таки собі тебе домалювала” (“Не знаю того…”) та оцінити те, що здавалося “життєвою казкою”, геть по-іншому: Зустрілися дві долі одинокі… В одній зродились почуття високі… Ув іншої була лиш гра, облуда… Відчайдушні спроби забути про все лихе дедалі частіше змінюються гірким розчаруванням: Чом ти поглумилась Наді мною, доле, — я покохала перекотиполе… Палітра чуттів ліричної героїні Ярослави Сирник — барвисто-мінлива: радість, захоплення змінюють смуток і туга, праведний гнів поступається філософським роздумам над жіночою мінливою долею. Хоч вона (лірична героїня) і змушена визнати свою поразку: …як фінал Розбитих мрій Лунає танго безнадій, — Та все ж вдячна долі, що зазнала почуттів такої сили: О Господи, яка ж могутня сила, Що викликає цей потужний щем? Коли вона покличе за собою, Ми, не вагаючись, за нею йдем. Імпонує, що Ярослава Сирник, сповідаючись в осінньому саду свого життя перед власною душею, не претендує на високу похвалу критиків. Вона просто чекає на свого співрозмовника, свого читача, який от-от витчеться з туману, сяде поряд із нею на “самотню” лавочку “по кісточки” в опалому листі. Танго безнадій, що обернулось Одою коханню Ярослава Сирник. “Лунає танго безнадій”, Тернопіль: ТзОВ “Терно-граф”, 2011
Арт-калейдоскоп · “Потрібно дбати про виховання мовної стійкості в собі, а відповідно — і в оточенні”. · p. 14original page ↗

Літературні читання Миколи Вінграновського

Зоя ГОЛОТА, Київська “Просвіта” Минув ще рік відтоді, як 26 травня 2004 року відійшов у вічність один із найталановитіших поетів шістдесятників, видатний український прозаїк, актор, кіно режисер та сценарист Микола Вінграновський. Відтоді щотравня, ось уже всьоме, на березі річки Рось (біля села Яблунівка, що на Білоцерківщині), де неодноразово бував сам поет, збираються шанувальники на літературні читання. Тут лунають вірші Миколи Степановича в авторському виконанні, звучить його м’який, приємний і впевнений голос. Лунають спогади сучасників поета, друзів, яблунівців, і оживає сонячна галявина, впритул до якої тихими водами підступає Рось. Тут, на цьому мальовничому березі ставив намет, знаходив своє натхнення, любив відпочивати і творити Микола Вінграновський. Саме тут він писав повість “Манюня”, створив чимало поезій. Тут залюбки спілкувався з місцевим людом, обмірковував плани, рибалив, відводив душу в поезії природи. Полюбляють цю місцину навколишні мешканці, тому вирішили увічнити та прикрасити її, спорудивши тут перший і поки що єдиний в Україні пам’ятник Миколі Вінграновському. Без жодних зволікань місцевий меценат Сергій Мовчан і молодий автор проекту Сергій Студзінський втілили цей задум у життя. І тепер усміхнений Вінграновський, молодий і красивий, незмінно зустрічає всіх, хто навідується сюди. Численну делегацію (40 осіб) українських письменників (А. Качан, В. Василашко, С. Майданська, М. Лазарук) та просвітян (З. Голота, П. Шульга, Г. Куценко, Н. Осьмак, В. Малашенко та ін.) з Києва на чолі з віце-президентом благодійного фонду ім. Миколи Вінграновського Ксенією Голотою (голова фонду — син поета Андрій Вінграновський) гостинно і щиро хлібом-сіллю зустріли незмінні ініціатори проведення літературних читань — яблунівська громада на чолі з головою Яблунівської сільради Анатолієм Савчуком, білоцерківські письменники, голова Білоцерківського осередку Фонду культури Анатолій Кульчицький. Уляна ВОЛІКОВСЬКА У кожній людині закладене почуття справедливості. Її можна принижувати, обманювати, але обов’язково настає момент прозріння, коли істина стає очевидною. Тоді фальш не приховати. Таким моментом істини для Олени Теліги був один із вечорів у Празі. Якось дівчина опинилася у компанії російських емігрантів, які цинічно називали українську мову “собачьим языком”. Це викликало вибух обурення у вразливій душі: “Хами! Це мова моїх батьків!” Відтоді Олена, хоч і зростала у зросійщеному оточенні, принципово повернулася до спілкування українською у будь-якому товаристві. Не дарма “вітрами й сонцем Бог” шлях її намітив. Це відчувалося у виступах учасників літературно-мистецького дійства “У променях жіночої душі” (за творчістю Олени Теліги і Галини Галичанки). Воно спонукало озирнутися і усвідомити, що крізь вітри ворожості Олена Теліга йшла як сильна вольова особистість, наділена мужністю, правдолюбством і принциповістю. І все це вона відстоювала протягом свого короткого, але насиченого життя, не зраджуючи найціннішому. Цього дня у Музей “Сюди, сюди, на ці шовкові води, на синю Рось, що в снах моїх тече”, — неначе закликає поет своїм неповторним карбованим рядком. І кожного, хто прибуває сюди, вражає і вабить дивної краси місце, а особливо це відчувається, коли слухаєш поезію М. Вінграновського у виконанні місцевих школярів і літераторів з Києва. Звучить високе слово українського поета: “І трепетно, й шовково! — Мого народу і моє!” Григорій БУЛАХ Світлій пам’яті Миколи Вінграновського книги та друкарства з’їхалися гості з усіх куточків України, зокрема з Дубна, Львова, Броварів, Києва, Полтави. — Це свято — презентація тієї потужної творчої аури, яка, як казала Ліна Костенко, дугою перевисає від Олени Теліги і Учасники літературного дійства висловили спільну думку: визнання творчості поета ще попереду, адже Микола Вінграновський і досі по-справжньому не відкритий для світової поезії. Тихо спливає день над Россю. Смачно запахла юшка. Лунають українські народні пісні у виконанні всіх присутніх, витає високий український дух. І пригадуються рядки з вірша Григорія Булаха, написані з нагоди відкриття цього Стоїть весна! Свята весна Його життя, ще від Ярила. Глибасто так граніт завис Над Россю синьої ріки. Перо його — мов гострий спис, Летить у вічність крізь віки. Ми подих знов тамуєм в грудях. Ступити страшно на траву. Щось потаємне душу будить Відчувши сутності межу. Тут човен з берегом в обіймах, Так жде на нього кожну мить. Від тих чекань лілейно білих, Душа від болю мліє і болить. Болить й запитує: — Що сталось? Чому копит не чутно в понадроссі? Чому відлуння в серці не озвалось? Чому його немає іще й досі? унікального пам’ятника Миколі Вінграновському над Россю: Це все — не в сні. Не в камені. А наяву. Свій день стріча Микола Вінграновський. І сонце пада на тремтку траву, І душу обійма його над Россю. Те слово йде до нас, як він ішов! І шлях той був — тяжкий і ковзький. Себе в собі — навіки віднайшов. Тому і в камені не кам’яніє Вінграновський! Можливо, кінь його спіткнувсь? І він ладнає десь попругу?.. Вже й ліс чеканням натомивсь Отим одвічним одудовим — пугу! А вершника усе чомусь нема! Один лиш вітер над гранітом. І знову Рось стривожено-сама, Болить в собі лілейним квітом. І врешті-решт, він — Обізвавсь: — Спиніть гінців! Згасіть тривогу! Ти зачекай, кохана Рось! Я над віршем молюся Богу! Ізвідкілясь, із далека-далека, Ще довго линув голос молодий. І лунивсь клекотом лелеки, Віршем казково-золотим... Київ, 29 травня 2010 р.
Арт-калейдоскоп · “Потрібно дбати про виховання мовної стійкості в собі, а відповідно — і в оточенні”. · p. 14original page ↗

Відлуння

Так тільки Рось одна тече, Й так тільки він про це напише. Що аж у серці запече Про сутнє днесь і про колишнє. Й це диво сонячних латать, Немов його святі долоні, Що в небо зелено летять У цій гранітній оболоні. Тут, що не вигин — таїна! І що не сплеск — пекучі хвилі!
Арт-калейдоскоп · “Потрібно дбати про виховання мовної стійкості в собі, а відповідно — і в оточенні”. · p. 14original page ↗

The start of this text may be incomplete — check the original page

Олена Теліга як приклад стійкості

до сьогодення, — звернулася ведуча вечора, головний редактор радіо “Культура” Галина Дацюк. Співзвучний із настроєм заходу виступ заслуженої артистки України Світлани Мирводи. Вона розповіла, що донедавна майже не була знайома з творчістю пані Галини. Та коли Галина Галичанка по телефону прочитала свій вірш “Люби мене”, сталося диво — народилася мелодія. “Тож сьогодні я вам представляю співану поезію”, — у супроводі бандури і гітари пані Світлана виконала твори з альбому “Струни серця”. А завершила виступ стрілецьким романсом, присвяченим усім українським героям, що віддали свої життя за Україну. Завдяки актрисі Наталії Лісовій, яка зіграла Телігу у спектаклі “Або-або”, ми відчули душу поетеси. На вечорі пані Наталія звернулася до глядачів віршами та зворушливими листами Олени Теліги до Михайла. Лариса Ляхоцька, голова Всеукраїнського товариства імені Олени Теліги, наголосила, що ім’я поетеси з нами. Адже окрім товариства, видавництва імені Теліги, в Києві є вулиця та школа, які носять її ім’я, у Конотопі створюють музей на базі загальноосвітньої школи. У Чернівецькій області — шкільний музей Олени Теліги. А Ярослав Гелетій, голова громадського просвітянського фонду імені Івана Фещенка- Чопівського “Джерело”, вручаючи подяки і відзнаки (як символи вірності — Олена і Михайло Теліги) Ніні Вірченко, Галині Дацюк, Галині Галичанці, Любові Голоті, Левку Лук’яненку, підкреслив: — Мені дуже приємно, що маю стосунок до гарних людей, які спільно роблять благородну справу. Нам нині потрібно кардинально змінювати ставлення до нашої мови, вирішувати проблеми духовності і культури та дбати про виховання мовної стійкості в собі, а відповідно — і в оточенні.
Палітра · “І на всьому, мов білі світлячки — спалахи настрою художника”. · p. 15original page ↗

«Весняні ноктюрни Київщини»

Олеся ПОНОМАРЕНКО Холодно-зелені та сині барви його “динамічних” і “зелених” пейзажних та інтелектуально-абстрактних сюжетних картин овіяні елегійними настроями вечорового смутку, споглядального натхнення: “Весняний ноктюрн” (2012 р., полотно, олія), “Замріяна” (2011 р.). Його диптих “Краєвид І” (2009 р.) і “Краєвид ІІ” перегукується з поезією Я. А. Мамонтова 1918 р. “Вікно в сад”. Настрій могутнього пробудження природи, іще такого таємничого, але вже сповненого гомоном бурхливих річок, несуть картини Анатолія Зорка. Це краєвиди помежів’я двох пір року — зими й весни. Живописець уміє зберегти свіжість перших вражень етюдів із натури й цікаво застосовує прийом діагонального компонування. Його реалістично переконливі пейзажі писані широкими енергійними мазками. При спогляданні на віддалі легко розрізняєш краєвиди, що прочитуються зліва направо — і навпаки. Окрім відчуття мінливості кольорових відтінків картин “Передчуття весни” (2005 р., полотно, олія), “Останній сніг” (2008 р.), “Подих весни” (2007 р.), “Весна” (2012 р.), “Рожева весна” (2008 р.), “Київська весна” (2008 р.) із розквітаючою горою перед Андріївським собором, порослою чагарником, “Весняний день” (2011 р.) глядач, розташувавшись ліворуч або праворуч і повільно рухаючись до центру і від центру вздовж живописного полотна, бачить, як змінюється відображення гілля дерев у воді, як річка стає каламутнішою, як розпливаються або тонше мережаться гілки на дзеркальному спокійному плесі. Художник показує весняне відродження світу в його первісній природній красі. Про це хочеться сказати словами Б.-І. Антонича: “Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води…” Тонке відчуття міри і в компонуванні краєвидів А. Зорка: І—ІІ плани виповнюють дерева, звивисті річки з пологими чи невисокими крутими берегами; похмуре небо виписане в академічній рівній манері лакування, що була притаманна ще художниці Київської школи живопису Л. Морозовій, весняну синь неба наповнює рух, річки — вирування; невисокі білі сільські хатки-мазанки гармонійно вписуються у довкілля. Подекуди художник вдається до декоративних вкраплень кольору. Неолюднений сільський пейзаж ранньої весни, день. На городі вже сходить сніг і відкриває різнобарвні збляклі клапті землі. І раптом — ясно-жовта пляма: суглинок чи жмуток соломи, що не втратила кольору. Природністю ракурсів живої натури вражають і тематичні картини А. Зорка, часто-густо теж неолюднені, позбавлені відчуття буденної побутової метушні (“Конячка”, 2012 р.). Сивасто-біле тло натюрмортів А. Зорка прокладене густими мазками й пронизане відчуттями світлотіні та простору. З цього “місива фарби”, мов живі, вимальовуються різноманітні перші весняні квіти і цвіт дерев різних порід: “Квітне черемха” (2007 р.), “Першоцвіт”, “Світлий натюрморт” (2010 р.). Окрім пролісків тут крокуси, фіалки, вербові котики, первоцвіт… Глядач, рухаючись уздовж перед картиною, може легко спостерігати за тим, як ніжно-бузкові мереживні тіні гілок і стебел змінюватимуть свої ракурси. А. Зорко — перший український художник, який представив свої роботи у Кореї. І. Пантелемонова у своєму живописі поєднує насичені яскраві кольори і площинність, саме отой “добрий” наївний стиль народної картини з бароковими поступовістю переходу і поєднання веселкового спектра відтінків, ілюзійністю видива й настрою, багатозначністю звертання поглядом і жестом: “Рибний день” (2012 р., полотно, олія), “Теревеньки” (2009 р.), “Всесвіт на двох” (2010 р.), “Ой прийшла весна, ой прийшла красна” (2012 р.). Ці сюжети по-новому втілюють українські язичницькі символи. Біла риба-виз у первісному морі, відома з давніх українських колядок, веде із соколомдеміургом розмову про добре й шанобливе ставлення членів родини одне до одного. Але білий сокіл Інни Пантелемонової сидить не на вершечку зеленого прадерева, а на древку невода. Кожна з жінок на полотні художниці упіймала по величезній рибині у свій “рибний день” і тримає її обома руками. Одна з рибин біла. Цікаво, що в українській народній поезії великодній тиждень називається ще й білим, а сам білий колір зосереджує в собі символіку світотворення чи весняного відродження світу в його первозданній красі. Інна Пантелемонова продовжує традиції майстринь народної картини ХХ ст., зокрема найяскравішої серед них Анастасії Рак, зображуючи на одному полотні по кілька пар з органічного світу, які за своєю здатністю до високих почуттів уподібнюються до двох закоханих людей. Однак кольорова гама художниці часто набуває імпресіоністичного звучання і передає настрій чи індивідуальні враження. Вечорова блакить “Всесвіту на двох” створює контраст до золотого світіння щасливих облич (ясно-жовтого кольору) закоханих дівчини й парубка, огортає і наповнює силуети коника й конячки з “такими по-людському одухотвореними блакитними й синіми очима — від того, що вони разом. Однією з найприкметніших ознак народних картин 20-х рр. ХХ ст. було те, що вони створювалися на сюжети українських народних пісень або дуже популярних літературних творів. Картинам Інни Пантелемонової також дають назви українські народні ліричні пісні: “Ой летіли гуси…” (2012 р.), “Летіла зозуля…” (2006 р.), “Ой у вишневому саду…” (2012 р.) та літературні сюжети, які стали народними піснями: “Ніч яка місячна…” (2012 р.) М. Старицького. Ці картини — не звичайні ілюстрації до пісенних творів, а виявлення того глибинного народного світобачення, такого погляду на довкілля, який здатний органічно поєднати традиційні кетяги калини, дух ХІХ ст. — і сучасні джинси на босоногому парубкові; образ матері — захисниці суворої народної моралі в українському національному вбранні — і напівоголене зображення молодої закоханої пари. Півобличчя матері — спохмурніле, зеленавого кольору, інша половина ясніє радістю за щасливі миті життя рідної дитини. Прояснілі від щастя, радощів, духовного самовдосконалення обличчя Інна Пантелемонова наділяє золотим світінням, яке передає в жовтогарячих чи світло-жовтих барвах. Художниця знайшла свою кольорову палітру в тих картинах, де поєднуються пурпурові, яскраво-червоні й жовтогарячі барви. Досить вдалі окремі картини, витримані в ясно-синіх і світло-жовтих кольорах. Картини Інни Пантелемонової переконують у влучності спостереження вченого-міфолога О. Потебні, що кольорові уявлення давніх українців походять від світла. До теми правічного художниця звертається в картині “Син Божий народився…” за сюжетом християнізованої давньої української колядки. Худібонька вітає малюка- Ісусика в обіймах Богородиці, а над ними в рушниках уже висить православна ікона “умилєніяніжності”, на якій Мати Божа пригортає маленького Христа- Сина. Побіч земного втілення Людини й Сина Божого стоїть випечена паска. Пластичні образи української язичницької давнини, які навіюють відчуття злагоди і мудрого світоладу, постають у скульптурах З. Федика: “Трипільська Берегиня” (1997 р., червоне дерево, камінь), “Трипільські мойри” (2002 р.) — стилізовані скульптури трьох жінок, богинь долі, поєднані між собою, вирізьблені з червоного дерева і гладенько обтесані. Його ж бронзова “Сварга” (2011 р.) із чотирма заглибленнями-порожнинами чудово відтворює відчуття руху сонця по небу, пов’язаного з обертанням землі. Потребу зосередитися на чуттєвому аспекті віри, на саможертовності Христа в ім’я Спасіння людства, а не на міжконфесійних відмінностях християнства, виражає скульптура “Пієта” (2010 р., бронза, камінь), яка зображує Розп’яття Христа в обрамленні постатей трьох похилених над ним ченців. Допоясна скульптура І. Мазепи роботи З. Федика за композицією продовжує традицію портретів українських гетьманів на полотні, витворену у XVIII ст., перекидає місток до шевченківських образів виставки. Гетьман І. Мазепа наділив Я. Лизогуба маєтностями в Седневі на Чернігівщині. Так було започатковане спорудження садиби роду Лизогубів, гостюючи у нащадків якого — братів Андрія та Іллі Лизогубів, Т. Шевченко виконав їхні портрети і готував до друку повніше видання “Кобзаря”, на жаль, не здійснене. Сучасний вигляд садиби Я. Лизогуба (2012 р., полотно, олія) змалював А. Зорко. Невисока довгаста будівля у рожевих відсвітах надвечірнього сонця розташована у затишному лісопарку. Тепер тут Будинок творчості та відпочинку Національної спілки художників України. Продовжуючи мистецькі традиції Шевченкового “Автопортрета зі свічкою” 1860 р., виконаного в техніці офорту-акватинти, Зиновій Федик зобразив Шевченка на повний зріст із піднесеною в лівій руці свічкою у скульптурі “Апостол правди і науки” (1989 р.). Справжніми скарбами виставки з погляду пропорційності й високого артистизму постави є скульптурні зображення Т. Шевченка і Г. Сковороди на повний зріст роботи Дениса та Івана Дідурів. Щоразу неповторні за м’якою кольоровою гамою пейзажі ранньої весни на Наддніпрянщині В. Гарбуза. Сміливо звучать декоративні, зазвичай імпресіоністичні ясно-рожеві кольори осяяного вранішнім чи надвечірнім сонцем гілля у поєднанні з м’якою зеленню та бузковими чи блакитними барвами неба. І на всьому, мов білі світлячки — спалахи настрою художника. Усі ці різні за авторством, стилями і технікою виконання полотна й скульптури київських художників створили в залах Національного музею Т. Г. Шевченка напрочуд гармонійну ліричномрійливу мелодію весни. Під такою назвою у Національному музеї Тараса Шевченка відбулася виставка скульптури й живопису митців Національної спілки художників України. Вона вразила багатством індивідуальних стилів і розмаїттям ідейно-художнього змісту. Назву проекту дав художник А. Марчук, який представив на цій виставці кілька останніх своїх робіт.
16 З роси й води! · “Його музика — видатне явище у сучасній українській та світовій композиториці”. · p. 16original page ↗

Талант, особистість, громадянин

Катерина ФАДЄЄВА, доктор мистецтвознавства, доцент НМАУ ім. П. І. Чайковського О. Яковчук плідно співпрацює з провідними хоровими колективами України: Національною академічною хоровою капелою України “Думка”, хором Українського радіо і телебачення ім. П. Майбороди, Київськими академічними муніципальними камерними хорами “Київ” і “Хрещатик”, Чоловічою хоровою капелою ім. Л. Ревуцького, Жіночим хором “Павана”, Жіночим хором Київського музичного училища, а також українськими хорами країн Європейської Співдружності (Англія, Німеччина, Франція) та США і Канади. У виконанні камерного хору “Хрещатик” під орудою Лариси Бухонської було записано на двох компакт-дисках обробки українських народних пісень О. Яковчука для мішаного хору a capella, серед яких колядки, щедрівки, обрядові, побутові та рекрутські пісні (2006 р.). Така знаність, прихильність до хорової музики, майстерне володіння особливостями хорового звучання має своє пояснення, адже композитор майже 10 років співав у різних хорових колективах. У творчій біографії автора є період, пов’язаний із Київським Молодим театром ім. Л. Курбаса. Протягом чотирьох років О. Яковчук був завідувачем музичної частини театру, створив музику до популярних вистав: “За двома зайцями”, “Сватання на Гончарівці”, “Три сестри”. Філігранна різноманітність і самобутність авторського почерку виявляється у численних творах камерної музики композитора, написаних у різні часи його творчої біографії: від студентських 70-х до зрілих опусів останніх років. Це насамперед твори для дерев’яних духових інструментів у супроводі фортепіано. Ось деякі з них: п’єси для флейти — “Зоряний прелюд”, фагота — “Гротеск”, валторни — “Мелодія”, альта — “Соната-поема”, гобоя — “Taurus”, кларнета — “Цар-Аттила”, а також для різних ансамблевих складів, де в оригінальних комбінаціях поєднуються різноманітні інструменти: “Народна сценка” для флейти, гобоя, кларнета і фагота та “Іспанська сюїта” для духового квінтету — флейти, гобоя, кларнета, валторни та фагота. У кожному з творів майстерне знання тембральних і технічних можливостей інструментів у гармонійній інтеграції з вишуканою авторською фантазією. У 90-х роках минулого століття Олександр Яковчук отримав три міжнародні премії у Європі саме за свої камерні твори. Фортепіанні твори композитора охоплюють усі вікові категорії піаністів. Юним виконавцям, їхнім першим крокам знайомства зі світом музики присвячений альбом №1 “Дикі звірі Канади” (2004 р.) та альбом №2 “Мініатюри” (2008 р.). Для дітей старшого віку О. Яковчук написав альбом №3 “Фортепіанні дуети” (2008 р.), альбом №4 “Старовинні танці” (сюїта з балету “Пригоди у Смарагдовому місті”), “Дванадцять поліфонічних п’єс” (2008 р.). Цикл “Прелюдії та фуги” посів гідне місце в навчально-педагогічному репертуарі вищих навчальних закладів і музичних училищ України та країн СНД, а також у концертному репертуарі провідних виконавців України, Росії, Західної Європи, США та Канади. У скарбниці композитора значне місце відводиться чорнобильській тематиці. Пам’ять Олександра назавжди зберегла картини безлюдних сіл чорнобильської зони відчуження, особливо вночі. Вони запам’яталися йому відтоді, коли їздив у Чорнобиль з авторськими концертами 1986 року для ліквідаторів аварії. До 20-ї річниці Чорнобильської катастрофи в приміщенні Національної філармонії з успіхом прозвучала Симфонія №1 “Чорнобильські біоритми” у виконанні Симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України під орудою Володимира Шейка (2006 рік). Його Симфонія-Реквієм “Тридцять третій” посідає чільне місце в творчості митця, її прем’єра відбулася 22 листопада 2003 року в Національній опері України та 13 грудня 2003 року в Національному будинку органної та камерної музики у виконанні хорової капели “Почайна” Києво- Могилянської академії та Державного естрадно-симфонічного оркестру України під орудою Олександра Жигуна. За ці роки відбулося вже понад десять виконань цього твору. Останнє десятиліття шанувальники таланту композитора спостерігають потужний енергетичний сплеск — з-під пера майстра вийшли численні твори духовної хорової музики, “Концерт для скрипки з оркестром”, “Концерт для альта з оркестром”, “Концерт для віолончелі з оркестром”, “Концерт для фагота з оркестром”, твори камерної інструментальної музики, вокальні цикли: “12 сонетів В. Шекспіра” для баса та фортепіано, “На перехресті серця” для меццо-сопрано, віолончелі та фортепіано, вірші П. Перебийноса, “Я до тебе йшов” для баса, флейти і фортепіано, вірші Б. Олійника, а також 55 фортепіанних п’єс для дітей. Слухаючи твори композитора, виникає відчуття надпотужної концентрації енергії, яка є виявом його таланту. Багатогранна творчість Олександра Яковчука — свідчення того, що він Богом обдарований, самобутній і талановитий митець, який гідно несе звання українського національного композитора. Його музика, без сумніву, є видатним явищем у сучасній українській та світовій композиториці. Щиро вітаємо Олександра з Днем народження! Потужна творча постать композитора Олександра Яковчука добре відома в українському та світовому мистецькому просторі. Перші творчі пошуки Олександра пов’язані з віднаходженням і дослідженням українських фольклорних джерел (це були експедиції в регіон Західного Поділля — Хмельницька, Тернопільська й Чернівецька області). У цьому регіоні композитор зібрав понад 1500 пісень, створив їхню паспортизацію (який колектив чи особа, коли, в якому часі та місці виконував пісню, манера виконання, специфіка інтонування) з подальшою розшифровкою та систематизацією. Пізніше фольклорні розвідки проводив у Словаччині та Югославії, де досі живуть і творять вихідці із Західного Поділля. “…Я майже все життя після закінчення консерваторії збираю по селах народнопісенні зразки”, — зазначив композитор. Далі, спираючись на такий фольклорний скарб, Олександр створив 252 повноцінні обробки українських народних пісень для різних складів хорових виконавців. Це своє рідний рекорд. Дотепер ще ніхто з українських композиторів не обробив стільки народних пісень. П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
16 З роси й води! · “Його музика — видатне явище у сучасній українській та світовій композиториці”. · p. 16original page ↗

Text damaged in recognition — read the original page

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф – р е д а к т о р Поштовий індекс — 30617, сторінка 68 в “Каталозі” ннаа 11 ммііссяяццьь 9 грн 37 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 27 грн 51 коп. ннаа ппііввррооккуу 53 грн 37 коп.
16 З роси й води! · “Його музика — видатне явище у сучасній українській та світовій композиториці”. · p. 16original page ↗

Text damaged in recognition — read the original page

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
16 З роси й води! · “Його музика — видатне явище у сучасній українській та світовій композиториці”. · p. 16original page ↗

Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Кореспондент Уляна ВОЛІКОВСЬКА Черговий редактор Надія КИР’ЯН Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 103Б, м. Київ, 01001 Наклад у травні — 25 500 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. 1 2 0 2 2 E3mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу. Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn