Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Анатолій КАРП’ЮК, поет і краєзнавець, м. Костопіль Рівненської області
У наддніпрянській Україні, що перебувала під гнітом царської Росії, “Просвіта” виникла значно пізніше, після революційних подій 1905 р. На створення культурноосвітніх товариств дозвіл було одержано 1906 року в містах Київ, Чернігів, Суми, Полтава, Житомир, Могилів-Подільський, Одеса, Харків та ін. З іменами Лесі Українки, Бориса Грінченка, Любові Яновської пов’язане заснування “Просвіти” у Києві (1906 p.). З цього погляду характерним є лист української поетеси від 8 жовтня 1906 р. до письменниці Ольги Кобилянської, з котрою вона підтримувала щирі дружні стосунки упродовж тривалого часу: “У Києві тепер єдиний ясний пункт на темному тлі українського життя — то наша недавно відкрита “Просвіта”. Се ж перше легальне українське товариство у Києві, відколи він став “губернським городом Російської імперії”, а то досі можна було тільки “кієвські общества” відкривати, борони Боже, не українське”. Леся Українка повідомляла, що їхня “Просвіта” планує видавати не тільки книжки для народу, а й “хоче мати свою бібліотеку, книгарню, музей та всяку всячину”... Значну увагу поетеса приділяла видавничій і бібліотечній справі, в якій мала бути “відповідальною особою”. Разом зі своєю сестрою Ольгою Косач-Кривинюк вона взялася за організацію читальні, збирала фонди (на кінець 1906 р. нараховувалось близько 2-х тисяч томів), розробила план виступів із лекціями, написала проект програми Товариства українських письменників. Їй хотілося, аби “воно було не гірше, ніж у людей”. До просвітянської роботи Леся Українка прагнула залучити широке коло українських письменників, талановитих акторів, учених, відомих театральних діячів. У цей період вона якраз і пише ряд історико-патріотичних творів з метою пропаганди передових ідей. У згаданому вище листі поетеса висловила прохання: “Може би і хтось пожертвував би нам хоч по одному примірнику своїх творів? Комусь би “Просвіта” наша була дуже вдячна за те...” Леся Українка від імені бібліографічної комісії в 1906 році зверталася до відомого вченого-поліглота і письменника Агатангела Кримського, знаючи його прихильність до “Просвіти”, — подарувати свої твори та видання інших авторів: “Наша мета — зробити нашу бібліотеку настільки багатою і розмаїтою, щоб українець, пробуваючи в Києві, не потребував ходити по чужих бібліотеках, а міг би знайти загоду в своїх літературних потребах у рідній інституції”. На її прохання Агатангел Кримський охоче відгукнувся. Про це свідчить його лист до Бориса Грінченка від 5 грудня 1906 року: “Для “Просвіти” маю дати чимало книжок зі своєї бібліотеки. Може, хтось їхатиме з Москви, то й забере. А ні, то й сам привезу або перешлю залізницею”. Упродовж 1906-1910 pp. очолювали київську “Просвіту” талановиті письменники-патріоти Любов Яновська та Борис Грінченко, які разом зі своїми од-
Леся Українка. Худ. В. Чебаник. Гравюра. 1966
нодумцями М. Старицьким, Л. Старицькою-Черняхівською, С. Васильченком, Олександром Олесем, М. Вороним, В. Винниченком, М. Лисенком та іншими діячами української культури пропагували національно-визвольні ідеї. В “Автобіографії” Б. Грінченко відзначив: “А в pp. 1906—1909 мені знову пощастило стояти коло цієї справи... у київській “Просвіті”. Щонайактивнішу допомогу керівникам київської культурно-освітньої організації подавала Леся Українка. Вона прагнула залучити до просвітянської роботи і тих українців, котрі жили за кордоном — у Галичині. Про це свідчить її лист від 29 січня 1907 року до фольклориста і етнографа Володимира Гнатюка: “26 травня 1906 р. від адміністрації стверджено статут товариства “Просвіта” у Києві, яке має допомагати розвиткові української культури і, першим чином, просвіті українського народу його рідною мовою... Товариство просить дарувати книги до бібліотеки, яка буде відчинена до публічного вжитку і міститиме в собі всіма мовами та з усіх одділів літератури наукової і красної... В ідеалі це має бути національна бібліотека”. На прохання Модеста Левицького, письменника і композитора, Леся Українка мала “взяти на себе... просвітянську бібліотеку”. І хоч вона “в тюрмі не сиділа, під судом і слідством не була”, проте місцева адміністрація не дала своєї згоди на призначення її бібліотекарем при київській “Просвіті”. Пропагандистська діяльність Лесі Українки, як і Л. Яновської, Б. Грінченка та ін. була швидко “помічена” царською жандармерією. В січні 1907 р. почалися арешти громадських та культурних діячів: було заарештовано Б. Грінченка, Лесю Українку, М. Лисенка та ряд інших активістів “Просвіти”. В помешканні Косачів зробили обшук. Українським просвітянам доводилося працювати в надзвичайно важких умовах. Вони часто зазнавали від місцевої влади жорстоких репресій: переслідувань, заборон і навіть арештів. Бо діяльність їхня нерідко виходила за культурологічні рамки — просвітяни ставили ширші завдання — революційно-демократичні. М. Коцюбинський у листі до А. Чайковського 3 березня 1907 року скаржився на “милий уряд”: “Отож уявіть собі, попросту не дають жити “Просвіті”. Хочемо скликати збори — заборона; хочемо зробити національну виставу — забороняють. Навіть концерт Лисенка на користь “Просвіти” заборонили. Їздиш, гризешся, пояснюєш — нічого не допомагає. Кажуть — існуйте собі на папері, а жити не дамо. Жалітися нікому... Мене все те турбує і дуже впливає на здоров’я... Як бачите, наша конституція гірша, ніж навіть Ваша “свинська” (таку влучну характеристику дав Ів. Франко конституції Австро-Угорщини в одному з сатиричних оповідань. — Прим. А. К.). Отже, біля джерел такого українського феномена, як “Просвіта”, стояли найвидатніші постаті красного письменства — Леся Українка, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, І. Франко, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький та ін. Навесні 1907 р. Леся Українка через стан здоров’я змушена була покинути Київ: виїхала у Крим, а пізніше — до Грузії за чоловіком Климентом Квіткою, котрий отримав працю в Сурамі. Людмила Старицька, дочка відомого письменника, у своїх спогадах згадувала, що Леся Українка з великим ентузіазмом працювала в “Просвіті” — в культурногромадській організації, яка пропагувала ідеї національного відродження українців у похмуру добу царського самодержавства на початку ХХ ст. Спадають на думку полум’яні рядки Великої Поетеси: Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! Не бійся досвітньої мли, — Досвітній огонь запали, Коли ще зоря не заграла. Безсмертя Лесі Українки — в її подвижницькій діяльності і як поетеси, і як громадської діячки.
Хвиля революційних подій 1848 року прокотилася по Західній Європі. Широкі верстви населення пробудилися з глибокого сну. Саме відтоді бере початок просвітництво в Галичині – у тій частині України, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Офіційно ж як культурологічна громадська організація “Просвіта” була зареєстрована в 1868 р. у Львові. Біля її витоків стояли передові діячі української культури, котрі ставили перед собою мету не тільки поширювати освіту серед народних мас, а й пробуджувати національну свідомість.
На часі · “Історія неспростовно довела причиново-наслідковий зв’язок між мовою та державою-нацією: окрема мова — це окрема держава”. · S. 2Originalseite ↗ Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Національного університету “Львівська політехніка”
…а хто каже, що любить народ, а річ його ненавидить, той бреше… М. Костомаров
Старе “не было, нет и быть не может” було тільки сформульоване Валуєвим, а народилось воно серед самих українців, було підготовлене їх власними руками, їх власною зненавистю до самих себе, їх власним моральним розкладом і моральною нікчемністю часів першої Руїни. В. Липинський
Валуєвський циркуляр від 18 липня 1863 року загальновідомий своєю забороною української мови в тодішній Російській імперії, проте чи оцінена та осмислена роль видатного українського історика та громадсько-політичного діяча Миколи Костомарова в появі цього зловісного документа, точніше відомчого акта? Історичне тло розгортання тієї події та основних позитивних і негативних персон, що перебували в її осерді, — це неабияка характеристика мовнонаціональної свідомості того часу й водночас оголений показ причини теперішніх регресивних тенденцій у мовно-політичному становищі держави під колоніальним гаслом “Єдина країна — єдіная страна”. Всі теперішні мовні обставини сповна можна пояснити через наше минуле, що і є основним постулатом діахронної (історичної) соціолінгвістики. Власне, крізь призму антагонізму обставин та антагонізму персон проаналізуємо начебто загальновідомий суспільно-політичний, передусім освітньо-соціолінгвальний, розвиток у другій половині ХIХ століття.
Антагонізм обставин. Скасування кріпацтва 1861 року в Російській імперії вивело на гарячий порядок денний питання взаємин держави з її основним станом — селянством, яке в контексті тодішньої політики ліберальних реформ “слід було піднести до становища інших соціальних груп” [11, с. ХIХ]. Основним інструментом так званої соціалізації селянства стала освіта і мова подання знань. Українські інтелектуальні середовища відразу ж відгукнулися на розв’язання цієї проблеми і безсумнівним центром цього процесу став кирило-методієвець, політичний в’язень режиму Миколи I, автор першого політичного українськомовного етнонацієцентричного документа “Закон Божий. Книга буття українського народу” Микола Костомаров: “89. Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своєй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель. […]. 109. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім” (1847 р.) [5, с. 27, 30]. З ініціативи Миколи Костомарова, саме коли він відбув свій восьмилітній термін ув’язнення й заслання (березень 1847—грудень 1855), наприкінці 50—поч. 60-х років у Петербурзі з метою розвитку національної освіти та пробудження національної свідомості виникає культурно-освітнє товариство “Громада” та журнал “Основа” (1861—1862 рр.). І товариство, і журнал стають рупорами національних ідей у розвиткові мовної та історичної свідомості. Саме в журналі “Основа” М. Костомаров опублікував свою знамениту статтю “Дві руські народності” (1861) про показово відмінні психотипи трьох народів-сусідів: українців, поляків, московитів (зокрема про те, як наша чернь системно знищує своїх кармазинників, тому й не має свого проводу); про запліднення українцями-русинами в половині ХII століття тубільних етносів Ростово-Суздальсько-Муромсько-Рязанської землі й виникнення згодом так званої Московії; про украдений в українців політонім Русь у грецькому варіанті Росія, про українців-відступників та про дуже неприємну, але правдиву характеристику українців: “У південноруській натурі не було нічого насильницького, нівелюючого, не було холодного розрахунку, твердості на шляху до призначеної мети” [6, с. 25]. Проте основні битви Костомаровського фронту були таки мовні, що започатковано його статтею “Мысли южноруса” (“Основа”, 1862). У цій статті він уперше визначив програмні завдання початкової освіти народу рідною мовою та невіддільний зв’язок між мовою освіти та самим існуванням окремого народу: “В сфере всенародного слова мы не можем быть полезны народу ничем другим, как употребив это слово орудием общечеловеческого образования. Народ должен учиться, народ хочет учиться; если мы не дадим ему средств и способов учиться на своем языке — он станет учиться на чужом, и наша народность погибнет с образованием народа” [цит. за 11, с. ХХ]. Наголосимо, що в Російській імперії можливість функціювання національних мов була обмежена лише початковою освітою, а відтак і виданням книжок для цього сегменту як переходом до російськомовної середньої та вищої освіти. Проте саме на цьому етапі початкової освіти винятково українці наштовхнулися на стіну заборон, що мали політичний характер. У Києві 11 жовтня 1859 року відкрито першу недільну українську школу, а в 1860 році їх по всій Україні було 68 [7, с. 47], проте вже за три роки, 12 червня 1862 року, міністр внутрішніх справ П. Валуєв видає циркуляр київському губернаторові П. Гессе про потребу закрити недільні школи й читальні на тій підставі, “что под благовидным предлогом распространения в народе грамотности, люди злоумышленные покушались в некоторых воскресных школах развивать вредные учения, возмутительные идеи, превратные понятия о праве собственности и безверие” [10, с. 52]. Хоч зрозуміло, що причина, як побачимо далі, була одна: українська мова освіти — це визначальна форма сепаратизму. У цьому контексті запропонована М. Костомаровим (наприкінці березня 1863 року в Петербурзі) ідея збирати кошти на видання науково-популярної та навчальної літератури українською мовою була сміливою відповіддю російській владі всупереч усьому розбудовувати українськомовний освітньо-науковий світ. Як бачимо з нещодавно опублікованих документів, мова навчальної літератури дуже хвилювала сановників Російської імперії: зокрема, в документі за 13 грудня 1861 року (№ 20) ідеться про небезпеку поширення українськомовних книг, виданих у Петербурзі в друкарні П. Куліша, а в донесенні начальника Луцької повітової поліції від 6 лютого 1862 року до генерал-губернатора І. Васильчикова (№ 21) йдеться про навчання селянських дітей студентами Київського університету Г. і С. Средзинськими за українськими букварями і підручниками (зокрема “Граматка” П. Куліша, “Псалми Давидові” Т. Шевченка та ін.) з показовою характеристикою: “Крестьянам, сколько замечено, нравится обучение по тем книгам”. Як висновок із цього донесення: “Школу закрыть” [10, с. 28—29]. На цьому тлі місцевих заборон показовими є петиції Д. Пильчикова, В. Лободи, О. Кониського, а також викладачів київських шкіл у березні 1863 року до Петербурзького комітету грамотності з обґрунтуванням потреби викладати українською мовою в народних школах Наддніпрянщини з огляду на такі важливі чинники: 1) викладати чужою мовою — це деморалізувати народ та творити суміш мов як “уродливый говор”; 2) абсолютна незрозумілість російської мови для українців передусім з огляду на синтаксу й лексику; 3) сприяти подальшій полонізації краю. Крім того, петиції просили про занесення до списку рекомендованих для навчання книг “на южнорусском языке” [10, с. 37]. Наслідком цих петицій стало взагалі закриття “Громади” в Києві з промовистою причиною: поширення ліберальних ідей способом “издавать народные малороссийские книги, на печатание которых, будто бы, разрешено уже собирать деньги” [10, с. 37]. Уся ця протиборча діяльність між колонізованими та колонізатором вивершилася в анонімному листі від “благонамеренных малороссов” до начальника Третього відділу власної й. і. в. канцелярії В. Долгорукова про можливі наслідки та шкоду, яку може завдати державі переклад Біблії українською мовою “сепаратистами-хохломанами” (№ 36). Себто до протиборства між окупантом та окупованими долучилися колаборанти — “благонамеренные малороссы”. Їхній донос формалізував основну небезпеку, яку несе українське слово — це національний сепаратизм: “Начав обособлением языка, она метит на отделение Малой России от Великой и федерацию с Польшей” [10, с. 59]. І хоч як це зумисно чи наївно заперечували тодішні громадівці, зокрема М. Костомаров, історія неспростовно довела (зокрема в нашому випадкові) причиново-наслідковий зв’язок між мовою та державою-нацією: окрема мова — це окрема держава. Тому “благонамеренниє малоросси” у своєму доносі акцентували на основних складниках цього правильно відчутого Росією сепаратизму (“из праха Шевченко выродилась целая шайка самых рьяных сепаратистов и ненавистников России”, с. 58) і природного страху перед ним перевертнів як оскарженням власної зради і спідлення. Звідси логічні й умотивовані вимоги: а) народні українськомовні школи заборонити, зокрема “возмутительные “Граматки” и учебники”, власне те, про що найбільше дбав та вболівав М. Костомаров; б) допуск до друку Біблії українською мовою призведе до “распадения и опасного раскола” імперського “отечества” [10, с. 59]. Як відомо, М. Костомаров сам переклав Новий Заповіт українською мовою і передав його до російського святого Синоду на цензуру, але доля цього безцінного рукопису досі не відома… [4, с. 37—51; 8, с. 137; 9, с. 133]. Крім показової аморальності зі стурбованими “благонамеренными малороссами”, в цій ситуації задіяний і матеріальний чинник, зокрема, спілку московських шовіністів та малоросів-відступників у знищенні української мови підтримало місцеве духівництво, що побачило в розвиткові світської освіти потужного конкурента [4,
с. 41; 10, с. 68]. Як припускають, зазначений анонімний лист написаний “кимось із церковної ієрархії” [3, с. 11—12]. Характерним для передумов Валуєвського циркуляра і прямого стосунку до його появи М. Костомарова має лист із Ніжина І. Кулжинського від 27 березня 1863 року до київського, подільського і волинського генерал-губернатора М. Анненкова, в якому цей персонаж застерігає російську владу від небезпеки Костомаровської ініціативи збирати пожертви “для издания элементарных книг на малороссийском наречии для народных училищ” (про це було повідомлено у 3-у числі “Київського телеграфу” — органу громадівців у 1859— 1876 рр.): “Неужели не можно никак удержать беспокойного Костомарова от его сепаративных затей, которыми он, кажется, как будто старается отомстить правительству за свою 10-летнюю ссылку” [10, с. 62]. Водночас цей адресат зауважує ще на двох проявах сепаратизму: народних школах із “местним наречием” і перекладі Євангелія на “малороссийское наречие”: “…тот патриот, который не допустил бы Слово Божие до профанации на карикатурном, ополяченном малороссийском жаргоне, тот был бы достоин памятника!” [10, с. 62].
Антагонізм персон. Проте основним опонентом-ворогом Костомарова виступив московський публіцист і літературний критик, якого тепер слушно вважають засновником так званої московської політичної журналістики, М. Катков. У газеті “Московскіє вєдомості” за 21 червня 1863 року він виступив із матеріялом про шкідливість українофільства, неприпустимість формування літературної української мови та засудження М. Костомарова за його ідею збору коштів з метою видавати книжки для народної освіти, позаяк “Украина не может иметь особого политического существования” [10, с. 66—71]. Він слушно зауважує, що “года два или три тому назад, вдруг почему-то разыгралось украйнофильство”, а відтак мимоволі вказує на важливий для нас факт співучасті місцевого духівництва в агресивному супротиві відкриття українських недільних шкіл: “По украинским селам начали появляться, в бараньих шапках, усердные распространители малороссийской грамотности, и начали заводить малороссийские школы в противность усилиям местного духовенства, которое вместе с крестьянами не знало как отбиться от этих непрошеных просветителей. Пошли появляться книжки на новосочиненном малороссийском языке. Наконец, одним профессором, составившим себе литературную известность, торжественно открыта национальная подписка для сбора денег на издание малороссийских книг и книжек” [10, с. 67—68].
На часі “Битва за мову — це битва за владу та панування”. · S. 3Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Саме це останнє найбільше насторожило слугу імперії: коли українець збирає гроші на навчальну книжку, то це надто загрозливо для Росії... Ця думка стає провідною в матеріалі М. Каткова: він наполегливо закликає духівництво тлумачити народові, “что правительство никак не может заводить школы для развития местного наречия в ущерб государственному языку; не может употреблять народные деньги на такое дело, которое явно клонится к ославлению и расторжению народного единства” [10, с. 70]. Відтак М. Катков, непрямо покликаючись на відому статтю М. Костомарова “Дві руські народності”, вибухає гнівом на саму Костомарівську констатацію існування двох окремих народів: “Если русская земля должна быть одна и русский народ должен быть один, то не может быть двух русских народностей, двух русских языков: это очевиднее чем дважды два четыре” [10, с. 71]. Його пасквіль закінчується відвертим оскарженням і приниженням М. Костомарова за його блискучу ідею збору коштів, які, на думку М. Каткова, краще “сжечь” або передати на розвиток жаргону у Франції чи Англії та ін. Отже, М. Костомаров, як бачимо, влучив в ахіллесову п’яту московського самодержавства: спроможність українців фінансово зарадити просвіті свого народу. На щедро зібрані кошти (4 тисячі карбованців), було видано “Щотницю” О. Кониського, “Оповідання зі Св. Письма” С. Опатовича, а решта коштів, з огляду на його духовний заповіт, передано імператорській академії наук “для використання його на видання словника малоруського наріччя”, яким згодом, по смерті Костомарова, став словник за редакцією Бориса Грінченка. Крім того, з належного йому капіталу — 11 тисяч карбованців, Костомаров заповів на заснування сільського училища для селянських дітей у рідній слободі Юрасівці Воронезької губернії Острогозького повіту… [1, с. 119—122; 9, с. 177—178]. Звісно, М. Костомаров, намагався публічно відповісти М. Каткову, проте його статтю-відповідь “Правы ли наши обвинители?”, що мала бути опублікована в газеті “Голос” (1863 р.), ми змогли прочитати аж за 127 років завдяки зусиллям дослідника Ю. Пінчука [8, с. 137—146]. Тоді статтю заборонив цензурний комітет: “Статья эта Комитетом к печати не дозволена” [цит. за 8, с. 139]. Цей безцінний матеріал цікавий для нас передусім у контексті спричиненого Костомаровим Валуєвського циркуляру. Історик наголошує на потребі народу здобувати освіту “своим природным наречием” [цит. за 8, с. 144] і передусім тому, що абсолютно неможливо, з огляду на людську природу, “чтоб народ сознательно, без содействия насильственных обстоятельств, возненавидел свое собственное слово?” [цит. за 8, с. 141]. Він зауважує на надважливому історико-генетичному та ірраціональному (чи кордоцентричному) підході до трактування мови, які сьогодні маємо максимально активізувати задля власної мовно-національної самодостатності: “Каждый малорос знает, что она была речь отцов, дедов, прадедов его, что он ее всосал с материным молоком, что она его святое достояние; и этого довольно. Неужели ви не понимаете, что любовь к родному слову, как и к народности, дело сердца, а не сухих умозаключений, как и всякая любовь? Вам не нравится малорусское наречие, на здоровье вам. А нам оно нравится. Что же с этим делать? Предоставьте нам говорить на этом “гадком гру-бом жаргоне”, не мешайте нам любить его.., а вы себе оставайтесь с мнением о его “ничтожестве и испорченности” [цит. за 8, с. 144]. Водночас історик, мабуть-таки, позірно, з огляду на непоборні тоді історичні обставини, заперечує політичний характер українськомовного питання, за яким начебто не криється “сепаратизм” і “разложение России” [цит. за 8, с. 145]. Звісно, історія засвідчила абсолютну вмотивованість тривог М. Каткова, а не вимушених виправдань Костомарова: окрема мова, зокрема у стосунках між окупованим та окупантом, — це і прелюдія, і гарант окремої нації та держави. Натомість про збір коштів “в пользу издания книг научного содержания на южнорусском языке” М. Костомаров висловився безапеляційно і прямо. Найбільше їх надійшло з Харківської та Чернігівської губерній, відтак із Потавщини, Новоросії (Південна Україна) та навіть Кавказу. Значно менше коштів отримано з Київщини та Поділля і жодної копійки з Волині — і тому, що саме в останніх трьох губерніях поміщики — поляки [цит. за 8, с. 146]. Таким способом, через економічний чинник, М. Костомаров переконливо підтвердив визначальність історико-генетичного та ірраціонального принципу в утвердженні “природної”, рідної мови. А поміж тим навчальна та науково-популярна література нестримно надходила до цензурних комітетів, що у відношенні міністра внутрішніх справ П. Валуєва до міністра народної освіти О. Головніна було названо “систематическим наплывом изданий на малороссийском наречии” [10, с. 79]. Серед цього “напливу” до Київського цензурного комітету був і рукопис “Притчи Господа нашего Иисуса Христа на украинский мови росказани”, призначений саме для навчання “в училищах”. На цьому, як на особливій небезпеці “обособления малороссийской народности” [10, с. 73], наголошує в поданні до П. Валуєва голова Київського цензурного комітету О. Новицький, що, до речі, вперше, дещо перефразувавши М. Каткова, вживає несусвітній і згодом поширений ляп “никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может” [10, с. 72]. Саме це подання голови цензурного комітету в Києві спонукало П. Валуєва до доповідної записки цареві Олександрові II “О книгах, издаваемых для народа на малороссийском наречи” з пропозицією дозволити друк творів лише красного письменства та призупинити видання навчальної та релігійної літератури українською мовою [10, с. 73— 76]. У записці цареві П. Валуєв виокремлює М. Костомарова як організатора пожертв “для издания дешевих книг на южнорусском наречии”, багато з яких вже надійшло до цензурного комітету, і цитує сумновідоме “никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может” із покликанням на авторство самих малоросів [10, с. 74]. Відтак 18 липня 1863 року міністр внутрішніх справ П. Валуєв дав секретне розпорядження Київському цензурному комітетові про заборону друкувати українською мовою книжки релігійного змісту, підручники та видання для початкового читання [10, с. 79]. Наголосимо, що це секретне розпорядження так і не набуло статусу закону і лише засвідчило свавільність російського чиновника по всій ієрархії російської самодержавної влади. Мине п’ять днів від таємного розпорядження, як М. Костомаров звернеться до міністра з проханням зняти заборону з його публічної відповіді М. Каткову в газеті “Голос”, і додає, що цензор Лєбєдєв відмовив йому надрукувати пропоновані два рукописи на підставі написання їх українською мовою... М. Костомаров дотепно поіронізував із цієї заборони: “Из этого можна заключить, что правительство оказывает доверие к тем, которые думают, будто бы издание книг научного содержания на южнорусском языке состоит в солидарности с идеею сепаратизма и стремлениями оторвать Южную Русь от Русского государства” [10, с. 84]. П. Валуєв розпорядився про зустріч із М. Костомаровим, про яку згодом написав у своєму щоденнику від 28 липня: “…Костомаров сильно озадаченный приостановлением популярных изданий на хохольском наречии. Мягко, но прямо и категорически объявил ему, что принятая мною мера останется в силе” [10, с. 86]. Чи думав тоді Костомаров, що це розпорядження (відомчий акт) П. Валуєва всього лиш прелюдія до Указу Олександра II від 18 (30) травня в Емсі про заборону ввозу до Росії українськомовних видань, друкування оригінальних творів та перекладів, текстів до нот, постанов українських п’єс…? Але це вже інший епізод у війні з нашою Мовою, на полі битви за яку Костомаров “вигорів як олива в світильнику”, зменшивши “цю ударну площину, щоб легше її обстояти” [2, с. 10]. Попри те, маємо засвоїти та осмислити щонайменше шість віхових сходинок у народженні Валуєвського циркуляра, на більшості з яких печать боротьби Костомарова за нашу мову: лист анонімів (4 березня 1863 р.), лист-донос І. Кулжинського до генерал-губернатора М. Анненкова (27 березня 1863), стаття М. Каткова в “Московскіх вєдомостях” (21 червня 1863 р.), подання-донос голови Київського цензурного комітету О. Новицького міністрові внутрішніх справ П. Валуєву (27 червня 1863 р.), доповідна П. Валуєва цареві Олександрові II (11 липня 1863 р.), секретне розпорядження П. Валуєва про заборону українськомовної навчальної та релігійної літератури (18 липня 1863 р.). Утрьох із цих документів прямо, в одному опосередковано, згадано М. Костомарова як призвідника освітнього та релігійного процесу українською мовою, що має небезпечне сепаратистське спрямування щодо імперії [10, с. 58—59, 61—63, 66—71, 72—76, 79]. Отже, висновок із цієї мовно-освітньої битви між Костомаровим і Валуєвим як показових персон антагоністичної історії того часу очевидний: мова й освіта — категорії політично-державні. Битва за мову — це битва за владу та панування! Якщо імперська російська влада та її навколокультурний істеблішмент це дуже добре усвідомлювали й відразу ж умикали систему протидії, то сколонізований український інтелектуальний провід усіма можливими нереволюційними методами домагався існування останнього прихистку своєї нації (“народності”) — мови та початкової освіти цією мовою. Безпомічний аргумент М. Костомарова про те, “что народ не хочет отделения” [8, с. 145], а хоче лише говорити та навчатися своєю мовою, в останню чергу засвідчує ліберальність його поглядів, проте передусім свідчить про безапеляційну рацію валуєвих. Отож, є в кого повчитися й засвоїти цей урок історії вже в третьому тисячолітті.
1. Гончар О. Українофільська діяльність Миколи Костомарова 1863—1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини//Режим доступу: Gonchar.pdf?sequence=1е-ресурс, с. 119—122, 19 червня 2017 р. 2. Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова//Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. — К., 1928. — С. 3—21. 3. Даниленко А. Українська Біблія і Валуєвський циркуляр 1863 р.//Українська мова. — 2013. — № 4. — С. 3—21. 4. Єгоров В. Науково-публіцистична боротьба М. І. Костомарова проти антиукраїнської політики царизму (1860-ті-початок 1880-х рр.)//, с. 37—51, 19 червня 2017 р. 5. Костомаров М. Закон Божий. Книга буття українського народу. — К.: Либідь, 1991. — 40 с. 6. Костомаров М. Дві руські народності. — К.: Вид-во Пр.АТ “Українська пресгрупа”, 2012. — 72 с. 7. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови. — К.: “К.І.С.”. — 176 с. 8. Пінчук Ю. Заборонена стаття М. І. Костомарова//Український історичний журнал. — 1990. — № 1. — С. 137—146. 9. Пінчук Ю. Микола Іванович Костомаров (1817—1885). — К.: Наук. думка, 1992. — 232 с. 10. Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання / Упорядник Геннадій Боряк. — К.: ТОВ “Вид-во Кліо”, 2015. — 810 с. 11. Шандра В. Мова як засіб формування національної ідентичності / В. Шандра//Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання. — К.: ТОВ “Вид-во Кліо”, 2015. — С. VII—ХХХVI.
На часі “Битва за мову — це битва за владу та панування”. · S. 3Originalseite ↗ Сергій КОЛОМІЄЦЬ, с. Христинівка Черкаської обл.
Війна Люди йдуть на війну. А війна — це не тільки окопи І вогненна земля, Що оборону трима. А війна — це твій дім, Твоя мова і світ кароокий, Це кордони душі, Без яких України нема.
* * * Буде те, що було, На землі, в небесах: Біль і правда. І кров. І любові сльоза.
* * * Болить фантомно ампутація, Але не це ятрить лишень: Хто йшов за гідність і за націю, А хто за владу і Рошен.
Іди Душа болить, і слів немає. Куди не глянь — стіна. Стіна. І крик твій не почують. Марно. І кров — обірвана струна.
Та знов торкаєш серцем слово, Немовби раною — вогонь. Цей біль стає сліпучим сонцем — Іди! Немає заборон.
Рубіж Там біль і кров, там чорне й біле, А тут “Квартали”, Киселі… Продажно-куплені дебіли, П’ятиколонні холуї.
Там люта правда — куля в грудях, Вантаж 200-й для рідні… А тут борці “за мір” з трибуни І в Монте-Карло вихідні.
Там волі дух, що не здолати, Як не сичали б у Кремлі… І буде мир, і буде Мати З синами на своїй землі!
* * * Літають кулі байдужі. Померти все легше сьогодні. У небо відходять душі, Та знову кривавиться обрій.
Все це твоя країна, Батько, дитя і мати. Хтось молиться на колінах… Пора вставати.
Меч Чим менше українських шкіл, Тим більш московської навали. Сепаратизм медведчуків, Манкуртизація моралі.
“Язык” рашизму, фальші, зла, “Язык” імперської руїни. А там, де Мова Меч взяла, — Непереможна Україна!
Дихання Є мова та, що від землі, Від батька-матері. Її читають журавлі У неба матриці.
Вона із клекоту вогню, Криниці тихої… Я чую мову — я живу. Глибоке дихання.
* * * Коли плюють людині в душу І президенти, і псарі, То висновок зробити мусиш — А правду знайдеш в “Кобзарі”.
4 “Правильно думають і діють командири нового, молодого покоління”. Шпитальні нотатки · S. 4Originalseite ↗ Маргарита ДОВГАНЬ Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО
Не боюсь! Нарешті, по довгій перерві, я знов у шпиталі. Бачу чергу з атовців на прийом до лікаря. Заклопотані обличчя. Зупинилася на одному. Зовсім юний, інтелектуальний і красивий хлопчина у формі військового авіаінженера. Відчув тепло, співчуття і охоче бесідує. Михайло Поліщук з Черкащини, з Шевченкіського краю. Йому всього 22 роки! Закінчив Київський національний університет авіації. Інженер з будівництва аеропортів і доріг, командир аеродромно-експлуатаційного взводу. Контрактник. Працював на Старокостянтинівському аеродромі, нерідко понаднормово. Війна потребує інколи надлюдських навантажень. Якось Михайлові стало погано. Місцеві медики легковажно констатували — застуда. А на третій день… реанімація! Опісля опинився у Києві, де і діагностували багато проблем із серцем: міокардіофіброз. Надіслані до частини висновки військової медкомісії… “загубилися”, “пропали” і аналізи, а хлопця, без його відома
Михайло Поліщук і згоди (!) місцеве військове начальство подало у списки для перекваліфікації… на піхотинця! З міокардіофіброзом — у піхоту! При обмеженій придатності до служби в армії, яку визнала комісія, місцеве командування вирішило перекинути його у ще тяжчі умови! Замість того, аби дати класному фахівцеві легшу посаду (у фізичному плані) й використовувати його професійні знання. Ану, твого б, командире, синочка з хворобою серця, у піхоту — бігом, марш болотом, під дощем, вперед, десять, двадцять кілометрів!? Отож син Шевченківської землі Михайло Поліщук, високоосвічений військовий інженер, знову по шпитальних кабінетах збирає медичні висновки, замість тих, що нібито “загубилися”. Питаю, чи не боїться Михайло воювати за правду. — Ні, не боюсь. З корумпованими силами треба боротися. Думаю звертатися до Головної Військової Прокуратури. Хочеться вірити у Михайлову перемогу.
Стимули Ігоря Лугини Просто перед нами, біля неврології, зупинилася швидка. З неї у спринтерському темпі — вісім медиків, санітарів витягують ліжко-каталку з хлопцем. На ходу хтось підтримує медичні торбинки, з яких до немічного тіла пораненого тягнуться трубки з ліками. Інші бігом тягнуть каталку до розчинених дверей і далі коридором — просто до операційної! Побачила його личко. Молодюсінький. Душа завмирає і шле до неба прохання: врятуй хлопця! Думала спитати, хто та тяжкопоранена дитина. Та не доженеш, і не до розмов… Кожна секунда важить для порятунку його життя! Коло нас зупинився хлопець у візочку. Худесенька постать. Розтривожений погляд: побратима повезли. Сумний момент переживаємо спільно із Ігорем Лугиною, молодшим сержантом 54 окремої механізованої бригади. Мимо-
Ігор Лугина волі поступово співчуття і тривога переходить на Ігоря. Зовсім юний і — у візочку! Всього 22 роки. Вчився у педагогічному інституті в Сумах. Одружився з коханою Мариною, а тут — ворог вдерся в Україну! Негайно, добровольцем, пішов захищати рідну землю. І Марина його зрозуміла… На війні як на війні. Тримався. При обстрілі на Світлодарській дузі дістав ворожий снайпер останнього дня січня цього року. Ліву частину легенів вже зшили, печінку підрихтували, а от пошкоджений хребет ще вирішують коли і як оперувати. Зажурилися на хвильку, а тоді Ігор бадьоро: нічого, з часом все налагодиться. Я так думаю! І я так подумала. Бо хлопець сильний. З дитинства спортом займався. Спринтерським бігом. А для цього воля потрібна. І єще стимул — дружина скоро подарує коханому дитятко!
Армія — віддзеркалення суспільства Василь Рога — киянин. За фахом — юрист. У 14 окремій механізованій бригаді він — заступник командира по роботі з особовим складом. Щось подібне до замполіта у совітській армії. Але питання і теми зовсім інші. Якщо у людини негаразди, проблеми — поговорити і допомогти конкретно. А ще треба мати терпіння і підхід до кожної людини, відчувати її природу. Наприклад, після першого обстрілу, першої сутички з ворогом доводилося новачкові надавати психологічну допомогу. Василь намагається аби кожен військовий знайшов собі друга, не замикався в собі. Адже люди в умовах цієї нестандартної війни часто подовгу перебувають у замкненому просторі і в дуже не комфортних умовах. Тут вельми важливі дружба, товариство, як було колись у нашого козацтва. Василь достовірно знає, відчуває високий воїнський дух українського козацтва, його не декоративну історію, а істинну, глибинну. Наші козаки майстерно володіли новітніми на ті часи видами зброї. Від діда свого Василь знав, що в походах козаки ніколи не пиячили — культура і дисципліна були перш за все. Не дивно, що українських козаків запрошували на військові операції в інші держави. У Франції, наприклад, стоїть пам’ятник Івану Сірку! А у нас навіть не всі знають, хто він такий! Василь Рога — за підвищення культурного, історико-патріо-
Василь Рога тичного виховання в садочках, школах, вузах. Захоплений Василь книгами Романа Коваля, який правдиво описує наші історичні військові подвиги. Мій співбесідник висловив і таку думку: всі хочуть бачити армію ідеальною, а вона — віддзеркалення суспільства. Стосовно пияцтва — якщо є корчма, то поруч збудуйте спортивний зал! Це звернення армійця до влади. Символічне. Він певен — спортзал переможе. Тоді і в Армії буде краще. …Нога Василеві ще поболює. Але друзі з підрозділу, які тепер у станиці Луганській, не забувають, підбадьорюють. Ось і зараз — мобілку до вуха! Побратим Саша Бабич озвався. Бесідують. А я втішаюся: правильно думають і діють командири нового, молодого покоління.
Нащадок Житомира Виявляється, за легендою, місто з таким благородним іменем названо на честь дуже давнього воїна і дипломата на ім’я Житомир, який зумів примирити ворогів, зупинити війну і захистити тим свій нарід від нападника. Було то в далекі язицькі часи і саме тут, де нині розкинулося чарівне, багате на історію і культуру славне місто Житомир — столиця Поліської землі. Досконально, з любов’ю до нашої давнини розповів мені цю легенду Ігор Лещенко, сержант п’ятдесятого окремого ремонтно-відновлювального полку. Хоча родом Ігор з містечка Озерного на Поліссі, але і Житомир йому рідний — закінчив Житомирський військовий інститут радіоелектроніки ім. Сергія Корольова. Енергетик. Але на фронті довелося технічні знання вдосконалювати. Найважчі моменти — коли треба просто на полі бою відновлювати техніку. Особливо складно в умовах обстрілу ремонтувати танки, бетеери, налагоджувати зв’язок.
Ігор Лещенко
— З’являються нові види озброєння. Аби на них розумітися, треба весь час вдосконалюватися, поглиблювати знання. Тепер вчуся ще й у Київському військовому інституті телекомунікацій та інформатизації. Нам треба вивчати передовий досвід НАТО, але прояви совковості гальмують цей процес. Та хто хоче, той і на передовій учиться. Тепер Ігор — у шпиталі. І примудряється вчитися в офіцерській школі на курсах підвищення кваліфікації. Воістину Воїн вищого класу, натівського. Загоїться рука — і знову талановитий інженер відновлюватиме підбиту ворогом бронетехніку, аж поки настане мир іна полях колишніх битв заколоситься добре жито.
Лікар Сергій Арменакович Асланян Місяцями ходила до гнійної хірургії повз двері, на яких написано: “Асланян Сергій Арменакович, заслужений лікар України, доцент кафедри військової хірургії Української військової медичної академії”. Ходила і думала: хоч би раз при мені одчинилися двері, побачити б цю людину, про яку багато доброго чула від оперованих ним бійців. Особливо запам’яталася розповідь порятованого ним Валерія Кузніченка, воїна родом з краю Сковороди, про вправність і добросердя лікаря Асланяна. І ось несподівана зустріч. Одразу приязнь. У його кабінеті затишно. Живописне полотно — ніби куточок рідної природи. Сергій Арменакович народився в Україні. І Вірменія йому також рідна. Признається, що має дві Батьківщини. І ще вразив мене — знає напам’ять ледь не цілого Тарасового “Кобзаря”, який писав наче сьогодні і про сьогодні! І натхненно читає мені уривок за уривком. А тоді Франка згадує, Ліну Костенко, а ще вірменського поета-шістдесятника Валерія Ісаянца:
Сергій Асланян
Два цвета в моей крови, Два солнца и нет исхода — Огни этих солнц все сильней. И где бы и с кем бы я ни был, На вашем пылаю костре, Дымы поднимаются к небу. — Оце хірург-митець! — подумала. Ніби відчуваючи мої думки, Сергій Арменакович каже: справжня хірургія — це не ремесло, а творчість, усі 43 роки я так розумію, відчуваю свою працю. І саме присутність творчості дозволяє хірургу Асланяну розв’язувати ускладнені варіанти гострих травм. Доводилося, приміром, довго і винахідливо працювати з тяжкопораненими Ігорем Лук’янцем, Сергієм Храпком, Федором Степаненком, Валерієм Кузніченком, ще з багатьма. І в якомусь сенсі вони стали Сергію Арменаковичу рідними. А хлопці прийняли його у свої серця. Прощаємось. Ідемо. А в душі чую Шевченкову молитву, яку наостанок прочитав нам із Сергійком-фотокором хірург од Бога Сергій Асланян: Царям, всесвітнім шинкарям, І дукачі, і таляри, І пута кутії пошли. Робочим головам, рукам На сій окраденій землі Свою ти силу ниспошли.
Пес, риба, чайки Творчість, вигадка, фантазія, гумор, дотепність, позитивні емоції притаманні нашим людям у найскладніших умовах. Пригадую: дзвонить дружина Катя своєму чоловікові на фронт: як ти, де ти, як здоров’я? А він у відповідь: уявляєш, таке спостеріг, що і в казці не придумаєш! Бачимо — краєчком моря невеличкий пес біжить. Раптом на секунду пащу у воду і… здоровенну рибину витяг! Міцно тримає її, біжить далі понад берегом. Шукає, де притулитись, спокійно поїсти. Коли за мить ціла хмара чайок налетіла! Доганяють пса, кричать, рибу одібрати хочуть. Картина — драматична! Пес як піддав — і раптом пірнув у шпарину якоїсь зруйнованої дерев’яної халабуди над берегом. Погелготіли розгублено нападники — та й розлетілися. А пес, бач, худий, втомлений, але своє нападникам не віддав! Послухала Катя ту бувальщину од свого чоловіка і все зрозуміла — і де він, і що здоровий, і при доброму гуморі. А я подумала: куди тому Езопу до розвідника Яреми!
Суспільство · “Кого вони більше бояться? Кулі ворогасепаратиста — чи гніву “свого” народу?” · S. 5Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
монтажу біля будинку Адмініс3 трації Президента України мета3 левої огорожі, яка обмежує вільний прохід громадян по вулиці Банковій у місті Києві”. Однак… і в ДУСі, й у КМДА сидять люди не вчора зроблені — вони ж розуміють, що — до виконання, а що — про людське око. Словом, символ деспотії залишився непорушним і разом із атрибутами гетьманства та рештою перейшов від в. о. Турчинова до Президента Петра Порошенка. 14 листопада 2014 р. народ-переможець у Революції гідності в особі трьох десятків людей, озброївшись газозварювальним апаратом, спробував самотужки вирішити проблему, проте дістав відкоша. За повідомленням прес-служби УМВС у Києві від 14.11.2014 р.: “Сьогодні близько 15.00 до адміністрації президента, що на вулиці Банковій, підійшло близько 30 осіб. Невдовзі натовп розпочав ламати паркан біля державної установи. При собі люди мали плакати з написами “Геть паркан”. На даний час затримано 16 осіб, з числа тих, що здійснювали протиправні дії”. Це вже був час, коли охоронні заходи справді стали незайвими, бо ж диверсії, замахи та все інше, що супроводжує гібридну війну. І огорожу на Банковій, і будки на розі Лютеранської та на початку Банкової з протилежного боку люди сприйняли на початках не те щоб як належне, але без особливого надриву. Та післясмак залишився… Нацполіція на своєму сайті інформує: “З 11 по 14 липня в урядовому кварталі заплановані масові заходи. Для безпеки учасників акцій та місцевих мешканців, а також для підтримання правопорядку задіють близько 1000 правоохоронців”. Це, як я розумію, про те, що пікетує народ Верховну Раду, вимагаючи скасувати горезвісну недоторканність. Її треба скасувати. Бо вибіркове скасування стикається з пансько-депутатським “своїх не здамо”. А охороняти “недоторканних” від народу ж треба! Розумію, що і мало не одночасні візити держсекретаря США Р. Тіллерсона, генсека ООН А. Гуттереша та генсека НАТО Й. Столтенберга, і ХІ Саміт Україна-
Суспільство · “Кого вони більше бояться? Кулі ворогасепаратиста — чи гніву “свого” народу?” · S. 5Originalseite ↗ Олена БОНДАРЕНКО, член НСПУ
За президентства Леоніда Кравчука огорожі на Банковій не було. За Леоніда Кучми періодично виникали турнікети, потім виріс якийсь тимчасовий парканець, через котрий під час опозиційної акції (“Україна без Кучми” чи “Повстань, Україно!”) двоє політиків-джентльменів елегантно пересадили політика-леді з метою забезпечення її подальшої діяльності. А вже потім влада, видно, перепудившись, що леді знову штурмуватиме перелаз, облаштувала серйозніший кордон. Під час Помаранчевої революції паркан на Банковій набув особливо рельєфних обрисів символу свавілля і диктатури влади та її “двічі несудимого” ставленика. Зі всенародною перемогою Віктора Андрійовича Ющенка, якщо точно — 5 лютого 2005 р. — осоружну споруду на Банковій, яка перекривала рух із вулиць Інститутської та Лютеранської, прибрали, а з нею й міліцейські “будки”, що бовваніли на розі Банкової та Лютеранської. Площа перед президентською адміністрацією стала вільною, в сенсі — ніколи не порожньою. Не було дня, коли більші-менші купки народу-переможця у Помаранчевій революції не громадилися би перед східцями, домагаючись найвищої аудієнції, аби розплющити президентські очі на місцеві ганьбу і наругу. Позаяк ішлося переважно про призначення локальних урядників із числа недавніх гіперактивних фанів Януковича, учасники тусовок дедалі більше набували вигляду, наче нарешті їм на голову впала цеглина прозріння. А позаяк народне
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
21 липня Українська громадськість столиці вшанувала в Бабиному Яру та на Лук’янівському кладовищі пам’ять видатних діячів українського націоналістичного руху, безкомпромісних борців за волю України Олега Ольжича прозріння — штука для булавоносця вельми неприємна і далекосяжна, Банкову обійняла “реконструкція покриття вулиці й інженерних мереж”. Спочатку до 29 серпня, а далі — як Бог дасть… 31 жовтня 2005 р. зо п’ять десятків людей пікетували адміністрацію Президента Ющенка, точніше, паркан перед нею, з вимогою знести символ неволі й деспотії. Щось заметушилося. 1 листопада тодішній очільник Державного управління справами (ДУСі по-народному) І. Тарасюк повідомив журналістам, що 1 грудня спливає термін будівельного ордера, виданого КМДА на “реконструкцію”, тож (цитую): “…ми повинні прийняти або продовжити цей ордер для подальших будівельних робіт. Або сказати, що площа прийнята в експлуатацію і, відповідно, зробити всі процедури”. 4 листопада керівник секретаріату Президента О. Рибачук повідомив, що статус Банкової буде визначено на сесії Київради 17 грудня 2005 року. “Цього разу я почув метал у голосі мера, який сказав: “Передайте Президенту, я гарантую, що 17 грудня сесія Київради прийме відповідне рішення”, — послався керманич президентської канцелярії на тодішнього київського очільника О. Омельченка. Словом, Іван киває на Петра — і всім весело. А тим часом перед очима дедалі більше прозріваю-чого народу-переможця зависочів новий, красивий, чавунний… ні, це вже був не паркан, але Її Високість Огорожа. Окрім своєї прикладної функції пані Огорожа виконувала ще й новітню роль: вона уособила психоемоційне тренування народу-переможця жити в бридких реаліях тогодення перед грядущим “Універсалом двох В.”. Після офіційної здачі Віктором Андрійовичем гетьманських атрибутів, казни і всього рухомого та нерухомого державного майна донецьким бандитам, Огорожа також перейшла до нових власників. Охочим повправлятись у яйцеметанні (якщо увага спостережливих снайперів на довколишніх горищах не кремпувала), наблизитися в поле поціляння було зась. Але прохід Банковою довший час, щоб так аж зовсім, то не скасовувався, а коли й скасовувався, викликав справедливу критику. От, до прикладу, 14 березня 2013 р. один тодішній депутат у соцмережі ремствував: “Сьогодні зранку Банкова перекрита…. Нікого не пускають… У Януковича, бачте, гулянка з піснями і маршами…” Під час Революції гідності, на тлі народної звитяги і невигойно-скорботного символу “Небесна Сотня”, сама згадка про огорожу на Банковій викликала в людей лють і біль. Тож появу доленосного документа, виданого О. Турчиновим у статусі в. о. Президента України, під назвою “Розпорядження Президента України № 130/2014-рп “Про демонтаж металевої огорожі по вулиці Банковій у місті Києві”, цитували всі медії й знали напам’ять мало не всі кияни. “З метою забезпечення вільно3 го проходу громадян по вулиці Бан3 ковій у місті Києві, відповідно до статті 112 Конституції України: 1. Київській міській державній адміністрації та Державному уп3 равлінню справами вжити в уста3 новленому порядку заходів щодо де3
ЄС, що тривав у Києві 12—13 липня, потребують серйозних охоронних заходів. І все ж… Щось невловно змінилося. Звичайно, надворі спека. Хлопці у чорних одностроях мордуються, нудяться і нервують. “Куда?! Пєрєйдітє на ту сторону уліци! Я говорю, по той сторонє! Куда ідьотє?!” Лютеранська перегороджена турнікетами, людей безглуздо зганяють на один бік вулиці, за “постом” вони знову переходять, куди їм треба. Одного із цих днів ішла вулицею Заньковецької, потім — “по той сторонє” Лютеранської. Сонячний бік вулиці, плюс 30 зранку. На пеньку біля лютеранського храму сидить жінка років 75, видно, що їй недобре. В очах — дитячий подив: “Чого оце ганяють? Хіба я на терориста схожа?..” В арці будинку, до якого йду, підстрибує хлопчик — очі навиворіт, голос аж зривається: “Ви куди? Куди йдете?!!” Усвідомлення відповідальності місії? Страх перед начальством? Чи дзеркальне відбиття ставлення влади до людей? Подібне вже, здається, було. За Януковича. І “Куда?!”, й очі навиворіт… “Клоуни, хто вас сюди впус3 тив? Кому ви даєте хабарі, щоб проходити під адміністрацію?” Пам’ятаєте, в січні минулого року ЗМІ облетіла репліка одного мі3 ністра у відповідь на питання жур3 наліста про пізній візит до АП? Щоправда, потім міністр сказав, буцім вона стосувалася телефон3 ного співрозмовника. Але замис3 литися про хабарі, щоб проходити під адміністрацію, змусила бага3 тьох. І про пізні поодинокі та гру3 пові візити, які стали нормою… Та повернімося під наш паркан. Звісно, війна. І воююча наша влада перебуває у постійній страшній небезпеці, отже, закономірно обгороджується, вкопується та обсідається охороною. Але ж владці часом вирушають у геройські вояжі до прифронтових Маріуполя, Краматорська чи й Станиці Луганської. Чому тут, далеко від фронту, вони ніби почуваються в більшій небезпеці, аніж там, близько передової? Кого вони більше бояться? Кулі ворога-сепаратиста — чи гніву “свого” народу?
Українці органічно не терплять наруги над власною свободою. Будь-які перепони, паркани та огорожі — і фігуральні, і цілком матеріальні — викликають в українця тяжкий емоційний дискомфорт, навіть якщо він цього наочно і не демонструє. Втім рано чи пізно може надійти час, коли внутрішній спротив вихлюпується назовні, й тоді призвідцям доводиться начуватися. Бо ці всі перепони, паркани та огорожі — не лише перешкода на шляху фізичного пересування, а й символи пригноблення свободи і приниження гідності.
Суспільство · “Кого вони більше бояться? Кулі ворогасепаратиста — чи гніву “свого” народу?” · S. 5Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
та Олени Теліги, які народилися саме цього дня. Прийшли привітати квітами та теплим словом спогадів про славних подвижників української патріотичної справи в страшні часи Другої світової керівники ОУН (державників), активісти КУНу, Української партії, ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, а також учасники хору “Гомін”, артисти театру “Пам’ять” під керівництвом народної артистки Галини Яблонської, народна артистка Лариса Кадирова та інші учасники. Прозвучали безсмертні поетичні твори Олега Ольжича та Олени Теліги та сцени з вистави, присвяченої Героям.
Український шлях · “Навіть у часі є певна логіка подальших знакових подій українського державотворення”. · S. 6Originalseite ↗ Перша половина 1917 року видалася дуже насиченою на політичні події як у цілому в Російській імперії, так і зокрема в Україні. Після повалення самодержавства, 3—7 березня (за ст. стилем) 1917-го у Києві було створено Українську Центральну Раду (далі — УЦР) як керівний та представницький орган, щоб він об’єднував “українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою”.
Тарас ПУСТОВІТ Заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського об’єднання товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка
Лише упродовж квітня — липня у Києві на підтримку УЦР відбулися всеукраїнський національний конгрес, всеукраїнський селянський, два військових та робітничий з’їзди. Усі ці велелюдні зібрання різних верств населення висловлювали своє ставлення до поточного моменту, направляли своїх представників до складу керівного органу революції — УЦР, переважно висловлювали підтримку її політиці та діям. Кількість мандатів УЦР швидко зростала (відповідно до рішення п’ятих загальних зборів від 28 червня 1917 р. число її членів визначалося вже у 588 мандатів). Із розбудовою представницького органу зростав його авторитет серед української громадськості. Водночас і периферія активно долучалася до революційних процесів, жила повнокровним політичним життям. Повсюди відбувалися губерніяльні та повітові з’їзди, різноманітні збори на підтримку УЦР. Звісно, проходили такі заходи й у Полтаві. Для багатьох обивателів, зросійщених та малоосвічених політично, українська тематика після багаторічних заборон та переслідувань була майже навдивовижу, а дехто із краян чи не уперше відкривав для себе цілий український світ. Про святкову атмосферу, що панувала, приміром, на вулицях Полтави напередодні відкриття губернського селянського з’їзду в травні 1917 року, учасник цього дійства Віктор Андрієвський згадував так: “Скрізь по вулицях видно було жваві веселі постаті в українських національних убраннях. В центрі міста в “Корпуснім саді” грала військова музика, співав український хор, був уряджений український ярмарок, грали кобзарі, троїсті музики, виступали українські декламатори, — словом, як осередок міста, так і околиці виявляли святочний український вигляд і настрій. Деякі українські оселі прикрашено українськими національними прапорами; жовто-блакитні прапорці пришпилювано збірачами й за вкладку до кухлика так, що не видно було людей без того прапорця — хиба найзавзятіші члени “совєтов” одмовлялися від тої відзнаки… Видно було, що для селян справляло справжню радість дивитися на все те урядження: — А що то, дивися, й хлаг синьо-жовтий, український виходить? А співають, брат, як, та все самі українські пісні — расєйських не чути! Це тобі не Москва й не Рязань, а, брат, — Україна. УЦР швидко ставала реальною політичною силою, яка могла гідно протистояти Тимчасовому урядові в Петербурзі. На зміцненні її авторитету безпосереднім чином позначалася і повсюдна українізація військових частин. Про свою готовність стати на захист української влади заявив поміж інших і полтавський військовий гарнізон на чолі з прапорщиком В’ячеславом Липинським. Ураховуючи настрої солдатів, Липинський уже навесні 1917 року вдався до спроби українізувати свій кавалерійський підрозділ. Для цього у Полтаві спеціально для частини виготовили синьожовтий прапор, на якому було вишито Шевченкові слова: “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. В’ячеслав Казимирович згадував про це так: “З великим одушевленням прийняли ми цей новий Штандарт, і він ще міцніше об’єднав нас у одну дружну сім’ю, до якої всяка “шатія”, що почала тоді скрізь верховодити в армії, не мала абсолютно ніякого доступу”. Цей прапор прикрашав залу Українського клубу під час засідань Української військової громади. У “Віснику Полтавського губернського громадського комітету” від 6 червня 1917-го подається протокол загальних зборів Полтавської Української військової громади від 2 червня того ж року. На цих зборах, що відбулися під головуванням В. Липинського, було обрано делегатів на Всеукраїнський військовий з’їзд та винесено на порядок денний питання про вибори до міської думи. Тож на початок літа 1917 року стало зрозуміло, що на теренах України постала справді потужна політична сила — Українська Центральна Рада, з якою неможливо було вже не рахуватися. З великими очікуваннями відтепер дивилися на очільників української революції свідома інтелігенція та частина селянства і, водночас, з острахом спостерігали за діями українців у Петербурзі. Відчуваючи підтримку певної частини населення, УЦР 10 (23) червня проголосила свій Перший Універсал, у якому зазначалося, що однині українці самі будуть творити своє життя на своїй землі. Універсал, зокрема, проголошував: “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори”. Реакція полтавської громади на проголошений Перший Універсал УЦР у цілому була доброзичливою і позитивною. Модель автономного статусу України, що її на тогочасному етапі дотримувалася УЦР та яку пропагував її голова Михайло Грушевський, передбачала практично всі елементи, ознаки й атрибути держави: народ, територію, вищий законодавчий орган — сойм, виконавчу та судову владу, законодавство, військо, контроль над ресурсами, економікою, політикою і культурою… Модель автономії видавалася тоді не тільки зрозумілою, а й найбільш прийнятною для політичних еліт та більшості населення. Ми виявили низку публікацій у місцевих періодичних виданнях, у яких представники влади, громад, окремі політичні діячі, священнослужителі висловлювалися на підтримку цього знакового документа. Відтак після 10 (23) червня 1917 року до Києва на адресу УЦР лише з Полтавщини надійшли десятки телеграм, які підтримували ідеї Універсалу. Як свідчать джерела, обговорення Універсалу стало тоді ледь не загальнонародною справою і перетворилося на свого роду плебісцит, у ході якого визначалась довіра до керівного органу революції. На підтримку УЦР та Першого Універсалу, зокрема, виступили: Полтавська рада робітничих та солдатських депутатів, виконком Миргородської повітової ради селянських, робітничих та солдатських депутатів, з’їзд уповноважених Полтавського союзу кредитових та позичальнозберігальних товариств, Лубенський повітовий з’їзд селянських спілок, полтавські комітети УСДРП і РСДРП та інші. Проте далеко не все було так однозначно. Тривали гарячі дискусії між різними політичними силами — українськими та проросійськими (табір останніх, приміром, творили російські націоналісти та російська національна демократія). Запеклим було протистояння політиків як в органах влади, так і просто неба, про що й свідчать спогади того ж Віктора Андрієвського. “Пригадую Полтавські губернські земські збори незабаром після Першого Універсалу. На ті збори з офіційним дорученням від Центральної Ради прибув Б. Мартос. Найважливішим питанням на зборах було відношення до Центральної Ради і до самого Універсалу. “Кадети” випустили тоді відозву, в якій гостро засуджували сей акт Центральної Ради і її саму за те, що вона осмілилася взяти на себе функції уряду, без дозволу на те й уповажнення законного “Временного Правительства”… Більшість старих гласних разом з кадетами гостро нападали на Центральну Раду; нові — головне українці — обороняли. В результаті збори не тільки висловилися за Центральну Раду і осудили поступовання кадетів, але й асигнували в розпорядження Центральної Ради двісті тисяч рублів”. Тож 22 червня 1917 року Полтавське губернське земське зібрання на своєму засіданні, обміркувавши Перший Універсал УЦР, ухвалило вважати Центральну Раду правомочним органом всього українського народу, водночас висловило повну готовність щодо її підтримки. Інша знакова подія початку літа була цілком логічною і виходила з контексту проголошеного Першого Універсалу: 15 (28) червня 1917 року було утворено перший український уряд — Генеральний секретаріат, який мав “завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними й іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які тих справ торкаються”. Тоді ж було обрано і вісім членів українського уряду. Ними стали українські соціал-демократи В. К. Винниченко (голова; генеральний секретар внутрішніх справ), Б. М. Мартос (генеральний секретар земельних справ), С. В. Петлюра (генеральний секретар військових справ), В. В. Садовський (генеральний секретар з питань юстиції), І. М. Стешенко (генеральний секретар освіти УНР), соціаліст-федераліст С. О. Єфремов (генеральний секретар міжнаціональних справ), український есер П. О. Христюк (генеральний писар), непартійний соціаліст М. М. Стасюк (генеральний секретар харчових справ), безпартійний Х. А. Барановський (генеральний секретар фінансових справ). Таким чином, Генеральний секретаріат був визначений як виконавчий орган УЦР. Становлення українського уряду, визначення його статусу, структури, персонального складу, функцій, прав та обов’язків виявилося великою проблемою не тільки для Тимчасового уряду, а й для самої УЦР. Значних зусиль їй, приміром, доводилося докласти для порозуміння між фракціями, а також із неукраїнськими силами, Тимчасовим урядом. Не сприяли продуктивній роботі й політичні суперечки, що періодично відбувалися у колі самих же урядовців, а також їхні політичні амбіції (прикладом такого протистояння можуть бути стосунки між Винниченком та Петлюрою). Про те, наскільки непевною була ситуація, свідчить такий промовистий факт: упродовж літа 1917 року кількісний та персональний склад Генерального секретаріату змінювався тричі, що, на думку істориків, було передовсім наслідком складних стосунків між Києвом і Петроградом та й у самому українському урядові. Та попри революційний хаос, розбурханість суспільства і політичні дебати очільників УЦР українська справа рухалася й набувала певної динаміки. Необхідно віддати належне тим політикам і урядовцям, які взяли на себе у цей складний період величезну відповідальність за долю країни і набували необхідного досвіду державницької роботи. Тож відзначимо принагідно вагому кількість краян, які працювали у 1917—1918 роках у перших українських урядах УЦР: С. В. Петлюра (згодом — голова Директорії УНР), Б. М. Мартос (згодом — голова Ради Міністрів УНР), І. М. Стешенко, М. В. Порш (генеральний секретар праці і військових справ УНР), О. Я. Шульгин (генеральний секретар міжнаціональних та міжнародних справ). Проголошення Першого Універсалу та створення Генерального секретаріату мало величезне, передовсім тактичне значення. Цей важливий документ конституційного характеру позначився на зміцненні авторитету УЦР серед населення, дав можливість повірити у реальність проголошених задумів. У такий спосіб, згадував сам Михайло Грушевський, вживаючи шахову термінологію, Центральна Рада оголосила “шах” Тимчасовому урядові, поставила його “щільно перед загрозою конфлікту” і змусила до поступок: “Враження було його глибоке, і тільки після нього всі кроки Ц. Ради включно з Універсалом в очах усіх, хто не вірив українському рухові і сподівався якось його “на кривій об’їхати”, переконалися в серйозності ситуації і необхідності з нею в певній мірі порахуватися”.
*** Навіть у часі є певна логіка подальших знакових подій українського державотворення. Через 79 років після проголошення Першого Універсалу УЦР парламент уже незалежної України 28 червня 1996 року, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, виражаючи суверенну волю народу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми та прийдешніми поколіннями, ухвалив Основний Закон нашої держави — Конституцію України.
«Просвіта» сьогодні · “І досі російська імперія не хоче відпустити нас зі своїх лещат”. · S. 7Originalseite ↗ Нещодавно наше суспільство згадало скорботну дату — 76-ту річницю початку Другої світової війни в Європі. Але в ім’я пам’яті про жертви тієї війни не можна забувати ще один режим, котрий був учасником її розв’язання та здійснював злочини проти людства, ще гірші, ніж нацисти — радянський терор над політичними в’язнями в Західній Україні у червні-липні 1941 року.
Світлана МАСЛОВСЬКА, В. БАЛАНЕЦЬКИЙ (фото)
…Гортаю сторінки літопису Центру досліджень визвольного руху. Архівні фото наводять жах… Десятки, сотні політичних ув’язнених лежать на території тюрми, їх намагаються розпізнати рідні, котрі в розпачі, непритомніють і падають поміж розстріляних. А ось розкидані тіла молодих жінок і дівчат, далі — батьки витягують своїх синів із камер, куди енкаведисти вкинули гранату, перед тим, як утекти, бо на п’яти наступали німці… Після чергової фототрагедії читаю: “Окремо заслуговує на спомин Заліщицька трагедія, коли з тактичних міркувань було зруйновано залізничний міст через Дністер. З обох боків підійшли два ешелони по 7 вагонів із в’язнями (14 вагонів, кожен із 50—70 арештованими). НКВД вирішило проблему швидко: вагони облили пальним, заклали вибухівку і підірвали міст. Береги у Дністрі високі, стрімкі — ніхто не вижив…”. Нині важко сказати, чи справді ніхто не вижив, але очевидці були. І з боку Заліщиків, і з боку Кострижівки. Це вони впродовж багатьох років мовчали, лише на зорі нашої незалежності повідали про побачене страхіття. На превеликий жаль, і вони відійшли в інший світ. Та залишилася пам’ять — незнищенна ніяким режимом, яка житиме в нашій свідомості доти, доки гідно шануватимемо справжніх українців. У Заліщицькому районі своїх героїв тих часів вшановують ось уже впродовж 25 років, у нашому, Заставнівському, — вдруге. Торік, 5 липня, потужне зібрання відбулося з ініціативи районного об’єднання ВУТ “Просвіта” вперше на Буковині, у Кострижівці, на березі Дністра. Цьогоріч ми знову прийшли на те ж місце, де 25 років тому кострижівчанинпатріот Михайло Площанський разом зі своїми однодумцями-просвітянами встановили залізний хрест із терновим вінком —
на знак пам’яті про політв’язнів, які знайшли своє останнє місце спочинку у водах Дністра. Коли до місця трагедії сходилися мешканці селища, представники влади району, громадськість м. Заставна, ще йшов дощ… Хтось стиха мовив: “То сльози Небесні — за нашими героями”. Але життя триває, то й Господь змилостивився, і щойно розпочався захід, засяяло сонце. Священики церков с. Лука та смт Кострижівка, отці Михайло та Сергій відправили поминальну панахиду за невинно знищеними буковинцями. Ми помолилися за їхні світлі душі та за мир в Україні. Модератор зібрання, автор публікації, звернулася до учасників словами “…наш гріх судитимуть віки, За Беріїв, за Соловки, за Чернівці, за Кострижівку, за неврятовану домівку…”. Так, наш гріх у тім, що зрідка згадуємо тих, кому маємо завдячувати життям, що і досі не знаємо імена загиблих за волю України, що мало молимося за них. Тож маємо дати обітницю, що збиратимемось тут частіше і трагічні факти нашої історії передаватимемо з покоління в покоління. Про це мовили всі, кого запрошували до слова. В. Старко, селищний голова: — Старожили розповідали, що після вибуху на мості вода в Дністрі кипіла, люди варилися заживо. Українців знищували лише за те, що вони… українці. А все тому, що ми не мали своєї держави, не були господарями власної землі. І досі російська імперія не хоче відпустити нас зі своїх лещат… Боротьба триває… Для нащадків маємо встановити пам’ятний знак, аби всі покоління пам’ятали, якою ціною здобувалася незалежність. В.Мельник, заступник голови районної ради: — Без вини загинули кращі з кращих наших земляків. Жах трагедії важко усвідомлювати. Мабуть, сам Господь не впускає нас у європейське майбутнє, бо надто багато білих плям із відбитком крові на мапі нашої історії. Лише об’єднавшись — (влада, історики, вчителі, журналісти), маємо дослідити і відкрити світу об’єктивні дані нашого минулого. І.Семенюк, керівник апарату райдержадміністрації: — Як бачимо, братські могили Другої світової війни маємо не тільки на землі, а й у Дністрі. Проте ніхто не може сказати ані скільки тут загинуло патріотів, ані їхніх прізвищ. Відомі лише окремі. Один із знищених у тому злощасному потягу — брат Заставнівського художника Василя Турецького — Дмитро. А скільки невідомих? Чому така стражденна Україна, чому така доля нашої держави, чому так довго світові треба доводити, що ми — гідні європейці?.. П.Площанський, син Михайла Площанського: — Тато на зламі 80—90-х років був членом товариства “Просвіта”, тоді ж створили осередок Руху консолідуючих сил, які об’єднували прогресивних односельців. Вони організували референдум щодо незалежності, встановили флагшток із жовто-блакитним полотнищем у центрі селища. Пам’ятні хрести спорудили на кладовищі с. Лука і тут, на місці страшної трагедії. В. Винник, перший селищний голова часів незалежності Украї3 ни: — Пригадую, як до мене в селищну раду прийшли Слободян, Площанський, Медвідь і Піцик та запропонували вивісити Український прапор. Я підтримав. Як і те, що на березі Дністра має бути хрест, аби всі знали про страшну подію початку липня 1941 року, яку досі ретельно приховували. Знайомий дослідник розповідав, що у потягу були не тільки вагони із в’язнями, а й з продовольством. Знищили все… М. Пазюк, мама воїна-добро3 вольця ОУН на сході України — Івана Пазюка: — Моєї свекрухи брат викладав українську мову в с. Василів. За те, що разом із дітьми заспівали гімн, його ув’язнили в Чернівецьку тюрму. На початку липня всіх політичних, зокрема й брата мами мого чоловіка запакували в товарняки, у Веренчанці була зупинка потяга, де Василь попросив через вікно передати рідним, що його везуть кудись на Схід. Але 5 липня всі були знищені в Кострижівці. Ю. Кушнір, історик-дослідник, краєзнавець, оператор численних відеозйомок: — Велику дослідницьку роботу виконав мій колега Микола Черешнюк, який у своїй книзі “Кострижівка — перлина Дністровського каньойону” розділом “Якби річка вміла говорити” відкрив очі багатьом буковинцям на страшні події, які досі були невідомими. Але потрібно шукати в архівах деталі трагедії та прізвища загиблих. М. М’якота, заступник дирек3 тора ВПУ324, голова ВО “Застав3 нівська волонтерська сотня”: — У Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях жертв так званого “Червоного терору” вшановують давно. Дякуючи голові “Просвіти” району, з минулого року на Буковині також організовуватимуть такі заходи щороку. Дай, Боже, щоб українці ніколи не гинули за свою державу, а будували краще її майбутнє. О.Гольцова, представник ра3 йонної ради: — Надзвичайно тривожна енергетика тут, на цьому святому місці. Такий біль і туга, наче безневинні душі загиблих нині тут, разом із нами. Наша місія — донести цей кривавий шмат історії до якомога більшого кола наших співгромадян. Ми зобов’язані, отримавши іскру, розпалити багаття національної пам’яті. Останній виступ був особливо зворушливий. Адже горю і бідам в Україні і досі немає кінця. Про це мовою пісні повідав і народний, аматорський колектив “Василиха” (керівник Л. Христенко), давні пісні яких “Світить місяць”, “У лісі на полянці” актуальні нині, як ніколи. Всі учасники заворожено слухали та підспівували тужливі мелодії та Гімн України. Мчать відбудованим мостом пасажирські вагони, і тільки хрести — по обидва береги, нагадують, що тут сталася велика людська трагедія. Що тут, на своїй рідній землі страшною смертю загинули українці. Їм — наші молитви, шана й уклін, а ще — вінки із живих квітів, які сплели та кинули на воду учні Кострижівської ЗОШ, представники влади району, Заставнівської ЦБС, “Волонтерської сотні”, громадськості селища, району. Слава Україні! Героям Слава!
Рідний край · “Це стимулюватиме розвиток туристичної інфраструктури, створення робочих місць”. · S. 8Originalseite ↗ Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite
Михайло ЦИМБАЛЮК, член Національної спілки письU менників України, Хмельницька область
Відома нам із підручників ісU торії Трипільська культура в міжU народній історіографії має подU війну назву. Вона виводиться із двох топонімів — від назви украU їнського села Трипілля та румунU ського Кукутень. За археологічU ними знахідками біля них і розU почалася систематизація відоU мостей про історичну епоху, коли закладалися підвалини переданU тичної цивілізації на території Європи. — Ці дві назви стосуються одU ного культурного феномену. ВчеU ні так і називають його — “кульU турна спільність КукутеньUТриU пілля”, — пояснив авторитетний у всьому світі дослідник ТрипільU ської культури, завідувач наукоU воUдослідної лабораторії археолоU гії Київського університету імені Бориса Грінченка Михайло ВіU дейко. — Вона проіснувала понад дві тисячі років на території від Карпат до Дніпра і нині поділена
Жванецький замок між сучасними країнами РумуніU єю, Молдовою й Україною. ЗазU вичай широку, не надто обізнану публіку хвилюють питання: “Хто давніший?”, “Де був центр?”. СуU часні вчені перейшли до вивченU ня цього феномену як певної ціU лісності, визначної за мірками тіU єї епохи для Центральної та ПівU денноUСхідної Європи. Культура ТрипілляUКукутень була східною частиною цивілізованої Європи 5—4 тисячоліть до нашої ери. Територія спільноти КукуU теньUТрипілля охоплює понад 350 тисяч квадратних кілометрів лісостепової смуги між ТрансільU ванією та Прикарпаттям на захоU ді й долиною Дніпра на сході. На цій ойкумені досліджено більше чотирьох тисяч міст і поселень древньої цивілізації. Її виникненU ня понад сім тисячоліть тому втіU лилося в соціальноUекономічний та військовий розвиток, у виникU нення аграрних технологій і меU талургії, у формування протоміст, а також у становлення особливоU го світогляду й сакральної обряU довості. Усе це варте глибшого вивченU ня й більшої уваги світової спільU ноти. І реалізацію транскордонU ного проекту номінації культури КукутеньUТрипілля розпочали цього року в Генеральному конU сульстві Румунії у Чернівцях. Туту січні відбулася нарада експертів з України й Румунії. Саме за такоU го ж представництва у 2014 році науковці в Чернівцях ініціювали спільне видання п’ятитомної енU циклопедії цивілізації КукутеньU Трипілля для популяризації цієї культури у світі. А клопотання пеU ред ЮНЕСКО щодо номінування спадку КукутеньUТрипілля на внесення у перелік світової спадU
щини бере на себе румунська стоU рона. Фінансову й організаційну допомогу проекту надає благодійU ний фонд “ПЛАТАР. Пам’яті СерU гія Платонова”, заснований СерU гієм Тарутою, Сергієм та МикоU лою Платоновими. — Останнім до списку ВсесU вітньої спадщини від України потрапив ансамбль історичного центру Львова ще 1998 року. І 13 наступних років українські об’єкU ти не номінуваU лися. Завдяки зуU силлям ЧерніU вецького націоU нального універU ситету РезиденU цію БуковинU ських та ДалмаU тинських митроU политів (нині буU динок національU ного університету імені Юрія ФедьU ковича) 2011 року включили до списку, — сказала виконавчий диU ректор УкраїнU ського націоU нального комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ІСОМОS) Олена Сердюк. За її словами, в університеті створено потужний центр ЮНЕСКО, й тутешні науковці здатні підтримати проект КукуU теньUТрипілля. Тим паче, на теU риторії Буковини досліджено поU над три сотні об’єктів ТрипільU ської культури. У транскордонному проекті від України беруть участь ТерноU пільська область (із сакральним об’єктом “Печера Вертеба” зі святилищем та поселенням біля села БільчеUЗолоте в БорщівU ському районі), Київська (саме Трипілля), Кіровоградська (238U гектарний мегаполіс часів мідноU го віку в Новоархангельському районі) й Черкаська області, які представляють протоміста і об’єкти соціальноUекономічного розвитку. Хмельницька область додає до проекту древній ремісU ничий центр на півдні краю. — Трипільське поселення в урочищі Лиса Гора, або Щовб, біU ля села Жванець Кам’янецьUПоU дільського району є унікальним об’єктом. Археологічні розкопки на мисі між Жванцем та його маU леньким допливом у шістдесяU тихUсімдесятих роках минулого століття виявили укріплений реU місничий центр, — розповів член ІКОМОС Сергій Шпаковський, який очолює Хмельницький обU ласний відділ охорони пам’яток історії та культури. — Тут над зріU зами кам’яних кар’єрів під керівU ництвом кандидата історичних наук Тамари Григорівни Мовші відкрито шість двоярусних гонU чарних печей. У печах виявлено розписну й кухонну кераміку IVU III тисячоліть до нашої ери. Трипільському ремісничому гончарному центру в Жванці, каU жуть в ІКОМОСі, в Європі анаU логів немає. Тому він вартий представлення в переліку всесвітU ньої спадщини ЮНЕСКО. Про це йшлося на виїзній нараді фаU хівців обласного управління культури, Українського націоU нального комітету ІКОМОС, відU ділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області, а також службовців із місцевої влади. А унікальність карстової пеU чери Вертеба в Борщівському раU йоні Тернопільщини полягає утрьох верствах енеолітичної кульU тури Трипілля. В печері досліджеU но восьмикілометровий лабіринту відкладеннях гіпсу. ЕкскурсійU ний маршрут залами й коридораU ми проліг на цілий кілометр, є окремий маршрут для підготовU лених спелеологів. “Колекцію ж матеріалів звідси свого часу викуU пили і вивезли до Краківського археологічного музею, — скрушU но зітхає директор Борщівського краєзнавчого музею Михайло
Сохацький — В ній 35 тисяч фрагментів кераміки і понад 300 цілих посудин, 120 глиняних фіU гурок, вироби з глини, кості та рогу, з кременю і каменю, прикU раси з кості і мушлі. Були й мідні вироби, та...” У нараді про номінування Вертеби до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО взяв участь голова Тернопільської облдержадU міністрації Степан Барна. “ПлаU нуємо відновити фестиваль “ТриU пільське коло”, — зазначив він. — При цьому хочемо зробити до пеU чери дорогу. І готові брати участь в інших проектах, які можуть бути потенційно пов’язані з популяриU зацією печери Вертеба та трипільU ської культури загалом”. За словами його черкаського колеги Юрія Ткаченка, задля представлення культури КукуU теньUТрипілля у світовій спадщині ЮНЕСКО, в Черкаській області попрацюють над поліпшенням інфраструктури єдиного структуU рованого закладу — Державного історикоUкультурного заповідниU ка “Трипільська культура”. — Зараз плануємо упорядкуU вання нинішніх об’єктів і додаU вання нових задля повноцінних туристичних маршрутів, — запевU нив Юрій Ткаченко. Музеєфікувати ж давньореU місничий об’єкт на ХмельниччиU ні неперспективно. За словами головного спеціаліста обласного управління культури, національU ностей, релігій та туризму ХмельU ницької облдержадміністрації Валентини Лукашук, урочище Щовб більш привабливе для вузького кола фахівців, “оскільки
Місце давнього ремісничого поселення на Жванці
Реконструкція трипільського поселення у печері Вертеба ландшафт і культурний шар об’єкту зберігся недоторканU ним”. — Тут проглядаються два культурні шари — кінця п’ятого тисячоліття до нашої ери і кінця третього тисячоліття, — каже воU на. — На щастя, залишки городиU ща не є проблемними відносно сторонніх забудов або чиєїсь власності. Як то, на жаль, бачимо у випадку зі Смотрицьким каньU йоном в Кам’янціUПодільському, що поряд. Порушення будівельU никами охоронного режиму позU бавило його місця у списку ЮНЕСКО. Хоча й на Щовбі вже планувалося встановити геліоU електричну станцію. Навпроти нього, на високому березі річки Жванець, збереглися залишки оборонного замку, заноU во зведеного в кінці ХVІ — на поU чатку ХVІІ століть. Вони є пам’яткою історії й архітектури, і сільський голова Олександр СолU тинський має твердий намір пожU вавити до нього туристичну стежU ку. З нього й відкривається чудесU ний вигляд на давній ремісничий центр Трипілля. До того ж, у Жванці є доволі приміщень, у яких можна створити інтерактивU ний музей об’єкту, що номінуєтьU ся до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. У ньому буде розтаU шовано експонати, при допомозі яких реконструюють вид посеU лення, відтворюватимуть запахи і звуки, що передаватимуть антуU раж давнього поселення. “А це стимулюватиме розвиток турисU тичної інфраструктури, створенU ня робочих місць”, — переконаU ний сільський голова.
Чотири області бере участь у підготовці номінаційного досьє для внесення у попередній Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО археологічної культури Кукутень як Україно;Румуно;Молдовська транскордонна номінація. В Хмельницькій області однією з найвиразніших пам’яток першої на планеті землеробської цивілізації є залишки ремісничого поселення в урочищі Лиса Гора (або “Щовб”). Це у селі Жванець за півкілометра до влиття Жванця у Дністер.
Авторська сторінка · “Нація намагається відділити зерно від полови, і зараз триває війна між рабами і громадянами”. · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
цим ніхто не замислюється. Це — річ непосутня, не по суті. Якщо є факт, чому б його не обговорити, не висловити свою думку. Непосутні речі насправді є знаками майбутнього, чим менше їх обговорюють, тим вони кошU товніші. І оскільки приходу майU бутнього ніхто не помічає, то поU тім дивуються, чому ж воно таке несподіване і навіть моторошне. Як не звертали увагу на ностальU гію за порядком як при Сталіні, чи тюремний жаргон ідолів укрU сучліту, чи виступи зірок шоуUбізU несу в оперних театрах. У резульU таті маємо гібридну війну і гібU ридну культуру, яка перетворила людей на хтиве, жадібне і цинічне стадо. Всі квапляться сісти у фірU мовий потяг, а не сидіти й слухати пташок на маленькій станції, щоб її не закрили завтра, бо від цього справді може розірватися серце. В околицях Добромиля зниU кає вода в криницях, вивірки осеU
ляються на обійстях, бо вирубані всі ліси тими, хто мав би їх захиU щати. Корови не дають молока, гиU нуть бджоли, бо земля отруєна хіміU катами. І стрілки переводять на вітU ряні електростанції, бо яка з них користь. Від них не додасться марU муру на сходи і позолоти на меблях. Саме непосутні речі отримуU ють пару лайків, як милостиню, і коли вони стають посутніми — отримуємо засипаний сміттям Львів, ураган, повінь чи бордель, де місцеві дівчата торгують своїм тілом, бо в дитинстві всі хотіли бути принцесами і “каралєвами”. Але щоб це помітити, треба відчути біль іншої істоти, треба думати. Про ефект метелика знаU ють всі, але ніхто не хоче вклониU тись землі, щоб побачити того метелика під ногами. Бо часом він опиняється і на швидкісній трасі, прямувати якою у майбутU нє значно комфортніше.
Авторська сторінка · “Нація намагається відділити зерно від полови, і зараз триває війна між рабами і громадянами”. · S. 9Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
церков Московського патріархаU ту в Західній Україні відчутна, особливо на Закарпатті. ЗрешU тою, як і в Підбужі та Сторонній. Синдром жертви? Данина традиU ції? Невинно усміхаючись, піп каже, що слово “католицький” походить від “кат”. І чорні археоU логи розкопують нікому не потU рібні поховання і окопи, які ще не зрівнялись із землею. Не було такої родини, звідки б не взяли на війну чоловіків. Старших – санітарами, молодU ших, з мінімальним вишколом, кидали в рукопашний бій. Іприт, багнет, тиф — так виглядала смерть мільйонів людей, які не з власної волі покинули матерів, дружин і дітей. Або із власної. ЧеU хи, італійці, мадяри, турки закоU пані в українській землі. В СтоU ронній кілька сотень вояків дозU волили себе взяти в полон 20 роU сійським козакам і, зрештою, всі загинули. Українці натомість поU ховані по всій Європі. Нащадки не знають навіть де, бо похоронні листи загубилися. Я намагалась дізнатись щось про своїх загибU лих родичів у одному із львівU ських музеїв. Мене відіслали до Віденського військового архіву, хоч то їхня робота надсилати заU пити, укладати картотеки січоU вих стрільців і тих, хто воював у австрійській армії. Я не знайшла в куцих списках ні свого діда ГриU горія Басараба, ні інших членів родини, які були і січовими стрільцями, і воювали в австрійU ській армії. Усе, що лишилося від них, це куці спогади, що загинуU ли десь від Вінницею, і часом світлини. У метричні книги не вносили загиблих десьUінде, тому дізнатись скільки людей з села загинуло ще можна, опитавши родичів, але де вони поховані — вже ні. Минуло сто років. Цим могли б займатися приватно, за плату, професійні історики, які мають змогу працювати у Відні, але для моїх земляків важливіше роздобути карту поляка, аніж дізU натися подробиці загибелі прадіU да. Або вкласти гроші в якісь доU рогі витребеньки. Усі пам’ятні хрести, де часто писали прізвища загиблих воїнів, знищили совіти. Єдиний пам’ятU ник я бачила в містечку Комарно, біля церкви на околиці міста. Там і на міському цвинтарі є меморіал з прізвищами. Але це виняток. Як тільки могила стає невидима, всі про неї забувають. Але це не озU начає, що її не існує. Я впевнена, що є люди, які намагаються поU вернути історичну пам’ять, але вони вкрай непублічні і не мають впливу на суспільну думку.
Є великіUвеликі залізничні станції, які ніколи не сплять, а є зовсім крихітні, де раз на день зуU пиняється потяг на два вагони, де можна присісти на лавку і слухати спів пташок годинами. Якогось дня їх зачинять, колія заросте траU вою, а станційний будинок розU грабують, як це зробили в ДоброU милі. Іван Франко помер давно і вже не сяде на станції “ДоброU миль” у фіакр, що його запропоU нує єврейUвізник, бо той теж поU мер, точніше, його вбили разом із родиною фашистські окупанти. Вагома причина закрити станцію. Соціальні мережі іноді нагаU дують в’язницю. Приносять їжу, і всі накидаються на неї. Потім миски порожніють, і люди з неU терпінням чекають вечері. Хто готує ці всі страви? На якій кухні? Чи всі кухарі чисті й чесні? Над
Галина ПАГУТЯК, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка
Авторська сторінка · “Нація намагається відділити зерно від полови, і зараз триває війна між рабами і громадянами”. · S. 9Originalseite ↗ Восени 1914 року в селі СтоU ронна на Дрогобиччині у бою з російськими козаками загинуло понад шістсот солдатів австрійU ської армії – чехи, мадяри, украU їнці. Їх поховали на горі, а потім перепоховали на цвинтарі у місU течку Підбуж, спільному для укU раїнців, поляків та євреїв. НапU рикінці 50Uх років совіти знесли цвинтар, змішали кістки з земU лею і побудували на тому місці склад техніки. Куди поділися надгробні плити, легко можна здогадатися — пішли на будову. У Львівському історичному архіві є запис у метричній книзі Дрогобича за травень 1915 року. Понад сто солдатів померло у військовому шпиталі, різних наU ціональностей — і їх відспівував отець Мартирій Котович за греU коUкатолицьким обрядом. ПохоU вали їх біля єврейського та хоU лерного цвинтарів, де зараз озеро і зона відпочинку “Залісся”. Зараз в Україні відновлюють могили січових стрільців, воїнів УПА, єврейські та польські цвинU тарі, а також німецькі в колишніх німецьких колоніях. Але якогось руху по відновленню поховань часів Першої світової війни не відчувається. Десь у диких хащах ховаються від людського ока осU танні хрести над могилами тих селян, робітників, торговців, вчителів і лікарів, яких мобілізуU вали й труїли іпритом, морили голодом і холодом, які сотнями тисяч, завошивлені, вмирали від тифу. Їхніх дітей вже нема на свіU ті, а онуки й правнуки не приїU дуть шукати. А якщо приїдуть, то побачать або хащі, або зони відU починку чи автобази. Зате ми охоче читаємо Хемінгвея і РемарU ка, і часом “Поза межами болю” Осипа Турянського та новели Стефаника. Те, що пережила Галичина, яка стала полем смерті у 1914U 1915 роках, важко описати. Бої йшли по селах, чи на околицях. У моєму Урожі під горою Ласки був бій, і крики та стогін поранених було чути в сусідньому селі. ГвалU тування жінок чеченами і козакаU ми набуло величезних масштабів. Здавалося б, галичани тепер виліU куються назавжди від москвоU фільства, яке витісняло “ПросвіU ту” із читалень, чимало москвоU філів згодом потрапило у ТалерU гоф і там загинуло. Але ж ні: мосU квофільство пережило ще й ДруU гу світову війну, і присутність
Авторська сторінка · “Нація намагається відділити зерно від полови, і зараз триває війна між рабами і громадянами”. · S. 9Originalseite ↗ У 18 років я була зачарована “Чайкою Джонатан Лівінгстон”: “Розірвіть кайдани, що сковують ваші думки, і ви розірвете кайдаU ни, що сковують ваше тіло”. Для тієї, що ніколи не належала до зграї, але ще не мала внутрішньоU го опертя, ці слова стали величезU ною підтримкою. Навіть маленьU ка пташка може злетіти дуже виU соко. Чомусь уже тоді такий злет у мене не асоціювався ні з владою, ні з багатством, ні зі славою, а з самовдосконаленням і незалежU ністю, як найвищим рівнем свобоU ди. У затхлому совку з його ідеолоU гічним тягарем, з постійним тисU ком старості на юність, де кожен міг мене повчати, повістину РічарU да Баха я сприйняла як панацею від майбутніх розчарувань і пораU зок. Тепер її так не сприймають. Тай тоді було трохи більше ідеалістів. Власне, так само я сприйняла заклик Яна Щасного Гербурта: зняти кайдани з ніг і одягнути їх на серце. Можливо, хтось пройшов той самий шлях від герметизму до усвідомлення відповідальності за те, що діється довкола. Він вузьU кий, але на ньому менше спокус і пасток. Насамперед слід зрозуміU ти, що більшість із нас перебувала в тоталітарній імперії, а потім пісU ля короткого періоду хаосу опиниU лась зненацька в олігархічній дерU жаві, яку маскували під демокраU тію. Тобто влада в Україні налеU жить олігархам, на підтанцьовках в якої законодавча і виконавча влаU ди. І це унеможливлює поступ і позбавляє соціальних ліфтів моU лодь. У “Науці Добромильській” Гербурт, один з очільників Рокошу Зебжидовського, повстання проти магнатівUолігархів, звинувачує тоU
дішню владу в небажанні об’єднаU ти всі сили проти зовнішньої загU рози, а також у національній та реU лігійній дискримінації українців як автохтонного населення Речі Посполитої і, звичайно, в надмірU ній жадобі особистого збагачення. І відсутності патріотизму. Через соU рок років на спустошених теренах Поділля блукатимуть голодні тигU ри і леви, що повтікали з приватU них зоопарків, кобри та пітони оселяться у спорожнілих палацах, єврейські діти лежатимуть у крові матерів, а християнською кров’ю просякнуть стіни церков і костелів. Який стосунок ця трагедія XVII століття має до розумних, інтелігентних громадян сучасної України? Щоб нас не поглинув подібний кривавий хаос, насамU перед потрібно усунутись від усього того, що фінансують оліU гархи: створювати нові профспілU ки, громадські організації, здійU снювати українську експансію на зрусифіковані терени, і з відраU зою відкидати будьUякі контакти з п’ятою колоною. В умовах війU ни це важко, і саме боягузлива поведінка постколоніальної влаU ди, яка служить олігархам, приU вела до втрати Криму і дозволила втекти найодіознішим політикам режиму Януковича. Зараз поспоU литим нав’язується думка, ніби олігархи чубляться між собою і то війна їхня. Як і у XVII столітті. Це значно зменшує потребу в чесноU тах, без яких суспільство занепаU дає і не годне розвиватись. ОліU гархи дружно грабують Україну — і московські, і свої. Честь і гідність — чесноти, які не можуть замінити ні політкоU ректність, ні егоїзм, ні сам ДияU
залежним, навіть практичним, якU що у когось алергія на слово “криU тичний”. Або “Божою іскрою”. Тобто йдеться не про вічно незадоU волену міну на обличчі, критику всіх і всього, а про здатність бачити речі такими, як вони є насправді, і називати власними іменами. Цього не можна привнести ззовні, воно було колись у кожному з нас. ЦивіU лізація вже назбирала стільки менU тального сміття, що воно спалахує в різних кутках, і його намагаються завезти, як львівський мер, на неU достатньо засмічені території. Бонсай не народжує собі поU дібних, отже, щоразу потрібне хіU рургічне втручання. Насправді майстри цієї справи — одні й ті саU мі, і ножі у них ті самі, вже тупі й іржаві, проте саджанці виросли природним шляхом. Людина без критичного мислення легко піддаU ється маніпуляціям. Вона має виU бір, але тільки це вибір певного виду маніпуляцій від політики до езотерики. Але найчастіше сучасU на людина стає жертвою маніпуU лювання інстинктами, зрештою, політики і ворожбити на це і ставU
вол, ні стандарти БіUБіUСі. НаU самперед це стосується військоU вих і силовиків. Присягу народу замінили на відданість кланам за мізерну пайку. Пострадянські наU роди звикли до крихт зі столу. Навіть якщо Путін забере свої війська з України, олігархічна влада роз’їсть усі демократичні та гуманні цінності як кислотний дощ. Зміна слуг олігархів на слуг народу, продажних на непідкупU них здається нині чимось нереU альним, бо вся ця олігархічна рать, міжнародна мафія чинять і чинитимуть шалений спротив поU яві національної еліти. Так було вусі часи. Але вже саме чітке баU чення ворога, хоч у які би шати той виряджався, це вже крок до змін. І спротив неминучий у країU ні козаків і лицарів. Підкуп поU тенційної еліти, особливо, інтеU лектуальної — найбільш успішU ний метод. Залякувати починаU ють після того, як не вдалося куU пити. А потім вбивають. МоральU но чи фізично. Так режим, тоталіU тарний чи олігархічний, обезгоU ловлює націю. Саме націю, а не народ, який без пасіонарного прагнення очиститись і розвинуU тись стає бидлом напідпитку, з деU шевими розвагами, які продають йому ті самі олігархи. Особливий тиск здійснюється на освіту і культуру, де гібридні московськоU українські олігархи наразі переU магають. Нація намагається віддіU лити зерно від полови, і зараз триU ває війна між рабами і громадянаU ми. Коли кількість останніх зросU те, ми побачимо тих, хто посягнув на наше життя і людські права за гратами. А в їхніх безсоромних палацах кричатимуть сови.
лять. Їм у поміч створено масову культуру, яка встановлює стандарU ти і заборони в яскравій обгортці. Наш український сад зараз – це сад гірких черешень і кислиU чок, і грушUдичок, між якими щільно поросло терня. Треба, звісно, щось із цим робити. Або вирубати всі ці здичавілі дерева, або прищепити. Для цього вже запросили різних майстрів із чуU жих країв, а також перевірених Першим відділом, спільних зі “старшим братом”Uокупантом, чи своїх, вирощених у пробірках бритоголових 90Uх. Але сюди ніU коли не запросять ні Григорія Сковороду, ні Василя СухомлинU ського, ні Монтеня, ні Вольтера, які добре розуміються на культурі виховання особистості й на різноU го виду грунтах. Може, у цих виU сокооплачуваних мічуріних і виU ростуть на вербі груші, а на калиU ні — фініки, але здоровішими від цих гібридів ми не станемо. Тобто цивілізованішими. Але значно простіше просто плекати свій сад, підрізаючи всохлі гілки, заліковуU ючи рани і не зачіпаючи коріння.
Авторська сторінка · “Нація намагається відділити зерно від полови, і зараз триває війна між рабами і громадянами”. · S. 9Originalseite ↗ Щоб створити карликове кімU натне дерево бонсай, потрібно в саджанці відрізати всього один коU рінь, що може зробити лише майU стер. Дерево перестане рости і все життя проживе у вазонку. Воно буде поUсвоєму красиве, але лише в певU ному інтер’єрі. Дерево не питають, чи хоче воно таким бути і чи має воU но якісь права. Його не попереджаU ють про наслідки цієї простої опеU рації. Так само і з людиною. Вона може уявляти себе зрілою, самосU тійною, але у випадку стихійного лиха, соціальних заворушень чи війни не зуміє вижити і дати комусь тінь чи плоди свого досвіду. Бо коU лись досвідчені люди провели з нею одну чи кілька операцій, і вона стаU ла безпомічною і неповноцінною. Той корінь, зачатки якого поU тенційно є в кожній людській істоU ті, це критичне мислення. Можна назвати його ще об’єктивним, неU
На перехрестях історії · “У нашій УПА не лише самі українці. Маємо різні національності, як вірмени, узбеки, грузини, казахи, татари, а навіть і москалі”. · S. 10Originalseite ↗ Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка
Вперше про існування радіостанції “Вільна Україна” Української Повстанської Армії довідався з книжки “Україна і Німеччина у другій світовій війні”, яку у травні 1995 р. подарував мені автор, професор Володимир Косик. Розповідаючи про участь в УПА бійців різних національностей, Володимир Косик згадав про бельгійця Альберта Газенбрукса. Мене цікавило: на якому терені діяла ця радіостанція? Прізвища людей, які її створили, працювали? Однак натрапити на таку інформацію не вдавалося. Тільки восени 1996 р. пощастило. Головний редактор радіоінформаційного центру “Незалежність” Іван Чудик похвалився книжкою “Напередодні незалежної України” з дарчим надписом автора: “Радіостанції “Незалежність” у Львові, послідовниці “Самостійної України”, яка у 1943— 1945 роках у Карпатах намагалася ширити правду про організовану визвольну боротьбу українського народу. Мирослав Прокоп”. У передньому слові “Про книжку і її автора” Іван Кедрин зазначив, що “восени 1943 р. Мирослав Прокоп, за доручення Проводу ОУН, зорганізував в Карпатах радіостанцію “Самостійна Україна”, яка передавала вістки українською, російською, французькою та англійською мовами. Французькі й англійські програми готував і читав бельгієць Альберт Газенбрукс”. На основі відомостей з книжок Володимира Косика і Мирослава Прокопа я опублікував у газетах “За вільну Україну” (26 грудня 1996 р.) і “Молодь України” (20 березня 1997 р.) статтю “Хто чув голос радіостанції “Самостійна Україна”?”. Професор Володимир Косик відгукнувся на мою публікацію. У статті “Вільний голос із Карпат”, опублікованій у газеті “За вільну Україну” 27 лютого 1997 р., він, посилаючись на другий том “Літопису Української Повстанської Армії” (1990 р.), підкреслив, що “назва її була не “Самостійна Україна”, як твердить М. Прокоп, а “Вільна Україна”. У 1997 р. у збірнику науково-методичних праць “Телерадіожурналістика: історія, теорія, практика, погляд у майбутнє” (Вип.1) я опублікував статтю “Голос правди про національно-визвольну боротьбу українського народу”, яку закінчив так: “У читачів склалося уявлення про підпільну радіостанцію УПА, голос якої ніс світові правду про національно-визвольну боротьбу українського народу. Безперечно, багато деталей, подробиць, що стосуються радіостанції і її працівників, досі невідомі. Треба ще зіставляти, уточнювати розповіді людей, роздобувати невідомі факти, щоби постала точніша картина про створення, роботу і припинення функціонування радіостанції. Дуже цінними були би для нас тексти передавань. Можливо в архівах Служби безпеки України є вони та інші документи про цю радіостанцію. Кафедра радіомовлення і телебачення Львівського університету імені Івана Франка була би вельми вдячна за можливість з ними ознайомитися і оприлюднити. Це сприяло би поглибленню знань студентів про історію, теорію і практику українського радіомовлення”. Системно і поглиблено досліджував радіомовлення українського національного підпілля Володимир Мороз. Він опублікував наукові розвідки “Підпільна радіостанція “Афродита” (“За вільну Україну”, 12 червня 1997 р.), “Радіостанція ОУН— УПА “Вільна Україна” (кодова назва “Афродита”) (Визвольний шлях, 1998, кн. 3), “Правдиве слово “Афродити” (Шлях перемоги, 13 травня 1998 р.). У 2004 р. В. Мороз опублікував ґрунтовну статтю “Технічні засоби пропаганди в діяльності ОУН” (Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І.
Крип’якевича НАН України. Зб. 3: До 75- ліття Організації Українських Націоналістів). Статтю “Радіомовлення українського підпілля” В. Мороза надрукував збірник науково-методичних праць “Телевізійна й радіожурналістика” (2005 р., випуск 6). У збірнику наукових праць “Телета радіожурналістика” (2011 р., випуск 10) опубліковано спогади Володимира Макара “В обслузі Афродити” (Спомини та роздуми. Зібрання творів у 4-х томах. Торонто—Київ, 2001. — Т.2). Катерина Ющенко — дружина Президента України (2005— 2010) Віктора Ющенка, голова наглядової ради МБФ “Україна 3000” — опублікувала у збірнику наукових праць “Телета радіожурналістика” (2013 р., випуск 12) статтю “Радіостанція УПА “Афродита”: “Ви чуєте голос Вільної України”…
Радіостанція “Афродита”
На основі аналізу, узагальнень фактів, подій, явищ, викладених у цих та інших публікаціях, привертаємо увагу до одного з важливих, характерних аспектів української національно-визвольної боротьби проти нацистських (Німеччина) і комуністичних (СРСР) загарбників. “У нашій УПА не лише самі українці. Маємо різні національності, як вірмени, узбеки, грузини, казахи, татари, а навіть і москалі. І всі чортові сини прекрасно б’ються. УПА росте морально і фізично. Б’ється на два фронти: з червоними партизанами, які мов зайці утікають перед нашими повстанськими загонами, но і з німотою”, — писав у листі від 2 серпня 1943 р. Василь Макар до брата Володимира Макара. Участь в УПА представників різних національностей і, зокрема, бельгійця Альберта Газенбрукса, підтверджує близькість ідей національно-визвольної боротьби українців усім народам вільного демократичного світу. Існування підпільної радіостанції “Афродита”, у роботі якої брав участь, забезпечував франкомовні й англомовні пересилання Альберт Газенбрукс, засвідчує організованість та масштабність боротьби ОУН і УПА проти німецьких і проти російських поневолювачів. Як бельгієць Альберт Газенбрукс потрапив до Української Повстанської Армії? Окремі деталі в розповідях різних авторів не зовсім збігаються, але головна сюжетна лінія його долі правдива. Альберт Газенбрукс народився 22 січня 1915 р. Закінчив гімназію, Антверпенський університет (1936 р.). Інженер за фахом, як вояк бельгійської армії потрапив у 1940 р. у німецький полон. Після звільнення його вивезли на роботу у Берлін. Але він прагнув повернутися до дружини і доньки, які мешкали у рідній Бельгії, тому втікав. Однак вирватися на волю не вдавалося. Німці його схопили і вивезли на Волинь. Там під час Другої світової війни працювали філії деяких німецьких компаній. Однак Альберт Газенбрукс не змирився з каторжною роботою. Знову втік і неподалік м. Дубно Рівненської області потрапив до українського підпілля. Його привели до командира Енея (поручник Петро Олійник, командир ВО “Богун”), який його відправив до Головного штабу УПА. В архіві Володимира Косика збереглася копія виступу Альберта Газенбрукса у м. Льєжі 10 серпня 1967 р. під час відзначення 25-річчя УПА. Він, зокрема, говорив: “…По вислуханні, впродовж довгих годин, справжнього курсу історії й географії України, мені запропонували вступити в ряди УПА і взяти участь у цій боротьбі вашого народу, що зазнав стільки страждань. Я спонтанно прийняв пропозицію, і всі, що були присутні, стиснули мені руку, а дехто мене обняв. Тоді ж я підписав мобілізаційну довідку УПА”. Якийсь час А. Газенбрукс працював у референтурі пропаганди, опрацьовуючи радіовісті з Заходу. Він брав участь у конференції поневолених народів 21—22 листопада 1943 р., що проходила на Волині. Тоді Роман Шухевич наказав перевести А. Газенбрукса на роботу в радіостанцію “Афродита”. “З того часу я був для всіх “Західний”. Й отримав зброю, мусив розпрощатися з моїми дотеперішніми знайомими і піти в далеку і небезпечну дорогу до “Афродити”, — згадував Альберт Газенбрукс. — По багатьох пригодах я прибув у Карпати, де познайомився з моїми співпрацівниками по радіостанції, які вже ждали мене”. Альберт Газенбрукс у статті “Моє перебування в УПА” (Гомін України, 10 серпня 1968 р.) згадував про режим роботи під окупацією: “Ми мусіли переходити щораз більше до конспіративної боротьби, щоб могли продовжувати наші пересилання. Ми часто змінювали місце постою, щоб знову всі почули ті слова, якими розпочиналося кожне наше пересилання: “Ви чуєте голос вільної і незалежної України! Геть з нацистською Німеччиною! Смерть більшовикам!” Повідомлення з міжнародного життя складалися на підставі прослуханих передач берлінських, лондонських, московських та інших радіостанцій. Зазвичай це робив бельгієць Альберт Газенбрукс — “Західний”, який працював на радіостанції з грудня 1943 р. і читав англійські, німецькі та французькі тексти (Архів Управління Служби безпеки України у Львівській обл. — Спр. П-36153. — 62 арк.). Він також передавав іноземними мовами повідомлення про бойові звитяги УПА, страждання українців під німецькими і росій-
Альберт Газенбрукс з повстанцем ськими окупантами. Передачі українською та російською мовами вела “Зіна”, яка мала сильний і приємний голос, інколи її заміняла Галина Чуйко. У “Щоденних Вістях Української Служби” за 10 липня 1944 р. опубліковано текст повідомлення радіостанції “Афродита”. “Ми вже подавали попередньо перегляд большевицьких і німецьких листівок, в яких одні називають український визвольний рух німецькою роботою, а другі — большевицькою. Останнім часом в тому, одначе, багато змінилося. Німці, що в часі своєї окупації України вимордували сотні тисяч українських самостійників, тепер намагаються щораз частіше залицятися до українців…, підшиватися під маску приятелів українського народу… Марш українських партизан в німецькому радіо — це заохота до співпраці з німцями, але це облуда, глум. Ми добре знаємо, що автора цього могут-
Альберт Газенбрукс після війни нього маршу, молодого українського поета і музиканта, професора Андрія Марченка, одного з визначних провідників українського самостійницького руху на Волині — німці арештували, вивезли в тюрму на Захід і там замордували. А тепер співають в радіо його марш... і думають, що знайдуть дурних, які повірять у їхню щирість. …В радієвій пропаганді та в листівках згадують вже і про боротьбу УПА по другому боці фронту…, пробують, де тільки можуть, здобути зв’язки до українських збройних відділів під большевицькою окупацією. Появилося навіть багато німецьких листівок, звернених безпосередньо до УПА, які закликають до співпраці в боротьбі з большевиками. Усі ті заходи одначе не можуть довести до жодного позитивного наслідку. Гітлерівська Німеччина — такий самий ворог самостійної України, які большевицька Москва, тому нам з нею не по дорозі”. Московські нишпорки вистежили радіостанцію УПА “Афродита”. 7 квітня 1945 року, о 13.20, за два кілометри на схід від Ямельниці оперативники групи Сколівського райвідділу НКВС та резервної роти 330-го полку військ НКВС закидали гранатами криївку, звідки велося мовлення. Четверо повстанців загинуло, один поранений охоронець зумів урятуватися, а Альберт Газенбрукс потрапив у полон. Ізидор Гнатів, якому тоді було 8 років, написав, що бачив, як облавці-автоматники НКВС конвоювали попри їхню хату Альберта Газенбрукса. Він був струнким, ішов гордо, спокійно, в окулярах. Катерина Ющенко наголосила: з кримінальної справи Альберта Газенбрукса, отримати доступ до якої стало можливим після відкриття архівів СБУ у 2008 році, зрозуміло, що під час допитів він мало що розповів енкаведистам. Наполягав на тому, що був полоненим УПА і працював кухарем. Після допитів і побоїв у 1945 р. його без суду і слідства вивезли до концтабору у Воркуті, а в 1947-му повернули до Дрогобича, де судили разом з багатьма українськими повстанцями — дали “всього” 10 років. Альберт Газенбрукс 8 років терпів випробування у різних комуністично-сталінських тюрмах і таборах (а також мову гулагів, російський шовінізм), але вижив завдяки ще одному своєму таланту — музичному. Йому дозволяли грати на скрипці в оркестрі, що і врятувало його від виснажливої фізичної праці. З “рятівницею” — скрипкою він приїхав до Москви у жовтні 1953 року, звідки його разом з іншими колишніми в’язнями відправили до Бельгії. Про це навіть написала газета “Нью-Йорк Таймз”: “З Сибіру повернувся до Брюсселя бельгієць Альберт Газенбрукс, що був довгий час речником підпільної короткохвильової радіостанції Української Повстанської Армії в Карпатах, Україна”. Однак на рідній землі він також зазнавав переслідувань. В одному з листів до В. Макара він написав: “Мене вважають радянським шпигуном. Декілька тижнів тому я мусив зголоситися в комісаріат поліції. Ось тому я перервав всі контакти з ким би то не було. Це просто жах. Я — радянський шпигун! Кінчаю. Бо серце моє переповнене болем”.
Літературна спадщина · “Кожен подарований Україні документ — важливе свідчення епохи, безцінне джерело до вивчення історії української літератури, історії, культури”. · S. 11Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
провадив і пошукову діяльність про життя свого батька, обставини його арешту та смерті, багато листувався зі знайомими та соратниками О. Ольжича, збираючи будьяку важливу інформацію про постать батька — відомого діяча націоналістичного руху. Ці документи також надзвичайно важливі історикам, оскільки Олег Олегович Кандиба не просто мав можливість обговорювати деталі з безпосередніми свідками подій, а й міг розраховувати на щирість і правдивість у спілкуванні, бо найчастіше це було приватне листування і взаємне бажання дізнатися правду про життя та діяльність О. Ольжича. Тому листування Олега Олеговича Кандиби, фіксація його телефонних розмов і записи власних міркувань — важлива частина переданої з Канади архівної спадщини. Збереглася невелика частина й документів О. Олеся: його прижиттєві видання, кілька книг з дарчими написами Леоніду Білецькому; фотоальбом з майже похвилинною фіксацією похорону О. Олеся у Празі; оригінали креслення проекту пам’ятника на могилі поета тощо. З благородних міркувань об’єднати усі документи про О. Ольжича в одному місці Галина Лащенко передала Олегові Кандибі на постійне зберігання архів свого брата — Олега Лащенка. О. Лащенко близько приятелював і з О. Ольжичем, і з його батьками О. Олесем та Вірою Антонівною ще у Празі. По смерті О. Ольжича саме він був упорядником посмертної збірки поета “Підзамча” (1946 р.), зібравши недруковану поетичну спадщину О. Ольжича. В архіві Олега Лащенка дбайливо зібрано всі документи щодо видання цієї збірки: передруки поезій, листування з видавництвом, листування щодо розповсюдження книги і навіть кліше підпису О. Ольжича, використаного на обкладинці збірки. Олег Лащенко мав також амбітну мету максимально зібрати спогади сучасників про О. Ольжича. Тож у його архіві — машинописи та автографи спогадів К. Білецької, П. Маценка, С. Росохи, М. Бажанського, О. Ждановича, О. Кушнір- Маркусь, О. Дніпрової, М. Антонович, Г. Лащенко. На окрему увагу заслуговує і записник О. Лащенка з бібліографічною інформацією про першодруки поетичних творів О. Ольжича та записи його уточнень чи спростувань до передмови Л. Череватенка “Я камінь з Божої пращі” у виданні творів О. Ольжича. Ці спогади і записи безцінні — адже йдеться про свідчення сучасників О. Ольжича, його друзів, тих, хто знав митця, спілкувався з ним, бачився. Кожен подарований Україні спадкоємицею пані Олею Кандибою документ займе чільне місце у комплексі архівних матеріалів відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України як важливе свідчення епохи, безцінне джерело до вивчення історії української літератури, історії, культури. Перевезення в Україну цих унікальних архівних документів стало можливим завдяки сприянню Посольства України в Канаді, а також при підтримці Президента Малої академії наук України, члена-кореспондента НАН України Станіслава Довгого.
Літературна спадщина · “Кожен подарований Україні документ — важливе свідчення епохи, безцінне джерело до вивчення історії української літератури, історії, культури”. · S. 11Originalseite ↗ Мало хто вірив у неймовірну історію А. Газенбрукса, адже ситуація в Україні була надто складною для розуміння у післявоєнній Європі. Українців називали росіянами. Володимир Макар у своїх спогадах переказував думку А. Газенбрукса про героїчну боротьбу українських повстанців, високий рівень функціонування радіостанції “Афродита”: “Якби на щось подібного здобувся, наприклад, французький або бельгійський резистанс (опір — В. Л.), то про це трубіли б на увесь світ, як про небувале досягнення”. У зв’язку з тим, що А. Газенбруксу закидали большевицьке шпигунство, він “закрився у собі” більше, ніж на 10 років. Тільки у 1967 р. на запрошення Володимира Макара відвідав Канаду і США. Він також 1967 р. взяв участь у заходах з нагоди 25-ї річниці Української Повстанської армії, які відбулися у місті Льєж. Свої виступи закінчував ламаною українською мовою: “…Вашим обов’язком є бути готовими стати їм (боротьбі УПА) до допомоги. Одного дня Господь Бог вам за це винагородить тим, що ви заживете життям в незалежній Батьківщині! Я цього переконаний і буду щасливий, коли 30-ліття УПА будемо вже святкувати у Києві. Смерть большевицькій комуні! Хай живе незалежна Україна!” У тому ж 1967 р. Альберт Газенбрукс був нагороджений орденом Головної Управи колишніх вояків Української Повстанської Армії — “Золотим Хрестом”. У статті “Радіостанція УПА “Вільна Україна” М. Галабурда-Чигрин переказала розповідь Альберта Газенбрукса: “Такої посвяти, такої відваги й героїзму я не зустрічав перед тим у своєму житті. Саме тому заслання, тюрми, катування не були спроможними зламати багатьох. Хто раз потрапляє в українське підпілля, то вже навіки залишиться з його учасниками. В українських націоналістів була сильна і непохитна віра, залізна воля боротися за незалежність України. Повірте, — наголосив А. Газенбрукс, — час моєї праці на радіо “Вільна Україна” є найкращими хвилинами мого життя. Я тоді переродився і зрозумів, що це означає — жити і боротися за шляхетні ідеали. А воля України, визволення цього доброго народу стала для мене метою в житті. Незабутніми залишаться роки підпільної революційної боротьби в УПА” (Народний оглядач. — Інформаційний інтернет-додаток до часопису “Перехід-IV”. — 2002. — 16 жовт.). Альберт Газенбрукс говорив про страждання, героїзм і загибель тисяч українців у сталінсько-комуністичних концтаборах, що з усіх в’язнів 50% складали українці. Він усім серцем вболівав за долю України: “Я закликаю вас залишатися об’єднаними в боротьбі проти спільного ворога. Одного дня — може, він вже не такий далекий, — ми будемо мати щастя і можливість святкувати незалежність України, а цей день не прийде, коли ціла Україна, як один чоловік, не підніметься проти большевицького ката…” Альберт Газенбрукс відійшов у вічність 7 вересня 1979 р. у віці 64-х років. Тіло його похоронили на цвинтарі у місті Брюгге, куди він повернувся після поневірянь у комуністичних концтаборах. До кінця життя він зберіг у пам’яті спогади про українське підпілля, підписував свої листи “Західний” і додавав “Слава Україні!”. Вірив, що настане той день, коли Україна стане незалежною. У 2009 році Президент України посмертно нагородив Альберта Газенбрукса орденом “За заслуги” І ступеня. Орден вручили його доньці. Під час відзначення 25-річчя Української Повстанської Армії у місті Льєж (1967 р.) Альберт Газенбрукс, звертаючись до українських патріотів, наголосив: “Ви поставите мур, який захоронить західний світ перед наступом большевизму”. Він, мабуть, не знав, що російський большевизм продовжував імперську політику царської Росії. Не міг навіть уявити, що нинішній московський режим об’єднає у собі шовінізм, фашизм, нацизм і витворить найжорстокіше явище — рашизм, який розв’язав війну проти України. Нинішні захисники України, перефразовуючи Альберта Газенбрукса, ставлять мур перед московськими загарбниками і захищають мирне життя Європи. Переконаний, що бельгієць Альберт Газенбрукс, якби був живий і дозволяв вік, то він би також боровся проти російських загарбників за свободу, незалежність і соборність української України.
Наталка ЛИСЕНКО, Інститут літератури НАНУ
Під час сумнозвісних подій у січні 2017 року, пов’язаних із перепохованням у Києві праху О. Олеся та його дружини Віри Антонівни з празького Ольшанського кладовища, до столиці з Канади прибула невістка О. Ольжича, вдова його сина Олега Кандиби пані Оля Кандиба. Після ознайомлення з фондами Інституту літератури, умовами зберігання тут архівних документів, роботою читальної зали відділу рукописних фондів і текстології вона вирішила передати у дарунок Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України ті документи, які збереглися в родині її чоловіка у місті Оттава (Канада). Як відомо, у фондах Інституту літератури зосереджено особові архіви О. Ольжича (фонд № 196, нараховує 971 одиницю збереження) та його батька, відомого українського поета О. Олеся (фонд № 114, нараховує 3983 одиниці збереження). Документи цих фондів надійшли у 1993 році з Чехії від відомої чеської україністки Зіни Геник-Березовської і стосуються еміграційного етапу у житті та творчості цих знаних в усьому світі митців. Повернута в Україну (стараннями Михайлини Коцюбинської, Сергія Гальченка, Миколи Жулинського та за сприяння тодішнього Посла України в Чехії Романа Лубківського) еміграційна спадщина О. Олеся та О. Ольжича становить незаперечний науковий інтерес, адже містить унікальну літературознавчу, культурологічну, біографічну інформацію, найчастіше відсутню в інших джерелах та публікаціях. До України вперше потрапили еміграційні твори О. Олеся (поезії, драматичні твори, фейлетони), його листування з відомими діячами УНР (наприклад, М. Грушевським, В. Винниченком, А. Жуком, М. Обідним, М. Шаповалом, П. Христюком та іншими), всесвітньовідомими митцями (С. Євсевським, Л. Чикаленком, В. Приходьком, С. Черкасенком, М. Менцинським, С. Сірополком та іншими), які також опинилися на еміграції після поразки української революції. У цих збережених кількома поколіннями архівних документах відображено в усій повноті громадську діяльність української еміграції, стосунки з видавцями поетів, прозаїків та публіцистів, боротьба політичних партій тощо. Серед переданих документів були і музейні експонати (пенсне О. Олеся, його олівець, термометр, ілюстрації Галини Мазепи до творів поета тощо), і особисті документи письменника (паспорт, реєстраційні картки родини Кандиб, посвідки в отриманні грошей від уряду УНР, дозволи на лікування у Карлсбаді і навіть лікарські рецепти). А окремим цінним надбанням стала особиста бібліотека О. Ольжича: відбитки його археологічних друкованих праць, книги з дарчими написами відомих археологів тощо. Передача еміграційного архіву родини Кандиб у 1993 р. безперечно сприяла репрезентації творчої спадщини письменників: поетичну творчість О. Олеся за межами України представлено у двотомнику його творів (Видавництво “Київський університет”, 2011—2012); поезії, публіцистику та різні записи О. Ольжича — у томі його вибраного (Видавництво імені Олени Теліги, 2007); а листи до О. Олеся (М. Грушевського, В. Стефаника, О. Кошиця, Віри Вовк та ін.) — у численних окремих публікаціях.
Крім того, архівні матеріали з фондів О. Олеся та О. Ольжича регулярно експонувалися на виставках у Музеї книги та друкарства України, Національному музеї літератури України, Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського тощо. Тому абсолютно логічним видається бажання пані Олі Кандиби доповнити згадані унікальні фонди документами та особистими речами О. Ольжича, Катерини Білецької, Леоніда Білецького та Олега Олеговича Кандиби, які довгі роки зберігалися в українських родинах у Канаді. Передані документи містять інформацію про життєпис родин Кандиб та Білецьких, археологічну діяльність Олега Кандиби, його не відомі широкому загалу взаємини з американською приятелькою Етель Лессер. Сподіваємося, що ці документи, особисті речі О. Ольжича, його листи, оригінали фотографій, матеріали до написання дисертаційного дослідження після відповідного наукового опису та приєднання до Національного архівного фонду привернуть увагу дослідників життя та творчості О. Ольжича і відкриють нові сторінки його героїчного життя. Серед переданих документів — оригінали дозволу на в’їзд до Чехії О. Ольжича та його матері Віри Кандиби (1923 р.); посвідка на проживання у Чехії (1931 р.); свідоцтво про шлюб з Катериною Білецькою (1943 р.); блокноти та записники О. Ольжича; оригінали фото О. Ольжича та його родини; альбом з оригіналами фото з археологічних розкопок у Європі; дисертація “Неолітична мальована кераміка Галичини” з підготовчими матеріалами (начерками, замальовками з археологічних розкопок, фрагментами з розділів дисертації тощо); автографи О. Ольжича його листів до Етель Лессер та деякі її документи і фотографії. Серед цінних артефактів — шлюбний перстень О.Ольжича; лялька в українському вбранні, яку О. Ольжич подарував Е. Лессер під час поїздки до США; наплічник тощо. Цінність цих документів — не лише у джерелознавчій інформації (важливість якої поза сумнівом). Більшість документів Катерина Білецька вивезла у 1948 році з Європи (мабуть, ці документи передала їй мати О. Ольжича — Віра Антонівна Кандиба), коли родина отримала дозвіл на переїзд до Канади. Перед цим 4 роки (з 1944 до 1948 рр.) Білецькі мешкали у таборі для переміщених осіб м. Ульм. Варто зауважити, що Леонід Білецький з родиною (дружиною художницею Ніною Білецькою, дочками Катериною та Оленою і онуком Олегом) прибули до Канади пароплавом і, очевидно, мали дозвіл на транспортування невеликої частини власних речей. Тим дорогоціннішими видаються нам документи, які 4 роки зберігалися у Німеччині, а потім, попри все, таки “переїхали” до Канади. Певно що Катерина Білецька відібрала найважливіше, найдорожче для її пам’яті. Численні переїзди вже територією самої Канади, зміна міст і помешкань, пакування і перепаковування у конверти і теки фотографій, збірок, листів… Зрозуміло, що за таких умов зберегти усі документи з України та Чехії було надскладним завданням. Тому ми дякуємо кожному, хто мав честь і обов’язок берегти пам’ять про О. Ольжича протягом кількох десятиліть: Катерині Білецькій, Олегові Кандибі, Олі Кандибі. Крім того, син О. Ольжича, Олег Кандиба,
У квітні 2017 року до відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України надійшли архівні документи Олега Ольжича, його дружини Катерини Білецької та їхнього сина Олега Кандиби, які зберігалися у Канаді, у родині Кандиб. Вдова Олега Олеговича Кандиби, пані Оля Кандиба, виявила шляхетне бажання подарувати Україні надзвичайно цінні архівні документи та музейні експонати, які пов’язані з життям, професійною та поетичною діяльністю відомого українського поета, археолога, очільника культурно-освітньої референтури Проводу Українських Націоналістів Олега Ольжича (1907—1944).
“Четверта хвиля емігрантів — жертви тотальної економічної кризи в Україні від років “перестройки” й до нинішніх днів”. Першодрук · S. 12Originalseite ↗ Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Продовження. Поч. див. у ч. 28
Я зустрічав надзвичайно багато людей з України, які під різними приводами одержували візу на кількамісячне перебування в Канаді, але і не думали повертатися додому. Подружжя лікарів зі Львова приїхало до Яцика з проханням якої-небудь роботи. Дружина-дантист, чоловік терапевт. Яцик дивується: дантист — це ж дуже “хлібна” професія, у нього завжди знайдеться клієнтура. Чого вам було втікати зі Львова? У Канаді вас роками не допустять до медичної практики. Поперше, тут нема довіри до українських дипломів. Ви перевчатиметеся заново, а потім здаватимете екзамен. По-друге, мова. Ви маєте піти на курси англійської, а потім також здати екзамен. А ви ж — люди вже не молоді. Подружжя доглядає немічних, підробляє в ролі прибиральників, але про повернення додому не може чути й слова. Особливо багато наших дівчат я зустрічав у ресторанах, де вони повлаштовувалися офіціантками. Якось я зі своїм добрим приятелем Ключником обідав у китайському ресторані. Офіціантка, що брала в нас замовлення, поводилася трохи незвично. Мені здалося, що вона прислухається до нашої розмови. А ще Ключник сказав, що в неї погана англійська. Щоправда, на все Торонто мало знайдеться тих, хто має бездоганну англійську. І це природно — країна емігрантів. Може, в двох третин населення рідна мова — не англійська. Коли офіціантка черговий раз підійшла до нас, Ключник запитав її (англійською), звідки вона приїхала. Виявляється, з Одеси. Ми розговорилися. Вона тут уже п’ятий рік. Удома старенька мати й сестра. З чоловіком розлучилися. Доброї роботи, щоб платні вистачало на проживання, не могла знайти. Втомилася виживати, тобто існувати в злиднях. Знайшлася фірма, котра за відповідну плату робить виклик до Канади, допомагає тут легалізуватися й знайти роботу. А за це жінка має впродовж кількох років виплачувати фірмі, як своєрідний податок, певну суму. За її словами, це — розгалужена бізнесова структура, котра переправляє молодих людей до Канади, де вони намагаються інтегруватися в тутешнє життя. Їх називають “четвертою хвилею” української еміграції. Перша — це ті, хто їхав сюди (головним чином із Галичини й Буковини) наприкінці XIX-го й у перші роки XX століття й переважно освоювали прерії та викорчовували й випалювали ліси, щоб вирощувати зернові. Вони зробили важливий внесок у становлення сільського господарства Канади. Друга хвиля, що прибилася до берегів Канади з України, — це наша політична еміграція, що шукала собі місця в світі після поразки наших визвольних змагань. Третя хвиля — також політична еміграція після Другої світової війни. І ось — четверта. Також здебільшого заробітчани — жертви тотальної економічної кризи в Україні від років “перестройки” й до нинішніх днів. Одне слово, люди втікають з дому не від доброго життя. І, схоже, ця втеча стане ще масовішою після того, як нам відкриється шлях у Європу після підписання останніх документів між Україною та Євросоюзом. Їдуть з України інтелектуали, яким тут немає місця і яких охоче приймають зарубіжні інституції. Їдуть підприємливі люди, які зневірилися в можливості реалізуватися в нашому домежно скорумпованому і схабаризованому просторі. Їдуть авантюристи, аферисти, шахраї і злодії, які переконані: там буде більша можливість розгорнути свій бізнес. У Канаді, як у зоопарку, зустрінеш представників усіх видів нашої людності. …Стою, покурюючи, біля супермаркету й чекаю свого приятеля Михайла Москаля, який ходить у магазини, мов у музеї на екскурсію — все сто разів огляне, перемацає і перепробує. І раптом чую: — Міша! Какя встрєча!.. Перша моя думка: галюцинації. Бо ж дуже зненацька впав на мене той вигук. Переді мною виросла жіноча постать у яскравому, як у філіппінки або пуерторіканки, одязі. А позад неї намалювався могутній, як антикварна шафа, чолов’яга з несентиментальним обличчям. Гарячково нишпорю в пам’яті, щоб знайти там якусь згадку про цю жінку або її ім’я — і не знаходжу. — Ви мєня нє узналі? — запитує вона. — Я — Свєта… Яка ще Свєта? Убийте — не згадаю. І тут вона розповідає про семінар молодих поетів в Ірпені, де я був керівником. Їх туди з’їхалося душ із п’ятдесят із усієї України. Хіба ж усіх запам’ятаєш? Виявляється, вона — російськомовна авторка з Одеси. І я буцімто навіть похвалив котрийсь її вірш. Виявляється, вона з чоловіком виїхала до Ізраїлю. І нібито непогано там улаштувалася. Але чоловік (його звати Віталій) постійно вносив напругу в їхні стосунки з середовищем. Він — невиправний антисеміт. Легко уявити, які конфлікти виникали в нього там із людьми на кожному кроці, коли дехто з ізраїльтян активно починав розбиратися з антисемітом, що невідомо як проник у їхню країну. Довелося нашій поетесі брати чоловіка на буксир і відчалювати до Америки. Попробували прижитися там — але не склалося. І ось — остання надія — Канада. Обоє чекають на зелену картку. Дозволу на роботу не мають, бо обоє “сидять” на велфері. Цього цілком вистачає на оплату квартири й на харчування. Можна жити. Однак обоє нелегально працюють. Вже не пригадую, де стала до роботи Світлана, а Віталій, ставши власником поношеного “Форда”, розвозить із пекарні по маркетах хліб. Удома в них я побачив сотень зо дві буханців. На моє запитання, що це, Віталій відповів: “Понимаешь, привычка ещё с Союза прихватить, что где плохо лежит…” Я був вражений: “І що ж ти з цим хлібом робитимеш?! У тебе ж нема, наприклад, свиноферми, щоб його свиням згодовувати…” “Ничего не могу с собой поделать — знаю, что хлеб мне не нужен, а руки все равно тянутся, тянутся…” Отакі бувають феномени з-поміж новоприбулих до Канади. Не про один сюжет, пов’язаний зі злодійством, браконьєрством, шахрайством наших земляків ішлося в ЗМІ. Яцик, читаючи ці матеріали, дуже лютувався: в такий спосіб ганьбиться українське ім’я. Бо ж у тих матеріалах неоднораз наголошувалося, звідки прибув до Канади фігурант кримінальної хроніки. То виявлялося, що двоє бравих молодиків, що прибули з Галичини, не витрачаючи часу на пошуки своєї “ніші” в цій багатій і ситій країні, де, щоправда, треба таки трудитися, а не вдавати, буцімто ти трудишся, відразу ж заснували благодійну організацію допомоги Україні. Здавалося б, абсолютно богоугодна справа — тільки подякувати хлопцям за неї треба. Однак благодійність була лише прикриттям новоявлених з України ентузіастів, які швидко вийшли на мільйонні статки. Вони щоденно навідували швейні фабрики, де одержували безкоштовно товар із невеликим, часто зовсім непомітним браком. Незрідка це були голосні бренди. І спритники навіть у гадці не мали надсилати все це в рідний край як дорогоцінну потрібну допомогу, бо жу нас тоді раптово зникли всі товари першої необхідності. Геніальні пройдисвіти швидко налагодили збут безкоштовно одержуваної продукції в країнах Латинської Америки. Чи не цілий десяток років удавалося їм успішно вести свій кримінальний бізнес, примножуючи свої статки. Коли махінаторів було викрито, в ЗМІ докладно аналізувалися причини успішності їхніх діянь. З’ясувалося, що в суспільстві, де філантропія стала майже громадянською релігією, де постійно і успішно збирають пожертви то на голодаючих Сомалі, то на жертв землетрусу чи цунамі в котрійсь країні, то на шпиталі чи доми сеньйорів, одкривається широкий простір для спекуляції на гуманних почуттях громадян і їхній готовності допомогти знедоленим. Кмітливі новоприбулі, яким не хочеться гарувати на фермерських господарствах чи фабриках, чітко зорієнтувалися: ось тут можна легко поживитися — тут найменший контроль громадськості і найвищий ступінь довіри до такої діяльності. Країна великих можливостей у багатьох вимірах. Країна, котра дає тобі стільки всяких шансів, про які ти можеш в Україні хіба що тільки мріяти. У багатьох новоприбулих попервах просто голова йде обертом од усвідомлення своїх можливостей для самореалізації, які тут одкриваються. Якщо ти справді майстер своєї справи, якщо ти маєш пожадання в ній удосконалюватися, якщо ти вмієш уживатися в колективі й не намагаєшся переробляти інших на свій копил, а даєш їм змогу бути самими собою, то це саме твоє благодатне середовище; саме тут ти зможеш злетіти на хвилі успіху на ті висоти, яких ніколи не сягнув би вдома в Україні. Та і як це не дивно для країни емігрантів, але тут панує клімат доброзичливості, приязності й співчутливості. Більшість людей тут налаштовані допомогти тобі, якщо в тебе якісь проблеми. І в цьому — ще одне пояснення масового явища добродійності. Це в нас, у час війни, також попервах повторилося. Просто небувале патріотичне піднесення української людності, її жертовність, яку до того навіть важко було уявити (щоб це так тотально було в Україні в часи тяжкого економічного спаду й злидарювання чи не половини населення!), також одкрилися шлюзи для шахраювання і спекуляцій на благородних пориваннях людей — зграї псевдоволонтерів зі скриньками почали переслідувати нас у метро, в автобусах і тролейбусах, у скверах і на вулицях. Необхідно було, щоб минув певний час, аби люди почали прискіпливіше ставитися до цих прошаків, вимагати в них документи, котрі б засвідчували, хто вони, звідки й хто за ними стоїть — справді волонтерська організація чи зграя лицарів легкої наживи й банального мародерства. Звичайно, неоднораз мені зустрічалися в Канаді молоді люди з України, які відразу ж знайшли своє місце й успішно інтегрувалися в тамтешнє життя. Програмісти, фізики й математики, інженери, зрештою, просто майстровиті чоловіки, що вміють усе робити, скажімо, на будівництві чи в усяких ремонтах механізмів або в господарстві. Їх украй не вистачає в Україні, де всі йдуть у юристи, менеджери й маркетологи (чи не на всю Європу напродуковано таких спеціалістів, серед яких справді спеціалістів — як кіт наплакав!), і в нас набагато важче знайти людину з умілими руками, аніж із дипломом юриста, який, щоправда, зчаста має доволі приблизне уявлення про юриспруденцію (така нині в Україні якість освітнього продукту). За такими майстровитими людьми з України полював Петро Яцик, рекрутуючи їх на будівництво, і, якщо вони добре зарекомендовували себе, він щедро підвищував їм платню, і вони швидко акліматизовувалися в нових життєвих обставинах. А в кого був комплекс неповноцінності, вивезений з дому (він часто з’являється в людей від низької фінансової винагороди за їх працю), тут він швидко зникав — людина відчувала, що її цінують, що вона щось важить у житті. А від цього значною мірою залежить те, чи вважає вона себе хоч трохи щасливою або ж дивиться на себе як на безнадійного лузера. До речі, наша самооцінка і наше самовідчуття в світі або подовжує, або вкорочує нам віку, а також або полегшує, або ускладнює наші стосунки з оточенням. Якщо вже говорити про тих, хто почувався й почувається в Канаді найнещаснішими, то це, очевидно, представники легіону самодіяльних співаків та музикантів, які їхали і їдуть туди, здебільшого на запрошення родичів. Сидить, скажімо, в якомусь селі скромний завклубом, який поінколи в святкові дні виходить на тамтешню сцену й щось співає. А потрапивши в Канаду, він раптом відчуває, що в нього (чи в його таланту) виросли крила. І він починає шукати, де відбувається якась українська імпреза, й пропонує себе її організаторам. Головні його аргументи: я — митець із України, і я співатиму тільки патріотичні пісні. І перший час це вдало проходило. Аматор щось таке — хай і дуже недолуге в усіх сенсах, — виспівував, публіка, хоч і кривилася, але нагороджувала його оплесками й конвертами, в яких було по 5 чи 10 доларів. Чимало з таких “гастролерів” досі не повернулося додому — вони все ще шукають, де б його наспівати собі пару доларів. Їх ви зустрінете під українськими церквами, в народних домах і на всяких не велелюдних імпрезах, де концертна частина програмою не передбачалася, але, якщо вже знайшлися за такий символічний гонорар
Про-читання “Щастя ж не в тому, якого розміру твоє житло, а в тому, що робиться в твоїй душі”. 13 · S. 13Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
співати, то хай будуть — особливих затрат на себе вони не вимагають. Щоправда, цим — з дозволу сказати митцям, — ніяк не пробитися туди, де збираються представники “четвертої хвилі” нашої еміграції — у них свої смаки й вимоги до виконавців. Їх не зворушиш ні патріотичним репертуаром, ні національним сентиментом, котрі відкривають гаманці старших людей. Неоднораз натикаючись на цих горопашних “митців”, Яцик сказав: у нас, мовляв, сила-силенна всяких українських комітетів, дуже важливих для національного життя в діаспорі й для стосунків з Україною, але доконче треба б зробити ще один комітет — саме для боротьби з такими “митцями”, які буквально не дають проходу людям у Торонто і вже так усім набридли, як мухи в спасівку. І, гадаю, з цією емоційною оцінкою погодилися б багато наших “діаспорян”. Одна річ, до Канади приїхали з виступами Ніна Матвієнко, брати Приймаки, Валентина Степова (я також був із Яциком на їхніх концертах), і це стало культурною подією, а інша — набридливі, часом і взагалі безголосі аматори, за яких спершу ніяково, а далі вже й образливо, що саме вони намагаються там представляти співочу Україну. Таке ж відчуття маєш, коли десь читаєш повідомлення або хтось тобі каже, що відбувається творчий вечір відомого поета X, який прибув з України. “Як його прізвище? — перепитуєш подивовано. — Як ви сказали?” Бо ти, літературний професіонал, який пильно стежить за літпроцесом, ніколи навіть не чув такого прізвища, а тут — “відомий український поет”… Якось мені довелося потрапити на творчий вечір такого “поета”. Він продавав маленьку книжечку, надруковану власним коштом у районній друкарні, й читав абсолютно правильні за висловленими там думками вірші, в яких, однак, аніде не відчувалося поезії, котра, має ту особливість, про яку Леонід Первомайський сказав: “Її субстанція незрима палахкотить поміж рядків”. Вдивляючись в цього статурного чолов’ягу, який громово рецитував заримовані лозунги й натхненно запускав очі під лоба, я несподівано згадав іронічні рядки Олеся Жолдака: Йому б ходити біля плуга, Вергати вугільні пласти, А він нову зварганив збірку — Господи, прости! Це і гротескно, і сумно, якщо людина приписує собі те, чого в неї немає. А до всього ж вона намагається переконати інших у наявності у неї приписаної собі чесноти. Справді, життя — театр. І невідомо, чого в ньому більше: трагедій чи комедій. А ще є така прикра особливість існування людини в цьому світі: навіть якщо вона не тільки має все необхідне для небідного життя, їй почасти так невтішно гірко, що вона не має значно більшого. Аж такого, про яке вона може хіба що снити. І які ж подеколи глибоко нещасні такі люди... Хоча і біди обходять їх стороною, і статки мають вони неабиякі. …Мені все ніяк не забувається такий сюжет. Сидимо ми в Міссіссазі в Яцика над басейном, хлюпаючи у воді ногами і повільно цмулимо прохолодне сухе вино. Нас троє: господар, його несподівана гостя — попсова співачка з України, що має добрі гонорари не тільки з концертів, а й з корпоративних вечірок товстосумів, і я. Говоримо про се, про те. А найбільше — про тяжку економічну ситуацію в Україні і про те, як важко там дати собі раду пересічній людині. І раптом наша співачка як заплаче! Першої миті мені подумалося: це —
від співчуття до нещасних, незахищених людей, і я навіть почав картати себе за те, що надто іронічно її кітч, який вона видає за мистецтво, сприймаю. Бач, у людини душа, і як тонко вібрує вона… Співачка ще трохи поплакала, а далі витерла сльози, обернулася на величезний дім позаду нас, схожий на замок, і гірко-гірко сказала: — Коли ж це в мене такий будинок буде?! Схоже, що не тільки я був приголомшений, бо і Яцик суворо мовчав. Здається, йому зовсім не сподобалося запитання співачки. А далі він сказав: — Доньцю, я ж обертаю мільйонами, тому мені неважко мати такий Пентагон, а ти ж — одна з багатьох співачок в Україні, — то де ж візьмеш стільки грошей на такий дім?! Май задоволення від того, що маєш, не затруюй собі душу мареннями про неможливе. Схоже, їй так само не сподобалися Яцикові слова, як і йому її. Ми довго мовчали. І кожен — посвоєму. Яцик — докірливо. Вона — ображено. Я — роздратовано від її захланності. Потім Яцик заговорив. І сказав він майже дослівно таке. Інколи він навіть почувається дискомфортно у такому велетенському домі — це в десятки разів більше, аніж йому треба для життя. Але він — будівельник. І цей дім — також його реклама. Якщо в нього буде щось подібне до скромної конури, котрою мав би задовольнитися вихідець зі збідованої бойківської родини, то що скажуть люди: “Він хіба справжній будівельник?! Він собі не зміг пристойний дім побудувати, то чого можна сподіватися від нього?!” Далі розповів: за три-чотири роки збирається полишити будівельний бізнес. Тоді негайно ж продасть цей будинок і купить у Торонто щось набагато скромніше. Щастя ж не в тому, якого розміру твоє житло, а в тому, що робиться в твоїй душі, що почувається в тілі і чи є в тебе порозуміння з тими кількома людьми, які для тебе дорогі. Мені здалося, що його слова співачку не переконали. Її невситиме бажання, мабуть, не зміг би погамувати жоден аргумент. Мені не раз згадувалася ця історія, коли я бачив афіші концертів співачки з дуже патріотичним репертуаром або чув її спічі по телебаченню чи по радіо, де вона так полум’яно виступала (і далі виступає) в обороні України загалом і вкраїнської людині взагалі. У мене тоді з’являється відчуття: “Щось шафа не грає”… Канада, як, зрештою, і США, Великобританія, Австралія — велике випробування для новоприбулої української людини чи для тої, яка з’явилася там лише для візиту. Канада — країна захвату і спокус, перед якими важко встояти. Мене запитували: чи хотів би я жити в Канаді? Так, відповідав я. Хотів би. Якщо б удома не було могил моїх батьків і предків. Якщо б я не був українським літератором, який, на мою гадку, таки мусить бути зі своїм народом. Мені не раз було сумно, а поінколи (в Кучмині часи) навіть огидно повертатися в Україну. Але я повертався. Хоч міг дозволити собі — і мав для цього всі умови — лишитися там. Тут мій дім і моя життєва пристань. І на те нема ради. Я згоден, що в кожної людини є право вибору. А мій вибір — такий.
Про-читання “Щастя ж не в тому, якого розміру твоє житло, а в тому, що робиться в твоїй душі”. 13 · S. 13Originalseite ↗ Світлана Антонишин. Свіча-До-Ля: поезія. — Київ: Український пріоритет, 2017 — 240 с. У художній літературі, особливо в поезії, часто зустрічаємо образ дзеркала і, відповідно, задзеркалля. Символічно люстро, свічадо — те, що відбиває саму людину, проте відбиває неправдиво, бо лівий бік людського тіла бачимо як правий і навпаки. Як же угледіти себе правдивого?
Анна-Віталія ПАЛІЙ
Книга “Свіча-До-Ля” — нові й вибрані твори української поетеси Світлани Антонишин. Перший розділ, сформований із нових віршів, під назвою “Віддзеркалене задзеркалля”, має на меті показати читачеві, та й самій авторці, правдивий світ, чи хоча б його відбиток. Та чи легке це завдання для душі-свічі, яка тендітним, але яскравим промінцем освічує довколишню півтемряву, подвоюючи світло своїм відображенням у свічаді: Промінь дзеркало розбудив./ Біла сукня. Зелені очі… А що може привабити там, у задзеркальній темноті? Чи є там краса? Людині земного світу важко побачити красу, не поміщену в форму. А шукаємо її. Бо ще віримо, що “краса порятує світ”. Та світ рятує любов. А любов — категорія Духу. Одначе людина звикла ототожнювати духовні світи зі смертю, а земні — із радістю життя. Як подолати дилему, як поєднати накреслене Духом і земне? Жінка спинилася. Дзеркало, цить! / Вчися брехати, жаліти. Це ж просто… / Все віддаєш за оманливу мить. / Все віддаєш, хоч ніхто і не просить… / У задзеркалля сльотава ява… / Там тільки тіні, яким вже не страшно… / Жінка спинилась… Вона ще жива. / Дзеркало, любе, скажи: “Ти прекрасна!” Правдиві слова пронизуючої поезії Світлани Антонишин — це тужливий спів птахи-долі авторки, скерованої Всевишнім од світу до болю. До болю тієї дороги, якою пройшов Василь Стус. Путь та ж сама, інакша пройдена відстань. “Благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю!” — каже зріла душа Стуса. Але і в нього було нерозуміння, неприйняття, спротив… А в кого не було б? Дорогу пізнають ті, хто йде. А хто пройшов бодай її частину, прозирає задзеркалля. І воно часто — протилежне до того, що бачимо по цей бік путі… Бо цей — не приваблює. Та, хочеш чи не хочеш, для людини, яка обрала Світло, шляху назад нема... А немає дороги назад! Рубікон — то не річка, то зашморг. Але ти перейшов, ти — солдат. Назавжди перейшов чи назавше? Мабуть, правильно так і отак. Граматично. Довічно. До скрику. Пише віщі фігури літак. Пише крупно, бо небо велике… Місця вистачить всім. Навіть нам. Але то вже колись, то потому… Знаю, хлопчику, ти сам на сам Із отим вогняним Рубіконом. Перейшов. Подолав. Переміг. Ну а ми — за тобою… З тобою? Не рахуємо зранених ніг — У нас інші рахунки з добою. Бо немає дороги назад… Для всіх — єдина дорога. Всі покликані. Та чи підемо нею так відкрито, беззахисно, самовіддано, як цей солдат? Кожен із нас — солдат Бога. Але чи всі готові йти дорогою правди? І хто довіриться Провідникові? До-віра. До-надія. До-любов. На досвітку цілую сонну каву. Зависнув павучок. Йому цікаво, Чи той кавник іще не охолов І що нарешті зродиться із гущі, З пророчої досвітньої колиски: Блаженний світ з довірою до слова Чи Квазімодо з дзвонами вочу? Вже закипають соком ранні груші, І шостий день від пам’яті так близько… Маленька тінь із сонячного кола, Я не звуглію… я… я до-лечу… Душевні слух і бачення поетеси — надчутливі. Колись Господь дзеркала прибере і матиме значення не вигляд, а суть людини і самого світу. А поки що… А поки що — Переходи, перетурбації, Переломні кряжі епох. Ремонтуємо серце нації. В небі тихо зітхає Бог. Билось рівно і раптом — спалахом. Серце нації. Серце — на… Половини сьогодні мало нам,
Другу в небо взяла війна. Барикадні реінкарнації… Перебути, перемогти… Ярим спалахом — серце нації. По Дніпру — смоляні плоти… Перемогти ворога перед собою і в собі, перемогти себе, переродитися, народитися за свічадом земного світу, народитися у правді такій, яка вона є. Побачити її і почути. Відкрити перед нею (це ж і перед ворогом!) своє лице. Із відкритим обличчям, Без маски, без гриму, без сліз… Ти простиш? Хоч свічада, Напевно, не вміють прощати. В балаклаві епохи не розріз — Кривавий поріз, …Але я не про те, Як горів у надії Хрещатик.
Не про кулю у серце Чи камінь у скроню — і все… Я підійду впритул, Я навчуся незмигно стояти. Україна не вмре! Але ті, що з відкритим лицем, Їм кого і про що В задзеркальному світі питати?
Хто кому і за скільки Святе й непродажне продав? Хто на вірі й любові Новітні базари будує? Таж ніщо не нове! Чорносмертний хижак-балаклав Ще, мабуть, при Нероні родився — І досі жирує.
Як той Рим гоготів! Як сьогодні згорають серця!.. Ти простиш? Я не знаю. Безслізно благаю і терпну. Певно, страшно не бачити В дзеркалі свого лиця, Бо свічада живі, Бо вони вже стомились від смертних.
Їм по горло — підлоти, По горло — брехні і дурні. Бо пораненим тіням Вже тісно в небесній лікарні. Всі епохи криваві, Тож молю: прости не мені. Тим, з відкритим лицем, Дай надію, що жертви не марні… А надія дається по вірі… Й без любови нема нагород… Плаче пісня чутливої ліри в час, коли прозріває народ. Прозріти — це прийняти правду без гарантії вигоди і навіть без гарантії перемоги. Тримаючи в руках ошатний томик поезій Світлани Антонишин “Свіча-До-Ля”, вслухаюся у витончене звучання всієї звукової гами. Від “до” світу і болю до “ля” любови та “сі” її спільности. А нові вірші поетеси вражають належністю до октави високих частот. У них — болючий і пронизливий у беззахисності душі шлях правди. Що ж, зовсім небагато співців вільно почуваються на високих октавах. А звучання її поезії ще набирає висот…
Очевидець і літописець · “Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, бо відчуваю обов’язок перед народом”. · S. 14Originalseite ↗ Люба ПРОЦЬ, селище Дубляни, Самбірщина
До 30-ліття відходу у вічність… У кут забитись мишкою малою І завмирати: океан гойда! А думка обважнілою бджолою Вовтузиться у мудрості медах,
Назбираних і по гірких чужинах, І по легенд захмелених устах… Вела світами та любов єдина, Що звалась УКРАЇНОНЬКА СВЯТА.
…І розступились білі стіни хати, І мова серця – збуджено-лунка! …Сидиш в куті – і любо смакувати Медами золотими Самчука…
У “сотах”3думках дивовижного Уласа Самчука воістину такий запахущий мед мудрості, від якого вдячного читача, надто ж національно свідомого українця, і за вуха не відтягнути. НАШ! Із української плоті і крові, що заряджені найвищим “градусом” любові і болю! Справедливо зауважує дослід3 ниця його творчості Марія Білоус3Гарасе3 вич: “Вражає не те, що на українській землі народився цей винятково сильний творчий талант, а те, що він вижив, не зісох у “во3 линській тихій стороні”, в абсолютно без3 просвітних обставинах”… Не можеш вийти з подиву: які точні “ді3 агнози” історичних “болячок”, яка яснота прозірливості і сила саможертовного слу3 жіння рідному народові! Мабуть, лише він, великий вигнанець із рідної землі, міг твердо і переконливо мовити: “Ми не емігранти, а народ в поході”. Тільки нещодавно доплила до моїх рук і серця Самчукова “Плянета Ді3Пі” (нотат3 ки й листи): Вінніпеґ —1979 — Канада (дар із бібліотеки Миколи Гнатова, — Вінніпеґ, Канада, — Самбірському музеєві “Бойківщи3 на”). До того були “Марія”, “Волинь”, “Ост”, “На твердій землі”, “На білому ко3 ні”, “На коні вороному”… Що й сказати ви3 пускниці радянської української філології… Який солодкий колись “заборонений плід”! І яким невігласом почувалася колишня сту3 дентка-відмінниця, “дорвавшись” до фан3 тастичного Самчукового літературного ма3 терика! Не дивина: “Якщо й згадували його ім’я, то хіба у зв’язку з газетою “Волинь”, як приклад “запроданства” (Юрій Безхутрий). Самчук і справді увірвався в мій духовний простір яскравим метеором — з легкої руки Івана Гнатюка, для якого це теж була одна з найбільших “любовей” в українській літе3 ратурі і могилі якого ще встиг поклонитися поет перед відходом у вічність… Знову ж має рацію професор Безхутрий: “Для бага3 тьох це буде раптове, як у повноводну ріку, занурення у світ художника, що лише зараз, майже через десять років після своєї смерті, приходить в Україну, ту Україну, для якої писав і про яку мріяв”…. Але чи прийшов? Об3 нишпорила усі бібліотеки міста Самбора і свою рідну, дублянську, — вкрай убогі… Дещо видавалося уже за часи незалежності, та при нинішніх незначних накладах це — крап3 ля в морі. “Море” — оті спраглі Самчукового слова, до яких належу і я. Одне з найбільших моїх “солодких” пот3 рясінь: Письменник словом, як рентгеном, “просвітив” і нас, українців, і наших віковіч3 них ворогів-москалів, які нині вбивають і ка3 лічать мужів-захисників Української дер3 жави. Митець і його Час, силуети минулого, класики і сучасники, призначення літерату3 ри — далеко не повне коло тем і проблем, чітко окреслених геніальним прозаїком, яко3
го у 303х роках за трилогію “Волинь” (як і В. Винниченка із “Сонячною машиною”) нама3 галися висунути на Нобелівську премію. Та ба: “…твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурент3 ноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної рекла3 ми” (Степан Пінчук). У каламутний час, коли сонце Істини ледь прозирає крізь густий (уже й крива3 вий…) туман словоблуддя, з воістину дитя3 чим захопленням “намацуєш” у повені крик3 ливо-патріотичних і лжеоблудних гасел тверду і надійну “землю” — прихисток роз3 губленій і знетямленій душі, високе і мудре Самчукове Слово… Гадаю, читачам улюбленого “Слова Просвіти”, як і мені, цікаво й повчально бу3 де глянути на сьогодення прозірливими очи3 ма видатного українського письменника Уласа Самчука. (Текст подано в авторсько3 му варіанті)
УЛАС САМЧУК: Европейським письменником можна стати лише будучи українським. Якщо будемо копіювати Европу, приречемо себе на провінціяльщину. Стверджуючи себе як українців, здобуваємо місце й пошану Европи. Не можна диктувати жодних стилів, і лише водному ми повинні бути однозгідні і ставити до себе суворі вимоги: наше мистецтво повинно бути українським, високого рівня і не повертатися назад…
5 ГРУДНЯ. …Ще раз побував у нас Юрій Клен. Ессе Номо. В ньому щось апостольське. Поет-інтелект. Поет-філософ, поет-віруючий. В цьому випадку — віруючий в Україну. Буркгард, який став Кленом, не пішов на Олімп Ґете, а Via Do- loroso Шевченка. Подвиг високого напруження, далеко не нащадок “арапа Петра Великого”, який став Пушкіном, або татарсько-німецький мішанець, що став Левом Толстим. Там це почесті, імперія, сила, тут — жертва, самопосвята, вигнання. Україно, ти є святість.
Питання сюжету і стилю не є приписані. Кожен митець вибирає свій, властивий для нього сюжет і стиль, але важливо, щоб наша література була глибоко-мистецькою й ідейно-широкою змістом. Важливо, щоб наша література брала участь у розв’язці проблеми світу і спричинилася до побудови суспільства кращих, шляхетніших виявів дома. Наша література багато зробила для відродження свого народу, але перед нею ще багато дечого, що ще треба буде зробити.
Ділячись на групи, ми прозраджуємо брак довір’я до самих себе і даємо нашим противникам нагоду вносити між нас розлад і дезорієнтацію.
Гоголь є виразником відчуття, думання, вияву української ментальности у її природній, расовій подобі. Лірика, емоції, надмірність у вислові. Саме тому і не розуміють його у просторах реалістичного. На заході Европи. Навіть один росіянин, і навіть поет, Валерій Брюсов, викрикує: “Какой же ето Днєпр. Єто фантастічєская рєка фантастічєской зємлі”. Мова про відомий опис Дніпра у Гоголя. Не лишень ріка, пане Брюсов. І люди… І їх штани, і круторогі воли. І їхня філософія. Це пісня. Такі ми є.
1946 Пропагую поезію Багряного, її динаміка розбавлює молебно-панахидні настрої табору, Бог помагає тим, які хочуть самі собі помогти, і така поезія може цьому сприяти.
20 СІЧНЯ. Пишу, пишу і пишу. Машинка цокотить і цокотить. Гармідер, каруселя, депресія, погані зі світу вісті, все переплуталось, а вона цокотить. Про революцію… Про родину Морозів, їх, над Дніпром, хутір. До України з півночі зближаються большевики, їх тут не хочуть, їх бояться, але нема сили їх зупинити. Україна до цього не готова. За Шевченком, “в огні розбуджена”. Проти неї “Железний поток” за думкою Островського, “Грядущий хам” за Мережковським,
“Власть тьми” за Толстим, “самая коротенькая глупость” за Достоєвським. Моїм завданням — шукати в цьому глузд. І причину. Чому? Для кого? Пощо?
…Спекуляція на бідних та вбогих — велика сила. І зловживання нею ніколи не припиниться.
Шерех: Тільки казенне і мертвонароджене не мають ворогів. Не резолюціями й не з’їздами твориться література і літературні авторитети.
БЕРЕЗЕНЬ. Ціла моя творчість, це документ доби. Це унікальна ситуація в історії творчого слова і так її треба розуміти.
2 КВІТНЯ. Росіяни нас розбили, їх більше, вони щасливіші своїм стратегічним положенням, вони безоглядні. Ми оточені зо всіх боків ворожими кордонами, ми відкриті для всіх вітрів інвазії, ми вибиті з колії й ритму політичних процесів, але ось протягом століть ми не лишень задержуємо за нами наше місце на плянеті, але й втримуємо баланс існування Російської імперії взагалі. І якщо Москва не зможе знайти правильного рішення цієї справи з її власної ініціативи, вона, одного разу, опиниться в стані такої кризи, з якої ледве чи зможе вибратись. Забагато за нею відповідальности, тягар її злочинности затяжкий, посковзнись вона на своїй дорозі — і її розірвуть на шматки. І єдиний її проти цього рятунок — поліція, армія, русифікація. Ані натяку на якусь справедливу формулу рішення. УНР своєї боротьби не програла, її уряд вигнано з її території, але бій за неї ведеться далі. Скільки жертв було віддано за неї за весь цей час? Всі ті минулі роки від перших днів революції, це наш фронт. Розуміється, що нашу столицю, наші міста і наші села — хати і поля, і багатства землі забрав ворог, але чи почувається він там вдома? Їх преса, їх радіо, їх пропаганда, як день, як ніч, роками й роками тільки цим і займається, що доказує їхню “дружбу”, добродійство “старшого брата”, але вони знають, що це “чепуха” і до того “на посном маслє”. Англійці відходять з Індії, французи з Індонезії, італійці з… Зрештою, це аксіома. Світ самочинно звільняється від колоніалізму, і не поможе тут ніяка русифікація. Український народ на російській мові скорше довідається куди йдуть багатства Донецького басейну чи Кривого Рогу, ніж на українській… І це буде рішати. Час УНР непомильно наближається. Цей титул все більше і більше набирає сили в світі, але це були ми, що його вжили вперше. Не можу жити в натовпі. Прийде час, і Москва дістане гарний за це розрахуночок, а це станеться так само напевно, як завтра зійде сонце.
УЛЬМ НАД ДУНАЄМ 7 ЧЕРВНЯ. Років з п’ятдесят світ не знає дійсного миру, і є народи, які за час “миру” тратили більше, ніж за війни. Наприклад, ми, українці, між роками 1920 і 39 стратили по різних ямах мільйони й мільйони чоловіків, жінок, дітей… А скільки будинків та садів, та коней, та волів, та цвинтарищ, та церков… Так виглядав “мир” нашого часу. І так він виглядає на сьогодні. Таке поняття миру тепер — домінуюче… Воно увійшло в саму душу породи людської, і тому слово “не вбивай” викликає тільки усмішку, особливо у тих, “що всьому людству несуть визволення від капіталізму”. Перспектива цього одна: “до д’ної ями”. І то всіх, і то скрізь…
11 ЧЕРВНЯ. Але все таки, вчора по обіді, замість “Ост”-а настрочив ще одну статтю, можливо, останню: “Слов’янофільство made in Moskou”. Мене розозлє зєло веліє так званий Всеславянський конгрес у Празі, улаштований Сталіном під керівництвом його агентів з наміром обдурити наївних слов’ян слов’янофільством за рецептою Пушкіна, що в рускому морі мають злитись всі слов’янські струмки. Відомі, старі, оклепані трюки, підогріті новими “побєдамі русскава аружія”, як додаток до
“визволення світового пролетаріяту”, плюс скасування Берестейської унії для “возсоєдінєнія святой православной, русской церкві…” Додаймо до цього Йосипа Віссаріоновича в його фельдмаршальському мундирі з орденами від шиї до пупа, і картина маєстатної імперії Романових буде завершена. Але все таки я дозволив собі почати свою статтю такими “дерзновенними ізреченіями”: “Бути виключно росіянином — ніяка честь. Бути росіянином — тяжкий, невдячний і безперспективний обов’язок перед історією. Історія того народу ступає певними кроками і кожний зних залишає за собою не так слід, як прірву між тим, що було і тим, що має бути. Ще можна сказати, що кожний такий крок це тяжка рана, заподіяна людям того нещасного племени, а все, що виповняє простір між тими ранами, це тільки санаторійне вилежування. Нема традиції, нема тяглости, нема волі бути. Є порив і згасання…” Далі йшло обґрунтування цих дерзкостей, яке закінчувалось ще грізнішим пророцтвом: “Чи на цей раз Росія доконає свого? Чи дійсно слов’янські народи спокусяться культурою Пушкіна аж так далеко, що перестануть існувати, як самостійні? Можна дати відповідь: ніколи! Ніколи іза ніяких умов слов’янський світ не стане світом Достоєвського. Ніколи чехи не будуть росіянами, і якраз стався дуже щасливий випадок, що російські “солдати” появилися на вулицях Праги. Нема потреби іншої пропаганди антислов’янізму, як поява цих людей у тому традиційному слов’янофільському і русофільському закутку слов’янства. Може повторитись тільки історія України — безцільне, безрезультатне шарпання “крок вперед, два назад”, раз Валуєв, раз “українізація”, раз братання, раз Сибір. І прийде час, коли Тіто збагне Пушкіна. Прийде час, що й інші збагнуть суть московського інтернаціоналу. Не кажемо про поляків та українців, які вже ці істини сприйняли і зарубали на носі. Росія творить новий крок, нову прірву. Неприхильникам цього слов’янофільства нічого не треба додавати, а тільки стати збоку і дивитися. Прийшов час трагічного шукання. Сибір заповниться новими протестантами, які, замість будувати нове слов’янське співжиття, будуватимуть нові сибірські залізниці…” Така ось зловісність… Цікаво чи щось з того сповниться… Сповниться — не сповниться, а поки що це моє щире переконання. … Не можна те “біда” і “бідний” зробити ідолом і нищити все, що цьому культові протиставиться. Інакше заллє всіх біда, як це і сталося в патетичному СССР, де, пригадую, за словами такого Бориса Пільняка, “ніщая, ґолодная Расія нєсьот всєму міру аслєпітєльную правду соціалізму” і задля цього утримує мільйонні каторги Сибіру. Скажіть, як це розуміти на здорову голову нормальної людини?
6 ЛИПНЯ. …Роблять “політику”. Вигнання, табори, безнадія і …націоналісти, соціалісти, східняки, західняки. Коли бачиш таке — опадають руки і починаєш розуміти, чому ми тут. Люди з таким розумом не заслуговують на щось краще. Хочеться цей феномен збагнути, але це невловиме. Це патологія, себто хворобливі процеси організму, і саме це мене стримує від партій. Коли так вони поводяться в таборах, щоб це було удома і вони мали владу. Деякі партії судяться, коли ви “не з ними”. Краще хай сердяться, ніж ділити відповідальність з дурнями.
КОРНТАЛЬ БІЛЯ ШТУТТҐАРТУ 1947 СІЧЕНЬ. Надія — дитина нашого бажання. У світі забагато дурнів, а глупота, як казав Достоєвський, як і найбільший геній, відограє головну ролю в судьбах людства.
КВІТЕНЬ, 11.04. …Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, бо відчуваю обов’язок перед народом. Бог вложив в мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати для доброго, для потрібного. Хочу бути узгідненим зі своїм сумлінням…
21 ЧЕРВНЯ. Американський конгрес схвалює величезні суми долярів для злагіднення нужди й комунізму. У Вашінгтоні все ще вірять, що комунізм, як і воші, наслідок нужди господарської…
Очевидець і літописець “Власні сили — найнадійніші сили, і вони вивезуть”. · S. 15Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
24 ЧЕРВНЯ. Маленька горстка людей юдео-ізраїльська, яка не може похвалитися винаходом хоч би звичайної голки, дала людству більше провідників, ніж велика раса Ґете й Шекспіра взяті разом. Ми дали світові друкарський станок, швейну машину, телефон, авто, Ф-2, а вони Христа, апостола Павла, Маркса, Троцького, Біблію. На цьому ґрунті і постав наш конфлікт з ними. Ми збунтувалися проти їх засилля і були звержені до преісподньої. Як можна бунтуватися проти книги, на якій присягають президенти ЗСА, або книги, яка гарантує спасіння людства майбутнього? Біблія й “Капітал” не те саме, що “Майн камф”… Нам не хватає універсальности… І, можливо, звичайної наївности. А щодо слов’ян… Евентуально московітів… Це шахматисти. І лобно-віруючі. Для них завжди світитиме якесь “сонце Кремля”. Бачили, як вони зашахматали Рузвельта? Перемогли Японію? Або встановили свій прапор на руїнах Рейхстаґу. Англосакси розгромили, а московіти побідили.
ЦУФФЕНГАУЗЕН БІЛЯ ШТУТТҐАРТУ 1 ЖОВТНЯ. …Письменники, поети, науковці, малярі, музики, театрали. Така маса таких прекрасних людей, і ми готові так безпардонно їх розтринькати по різних партіях на втіху ворогам і на зло нам самим.
10 ЛИСТОПАДА. Життя хитре. Воно хоче задобрити наші болі смерти радощами народження… Хай буде так.
9 ГРУДНЯ. Допускають, що в Україні вбито голодом сім мільйонів селян. Матерів, дітей, старців — за шором, без вибору. Чи можна собі уявити конання людини такою смертю за приговором якихось, складених з людей, штабів? Такого нормальній людині годі уявити. Це мусіли бути люди, позбавлені не тільки серця й сумління, алей розуму. Вони були поза свідомістю і поза нормами нормального в людині. Коли я почав читати Леніна, я зрозумів: ніяке визволення, ніякого працюючого люду. Не накормити голодних, а цькування голодних на ситих. Не збагатити тих, що не мають, а навчити їх грабувати тих, що мають. А далі потоп. І з цього вийшло сім мільйонів жертв голоду… Не наситивши решти до цього часу. Все це разом — разючий симптом тієї ж хвороби, на яку хворіло Темне середньовіччя. Моя книга, том другий “Ост”-а, має зватися “Темнота”. Я свідомий, що мою позицію не буде легко збагнути в тих вимірах, де думають категоріями одноплощинного марксизму, де то цю проблему зведено до матерії — мертвої і абсолютної. Людина, мовляв, мусить їсти, її інстинкти підпорядковані цій функції, вона лиш одна з породи звіря, а тому і діяння її звірячі. Байдуже, які б наміри вона переслідувала. Так. Треба читати Леніна. Так само, як і Біблія, він проповідує Пристрасть, що приносить страждання — спасіння. Мільйони жертв і одиниці спасенних. З ореолом Торквемади, або Сталіна. Достоєвський зве це Глупотою. Для мене це Темнота.
10 ЛЮТОГО. Чого хочу я? Я хочу, щоб ми, літератори, і наша література визволилась раз назавжди й остаточно від командування різних єфрейторів з партій, яких би то не було. Я хочу, щоб вони таки дійсно скапітулювали і остаточно почали з нами говорити, як з митцями без ніяких і тих найменших умов ані з нашого боку, ані з їхнього боку…
18 ЛЮТОГО. Невеликий числом, а великий духом народ, що століттями змагається за своє існування [литовці] в тіні колосального сусіда москалів, які немилосердно, по-хижацьки, нищать його буття. Їхня чисельна еміграція в світ і не менш чисельна висилка на Сибір дуже сильно позначиться в життю того лицарського народу… Я склав, від українців взагалі, і зокрема від МУРу дуже щире привітання і був нагороджений овацією оплесків. Шкода тільки, що нам так тяжко з ними розумітися з приводу такої великої різниці мови. Ми розмовляли переважно по-німецьки, бо поросійськи, хоча вони здебільша і розуміють ту мову, але відмовляються її вживати.
20 КВІТНЯ. …З цього випливає довга, марудна, знана, банальна філософія: українській літературі місце на трибуні літератури світової, поки що, воспрєщено.
…Коли зрівняти школення Пушкіна в імператорських ліцеях столиці до школення Шевченка у п’яного дяка якоїсь там Кирилівки, то треба тільки сказати, що за ідеями і глибиною вислову Шевченко — це щирий Дух Божий в порівнянню до Пушкіна, як духа людського. А в соціяльному сенсі, за Божим велінням, це пан і слуга, не дивлячись, що перший — кріпак, а другий — кріпосник. Нам інколи вказують на Толстого та його досягнення. Хай би спробував Толстой, рабовласник кількох тисяч душ і посідач палацу повного гувернанток і слуг, писати “Війну і Мир” на мансарді голодного студента чужого міста, ніколи не чуючи рідного слова, або в казармі ДіПі, де крім нього мешкає кілька сотень різноманітного люду на становищі вигнанців, засуджених на розсіяння по всіх континентах світу. Отже, наш ґеній живий, діючий, непереможний, і коли ми його іменем дерзновенно робимо виклик “Велика література”, це не поза. Це наболілий зов крови, атавізм крилатого минулого, визов безкрилій сучасності. Нам нагадують “триматись пропорцій”. Коли відбуваються наші таборові з’їзди МУРу й коли бачимо в тому людей, які вирвались з лабет Колимських каторг, які “творили” в доменах вічної мерзлоти і глибинах шахт невільників, де гівно і людина розцінюються однаковими вартостями, і які виношували свої “збірки поезій” у власній пам’яті (Багряний), не маючи навіть такої “захаляви”, як мав Шевченко, то хай буде нам вільно сказати, що ніякі ПЕН-Клюби не можуть з цим морально зрівнятися, дарма що їх твори автоматично друкуються й читаються на всіх мовах світу, а наші тільки у межах ДіПі. А все-таки не сміємо переочити і другий бік цієї медалі. Не сміємо не бачити наших об’єктивних слабостей. Провінція, в яку запроторено нас віками, невідступно, як тінь, переслідує нас, куди б ми не йшли. Замало сили, замало динаміки, розбито незалежність власної уяви, змушено вдаватись до чужих джерел форми, нашу мову затиснуто в лещата кастрації, нашій думці забрано обрії плянети і втиснуто її в межі губернії й воєводства. Ці “пропорції” мусимо пам’ятати завжди… І не тільки, щоб “зрівнятися” зі світом, але й виправдати самих себе перед своїм сумлінням, як гідну вартість світу.
Росіяни теперішні бороняться перед культурою Европи з причин не лише ідеологічних, а й гігієнічних. Вони показали, що мають нахил не переживши юности попадати в старечість.
25 ТРАВНЯ. Тільки що повернулися з двох панахид — по Петлюрі й Коновальцеві. Побували в обох наших церквах. Ці панахиди символічні. Кожного року вони нам кажуть: ви не маєте права мати свою державу. Бо ви українці… Бо цього не хочуть москалі. Цікава філософія… І мені здається, що одного разу… Так. Що одного разу… Вони за це будуть тяжко розплачуватись. Бо ті панахиди будуть продовжуватись і продовжуватись… По всій земній кулі. Минулої суботи (22 травня) концертували у нас бандуристи під проводом Григорія Китастого. Як завжди, заля була переповнена. Ті бандури, у цих таборах, звучать також символічно. Під звуки цих інструментів родилася і жила Україна, де тільки вони дзвеніли. У степах древньої Скитії, у лісах Холодного Яру, у майстернях невільників “Ост” Райху і ось тут… Це було і це буде, а тому бандуристи ніколи не пам’ятають, щоб їхні концерти були просто концертами… Це було завжди свято. Однаково як для їх слухачів, так і для них самих.
26 ТРАВНЯ. Відвідали нас Л. Білецький і П. Курінний… Обідали і багато розмовляли. Тема: Україна і Росія. Чи зможемо ми витримати тиск русифікації? Зможемо. Чим більше нас русифікують, тим менше ми русифіковані. Кожне тиснення вимагає протитиснення. Україна стала на шлях боротьби за свою незалежність і, будь-що-будь, — її мета буде осягнута… В силу законів розвитку суспільних організмів цивілізації нашої доби. Цього вимагає стиль доби, гідність людини і конкретне, практичне життя. Ідея об’єднати світ під формулою Об’єднаних Націй можлива тільки тоді, коли об’єднані нації — вільні нації, а не рабовласники інших, ними поневолених націй. Без вільної України не буде вільного слов’янства, бо це одна з головних складників цього племені.
17 ЧЕРВНЯ. Наша доба проходить смугу світання свідомости. З болями, корчами, боротьбою народжується почуття міри. Темне середньовіччя породжує Ренесанс, Французька революція — Освітлення, Енциклопедисти — Розум, але й до цього часу ще не легко сказати чи це Свідомість. Чи переважає тут Біблія, чи Конституція ЗСА, Ватикан чи Вашінгтон. Поява Маркса й марксизму приносить нове затемнення свідомости, бо хоча він каже “буття визначає свідомість”, але ту свідомість зводиться до свідомости лишень одної кляси людства і вживається не як засіб рішення основних проблем життя, а як знаряддя поневолення одної кляси другою (“диктатура пролетаріяту”), що в суті визначає не свідомість, а жадобу наживи… Засобами не гідними свідомої людини.
1 ЛИПНЯ. О, липень! О, літо, що тікає у безвість і лишає по собі гостроту болю, туги, невдоволення і протесту. У сні і наяву — мрію, мрію, мрію. Всі мої мрії там за мною, в далечині… Минулої ночі снилось, що прибув до Дерманя, і то на Великдень, зайшов на свій куток Запоріжжя до моїх рідних, застав їх там ніби всіх разом, розцілувався з дядиною Одаркою і від зворушення плакав. Ціла мельодрама, а разом це атавізм переживання пережитого, відбиток мене в минулому, зов предків, відгомін гомону віків. Зайшов до єпископа Платона, який колись також жив у Дермані, і багато з ним розмовляв. Та сама тема. Дермань. Боюсь, що його сильно розгромлено, там діяв міцний партизанський фронт, а в таких випадках помста загарбників невмолима. Уявляю шал варвара, якому ставлять спротив. Скільки проллється крови, скільки проковтне Сибір. … Коли моїй матері приходилось переселятися до другого повіту, вона припадала грудьми до старого місця, мов пташка, якій виривають гніздо. Чи зможу я, у мої сорок три роки, змінити свою природу, вирватись з простору предків і врости в континент на другому боці плянети, маючи приречення бути письменником мови, яку дістав від матері, з величезною гравітацією до традиції роду і врослих у твердінь землі емоцій.
19 ЛИПНЯ. Минулої суботи зайшов до Ремме… Як звичайно, говорили години дві про … долю Европи. Розуміється — песимісти. На нашу думку, ця дочка Аґенора, короля Фінікійського, що женеться на хвості бика до берегів Крети, щоб там одружитися з Зевсом, тепер так сполосована неприродніми границями і впоєна отруйними ідеологіями, що замість Крети і Зевса її вивезуть москалі в телячих вагонах до Колими в Сибірі.
31 ЛИПНЯ. Загрожені небезпекою знищення, ми гарячково хапаємось за друковане слово. До того хочемо сказати про себе “нашу правду” на цьому суді історії з переконанням, що майбутність буде нас чути… І розуміти.
20 СЕРПНЯ. Вражає відданість, жадоба вислову, пристрасне наставлення до свого діла. Хотілося сказати все за одним віддихом… На ходу, на бігу, в задишці, в лихоманці. В перегонах з часом, у змаганню з драконами доби. …Ми є в світі, але нас нема в світі, ми величні в малому, але малі у величному. Зміряти глибину нашої трагіки нам ще поки що не дано. Ми ще все знаходимось у кліматі “Наталки Полтавки”, а не “Леді Макбет”. Єдиний наш здобуток, що ми вже це знаємо.
22 СЕРПНЯ. Серпневі дні завжди просякнуті цим чуттям [меланхолія], літо відходить і відносить шарм безпеки й надії, осінь повільно зближається, ніби кіт, що намагається зловити пташку. Зривайся і тікай “пантофляна аґенція” (“хтось сказав”)… А щодо “рідної мови”… Я вже віддавна намагаюсь щось з того освоїти, але мені здається, що загнуздати дикого коня багато легше, ніж англійську мову, особливо писану. …Англійці так старанно окували свою мову путами неприступности, що добратися до неї чужинцеві не багато легше, ніж було Гітлерові добратися до самого їх острова. …Втиснене в рямці спростаченої Малоросії з ідеалами Карася “за Дунаєм”, наше око перестало бачити дійсність. Століття йшли на вітер, ніби дим люльки… Але брутальна, дика й хижа революція зробила цьому край. Наші табори — її спадщина. Вони порушили концепцію п’яного задунайства. Не Мала Росія Санктпетербургу, а Велика Русь Києва — матері городів руських…
2 ВЕРЕСНЯ. А чи не ліпше було б, скажемо, стати по боці Тичини, Бажана, Корнійчука, обрости титулами, обчіплятись орденами, набити мозолі оплесків, охрипнути від ура тиранам, померти на розрив серця і дістати табличку “тут жив і”… Герой, орденоносець. Ецетера, ецетера, ецетера. Відповідь на це в нас самих, там, де свідомість, і де сумління, і де інстинкт роду. Коли ми це усвідомлюємо і починаємо шукати самих себе, ми неухильно зударимось з поняттям свобода, честь, справедливість. І починається конфлікт. Взято курс на ледаря, на пустомела, на бездарність. Нищено й знищено трудову, творчу будуючу людину і в цьому якраз “весь закон і пророки”. І з цього весь той апокаліпсис звірів, що прийшов опісля. А коли додати до цього “братній радянський союз”, у якому громадянин України боїться вголос говорити рідною мовою на вулиці своєї столиці, тоді цей комплекс макабрії стає на весь свій зріст, і тоді ви зрозумієте тих, що не пішли за Корнійчуком і Тичиною “цілувати патинок папи”. З організацією ВАПЛІТЕ, яка складалася з 27 членів, і в якій тільки сімом дозволено вмерти природньою смертю. …Особисто не почуваю себе ані переможеним, ані у відступі. Я завжди у наступі з почуттям переможця. Переможені ті з титулами, з орденами, з тавром поневолених, з функцією яничарів. Так само, як і наше вигнання, ще не прийшов час зміряти їх поневолення. Воно невимовне.
16 ВЕРЕСНЯ. Власні сили — найнадійніші сили, і вони вивезуть.
21 ВЕРЕСНЯ. Належимо до племені людського роду, що, можливо, зо всіх решти племен світу, найтяжче переживає втрату землі предків.
Нагадаю: за межу вічності Улас Самчук відійшов 9 липня 1987 року у Торонто (Кана3 да). Похований на цвинтарі церкви Святого Володимира.
Знайомство зблизька · “Україна фактично — батьківщина сімох Нобелівських лауреатів”. 16 · S. 16Originalseite ↗ “80 років тому у вашому прекрасному містечку, — розпочав своє відеозвернення шановний земляк Роалд Гоффман (при народженні — Руал Сафран), — прийшов я на світ. Я був першою дитиною в родині інженера Хілеля Сафрана і його дружини Клари. Мої перші кроки та дитячі ігри почалися на вулицях вашого міста… Минав час — і настала війна. Це був час жахливих страждань для всіх, але особливо — для ваших сусідів-євреїв, мого народу. Сталося так, що ми з мамою вижили, а батько — ні. Нас врятувала добра українська родина з Унева, що неподалік від Золочева. Тоді настала для вас радянська окупація, а для нас — еміграція. І, зрештою, я опинився там, де я є, і став хорошим науковцем завдячуючи Америці.” Видатного науковця привітали Ігор Гриньків, міський голова Золочева, а від науковців — Роман Гладишевський, член-кореспондент НАН України, доктор хімічних наук, професор, керівник секції хімії та хімічних технологій Західного наукового центру НАН України і МОН України, проректор з наукової роботи Львівського національного університету імені Івана Франка. Відбулось також урочисте спецпогашення художньої марки до 80-річчя ювіляра. Володимир Новіков, доктор хімічних наук, професор, завідувач кафедри технології біологічно активних сполук, фармації та біотехнології (Національний університет “Львівська політехніка”) розповів про наукові дослідження своєї кафедри. Про “Золочів — колиску геніїв” говорила Ольга Лідовська, керівник музею, Всеукраїнський єврейський благодійний фонд “Хесед — Ар’є”). Звучала музика у виконанні Народного вокального ансамблю “Пори року” (керівник Ірина Весна) із Золочівського районного дому імені Ігоря Білозіра. Про ювіляра, видатного вченого, розмовляємо з помічником голови з питань міжнародного співробітництва Західного наукового центру НАН України і МОН України Євгенієм ЗАХАРЧУКОМ, який модерував цю урочистість. — Пане Євгенію! Знаю, що ініціатором заходу є ЗНЦ НАНУ і МОНУ, власне, це ваша ініціатива. А хто ще долучився до урочистого вшанування 80-річчя видатного уродженця Золочева, лауреата Нобелівської премії з хімії? — Львівський національний університет імені Івана Франка, Національний університет “Львівська політехніка”, звісно — Золочівська міська рада і Всеукраїнський єврейський благодійний фонд “Хесед-Ар’є”. Провели ми цей захід у Золочівському замку. Роалд Гоффман — єврей за національністю, його дитячі роки пройшли під впливом польської культури. Нині — громадянин США, людина з найширшим баченням та розумінням світу і місця особистості у ньому. — Це прекрасно, що галичани мають такого земляка. — Безперечно. Отже, щоб осягнути масштаб цієї особистості, маємо знати ось що. Нобелівська премія — одна з найпрестижніших міжнародних премій, яку від 1901 року щорічно присуджують за видатні наукові дослідження, революційні винаходи або значний внесок у культуру чи розвиток суспільства. — А цікаво, скільки країн “виховало” лауреатів Нобеля? — Лише близько двох десятків країн. Хоча серед лауреатів Нобелівської премії поки що немає українців за громадянством, Україна фактично — батьківщина сімох Нобелівських лауреатів. Мешканцям і територіальній громаді Золочева є підстави усвідомлено пишатися своїм земляком, а віднедавна — і “Почесним громадянином Золочева” Роалдом Гоффманом, який з теплотою, глибокою пошаною й елементами ностальгії ставиться до міста свого дитинства. — То якою є історія успіху професора Гоффмана? — Хлопчик Руал Сафран народився наприкінці 30-х років ХХ століття, у період, коли Золочів володів рисами міста-емерита з присутнім у ньому інтелектуальним середовищем та приязним ставленням до усіх наявних культур, куди на постійне проживання їхали заможні люди з великих міст. Місту сприяла набута віками мультикультурність від давньослов’янського та давньоруського городища Пліснеськ біля с. Підгірці (Бродівський район), що лежало на одному з двох варязьких шляхів, Київської Русі, Австрійської імперії, Польської корони до Українського урядування початку минулого століття. Місцеве населення завжди вирізнялося самобутністю і толерантністю до усіх спільнот — поляків, євреїв, вірмен, представників мусульманського віросповідання тощо, з якими спільно ростили дітей, вели економічну діяльність, боронились від супротивників і недоброзичливців... Але нацистська окупація у 1941 році різко змінила хід історії для тисячі містян. Фашисти розпочали активне винищення людей — “ненадійних” і, насамперед, єврейської спільноти. Батько Роалда Гоффмана — інженер-будівельник Хілель Сафран (випускник Львівської політехніки), перебував серед тих, хто чинив опір, був зраджений своїм товаришем і закатований. Щастя, що напередодні, з допомогою небайдужих містян Золочева, Хілель Сафран встиг врятувати від переслідування нацистів свою родину — дружину Клару Розен та сина Руала. Вчитель — українець Микола Дюк і його дружина Марія, 15 місяців, до кінця нацистської окупації Львівщини, переховували Руала та його матір — то на горищі свого будинку, то на горищі сільської школи села Унів. — І це дозволило родині вижити? — Власне. А Роалду Гоффману дозволило стати тим, ким він став… А після 1944 року розпочалися мандри родини через Польщу — Австрію — Німеччину до США (у 1949 році). У 1955 році Роалд Гоффман отримав громадянство США. Потім починає наздоганяти за освіченістю своїх ровесників. У 1958 році за наполяганням матері Роалд закінчує у США Колумбійський університет зі ступенем бакалавра медицини. У 1962 році в Гарвардському університеті отримав ступінь доктора з хімії. А вже в 1981 році, як професор Корнельського університету (США), Роалд Гоффман разом з японським ученим Фукуї Кен’іті здобув Нобелівську премію з хімії — “за розробку теорії протікання хімічних реакцій”.
Роалд Гоффман
— Він відвідує рідний Золочів? — Звичайно. Він постійно цікавиться життям свого міста і досить часто його відвідує (останній раз у вересні-жовтні 2015 року). Цікаво, що у грудні 2013 року Гоффман був серед інтелектуалів, що підписали звернення світової академічної спільноти на підтримку українського Євромайдану. Замість післямови: “Я був сповнений надії, гуляючи вулицями Золочева з вашим мером два роки тому. Я сповнений надії, коли отримую е-мейли від молодих людей із Золочева, котрі хочуть стати хіміками… Я надсилаю вам вітання, моє тепле привітання і дякую від щирого серця за те, що ви пам’ятаєте про мій день народження і святкуєте його разом зі мною.” (Із відеозвернення Роалда Гоффмана).
Підготував Богдан ЗАЛІЗНЯК, керівник прес-центру наукової журналістики Західного наукового центру НАН України і МОН України, член НСПУ і НСЖУ, м. Львів
18 липня цього року містяни Золочева разом з академічною та освітянською спільнотою вшанували 80-річчя від дня народження Роалда Гоффмана (Roald Hoffmann) — уродженця Золочева і Галичини, лауреата Нобелівської премії з хімії (1981), громадянина США.
Будьмо разом! П ЕРЕДПЛАТА—2017 П ЕРЕДПЛАТА—2017 Вартість передплати Вартість передплати
Знайомство зблизька · “Україна фактично — батьківщина сімох Нобелівських лауреатів”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
(з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами): Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 67
Знайомство зблизька · “Україна фактично — батьківщина сімох Нобелівських лауреатів”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Головний редактор
Любов ГОЛОТА
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Ярема ГОЯН,
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
Знайомство зблизька · “Україна фактично — батьківщина сімох Нобелівських лауреатів”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор 279-39-55
Черговий редактор Надія КИР’ЯН
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Загальний наклад у липні — 15 200
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”, вул. Сім’ї Сосніних, 3.