Página · p. 3página original ↗
Original en ucraniano · traducción en actualización
ВІДМІННОСТІ, ЩО ЗБАГАЧУЮТЬ СВІТ
Слово Просвіти, №75 за 2000 рік
Бог створив нас усіх різними. Він дав людині у володіння цілу землю, з усіма її істотами, щоб вона порядкувала на ній і підтримувала Божественний лад (Бут., ІІ, 15). Єдина з-поміж усіх створінь, людина мала свободу волі і здатність до творчості, що й робило її вінцем природи і царем над землею. Для здійснення свого Божественного призначення людство повинно було виконувати безліч різних функцій, а тому мало бути багатогранним у своїх здібностях і вподобаннях. Саме для цього Бог при створенні людини заклав у її природу відмінності. Першу з них Творець виявив, розділивши людину на чоловіка та жінку (Бут., ІІ, 22). Згідно з Божим задумом, у поєднанні чоловіче й жіноче доповнюють одне одного, утворюючи немовби єдину особистість — «єдину плоть» (Бут., ІІ, 24), що набуває таким чином глибини й багатовимірності. Зі зростанням чисельності людства виявилося розділення на особистості, кожна з яких відзначалася власними смаками, уподобаннями, схильностями. Це давало змогу кожній людині посісти своє місце у світобудові. Одні ставали землеробами, другі — скотарями, треті — лікарями... Кожен мав власне коло земних обов’язків, згідно зі своїми схильностями. Саме таким був Божий задум щодо людства. Але через первородний гріх свідомість людська спотворилась і неоціненний Божий дар відмінностей став причиною розбрату у світі, спричинивши протиставлення чоловічого та жіночого, зіткнення між особистостями... Найбільше ж лиха завдало викривлення суті ще однієї відмінності — поділу людства на нації. Це розподілення протягом усієї історії призвело до стількох кровопролитних та спустошливих воєн, що стало врешті сприйматися як зло. Зупинимося на тому, що розповідає Біблія про розділення людства на нації. Згідно з Божим задумом, люди повинні розселятися по всій землі: «наповнюйте землю, оволодійте нею» (Бут., І, 28). Однак, будучи єдиним, людське плем’я мало «стадний інстинкт», керуючись спільними звичками та способом життя і поводячи себе як єдиний соціальний
Здавалось би, досить українцям тої ганьби, спричиненої самою постановкою питання захисту української мови в Україні після стількох років її незалежності. Та навіть новітнє жахливе зросійщення українського загалу, напевно, не зможе подолати українського духу. Виявляється, і цього замало. Аналізуючи все, що відбувається в нашому інформаційному просторі, можна з певністю і великим занепокоєнням зробити висновок — відбувається процес планомірного знищення оригінальної сутності української мови. Йдеться навіть не про трагедію «модернізації» правопису. Про це окрема розмова, яка постійно ведеться на сторінках газети «Українське слово». Українську мову починає вражати ракова хвороба переродження і розмивання чітких засад її творення. Об’єктивно це називається зумисним спотворенням мови, яке практикується в засобах інформації, рекламі, престижних сферах суспільної діяльності. Всі мовні новотвори, які порушують усталені правила і закони мовотворення, обов’язково слід вважати актами зумисного потворення мови. Це карна дія згідно зі статтею 8 «Закону про мови в УРСР» та Конституцією України. Із популярних публікацій невідомо, чи ця проблема досліджується правниками і мовознавцями. На мій погляд, підступне розхитування непорушних підвалин українського мовотворення є устократ небезпечнішим валуєвського тиску на неї. Це знищує, як іржа, ракова хвороба інформаційного походження, продукт сучасних інформаційних технологій. Небезорганізм. Урешті, «в єдиному пориві», уявляючи себе не менш могутнім, ніж сам Бог, людство зажадало «створити собі ім’я»: «Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі» (Бут., ХІ, 4). У біблійному розумінні «створити собі ім’я» значить — возвеличитися, зробитися славним і знаменитим. У такому значенні поняття «ім’я» прикладалося лише до Самого Бога. Для людства ж «вчинити собі ймення» означало виявлення честолюбних та богопротивних намірів. Людство не бажало виконувати своє призначення, зупиняючись у своєму розвитку заради виконання суто символічних дій, що не мали життєвого сенсу! Слід зазначити, що саме по собі будівництво міст здавна приписувалося найбільш нечестивим і богопротивним людям: нащадкам Каїна (Бут., IV, 17), Німроду (Бут., Х, 10—12). До того ж, у своїй діяльності люди використовували не дані Богом для будівництва житла матеріали — деревину та каміння, а зробили штучні: «І сказали вони один одному: «Ану, наробімо цегли і добре її випалімо! І сталася цегла для них замість каменю, а смола земляна була їм за вапно» (Бут., ХІ, 3), «І промовив Господь: «Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити» (Бут., ХІ, 6). Тоді, щоб повернути людство на правильний шлях, Господь наділив його ще одним проявом відмінностей. При цьому Він звернувся до всіх Осіб Пресвятої Трійці, як робив це при всіх найважливіших актах творення, зокрема при створенні людини (Бут., І, 26) та первинному її розділенні (Бут., ІІ, 18): «Тож зійдімо і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного» (Бут., ХІ, 7). Так можна зрозуміти цей акт, виходячи зі звичайного нам перекладу Старого Заповіту. Однак дієслово «змішувати» (єврейське «балал») має, скоріше, значення «підмішувати» щось ззовні. При такому трактуванні стає зрозумілим, що Господь для того, щоб спонукати людство розселипека реальна і вона стає зрозумілою, якщо простежити мотиви лінгвоциду як українського і світового явища. Адже сучасний інформаційний світ може погубити будь-яку мову, але й може вберегти її, зробити однією із світових. Біда в тому, що спотворені і засмічені мови не мають шансів на розвиток та існування навіть на своїх автохтонних територіях. Із недавньої історії відомо, що імперією СРСР чистота панівної російської мови ретельно оберігалась. Незважаючи на сприяння поширенню побутового «суржика», в інформаційній сфері порушення норм української мови не дозволялось. Адже ця мова повинна була поступово злитись із російською, щоб потім згаснути спотвореним ехом у простонародді. Про чистоту української мови турбувались як про чистоту притоки, вирівнюючи її русло паралельно всесоюзному російському річищу. Після здобуття Україною незалежності російські впливи на її мовну ситуацію не поменшали. Жахливе зросійщення нашого інформаційного простору, важливих сфер державного і громадського життя сталося не з вини Китаю чи Японії. Безперечно, руйнування і спотворення української мови прийшло з російським і малоросійським бізнесом, з тися по всіх краях землі, «підмішав» до нього щось або когось, що змусило людей говорити і думати по-різному, а не як одне плем’я. Це могли бути ангельські чини, які в небесній ієрархії мали назву «престоли». Таким чином, у Вавилоні кожний народ одержав від Бога свого ангела-провідника, а з ним — особливий дар: мову, національний характер, те, що нині називають «ментальністю». Завдяки цьому людство змогло нарешті вповні виконати волю Божу. Кожен народ отримав свою «обітовану землю», на яку й попрямував, щоб оселитися, і де згодом створив власну культуру, звичаї і традицію. У цьому йому допомагав слуга Божий — «Престол». Таким чином, розділення на окремі нації було неоціненним Божим даром, що збагатило людство в цілому, перетворивши його з первісного «стада» на власне людей. Якби всі ми були однаковими, людство було б подібним до роботів конвейєрного виробництва. Та не такою була воля Божа щодо нас. Кожен з нас є передусім — людиною. А крім цього, ми єще й представниками певного народу. Іще — кожен з нас є особистістю: чоловіком чи жінкою. Ось які ми багатогранні у своїй суті! Нехтування кожним з цих проявів збіднює нас, ми ризикуємо втратити частинку самих себе! Особливої уваги варте питання про мову народу. Мова була першим і найважливішим даром Божим, даним одночасно з ангелом-провідником. Вона й витворила все інше, що зробило купку людей Богоствореним народом. Згідно з побутуючою думкою, рідною мовою людини є та, в середовищі якої вона народилась і виросла. Але ж така мова може бути лише звичною, побутовою. Насправді рідною мовою є та, яка закладена в нас генетично — була дана нам Богом! Часто вона захована в нас так глибоко, що, здається, і паростків її не видно в душі. Але ми бачимо, що, наприклад, природні українці, що народились і виросли поза рідною землею, знають українські пісні і співають їх навіть без відчутного акценту. Що це, як не прояв глибинної, генетичної пам’яті? Ми не маємо права відмовлятися від Божого дару — своєї мови. Ми му-відповідно орієнтованими політичними силами. Згадаймо перші назви трастів, які перекочували до нас із півночі. Назва «ОЛБІ УКРАЇНА» і всі решта такого ж типу були першими пробними каменями в город українського мовотворення. Ніхто не протестував, фірми реєстрували... Не треба бути мовознавцем, щоб відчути фальш таких назв, адже українською мовою мало б бути: «Українська філія довірчого товариства Олбі». Відтоді пішло і поїхало: від «Олбі Україна» до «Галичина табак». Тепер є стільки фактів зумисного спотворення української мови, що вистачило б для не одного дисертаційного наукового дослідження. Є слова, які стали популярними, але не мають зрозумілого пояснення свого походження. Слово «фобія» означає нав’язливий хворобливий страх. Тому «українофобія» мало б означати хворобливий страх перед усім українським. Одержимий фобією не може нікого лякати, бо сам переляканий. У зв’язку з цим важко зрозуміти мотиви вживання слова «українофоб» як підсилюючий синонім слів «україножер» та «україноненависник». Напевно, це єдиний невдалий мовотвір, який придумали самі українці, соромлячись назвати російського шовініста його іменем.
симо звернутися до найглибших куточків нашої душі і відшукати її паростки; виплекати їх, щоб стати нарешті собою і віднайти дане нам Богом багатство. Погляньмо на те, як відродив свою мову народ, через який і прийшло до нас Святе Письмо, — народ єврейський. Його мова, яка була власне мертвою вже протягом багатьох сторіч, є нині рідною для двох-трьох поколінь, що народилися на землі Ізраїлю. Ми живемо на своїй землі. Чи ж маємо право відмовлятися від рідної мови? Не століття відділяють нас від неї: у багатьох, нині російськомовних, українців нею розмовляли батьки або ж діди. І колискова пісня, котру вони чули змалечку, лунала для них українською. Не мають сенсу суперечки навколо того, якою мовою розмовляти в Україні. Представник кожної нації, навіть найменшої етнічної групи — чи то росіянин, чи єврей, чи грек або ассирієць — повинен знати свою рідну, дану йому Богом мову. Поважаючи, однак, при цьому мову землі, на якій він живе. Жодна з мов, жодний з народів світу не є кращим або ж гіршим за інший. Однак кожен народ має дану Богом землю, котра має бути осередком мови й культури саме цього народу. На українській землі, даній нам Господом, державною має бути лише українська мова, а не жодна з мов, що приходили сюди разом з іншими народами, навіть стаючи побутовими для якоїсь частки населення. Нехай же кожен з нас, шукаючи себе у світі, звернеться до своїх коренів, усвідомлюючи, що він має бути саме таким, яким створений: людиною, дитям свого народу, особистістю. Саме таким хоче бачити тебе Бог. І всі інші люди навкруги тебе є такими ж особливими і цінними для Нього! А твоя свобода вимахувати руками закінчується там, де починається ніс іншої людини. Наші відмінності — це наше багатство, а не привід для чвар та розбрату. Так задумав Господь.
Ігор ВЛАСЕНКО
Спотворення мови у рекламі і назвах продукції тепер почастішали. Для прикладу, назва напою «Живчик» аж ніяк йому не пасує. Смисл цього слова асоціюється з чимось органічним, живим, і років двадцять тому ніхто не відважився б назвати так напій. Зовсім недавно почали рекламувати каву «Ласкава», назва якої штучно утворена з двох слів: «Ласуня» і кава. Перше слово побудовано вельми штучно, але назва «Ласкава» зовсім не годиться для кави. Цим словом можна охарактеризувати поведінку чи характер будь-якої живої істоти, названої іменником жіночого роду, але називати так каву — знущання над українською мовою. Дивуватися нема чого, адже всі зумисні спотворення української мови, які вже стали системою, є публічним знущанням над мовою, за яке ніхто не карає. Більше того, мало хто робить з цього проблему і самозаспокоюється думкою про дріб’язковість таких порушень на тлі прогресуючого тиску на українську мову. А проблема є, навіть велика біда. Підступна іржа методично псує нашу солов’їну мову. Біда не в тому, що сьогодні ми не можемо назвати її повноцінно державною. Це мусить статись у незалежній державі. Біда в тому, що завтра вона може втратити навіть ту красу, що приємна душі і за що її люблять самі українці. Є велика підозра, що саме цього прагнуть ті, хто століттями намагається знищити українську мову і разом з тим — волелюбність українства. Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ
ВЕРЕСЕНЬ, Ч. 9 (75), 2000 РІК
«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF en Wikimedia Commons ↗
