Без мови немає нації! · p. 1original page ↗ Ім’я Героя України Михайла Івановича Сікорського навіки залишиться вписаним золотими літерами у родовід вітчизняного музейництва. Адже його внесок у популяризацію української народної культури, збереження історичних, духовних і культурних цінностей просто неймовірний. Подвижництво Михайла Івановича, його відданість справі сприяли утвердженню національної свідомості українців у час, коли бути національно свідомим було небезпечно. Але він завжди відстоював свою життєву позицію. Його творіння по праву називають безцінним скарбом. Власне, “безцінним скарбом” був і сам Михайло Сікорський, адже його подвижницький поступ засвідчив високодуховне та безкорисливе начало у процесі створення першого в Україні Національного історико-культурного заповідника в Переяславі-Хмельницькому, що зробило місто справжньою перлиною з-поміж багатьох історичних міст і містечок України.
Євген БУКЕТ Фото Тараса ДУДКИ
7 листопада Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди зустрічав учасників і гостей Всеукраїнського історико-культурологічного форуму “Сікорські читання”. Таким чином переяславці вирішили вшанувати Михайла Івановича. Співзасновники заходу: університет, громадська культурно-просвітницька організація “Переяславський скарб” та Національна спілка краєзнавців України. До участі у Форумі запросили побратимів М. І. Сікорського, його друзів, колег, тих, із ким Михайло Іванович працював і товаришував протягом тривалого часу. Із-поміж них відомі науковці, політики, громадські діячі, краєзнавці, журналісти, поважні мешканці міста, колишні та нинішні музейні працівники. Актова зала університету, де відбувалося пленарне засідання, була переповнена. Із привітанням до учасників Форуму звернулися голова організаційного комітету, ректор університету Віктор Коцур, міський голова Переяслава-Хмельницького Олександр Шкіра, голова Національної спілки краєзнавців України Олександр Реєнт. Про людські якості Михайла Івановича Сікорського розповіла його племінниця Валентина Сікорська. До питання збереження спадщини
Михайла Сікорського апелювали у своїх виступах Герой України Іван Драч, заступник Голови Верховної Ради України Микола Томенко, радник-організатор Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка Борис Войцехівський, президент Всеукраїнського благодійного фонду “Журналістська ініціатива” Людмила Мех, заслужений журналіст України, письменник і краєзнавець, біограф М. І. Сікорського Микола Махінчук. Микола Томенко у своєму виступі акцентував увагу на тому, що протягом останніх двох років відбувається у музейній сфері: “Ці процеси сміливо можна назвати цілеспрямованою політикою руйнування історичних і культурних скарбів. Доктрина, проголошена владою, спрямована на те, щоб замінити фахових музейників на так званих менеджерів або, як я їх називаю, заробітчан на музеях. Вона призвела до того, що в абсолютній більшості національних заповідників відбуваються конфлікти, тотальне скорочення фахових працівників. Музеї перетворюють на місця для гулянок чиновників та торгівлі”. Усі виступи засвідчили стурбованість проблемами, що виникли в музейній галузі на рівні держави й міста зокрема. Так, нинішнє керівництво Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав” фактично проігнорувало Форум, присвячений пам’яті його багаторічного директора. Колишні й нинішні працівники заповідника розповідали про той жахливий стан, у якому нині перебуває дітище
Михайла Івановича після чергової зміни “менеджерів”. До слова також запросили голову Київської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Григорія Савченка, заступника генерального директора з наукової роботи НІЕЗ “Переяслав” Юрія Коптюха, заступника директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, заслуженого працівника культури України Сергія Гальченка, голову Вишгородського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Олександра Дробаху, голову Всеукраїнської асоціації музеїв Сергія Кролевця, керівника проекту “Скарби музеїв України” Нелю Куковальську, члена Національної спілки письменників України, заслуженого журналіста України Сергія Шевченка, голову громадської культурнопросвітницької організації “Переяславський скарб” Тараса Нагайка та інших. Організатори Форуму для учасників запропонували два основні блоки, що увібрали чимало заходів: виставково-експозиційний і науковий. У межах першого з
Сергій Гальченко оглядає фотолітопис про життєвий шлях М. Сікорського
Іван Драч, Микола Махінчук, Борис Войцехівський та проректор ПХДПУ ім. Г. Сковороди Сергій Рик у виставковій залі них відбулися: виставка книжкових фондів бібліотеки університету “Музейний зодчий України”, експозиція світлин із домашнього фотоархіву М. І. Сікорського “Михайло Сікорський: фотолітопис”, виставкові експозиції художніх творів і майстер-класи з народного мистецтва. Науковий блок роботи Форуму представили два круглі столи: “Скарб Михайла Сікорського — надбання для поколінь” і “Музеї ВНЗ педагогічного профілю: історія, досвід, перспективи”. На них учасники Форуму обговорили конкретні кроки, які варто зробити для захисту спадщини М. І. Сікорського та вшанування пам’яті видатного музейника. Так, серед іншого, одностайно було підтримано встановлення у Переяславі-Хмельницькому пам’ятника Герою України М. І. Сікорському, присвоєння Національному історико-етнографічному заповіднику “Переяслав” ім’я Михайла Івановича Сікорського, присвоєння імені М. І. Сікорського одній із вулиць міста Переяслава-Хмельницького, започаткування премії імені М. І. Сікорського у галузі краєзнавчої роботи, карбування ювілейної монети до 90-річчя від дня народження Героя України М. І. Сікорського (серія “Визначні постаті України”), перевидання вже існуючих та підготовка до друку нових видань, які присвячені постаті М. І. Сікорського, запровадження у ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди” щорічного збірника наукових праць, присвяченого пам’яті М. І. Сікорського. І звісно, звернутися до Уряду України з відкритим листом щодо ситуації, яка склалася в Національному історико-етнографічному заповіднику “Переяслав” та вжиття відповідних заходів… За задумом засновників, проведення “Сікорських читань” має стати традиційним, адже шана до постаті Героя України М. І. Сікорського, його внеску у розвиток вітчизняного музейного будівництва, зобов’язує громадськість продовжувати розвивати ідеї патріарха музейної галузі України, турбуватися про збереження та примноження скарбів народної культури та історії, досліджувати життєвий шлях і спадщину видатного подвижника.
Суспільство · “Цей мовний закон засягає на суверенітет і незалежність України, провокує розкол країни”. · p. 2original page ↗ Continued from an earlier page — page fragment
на бомба під основою української держави. І виступаючи з трибуни Верховної Ради 22 червня, розповідаючи, як СБУ попередила терористичний акт у парламенті, якраз і перейшов до аналізу того мовного закону, що вже був ухвалений у першому читанні. І назвав Колесніченка агентом Кремля, справжнім терористом, який підриває основи Української держави, людиною, яка працює на інтереси іншої держави. І саме з приводу цього мого висловлювання з трибуни Верховної Ради Колесніченко й звернувся з позовом до Печерського районного суду з вимогою спростувати ці “неправдиві, наклепницькі” мої висловлювання, що він агент Кремля і терорист, і вибачитися за паплюження його імені. — Ви почали готуватися до суду? — Знаючи, який Печерський суд “найчесніший і найсправедливіший”, я навіть підготував текст цього спростування. Але коли 26 жовтня суддя Вікторія Бортницька зачитала рішення щодо позову, я не міг повірити своїм вухам, почувши, що вона, а відтак Печерський суд, відхиляє позовну заяву Колесніченка. Коли я за кілька днів узяв повний текст рішення суду, був надзвичайно здивований, як саме суддя Бортницька аргументує ухвалене нею рішення. Говорячи про мої судження як досить різкі, суд водночас констатує: “Протез огляду на той факт, що вони були виголошені з питань серйозного суспільного інтересу та стосувалися загальнонаціональної політики в сфері зміцнення статусу державної української мови як одного з найважливіших чинників національної самобутності Українського народу, гарантії його на-
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. З пояснень сторін, досліджених у судовому засіданні письмових доказів зі справи встановлено, що 22 червня 2012 року на пленарному засіданні дев’ятої сесії Верховної Ради України шостого скликання відповідач в своєму виступі поширив інформацію наступного змісту: “Народний депутат від регіоналів Вадим Колесніченко, цей відомий агент Кремля в українському парламенті…”; “..я вимагаю від Служби безпеки України вхопити істинного терориста, який посягає на державність України…” “Я можу абсолютно правомірно стверджувати, що цей з дозволу сказати український парламентар, цей агент іншої держави…” Вказані факти відповідач не оспорює. Згідно зі статтею 30 Закону Ук-
•
•
•
Суспільство · “Цей мовний закон засягає на суверенітет і незалежність України, провокує розкол країни”. · p. 2original page ↗ Антиконституційність і, по суті, антидержавність мовного закону Ківалова—Колесніченка фактично підтверджено в суді. Свідчення цього — розгляд судового позову співавтора одіозного закону Вадима Колесніченка до Ярослава Кендзьора. Про це в інтерв’ю “СП” розповідає народний депутат України Ярослав КЕНДЗЬОР.
— Ярославе Михайловичу, Ви щойно виграли суд у відомого українофоба, співавтора скандального мовного закону Вадима Колесніченка. І не де-небудь, а в Печерському суді столиці, який здобув сумну популярність низкою резонансних суспільно-політичних процесів. — Історія цього судового позову Колесніченка до мене має такий початок. Після ухвалення так званого мовного закону у виконанні Колесніченка—Ківалова, я по гарячих слідах, на емоціях, дав коментар одному з Інтернет-сайтів, де сказав, що коли влада буде так ґвалтувати й безцеремонно порушувати Конституцію і регламент Верховної Ради, то я у відчаї можу прийти в Раду з пачкою тротилу і підірвати її, за те, що вона нищить Україну. Колесніченко відразу відреагував на цей коментар: написав “донос” у Генеральну прокуратуру, що в парламенті готується терористичний акт, Ярослав Кендзьор загрожує його дорогоцінному життю і життю інших депутатів. Відтак Генпрокуратурі потрібно ізолювати Кендзьора від суспільства. За кілька днів після цього зі мною почав розмовляти слідчий Служби безпеки України, бо прокуратура направила цей “донос” у СБУ з вимогою розібратися. Я сказав йому: “Шановні панове, які мають опікуватися національною безпекою України, ви не того терориста шукаєте, справжній терорист сидить в іншому секторі Верховної Ради — це автор мовного закону Вадим Колесніченко”. Я на емоціях казав про тротил, якого в очі не бачив, але якщо говорити всерйоз, то вибухівка порівняно з тим законом Колесніченка — дитяча забавка. Той закон — атомціонально/державної суверенності, суд вважає, що застосована термінологія не може вважатися надмірною”. Посилаючись на Конституцію України, Цивільно-процесуальний кодекс, Закон України “Про інформацію”, суд постановив у задоволенні позову відмовити. Це для мене було величезною несподіванкою. — Але ж Ви, очевидно, надали судові вагомі аргументи? — Усі ті аргументи доводять, що я мав право так висловитися. Перше — цей мовний закон, без сумніву, порушує Конституцію України. Також, виступаючи в дебатах на суді, я зачитав текст Присяги народного депутата України, яку він складає, вступаючи в свої повноваження. І якщо порівняти цей закон, продукт творчої праці Колесніченка, з текстом Присяги, то він іде в розріз із тим, у чому присягав Колесніченко, вступаючи в повноваження народного депутата. У Присязі депутата зазначено, що він присягає на вірність Україні, зобов’язується всіма своїми силами боронити її суверенітет і незалежність. А цей закон їх руйнує. Депутат зобов’язувався дбати про благо Вітчизни, добробут народу, дотримуватися Конституції та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах співвітчизників. Отже, навіть виходячи з цієї Присяги, я мав усі підстави назвати цього чоловіка таким, що працює всупереч інтересам української держави, народу, працює на іншу країну. Тому мав усі підстави назвати його агентом Кремля і справжнім терористом, який руйнує основи держави. Більше того, я доводив судові, що якби Колесніченко спромігся як громадянин України належно вивчити українську мову, він би не мав підстав ображатися. Беремо тлумачний словник української мови і знаходимо там слово “агент”. Що воно означає? Я доводив судові, що якби я назвав Колесніченка агентом рекламної фірми, страховим агентом, чи він би ображався? А Кремль — це теж фірма, яка має своїх працівраїни “Про інформацію”, ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Аналізуючи зміст оспорюваних тверджень, суд приходить до беззаперечного висновку, що вони не містять фактичних даних, а лише висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири, і не можуть бути перевірені на предмет їхньої відповідності дійсності. Тому на підставі ч. 2 ст. 30 Закону України “Про інформацію” є оціночними судженнями. Відповідно до статті 277 ЦК оціночні судження не є предметом судового захисту, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України 7 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі — Конвенція).
ників, агентуру, що вирішує питання свого працедавця, тобто Кремля. Чого ж ображатися? Якби Колесніченко гарно вчив українську мову, то в словнику синонімів знайшов би, як наш народ, мудрий творець своєї мови, називає тих, хто зраджує національні інтереси. Так-от, таких епітетів близько трьох десятків. Народ називає таких, як Колесніченко, своїм ворогом, провокатором, агентом, мародером, ґвалтівником, запроданцем, шкурою, Юдою, яничаром, покручем, і таке інше. Тож визначення, наведені тут, абсолютно справедливі щодо таких людей. Наступне. У своїх оціночних висновках, бо, власне, це моя оцінка діяльності цього чоловіка, я надав судові безліч наукових висновків дуже поважних інституцій — національних, державних, академічних. Почати з висновків щодо закону Аналітичного управління Верховної Ради, які каменя на камені не залишили від цього закону. Навіть Міністерство юстиції України, яким керує однопартієць Колесніченка Лавринович, не дало позитивної оцінки, Міністерство фінансів було проти ухвалення такого закону, адже він створює економічну диверсію, його впровадження потребує мінімум 17 млрд гривень. Це також Інститут держави і права імені Корецького, який категорично виступив проти ухвалення такого закону. Це Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, Національна академія наук України, Інститут української мови НАНУ, це висновки Венеціанської комісії. Це висловлювання Верховного комісара ОБ- СЄ Волленбека, з яким я зустрічався особисто і який на прес-конференції після зустрічі зі мною як заступником голови парламентського комітету з питань культури і духовності, профільного комітету, який теж відхилив цей закон, зазначив, що закон “протегує” тільки російську мову. Генеральний секретар Ради Європи пан Ягланд, який перебував у той час в Україні, теж заявив, що цей закон захищає тільки російську мову.
Стаття 10 Конвенції захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також форму, в якій вони надані. Суд встановлює, що немає фактичних елементів, які б доводили, що вислови зумовлені навмисним наміром відповідача завдати шкоди репутації позивача, незважаючи на те, що було викладено в надзвичайно жорстких термінах. Проте з огляду на той факт, що вони були виголошені з питань серйозного суспільного інтересу та стосувалися загальнонаціональної політики в сфері зміцнення статусу державної української мови як одного з найважливіших чинників національної самобутності Українського народу, гарантії його національно-державної суверенності, суд вважає, що застосована термінологія не може вважатися надмірною. Позивач має право на захист свого приватного права за п. 2 ст.10 Конвенції з прав людини, але межа цього захисту його репутації має бути такою, щоб забезпечити й
— Отже, аргументів було більш ніж достатньо. — Висновки поважних інституцій часом були й набагато різкішими, ніж мої висловлювання. Там є висновки, що цей мовний закон просто засягає на державний суверенітет і незалежність України, провокує розкол країни. Це вже взагалі замах на державність України, а відтак повинен вступати в дію Кримінальний кодекс, адже це державна зрада, великий злочин. Я наводив на свою підтримку позицію першого Президента України Леоніда Кравчука, який заявив: “Я не пережив би, коли б українська столиця стала російськомовною. Це ж пропонують невігласи у Верховній Раді, тому що служать організаціям, які існують в Україні, але їхні центри в Москві”. Академік Микола Жулинський сказав про цей закон: “Я вважаю, що це зрадницька політика Верховної Ради”. Ці аргументи зіграли велику роль у тому, що в судді були всі підстави відхилити цей позов. Я читав на одному з сайтів реакцію Колесніченка на перше засідання суду. Він заявив 12 вересня (цитую в оригіналі): “Каждый должен отвечать за свои слова. Козлов нужно поставить в стойло… Козлы, которые мне постоянно о чем-то рассказывают, должны понести за это ответственность. Каждого поставим на свое место, в стойло”. Тож завершуючи свій виступ у судових дебатах, я звернувся до судді Бортницької так: “Ваша честь, у цьому випадку абстрагуймося від наших посад: я не народний депутат, Ви не суддя, ми просто громадяни України. І я вірю, що Вам не хочеться жити у “стійлі”, про яке говорить Колесніченко й у яке він хоче загнати нас, українців. І я вірю, що у Вас є національна гідність, гордість, і Ви хочете жити у національній державі, де панує демократія, повага до прав людини, державі, яка має свою мову, пісню, молитву, історію, героїв”.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО вільне обговорення його дій як особи, яка є народним депутатом України — публічною особою, межа його допустимої критики є ширшою, ніж щодо приватної особи. Керуючись ст.ст. 3, 28, 34 Конституції України, ст. 10 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод, ст.ст. 15, 16, 200, 277, 297, 299 ЦК України, ст. 30 Закону України “Про інформацію” в редакції від 13.11.2011 року, ст.ст. 10, 60, 88, 212—214, 223, 294 ЦПК України, суд, — ВИРІШИВ: У задоволенні позову Колесніченка Вадима Васильовича до Кендзьора Ярослава Михайловича про захист честі, гідності, ділової репутації відмовити”.
Від редакції. Ця судова історія може стати прикладом для кожного громадянина. Отож, коли потоптують Вашу гідність та ще й погрожують “поставити в стійло”, треба захищатися. Для цього існують наші українські закони.
Суспільство · “Цей мовний закон засягає на суверенітет і незалежність України, провокує розкол країни”. · p. 2original page ↗ 26 жовтня 2012 року Печер' ський районний суд м. Києва у складі: головуючого судді — Бортницька В.В., при секретарі — Клименко О. І., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Ко' лесніченка Вадима Васильови' ча до Кендзьора Ярослава Ми' хайловича про захист честі, гід' ності, ділової репутації, ВСТАНОВИВ: Суд, заслухавши сторони, дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Ст. 34 Конституції України гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
“Жодні утиски не змогли позбавити людей природного права розмовляти рідною прабатьківською мовою”. Мова єдина · p. 3original page ↗ Continued from an earlier page — page fragment
голови наглядової ради Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика Іван Феодосійович Корсак, доктор економічних наук, професор Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Юрій Миколайович Сафонов, представник Ліги українських меценатів, голова правління Рівненської організації Національної спілки письменників України Лідія Гуріївна Рибенко, переможець ІV етапу VІІІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, викладач гуманітарного факультету, аспірант Національного університету “Острозька академія” Вікторія Назарук. Переможців і призерів усіх попередніх конкурсів нагородили спеціальними дипломами за підписом Президента Ліги українських меценатів Володимира Загорія, голови журі конкурсу Павла Гриценка та голови Координаційної ради конкурсу Михайла Слабошпицького, а також цінними подарунками та бібліотечками. Такі ж нагороди одержали вчителі, чиї вихованці досягли успіху в мовному марафоні. Після урочистої частини свята відбувся концерт і покладання квітів переможцями конкурсу імені П. Яцика різних років до пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку.
стели “Літописцям Русі-України — подвижникам українського письменства”. Після святкового мітингу у світлиці “Просвіти” відбувся другий етап обласного форуму “Захистимо рідну мову”. Модератор засідання — відомий буковинський політолог, просвітянин Ігор Буркут. Учасники заходу, школярі та студенти Чернівців, виступили за необхідність існування в Україні єдиної державної мови — української.
“Жодні утиски не змогли позбавити людей природного права розмовляти рідною прабатьківською мовою”. Мова єдина · p. 3original page ↗ 10 листопада у приміщенні ужгородського Народного дому “Просвіти” відбувся обласний форум громадськості “Захистимо українську мову, державність та демократію”. Ініціатор — Закарпатське обласне об’єднання “Просвіти” ім. Т. Шевченка, підтримали форум інші організації. Окрім ужгородців у ньому взяли участь представники Виноградівщини, Мукачівщини, Рахівщини, Тячівщини тощо. Форум благословили священики Мукачівської греко-католицької єпархії та Закарпатської єпархії УПЦ Київського патріархату. Розглянули питання: “Про загрозу українській мові як основі буття нашого народу, а також — українській державності, демократії, небезпеку деукраїнізації України та встановлення у ній диктатури”. З доповіддю виступив голова обласної “Просвіти” ім. Т. Шевченка, кандидат історичних наук Володимир Піпаш, в обговоренні взяли участь: доктор філологічних наук, професор Павло Чучка, доктор філологічних наук Іван Хланта, декан Великоберезнянського району МГКЄ о. Василь Данилаш, голова Мукачівської міськрайонної “Просвіти” Василь Софілканич, голова Закарпатської облорганізації ВО “Свобода” Олег Куцин, учителька, поетеса з Ужгорода Олена Пекар, учителька-пенсіонерка з В. Бичкова Ірма Герлан та ін. На форумі було прийнято Ухвалу, яку подаємо тут (скорочено).
Ухвала Закарпатського обласного форуму громадськості «Захистимо українську мову, державність та демократію» 1. Учасники форуму оцінюють внутрішню політику нинішньої влади, що контролюється Партією регіонів, а очолює Президент Янукович, як таку, що направлена супроти українського народу. Вона вкрай українофобська, антинародна, антидемократична, спрямована на деукраїнізацію України. Яскравим прикладом є ухвалення комуно-регіональною більшістю Верховної Ради антиконституційного закону Ківалова—Колесніченка, підписання його Президентом В. Януковичем. Закон створює умови для витіснення української мови — мови титульної нації нашої держави на маргінес. Пріоритет при цьому знову матиме мова колишніх колонізаторів — російська. Така політика нинішньої влади дає всі підстави назвати її окупаційною та антиукраїнською. Чітко проявляється курс на встановлення в Україні тоталітарної диктатури. Особливо яскраво це засвідчили недавні події з намагання антизаконним, силовим методом змінити результати виборів на низці мажоритарних округів. Вважаємо, що у цій ситуації тільки активна позиція та спротив усіх громадян, єднання демократичних сил, їхні спільні дії може зупинити цей курс влади на деукраїнізацію України та встановлення диктаторського, антинародного, режиму. 2. Кожен громадянин України, який вбачатиме, що через бездіяльність В. Януковича порушуються його, гарантовані Конституцією України, права, матиме всі підстави подавати на нього до суду. Демократичним силам України варто буде не лише закликати їх до цього, а й організувати загальноукраїнську громадянську кампанію.
мог”. Перша велелюдна зустріч відбулася 11 листопада у Дніпропетровську біля пам’ятника Тарасу Шевченку.
Для отримання оперативної інформації контакти у Запоріжжі: м. Запоріжжя, [контакт приховано], [контакт приховано], [контакт приховано], e-mail — [контакт приховано] Особисті контакти на маршруті: [контакт приховано] Реквізити для пожертв на забезпечення проведення акції: Р/р № 26000301150713 у Територіально відокремленому безбалансовому відділенні № 10007/0265 філії-Запорізького обласного управління ВАТ “Ощадбанк”, МФО 313957, ідентифікаційний код 20502761 (на проведення акції “Січовий шлях “Просвіти”).
Прес-центр ЗОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, фото Галини Єгорової
“Жодні утиски не змогли позбавити людей природного права розмовляти рідною прабатьківською мовою”. Мова єдина · p. 3original page ↗ 9 листопада у Рівному офіційно стартував ХІІІ Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. До цієї дати надійшло привітання від Світового Конгресу Українців, в якому зазначено: “За час свого існування Міжнародний конкурс з української мови, заснований відомим канадським меценатом українського походження Петром Яциком, поширився і в Україні, і в багатьох країнах проживання української діаспори, набувши статусу масштабного національного проекту. Велика заслуга в цьому — бажання українських студентів і школярів пізнати глибину української мови, а також самовіддана праця організаторів і меценатів конкурсу та подвижницька роль батьків і вчителів, які прищепили любов до рідного слова. Символічно, що кожного року конкурс з української мови розпочинається в День української писемності і мови. Українська мова — рідна для мільйонів українців, що проживають в Україні і далеко за її межами. Найцінніший духовний скарб нашого народу, українська мова виконує велику роль у зміцненні української державності, збереженні національної ідентичності й консолідації світового українства. Саме тому Світовий Конгрес Українців надає особливої уваги розвитку української мови в діаспорі та в
Україні, а також рішуче протистоїть русифікації, яка становить серйозну небезпеку для майбутнього української мови як єдиної державної”. Спеціальне привітання організаторам і конкурсантам надійшло від голови Рівненської облдержадміністрації Василя Берташа та від голови Рівненської обласної ради Юрія Кічатого, а начальник управління освіти й науки облдержадміністрації Іван Вєтров, відкриваючи урочистості в обласному музичнодраматичному театрі, наголосив: “Освітяни, учні, студенти Рівненщини раді вітати урочисте зібрання, присвячене відкриттю ХІІІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Бажаю вам висоти і міцності духу, миру і згоди, здоров’я і благополуччя, аби шанувати Слово, аби бути в віках!” Із вітальними словами до учасників заходу звернулися: архієпископ Рівненський і Острозький Української Православної Церкви Київського патріархату Іларіон, заступник голови обласної державної адміністрації Олексій Володимирович Губанов, віце-президент Ліги українських меценатів Михайло Васильович Ватуляк, доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка, член опікунської ради конкурсу Микола Григорович Жулинський, заступник
На Буковині відбулися урочистості з нагоди свята української писемності і мови. Обласне товариство “Просвіта” організувало мітинг біля пам’ятної стели “Літописцям Русі-України — подвижникам українського письменства” у Чернівцях.
“Жодні утиски не змогли позбавити людей природного права розмовляти рідною прабатьківською мовою”. Мова єдина · p. 3original page ↗ Прес-служба Ліги українських меценатів У День української писемності і мови із Запоріжжя до Києва з акцією “Січовий шлях “Просвіти” вирушив голова Правління Запорізького обласного об’єднання “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, член січового духовного братства Олег Ткаченко. Олег Валентинович 560 км планує пройти за 29 днів, відвідавши близько ста населених пунктів і прибути до Головпоштамту м. Києва 8 грудня 2012 року в День 144-річчя створення “Просвіти”. Мета акції “Січовий шлях “Просвіти” — принести з Запоріжжя до Києва дух Хортиці, дух Січі й зареєструвати в Секретаріаті новообраної Верховної Ради України “Вимоги” Вих. 09/14 від 07 вересня 2012 року: “Розпалюванню міжнаціональної ворожнечі та міжетнічному протистоянню — поставимо надійний заслон”; донести нашим співвітчизникам основне гасло акції: ми українці — незалежно від національної, політичної та релігійної належності і не треба політиканам нас ділити, ми одна монолітна українська родина, а українська нація нарешті повинна взяти на себе відповідальність за долю держави і кожного з нас. Ще Олег Ткаченко хоче подивитися на нашу неньку-Україну очима пішого мандрівника-паломника — як живе Україна по обидва боки Січового шляху. Шлях пролягає Запорізькою, Дніпропетровською, Полтавською, Кіровоградською, Черкаською, Київською областями та Києвом. У кожному населеному пункті відбуватимуться зустрічі та збиратимуться підписи на підтримку “Ви-
“Жодні утиски не змогли позбавити людей природного права розмовляти рідною прабатьківською мовою”. Мова єдина · p. 3original page ↗ Марія ПЕЛЕХ, відповідальний секретар ЧОО ВУТ “Просвіта”
Із промовами виступили науковці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, місцеві письменники, творча молодь, представники інтелігенції краю. Вони висловлювали занепокоєння, що держава своїми діями ставить під загрозу повноцінний розвиток української мови. Як зазначив голова обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Остап Савчук, День української писемності і мови — велике духовне свято, що яскраво засвідчує багатолітній тернистий шлях розвитку рідного слова. Однак жодні утиски не змогли позбавити людей природного права розмовляти рідною прабатьківською мовою. “Сьогоднішній урочистий мітинг — вияв нашої глибокої вдячності всім попереднім поколінням подвижників та оборонців українського письменства, своєрідне нагадування сучасним і наступним поколінням про потребу гідного продовження розпочатої ними справи”, — сказав Остап Савчук. Окрім промов, учасники мітингу послухали пісні у виконанні просвітянського хору “Гомін Буковини”. Під час акції нагородили грамотами й дипломами переможців конкурсу “Я гордий тим, що українець зроду!”. Отримали відзнаки “Будівничий України” відомі активісти місцевої “Просвіти” — заслужений діяч мистецтв Василь Селезінка, заслужений діяч культури Марія Довгань і голова Неполоковецького осередку “Просвіти” Кіцманського району Ольга Паламарчук. На завершення святкового мітингу поклали квіти до пам’ятної
«Просвіта» · “Коли ми маємо такий мовний материк, то нам гарантована безвічність”. · p. 4original page ↗ Continued from an earlier page — page fragment
апередодні Дня української писемності і мови у стінах Національної парламентської бібліотеки України відбулася презентація нового академічного тлумачного “Словника української мови”. Це результат багаторічної титанічної праці лексикографів Національної академії наук України. Видання створене на базі Лексичної картотеки Інституту української мови НАН України і здійснене Видавничим центром “Просвіта”. За словами голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павла Мовчана, академічний словник у такому форматі — це подія загальнонаціонального масштабу: “Хоч він і однотомний, але це значний обшир. Треба, щоб ми зрозуміли, що навіть у найлютіший період щодо української мови, який Україна переживає сьогодні, можна робити і треба робити свою справу. За рахунок ентузіазму і стійкості ми можемо у цій війні вигравати плацдарм за плацдармом. Боротьба за мову довготривала і найважливіші аргументи у ній — це наша робота у кожній ділянці. Кожне слово завойовувало великий просторочас, кожне слово, зафіксоване у словнику, це величезна історія. Щоб охопити такий величезний масив “від Сяну до Дону” одним мовним інформаційним рядком, потрібно було багато віків”. Павло Михайлович подякував усім авторам, хто долучився до роботи над словником, а також наголосив, що цього року планується перенести словник на електронні носії. Словник розкриває різні аспекти та характеристики живого фів, аби збагнути оті всі прийоми роботи, запропонувати свій стандарт, що має бути у новому словнику, і крок за кроком цей стандарт реалізовувати. Це праця розуму і серця”, — підсумував керівник наукового проекту. Варто сказати, що словник замислювався на 60 друкованих аркушів, а в результаті отримали 160. Автори тлумачного словника розглядають його не як фінал роботи, а як фінал стартів, адже слідом за словником створюватимуться інші, в яких будуть враховуватися побажання, міркування, критичні й доброзичливі зауваження. “Важливо, щоб наші читачі не лінувалися подавати свої пропозиції і міркування для того, щоб у наступних виданнях це можна було врахувати”.
хливі оплески. Хорова група “Дарничанка” закликала: “Єднаймося, люба родино”. Не можна оминути увагою виступ Київського театру українського фольклору “Берегиня” та інших колективів. Та найкращими артистами цього дня були хлопчики і дівчатка зі зразкового театру пісні “Ладоньки”, у виконанні якого пролунали “Ой зійдімося, роде” та “Будьмо, гей”.
Матеріали підготувала Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
«Просвіта» · “Коли ми маємо такий мовний материк, то нам гарантована безвічність”. · p. 4original page ↗ The start of this text may be incomplete — check the original page
слова, тобто вимову, написання, походження тощо; експресивні та образно-художні особливості українського лексикону. У словнику поєднано гніздовий спосіб зі звичайним, тому визначити кількість слів дуже важко, у ньому понад 20 тисяч слів. Директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко розповів, що цей проект починався давно. Осмислення необхідності мати однотомний словник зародилося у надрах колективу лексикографів, якими багато років успішно керував Леонід Паламарчук. Він запропонував після того, як буде завершена робота над Великим академічним тлумачним словником у 11 томах, розробити словник, який був би похідним, але за якістю представ-мови”. А Юрій Богуцький підкреслив, що мова має творче значення для людини, вона дає енергію на творіння буття. “Ми маємо всі перспективи, щоб українська мова й надалі була державною. Є держава і є єдина державна мова — і крапка. Людство різнолике і різномовне, нехай в українській державі розвиваються інші мови, але не за рахунок української”. Етнографічний хор “Гомін” (худ. керівник Леопольд Ященко)
лення основного матеріалу, лексичного й семантичного, був би вичерпним. “Жоден словник не може задовольнити сповна потреби людини у знанні мови, тому що людина і її запити настільки динамічні, бажання знати більше настільки зростає щоразу, що жодна армія лексикографів ніколи не встигне за тими запитами, але все-таки виконувати основну функцію, стабілізувати те найкраще, що є в мові, витягти те, що з індивідуального слововживання, те, що із пам’яток, що лишилося в активному вжитку, що розсипано у діалектах, але входить у літературний стандарт, атестувати і подати відповідним чином. Ми маємо розуміти, яка величезна відповідальність сучасного покоління лексикогравиконав оптимістичну пісню “Бережім своє ім’я”, яку можна назвати урочистим гімном кожного українця. Народний артист України Андрій Демиденко наголосив, що незабаром Україна святкуватиме 100-річчя дивовижного лірика А. Малишка й подарував майстерним виконанням власної поезії відчуття осінньої саги. Пісні “Мово рідна” у виконанні чотирнадцятирічної української співачки Наталі Шинкаренко та “До українців” у виконанні народного артиста України Олега Марцинківського викликали бур-
«Просвіта» · “Коли ми маємо такий мовний материк, то нам гарантована безвічність”. · p. 4original page ↗ Уже вкотре 9 листопада у день народження Нестора-літописця Україна відзначає День української писемності і мови. Тож з цієї нагоди у Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського відбулося Літературномистецьке свято. Відкрили дійство вітальними словами голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан і перший заступник міністра культури України Юрій Богуцький. “За нашою мовою стоять тисячі поколінь, які формували на величезному географічному просторі весь цей обсяг нашої мови. Розвиток української мови фантастичний і він ніколи не замулиться, тому що це річище океанічне, а коли ми маємо такий мовний материк, то нам гарантована безвічність”, — звернувся до аудиторії Павло Михайлович. Він подарував Міністерству культури і туризму України новий однотомний тлумачний “Словник української
Національна премія · “Праця Богдана Тимківа значно збагатила духовні надбання вітчизняної культури”. · p. 5original page ↗ Continued from an earlier page — page fragment
Присудження Національної премії імені Тараса Шевченка — одна з найзнаковіших подій у літературному й громадському житті України. Громадянство має змогу ознайомитися з творами номінантів, обговорити їхній доробок у ЗМІ, побувати на творчих вечорах, виставках, мистецьких зустрічах. ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка цьогоріч висунуло на здобуття Національної премії поета Юрія Буряка, прозаїка Левка Різника, прозаїка, сатирика, публіциста Олега Чорногуза, кінорежисера Михайла Іллєнка, мистецтвознавця Богдана Тимківа. Про творчість кожного з них ми розкажемо на сторінках “Слова Просвіти”. Сьогодні читайте інтерв’ю з Левком Різником і відгуки на нову книгу “Мистецтво України та діаспори: дереворізьба сакральна й ужиткова” (2-е видання, перероблене й доповнене. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2012) заслуженого діяча мистецтв, професора Богдана Тимківа. Сподіваємося, що Ви долучитеся до обговорення й надішлете нам свої відгуки.
тер’єр храму. Значно доповнено й ілюстративний матеріал новими високоякісними світлинами сакральних творів вітчизняних і діаспорних митців, що дозволяють глибше зрозуміти їхню творчість. Важливе місце у книзі посідають питання взаємозв’язку художніх традицій сучасних митців України з творчими здобутками митців діаспори, які не повною мірою висвітлені у вітчизняній мистецтвознавчій, культурологічній та історичній літературі. Власне, в книзі вперше подано відомості про багатьох діаспорних митців, які відомі в усьому світі, але не знані в Україні. Аналіз їхньої творчості автор розглядає крізь призму національних традицій, сформованих багатьма поколіннями митців упродовж тисячолітньої історії становлення та розвитку українського мистецтва дереворізьби. Нова книга професора Б. Тимківа має велике значення для подальшого розвитку національної культури, збагачення її новими історико-мистецькими фактами, а також сприятиме поглибленому ознайомленню молодого покоління з сакральним і декоративно-ужитковим мистецтвом України.
Національна премія · “Праця Богдана Тимківа значно збагатила духовні надбання вітчизняної культури”. · p. 5original page ↗ Секретаріат Шевченківського комітету, відповідно до Положення про Національну премію України імені Тараса Шевченка, завершив прийом документів від установ, організацій, творчих спілок, які висунули літературно-мистецькі твори на здобуття Національної премії. ЛІТЕРАТУРА Костянтин Москалець, книга поезій “Мисливці на снігу”; Мирослав Дочинець, книги “Вічник. Сповідь на перевалі духу”, “Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії”; Петро Коробчук, книга поезій “Боса флейта”; Наталя Околітенко, книга “Рось- Марія”; Геннадій Щипківський (Щіпковський), книга-трилогія “Товтри”; Юрій Буряк, книга поезій “Амальгама”; Леонід Горлач, книга поезій “Знак розбитого ярма”; Володимир Лис, книга “Століття Якова”; Валерій Гужва, книги поезій “Порцеляновий янгол”, “Вежа”, “Люстро”; Любов Проць, книга поезій “Група крові”; Левко Різник, книга-трилогія “Самотність пророка”, “Поет і Владика”, “Доктор і Професор”; Любов Пономаренко, книга “Синє яблуко для Ілонки”; Микола Боровко, книга поезій “Ронделі”; Олександр Астаф’єв, книги поезій “Близнюки мої, очі”, “Каталог речей”, “Львів. До запитання”; Михайло Пасічник, книга поезій “У вільх цих кров моєї групи”.
ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ТА МИСТЕЦТВОЗНАВСТВО Дмитро Степовик, книга “Історія української ікони Х—ХХ століть”; Олексій Кононенко, книга “Українська міфологія та культурна спадщина”; Богдан Тимків, книга “Мистецтво України та діаспори: дереворізьба сакральна й ужиткова”; Михайло Хай, книга “Музично-інструментальна культура українців (фольклорна традиція)”; Сергій Гальченко, за авторську серію “Евристичні дослідження і публікація спадщини Тараса Шевченка”.
ПУБЛІЦИСТИКА І ЖУРНАЛІСТИКА Олег Чорногуз, книга “Самогубець за покликанням”; Роман Коваль, книга “Михайло Гаврилко і стеком, і шаблею”; Володимир Білінський, книга “Країна Моксель, або Московія” (у 3-х книгах); Олександр Деко, публіцистичні твори, опубліковані за останні п’ять років у журналі “Соборність”.
Національна премія · “Праця Богдана Тимківа значно збагатила духовні надбання вітчизняної культури”. · p. 5original page ↗ Олександр БЕРЕГОВСЬКИЙ, генеральний директор Національного заповідника “Давній Галич”, заслужений працівник культури України
Праця Богдана Тимківа зібрала під однією обкладинкою надзвичайно цікаві взірці сакральної і ужиткової дереворізьби. Окремо існуючі в реальному житті твори завдяки таланту автора перетворилися на одну велику скарбницю українського мистецтва. Знайомство з цими предметами значно розширює наші знання про творчість багатьох поколінь митців в Україні й за її межами. У новому виданні суттєво розширено матеріал з еволюційного розвитку іконостасного різьблення та особливостей декору інших предметів літургійного та обрядового характеру, які утворюють цілісний ін-
Національна премія · “Праця Богдана Тимківа значно збагатила духовні надбання вітчизняної культури”. · p. 5original page ↗ Михайло ДЕЙНЕГА, директор Музею мистецтв Прикарпаття
Книга Б. Тимківа “Мистецтво України та діаспори: дереворізьба сакральна й ужиткова” присвячена важливій галузі українського мистецтва — дереворізьбі. Цей вид художнього ремесла розвивався в єдиному руслі із західноєвропейським та українським декоративно-ужитковим мистецтвом. Спільні риси художнього мислення присутні в тектоніці форм, іноді в структурі декору та, найголовніше, у народному розумінні краси духовних сил, Господньої благодаті. На особливу увагу заслуговують питання розвитку української сакральної дереворізьби, зокрема іконостасу, який пройшов складний шлях еволюції від передвівтарної перегородки давньохристиянських храмів до шедеврів доби козацького бароко та мистецьких творінь наступних століть. Професор Б. Тимків глибоко проаналізував творчість сучасних митців України, розкрив їхнє значення та роль і в розвитку сакрального й ужиткового мистецтва, і національної культури загалом. Торкнувшись періоду атеїзму, коли було перервано розвиток сакрального мистецтва в Україні, автор книги висвітлює творчу діяльність митців української діаспори, які гідно продовжили розвивати вікові традиції національного мистецтва поза Батьківщиною. Кращі твори цих митців широко представлені в ілюстративному матеріалі книги. Праця Богдана Тимківа значно збагатила духовні надбання вітчизняної культури та доповнила історію українського декоративно-ужиткового мистецтва новими відомостями про надзвичайно цінні твори сакрального дереворізьблення, що знаходяться в Україні і поза її межами.
Національна премія · “Праця Богдана Тимківа значно збагатила духовні надбання вітчизняної культури”. · p. 5original page ↗ Микола СТОРОЖЕНКО, керівник творчої майстерні храмового живопису, академік НАМУ, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, професор
Нове видання книги професора Богдана Тимківа “Мистецтво України та діаспори: дереворізьба сакральна й ужиткова” приємно вразило значним доповненням текстової та ілюстративної частин. Насамперед автор глибше проаналізував художні та стильові особливості іконостасного різьблення минулих століть та ХХІ ст., залучивши і збережені пам’ятки, і твори сучасних митців. Це дозволило створити цілісну картину становлення і розвитку сакрального мистецтва України. Безперечно, друге видання книги не втратило своєї актуальності й сьогодні, адже воно стало своєрідним путівником для багатьох молодих художників і мистецтвознавців у галузі сакрального мистецтва. Автор ґрунтовно охарактеризував тенденції застосування різьбленого декору в оформленні внутрішнього простору українських храмів, який удосконалювався упродовж багатьох історичних епох. Насамперед це стосується ключового елемента храмового інтер’єру — іконостасу, що найяскравіше відображає весь шлях розвитку та становлення українського сакрального різьблення. Важливо, що Б. Тимків також звертає увагу на іконопис і стінопис, які разом із різьбленим декором творять цілісний образ храму.
На сторінках праці проаналізовано складний процес повернення до втрачених за 80 років духовних цінностей сакральної культури, відродження мистецьких здобутків кращих шкіл храмової архітектури, іконопису та сницарства минулих століть. Загалом, ця праця — неоціненний вклад Б. Тимківа в національну духовну культуру, адже вона наповнила її новими сакральними шедеврами, створеними сотнями кращих митців України та діаспори.
Національна премія · “Нам би дати українському читачеві такі твори й стільки творів, щоб він не озирався за “ринковою літературою””. · p. 6original page ↗ “Я відчув себе в літературі відтоді, як навчився читати…” — Кілька років тому Ви відзначали два ювілеї — свої 70, а також — 45-річчя літературної праці. Як вважаєте, який ювілей вагоміший для письменника — пізнавально-життєвий чи фаховий? — Для мене обидва ювілеї вагомі, бо 45-річчя літературної праці випливає з прожитих 70 років. — Чи є нині українська література виразником ідей національної еліти? — У поважній своїй частині є і завжди буде. Звідки візьметься національна еліта, якщо в нації не буде вироблена ідейно-духовна основа художнім, художньо-публіцистичним, публіцистично-критичним словом. А що тепер є чимало еротичновульгарного писання (інколи — лише для забави), то — що ж?!. Викиди демократії, неусвідомленої свободи слова! — Чи цікавитеся книжками, де автори досліджують психологію творчості? — Цікавився в юності, коли починав писати, — і Золя, і Мопассан, і Чарльз Сноу, і Лев Толстой, і Шевченкові повісті зі щоденником, і що потрапляло до рук… Тепер немає часу, і, зрештою, є дещо й зі своїх спостережень, якими охоче поділився б із “неофітами”… — Ви 12 років головували у ЛОСПУ. Що доброго було в ті роки? А про що не хотілося б згадувати? — “Відсидів” я у Спілці 25 років, тому ті дванадцять головування зливаються у пам’яті в єдину вервечку… Але згадувати ці роки не хочу, бо на перший план виходять моменти не вельми похвальні. Не згадуватиму диктату обкому партії над Спілкою, розвалу книгорозповсюдження, книгодрукування… Приємні спогади про письменників Києва й із областей, з якими пощастило познайомитися, потоваришувати. — Чи часто змушуєте себе сісти за стіл? І взагалі — є якась система? — Я себе не змушую сідати за стіл. Це стіл змушує мене наблизитися до нього, коли там назбирається “критична маса” різних записів щодо того чи того задуму. Я не можу працювати системно… Одначе коли “тягнеш” роман, то мимоволі виробляється “система” щоденного чи майже щоденного “сідання”, аби не переривати плину “романного” думання. Бо як перервався на кілька днів, то хоч усе спочатку починай… Бо тривалі перерви позначаються на цілості тканини роману, — він ніби зі шматків чи полатаний… — Сюжет Вашого роману “Повінь” (“Каменяр”, 1982) визначило те, що Ви — інженер-ґрунтознавець за фахом? — Не те, а певні критичні висновки зі спостережень над ієрархічною драбиною радянського способу життя. Фаховість лише дала матеріал. Мав під руками… не треба було кудись іти, щось вивчати… — Мирон Голуб із Вашого роману “Маргінал” вважає, що “поет … є провідником в обидвох напрямах … від Бога до нас, а від нас — до Бога. Такий дар не можна закопувати”. Ви знаєте багатьох поетів. Чи дотримуються вони цієї настанови у житті? — Правдиві поети, що творять за покликанням, а не для забави, такими завжди були, є і будуть. Мимоволі. “Біблія” і всі найстаріші світові твори написані в поетичній формі. Поет отримує натхнення від Бога, а “озвучивши” Боже передання, немовби звітує перед Богом: чи правильно й уповні виконав “доручення”, щоб було Богові вгодне поширення цього “слова-передання” у світ. Тому дар, завдяки якому поет “приймає” “Боже передання”, фіксує його в естетично прекрасних формах, він — рідкісний, і “закопувати” його не можна. Мій Голуб як високоосвічена людина відчув у синові той інструментарій повною силою й хотів, попри те, що в бізнесі син процвітав, офірувати його таки на Боже діло. Знаю таких поетів… Кожен якоюсь мірою відповідає покликанню… Якоюсь мірою! — Ви вели коли-небудь щоденник? — Намагався, але для цього треба бути “системним” педантом. Я волів замість сторінки щоденника написати абзац якоїсь новели чи повісті. — Чи можна людину (передусім — молоду) навчити писати? До речі, є повідомлення в одному з останніх чисел “Літературної України”, що в КНУ імені Т. Шевченка створюється Літературний інститут. 11 вересня, за повідомленням Михайла Наєнка, вже відбулося перше розширене засідання робочої групи зі створення Інституту. Як вважаєте, можна очікувати приплив молодих поетів, прозаїків, драматургів, критиків? — Був колись Літературний інститут ім. М. Горького в Москві. Але там вчили вже “готових” письменників. В університетах Америки є курси чи відділення, де вчать віршувати. Навчити писати неможливо, але навчити молодого письменника не “винаходити велосипед” треба, — якщо є в цьому необхідність… і він сам у гурті колег не дасть собі ради… і не має “Словника літературознавчих термінів”. А як буде з влаштуванням на роботу випускників такого інституту? Іван Драч закінчив сценарні курси, але поетом так і залишився… “невченим”. — Під чиїм впливом Ви взялися за літературну працю?
— Я відчув себе в літературі відтоді, як навчився читати, відколи прочитав “На уходах” Андрія Чайковського, “Катерину” Тараса Шевченка, “Робінзона Крузо” Дефо, — і вже від читання художньої літератури ніхто не міг мене віднадити. Читав, що до рук потрапляло! Був спочатку невтомним читачем. У 9 класі взявся за перо. Написав вірш і надіслав у “районку”. Звідти прийшла невтішна відповідь, але — на школу… Поки лист потрапив до мене, його перечитала вся школа, всі дивувалися: “Левко — пише!”. Бо до мене в школі ніхто не отримував листів із преси, де було зазначено: “Дякуємо за вірша, але, на жаль, редакція не схвалила до друку. Присилайте ще”. Ось я й збагнув, що мушу “писати”… Щоправда, поновив працю аж на останньому курсі інституту…
“Не треба лізти на колінах до Західної Європи” — Українське письменство, українська культура вже стали складовою частиною загальноєвропейського літературного простору? — Не “вже стали”, а завжди були. Тільки імперські літератури й культури затінювали українську як бездержавну. А європейські імперії закривали на неї очі як на джерело сепаратизму, що був ненависний і небезпечний і в себе вдома. Адже Іспанія не пропагує літератури басків, Франція — Провансу, Німеччина — лужицьких сербів тощо. Поляки, самі розділені між імперіями за Австрії, вдавали, що в Галичині нема українських книжок, газет… переповнені імперським синдромом “Старої Польщі”. Тому не треба лізти на колінах до Західної Європи, де імперський синдром ще не вивітрився, а належить писати для українців, черпаючи з усього багатства української мови. А хто вже дуже хоче слави “європейського”, то нехай пише такою ж мовою, як пишуть європейські “імперські” писаки, що їх легко перекладати англійською… для широкого ринку. “Ринкова література”! Зрештою, нам би дати українському читачеві такі твори й стільки творів, щоб він не озирався за “ринковою літературою”. Ось і українська культура, хоче того чи не хоче хто з імперців, буде складовою і європейської, і світової без плазування.
— Хто Вам близький із письменників за манерою письма? — Для мене кожна книга, майстерно написана, стає “близькою за манерою”, — хотілося б так само написати… Але тримаюся лише власного письма. — Вживання ненормативної лексики в творах. Сергій Жадан на повному серйозі запитує: “Як можна описувати певні соціальні чи субкультурні середовища, ігноруючи особливості їхньої лексики?” Ваші коментарі щодо цього? — Ненормативна лексика — в надуживанні — дурна мода. Можуть бути лише окремі випадки для колориту, але іронічно, щоб читач не сприйняв як “нормативну”. Проте й у змалюванні “певних соціальних чи субкультурних середовищ” можна належним чином її обійти. Стефаник описував буйства селян, які орчиками забивали один одного й, безумовно, вживали ту “лексику” вповні. Але образи тих селян під його пером абсолютно не втратили ні правдивості, ні соціальності, ні пластики змалювання. — Коли Ви дійшли до Франкового “Нам пора для України жить”? — У тій духовній атмосфері, що панувала в моїй родині, збагнув доволі рано. Тато воював в Українській Галицькій Армії, багато про це розповідав. І коли учитель подарував “З вершин і низин”, то легенько вирізав той листок… і сховав із “Батурином” і подібними книжками в куферок між мамині святочні убори, — в надії, що під час обшуку не заглядатимуть між жіночі спідниці… Зрештою, інакшої ідеології в Нараєві серед українців і не могло бути. — Як переконати нинішніх владних мужів, що найприродніша форма організації незалежного суспільного організму — національна держава, про це переконливо говорив ще на початку минулого століття Іван Франко? — Мене Франко переконав. Намагаюся переконати своїх читачів. Говорю про це учням… Інакшого способу не знаю. Ще б мати уряд і Верховну Раду, які були б у цьому переконані… — Літературна премія для письменника — зайвий поштовх для інтенсифікації письменницької праці чи подяка за вже зроблене? — Звичайно, премія — за якусь заслугу. У Німеччині, зі слів одного німецького письменника, гостя нашої Спілки, — це можливість видати нову книгу. Він казав, що написав п’ять романів і видав завдяки тому, що коштом премії за перший роман видав другий, і так третій… п’ятий. Варто б перейняти досвід. Я за преміальні видав три книжки.
Сучасний український письменник Левко Різник родом із Бережанщини, що в мальовничому Опіллі Тернопільської області, із села Нараїв. Батько — Йосиф Дмитрович — із великої нараївської родини Різників- Гриників, мати з родини Павлюків-Ладанівських, що мешкала в містечку Поморяни Золочівського району Львівщини. Майбутній літератор після закінчення Нараївської СШ успішно набув кваліфікацію агронома-інженера у Львівському сільськогосподарському інституті, після чого наполегливо працював у двох напрямах — і як інженер-ґрунтознавець, і як прозаїк. Ставши 1978 року членом Спілки письменників, невдовзі перейшов на роботу у Львівську організацію СПУ, яку протягом 1993— 2005 років й очолював. У доробку Левка Різника чимало (понад 20) прозових книг, за які його нагороджено літературними преміями ім. Андрія Головка, ім. Олеся Гончара, ім. Богдана Лепкого (“Львівська слава”), ім. Ірини Вільде, ім. братів Лепких і журналу “Літературний Тернопіль”. Нині продовжує творчо працювати. Як саме? Про це й розмовляємо з Левком Різником.
Національна премія · “Дуже важливо за олігархічної влади мати міцні, здорові, національно свідомі громади на місцях”. · p. 7original page ↗ Continued from an earlier page — page fragment
— Як ставитеся до літературної критики? — Критика необхідна, — але не глорифікаційна. Без критики літературний процес, що авто без коліс. — “Що б то були за українці, якби не гризлись, як стеклі пси?” — читаємо в романі “Фактор Данила Вернади”. Чи битва НІКЧЕМ триває і нині, щоб “захопити” до своїх рук владу 28 жовтня? — Українці “гризуться”, бо жили століттями в неволі. Коли стоїть пан із канчуком, то раби спрямовують злу енергетику один на одного. А братання українців буває лише в двох випадках: коли вони в тюрмі, або коли протест проти рабства перемагає страх, і вони повстають — як за Богдана Хмельницького чи за часів УПА. У вільній державі вільний народ не “жереться, як стеклі пси”. — Коли в Україні інформаційний простір належатиме українській нації? — Коли українська нація захоче мати свій інформаційний простір і матиме відповідні кошти, щоб усунути конкурентів — Москву й США. — Доки в нас будуть справджуватися слова відомої пісні “Раз ідемо просто на Вкраїну, Раз ідемо на Вкраїну, раз до-заду-у-у”? Тобто в ЄС чи в Митний Союз чи й, взагалі, — у “Русскій мір” — куди нас тягнуть і зовнішні чинники, і різні “Ка-Ка”? — Мій роман про Січових Стрільців “Усусуси на Лисоні” завершується створенням цієї пісні після невдалого бою з москалями. Проте в січовиків не було настрою безнадії, — бо пісня наповнена іронією над собою, гумором. Сподіватимемося, що всі ці намагання прилатати Україну до Росії — то останні імперські “подріґанія” перед кінцевим розпадом. Я оптиміст. Колесо історії неухильно котиться в єдиному напрямі — хоч і з певними викрутасами. Римську імперію, коли вона “закінчувалася”, не врятувала й модифікація її у формі “Священної Римської імперії”. Було б дивно, якби не озивалися всілякі “Ка- Ка”… Тому треба їх нещадно поборювати, виводити на чисту воду, зривати маски, висміювати. Адже тепер є можливості! — Іван Франко для Вас — пророк. А Тарас Шевченко? — Тарас Шевченко як вроджений геній — теж пророк, і не біблійний, — він передбачив відродження України могутньої сили емоційності ностальгією за козацькою Україною. Ностальгія такої дивовижної емоційної сили могла вибухнути лише в людині з пророчим даром. — Чи верлібр може зігріти двох — Її і Його, як це сталося у Вашому оповіданні “Свято Семена Дорофійовича”? — Верлібр — поетична форма особливої інтимності, тому рідко хто з поетів уміло ним користується. З римованим віршем безпечніше… А те оповідання “зігріває” мене досі.
“Збагнути чоловікові жіночу душу — марна справа” — “Чим більше багачів у центрі, тим більше бідноти довкола”, — писав Іван Франко у статті “Поза межами можливого”. Вас ця тема ще цікавить як письменника? — Багатство з неба не падає: хтось стриже “купони”, а когось стрижуть… І. Франко був чудово обізнаний у галузі економіки, політекономії. Він у багатьох статтях, які друкував і у віденському “Zeit’i”, громив центр і за нещадне здирання податків (оповідання “Історія кожуха”) із галичан, і за мізерне державне фінансування під час повеней, голодних передновків, “індемнізації” тощо. Це ж “закон підлості” окупанта, — з окупованих здирати, а в центрі накопичувати. За радянської влади в Україні працювали величезні тваринницькі комплекси, але на наших переважала “піщєвая кость”, ковбаси йшли в Москву, Ленінград — куди з’їжджалися покупці з околиць. Тема, зрештою, вічна… як соціальна… ще з чудового роману Золя “Гроші”. — Що для Вас — жіноча душа? Спроба вчинити так, як це зробила Жанна у Ваших “Жінках” щодо Аркадія, — це відповідно до найтонших чи “найгрубших” порухів жіночої душі? — Чим більше я торкався жіночих образів, тим глибше переконувався, що збагнути жіночу душу — справа марна. Нею можна лише захоплюватися як невідомим світом, де багато чогось дивовижного, але збагнути його неможливо. Проте робити спроби збагнути необхідно, — це так захопливо й цікаво! — Нині в різних шоу часто порушується питання про передачу владних функцій на місця. Скільки можна про це говорити? “Автономія громади, — писав Іван Франко ще 1903 року в статті “Що таке поступ”, — то головна основа ліпшого ладу і щасливішого життя людей”. Невже не читали Франка ті, кому б це належало — бодай за функціональними чинниками? — Іван Франко, як історик, був у курсі найновіших досліджень Антоновича про походження козацтва. Він особливо високо ставив громаду в українській історії, в українському житті, — це яскраво видно з його повісті “Захар Беркут”, де всі симпатії на боці громади, очолюваної Захаром, а негатив — щодо князівсько-боярської влади. Через те мав суперечки з редактором “Світу”… Адже завдяки громадам виникло козацтво (Антонович), збереглася Україна; коли занепалі князі-бояри пішли під Литву, під польських королів, і залишили націю без державницької еліти, вона змушена була народжувати нову еліту. Через те тепер дуже важливо за олігархічної влади мати міцні, здорові, національно свідомі громади на місцях. Не поспішаймо з американською “фермеризацією”, до якої дуже підштовхують розмаїті зайди, які хочуть бачити Україну як європейське державне утворення з російською мовою. — Ким себе більше відчуваєте — романтиком чи реалістом?
Національна премія · “Дуже важливо за олігархічної влади мати міцні, здорові, національно свідомі громади на місцях”. · p. 7original page ↗ — Якби не був романтиком, то давно кинув би перо в “редакторський кошик”. Романтик — на реалістичній основі! — Чи можна в Україні чогось досягти за допомогою Слова? — Україна збереглася завдяки Слову, тому сьогодні, коли воно якоюсь мірою “розкріпачене”, треба налягати на нього якнайінтенсивніше, де тільки можливо — і “раціонально”, і жертовно, — в кого як налаштована душа. Незважаючи на іронічне шипіння прикуплених імперіями блазнів. — Чи є спосіб, яким можна підтримати належним чином українське книговидання? — Я не фахівець у цій царині. Лише читацький інтерес пожвавить книговидання. Отже, треба той інтерес максимально підживлювати новими потрібними творами. — Ваші твори — сповідь душі, як зізнається Мирослав Дочинець у “Вічнику”, чи більше прагнення звернути увагу читача на життєві реалії сьогодення, на те, щоб нація намагалась адаптуватися до сучасних історичних викликів? — Мирослав Дочинець прекрасно володіє словом як прозаїк, але нехай би стримався з голими повчаннями, — вони псують чудову романну тканину “Вічника”. Яка “сповідь душі”?! Навіщо ці велемовності?! Письменник — не такий великий грішник, щоб велелюдно сповідатися. Навпаки. Літератор ще багато чого непрезентабельного приховує в своїх творах. А воліє викликати до “сповіді” читача й запричастити його ядерним словом, — щоб читач ним пройнявся та відчув певне душевне й духовне очищення, принаймні замислився над багато дечим життєво важливим, про що до читання не думав. Отже, у багатьох випадках не “сповідь душі”, а “крик душі”. — Чи може в нинішньому вкрай скомерціалізованому суспільстві література бути ідеологічною? — Комерційно налаштовані письменники траплялися завжди. Але були й жертовники, що творили “ідеологічну” літературу. Це можливо й тепер. Усе залежить від творчої особистості, від стану душі автора, виховання, природи таланту. — Як нам, українцям, виправити той “нещирий, бо ділами не попертий патріотизм”, який “мусить уступити місце поважному, мовчазному” (Іван Франко)? — “Нещирий” і “мовчазний” патріотизм існував завжди й існуватиме поруч, поки є люди різних життєвих домагань. Один хоче “вискочити” язиком, інший прагне домогтися визнання невсипущою працею. Крикунові “писка не затулити” в демократичному суспільстві. Чесна журналістика повинна зіркіше примічати “мовчазних”, а з язикатих “дерти лаха”, — це й сприятиме вирівнюванню ситуації. — Чи в цьому столітті відбудеться діалог церков в Україні — із тим, щоб він закінчився створенням єдиної Помісної української церкви? — Поки ієрархам церковним невигідно матеріально й глорифікаційно з’єднання, доти не буде надії на єдину Помісну Українську Церкву. Можливе лише ідеологічно-національне зближення, — скажімо, Греко-Католицької та Православної Київського патріархату як національних церков. Максимальне зближення буде фігурувати як єдина Помісна церква — в ідеї! Може, цього на якийсь час — для поборення московського наступу — стане досить… — Ви — автор понад 20 книжок — збірок повістей та оповідань, повістей, романів, романів-есе. Котра з них — Ваша найдорожча дитина? — Від усього, що я написав, не відмовляюся. Усе писалося щиро. Щоби бути щирим за радянських часів, я строго дотримувався тем морально-психологічних, де вдавалося обходити радянську ідеологію, не бити їй “паровозних” поклонів. Зараз нема проблем із відверто національною тематикою. Лише б тягнувся до цього читач… У кожній із речей відчуваю певне “недотягування”. Тому й брався щоразу за нові задуми, сподіваючись зловити жар-птицю удачі за хвіст.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК
Христина ЛУШИНА, учасниця творчої студії “У Кобзаревій світлиці” музею Тараса Шевченка Львівського палацу мистецтв
У жовтні народився видатний україн# ський поет і літературознавець Богдан Ігор Антонич. На відзначення 103#ї річниці від дня його народження у Львівському музеї історії релігії відбулася літературно#музична ком# позиція. Головний організатор цього дійства — музей Тараса Шевченка Львівського па# лацу мистецтв. Усім запрошеним і гостям роздали листівки з програмою вечора, під назвою “Гармонія душі”. У рамках цієї ліричної програми виступа# ли талановиті українці зі Словаччини. Супро# відне слово виголосив Іван Гвать — шанова# ний русин#українець із Лемківщини. Цікаво було слухати його думки про поета. До та# ємниць навколо імені Антонича призвело і віднайдення та відновлення його могили на Янівському цвинтарі. Одними з “першопро# ходців” у цьому стало подружжя Калинців. Доповідач віднайшов захопливі спогади людей про Антонича. Наприклад, те, як цей майстер вишуканої поезії створював свої скар# би. Декламуючи вірші, автор мимоволі поринав у світ мелодійного звучання слова, не усвідом# люючи і не помічаючи нічого навколо. Зі спога# дів його сучасниці “…він ніби “вичаровував” слова, над якими надписував безліч синонімів і варіантів, обираючи найбільш влучне”. Серед присутніх у залі був поет і прозаїк Ігор Калинець, який називає Антонича своїм вчителем на письменницькій ниві. У ювілейну 100#ту річницю від дня народження славетно# го поета в пана Ігоря зануртувала ідея створи# ти книгу “Знане і незнане про Антонича”, яка сьогодні є одним із найважливіших джерел бі# ографії і відкриває завісу на незнані чи забуті події з життя Богдана Ігоря. Приємно, що таку подію не оминула увагою Львівська обласна рада, представник якої теж був серед гостей і вручив подарунки учасникам творчого вечора, сказавши своє вступне слово. Упродовж дійства публіка насолоджува# лася декламуванням віршів Антонича та піс# нями у виконанні Ліни Гвать разом зі словач# ками Яною Адамишиновою та Іветою Косма# човою, які надзвичайно тонко і злагоджено передали всю чуттєвість української пісні. Головна мета свята — акцент, поставле# ний на поетичних здобутках Антонича. В од# ному зі своїх віршів чоловік сам позиціонує себе: “Я боровся із Богом завзято”. Автор не певний, що Бог завжди є поруч, проте все#та# ки визнає могутність Творця і знаходить гар# монію в душі. Варто тут пригадати крилатий вислів щодо узагальнення біографії Антони# ча: “Я людина і ніщо людське мені не чуже”. Невідомо, як би склалася доля поета по# за межами Львова. Саме тут Антонич від# крив для себе непізнанні краєвиди і виміри поезії, у яких його душа окрилено витає до# сі, надихаючи та піднімаючи до висот нові обдаровані покоління. Місто Лева, де відбулися метаморфози Антоничевої молодості й крізь каміння про# росли його квітчасті мелодії, з пошаною зберігає кожну мить пам’яті про поета сві# тової величі.
Ігор Калинець вітає учасників Антоничевого свята
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · p. 8original page ↗ Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Не докуто словечка, бо впала туча, Не доміряно правди: вона колюча. А. Малишко ого самостійна дебютна книжка вийшла у пору паралічу української літератури і нагнітання чергового витка репресій щодо її творців.
З циклу “Запорожці”
Старовинна балада
Кінь з конем тупу-тупу. Вітер. Ворон у степу. Вітер. Ворон. Лихо з ним! Друже, друже, побратим! — Може, тут, в траву рясну, Ляж, засни, і я засну? — Сон як сон. Біда одна — Чарку випито до дна.
Плаче туча несходима, — Друг застрелив побратима.
Із сіделець зніс крутих, Вигріб жменю золотих. В землю кинув, на кончину, Із калини гіллячину, Хай росте… І лихо з ним! Друже, друже, побратим!
Рік минає, два минає, Полк з походу повертає, При шовковім знамені Їде вбивця на коні.
Віє вітер із долини, В’ється-гнеться кущ калини. Кущ калини гне гілки: — Ріжте, хлопці, сопілки. — Назрізали, все готово, Ті ж не грають, кажуть слово: — За що ти мене убив, Кров’ю землю обагрив?
Що за туча несходима? Де тут голос побратима?
Перед війною він, 28-річний, був уже відомим поетом, автором 8 збірок поезії. Факт промовистий: молодий поет прийшовся “до двору”. Його помітили і пригріли. Історія звичайна. Без найменшого натяку на внутрішній розлад. Учорашній селюк, як і більшість обільшовичених його ровесників-літераторів, щиро вірили у євангеліє від Леніна-Сталіна. Цих блаженних у своєму невіданні романтиків “на прив’язі” якщо й навідували сумніви, то тільки стосовно окремих фактів і явищ, а не центральної лінії непорочної партії. На авансцені країни-театру щодня відбувалося святкове дійство, а за лаштунки вони намагалися не зазирати навіть подумки. Та й форсована хвиля загального ентузіазму не сприяла думанню. І вони не думали — оспівували. Кожний у міру можливостей свого голосу. Малишків голос виявився суголосним епосі: дзвінкий, бадьорий, закличний — істинно комсомольський. Без тіні сумнівів і вагань — ні інтелігентських реф-
Звідки смуток нароста, Хто заціпив нам уста? Грайте, дудочки, готово, Ті ж не грають — кажуть слово: — За що ти мене убив, Кров’ю землю обагрив?
Полк стоїть, у сталь закутий, В гніві, в ярості, в огні. Мертво пада вбивця лютий При шовковім знамені.
* * *
Уставай, моє сонечко, з темного лугу, Бо тривожить минуле не раз і не двічі. Сплять в степу запорожці — товариш до друга Повернувся обличчям, порубаним в січі.
І так страшно дивитись на заплющені очі, На рубці кривавиці, і на плечі похилі, І ніхто з них ні пити, ні їсти не хоче. Милі мої. Тиша. Милі мої, милі.
Тож не бачать: заквітли лапки звіробою, І не чують: громи перекочують глухо. Листопад виграє золотою габою, Чи білянка-гулянка мете — завірюха.
Лиш тоді, як танкісти промчаться по полю І сурма зарокоче в поході з полками, Устають, щоб побачить, і стогнуть від болю, І шаблі-гартуванці дзвенять під руками.
* * *
За збитим полем Чарна Ніда, Вода холодна і німа, А вітер дме у даль без сліду, І скупо дихає зима.
І нам без сну й перепочинку Під ноги кида на путі Бураном зламану тичинку У сніговому забутті.
Ну, що ж, мине і ця година, І заросте передова, За бліндажем, де мерзла глина, Зів’ється чебер і трава.
Іржаву каску вкриє житом Долоня теплої землі, І забринять у небі вмитім Ширококрилі журавлі.
лексій, ні алюзій. Одне слово, сурмач. Так поет самоназвався. Так утверджувався. З такою репутацією був зачислений у коло правовірних. Талант він мав якості не найвищої, але пристойний. Пісенний, баладний, з нахилом до оповідності. З твердим прицілом на гуртові святці, на “ми”, а не на підозріле й непередбачуване “я”, що вже механічно забезпечувало й уможливлювало позірну правду. Вона у виконанні Малишка була галаслива й велемовна. Повністю позбутися її він так і не зміг. Як хронічна хвороба — то попускала вона віжки, то насідала знову. Усі 8 довоєнних книжок Малишка дружно упокоїлися в Бозі. Вижили тільки окремі вірші та
А ми з ночей, з доріг, з походу Колись прийдем, згадаєм ми Цю Чарну Ніду, чорну воду В вечірніх заметах зими.
* * *
Костьолів дзвін, холодна готика, Вечірні виблиски трамваю, Зоря в полях сивіє ґнотиком, Мені мій край не нагадає.
Гудроном вислана обочина І проводів злотиста пряжа, Дорога, рівна та накочена, Про рідну землю не розкаже.
Лише скупа маленька ягода Шипшина, схожа на заграву, Мені нагадує вже загодя Дніпровську дальню переправу,
І крик гусей за очеретами, І плахту вечора картату, І під осінніми наметами Мою батьківську рідну хату.
Живи, безумствуй, рвися з вирію, Верстай важку свою дорогу Огнем, боями, даллю сірою До отчого свого порогу.
Ніжність
“Я на каменю буду спать, Аж доки північ промайне, Все буду ждать і виглядать, Бо милий мій забув мене;
Нехай січе мене пісок, І в’ялить сонце осяйне, І помирає голосок, Бо милий мій забув мене;
Я буду їсти сухарі, Ковток води — вино сумне, Ридма ридати до зорі, Бо милий мій забув мене…”
Отак, коли цвіте весна, Дзвенять мости і ручаї, Чиясь-то молодість ясна У двері стукає мої.
І я виходжу в гомін трав, І припадаю до сліда, Бо, значить, хтось мене чекав, А, може, й зараз вигляда?
Бо там, де неба тихий плин, Чекають очі золоті.
“Запорожці” — цикл, за іронією долі, з 8 поезій. Цикл усічений, з роками збагачений поетом кількісно і якісно. Вірші ці явили Малишка — знавця фольклору, неабиякого стилізатора, майстра сюжету із вродженим чуттям і налаштованістю на камертон української історії. Щоправда, дозованої й однолінійної. Плідний розвиток балади й пісні, вміння портретизувати людину з народу, як і набута згодом своєрідна малишківська манера, — нейтралізували якоюсь мірою прісну елементарність і той нормативний скоропис, без яких немислима поезія підневільної пори. Малишко — поет прямоказання. Ні алюзій, ні недомовок. Увесь як на долоні. Піднесений. Гучноголосий. Риторичний, як того вимагала риторична епоха. Домінуючі ознаки — фольклорність і оповідність. Стилізації Малишка вигадливі й винахідливі. Він розмаїтий ритмічно й інтонаційно, схильний до сентиментальності, до зменшувальних суфіксів, невід’ємних від українського мелосу. Його пісенні тексти мічені знаком індивідуальності, що буває рідко. Пречудові “Ксеня” і “Старовинна балада” з циклу “Запорожці”. Маємо пісенність і сюжетність у їх цілісності. Серед віршованої новелістики трапляються речі високої мистецької вартості. Природність голосу обумовлена походженням автора. Того середовища, про яке не без зверхності відгукувався високолобий Шевельов, а все ж
А я спізнивсь на п’ять хвилин, Немов комета у путі.
Моя сторінка
Під тим вікном ізнов цвітуть бузки В росі важкій, у зернах синьооких, Повиті в щебет; але те вікно Не розчиняється мені назустріч, І білозуба посмішка її, Осяяна у кароокий пломінь, І шепіт слова, й таїна сердечна Уже давно мені як дивний сон.
В осінню непогоду, під дощем Ми тут удвох, обнявшися, стояли, Мішаючи краплини дощові З терпкими поцілунками. А взимку За тим вікном нам вогник пломенів, І серце біля серця стукотіло, І загоріла золота долонька В моїй руці тремтіла, наче птах.
— Приходь же завтра, тільки щоб без жартів, А то не вийду. От візьму й не вийду! — І сторожко-тремтяче обнімає, І на щоці мені лишає жар Солодкої надії, і до хати Біжить… А я ще довго сам-один Стою вночі, і шепіт завірюхи Мені співає дивною струною, І сніг цвіте, і сяє чорне небо.
Давно було. А ще й сьогодні чую, Коли у щебеті цвітуть бузки І тепла ніч вдягає оксамити, Оте тремтяче і солодке слово: “Приходь же завтра!” Ніби знов вікно Розчиниться — і теплі ніжні руки Впадуть на плечі в сяєві зорі, І вже не сном, а невимовним щастям Торкне цілунок щоки загорілі Під тим вікном, де я колись любив.
Сніданок
Ще мліє пруг степів. Ворони над потоком У сивих ковдрах бродять одиноко.
По трепету листви, по снах і ситих злаках Росте світанку тон у синіх зодіаках, Відзорюється шлях, із молодої мли Пора сніданку кличе за столи; Пора наїдку, щоб іти по ділу Птахам, тваринам і людському тілу.
ХХ століття · Українські поети · p. 9original page ↗ Continued from an earlier page — page fragment
визнавав: “…селянство — сус1 пільна категорія вічна, воно збе1 рігає в собі душу нації, і тому ця душа невмируща”. Це так він писав, озираючись на харківську пору свого життя. “…Є на світі така річ, як місія по1 одиноких націй, а отже, й місія України, і носієм цієї місії є укра1 їнське незнищенне селянство”. Малишку не раз щастило ви1 словити невмирущу душу незни1 щенного (хочеться вірити — В. Б.) селянства. Молода його творчість — це легкий, дзвінкий, міцно збитий вірш, ораторські нотки, коливання ритму, потяг до словотворення. Але й спрощен1 ня, багатослів’я, нарисовість, ба1 налізація. Малишко раз по раз ступав у власні сліди, зодноманітнювався, повторювався. “Я” розчинялося у колективістському безобличному “ми” й годі було дізнатися про правду індивідуальну, правду серця. І водночас саме в нього істо1 рична минувшина заговорила мовою конкретних образів, на1
Вода змиває сон цеберками гранчатими, І лиштвочка кохань снується за дівчатами, Розшита уночі. Вже хлопці гублять спокій, Бо каша клекотить в картоплі крутобокій, Її підсмажила сальцем метка рука. І золотіє хліб в свічаді молока.
Душе моя мала, стоустий мій ручаю, Дитино, не сповита по звичаю, Чого ж тобі? Чого, скажи, між ними, — Наїдків чи питва з жаданнями земними? Чи, може, жар кохань, чи серця щемний біль, Чи пошуки людські покласти на таріль, Чи краплю мудроти, таємну до останку, Долити у питво на цім людськім сніданку? Щоб ти, як дивний міт, у цій земній артілі Стократ цвіла в мені, підвівши руки білі!
Вечеря
Тепер уже вечеряють не всі, Бо дехто спить, вечір’я в сон заткавши.
Сім ластівок шовковими крильми Зорю вгорнули. Кінь1пенсіонер Замріявся про половецьку гриву, Обмиту в росах. Камінь край воріт Заплющив сиві очі. А в колисках Погойдуються діти, як птахи, Сповинуті в легенди України.
Усе, як треба, в заповіді й сні. Вечеряють лиш люди і пісні.
Там, на столах, русявий хліб лежить Важким тяжінням поля. Помідори Червоними серцями аж горять І лускають від крові золотої, І мед розкрив таємні щільники, Щоб загасить задуху самогонки.
Сідають поруч вдови і діди, Задума й старість. І сідає вік, Дівчата й хлопці, пісня і кохання. Сідає ніч. А вже за нею входять Оті, що впали в сніжному завої
Під обеліски, вічно живучи. Їх очі світять, складені по крихті Із попелу й сльози, з надії й муки, І глиняні уста, уже без болю, Не кривляться і не шепочуть слів.
Вони, підсівши до столів кленових, По чарці п’ють, забувши копу лих, І дивляться на матерів тернових І на синів, що виросли без них.
повнилася авторським подихом і теплом. Фронтова лірика Малишка розтягнулася на багато років. Йо1 го поема “Прометей” потрапила до шкільної програми. Вона справді належить до позитиву. Але не менше промовляють і йо1 го короткі вірші, де романтику заступає сувора графіка буднів війни. За збитим полем Чарна Ніда, Вода холодна і німа, А вітер дме у даль без сліду, І скупо дихає зима. І нам без сну й перепочинку Під ноги кида на путі Бураном зламану тичинку У сніговому забутті. Яка промовиста деталь. Ти1 чинка, зламана бураном, асоцію1 ється зі зламаним життям. Чи строфи “бездетальні”, та не менш виразні: Шварценвальде, Обервальде, Чорний ліс і чорний край. Де солдат ночівлю знайде? Ти в солдата не питай. Є у нього хліб і цукор,
* * *
Діти сусідські яблука їли, яблука їли, А сиротині — сонечко в руки яблуком спілим.
Діти сусідські вдягали в свята білу одежу, А сирота — із вітрів осінніх синю мережу.
Діти сусідські слухали казку — щастя дитини! А сирота материнську ласку ліпила з глини.
Ліпила з глини, із чорногільця, із жмутку м’яти, Із крихти хліба, що залишила сусідська мати.
Десь на крайполі бриніла пісня з кінця й з начала. А сирота її клала в ліжко і засинала.
І сон кошлатий побіля хати бродив повсюди, Її виносив у вік двадцятий, між добрі люди.
* * *
Мати моя полотна наткала. Прийшла, всі доріжки позастеляла, Та позамітала, немов на свята, Та молока налила в горнята, Квасу на борщик в зелений горщик, Сонця наткала до тихих зморщок. Підвела Дніпро під вікно зелене, Сіла, всміхнулась, зорить на мене, Вся перетруджена, сухенька, як гріночка. — Мамо, матусю, я ж ваша сторіночка. Може, вам пити, може, вам їсти? Мамо, матусю, я ж ваше вістря. Може, хто серце вам перев’ялив? Може, здоров’ячка збив чи вмалив? — Ні, не скаржиться, посміхається, Голову змити мені збирається. Все поробила, збулась мороки. Встала. Пішла десь за вічні строки.
Елегія
Отак пролечу сніжком над долиною, Вересневим дощиком в щедрім полі, Стану в житті малою хвилиною, Чорною гілкою на тополі;
Чорною гілкою, гілкою синьою, Яблуком. Променем. Просто росиною. І запишуть трави мою іменную, І побачать серце — мов кулю земную.
Розгойдає сонце свої качелі, І бджолині вдарять віолончелі;
Люлька, вирвана з вогню, Є своя трьохрічна мука, Він розплатиться за ню… З плином літ Малишко ставав стриманішим, ощадливішим на декларації й гасла, ускладнював свій синтаксис, здобувся на свіжі інтонаційні обертони. Несподі1 ваною для багатьох була з’ява йо1 го нечисленних, але яскравих за образністю медитацій, близьких тональністю до поезії Рильського і водночас із характерним влас1 ним нюансуванням. Цей нахил колишнього сурмача до самозо1 середження й розважливості так і не був зауважений. З моїх розмислів: “Дивним робом це уживалося в ньому: яросне (один із поширених його епітетів) комсомольство і мудра розважливість, заперечення соне1 та: “сонети куці ні к чому”, що викликало відомий лагідний спротив Рильського, і написані ним же, Малишком, сонетні цик1 ли, грубі випади проти Пастерна1 ка, приєднання голосу до хору тих, хто оголосив хрестовий похід проти Сосюри за його вірш “Лю1 біть Україну”, і пронизливий вис1 туп над його могилою, зрештою, падіння в таку порожнечу, де від гальки змісту лишилася тільки акустика, і живе тепло таких вір1 шів, як “Не можу бачить, як лю1 дина плаче”, “Елегія”, “Розлука про любов”, який завершується просвітленням особистісного. Правда давалася йому важче ніж іншим. Його зубасті памфле1 ти, витрачання пороху не за пря1 мим призначенням, можливо, ще й підсвідоме намагання виплута1 тися з шовкових (для нього) те1 нет режиму. Виплутатися він не міг, та йне дуже хотів, і стихійні спроби бунту завершувалися спорадич1 ними бунтиками супроти “брод1 вейчиків” із “Хрещатицького за1 вулку”, анонімщиків, нігілісти1 ків, “різних стиляг і хлюстохлис1 тиків”, “кар’єристського ситого двомордія”. Так, Малишко — поет, ужи1 нок якого треба ретельно переві1 ювати. Запас його поживного
Над тими шляхами — де так ходилось! Над тими літами — де так любилось!
Не доїдено хліба свого до останку, Не доціловано очей на світанку, Не докуто словечка, бо впала туча, Не доміряно правди: вона колюча. Написав ці рядки жартома неначе, А мій друг сидить і над ними плаче.
* * *
Д. Павличкові Задихав березняк зеленими устами, І перший пролісок, аж білий до нестями, Тоненьку ніжку звів. І вічно буйний хміль
Напружує тільце, морозний збувши біль. А сонце міниться і мліє на горбочку. Стара верба і та вдягла нову сорочку, Гаптовану блакиттю. Дітлахи, Рожеві ротики розкривши, як птахи, З колисок зводяться, пручають рученята, І сяють снігурі, округлі, як горнята.
Пора. Моя пора. Задума і робота Широкий ставить стіл і відчиня ворота Людському березню, де з зоряним мечем Поезія стоїть у неба за плечем.
Поезія
Її не купиш цвітом провесен, Ані горлянкою, ні чином. Поезія — це діло совісне, Не грайся нею безпричинно.
Така собі, не знає старості І на чолі не ставить дати, Із чорним попелом і паростю Стоїть одвічно біля хати.
І не легкими переливами — Важкою кров’ю серце крушить, Сяйне крилом своїм малиновим, А чи обніме, чи задушить.
* * *
Лугів осінніх теплі голоси, І перепілок бій на сінокосі, І даль доріг в очах стоїть і досі, І все те слухай і в душі неси,
Неси, неси і затамуй в собі Оці вечірні хмари голубі, Цей спів дівочий — не велику тайну, Але для серця вічно живодайну.
А що б я був і що б зробити зміг Без цих людей, без цих ясних доріг,
зерна обмежений, але воно час1 тково проросло уже за життя сі1 вача, спричинивши плідні мута1 ції у поезії шістдесятників. “Пра1 вильна” муза Андрія Малишка намагалася не порушувати наста1 нов режиму. Птах ширяв у клітці, умудряючись не зачіпати ґрат і не прагнучи вирватися на волю. Ри1 зикну сказати більше: без клітки не було б і його літань. Цебто ілюзії літань. Державний гіпноз підступний ще й тим, що породжує самогіп1 ноз. Готовність бути ошуканим. Так жертва рухається назустріч змії, зачарована її зором. Жертв не злічити і поети не виняток. І все ж у поезії Малишка по1 своєму відбилася й переламалася народна свідомість в єдності інг1 редієнтів того розчину, який одні називають анахронізмом і ста1 росвітчиною, інші — традицією, ще інші — українськістю, але без чого національне життя, хоч як би не збиткувався над ним лука1 вий космополітичний розум, втрачав будь1який сенс.
Без цих вогнів у польовому стані, Де трактористи1хлопці на світанні,
Пропахчені автолом та бензином, З вагончика ідуть іздалека, Де за мотором, як за рідним сином, Підводиться натруджена рука.
Бери ж собі і все в душі неси, Де радують тебе на вольній волі Лугів осінніх теплі голоси І спів дівочий у вечірнім полі.
О спів дівочий у вечірнім полі, Лугів осінніх теплі голоси!
* * *
Чому, сказати, й сам не знаю, Живе у серці стільки літ Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт.
На вечоровім виднокрузі, Де обрій землю обніма, Нема кінця їй в темнім лузі, Та й повороту теж нема.
Кудись пішла, не повертає, Хоч біля серця стеле цвіт, Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт.
Дощами мита1перемита, Дощами знесена у даль, Між круглих соняхів із літа Мій ревний біль і ревний жаль.
* * *
Пливуть березневі тучі. Світанки пливуть землею, Стоять березневі сяйва понад душею моєю. Беруть її, неукротиму, не гнуздану у вуздечки, Літають побіля неї небес голубі вершечки;
Сплітають надій коріння, де коло старе кінчаю, І ставлять для пісні хату та по людськім звичаю. Ах, душе моя стократа! Чого тобі ще замало! Між боєм та чорнотінням і щастя ж перепадало.
Нехай у тісній одежі ночами брело в пожежі, А слало сувору нитку у чистій людській мережі. Було воно й за заслонця, бувало й за оборонця. І відчиняє вікна душа моя на схід сонця!
Палітра · “Автор вступає у діалог із Шевченком: як художник із художником, як художник із поетом”. 10 · p. 10original page ↗ Христина БЕРЕГОВСЬКА, мистецтвознавець, Львівська національна галерея мистецтв Євген Іванович Безніско — лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Він зумів освоїти різночасові, багатостилеві, полікультурні платформи. Євген Іванович вийшов зі стихії шістдесятників, сам був учасником її творення. Відтак він адаптований у різних мистецьких контекстах. У творчості автор поєднує два начала: класичне й модерне. Як художник-графік, Євген Безніско сформувався під потужним впливом української класичної літератури: Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Митець пройшов довгий і складний шлях від Франка до біблійських цінностей, від біблійських цінностей до Шевченка. Євген Іванович створив 300 пастельних робіт на тему Кобзаря. Джерела інспірації творчості Т. Шевченка Безніско виявляв у різний спосіб: безпосередньо мандруючи місцями Кобзаря, дей досі відчувається присутність Пророка. Євген Іванович глибоко аналізував і переосмислював Шевченкову малярську та поетичну творчість. Якщо Франка він для себе відкрив через “Мойсея”, то шлях до Шевченка пролягав ще з 1961 року через спроби розуміння насамперед доби Пророка, його життя у соціально-культурному контексті. Безніскова Шевченкіана твориться шляхом індивідуальної імпровізації, зумовленої обставинами й заново переосмисленою “моделлю Шевченкової мудрості”. Безсумнівний здобуток Безніска — вміння втілити дух літературного джерела, уникаючи прямого, поверхового стилістичного наслідування, розставляючи по-новому власні смислові акценти. Чи взагалі можливо проілюструвати думки Тараса Григоровича? Уже вкотре автор вступає у діалог із Шевченком: як художник із художником, як художник із поетом.
Пряме наближення художника до художника відбулося через поезію “І досі сниться: під горою...” Єдиний колористичний (пастельний) підхід у трактуванні емоцій, завдячуючи світлотіньовій градації моделюють характери життєвої колізії Шевченкового шедевра. І в Шевченка, і в Безніска тут безпосередньо з’єдналися два начала: мрії та безнадії, реального й уявного, молодості й прожитого віку. Тут присутнє мислення єдиною категорією “слова і кольору”. На відстані трьох століть віра у спробу ілюструвати істину реалізувалась одним ключем: Шевченко — живописною поезією; Безніско — поетичною образністю. Немає сумніву, що саме професійна оцінка формально-образної концепції Є. Безніска дала змогу суттєво поглибити і відчутно скорегувати ставлення суспільства постмодернізму до творчості Т. Шевченка. Євген Іванович в індивідуальний спосіб привернув, запізнав глядача з Кобзарем. Не було б характерності без психологічної гри інтерпретатора з автором через їхніх поетично-образних героїв. Такі творчі перетворення пропонує найчастіше набутий життєвий досвід, гнучка здатність митця до трансформації, яка допомагає глядачеві пройти той самий шлях психологічних перетворень. В узагальненому образі істини автори портретують реалії не лише минулого, а й сьогодення. Це ж засвідчує й ілюстрація до твору “Катерина”, де Є. Безніско чітко виділяє основоположні цінності, закладені поетом у змісті. Художник окреслює найважливіші фрагменти людського буття: проблема кохання, батьківських стосунків, очікування, молитви, осуду і покаяння, загибелі та сирітства. У Шевченкіані Безніска дуже відчутні елементи фольклору, що допомагає передати новим поколінням красу українського життя. Літературний матеріал митець співвідносить із народною культурою України. Перейнявшись поетикою Т. Шевченка, Безніско занурюється у прасвіт народної уяви, з якої виростає поетичний світ Кобзаря — втілення народних невід’ємною частиною пейзажів Франції, Італії, Іспанії, Португалії та інших країн. Художнє оздоблення споруд вималюване деталізовано, а природа ніби своєрідне обрамлення, живе мереживо на полотні. “Форуми Риму”,
дум і печалей. Саме це дає змогу митцеві віднаходити зображальні аналогії в народному малярстві, в провінційних розписах, народній картині “Мамай”. Він інтуїтивно відшукав “своє” в “чужому”. “Чуже” стає органічним надбанням внутрішнього світу художника, породжуючи нові пластичні ідеї. Фольклорна “барва” Безніскової Шевченкіани перетворюється на нову художню якість самобутнього стилю Безніска. Він свідомо не доводить композицію до сюжетної завершеності, залишаючи певну недомовленість (твір “У Бога за дверима”), що викликає потребу домислити твір, увійти в діалог із поетом через митця. Тут втілюється багатовимірність кольорових та образоуявних мандрів художника. Він творить цей світ, занурюється в нього, підкорюється йому, і нарешті бачить себе в ньому як персонаж. Зацікавлення художника біблійською тематикою (поема “Марія”), очевидно, спровоковане враженнями від мандрівки на Схід, у лоно Святої Землі. Туди, де відкрилися для митця нові можливості до розуміння “теології життя”. У поемі “Марія” автор не розмежовує сюжети на окремі зони, вони ніби переходять одне в одне: тема змінюється темою, ритм однієї сцени — новим ритмом: сцена Йосип і Марія, силует ізраїльського міста, втеча до Єгипту, Ісус з Йоаном Первозванним, Христос посеред дітей. Загалом Шевченкіана Євгена Івановича — це синтез різноликих сюжетів, характеристик орієнтальних і прозахідних, міфологічних і язичницько-українських, казкових і легендарноісторичних, козацько-героїчних, які зафіксувались образом через Шевченкове Слово пензлем художника нашої доби і служать засобом комунікації, що дає змогу відчути спільність між професійним сучасним мистецтвом і багатовіковою традицією фольклорної творчості. Попри всю серйозність і значущість результатів Євгенові Івановичу Безніску доведеться ще немало працювати над створенням ілюстративного циклу як єдиної системи “Шевченкового Всесвіту”, щоб кожен аркуш і вся серія загалом становили єдину завершену цілість “Кобзаря”. Своєю творчістю Євген Безніско здатен радикально трансформувати ментально-культурну парадигму раціонального світу, не даючи загубитися діалогу між “учора” й “завтра”.
галереях, як дивився на природу, яка відрізняється, але водночас і нагадує нашу рідну. Моя улюблена тема — дубовий гай. Коли бачив його, то згадував Батьківщину і мріяв якнайшвидше повернутися”.
19 жовтня, у Львівській національній галереї мистецтв відкрилася виставка Євгена Безніска “Та не однаково мені”. Автор представив львівській громаді 300 пастельних робіт на тему “Мій Кобзар”.
Палітра · “Автор вступає у діалог із Шевченком: як художник із художником, як художник із поетом”. 10 · p. 10original page ↗ Картини Олега Стукалова — мова романтичного реалізму. Дивлячись на живопис, який наче у таємничому вбранні, з певним натяком-півтоном, складається враження, що це одухотворена поезія на полотні.
Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото автора
Автор віртуозно передає проникливі стани природи (не дарма манеру О. Стукалова порівнюють із творчістю французького художника Коро). Його пейзажі, настроєві й вишукані, переносять нас у дубовий гай, на лісову галявину, липову алею, у Ботанічний сад, старий парк… За мрійливою споглядальністю митця ховається неповторне, індивідуальне бачення світу. “Змалку я був у захопленні і задивуванні від усього, що бачу. Мене завжди вражало, як природа створює справжні шедеври, тільки їх потрібно уміти бачити. Це така насолода, коли ти упіймав момент, намалював, а милуватися можуть тисячі людей. Вони дивуються цій красі на полотні, хоча щодня проходять повз такі місця і просто не помічають їх за своїми проблемами і клопотами”, — каже художник, завершуючи останні приготування до виставки у галереї “Митець”. У творчому житті Олега Стукалова живопис і архітектура тісно переплелися. На становлення митця як архітектора вплинула творчість Володимира Заболотного, а особливе захоплення завжди викликав американський архітектор Ріхард Нейтра, роботи якого колись пробудили в митцеві все те приховане, що спало. “Працюючи архітектором, я ніколи не переставав милуватися перетином гілок, грою сонця на листі. Я виходив із дому, дивився довкола і розумів, що можу намалювати кілька голландських пейзажів у наших п’ятиповерхівках. Зелень, сонце, колір і гарний настрій здатні створити шедеври”, — усміхається митець, стоячи біля “Автопортрета”, де поруч із ним зображені мама і сестра. Надихали на творчість митця і подорожі Європою. На багатьох полотнах архітектура є
“Ліссабонський дворик”, “Вулиця в Жироні”, “Куточок замку”, “Дрезден”, “Осінь в Парижі”, “Монмартр вранці” — це відгомін яскравих мандрівок художника: “Коли я подорожував за кордоном, то не так ходив по
Постать · “Україна ще, на жаль, не та, якої прагне наш просвітницький порив, але вона є і буде вічно”. · p. 11original page ↗ Continued from an earlier page — page fragment
ва”, видаючи літературний газетний місячник-додаток. — Така потужна, подвижницька праця. Думаю, за підтримки дружних просвітян… — Завжди опирався у своїй праці на побратимів-патріотів, щедрими душею і одержимими у національно-просвітницькій праці. Серед них насамперед педагоги-просвітяни, члени президії районного об’єднання та голови осередків “Просвіти”: Володимир Карий, голова міського просвітянського осередку, директор видавництва “Прут-Принт”, яке подарувало покутській громаді десятки просвітянських видань, книг з історії “Просвіти”; Роман Касіян, одержимий педагог-просвітянин, ініціатор багатьох просвітницьких справ (будівництво пам’ятника Шевченку в Снятині, перезахоронення станичної УПА Марійки Микуляк, проведення тематичних зібрань на захист рідної мови тощо); Ольга Стрипчук — заступник голови райоб’єднання, зв’язуюча ланка (працює методистом у райметодкабінеті відділу освіти) зі шкільними осередками “Просвіти”; Руслана Кирєєва-Лутченко — директор музею Марка Черемшини, в якому відбуваються тематичні просвітницькі засідання, та багато інших краян. Тож і зміг за участю колег бути причетним до всіх літературно-мистецьких, національно-духовних і громадсько-політичних діянь на теренах краю. Став депутатом обласної ради першого демократичного скликання та чотирьох скликань районної ради, помічником-консультантом депутата Верховної Ради третього демократичного скликання, Героя України Василя Ткачука, довіреною особою Президента України Віктора Ющенка на президентських виборах 2010-го. Лауреат літературно-просвітницької і літературно-мистецької премій імені Марійки Підгірянки та імені Марка Черемшини. Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України і медаллю “Будівничий України”, знаком “За заслуги перед Покуттям”, багатьма грамотами. Почесний член “Просвіти”, член Національних спілок журналістів, краєзнавців, обласної письменницької організації. Із висоти поважних літ можу потвердити одне: я щасливий, що зміг стати потрібним рідній землі в часи її воскресіння і державотворення. Хоч Україна ще, на жаль, не та, якої прагне наш просвітницький порив, але вона є і буде вічно. А ще вдячний долі, що на моєму шляху траплялися добрі люди, які допомагали мені в досягненні мети. Лише небо і зорі не зазнають ерозії. А люди — як зорі. Добрими людьми обдарувала мене і родина, і школа, і виш, і післявишівські справи, і життєві стрічі. Їхнього тепла торкаюся щоденно. Від цього теплішим стає світ. Тож нехай зорі світять, даруючи нам віру, надію, любов. Уклін просвітянам України!
Постать · “Україна ще, на жаль, не та, якої прагне наш просвітницький порив, але вона є і буде вічно”. · p. 11original page ↗ Василь МАРУСИК, заслужений журналіст України, лауреат премій імені Олени Пчілки, Марка Черемшини і Анатолія Погрібного Фото автора
Що посієш, те й пожнеш… На всіх українських просторах знають цю народну мудрість, а особливо у Хлібичині поблизу покутського містечка Заболотів, де вперше у хліборобській родині побачив світ майбутній учитель і поет Мирослав Попадюк. Тут запізнав видиво натхнення у віддзеркаленні річки Прут — пшеничних полів і голубого неба, де усвідомлював себе в піснях народних і рідному слові. Високий, симпатичний, із розважливою бесідою, таким знають на Івано- Франківщині голову Снятинського район-
Однокласник, ровесник, професор, доктор філології, поет Богдан Мельничук (Чернівці): “Мирослав Попадюк давно утвердився в житті як майстер педагогічної ниви та громадський діяч. Радий, що є автором передмови до його другої книги поезії “Різдво”, а також до збірника вибраних творів “Перевесло”. Вслід за М. Рильським можу повторити: “Нехай живе поезія, мій друже!”
ного об’єднання ВУТ “Просвіта” Мирослава Попадюка. П’ять років тому, на честь 70-ліття очільники “Просвіти” вшанували його труд відзнакою “Будівничий України”. Народився Мирослав Петрович четвертої листопадової днини, а нещодавно в томику “Перевесло” автор зв’язав сім розділів із поетичних і прозових книжок, журнальних і газетних публікацій. Вичитую такі віршовані рядки: “Мудрішаєш з роками… І озирнувшись, каже чоловік: прожив-таки немарно я свій вік”. — Мирославе Петровичу, ви довголітній читач і автор газети “Слово Просвіти” (остання публікація від 4 жовтня ц. р. “Мовне поле Василя Равлюка”), розкажіть трішки про себе. — Змалку пам’ятаю ласку бабусі і матінки, опіку старшої сестрички — все це світлим промінцем лягло на душу. Змалку карбувалася на серці й засмута. Бо батько в задумі чорнів воєнної весни, переживаючи за свій ґрунтець, бо до того замість фронту потрапив до концтабору у В’язьмі під Москвою за свою неблагонадійність. Бо нищили людські долі голод і окупація, бо черствим і безхлібним був мозольний трудодень… Втихомирювала все те рідна хатня оселя, на чільній стіні якої святий Миколай і Матір Божа з Ісусом, а поряд — Шевченко і Франко. “І мене в сем’ї великій, в сем’ї вольній, новій, не забудьте….” Юні мрії мої пеленалися Кобзаревим словом. Хотілося і собі викласти на папір усе бачене і хвилююче. У п’ятому класі уклав самописну книжечку віршів. — Юнаком після Заболотівської десятирічки Ви здобули в педінституті професію вчителя української мови, літератури та історії. Вчителювали на Південній Вінниччині, а повернувшись у рідні краї — у восьмирічках Зібранівки і Хлібичина, Трійці, були директором десятирічок у Вовчківцях та Заболотові. — Саме тоді я визначився зі своїм життєвим кредо у власних рядках: В житті є істина проста, Що помагає в даль іти, Усе найвище вироста З любові, правди й доброти. В усіх цих школах, у сільських громадах жив просвітницький вічний поклик. Нездоланним освітньо-просвітницьким духом була напоєна вовчківська земля з неординарною сільською громадою, де директорувалося мені в 1970—1974 роках і впродовж яких за моєї помочі вибудувалося нове типове шкільне приміщення. На той час пам’ятними ще були спогади краян про минулі часи, коли завідував Вовчківською школою Василь Равлюк у 1901—1921 роках, ставши будівничим колишнього старенького приміщення, з якого ми перейшли в нове (1974 рік). Але важливішим було інше: саме В. Равлюк, очоливши 1909 року Снятинську філію “Просвіти” аж до 1939 року, започаткував високе просвітництво в селі та повіті, яке набрало нового розвою в часи становлення незалежної України. Приємно, що те Равлюкове просвітництво мені доля наворожила продовжити, ставши одним з організаторів відновленої районної “Просвіти” 1989 року (з Товариства української мови) та беззмінним керівником її до наших днів (1989— 2012 рр.). Без пошанування минулого ніколи не сягнем міцного поважного майбутнього. Нині на фасаді шкільної новобудови височить із 2009-го меморіальна пам’ятна дошка Василю Равлюку, на яку прихильно споглядає Великий Кобзар із пам’ятної Шевченкової могили, висипаної неподалік за участю Василя Равлюка 1914-го, і яку благословив своїм словом при її освяченні Василь Стефаник, однокласник по коломийській гімназії. Так, доля напророчила мені стати причетним до унікальної спадкоємності: Равлюкове просвітництво повсякчас мене зігрівало. Тож моя книга “Три зорі Василя Равлюка” — то дар пам’яті одержимого Педагога, Просвітянина, Громадянина. — Ви щасливий… У праці? — 12 літ завідував Снятинським районним відділом освіти (1985—1997), активно долучився до відродження національної школи на Прикарпатті через створені в кожному навчальному закладі осередки “Просвіти”, яких нині 46. Шкільна “Просвіта” — першооснова всіх національно-духовних і патріотичних діянь на теренах краю, усієї культурно-просвітницької праці (спорудження і відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку за народні кошти в Снятині, відновлення і освячення стрілецьких могил, відзначення Січових свят, ювілеїв сіл, 950-ліття Снятина, проведення тематичних конференцій, фестивалів, днів мови, Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика тощо). Через створені в кожній школі осередки
“Молодої Просвіти” з творчими клубами проводяться усі навчально-виховні заходи, олімпіади, конкурси. Працюючи на посаді методиста методкабінету відділу освіти, організовувалась активна видавнича діяльність через моє редагування освітньо-просвітницького збірника “Освіта й Просвіта” та дитячого альманаху “Стрітення” (“Молодої Просвіти”), районного часопису “Покуття”, методичних збірників “Слово”, “Меридіанами досвіду”, газети “Освіта й Просвіта”. — Знаю, що Ви підготували чимало книжок із власними творами… — Ще на початку 90-х минулого століття побачив світ укладений мною дитячий збірник “Біблія — пам’ятка культури”, дитяча читанка “Не забудь же, чия ти дитина”, книг “Освятися, душе”, “Правила доброї поведінки”, “Слово про рідну школу”. Завжди спонукала до дії власна літературна творчість. Став автором збірок поезій “Великдень”, “Різдво”, “Веселий Букварик”, “Промінець”, пісенника “Понад Прутом” із передмовою народного артиста України Павла Дворського, вибраного “Перевесло”, книг нарисів та есеїв “Покликання”, “Імена”, “Скарби”, “Дорога до Стефаника”, “Іван Франко і Снятинщина”. Уклав “Покутську хрестоматію” (2009) для вивчення в школі літератури рідного краю, підготувавши для цього спеціальну Програму, яку було затверджено на колегії обласного інституту післядипломної освіти. Нині очолюю літературномистецьку просвітницьку студію “Калинове гроно” при газеті “Вісник Заболото-
Краянин, шевченківський лауреат, член Правління ВУТ “Просвіта” Ярема Гоян (Київ): “Люблю, якщо випадає нагода, побувати з Мирославом Попадюком, освітянином і головою “Просвіти” (світло і в справах, яким він присвятив себе!) у школах Снятинщини і Прикарпаття, люблю його книжки про рідний край, в яких він відкриває нашу історію, люблю його поезію, особливо сатиричну, і книжки — сонячні промінчики для дітей”.
Композитор, автор пісень на слова ювіляра Василь Стецик, просвітянка Марія Слободян і Мирослав Попадюк (Вовчківці, 1 вересня ц. р.)
Першодрук “Очі в нього були золотисті, соняшникові”. · p. 12original page ↗ На Дон, на тихі води — серпень 1986 р. Миколу Вінграновського і Леоніда Талалая проводжає Раїса Талалай
Указка наказує нам сісти і не ворушитись. — Так ось, щоб зійти на Парнас, необхідно мати великий і неповторний талант. А чи знаєте ви, що таке неповторність?.. Ні… Ви не знаєте, що таке неповторність!.. А неповторність, це коли… А я, Льонько, не витримую і шепочу тобі на вухо: “Неповторність — це коли у пляшці горілки тільки на одну чарку”. Ліна В., мабуть, почула: “В. і Т., негайно покиньте аудиторію…” І ми виходимо — зі сльозами на очах. Я регочу, а В. усміхається і витирає хустиною спітніле чоло і закурює. Мені стає прикро, що моноспектакль закінчився і я намагаюсь заохотити Миколу до продовження: — А що ж далі?.. — А далі друга серія, колись почуєш і побачиш. Та я добре знаю, що “колись” уже ніколи не настане, “колись” має бути інше “кіно” і про інше і прошу його, бодай кількома словами розповісти, що ж там у другій серії. — Ну, хіба що коротко, — погоджується Микола. — У другій серії ми з тобою ліземо на Парнас. Вилазимо аж до самого вічного нетоптаного снігу і падаємо зверху на сніг, зовсім безсилі. Лежимо, а нас ще й сніжок притрушує і ніде нікого навколо. Але раптом бачимо — простує до нас у кожусі, опираючись на свою указку, Л. В. Підійшла і сіла на мене, як на горбик снігу. Я заворушився. Ліна В. підвелася, я глянув на годинника і побачив, що нам і справді треба вставати, бо через півгодини магазин зачинять, і почув здивоване: — То це ви, хлопці? Якими метафорами вас сюди занесло і чого? Ви ж як дві білі ворони і серед білого снігу зовсім непомітні. Я навіть подумала, що переді мною два снігові горбки та й сіла на більшенький перепочити…
Закінчення. Початок у ч. 45 за 2012 р.
х х х — Так ти, Льонько, кажеш, що ніколи не бачив, як роблять кіно? Добре… При нагоді візьму тебе в масовку. Навіть роль для тебе придумав і ти кілька секунд побудеш актором! Хоч який з тебе актор? Гіршого важко уявити. Бо ти, Льонько, непомітний. Доки перед очима — ти є, а зник з очей — і ніби тебе немає і не було. Ти геть непомітний. Ось моя Леся робила євроремонт квартири. Будівельники замінювали всі старі вікна і двері, які знадобилися б тобі на дачі. Але я про тебе згадав, коли вже все те добро розтягли сторонні люди, бо ти ніби випав з пам’яті… А пам’ятаєш, я включив тебе у список письменницької делегації, що мала летіти на форум в Канаду. І що? На Президії читають, затверджують список. Читають і твоє прізвище. А потім встає Павличко і каже: “А хто такий Талалай і як він потрапив у список?..” І тебе викреслили ще швидше, ніж я тебе туди вписував. Я навіть рота не встиг відкрити на твій захист, як ти звідти вилетів на фанері. Бо ти, Льонько, непомітний і прізвище в тебе, хоч і лунке, але якесь безкриле. А прізвище поета, його ім’я, має летіти перед ним, попереду, як, скажімо, в Ліни Костенко. Вона лише готується вдома, на Чкалова, до лекції в Спілці “Чи є вічний сніг на вершині Парнасу”, а її ім’я вже туди полетіло. І вже двері Спілки відчинені і в кабінетах всі двері відчинені. А в залі всі місця зайняті, ми з тобою ледь встигли примоститися на задній парті. А залом, як хвиля за хвилею прокочується: “Ліна Василівна… Лі-на Ва-силів-на…” І раптом тиша. Тільки чути відлуння її кроків. Усі стоять, затамувавши подих. І нарешті входить вона — з указкою в руці і усмішкою в кишені. Піднімається на трибуну, а її указка наказує нам сідати. Ліна Василівна кидає погляд в зал і на кожного зокрема. Потім запитує: — “Як називається найвища вершина світу?” І зал скандує хором: “Еверест! Еверест!” Ліна Василівна піднімає указку вгору, а потім опускає вниз, як до підніжжя Евересту: — Я так і передбачала, що ваші знання на рівні середньої школи. Запам’ятайте раз і назавжди: найвища вершина світу (робить паузу) Парнас! Чуєте, Парнас. І щоб її подолати…” (Знову робить паузу: тикає указкою в наш бік.) — Вінграновський і Талалай, встаньте! Ви чого перешіптуєтесь? Чи, може, краще від мене знаєте, як дійти на найвищу вершину світу? — Ні! Ні! — защебетали ми, як Бобчинський і Добчинський.
х х х Наш намет за три метри від Дону — плівка з поліетилену, розіслана на траві особисто для М., лавочка з коротенької дошки, яку я знайшов на березі і прикріпив до пенька зрізаного осокора, щоб класик не лише лежачи на траві, а й сидячи, міг спостерігати за всім, що діється навколо його голови. Завданням було визначення місця, де найчастіше полює на мільгу судак. Потім на тому місці я закидав донку. — Що б ти, Льонько, робив без мене? Я визначаю, коректую стратегію і тактику рибалки, я головнокомандуючий, а ти лише виконавець. Ну, не рядовий, але принаймні на один погон менший за мене. Так-от, біля того кущика, дивись вправо, метрів за двадцять, маєш закинути вудку,
бо там таке! — кілька разів вивернулося, що аж страшно. — Давай, Колю, медаль повісимо — не на майку, а на вудочку, — відказую я, імітуючи його голос. — Льонько, гад, коли ти перестанеш підказувати старшому за званням, де йому чіпляти заслужену медаль на вигорілій від сонця майці! Розжалую гада, чарки позбавляю. Принеси мені піввідерця води, щоб я міг себе обволожувати, бо дуже спекотно. — Та ти ж сидиш біля води вже другий день і навіть по коліна не зайшов у Дон! Ти боїшся чи ще плавати не вмієш? — Я все вмію, Льонько, але в мене пальця нема, щоб вказати напрямок, куди я зараз тебе посилаю. — Я все зрозумів, пане головнокомандуючий, і поспішаю в тому напрямку назавжди! Виношу з намету бутель з вином і наливаю в одну чашку. В. прицмокуючи, потирає руки: — Нарешті я тебе вимуштрував на справжнього старшину, пора тобі вже присвоювати лейтенанта. — Давно, — відповідаю, — пора! І я зараз перед вами, товаришу головнокомандуючий, вип’ю за це звання! І починаю пити. — Льонько, гад, а ти ж мені не налив! — А тобі, — кажу, — за що тобі? Тобі нічого не присвоїли… І взагалі, доки не скупаєшся в Дону, наливать не буду і води не принесу — навіть якщо зашкварчиш на сонці. — Совісті і співчуття в тебе немає, — говорить М. у чеканні, що зараз я все ж таки… Але я випив сам, а бутель з вином відніс у намет. Микола проводжав бутель, як соняшник сонце, що заходить за хмару. — Ну, добре, ходімо купатись. У трусах люди 50-х років і в воду грузилися… У воду він заходить по пояс, у воді присідає, хлюпочеться, невпинно випорскуючи: “Красота!” і фурчить, як кінь. Виходить на берег. Широко розставивши ноги, присідає на свою командирську лавочку і так само широко усміхається — з нетерпінням очікує, коли я, його ординарець, піднесу йому чарку з вином. За три метри (від нього) сріблиться тихий Дон, такий тихий, що навіть не помічаєш його стрімкої течії.
х х х Якось В. Базилевський чи то запитав, чи зауважив: — Леоніде, у твоєму вірші про Вінграновського є такий рядок “І розсіває навкруги очей петрові батоги”. Як він міг з’явитися в тебе, в поета точної предметної деталі? Скажу відверто, я про це ніколи не задумувався. Очі у В. були і не синіми, і не голубими, і я не дальтонік, щоб цього не помітити. Очі в нього були золотисті, соняшникові. У згаданому вірші я зафіксував конкретний епізод, щасливу мить, яка й сьогодні стоїть перед моїми очима. Але як з’явилися “петрові батоги”? Річ у тім, що берег Дону, де ми поставили свій намет, був ніби засіяний ними… Запеклим рибалкою В. не був. Навіть коли риба добре клювала, він міг висидіти з вудкою годину-півтори. І все. Потім лягав на прибережну траву, про щось думав, інколи із записником у руці, а найчастіше просто лежав і спостерігав, коли і як розкриваються квіти, які сідають на них комахи, коли зі своєї нірки виповзає вуж ліниво грітися на осонні. Після кількох днів такого спостереження за вечірньою зорею, усміхаючись всім обличчям, Микола врочисто заявив: — Завтра, Льонько, я, не дивлячись на годинник, з точністю до десяти хвилин скажу тобі, котра година. Б’ємося об заклад. На пляшку. — Це ж звідки в тебе з’явилася така інтуїція і така самовпевненість? — відказав я, зі смутком споглядаючи, як на заході вечірнє сонце ховається за хмару. — Це не в мене інтуїція, а в квітів. — У такому випадку ти ризикуєш програти і ймовірніше, що не я, а ти будеш виставляти пляшку. — Природа не помиляється, — прорік Микола, — і пляшка за тобою. Уже вранці погода почала псуватися. Дощу не було, але хмари скупчувалися, густішали і закривали собою все небо. В., просидівши з вудкою свою годину, влігся на березі і розпочав свій експеримент, а я, єхидно всміхаючись, зиркав на нього в очікуванні результатів. Минула година, друга. Микола мовчить. Нарешті не витримує і запитує в мене: — Льонько, котра година? — Уже, Колю, одинадцята, але ж це ти мені маєш говорити. — Льонько, ти гад! Що ти зробив з природою? Петрів батіг уже мав би закрити свої очі. А він дивиться. У нього безсоння. Розумієш? Це ти гад, чаклуєш? — Та ні, Колю, це природа чаклує. Ти ж їх спостерігав, коли було сонце, спекотно. А сьогодні хмари і скоро буде дощ. От вони його й виглядають. Здивовано усміхаючись, він дивився на мене, і в його очах синіли “петрові батоги”, які він ніби всотав за години спостережень.
х х х Тиша. Дон. І раптом чую крик Миколи, серйозний крик: — Льонько, Льонько, скоріше! Я підбігаю, він тримає обома руками вудлище, а воно туди-сюди. Руки у Миколи тремтять: “Льонько, витягай!” Я спочатку хотів узяти, але коли ж він іще спіймає таку рибу? — Миколо, Колю, ти сам. Таку рибу не завжди витягають. Слухай і роби все точно, що я тобі буду казати. Підтягуй, попускай… Ми провозилися отак хвилин з 15-ть… Тут і Станіслав підбіг, Микола вже й до берега дотяг, жилка не обірвалася. Підхопили цю рибину — виявився судак, десь кілограмів на два з половиною. Хороший такий судак! Микола, весь червоний, сів на траву, закурив. Сидить і дивиться на цього судака. Ми зі Стасом: давай далі працювати, а він сидить, дивиться на рибину. — Миколо, ну чого ж ти не ловиш, може, ще зловиш? — Ні, Льонько, більшого я не спіймаю, а меншого не хочу! Меншого я не хочу!!! …Ми варили юшку. Микола ходив і принюхувався, а потім заглянув у казан: — Льонько, ти поглянь, у судака очі повилазили! А ти лежиш, як барин серед соціалізму. — Що мені робити? — Не плутатись під ногами і не заважати, — буркнув В. — Юшку я варю! — Ну й добре, а я для гуліверів готуватиму вечерю. Коли вкладалися, була вже друга година ночі. Тихий Дон сріблився, ледь погойдуючи ще добру половину місяця.
х х х Ніч. Спимо. Комарики, намазалися. М. спить і я сплю — у мішках спальних. Якесь відчуття мене будить. Прокидаюся — наді мною стоїть гадюка і дивиться… У мене спрацьовує інстинкт — не ворушитися. Але дивлюся на цю гадюку і що робити? Хриплю до Миколи: — Колю-ю-ю! Колю-у-у-у!!! Микола просинається. — Що ти хотів? — Наді мною гадюка. Знайди якусь гілляку, прожени, але не заходь з моєї голови, вона може мене вкусити. — Яка гадюка, Льонько, що ти мелеш? — Та справжня, Колю, гадюка! — Що, справді гадюка? — Справжня, Колю, гадюка!!! Він починає:
Першодрук · “Розвиток душі витісняв романтичну позу, стримував пафос. Пульс став тихішим, а слово теплішим, людянішим”. · p. 13original page ↗ — Гадючко, гадючко, не кусай мого друга, він такий хороший поет… не кусай! Та що ж мені, Льонько, робити? — Та я ж тобі, Колю, сказав: візьми жердину і підійди до мене! — А де я знайду ту жердину? — Колю! Ліс навколо! Він знов: — Гадючко, гадючко! Доки я не знайду жердини, не кусай мого Льоньку. Не шипи… З одного боку і мене сміх розбирає, а тут… — Колю, — кажу, — смішно? Вона не шипить, але кожної миті може вкусити, розумієш? Ну, поки Микола там ворушився, гадюка відчула небезпеку і потихеньку поповзла від мене. Ми сіли, випили. А потім, коли приїхали додому, розказали жінкам і Рая зразу ж придумала на цю тему: “Лежать Вінграновський і Талалай на березі Дону, лежить гадюка. Талалай до неї звертається: “— Раєчко! А ти як тут опинилася?” А потім до Миколи: “— Колю, вони нас і тут дістали!” Потім ця гадюка приходила, ми її намагались ковбасою годувати — ковбасу кидали, вона втікала, звичайно. Ми виїжджали вже, машиною, зібрали намети, прощаємося з цим місцем і вона вилазить, стала і дивиться на нас, гадюка…
х х х — Вчора риба, сьогодні риба, — почав ремствувати Вінграновський, — а хочеться чогось такого, якоїсь ковбаски або свіженького сальця, і горілочка закінчується. Давайте змотаємось в станицю та отого чогось такого прикупимо. Славко, заводь свою машину — звертається до Стаса Лосєва. Миколі дуже сподобалась назва станиці — Богоявленівка. — Яка красота! Як моє Богопілля. Аж дивно, що її не перейменували на Жовтневу чи Першотравневу... При в’їзді в станицю ми розпитали в зустрічних козачків, як проїхати до крамниці і що там можна купити. Козачки нас засмутили: ні ковбаси, ні горілки вже давно не завозили, можливо, ще є портвейн, а можливо, і його вже розхапали, а самогонку чужим у них продавати бояться. У магазині, крім продавщиці та, певне, прибиральниці, що мочила віник у відрі з водою і зволожувала підлогу, нікого не було. М. зайшов першим і першим привітався: — Добрий день, дівчата. Так у вас гарно, так прохолодно. Може б, ви дали мені стільця, втомився, хочу трішки відпочити іна вас, красивих, подивитися. Ось такі як ви, мені потрібні будуть і на масовки. Дівчата, яким було під сорок, певне слово “масовка” не зрозуміли, як і деякі інші українська слова. Микола, не переходячи на російську, продовжує роз’ясняти: — Хочу зняти вас у своєму фільмі. Я актор і кінорежисер, оце вибираю місце для зйомок. Може, ви бачили фільм “Повість полум’яних літ?” То я там головну роль граю. — Видели, видели — защебетали “дівчата”. — Ви там трішки молодший. У нас весной этот фильм в клубе показывали. А о чем ваш новый фильм будет? — Про козаків, дівчата, запорозьких і ваших донських. Оце я із своїми помічниками приїхав подивитися, де краще той фільм знімати. Ми вже чимало станиць подивились, але кращої, ніж ваша, не знайшли! “Дівчата” були розчулені і, певне, вже бачили себе в Миколиному фільмі і почали самі несміливо пропонувати приховані дефіцити. Знайшли і ковбасу, і горілку, і навіть пляшку дорогого як для нас коньяку, відмовлятися від якого, щоб не применшити себе в очах “дівчат”, ми не могли. — Що б ви робили без мене, висохли б, пересохли б без горілки, як будяки! Вчіться, як треба з людьми говорити. — Я, М. С., — сказав Славко, — і не таке можу збрехати, але так як ви очима, усмішкою, жестами — не зможу ніколи. — Славко, раз і назавжди запам’ятай — я ніколи не брешу, говорю тільки правду і люди це відчувають… — Художню правду! — додаю, сміючись. М. повертає в мій бік голову і теж сміється. А потім просить Славка зупинитися, щоб перехилити по чарочці, адже нам їхати до нашого намету майже десять хвилин. — Може, змотаємося в Константинівку? Це нове портове місто, але туди їхати не менше як півгодини. Там начальником міліції працює наш земляк з Макіївки, мене колись випадково познайомив з ним лісник Вадим Вікторович Чернов. — Пропоную я. М. вголос розмірковує: півгодини туди, півгодини сюди, а ще невідомо стільки там… Ні, не можна — ми ж тоді назад приїдемо вже без горілки! Навіть Славко нічого не зможе. Давай у магазин! Якщо там горілка була вчора-позавчора, то вона є там і сьогодні. Я не про вітрину кажу…
х х х — Ось ти, Льонько, збираєшся писати про мене статтю і, може, й напишеш. Я тебе знаю, гада. А от чи ти знаєш, хто мій улюблений поет? Але без великих імен… — Мабуть, Миколо, знаю. Це Кость Герасименко… — Ти диви, — дивується Микола. — А звідки ти це знаєш? — З твоєї поезії. Ти часто з ним перегукуєшся. У Герасименка вірш “свої пахучі речення простяга, як дві руки”, а в тебе “слово пахне, як дитина”. У Герасименка “вітри бродять, через тин та в Португалію, з Португалії назад”, а в тебе “Ніжин іде додому від Полтави і просинається — у Полтаві знов!” А ось майже твої рядки “Ходять пси й дерева в’януть і вітри стоять” або “дорога прощальниця моя”, “задумаюсь, не дихає село”… А хіба не він за твоїм “Тангом 1945”? Хочеш, буду продовжувати? — Ні, Льонько, цього писати не треба... Ти ж і гад, Льонько. Це ж треба до такого дочитатись! Нічого від тебе не приховаєш. І взагалі — тебе послухати, так дійдеш висновку, що й поета Вінграновського немає. А може, К. Г. і твій улюблений поет?! Інакше ти б його так не знав. — А я й не приховував, що теж захоплювався його віршами. В юності я його любив найбільше. А ще я цікавився, яким він був як людина, яка насмілилась у страшних 30-х роках перекласти вірш розстріляного Гумільова і видрукувати у своїй збірці — за це могли б посадити. Та, певне, з його недругів ніхто цього не помітив. І коли мені С. Крижанівський розповів про нього кілька історій, я його полюбив ще більше.
По всьому було видно, що В. сказане мною засмутило. Він і сам не підозрював, як часто в його віршах відлунюють рядки К. Г., і мені довелося його заспокоювати прикладами. З класики. — А ти знаєш, що рядок “чесней чеснот красоты” написав не Пушкін, а “Белеет парус одинокий” не Лермонтов, а “Я в твоих глазах увидел море” не Єсенін. Ці рядки вони поцупили в інших поетів і не лише ці. Виявилось, що Микола цього не знав і був приємно здивований. Та найбільше його здивували процитовані мною слова російського поета Ф. Сологуба: ось з’явиться молодий злодійкуватий поет, усіх нас обкраде і стане великим поетом, більшим, ніж ми. — Красота! — сказав Микола. — Але, все ж таки, коли будеш про мене писати, не дуже це підкреслюй, а то я забракую твою статтю. Ти ж не Дзюба, якого я трішки побоююсь. Якось за чаркою М., піднявши руку з відсутнім вказівним пальцем і хитро усміхаючись, знову запитав: — Льонько, ти хочеш про мене статтю написати, а чи ти знаєш, хто мій улюблений поет? Я на якусь мить завагався. Улюбленого, особливо в своїй ранній творчості, ще ніхто з поетів не зміг обійти. Він обов’язково буде присутній в якомусь образі, ритміці. Майже всі критики, пишучи про Вінграновського, цілком слушно помічали у його віршах відлуння ритміки та емоційної напруги Т. Ш. Але сказати про його улюбленого поета Шевченка це все одно що сказати: мій улюблений батько… Шевченко — це світ навколо нас із садком вишневим коло рідної хати. Шевченко був єдиним для нього авторитетом з усіх українських поетів.
х х х Певне, в багатьох читачів поезії В. склалося уявлення, що писані вони “одним духом (на одному подихові) (ніби) — виплеснулися з душі і були записані зразу ж на папері — без жодної правки, не стільки написані, стільки записані. Насправді В. не був поетом-імпровізатором, хоча володів даром імпровізації. Скажімо, вірш В. “У синьому небі” настільки емоційний, легкий, летючий, народжений без будьякого зусилля — ніби на одному подихові. Насправді ж більшість віршів В. давалися важко. На жаль, чорновики поет не зберігав і простежити за його працею над словом ми не маємо змоги. Одного разу, показуючи мені варіанти ліричної мініатюри “Широка ніч, цвіркун під головою”, він скрушно зізнався “Ось уже місяць б’юся і ніяк… Невже і в Тараса таке траплялося?” В останні роки свого життя В. віршів майже не писав. Після його смерті я знайшов у його паперах лише кілька незакінчених і зокрема вірш, присвячений мені, один із варіантів якого він подарував мені зі словами: допишу потім або допиши сам. Його вірші не просто вражали — приголомшували своєю вибуховістю, вражали багатозначністю. …Читаючи його поезію, починаєш усвідомлювати надзвичайну силу слова, його можливості, його висоту, тобі відкривається різниця між поетом і віршотворцем. Виразно проступає особистість поета. Майстерність має свої межі. Досконалими можуть бути і вірші посередні. Ранні вірші В. були технічно різноманітнішими. Згодом поет ніби втрачає інтерес до техніки: розвиток душі витісняв романтичну позу, стримував пафос. Пульс став тихішим, а слово теплішим, людянішим.
Текст підготувала Любов ГОЛОТА
Редакція вдячна Раїсі Петрівні ТАЛАЛАЙ за люб’язно надані світлини з сімейного архіву
…Якщо ви постійно вели щоденник і фіксували кожного дня все, що сталося, — не думайте, що воно саме так було. Навіть очима ми не бачимо всього, що навколо, а пам’ять це лише очі і тим більше те, в чому передається наш розум. Ми фіксуємо тільки невеличку частку дійсності, частку реальності, більша частина якої — не перед очима, а за нашою спиною. Л. Талалай
Доля на тлі історії · “Він дав зразок студентам і не тільки їм, що найперше треба бути стійким та відданим патріотом України”. · p. 14original page ↗ Continued from an earlier page — page fragment
ною палітуркою та шкіряним корінцем. Назви не пам’ятаю, але в ній автор нападав на “малороссийский сепаратизм” і “мазепинство”. Для мене ці терміни ще були новими і Матвій Михайлович провів курс політграмоти. Боротьба українців за визволення, за створення власної держави до революції 1917 року видавалася за сепаратизм, а хто цим займався, того російські шовіністи обзивали “мазепинцями”. Після революції патріоти були петлюрівцями, а після війни — бандерівцями. — Ось тебе на партзборах обізвали “петлюрівцем і махновцем”, тепер ганяють по інстанціях і доводь, що ти не такий. Ти сам переконався, що в російських шовіністів політичних лайок не бракує. На підтвердження його слів я розповів про допит на парткомісії міськкому. Ветеран “усіх революцій й репресій” російською мовою запитував: — Как ти стал украінскім буржуазним націоналістом? — Весь час знав, що я українець — відповів йому. — Коли приїхав у Київ на навчання, пішов у Московський райвійськкомат ставати на облік. За те, що розмовляв українською мовою, працівниця обізвала мене націоналістом, а на партійних зборах викладачі сказали, що я комуніст, ще й “украінскій буржуазний націоналіст петлюровско-махновского тіпа”. Отак і робили “націоналістом”. Відданого патріота України Матвія Шестопала комуністична система методично нищила. 23 грудня 1965 року його з потугами взяли викладати російську мову іноземним студентам в Інституті народного господарства. У липні 1970 року через рішення бюро Радянського райкому партії про заборону М. Шестопалу працювати викладачем (?) його звільняють. Відтоді науковець змушений був працювати стрільцем-сторожем воєнізованої охорони. Але, як зазначає дослідник його життя і творчості Іван Забіяка, в ці роки “Матвій Михайлович написав свої кращі праці на захист української мови, її історії, культури”. Творчо він був дуже плідним. Про це свідчить те, що під час кількох обшуків органи кагебе вилучили в М. Шестопала… шість мішків паперів! Помер Матвій Михайлович 20 серпня 1986 року під час операції… Своєю працею і життям він дав зразок студентам і не тільки їм, що найперше треба бути стійким та відданим патріотом України, Мислячим, Мужнім. Так жив, такі пережив свій час. Внесок у незалежність України нащадки оцінили вдячно. Матвію Михайловичу відкрито меморіальні дошки в селі Мурзинцях, в Інституті журналістики Київського університету, перед Інститутом посадили сквер його імені і встановили пам’ятний камінь, а на могилі — меморіальну стелу. До 90-річчя непохитного декана і викладача Матвія Шестопала видано збірник спогадів (укладач І. Забіяка). Відбулася наукова конференція у Київському університеті про його внесок в утвердження національної свідомості, з якою, як пише його вихованець Михайло Скорик, “виростало й піднімало голову мужнє українське шістдесятництво”.
Доля на тлі історії · “Він дав зразок студентам і не тільки їм, що найперше треба бути стійким та відданим патріотом України”. · p. 14original page ↗ Вадим МИЦИК, член НСЖУ, заслужений працівник культури України
Після дворічного вчителювання в Умані 1964 року я вступив на факультет журналістики Київського університету. Добра слава йшла про доцента Матвія Михайловича Шестопала. 150- річний ювілей Тараса Шевченка підносив національну свідомість українців. Щоб її притлумити, компартійна влада вдалася до провокації. Мовляв, в українського народу є дві рідних мови: російська й українська. На ідеолога двомовності “призначили” директора Інституту мовознавства АН УРСР академіка І. Білодіда. На конференції у Київському університеті він переконував наукову громадськість у правильності цієї псевдотеорії. Наукових лакеїв для її підтримки не бракувало. І тут на сцену вийшов доцент факультету журналістики Матвій Шестопал. Він сказав, що російська мова велика. Ми у дружбі з великим китайським народом. Якщо з ним об’єднаємося, то що — в українського народу буде три рідних мови? Закінчив словами Карла Маркса, що коли стоїш на колінах, то все здається великим. Після цього його авторитет в університеті дуже виріс. Ідеологи двомовності, як пізніше виявилося, згодом не простили Ровеснику революції. Мужність і правдивість у нього була закладена народною мораллю ще з дитинства. Підлітком він вирушив із батьківської хати у життя і всього добивався своєю наполегливою творчою працею. У роки війни капітан М. Шестопал написав відвертий лист про помилки Сталіна і його прибічників, які призводили до великих поразок і втрат, про свою “милую голубоглазую Украину, распятую паскудными немцами” до письменника Іллі Еренбурга. І то було не зухвальство, а крик людської душі за понівечене життя тисяч людей. Письменник листа зберіг і опублікував у книзі “Люди. Годы. Жизни”. Він був мужнім і правдивим в оцінках. У Київській філармонії в січні 1964 року відбувся вечір із нагоди 70-річчя українського комуніста-боротьбіста, поета й публіциста Василя Еллана-Блакитного. На ньому до мікрофона підійшов мало кому відомий чоловік і сказав, що якби це були не роки “хрущовської відлиги”, то відразу загримів би на Соловки чи Магадан. То був викладач факультету журналістики Матвій Шестопал. Виступ занотував студент Віталій Коваль і пізніше опублікував у “Літературній Україні”. Наведу уривки: “Українці стоять перед загрозою своєї національної загибелі. Запорукою цьому є так звана ленінська національна політика нинішнього керівництва КПРС. Під гаслами дружби народів і пролетарського інтернаціоналізму проводиться нестримна русифікація й денаціоналізація українського населення…” Віталій Коваль наводить начерк його статті “Незалежна Україна можлива”, написаної 15 серпня 1965 року: “Так, Україна має право на своє самостійне існування. Це, безсумнівно, законне, незаперечне, святе право народу влаштовувати своє життя так, як він того хоче…” Отже, М. Шестопал був свідомим українським патріотом. Моє спілкування з Матвієм Михайловичем почалося аж після мого виступу на відкритих партійних зборах 4 березня 1965 року. Третьокурсники порушили питання про якість викладання предметів на факультеті, зокрема трьома викладачами-нездарами Артиновим, Маляренком, Бондарем. Про них найбільше говорили, а основні питання навчання не порушували. Особливо про те, що майже всі предмети викладалися російською мовою. Я не втерпів і зголосився на виступ. Прикладів було достатньо, тож я про це й повів мову. Адже Київський університет — найосновніший в Україні і міг би бути зразковим для багатьох вишів, а виходить навпаки. Навіть коли ми, першокурсники, у другому семестрі добилися, щоб нам читали курс історії України, то викладач Демченко, принижуючи українських студентів-журналістів, викладав її… російською мовою. А ось історію КаПееРеС читали українською! Щоб почерпнути більше знань, я навіть виписав із фондів “Историю Малой России” Дмитра Бантиша-Каменського. (Пізніше бажання знати історію України і цей виступ стали одними з основних для звинувачення мене в “українському буржуазному націоналізмі”). Видано книжку російською мовою у першій половині ХІХ ст. і, виявляється, більше як за півтора століття так нічого й не змінилося. Виступ був із публіцистичними зворотами. Зокрема, на закінчення сказав: “Російською мовою у нас викладають так, наче ми мчимося на ракеті, а українською — так, ніби ми їдемо на чумацькій мажі. Якщо нас не вчитимуть рідною мовою, не навчать говорити і писати правду, то ми будемо не творчими людьми, а суспільними блазнями”. Студенти схвально сприйняли виступ. Навіть лунали оплески. Це була своєрідна політична оцінка системи освіти, через яку відбувалася русифікація. Декан В. Рубан відразу зорієнтувався і, щоб не видавати її такою та згасити вплив, відразу став говорити, що всі виступали правильно, по-діловому, а найбільше йому не сподобався виступ Мицика. Звинувачень ще не приліплював, але назвав його знервованим, надміру екзальтованим. Наступного дня до мене підійшов секретар партбюро Леонід Суярко і дорікнув, що вони мене призначили партгрупоргом курсу, а я не виправдав надій, ускладнив собі навчання на факультеті. Я щось заперечував. Моя непоступливість йому не сподобалася і він розійшовся із цинічною відвертістю: — Ми знаємо, що виступ тобі написав Шестопал. У ньому всі його звороти. Ти думаєш, що він той, ким ви його вважаєте? Він видав збірку проти українських буржуазних націоналістів (пізніше дізнався, що вона називалася “Під Уолтстріхою”), а тепер сам гірше націоналіста. Я пропоную, і це не тільки моя думка, щоб ти публічно виступив проти Шестопала. У навчанні посприяємо… Я відчув, як згораю від мерзенної пропозиції. Горіло не тільки чоло, щоки, а й пекли п’яти. — Ви мене робите винним за правду, а тепер хочете, щоб я таким брутальним чином визнав себе винним і оббрехав чесну й порядну людину, найкращого викладача факультету. Із пропозиції Суярка відчувалося, що готувався наступ на Шестопала, але не думалося, що він буде таким швидким і нахабним. Новина, мов вибух, прокотилася по всьому факультету: Матвія Михайловича звільнено з роботи! Студенти в коридорі, в аудиторіях протестували. Як це так, ми виступали проти викладачів-нездар, а виганяють найкращого! Обіцянки керівників факультету виявилися безміром цинізму. Багато студентів не могло зрозуміти, як це можна так робити?! Факультет клекотів. Рубан зі своєю “сірою свитою” відразу побляк у студентських очах. Масовий спротив студентів на факультетських зборах, колективна заява на захист найкращого викладача добряче сполошили компартійне керівництво держави. Її підписало 67 студентів, із них 12 наших першокурсників. Заява закінчувалася словами: “Якщо доцент Шестопал М. М. буде звільнений від викладання на факультеті журналістики, всі, хто нижче підписався, залишать університет”. Революційну хвилю підтримали журналісти Києва. Про заворушення студентів у Київському університеті передали зарубіжні радіостанції. Влада вдалася до репресій. На колективний спротив студентів повели психічні атаки органи кагебе, на всю потужність включилися партком, райком, міськком компартії. Активних і національно свідомих повиключали із факультету. Виключили мене, моїх одногрупників Богдана Уніята, Святослава Васильчука, студентів старших курсів Юрія Пархоменка, Якима Пальчика, Станіслава
Скірка, Станіслава Усенка, Михайла Скорика. Другокурсник Анатолій Парфенюк на знак протесту заніс свій партквиток у партком, сказавши, що “в такій партії він не хоче бути”. Потім були перші арешти українських патріотів у багатьох містах — це реакція влади на піднесення національної свідомості серед українців. Так розгоралася перша хвиля брежнєвських репресій. Тоді М. Шестопал познайомив мене із працею Сергія Степняка-Кравчинського “Россия под властию царей”. Я половину Києва об’їздив, а таки її купив. Описані принципи царської влади повністю збігалися з діями влади комуністичної. В одне з відвідувань Матвій Михайлович опрацьовував якесь дореволюційне видання з тисне-
Народився він на Черкащині 7 листопада 1917 року, тому й називали його Ровесником революції. Життя закрутило його у нелегкому вирі. Кмітливий і діяльний, він брався за ту роботу, яка не кожному була до снаги. Закінчив факультет української філології Київського університету. Був журналістом столичних газет “Київська правда”, “Вісті”. На війну пішов із посади директора Державного українського етнографічного ансамблю кобзарів. 1942 року закінчив військову академію у Ташкенті. Воював на Сталінградському, Українському фронтах, у Східній Прусії. Війну закінчив у Берліні. Як військовий журналіст, служив у політуправлінні Київського округу, був редактором окружної газети. І весь час навчався. Заочно закінчив аспірантуру й англомовний факультет педінституту. 1951 року майор М. Шестопал демобілізувався та працював головним редактором видавництва “Молодь”. Саме тоді проявився його талант сатирика. Він видав книжку памфлетів “Під Уолт-стріхою”. Із 1 вересня 1951 року його діяльність пов’язана з факультетом журналістики, деканом якого був у 1955—1957 роках. Кандидат історичних наук, доцент М. Шестопал читав курс зарубіжної журналістики.
Рідний край · “Можна лише здогадуватися, скільки таємниць сховано в глибині століть”. · p. 15original page ↗ Continued from an earlier page — page fragment
козацької доби. На більш детальні дослідження не було часу й коштів. Місцева влада фінансувала лише обстеження неолітичного могильника, козацька тема її абсолютно не цікавила. Однією з умов фінансування археологічної експедиції була вимога залишити всі знахідки у місцевому музеї. Тепер понад 400 пластинок з ікол вепра, разки намиста з перламутру, прикраси з гірського кришталю, а ще булави з відшліфованого кременю зберігаються в експозиції краєзнавчого музею. Цікаві знахідки чекали археологів і минулого сезону. Як розповів Володимир Горбов, знайдено було залишки заглибленого приміщення на шести стовпах козацької доби, обшивку судна та корабельні цвяхи, багато фрагментів фаянсового та керамічного посуду і козацького, і турецького, монети та більше десятка керамічних козацьких люльок. Демонструючи знахідки, заввідділу досовєтської історії Маріупольського музею Раїса Божко зауважила, що знайдені люльки унікальні. Вони добре збереглися, а ще вони різні за формою, стилем, кольором і місцем виробництва. Серед знахідок люльки червоного, зеленого, чорного, сірого, коричневого кольорів, декоровані орнаментом, одна з них виконана у формі чоловічого обличчя, на якому чітко видно всі риси, навіть маленькі вуса. Вироблена вона, ймовірно, у Туреччині. Ще одна — у Голландії, що є свідченням активних зв’язків Кальміуської фортеці зі світом. Серед цікавих знахідок варто згадати руків’я ятагана, що був на озброєнні у гвардійських підрозділів османів. Як потрапила зброя до Кальміуса, невідомо. Можливо, як трофей після вдалого морського походу запорожців, а скоріше, під час атаки яничар. У запеклому бою клинок ятагана зламався, руків’я загубилося, щоб знайтися у ХХІ столітті, а клинок, вважають археологи, козаки перекували на іншу зброю, адже метал, та ще якісний, у ті часи цінувався високо. — Ці знахідки, — говорить Володимир Горбов, — беззаперечно свідчать, що тут стояла козацька фортеця Кальміус. Про неї багато згадок в історичних документах, різних описах, але матеріальні підтвердження її існування отримані вперше. Ми проводимо розкопки майже в центрі півмільйонного міста і більша частина фортеці розташована під забудовою. Загальна площа розкопок становить трохи менше 90 квадратних метрів. І якщо зважити, що на цих метрах виявлено вже чимало цікавих знахідок, то можна лише здогадуватися, скільки таємниць сховано в глибині століть.
Козацька ідея як лакмусовий папірець Третій рік поспіль археологічна експедиція працює без копійки від держави і місцевої влади. Володимир Горбов, за плечима якого 28 археологічних експедицій у донецьких степах, досліджує козацьку фортецю під час своєї відпустки. Окрім Раїси Божко та її помічниці Люби всі інші члени експедиції — волонтери. Трохи не щодня беруться за лопати члени Маріупольської спілки краєзнавців: художник Микола Шевченко, директор фотостудії Петро Світлицький, член козацької громади Леонід Горохов. На розкопках вони третій рік. Робота ж тут не з легких, особливо в спеку. Коли літнє сонце почало посправжньому дошкуляти, хлопці обійшли чимало громадських організацій і політичних партій із проханням допомогти придбати тент на розкопки. Але підтримати шукачів козацької правди ніхто не захотів. Укотре обіцяє допомогти експедиції й місцева влада. Торік навіть заклали у бюджет 30 тис. грн для археологічних досліджень Кальміусу, але до музею вони так і не потрапили.
Рідний край · “Можна лише здогадуватися, скільки таємниць сховано в глибині століть”. · p. 15original page ↗ Відкриття археологами козацької фортеці Кальміус у самому центрі Маріуполя можна назвати справжньою сенсацією. Незважаючи на численні документальні підтвердження існування у Приазов’ї козацького форпосту, що був центром Кальміуської паланки Вольностей Війська Запорозького Низового, однією з його адміністративно-територіальних одиниць (займала майже всю сучасну Донецьку область), чимало опонентів усупереч навіть дослідженням Дмитра Яворницького ставилися з недовірою, а то й заперечували козацьку сторінку історії краю. Тож не дивно, що й сьогодні місто не має єдиної думки щодо своєї історії та дати заснування.
Пам’ятний знак на честь 500-річчя Українського козацтва у Маріуполі
Світлана ЧОРНА, Київ—Маріуполь—Київ Світлини автора
До чого тут Катерина? За офіційною версією Маріуполь заснував губернатор Азовської губернії Чертков 1778 року. Дата ця визначена ще за совєтських часів Указом Президії Верховної Ради України від 3 вересня 1978 року про нагородження Жданова (тодішня назва Маріуполя) орденом Трудового Червоного Прапора на честь 200-річчя міста. Популярна й версія про заснування міста греками, яких Катерина II переселила у Приазов’я із Криму. Відомо, що понад дві тисячі переселенців митрополит Ігнатій за домовленістю з імператрицею привів у Павловськ, на берег Азовського моря, наприкінці липня 1780 року. Документи свідчать, що перший подячний молебень Ігнатій із паствою відслужили… у козацькій церкві, а люди швидко розселилися, зокрема, й у кам’яні будинки, що належали козакам. На клопотання переселенців Павловськ перейменували на Маріуполь. Сам же населений пункт, названий на честь цесаревича Павла Петровича, іменувався Павловськом лише півтора роки. А до того, тобто до знищення Катериною Запорозької Січі, — Кальміусом. Але що то був за Кальміус — козацька фортеця, слобода чи пост? Тисячоліттями складаючи історичну мозаїку краю, час та люди змішали її фрагменти, щось ненароком загубили, щось, як непотріб, свідомо викинули. Знахідки козацької доби, неоліту, більш пізніх культур, сліди хозар, золотоординців, виявлені археологами Маріупольського краєзнавчого музею, допоможуть відновити нетлінні сторінки історії й написати повну, а головне — правдиву хроніку заселення і розвитку краю.
На мисі над Кальміусом Мис, де стояла колись козацька фортеця, піднімається над Кальміусом. Колись сюдою в Азовське море з Хортиці спускалися козацькі чайки, а можливо, й княжі човни ходили на Візантію. Звідси відкривався далекий обшир, на багато кілометрів виднілося море, з іншого, пологого боку, проглядався безкрайній степ. Кращого місця для стеження за кримськими татарами й ногайськими ордами, що постійно спустошували українські землі, годі було й шукати. Нині тут увесь небокрай закриває “Азовсталь”, Кальміус обмілів… Замулилися й джерела козацької пам’яті. Тож варто нагадати історію Кальміуської фортеці. Краєзнавець і просвітянин із Маріуполя Павло Мазур вважає, що в першій третині XVI ст. біля гирла ріки Кальміус виникло запорозьке городище Домаха. На початку XVII ст. на правому березі була побудована фортеця, якій відводилося стратегічне значення. 1734 р. запорозькі козаки звели нове укріплення, а поряд виникло поселення. Того ж року вся територія Війська Запорозького була поділена на вісім паланок. За кількістю козаків Кальміуська паланка посідала четверте місце. Цей факт зафіксовано в офіційних документах того часу. Козацька фортеця, як вважає краєзнавець, мала розміри 150х150 метрів, була оточена земляним валом, перед яким із боку степу був виритий глибокий рів. Усередині фортеці житлові приміщення, стайні для коней, стаціонарна церква. Ще 1754 року паланковий полковник Андрій Порохня повідомляє кошового отамана Данила Стефанова про те, що заготовлено всі будівельні матеріали для спорудження нової Свято-Миколаївської церкви, і додає, що теперішня церковка дуже стара. Пам’ять про полковника зберегли не лише архіви Коша, а й його хутір у сусідньому Новоазовському районі, який досі має назву Порохня. Є на мапі Донеччини й інші села та міста, що нагадують про козацьке минуле краю: Козацьке, Селидове, від імені козака Селида, Козацька пристань тощо. А ось краєзнавець, автор відомої книги “Приазов’я — колиска козацтва” Микола Руденко стверджує, що вже на початку XVII ст. фортеця Кальміус виконувала важливу роль у період походів запорозьких козаків проти татар і турків у 1615 і 1616 роках, наступних 1617, 1620, 1622 та 1630 роках. Адже річка впродовж тривалого часу, якщо головний дніпровський шлях перекривав
Козацькі люльки, знайдені під час розкопок фортеці Кальміус ворог, забезпечувала запасний вихід із Хортиці в Азовське, а потім Чорне море. Усі ці дані беззаперечно свідчать: на місці нинішнього Маріуполя стояла козацька фортеця, що мала численний гарнізон на чолі з полковником (імена паланкових полковників відомі: Порохня Андрій, Ус Марко, Чорний Андрій, Якимов Григорій, Юха Сидір, Кишинський, Іванов Андрій, Нагой Павло, Чухрай Григорій, Вербицький Андрій, Чорний Кузьма, Гаркуша Грицько та інші). Тож був тут аж ніяк не тимчасовий пост. Улітку 1769 року татарські і ногайські орди зруйнували фортецю Кальміус, а 1775-го, після знищення Запорозької Січі, припинила існування і Кальміуська паланка. А ось слобода залишилася: жила як і раніше, ходила на службу до Свято-Миколаївської церкви, ярмаркувала, зустрічала
Археолог Раїса Божко з волонтерами під час розкопок Кальміусу й проводжала чумаків, що привозили хліб, а купували сіль і рибу. Аж поки усім мешканцям не звеліли переселитися до землі колишньої Самарської паланки. Їхні будинки і церкву було передано переселенцям із Кримського ханства. Кальміуська слобода стала називатися Павловськом.
Як археологи читають історію У Маріупольському краєзнавчому музеї є невелика експозиція, присвячена козацькій добі. Під склом рушниця, мініатюрна гармата для салютів, гарматні ядра, два пістолі, пляшка з темного скла. Більше артефактів, мабуть, у приватних колекціях, адже знахідки XVII ст., попереднього чи наступного віків тут не така вже й рідкість. Старі люди розповідали, що на території сучасного міста було щонайменше два козацьких кладовища: одне — неподалік драматичного театру, інше — в бік залізничного вокзалу. Тепер від них і сліду не лишилося, все давно забудовано житловими кварталами. Під час будівництва залізничної гілки й багатоповерхівок знаходили то козацькі люльки, то зброю, а то й горщик із монетами. Траплялися знахідки і на колишній Базарній площі, нині площі Визволення, де тепер стоїть пам’ятний знак на честь запорожців — куб із зображенням печатки Кальміуської паланки. Експедиція, яку очолив науковий співробітник Донецького обласного краєзнавчого музею Володимир Горбов, розпочала розкопки поблизу площі, на самому краєчку мису, на невеликій ділянці, що заросла кущами й деревцями. Сезон 2010 року тривав усього півмісяця, але встиг ощасливити дослідників першими цікавими знахідками не лише козацької, ай доби неоліту. Ще 1930 року, коли на березі Азовського моря розпочалося будівництво “Азовсталі”, було виявлено неушкоджений могильник, датований V—IV тис. до н. е. Досліджував могильник завдовжки 28 метрів і завширшки 2 метри, де містилося близько 130 кістяків, пофарбованих охрою, відомий археолог і мистецтвознавець Микола Омелянович Макаренко. Через кілька років він потрапив під совєтську репресивну сокиру і був страчений через відмову підписати акти про знищення Михайлівського Золотоверхого собору. Макаренко встиг обстежити береги Кальміуса, кілька курганів. Поблизу могильника він виявив одинадцять заглибин, які ідентифікував як залишки жител
Рідний край · “Держава не спроможна вивчити й половини з пам’яток культурної спадщини, надбаних її народом”. 16 · p. 16original page ↗ Continued from an earlier page — page fragment
Переможець конкурсу — Троїцький монастир у Чернігові. Фото Валерія Сорокіна ковська. Її підтримав член журі, фотокореспондент тижневика “Слово Просвіти” Олександр Литвиненко та інші. Було висловлено думку про те, що оскільки наша держава поки що не спроможна вивчити й половини з пам’яток культурної спадщини, надбаних її народом, цим мають займатися люди, згуртовані навколо конкурсу “Вікі любить пам’ятки”. Переможці отримали цінні призи від організаторів і партнерів конкурсу, зокрема й книжки від ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Просвітяни вважають результат конкурсу “Вікі любить пам’ятки” вагомим внеском в утвердження української культури й духовності та обіцяють і надалі підтримувати ініціативи вікімедійців. Цьогорічний конкурс завершився, але опрацювання його результатів триває. Треба також ілюструвати тисячі існуючих статей Вікіпедії відзнятими зображеннями, написати нові статті про десятки тисяч пам’яток, доповнити та уточнити списки пам’яток, до багатьох додати географічні координати. Ця робота, як запевнили організатори, завершиться до вересня наступного року, коли розпочнеться його черговий етап — “Вікі любить пам’ятки”—2013.
Рідний край · “Держава не спроможна вивчити й половини з пам’яток культурної спадщини, надбаних її народом”. 16 · p. 16original page ↗ Урочиста церемонія нагородження переможців конкурсу “Вікі любить пам’ятки”—2012 і презентація фотовиставки кращих робіт конкурсу відбулася 4 листопада у приміщенні Будинку культури й освіти “Майстер клас”. На фотовиставці представлено 54 фотографії з України та 11 кращих фотографій з інших країн, де також відбувався конкурс “Вікі любить пам’ятки”, серед них наші сусіди — Польща, Росія, Румунія.
2 місце. Фортеця Єні-Кале (м. Керч). Фото Ігоря Дерев’ягіна
Євген БУКЕТ онкурс “Вікі любить пам’ятки” тривав із 1 до 30 вересня. Протягом цього часу фотографи й фотолюбителі різних країн завантажували свої світлини на Вікісховище. Кількість завантажених для участі в конкурсі світлин українських пам’яток перевищила 33 тисячі, і таким чином Україна посіла третє місце серед 36 країн-учасниць. Про довгий шлях підготовки й результати конкурсу розповів його координатор Андрій Бондаренко. Виконавчий директор Юрій Пероганич розповів про мету і переваги Вікіпедії — вільної багатомовної енциклопедії, яку цей конкурс повинен збагатити. Він відзначив, що завдяки конкурсу за підсумками жовтня 2012 року українська Вікіпедія вперше подолала рубіж у 60 мільйонів переглянутих за місяць сторінок (64,3 млн) і за темпами зростання популярності стала першою в світі серед 20 найвідвідуваніших Вікіпедій. У виступах членів журі обговорювалося складне питання: що має більшу вагу в контексті конкурсу — художня цінність фотографії чи цінність самої пам’ятки? Цю дискусію розпочала член журі, заступник голови Національної спілки краєзнавців України Руслана Мань-
Придорожній пам’ятник-вежа в Гологорах, що на Львівщині. Приз глядацьких симпатій учасників церемонії нагородження. Фото Сергія Криниці
ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 1 3 Вартість передплати (з доставкою і поштовими витратами):
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО
Поштовий індекс — 30617, сторінка 71 в “Каталозі”
Рідний край · “Держава не спроможна вивчити й половини з пам’яток культурної спадщини, надбаних її народом”. 16 · p. 16original page ↗ Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло Мовчан
на півроку 53 грн 37 коп. на рік 105 грн 54 коп.
Рідний край · “Держава не спроможна вивчити й половини з пам’яток культурної спадщини, надбаних її народом”. 16 · p. 16original page ↗ Головний редактор Любов Голота
Редколегія Любов Голота (голова), Ярема ГоЯн, Павло МовЧан, Олександр ПономарІв, Іван Ющук
Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ
279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія Скринник 278-01-30 (тел/факс)
Рідний край · “Держава не спроможна вивчити й половини з пам’яток культурної спадщини, надбаних її народом”. 16 · p. 16original page ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Відповідальний секретар Ірина ШевЧук
Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК
279-49-47
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК
Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка Ірина ШевЧук, Олексій ЯЩУК
278-63-69
Кореспондент
Уляна ВолІковська
Черговий редактор Петро АНТОНЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Наклад у жовтні — 23500
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.