Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalSaber · Personas · Futuro
← Archivo de «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №16 за 2017 рік

16 págs. · 30 entradas · PDF en Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

El texto se extrajo del PDF y se dividió en piezas automáticamente. Los límites de algunas piezas no se han verificado editorialmente: una entrada puede contener varias piezas, solo parte de una o un bloque de servicio (por ejemplo, un anuncio de suscripción). La fuente primaria es la página del periódico en el PDF.

Без мови немає нації! · p. 1página original ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 16 (912), 20—26 квітня 2017 ЮРІЙ МУШКЕТИК: ХТО МИ ТАКІ?

Меморандум України та Міжнародного Валютного Фонду передбачає затвердження Верховною Радою законопроекту щодо запуску ринку землі, а також скасування мораторію на продаж земель сільгосппризначення. Затвердження Верховною Радою Закону “Про обіг земель сільськогосподарського призначення” очікується до кінця травня 2017 року, що дозволить чинному мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення втратити силу з кінця 2017 року. За це МВФ надасть українській владі кредит у розмірі 1 млрд доларів. Схоже на те, що Україну за згодою корумпованої влади намагаються виставити на світовий розпродаж. В українців хочуть забрати останній стратегічний ресурс, що в них ще залишився, — землі сільськогосподарського призначення. Німці під час Першої та Другої світових війн ешелонами вивозили безцінний український чорнозем до Німеччини. Навіть за оцінками міжнародних експертів ринкова вартість українських земель сільськогосподарського призначення становить понад 500 мільярдів доларів. Але надрукувати паперу з водяними знаками можна скільки завгодно (собівартість виготовлення стодоларової банкноти становить кілька центів), а ось прошарок одного сантиметра гумусу з’являється приблизно за сто років. Це майже 42 млн гектарів сільськогосподарських угідь. Планується величезна міжнародна афера з перетворення України на сировинну колонію, в якій українці опиняться в статусі наймитів “на нашій не своїй землі”, а держава втратить вплив на внутрішній продовольчий ринок. Сьогодні наші хлопці на Донбасі ціною свого життя захищають українську землю від агресора, тож ми в тилу тим більше не маємо права допустити її відчуження великим олігархічним та транснаціональним капіталом. Ні для кого вже не секрет, що після здобуття незалежності до влади обманним шляхом прийшли представники колишньої партійно-господарської номенклатури та фінансові аферисти, які зруйнували сільськогосподарські колективні підприємства, і переважна більшість селян залишилась без засобів обробітку землі, що привело їх до страшного зубожіння. Можновладці планомірно робили все, аби село не розвивалось, а селяни не працювали на своїх землях і занедбували їх. Не були сформовані закупівельні бази, куди б селяни здавали вирощену продукцію. Не впускали закупівельників у село, не виплачували дотації за худобу, встановлювали мінімальні закупівельні ціни на молоко. Селян, які мають паї, перестали оформляти на біржу праці й виплачувати допомогу, субсидії. Усе робилося для того, щоб люди відмовлялися від землі, а молодь залишала села, адже перспективи там не було. А тепер, зробивши землю товаром, скоробагатьки планують скупити її за безцінь, перепродавши потім іноземцям у десятки разів дорожче. Тож у чиїх інтересах продаж землі сільськогосподарського призначення? Звісно, що не українських селян і фермерів, малих і середніх підприємців, які внаслідок різкої — втричі — девальвації гривні та наступного зростання цін втратили заощадження і не мають вільних коштів для того, щоб узяти участь у приватизації землі. Це невигідно державі та власникам сільськогосподарських паїв, адже, знову-таки, внаслідок знецінення національної валюти вартість землі суттєво впала, а отже, надходження від її продажу будуть мізерними. Єдиними групами, зацікавленими у форсуванні приватизації землі, є аграрні олігархи і великі транснаціональні агрокомпанії, які, користуючись глибокою економічною кризою та зубожінням українців, сподіваються скупити українські землі задешево. У світі голодує 1 мільярд людей. Це як 22 України разом. Вартість продуктів щомісяця зростає на 3 %, за рік — на 36 %. Через це українська рілля входить до десятки найпривабливіших на планеті. XXI століття — це війна за воду і землю. А Україна — це ласий шмат для мільярдерів. Світові ресурси нафти і газу, лісів тощо вичерпуються, а земля — ніколи не вичерпається: її можна тільки захопити або скупити за безцінь. Вважаємо, що справою першочергової ваги є відродження розореного сільського господарства. Провідною ідеєю Земельної реформи повинен бути не продаж землі, а дешеві кредити та безкоштовне надання вітчизняним селянам з боку держави сільськогосподарської техніки, будівельних матеріалів, добрив. Держава повин на дотувати дрібного та середнього сільськогосподарського виробника, як це роб лять в усіх розвинутих країнах світу, для того, щоб на своїх власних земельних ділянках люди вирощували аграрну продукцію. Уряд повинен взяти на себе контроль за зовнішнім ринком зерна. Тоді збагачуватися будуть не великі зернотрейдери, а державний бюджет країни. На 12 млн га земельних володінь, що належать державі, необхідно створювати державні сільськогосподарські підприємства. Це дасть можливість підняти аграрну галузь країни, подолати безробіття та бідність у селі, а нашим громадянам купувати недорогу та якісну вітчизняну сільськогосподарську продукцію. Щоб селянин почувався господарем, а не наймитом, слід створити механізм довгострокової оренди — винятково для громадян України. На нашу думку, якщо інвестор бажає працювати на землі, то прибуток слід розподіляти за пропорцією: 40 % — селянинові, 60 % — собі. Маючи україноцентристську владу, Україна могла б стати однією з провідних держав світу са-
Без мови немає нації! · p. 1página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

ДИВОВИЖНІ ПАСТЕЛІ ОЛЬГИ КРАВЧЕНКО

ме завдяки аграрній галузі країни, яка може забезпечувати продуктами харчування понад 320 млн осіб та приносити щорічно майже 50 млрд доларів у бюджет. Сільськогосподарська земля — не просто джерело інвестицій, а єдиний стратегічний ресурс нації, який не підлягає відтворенню і від якого залежить продуктова безпека та геоекономічна роль України у світі. Українські чорноземи становлять 9 % світових запасів та 30 % — європейських, вартість яких в умовах постійного зростання дефіциту продовольства на глобальному рівні важко переоцінити. В Африці це вже проходили. Наприклад, родючі ґрунти в Конго скупили китайці, які весь урожай вивозили. В результаті цього в Конго почався голод і люди були змушені жити за рахунок гуманітарної допомоги від міжнародних організацій. У таких умовах узаконення торгівлі землею сільськогосподарського призначення — це пряма загроза для її відчуження на користь олігархічного та чужоземного капіталу. До речі, понад 90 % земельного фонду Ізраїлю перебуває в державній власності. До основних законів Ізраїлю належить “Закон про земельні володіння” від 19 липня 1960 року, в якому записано: “Земля Ізраїлю є національним надбанням. Державні і громадські землі є невідчужуваними ні за допомогою продажу, ні іншим способом, за винятком випадків, обумовлених законом”. З огляду на це, вважаємо: запровадження ринку землі сільськогосподарського призначення є диверсією проти України та української нації. І тому потрібно докласти усіх зусиль, аби зберегти нашу землю — єдиний ресурс, який ще тотально не розпродали за безцінь і не розбазарили.
На часі “Назву Русь московити вкрали в українців”. · p. 2página original ↗

Це повинен знати кожен

Юрій МУШКЕТИК, Герой України Факт перший. У Константинопольських (грецьких) хроніках є повідомлення, що за часів кесаря (імператора) Юстеніана до Константинополя приїздив князь Кий. З цього кілька вкрай важливих висновків: Кий не був, як за легендою, перевізником на Дніпрі (в чому сумнівався і автор “Повісті минулих літ” Нестор), а таки був князем; далі: теорія про те, що Київська Русь постала від варягів, що київські князі варяги — теж вигадка. Її з усіх сил надимали й надимають московити, їм нехай би київські князі були з папуасів, аби нез місцевих, не з українців. І чи не основне: з грецького і давньоримського літочислення ми дізнаємося, що Юстеніан сів на престол 527 року. Про яких тут варягів могло йтися, якщо Олег приїхав до Києва в кінці IX століття і вбив київських князів Аскольда і Діра? Отже, руси вже згадуються і в грецьких, і в готських хроніках VI століття. Нині ж московити торочать про те, що Москва веде свій родовід від Києва, від його початку. А Москва згадується вперше 1147 року як мордовська “дєрєвня” Кучки; та й пізніші назви Москва, Волга, Ока — мордовські. Що руси є руси, ми розуміємо й самі, адже Нестор-літописець вказує, що слов’яни прийшли з-за Дунаю, сіли і “називалися, як де сиділи”: древляни — ліс, нинішня Житомирщина, драговичі — Білорусь, сіверяни — Чернігівщина і, врешті, поляни, альбо Русь. Бо ж сиділи в міжріччі річок Рось, Роська, Росава, Роставиця. А нинішні росіяни жили на півночі, і Нестор багато разів застерігає, що то не були слов’яни, а мордовські племена чудь, мордва, голядь, весь та інші. Отже, росіяни не слов’яни, хоч скільки вони хочуть домазатися до слов’ян, висуваючи теорії слов’янофільства, панслов’янізму. Нестор свідчить, що то були дикуни, їли нечисте і мертвечину, не одружувались, а жили як звірі і т. ін. Не буду посилатися на свідчення батька всесвітньої історії Геродота, який, вказуючи на місце розташування нинішньої Москви, писав, що там живуть андрофаги — людоїди. Вони в суті своїй не змінилися й досі, пожирають цілі народи. Про те саме говорить і найповажніший давньоримський історик Таціт, щоправда ні той, ні той на власні очі цього не бачили, а користувалися оповідями скіфів. Київська Русь або воювала з цими племенами, або водила їх з собою на Константинополь. Звідки ж узялася Московія (Росія)? Я жодного разу не зустрічав посилання московитських учених на Нестора, вони обминають його, але тільки галасують: “Мы первые, мы основополагающие”. Галасують і все. Від давнини до нинішнього “русского міра” на чолі з їхнім нечистим верховним попом Кирилом Гундяєвим. А могли б уже навести з літопису хоч одну історію, і все б стало ясно. Нічого в тому немає соромливого. Переказую з “Повісті минулих літ” Нестора літописця один епізод. У Києві на великокнязівському престолі сидить князь Всеволод. У сусідньому Переяславі — Ігор. Вони борються між собою за великокнязівський стіл. Всеволод іде з військом у степи на половців. Ігор приїжджає в Київ і сідає на великокнязівський стіл. Повертається Всеволод з військом, половців він не зустрів, проганяє Ігоря, захоплює Переяслав, Ігоря кидає в поруб (темниця без вікон і дверей, з лядою зверху), а сам вирішує поквитатися з союзником Ігоря Новгород-Сіверським князем Святославом. Іде на Новгород-Сіверський раз і вдруге, але взяти його не може. Тоді збирає величезне військо — братів, племінників, і йде знову. У Новгороді-Сіверському збирається віче: гридники-мечники, тобто воїни, вони кажуть Святославу: “Князю, ми служили тобі вірою і правдою, але тепер несила наша. Нас поб’ють, і лихо буде нашим жінкам і дітям. Йди в ліс. З тобою піде й частина війська. А Всеволод тоді помилує нас”. І Святослав пішов. З ним пішла майже половина мечників, половина смердів і половина половців (у Святослава було велике половецьке військо, інша половина втекла у степи). Йдуть вони довго на північний схід, хащами, лісами, і наштовхуються вони на плем’я голядь. Стається битва. Перемагають руси. Святослав ставить городець і два городці для синів. Тут тепер його вотчина, пізніше — князівство. І хто тепер ці люди? Вони перемішалися: руси, голядь, половці. Руси перемогли, тепер правлять вони, їхні закони, їхні порядки. І я кажу, що їх всіх уже можна називати русами, тим більше, що їхній князь був рус. Ось так виникла і Суздаль, і князь там теж був руський — Юрій Долгорукий, син Володимира Мономаха. Але те, що на території нинішньої Москви, Суздалі, Володимира жили руси — брехня. Це підла Погодінська неправда. В усій російській історії, в усьому суспільному, культурному, духовному житті чути стукіт копит татарських конів і крик “ура” (смерть). А знаменита Куликовська битва, про яку написано десятки монографій, романів, поставлено фільми, яку пропагують від перших класів школи: мовляв, московські дружини перемогли орду Мамая і назавжди звільнилися від монголо-татарського іга. Є дві правди про ту битву: одна — що її ніколи не було, а в тому ж 1390 році була битва між ханом Золотої Орди Тохтамишем та іншим східним деспотом Тімуром Тамерланом. У війську Тохтамиша були і московська, суздальська і володимирська дружини, Тохтамиш був розбитий і втікав, а з ним і ті дружини. А друга — що то була битва монголів із монголами, які на той час достатньо розділилися і вели з собою різні народи. Перемогу принесла Волинська важка кіннота, а “великий” Дмитрій Донской, переодягнувшись на початку битви в одяг простого воїна, сховався в кущах і не вилазив звідти до кінця битва. Про це пишуть багато авторів, зокрема Володимир Білінський. А в Москві ще сто років стояв монгольський бовван (ідол) і московити ходили вклонятися йому, приносячи жертви. Московія в той час входила до складу монголо-татарії як її державне тіло. За ярликами хана правили Московією монгольські баскаки. В Золотій Орді призначали і єпископів на Московію. З воловими ярмами на шиї московські князі повзли на колінах до ханів по ярлики. І все життя, весь монгольський уклад перейняли московити. А те, що кияни покинули Київ і сіли на землі нинішньої московщини, — чиста вигадка. Це що, їм по радіо чи по телевізору веліли? Московський археолог, академік граф Уваров перекопав на Московщині близько десяти тисяч могил, щоб довести, що в IX—XII століттях там жили руси, і не знайшов жодного руського поховання, тільки мордовські, і як чесний вчений опублікував про це книгу, яку московський уряд наказав знищити. Лишилося шість примірників. А Київ у X—XІІ століттях, як свідчать іноземці, був культурнішим і значнішим центром, чим Париж і Лондон. (Павло Штепа “Московство”). Ольга, Святослав, Володимир були великими князями, тобто королями. Назву Русь московити вкрали в українців. Подивимося на тогочасні європейські карти. Там скрізь Московія-Моксель. Читачу, ти зможеш у великих бібліотеках узяти книгу французького інженера Боплана, написану і вперше видану 1652 року, який побудував фортецю Кодак, ось її назва: “Опис України від кордонів Московії до кордонів Трансільванії” (Угорщини). І карта при ній. Та інші карти європейців. Україна була внутрішньою назвою, а по-європейському — Русь. І згадується також давно, так, у літописах написано, що 1187 року помер переяславський князь Володимир Глібович, “і вся Україна за ним много потужила”. Назву Росія увів 1721 року Петро I, наказавши називати чудь і мерю Росією. А тепер московити шкилюють, що Україна, мовляв, окраїна Росії, якої в помині не існувало. Тоді й Польща окраїна: “Польський край, чудесний край”. І сама Росія “Что ищет он (парус) в краю далеком, что потерял в краю родном”. Так це теж окраїна? Україна — це край, держава, батьківщина. Скоріше можна сказати, що якщо Україна це край, то це самий край Європи, остання цитадель цивілізації, за яким починаються дикі монголотатарські землі. Знаменитий святий Олександр Невський був зведеним братом Батия, а син Батия Сартак — кровним братом сина Невського; Олександр Невський на чолі монгольського війська вщент зруйнував свій рідний Новгород, а в уславленій битві з німецькими лицарями було… 93 лицарі. Справжнє прізвище “собіратєля руських зємєль” Івана Калити — Калга і ця тасьма простягнулася у віки: Тургєнєв, Лев Толстой, Карамзін (Кара-Мурза), монголи-татари. І звички. Уклад життя у московитів наполовину монголо-татарського. І далі Московія лишалася дикою, нецивілізованою державою. Московити почали друкувати книги на 160 років пізніше, ніж українці. Першим російським печатником був В. Гатон, другим — Іван Федорович. Першого москалі втопили, другий втік в Україну. 1652 року з Києва до Москви приїхав академіст Києво-Могилянки Єпифаній Словенецький, з ним приїхало тридцять академістів і вони переклали з грецьких оригіналів Псалтир, Октоїх, Євангеліє, і низку світських книг, аж до “Житія Олександра Македонського”, бо писані й переписані од руки неграмотними дячками церковні книги не тільки миряни не розуміли, що їм читають, а й самі священики, далі звідси ж приїжджає Симеон Полоцький і привозить віршування (силабо-тонічну систему), а за ним і Феофан Прокопович і Степан Яворський привозять драму, упорядковують церковну систему, навчають царських та боярських дітей. У віддяку московити нищать українську культуру, скільки спалено українських книг, зокрема і Євангелій українською мовою, скільки не допущено до друку, скільки царських указів про заборону української мови, скільки замучених українських просвітителів, учених аж до сьогодні. Нічим не зміряти заподіяної Україні кривди московськими упирями. І ще одна кардинальна проблема потребує роз’яснення. Мова. Московити навіжено галасують, що російська мова “вєлікій, могучій і свободний русскій язик”. Вона, мовляв, є продовженням руської мови, а українська мова є зіпсованим російським діалектом. Так-от, насамперед варто послатися на видатного московського історика Карамзіна, автора дванадцятитомної “Історії государства Российского”. Коли його запитали: “На каком языке разговаривала Киевская Русь”, він відповів: “На том, на котором сейчас разговаривают малороссы”. Тобто, українською мовою. Те саме сказав інший великий російський історик Ключевський. Це було вже в ХIX столітті. Та зрозуміло й так, інакше бути не могло, варто тільки поміркувати, якщо руси були відомі уже в XI столітті, то якоюсь мовою вони розмовляли. Ще жне було церковно-слов’янської мови. З літописів відомо, що три слов’янські князі (один із них руський — Ростислав) звернулися до Візантійського (Константинопольського) кесаря Михайла, кажучи йому, що, мовляв, у нас, слов’ян, дуже багато людей прийняло християнство, а Службу Божу, проповіді і все інше читають чужою їм грецькою мовою. Як зробити, щоб люди зрозуміли Слово Боже? Але деякі радники Михайла заперечили, що Слово Боже можна проповідувати тільки тією мовою, якою було написано на хресті, на якому був розп’ятий Ісус Христос. На хресті було написано: “Ісус Назарей, цар Іудейський”. А написано трьома мовами: іудейською, грецькою та латиною. На цьому Михайло не зупинився, а звернувся до Папи Римського. Як бути? А Папа розкрив Євангеліє і прочитав: “Кожен народ славить Бога своєю мовою”. Тоді Михайлу порадили, що в болгарському містечку Салуні (Болгарія під Візантією) живе дуже мудрий чоловік Лев, а у нього такі ж розумні сини Кирило і Мефодій, поклич їх. Михайло покликав їх і поручив скласти слов’янську граматику. Вони погодилися. Кирило склав алфавіт — кирилицю, якою незабаром замінили глаголицю. Кілька графіті кирилицею є в Київському Софійському соборі, а Мефодій переклав Октоїх, Псалтир, а потім, разом з Кирилом, переклали і Євангеліє. Що то була за мова, що то була за граматика? Кирило у 800 році був у Херсонесі і читав Псалтир і Євангеліє давньоукраїнською мовою. Дещо він взяв і звідтіля. Отже, це була болгарська, давньоукраїнська мова, церковнослав’янська мова. Брав для свого алфавіту Кирило й готські літери. Ми достеменно знаємо, що цією мовою правили службу Божу, а потім почали писати всілякі документи: договори тощо. Ось як вони звучать: “Бисть человек послан от Бога і Бог беаше слово, і слово беаше от Бога, се бо ісконі нічтоже не бисть. А ежелі бисть, мір в том светится і тьма его не обисть”. Малозрозуміло, на ній віки правили Службу Божу і по деяких російських церквах правлять і нині. Вона накладається на живу мову народу. І ось Київська Русь почала завойовувати чудь, мерю, голядь і інших. Як і у всьому світі, попереду з військом ішли місіонери. Ось вони й прищеплювали Слово Боже цією мовою. А жива мова в Україні залишалась українською. Церковнослов’янська розповзалась по діалектах, так, наприклад, церковнослов’янське “єри” (ъ) у в’ятичів і у московітів Хто ми такі? В історії народів є факти, які висвітлюють всю історію цих (і інших) народів, вщент спростовують брехні їхніх недоброзичливців, ці факти мають знати всі представники цього народу. І тоді правда стає на повен зріст.
3 “Народ любить свою землю і готовий віддати своє життя”. · Від першої особи · p. 3página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

читалися як “о”: “конь”, “вол”, у киян, галичан — як “і”: “кінь”, “віл”. На Брянщині, півночі Чернігівщини, в Білорусі, як дифтонг — “куінь”, “вуіл”, “куонь”. Як мовиться там і нині. Російська ж мова в своєму становленні пройшла низку етапів. Спочатку був монголо-татарський впливі в ній було багато монгольських і татарських слів, потім російська мова зазнала величезного німецького впливу (при Петрі I панувало онімечення мови), далі — офранцуження. Відомо, що в російській мові немає жодного російського слова. Про це розповідав видатний російський мовознавець Сергій Маслов. Він переконливо довів це на прикладах із російських словників. Небагато й в українській мові українських слів, це переважно слова періоду козаччини — куліш, тетеря, соломаха, галушки, борщ, паляниця тощо. До всього цього, до правди, доводиться добиратися через московські барикади-хащі. Бо ж майже всі джерела знищили, палили Євангелії та Псалтирі, написані та надруковані українською мовою, або хоча б українським шрифтом, нищили усі українські словники, граматики (“Учительне Євангеліє” Кирила Ставровецького, словники Памви Беринди, Зизанія, Мілетія Смотрицького, Г. Копистенського і безліч інших). А також усе, що стосувалося української історії. Московія написала свою сфальсифіковану історію, по якій я ще вчився і в школі, і у виші. Катерина ІІ скликала спеціальну комісію під керівництвом графа Мусіна-Пушкіна і особистим наглядом самої Катерини. Насамперед з монастирів усієї імперії звезли літописи — більше ста — і всі спалили. Залишили два — Лаврентіївський та Іпатіївський, над ними заходилися “працювати” — підтирали, змінювали, виривали сторінки й замість них вставляли інші. Оцей “створений” літопис і оголосили єдино справжнім. Він відкривав “русскую летопись” (по-українськи Літопис Руський). “Літопис Руський”, який складається з трьох частин: “Літопису временних літ” Нестора-літописця, “Київського літопису” і “Галицько-Волинського літопису”, написаний Нестором у Києво-Печерській Лаврі, а переписаний ігуменом Видубецького Київського Свято-Миколаївського монастиря Сильвестром у першій половині XV століття, з якого і скопійовані всі подальші літописи. “Літопис Руський” перекладений всіма мовами світу, лежав під московською п’ятою Білодідівського інституту мовознавства. Поки його одноосібно не переклав і прокоментував учений Лео нід Махновець, а ми, редколегія історичних праць видавництва “Дніпро”, не наполягли й видали його. Слава Богу, хоч це є. І закликаю усіх свідомих українців читати його. Там усе зрозуміло. Переважно і я користувався ним. Про літопис, а основне, нашу історію, переконливо, широко, аргументовано пише Володимир Білінський у тритомнику “Москва Моксель”, а також Микола Воротиленко з Канади у книзі “Заповіт Петра І. Голодомор”. Читайте ці книги, вони просвітять вас. І думаю, давно час нашому Інституту історії України написати аргументовані багатотиражні доступні усім книги-брошури про нашу історію. Дати рішучу справедливу відсіч усій тій московській маячні, яка брудною гнилою річкою рине на наші береги.
3 “Народ любить свою землю і готовий віддати своє життя”. · Від першої особи · p. 3página original ↗

Патріарх ФІЛАРЕТ: «Захистимо Українську державу, бо з нами Бог!»

Розмова журналіста Ігоря ЗОЦА з Святійшим Філаретом, предстоятелем УПЦ КП. — У своєму недавньому виступі у Верховній Раді Ви закликали депутатів до єдності, щоб не втратити державу знову. А навколо кого єднатися головному носієві влади — народові? Багато людей наразі зневірені й розгублені, значна їх частина налаштована критично до влади. Тож як нам бути з єдністю самого суспільства? — Навколо кого єднатися? Навколо тих, кого народ обрав — Президента і Верховної Ради. Бо думати про вибори коли триває війна — безумство. Тому що треба спочатку захистити свою державу, а потім думати про місце в парламенті. А якщо ми не будемо мати держави, то в якому парламенті сидітимуть депутати! Поперше, треба захистити державу, а ми здатні це зробити, тому що наша армія боєздатна, народ наш довів, що він достойний мати свою державу. Він довів тим, що і молоді, і люди зрілого віку віддають своє життя за українську державу. А ті, які не захищають зі зброєю, здійснюють гуманітарну допомогу армії і тим, хто покинув свої домівки. Це свідчить про те, що народ любить свою землю і готовий віддати своє життя. І тому треба, після того як захистимо державу, робити реформи. Але такі, які б служили народові й державі, а не окремим особам. Тобто знищити корупцію, ухвалити справедливі закони й тоді Україна увійде в Євросоюз і найголовніше — вона буде могутньою державою. — Відвідавши торік воїнів у зоні АТО на Донеччині, Ви сказали: “Кожній розумній людині ясно, що правда в цій війні — з Україною, а якщо правда з Україною, то з Україною і Бог!”. Ну, а що робити з нерозумними? З тими, кого засмоктало в “руський мір”, хто свідомо чи за тридцять срібників пішов на службу до агресора в ОРДЛО, чи поширює пропагандистську отруту нашою країною? — Коли ми захистимо свою державу і проженемо агресора з нашої території, нерозумні самі побачать, як вони помилялися. Вони мають зрозуміти, надії на приєднання Донбасу до Росії оманливі, бо сьогодні вони живуть очікуванням, що Росія вчинить так, як із Кримом. Але якщо ми захистимо Українську державу, то надія в них зникне, і тоді вони або покаються у своїх гріхах, що вони йшли не тією дорогою і не тією дорогою вели населення Донбасу, або будуть змушені тікати до Росії. Оце їх шлях. — В ОРДЛО сьогодні тисячі дітей виховують у дусі ненависті до України, її державності, мови, історії і культури. Водночас наша держава запрошує оброблених російською пропагандою молодих людей здобувати вищу освіту до найкращих українських вишів і, мабуть, це правильно. Але хтось каже, що таким чином ми приймаємо носіїв чужих ідей, які зруйнують наш світ. Як тут діяти? — Запрошуючи цих збочених ідейно людей до вишів у Київ та інші міста, Україна робить правильно. Тому що вони, перебуваючи в інших умовах, зрозуміють, в яких реаліях живуть вони тут, і що робить влада для покращення життя українського народу і зміцнення самої Української держави. Якщо вони, перебуваючи в цьому середовищі, побачать і почують правду, то зміняться в своїх хибних поглядах. І тому українці запрошують дітей зі східних областей відвідувати Київ, Львів, Тернопіль та інші міста. Ці діти побачать позитивне ставлення до них, що вони рідні для українського народу, хоч де б вони жили. — Як Ви оцінюєте становлення УПЦ КП у Донецькій області, адже нам — Вашим вірянам — раніше було непросто: влада експрезидента-втікача відкрито підтримувала лише московську церкву. Зараз у влади всі конфесії рівні. Але, схоже, шлях людей Сходу до Української Церкви тільки починається? І як допомогти їм позбутися упередженості до УПЦ КП? — На превеликий жаль, на Донеччині УПЦ КП небагаточисленна, бо якби Київський Патріархат переважував, то цієї війни не було б. А тому це агресія з боку Росії, бо вони велику місію покладали на церкву Московського патріархату і недаремно. Тому і маємо цю біду. Але Київський Патріархат на Донеччині існує і зростає, і народ поступово переходить до нас. А коли ми переможемо (а ми переможемо агресора), отоді засліплі віряни, які відвідували храми Московського патріархату зрозуміють: вони живуть в Українській державі й повинні служити українському народові. Тому що земля Донбасу — це українська земля і доказом цього є села. Всі села на Донбасі — це українські села, там немає жодного російського села. Росіяни, які йшли на нашу українську землю, перебувають у містах: на шахтах і заводах. Вони прийшли за часів Російської імперії, особливо за часів СРСР, і українська земля їх прийняла. І тому вони повинні бути вдячні Україні за те, що прийняла, і не думати, що вони можуть, поселившись на чужій землі, приєднати потім цю землю до Росії. Цього не буде! Це так само, якби українці Канади захотіли б приєднати Канаду до України! Можливо це? Всі сміялися б над цим: Канада вас прийняла гостинно, дала вам життя, а ви тепер хочете приєднати цю країну до України! Так само Донбас — українська земля — дала притулок росіянам й іншим, а вони тепер хочуть приєднати Донбас до Росії. Український народ доводить, що він ніколи не віддасть свою українську землю! — Ситуація на підконтрольних українських територіях Донеччини дуже непроста. Варто було мешканцям Маріуполя домогтися виділення клаптика землі для будівництва храму Київського Патріархату — відразу хтось почав підбурювати мешканців на протестні акції. І це при повному пануванні Московського патріархату. Тобто, що дозволено церкві агресора — українцям зась на своїй землі. Як бути? — Спротив був і є по всій Україні, але наразі Патріархат, який був маленьким, став найбільшою церквою в Україні. Згідно з останніми соціологічними опитуваннями нам віддають перевагу від 40 до 44 % православних вірян, а Московському патріархату — 20—24 %. Візьмемо армію: до 73 % військовослужбовців зараховують себе до Київського Патріархату, 12 — до греко-католиків і 7—8 % — до Московського патріархату. Це означає, що армія у нас справді українська і вона нас захистить. — Запитаю про долю рідного слова і принагідно залишаю і свою газету і єдину на весь півмільйонний Маріуполь українськомовну “Домаху”, яку видають просвітяни власним коштом один раз на місяць. — Що тут сказати? Понад триста років народ виховували російською мовою і виправити ситуацію за 10—20 років неможливо, але все йде в правильному напрямі. Для нас важливо зберегти державу, а ми збережемо її, і буде українська мова державною. І разом із тим будуть знати і російську, і англійську, і арабську. Зараз з усім світом спілкуються люди. Така перспектива… І на Донбасі будуть говорити українською мовою… А от вороття до церковнослов’янської мови богослужіння в Україні не буде. Ніхто не захоче слухати те, що незрозуміло. Неможливо це. Вже перелом відбувся. Оскільки в церкві звучатиме українська мова, люди молитимуться українською, оживе і мова! — Ви висловили своє бачення української перспективи у всій духовній сфері. Хотілося б запитати і про те, як нам перемогти ворога в інформаційній війні? — Треба поширювати правду, і якщо журналісти вірять у Бога, треба подумати про те, що буде Страшний суд і на цьому суді треба давати відповідь не тільки за діла, а й за слова, особливо за написане: якщо воно неправдиве, то воно свою злу дію поширює і після смерті того, хто написав. Тому і журналісти, і всі, хто займається інформацією, повинні подумати про те, що треба розповсюджувати правду, хоч яка б вона була. А той, хто розповсюджує неправду, буде покараний на суді Божому. — Цей випуск прочитають і бійці, які на передовій захищають Україну від ворога. Що Ви їм скажете? — Хочу, по-перше, привітати з пасхальним Христовим Воскресінням Господа Ісуса Христа і нагадати їм, що перед Воскресінням Христовим було розп’яття на хресті, були страждання, але Господь переміг страждання, смерть і воскрес. Це значить, що і ми, страждаючи, переможемо ворога, тому що з нами Бог і з нами правда. І що воїни повинні твердо знати: навіть, якщо комусь Господь судить зазнати смерті, то смерті не існує, існує вічне життя. І той, хто з любов’ю до своєї Батьківщини, своєї сім’ї, до свого народу віддасть своє життя — отримає Царство небесне. Бо й Ісусу Христу немає більшої любові, якщо людина віддасть душу свою і життя за друзів своїх! І тому смерті не треба боятися, а виявляти любов до своєї сім’ї, до народу, до своєї держави. Бо Христос Воскрес і переміг смерть!
Історія «Просвіти» · “Просвіта” діяла активно, сприяла пробудженню українців краю”. · p. 4página original ↗

О Оррггааннііззооввааннаа ААррккаассоомм Серед ювілейних дат відродження держави Україна у 2016—2018 рр. відзначають 110-річчя від часу заснування й просвітяни Миколаївщини

Після поразки у 1709 р., попри чисельні факти нищення окупантом пам’яток культури (архітектури, писемності, історичних артефактів), заборони вживання мови і навіть назви народу, українці в особі своїх найкращих представників зуміли відродити свою національну культуру, продовжити її розвиток та стати на шлях відродження української державності. На ґрунті народної творчості й відродженої української поезії, драматургії й літератури, під впливом виступів кобзарів, українських театральних колективів та революційних подій 1905—1907 рр. у Російській імперії у Миколаєві стала відчутною гостра потреба й можливість створення українського культурно-просвітницького об’єднання за прикладом західноукраїнських “Просвіт” (створена у 1868 р). Члени “Просвіти”, учасники заходу, присвяченого 110-м роковинам Ігор МАРЦІНКОВСЬКИЙ, голова “Просвіти” Миколаївщини 16 лютого 1907 р. (дати до 1917 р. подані за ст. ст. — Авт.) на засіданні Миколаївського Присутствія було заслухано пропозицію статського радника М. Аркаса, міщанина М. Местергазі та інших осіб про створення у місті Українського товариства “Просвіта”. Тут же було затверджено й зареєстровано його статут. 24 лютого “Николаевская газета” на першій сторінці надрукувала українською мовою два оголошення: про проведення об 11 год. панахиди за Т. Шевченком в Купецькому соборі та першого зібрання Товариства. 25 лютого, після панахиди на 46-ті роковини з дня смерті Т. Шевченка, в орендованому будинку по вул. Таврійській (тепер вул. Шевченка, 64) близько 13 год. відбулися організаційні збори “Просвіти”. У присутності понад 150 осіб з доповіддю українською мовою виступив головуючий на зборах М. Аркас. 27 лютого 1907 р. “Николаевская газета” у замітці “Товариство “Просвіта” сповістила, що М. Аркас “…зробив історичний нарис культури українського народу до з’єднання його з Росією, періоду занепаду після цього, відпадання вищих шарів українського суспільства від народу, польський і московський періоди історії, систематичну заборону української мови, боротьбу з нею; переміщення української літературної діяльності в закордонну частину України, в Галичину (Львів). Оратор закінчив свою промову знаменитими віршами Шевченка: “Учітеся, брати мої, / Думайте, читайте, / І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь. / Бо хто матір забуває, / Того Бог карає, / Чужі люди цураються, / В хату не пускають”. Збори обрали головою товариства М. Аркаса, його заступником (товаришем голови) — А. Крижанівського, секретарем — Ю. Литвина, скарбником — П. Скляра. Членами ради стали С. Гайдученко, Ю. Маковський, кандидатами в раду — П. Дюмін, М. Местергазі, К. Овчаренко). Їхніми однодумцями були: П. Андріященко, В. Асуховський, Г. Біленко, П. Босіхенко, І. Бердічевський та ін. Наприкінці 1907 р. товариство налічувало близько 180 членів. У товаристві діяли 4 відділи: літературно-науковий (очолював М. Аркас), артистично-музичний (Б. Кузнєцов), книгарні й книгозбірні (П. Андріященко), господарський (П. Дюмін, М. Заполенко). Просвітяни проводили літературно-музичні, літературно-наукові, членські сімейні вечори з танцями, на яких виступали місцеві аматори: поети, музики, співаки, декламатори; організовували ярмарки, народні гуляння. М. Аркас читав лекції за розділами його “Історії України-Русі”, ставив створену ним оперу “Катерина”. У книгарні та першій на Миколаївщині українській книгозбірні була зібрана література українських авторів, передплачувалися українські газети та часописи, включно з дитячими, які виходили в Галичині, США. “Просвіта” наполегливо боролась за право українського народу на рідну школу, найперші з них були організовані М. Аркасом у селах Богданівка та Христофорівка, але їх невдовзі закрили за доносом російського попа. Рада “Просвіти” встановила декілька Шевченківських стипендій для учнів механіко-технічного, залізничного та реального училищ, чоловічої гімназії, акушерсько-фельдшерської школи. По смерті М. Аркаса у 1909 р. товариство терпіло значну фінансову скруту, і хоча від влади зазнавало утисків (з 1910 р. “Просвіти” в Російській імперії були заборонені згідно із законом “Про инородцев и сепаратизм”), проте продовжувало функціонувати. Уроки Першої світової війни, заборонена як українське товариство, Миколаївська “Просвіта” діяла як благодійне, жертвуючи значні кошти військовим госпіталям і організаціям допомоги пораненим воїнам. Просвітяни часто проводили концерти перед пораненими на війні. Після Лютневої революції в 1917 р. зусиллями української інтелігенції відбулося поширення національно-культурних організацій “Просвіти”, особливо серед сільського населення. На Миколаївщині нові осередки виникли у селах Сухий Єланець (налічував 50 осіб, голова І. Семін), Снігурівка, Лиса Гора, Новогригорівка, Висунськ, Баштанка, Березнегувате, Євгенівна, Софіївка, Мар’ївка та ін. Під час національно-демократичної революції 1917— 1921 рр. миколаївські просвітяни підтримали Українську Центральну Раду. З 1917 р. просвітяни активно працюють серед сільського населення, впорядковують народні читальні, організовують пісенні гуртки, беруть участь у заходах політичного спрямування, сприяють українізації навчальних закладів міста. Серед миколаївських просвітян тих років активністю вирізнялися М. Лагута, Т. Юрченко, М. Пітушенко, Ю. Кравченко, І. Іванів, Ф. Камінський, Б. Камінський, Кропівніцький, Гудзь, Кутовий, Сідорко, Романівський, Фарбітник, Докієнко, Гавріленко, Малімон, Стьожко, Н. Малеча. Організована М. Аркасом “Просвіта” діяла активно, сприяла пробудженню українців краю. Викликавши неприхильне ставлення місцевої влади (і царської, і більшовицької), вона переслідувалася в часи реакції, проте продовжувала діяти. За комуністів “Просвіта” спершу брала участь у відкритті клубів, дитсадків, музеїв, організовувала народні хори, влаштовувала виставки картин, літератури, проводила вечори, брала участь у вшануванні пам’яті Т. Шевченка. Враховуючи авторитет “Просвіти”, особливо серед селян, ЦК КП(б)У, місцеві більшовицькі комітети намагалися використати просвітян у своїй ідеологічній пропаганді. У 1920 р. влада виробила новий статут “Просвіти”, який нав’язував комуністичний характер її діяльності (у Миколаєві його ухвалено загальними зборами “Просвіти” 13 червня 1920 р.). На сторінках газети “Красный Николаев” у 1922 р. розгорнулася дискусія довкола “враждебной “культурной” банды” (№321), “зараженной петлюровским духом” (№332). Проте досвід просвітян намагалися використати та “укрепить КСМУ на селе” (№332), оскільки остання тут була нечисленна й слабо підготовлена, з “великими труднощами” створювалися альтернативні “Просвітам” Селянські Будинки, а в Миколаєві “Просвещение”. “Просвиты нечем заменить (виділено в тексті газ. — Авт.). Сельбудынки, как преобладающая форма в 1922 г. на Николаевщине — интеллигентская утопия. У нас есть просвиты (321 просвита по подсчету т. Ломакина). Хочешь не хочешь, а мириться надо” (№321). Проте повністю перебудувати діяльність “Просвіт” виявилося неможливим, і більшовики у 1924 р. пішли на закриття просвітянських осередків. Члени “Просвіти” зазнавали утисків і переслідувалися, а потім за сфабрикованими звинуваченнями арештовувалися, багато з них було розстріляно. Жертвами комуністичних репресій стали: викладачі М. Лагута, Х. Гудзь-Засульський, М. Лященко, актори П. Приходько, Я. Романовський, Г. Юрченко, столяр та інвалідпенсіонер Ф. Іляшенко та багато ін., кілька разів арештовували і засуджували Ф. Камінського, “арештовували” й знищували книжки, серед яких і Шевченків “Кобзар”. Після М. Аркаса в різні часи раду “Українського товариства “Просвіта” у Миколаєві” очолювали Б. Брояківський, В. Дейнека, М. Василенко, М. Загоруйченко, О. Савченко-Осмоловський, М. Лагута, О. Зіма, К. Христиченко. За німецької окупації в 1941 р. знову почали відроджуватися осередки “Просвіти” (часом за сприяння похідних груп ОУН), але з перебранням влади цивільною німецькою окупаційною адміністрацією вона їх заборонила. Щойно посталі товариства самоліквідовувалися, щоб уникнути репресій. У повоєнні роки (1945—1991) комуністична влада діяльність “Просвіт” декларувала як “вияв українського буржуазного націоналізму”, тому про відродження товариств не могло бути й мови, дослідження архівних документів та поширення інформації про них було обмеженим і викривленим. З початком перебудови й національного піднесення в Україні за ініціативи активного населення у грудні 1988 р. у Києві виникає Товариство української мови імені Тараса Шевченка. У Миколаєві його осередки згуртувалися на заводах “Зоря” (голова В. Стренадо), “Океан” (В. Спиця), ім. 61 Комунара (А. Тесленко), в організаціях “Машпроекту” (К. Рибак, затим Р. Шпак), “Спецбуд” (В. Андрієвський), у тубдиспансері (М. Ганущак), при обласній сільськогосподарській дослідній станції (І. Баклицький), при обласній письменницькій організації (В. Бойченко) та ін. Загалом у них налічувалося 152 особи, які в непростих умовах комуністичного однопартійного режиму першими стали на захист української мови. 22 березня 1989 р. установчі збори Миколаївської міської організації Товариства української мови ім. Тараса Шевченка об’єднали первинні міські осередки, обрали правління, до якого увійшли письменник В. Бойченко (голова), інженер В. Сліпець (заступник голови), агроном Ф. Грозов (секретар). 19 травня 1990 р. у малому залі Палацу культури і техніки ВО “Чорноморський суднобудівний завод” відбулася установча конференція Миколаївської крайової організації Всеукраїнського товариства української мови ім. Тараса Шевченка, куди прибули 92 делегати. Окрім миколаївських осередків, були представлені районні організації з Очакова, Вознесенська, Первомайська, Кривого Озера, Нового Бугу, Веселинового, Врадіївки, Снігурівки, Єланця. Пізніше з’явилися осередки та райорганізації у Новій Одесі, Арбузинці, Братському. Незважаючи на утиски з боку комуністичної влади, активісти товариства намагалися продовжити традиції аркасівської “Просвіти”. Окрім участі в роботі товариства, мешканці Миколаївщини своїми коштами підтримували його матеріально, збирали українську літературу для українських діаспор Москви, Мурманська, Якутії, Кубані, Придністров’я, для районів нашої області. Просвітяни поширювали тиражовану на друкарській машинці самвидавську просвітянську газету “Слово” (ред. К. Рибак), першу в краї незалежну газету Вручення почесної нагороди колективу хору ім. Миколи Аркаса
Історія «Просвіти» · “Просвіта” на Миколаївщині несе мешканцям краю Шевченкове слово, українські народні традиції”. · p. 5página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

“Чорноморія” (ред. Н. Царинна), загальноукраїнську демократичну українську пресу (відповідальною була Р. Шпак), популяризували серед населення знання з історії України (В. Бойченко, В. Сліпець), порушили перед міською владою питання про розширення сфер вживання української мови (М. Євтушенко, М. Курінний, М. Любченко). Разом із Союзом студентів активісти товариства порушили питання про зняття імені шовініста В. Бєлінського з назви вищого педагогічного закладу краю. Проте назвати його іменем М. Аркаса влада відмовилась, як і перейменувати проспект Октябрський на Петра Сагайдачного. Просвітяни організовували мистецькі заходи за участю А. Іванюченка, В. Антонюк, М. Євтушенка, О. Вербицького, В. Бойченка, в яких популяризувалася українська національна ідея. Напередодні референдуму 1 грудня 1991 р. з питання всенародного затвердження Акту проголошення незалежності України та участі у виборах Президента просвітяни проводили широку роз’яснювальну роботу серед населення. За ініціативи товариства та сприяння голови редакції комітету з радіомовлення В. Царюка в ефірі прозвучали виступи, які викривали антиукраїнські партії та вчинені ними злочини. На шпальтах газет виступали В. Бойченко, В. Сліпець, Р. Шпак, А. Іванюченко, В. Авраменко, Г. Єжелов, П. Панянчук та ін. Попри усі застереження, просвітяни вперше на Миколаївщині 7 квітня 1991 р. підняли синьо-жовтий національний (потім державний) прапор під час святкового спуску судна (Т. Кривоус, Р. Богданович, Б. Мороз, О. Цвєтков, М. Решетняк та ін. однодумці) у присутності тисяч містян, а 2 грудня 1991 р. — вперше в області над адміністративною будівлею (за участю Р. Богдановича, В. Спиці, В. Семця, О. Матіюка). У відродженні Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, а потім “Просвіти” на Миколаївщині активними були В. Андрієвський, Н. Архипенко, О. Баштовий, В. Березовський, І. Березуцька, Л. Богдан, І. Боднарук, С. Бережний, А. Бульботко, С. Вдовиця, Ю. Вишневський, В. Галущенко, О. Гілякін, Ф. Грозов, П. Доценко, М. Загородній, А. Затурян, Г. Заудольська, Анатолій та Олена Іванюченки, Тамара та Володимир Кіпери, В. Криволап, М. Курінний, А. Курган, Т. Лисак, Л. Лисогурська, М. Любченко, М. Лялько, О. Малицький, С. Миронюк, І. Новохатько, Л. Хрустальова, Г. Кісюра, М. Матвіїв, Олег та Микола Матіюки, Б. Мороз, П. Панянчук, Р. Прохмалюк, К. Рибак, С. Рублевик, В. Спиця, П. Старовойтова, В. Стренадо, А. Тесленко, Р. Шпак, Л. Цимбал та інші. За ініціативи “Просвіти” у Миколаєві, де мешкали видатні українські діячі культури, встановлені меморіальна дошка та пам’ятний знак М. Аркасу, П. Саксаганському, Т. Шевченку (на розі вул. Шевченка і Пушкінської, знищена вандалами в жовтні 1999 р. і відновлена у березні 2013 р.). Просвітяни проводили й продовжують пошукову роботу зі встановлення вцілілих у краї пам’яток історії козацтва (О. Ковальова, О. Шарафанов), з краєзнавчого шевченкознавства (І. Марцінковський), пісенних традицій лін), просвітяни беруть участь у радіоі телеперадачах. Члени “Просвіти” завжди відстоювали збереження традицій української культури краю, проводили роз’яснювальну роботу, братимуть участь у заходах державницького спрямування. Проте не все так оптимістично було упродовж цього шляху в недалекому минулому й сучасному просвітянському русі. Періоди активнішої роботи просвітян змінювалися періодами затухання. Не сприяла українському товариству “Просвіта” й миколаївська українська влада: всупереч Конституції України і протестним виступам міська та обласна ради в 2012 р. ухвалили рішення, що фактично обмежували вживання державної української мови, тоді ж просвітян позбавили приміщення, постійно нехтуються звернення Товариства. Прикладом може бути хоча б останнє звернення до міського голови про встановлення меморіальної дошки на будівлі, де відбулися установчі збори “Просвіти”, яке подане ще 9 лютого 2017 р., а відповіді, всупереч закону, й понині немає. Члени міської топонімічної комісії (і ті, хто відвідував її, і ті, хто не приходив) знехтували пропозиції просвітян про перейменування вулиць міста іменами осіб, які мали зв’язок із Миколаєвом (Леся Українка, І. Піддубний, С. Гайдученко, М. Аркас, Ю. Бойко-Блохин тощо). Зате ухвалили, наприклад, назви вулиць: “Кузнецька” (а ще на вказівниках пишеться й “Кузнечна”), “Воєнна” (во славу якої війни вона названа, не уточнюється). Якою ж мовою вони названі, оскільки це не російська і не українська, теж незрозуміло (на одному будинку на перпендикулярних стінах висять таблички: “вул. Кузнецька”, “провул. Ковальський”). Що про миколаївців будуть думати і як сприйматимуть ці назви гості міста чи адресати? Міській громаді закидається думка про важливість встановлення пам’ятника російському адміралу Грейгу, але не зведений як капітальний, а стоїть десятиріччям тимчасово встановлений меморіальний знак М. Аркасу (вул. Адміральська), немає охоронної і меморіальної дощок на будинку Аркасів на розі вулиць Артилерійської й В. Морської, щонайменше десять років “забалакується” встановлення пам’ятника українським козакам (на місці пішохідного мосту через Інгул діяла козацька переправа, а поруч, на території суднобудівного заводу, знайдені залишки козацької кузні) і т. ін. У державні свята владні чиновники забувають про просвітян, які доклали своїх зусиль на відродження України, зате нагородами вшановують тих, хто відверто виступав на початку 1990-х проти її відродження, а тепер ніяк не може запровадити повноцінне функціонування державної української мови в очолюваних ними державних установах, зокрема й освітніх. Підсумовуючи пройдений шлях, аналізуючи всі пережиті труднощі, з упевненістю можна сказати, що “Просвіта” на Миколаївщині є найстарішим функціонуючим громадським товариством, яке несло і несе мешканцям краю Шевченкове слово, українські народні традиції, кращі зразки української національної культури сучасності для утвердження державності України.
Історія «Просвіти» · “Просвіта” на Миколаївщині несе мешканцям краю Шевченкове слово, українські народні традиції”. · p. 5página original ↗

Українська весна в Шостці 1917 року

(О. Шпачинський, А. Затурян), діяльності М. Аркаса (В. Шкварець, Т. Березовська), дослідження зв’язків діячів української культури з Миколаївщиною, результати яких оприлюднюють у наукових виданнях, періодиці, на конференціях, лекціях. Для дошкільнят п’єси пише драматург М. Євтушенко, зі школярами працюють педагоги Л. Цуркан, Н. Горецька, М. Матіюк, студентам викладали чи продовжують викладати Л. Старовойт, Т. Березовська, М. Загородній, І. Береза, В. Руссова, культурно-пізнавальні мандрівки краєм організовує Б. Савченко, щорічні колядування здійснює очолюваний Н. Архипенко вертеп. Серед районних осередків найактивнішими є новобузькі просвітяни — О. Жмурко, О. Репіхович, В. Корнафель, С. Кузьменко, Л. Пророк. Протягом 2000—2008 рр. Миколаївська “Просвіта” видавала газету “Аркасівська вулиця” (ред. М. Загородній, а потім Н. Огренич). Головами правління обласної “Просвіти” упродовж 1992— 1998 рр. був В. Бойченко, у 1998–2001 — М. Загородній, у 2001—2010 — Н. Огренич, з 2010 — І. Марцінковський. Своїми коштами просвітяни перевидали знакові для нашого краю пам’ятки української культури: “Микола Коваль” М. Венгера (Миколаїв, 1832) — перший прозовий твір українською мовою з початку українського національного відродження (зберігся один примірник); “Словничок Шевченкової мови” Н. Малечі (Миколаїв, 1916) — перший український лексикографічний словник одного автора (збереглося 2 примірники). Було також видрукувано “Миколаївський список забороненої поезії Тараса Шевченка” — унікальну, писану в другій половині ХІХ ст. збірку творів Кобзаря, що збереглася у Миколаєві. Оприлюднено в одному з місцевих наукових видань невідому раніше газетну статтю про Т. Шевченка, написану в 1943 р. нашим краянином Ю. Бойко-Блохиним. До 200-річчя від дня народження Т. Шевченка побачив світ “Шевченківський енциклопедичний словник Миколаївщини” — енциклопедичне видання, що становить 65 ум. др. арк., яке показує вплив творчості митця на мешканців краю та його історичний і культурний нерозривний зв’язок зі всією Україною. Подібне видання раніше з’явилося лише в Полтаві й було здійснене коштом місцевої влади. Виданнями наукових і публіцистичних праць просвітян (В. Бойченка, І. Баклицького, П. Панянчука, М. Євтушенка, В. Шкварця, Л. Старовойт, Л. Цимбал, Л. Дудюка, І. Берези, В. Руссової, О. Ковальової, Л. Пророк, О. Матіюка, П. Водяної, І. Марцінковського) поповнилися бібліотеки Миколаївщини, інших областей України. За сприяння просвітян у Миколаєві щорічно відбуваються літературні, пісенні й мистецькі конкурси серед школярів і студентів, читають лекції перед школярами, студентами, військовими, громадськими активістами, влаштовують виставки у музеях і бібліотеках, друкують статті про діячів української культури та їхні зв’язки із нашим краєм у місцевій пресі, Товариство поширювало серед молоді літературу, навчальні компакт-диски (з історії, культури, української й англійської мов, народознавства, природознавства та інших дисцип- В’ячеслав КИРИЄВСЬКИЙ, член “Просвіти” У квітні 1917 р. близько двох десятків робітників Шосткинського порохового заводу (ШПЗ), серед них Петач, Проников, Кукарєшніков та інші, організували в Шостці український гурток, який через тиждень-два налічував аж 700 членів. Невдовзі 29 квітня (12 травня за н. ст.) гуртківці заснували український клуб та товариство “Просвіта” [4, 27]. Шосткинські гуртківці та просвітяни взяли участь у першотравневій маніфестації 1917 р. на Базарній площі. Вони вдягнулися в національні костюми та вишиванки. Гуртківці стоять під портретами Шевченка та великими прапорами з гаслами, написаними українською мовою: “Гуртуйтеся, українці!”, “Слава Україні!”, “Прийшов тей рік, згинула неволя. Гуртуйтеся, українці. Да здрастує воля!”. З розповіді Петача, шосткинського делегата Українського з’їзду в Чернігові 8–10 червня 1917 р., навіть ворог українства місцевий панотець (Нименський), “як побачив той великий рух, то під час маніфестації вітав усіх” [4, 27]. На мітингу виступав начальник ШПЗ полковник Юркевич, який “висловив побажання, щоб завод був прилучений до Києва, а не до Петрограда через те, що до Петрограда далеко звертатись за всякими потребами і багато йде на се часу” [4, 27]. Також на мітингу виступав старий есер з 1904 р. Абрам Спиридонович Гашников, полум’яний оратор. По завершенні мітингу солдати рушили з площі, тримаючи прапор з гаслом: “Нехай правда запанує в Україні!”. За кілька днів після маніфестації додатково записалося до українського гуртка ще 350 шосткинців [4, 27]. Отже, кожен шостий дорослий шосткинець став гуртківцем, свідомим українцем. При клубі відкрили читальню та почали читати лекції на політичні теми [4, 27]. У Шостці стрімко відновилося українське життя, придушене в грудні 1905 р., коли поліція підступно спалила перший в історії поселення український заклад культури — робітничий клуб, де місцеві аматори ставили з 1903 р. різноманітні українські п’єси “Сватання на Гончарівці”, “Дай серцю волю — заведе у неволю”, “Глитай, або ж Павук”. У клубі співав, наперекір волі московського попа Кашпура, церковний хор, потім склався новий гарний хор під керівництвом Шермана [2;3]. Засновники українського гуртка 1917 р. мали таланти до співу та музики. Микита Петач грав на гармошці, танцював, співав, Микола Проников керував духовим оркестром, Павло Кукарешников мав акторські здібності й ставив спектаклі. З протоколів допиту згаданих вище гуртківців у тюрподі Шосткинського районного відділення НКВС 1938 р., постає смертельне звинувачення в націоналізмі за те, що вони зустрічали з хлібомсіллю прихід петлюрівських військ у Шостку в грудні 1918 р. Тоді гуртківці, просвітяни вдяглися по-українськи, запрягли волів у повозки, посадили на них оркестр та їздили вулицями Шостки, співаючи під музику українські пісні, найголосніше — “Ще не вмерла Україна” [4, арк. 157 зв.]. Гуртківці закликали шосткинців надавати поміч петлюрівським військам, бо вони ведуть боротьбу за “Самостійну Україну” [4, арк. 243]. Усіх головних засновників українського гуртка: Микиту Денисовича Петача, Миколу Корнійовича Проникова та Павла Григоровича Кукарешникова розстріляли у травні 1938 р. в Чернігові. 1. Державний архів Сумської області, ф. Р-7641, оп. 1, спр. 431. 2. Кукарєшніков Д. Наша народна культура // Зоря, Шостка. — 1962. — 25 грудня. 3. Кукарешников Д. Народный дом в Шостке // Советское Полесье, Шостка. — 1966. — 18 марта. 4. Український з’їзд у Чернігові: (8–10 червня 1917 р.): матеріали та коментарі / Упоряд.: В. М. Бойко, Р. Б. Воробей, Т. П. Демченко. — Чернігів: Сіверський центр післядипломної освіти, 2012. — 98 с.
Постать · “Монументами Івана Кавалерідзе продовжує промовляти історія українського народу”. · p. 6página original ↗

«Настане час і мене згадають добрим словом…»

Кожна держава має видатних громадян, які коронують її культуру своїми творчими здобутками. Скульптор світового рівня Огюст Роден, у якого навчався Іван Кавалерідзе, сказав, що великі Майстри несуть своєму поколінню нові ідеї та нові напрями. До таких особистостей належить Іван Петрович Кавалерідзе (1887—1978) — скульптор, кінорежисер, драматург, народний артист України. Життєвий шлях відомого сина українського народу був тернистим і сповненим гірких перепитій, але його тримали крила творчого натхнення та віра у справедливість. Валентина ЄФРЕМОВА, мистецтвознавець, заслужений працівник культури України, куратор проекту “Повернення” Фото Юрія КУХАРЧУКА Ми згадуємо творчий шлях Івана Кавалерідзе у зв’язку зі 130-річчям із дня його народження. Заради збереження імен видатних людей своєї малої Батьківщини у громадській організації “Сумське земляцтво у місті Києві” був започаткований проект “Повернення”. Культурно-мистецькі заходи привернули увагу до діяльності Музеюмайстерні Івана Кавалерідзе, що розташований на Андріївському узвозі у Києві. Засновниками музею було подружжя: кандидата мистецтвознавства Нони Капельгородської (1932—2005) та скульптора Ростислава Синька (1933—2010). Творча спадщина І. Кавалерідзе посіла гідне місце в музеї, а мистецькі заходи, друковані видання поширили інформацію про українського Мікеланджело, сповіщувача історії свого народу. За ініціативою “Сумського земляцтва у місті Києві” (автор ідеї мистецтвознавець В. Єфремова), 2006 року до року Грузії в Україні був втілений у життя мистецький проект “Міст дружби”. До його реалізації долучилися Посольство Грузії в Україні та Національна спілка художників України. Особлива подяка Надзвичайному і Повноважному Послу Грузії в Україні (2009— 2013) Гріголу Катамадзе, аташе по культурі Зурабу Топурії, які допомогли залучити з Тбілісі грузинських художників. Творча група з 12 митців побувала на батьківщині І. Кавалерідзе в селі Новопетрівці (колишній хутір Ладанський Роменського повіту), куди генерал Ладанський привіз кілька грузинів після Кавказької війни (1817—1864). Так на Роменщині з’явилися колоритні прізвища: Цинарідзе, Чоні, Орбелані, серед яких був і дід Івана Петровича — Васо Кхварідзе. Із часу створення громадської організації “Грузинське земляцтво у Києві” під головуванням Хвичі Мепарішвілі музей зацікавив грузинів, які мешкають у столиці України. У творчих проектах брали участь грузинські художники, гості з зарубіжжя, представники Посольства Грузії в Україні. Автору статті поталанило зустрітися з Іваном Петровичем далекого 1977 року у його помешканні в Києві на вулиці Червоноармійській, 12. З нагоди ювілею земляка була вручена Почесна вітальна грамота від голови Роменського міськвиконкому. Дні вшанування були присвячені обговоренню створення на його батьківщині, в Ромнах, мистецької галереї. Ми побували з ювіляром біля пам’ятника Г. Сковороді на Подолі та у його майстерні на вулиці Філатова. Іван Петрович показував свою малу пластику з оргскла, воску, пластиліну та бронзи, листи, світлини, замальовки, рукописи, фото, які доставав з висувних шухляд свого величезного столу, пристосованого для ліплення. За нами “спостерігав” “Дон Кіхот” — акторський образ Ф. Шаляпіна у бронзі. На жаль, час, що минав, не працював на звершення мрії, непросто було подолати гриф заборони. Але справедливо сказано, що вода й камінь точить… Поступово надійшла відлига, і київська родина Івана Кавалерідзе згодилася допомагати в цьому напрямі. Ростислав Синько вже був призначений директором Музею-майстерні Івана Кавалерідзе. У заходах брали участь члени Сумського та Грузинського земляцтв, приїздили шанувальники творчості з Роменщини. За ініціативою голови Сумського земляцтва І. Рішняка з Ромен перевезли перший варіант монумента Т. Шевченка за проектом І. Кавалерідзе і встановили на скульптурній алеї Андріївського узвозу в Києві. Пам’ятник став головним акцентом скульптурної галереї, задуманої Р. Синьком. Музей-майстерня став приймати художників Сумщини з виставками. Нарешті у Ромнах за розпорядженням міського голови П. Помарана затвердили створення галереї і виділили приміщення у міському Будинку культури та дозвілля. Наступним етапом було наповнення галереї художніми творами, залучення до імені І. Кавалерідзе широкого місцевого загалу. Щороку земляки привозили виставки й залишали в подарунок місту картини. Щира подяка художникам, які відгукнулися, і поступово колекція збагатилася творами таких митців, як М. Лебідь, О. Масик, М. Нечвоглод, Т. Недошовенко, Г. Бодякова, М. Самохін та ін. А поруч були картини з пленерів Гочо Дзаганашвілі, Мамуки Гордуладзе, Гії Міміношвілі. Доповнила зібрання мистецтвознавець Валентина Єфремова зі своєї власної колекції творами М. Кононенка, М. Дерегуса, Н. Бабенцової, Ю. Шейніса, М. Хмелька, Ю. Рубашова, В. Масика. Сумське земляцтво подарувало тридцять екслібрисів із проекту “Час віддати належну шану”, книжки, скульптурні доробки. Нарешті, подолавши підводні рифи, художня галерея отримала власне приміщення у двоповерховому будинку в центрі Ромен. А поруч — площа, названа іменем І. Кавалерідзе, та два його монументи “Прометей” і “Звільнений робітник”, присвячені темі “Жертви революції”, яку пізніше перейменують на “Герої революції”. Створені могутні образи стали свідками прагнення скульптора про здійснення мрій щодо незалежності поневолених грузинського та українського народів. Тоді був переломний 1918 рік, і ніхто не знав, що чекає молоду державу, яка взяла курс на незалежність. І. Кавалерідзе випереджав час, недаремно його називали Майстром українського відродження. Із 1911 року скульптура й кінематограф ішли поруч у його іскрометній новаторській творчості. І. Кавалерідзе ставили в один ряд із такими видатними режисерами, як Я. Протазанов, О. Довженко, В. Пудовкін, С. Ейзенштейн. Світ побачив фільми “Злива”, “Перекоп”, “Прометей”, “Коліївщина” як своєрідний літопис на шляху героїчного виборювання українським народом своєї незалежності. Новаторство митця було відзначено на державному рівні присвоєнням ордена Червоної зірки. Прогресивне мислення, громадянська свідомість українського митця з краплиною грузинської крові були спрямовані для блага своєї Батьківщині. На будинку в Ромнах по вулиці Пушкіна, 28, де Іван Петрович прожив із першою дружиною Вікторією та єдиною донькою Євгенією десять років (син Ігор загинув під час Другої світової війни), встановлена меморіальна дошка роботи народного художника України І. Макогона (1987). А гордий профіль людини, яка не скорилась випробовуванням долі, неймовірно схожий з донькою, пам’яті якої встановлений надгробний пам’ятник у Ромнах (2016) від вдячного грузинського народу (автор Малхаз Буджіашвілі). Торік відбувся пленер художників, які пройшли шляхом творчої групи кіностудії Довженка, що очолював І. Кавалерідзе буремного 1941 року. Митець задумував сагу про народного героя Довбуша, який виборював незалежну Україну. Проекту перешкодила Друга світова війна, а Івану Кавалерідзе ще довго відгукувався полон, у якому він вимушено опинився. У розмові біля пам’ятника Г. Сковороді, де ми були 15 квітня 1977 року, Іван Петрович із сумом сказав: вірить, що настане час і його згадають добрим словом… Час настав, про що свідчать численні публікації, творчі проекти, виставки. Автор статті отримала фото з дарчим написом, що стало свідком унікальної зустрічі з самобутнім митцем, для якого не було нічого важливішого, аніж пробуджувати свідомість людей через геніальні пророчі твори. Недаремно монументами Івана Кавалерідзе продовжує промовляти історія українського народу, літопис якої можна простежити в самобутніх образах Кирила і Мефодія, Ярослава Мудрого, Святослава, Княгині Ольги, Григорія Сковороди, світоча українського народу Тараса Шевченка, Лесі Українки, Артема, Амосова, Івана Мічуріна, Льва Толстого, Якова Протазанова, Миколи Гоголя, Михайла Мусоргського, Федора Шаляпіна, Максима Рильського, Олекси Дундича та ін. Проміж ними є виразна портретна галерея та сповнені драматизму, метафоричного мислення автора станкові скульптури. Серед них: “Початок”, “Бунт”, “Мільйон років”, “Журавлі летять”, “Отче наш” та ін., в яких виявилися риси експериментатора й водночас новатора узагальнено-пластичних образів із глибокою драматургією, героїко-епічним стрижнем своїх образів. У цих гостросюжетних стрічках розкривалися новаторські операторські знахідки І. Кавалерідзе, у яких головним героєм була тема боротьби. Через свої теми він вихлюпував і власний біль, що придушував його творчий політ, але крила витримали, й світу відкрився унікальний талант багатогранної людини, яка несла Прометеєве світло людям. До ювілею Івана Кавалерідзе в столиці України готувалися заздалегідь, його іменем назвали вулицю на масиві Виноградар. Відбувся пленер живопису на місцях останніх зйомок Кавалерідзе-режисера в Закарпатті. Ініціатором ідеї відродження подій народного героя Довбуша став директор Музею-майстерні Олександр Юнін, а дванадцять художників створили яскраву виставку, де дихає історія. У місті Ромни іменем І. Кавалерідзе назвали площу, Центр позашкільної освіти, у якому обладнали меморіальну кімнату. У Сумах відкриється виставка скульптур Кавалерідзе, створена ще 1989 року. Бібліотеки приготували тематичні круглі столи з обговоренням життєвого та творчого шляху митця. Президент екслібрис-клубу Петро Нестеренко відібрав художників для участі в конкурсі екслібрисів “Настане час і мене згадають добрим словом”. Чотирнадцять митців створили глибокі за змістом мініатюри, у яких розкрилася багатогранна творча біографія Івана Кавалерідзе, його головне покликання висвітлювати людські долі та пробуджувати в суспільстві любов до історії свого народу. Лауреатами конкурсу стали Георгій Сергеєв (Київ) та Олексій Литвинов (Харків), заохочувальні нагороди отримали Елеонора Гершанович (Нюрнберг, ФРН) та Микола Бондаренко (м. Путивль Сумської обл). Захід відбувся за підтримки Сумського та Грузинського земляцтв. Серед оберегів української держави ім’я славетного скульптора, новатора українського кінематографа, народного артиста України Івана Петровича Кавалерідзе посідає почесне місце. 2007 року пам’ять про українського митця світова громадськість урочисто відзначала за календарем ЮНЕСКО. Музей-майстерня І. Кавалерідзе став зберігачем світогляду та творчої спадщини Майстра, місцем, де його згадують добрим вдячним словом. Творчі проекти, які втілюються в життя, збагачують українську культуру та мистецтво, сприяють зміцненню дружніх відносин між українським та грузинським народами. Саме такою є багатогранна творча діяльність митця, який наповнив культурно-мистецьку криницю України новаторськими здобутками та відкрив українське мистецтво зарубіжжю ще на початку ХХ століття. Директор Музею вручає Подяки учасникам пленеру, присвяченого Кавалерідзе
Читацьке віче “Посіяне зерно має вродити”. · p. 7página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

книжка О. Тарнавського “Крейзі та інші оповідання” (2005). Тож стежка до українського читача вже протоптана. Доступними стають нам твори багаторічного голови світового Об’єднання українських письменників “Слово”. “Столітній ювілей — це справді подія, що має бути відзначена. Я, зі свого боку, подбала про те, щоб вийшла друком Остапова посмертна спадщина і все це точно задокументовано у виданому ПУЛЬСАРАМИ “Бібліографічному покажчику” Остапової творчості, — написала нещодавно в листі до видавництва 86-річна вдова письменника. — Мене трохи дивує, — з гіркотою зазначила вона, — що дописувачі української Вікіпедії не користають з виданих в Україні бібліографічних довідників”. Столітній ювілей Остапа Тарнавського — привід сказати добре слово про всю його родину — крім дружини, ще й про двох синів. Один з них — Максим так написав у передмові до українського видання своєї книжки “Між розумом та ірраціональністю” (К., Унів. в-во ПУЛЬСАРИ, 2004): “Я син емігрантів із Західної України… виростав у домі, де питання української свідомості було на першому плані… Між гістьми нерідко бували постаті з діаспорного літературного пантеону, звучали розмови батьків-письменників на різні літературні теми”. По-справжньому незнищенний той народ, діти і внуки якого навіть у далеких світах, провівши життя на еміграції, мають питання національної свідомості “на першому плані”. Посіяне зерно має вродити. ків. Ось одна з них: “Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові” (Степан Васильченко). Як бачимо, користуватися словником дуже просто і зручно. Говорячи про таке солідне видання, не можна обійти увагою працю редактора. Втім, його праці тут і не видно, тобто ваш погляд не спіткнеться на недолугих “вибоїнах” і “проваллях”, а це вже, як кажуть, вищий клас редагування. І з цим блискуче упоралася редактор Людмила Петік. Комп’ютерний набір і верстку здійснив Олександр Петік. Це нащадки знаних у видавничому світі Владислава Григоровича і Євгенії Микитівни Петіків, які зробили значний внесок у розвиток вітчизняного книгодрукування. Додав своїх творчих зусиль до вишуканого дизайну книги і художник-оформлювач Олексій Григір. Кожен справжній словник — своєрідна енциклопедія мовного розмаїття будь-якого народу. “Словник дієслівного керування” іза змістом, і за художньо-естетичним вирішенням можна поставити поруч із найзначнішими книгами цього жанру.
Читацьке віче “Посіяне зерно має вродити”. · p. 7página original ↗

Українська свідомість До 100-річчя від дня народження Остапа Тарнавського

Лариса КОПАНЬ, “Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ” Колега, помічниця, дружина. Українська поетка, прозаїк, критик, бібліограф. Це вона, Марта Тарнавська (в дівоцтві — Сеньківська), не тільки облаштовувала побут, виховувала синів, а й супроводжувала в мандрах, вела щоденники, допомагала видавати його твори… О. Тарнавський, окрім власних творів, чимало часу й натхнення віддавав перекладам, до яких мав особливий сентимент, і сказати б, вбачав у них “практичну суть”: “Переклади мають подвійне значення: вони збагачують українську літературу творами чужинних письменників та й допомагають нашим письменникам у праці над мовою, над стилем, поширюють мистецький світогляд наших письменників…” (О. Тарнавський. “Відоме й позавідоме”). Роль літератури у нашому житті — традиційна тема роздумів людини, яка взялася за перо. Та для письменника значно важливіше збагнути суть життя, “найвищу ціль людини на землі”. Саме про це розмірковує герой оповідання О. Тарнавського “Камінні сходи”, письменник Трендеві, який через певні обставини опиняється в лікарні: “Я не хотів би вмерти, заки не скажу того, що хочу сказати. Відчуваю у своєму серці весь світ і правдиву кров, що пливе в жилах”. Ті, кому довелося не з доброї волі покинути рідну землю й жити на чужині, гостро відчували “весь світ”, та ще гостріше чули дух євшан-зілля, яке щовесни проростає на місці, де була закопана їхня пуповина. Ось чому вимушений мандрівник, професор Євген Онацький не розлучався з українською книжкою, українським словом, а в далекій Аргентині, за допомогою діаспори оприлюднив 16 випусків “Української малої енциклопедії” — видатної пам’ятки нашої культури. Ось чому Іван Кошелівець змушений був досліджувати “Сучасну літературу в УРСР” (1964) та “Літературознавчий процес дещо з віддалі” (1991), писати й Анатолій ГАТНЕНКО, член НСЖУ Якось, дивлячись телевізор, почув, як один із персонажів з телеекрана сказав своєму візаві: — Дякую ВАС! Тема і зміст передачі втратили для мене будь-який сенс, оскільки ту недолугу з мовного боку фразу мовив чоловік поважний, знаний у країні. Гадаю, в цей момент для багатьох шанувальників ореол його особистості значно збляк. Допускаю, щo багато глядачів ніяк не вирізнили цього моменту як негативного. Для усіх нас дуже важливим є видання з трохи дивною як для пересічної людини назвою “Словник дієслівного керування”. Він вийшов нещодавно у столичному видавництві “Либідь” на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою “Українська книга” 2016 року. Ця книга унікальна, перша в Україні, в якій системно зібрані всі знання про дієві слова, які керують іншими словами, творячи мовну гармонію. Автори цього цікавого і вкрай необхідного словника — працівники видавати монографії “Микола Скрипник”, “Олександер Довженко” десь там… Ось чому творчі візії Євгена Маланюка, Тодося Осьмачки, Івана Багряного… не полишали їх, надійно “захищених” залізною завісою від голодомору, морального й фізичного знищення. Діаспорна література природно увіходить у загальну історію української літератури. Та й в огромі світової вона не маліє, бо творці її — то переважно люди виняткової ерудиції, таланту, широких зацікавлень у філософії, історії, мистецтві… А яких же мала знищувати радянська влада? “…Нам ще треба по-справжньому відкрити Остапа Тарнавського”, — написав Михайло Слабошпицький у статті, вміщеній в антології “25 поетів української діаспори” (К., Ярославів вал, 2006). І звісно, почнемо з того, як під час першої окупації Львова совєцькою владою 22-річного Остап Тарнавський з дружиною Мартою та синами Марком (справа) і Максимом (Філадельфія, листопад 1990 р.) поета, який надрукував у періодиці кільканадцять віршів та оповідань… прийняли до Спілки письменників України. “Я йшов між двох стихій — двох кольорів, шукав, який мені близький і рідний” (“Мій колорит”). Судячи зі спогадів Остапових друзів, пошуки ті були нелегкими, аж так, що невдовзі він опиняється в Австрії. Потім — Америка. Цікава деталь зафіксована в “Біографічних матеріалах”: “1949. Виїзд до США разом з родиною Сеньківських через переселенчий табір у Бремені, а далі — американським військовим кораблем “Мерсі” до Бостона…” (Остап Тарнавський: Бібліографічний покажчик. — К., 2008. — с. 242). Пізніше О. Тарнавський напише болючі спогади про воєнні роки у Львові, і вони вийдуть (посмертно) окремою книжечкою у Львові та, перекладені польською, — у Познані. Закорінений у традицію, в українське світосприймання (“Будували майстри калинові мости…”), О. Тарнавський, обравши гаслом для своєї творчості філософське осмислення світу, йде природним для нього шляхом освоєння кращих поетичних зразків різних століть, культур, країн. У Мюнхені захищає докторську дисертацію “Т. С. Еліот і Павло Тичина”. Про глибокий інтерес до перекладацької діяльності та рівень здійснених ним перекладів з різних мов фахівці можуть судити з його книжки “Поетичні переклади”, виданої 2006 р. у Києві “Університетським видавництвом ПУЛЬСАРИ”. На щастя, вийшла в Києві, в нашому таки видавництві, й Дослідники творчості одного з найосвіченіших письменників української еміграції — поета й прозаїка, перекладача і критика, фахівця в галузі порівняльного літературознавства, журналіста й громадського діяча Остапа Тарнавського вказуватимуть на його складний життєвий шлях, розпочатий у Львові 3 травня 1917 року й завершений в Америці 19 вересня 1992-го в штаті Нью-Джерсі. Та неодмінно мають згадати й ту щасливу зірку, що супроводжувала його в житті й ім’я якій — Марта.
Читацьке віче “Посіяне зерно має вродити”. · p. 7página original ↗

Лауреати премії Ірини Калинець

Леонід ГРИЦЕНКО, заступник голови Бориспільської районної організації НСКУ Минуло п’ять років, як відійшла за межу земного життя відома шістдесятниця, поетеса, громадська і політична діячка, правозахисниця, в’язень радянських таборів Ірина Калинець. З 2013 року Міжнародний освітній фонд ім. Ярослава Мудрого заснував премії її імені в номінаціях “За громадянську позицію та мужність у відстоюванні українських ідеалів”, “Виявлення та популяризацію героїчних сторінок в історії України” та “Білі плями в історії України”. Щороку родина лауреатів премій поповнюється новими іменами тих, хто пов’язав своє життя і діяльність із висвітленням невідомих героїчних і трагічних сторінок історії України. 22 березня 2017 року в актовій залі Інституту філології Національного університету імені Т. Г. Шевченка відбулося урочисте вручення дипломів і премій. Лауреатами стали: музикант, поет, правозахисник, громадський та політичний діяч, виконавчий секретар Української Гельсінської спілки, в’язень радянських таборів, народний депутат України 1994—1998 років, автор низки книжок поезій та прози, музичних дисків Микола Горбаль, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, автор, співавтор та упорядник книг і збірників документів, зокрема з архіву колишнього КДБ про кримінальні справи Ірини та Ігоря Калинців, керівник авторського колективу й автор чотирьох видань підручника “Історія України” для студентів вишу, співавтор тритомника “Історія Львова”, книг “Львів. Історичні нариси” та “Львівщина. Історико-культурні та краєзнавчі нариси” Юрій Зайцев і краєзнавець з Борисполя, автор книг “Народознавець. Павло Чубинський і його доба”, “Набат вічної скорботи”, “Сулимівський пантеон”, автор книг з історії Бориспільщини і низки статей про репресованих кобзарів і учасників антибільшовицького руху опору 1917—1921 рр., голова Бориспільської районної організації Національної спілки краєзнавців України Андрій Зиль. Дипломи, премії і зібрання творів у 8 томах 12 книгах Ірини Калинець вручила лауреатам президент Міжнародного освітнього фонду ім. Ярослава Мудрого Валентина Стрілько. Учасники зібрання переглянули документальний фільм про Ірину Калинець, пройнялися духом цієї відважної, цілеспрямованої жінки, мужнього борця за незалежність України. З коментарями її творчого надбання виступив професор Національного університету ім. Т. Г. Шевченка, лауреат Шевченківської премії, літературознавець Юрій Ковалів. Він наголосив на значенні творів Ірини Калинець для виховання у молодого покоління духу нескореноності, відданості і любові до України, у відстоюванні її незалежності на сучасному етапі.
Читацьке віче “Посіяне зерно має вродити”. · p. 7página original ↗

Похвальне слово словникові

Інституту української мови НАНУ Лариса Колібаба і Валентина Фурса. Вони опрацювали величезний обсяг матеріалу. У довіднику зібрано близько тисячі дієслів і стільки ж статей, їм присвячених. Читач може дізнатися, як правильно говорити: вибачте мені чи вибачте мене, повідомити нам чи повідомити нас, зректися переконань чи зректися від переконань, хворіти на грип чи хворіти грипом тощо. Часто саме керовані слова стають “жертвами” нашого неуважного ставлення до мови. У кожній статті подано у формі інфінітива реєстрове дієслово, тлумачення його лексичного значення, запитання до керованого слова, найуживаніші іменники (субстантивовані прикметники та дієприкметники) і займенники, якими керує дієслово, та ілюстрації з фольклору, творів класиків і сучасних письменників, а також із періодичних авторитетних видань усієї України. У передмові до видання автори справедливо зазначають: “Словник стане практичним порадником під час підготовки усного виступу чи письмової роботи для широкого загалу користувачів: учнів, студентів і аспірантів, учителів і викладачів вишів, журналістів, редакторів і юристів, авторів рекламних текстів і менеджерів, перекладачів та іноземців, які вивчають українську мову”. А тепер повернімося до епізоду, про який згадав на початку. У статті, присвяченій дієслову дякувати, зазначено кілька мовних поєднань залежно від того, на яке запитання вони відповідають: кому, чому, за що, за кого. У; наведеному випадку йдеться про висловлення подяки співрозмовникові, отже, кому. З цього випливає проста мовна конструкція: — Дякую ВАМ! Саме так мав би сказати той чоловік, про якого йшлося. Якщо ж читач не зовсім довіряє фаховим науковцям, автори наводять приклади з художньої літератури та інших авторитетних джерел. У даній статті до конструкції дякувати кому наводяться кілька цитат із творів відомих українських письменни-
Народні майстри · “Захист Батьківщини — головний обов’язок кожного українця”. · p. 8página original ↗

Українські патріотичні писанки

Дмитро ПОЖОДЖУК, заслужений майстер народної творчості України Про українську писанку маємо багато монографій, виданих різними мовами і в різних країнах, де живуть українці. Одні книги просто укладаються з фотографій писанок і детального процесу їх виготовлення, інші — подають цікаві історичні відомості про писанки та розшифровують писанкові символи. У радянські часи, коли писанкарство в Україні забороняли і знищували, вивчення цього виду мистецтва не проводили і книг не видавали. Натомість українці у світі досліджували писанку і видавали про неї цікаві монографії, як, наприклад, заслужений майстер народної творчості України Одарка Онищук, котра проживала в Канаді і видала цікавий альбом “Символіка української писанки” власним коштом. До слова, Одарка Онищук була першою українкою поза межами України, котра отримала це почесне звання від Української держави. Сьогодні, коли писанкарство в Україні бурхливо розвивається, з’являються і нові дослідники писанкарства, такі, як Юрій Ференчук із Буковини, Марина Верхова з Вінниці, Роксолана Загайська зі Львова, Вадим Мицик із Черкащини… Однак новий час диктує нові можливості вивчення українських писанок, про що раніше в Україні і не йшлося. Маю на оці українську патріотичну писанку. Такі писанки можна поділити на етапи: а) писанки козацької доби; б) писанки УНР; в) писанки часів армії УПА; г) писанки Майдану; д) писанки російсько-української війни (АТО). Якщо говорити про писанки козацької доби, то про них маємо найменше інформації, і такі писанки писали українці діаспори, а серед них — Олександра Романенко зі США, Анна Кокуцяк із Великобританії, Валентина Терешкун із Німеччини, Галина Хоткевич із Франції… Писанки козацької доби писали з традиційними українськими символами: безконечник, хрест, зоря, з яких утворювали вздовж яйця невелику смужку, яка формувала два великі медальйони, в котрих красувався козак із шаблею та напис: “Козака шабля береже” і дівчина-українка у віночку зі стрічками та напис: “Україна — козацька мати”. Нерідко на такій писанці був український тризуб під літерами. Подекуди українки на писанці з козаком і булавою писали прислів’я: “Або волю добути, або вдома не бути”. Козацьку добу змінює Українська Народна Республіка. І в цей час особливої популярності на писанках набуває знак тризуба. В одних випадках він виступає осібно поряд з іншими прадавніми традиційними символами, в інших — супроводжується написами, як у писанках Ірини Білянської, 1899 року народження, яка проживала на Львівщині. Їх подав до свого альбому “Двадцять кіп писанок” дослідник української писанки зі США Зенон Елиїв. Найчастіше Ірина Білянська любила писати на писанках ромашки і грона винограду, пшеничні колоски і вислів із релігійного гімну: “Боже великий єдиний, нам Україну храни!” Літери Ірина Білянська розміщувала на писанці довкола великого тризуба, який відділяла яскравою жовтою барвою. Подібні писанки писали і жінки сіл Воронезької, Білгородської, Курської губерній, які належали до Української держави як етнічні українські землі, а також писанкарки з Полісся і Поділля. Минав час, Москва дедалі активніше долучала українські землі до Радянського Союзу і врешті-решт почалася Друга світова війна між Німеччиною і Радянським Союзом. На захист України стала Українська Повстанська Армія. Немало дівчат-писанкарок стали зв’язковими УПА. Вони часто спілкувалися з повстанцями, допомагали їм. А на Великодні свята приносили повстанцям свячене, пасочку і писанку. Саме тоді на українських писанках з’явився герб-тризуб і написи: “Слава Україні!”, “Героям слава!” Ці писанки писали в таких селах Гуцульщини, як Космач, Чорний Потік, Виженка, Дихтинець, Ясіня, Жаб’є… Писанкарі Полагна Боб’як, Полагна Пожоджук, Полагна Малик, Параска Шкодяк із Космача, Іван Семчук із Замагори, Іван Паращук із Криворівні, Явдоха Шовгенюк із Чорного Потока полюбляли писати на своїх писанках гасло: “Христос Воскрес — Воскресне Україна!” Закінчилася війна, почалася депортація українців у концтабори Росії і Казахстану. Але й там українці не переставали писати писанки, насамперед такі мужні українки, як Ганна Шабатура та Стефанія Шабатура зі Львова, Параска Плитка та Одозія Плитка з Криворівні… Писанка в Україні почала зазнавати утиску й заборони. Про тризуб на українських землях годі було мріяти. Тоді українські писанкарі почали писати його у формі ластівки. Недолугі радянські чиновники не одразу могли впізнати в ластівці тризуб. І настав час, коли розвалився Радянський Союз, як стара хата. Постала незалежна Українська держава. І почала воскресати українська писанка, відроджуватись новими барвами на Слобожанщині і Поліссі, Буковині і Поділлі, Гуцульщині і Бойківщині. Українські писанкарі діаспори зустрілися з писанкарями України на Першому Світовому Конгресі українців у Івано-Франківську, на Першому міжнародному з’їзді писанкарів у Києві. З’явилися нові дослідники писанкарства, такі, як Олексій Соломченко з Косова, Віра Манько зі Львова, Василь Скуратівський з Києва, Таня Осадца зі США… В Коломиї відкрили великий Музей писанки. У Космачі, на Гуцульщині, стартували Міжнародні фестивалі “Великдень у Космачі”. В Україні з’явилися плеяди талановитих писанкарів, а серед них: Тарас Городецький із Червонограда, заслужені майстри народної творчості України Оксана Білоус, Тамара Влененко, Зоя Сташук із Києва, заслужений майстер народної творчості України Світлана Стадник із Коломиї, Олександр Опарій із Сумщини, Віра Манько, Роксолана Загайська, Олена Тіменик, Марія Іванишин зі Львова, Юрій Цікало, Зеновій Пеньонжик, Петро Данилюк із Тернопільщини, Олег Кіращук із Коломиї, заслужений майстер народної творчості України Тетяна Коновал із Луганщини, Ірина Міхалєвич із Кіровоградщини, Марія Бойчук, Анна Линдюк, Марія Кіращук, Марія Варцаб’юк, Марія Юсипчук, Марія Дзвінчук із Космача… І знову над Україною захмарилося: українці вийшли на Майдан у Києві захищати свою незалежність і свободу. На Майдан вийшло і багато писанкарів з усіх теренів України. З’являються перші жертви серед мирного населення. Росія захоплює Крим. Усі ці події відбиті в сучасному українському писанкарстві. І тут пальму першості беззаперечно утримує писанкарка Тетяна Коновал із Довжанська Луганської області. Вона майстерно пише на яйці літопис Майдану, відтворюючи всі події, що там відбувались: горять шини, стоять вартові, стоїть Йолка, майорять українські знамена, а один із майданівців тримає гасло з написом — “Воля”. На іншій писанці Тетяни Коновал — туга за Кримом, який забрали російські загарбники, і напис: “Крим — Україна”. У такий спосіб українська патріотка-писанкарка з Луганщини висловлює свою державницьку позицію, любов до України. Ця серія писанок написана на жовтих яйцях, шляхом травлення. Вона заслуговує найвищої оцінки. Український Майдан завершується нападом російської армії на українські землі. Українські чоловіки стають на захист України зі зброєю в руках. Захист Батьківщини — головний обов’язок кожного українця. Хтось бореться на фронті зі зброєю в руках, хтось стає волонтером, а писанкарі пишуть історію російсько-української війни на писанках, майстерно відтворюючи подвиги українських військових. Чи не найяскравішим прикладом українського героїзму став захист українськими кіборгами Донецького летовища, і писанка Тетяни Коновал “Кіборги” — яскравий приклад цього. Ця писанка багатобарвна. На ній багато і старовинних символів: колоски пшениці, пташки, соняшник, грона калини, а поруч — новітні знаки: українські прапори, тризуб, військова техніка і кіборги. Писанка багатоколірна, теперішні символи дуже вдало поєднуються з прадавніми знаками, і вона має надзвичайну художню вартість. Якщо жінки-писанкарки пишуть писанки про захисників України, то чоловіки-писанкарі беруть зброю в руки і йдуть на фронт захищати рідну землю. Як Олег Кіращук із Коломиї, який одним із перших вийшов на Майдан, а згодом добровольцем пішов на фронт і на Донбасі на гаубиці мужньо захищав українські землі, був тяжко поранений, опинився в госпіталі, а звідти знову вирвався на фронт. Повсякчас біля нього був янгол-охоронець, і Олег поставив собі за мету, коли повернеться додому, написати цього янгола на писанці. А згодом у Олега з’явилася серія патріотичних писанок. Або писанка Ірини Міхалєвич із міста Олександрія Кіровоградської області, яка виконана також у техніці травлення. Її композиція складається із символу “зоря”, що є традиційним не лише для писанок цього регіону, а й для писанок усієї України, яким писанкарка ділить яйце навпіл. У невеликих медальйонах — військова техніка, яка захищає українські землі від російської навали. І, природно, великі спіралі, між якими напис: “Україна переможе!” Сама ж спіраль — символ плинності часу, і вона символізує продовження життя в Україні, віру в перемогу. До речі, Ірина Міхалєвич — одна з небагатьох українських писанкарок, яка виготовляє природні барвники, і її писанки мають особливий колорит. Чимало українських писанкарів на писанках пишуть крилаті вислови видатних українців, щонайперше, Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Ліни Костенко. Так, космацька писанкарка Марія Бойчук пише цікаві писанки кольоровим воском з портретами Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стуса, і під цими портретами подає їхні цитати. Одна з таких її писанок з портретом Михайла Грушевського та його афоризмом написана на страусиному яйці і зберігається в експозиції музею Михайла Грушевського у Львові. Минають літа, а українська писанка не втрачає свою популярність, наповнюється новими барвами нашого життя і стає цінним надбанням української національної культури.
“І жаль, не можна відомститися добром, а тільки, хоч маленьким, але злісним злом”. Поетичний автограф · p. 9página original ↗

Василь РЯБИЙ: Василь РЯБИЙ: Вічномста

*** Чи є десь зло, якому б мстилося добро? Але добро від зла озлобленим буває. І не витравлюється вічний цей синдром, хоча, здавалось би, ознаки всі зникають. І древом нервів, наче землетрус, трясе, і дихають вогнем старих образ вулкани. І можна уявити, що та мить несе, якщо відкрилися і кровоточать рани. Не здобрувати від того добра лихого. Пересварилася до раю черга днів. І час осатанів, звертаючись до Бога: чому комусь дано усе, комусь нічого, одним тернові терни, іншим пух-дорога?.. Як помста і пробуджується лютий гнів. *** Буття поділене на смуги протиріч і кожен хоче взяти щось і не програти. І кожен прагне мати найдорожчу річі царювати, царювати, царювати. Але у розкошах купатися не всім, охочих завжди більше, ніж самих палаців, і менше коронованих царів, ніж псів, за трон тримаються, імущих власть на гадці. А де одвічний глас нестерпних бунтарів — розпорошився, відійшов, заснув, згорів — (раби вже не раби, хто ліг під ласку праски) — і вираз милосердя на лиці застиг, щоб цар заможний здогадатися не міг: гримуча ненависть сховалася під маску. *** Двопогляд, дво-дводумка, дво-дво-дво-дворушність, подвійне — не уздриш — підступне дно світів, за що страждають опалимі світлі душі, яких на бездоріжжя темний блуд забрів. А вітер бунтівні великі сльози сушить і хочеться у хорі дощоголосів помститися мовчанням за мовчання суще й повірить у виття скажених вовкопсів. А хто потрапив в поле пекла проклятуще і вийти з нього неуражений зумів, чи може відчувати щастя повнозвучне, коли інстинкт самозбереження ожив і виживати вчить мінливість неминуча оманодоброти роздвоєних умів. *** У цьому хаосі злопам’ятних жадань і щирих зрад немов отрути хтось накапав, і грішних вад ще не помічена біда — не припиняє мстити незнищенна напасть за все, на що не кинеш оком, тикнеш пальцем, ментальність зла не зазнає ніяких змін. І ти такий же сіроманець сіроманцем, недовговічний постоялець, сучий син, кого шукати жертву нагло підмовляє фатальний чорний дух розірваного маку, якого — не втомилась — носить ще земля. Неначе ангел падший праведним вже став, і насолода перемоги — тільки мста, а справжня доброта терпить чомусь поразку. *** Запитуєш й запитуєш: за що, за що? Невже таки за все, за все й нітрохи менше? Із ніг на голову перевернувся чорт і стадо перевертнів випустив не вперше. Це дивина, мій Боже, що терпіти можеш безсмертне плем’я месників — безбожний рід, ніким не виловлений вічний рій ворожий в протистоянні кольорів — смертельній грів учора й завтра — що було, що має бути, й коли палити за собою всі мости через прозоре сьогодення каламуті. З минулого в майбутнє часопереправу не обминає кровожадних днів розправа. Принижує жорстока зверхність висоти. *** Нікчемність грішна прикидається святою і задає лукавство тла всечесний тон, прикрившись непомітно добротою злою і називаючи оазисом притон. Нема фальсифікації, є тільки фальш якогось незбагненного музиколаду. Фальшують ноти архаїчний псевдомарш. Яка ще мстива правда може бути в гада? Полічено (мене) тягар годин і мук. І зважено (текел) ярмо земних заслуг. Поділено (фарес) на кожного мороки. Веселі сатанинські гульбища доби і укорочують для повної ганьби зріст гідності, скоривши на коліна кроки. *** Здається, найпростіше осягнути транс — налите в чашу нахилити й залпом пити. В який ти народився (чи потрапив) час, якщо так важко (де ти є і з ким) прозріти. Не пий чи пий — заплутують в бур’ян розмов людські подоби демонів чужих і рідних. То червоніє, то чорніє рабська кров. І не бунтує за межею бідна бідність. Хоча переважає крапелька-сердечність, та міру перебрав жадливець небезпечний, і суть речей таки повинен хтось спасти, аби вдоволена і сита справедливість. могла із кожним чесно хлібом поділитись. Дух рівноваги і жадає сліпо мсти. *** А можна все — що забажаєш, те і можна — високих тронів, марципанів і слуги, іти по головах покірних переможно і чути дику силу в поступі ноги. Свавілля стиль диктує і відкрито править, всеможники — насіння щедре доброзла — прибрали доброту (нещасний збіг обставин). На те і є вона, пропаща кабала. І здобич жертвою стає, бо час такий. Це милосердя знак залізної руки. Посіяно бур’ян тягнути життєсоки. І шкідники використовують момент. Та недоступний тимчасово абонент. А проща підкладає ліву й праву щоки. *** Не люди — фігуранти починають гру. Хтось механізм насилля на віки завів. І обдирають липу, зняли всю кору. Жеріться — кинем кістку та між двох вогнів. В театрі роль добродія тримає хам, навиворіт одягнені рясні обличчя. Мстять дурні дурням, мудрі мудріям. Тому живе трагедія оптимістична. Вистава про чуму: чому впродовж віків свій свого радо мстить за тридцять срібняків і в лику святості ховає ріжки біс. В одному “я” злочинець, свідок і підсудний, суддя, обвинувач, покарник, месник блудний. До заборонених прийомів потяг зріс. *** Така вже вдячність — холодом гасити жар. Комусь ти хліба — хтось тобі звичайний камінь. Зворотного удару пильно жде удар. А чим від величі різниться посередність. Росте важке число несплачених боргів. Усе життя прозріти прозрівай пітьмою. Втікай втікати від нещадних хижаків куди кудись світ за очі стрімголовою. Віддати і віддаш, усюди і знайдуть, і вчинять суд, і витрясуть потрібну суть думки, які викручують у мрії руки. І жаль, не можна відомститися добром, а тільки, хоч маленьким, але злісним злом. І заборговано відплату за трафунки. *** Коли це буде, що історія розсудить хто добрим був, а хто таки безжальним, злим, кого осяяло, кого схопили блуди і як живі та можуть заздрити мертвим. Ніхто і не здогадується, і не знає, яким же інструментом був в чужих руках. Уділ слабких — живуча мста — не пропадає і силить, усміхаючись, нетлінний жах. Подалі б від гріха, та марнославна чесність грайливо нападає на мерзенність скрізь, і всюди переможний дух, як свист у лист. А правдолюбство наробило колотнечі. Вагаються миритись історичні речі чи віддавати за усе, що час приніс. *** Цілеспрямоване спотворення добра і доброти недоброї старання нице. Неначе допустиму дозу перебрав й вражаєшся: нема реакції зіниці. Комфортів горе — удавай, що це є рай і лай сумирно на столобенкет навали. Комусь погано — безумовно, співчувай, як і тобі холоднокровно співчували. В імперії байдужості цілком безпечні вино, видовище і хліб — спасенна сіль від порожнечі кожен ранок, кожен вечір. Та й бенкетуй, але навчися впізнавати, щоб міг порятувати в хаосі розплати образу, гіркоту, наругу, кривду, біль. *** Вивчає ангел категорії катів: здичілі пси, вовки, гадюки безвідмовні, король щурів зі сплетених шести хвостів. Але людська і найстрашніша помста кровна. Чи вівці звірі, в пастуха психоневроз, наговорив же цілу купу арештантів. Загроз не меншає, а більшає погроз від світу цього сильної завжди розплати за висохле джерельце, знищену рослину, за вбиту пташку і отруєну росину, за те, що злу так добросовісно служив, і зрікся раю, у якому жив привільно, і кара буде за свавільно-божевільні зневагу, хамство, підлість, вимотання жил. *** Так і трипіцкаємось за старим законом і маємо неписані свої права за око око, зуб за зуб, а за прокльоном травину натравляє на траву трава. Універсальний сірий колір виживання, і тільки перевага сили валить мур. І заздрить заздрість заздрості у існуванні. У пеклі, як у пеклі, правлять пек і цур. І йде життя, як йшло, мовчав би чи кричав, ділився б досвідом як власний віз тручав і слухав сповідь суперечливої думки. І мсти позбувся б — не давала тьма марниць. І думав приголомшено в церквах каплиць простити чи звести зі світом порахунки. *** Як помста і пробуджується лютий гнів. Гримуча ненависть ховається під маску оманодоброти роздвоєних умів, а справжня доброта терпить чомусь поразку. Принижує жорстока зверхність висоти зріст гідності, скоривши на коліна кроки. Дух рівноваги і жадає сліпо мсти, а проща підкладає ліву й праву щоки. До заборонених прийомів потяг зріс і заборговано відплату за трафунки. Чи віддавати за усе, що час приніс образу, гіркоту, наругу, кривду, біль, зневагу, хамство, підлість, вимотання жил — простити чи звести зі світом порахунки? м. Коломия
10 Слово і чин “Справжня любов до своєї країни неможлива без любові до своєї мови”. · p. 10página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

рідну мову, небезпечна. Тому вони й намагаються, за колишньою радянською традицією, відправити таку людину на примусову судово-психіатричну експертизу. Проте послідовність і чесність приносить хоч невеликі, але перемоги: “Судові засідання зараз за моїми скаргами ведуться лише державною українською мовою. Хоча спочатку судді принципово відмовлялися вести судове засідання українською мовою й навіть дехто із суддів офіційно приймав злочинне рішення проведення судового засідання російською мовою”. Це 2004 рік, а боротьбу за своє право на рідну українську мову Сергій Мельничук почав ще 2002 року. В незалежній Україні! Здавалося, центрами української духовності в Україні мали б бути її вищі навчальні заклади, тут повинна б формуватися українська національна еліта, без якої існування української держави стає проблематичним. 2005 року Сергій Мельничук вступає до Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля вивчати журналістику. Навчання журналістів — майбутнього сумління нації і охоронців її мови — ведеться тут російською мовою з орієнтацією на російські цінності. Але ж в Конституції України в статті 10 записано: “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. І в статті 11 додано: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури”. Треба б було бути, за висловом К. Паустовського, дикуном, щоб не обізватися за конституційне право свого народу на рідну мову, що й робить небайдужий Сергій Мельничук. А ось сміховинне фарисейське рішення суду: “Зобов’язати Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля здійснювати навчання Мельничука Сергія Андрійовича у відповідності до чинного законодавства — українською мовою”. Отже, а з усіх інших готувати сепаратистів. Це ми й маємо тепер на Донбасі. Запорукою невмирущості стародавньої української нації і її мови є саме такі небайдужі люди, як борець за право на рідну мову в Україні Сергій Мельничук. Різноробочий, шахтар, студент, правозахисник, який бив на сполох ще тоді, коли не лилася кров на українській землі, коли клінчаєви, зневажаючи національні закони, ще тільки нарощували сили, щоб встромити ніж у спину України. Ніби й від імені Сергія Мельничука сказав його старший побратим з Донеччини Олекса Тихий у своєму заключному судовому слові: “Я — українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити і споживати матеріальні блага… Я — громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я — клітина вічно живого українського народу. Я для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу гідно вів партію в багатоголосому хорі світової культури”.
10 Слово і чин “Справжня любов до своєї країни неможлива без любові до своєї мови”. · p. 10página original ↗

Право на рідну мову Сергій МЕЛЬНИЧУК:

Іван ЮЩУК, професор, заслужений діяч науки й техніки України, член НСПУ Ще зі шкільної лави нам запам’яталися мудрі слова славетного нашого письменника Панаса Мирного: “Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова”. І так само промовистий вислів видатного російського письменника Костянтина Паустовського: “Справжня любов до своєї країни неможлива без любові до своєї мови. Людина, байдужа до своєї мови — дикун. Вона шкідлива за своєю суттю тому, що її байдужість до мови пояснюється повним збайдужінням до минулого, сьогодення і майбутнього свого народу”. Отже, берегти й шанувати рідну мову, мову свого народу — це моральний обов’язок кожної нормальної людини в суспільстві. Тепер тільки треба з’ясувати, чи ми, українці, справді окремий народ і чи справді маємо свою власну українську мову і право на неї, що часто намагалися й намагаються зверхньо заперечити наші самозвані “старші брати”, маючи нас за своїх попихачів. Тут доречно навести спостереження видатного мовознавця Івана Огієнка: “Російські вчені тільки з політичних міркувань натягують українську мову до мови російської. А тим часом глибше вивчення нашої мови показує, що вона багатьма своїми ознаками наближується скоріш до мови сербської, а не російської. І це відомий факт, що українець, який не знає російської мови, легше порозуміється з сербом, аніж з росіянином”. Як тільки російські війська у вересні 1914 року ввійшли в Галичину, тут було закрито всі українські видання, школи, розпущено культурні й освітні організації, розгромлено “Просвіту”, знищено бібліотеку Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заборонено вживати українську мову в адміністрації, суді, громадських організаціях. Ось якою страшенно небезпечною була українська мова для російських колонізаторів! Такою вона залишилася й дотепер: у Криму, на окупованих частинах Луганської і Донецької областей українська мова фактично заборонена. Революційні події 1917–1918 років, що сприяли відновленню української державності, на якийсь час звільнили українську мову від московського шовіністичного тиску. Але це тривало недовго. “Видатний діяч Комуністичної партії і Радянської держави” (так зазначено в радянській енциклопедії) Міхаіл Фрунзе на жовтневому 1923 року пленумі ЦК українських комуністів прямо заявив: “На Україні ми тільки зовнішньо справилися з відкритим рухом петлюрівщини… Не справимося доти, доки не вирвемо зброї петлюрівщини — української мови”. І він казав правду. Особливо планомірного характеру витіснення української мови російською набуває в післявоєнний час. Непомірно в Україні зростає відсоток росіян-колонізаторів, які й досі, живучи в Україні, гидують українською мовою через імперську зверхність. 10 червня 1983 року ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР приймають постанову “Про організацію виконання в республіці постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”. У ній російська мова в Україні ставиться в особливе, привілейоване становище: “1. Добиватися, щоб вільне володіння російською мовою стало нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади, громадським обов’язком кожної молодої людини… 5. Збільшити час на вивчення російської мови в загальноосвітніх та інших середніх навчальних закладах з неросійською мовою навчання; передати на ці цілі частково або повністю години, що призначені для вивчення іноземної мови; при вивченні російської мови і літератури дозволити поділ усіх класів і груп з кількістю учнів більш як 25 чоловік на дві підгрупи… вдосконалювати мережу загальноосвітніх шкіл з російською мовою навчання”. Тобто збільшувати їх кількість, що й робилося за рахунок українських дітей. Тут названо тільки деякі факти офіційного нищення української мови в Російській імперії тав так званому Радянському Союзі, насправді ж їх і перерахувати годі. Це була така сама колоніальна політика лінгвоциду (складова етноциду) щодо поневоленого народу, яку свого часу проводили Франція в Алжирі, Голландія в Індонезії, Великобританія в Індії, Японія в Кореї. У названих колоніях після здобуття ними незалежності запанували національні мови. І ось настало 24 серпня 1991 року: у тодішній Верховній Раді Української РСР прозвучав довгоочікуваний “Акт проголошення незалежності України”. Ще за два роки перед тим було ухвалено Закон про мови, у якому було записано: “Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя”. У незалежній Україні — тим більше. Колоніальний період в історії України закінчився, але при владі залишилися ті самі провідники колоніальної політики Росії, і мовна політика залишилася майже та сама. Особливо на сході і півдні України. Та ось 2004 року (на 13 році незалежності) з’являється висновок небайдужої людини: “Зросійщення українців на Луганщині триває з більшою завзятістю, ніж за радянських часів”. Хіба можна про таке мовчати? І ще цього ж таки року: “Нехтування мовою титульної нації, принаймні офіційними й публічними особами, демонструє зневагу до представників цієї нації”. Небайдужа людина — Сергій Андрійович Мельничук — народився і вчився в цілком зросійщеному містечку Краснодоні на Луганщині. Ну говори собі, як усі вже звикли за колоніальних часів, заробляй у шахті добрі гроші, купуй ковбасу. Так ні. Послухаймо самого Сергія Мельничука: “Якось після певних доленосних подій, які діють на людину, наче холодний душ, — я замислився: “Я — українець. Живу в Україні, на історичній землі своїх пращурів. А українською рідною мовою, мовою моїх батьків, по великому рахунку, навіть два слова не можу зв’язати”. І тому переді мною постало питання: “А чи вартий я того, щоб називатися людиною?” Після цих роздумів я принципово перейшов, у межах України, на українську мову спілкування”. І не тільки перейшов на українську мову спілкування, а й, вірячи в силу закону, став на захист права рідної мови, мови свого роду й народу — звернувся до суддів. А судді — хто? Для них, колишніх колоніальних чиновників, людина, яка обстоює своє природне національне право на — За ініціативою голови Спілки офіцерів України, засновника української військової контррозвідки — генераллейтенанта О. О. Скипальського 25 березня 2017 року у Спілці офіцерів України відбулася презентація 2-го доповненого видання моєї книжки “Моя боротьба за мову”. У презентації узяв участь як експерт з Міжнародного публічного права професор В. А. Василенко (екс-суддя Міжнародного Кримінального Трибуналу з колишньої Югославії, Надзвичайний і Повноважний Посол України). Я пояснив зміст своєї книжки: “Збірка документів правозахисної діяльності автора книги документально висвітлює процес поширення нацистської ідеології “Русского міра” в Україні, зокрема у Луганську, як плацдарм для воєнної інтервенції кремлівсько-терористичних військ в Україну під приводом захисту російськомовного населення. Автор сподівається, що дана збірка документів незабаром стане матеріалом для професійного дослідження працівниками СБУ”. Професор В. А. Василенко наочно роз’яснив безпосередній зв’язок між подіями, відображеними у книжці та реальною загрозою державному суверенітетові України. Генерал-лейтенант О. О. Скипальський висловив своє задоволення презентацією книжки та фаховим аналізом професора Василенка актуальності викладених у ній проблем належного функціонування в Україні стратегічної зброї — української мови як державної. Деякі голови обласних організацій Спілки офіцерів України запросили мене провести подібні презентації у себе в обласних центрах.
З роси й води! · “Справжня наука містить великий і вічний фермент любові”. · p. 11página original ↗

Історія та історії Віталія Дончика Ю Юввііллееййнниийй ннаарриисс

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Наукове життя Віталія Григоровича Дончика, який 15 квітня відзначав свій 85-річний ювілей, — дзеркальна проекція змін у вітчизняному літературознавстві та загалом українському літературному процесі другої половини ХХ—початку ХХІ ст. Літературознавчий світ В. Дончика завжди тримався навколо таких основних концептів, як “національне”, “людське”, “історичне”, “сучасне” (“літпоточне”). І тому в доробку науковця праці про Т. Шевченка, прозаїків і поетів-шістдесятників (особливо привертають до себе увагу сьогодні праці, пов’язані з осмисленням творчості Гр. Тютюнника, П. Загребельного, О. Гончара, — епістемологічна значущість цих нарисів і досі актуальна). Літературознавець із непростого власного досвіду сьогодні говорить про те, що “радянський етап” в історії мистецтва — це незнаний ніде приклад тоталітарного свавілля, нищення культури, але це і приклад перемоги в остаточному наслідку самої літератури, її національної ідентичності й художньої іманентності над усім штучним, насаджуваним, привнесеним. Національна ідентичність — завжди в просторі культури, це, за слушним твердженням сучасних дослідників, естетичний феномен. Місце соцреалізму — у просторі антикультури. Висунута деким із “незаангажованих”, індиферентних (а вони врешті завжди виявляються “партійними”) критиків теза про неіснуючого сучасного наступника соцреалізму — “нацреалізм” — не більше як фальсифікат. Дослідник із пильним інтересом ставився до нових тенденцій у літпроцесі, активно їх відстежував, аналізував, поширював. Якщо погодитися з думкою, що справжній науковець — часто популяризатор, то ця теза суголосна тому, що робив і робить В. Дончик. “Наші прагнення щонайпроникливіше і найправдивіше осягнути сутність і неповторність українського художнього слова, надто Шевченка, Франка, Лесі Українки, інших класиків не можливі не лише без наукових заглиблень і відкриттів, а й без пристрасних роздумів, співпереживання, емоційних реагувань, натхненних пошуків і любові. Так, так. Справжня наука, творена не тексторобами, а особистостями, також містить — більш чи менш приховано — великий і вічний фермент любові”1. Науковець убачав одним зі своїх завдань залучення якнайбільшої кількості читачів до української літератури, поширюючи найважливіші її естетичні з’яви, пишучи про новаторство в прозі, про нові форми світовідчуття в українській літературі шістдесятників та ін. Він підтримував молодих літераторів, за що після виступу на міжнародному симпозіумі на захист опальних шістдесятників і поплатився кар’єрою, коли інститутське керівництво, тільки-но перевівши його в статус старшого наукового співробітника, через кілька місяців знову повернуло в статус молодшого наукового співробітника. Свого часу В. Дончик є одним із найпродуктивніших і, без перебільшення, найцікавіших літературних критиків (поряд із Г. Сивоконем, В. Фащенком, В. Брюггеном, молодшими В. Брюховецьким, М. Слабошпицьким та ін.). Літературно-критична діяльність була важливою формою спостережень за “живим” літературним процесом, який мав чи то стишену, чи то навпаки — пришвидшену динаміку. Читання значної кількості літературних творів допомогло, зрештою, вибудувати й об’єктивну літературознавчу оптику: наукові рефлексії В. Дончика не “від теорії до тексту”, а саме “від “польового матеріалу” до концептуальних теоретичних узагальнень”. І таким розвідкам віриш, оскільки вони відображають обізнаність автора з об’єктом дослідження, демонструючи “пропущеність” літературного процесу через власну свідомість. Проте фаховий дослідник літератури, який багато років є членом спеціалізованих вчених рад із захисту дисертацій, не без іронії (але водночас і розпачу) наголошує на проблемах сучасного літературознавства, у якому “досить часто зустрічаємо дослідження, поперше, відверто спрямовані на моністичну, спрямлену, випрямлену, не полісемічну парадигму і, по-друге, позначені якоюсь неофітською прикипілістю автора (авторки) до умоглядно-дедуктивного підходу й наївною вірою в безмежні можливості обраного того чи того модного методу. В історико-літературних працях такі самонастанови і взагалі обертаються серйозним ґанджем. Вивчаючи й осмислюючи історію літератури, у таких випадках ідуть до досліджуваного матеріалу з наперед заготовленими мірками, з лекалом (нерідко, як це часто буває, зарубіжного виготовлення) та із самовпевненою вірою, що застосовуваний метод — це універсальна відмичка від усіх замків. Матеріал (художні твори, пам’ятки, джерела, тексти), з яким уступає в діалог історик літератури, має такі ж права, як і його дослідник, більше того, саме він часто диктує правила гри і його (це непреложно) маємо чути, а не нав’язувати “несродного” йому. “Джерела мають право вето”, — як на мене, дуже точна формула Рейнгарта Козеллека2. Літературні твори спонукали вдумливого критика до постановки екзистенційно важливих питань, від яких часто ховалися багато хто з колег, тікаючи в шаблони радянської “соцреалістичної” критики. Натомість В. Дончику був цікавий “простір літератури”, за М. Бланшо, як антропологічний проект, тобто такий, у центрі якого — людина: її час, психологія, соціально-історична вписаність людини у контекст доби, повнота розкриття внутрішнього світу, зрештою, “деформованість”, що виникає в результаті “зустрічі” людини з ідеологією. Пишучи про філософію творчості шістдесятників, В. Дончик уже в книжці 1970 року “Грані сучасної прози” наголошував: “Проблеми “духу”, самовизначення особи в житті, пошуки історично тривких цінностей, питання пам’яті й “безпам’ятності”, внутрішньої свободи, усвідомлення себе серед людей і серед природи, гуманно-творче, гармонійне ставлення до світу і ставлення утилітарне, стандартизоване — це ті теми, що більшою чи меншою мірою, достатньо глибоко, а чи й поверхово, розглядаються в творчості прозаїків, які виступили на початку 60-х років. У цікавих проявах простежуються тут і проблеми авторської ідейно-естетичної концепції, ліризму, поєднаного з уважним психологічним моделюванням, сучасності й історизму, народного характеру тощо”3. В. Дончик — скрупульозний, точний і максимально об’єктивний фіксатор процесу, що в літературознавчих інтерпретаціях уподібнюється до екосистеми, макросвіту, що його потрібно вивчати так, як це роблять представники точних наук. Зрештою, література — продукт людської діяльності, результат роботи пам’яті, свідомості і підсвідомості…, тож цілком закономірно бачити за кожним твором — відлуння психологічного портрета епохи. Наукові розвідки (і монографії, і окремі статті-нариси) Віталія Дончика завжди містять не лише інформаційну вичерпність, а й щось більше — у тій панорамі історико-культурної динаміки відчувається живий пульс часу, його непідробний нерв. Схопити той нерв для літературознавця надзвичайно важливо, позаяк література не існує лише у вершинних з’явах. Літературний процес твориться з усієї сукупності соціокультурних і загалом мистецьких феноменів, які мають різний “калібр”, різну естетичну вартість, а отже, посідають різне місце у “великому Часі”, за М. Бахтіним. Проте у вершинних творах, які заслуговують на перші місця в літературному каноні культурно-історичної епохи, пульсу можна йне відчути. Формальна чи змістова досконалість таких творів часто заважає сприйняти тонку, субтельну матерію “психології творчості”. А от вивчення літератури як панорамного процесу, у якому важливу роль відіграють і першорядні твори, і другорядні, і третьорядні…, важливе, бо саме в останніх і може випрозорювати те “живе”, що не розчиняється в досконалості геніального творіння. В. Дончик має рацію, стверджуючи, що “художня література — це не тільки тексти. Це й умови творення літератури, які, зрозуміло, не тільки поза нею, а, трансформовані, і в ній самій. Умови української літератури — це умови нації, що, не встигши завершити своє формування, потрапила на кілька століть у підневільне становище, це бездержавність, постійні утиски й заборони мови, друку, духовності, культури…”4. У науковому дискурсі В. Дончика немає поділу літературних артефактів за “чорно-білим” принципом, як і немає упередженого ставлення до певних явищ. Натомість наявна спроба з’ясувати для себе природу того, що видається дискусійним у літпроцесі. Як і личить науковцеві, В. Дончик послуговується фактами, а не оцінювальними судженнями. Навіть пишучи про гострі суспільно-політичні проблеми сьогодення, науковець залишається прихильником академічної традиції, яка регористичні й подеколи ароґантні заперечення розглядає лише як ознаку звуженого мислення, зібганого уявлення про природу письма й літератури. Сам Дончик застерігає, що “один із парадоксів теперішнього плюралістичного, назагал індивідуалізованого, орієнтованого на західні системи літературно-наукового, літературно-критичного мислення, — пристрасть до категоризму й доктринерства, нав’язування власної (точніше, якоїсь облюбованої) методики як “єдино правильної”, “чорно-білі” розтинання цілісності, розриви єдностей і взагалі досить свавільне й агресивне ставлення (“підкорення”, “ламання”) до предмета дослідження за принципом: “якщо він не піддається, то тим гірше для нього”. Від усього цього швидко стомлюються, іза здоровою позитивністю, за розважливим, орієнтованим на спокійні аргументи й неметушливі висновки, академічним стилем, здається, вже сьогодні знудьгувалися”5. Літературознавцеві притаманний стиль “історика культури”, який пише не на догоду дня теперішнього, а для минулого і майбутнього, бо ж часто в нашій історії відбувалися маятникоподібні зміщення (згадати лише концепцію історії літератури, яку запропонував Д. Чижевський): те, що було в тренді, відходило, а те, що видавалось архаїчним, знову знаходило своїх прихильників. Літературознавчі праці В. Дончика останніх десятиліть доцільно схарактеризувати як постколоніальні. Дослідник наголошує на потребі долання небезпечної міфологічності радянської науки, у якій українська культура розвивалася в “колисці трьох братніх народів”. “…Перше з моїх принципових міркувань у цій книжці таке. Не тільки тому, що це дві культури, духовно й ментально відмінні (“У їх народ і слово і у нас народ і слово”, — писав Т. Шевченко); не тільки тому, що такому цілеспрямованому кількасотлітньому нищенню (геноцид!) національно-духовних основ народу, яке тривало в царсько-більшовицькій російській імперії, аналогів у світі немає; не тільки тому, що стосунки літератури колоніальної та літератури імперії — це ніколи не діалог, не творче змагання, навіть не конкуренція (яка конкуренція з наперед запрограмованим фіналом?); а, виходячи із зовсім інших обґрунтувань, іншої, сказати б, методології, маємо докорінно змінити наше ставлення до того, що означалося в колишні часи поняттями співдружність, взаємовплив, а далі й узагалі — взаємозближення культур”6. Особливість праць В. Дончика полягає втому, що його дослідницький погляд має здатність проектуватися з різних точок зору, що допомагає і в напрацюваннях минулого бачити раціональне зерно. Дослідницька діяльність Віталія Дончика оприявнює літературний процес як метакритичний феномен, що не лише виявляє діахронічну тяглість, а й визначає аксіологію й епістемологію творчості, утверджуючи в літературознавчому дискурсі принципи етики та рівноваги, естетики й виваженості. ___________________ 1 Дончик В.Г. Пріоритети: ґрунтовність, виваженість, сумлінність // Скупейко Л.І. Апологія особистості: статті про Лесю Українку. – К.: Фенікс, 2015. – С.10-11. 2 Дончик В. Доля української літератури – доля України. Монологи й полілоги. – Київ: Грамота, 2011. – С. 404 – 405. 3 Дончик В. Грані сучасної прози. – Київ: Радянський письменник, 1970. – С. 294. 4 Дончик В. Доля української літератури – доля України. – Київ: Грамота, 2011. – С.22. 5 Дончик В. Про історію літератури, якої досі не було. – З потоку літ і літ потоку. – Київ: ВД “Стилос”, 2003. – С. 488. 6 Там само. – С. 13.
Абетка відомих імен · “У бразильців схожостей з українським характером дуже багато”. · p. 12página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

знала, що з ними робити. А тут якраз Терезія, моя велика подруга, розповіла мені, що на її вулиці, в будинку, який мені подобається, продається квартира. Вона ще не була достатньо впорядкована. У ній тоді зверху протікала вода, а стіни були пофарбовані у жахливі, як на мене, рожеві й фіолетові фарби. Але мене цікавило, що можна побачити з вікна квартири. Для мене це дуже важливо, я люблю простір. І я купила цю квартиру за п’ять хвилин. Я відразу заплатила представникові господаря квартири гроші. Як ми з Терезією виходили з неї, то вже чекав на огляд її хтось інший, який запропонував подвійну ціну. Але йому було сказано: “Вибачте, але квартира вже продана”. Як бачите, у світі є порядні люди. Помешкання куплене, але його треба привести до ладу. А туту мене випала тривала зарубіжна поїздка. Терезія мене заспокоїла, сказала, що я можу їхати, а вона все, що пов’язане з ремонтом, полагодить. Вона мені потім час від часу телефонувала з різними питаннями, але я їй сказала, що в усьому покладаюся на неї. Я тоді не мала достатньо грошей, щоб заплатити ще й за реставрацію квартири. Але одна з моїх товаришок сказала: “Слухай, Віро! У мене є племінник. Він ще дуже молодий, але розуміється на ремонтних справах і може тобі виконати роботи за невеликі гроші. Звичайно, я на цю пропозицію пристала. І племінник справді привів помешкання до ладу. Як я повернулася з тривалого відрядження, то вже можна було сюди переселитися. Все було зроблене Терезією і нашою з нею приятелькою. — Ви дуже тепло згадуєте Терезію. — Це була моя посестра, надзвичайно талановита викладачка, музичний ерудит, чудова людина. Коли вона померла, то біля труни зібралося багато її учнів. Вони грали, співали. Спочатку релігійні пісні, а пізніше і звичайні. То такий був веселий похорон, що словами не передати. Просто це був вияв великої до неї любові. І досі на день народження Терезії збираються її учні, щоб вшанувати її пам’ять. Мені теж у такий день пишуть: “Сьогодні народилася Терезія. Хай живе Терезія!”. А її вже давно немає на білому світі. Вона була дуже світлою особистістю. І надзвичайно доброю… — Терезія — корінна бразилійка? — Ні, вона народилася в Німеччині. У Бразилії жила з трьох років, тому вважала себе бразилійкою. За характером вона була більше бразилійка, аніж німкеня. Серед німців у мене багато приятелів. Одна з них — сестра ко-
Абетка відомих імен · “У бразильців схожостей з українським характером дуже багато”. · p. 12página original ↗

Віра ВОВК: ««ЯЯ вв ууссььооммуу іі ззааввж жддии — — ннаассааммппеерреедд ууккррааїїннккаа»»

Закінчення. Поч. у ч. 15 за 2017 р. Михайло СОРОКА Бразильське Ельдорадо — Чому і в кого раптом з’явилася думка переїхати в далеку Бразилію? — Ідея переїзду належить мамі. Я її сприйняла пасивно, хоча не можу сказати, що Бразилія мене не цікавила. Мені уявлялась ця країна як якесь Ельдорадо. А тут трапилася пропозиція отця Ханейка. Він довідався про смерть мого батька, про наше скрутне життя у повоєнній Німеччині і сказав, що міг би оплатити нашу з мамою подорож до Бразилії. І от ми зважилися на далеку дорогу. В порту Ріо-де-Жанейро нас мав зустріти отець Ханейко, але його серед зустрічаючих не було. Уявіть собі цю страшну для нас ситуацію. Виявляється, він готувався нас зустріти на добу пізніше. Ми якось дісталися до штату Парана, де живе більшість українців. За тиждень познайомилися із місцевою флорою і фауною. Але що робити далі? Ми почали шукати працю. Нас прийняв курітибський монастир німецьких сестер Божого Провидіння. Жили ми у піддашші. Мама працювала у секретаріаті, записувала дітей, які вступали до гімназії на навчання. А я давала уроки гри на фортепіано для початківців. Якось приїхав туди священик із Ріо-де-Жанейро, і настоятелька монастиря відправила всіх сповідатися. Ну, сповідатися, то й сповідатися. Правда, отець мало цікавився моїми гріхами, а почав розпитувати, хто я, звідки і так далі. Я розповіла. Він мене вислухав і сказав: “Я вам допоможу”. І справді. Через деякий час він мені написав, щоб я приїхала до Ріо-де-Жанейро для розмови із ректором Католицького Папського Університету, дослідником німецької старовинної літератури. Я це зробила. Ректор зацікавився моєю докторською працею і запросив мене на іспит. Я його склала німецькою мовою. Португальську тоді добре не знала. І це, до речі, було для мене проблемою, адже часто доводилося спілкуватися у Міністерстві освіти Бразилії (Ріо тоді ще був столицею). Тож мені дали дозвіл підготувати докторську працю німецькою мовою. Зважили й на те, що тема моєї докторської стосується германістики. Іспит тривав дві години. Я його склала з найвищою оцінкою (summa cum laude), і мені відразу запропонували місце викладача у жіночому Католицькому університеті Святої Урсули, в якому працювала тридцять років. — І Ви — професор цього університету? — Ви знаєте, тут інша, ніж в Україні та інших країнах, система. Професорами тут називають представників різних професій, майстрів і вчителів у своїй справі. Наприклад, кравчиню або вишивальницю, яка вас навчає цьому ремеслу. Я не конечно професор. Я хотіла стати доцентом і мала для цього все необхідне та була готова до іспиту. Але мені сказали, що, на жаль, ця категорія вже не існує. Тож доцентом не стала. Була викладачем університету. Пізніше, протягом дванадцяти років, викладала поетику на філологічному факультеті у містечку Кабо Фріо, за 120 кілометрів від Ріо. Серед моїх студентів було кілька дуже талановитих осіб, які згодом стали відомими у Бразилії письменниками. На той час у мене вже було дуже багато праць, зокрема перекладів. Перекладала з німецької і на німецьку, з української і на українську, з португальської і на португальську. У ті роки отримала кілька премій в Америці. Там, у Колумбійському університеті Нью-Йорка, протягом року викладала порівняльне літературознавство. Воно стало моєю другою спеціальністю, яку достудійовувала у Мюнхені. Моє життя склалося так, що завжди жила осторонь від української громади, спілкуючись із нею листовно або при коротких відвідинах, що можна вважати благословенням і прокляттям. Прокляттям, бо природно було б стояти близько біля свого кореня, ссати його атавістичні соки і до певної міри впливати на його розвій. Благословенням, бо, живучи в чужому середовищі, я мала ширше коло бачення і не могла втрапити під вплив якоїсь насуненої ідеології. На перехресті різних поглядів і важко борючись з обставинами життя, могла собі вибирати серед них такий світогляд, який найбільше відповідає моїй особі. Коли роздумую про наш приїзд до Південної Америки, вважаю дещо в ньому наче здалеку призначене, наче якийсь метафізичний план. Є в ньому також дивні збіги обставин, які нам тоді не спали на думку, або навіть такі, про які ми тоді нічого не знали. А саме: мій предок, отець Іван Волянський, був першим українським священиком в Америці. Спершу він був душпастирем у США, опісля переїхав до Бразилії, і його дружина померла на пошесть у Ріо-де-Жанейро. Також і мій хресний батько відвідав свого часу Бразилію. Я почала вважати цю країну своїм завданням, своєю необхідною долею і вирішила працювати в ній для престижу нашої дідизни. Ріо — місто дивовижне — За роки й десятиліття життя в Бразилії Ви вже адаптувалися до місцевого життя і добре вивчили характер бразильців. Чи схожі вони на нас, українців? І якщо так, то чим? — Дуже схожі. Співають, танцюють, веселяться, сваряться, як ми. У них такий же, як і в нас, брак відповідальності. Тут багато політиків, які один одного “пожирають”. На жаль, у Бразилії, які в Україні, процвітає хабарництво. Втім, бразилійці мають одну велику прикмету: терпець (по-- португальськи “пасієнсія”). Не мушу пояснювати, що часто воно діє на людину наперекір своїй ідеї, коли вам доводиться парканадцятий раз іти до якоїсь установи за пильною справою і завжди вас відсилають ввічливою усмішкою, мовляв, шеф пішов до зубного лікаря, секретарка вийшла на чорну каву, а заступник якраз відсутній з урядових причин, але завтра, напевно, вас обслужать. Бразилійці дуже ввічливі, але треба розуміти, що йдеться про умовну ввічливість. Ніщо їх так не вражає, як шорсткість слова чи жесту. Наприклад, коли ви є гостем у якомусь домі і вам щось сподобалося, бразилієць каже: “До ваших послуг”. Якийсь чужинець зрозумів цю фразу буквально і наступного дня послав водія по килим у вітальні, чим дуже образив господарів! Бразилієць ніколи не поправлятиме чужинця, коли той неправильно висловився португальською мовою, ніколи не насміхатиметься з нього. Та коли ви очікуватимете від бразилійців точного сповнення обіцянки, тоді розчаруєтеся. Але цього, звісно, не можна узагальнювати. До позитивних прикмет бразилійців належить гостинність і щедрість. Не можу уявити собі бразилійців, що відмовляються дати голодному тарілку рижу. Пригадую собі мою першу подорож потягом від Сан-Паулу до Курітиби: потяг, яким їздить убоге населення, бо квитки на літак дорогі, спізнився на 7 годин. Мати і я не були приготовлені на таку зовсім нормальну в Бразилії пригоду, але ми не могли жалітися на брак поживи. Всі наші спів-пасажири просто засипали нас хлібом, сиром, овочами і солодощами, розповідаючи при тому, напевно, щось дуже цікаве, чого тоді, на жаль, я ще не могла зрозуміти. Незвичайним є бразилійський гумор і швидкість обернути якусь трагічну обставину жартівливим боком. Словом, схожостей з українським характером дуже багато. — Каріока. Наскільки мені відомо, так називають етнічних мешканців Ріо-де-Жанейро. Це якийсь особливий бразильський характер? — Ви мали можливість познайомитися з Ріо-де-Жанейро під час Олімпіади і, мабуть, пересвідчилися, що це — незвичайне місто. Його природна сполука дивовижної форми гір з океаном, затоками й островами, його контрасти немислимого багатства й крайньої нужди, оригінального й банального, щедрого й жорстокого — це зовсім нечуване явище. Між горами крутяться бульвари, вулиці й вулички, кишить від авт, автобусів, крамниць, футбольних змагань, переданих через радіо і телебачення, релігійних процесій, африканських чарів… З одного боку, пляж із майже голими красунями, з другого — достойні церкви й монастирі, праворуч палати й розкішні вілли, ліворуч, на скелях, убогі хижі, “фавеляс”, де нема ні води, ні каналізації, але є телевізор, а всюди сонце, пісні й невідступні синкопічні ритми бубна. Може, Сан- Паулу було б мені відповідніше — з огляду на холодніше підсоння, впорядкованість і поступ. Одначе, хто вже хоч раз причалював до цього континенту під розгорнені рамена Христа на горі Корковадо і бачив із покладу корабля через затоку Гванабара бенгальськими вогнями освітлене Ріо-де-Жанейро, зрозуміє, чому воно дається більше любити. Робочий день — з п’яти годин ранку — Тут Ви мешкаєте вже тривалий час. Після багатьох років поневірянь маєте затишну, гарну квартиру в мальовничому і знаменитому завдяки горі Корковадо куточку Ріо. — Скажу відверто: мені дуже хотілося жити саме тут. Назбирала невеличку суму грошей і не
Подія року “Поет завжди гостро відчуває ритми і болі життя”. · p. 13página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

лишнього президента Німеччини Вайцзеккера. — Повертаючись до Вашого побуту, хотів би спитати, наскільки дорогі у Бразилії комунальні послуги, продукти харчування, електрика, вода… В Україні все це на очах дорожчає. — Почну з моєї пенсії. Вона — не висока, але я можу спокійно на неї прожити. Плачу за світло, газ і телефон, а також за землю (остання плата залежить від площі квартири). А от вода в нашому будинку — із місцевої артезіанської криниці. Ми не залежимо від міста, де часто бракує води. — У моїй уяві суспільство Бразилії поділене на три частини: є багаті, є дуже бідні, скажімо, мешканці фавел, і є середній клас. — Так. І очевидно я належу до людей із середніми статками. — Як уживаються ці три світи? От під час Олімпіади наша делегація, за підтримки спонсорів, приймала почесних гостей у п’ятизірковому готелі “Роял Туліп”, що на мальовничому березі океану. А десь за кілометр від нього, на схилі гори, виднілися сумновідомі фавели. Вам доводилося бувати у фавелах? — Звичайно. Понад те, я добровільно працювала у школі для фавелів, була у приязних стосунках із директором цієї школи. І нашою ученицею там була тепер відома кінозірка. — Я вже звернув увагу на те, що Ваша квартира нагадує український етнографічний музей. — Ви маєте рацію: тут у мене — Україна. Але є речі не тільки з України, а й з усього світу, бо я багато подорожувала. — Вам хтось допомагає в господарюванні у Вашому помешканні? — Прибираю квартиру сама. До мене лише раз на два тижні приходить жінка, бразилійка Фатіма, щоб випрати білизну з ліжка і рушники. А ще вона прасує, бо я прасувати не люблю. Все інше роблю сама. Тут, на останньому поверсі, живе похресниця Терезії, вона купує мені їжу. Звісно, я їй на це даю гроші. Так що маю повний час для творчості. — Я бачу, Ви працюєте з комп’ютером і знаю з досвіду спілкування з Вами, що постійно користуєтеся електронною поштою. — Так. Щодня працюю над літературою. Це для мене звичка. Вже о п’ятій ранку на ногах і працюю до дванадцятої дня. Але о дев’ятій годині вечора вже сплю. Я дуже багато працювала — утрьох училищах, щоб видати одну книжу, зокрема переклади творів української літератури португальською мовою. Було 12 випусків класичної літератури, стільки ж сучасної, крім того, сім антологій. Тут при досягненні 70-річного віку викладачі ідуть на пенсію. Я ще могла продовжити працю на постгредюаційних курсах, але не захотіла. То був єдиний час, коли могла серцем і душею віддатися літературі. Віще перо ластівки — Над чим нині працюєте? — Нещодавно завершила поему, яка називається “Ластів’яче перо”. Вона про поетку, яка народилася зимою. Мама під весняне сонце винесла її на подвір’я. А якраз пролітали ластівки, і на дівчинку впало ластів’яче перо. Так починається життя цієї дитини. Це також моя біографія. Перо — як символ творчості. Там справді багато моїх думок і переживань, але все-таки — це літературна обробка. Крім того, пишу збірку поезій, яка називається “Нев’янучий квіт”. — Це буде поетична збірка. Але ж Ви і прозаїк, і драматург, і перекладач, і дослідник літератури… Що серед літературних жанрів Вам найближче? — Очевидно, поезія. Отож, сідаю за комп’ютер і пишу. Написане друкую на принтері, а потім готую до видання. Маю тут дуже хорошого видавця. Це бразилієць, молодий хлопець, дуже ввічливий і розумний. Все робить так, як я скажу і як хочу. При цьому бере за видання книг невеликі кошти. Я ж видаю книги малим накладом — по 50 примірників. — Мене у Вашій творчості вражає те, що Ви вже стільки років живете в Бразилії, в Ріо, а пишете про Україну, переймаєтесь українськими справами, знаєте про них. Навіть про Бразилію пишете по-українськи. Як вдалося зберегти український світ у своїй душі? — От бачите (Віра Вовк показує мені фото) — це моя подруга Зоя і я. В дитинстві ми з нею домовилися: хоч де б ми були, хоч що з нами трапилось би, ми будемо українками. І я в усьому і завжди насамперед — українка. І тут, у Бразилії, всі мене знають і поважають як українку. Але мушу сказати, що дуже солідно відплачувала Бразилії. Сорок років працювала викладачем. Першою приходила на працю і останньою звідти виходила. За весь цей час не працювала тільки один день і-то через те, що занедужала. І всі тоді збігалися дізнатися, що таке сталося, що Віра не прийшла на роботу. Наприклад, у Кабо Фріо я тягнула із собою награвач, проектор для демонстрування світлин, читала лекції з літературознавства, починаючи із самих початків, давала зміст найважливіших літературних творів, з ілюстраціями, з музичним супроводом, переклади літературних творів. Мої студенти досі пам’ятають мене: приходять, телефонують і пишуть мені. Так що добре почуваюся в дорогій мені бразилійській родині. Але завжди була і залишаюся українкою. — Звідки у Вас таке глибоке знання і велике багатство рідної мови? Читаю Ваші твори і захоплююсь цим розсипом мовних перлин. — Не знаю. Очевидно, шукаю їх по словниках, по літературних творах. Я виписую слова, які привертають мою увагу і мені подобаються, якими можу щось передати, сказати. Інакше як би могла прожити як українська письменниця, як українка в чужому світі? — Українська сутність, єство, дух пронизують Вашу творчість. Вони, мабуть, — від Ваших батьків, від українських джерел. А Ви могли б бути, скажімо, португальською письменницею? — Якби хотіла, могла б. Я б могла писати не тільки португальською, а й німецькою. Але воно мені не потрібне. Мені потрібна українська мова, український світ. З усіма його втратами, нещастями. Я таки українка. Так воно є і так воно мусить бути. — Тобто і та маленька дівчинка, на яку впало ластів’яче перо, вона таки українка? — Так. Її звуть Катерина, і закінчується поема її уявним діалогом з російською царицею Катериною ІІ. Моя героїня стоїть в Одесі перед пам’ятником імператриці, яка хотіла знищити Україну, а моя Катерина перекреслює все це своїм “ластів’ячим пером”. Ріо-де-Жанейро—Київ
Подія року “Поет завжди гостро відчуває ритми і болі життя”. · p. 13página original ↗

Отримуємо духовний зріз суспільства

В агенції УНІАН відбулася презентація Всеукраїнського поетичного вернісажу “Троянди й виноград”—2017, який розпочався 11 квітня і триватиме до 25 вересня цього року. Надія КИР’ЯН Присутні члени журі конкурсу письменники Іван Драч, Микола Луків, Петро Засенко, президент корпорації “Еталон” Володимир Бутко, директор Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського Вікторія Колесник та директор родинного Фонду Максима Рильського “Троянди й виноград”, онук поета Максим Рильський розповіли про умови конкурсу, його учасників попередніх років, теплим словом згадали класика української літератури, якому присвячений цей вернісаж. Цей поетичний конкурс проводиться вже вчетверте (попередні відбувалися 2006, 2008, 2012 рр.) і розрахований на поетів-аматорів України віком від 10 років. Найстаршому учасникові, як повідомили організатори, було 83 роки. “Метою вернісажу є пропаганда української поезії серед найширшого кола читачів, залучення до творчості молоді, — сказав директор Фонду Максим Рильський. — Поет завжди гостро відчуває ритми і болі життя, концентровано викладає їх сприйняття, а ми отримуємо духовний зріз життя суспільства, можливо, емоційний, але не менш достовірний, ніж рейтинги та опитування”. Володимир Бутко наголосив, що корпорація, яку він очолює, — організація не лише бізнесова, а й патріотична. За 22 роки існування тут склалася традиція допомагати насамперед творчим людям. Учасники конкурсу мають визначити та назвати обрану номінацію, надати основні дані про себе — ПІБ, повну адресу, контактний номер телефону, вказати свій вік, освіту, місце роботи чи навчання, посаду. Твори загальним обсягом до 150 друкованих рядків надсилати на адресу Київського літературно-меморіального музею М. Т. Рильського з поміткою “вернісаж”. Номінації конкурсу: патріотична лірика, філософська, пейзажна, інтимна. У ході розмови виникла слушна пропозиція, щоб кожен, хто надсилатиме поезії, написав і надіслав хоча б один сонет, ознайомився з улюбленим поетичним жанром Максима Рильського. Журі визначить 12 лауреатів ів листопаді запросить їх до Києва на урочисту церемонію — літературно-мистецький вечір, під час якого переможці читатимуть свої вірші та отримають дипломи і почесні відзнаки — кришталеві троянди. До складу журі входять відомі письменники та організатори вернісажу Борис Олійник (голова), Іван Драч, Микола Луків, Станіслав Шевченко, Петро Засенко, Володимир Бутко, Вікторія Колесник, Максим Рильський. За довідками про конкурс звертатися за телефонами: [контакт приховано], [контакт приховано] — Рильський Максим Георгійович. Теплим і щирим словом згадали учасники презентації улюбленого класика Максима Рильського, розповіли цікаві історії про цю дивовижно ерудовану, талановиту, чесну і світлу людину. Іван Драч почав із цитати: “Пролісків перших блакитні отари. Земле, як нам тепло з тобою”, — хто міг так сказати? Тільки поет, який крім усіх ознак дивовижного таланту був теплий до людей, теплий своїми порадами, настановами. Прекрасно, що нагорода лауреатів — символічна, близька авторові відомої збірки “Троянди й виноград”. Пам’ятаю, в Іспанії на одному з конкурсів переможцям вручали за четверте місце бронзову троянду, за третє — срібну, за друге — золоту, а за перше — живу троянду. А Максим Георгійович вигадав неповторну кришталеву троянду. Наше покоління виросло під крилом Максима Тадейовича. А я ще мав щастя, що у колись дуже популярній газеті “Вечірній Київ”, де Максим Рильський постійно друкував свої статті у рубриці “Вечірні розмови”, в одній із них він написав про трьох перспективних поетів: Вінграновського, Коротича і Драча, згадуючи і позитиви, і недоліки. Ця стаття була дуже популярною, її передрукувала навіть московська літературна газета, дійшла вона ів наше село. Учитель, який нещодавно повернувся із заслання, де відбув 10 років, читаючи моїм батькам статтю, сказав: “Максим Тадейович вашого Івана попереджає, де це він знайшов “гливке болото рідного села?”. Якщо й далі таке писатиме, то загримить туди, звідки я приїхав”. Українським поетам тоді, як і завжди, велося непросто. Але Божа долоня завжди була над Максимом Тадейовичем. Якось вони із Остапом Вишнею (Губенком) у буремні революційні роки їхали з Києва, а їх перепинив отаман Зелений: “Хто такі”? Вони відповіли. Тоді так званий “бандит” Зелений виділив їм підводи, дав супроводжуючих, і вони спокійно доїхали від Трипілля до Романівки. Було ще багато різних історій. Наприклад, коли Микита Хрущов приїхав в Україну, під час прогулянки на катері з письменниками узявся повчати: справжні українські поети — Тичина, Бажан, інші пролетарі. Не те що той сучий син дворянського походження — Рильський. Тоді Тичина встає і йде: я вийду, я не можу, коли ображають такого славного поета, Максим Рильський — це наш поет. Тичина намагався вийти з катера. Куди? У Дніпро? Але цим вчинком продемонстрував солідарність українських поетів, що дуже важливо. Прекрасно, що конкурс названо іменем такого чудового поета”. Петро Засенко підтвердив, що жодне покоління поетів тих часів не приходило в літературу без благословення Максима Рильського. “На початку 1960-х років у видавництві “Дніпро” вийшла антологія “Щасливої дороги”. Напутнє слово до цієї книжки написав Максим Тадейович, там згадується багато імен, які потім увійшли в літературу. Класик стежив за приходом у літературу нових імен, вболівав і допомагав добрим словом, батьківськими порадами. Ми запрошували його на засідання літературної студії, він ділився з нами досвідом, творчими секретами, нас учив і сам учився у молодих. 1968 року у видавництві “Молодь” побачила світ книжка оригінальних сонетів Максима Рильського і його перекладів сонетів зарубіжних класиків. Глибоку передмову до збірки написав Дмитро Павличко, книжка набула значного розголосу. Мені пощастило бути її редактором”. Микола Луків підкреслив високий художній рівень творів попередніх конкурсів, активність, особливо молодих (у кожному було 200—250 учасників). Вікторія Колесник наголосила, що вернісаж щоразу відкриває нові імена, які поповнять українську літературу.
Палітра 14 “Роботи писані з натури, але диктовані Всевишнім”. · p. 14página original ↗

Повите красою і талантом

Із книги відгуків: “Захоплююсь, радію, люблю. Велике мистецтво, бо воно вроджене. Як безпосередність дитяча, чиста, щира, так і зберегла пані Оля ту чистоту в своїй душі. Роботи писані з натури, але вони диктовані Всевишнім. Тільки так можна бачити і не бачити той пейзаж, бо він дивиться на нас серцем цієї Великої Майстрині. Це є Катерина Білокур, це є те, чого не можна навчитися. Олю, яка радість від твоїх робіт. Щастя, здоров’я, люблю твоє мистецтво”. Віра БАРАНОВА-КУЛЕБА, художник Серія пастелей Ольги Кравченко “Меланхолія”, написаних упродовж останніх у часі двох-трьох років, інтригує не лише своєю назвою. (Хоча й виникає спокуса асоціації з відомим фільмом Ларса фон Трієра, в якому глядачеві представлено принадно-заворожуючий світ перед тотальною катастрофою, яка таки відбувається у фіналі). Адже у цій серії бачимо м’яку — воістину пастельну — еволюцію авторського почерку, який до недавнього видавався цілковито визначеним та візуально переконливим — у техніці “полотно; олія”, що принесло мисткині заслужену популярність, і не лише “у вузьких колах”. Олег СИДОР-ГІБЕЛИНДА, кандидат мистецтвознавства Несподіваність нового бачення (яке не заперечує її попередніх чеснот) у “Меланхолії” тим разючіша, що Ольга Кравченко не пориває із системою пріоритетних жанрів — знову натюрморт, знову пейзаж, часто-густо — іноземний, та без надмірної екзотичної мальовничості. Усе дуже стримано, дуже зважено, напівнатяком і без пафосу. Єдиний виняток — відгук на події недавньої кривавої української історії у картині “Тимчасове перемир’я на Грушевського”. Та й тут авторка закцентовує свою увагу на моменті хоч і хисткої, але гармонії — і лише наша пам’ять мовчазно розставляє всі крапки над “і”. Зрештою, серія — як і виставка у “КалитаАртКлубі” — і пойменована за означенням доволі депресивної людської емоції. Але новочасна рефлексія поняття змістила увагу на момент солодкої млості, поетичного сумування і парадоксальної розради, яку дає оте сумування — на противагу безпросвітній печалі, хоч щоб там казав розумака Фройд. (І продовжуючи паралель із фільмом Трієра, у малярстві бачимо світ хоч і не надто веселий, та не рокований катастрофою). Меланхолія передбачає промінець надії, хоч і не конче гарантує його. Відтак — переважають стани перехідні, у побутовому сенсі — не надто комфортні, авжеж, не драматичні: мряка, моква, легка, нетривала негода — прикра, можливо, лише з огляду на літній період, за яким погодним ідеалом визнано безхмарність. Але зась (окрім Хургади, яка все-таки надихнула Ольгу на кілька, безумовно, сонячних ландшафтів: оаза, та й годі): навіть лейтмотив водойми з віддзеркаленими у ній деревами ненав’язливо натякає на можливі розливи озер та рік, хоч безпосередньо про це не сказано. Деякі природні стани нівроку розмиті, що ні час доби, ні пору року не вгадати одразу, без авторської підказки — навіть саме ця атмосферна неозначеність надає йому ноток меланхолії. Лики її розмаїті: від тривожної заграви у “Нічному пейзажі” і “Воловецькому перевалі” до цілком буденного вечора чи навіть стану узвичаєного переходу від одного біологічного віку до іншого (“Дозріває гранат”). І несть числа туманам, які розвіюються вже посеред дня, не навіваючи туги, а несучи приємну свіжість. Та стримлять посеред них із піднесеними догори дерева з гілками — мовби живі істоти, оповиті щемкою тривожністю… Дивовижним бастіоном стабільності постають тут натюрморти, подекуди енергійно автономізовані від середовища (“Сливи”, “Троянда”). Опуклі форми посудин усіма своїми лініями вагомо протистоять непевному довкіллю, яке й не вгадується поза межами картинної реальності (“Маки”, “Візантійська ваза”). Відтак ці два, разом із пейзажем, найбільш “мирні” жанри малярства, які ще напередодні невимушено колаборували у творчості Ольги Кравченко, часом розчиняючись один в одному, тепер розходяться у різні боки, заклопотані кожен своєю жанровою самоідентичністю. Відтепер у кожного — своя образна абетка, своя історія та своє бачення — аж до перетворення на оригінальну версію інтер’єрного ландшафту (“Натюрморт зі сливами”). Перефразовуючи Бюффона, скажемо: “жанр — це людина”, адже наша сучасниця живописну техніку перетворює саме на індивідуальний жанр станкової творчості. Пастель, фаворитка локально-рокайльного парадизу, поступово перетворюється на цілком стерпний пургаторіум “срібної доби”, в який укинуто індивіда рефлексуючого, охопленого неспокійними розмислами. Та не знедоленого: гомеопатична доза солодкого болю дозволяє очам розкритися якомога ширше, аби оцінити красу довкілля (пронизливо-червоні дахи Відня і Бледу, Словенія), яка — без такої дози — сприймається байдужим поглядом як щось безумовне, отже — вічне. А це не так, бо інакше не мали б ми потреби у жодному мистецтві, яке насправді не може конкурувати з природою. Тлінність, плинність якої дивовижно вивищує прекрасну здатність людських рук до ошляхетнення минущого. І одне без іншого не існує — повите “Меланхолією”. І талантом Ольги Кравченко. Ностальгія Зелений будинок навесні Замок Блед. Словенія Тимчасове перемир’я на Грушевського. 2014 р.
Театр “Театр — це емоція, розум, дія, творчість”. · p. 15página original ↗

ВВааллеерріійй Ш ШЕЕП ПТТЕЕККІІТТАА:: «Творімо добро»

У Київському академічному Молодому театрі режисер Сергій Корнієнко нещодавно поставив виставу “Дівочий виноград” за п’єсою відомого російського драматурга Миколи Коляди “Дируватий камінь” у власному перекладі українською мовою. Роль Ігоря Петровича у цій виставі виконує відомий український актор, народний артист України Валерій Шептекіта. Сьогодні Валерій Іванович гість “СП”. — Розкажіть, як створювали виставу “Дівочий виноград”. — Це вистава про жінок. Автор п’єси, а за ним і режисер досліджують чотири жіночі долі. Я граю пенсіонера, який усе своє життя пропрацював у оркестрі оперного театру. У режисерському трактуванні це мала бути шляхетна, майже ідеальна людина. А мені хотілося більше свободи, стихійності, розкутості в інтимних стосунках із жінками цього богемного персонажа. І під час репетицій виникали дискусії на емоційному рівні. Коли на одну з останніх репетицій вистави прийшов наш художній керівник Андрій Білоус, то після перегляду, роблячи “розбір польотів”, він зазначив, що мій персонаж аж надто “причесаний” і позитивний. Навряд чи це зацікавить глядача. Насправді Ігор Петрович має бути якоюсь мірою навіть збоченцем у стосунках із жінками. На щастя, бачення художнього керівника співпало з тим, що пропонував я. Несподіваною стала перша поява Ігоря Петровича. Замість звичайного виходу солідної людини він вривається, немов вітер, і, як йому здається, “кладе на лопатки” одразу трьох жінок. Мій герой і три вчительки-пенсіонерки жили у зовсім інших світах. І ось ці світи зійшлися. На кожному етапі творчого життя в акторів є улюблені ролі, які для них стають віхами і дороговказами у майбутнє. У мене одна з таких ролей — Ігор Петрович. Музикант, романтик, шанувальник чарки і жінок, людина-містифікатор. Він розповідає вигадані історії зі свого життя, про свою, начебто, подорож до Франції… І так захоплюється розповіддю, що починає сам у неї вірити. А його “збочення” полягає в тому, що він одночасно закохується у трьох жінок, але й вони, кожна по-своєму, намагаються відповідати йому взаємністю. Глядач сприймає виставу добре. Маємо постійні аншлаги. — Ваше життя пов’язане з театром понад півстоліття. З чого все почалося? — А почалося все в лютому 1961 року. Тоді минуло три роки, як я закінчив школу і працював токарем на військовому заводі в Охтирці, що на Сумщині. Грав у міському Народному театрі, брав участь у художній самодіяльності заводу — співав у чоловічій хоровій капелі. Наш театр грав оперу Миколи Аркаса “Катерина”, в якій я виконував (грав і співав) роль кривдника Івана Москаля. На одній із вистав був присутній художній керівник Сумського музично-драматичного театру імені Щепкіна Олександр Максимович Льдов, який саме набирав студентів до студії при театрі. Він і запропонував мені переїхати до Сум. Паралельно з навчанням студійці були зайняті у виставах театру. Моїм першим серйозним випробуванням стала роль Василя Ковриги у виставі Юрія Мокрєва “Рідна мати моя”. І тільки 1963 року, маючи у власному доробку 27 великих і маленьких ролей, я вступив до Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого на курс Михайла Михайловича Карасьова — Великого педагога. По закінченні працював у Рівненському обласному театрі імені М. Островського та Донецькому українському театрі, який тоді носив ім’я Артема. Після цього дев’ять сезонів служив у Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської. За цей час зіграв 45 ролей. Саме в Чернівцях я остаточно сформувався як актор, набув професійного досвіду. Потім був Львів — театр ім. М. Заньковецької — один сезон. І звідти подорож на творчий конкурс до Києва. Із листопада 1979 року — в Київському молодіжному театрі, який зараз носить назву Молодий. Тоді з майже 200 претендентів до театру прийняли тільки 26 акторів і актрис, з яких сьогодні тут грають сім. Першою була робота у виставі “З весною я до тебе повернусь” за п’єсою Олексія Казанцева про Островського-Корчагіна. У ній я грав за Миколу Островського, тобто не його самого, а оповідав від третьої особи. Вистава протрималася у репертуарі кілька сезонів. Другою була невелика роль хазяїна польського хутора у виставі за п’єсою білоруського письменника Василя Бикова “Піти і не повернутися”, присвяченій подіям війни. — Та важливою для Вас стала роль Сірка у виставі “За двома зайцями”. — Виставу ставив чудовий режисер, мій однокурсник Віктор Шулаков, який потім закінчив режисерський факультет і працював у Черкаському театрі. Шулаков повністю переформатував п’єсу. У його трактуванні на формування характеру Проні визначальний вплив справив сінематограф. Усі радощі й біди героїні пішли від того, “як в кіно”. Вистава стала сенсацією не лише для Києва, а й усієї України. Було створено дві телевізійні версії спектаклю. Це наша перша спільна робота з тоді молодою артисткою Тамарою Яценко, яка грала роль Проні, а я її татуся. Сьогодні Тамара Олександрівна поряд з актрисами Іриною Кравченко, Наталією Кленіною та Ганною Васильєвою моя партнерка по спектаклю “Дівочий виноград”… А виставу “За двома зайцями”, яка творчо жила більш як 20 років, зіграли близько 1000 разів. Пам’ятаю, як одного разу виставу відвідала Маргарита Криницина, яка виконувала роль Проні у знаковому фільмі “За двома зайцями”. Їй дуже подобався спектакль нашого театру. Ми стали друзями. Наступною у мене була роль Сірано у виставі за п’єсою Едмона Ростана “Сірано де Бержерак”, яку теж поставив В. Шулаков. Ця постановка мала великий розголос не лише в Україні. — Уже багато років у реперту0 арі Молодого театру вистава “Кайдаші” за повістю Івана Нечуя- Левицького, де Ви граєте роль Кай0 даша. У чому популярність цієї постановки? — Цю виставу 16 років тому поставив Микола Яремків. За цей час на сцені змінилося три покоління акторів (моїх синів і невісток), але вистава все ще досить популярна. Це вистава, яка торкається душі і серця кожного глядача. В різних театрах по-своєму трактують проблеми “Кайдашевої сім’ї”. Ми ж намагалися розширити ці рамки. Привід до цього дає оригінальна п’єса “Кайдаші” Н. Дубіної за мотивами І. Нечуя- Левицького. Це вистава про всіх нас — українців. Тут виявлені наші далеко не кращі риси характеру. Але я переконаний, що лише великий народ може казати правду, ще й здатен сміятися над собою. — Ще один створений Вами образ, який запам’ятовується, поет Еміль Робіне у трагікомедії “Голубка” за Жаном Ануєм. — Цю виставу поставив режисер Андрій Бакіров, який зараз очолює Чернігівський музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка, а свого часу він був засновником Чернігівського молодіжного театру. Андрій — режисер дуже розумний і сучасно мислячий. Про таких кажуть — інтелектуал. Він із розумінням сприймав цікаві акторські знахідки, що і втілювалось у виставі. Мій герой Еміль Робіне — поет, драматург, академік. Персонаж комедійний. Хоч роль не найбільша у виставі, але, судячи з реакції глядача, сподіваюся, що вона запам’ятовується. А я від цієї роботи отримую справжнє душевне задоволення. — Свого часу однією зі знакових була вистава театру “Таємна вечеря” за п’єсою Жана Клода Брисвіля. Що це був за спектакль? — Цю виставу поставив наш режисер, вихованець єфросівської школи Тарас Криворученко. У ній ми грали разом з народним артистом України Валентином Шестопаловим, якого, на жаль, вже немає серед нас. Валентина Микитовича, тоді актора Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, запросив режисер на роль міністра іноземних справ Франції Талейрана, а я грав міністра поліції Фуше. Ці історичні персонажі, які пережили чотири зміни влади у країні, настільки філігранно працювали, що залишалися кожного разу “на плаву” і диктували свою волю політикам. Вони неодноразово зраджували один одного, але у них була одна мета — велич Франції. Ми з партнером розуміли один одного з півслова. Валентин Шестопалов був надзвичайно досвідченим актором. А глядач на цю виставу йшов особливий. Переважно це були люди, які добре знали історію Франції. — Також Тарас Криворученко поставив у Молодому театрі виставу “Звичайна історія”, за п’єсою Марії Ладо, де Ви граєте Коня. У чому особливість цієї постановки? — Спектакль у репертуарі нашого театру вже десять років. “Звичайна історія” близька і зрозуміла селянам, робітникам, студентам, чиновникам, які на певний час стають звичайними мислячими людьми. Комедійні і драматичні моменти цього твору проходять через серце кожного глядача. Автор п’єси Марія Ладо була на прем’єрі вистави. Серед 16 постановок п’єси, що на той час йшли у театрах України, Білорусі та Росії, нашу вона визначила як одну з трьох найкращих. На сцені присутні і люди, і тварини. А режисер спрямував наші акторські погляди углиб психології персонажів. Хто ж насправді гуманніший: люди — вінець творіння, які борсаються у побутових сварах, чи тварини. Тварини оцінюють людей, їхні вчинки, співчувають їм, бажають, аби вони стали кращими. Аби врятувати людську дитинку, тварини Пес, Кінь і навіть вагітна Корова готові віддати за неї життя, стати її янголами. Саме вони і є справжніми гуманістами. — Крім вистав для дорослих Ви граєте і в постановках для дітей? — Минулого театрального сезону молодий режисер Ірина Пастущак поставила виставу “Красуня і Чудовисько” за казкою Шарля Перро. Ідея вистави зрозуміла кожному — кохання Красуні перетворює Чудовисько на Принца. Це вистава про Добро. Ще під час репетиції вистави, де я граю Шарля Перро, запропонував власну віршовану версію ведення вистави. Адже поезія — це найвищий щабель, вершина літератури, музика слова і душі. І це теж треба прищеплювати дітям. І ось вже два сезони ми це робимо. — То Ви пишете вірші? — Уже багато років. Це особливий спосіб сприйняття життя, його відображення, осмислення історії, сучасних подій, драм, трагедій, фарсів. Ті, хто чув мої вірші, радять видати збірку. Ця ідея мені подобається. І я думаю про книжечку, до якої б могли увійти сто віршів і дві поеми. Вона матиме назву “Я — остання літера абетки”. — Роботу в театрі поєднуєте зі зйомками в кіно? — Зніматися почав 1962 року. Першим фільм був “У мертвій петлі” про льотчика-одесита Уточкіна. Під час зйомок познайомився з чудовим артистом Олегом Стриженовим. У фільмі “Борис Годунов”, який знімав Сергій Бондарчук, грав ігумена Чудового монастиря. А у фільмі-опері “Борис Годунов”, що був знятий на студії “Укртелефільм”, виконував роль боярина Шуйського. У фільмі режисера Криштофовича “Одинока жінка бажає познайомитися”, де моїми партнерами були О. Збруєв та І. Купченко, грав Касьяна. Чимало знімався в українському кіно. У фільмі “Гуси-лебеді летять” грав людину складної долі, підступного писаря Юхима Бабенка — персонажа, що протистоїть головному герою. Цікавою була робота у серіалі “Роксолана”, де я виконував роль духівника Роксолани Абдуллага-мулли, який потім виховував і її синів. Події відбуваються протягом 25 років, тому спочатку мій герой порівняно молода людина, а наприкінці — літня. Зйомки починалися в Криму, а тривали у павільйонах студії “Укртелефільм”. Трагічною була постать професора Приходька з Харківського університету (фільм “Сад Гетсиманський”), який ніс просвітницьку місію, знайомив зеків з романом Флобера “Мадам Боварі”. Після прем’єри фільму була зустріч у НСПУ, де мою роботу оцінили схвально. А в новому серіалі “25 година” я виконую відразу дві ролі — старого годинникаря та екстрасенса зі США. — Як змінився театр за останні роки? — Слава Богу, що театр виживу складні 90-ті, коли глядачі майже не ходили на наші вистави. Але актори вірили у свою професію, в її потрібність людям і нині, і завтра, і повсякчас. Це допомогло нам вижити. Сьогодні глядач повернувся до театру. Більшість наших вистав проходить з аншлагами. Майже кожного місяця відбуваються нові прем’єри. Вистав дуже багато, та в цьому процесі головне, щоб кількість переходила в якість. Нещодавно афішу театру поповнила вистава “Гагарін і Барселона” за творами сучасних українських письменників, яку поставили студенти режисерського факультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, під керівництвом свого педагога Андрія Білоуса. У цьому спектаклі я граю досягнення “нашого часу” безхатька, мого тезку Валерку Івановича. А з 1 березня розпочалися репетиції вистави “Милий друг” за Гі де Мопассаном, де я буду осягати образ поета Нобера де Варена. В його житті було всього: і сміху, і сліз. Спостережливість, людяність, доброта і невмирущий гумор персонажа ніби опромінюють любов’ю світ людей. Так я розумію цю роль. Для мене театр — це емоція, розум, дія, творчість. Творімо добро. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Абетка цілителя “Осика — найсильніший рослинний оберіг”. · p. 16página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

зробити настоянку 1:10 40 % спирт. Настоювати три тижні в пляшці з темного скла. Пити по 25—30 крапель на день на переварену воду. Тато радили при цій недузі насіння кропу. 1 ч. л. на 200 мл окропу за день. Або ж наповнити половину банки вівсом у кожушках, залити доверху водою. Варити на слабкому вогні 30 хв. Перед тим, як зіставляти з вогню, додати чайну ложку квітів нагідок. Настояти дві години. Відцідити. Вживати по літру настоянки щоденно. Протягом двох тижнів. Дуже добре припиняє запалення в сечовику вишневий сік чи яблучний домашній оцет. Цукриця (діабет) 50 г кори осики на 3 л води. Закип’ятити й пити як чай. Вип’єте, й знову ту саму кору закип’ятити 5 хв. Далі брати свіжу частку кори. Час від часу робити аналіз вмісту цукру в крові. Дуже помічне. Осика — священне древо біловолхвів. Давньоруська назва рослини обіла, обілуха. Це дерево
Абетка цілителя “Осика — найсильніший рослинний оберіг”. · p. 16página original ↗

Лік на весь вік

Іван ПРОСЯНИК, зелейник Продовження. Поч. у ч. 14, 15 за 2017 р. Осика Болі в попереку Тато радили нетовсту осикову гіллячку, свіжу, розпиляти на кружала, зашити в полотнинку й прикладати на годину-дві до поперека. При зубному болю — до щоки. При простатиті — до промежини. Добре знімає головні болі. Коли крутить суглоби. По тижню лікування кружальця змінюють на нові. А старі викидають геть. Остеомієліт Спалити осикові дрова на попіл, щоб вийшло відро. Саме стільки потрібно на лікування. Берете 50 г попелу (полустаканчик) на відро води. Добре розколочуєте й перекип’ячуєте. Настояти до охолодження вкутаним. Додати до ванни. Парити хворе тіло (кістки) при температурі 36— 38° С до 15 хв. Витертися. Змастити тіло медом, утеплитися. Влітку вигріватися на вранішнім сонці. Споживати яєчну шкаралупу, по півчайної ложки, додаючи двітри крапельки лимонного соку. Двічі на день, запиваючи водою. Хутірське знахарство радить ранки, з яких плющить, змазувати ще й таким мастилком: розтопити на водяному окріпному ключі (баня) 15 г воску, 25 г живиці, 1 ст. л. свинячого смальцю та 1 ст. л. квіткових верхівок буркуну жовтого. Добре розмішати й варити 15 хв., помішуючи. Процідити. Maстилко зберігати в темному прохолодному місці. Дитячі екземи, висипи, незро0 зумілі парші, коли дитятко квисне, не спить. Склянку попелу з дров осики кип’ятити 15 хв. у полотняному вузлику в 3 л води. Вузлик з попелом викидають геть, якнайдалі від дому. Мити дитятко ввечері. Нічим не ополіскувати, одразу ж загорнути в ряденце. За тиждень недуж мине. Особливо якщо це пороба, бо ж осика — найсильніший рослинний оберіг. Очищення тіла піс0 ля хіміо0, радіотерапії Осика (поряд з березою та сосною) має найпотужні властивості виводити з тіла токсини-отрути. Такі ж, хоч і трохи слабші, властивості мають і груша, яблуня, вишня (краще дикі), подорожник, кропива, нагідки. 600 г з 5 рослин в рівних частинах варити (у вузлику) в 5 л води, до 15 хв. Настояти 30 хв. Вилити у ванну. Рослини можна використовувати двічі, поклавши до холодильника. У ванну бажано додати ще й 50 г меду. І посмоктувати його під час купелі. Водночас, для посилення потовиділення, пити чай з квітів, коріння чи листя бузини чорної. 1 ст. л. на 250 мл води. Трохи перегодя пити сечогінний чай з квітів липи. Дуже бажаний тут чай із буркуну жовтого, він розріджує кров, підвищує рівень здорових лейкоцитів у крові. Такими ж властивостями наділений і оман високий (корінь) та хвощ польовий. А роботу підшлункової залози відновить корінь кульбаби. Печінку ж — дві-три краплі соку чистотілу на 30 мл води. Або квіти акації білої. Пити два тижні. Тиждень перерва й повторити. Купіль робити двічі на тиждень. До 20 разів. Цистит Берете 20 г кори, бруньок чи травневого листу осики на 1 склянку окропу. Кип’ятити 10 хв. Настоювати півгодини. Вживати по 2 ст. л. тричі на день. Можна Місяця. Дерево переповнене життєдайною енергією — звідси й тремтіння листу. Дощечки з осики використовували, поряд із мореними дубовими, волхвичєрторізці для запису прадавніх Вісників, адже осику не точить шашіль. Древо очисне. Тому волхви перед обрядовим дійством притулялися до осики спиною, щоб віддати дереву негативну енергію (кволі й гнилі думки мирські). Й лише тоді возводили руки до Небес. Осикою обсаджували святилища жіночих божеств: Лади, Макоші, Лелі, Рожаниць. Самосійна осика на вашому подвір’ї — знак Божої благодаті, охоронний знак, бо жодна темна сила: мерки, навії, костогризи, шиші, опуки — оминатимуть таке подвір’я десятою дорогою. Всю спідню одіж не лише волхви, а й господині виварювали в попелі осики — так убивали негативну енергетику. Давньоруські святі хоромини (храми) теж робили з осики — не брала тлінь. А споганення цього Святого Древа різними вішальниками — найсправжнісінький ідеологічний хід. Адже ця рослина поширена лише на європейському материку. П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 77 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
Абетка цілителя “Осика — найсильніший рослинний оберіг”. · p. 16página original ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН Поштовий індекс — 30617. Сторінка у католозі —73 ннаа 11 ммііссяяццьь 11 грн 46 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 33 грн 68 коп. ннаа ппііввррооккуу 65 грн 66 коп. ннаа рріікк 130 грн 12 коп.
Абетка цілителя “Осика — найсильніший рослинний оберіг”. · p. 16página original ↗

АНОНС

Головний редактор Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Абетка цілителя “Осика — найсильніший рослинний оберіг”. · p. 16página original ↗

Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-49-47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Володимир ЖИГУН Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 108Б, м. Київ, 01001 E8mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Наклад у квітні — 16 000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn