Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №31 за 2012 рік

16 S. · 34 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

Бути народом

1988 року в Луганській (тоді Ворошиловградській) обласній газеті “Молодогвардієць” була опублікована стаття письменника, публіциста, громадського діяча Івана НИЗОВОГО “Бути народом”, одна з перших “перебудовних” статей на захист української мови, у якій він із пекучим болем пише про тодішній стан рідної мови й культури. Дошукуючись причин такої ситуації, автор робить висновок, що мало не в усіх сферах нашого життя багато людей, яким узагалі нічого не Іван НИЗОВИЙ Ніколи ще жодної статті не писав з таким пекучим болем, з таким душевним сум’яттям і з такою непохитною вірою у свою правоту. Адже йдеться про українську мову — найбільше і найдорожче багатство мого народу, про мову, яка сьогодні, як ніколи, потребує захисту: мого, нашого, всенародного. Про мову, яка має глибочезне коріння, яка за свою кількасотрічну історію зазнавала розквіту і занепаду, зневаги, утисків і заборон, яка в перші пореволюційні роки зазвучала вільно й гордо в багатоголосому хорі мов і наріч народів Радянського Союзу, а сьогодні знову опинилася в становищі мови другорядної чи й навіть третьорядної, до неї ставляться зверхньо, як до чогось не зовсім серйозного і повноцінного: поблажливо, зневажливо, з презирством, а то й вороже. Людська мораль складалася віками. Вкрасти чужу річ — соромно; збрехати — непорядно; забути рідну матір — ганьба. За всілякі провини перед родом, громадою, суспільством, батьківщиною всіляко й карали: загальним осудом і презирством, вигнанням, тюремним ув’язненням, смертю. Основні моральні критерії та арсенал покарань їхніх порушників збереглися і до сьогодні, хіба тільки дещо трансформувались і набагато пом’якшали. Красти чуже (народне, державне — себто “своє”) стали в більшому обсязі; брехати — частіше, й без найменших мук совісті; рідних батька-матір (а то й своїх діточок!) скрізь і повсюди кидають напризволяще. Мораль перестає бути єдиною — вона ніби роздвоїлася. Придивіться уважніше: хто нині сидить у ресторанах і барах? Там нині сидять нечисті на руку постачальники і “вибивальники”, різні начальники і “начальнички” — усі ті, хто не виробляє, а тільки споживає, і споживає за десятьох. Прислухайтесь, якою мовою вони розмовляють між собою? Українською, російською, іноземною? Ні, у них своя, професійна, специфічна мова. Інші мови їм ні до чого. Вони, себто мови, їм просто не потрібні, їм узагалі нічого не потрібно, крім наживи. Скажете, таких людей небагато? Ой ні, багато! І розвелося їх повсюди, мало не в усіх сферах нашого життя. Найстрашніше в них — черства, байдужа, холодна (і сліпа!) душа. Це вони, це їм подібні призвели до багатьох небажаних, незапланованих, тяжких, а то й ганебних проблем у нашому сьогоднішньому житті. Дніпро, бездумно перегороджений п’ятьма греблями, гниє, отруюючи все довкола. Його притоки міліють і висихають, бо живильні поліські болота були бездумно осушені. Карпатські гори руйнуються, бо ліси на їхніх вершинах бездумно вирубували. Нам скопотрібно, крім наживи, які, самі того не усвідомлюючи, “риють могилу” собі й усьому навколо. На жаль, сьогодні проблема не менш актуальна, ніж у час написання, бо колишні завсідники ресторанів нині вибралися на найвищі владні щаблі. Сподіваємося, стаття, яку ми подаємо у скороченому вигляді, зацікавить наших читачів. Думаймо, читаймо, аналізуймо і докладаймо всіх зусиль, щоб нарешті змінити ситуацію! ро нічим буде дихати: в живописних місцевостях нашої республіки, поблизу Сум і Чернігова, Черкас і Львова, біля Чигирина і Рівного набудовано хімкомбінатів, різних заводів і фабрик, і всі без очисних споруд, і всі випускають у колись блакитне небо чорні, сині, зелені, оранжеві, червоні шлейфи диму, зливають у річки та озера вбивчу отруту промислових відходів. А скільки в республіці атомних електростанцій? Їх не рахували доти, доки не сталося чорнобильської катастрофи. Тепер почали рахувати, але вже пізно щось переінакшити. Та ще й спробуй переінакшувати: розіб’єшся об глуху стіну черствості та байдужості “залізобетонних вершителів людських доль”. А що говорити про наш Донбас?! Нічого не треба говорити: і видно, і ясно, і зрозуміло все без слів. А що говорити про українську мову?! Можна б і не говорити, але — треба! Сьогодні, зараз, бо завтра буде вже пізно: мова може зникнути, як уже зникло немало світових мов, як зникли мови індіанців Північної Америки, гельські мови Британських островів. Скажете, я перебільшую, згущую фарби? Скажете, це Закінчення на стор. 2 ОСВЯЧЕНИЙ РОДИН- НОЮ МОЛИТВОЮ ДУША ВЕЛИКОГО НАРОДУ
Гаряча тема “Славних прадідів великих правнуки погані”. · S. 2Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Закінчення. Початок на стор. 1 Бути народом наслідок цивілізації і прогресу, закономірне явище в розвитку суспільства? Що ж, може, дещо і перебільшую, — це від пекучого болю за свою рідну мову, за свій народ і його майбутність. Але що-то за цивілізація і що то за прогрес, коли під неспинним бульдозером байдужості гинуть, щезають з лиця землі рослини і тварини, історичні й архітектурні пам’ятники? Що то за розвиток, якщо людина сама для себе, часом не усвідомлюючи цього, риє могилу — в переносному і буквальному значенні?! Найстрашніше ж те, що все негідне ми робимо легко й просто: рубаємо, труїмо, псуємо, відмовляємося, перелицьовуємось. Відмовитись від рідної мови — будь ласка! Змінити національність, переінакшити прізвище — будь ласка! Повністю засудити, перекреслити, відкинути геть історію свого народу — а чого б і не зробити цього, тим паче, в ім’я інтернаціоналізму. За це хвалять. А за любов до свого рідного і кровного — б’ють, чіпляють ярлик “націоналіста”. Цитую письменника С. Степняка-Кравчинського. У главі 29-й “Деспотизм і преса” своєї книги “Росія під владою царів” він пише: “У 1876 році уряд в повному протиріччі із законом і без вказання причин заборонив цілу літературу — українську! Не дозволялось випускати ніяких книг українською мовою, крім романів, — акт цілком безпрецедентний навіть у Росії”. Нелегко було жити українській мові й літературі за царату! В закріпаченого народу, з якого вийшли Сірко і Кривоніс, Хмельницький і Богун, Сковорода і Шевченко, віднімали не тільки волю та хліб, а й рідну мову та людську гідність. Це загальновідомо, і заперечити чи спростувати цього ніхто не зможе. У 1920-ті роки українська мова й література здобули широке визнання. Почався їхній бурхливий розквіт. З’являлися нові газети, журнали, видавництва, театри тощо. І не лише в межах України. Так, у Москві 1924 року був заснований Державний український театр РРФСР. У його репертуарі були “Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Сава Чалий” І. Карпенка-Карого, “Диктатура” І. Микитенка, “Штурм” О. Корнійчука. За межами України, в місцях інтенсивного розселення українців, функціонували українські школи, газети, журнали, видавництва. На Кубані, в місті Краснодарі, діяв навіть вищий навчальний заклад з українською мовою навчання. А що ж сталося потім, у тридцяті роки? Спад інтересу до української мови та літератури, до культури цілого народу? Ні, не те, не те… Сталося інше, і витікало воно з наслідків розквіту культу особи “великого і безгріховного Сталіна”. Той же український театр у Москві припинив свою діяльність 1934 року. Український робітничий театр у Харкові “припинив діяльність” на чотири роки раніше. “Припинили діяльність” культурні й освітні заклади в порівняно невеликих містах: Лубнах, Охтирці, Ромнах, Бахмуті (нині Артемівськ Донецької області), Білій Церкві, Старобільську… Жорстокі репресії, що тривали понад десять років, знекровили українську літературу: з життя були вирвані М. Зеров і П. Филипович, Майк Йогансен і Григорій Косинка, Іван Микитенко і Микола Куліш, Хвильовий і Досвітній — десятки й сотні інших письменників, художників, акторів, культурно-освітніх і громадсько-політичних діячів. Із занепадом культури, з величезними людськими втратами почала занепадати й колишня слава українського народу як народу самобутнього, волелюбного, гордого, високоосвіченого… Почали з’являтися відступники, “перевертні”, “відцуральники”, новоявлені “кирпогнучкошиєнкови”. Ще наприкінці 40-х—початку 50-х років нас, школярів, примушували виривати цілі сторінки з підручників української мови та літератури. Творчість таких майстрів пера, як Ю. Яновський, Остап Вишня, В. Сосюра, А. Головко, оголошувалась ворожою. Чотири з половиною мільйони осіб загинули на території України в роки Великої Вітчизняної. А якби ще доповнити цей список іменами репресованих уроки “культу”? Померлих від голоду у 33-му? Скільки б мільйонів носіїв української мови й культури недорахувалися ми? Про це страшно навіть думати, не те що говорити й писати. Я знаю, багатьом не сподобається моя стаття. Але хто може звинуватити мене в наговорі?! Я беру всі факти з життя, з історії. Я користуюся правом гласності, умовами демократизації нашого суспільства. І звертаюся не до ворогів за кордоном, а до своїх співвітчизників: бережімо нашу славу, нашу культуру, нашу мову! І людську нашу гідність! “Застійний період” — прямі наслідки “культу особи і волюнтаризму”. У ці десятиліття українська культура понесла значні втрати. Бездуховність почалася з відмови від рідної мови, зі зневаги до рідної культури і повного незнання історичного минулого рідного народу. Слова “національна” і “націоналізм” стали найстрашнішими словами на Україні. Натомість прийшли слова “інтернаціональний”, “інтернаціоналізм”. Вони так часто повторювалися, так часто відмінялися й перевідмінялися, що, зрештою, втратили своє святе значення. Дійшло до космополітизму: ми любимо тільке чуже, закордонне, а своє — погане, недолуге, “хуторянське”, неповноцінне. Ми будемо “цвенькати” будь-якою мовою, тільки не своєю “мужицькою”, неперспективною, вимираючою. Ми так любимо братів-росіян, що в догоду їм цілком і повністю перейдемо на російську мову. Ми такі “інтернаціоналісти”, що заради інтересів кількох сотень африканських і латиноамериканських студентів переведемо всі виші республіки на російську мову навчання. А якщо треба, то й на англійську, французьку, іспанську… Ми це робимо з великої любові! Але, приклавши руку до серця, скажіть відверто й чесно — кому це потрібно і кому вигідно? Братам-росіянам аж ніяк не потрібна наша бездумна “жертва” — вони зроду-звіку розуміли нашу українську мову, нашу народну пісню. І сьогодні росіяни заповажають нас більше, якщо ми повернемось до своєї мови і своєї пісні. А зарубіжним студентам потрібна наша “жертва”? Може, вони охоче вивчали б нашу мову, українську?! Ні, над цим ніхто не замислювався. Або, замислившись, мовчали. Боялися: звинуватять у націоналізмі… А школи українські тим часом “припиняли діяльність”, у Ворошиловграді вони давно щезли. Моя донька, українка по батькові-матері, виховувалась у “російських” яслах і дитсадку, вчилась у “російській” школі. А ми ж хотіли — навпаки. Та куди віддавати дитину: в Лубни, в Ромни, в Охтирку? От і доводиться сьогодні моїй доньці, майбутній матері, вивчати рідну мову як іноземну. То ще добре, що їй це легко дається, і є надія на те, що українська мова для неї стане справді рідною, хоча й другою — після мови російської. З ким сьогодні можна поговорити українською мовою в обласному центрі? З трьома-п’ятьма українськими письменниками, з кількома журналістами, що працюють у газетах “Прапор перемоги”, “Молодогвардієць”, на обласному радіо. І все. Українська мова повністю зникла з усіх без винятку установ і організацій, із судочинства і ділового життя, дедалі більше щезає з нашого побуту. Скільки разів мені доводилося спостерігати й слухати ось таке. У книгарню заходить молода (а часом і не молода вже, зрідка — літня чи й зовсім стара) жінка з малюком. Дитя, угледівши привабливо оформлену книжку, гаряче просить: “Мамо, купи цю книжечку!”. І чує у відповідь різке і категоричне: “Она на украинском языке! Не возьму, и не проси”. І нехай дитя хоч лусне від плачу — мати книжку не купить. Українська мова дуже м’яка, милозвучна, пісенна, поетична. Нею гарно освідчуватись у коханні, заколисувати дітей. Оплакувати померлих. Висловлювати почуття захоплення, дякувати за добро. Але всі наведені епітети припорошені пилом забуття. Я на кожному кроці чую інші епітети. Причому з уст учорашніх українців — сьогоднішніх відступників. “Этот корявый язык!” “Этот хохляцкий язык!” І ще: “Мертвый язык!”, “Умирающий, никому не нужный!”, “Язык, об который поломаешь язык” — отакий тобі каламбур. Чому ж Марія Вілінська, ставши Марією Маркович, сприйняла й полюбила українську “мужицьку” мову і увійшла в українську літературу під іменем Марка Вовчка? І це в той час, коли наша “хуторянська” мова була під забороною… За що шанували українську мову й писали про неї захоплено видатні сини російського народу Герцен і Добролюбов, Тургенєв і Чернишевський? Скільки “важких” запитань мені хочеться поставити. Наприклад, таке: кому спало на думку надати батькам право вибирати для своїх дітей мову, звільняти дітей, які народилися українцями, від вивчення рідної материнської мови? Хто вони за походженням, ці “дозволяльники”? Певен, що не росіяни, не татари, не… У кого зберігається “чолобитна петиція” батьків, не свідомих своєї національності? Виставити б її в музей людської ганьби (такого музею, на жаль, немає, а він таки сьогодні потрібен)! Слава Богу, ми не забули всіх українських народних пісень. Любимо розважатися українськими народними анекдотами. Безперечно, всі любимо українські страви, залишки української природи (любимо і чубимо, чубимо і любимо), українську гостинність і щедрість. Охоче приймаємо всіляких гостей. Не знаючи їхньої мови, спілкуємось з ними за допомогою російської. Буває, що приймаємо в себе й українців з Канади та Аргентини, зі США і Польщі. Ось тут у нас і “замикання”. Зарубіжні українці говорять українською мовою, а ми “общаємось” з ними російською, покаліченою. Виявляється, ми не знаємо по-справжньому жодної мови. Виявляється, ми “великий и могучий русский язык” пристосували до низької мовної (і загальної) культури, переробивши його на свій копил, як нам зручно й вигідно. Чи багато українських вивісок, оголошень ви бачите на вулицях? Чи бодай в одній установі з вами заговорять державною мовою — українською? Десь щось, можливо, й змінюється — у дусі вимог часу. Десь хтось, можливо, й піклується про долю рідної мови й культури… Кого ж ми хочемо обдурити тим, що ми знаємо українську мову?! Мимоволі згадується гоголівське: “Знаєте ли вы украинскую ночь? Нет, вы не знаете украинской ночи!”. Ось я закінчую цю статтю, та роздуми мої на цьому не закінчуються. Чи зрозуміють мене правильно мої одноплемінники? Чи проймуться моїм пекучим болем? Не знаю… Та знаю, що обов’язково знайдуться хулителі, звинувачувальники, явні й таємні противники моїх думок і моєї тривоги. З числа тих же “м’ясників” і “постачальників”. Не без цього, як-то кажуть у народі. Про таких ще великий Тарас влучно сказав: “Славних прадідів великих правнуки погані”. А що скажуть про нас наші завтрашні й далекі нащадки? Якою мовою говоритимуть вони? Ким вони зватимуться? Віриться — українцями. Прагнеться — народом. Великим, самобутнім, гордим, добрим і щедрим. Таким, яким наш народ був споконвіку. Від редакції. 31 липня Голова Верховної Ради Володимир Литвин підписав закон “Про засади державної мовної політики”, що розширює застосування російської мови на регіональному рівні. Закон уже відправлений на підпис президенту Віктору Януковичу, йдеться на сайті Верховної Ради.
Гаряча тема “Славних прадідів великих правнуки погані”. · S. 2Originalseite ↗

Союз патріотичних сил «Наша Україна» стартував у виборчих перегонах

Петро АНТОНЕНКО 30 липня ЦВК офіційно оголосила початок виборчої кампанії 2012 року: 28 жовтня відбудуться вибори Верховної Ради України 7-го скликання. Оновленим законодавством встановлено три суттєві зміни порівняно з виборами парламенту восени 2007 року. Перше — введена змішана виборча система, тобто половина складу парламенту обирається за партійними списками в загальнодержавному виборчому окрузі, половина — у 225-ти одномандатних округах. Друге — у виборчому процесі відсутні блоки партій, балотуються лише партії. Третє — підвищено з 3-х до 5-ти відсотків прохідний бар’єр для цих партій. Уже в перші дні виборчої кампанії, згідно з її календарем, відбулися з’їзди основних політичних сил, які затвердили партійні списки кандидатів, а також кандидатури по мажоритарних округах. 31 липня у Міжнародному центрі культури і мистецтв свої з’їзди провели партії, які увійшли до недавно створеного Союзу патріотичних сил “Наша Україна”. Це Політична партія “Наша Україна”, Українська народна партія і Конгрес українських націоналістів. До цього Союзу влилися також понад 30 громадських організацій, серед яких — Всеукраїнське Товариство “Просвіта”, Спілка офіцерів України, Товариство “Меморіал”, козацькі, жіночі, молодіжні організації. Представники цих організацій також увійшли у списки кандидатів по загальнодержавному окрузі і по мажоритарних округах. Спершу в МЦКМ провели свої з’їзди УНП і КУН. Вони затвердили кандидатури від своїх партій у загальний список Союзу патріотичних сил. Оскільки нове виборче законодавство вимагає подання списку від однієї партії, то НУ, УНП і КУН уклали угоду, що такий список буде подано від Політичної партії “Наша Україна”. Дві інші партії подали свої кандидатури в цей список, а за квотою НУ йдуть і представники громадських організацій. З’їзди УНП і КУН затвердили також кандидатів, яких пропонують у мажоритарні округи, — згідно зі своїми квотами. Загалом же СПС виставляє кандидатів по всіх 225-ти мажоритарних округах. І по кожному буде єдиний узгоджений кандидат від трьох партій. Принципово, що з’їзди УНП і КУН ухвалили резолюції про підтримку єдиного кандидатського списку і про підтримку узгоджених кандидатів по кожному округу. З’їзд партії “Наша Україна” (за участю делегатів від двох інших партій) відбувся під головуванням лідера партії, Президента України 2005—2010 років Віктора Ющенка. У доповіді він дав чітку характеристику тій тривожній ситуації, в якій опинилася Україна за два з половиною роки правління регіоналів. Підкреслив, що Союз патріотичних сил “Наша Україна” йде на вибори як альтернатива нинішній антиукраїнській владі, як патріотична опозиція. З’їзд затвердив виборчий список “Нашої України”, першу п’ятірку якого очолив Віктор Ющенко.
Гаряча тема · “Устами учасників голодування до нас промовляє весь український світ”. · S. 3Originalseite ↗

Обличчя спротиву

Оксана СЕМЕНЮК, заступник голови ради Галицького районного об’єднання м. Львова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Олександра ДІДИК, 52 роки, вчитель вищої категорії, викладає українську мову і літературу, м. Коломия: — Коли я дізналася, що у Києві розпочалася акція на захист української мови, довго не роздумувала: владнавши домашні справи, з однодумцями приїхала до Києва. Ще зі шкільних років мені запали в душу слова Максима Рильського: “Як парость виноградної лози, // плекайте мову. Пильно й ненастанно // політь бур’ян…” Я багато їздила селами нашої Івано-Франківщини в експедиціях, де ми вивчали діалекти рідного краю. І мене глибоко вразили багатство й неповторність нашої мови, величезний синонімічний ряд. Своїм вчинком я хочу довести, що є небайдужі люди, які прагнуть захистити найдорожче: мову, душу народу. А народ без душі не може існувати. Удома залишився син, який доглядає мою стареньку 86-літню маму. Обоє підтримують мене. Мама благословила мене на поїздку до Києва. Син сказав, що голодує разом зі мною — тільки вдома. А на запитання “Тарасику, а чому ти так робиш?” відповів: “Бо хочу, щоб нас, незгідних, стало більше…” Михайло ПІГУЛЯК, 58 років, м. Івано-Франківськ, безробітний: — Підтримав акцію, тому що намагаються знівелювати найрідніше — мову. Я хочу, щоб мої діти Ярослав ПІТКО, голова Львівського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Розпочинаючи виступи, голова Львівського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Ярослав Пітко наголосив на небезпеці ухвалення антидержавного, антиконституційного закону “Про засади державної мовної політики”, спрямованого на знищення української мови, на розкол суспільства, що загрожує втраті незалежності України. Ухваливши цей закон, влада продемонструвала свою антиукраїнську сутність. Пограбувавши український народ матеріально, вона вирішила забрати в нього душу — мову і таким чином перетворити українців на денаціоналізоване населення. і внуки могли дивитися телебачення українською мовою, щоб знімалися українські фільми і серіали, а не тільки реклама. Щоб діти перед сном по національному каналу могли послухати казочку рідною мовою. Я хочу, щоб влада більше поважала громадян своєї держави: не вносила розколу суспільство, дбала про наш добробут і майбутнє, а не працювала для зиску сусідніх держав. Удома чекає дружина, яка повністю мене підтримує. У рідному селі Спас у мене залишився син, невістка, онук та онучка. Вони підтримують мене, стежать за перебігом подій, вболівають за результат акції. Телефонують майже щогодини. Син ладен приїхати до Києва з друзями, мені на зміну. Мирослав ДРАГАН, 73 роки, м. Нью-Йорк, США, лікар-генетик: — Мене віддавна цікавила історія української мови. За оцінками відомих учених, цивілізоване суспільне життя в Україні існувало ще 45 000 років тому — про це свідчать археологічні знахідки. Я за фахом лікар-генетик, тож у своїй лабораторії в США проаналізував 2000 проб крові вихідців з Галичини і Гуцульщини і виявив, що на генетичному рівні вони надзвичайно схожі на зразки крові басків. Як відомо, баски мешкають на другому кінці Європи, а їхня мова є найстарішою в Європі. Я вважаю, що ситуація, яка склалася навколо мовного питання в Україні, суперечить міжнародним нормам, є аморальною щодо українців. А українська мова насправді потребує державного захисту, протекціонізму (як цеє у Франції та Ізраїлі), запровадження у всіх сферах життя на території України, а не згортання. З тими переконаннями та знаннями я приїхав боронити українську мову. Не забуваймо, Махатма Ганді так домігся незалежності Індії. Двомовність шкідлива для української держави, тому вони вчепилися зробити регіоналізм. Але ми нічого не доб’ємося, доки не подолаємо почуття меншовартости, яке нам насаджували наші колонізатори. Юрій ТИМОШЕНКО, 51 рік, маляр-декоратор, позапартійний, м. Коломия: — Підтримав акцію тому, що я свідомий українець і розумію її важливість. Шкодую, що приїхав лише зараз: у нас п’ять разів різні організатори збирали охочих їхати до Києва, і щоразу поїздка відмінялася, бо з Києва надходила інформація, що акцію припинено. Українські ЗМІ, особливо радіо, телебачення, замовчують цю подію. Та ми через людей дізналися, що акція триває, і відразу приїхали та почали голодувати. Я чудово усвідомлюю, що наша акція має більше символічний характер, аніж практичний. Але це символ боротьби проти режиму Януковича для цілого світу. На нашу підтримку українці всього світу провели пікети під консульствами та посольствами України. Вірю, що багато українців шукають по каналах та хвилях вісточку з Українського дому про те, що акція триває. Удома я залишив дружину, десятирічного сина і 240 гривень. Вдячний дружині, яка попри важке матеріальне становище підтримала мене і благословила на цю поїздку. Роман КІСЬ, 63 роки, етнолог, культуролог, науковий співробітник Інституту народознавства НАНУ, автор восьми книжок, дві зних присвячені українській мові, м. Львів: — Я підтримав цю акцію, тому що не міг не підтримати. Це мій чуттєвий внутрішній нерв поєднаности з національним організмом, який може загинути не через новітні русифікаторські циркуляри, а через сьогоднішню ситуацію мовленнєвого середовища. Я залишив у Львові чудові квіти жоржини, якими люблю милуватися. Леонід ТЕРТИЧНИЙ, 51 рік, електрозварювальник, Черкаська область: — Мені небайдужа доля української мови. Моя мама 40 років була вчителем української мови. Коли почалося голодування, мама наснилася мені і уві сні почала докоряти: “Синочку, українську мову хочуть знищити, а я їй присвятила сорок років життя. Чому сидиш, чому не борешся?” Вранці я похапцем зібрав речі й вирушив до Києва. Удома залишилася дружина. Вона думає, що я поїхав на заробітки, бо мій завод зараз простоює, а всіх працівників відправили у відпустку за власний рахунок. Леонід БРОВЧЕНКО, 63 роки, військовий пенсіонер, майор, закінчив Ленінградську академію зв’язку: — Я приєднався до цієї акції, оскільки ще 1990 року виступав за українську мову, за створення збройних сил України, за незалежну Україну. Почуваюся приниженим словами Чечетова, що заявив “на фєні”, не здатний навіть усвідомити, яку поважну посаду він займає: “Ми іх развєлі, как котят”. Образно кажучи, вкрали мандати, щоб забезпечити голосування. 4 липня 2012 року у Вінниці, відразу, як мені стало відомо, що народні депутати почали голодувати, я на мітингу оголосив безстрокове голодування на захист української мови. За одну годину зібрав 220 підписів на свою підтримку. Я відчув, що людям поранили душу цим антидержавним законом. Після того, як народний депутат Арсеній Яценюк спрямував протест на захист української мови в русло акції проти Януковича, а депутати залишити сходи під Українським домом, мені стало прикро. Довідавшись, що молодь не здалася і голодування триває, я негайно виїхав у Київ і приєднався до акції. Молодь, яка припинила голодування через реанімацію, прийняла рішення продовжити боротьбу в областях України. Але я як кадровий офіцер Збройних сил України, розуміючи велике значення запаленого смолоскипу боротьби на захист української мови, твердо вирішив: не здаватися і не дати йому згаснути. Щоб завадити моєму протесту, мене заарештували. На суді я сам представляв свої інтереси і виграв справу. Тепер офіційно маю право продовжувати безстрокове голодування. На сімейній нараді ми обговорили мою поїздку. Були сльози дружини, тривога дітей: синів Володимира й Олега, доньки Галини. Але любов до неньки України та її душі — української мови, понад усе. І на вокзалі, поцілувавши й обнявши мене, дружина на прощання сказала: “Слава Україні!” Чи не промовляє до нас устами цих людей та їхніми вчинками весь український світ? тувала акція “Читай, дивись і слухай українське”, яка проводиться “Просвітою” з 2000 р., ще з часу акцій “Україна без Кучми”. У програмі — виставка-продаж української книги, презентація українських видань за участю авторів, пропагування української пісні, кіно. Під Українським домом триває безстрокова акція на захист української мови. Газета “Слово Просвіти” одна з небагатьох, яка постійно слідкує за перебігом подій на розпечених гранітних сходах Українського дому. Але кожна людська справа має людські обличчя й імена. Тому сьогодні хотілося б познайомити українське суспільство з тими, хто голодує в таку спеку на цих сходах, розповісти їхні історії. Кожному з учасників голодування поставили лише два питання: “Чому Ви підтримали акцію?” і “Кого Ви залишили вдома?”. Ось що ми почули.
Гаряча тема · “Устами учасників голодування до нас промовляє весь український світ”. · S. 3Originalseite ↗

Захистимо мову — збережемо Україну!

Під таким гаслом 30 липня під стінами Львівської облдержадміністрації відбувся пікет, організований Львівським обласним об’єднанням ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Ми повинні знати, що колесніченки, єфремови, ківалови є тільки виконавцями програми утвердження так званого “руського міра”. І цьому можна протиставити одне — “будувати свій український світ”, консолідувавши всі здорові українські сили навколо національної ідеї — побудови Української самостійної соборної держави. Але бути рішучими і впевненими у власній силі. Нагадаємо, що свою рішучість відстояти мову, державу, честь і гідність просвітяни Львівщини продемонструвати 5 червня під стінами Верховної Ради України і у протестних акціях біля стін Львівської обласної державної адміністрації. 10 червня 2012 року на засіданні ради Львівського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка ухвалено рішення про проведення в районах та містах області акцій на захист української мови як початок протестної акції “Українська хвиля”, що має прокотитись по всій Україні. Того ж дня на площі перед Львівською міською радою відбулося багатотисячне віче на захист української мови. Такі акції відбулись у всіх районах і містах області. Львівське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка закликало громадські організації вийти зі складу Громадських рад при обласних та районних адміністраціях. На це відгукнулася низка громадських організацій Львівщини. Просвітяни також звернулися до Громадської гуманітарної ради при Президенті України з пропозицією про її саморозпуск. Окрім того, на Львівщині стар-
Читацьке віче · “Українці повинні пам’ятати своїх героїв, які в лихоліття комуністичного режиму героїчно захищали незалежність рідної землі”. · S. 4Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

ли як во ро га на ро ду у Би ків нян - сько му лі сі. Не виз нав ши сво єї про ви ни пе - ред Ук ра їн ським на ро дом, ко лиш ні пов стан ці ота ма на Ти щен ка гор до прий ня ли смерть від рук ка тівен - ка ве дис тів. Во ни зна ли, що їх ній шлях був пра виль ним, ад же во ни за хи ща ли Бо гом да ну їм зем лю від біль шо виць кої на ва ли і ві ри ли, що ра но чи піз но їх ня мрія про не за - леж ну Ук ра ї ну здій снить ся, а їх ні іме на на віч но за ли шать ся в пам’яті вдяч них на щад ків. Ось іме на цих ге ро їв, яких ста - лін ські ка ти розс трі ля ли в Би ків - нян сько му лі сі 2 квіт ня 1938 ро ку о 23 год.: Бу я ло Яків Де ни со вич; Бу - я ло Кар по Анд рі йо вич; Бу я ло Ге ор - гій Дем’яно вич; Бу я ло Іван Анд рі - йо вич; Бу я ло Юхим Анд рі йо вич; Бу лав чик Кузь ма Мит ро фа но вич; Бу лав чик Іван Кузь мо вич; Бу лав чик Мит ро фан Мит ро фа но вич; Гор голь Ти хон Кузь мо вич; Гон чар Ха ри тон За ха ро вич; Гон чар Ва силь За ха ро - вич; Гон чар Іла рі он Іва но вич; Гон - чар Ки ри ло Ва си льо вич; Де ни сен - ко Ар тем Ни ки фо ро вич; Ку роч ка Сер гій Ва си льо вич; Ко но паць кий Ми ко ла Гри го ро вич; Іва ниць кий Пар мен тій Анд рі йо вич; Лу каш Сте - пан Фе до ро вич; Лев ко вець Кузь ма Ан то но вич; Мар чен ко Пет ро Іва но - вич; Мис ко вець Тро хим Іва но вич; Мой сак Пав ло Мар ти но вич; Мой - сак Іван Гав ри ло вич; Мой сак Афа - на сій Йо си по вич; Охай Яків Ки ри - ло вич; Пи ро жен ко Сте пан Ва си - льо вич; Са мой лен ко Те рен тій Ми - хай ло вич; Три губ Кузь ма Пи ли по - вич; Три губ Си дір Сте па но вич; Три - губ Іван Іва но вич; Три губ Пет ро Са - ве лі йо вич; Три губ Гор дій Ти мо фі - йо вич; Три губ Са ва Анд рі йо вич; Ти - мо шен ко Йо сип Ар те мо вич; Ти мо - шен ко Яків Ар те мо вич; Тиш ко вець Ми ко ла Іва но вич; Тиш ко вець Ти мо - фій Іва но вич; Хляб Іван Іва но вич; Хляб Ге ор гій Ро ма но вич; Шин ка - рен ко Му сій Фе до ро вич; Шин ка - рен ко Ла зар Ро ма но вич; Шин ка - рен ко Де мид Оме ля но вич. Роз пра ва над се ля на ми Сва - ром’я на цьо му не за вер ши ла ся, іна по чат ку 60-х рр. ми ну ло го сто - літ тя зни ще не бу ло й са ме се ло, що сто літ тя ми квіт ну ло й бу я ло се - ред Дніп ров ських зап лав: йо го під час спо руд жен ня Ки їв ської ГЕС пог ли ну ли хви лі ру кот вор но го Ки - їв сько го мо ря. Меш кан ці Ки їв щи ни і зок ре ма Виш го род сько го ра йо ну по вин ні пам’ята ти сво їх ге ро їв, які в ли хо - літ тя ко му ніс тич но го ре жи му не схи ля ли пе ред ним го ло ви, а ге ро - їч но за хи ща ли не за леж ність рід ної зем лі — нень ки Ук ра ї ни. І за це їм віч на пам’ять та ша на.
Читацьке віче · “Українці повинні пам’ятати своїх героїв, які в лихоліття комуністичного режиму героїчно захищали незалежність рідної землі”. · S. 4Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

Отаман Тищенко

мо гою баг не тів чер во но го ко ман ди - ра Му рав йо ва. По ба чив ши, який ша ле ний опір чи нять од но сель ці біль шо виць ким по сі па кам, Ти щен ко без ва гань узяв ся за ор га ні за цію ан ти біль шо - ви цько го пов стан ня і для обо ро ни Сва ром’я наб рав та очо лив сот ню Віль но го Ко зац тва. Ба га то ра зів сот ни ку Ти щен ку до во ди ло ся бо ро ни ти рід не та дов - ко лиш ні се ла від нас тир ли вих чер - во них прод за го нів, що гра бу ва ли Ук ра ї ну. Се ля ни з дов ко лиш ніх сіл під три му ва ли пов стан ців як сво їх за хис ни ків і всі ля ко до по ма га ли їм. Пов стан ська сот ня Ти щен ка швид - ко зрос та ла, а сла ва про неї ши ри - ла ся по всій ок ру зі аж до са мо го Ки є ва. Ота ман Ти щен ко під три му вав тіс ний зв’язок із ке рів ни ком пов - стан ської ок ру ги на пів но чі Ки їв щи - ни пол ков ни ком Стру ком. За гін Стру ка то ді на лі чу вав по над три ти - ся чі пов стан ців і мав 4 гар ма ти та 8 ку ле ме тів, тож пов стан ці Сва ром’я не рід ко от ри му ва ли в скрут ну хви - ли ну до по мо гу поб ра ти мів. Під тис ком доб ре озб ро є них чер во но ар мій ців во се ни 1919 ро ку бій ці Ти щен ка зму ше ні бу ли за ли - ши ти Сва ром’є і від сту пи ти до се ла Ме жи гір’я. Там на Дніп ров сько му при ча лі пов стан ці за хо пи ли во ро жий па - роп лав, за ван та же ний цук ром, і на ньо му ж нес по ді ва но з’яви ли ся бі - ля оку по ва но го біль шо ви ка ми рід - но го се ла і від би ли йо го у во ро га. За на ка зом ота ма на Ти щен ка весь цу кор доп ра ви ли до сіль ської лав - ки, де йо го за спис ка ми по ді ли ли між се ля на ми. Піс ля ці єї вда лої опе ра ції біль шо ви ки де я кий час не тур бу ва ли пов стан ців. Та ось на дій шла звіс тка, що ко - о пе ра то ри ки їв ської Ку ре нів ки пла - ну ють під ня ти ан ти біль шо виць ке пов стан ня і про сять пов стан ців про до по мо гу. Ота ман Ти щен ко не міг від мо ви ти і по вів сво їх хлоп ців на Ку ре нів ку. Од нак жорс токі су тич киз біль шо ви ка ми не при ве ли до пе - ре мо ги: за гін му сив від сту пи ти і по вер ну ти ся до се ла. “Ку ре нів - ський вис туп” не щад но при ду ши ла Чер во на ар мія. Та по раз ка не змен ши ла ба жан - ня звіль ни ти Ки їв від біль шо ви ків. Ус ві дом лю ю чи, що здій сни ти це мож ли во тіль ки об’єд на ни ми си ла - ми всіх пов стан ських за го нів, Ти - щен ко від мов ля єть ся від од но осіб - них дій і ве де свою сот ню до Чор но - би ля, щоб об’єд на ти її із за го ном Стру ка, який кон тро лю вав ту те ри - то рію. Пол ков ник Струк ра до зус трів поб ра ти ма і нев дов зі від пра вив йо го з по міч ни ком Де ни сом Лис кун цем на зус тріч з ота ма ном Зе ле ним, з яким пос лан ці ма ли до мо ви ти ся про спіль ні дії про ти біль шо ви ків і по го - ди ти план виз во лен ня Ки є ва. Чов ном униз по Дніп ру де ле га - ція при бу ла до Три піл ля і по ча ла пе - ре мо ви ни. На них уз го ди ли план спіль но го по хо ду ота ма нів Стру ка і Зе ле но го на оку по ва ний біль шо ви - ка ми Ки їв. Цей по хід від був ся, але звіль ни ти міс то пов стан цям не вда - ло ся, хоч біль шо ви ки й заз на ли знач них втрат. Піс ля від сту пу пов - стан ців чер во но ар мій ці жор сто ко роз пра ви ли ся з меш кан ця ми міс та, на яких па да ла бо дай най мен ша пі - доз ра не ли ше в учас ті у пов стан ні, ай у сим па ті ях до виз во ли те лів. Ба га - тьох ки ян то ді прос то розс трі ля ли без су ду і слідс тва. Ота ман Ти щен ко, як і ти ся чі ін - ших ук ра їн ських пат рі о тів, зму ше - ний був уреш ті еміг ру ва ти за ме жі Ук ра ї ни. Од нак з по раз кою не зми - рив ся і 1922 ро ку не ле галь но по - вер нув ся до Ки є ва, де по чав на ла - год жу ва ти зв’яз ки з ан ти біль шо - виць ки ми осе ред ка ми. Близь ко поз на йо мив шись із про ук ра їн ськи на лаш то ва ним коб за рем Ча лим, Се мен За ха ро вич по чав нав ча ти ся гри на коб зі та бан ду рі, а зго дом при єд нав ся до про фе сій ної ка пе ли бан ду рис тів, у скла ді якої гас тро лю - вав з кон цер та ми всі єю Ук ра ї ною. Пе ре бу ва ю чи в різ них ре гі о нах Ук ра ї ни, Ти щен ко ве де ан ти ра дян - ську про па ган ду і агі тує за ство - рен ня, за тер мі но ло гі єю НКВД, конт рре во лю цій них осе ред ків. На - пав ши на слід ота ма на, че кіс ти йо - го вис те жи ли, за а реш ту ва ли і роз - по ча ли слідс тво. І хо ча по даль ша до ля цьо го від важ но го ук ра їн сько - го пат рі о та з се ла Сва ром’є нам до сі не ві до ма, не має сум ні ву, що за кін чи ла ся во на тра гіч но, як і до літи сяч ін ших від да них си нів та до - ньок Ук ра ї ни. А за кіль ка ро ків НКВД по чав роз прав ля ти ся з меш кан ця ми Сва - ром’я: у лю то му-бе рез ні 1938 ро ку за а реш то ва но по над 40 ко лиш ніх пов стан ців, ба га тьох, хто не мав жод но го сто сун ку до пов стан сько - го ру ху, ка ра ють прос то за те, що во ни од но сель ці слав ноз віс но го Ти щен ка. Од ним із пер ших, 10 лю - то го, за а реш ту ва ли най ближ чо го по міч ни ка і со рат ни ка ота ма на Си - до ра Куш ні ра. 28 бе рез ня, піс ля кіль ка ден них ка ту вань, розс трі ля -
Читацьке віче · “Українці повинні пам’ятати своїх героїв, які в лихоліття комуністичного режиму героїчно захищали незалежність рідної землі”. · S. 4Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

Увір ва ло ся жит тя Іри ни Ка ли нець

31 лип ня унас лі док тяж кої і три ва лої не ду ги на 72-му ро ці піш ла з жит тя ук ра їн ська по е те - са, про за їк, пуб лі цист, куль ту - ро лог, лі те ра ту роз на вець, ді яч ди си дент сько го ру ху, пра во за - хис ни ця Іри на Ка ли нець (Ста - сів). Іри на Ста сів на ро ди ла ся 6 груд ня 1940 ро ку в ро ди ні вір - них Ук ра їн ської Гре ко- Ка то - лиць кої цер кви. З ди тинс тва пал ко мрі я ла про не за леж ність Ук ра ї ни. За кін чив ши слов’янсь ке від ді лен ня фі ло ло гіч но го фа - куль те ту Львів сько го уні вер си - те ту, пра цю ва ла ме то дис том об лас но го Бу дин ку на род ної твор чос ті, вчи тель кою, біб лі о - те ка рем, вик ла да чем ук ра їн - ської мо ви та лі те ра ту ри у Львів сько му по лі тех ніч но му інс ти ту ті. То ва ри шу ва ла з ди си ден та - ми Ва лен ти ном Мо ро зом та В’ячес ла вом Чор но во лом. У лип ні 1970 р. під пи са ла про - тест 9 гро ма дян Льво ва про ти ареш ту В. Мо ро за. Во се ни то го ж ро ку ра зом з чо ло ві ком Іго - рем Ка лин цем на діс ла ла пе ти - цію до про ку ра ту ри УРСР із про хан ням доз во ли ти бу ти при сут ньою на су до во му роз - гля ді спра ви В. Мо ро за та ін ші про тес ти в різні інституції. 12 січ ня 1972 р. бу ла за а - реш то ва на. У лип ні Львів ський об лас ний суд за су див Іри ну Ста - сів- Ка ли нець до 6 ро ків та бо рів су во ро го ре жи му та 3 ро ків зас - лан ня. Че рез пів ро ку та кий са - мий ви рок отримав її чо ло вік. Зас лан ня від бу ва ли ра зом з чо - ло ві ком у Чи тин ській об лас ті. По чи на ю чи з 1987 ро ку, І. Ста сів- Ка ли нець бе ре на йак - тив ні шу участь у про буд жен ні ук ра їн сько го куль тур но го та гро мад сько го жит тя Льво ва, вру сі за від род жен ня УГКЦ, у ство рен ні То ва рис тва ук ра їн - ської мо ви, “Ме мо рі а лу”, На - род но го ру ху Ук ра ї ни. 1990—1992 рр. як на чаль - ник уп рав лін ня ос ві ти ви кон ко - му Львів ської обл ра ди во на впро вад жу ва ла ук ра ї ні за цію шкіль ної сис те ми, зок ре ма, спри я ла вик лю чен ню ро сій - ської мо ви як пред ме та в по - чат ко вій шко лі та рі шу чо му ско - ро чен ню кіль кос ті ро сій ських шкіл і кла сів. У бе рез ні 1990 р. Іри ну Ста сів- Ка ли нець об ра но де пу та том Вер хов ної Ра ди Ук - ра ї ни. 1998 ро ку їй прис во є но ти - тул “Ге ро ї ня Сві ту”, 2000-го — на го род же но ор де ном Кня ги ні Оль ги ІІІ ст., а 2005-го — Кня ги - ні Оль ги ІІ ст. І. Ста сів- Ка ли нець — ав тор збі рок “По е зії”, “Шлюб з по ли - ном”, кни жок для ді тей “Ле ле ка і Чор на Хма ра”, “Каз ки іг раш ко - во го те ле фо ну”, іс то рич но го де тек ти ву “Вбивс тво ти ся чо літ - ньої дав нос ті”; мо ног ра фій “Сту дії над “Сло вом о пол ку Іго - ре вім”, “За гад ки хре щен ня Ук - ра ї ни- Ру си”, на у ко вої роз від ки “Та рас Шев чен ко і св. Ав гус - тин”, чис лен них пуб лі цис тич - них ста тей, есе їв то що. Ко лек тив на шої ре дак ції від іме ні Цен траль но го прав лін ня ВУТ “Прос ві та” ім. Та ра са Шев - чен ка, прос ві тян вис лов лює щи рі спів чут тя ро ди ні па ні Іри - ни, на шої ав тор ки, ви дат ної ді - яч ки і прек рас ної лю ди ни з при - во ду тра гіч ної втра ти.
Читацьке віче · “Українці повинні пам’ятати своїх героїв, які в лихоліття комуністичного режиму героїчно захищали незалежність рідної землі”. · S. 4Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

У Полтаві презентували історію полку

Ми ко ла ТА РАН, кра єз на вець, смт Гре бін ки Ки їв ської обл. Во ди ру кот вор но го Ки їв сько гомо ря за то пи ли не од не ук ра їн ське се ло, і се ред них — ста ро вин не ри - баль ське се ли ще Сва ром’є Ви ще- - Ду бе чан сько го (ни ні Виш го род - сько го) ра йо ну. У ньо му на ро див ся і ви ріс се - лян ський син — вір ний за хис ник ук ра їн ської не за леж нос ті від біль - шо виць кої на ва ли Се мен За ха ро - вич Ти щен ко. Йо го ди тинс тво ми - ну ло на бе ре гах Дніп ра се ред чу - до вої по лісь кої при ро ди. Хлоп чик ус піш но за кін чив міс це ву цер ков - но-па ра фі яльну шко лу, але да лі нав ча ти ся не пі шов: бать ки йо го бу ли за мож ни ми се ля на ми, ма ли зем лю, ко ні й сіль гос пін вен тар, тож ро бо ти на влас но му гос по - дарс тві не бра ку ва ло. Ко ли по ча ла ся Пер ша сві то ва вій на, Се ме на Ти щен ка мо бі лі зу ва - ли до цар ської ар мії. За пе рі од вій - сько вої служ би мо ло дий хло пець зі Сва ром’я дос лу жив ся до офі цер - сько го чи ну і став пра пор щи ком ро сій ської ар мії, брав участь у бо ях з нім ця ми. Лют не ва ре во лю ція у Ро сії 1917 ро ку знач но впли ну ла на сві до мість мо ло до го офі це раук ра їн ця. У той час в Ук ра ї ні від бу ли ся ве ли кі іс то - рич ні по дії, і най го лов ні шою з них ста ло про го ло шен ня не за леж ної Ук - ра їн ської На род ної Рес пуб лі ки. Се - мен За ха ро вич із ве ли кою ра діс тю сприй няв цю звіс тку і ра зом зі сво ї - ми дру зя ми-о фі це ра ми пок ляв ся-бо ро ни ти рід ну зем лю до ос тан ньо - го по ди ху. І клят ви ці єї дот ри мав. Пат рі о тич но на лаш то ва ний офі цер Ти щен ко ра зом із од но - сель цем, та кож офі це ром, Си до - ром Анд рі йо ви чем Куш ні ром по - вер нув ся до рід но го се ла. Там во ни від ра зу ж роз по ча ли ак тив ну пат рі - о тич нови хов ну ро бо ту се ред меш кан ців Сва ром’я і дов ко лиш ніх сіл та ху то рів: зак ли ка ли всі ма си - ла ми бо ро ни ти рід ну Ук ра ї ну від во ро гів, що вже рво ну ли на її зем лі. Ти щен ко, Куш нір та ще кіль ка од - но сель ців доб ро віль но піш ли слу жи - ти до вій ська Ук ра їн ської На род ної Рес пуб лі ки, а ко ли при вла ді став геть ман Ско ро пад ський, слу жи ли у йо го вар ті. Піс ля зре чен ня Ско ро - пад сько го Се мен За ха ро вич від сто - ю вав не за леж ність нень ки Ук ра ї ни увій ську Си мо на Пет лю ри, а ко ли во я - ки Чер во ної ар мії по тіс ни ли ук ра їн ців до за хід них кор до нів, від мо вив ся еміг ру ва ти за ме жі Ук ра ї ни і по вер - нув ся до до му, до рід но го Сва ром’я. Там уже па ну ва ли біль шо ви ки, на - сад жу ю чи ра дян ську вла ду за до по - Лі дія ЧЕР ПА КО ВА, жур на ліст Ця по дія від бу ла ся в ак то вій за - лі Об лас но го інс ти ту ту піс ля дип - лом ної пе да го гіч ної ос ві ти ім. М. В. Ост рог рад сько го за спри ян ня Пол - тав сько го об лас но го об’єд нан ня ВУТ “Прос ві та”. Тут зіб ра ли ся кра - єз нав ці, прос ві тя ни, жур на ліс ти, які ці кав лять ся ми ну лим Ук ра ї ни та су - сід ніх із нею кра їн, щоб зус трі - ти ся з Сер гі єм Ко ва лен ком, ав - то ром кни ги “Чор ні За по рож ці: іс то рія пол ку”. “Це пер ша пре - зен та ція мо єї но вої книж ки, яка щой но по ба чи ла світ у Ки їв - сько му ви дав ниц тві іс то рич ної лі те ра ту ри “Стікс”, — ска зав С. Ко ва лен ко. Пол та ву виб рав для цьо го сві до мо. Ад же кни га опи сує по дії на шої бу рем ної іс - то рії ми ну ло го ХХ сто літ тя, роз - по ві дає про зви тя гу на ших не та ких уже й да ле ких пред ків. Ідеть ся про од ну з най сла вет ні - ших вій сько вих час тин ар мії Ук - ра їн ської На род ної Рес пуб лі ки — кін ний полк Чор них За по рож ців під ко ман ду ван ням Пет ра Дя чен ка. Він на ро див ся на Пол тав щи ні у се лі Бе ре зо ва Лу ка Га дяць ко го ра йо ну 30 січ ня 1895 ро ку. На по чат ку Пер - шої сві то вої вій ни 1914—1918 ро ків доб ро воль цем всту пив до мос ков - сько го вій ська і взяв у ній участь. Полк Чор них За по рож ців, який він зго дом очо лив, скла дав ся з пат рі о тіввід чай ду хів, як і сам. Во - ни ус ла ви ли се бе чис лен ни ми пе - ре мо га ми над во ро га ми Ук ра ї ни. Се ред них ба чи мо і мах нов ців, і де - ні кін ців, і внут ріш ніх во ро хоб ни ків, іго лов но го во ро га — мос ков ську ко му ну. Кни га міс тить ба га то ілюс - тра цій, що уна оч ню ють по дії тих ча сів. Тут і пор тре ти по лі тич них ді я - чів, вій сько вих, ма люн ки шев чен - ків ської Ре ше ти лів ки, де до чо ти Пет ра Дя чен ка при єд на ло ся п’ят - де сят ко за ків, і ста рі Ко бе ля ки з лис тів ки по чат ку ХХ сто літ тя, за ліз - нич ні стан ції кра ї ни, і слав ний ост - рів Хор ти ця, на яко му в трав ні 1918 ро ку по бу ва ла і сот ня Чор них За по - рож ців. До дат ки, вмі ще ні в кін ці кни ги, — справ жній ін фор ма цій ний скарб, що доз во ляє чи та че ві пог - ли би ти знан ня про зга ду ва ні по дії, про осіб, які бра ли у них участь. Ав - тор не пре тен дує на сто від сот ко ве дос лід жен ня бі ог ра фій сві до мих ук ра їн ців, що бо ро ли ся за са мос - тій ність Ук ра ї ни. То му й звер нув ся до кра єз нав ців, пра ців ни ків ар хі вуз про по зи ці єю про дов жи ти роз по - ча ту ним спра ву: роз шу ка ти пріз - ви ща тих ко за ків із Ре ше ти лів ки і Бі ло цер ків ки, які вли ли ся в чо ту Пет ра Дя чен ка, від най ти ім’я та по бать ко ві, ро ки жит тя ук ра їн сько го вій сько вос луж бов ця Рим сько го- - Кор са ко ва. Ав то ру ві до мо, що до 1917 ро ку він слу жив у кін но ті мос - ков сько го вій ська. А на по чат ку квіт ня 1918 ро ку у Пол та ві всту пив на служ бу до Ар мії УНР і був приз - на че ний ко ман ди ром кін ної сот ні Дру го го За по розь ко го пі шо го пол - ку. Пе ред пре зен та ці єю сво єї сьо - мої кни ги “Чор ні За по рож ці: іс то рія пол ку” Сер гій Ко ва лен ко роз по вів про ідею нового про ек ту “За гад ко - ва Ук ра ї на. ХVІІ сто літ тя” спе ці а лі - зо ва но го ви дав ниц тва іс то рич ної лі те ра ту ри “Стікс”, і про де монс - тру вав кни ги, які вже по ба чи ли світ: “Ук ра ї на під бу ла вою Бог да на Хмель ниць ко го. Ен цик ло пе дія у 3-хто мах”, “Ос тан ній чин ве ли ко го Геть ма на”, “Іван Бо гун — ук ра їн - ський Дон Кі хот”, “Опис ко заць кої Ук ра ї ни 1649 ро ку. До від ник” Сер - гія Ко ва лен ка, “Ота ман Ор лик” Ро - ма на Ко ва ля та ін ші.
Читацьке віче · “Прийдешні покоління з вдячністю пам’ятатимуть подвиг борців за волю України”. · S. 5Originalseite ↗

Постулат Григорія Сковороди

Анатолій ГАВРИЛЕНКО, кандидат технічних наук, м. Харків ...У березні 1947 року майстер нашої групи столярів Харківського 14-го ремісничого училища Борис Олексійович Олексієнко замість звичайних занять повів нас з Московського проспекту за кілька кілометрів на теперішню вулицю академіка Павлова — до будинку, в який робітники вставляли двері та вікна. Продемонструвавши цей технологічний процес, Борис Олексійович повів нас далі — у бік нинішньої “Барабашки”. Там вишикував на лівому, західному боці вулиці посеред велетенських уламків бетонних блоків і виголосив 15- хвилинну лекцію про технологію будівельного виробництва. Закінчив промову досить несподівано — постулатом Григорія Сковороди: “Кінець є одночасно і початком”. Щоправда, автора цитати майстер не назвав, але ж спонукало таки щось простого, хоча й екстракласного столяра згадати сентенції українського філософа?.. А потім виголосив ще одну приказку філософа: “Не ївши — легше, а поївши — краще”, і покликав: “Ходімо, хлопці, в училище обідати…” Згадав я цей епізод з юності 31 травня 2008 року, коли меценат і спонсор моєї книги “Валківчани у спогадах, документах та інше” Ярослав Бунт найняв два автобуси для поїздки зацікавлених харків’ян до м. Валки, де ми мали взяти участь у молебні та встановленні меморіальної дошки на честь його батька Михайла Федоровича Бунта, закатованого 1937 року. Документи, що збереглися у Харківському архіві, розповідають про цю без сумніву видатну людину ось що: Бунт М. Ф. в Валках с 1921 года, приехал из Иркутска. Служил секретарем и инспектором уездного Наробраза. Общителен. Окружал себя валковчанами — украинскими националистами. Его высказывания о 1933 годе были, что это умертвление украинцев было специально данным заданием свыше. “Сейчас умных людей — а в особенности украинских националистов — затравливают” — говорил Бунт… По поводу расстрела писателя Шевченко из села Минковка Бунт говорил, что Шевченко ни в какой организации не был, а надо запугать народ — вот и расстреливают. У справі Михайла Бунта на сторінці 11 надруковано: Следственное дело Бунта М. Ф. направить в тройку… Бунт НЕ СОЗНАЛСЯ. НАЦИОНАЛИСТ. ст. лейтенант НКВД Барбаров мл. лейтенант НКВД Янкелевич. Мы, нижеподписавшиеся: комендант ХДУ НКВД — Зеленый, прокурор — Дегин, нач. спецкорпуса — Кашин сего числа в 21.44 на основании приказания зам. нач. УНКВД по Харьковской области майора Госбезопасности т. Рейхмана от 16.ХІІ.37 привели в исполнение приговор над осужденным к расстрелу Бунтом М.Ф., о чем и составлен настоящий акт. (Державний Архів Харківської обл., ф. Р6452 оп.3, справа 940) Але повернімося до подій 2008 року. Перш ніж виїхати з Харкова, автобуси на прохання представниці харківського “Меморіалу”, яку Ярослав Бунт запросив із нами, зробили “гак”, виїхали на вул. Академіка Павлова, де зупинилися неподалік будинку №131. Метрів за сто ми помітили скромний пам’ятний знак, і саме до нього повела нас представниця “Меморіалу”, розповівши про це місце таке: “У 1989 році харківська газета “Красное знамя” на підставі документальних свідчень харківського “Меморіалу” повідомила, що тут, на цій вулиці, протягом 1937 року (аж до лютого 1938 р.) було поховано 6865 осіб, жертв репресій. Була опублікована розповідь очевидця — одного з мешканців будинку №131, який пригадав, що ще 1933 року він, 6-річний хлопчик, бачив, як у сутінках біля їхнього помешкання закопують мертвих дітей. А 1937 року заздалегідь викопували глибоченну яму, а як смеркне — машинами привозили трупи, вкидали їх туди і притрушували негашеним вапном. Землею могилу не засипали — адже назавтра буде така сама машина тіл, а післязавтра — ще одна. Аж коли яма вщент заповниться — її присипали”. Роздивляючись пам’ятний знак, я раптом упізнав це місце — саме сюди приводив нас 1947 року світлої пам’яті Борис Олексійович Олексієнко. Тут вишикував він нашу групу учнів 14-го ремісничого училища, тут виголосив свою промову, несподівано завершивши її цитатою зі Сковороди. Відтоді сплинуло чимало часу. Можна по-різному тлумачити цей збіг обставин. Гадаю, Борис Олексійович у одну з тих страхітливих ночей втратив когось із близьких, і знав, що покоїться та людина десь на території колишнього єврейського цвинтаря — між будинками 119 та 131 на вулиці Академіка Павлова. І в річницю трагедії наш майстер — справжня Людина — зімітував похід ремісничої групи на “навчальну практику” і, вишикувавши нас та мовлячи банальні слова про технологію будівельного виробництва, сам подумки молився за душі невинно убієнних. Напис на пам’ятному знакові датований 1990 роком і повідомляє, що на цьому місці буде споруджено меморіал. Як кажуть, мовив пан: “Кожух дам”, слово його тепле. Вважаю, що тільки коли в Харків прийде нарешті українська влада, на вул. Академіка Павлова постане меморіал у пам’ять безневинних жертв комуністичного терору. І, цілком можливо, серед інших доречних і красивих слів викарбують також слова українського філософа Григорія Сковороди: “Кінець є одночасно і початком”. І той самий постулат українського любомудра, який промовив наш улюблений учитель під час організованої ним громадянської панахиди перед почесною вартою — шеренгою дитячих душ, “ремеслят” — на відстані двох трамвайних зупинок у бік тракторного заводу від відомої кожному харків’янину “Барабашки”, — мовила й невмируща (як і душі невинно убієнних) Мавка з “Лісової пісні”: “Стане початком тоді мій кінець!”
Читацьке віче · “Прийдешні покоління з вдячністю пам’ятатимуть подвиг борців за волю України”. · S. 5Originalseite ↗

Відзначили річницю бою

На Львівщині відбулося вшанування пам’яті вояків, полеглих у липні 1944 року у Бродівському котлі. Михайлина БОДНАР, завідувач відділу культурно-масової роботи Івано-Франківської обласної “Просвіти” Завдячуючи голові Івано-Франківської станиці Галицького братства Михайлові Мулику, який організував поїздку наших краян у ці місця, я теж мала можливість торкнутися історичної минувшини. У селі Ясенів Бродівського району ми піднялися на гору Жбир, де відбулася панахида за загиблими дивізійниками й покладання квітів. У липні 1944 року дивізія “Галичина” потрапила в оточення більшовицької Червоної армії і понад десять днів не давала їй зайняти Львів, допомагаючи тисячам українських патріотів втекти від репресій сталінського режиму. Тепер відомо: коли Сталін довідався, що на фронті під Бродами стоїть в обороні дивізія “Галичина”, то видав наказ за будь-яку ціну її знищити. Тисячі літаків, танків, “катюш”, артилерії, велику кількість піхоти кинули, щоб оточити дивізію. У нерівному бою дивізія була розбита й оточена переважаючими силами ворога. Та частині вояків “Галичини” вдалося прорвати оточення і згодом поповнена дивізія брала участь у боях проти більшовиків до завершення війни. Багато вояків дивізії змогли перейти у підпілля УПА, де до кінця боролися за волю України. Після капітуляції Німеччини вояки дивізії здалися в полон англійцям та американцям, які не віддали їх на знищення комуністичному режимові і вони донині допомагають ветеранам дивізії в Україні. 92-річний Михайло Мулик як сьогодні пам’ятає ці події. Багато з його побратимів (близько трьох тисяч) знайшли тут вічний спочинок. За роки незалежності розпочали розшуки та християнське перепоховання тлінних останків полеглих. Цього дня між селами Червоне–Ясенівці Золочівського району на військовому Меморіальному цвинтарі теж відбулося перепоховання трьох дивізійників, віднайдених товариством “Пам’ять”. Для них були і молитва, і квіти, і наші хвилюючі “Чуєш, брате мій”, “Червона калина”, “Не пора”. Такі борці за волю України увіковічені й в Івано-Франківську. У нас є вулиці Української Дивізії, Дмитра Паліїва та Івана Ремболовича. Прийдешні покоління з вдячністю пам’ятатимуть їхній подвиг. А щоб такі події краще запам’ятовувалися і ми робили з них певні висновки, то на історичному місці організатори заходу, а це Львівські обласна рада й облдержадміністрація, вояки дивізії “Галичина”, Всеукраїнське об’єднання ветеранів, представництво Німецької народної спілки з догляду за військовими похованнями у Західній Україні та молодіжна громадська організація “Сокіл” провели театралізоване військово-історичне дійство “Бродівський котел”, де було відтворено останній бій Бродівського оточення. Крім безпосередньо позашкільного навчання Центр патріотичного виховання учнівської молоді імені Степана Бандери здійснює велику просвітницьку роботу з громадськістю міста, краю та мало не всієї України. Практичне значення має досвід співпраці Центру з громадськими організаціями та культурно-освітніми установами, співпраці позашкільного закладу освіти з громадою міста. Зокрема з ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, військовим комісаріатом, спілками художників та письменників України, Всеукраїнською громадською організацією “Українське реєстрове козацтво”, скаутською організацією “Пласт”, братством ОУН-УПА тощо. Центр неодноразово відвідували делегації педагогів Одещини, Львівщини, Сумщини, Вінниччини, Хмельниччини та Запоріжжя, неабиякий інтерес до цього закладу у гостей із-за кордону, зокрема з Росії, Франції, Канади. У майбутньому тут планують створити музей національно-визвольних змагань, у якому можна буде побачити рідкісні експонати та документи. Перші кроки зроблено: у Центрі чимала бібліотека, подарована з Філадельфії.
Читацьке віче · “Прийдешні покоління з вдячністю пам’ятатимуть подвиг борців за волю України”. · S. 5Originalseite ↗

ЗЗаа ччеессттьь,, ззаа ссллааввуу,, ззаа ннааррроодд!!

Уляна ВОЛІКОВСЬКА Центр патріотичного виховання учнівської молоді імені Степана Бандери в Івано-Франківську — унікальний заклад, що займається національно-патріотичним вихованням, поєднуючи в собі навчально-виховний комплекс, музей, духовний і просвітницький центр. Аналогів такого закладу немає не тільки на Прикарпатті, а й в Україні. Відкрився він 2009 року після Покрови за сприяння міського голови Віктора Анушкевичуса і міського управління освіти. Спектр діяльності тут надзвичайно широкий і всеохопний: науково-пошуковий, краєзнавчий, просвітницький, навчально-виховний та організаційно-масовий напрями роботи. А основна ідея, яку втілює Центр, — формування національної свідомості підростаючого покоління засобами позашкільної освіти. Насамперед впадає в око приміщення, оригінальне за архітектурою, яке разом з пам’ятником Степану Бандері становить Меморіальний комплекс героїв національно-визвольних змагань. І атмосфера тут особлива. Музейна експозиція закладу представлена 480 експонатами і постійно оновлюється за рахунок пересувних виставок, а своїм змістом утверджує ідею соборності та пробуджує інтерес до героїчного минулого нашого народу. У “Залі героїв” відбуваються усі масові заходи, а в конференц-залі — круглі столи, дискусії. Є у центрі також “Козацька світлиця”, в якій завдяки співпраці з реєстровим козацтвом представлена невеличка експозиція. Тут козацька гармата, портрети козацьких полководців та копії робіт місцевого художника Михайла Фіголя. Як зазначає один із працівників Центру Ярослав Токарук, невеликий педагогічний колектив досяг високих результатів у всіх напрямах діяльності. Є два загальноміські проекти, за якими працює заклад: “Я — громадянин України” (за цим проектом відбувається робота з молоддю, залучення школярів до науково-пошукової, краєзнавчої роботи); “За честь! За славу! За народ!” (відзначення важливих дат, історичних подій, зокрема день народження Степана Бандери, день ОУН-УПА, вшанування пам’яті В’ячеслава Чорновола тощо). У процесі реалізації цих проектів охоплено всіх старшокласників міста. Загалом у закладі близько 10 тисяч відвідувачів за навчальний рік. Переважно це школярі. За одним із проектів у центрі щодня відбуваються заняття з окремою школою та окремим класом. А влітку працюють позашкільні літні табори. Основні напрями роботи у гуртках — краєзнавчий та мистецький. Гуртківці закладу — активні учасники та переможці міського та обласного етапу Всеукраїнських експедицій історико-краєзнавчого напряму. На базі закладу відбуваються обласні, міські семінари для керівників гуртків історико-краєзнавчого спрямування, учителів суспільних дисциплін, викладачів предмета “Захист Вітчизни”.
Погляд · “Нащадки номадів не приховують своєї мети: позбавити український народ майбутнього на рідній землі”. · S. 6Originalseite ↗

Маніфест антиукраїнського реваншу

На теренах України зіткнулися дві цивілізації. Від наслідків їхньої боротьби залежить не лише майбутнє української нації, української землі, а й співвідношення сил на континенті. Два роки тому над нашою людністю, християнською за світоглядом, хліборобською за походженням, європейською за історією й культурою, узяли гору ландскнехти протилежного культурно-цивілізаційного спрямування, атеїстичного за своєю аморальністю, номадського за походженням, азіатського за способом життя. Нащадки номадів не приховують своєї мети: позбавити український народ майбутнього на рідній землі. Олег ГРИНІВ, професор, доктор філософських наук, м. Львів Наміри номадської бандоолігархії вкотре висвітлив її антиукраїнський ідеолог, що перебуває на посаді міністра освіти і науки, молоді і спорту. Стаття Табачника “Уроки утраченной Державы” (2000, 6—13 липня ц. р.) не залишає сумніву, що українофоби докладають зусиль для того, щоб знищити самостійну Українську державу, перетворити її на придаток Росії, а такий статус, зрештою, призведе до поглинання українців як етносу російською спільнотою. Даремно сподіватися, що в антиукраїнському таборі переможуть голуби. Не заперечую: деякі регіонали дотримуються ліберальнішої політики порівняно з відвертими й цинічними провідниками імперіалістичних ідей, але вони нагадують білих ворон, до голосу яких не прислухатимуться табачники, чечетови, єфремови, колесніченки, ківалови. Надії марні! Не дурімо самі себе, брати українці! Антиукраїнський шабаш навколо законопроекту про засади мовної політики — це лише один прояв україноциду як стратегічної мети нинішньої бандоолігархії. Як підтверджують політичні події, українофоби не відступлять ні на крок. Вони не хочуть визнати права українського народу на існування на рідній землі. За часів перебування нашого народу в Російській імперії україноцид набував різних форм. Хоч у всі часи він передбачав лінгвоцид, тобто намагання позбавити українців рідної мови, у певні періоди, приміром, за Великого Голодомору, доходило до геноциду, цебто до повального знищення української людності. Заперечення Великого Голодомору як геноциду українців перед світом логічно доводить висновок, що нинішня бандоолігархія — спадкоємиця царського і більшовицького режимів. Уже понад два роки номадська бандоолігархія, що підтверджує її антиукраїнська політика, намагається проводити етноцид українців як форму україноциду. В цьому переконує названа стаття Табачника, яка просякнута хуцпою, цебто неприхованим цинізмом і розгнузданою зухвалістю. Щоб припудрити політику бандоолігархії, українофоб титулує себе не міністром, а науковими титулами. Для одурення читачів! Хіба міністр Табачник буде проводити іншу політику, ніж професор і доктор історичних наук в урядовому фотелі? Як завше, він лукавить! Хто не бачить, що Табачник — креатура кремлівського керівництва! Саме тому він глумиться з усіх, а Янукович — не виняток! Президент ніколи не звільнить такого міністра! Чому? Як васал Москви, він боїться своїх хазяїв! Не дурімо самі себе, брати українці! Доки будемо вірити, що добрий цар наведе лад зі свавільними підлеглими! Етноцид українців спланований у Кремлі! Він зумовлений агонією тамтешнього чекістського керівництва, яке силкується пригальмувати невблаганне катастрофічне зменшення російського населення, а тому хоче поповнити його за рахунок білорусів і українців. На перший погляд, стаття Табачника стосується минулого, адже в ній “аналізуються” уроки падіння гетьманського режиму Павла Скоропадського, цебто події майже столітньої давнини. Насправді бачимо зовсім інше. Спекулюючи на минулому, Табачник зі шкіри лізе, щоб нав’язати “глубокое сознание неразрывной связи с Россией”. Саме в цьому стрижень його спекулятивного українофобства. Все доведено до безглуздя, до безсоромної фальсифікації, коли історичні факти використовуються як ганчірка для витирання імперського чобота. Хто не здивується, коли прочитає про тоталітаризм Центральної Ради? Але тут дивна логіка! Чому тоталітарна Центральна Рада запросила на допомогу німецькі й австрійські війська? Ще одне “відкриття” доктора історичних наук: це — нелегітимність революційного парламенту! Начебто українські політики могли провести всенародні вибори в той час, коли на Україну зазіхали ворожі сили! Та хіба не зрозуміло, що провідники народного парламенту хотіли таких виборів, але цьому не сприяла тодішня міжнародна констеляція? Звісно, Табачник, докторська дисертація якого захищена з етнології і присвячена тоталітарній більшовицькій машині, ліпше знає про тоталітаризм, ніж ми, невігласи! Паплюження Центральної Ради — не самоціль. Може, історикові дивно читати про аналогії Центральної Ради й “оранжевой власти”, “всеми этими ющенкотимошенко”. Як дізнаємося, помаранчева влада також була нелегітимною, а її провідники “были старательными учениками своих предшественников из Центральной Рады”. Смішно? Дивно? Та ні! Притягнено за волосся! Бачите, мовляв, “тоталітарна” Центральна Рада не могла навести ладу в державі, тому вже на легітимних засадах владу зайняв гетьман Павло Скоропадський. А через дев’яносто літ було так само: на зміну “всем этим ющенкотимошенко” з їхньою “тоталітарною” владою прийшов президент Віктор Янукович, за якого проголосувало дещо більше половини виборців, які прийшли на виборчі дільниці (а не половина наших громадян!), і почав наводити лад. Чи не доречно пристосувати слова Табачника, що Янукович може вважатися “старательным учеником” гетьмана Скоропадського! Тільки українофоб на посаді міністра в уряді Януковича “забуває”, що гетьман дбав про розвиток української освіти, науки й культури. За його гетьманування було створено Українську Академію Наук, засновано два українські університети: в Києві й Кам’янці-Подільському, 150 українських гімназій, видано кілька мільйонів українських підручників тощо. Гетьман турбувався про утвердження української мови в сфері державного управління, що визнавав навіть В. Винниченко. А чим може похвалитися уряд Януковича? Законопроектом Ківалова—Колесніченка, який звужує сфери вжитку української мови! Отож аналогія між нинішньою бандоолігархією й правлінням гетьмана Скоропадського не має під собою жодних підстав! Вона розрахована на людей, що незадоволені своїм життям і прагнуть “сильної руки”, за яку сприймають керівників сусідніх держав, що встановили авторитарну форму правління, яка наближається до тоталітаризму. До речі, гетьман Скоропадський не арештовував діячів Центральної Ради. А як діє нинішня бандоолігархія! Діє за лукавим поняттям: “друзям усе, а противникам — закон”. Не просто закон, а тлумачений спекулятивно, для чого приручений Конституційний Суд, який дивиться на владний перст! Свою ненависть до відродженої України як самостійної держави Табачник логічно пов’язує з любов’ю до більшовиків, ідеї яких він реанімує в шкільних і вишівських курсах з історії, літератури, мови. Ще одне підтвердження антиукраїнського реваншу! Якщо вірити українофобові, то більшовиків, які під командою царського підполковника Муравйова із звіриною люттю вбивали українських студентів і гімназистів під Крутами, радо зустрічали не тільки робітники, а й селяни, буржуазія і православне духовенство. Митрополит Антоній Храповицький навіть заявив при наближенні муравйовських ординців до Києва: “Совсем была бы беда, да вот, слава Богу, большевички выручили!”. Чого дивуватися? Московські клерикали й московські більшовики виросли на одному ґрунті, який підживляла ненависть до України! Чи не тому нинішній патріарх Кирил і вчорашній кадебіст на президентському кріслі так легко знаходять спільну мову. Про таких росіяни кажуть: “Обое рябое!”. Як знаємо, через чотирнадцять років “большевички” покажуть українським селянам свою суть, виморивши мільйони хліборобів голодом, що був геноцидом українців, бо в сусідніх селах, де проживали росіяни, пшеницею годували худобу. Табачник до цього не доходить. Навіщо? Така правда суперечить його “вибірковому методу”, що в судовій справі обертається “вибірковим правосуддям”. Саме вибірковий метод завше використовували більшовики: хочеш вдарити противника — витягни з контексту якесь положення, а потім застосуй до всіх випадків життя. Чи не так принижують українців ленінською цитатою ще з дореволюційних часів про неспроможність українців до вільного життя без росіян на пам’ятнику перед Бессарабським ринком у столиці! Найповніше задум статті Табачник передано в таких словах: “Основываясь на уроках гибели Украинской Державы, ее бывший гетман предупреждал, какие трагические последствия в будущем может иметь повторение ситуации, когда в национально-государственном строительстве возобладают разрушительные русофобские комплексы”. Безумовно, історик, який судить про період національно-визвольних змагань 1917—1921 років, мав би знати, що М. Грушевський, голова Центральної Ради, ще 1917 року висунув гасло: “Україна — не тільки для українців!” Третій Універсал проголосив принцип національно-персональної автономії, що відтак підтверджений Конституцією УНР. В уряді УНР були представники національних меншин. Навіщо брехати, українофобе! Мабуть, Табачнику миліше інше гасло, яке практично втілювали більшовики: “Україна — не для українців!”. У цьому суть словоблудства! Зрештою, задумаймося над іншим. Якщо наше національнодержавне будівництво не можливе без “разрушительных русофобских комплексов”, то чи можливе воно з руйнівними українофобськими комплексами Табачника, Єфремова, Колесніченка, Ківалова? Гадаю, можливе, якщо будувати державу не для українців! Тоді все стає на свої місця, як передбачив Табачник і його московські наставники! Зрештою, “русофобскими комплексами” доморощені бандоолігархи називають боротьбу українців за свої права, проти відвертого україноциду! Аналізуючи погляди П. Скоропадського, мусимо зважити й те, що він виховувався в специфічних умовах. Деякі його твердження безпідставні. Хто наполягатиме, що українство привезене на береги Дніпра з Галичини? Смішно, але не для українофоба Табачника! Водночас не треба забувати, що гетьман не зарахував би до російської культури “одесько-донбасівську ерзац-культуру” нинішніх бандоолігархів та їхніх ландскнехти. А Табачник преться з українофобською сокирою у відчинені українські двері! Інакше не може — ненависть під’юджує! Сумніваюся, що гетьман зустрів би оплесками виконання на сцені “Мурки”! Спекулятивний “вибірковий метод” Табачник використовує для того, щоб без жодних застережень перенести думки діячів гетьманату Скоропадського на наші дні. Саме так він декларує “доцільність” через дев’яносто чотири роки “двуязычия”, що на практиці призведе до деукраїнізації української людності. Так само він захищає церковну єдність, хоч у православних країнах після проголошення незалежності утверджується церковна автокефалія. Звісно, московські шовіністи і клерикали не визнають принципів світового православ’я! Таких самих засад своїх хазяїв дотримується щирий православний християнин Табачник. На закінчення статті подані практичні висновки, а фактично настанови для боротьби проти українських патріотичних сил. Виявляється, що тільки Росія прагне “сильной, подлинно независимой Украины”, а Європейський Союз і США зацікавлені, щоб на наших землях існувало “марионеточное псевдогосударство”. Чи не для побудови такої сильної України російське керівництво продає нашій державі за фантастично завищеними цінами газ? Табачник пропонує Україні вступити в Євразійський і Митний союзи, а це вихід, як бачить навіть нинішнє керівництво, згубний для України як незалежної держави. Але член уряду Табачник нагадує єфрейтора, який з цілої роти тільки один іде в ногу! Ще один “урок утраченной державы” звучить як заклинання, вирок чи й наказ: “Это еще раз доказывает бесплодность каких бы-то ни было попыток добиться согласия или консенсуса с националистами — любые уступки (тем более возможность участия во власти) они воспринимают как проявление слабости, что только подстегивает их к дальнейшей эскалации агрессии. И те, кто явно или скрыто отстаивает линию фальшивого “объединения нации” и “компромисса с неопетлюровцами” (! — О. Г.), допускает последних во власть, должен отдавать себе отчет, к чему это приведет”. Чи треба коментарів? А ось порада начебто повернена у минуле, а насправді актуальна! Табачник вважає, що “майданный мятеж” зазнав би краху, “если бы некоторые руководители силовых и судебных структур остались верны Конституции и присяге, а не руководствовались указаниями своих шефов из американского посольства”. Нагадаємо, що тоді силові структури підпорядковувались президентові Л. Кучмі, за якого Табачник зробив карколомну кар’єру! На закінчення згадаю процитовані автором статті слова гетьмана: “Кто хочет все сразу, тот, в конечном итоге, ничего не получает”. Мудро сказано!
Читацьке віче · “Богдан Ступка навіть в останні дні намагався захистити Україну від розколу і зникнення”. · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ки”. І сподівався, що зможе це зробити, коли йому стане краще. На жаль, не судилося. Дехто скаже, що Ступка, мовляв, наприкінці життя вирішив реабілітуватися за дружбу з Януковичем, бо вже не мав що втрачати. Впевнена, це не так. Звичайно, Богдан Сильвестрович знав про свою хворобу, але про те, що йому лишилося жити так мало — не відав. Він не раз уже видряпувався з тяжкого стану і сподівався, що й цього разу повернеться з лікарні до активного життя. У кожному разі у дні підписання заяви він жваво розмовляв з акторами й персоналом театру по мобільному телефону. І не лише давав поради й розпорядження, а й дозволяв турбувати себе різноманітними питаннями (сама була випадковим свідком деяких таких розмов). Тож підписання заяви і плани йти до Януковича на розмову мають вигляд не передсмертного вчинку, а свідомої позиції громадянина, який заради майбутнього України вирішив ризикнути найдорожчим, що є у нього в житті, — своїм театром. Адже Ступка чудово розумів, які ризики для подальшого існування залежного від держави театру може мати ця заява. А також розумів, що може більше не отримати від держави допомоги на лікування. Однак усе одно її підписав. Тепер залишається дочекатися реакції Президента на заяву митця, до якого він нібито дослухався. Подальші дії Віктора Януковича щодо законопроекту покажуть, чи справді він вважав Богдана Ступку авторитетом, ачи просто прикривався його ім’ям і використовував стосунки з митцем для покращення власного іміджу, афішуючи свої зустрічі та турботу держави про здоров’я Ступки. Богдан Ступка вже про це не дізнається. Як і не дізнається, що про нього казатимуть після смерті. А казатимуть ще багато: і хорошого, і поганого. Хтось змінить свою точку зору, для когось усе позитивне, зроблене Ступкою, перекреслить ті неприємні для нього моменти, які траплялися у житті й спілкуванні з митцем. А хтось не зможе йому чогось пробачити ніколи. Будуть і такі. У всякому разі для мене Богдан Ступка залишиться не державним чиновником, який 2004-го прийшов під Центрвиборчком привітати з реєстрацією кандидата в Президенти від влади, а державним діячем, який навіть в останні дні свого життя намагався зробити для України все, що може, захистити її від розколу і зникнення. На відміну від багатьох тих, хто ніколи Януковича ні з чим не вітав, хто завжди був в опозиції до нього, але зараз, коли, без перебільшення, вирішується доля України, замість кинути на порятунок мови і держави всі свої сили, яких у них значно більше, ніж було в хворого Ступки, будують свої кар’єри та готують у майбутніх мажоритарних округах певні частини своїх тіл для депутатських крісел.
Читацьке віче · “Богдан Ступка навіть в останні дні намагався захистити Україну від розколу і зникнення”. · S. 7Originalseite ↗

Вияв громадянської свідомості

Ольга САЛО, maidan.org.ua Віктор Янукович перервав відпустку, аби приїхати на похорон Богдана Ступки. Напевно, говорив скорботні слова, згадував усе хороше з життя актора, можливо, звернувся до Бога з проханням за упокій душі. І багато хто вважає, що це все було не задля дотримання формального протоколу розкладу роботи Глави держави. Адже Януковича зі Ступкою пов’язує не лише громадянство однієї держави, де перший — Президент, а другий — художній керівник провідного театру і просто актор з великої літери. Вони не раз зустрічалися “у теплій дружній атмосфері”, і принаймні один з них — Віктор Янукович — подавав це не просто як ділові розмови, а саме як велику дружбу, всім своїм виглядом показуючи свою повагу до Богдана Ступки як до людини, що є для нього авторитетом. Після цього варто було б згадати правило “про мертвих або добре, або нічого”, однак на такі помітні постаті, як Ступка, воно не розповсюджується. І після смерті їх все одно обговорюватимуть, згадуючи їхні вчинки та оцінюючи їх за шкалою від “ганьба” до “схиляю голову”. Ні, я не збираюся перемивати кісточки Ступці та аналізувати й оцінювати весь його життєвий шлях. Навпаки, вийшовши за рамки вищезазначеного правила, маю намір до нього ж і повернутись лише без отого “нічого”. Адже багато людей мислять категорично і не можуть забути чужих минулих вчинків незалежно від того, як змінилася людина потім. І вони обов’язково, навіть у ці дні, згадають, як 2004 року, коли “вся прогресивна громадськість” ходила на помаранчеві мітинги й вела боротьбу “за світле майбутнє проти злочинного режиму” (я теж була у цих лавах, про що жодної хвилини досі не пошкодувала), Ступка прийшов під Центрвиборчком, аби привітати Януковича з реєстрацією кандидатом у Президенти України, що викликало тоді у багатьох (і у мене також) дуже неприємний шок. Згадають також численні зустрічі Януковича-Президента зі Ступкою, які постійно крутили по телебаченню. Щоправда, нічого ганебного в них не було: не остання людина в культурі говорила з людиною, яка (подобається це комусь чи ні) займає найвищу державну посаду, на теми, в яких компетентна. Але для багатьох сам факт отаких майже неформальних розмов з Януковичем вже є негативом, бо ж вони, хочеш не хочеш, підвищують імідж співрозмовника, демонстризують того, на кого зараз скоса дивиться весь цивілізований світ. Однак оцінку людині загалом варто давати по тому, якою вона стала, а не якою була. Адже нікому не спаде на думку закидати біблійному апостолу Павлу його фарисейське минуле, коли він “подавав голос” за вбивство християн. І натомість інший приклад — Олександр Мороз, який власними вчинками цілком підтвердив власні ж слова: “До історії можна увійти, а можна в неї вляпатись”. І ніхто вже не згадає “порядного і чесного борця з режимом, морального політичного авторитета Мороза”, бо після перебігання 2006 року з одного табору в інший це прізвище у всіх асоціюється зі зрадою, спричиненою непомірними амбіціями. Отак і Ступка. 2004 року його приходу під ЦВК, аби привітати Януковича, звичайно, навряд чи знайдеться достатнє виправдання (кажуть, що він, не вірячи в перемогу Ющенка, прагнув таким чином забезпечити майбутнє своєму дотаційному театру, якому не так просто виживати в сучасних умовах). Але якщо реально подивитись, чи дуже вплинув той прихід на рейтинг Януковича? Навряд чи. Скоріше вплинув на рейтинг Ступки. І ось сьогоднішні дні. Останні дні життя Ступки, хоча він про це ще не знає, адже не вперше хвороба кладе його до лікарні. Через законопроект Ківалова—Колесніченка “Про засади державної мовної політики” країні загрожують дестабілізація, розкол і поступове зникнення спочатку української мови, а згодом і самої держави. І багато людей, хто 2004 року робив усе, аби Янукович не прийшов до влади, нічого або майже нічого не роблять для відвернення цієї загрози. Вони займаються власними справами, відпочивають з родинами на морях, їздять по своїх майбутніх виборчих округах, максимум — час від часу приходять на організовані іншими мітинги, але самі не вкладуться у боротьбу ні часом, ні коштами, ні своїми величезними можливостями (багато хто зних має широкі зв’язки й міг за бажання вплинути на ситуацію). Натомість Ступка на лікарняному ліжку як член Громадської гуманітарної ради при Президентові України підписує жорстку заяву до Януковича на захист української мови та громадянського миру. І, хтозна, може, саме Ступці ми завдячуємо тим, що Янукович і досі вагається, що робити з цим законопроектом, а не дав відмашку продавити його як Харківські угоди чи Пенсійну реформу. Адже до цього від людей, до яких він прислухається, Президент чув лише позитивні відгуки про дітище Ківалова й Колесніченка. І вперше на засіданні Гуманітарної ради почув іншу думку. До того ж від людини, яку нібито поважає (якщо вірити офіційній хроніці). І, можливо, саме через те, що Янукович мав почути цю думку і міг, як мінімум, призупинити процес знищення мови та України, фракція Партія регіонів у Верховній Раді поспіхом, порушуючи регламент і навіть формально не розглядаючи понад 2000 внесених народними депутатами поправок, проголосувала за цей законопроект у другому читанні саме тоді, коли Гуманітарна рада лише розпочала своє засідання. Різкий тон цієї заяви спробувала пом’якшити Ганна Герман. Заперечити саму заяву вона не могла. Тож заперечила недбалість деяких журналістів щодо висвітлення заяви, жодним словом не прокоментувавши сам факт і зміст заяви, яку вона бачила на власні очі з підписом Богдана Ступки і в якій митець не писав, що виходить з Гуманітарної ради, а вимагав її скликання (і це було зроблено після його заяви) та зазначав, що вийде, якщо ця рада ніяк не зреагує на розкольницький законопроект. Але Гуманітарна рада, за словами Герман, зреагувала: подала Президентові пропозиції, які мали б допомогти врегулювати ситуацію. На засіданні Гуманітарної ради Богдана Ступки, на жаль, не було. Він фізично не міг на нього приїхати з Феофанії. І дуже шкодував про це. Іван Драч та Микола Жулинський можуть підтвердити, що Богдан Сильвестрович збирався іти до Віктора Януковича, аби поговорити з ним про загрози, які несе законопроект “Про засади державної мовної політи-
Читацьке віче · “Богдан Ступка навіть в останні дні намагався захистити Україну від розколу і зникнення”. · S. 7Originalseite ↗

Відбувся мозковий штурм «Як я можу захистити Україну»

Людмила ІЛЬЄНКО Фото Олександра ЗАКЛЕЦЬКОГО Днями в агентстві RegioNews відбулася прес-конференція творчих особистостей та громадських діячів, яким небайдуже принизливе становище, у якому українська мова та українці опинилися на власній Батьківщині на 21-му році незалежності. Законопроект Ківалова—Колесніченка, пригнічення системи освіти, зрадницька позиція багатьох народних депутатів не можуть не обурювати український загал. За словами організаторів штурму, цей мовний закон і спосіб його ухвалення стали апофеозом парламентського свавілля, коли ігнорується не тільки думка колег-депутатів, а й закон, мораль, совість… “Що робити в цих умовах звичайним людям? Як захистити Україну у своєму селі, на своїй вулиці? Як припинити депутатське шахрайство? Як повернути в країну порядність і повагу до себе?” — такі запитання винесли на обговорення організатори акції — письменники брати Капранови. Для інформаційного агентства — це також старт інноваційного сервісу, який у форматі відеомосту між регіонами України дозволяє спікерам з усіх куточків країни обговорити актуальну та наболілу сьогодні тему. Відеоміст відбувся у Києві, Харкові, Львові, Дніпропетровську, Сімферополі, Одесі, Херсоні, Сумах. Участь у штурмі з боку столиці взяли письменник Дмитро Капранов, народний депутат та ініціатор Всеукраїнського комітету захисту української мови Олесь Доній, співкоординатор руху “Простір свободи” Юрій Пивоваренко та інші громадські активісти. Один з очільників актуального руху “Український дім” Віталій Селік сказав: “Ми закликаємо приєднуватися до нас, йти до можновладців і посадовців із заявами, аби вони щось робили”. Катерина Чепура з руху “Помста за розкол країни” закликала боротися за зниження рейтингів народних депутатів та політичних партій, які голосували за законопроект у Верховній Раді України, та осіб, що своїми діями сприяли ухваленню законопроекту. Активісти також закликали взяти участь у боротьбі, розклеюючи агітаційні наклейки з написом “Бойкотуй! Вони розколюють Україну, нищать державну мову” поруч з рекламою бізнесу зрадників, такого як “Щедрий дар”, “Гаврилівські курчата”, “Немирів” тощо. Олесь Доній доповів, що ведеться мобілізація волонтерської діяльності, щоб викладати рідну мову для тих, хто хоче нею оволодіти в рамках програми “Навчи друга розмовляти!”. Висловилися також інші міста України, виявивши неабияку солідарність. Серед виступаючих був Євген Положій (газета “Панорама”) з Сум; Володимир Притула, кореспондент “Радіо свобода”, голова Комітету з моніторингу свободи слова у Криму; відома львівська письменниця Мар’яна Савка та інші.
СТРІЛА Суб’єк тив на ан то ло гія · S. 8Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

ні шім зна чен ні цьо го сло ва. Їх твор че зфор му ван ня — май же син хро ніч не. Їх мис тець кий шлях має ана ло гію: Ля ту рин ська йшла від фа хо вої пляс ти ки, Оль жич — від фа хо вої ар хе о ло гії. Обоє до - сяг ну ли ті єї до вер ше нос ти, що її ося га ють ли ше ви нят ко ві мис тці і що її (за ви нят ком Ю. Ли пи “тут”, а М. Ба жа на — “там”) май - же ні ко му з су час ни ків впов ні осяг ну ти не по щас ти ло. Це — влас ний стиль”. До да мо від се бе: обох єд нав ін те рес до ук ра їн сько го ми ну ло - го, пра іс то рії зок ре ма. І роз бу див йо го в Ок са ні Ля ту рин ській ра но по мер лий Ю. Да ра ган сво їм “Са гай да ком”. З йо го по е зі єю на зав жди увій шла в її сер це Кня - жа До ба і ко заць ка ге ро ї ка. За хоп лен ня ді диз ною да ло сво є рід ні і пов нок ров ні пло ди — “Гус ла” та “Кня жу емаль”. Ці дві скром ні за об ся гом по е тич ні збір ки — най кош тов ні ші са мо - цві ти у спад щи ні О. Ля ту рин - ської. Вий шли во ни, ко ли ав тор - ка бу ла вже в по важ но му ві ці, і від ра зу ж здо бу ли при хиль ність еміг рант ської кри ти ки. Ця при хиль ність з ро ка ми зрос та ла. Не сен ти мен таль ний Ю. Ше рех зіз на вав ся: йо му важ - ко пи са ти про Ля ту рин ську — без пе рер вно хо четь ся ци ту ва ти її мі ні а тю ри. І ка зав при цьо му про Із циклу “Княжа емаль” На варті Не знаєш гасла — боронись! Освячений держу я спис. Я попіл бороню батьків, героїв славу, честь борців. Зухвальче, чолом, оком ниць! Тут недоторканість гробниць, багаття і священний дуб, і Володимирів тризуб. * * * Ти ще не вмер, ти ще не вмер! Через розбурханий Дністер з Дніпра ти видибаєш, боже! Впадуть долів боги ворожі. Перед лицем великих чуд жахнеться князь, чернець і люд. Тоді ж у громі-блискавиці запаляться скирти пшениці. Злетить офірою когут. Явися, боже, і пребудь! * * * Нам любо жити в Переяславі. Іде сюди із греків овочі грона виноградних лоз, із Угор — збруя і комоні і срібло з Чех; із Руси — куни, біль і соболь, меди і отроки дружинні. Нам любо жити в Переяславі. Сягати любо злотоглав, багрець і цісарське опліччя. О, любо нам крізь млу сторіч велику чатувати звагу! Ось шлях стовбований на Схід і стопи Олександра. * * * Важкі киреї, золоті далматики та оловіри, і княжі корзна, і щити, ножі, списи, мечі, сокири. Ковтки, підвіски. Барми й гривни. І соболі, білиці й куни.
СТРІЛА Суб’єк тив на ан то ло гія · S. 8Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

Оксана ЛЯТУРИНСЬКА (1902—1970) З найяскравіших жон руських…

Упо ряд ник і ав тор лі те ра тур нокри тич них роз ві док ла у ре ат На ці о наль ної пре мії ім. Т. Шев чен ка Во ло ди мир БА ЗИ ЛЕВ СЬКИЙ І бать ко від ре четь ся си на. І пі де брат на бра та. О, Люб ле на! О Ти, Єди на, в баг ря нобі лих ша тах! О. Ля ту рин ська ай ла ко ніч ні ша з ук ра їн - ських по е тес. Су ве рен на пос тать у се ре до ви щі так зва ної Празь кої шко ли, хо ча й ут - вер джу ва ла ся не без її впли ву. Пе ре ду сім — О. Оль жи ча. Йо го “соп ри сут ність”, за Ма ла ню ком, ціл ком при род на. “Обоє во ни, пе ре дов сім, лі те ра тур ні су час ни - ки і “со рат ни ки” в най бі ог ра фіч - Із циклу “Печерні рисунки” * * * Зуб, ратище, копито, пазур. Тут муж ішов на силу вражу. Сурмив тут мамут. Тут ведмідь печерний вів кошлатий слід. Кружляв тут яструб в яснім небі, по озеру плив чорний лебідь. * * * Устами славлена стріла стужавлена. Хвалена, хвалена, в отруті калена! Стріла окрилена, стріла доцілена. Кров’ю гартована стріла значкована. * * * За око — враже око, оселя — за оселю! Благословляйте келих, де хміль нуртує соком! За око — враже око! Одному з двох упасти. Рука тверда, гранчаста, ніж гострий та широкий. не чу ва ну стис лість і міс ткість сло ва, про “тех ні ку муж ньої не - до мов ки”. “Ля ту рин ська вміє з гра ма ти ки ро би ти по е зію. Хто ще в нас вміє це?” — за хоп ле но ви гу - ку вав метр. Єв ген Ма ла нюк пі шов ще да - лі, наз вав ши її од ні єю з на йяс - кра ві ших “жон русь ких”, і за пев - няв: ко ли б Оль га чи Ярос лав на пи са ли вір ші, то во ни бу ли б вір - ша ми Ля ту рин ської. Не квап мо ся за пі доз рю ва ти нев гну то го “рим ля ни на” й “ім - пе ра то ра” за ліз них строф у над - мір ній ек заль та ції. Ви дат ний су - час ник опо се ред ко ва но за у ва жив чи не най ха рак тер ні шу оз на ку по чер ку по е те си — умін ня роз чи - ни ти ся у сво їх пи сан нях, суб лі - му ва ти ся в дійс тво, ста ти мов би на леж ніс тю чужого ча су. Це мис - тец тво пе рев ті лен ня, але зі збе ре - жен ням ав тор ської ав то но мії — од на з та єм ниць Ля ту рин ської. Во на ледь під ня ла над нею за ві су у стат ті про О. Те лі гу, ко ли ак цен - ту ва ла на важ ли вос ті “ото тож - Світлій пам’яті Юрія Дарагана. нен ня се бе зі сприй ня тим”. Ось це ото тож нен ня, на її дум ку, і є та внут ріш ня прав да, якою ви мі рю - єть ся та лант. Внутрішню прав ду по ба чив Ше рех в її “Єро ни мі”. І, пос лав шись на “зри ван ня ма сок” Л. Тол сто го, наз вав її лі те ра тур - ним за со бом ве ли кої си ли. Ця прав да при сут ня вже у “Пе чер - них ри сун ках”. Прав да до іс то - рич ної лю ди ни з її сприй нят тям дов кіл ля як пов сяк час ної заг ро - зи, а от же, й жор сто кіс тю як єди - но мож ли вим спо со бом ви жи - ван ня. Во на нак ла деть ся зго дом іна лю ди ну іс то рич ну, на бу де но - вих особ ли вос тей і від тін ків, пом’як шить ся й уви раз нить ся пе ре хо до ви ми пси хо ло гіч ни ми ню ан са ми. Щоб ре конс тру ю ва ти іс то рію, од них знань ма ло, тре ба ма ти ще й чут тя іс то рії. Ля ту рин ська не тіль ки йо го ма ла, а й зу мі ла блис - ку че ним роз по ря ди ти ся. Мис - тець ке злит тя з “об’єк том” ди вує тим біль ше, що пов’яза не во но зсу во рою ощад ніс тю в за со бах. І згуки рогу переливні, й гучні від перегонів луни. Розгонисте небесне грище, все довше, ширше, глибше, вище. Є лицарству де погуляти і хист, і силу показати. А пугар з золота тяжкий по вінця повниться медами, він із руки і до руки кружляє хмільно за столами. Олег. Ольгович Ярослав, Як не пізнати Святослава? Щит ясний — сонце, очі — став, а обіч його — ратня слава. Роман. Данило. Осьмомисл. Тобі все лицарство шановне — хоч шапку скинь і уклонись — і йде злот-пугар заздоровно. * * * Хилились стязі, пнулись вгору і хвилювали, як ковиль. Усе зловісніш і суворіш темніли черню корогви. Світ хижим птахом, звірем кидавсь, стріл гнало чорно, яко тьми, а обіч страшно йшла Обида і дотикалася крильми. Було червоне поле бою. Лягали ратію брати. А день відтрублював сурмою і золотив щити. День догоряв так світозарно! Душа просила корабля. Десь біля голосила Карна, тужила Жля. * * * Недобреє віщує Див. Лише в один кінець сліди. А сурми сурмлять войовничо. Степ майорить і кличе, кличе. Іти за Дін чи не іти шоломом зачерпнуть води? Схрестити меч свій харалужний на поклик бойовий і тужний? Мак си мум ефек ту за мі ні му му слів. Та ще й при род но мов ле них. Кож на мі ні а тю ра Ля ту рин ської — ос ко лок єди но го дзер ка ла. Для Ше ре ха дзер ка ло — це епос в мі - ні а тю рах. Ось тіль ки дар ма він на зи ває “тех ні ку не до мов ки” муж ньою. Цей епі тет пе ред ба чає пев ні во льо ві зу сил ля чи й за да - ність, втру чан ня в пе ре біг по дій збо ку. А тут геть ін ше — стан са - мо на ві ю ван ня. Пе рей ман ня тим, що від бу ва єть ся, до са моз ре чен - ня. Так гіп но ти зер вхо дить у стан го тов нос ті до дійс тва. Пись мо Ля ту рин ської ди вує не тіль ки ску піс тю тро пів, а й від - сут ніс тю ре тель но го по лі ру ван - ня, на ро чи тою нед ба ліс тю. У дип ти ху “Її ма ло ро сій ське дос то - їнс тво — сот ни чи ха” (за Ше ре - хом — це ше девр) по е те са ри мує душі — опанчі, що сприй ма єть ся як вик лик. Але в тім то й річ, що та ких вик ли ків у неї без ліч. З’ясо ву єть ся, що “нед ба лість” за пев но го кон тек сту мо же спра цю - ва ти, бу ти за со бом впли ву. Ануж не буде вороття? Назад підкови не слідять. Багрянці стигнуть. Страшно краєм. І Див кричить, коня лякає. * * * Перуне, освяти мечі! Вперед, зловіщі посланці: Іде! Іде! І з-під копит вогонь і пил. Побідная тремтить Ітиль. Царгороде, тремти! Тремти, Дунаю, Волго! Іде, іде син Ольги. Героїчне Рівний степ, широкий степ видовжується і росте, могили товпляться узгір’ям. Як вимірять страшне безмір’я висот і сил, стремлінь, снаги? Як не притиснуть остроги тяжкокопитному коневі? І обрій дальній і рожевий наближується, рветься вшир. Пне дужі груди богатир. * * * Плили, плили кораблі до чужинної землі. Води в морі скаламучені, серце дівчини засмучене. Не наблизить далину. Шлях тремкий не повернуть. Серце дівчини засмучене, доля з щастям не заручені. Плили, лучились в одно милий, далеч і стерно. Із циклу “Волинська майоліка” * * * Стинає час могутність ікол, із лип на згин зриває лико, допущує чужих навали. Ляхи, татари, угри чвалом. Їх сила й око не огорне.
ХХ сто літ тя Ук ра їн ські по е ти · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

Вияскра ви ти гар мо нію внут ріш - ню за ра ху нок кри чу щої дис гар - мо нії зов ніш ньої. Ля ту рин ська твер ди ла, що ри ма вза га лі ва жить ма ло. Твер - джен ня по ле міч не, але в її прак - ти ці справ ді до ка зо ве. Ще сюр приз: за “мі лі тар ни - ми” по е зі я ми по е те си аб со лют но не прог ля да єть ся жін ка. То вже по тім во на з’явить ся у ме та мор - фо зах об ря до вос ті, над мір ній ува зі до фло ри, ди тя чих вір шах. Че хи, учи те лі Ля ту рин ської, вва - жа ли, що як скуль птор во на має чо ло ві чу ру ку, а як ма ляр ка — жі - но чу. Обид ва на ча ла від би ли ся в її вір шах. Як і за нят тя скуль пту - рою та ма лярс твом. Це — пат ри ці ан ська по е зія, яка то му й по бо рює “ни зи па дін - ня”, що пам’ятає про “вер ши ни ду ху”. Її ви со кий тон за у ва жив чут ли вий Ма ла нюк, для яко го він — не за пе реч не свід чен ня си ли. У мі ру ху дож ньо го ос во єн ня Ля ту рин ською слов’янсь кої мі фо - ло гії і буй ної рос лин нос ті лю бої її сер цю Во ли ні ас ке за її по е ти ки пос ту па єть ся ошат нос ті стро їв. Але це не ошат ність опи сів, як слуш но за у ва жив один із дос лід - ни ків її твор чос ті, а лі рич не про - ник нен ня у зви чаї, об ря ди, при ро - ду. Ду ма єть ся, са ме зав дя ки цьо му про ник нен ню Ля ту рин ській вда - ва ло ся, хай і не час то, індивідуалізу- Ти, злий Стрибоже, зрадив чорно! Ліси під полум’ям, у димі, і при землі чернеча схима. Як серце русича не вразить? — Хиткіш, хиткіш корогви й стязі. І оклик: “За стремено враже!” з щитом, з мечем зломився княжим. Упали вежі, впали стіни і зрівняно вали. Руїни. Здобувчий князь, його дружина на Лодомерії твердинях. І, мов молитва у відчаї, угору зноситься Почаїв. ………………………….................... Де, келії, хрести печерські, князі могутні Лодомерські? * * * Доріжки саду — в золотих цятках. Іду по них, як по узорах, і низку перел ниже згадка так, наче це було учора. Ось там під срібним осокором хтось тугою чекання дише, а вечір синій і прозорий, і я спішу дійти скоріше. А синій вечір — все ніжніший, тепліші цятки на узорах. Іще біліша стану в тиші, іще тремкіша, наче хвора. * * * Із саду тихо залями пройду і кількакротно відіб’ють свічада моїх очей зіницю золоту і блискітки — дар листопада. Ще згортки нігу дотику таять. Цілунок на руці моїй тепліє, солодко в’яне запах царських м’ят на вогкім подолі мантилі. Крізь ґрати сяйво місячне струмить, молошний промінь по паркетах губить. Іще одна підслуханая мить, і затихає кінський тупіт. * * * Недавно ще стояли копи пшениць, гречок. Неначе вчора вати на род ну сти хію, ли ши ти на ній слі ди сво го сти ло са. Та все ж за га лом — це вже не був рі вень “Кня жої ема лі”. По бо - ю ван ня Ма ла ню ка — чи вдас ться їй, Ля ту рин ській, вит ри ма ти свою ви со кість і не впас ти у сти - лі за цію — та ки під твер ди ли ся. Бу ли, бу ли па дін ня у “плос ку дос ко на лість дво ви мір ної гра фі - ки” і в за ко ли су ю чу од но ма ніт - ність при йо му, рит му, тро пів. Вір - ші, прис вя че ні кві там і тра вам (по над сто назв!), на га ду ють біль - ше роз діл із бо та ні ки, ніж по е зію. Шу ка ю чи при чи ни роз пи лю - ван ня і ви си хан ня цьо го ори гі - наль но го і по туж но го хис ту, впи - ра єш ся в осо бис тіс ний фак тор. До ля щед ро об да ру ва ла мис тки - ню та лан та ми, але й узя ла за це кру ту пла ту. Ран ня смерть ма те рі. Ран нє за між жя за ве лін ням ша ла пут но - го бать ка. Вте ча з во лин сько го ху то ра від не лю ба і від ро ди ни. Спер шу в Ні меч чи ну, по тім — у Че хію. Мож ли во, ті єю вте чею оз - ва ла ся ще й галль ська кров пред - ка — зук ра ї ні зо ва но го фран цу за Ля ту ра. Був то крок сти хій ний, не роз важ ний, ри зи ко ва ний: їй 17 літ і — жод них за со бів до іс ну ван - ня. Ро ки нав чан ня в Пра зі. Ово - ло дін ня сек ре та ми плас тич них мис тецтв під ору дою чесь ких пе - вози шляхом збивали порох. Пішов вже вересень, листопад за смугу сіру, наче попіл, туди, туди! Там виночерпій склянки тернового зачерпить, гіркого боднями відчопить. Із циклу “Філігран” * * * В свій край вертаються й лелеки. Їх радісний привітний клекіт вітає все ізмалку рідне. Вже стільки літ! Надія блідне і хатнє вогнище вже гасне. Життя, життя ж таке дочасне! Вже стільки літ! І ані вістки. І, мов останні падолистки: ніколи квітами поліття не народитись нашим дітям. Я ніжно перебрала струни і голос мій, так клично-юний, вібрує свіжістю дівизни. Коханий, голос мій — з отчизни! * * * Я знаю певно: дня одного прохожий по пустих дорогах мені доручить мовчки меч увесь в щербі. Безумна з горя, я крикну місяцю і зорям у млу ночей, у вир хуртеч. Хто вип’є з келиха мойого? Заступить втрату дорогого? О, хто ж мені утіху дасть?.. Палай же, тризняне багаття! Таж серце — висохле латаття, таж серце — корабельна снасть! І білі дні, і білі ночі. Сніг білим голубом туркоче і припадає до вікна: “Голубко сиза, задрімай! Вже поле спить, ночує гай, понoчуєш ти лиш одна”. І білі дні, і білі ночі. Задивленії сліпнуть очі, відкритим боляче очам. І не стулить напнуті вії. Здається, в полі ватра тліє, ввижається хтось рідний там. да го гів і майс трів. Пер ші ус пі хи. Зна йомс тва й кон так ти зі своїми пра жа на ми. Ус ві дом лен ня сво го го лов но го пок ли кан ня. “Гус ла” й “Кня жа емаль”. Вій на, та бір для пе ре мі ще них осіб в Ні меч чи ні. На реш ті Аме ри ка, Мін не а по ліс. Прог ре су ю ча глу хо та, яка пе рес - лі дує її від дав на, уне мож лив лює нор маль ні зв’яз ки з людь ми. Що мо же бу ти страш ні ше — чу жа кра ї на, чу жо мов не се ре до ви ще і под вій ний, неп ро бив ний для зву - ків мур? Вслу хай мо ся в цей го лос по той біч сті ни: У без край, да ле чіньдо ро гу над лом ле но я зак ри чу про са мо ту і про три во гу, про дні, яких я не лі чу, про ди во виж ну ні мо ту без слів та зву ків, про не чу луні му, глу ху, пус ту, пус ту — що сер це да ле чі жах ну лось. Жах ну лось і втек ло — цьо гора зу бе зог ляд но — у свій світ. Але він уже втра тив опір під ва гою фі - зич но го за не па ду: опе ра цій на шлун ку, ра ку ле гень. Ля ту рин ська від мов ля єть ся від хі рур гіч но го втру чан ня і на - віть — обез бо лю ю чих лі ків. По її смер ті у ма шин ці ще стри мів бі - лий ар куш па пе ру… Хоч му за за - ли ши ла са мот ню осе лю гос по - дар ки за жит тя. * * * * * * Із книги “Гусла” * * * * * * Насаджу чільце, проясню лице, гляну до вікна — вийду чепурна. Як поїде милий, квіт розкину білий. Якщо ні, то зочу хоч його слідочок. * * * Сонце світить ніби денно, сонце гріє ніби літньо — У безкрай, далечінь-дорогу надломлено я закричу про самоту і про тривогу, про дні, яких я не лічу, про дивовижну німоту без слів та звуків, про нечулу німу, глуху, пусту, пусту — що серце далечі жахнулось. За рядом днів сумних задніє один страшний і невідкличний. Це буде день, немов у січні, день зимний безнадії. Я вишлю голуба і човен і з пір’ям і з вітрилом жарним, Я висилатиму все знову і висилатиму намарне. Прилинуть без знамена щогли, і голуб вернеться без вісти. Тремкі уста затисну тісно і вбік не відведу свій погляд. Мир над місцем сим! Буду тут лежати, поруч — побратим. На почесні чати стане тирса й кінь. Буде звід зоріти, гіркнути полинь, синітимуть квіти. Уже й ра ні ше у її вір шах де да - лі чіт кі ше прог ля да ло ся дно. Це — як що від штов ху ва ти ся від про - ник ли во го за у ва жен ня Ше ре ха: поп ри всю про зо рість ці єї по е зії, дно її по ба чи ти не лег ко. У не ве ли ко му за об ся гом до - роб ку Ля ту рин ської мов би за ви - сає ок ре мо по е ма “Єро ним” — свід чен ня її епіч ної й мис ли - тель ної по ту ги. У ній зо се ре див - ся увесь по лин іс хо ду, роз’єд на - нос ті й са мо їдс тва ук ра їн ської еміг ра ції. За тис куй п’яс ту ки чи плач з без сил ля — Ніх то не до по мо же ніз від кіль. “Єро ним” — це пал ке ба жан - ня, аби пос тав на реш ті “єдин на - род, єди на ві ра і язик єдин”, і тра гіч не ро зу мін ня са мо о ма ни цьо го ба жан ня. А звід си й сплеск без сил ля-від чаю: “Як би я міг, як - би я міг…” Це вже не той пог ляд, з яким ді ти при хо дять з ан гель - сько го по ля, як пи сав про Ля ту - рин ську Бар ка. Це пог ляд му жа, що ус ві дом лює від сут ність пер - спек ти ви і гу бить при на гід но важ кі сло вака ме ні: Не зро зу мі лі ні для ко го в сві ті, Ми роз по рo ши лись, як той пі сок. І на ши ми не бу дуть на ші ді ти, згу бив ши Бать ків щи ни об ра зок. По е ма на пи са на по вій ні, але з піз ні ши ми втру чан ня ми в текст. Во на — од не з про мо вис тих свід - чень не розв’яз нос ті ук ра їн ських проб лем. Ок са на Ля ту рин ська — шля - хет на пан на по е зії. Кня зів на, яка об хо дить шат ра, як ве ли чав її зем ляк О. Сте фа но вич. Тим прик рі ше ус ві дом лю ва ти, що “Кня жа емаль” і “Гус ла” — ці два до ка зи ви со кої якос ті ук ра - їн сько го сло ва — в Ук ра ї ні фак - тич но не ві до мі. Ще 1953 ро ку Ю. Лав рі нен ко, ша ну валь ник Ля ту рин ської, кон ста ту вав з гір ко тою: “Факт яс ний, що ук - ра їн ська куль ту ра, а з нею її най тон ший вклад — по е зія, ни - щить ся і за не па дає ни ні не ли - ше на оку по ва ній зем лі, а й на еміг ра ції”. Не лег ко мо ви ти, але факт не менш яс ний: Ук ра ї на — до сі оку - по ва на зем ля, а її куль ту ра, по е зія зок ре ма — ни щить ся з ци ніз мом і роз ма хом до сі не чу ва ним. І — “не іс нує в нас іє рар хія вар тос тей та ква лі фі ка цій, і страш но ос ла бив - ся інс тинкт на ці о наль ної ін тег - раль нос ті”. А що ж кня зів на, яка об хо - дить шат ра? Во на з твер діс тю му - жа ве лить нам бажати більшого. Для неї це оз на ча ло рух у нап рям - ку “вер хів’я осі я но го”, да ле ко го і… не до сяж но го. не росте мій дуб зелено, не цвіте мій квіт блакитно. Щось віщує серцю смуток, щось недобре, щось вороже. Чорним оком жаско, люто чорний ворон щось ворожить. * * * Давно затерся слід копит. Давно вже коні продудніли. А далечі очам не спить, не дохилити сліз дозрілих. Якби хоч здалеку узріть! Якби вітри звідтіль подули! Якби зійшла щаслива мить! Пішли, пішли і… не вернулись. І, може, впали вже сини. Мій Боже! Серце — крига. Щитом Господнім заслони, мечем Архистратига. * * * Підводилися руки вгору, сухі уста переривали: “За тих, що згинули від мору… за тих, які в боях упали”. І били постаті поклони за тих, що потонули в морі… за тих, що невідомі в сконі. Беззвучно плачучи, в покорі схилялись сестри, і вдовиці, і матері, і наречені, і капав віск із восковиці за тих, що впали безіменні. * * * І батько відречеться сина. І піде брат на брата. О, Люблена! О Ти, Єдина, в багряно-княжих шатах! Душі свята гординь Гординя, Ти понад дім і матір. Тобі офіри голубині творити і вклякати. Від ре дак ції. У ч. 28 за 2012 р. у руб ри ці “СТРІ ЛА” ста ла ся тех ніч на по мил ка. За - мість пор тре та Юрія Ли пи над ру ко ва но пор трет Іва на Ли пи.
З роси й води! · “У творчості Михайла Біласа — тонке відчуття чуда навколишнього світу”. · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

Го ло ва Трус ка вець ко го Ак ці о - нер но го То ва рис тва з 1911 до 1937 ро ку, бу дів ни чий і ре фор - ма тор”. Текст по да но та кож поль ською мо вою, щоб де я кі апо ло ге ти поль сько го та ро сій - сько го шо ві ніз му не за яв ля ли у Вер хов ній Ра ді Ук ра ї ни, що ук - ра їн ські на ці о на ліс ти геть ви тіс - ня ють мо ви на ці о наль них мен - шин в Ук ра ї ні, тоб то ро сій ську, поль ську, грець ку, ру мун ську, мол дав ську та ін ші. Зус трів шись із ди рек то ром Му зею п. Оле ною Бі лас-Бе ре зо - вою, чле ном Спіл ки на род них мис тецтв Ук ра ї ни, дос лу хав шись до її по рад та про по зи цій, укот ре по чи наю зна йомс тво з най но ві - шою екс по зи ці єю Му зею. Але спер шу кіль ка слів про М. Бі ла са. На ро див ся він у
З роси й води! · “У творчості Михайла Біласа — тонке відчуття чуда навколишнього світу”. · S. 10Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

Бойки, гуцули, лемки, поліщуки — на полотнах Михайла БІЛАСА До 88-річчя від дня народження Митця

Іван ПА СЕМ КО, ла у ре ат Фон ду Во ля ни ків- Шва бін ських при Фун да ції Ук - ра їн сько го Віль но го Уні вер си те - ту в Нью- Йор ку Не що дав но я від ві дав ро - дин ну осе лю на род но го ху дож ни ка Ук ра ї ни Ми - хай ла Бі ла са. Пан Ми хай ло меш - кає на по чат ку ву ли ці Бой ків - ської. Хто бу вав у Трус кав ці, знає: ця за тиш на про він цій на ву - лич ка, що по то ну ла в зе ле ні сад - ків, зне наць ка ви ри нає з обій мів сво єї стар шої по сес три По мі - рець кої, у мо ві стар шо го по ко - лін ня — По мя рець кої, ос тан ня да лі про ва дить на зна ні у Трус - кав ці По мір ки чи По мяр ки. Ос - тан ній то по нім По мяр ки і до сі збе ріг ся у вжит ку трус кав чан стар шо го ві ку. Люд ська пам’ять зас від чує май же 600-річ не па ну - ван ня Ре чі Пос по ли тої на дав ніх ук ра їн ських кня жих те ре нах Га - ли чи ни, Во ли ні, Бу ко ви ни та По діл ля, щоп рав да, вос тан нє піс ля за вер шен ня Дру гої сві то вої вій ни пе ре важ на біль шість тих кня жих зе мель по вер ну та до ло - на ма те рі Ук ра ї ни, за ви нят ком хі ба що Лем ків щи ни, Над сян ня, Під ляш шя та Хол мщи ни, за що Ук ра ї на й ук ра їн ці ма ють зав дя - чу ва ти вож де ві Ста лі ну, чи не най кра що му знав це ві іс то рич ної ге ог ра фії Ук ра ї ни. Тож ті єї спе кот ної су бо ти ми по вер та ли ся з ону ком теж на Бой ків ську, й “оса та ні лий пе сик так са”, так жар то ма на пи са но на хвір тці обій стя па на Ми хай ла, пис кля во за яв ляв про се бе: хто са ме тут най сер йоз ні ший і най - важ ли ві ший гос по дар, і хто сто - їть на сто ро жі всьо го май на зна - но го у Трус кав ці мит ця. Це вже по тім, ко ли п. Ми хай ло зас по ко - їв і пе ре ко нав так су, що це гос ті зі сто ли ці, він роз по вів, що ко лись так са, як і її по пе ред ни ця, не зу - мі ла прос те жи ти, як од на ро ди на із львів ських зав сід ни ків осе лі п. Ми хай ла ху дож ни ця Іри на Єлі - за ро ва ра зом з чо ло ві ком п. Єлі - за ро вим пос тій но на ві ду ва лись до йо го мис тець ко го па ла цу, зна - йо ми ли ся з кар ти на ми, го бе ле - на ми та пан но, а та кож з пре цін - ною біб лі о те кою і, ввій шов ши в до вір’я влас ни ка ма єт нос ті, ви - но си ли що най цін ні ші ху дож ні, пуб лі цис тич ні та на у ко ві пра ці ви дат них ук ра їн ських про за ї ків, по е тів, пуб лі цис тів, уче них, що їх да ру ва ли М. Бі ла су уп ро довж де ся ти літь. Не ста ло у ко лись ба - га тій кни гоз бір ні мит ця уні каль - них ви дань Дмит ра Пав лич ка, Ро ма на Луб ків сько го, Ро ма на Го ра ка, Іва на Дра ча, Мак си ма Риль сько го та ба га тьох ін ших, що ни ні мог ли б не а би як прик - ра си ти не ве лич ку біб лі о теч ку чи не єди но го в Ук ра ї ні му зею, від - кри то го за жит тя ху дож ни ка. Пан Ми хай ло із ледь по міт ним обу рен ням го во рить, що ці мит ці за по над трид ця ти літ ній пе рі од про жи ван ня се ред мис тець ко го, ук ра їн сько го бо мон ду Льво ва, так і не опа ну ва ли мо ву ук ра їн - ських ав тох то нів, до ре чі, дос ко - на лі шу од ті єї мо ви, яку нам сьо - год ні нав’язу ють не ві до мі у сві ті мо воз нав ці та за ко но дав ці, чим хо чуть прос ла ви тись су час ні ге - рос тра ти. Від ві дав ши мис тець ку свя ти - ню — Му зей М. Бі ла са у Трус кав - ці, ми ви я ви ли у кни зі від гу ків не од не одк ро вен ня від ві ду ва чів, для яких цей Ми тець до сі був нез на ним, а від ни ні во ни, спов - не ні не за бут ніх вра жень від пе - рег ля ду екс по зи ції, — пал кі при - хиль ни ки йо го твор чос ті. Меш - кан ка м. Кри во го Ро гу Лю бов За - ві рю ха- Ба ра но ва, впер ше по бу - вав ши у Му зеї 4 жов тня 2003 ро - ку, вис ло ви ла своє за хоп лен ня вір шо ва ни ми ряд ка ми, у яких пе реп ле ли ся і ви со ке виз нан ня мит ця, і за хоп лен ня гу цуль - ським, лем ків ським і бой ків - ським мис тець ким роз ма їт тямлю ди ни. Ні з чим нез рів нян на на со ло да — вслу ха ти ся у сло ва по е тич ної твор чос ті лю ди ни то го Над дніп рян сько го краю, яка, ма буть, до сі не ві да ла про та ку ве ли ча ву на род ну сим фо ні ю- - твор чість цих ук ра їн ських су бет - но сів, що так яск ра во ви яв ля ють своє умін ня у різ них га лу зях люд - ської ді яль нос ті, влас не мис тец - тва, і не чу ла на віть тих ми лоз - вуч них, час то жар тів ли вих ко ло - ми йок, що роз но сять сла ву про слав ну Ко ло мию: “Коломия — не помия, // Коломия — місто, // в Коломиї файні дівки, // Як пшеничне тісто”. Ко ло мия — міс то, де нав ча - лись в ук ра їн ській гім на зії Дмит - ро Пав лич ко з Ро ма ном Іва ни чу - ком, і де Дмит ро кеп ку вав з тих Ро ма но вих рай ток, по ши тих сіль ським крав цем. Про ту Ко ло - мию, де впер ше пос тав Му зей Гу - цуль щи ни, Му зей ук ра їн ської пи сан ки, де зна ний су час ник Іва на Фран ка Во ло ди мир Шу хе - вич (не зу пи ня ти му ся на ро дин - них зв’яз ках то го уче но го з очіль - ни ком УПА Ро ма ном Шу хе ви - чем) ство рив шес ти том ну “Іс то - рію Гу цуль щи ни”, прак тич но пер шу ук ра їн ську ен цик ло пе дію про врод ли вих, смі ли вих, гор дих і во ле люб них гу цу лів та про їх ній край. А ось вра жен ня ди рек то ра од - ні єї з ки їв ських шкіл: “Ша нов - ний ве ли кий ху дож ни ку! Від усі єї ду ші пе ре даю Вам при віт від уч - нів, учи те лів, бать ків СШ №197 ім. Дмит ра Лу цен ка м. Ки є ва. Як пи сав Дмит ро Лу цен ко, “усе в жит ті лю бов’ю змі ря но до дна”, так і Ва ші ро бо ти не суть доб ро, ві ру, лю бов. Не хай Гос подь Бог обе рі гає Вас. З лю бов’ю, ди рек тор СШ №197 ім. Дмит ра Лу цен ка Світ - ла на Ва си лів на Ку ца”. “Уни каль ный ху дож ник, изу - ми тель ный Мас тер. Со вер шен - ный, не пов то ри мый ко ло рит эт - но са! Сколь ко доб ро ты, оча ро ва - ния, ли риз ма. Ка кая же ду ша дол жна быть у это го на ро да! По - ис ти не Бо гом об лас ка на эта зем - ля и её лю ди. Низ кий пок лон та - лан ту это го че ло ве ка, са мо го ему свет ло го! 1 ап ре ля 2004 г. Ин на Пи ме нов на. Мос ква”. Так і хо четь ся до пи са ти піс ля цьо го від гу ку: “До ро га Ти чи нів ська Пан но Ін но! Спа си бі Вам за виз нан ня уні каль нос ті, ди во виж нос ті, не - пов тор нос ті ко ло ри ту на шо го ет - но су. За Ва шу доб ро ту, за ча ро ва - ність, лі ризм, за ви со ку оцін куду ші на шо го на ро ду. Але, ой ле ле! З’яви лись, на жаль, на цій свя щен ній Зем лі, да ро ва ній нам Бо гом, заб ро ди, які праг нуть і зем лю цю, і мо ву на шу, і куль ту ру, і на у ку і всі ля кі до сяг нен ня прос то се ред бі ло го дня пог ра бу ва ти, прис во ї ти все со бі, як бу ло у ча си цар ської Ро - сії, а нам хі ба що за ли ши ти ко ло - рит ний се ми по вер хо вий мат! Такі хо четь ся поп ро ха ти! Пан но Ін - но! Від ві дай те зно ву Трус ка вець. По мі няй те, будь лас ка, да ту з 1 квіт ня на 24 сер пня. То ді спра ви пі дуть у нас на кра ще. З гли бо - кою по ва гою І. П.”. “Який прек рас ний май стер, яке не пов тор не ба чен ня кра си жит тя рід но го на ро ду! Яке га ря че сер це і тон ке від чут тя чу да нав - ко лиш ньо го сві ту! Все зву чить, бри нить, як нат хнен на му зи ка… Хай ба га тоба га то ро ків ще ра дує Ху дож ник свій ук ра їн ський на - род, весь світ спов не ни ми кра си і внут ріш ньо го го рін ня чу до ви ми сво ї ми ком по зи ці я ми. Мно гії лі - та Ве ли ко му Майс тру. 12.V.2004 р. На род на ар тис тка Ук ра ї ни, ла у ре ат Шев чен ків ської пре мії ком по зи тор Ле ся Дич ко”. Але по вер ні мо ся до пос та ті М. Бі ла са. І ось я у тій сла вет ній бу дів лі — віл лі у цен трі Трус кав - ця, що нав про ти Па ла цу куль ту - ри ім. Та ра са Шев чен ка. Ця спо - ру да ма ла пев ний сто су нок до осо би Рай мон да Яро ша, бо ме - мо рі аль на дош ка на бу дів лі ни ні Му зею М. Бі ла са ствер джує: “1875—1937. Рай монд Ярош — с. Кре хо ви чі До лин сько го ра йо - ну на Ста ніс лав щи ні 1.08.1924 р., де бать ко, ко рін ний трус кав ча - нин, був ліс ни чим. Уже 1927 р. бать ки Ми хай ла пе ре їж джа ють до с. Мед ве жі Дро го биць ко го ра - йо ну на Львів щи ні. Уп ро довж 1937—1943 рр. Ми хай ло нав ча - єть ся у Дро го биць кій ук ра їн - ській гім на зії “Рід на шко ла” ім. Іва на Фран ка. 1944—1949 рр. — ро ки і нав чан ня, і пра ці в Дро го - биць ко му об лас но му дра ма тич - но му те ат рі. 1949—1950 рр. Ми - хай ло нав ча єть ся у му зич но му учи ли щі на від ді лен ні во ка лу у м. Льво ві. 1950—1952 рр. М. Бі лас — сту дент ху дож ньо го учи ли ща ім. І. Тру ша у Льво ві; 1959—1967 рр. він — стар ший ху дож ник та го лов ний ху дож ник Бу дин ку мо - де лей міст Льво ва та Хар ко ва. Уп ро довж 1968—1973 рр. М. Бі - лас пра цює в Ки є ві. Ро дин ні обс - та ви ни, вік та зах во рю ван ня ма - те рі зму си ли п. Ми хай ла по вер - ну ти ся до Трус кав ця у бать ків - ський бу ди нок; у то му справ ді мис тець ко му па ла ці він меш кає та пра цює і сьо год ні. 1992 рік — важ ли ва ві ха в жит ті ху дож ни ка. То го ро ку від - кри ли єди ний при жит тє вий Му - зей на род но го ху дож ни ка Ми - хай ла Бі ла са на бать ків щи ні у рід но му Трус кав ці. Тво ри ху дож - ни ка вис тав ля ють ся у 17 му зе ях сві ту: 37 тво рів у Му зеї на род но - го мис тец тва Гу цуль щи ни і По - кут тя ім. Й. Коб рин сько го (м. Ко ло мия), 21 ро бо та — у Му зеї Дро го бич чи ни (м. Дро го бич), 4 тво ри у На ці о наль но му му зеї (м. Львів), 5 ро біт — у Му зеї ет ног ра - фії і на род них про мис лів (м. Львів), у Му зеї Т. Шев чен ка (м. Ка нів), ВДНГ (м. Мос ква), 39 ро біт — у Лю бо ві й Ми рос ла ви Куць (м. Ед мон тон- Ка на да). Ок - ре мі тво ри мит ця збе рі га ють ся у Поль щі, Ні меч чи ні, США та у при ват них осіб в Ук ра ї ні. При вер тає ува гу від ві ду ва чів Му зею стенд з Уря до вою те лег - ра мою з Ки є ва та ко го зміс ту: “Трус ка вець, вул. Бой ків ська, 2. Бі ла су. До ро гий па не Ми хай ле! Ві таю Вас з ве ли кою по ді єю у Ва - шо му жит ті і в куль тур но му жит ті всі єї Ук ра ї ни — з від крит тям Му - зею твор чос ті Ми хай ла Бі ла са. Це ви со ке виз нан ня, яке Ви зас - лу жи ли сво єю ба га то річ ною нев - том ною та ла но ви тою твор чіс тю. Му зей тво рів Ми хай ла Бі ла са має ста ти осе ред ком на ці о наль - ної куль ту ри, тра ди цій та ес те - тич но го ви хо ван ня. Жал кую, що не мо жу бу ти осо бис то при сут - нім при від крит ті Му зею. Ба жаю Вам і на да лі твор чих ус пі хів, нат - хнен ня та доб ро го здо ров’я. Мі - ністр куль ту ри Ук ра ї ни — Іван Дзю ба”. Схо жі ві тан ня на ад ре су Ми - хай ла Бі ла са у день від крит тя Му зею на дій шли і з Ко ло миї: “Щи ро ві та є мо з на го ди від крит - тя Ва шо го Му зею. Ду же шко ду є - мо, що не мо же мо бу ти ни ні ра - зом з Ва ми, але ша ну є мо Ваш ва - го мий до ро бок. З гли бо кою по - ва гою ко лек тив Ко ло мий сько го му зею “Гу цуль щи на”. М. Бі лас звер та єть ся, як свід - чить екс по зи ція у різ них за лах, до най роз ма ї ті ших твор чих за ду - мів. Від ві ду вач не прой де бай ду - же повз го бе лен “Лі со ва піс ня”, ва зу “Кри ла ду ху” (це квіт ко ва ком по зи ція руч ної ро бо ти, фетр, тка ни на). Вза га лі у ро бо тах ху - дож ни ка не вод но раз фі гу ру ють каз ко ві фоль клор ні пос та ті Ле сі Ук ра їн ки, час то у ньо го присутня жи во пис на, ча рів на і та єм ни ча каз ка во лин сько го лі су, так по е - тич но ос пі ва на ве ли кою по ет кою Ле сею Ук ра їн кою і з ніж ніс тю пе ре да на цим ху дож нім лі то пис - цем каз ко во го Під гір’я Кар пат М. Бі ла сом. Упи су єть ся в по пе - ред ню те ма ти ку і ва за “Кві ти ко - хан ня”, го бе лен “Нос таль гія”. Тут же за ла “Поб ра ти ми” — це про вір них поб ра ти мів Олек си Дов бу ша, ос пі ва них у кіль кох про зо вих тво рах чесь ко го лі то - пис ця Кар пат ської Ук ра ї ни Іва на Ольб рах та, в епіч них тво рах Гна - та Хот ке ви ча, ви хід ця зі Сло бо - жан щи ни, який піс ля ре во лю - цій них по дій 1905 ро ку шу кав при тул ку са ме на Гу цуль щи ні, тоб то в то діш ній Авс тро- У гор - ській ім пе рії, яку вождь сві то во - го про ле та рі а ту на зи вав “в’яз ни - цею слов’янсь ких на ро дів”. Щоп рав да, ця “в’яз ни ця”, проб - ле ми якої час то по ру шує у сво їх тво рах Ми хай ло Яки мо вич Бі - лас, ста ла для ба га тьох кла си ків ук ра їн ської куль ту ри справ жнім вті лен ням сво бо ди. І на за вер шен ня від гук пред - став ни ків При бал ти ки. “Мы пот ря се ны твор чес твом, выс тав - кой, всем ду хом кар тин. Здо ро - вья и даль ней ших твор чес ких ус - пе хов па ну Ми ха и лу Бі ла су! Аl la Bo bo ri ki na, Ді а на Кri lo va, Lud mi - la Lev- uk. Lat vi ja — 13.06.2004 г.”. Я збе ріг на пи сан ня ла тись - ких гро ма дя нок. Мо же, па ні Люд ми ла і ук ра їн сько го по ход - жен ня, то її пріз ви ще, мож ли во, зву чить Лев чук, тоб то Le vŁuk, але хо четь ся від зна чи ти, що цей при бал тій ський ет нос, як і ли - тов ці, ско рис та в ся до сяг нен ня - ми че хів, зок ре ма Яна Гу са, у зас - то су ван ні ді ак ри тич них зна ків і вже кіль ка сто літь ко рис ту єть ся ко лись най роз ви не ні ши ми до - сяг нен ня ми чесь ких мо воз нав -
Чи таць ке ві че · “Гоянові літературознавчі есеї стають під світлом Тарасової свічі пізнанням таланту великих українців”. · S. 11Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

Освячений родинною молитвою

Ва силь МА РУ СИК, зас лу же ний жур на ліст Ук ра ї ни Фото ав то ра В од но му з ін терв’ю ві до мий ук ра їн - ський пись мен ник, член Цен траль но го Про во ду ВУТ “Прос ві та” ім. Т. Шев чен ка Яре ма Го ян, який два ро ки то му від зна чив свій 70-річ ний юві лей, на за пи тан ня “Яке Ва ше кре до?” від по вів так: — Кре до для ме не — це піс ні, які над ко лис кою ме ні ма ма спі ва ла. Ма буть, це кре до — ма ми на і та то ва мо лит ва, лю бов до рід но го сло ва, не пос туп ли вість у цьо - му… Кре до — це зна ти, що ти син Ук ра ї ни, що ти на ро див ся на цій зем лі, це — твоя зем ля, пра цюй для неї, по ки мо жеш — ро - би ук ра їн ську спра ву. Мо лит вамрія бать кама те рі за гар ту ва - ла юну ду шу у при род но му пат рі о тич но му се ре до ви щі, — тут про яс ню єть ся весь жит - тє вий, на по лег ли вий, пра це люб ний шлях об да ро ва ної лю ди ни. І все стає яс ним, як “Світ ло з не ба” (так на зи ва єть ся од на з книг пись мен ни капуб лі цис та), як ве сел - ка — ві но чок не ба і зем лі — ра діє для кож - но го з нас. Так пою наць ки, ди тин но піз - на є мо світ і ро зу мі є мо йо го у зрі ло му ві ці. Чи тай мо Яре му Го я на і зро зу мі є мо се - бе, піз на є мо свою Бать ків щи ну. І тут не має жод но го пе ре біль шен ня. Мо жу це ствер - джу ва ти, бо доб ре знаю твор чість жур на - ліс та і пись мен ни ка Яре ми Го я на з ча сів “се ред ньо го і стар шо го шкіль но го ві ку”: від ра йон ної га зе ти у Сня ти ні на При кар - пат ті аж до щой но ви да но го ошат но го то - му есе їв “Про віс ни ки” з ілюс тра ці я ми ака - де мі ка Ва си ля Ка сі я на (Ки їв, “Ве сел ка”, 2011, упо ряд ник тек стів та ілюс тра цій Оле на Го ян). Це сво є рід не від крит тя ав то - ром для нас жит тє вої до лі твор ців ук ра їн - ської куль ту ри, її на ці о наль но го ду ху. За вис ло вом дос лід ни ка, “це — 12 ук ра їн - ських апос то лів: Гри го рій Ско во ро да, Іван Кот ля рев ський, Та рас Шев чен ко, Мар кі - ян Шаш ке вич, Юрій Федь ко вич, Іван Фран ко, Ле ся Ук ра їн ка, Оль га Ко би лян - ська, Ми хай ло Ко цю бин ський, Па нас Мир ний, Ва силь Сте фа ник, Мар ко Че - рем ши на”. Цей “іко нос тас” на фрон тис - пи сі із ма люн ка ми В. Ка сі я на ав тор “обож нює”: “Об ні мі мо, бра ти і сес три, чуй ною ду шею слав них си нів і до чок Ук - ра ї ни — про віс ни ків її вос кре сін ня, бу дів - ни чих ве лич но го ду хов но го Со бо ру Сло ва — ук ра їн сько го крас но го пись менс тва, що ви со чіє в об ши рі сві то вих лі те ра тур вер хо - ви ною світ ла як ві ща Зо ря з ран ньо го ди - тинс тва. Бо жес твен ні пос та ті ук ра їн ців- - про віс ни ків за по віт ної дер жав ної со бор - нос ті, пра вед ни ків у Хра мі Сло ва, ох ре ще - них Апос то ла ми, як спо ві даль но мо вив Бать ко На ції Та рас Шев чен ко: Ми прос то йшли: у нас не ма Зер на неп рав ди за со бою. І цю пе ре мож ну ду му чує світ”. Іри на МОЛ ЧА НО ВА, член НСЖУ Чую сло ва ці єї піс ні, й сер це зав ми рає від зах ва ту, бо хто ж не мрі яв бу ти со ко лом? Хто не ма рив зле ті ти до са мо го сон ця, від чу ти се бе не ва го мим і щас ли вим, віль ним од усіх зем них тур бот? Не бо, ро ман ти ка, во ля — ці по нят тя зав жди жи вуть в уя ві не по кір ли во го ук ра їн ця. То му вже по над 170 ро ків хви лю - ють нас сло ва Ми хай ла Пет рен ка, яко му Бог дав вис ло ви ти уго лос за по віт ну на ці о наль ну дум ку. Ад же хто пер ший у сві ті на діс лав кос - міч ний ко ра бель до не ба? Ук ра ї нець Ко ро - льов! Хто роз ра ху вав по літ на Мі сяць? Ук ра ї - нець Кон дра тюк! І се ред кос мо нав тів пріз ви - ща си нів Ук ра ї ни по сі да ють по чес ні міс ця. Ми хай ло Пет рен ко, ав тор сла вет ної піс - ні, на ро див ся у міс ті Слов’янсь ку на До неч - чи ні, жив в од ну до бу з Та ра сом Шев чен ко з 1817 до 1862 ро ку. Чу до во зна ю чи су час ну йо му по е зію, по ет зміг про то ру ва ти влас ний шлях у лі те ра ту рі. Вір шіроз ду ми, вір шіме - ди та ції ста ли оз на кою но во го для ук ра їн - ської лі ри ки жан ру. Пет рен ко лю бив і зби рав зраз ки на род - ної твор чос ті. Під час нав чан ня у Хар ків сько - му уні вер си те ті він став іні ці а то ром про ве - ден ня мод них ук ра їн ських му зич но-пі сен них ве чо рів. Від так не ди вує, що йо го влас ні тво - ри бу ли спов не ні на ці о наль ної ме ло дій нос ті. Ко ли 1840 р. він на пи сав вірш “Не до ля”, Го я но ві лі те ра ту роз нав чі есеї ста ють під світ лом Та ра со вої сві чі піз нан ням та - лан ту ве ли ких ук ра їн ців і для шко ля рів, і для сту ден тів, та й на віть для умуд ре них жит тє вих дос ві дом лю дей. Я пе ре ко на ний, що об раз ний лад Го я но во го сло ва — особ - ли ве но ва торс тво, яке під но сить тра ди цій - ну бі ог ра фіч ну есе їс ти ку — час то нуд ну йне ці ка ву — на ви со кий стиль крас но го пись ма і та ке ж ви со ке про ник нен ня ав то - ра й чи та ча у твор чу ла бо ра то рію то го чи ін шо го ге роя опи су. Нап рик лад: “Ро дить іро дить на ці о наль не пі сен не дже ре ло но ві об ра зи, нур тує, спі ває, ди хає, жи ве. Пли веу ві ки і бу де плис ти — вип ли ва ти з по е зії Мар кі я на Шаш ке ви ча, тіль ки сер цем при - гор тай мось до цьо го нез рад ли во го дже ре - ла, будь мо вір ні йо му, як дів чи навер хо - вин ка, що дов го че ка ла сво го ко ха но го з вій ни і прос лав ле на по е том…”. …Ве ле люд не пред став лен ня-но вої книж ки Яре ми Го я на “Про віс ни ки” кіль ка мі ся ців го ту ва ло ся в Ко ло миї. Зем ля ки пись мен ни ка доб ре зна йо мі з йо го твор - чіс тю. В ос тан ні два де ся ти річ чя час то від - бу ва ли ся йо го зус трі чі у ба га тьох се лах і міс теч ках Іва но- Фран ків щи ни, у шко лах, гім на зі ях, у При кар пат сько му уні вер си те ті іме ні В. Сте фа ни ка. Три го дин не дійс тво в Ко ло мий сько му На род но му До мі, ор га ні зо ва не Іва но- - Фран ків ським зем ляц твом у Ки є ві, Інс ти - ту том ук ра ї ноз навс тва і То ва рис твом “Прос ві та” під час лі те ра тур номис тець - кої ака де мії “Ко рінь ро ду”, бу ло прис вя че - не твор чос ті зем ля ків, двох ви дат них ді я - чів куль ту ри — ла у ре а там На ці о наль ної пре мії Ук ра ї ни іме ні Та ра са Шев чен ка ака де мі ку Ва си ле ві Ка сі я ну і пись мен ни ку, мис тец твоз нав це ві, зас лу же но му ді я че ві мис тецтв Ук ра ї ни Яре мі Го я ну. Та ке по єд - нан ня не ви пад ко ве, ад же ба га то хто на Іва но- Фран ків щи ні знає, що Яре ма Го ян — пле мін ник ви дат но го ху дож ни ка по мо - лод шій сес трі Оле ні. По дія пе ре вер ши ла усі спо ді ван ня і гля да чівко ло ми ян, і гос тей: най біль ша за ла На род но го До му бу ла пе ре пов не на, на по дію при бу ли пред став ни ки чис лен - но го ро ду Го я нів не тіль ки з Ко ло миї, а й із сіл За луч чя та Ми ку лин ців су сід ньо го Сня тин сько го ра йо ну, зі Льво ва та Львів - щи ни. Лей тмо ти вом зус трі чі ста ло сло во МО ЛИТ ВА. На аван сце ні — збіль ше ні гра фіч ні ро - бо ти Ва си ля Ка сі я на: пор тре ти Та ра са Шев чен ка, Іва на Фран ка, Ле сі Ук ра їн ки, Ва си ля Сте фа ни ка, ав то пор трет ху дож ни - ка. У гли би ні сце ни на пис: “Ма ми на мо - лит ва зав жди зі мною. Я. Го ян”. Ві до мий на При кар пат ті ре жи сер і ком по зи тор Бог дан Ку чер зап ро сив де ка - на Ко ло мий сько го Со бо ру ар хан ге ла Ми - ха ї ла Пет ра Чи бо ра ка від кри ти цю свя - точ ну ака де мію мо лит вою “От че наш”. Улі те ра тур номис тець ких ком по зи ці ях, кі - но-і те ле сю же тах, дек ла ма ці ях у ви ко - нан ні ак то рів Ко ло мий сько го те ат ру іме - ні Іва на Озар ке ви ча і ама то рів по е тич но - го те ат русту дії бу ло роз кри то твор чу сут - ність мит ців, які сяг ну ли вер шин ук ра їн - ської куль ту ри. За хоп ле ний спад щи ною Ка сі я но вих тво рів на біб лій ні те ми, Я. Го - ян на пи сав: “Ві ра хрис ти ян ська єд нає рід наш і на род ук ра їн ський”. Це ста ло дже - ре лом для роз ду мів са мо го Яре ми Го я на, вті ле них у книж ках ос тан ніх двох де ся ти - річ: “Вос крес не мо!”, “Прис вя та”, “Про - рок” “Ав то пор трет”, “Світ ло з не ба”, “Про віс ни ки”. Во ни об’єд на ні нас кріз - ною іде єю лю бо ві до бать кама те рі, до Ук ра ї ни. Вша ну ва ти рід Ка сі я нів- Го я нів прий - шли зас туп ник го ло ви Сня тин ської рай - дер жад мі ніс тра ції Сте пан Мак сим’юк, ака де мік Во ло ди мир Кач кан з Іва но- - Фран ків ська, ді я чі Ко ло мий ської “Прос - ві ти”, цер ков ний хор від цер кви св. Ми - хай ла. Роз чу ли ла при сут ніх На та лоч ка Бой чук, яка про чи та ла по е му Яре ми Го я на “Виш не вий ан гел”. Ок ра сою ве чо ра став вис туп со ліс та Ярос ла ва На ду лич но го із Сам бо ра, що ви ко нав піс ню ком по зи то ра Ми хай ла Ка ща ка на сло ва Я. Го я на “Лас - тів ка”. При сут ні теп ло при ві та ли мит ців, ата кож ге ро ї ню ці єї лі рич ної опо ві ді Оле ну Го ян, дру жи ну ав то ра слів. Під час сце ніч но го дійс тва бу ли гуч ні оп лес ки, сльо зи ра дос ті і, на ви мо гу за лу, — ро дин ний ви хід на сце ну. До імп ро ві зо - ва но го хо ру до лу чи лись Яре ма Го ян, Бог - дан Ку чер і на род ний ар тист Ук ра ї ни Ми - хай ло Кри вень. Нес по ді ва но ви ник ло й прек рас не чо ло ві че тріо: во ни зас пі ва ли ус лав ле ний ро манс С. Во роб ке ви ча “Заг - рай ми, ци га не ста рий”, який нат хнен но під хо пив зал: “…заг рай, ста рий, ми’ тую піснь, що ко лись спі ва ла рід нень ка нень - ка, як ме не в ко лис ці ко ли са ла…” Учас ни ків твор чо го ве чо ра від На ці о - наль но го інс ти ту ту ук ра ї ноз навс тва та сві - то вої іс то рії та йо го ди рек то ра ака де мі ка П. Ко но нен ка ві тав ке рів ник фі лії “Гу - цуль щи на” у Вер хо ви ні Пет ро Шкріб ляк. Те пер у цьо му сто лич но му на у ко во му зак - ла ді пра цює Яре ма Го ян. На за вер шен ня дійс тва за тра ди ці єю, яка скла ла ся у ви дав - ниц тві “Ве сел ка”, яко му Яре ма Пет ро вич від дав май же 25 ро ків, зал зас пі вав ві до - мий пе ан з “На тал ки Пол тав ки”: “Де зго - да в сі мейс тві”. У піс ля мо ві до но вої кни ги “Про віс ни - ки” Я. Го ян заз на чає: “Ве сел ко ві жни ва ос віт лю ють мою до лю — жни ва на ро дю - чо му по лі ук ра їн сько го сло ва, щед рі зер на яко го ви зо рі ли в рід ній ха ті од ма ми і та та і щас ли во по сі я ли ся зо ра ни ми го на ми — пе ре ло га ми.” А ни ні пан Яре ма в Інс ти ту ті го тує до дру ку “Чи тан ку” Мар кі я на Шаш ке ви ча із влас ною пе ред мо вою. До ре чі, са ме він, по ет-про віс ник, увів це сло воно вот вір до шкіль ної ос ві ти. В “Із бор ни ку Свя тос ла ва” (1076 р.) сказано: кра са во ї на — зброя, ко раб ля — віт ри ло. А для пра вед ни ка — чи тан ня Свя - то го пись ма… …Чи тай мо Яре му Го я на.
Чи таць ке ві че · “Гоянові літературознавчі есеї стають під світлом Тарасової свічі пізнанням таланту великих українців”. · S. 11Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

«Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…»

Люд ми ла Алек сан дро ва пок ла ла йо го на му - зи ку (піз ні ше бу ла аран жо ва на ком по зи то - ром В. За рем бою), і вірш “ор лом бис трок ри - лим у не бо поль нув” та на зав жди за ли шив ся у ви со кос ті ук ра їн ської пі сен нос ті! Бо ця піс - ня по над ча сом, але зав жди у прос то рі ду ші ук ра їн ців. Піс ню “Див люсь я на не бо” дру ку ва ли без - ліч ра зів у Вкра ї ні, Ро сії, за кор до ном, особ ли - во в Авс тра лії, Ка на ді, США, де ба га то ук ра їн - ських еміг ран тів. Най ліп ші спі ва ки: Мо дест Мен цин ський, Ми хай ло Ми ки ша, Іван Коз лов - ський, Ана то лій Со лов’янен ко, Дмит ро Гна - тюк, Бо рис Гми ря, Во ло ди мир Гриш ко й без - ліч ін ших — вва жа ли за честь ма ти її в сво є му ре пер ту а рі. Піс ня ста ла на род ною, ві до мою кож но му, а ось про її ав то ра — Ми хай ла Пет - рен ко — май же за бу ли. Ук ра їн ська ра дян ська ен цик ло пе дія за 1963 р., на пи сав ши про ньо - го кіль ка ряд ків, на віть вка за ла, що да та йо го смер ті не ві до ма… Час то за пи ту ють: чо му М. Пет рен ко так швид ко скін чив свою лі те ра тур ну ді яль ність? Ска жу те, що ко лись чу ла по ра діо. Пет рен ко був членом ро ман тич но-по е тич но го гур тка у Хар ко ві, де вчив ся. Ту ди вхо ди ли Із ма їл Срез нев ський (1812—1880), Лев ко Бо ро ви - ков ський (1806—1889), Амв ро сій Мет лин - ський (1819—1870), ін ші. Ці, то ді ще мо ло ділі те ра то ри, на діс ла ли свої тво ри най ві до мі - шо му в цар ській Ро сії кри ти ку — Віс са рі о ну Бє лін сько му. По ба чив ши вір ші ук ра їн ською мо вою, “нес трим ний Віс са рі он” жор ст ко за - су див їх і по ба жав мо ло ди кам на да лі або при пи ни ти вір шу ван ня, або ро би ти це ро сій - ською мо вою. Ду же враз ли вий Ми хай ло Ми - ко ла йо вич зов сім при пи нив пи са ти піс ля та - ко го су во ро го ви ро ку. Ось так брат-де мок - рат із цар ської Ро сії од ним ма хом за ру бав твор чість М. Пет рен ка, хо ча той на пи сав ли - ше 19 по е зій і три з них ста лі на род ни ми піс - ня ми (“Взяв би я бан ду ру”, “Хо дить хви ля по Ос ко лу”)! Зва жа ю чи на не у ва гу сус пільс тва, особ - ли во цін ною є пра ця зем ля ків Ми хай ла Ми - ко ла йо ви ча з дос лід жен ня йо го бі ог ра фії. 1985 ро ку вчи тель ка В. Нес те лє є ва від кри ла кім на туму зей Ми хай ла Пет рен ка спо чат ку в шко лі №15, а по тім у пе да го гіч но му лі цеї Слов’янсь ка. Те пер уч ні Слов’янсь ка й ін ших міст при їз дять до му зею, що би біль ше діз на - тись про по е та. Ба га то ві до мих лю дей від ві - да ли му зей Пет рен ка. Олесь Гон чар на діс лав кра єз нав цям свою кни гу з на пи сом: “Всім нам ро бить честь, що ви ша ну є те сво го слав - но го зем ля ка, кла си ка ук ра їн ської піс ні”. Дві - чі ге рой Ра дян сько го Со ю зу, льот чиккос мо - навт Пав ло По по вич схви льо ва но про мо вив: “Піс ня “Див люсь я на не бо” зво ру шує фі ло - соф ськи ми роз ду ма ми про Всес віт, йо го нес кін чен ність. Ви ко ну ю чи її, ні би на бу ва єш крил, з’яв ля єть ся ба жан ня бу ти ко рис ним лю дям і Віт чиз ні”. На віть пе ре бу ва ю чи у кос - мо сі, Пав ло По по вич спі вав ряд ки піс ні: “І вго рі спіз нав я, що тіль ки од на — да ле кеє не - бо — моя сто ро на”. До 170-річ чя по е та на бу дин ку місь кої біб - лі о те ки Слов’янсь ка від кри то пам’ят ну дош ку. А в чер вні 2012 ро ку там, де річ ка Ба кай впа - дає у Ка зен ний То рець і де ко лись бу ла са ди ба Пет рен ків, вста нов ле но пам’ят ний знак на честь 150-ї річ ни ці з дня смер ті піс ня ра. Це — гра ніт ний ка мінь з на пи сом, прик ра ше ний звер ху со ко лом-мрій ни ком, що рветь ся у не - до сяж ні не бе са. Ба га то слов’ян ців доб ре поп - ра цю ва ли для йо го від крит тя. Іні ці а то ри — учи тель О. Та ра сен ко, піс няр В. Ан то нен ко, май стер кам’яних справ В. Квіт ниць кий, го ло - ва об лас ної ор га ні за ції кра єз нав ців В. Ро мань - ко, го ло ва міс та Слов’янськ Н. Ште па. Спра ва з увіч нен ня пам’яті ви дат но го дон - ба сів ця тіль ки по чи на єть ся. Спо ді ва є мось, ім’я Ми хай ла Пет рен ка не за ба ром бу де ши - ро ко ві до мим, як і йо го не за бут ня піс ня.
Про-читання · “Відчуваю я кожним нервом Українські розстріляні ночі”. · S. 12Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

диції неоромантиків, “трагічних оптимістів” на кшталт О. Ольжича, Ю. Дарагана. Він сміливий і різкий у судженнях, коли йдеться про оборону національних цінностей. Буревієм покручене дерево За негоди поскрипує боляче. Відчуваю я кожним нервом Українські розстріляні ночі. Ось востаннє ступає Куліш… Хто ридає, хто люто лається… І на цім захлинувся мій вірш Кулі й досі у нього впиваються. Проте найбільше в поезії відлунь шістдесятництва й сімдесятництва: на рівні формульної афористичної образності, тем, лексики. У цій поезії, зокрема 1970-хі 1980-х рр., простежується екологічна проблематика, яка тільки загострюється в умовах колоніалізму. Поезія О. Завгороднього антиколоніальна. Часом поет вдається до зайвого сентименталізму або ж надмірної пафосності. Проте здебільшого поезія цим не грішить. Маємо філософську лірику, яка може відштовхуватися від національних проблем, проте ляд шістдесятництва, можливо, найбільше — Миколи Вінграновського, Олеся Гончара (на рівні філософії), Ірини Жиленко та Ліни Костенко. Передовсім це пов’язано з темами гуманізму, зачудованості світом, потребою створити для себе світ прекрасного: Бачив декілька літ на проспекті людину, яка зважувала людей — усіх, хто цього побажає. Вона давала клаптики паперу: — Будь ласка, ваша вага, — казала. Людина кумедно дописувала до кілограмів навіть десятки грамів. І ось одного разу, коли я, як і всі, одержавши клаптик паперу, спитав її: — Скажіть, будь ласка, а яка ваша вага? Людина всміхнулася і сказала: — Не знаю… Або ж мотиви лірики І. Жиленко знаходимо в такому вірші: Оточіть дитину казкою – не доросліть передчасно. Хай вона подовше вірить у чарівність цього світу… Відчувається у віршах і естетика сімдесятників, які вийшли на новий рівень осмислення стосунків людини зі світом. Є вірші-катастрофи, вірші техногенного характеру, в яких прочитується властива шістдесятництву екокритика. Але якщо вдатися до аналізу поезії 1990-х років, то екокритика зміщує вектор у напрямку від природи до людини. Перестало співати село, Мов пісні відлетіли у вирій. Щось у душах людських проросло, Та не щось — збайдужіння до віри. Екологічна криза була тільки початком, вона запустила страшну ланцюгову реакцію. А можливо, екологічна криза була свідченням того, що в ХХ столітті з людиною почало відбуватися щось неприродне, антигуманне, катастрофічне у плані моралі й етики. Соліпсизм і розгубленість обернулися катастрофізмом; нездатність до комунікації з людиною позначилася на стосунках із природою й навпаки, як-от у вірші, написаному 1984 року: До стогону нажерлись шашликів, тоді хвалили річку і погоду. Лежали тупо й німо, мов колоди, повз них чудовий літній вечір брів. При місяці звестися спромоглись, все допили, тоді пляшки побили. Спроквола в серці закипала злість, та думати про щось було несила. Отже, стильова палітра поезій О. Завгороднього різна. Є тут, звичайно, й сентиментальні вірші патріотичного характеру, які, як на мене, програють у поетичності. Книжка, безперечно, тільки б виграла від прискіпливішого впорядкування. Проте є поезії, які не потребують тлумачення, аби знайти шлях до читача, як ось цей вірш: Колись люди назвали цього дивного чоловіка Сонячним Годинником: ніколи перед підлістю не гнувся, називав біле білим, а чорне — чорним, навпаки — ніколи. Від його постаті стрункої навіть у найпохмуріший день падала тінь, і люди, коли бачили його, казали: — Он пішов Сонячний Годинник… Олександр Завгородній — майстер філософської поезії. Перед нами — добрий поет, який має власний погляд на світ, а його ліричний герой наділений глибоким психологічним досвідом, який бачить сутність теперішнього світу.
Про-читання · “Відчуваю я кожним нервом Українські розстріляні ночі”. · S. 12Originalseite ↗

Поезія лету

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Поезія Олександра Завгороднього, представлена у збірці вибраного “Лет”, була написана упродовж чотирьох десятиліть: від 1970-х років і до сьогодні. Тому можна говорити про “еволюцію” авторського “Я”, якщо для поезії взагалі властиве слово “еволюція”. У будь-якому випадку зміни стилю, образності, а отже, й світогляду відчутні. О. Завгородній народився 25 січня 1940 року на Дніпропетровщині. Закінчив українське відділення філфаку Дніпропетровського державного університету. Ще у студентські роки захопився перекладом художніх творів. Довгий час працював журналістом. У Таллінні мешкав із перервами до 1972 року. Удостоєний премії “Благовіст” за поетичну збірку “Життя мойого птах” (2004). Книжка “Лет” (Дніпропетровськ, 2011) складається з трьох частин: власної поезії, перекладів та розділу “Вибране з української синоніміки”, в якому митець добирає найдивовижніші синоніми, звертаючись до народнопісенних джерел, художньої творчості, часом покладаючись на власне поетичне відчуття матерії слова. Частина з власних віршів складається з таких підрозділів-назв колишніх збірок: “Життя мойого птах”, “Про хату лиш нагадує бузок”, “Радію людям”, “Тихіше, тихіше: спить мама”, “Твої очі — зазір’я моє”, “Рідного слова дотик таїнний”, “Тихі скісні сніги”, “Холодний дощ додзьобує сніги”, “Коли місячна повінь тополям по горлечко”, “Срібний смуток бабиного літа”, “І сміхожар, і сміхожур” (іронічні вірші, шаржі, карикатурні образки). Останній гумористичний підрозділ засвідчує залюбленість автора в матерію української мови. Зрештою, справжній майстер — це завжди гравець із мовою, творець, який має відкрити власне слово, власну лексичну валентність (сполучуваність), аби в такий спосіб віднайти в поезії те, чого до нього ніхто не казав. У цьому — бажання автора залишитися в часі, бодай лише в одному нововіднайденому слові або ж образі. Природно, що поети — це також і лінгвісти, які проводять “археологічні розкопки” мови на різних історичних рівнях, коли їм потрібно створити історичний твір і передати дух тієї епохи, або ж для того, щоб створити поетичний малюнок найвиразнішим. Олександр Завгородній — ще й перекладач (лауреат премії імені М. Рильського й двічі лауреат премії Естонії імені Юхана Смуула). Палітра поетичних перекладів (сам автор називає перекладацький розділ “Перевеслом”) — поети естонської (Ю. Лійв, Б. Альвер, В. Беекман, Е. Ветемаа, Ю. Краан, К. Кург, В. Луйк, Р. Парве, Ю. Смуул, М. Траат та ін.), фінської (А. Ківі, К. Вала, Т. Сумманен, А. Туртіайнен), іспанської (Ф. Гарсія Лорка, М. Ернандес), французької (П. Елюар, Ж. Превер, Р. Деснос), польської (В. Броневський, К.-І. Галчинський), шведської (Е. Сьодергран), литовської (В. Ванагас), російської (Д. Кедрін) літератур. Переклади засвідчують майстерність тлумача. Автор вибирає для перекладу досить складні твори, в яких є щось більше від версифікаційної майстерності. Це поезії філософського характеру, в яких порушено питання про сенс людського життя, про екзистенційну безвихідь людини, про обмеженість людських можливостей порівняно з можливостями природи. Ці поезії зовсім не поверхово, не поплакатному сповнені любові до своєї землі й своєї мови. Є у книжці надзвичайно цікаві перекладені вірші, які позначають психологію сучасної людини — соліпсичної, розгубленої, яка втратила підґрунтя, яка не може розібратися з власним місцем у новому світі, що просочується крізь пам’ять, немов пісок крізь пальці. І в людині не залишається нічого, крім відчуття втрати чогось важливого. Чого саме? Людина не може збагнути. І як наслідок — відчуття неминучої зустрічі з власною конечністю. Надзвичайно промовиста ситуація зображена в “наративному вірші” Жака Превера “У квіткарні”. Це вірш-парабола з іронічною ескалацією людської розгубленості, яке позначає теперішню людину: Чоловік заходить до квіткарні І вибирає квіти їх обгортає квітникарка А чоловік опускає руку Щоб гроші вийняти з кишені Треба ж за квіти заплатити Але тієї ж миті Раптово Руку притиска до серця І падає І коли він падає Викочуються гроші на підлогу А потім квіти падають З людиною монетами І зостається квітникарка у квіткарні З монетами що котяться Із квітами що в’януть Із чоловіком що вмирає І справді вельми-вельми сумно І щось же треба діяти Квіткарці <…> Он людина що вмирає Аж он квіти які в’януть І оці монети — Котрі котяться Котяться… Щодо власної поезії, то представлені у збірці вірші доволі різні. У переважній більшості це — справжня поезія, медитативна, інтимна, патріотична, філософська. Ліричний суб’єкт наділений філософським поглядом на природу речей, стоїчним спокоєм і витривалістю, він заглядає в аннали історії, прагне побачити майбутнє. У ньому багато від романтичного світогляду, який апріорно візіонеричний і профетичний. Цей погляд схоплює час, відштовхуючись від історичної конкретики і йдучи у простір всесвіту. Поезія О. Завгороднього переважно тужлива, в мінорних тонах, екзистенційно-філософська, пов’язана з національними травмами, які пережила українська нація впродовж лише останніх сімдесяти років радянського жаху. Автор розвиває травиводить читача у світ значно глибший, у простір одвічних питань, на які немає відповіді. І головне — ставити ці питання, бо лише так людина народжується в собі, лише так пробуджується і свідомий громадянин України, людина-патріот, і людина-філософ, яка розуміє тлінність свого “Я”, а тому прагне утривалити себе й у непроминальних справах, і у помислах. Така поезія промовлятиме до читацького серця незалежно від епохи. В поезії О. Завгороднього є інтонаційна відвертість, суб’єкт лірики живе у світі етичної краси, і це вже засвідчує поетичний талант. Бо мистецтво, в якому є прекрасне, стримить до етики — у стосунках із людьми і природою. Не живемо, а виживаємо — ні чистих вод, ані повітря. І непомітно так зникаємо, так непомітно… (1987 р.). Або ж із найновішого: І навіть на Святого Миколая Підпила мати немовлятко лає. І крихітка, не розуміючи нічого, Лиш поглядає сумно, як і вчора… (2009 р.) Рання поезія — це мовний експеримент, спроба знайти власний стиль, відшукати невідомий досі образ. Мені найбільше імпонує саме така поезія — вільна, глибока, в якій немає заданого вектора. Це поезія світоглядної множинності, бо непізнаванним є сам Всесвіт. І ця поезія емансипує читача від абсурду й пропонує шлях у нескінченність. Поетичний світ О. Завгороднього вибудуваний на етично-естетичних образах, які позначають або гармонію людської душі з природою, або дисгармонію людини в її власному єстві, що з часом позначається на складних стосунках із довкіллям. Людина тоді стає призвідцем катастроф, джерелом небезпек. Ліричний суб’єкт, наділений пророчими здібностями, засвідчує моральний катастрофізм і есхатологічну спрямованість людства, якщо воно й надалі так невпинно втрачатиме етику стосунків зі світом. Видають для кари ватажків… Боже, скільки ж можна видавати?! Плине час, і упродовж віків Плаче безутішно сива Мати… У цій поезії вловлюється естетика і світог-
Читацьке віче · “Діти повинні знати своїх славетних земляків, без такого знання майбутнє постає невиразним і знеособленим”. · S. 13Originalseite ↗

Михайлина Коцюбинська: М Мууддррііссттьь іізз ммууж жннііссттю ю,, ссееррццее зз ддооббрроомм… …

Олексій НЕЖИВИЙ, м. Луганськ Із середини 90-х років минулого століття розпочалося моє спілкування зі славетною шістдесятницею Надією Світличною. Кожної зустрічі вона з особливим пієтетом розповідала про Михайлину Коцюбинську. На початку жовтня 2004 року Надія Світлична разом із колишнім політв’язнем Миколою Горбалем приїхали до Луганська, щоб презентувати книгу спогадів про Івана Світличного “Доброокий”. Коли ж мова зайшла про М. Коцюбинську, запропонував на цьому літературному дійстві ухвалити рішення про висунення кандидатури Михайлини Хомівни на здобуття Шевченківської премії. Особливо сердечно сприйняла пропозицію Надія Світлична, яка за кілька днів у Києві організувала декілька офіційних зібрань. На початку березня 2005-го всі були втішені повідомленням про відзначення Михайлини Коцюбинської Національною премією України імені Тараса Шевченка. У ті роки довелося чимало працювати над підготовкою до друку листів, а потім щоденників і записників Григора Тютюнника. Серед головних літературознавчих джерел, які тоді студіював, були праці Михайлини Коцюбинської, особливо з епістолології. Упорядковані мною книги завжди надсилав Михайлині Хомівні, отримуючи у відповідь не тільки листівки зі словами вдячності, а й власні книги, наприклад двотомник “Мої обрії”. 2006 року зовсім мізерним накладом усе ж вдалося видати в Луганську першу книгу вибраних публіцистичних творів Надії Олена ШУЛЬГА Відомо, що поступ відбувається завдяки видатним особистостям. Саме політ їхньої думки спричинився до того, що людство навчилося літати, перетинати океан, зазирнуло вглиб самої планети. Не знаємо імен тих, хто вперше спік хліб, винайшов колесо, сів у човен. Але імена ближчих до нас у часі винахідників і науковців ми зобов’язані знати, адже завдяки їм наше існування комфортне і зручне. Тим важливіше нам, українцям, знати імена наших краян, які стали на рівень світової науки. Багато років нас намагалися переконати, що вся могуть людської думки зосереджена в Москві й усі видатні люди з українськими прізвищами — питомі росіяни. Та, на щастя, ми в це не вірили. Ідея донести до широкого зага- Світличної. Через кілька днів по телефону Михайлина Коцюбинська запропонувала стати співупорядником видання Івана та Надії Світличних у “Бібліотеці Шевченківського комітету”. Тепер можу з упевненістю сказати, що разом із першодруками Григора Тютюнника книга ця “З живучого племені Дон Кіхотів” (2008 р.) є для мене найдорожчою. А текстологічна школа Михайлини Коцюбинської залишиться на все життя, як і її сердечний відгук: “Того дня мені прийшов поштою пакуночок з Луганська. У ньому — маленька скромна книжечка “Надія Світлична. Твори”. Підпис — Олекса Неживий, доцент Луганського університету. “Я знала, що він працює, але, що він скільки зібрав… Мені здавалось, що я зібрала все, що можна. Нічого подібного. Там половина тих речей, про які я не знала, зокрема дуже цікава бібліографія. Я відразу кинулась до телефону, бо знаю, що добре слово треба казати негайно, поки людина ще жива. І сказала добре слово так, що він, здається, розплакався”.(Цитую за джерелом: Михайлина Коцюбинська “Без неї не було б ніякого шістдесятництва…”// Молода нація. — 2006. — №2. — С.10.) Хвилюючими були зустрічі в місті Києві, осяяні світлою пам’яттю Світличних: на освяченні хреста на місці поховання Надії Світличної, ювілейному літературному вечорі до 80-ліття Івана Світличного. Потім — співпраця над науковим збірником, куди ввійшли матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції до 80-річчя з дня народження Івана Світличного “Літературна, публіцистична, наукова спадщина Івана й Надії Світличних у розвитку національної культури другої половини ХХ століття”, яка відбулася 25—26 вересня 2009 року в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка. У передмові “Незлим тихим словом…” Михайлина Коцюбинська писала: “І все це, на щастя, далеке від офіціозу, щире й змістовне, наближене до справжніх, автентичних характеристик цього світлоносного родинного тандему. Мовби відблиски того “світла Світличних”, відчутного для всіх, хто мав щастя спілкуватися з ними. Щирою й теплою була і атмосфера ювілейної наукової конференції на батьківщині Світличного. Відрадно, що пам’ять про подружжя живе у свідомості земляків, і не тільки земляків. Мемуарна складова надає збірникові праць конференції безпосередності й справжності. Адже ці люди ще зовсім недавно жили й працювали серед нас. Цікаві й роботи краєзнавчого і біографічного спрямування. Добре, що не обійдена увагою епістолярна спадщина Світличного, адже це не лише надзвичайно цінне інформаційне джерело, його епістолярій має неабияке естетичне й екзистенційне значення як голос доби. Приділено увагу найближчому оточенню Івана і Надії, що разом із ними творило шістдесятницький Ренесанс, питанням стилістики й поетики Світличного — критика і поета-перекладача і, що дуже суттєво, його мовознавчому доробкові. Запропоновано конкретні розробки щодо вивчення спадщини Світличного в школі. Діти повинні знати своїх славетних земляків, без такого знання майбутнє постає невиразним і знеособленим. Запропоновані у збірнику публікації додадуть цікавих деталей і настроєвих нюансів до образу цих людей “З живучого племені Дон Кіхотів”. Головне — той заряд покликаності, що вивищував їх над обивательським загалом і визначив їхній шлях і вічну актуальність в умовах “рідної чужини” — України. Вони боролися не з вітряками, ставили перед собою усвідомлені, хай і важкодосяжні цілі й таки реалізувало їх у міру сил і можливостей — сьогодні, у ретроспективі часу, стає очевидним”. Такою ж мужньою і сердечною залишиться в нашій пам’яті Михайлина Коцюбинська, великий трудівник в ім’я “рідної чужини” — України. Листівки Михайлини Коцюбинської до Олексія Неживого Листівка № 1 Кінець грудня 2004 року Вельмишановний п. Олексію! Вітаю Вас з Новим, помаранчевим роком і бажаю сил і наснаги, щоб виходити переможцем з усіх тих складних випробувань, які, без сумніву, на нас чекають. Будьмо! Дуже дякую за книжку. Листи взагалі — це цікаво, а листи Григора Тютюнника1 — й поготів. Читатиму потроху, розтягуючи задоволення надовше. Хай щастить Вам на все добре! Листівка № 2 9.07. 2005 Вельмишановний п. Олексію! Дуже вдячна за надіслану Вами книжку з щоденниковими записами Тютюнника2. Такі книжки належать до моєї улюбленої лектури. Передчуваю задоволення. До речі, чи читали Ви моє “Над маминими щоденниками” (“Кур’єр Кривбасу”. — 2005. — 184, 185)? Ще раз дякую. Ваша М. Коцюбинська. Листівка № 3 1.09. 2006 Шановний п. Олексію! Дуже вдячна Вам за збірник3. Тут є багато цікавого. Шкода, що його немає в бібліотеці нашого інституту. Щасти Вам. Ваша М. Коцюбинська Листівка № 4 30. 12. 2007 Вельмишановний Олексію Івановичу! Вітаю Вас із Новорічвого Товариства ім. Т. Шевченка І. Верхратського, М. Мельника, О. Волощака, І. Пулюя, І. Горбачовського, О. Мриць, О. Кониського, маловідомих широкому загалові видатних учених у галузі природничих і гуманітарних наук З. Болтарович, О. Неприцького-Грановського, І. Горбачевського, інших. До роботи долучилася Мала академія наук, інші школи Києва, Інститут природничо-географічної освіти та екології НПУ ім. М. Драгоманова. Молоді науковці працювали над розкриттям значення видатних особистостей у розвої української науки і мистецтва в різні періоди. Наукові пошуки тривають. Їхня незмінна натхненниця Наталія Вадзюк, яка цього року відзначила 80-річчя, не втомлюється спонукати до роботи. Біолог за фахом, вихованка Кременецького педагогічними святами і бажаю здоров’я і всіляких гараздів Вам і всім, хто біля Вас! Дякую за добрі слова про мої писання. Нещодавно я з колегами підготувала до друку дуже гарну книжку — Р. Корогодський. Брама світла. Шістдесятники. На щастя, маємо видавця — Укр. Католицький ун-т. Кінчаю передмову до підготовленою Льолею, вже відредагованою мною книги листів Світличного (до арешту й із заслання). Софія Геврик привезла її з Америки від Надійки, зібрала потрібні кошти, і незабаром, сподіваюся, книга побачить світ. Із “Бібліотекою Шевченківських лауреатів”4, на жаль, усе глухо… Але, здається, на підході замовлена мені десь рік тому книжечка (1,5 др. арк.) про І. Світличного “Лицар духу” із серії “Про видатних людей”, задуманої благодійним фондом “Укр. Родина” (дай їм, Боже…). Обов’язково надішлю Вам кілька примірників. Усього Вам доброго! Озивайтеся! М. Коцюбинська 1 “Щоб було слово й світло”: Листування Григора Тютюнника / передм., упоряд., прим., підгот. текстів О. І. Неживого. — Луганськ: Альма-матер, 2004. — 232 с. 2 Тютюнник Г. “…образ України — здавна й по сьогодні”: Щоденники, записники / Г. Тютюнник; передм., упоряд., прим., підгот. текстів, редаг. О. І. Неживого. — Луганськ: Знання, 2005. — 262 с., іл. 6 с. 3 Голод 1933 року на Луганщині. Матеріали фольклорної практики студентів Луганського національного університету імені Тараса Шевченка/ Упоряд., передм. О. І. Неживого. — Луганськ: Знання, 2006. — 92 с. 4 Тут ідеться про книгу, що тоді готувалася до друку: Світличний І. О., Світлична Н. О. З живучого племені Дон Кіхотів/ Упорядкув. М. Х. Коцюбинської та О. І. Неживого. Передм. та прим. М. Х. Коцюбинської. — К.: Грамота, 2008. — 816 с., іл. (Серія “Бібліотека Шевченківського комітету”). ного інституту, донька професора образотворчого мистецтва Краківського університету, колишня вчителька й викладачка педуніверситету не з чужих слів знає проблеми вчительства, прогалини в освіті вчителів. Вона й сама відкривала історію своєї родини вже дорослою. Так, з’ясувала, що тато сватав маму разом із Степаном Скрипником, згодом відомим як митрополит Мстислав, а мама навчалася в Кременецькій гімназії водночас з Уласом Самчуком і разом з ним співала в хорі. Збереглися світлини, архівні документи. Тому Наталія Василівна й вирішила долучати юне покоління до історії, бо усвідомлює, що середовище виховує і творить особистість. Важливо, на її думку, щоб учні розуміли, хто їхні предки і яких вершин вони сягнули в науці й культурі, а праця — єдиний шлях до щастя.
Читацьке віче · “Діти повинні знати своїх славетних земляків, без такого знання майбутнє постає невиразним і знеособленим”. · S. 13Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Єдиний шлях до щастя

лу маловідомі, забуті й замовчувані імена видатних науковців-українців належить Наталії Вадзюк, доцентові НПУ ім. М. Драгоманова, та Київському осередку Суспільної Служби України разом із міським об’єднанням ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. 1994 року серед учителів Києва проходив конкурс “Праця вчителя — патріота незалежної України”. Підбиваючи підсумки, організатори з’ясували, що вчителі, яких підготувала радянська педагогічна система освіти, самі не знають історії науки, тож виховати повноцінного інтелектуала не зможуть. Тоді й розробили програму учнівських науково-практичних конференцій, яка дістала назву “Славетні імена України”. Втілювати в життя програму почали 1994—1995 навчального року в Українському колежі імені В. Сухомлинського за активного сприяння його директора Василини Хайруліної. Тоді в колежі апробували курс “Історія біології в Україні”. Учні навчального закладу, працюючи у бібліотеках і архівах, готували реферати, які згодом стали основою серйозніших наукових робіт. Реферати оприлюднювали на щорічних учнівських наукових конференціях. Це були перші кроки учнів у науку, адже конференції відбувалися за участю провідних учених із НПУ ім. М. Драгоманова. Юні дослідники відшукали в архівах дані про діяльність репресованих 1920—1930-х років науковців О. Яната, С. Рудницького, незаслужено замовчуваних членів Науко-
Оче ви дець і лі то пи сець · “Молоді інтелектуали прагнули побачити на власні очі оте заборонене”. · S. 14Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

У зеніті літа був липень…

Дмит ро МА ЛА КОВ, стар ший на у ко вий спів ро біт ник Му зею іс то рії Ки є ва ...Наш доб рий при я тель ки їв ський ін - же нербу ді вель ник і му зи кант Дмит ро Гар маш зап ро сив ме не з Іри ною та ону - ком, дев’ятик лас ни ком Ми хай лом, здій - сни ти не ве лич ку по до рож Ки їв щи ною. Hа шим су пут ни ком і гі дом був жур на ліст, пись мен ник і зна вець Ма ка рів сько го ра - йо ну Єв ген Бу кет. Ми від ві да ли се ло Би - шів, де з екс по зи ці єю шкіль но го му зею нас поз на йо мив прис трас ний кра єз на - вець, іс то рик Ва ле рій Обухівський. По тім Єв ген Ва си льо вич зап ро по ну вав за ві та ти у йо го рід не су сід нє се ло Грузь ке — за 9 км на за хід від Би ше ва. Бать ки Єв ге на — Ва - силь Ми ко ла йо вич та Ал ла Ми хай лів на Бу ке ти гос тин но прий ня ли неж да ну ком па нію в зе ле ній аль тан ці під ви ног рад ни ми гро на ми, де за мість стіль ців ду бо ві ко ло ди. Там Єв ген, ав - тор мо ног ра фії “Іс то рія ук ра - їн сько го се ла Грузь ке”, по да - ру вав нам кни гу “Лі те ра тур на Ма ка рів щи на”. Гор та ю чи цю хрес то ма тію, нат ра пив на ці - ка вий для се бе факт: з’ясу ва - ло ся, що да ле ко го 1941 ро ку в Би ше ві за кін чив шко лу ук ра - їн ський ди тя чий пись мен ник Бог дан Ча лий (1924—2008). І в пам’яті сплив спо мин… …У зе ні ті лі та був ли пень 1959 ро ку, ко ли ми сто я ли на те пе ріш ній ки їв ській ву ли ці Ар хі тек то ра Го ро дець ко го, де-то ді бу ла аген ція “Ае роф ло ту”, про вод жа ю чи в да ле ку по до - рож бра та-ху дож ни ка Ге ор гія Ма ла ко ва (1928—1979). Він ви ру шав з не ве ли кою гру пою ук ра їн ської ін те лі ген ції в ту - рис тич ну по до рож до кра їн Бе - ні люк су (Бель гія, Ні дер лан ди, Люк сем бург). Ці три кра ї ни на ле жа ли до тих, де ка пі та лізм до сяг нув ви со ко го роз - вит ку, а Гол лан дія (або Ні дер лан ди) слуш - но вва жа ла ся бать ків щи ною ка пі та ліз му як та ко го. А в нас три ва ла роз бу до ва роз - ви ну то го со ці а ліз му. У тій дру гій по ло ви - ні п’ят де ся тих ро ків ми ну ло го сто літ тя, дя ку ю чи “хру щов ській від ли зі”, тіль ки- - но по ча ла пот ро ху під ні ма ти ся “за ліз на за ві са” між “та бо ром со ці а ліз му” та “заг - ни ва ю чим” За хо дом. Ра дян ські лю ди зде - біль шо го ще пе ре бу ва ли у по ло ні іде о ло - гіч них догм ко му ніз му, ус та ле них упе ред - жень та стра ху пе ред від по ві даль ніс тю “за зв’язок із за кор до ном”. В ан ке тах бу ла су - во ра гра фа: “Пре бы ва ние за гра ни цей”, ствер дна від по відь вва жа ла ся мі ною спо - віль не ної дії, якою мог ло ста ти зви ну ва - чен ня в шпи гунс тві! Але вже не всі на це так ре а гу ва ли: мо ло ді ін те лек ту а ли, з яких Богдан Чалий у центрі скла да ла ся гру па, праг ну ли по ба чи ти на влас ні очі оте за бо ро не не, хо ті ли осо бис - то пе ре ко на ти ся, що “заг ни ван ням” і не пах не. Ке рів ни ком гру пи був приз на че - ний пар ті єць, фрон то вик, пись мен ник, го лов ний ре дак тор ди тя чо го жур на лу “Бар ві нок”, трид ця тип’яти річ ний ки я - нин Бог дан Ча лий. Гру пу суп ро вод жу вав “мис тец твоз на вець у ци віль но му”, яко го від ря ди ла в цю по до рож якась об лас на струк ту ра. Не ки їв ська. Ма буть, як на го - ро ду за ус пі хи в ро бо ті. Ле ті ли з Ки є ва до Мос кви, а вже звід - ти — на ре ак тив но му лай не рі “Ту-104” — то діш ньо му до сяг нен ні ра дян сько го вій - сько во-про мис ло во го ком плек су. Це вра - жа ло. Гру пою опі ку ва ла ся ту рис тич на ком - па нія Vо ja ges Jo seph Du mo u lin, а гі дом був Георгій Малаков. Амстердам. 1959 р. Кос тян тин Мат ка ва, ро сій сько мов ний гру зин, з еміг ран тів. Ман дру ва ли ав то бу - си ком фір ми “Мер се дес- Бенц”, за кер - мом яко го си дів ве се лий шо фер Рай мон. Щод ня по їз дки, но ві го те лі, рес то ра ни. Учас ни кам по до ро жі, які звик ли до рід - но го “не нав’яз ли во го ра дян сько го сер ві - су” та та кої ж не нав’яз ли вої рек ла ми на взі рець ки їв ської: “Чи вжи ва ють ва ші ді ти кон сер во ва ну пе чін ку тріс ки?” або “Пий - те пи во за во дів “Укр го лов пи во” (ін шо го ж не бу ло!), за хід на од нос лів на рек ла ма бу ла нав ди во ви жу. За хоп лю ва ли ста ро - вин на й мо дер на ар хі тек ту ра, по тік різ но - ма ніт них ав то мо бі лів усіх єв ро пей ських та аме ри кан ських ма рок — та кі нес хо жі на то діш ні ра дян ські “вол ги” та “мос кви - чі” на на ших ву ли цях. І лю ди: не прос то ін ші, не прос то мод но вдяг не ні, а з ін шою пос та вою, ін шим ви ра зом об лич: спо кій - ні, ус міх не ні, при віт ні. Брюс сель, Гент, Брюг ге, Ос тен де, Ант вер пен, Льєж, Люк сем бург, Рот тер дам, Га а га, Амс тер дам, Ель бург — то не пов ний пе ре лік ба че них міст і міс те чок. Фо тота кі ноз йом ка ама тор ськи ми ка ме ра ми на 8-мм кі ноп лів ку. А спос те реж ли вий ху дож - ник Ге ор гій Ма ла ков не тіль ки фо тог ра фу вав, а й ро бив за ма - льов ки з на ту ри в за пис нич ку, а по тім за сві жою пам’ят тю вго те лі. Чи ма ло знав про ці кра ї ни і з ро ків нав чан ня в Ки їв сько му ху дож ньо му інс - ти ту ті, з кур сів іс то рії мис тец - тва, з кни жок та кі но філь мів. Звер тав ува гу на все — від ар - хі тек ту ри до врод ли вих дів чат. Ко рис ту вав ся фло мас те ра ми, куль ко вою руч кою, олів ця ми, по тім — улюб ле ни ми туш шю й пе ром, ак ва рел лю, а зго дом тех ні кою лі ног ра вю ри. Якось Ге ор гій, поп ри за бо - ро ну ві док рем лю ва ти ся від гру пи, за зир нув до пор то во го ба ру в Ант вер пе ні, зоб ра зив йо го ін тер’єр: мо ло ді мо ря ки в од - нос тро ях різ них дер жав си ді ли пе ред ви со кою стій кою, ве се ло ба зі ка ю чи з дів ча та ми та по пи ва ю чи пи во, не звер та ю чи ува ги на ек ран ве ли ко го те ле ві зо ра. За спи ною в бар мен ші сто я ли пляш ки з на по я ми та ста ро - вин ні гли ня ні пив ні кух лі. Над ни ми кра су вав ся рек лам ний на пис пи ва “Stel la Ar to is”. Цей на пис на ші ту - рис ти ба чи ли всю ди, як і рек ла му пор твей нів “Mar ti ni”, “Cin za no” або аме ри кан сько го на пою “Co ca Co la”. У то діш ній ра дян ській про па ган ді це ос тан нє асо ці ю ва ло ся ма ло не з по - нят тям “аме ри кан ський ім пе рі а - лізм”. Аби на влас ні очі по ба чи ти один з ха рак тер них про я вів “заг ни - ван ня За хо ду”, Ге ор гій зу мів на ве - чір ній про гу лян ці у Брюс се - лі ще раз ві док ре ми ти ся від гру пи, щоб за ві та ти в ка ба ре “Мо u lin Ro u ge” та “Pa ri si a - na”. То го ж ве чо ра зма лю вав по ба че не по пам’яті. Ін шим ра зом ут ну ли й та ке. Вод но му люд но му міс ці хтось із на ших ту рис тів звер нув ува гу на якійсь роз ва жаль ний зак лад, де про по ну ва ли ся різ но ма ніт ні ви - до ви ща: від цир ко вих но ме рів до … strip- te a se. Стар ші то ва ри ші, від по ві даль ні за гру пу, не по мі - ти ли тих слів, або й не зна ли їх - ньо го значення. Про мов чав і гід. Вис ту па ли жон глер, ак ро ба ти, тан цю рис тки, аж ось ор кес трик пе рей шов на ін ші рит ми і на не - ве лич ку сце ну вий шла ді ва. З пер ших її ру хів хлоп ці зро зу мі ли, що бу де да лі. Ко ли одяг став де - да лі мен ше прик ри ва ти ті ло зваб ли вої тан ців ни ці, ке рів ник гру пи рі - шу че під вів ся і про мо вив: “То ва ри ші, це про во ка ція! Ми не гай но за ли ша є мо за - лу!” Але у две рях їх пе ре пи нив здо ро вань з ко лиш ніх важ ко ат ле тів і жес том по ка - зав: “На зад!” Че рез гі да ке рів ник по яс - нив, що гру па не хо че на це ди ви ти ся, на що ви ши ба ло ре зон но мо вив: як що стіль ки лю дей вод но час за ли шать за лу до кін ця вис та ви, то ті, хто че кає на ву ли ці нас туп но го се ан су, по ду ма ють, що тут не - ці ка во і пі дуть со бі, а зак лад ма ти ме збит - ки. На шим ту рис там до ве лось по вер ну - ти ся, но мер три вав, а ке рів ник гру пи і “спецто ва риш” си ді ли, за ту лив ши об - лич чя до ло ня ми. Піз ні ше гру пу поп ро си - ли за бу ти цей “прик рий ви па док”. А че - рез май же трид цять ро ків Бог дан Ча лий у прис вя ті Ге ор гію Ма ла ко ву по дав се ред низ ки ха рак те рис тик і та ку: “Схиль ність до ми лих ви га док, мо ло де чих пус то щів”. Удо ма Ге ор гій оп ра цю вав зіб ра ний ма - те рі ал, на пи сав кіль ка ак ва рель них кар тин. По тім пе рей шов до по пу ляр ної на той час тех ні ки лі ног ра вю ри, яка доз во ля ла ав тор ське ти ра - жу ван ня тво рів. Зро бив гра фіч - ну се рію “Бе ні люкс”. Во на ши - ро ко екс по ну ва ла ся на ху дож - ніх вис тав ках, ти ра жу ва ла ся в ча со пи сах і га зе тах. А йо го друг і су пут ник Бог - дан Ча лий на пи сав по е му “Ніч Амс тер да ма”, прис вя че - ну сум ній до лі ма лень ко го хлоп чи ка і йо го улюб ле но го со ба ки. 1964 ро ку про і люс тру - вав кни гу Ге ор гій Ма ла ков, зве ли ким зах ва том зма лю вав - ши яск ра вий зов ніш ній блиск ка пі та ліс тич но го міс та. Без пе ре біль шен ня са ме це, а не про па ган дист ський ан ти за хід - ний за пал сю же ту за без пе чи ли ус піх книж ці, яка ще піс ля пер шо го ви дан ня (1965 р. нак - ла дом у 58000) дві чі ви хо ди лав світ у то му ж ви дав ниц тві ди - тя чої лі те ра ту ри “Ве сел ка” (уд ру ге 1977 р., нак ла дом Кабачок 250000!). Вос тан нє — 1988 ро ку (нак лад “ли ше” 50000), ко ли вже За хід став дос - туп ним, хо ча ще іс ну вав Со юз. На сто - рін ках ці єї ди тя чої книж ки Ге ор гій по ка - зав ар хі тек ту ру, рек ла му, но віт ні ав то мо - бі лі й стро ка тий на товп Амс тер да ма, по - ба че ний ним та за фік со ва ний в зо ро вій пам’яті, у чис лен них за ма льов ках та ес кі - зах. Там і аме ри кан ський мат рос, і хлоп - чик у джин сах (про які в ті ча си у нас ніх - то й гад ки не мав), і дів ча та в мод но му вбран ні, і без ліч ве ли ких і дріб них де та - лей, які мож на дов го роз гля да ти, ди ву ю - чись спос те реж ли вос ті ху дож ни ка, йо го ви шу ка ним ком по зи ці ям та вправ но му во ло дін ню тех ні кою ри сун ка та ак ва ре лі. До ре чі, у кіль кох сю же тах до теп ник Ге - ор гій зоб ра зив у на тов пі амс тер дам ців … ав то ра по е ми й сво го дру га Бог да на Ча - ло го у ви ши ван ці та з но тат ни ком, а та - кож сво го бать ка, дру жи ну, до неч ку та ав - то ра цих ряд ків. В офор млен ні книж ки Ге ор гій вміс тив ін фор ма цію про се бе як ав то ра ма люн ків на те ці з па пе ра ми, при - ту ле ній до ва лі зи ху дож ни ка. На ній — яск ра ві нак лей ки го те лів, де зу пи ня ли ся (так то ді го ди ло ся) та жов тобла кит на(!) нак лей ка єди ної то ді ра дян ської аві а ком - па нії “Ае роф лот”. А на швор ці ви сить бир ка ко ро лів ської аві а ком па нії “KLM” (це то ді теж вра жа ло), лі та ком якої по - вер та ли ся до до му. Ілюс тру вав Ма ла ков й ін шу ди тя чу книж ку Ча ло го: “Ба ла да про жи во го ма - не ке на” (1965 р., нак лад 76000). Ось так нес по ді ва но че рез Би шів і Єв - ге на Бу ке та зга да ли ся ра зом Бог дан Ча - лий та Ге ор гій Ма ла ков. А ма люн ки роз див ляй те ся. Во ни нав - ди во ви жу су час ні. Ніч
Палітра · “Найкоротший шлях до пізнання світом України, української душі — національне мистецтво”. · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

ни ка, хо ча виб ра на ним об раз на мо ва не з прос тих для не під го тов ле но го. А най ці ка ві - ше те, що во на справ ді є на ці о наль ною за фор мою і жи ва. Так, так, са ме — жи ва! Хтоз на, на пев но, щоб збу ди ти й по ка - за ти справ жню ду шу сво го тво рін ня, ми - тець му сить вдих ну ти, як Піг ма лі он в Га ла - тею, влас ну уні каль но-не пов тор ну ду шу. Чис тою, прек рас ною, при ваб ли вою во на стає зав дя ки то му, що ви рос тає під пра ді - дів ськи ми стрі ха ми, не схо дить на ма нів ці зі сте жокдо ріг на ці о наль ної іс то рії і жи - вить ся з пра дав ніх чис тих дже рел і кри - ниць лю бо ві до рід но го ро дуна ро ду. Нез ва жа ю чи на гло ба лі за цій ні про це си руй на ції на ці о наль них особ ли вос тей ду - хов но го сві ту на ро дів й ук ла дан ня їх у прок рус то ве ло же уні вер са ліз му че рез то - таль ну уні вер са лі за цію (чи тай те: при мі ти - ві за цію), жи во пис Ва ле рія Фран чу ка за ли - ша єть ся гли бо ко за ко рі не ним у рід ні мо - ти ви, нас трої, сим во ли… Во ни близь кі й зро зу мі лі кож но му, в ко го не зви род ні ла ук ра їн ська ду ша. Тож сам ху дож ник, пе ре - бу ва ю чи в пос тій них твор чих по шу ках ви - ра жен ня нав ко лиш ньо го сві ту, пи ша єть сяй нез мін но під крес лює на леж ність до ук - ра їн ської шко ли жи во пи су. Це при род но для будь-я ко го та ла но ви то го мит ця. Не да - рем но ві до мий пред став ник імп ре сі о ніз му Огюст Ре ну ар якось ска зав: “Як що я щас - ли вий на ле жа ти до фран цузь кої шко ли, то не то му, що я зве ли чую ви щість ці єї шко ли над ін ши ми, а то му, що, бу ду чи фран цу - зом, я му шу на ле жа ти мо їй кра ї ні”. Фран - чук на ле жить — ціл ком і пов ніс тю — сво - їй, на шій Бать ків щи ні.
Палітра · “Найкоротший шлях до пізнання світом України, української душі — національне мистецтво”. · S. 15Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

Душа великого роду-народу

Ми ко ла ЦИМ БА ЛЮК Ша ну валь ни ків йо го мис тец тва: і дру зів, і заз дріс ни ків (що по ро - биш, є й та кі!), вра жає не ви чер - пність йо го жит тє вої і твор чої енер гії. Ось і за раз, не встиг він звер ши ти чер го ву, 143-ю вис тав ку жи во пи су, гра фі ки й де ре в’я ної скуль пту ри в На ці о наль но му му зеї лі те ра - ту ри Ук ра ї ни (до ре чі, ра зом із донь кою Ма рі єю, ви пус кни цею Ди тя чої ака де мії мис тецтв), як по чав го ту ва ти свої ро бо ти до від прав ки на Львів щи ну, аж у Сам бір. — Ди рек тор там теш ньо го му зею Бой - ків щи ни Рок са на Дань чин, — ні би вип - рав до ву ю чись, роз по ві дає ху дож ник, — якось по ба чи ла чи про чу ла про мою де ре - в’я ну скуль пту ру. Те ле фо нує, про сить: зро бі мо вис тав ку й у нас! По го див ся, тим біль ше, що всі вит ра ти на пе ре ве зен ня (а це май же 700 кі ло мет рів) бе руть на се бе ор га ні за то ри. Для на ших ху дож ни ків кло по - ти з влаш ту ван ням пер со наль них вис та вок, як пра ви ло, не а би я ка проб ле ма. Не дос тат ньо ма ти ли ше ім’я в мис тець ко му сві ті — тре ба ма ти та кий “дріб’язок”, як кош ти, від най ти прис той ні за ли, від дру ку - ва ти афі ші, пе ре вез ти й роз ві си ти ро бо ти, по тур бу ва тись про бо дай най мен шу ін фор ма цію в пре сі, на ра діо… Про те ле ба чен ня го ді мрі я - ти, бо при ват ні те ле ка на ли сур кі - сів-ах ме то вихпін чу ків і по діб них до них ук ра їн ське мис тец тво не ці - ка вить. Це ж не “нек ро фільс тво”, як влуч но оха рак те ри зу вав один із мис тец твоз нав ців су час не мо дер не мис тец тво, що вис тав ля єть ся в “Мис тець ко му Ар се на лі” і за яке на ші олі гар хи вик ла да ють де сят ки, сот ні ти сяч до ла рів. Бо на ці о наль - не, ук ра їн ське — то не їх нє. То му й до во дить - ся ху дож ни кам, які не за бу ва ють, час ткою яко го ро дуна ро ду во ни є, са мо туж ки дба ти про шлях сво їх тво рів до гля да ча. Так бу ло й на пе ре дод ні Єв ро—2012. Вла да зах ли на ла ся від те ля чо го зах ва ту й штуч но під стьо бу ва но го оп ти міз му що до тем пів і об ся гів під го тов ки спор тив них, го тель них об’єк тів до справ ді не пе ре січ ної по дії в жит ті Ук ра ї ни. Але будь-я кий гро - ма дя нин, да ле кий від фут бо лу, ро зу мів, що тут ос нов ним мо ти вом бу ло не стіль ки ут - вер джен ня імід жу Ук ра ї ни як дер жа ви з влас ною дав ньою іс то рі єю і са мо бут ньою куль ту рою, скіль ки фі нан со ві ін те ре си чи - нов ниц тва та ма лень кої куп ки пров лад них олі гар хів. На цьо му тем но му тлі сон ми ща ци ніч них праг ма ти ків різ ко ви різ ни ла ся пос тать од но го з не ба га тьох на ших ху дож - ни ків — Ва ле рія Фран чу ка. Влас ни ми си ла ми, влас ним кош том на пе ре дод ні Єв ро—2012 він ор га ні зу вав дві ху дож ні вис тав ки: од ну — в Му зеї лі те - ра ту ри, дру гу — в Му зеї Ми хай ла Гру шев - сько го. Пред ста вив ши на пер шій по руч із жи во пис ни ми ро бо та ми гра фі ку й де - рев’яну скуль пту ру в сти лі конс трук ти віз - му. На дру гій — по над пів сот ні олій них пей за жів, на пи са них переважно ос тан німча сом. Це ро бо ти зде біль шо го не ве ли ко го фор ма ту, які от ри ма ли по зи тив ні ре цен зії і від гу ки пре си та від ві ду ва чів. Ху дож ник пе ре ко на ний: най ко рот ший шлях до піз - нан ня сві том Ук ра ї ни, ук ра їн ської ду ші — на ці о наль не мис тец тво. Чи не на йу люб ле ні ший жанр Ва ле рія Фран чу ка — пей заж. При ро да є до мі ну ю - чим сю же том пе ре важ ної біль шос ті йо го по ло тен. Але яких по ло тен! Кож не з них не пов тор не у пе ре да чі внут ріш ньої сут - нос ті, жи вої ду ші на пер ший пог ляд зви - чай них, до яких ми так зви ка є мо, пар ків, га їв, са дів, ма лень ких по тіч ків і при віль - них вод рі чок, очей зем лі — озер. Кож не де ре во під чут ли вим шпа те лем (улюб ле ний інс тру мент мит ця) стає оду хот - во ре ною іс то тою, що жи - ве влас ним жит тям. Во но ор га ніч но впи су єть ся в бар ви не - бес но го сві чен ня і зем ної твер ді, що ди хає. Для Фран чу ка, як і для Лі со вої Мав ки, де ре во справ ді жи - ве, чут тє ве і чут ли ве, з ним мож на го во ри ти, йо го тре ба слу ха ти, во но є ак тив ним учас ни ком люд ських емо цій, ду мок і за га лом жит тя. На - віть кро ни де рев не рід ко в ху дож - ни ка пов то рю ють улюб ле ні ним обер не но-кап ле по діб ні об ри си люд ських го лів. До ре чі, якось я за пи тав у ньо го, чо му він люд ські об лич чя ма лює са ме та кої фор ми. “Бо з ран ньо го ди тинс тва за па ли ме ні в ду - шу ли ки свя тих з ікон на шої сіль ської цер - кви, яку бу ду вав ще мій дід і яку зруй ну ва ли у 1980-х”, — від по вів Фран чук. Оду хот во ре ність нав ко лиш ньої при ро - ди пе рей шла не ли ше на по лот на ху дож ни - ка. Вкот ре від ві ду ва чі йо го вис тав ки в лі те - ра тур но му му зеї за хоп лю ва ли ся й ми лу ва - ли ся до сить нез вич ною для пе ре важ ної біль шос ті гля да чів скуль пту рою — ком по - зи ці я ми з на бір но го кле є но го де ре ва. У нат хнен них ру ках майс тра зви чай ні сос но ві об різ ки лиш тви, брус ків, ре йок, ба - ге тів то що зав дя ки твор чо пе ре ос мис ле ній уя ві ожи ва ють, при би ра ю чи чіт кі лю ди но - по діб ні об ри си. І ожи ва ють йо го “Спів ці зви тяг” (коб за рі), “На ба зар”, “Кож ний про своє”… Са ма тек сту ра сос ни ні би від тво рює лі нії вправ но го різ ця гра фі ка, під си лю ю чи чи прит лум лю ю чи за дум ав то ра ідеї. Тож див ля чись на ту чи ту ком по зи цій ну гру пу (а по діб них ро біт в ав то ра не один де ся ток), гля дач без по миль но про чи тує за дум ху дож - На пев но, ду ша будь-я кої твор чої лю ди ни, — ні, на віть прос толю ди ни чуй ної, щи рої, лю дя ної, — яка не заш ка руб ла під тов - стим, зам ші лоза ду бі лим ша ром чор ної юх ти при зем ле но-праг - ма тич них ін те ре сів, за ли ша єть ся ого ле ним, віб ру ю чим нер вом у сприй нят ті всьо го то го, що від бу ва єть ся у на шо му стрім ко му й да ле ко му від пас тель них то нів сьо го ден ні. Ва ле рій ФРАН ЧУК, ві - до мий ук ра їн ський ху дож ник, ла у ре ат На ці о наль ної пре мії Ук ра - ї ни ім. Та ра са Шев - чен ка, тут не ви ня - ток, а швид ше яскра вий прик лад. І ключ до ро зу мін ня фе но ме ну на ці о - наль но го ду ху й ве - ли ко го та лан ту.
16 Святе діло · “Школа Прокоповича — чим не сільськогосподарська академія!” · S. 16Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

Прокопович промовляє до нащадків Завершено тритомне видання творів видатного українського пасічника

Пет ро АН ТО НЕН КО Фо то ав то ра За хо ди по ча ли ся на мо ги лі Петра Про - ко по ви ча на око ли ці Паль чи ків. Сьо год ні тут кра си ве чис те по ле, а ко лись бу ла ві до - ма на всю ім пе рію шко ла бджіль ниц тва Про ко по ви ча, яку він пе ре вів сю ди з Мит - чен ків. По руч, в од ній мо ги лі, по хо ва ний і син Про ко по ви ча, нас туп ник йо го бджо - ляр ської спра ви Сте пан Ве лик дан. На свя то при ї ха ли па січ ни ки з різ них ку точ ків Ук ра ї ни і на сам пе ред ті, хто без - по се ред ньо брав участь у ви дан ні три том - ни ка: пред став ни ки То ва рис тва і Фон ду. Вів уро чис тос ті один з очіль ни ків То ва рис - тва бджо ля рів і ке рів ни ків Гіль дії ме до ва - рів Ук ра ї ни Ва силь Со лом ка. Він най пер - ше наз вав тих, хто без по се ред ньо при чет - ний до ви хо ду в світ три том ни ка: це ви дав - ни чий дім “Фак тор” із Хар ко ва, ре дак цій - на ко ле гія три том ни ка — М. Гор ніч, В. Зуй (пе рек ла дач тек сту з ро сій ської ук ра їн - ською), В. Корж (ко ор ди на тор про ек ту), С. Мі лов і, зви чай но, сам Со лом ка. Низь - кий ук лін цим лю дям за їх ню под виж - ниць ку пра цю. Ад же пот ріб но бу ло оп ра - цю ва ти го ри ма те рі а лів, зок ре ма й у ма ло - дос туп них ар хі вах, щоб із ве ли кої і ще не пов ніс тю опуб лі ко ва ної твор чої спад щи ни Пет ра Про по ко ви ча діб ра ти до ви дан ня най цін ні ше. І цю ве ли чез ну ро бо ту ви ко - на ли про тя гом трьох ро ків. Три том ник ви - да но кош том па січ ни ків Ук ра ї ни, се ред яких То ва рис тво і Фонд про ве ли збір по - жертв, хоч дер жа ва дав но мог ла б ви да ти тво ри слав но го ук ра їн ця. Па січ ни ки — учас ни ки уро чис тос тей пос та ви ли свої під пи си на тре тьо му то мі ви дан ня і кни гу пок ла ли на пли ту на мо ги - лі Про ко по ви ча. А по тім по да ру ва ли цей том, як ра ні ше по пе ред ні, ди рек ції Ба ту - рин сько го На ці о наль но го за по від ни ка “Геть ман ська сто ли ця”. То го дня ми по бу ва ли і в Мит чен ках бі - ля пам’ят но го ка ме ня, вста нов ле но го пра - ців ни ка ми за по від ни ка на міс ці роз та шу - ван ня шко ли бджіль ниц тва Про ко по ви ча. На її под вір’ї ко лись бу ла кри ни ця з чу до - вою во дою. Пра ців ни ки за по від ни ка не - що дав но від ро ди ли її. Во да в ній, як і два сто літ тя то му, ду же смач на. Да літри ва ло свя то ук ра їн сько го бджіль ниц тва в Ба ту ри ні. Йо го учас ни ки від ві да ли іс то рич ні пам’ят ки міс та, по чи - на ю чи з від нов ле ної Ба ту рин ської фор те ці та її ци та де лі і за вер шу ю чи па ла цом Ки ри - Ба ту рин, парк Ко чу бея. Учас ни ки свя та бі ля пам’ят ни ка Про ко по ви чула Ро зу мов сько го, ос тан ньо го геть ма на Ук ра ї ни. Гос ті вдяч ні за чу до ву екс кур сію за ві ду вач ці від ді лу на у ко вопрос віт ниць - кої ро бо ти за по від ни ка На та лії Сер дюк. Те ма Про ко по ви ча зай має ва го ме міс це в на у ко вій ро бо ті за по від ни ка. Йо го ко лек - тив прак тич но вже під го ту вав Му зей Пет ра Про ко по ви ча і хоч сьо год ні го то вий роз - гор ну ти та ку екс по зи цію. Але, на жаль, по - ки що це му зей без при мі щен ня. Для ньо го бу ло зап ла но ва но бу ди нок, в якому за раз працює один із під роз ді лів за по від ни ка: на у ков ці, рес тав ра то ри, біб лі о те ка. Во ни дав но ма ли б пе ре се ли ти ся, як і ди рек ція за по від ни ка, на те ри то рію па ла цу Ро зу - мов сько го, в один із флі ге лів (до цьо го па - ла цо во-пар ко во го ком плек су вхо дить не ли ше влас не па лац геть ма на і парк, а й два флі ге лі). Їх, на від мі ну від са мо го па ла цу, бу ло зруй но ва но в ча си ко му ніс тич ної вла - ди, тож від нов лю ва ли їх з ну ля. Вра хо ву ю - чи ве ли чез ний об сяг ро біт на рес тав ра ції па ла цу, за вер ши ти спо руд жен ня флі ге лів за пре зи дент ства Ющен ка прос то не встиг ли, хоч во ни бу ли вже май же до бу до ва ні, зос - та ло ся ви ко на ти внут ріш ні ро бо ти. І прик - ро, що ро бо ти тут, на май же го то во му об’єк ті, ни ні зов сім не ве дуть ся. Во ни при - пи ни ли ся, як тіль ки за Вік то ром Ющен - ком за чи ни ли ся две рі ка бі не ту Пре зи ден - та. Тож ок рім то го, що важ ко на ла го ди ти нор маль ну ро бо ту ко лек ти ву за по від ни ка, ми ще й не мо же мо від кри ти му зей ви дат - но го па січ ни ка, виз на но го всім сві том. …А три том ник тво рів Про ко по ви ча прос то ці ка вий, уні каль ний. Йо го тре ба чи та ти. Це біль ше ніж прос то бджіль ниц - тво. Та й Про ко по вич був над зви чай но різ - но біч ною осо бис тіс тю, пред став ни ком справ жньої ук ра їн ської дво рян ської елі ти. Спо ді ва є мо ся, ви дан ня за куп лять хо ча б для біб лі о тек і нав чаль них зак ла дів. Лек ції для сво єї шко ли бджіль ниц тва П. Про ко - по вич пи сав “ма ло ро сій ським на рє чі єм”, цеб то роз мов ною ук ра їн ською мо вою, ос - кіль ки уч ня ми шко ли бу ли зви чай ні мо ло - ді се ля ниук ра їн ці. В ос тан ньо му то мі ви - дан ня є ці лий слов ник вжи ва них Про ко - по ви чем на род них ви ра зів, бджо ляр ських тер мі нів, з по яс нен ням їх ньо го зна чен ня. Ось де я кі з них. Вга да є те, про що йдеть ся? Довж, другак, ворина, знози, клямці, літошрій, курушка, лубка, нерій, ощитки, прилошки, стояни, шапличок. Ось що ка же ав тор про бджіль ниц тво: “Той, хто йде в науку бджільництва, повинен мати добрий розум, кмітливість, тямовитість, швидко діяти і не бути в’ялим, сонливим. До того ж, він має бути здоровим, вміти рахувати, знати вагу і виміри”. А ось ви тяг із ук ла де них Про ко по ви чем пра вил нав чан ня в йо го шко лі. “Утримувати учнів так, щоб вони були морально добрими, виконували християнські звичаї й обряди. Прищеплювати їм слухняність до хазяїна, старанність до роботи, знання різних господарських справ, і особливо щоб вони у всьому були відвертими і щиро відданими. Викорінювати в них будь-яке лукавство і хижацтво”. Шко ла Про ко по ви ча, ок рім су то бджіль ниц тва, да ва ла се ля нам ду же ве ли - кий об сяг знань. Ось як про це пи ше сам Про ко по вич. Уч ні тут “займаються городництвом, садівництвом, хліборобством, косінням хлібів нововинайденими знаряддями, різним майструванням на будівлях (наприклад, накриттям соломою, просто і під глину, штукатуркою міцно і гладенько), а також складанням для корму худобі і коням ситих кормів і різних сумішей”. Чим не сіль сько - гос по дар ська ака де мія! За ли ша єть ся ли ше по ба жа ти, щоб та кане пе ре січ на пос тать, як Пет ро Про ко по - вич, з йо го ці ка вою й бур хли вою бі ог ра фі - єю, ста ла ге ро єм книг і філь мів. Ви дат ні ук ра їн ці то го вар ті. Все ук ра їн ське то ва рис тво бджо ля рів і Фонд Пет ра Про ко по ви ча уро чис - тос ті з на го ди ви хо ду у світ 3-го то му, а от же, й за вер шен ня ви дан ня три том - ни ка ви дат но го ук ра їн сько го па січ ни ки про ве ли на йо го бать ків щи ні — у геть - ман ській сто ли ці Ба ту ри ні на Чер ні гів щи ні та су сід ніх се лах — Мит чен ки, де 10 лип ня 1775 ро ку в ро ди ні дво ря ни насвя ще ни ка ко заць ко го ро ду на ро див ся Петро Про ко по вич, і в се лі Паль чи ки, де 1850 ро ку він знай шов віч ний спо кій.
16 Святе діло · “Школа Прокоповича — чим не сільськогосподарська академія!” · S. 16Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

Шановні пані та панове, колеги і друзі! Українці!

Закликаємо Вас скласти пожертву на спорудження пам’ятника світочу української науки та культури, видатному державному та громадському діячеві, Героєві України, академіку П. Т. Троньку. Переказуйте, будь ласка, хто скільки зможе, на рахунок Фундації його світлого імені. Кожна копійка — цеглинка пам’яті! Гідно вшануймо пам’ять Людини, яка уособлює сумління і честь України! Отримувач: Фундація Героя України, Академіка П. Т. Тронька. Код ЄДРПОУ 38148742 Р/р №26004010476638 в ПАТ “Укрсоцбанк” Печерського району міста Києва, МФО 300023 Від по ві даль ний сек ре тар Іри на ШЕВ ЧУК Від діл прос ві тян ської ро бо ти На дія КИР’ЯН 270-55-57 Від діл культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Від діл ко рек ту ри Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютер на верс тка Іри на ШЕВ ЧУК, Олег БЕС СЬКИЙ 278-63-69 Кореспондент Уляна ВОЛІКОВСЬКА Чер го вий ре дак то р Уляна ВОЛІКОВСЬКА Бух гал те рія 279-41-46 Ад ре са ре дак ції: вул. Хре ща тик, 10-Б, м. Ки їв, 01001 E- ma il: slo vo_pros vity@ukr.net http://slo vopros vi ty.org http://prosvitanews.org.ua Нак лад у серпні — 18 800 Лис ту ван ня з чи та ча ми — тіль ки на сто рін ках га зе ти. Від по ві даль ність за дос то вір ність ін фор ма ції не суть ав то ри. Ре дак ція за ли шає за со бою пра во ре да гу ван ня та ско ро чен ня тек стів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При ви ко рис тан ні на ших пуб лі ка цій по си лан ня на “Сло во Про сві ти” обов’яз ко ве. І н д е к с г а з е т и “Сло во Прос ві ти” — 30617 Вид ру ку ва но з го то вих фо то форму ТОВ “Поліграфцентр” у се ре ду.
16 Святе діло · “Школа Прокоповича — чим не сільськогосподарська академія!” · S. 16Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

ТИЖ НЕ ВИК ВСЕ УК РА ЇН СЬКО ГО ТО ВА РИС ТВА «ПРОС ВІ ТА» іме ні ТА РА СА ШЕВ ЧЕН КА АНОНС

Зас нов ник: Все ук ра їн ське-то ва ри с тво “Прос ві та” іме ні Та ра са Шев чен ка Ре єс тра цій не сві доц тво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф - р е д а к т о р Пав ло МОВ ЧАН В. о. г о л о в н о г о р е д а к т о р а Єв ген БУ КЕТ Р е д к о л е г і я Лю бов ГО ЛО ТА (го ло ва), Яре ма ГО ЯН, Пав ло МОВ ЧАН, Олек сандр ПО НО МА РІВ, Іван ЮЩУК Зас туп ники го лов но го ре дак то ра Пет ро АН ТО НЕН КО 279-49-47, Єв ген БУ КЕТ 279-39-55 Зас туп ник го лов но го ре дак то раз ви роб ни чих пи тань На та лія СКРИН НИК 278-01-30 (тел/факс)
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn