Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №27 за 2011 рік

16 S. · 42 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 27 (612), 7—13 липня 2011 ХТО ЗАПОВНЮЄ НАШ МОЗОК?

Довідка “СП” На сьогодні у Всесвітній спадщині ЮНЕСКО Україна представлена такими об’єктами: Софія Київська та Києво%Пе% черська лавра (1990 р.), історичний центр Львова (1998 р.). В попередньому Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО 15 пре% тендентів з України, серед яких Бахчиса% райський ханський палац, заповідники “Асканія Нова” та “Херсонес Таврійський”, культурний ландшафт і каньйон Кам’янця% Подільського, історичний центр Черніго% ва, парк “Софіївка”, Канівський заповід% ник “Могила Тараса Шевченка” та інші. Серед 42 об’єктів природної і куль% турної спадщини, які цьогоріч номінува% лися до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, Східна Європа була представ% лена лише одним об’єктом — Резиденці% єю митрополитів Буковини і Далмації. саме цей займав призові місця. Завдяки митрополичому палацу, спорудженому в Чернівцях, наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. місто набуло статусу, прирівняному до європейської столиці. Ксьондз Ян Бадені, який відвідав Чернівці наприкінці ХІХ ст., у своєму щоденнику “В Чернівцях. Враження з кількаденної поїздки” із захопленням писав: “…Резиденція вражає розмірами, засліплює червоністю стін, дахами, що блищать всіма кольорами веселки, вежами й вежечками всіх барв і розмірів… Бути в Чернівцях, а Резиденції не побачити — це бути в Римі і не бачити Папу Римського”. Доктор архітектури Юрій Рєпін, вражений величчю споруди, більш ніж через століття зазначив: “Геніальність ансамблю Резиденції в тому, що вона не може бути повторена ні в цілому, ні в деталях. Будівля Резиденції стала символом міста, подібно до того, як Кремль — символ Москви, Собор святого Петра — символ християнського світу, Сіднейська опера — символ Австралії”. 2007 року до нас завітали поважні гості, які мали безпосередній стосунок до ЮНЕСКО, вони були вражені красою нашої Резиденції і зазначили: “У вас є такий шедевр, про який мало знають в Україні, а в світі, напевно, взагалі про нього невідомо, то чому б вам не спробувати внести Резиденцію до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО? Враховуючи унікальність архітектурного ансамблю Резиденції, та з метою популяризації пам’яток української культурної спадщини, ми вирішили звернутися із клопотанням до Національної комісії України у справах ЮНЕСКО щодо розгляду питання про включення Резиденції до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. УКРАЇНСЬКА ВЕНЕЦІЯ
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ БУКОВИНСЬКОЇ ПЕРЛИНИ

Колишня Резиденція митрополитів Буковини і Далмації, а тепер Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, стала третім історико!архітектурним об’єктом в Україні, внесеним до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На шляху до ЮНЕСКО Увесь нелегкий процес підготовки до внесення Резиденції митрополитів Буковини і Далмації до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, починаючи з 2007 року по 2011 рік, пройшла проректор Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича з навчально-педагогічної роботи з питань науково-виховного процесу, член експертної ради ВАК України, заступник голови університетської організації ВУТ “Просвіта”, доктор історичних наук, професор Тамара МАРУСИК. НАРОДЖЕННЯ ІДЕЇ — Тамаро Володимирівно, розкажіть, будь ласка, як виникла сама ідея потрапити до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО? — Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, заснований 1875 року, — один із найстаріших класичних університетів в Україні. Його стіни пам’ятають імена багатьох видатних постатей, цей храм освіти й науки, духовності, культури зберігає кращі традиції національного духу. Розпочавши свою славну історію ще позаминулого сторіччя, наш заклад і у третьому тисячолітті залишається одним із найпрестижніших університетів, потужним осередком наукових, культурних і громадських кіл Буковини й сусідніх регіонів. Центральний корпус університету розташований в архітектурному ансамблі колишньої Резиденції митрополитів Буковини і Далмації, що є пам’яткою архітектури національного значення. Резиденція у Чернівцях — один із найвизначніших витворів європейської архітектури другої половини ХІХ ст., справжня перлина архітектурної спадщини України. Автор неперевершеного шедевра — відомий чеський архітектор і меценат Йозеф Главка (1831— 1908), 180-річчя від дня народження якого відзначила європейська спільнота 15 лютого цього року. Незважаючи та те, що за проектами Йозефа Главки зведено майже 150 архітектурних споруд у різних містах Європи, вершина його творчості, без перебільшення, — Резиденція, будівництво якої тривало впродовж 18 років (1864— 1882). Підтвердження цьому — три міжнародні конкурси архітектурних проектів, де Члени української делегації під час 35%ї сесії Комітету ЦВС ЮНЕСКО у Парижі
Події, факти, коментарі · “На “круглому столі” виникло запитання: як же могла влада піти на таку явно антинародну пенсійну реформу?” · S. 2Originalseite ↗

ПЕНСІЙНИЙ ШОК БЕЗ ТЕРАПІЇ

У цій ситуації, дивовижній навіть для нашого звиклого до всього народу, вражають дві речі. Перше — за півтора роки нової влади, схоже, ще не було закону чи реформи, які б викликали таку негативну реакцію суспільства. Друге — ще не ухвалювався такий закон, який стосувався б такої кількості громадян. Тому треба поміркувати не лише над змістом пропонованої реформи, а й над тим, як влада зважилася на такий крок. Однак 16 червня Верховна Рада ухвалила закон про пенсійну реформу в першому читанні. І до кінця цієї сесії, тобто до 8 липня, влада відверто планує ухвалити цей закон у другому читанні і подати на підпис президентові, а він підпише його миттєво. Що ж відбувається в нашому суспільстві? Модератор “круглого столу”, заступник голови НФПУ Григорій Кабанченко заявив, що ТАКА реформа — це просто нахабний виклик суспільству й насправді ілюзій уже нема: про якесь коригування закону говорити важко, його необхідно негайно зупинити і готувати нормальну реформу. Учасники дискусії все ж спробували бодай коротко охарактеризувати цей проект закону. Щодо цього висловилися генеральний секретар Всеукраїнського конгресу профспілок Петро Петриченко, відомий політик, голова Союзу жінок України “За майбутнє дітей” Валентина Семенюк-Самсоненко, колишній перший заступник міністра праці й соціальної політики Павло Розенко. Зазначимо коротко про пенсійну реформу: новий закон різко погіршує соціальний захист і тих мільйонів громадян, які вже на пенсії, і тих мільйонів, які готуються до неї. Йдеться не лише про горезвісне підвищення пенсійного віку для жінок до 60 років. До речі, цілком можливо, що буде підвищення й для чоловіків. Поки що вводиться норма для виходу на пенсію чоловіків — державних службовців у 62 роки, а не в 60. Але можливо, що цей пенсійний вік спробують “протягти” для всіх чоловіків, так би мовити, “для вирівнювання” позицій. Можливо, не менш суттєво й те, що різко, на 5 років, і чоловікам, і жінкам збільшується трудовий стаж, необхідний для отримання пенсій. І введення нової формули нарахування пенсій, за якою зменшується Є на географічній карті єдина точка, де сходяться кордони України, Росії та Білорусі. Це в полях-перелісках побіля села Сеньківка Городнянського району Чернігівщини. Кілька десятиліть тому, в радянські часи “розквіту застою”, тут спорудили помпезний Монумент Дружби. Чи то на знак дружби трьох слов’янських народів, чи, скоріше, як символ цементування московської імперії. У цьому ж дусі тут проводилися і різні пропагандистські акції, навіть якщо вони були подані як свята чи фестивалі. Після розпаду СРСР толока біля Сеньківки дещо збезлюдніла. Але в останні роки тут знову зарясніло. Об’єктом сеньківських акцій стала молодь: влада проводить тут так звані Міжнародні молодіжні фестивалі “Слов’янська єдність”. Ось і наприкінці червня тут відбулася “Єдність—2011”. Нема жодного сумніву щодо суті цих свят. Не випадково і фінансує, і організовує їх влада, нехай начебто вже й децентралізована, з трьох столиць колишніх республік Союзу. Логічною є і участь в акції представників влади. Ось і цього року приїхали солідні делегації трьох сусідніх областей. Очолили їх голова Чернігівської обласної державної адміністрації Володимир Хоменко, губернатор Брянської області Росії Микола Дєнін та голова Го- Фото Петра Антоненка розмір пенсій по всій державі для нових пенсіонерів десь на 200—210 гривень порівняно з теперішньою формулою. “Реформатори” докотилися до того, що у своєму законі “наїхали” на соціальний захист інвалідів. І нарешті таке: з трудового стажу жінок хочуть вилучити декретну відпустку! І це при загальному збільшенні потрібного для пенсії стажу. Ліквідовується норма, що існувала десятиліттями! Що робити? Все ж діяти, закликав народний депутат України Андрій Павловський. Як міністр праці й соціальної політики опозиційного уряду він давно вніс альтернативний проект закону про пенсійну реформу. Звісно, правляча коаліція такого парламенту навіть до рук не взяла цей законопроект. Але боротьба триває. Фракція “БЮТ-Батьківщина”, до якої належить депутат, не проголосувала 16 червня за урядовий законопроект. Далі планується подання не менш як 45-ти депутатів від опозиції до Конституційного Суду з вимогою визнати неконституційним урядовий закон про пенсійну реформу. І нарешті депутат закликав до масових акцій громадян проти затіяної пенсійної реформи, зазначивши, що тут повинні сказати слово незалежні профспілки. До речі, і сам Павловський є головою Київської міської організації Конфедерації профспілок України. “Люди повинні сказати своє слово, бо влада глухоніма, і реагує лише на організований протест громадян, — зазначив депутат. — Інакше замість обіцяного перед президентськими виборами підвищення пенсій — підвищення пенсійного віку. Замість якоїсь “шокової терапії”, про яку теревенить влада, маємо шок без терапії”. Павловський навів свіжий приклад. Днями президент Янукович підписав ще один закон, ухвалений нишком, який обмежує вже й так куці соціальні права людей. Нагадаємо, що в інтерв’ю “Слову Просвіти” (ч.15 за 2011 р.) Андрій Павловський розповів, як влада проштовхує через парламент поправки до низки законів, якими знімають пільги для кількох категорій громадян. І ось цей закон ухвалено, підписано. Влада без вагань “вдарила” по чорнобильцях, по мільйонах дітей війни, яким свої законні пільги доводиться відсуджувати в судах. (Наша газета писала й про цю проблему в публікації “Діти якої війни?” (“СП”, ч. 6, 2011 р.). І ось пільги нахабно знято, порушуючи Конституцію України. Опозиція опротестовує в Конституційному Суді й цей “підпільний” закон. Але чи не забагато вже такого наступу на права людей? Не випадково на “круглому столі” виникло запитання: як же могла влада піти на таку явно антинародну пенсійну реформу? Що її спонукало, які мотиви? Першим, звісно, було названо прагнення догодити Міжнародному валютному фонду, щоб виклянчити ще три мільярди доларів кредитів до тих десятків мільярдів, які вже влада невідомо для чого набрала і невідомо куди поділа. Друга мотивація ще примітивніша — обібрати всіх, аж до інвалідів включно, аби й далі жирували олігархи і могли за рік не подвоювати, а десятикратно збільшувати свої статки в мільярдах доларів. Але називалася й ще одна мотивація: випробувати, наскільки терплячий у нас народ, наскільки немічні його провідники, тобто опозиція, демократичні сили? Що ж, теж резонна причина… “Останній шанс скоригувати пенсійну реформу: пропозиції профспілок, експертів та політиків”. Таку назву мав “круглий стіл” в УНІАН, проведений Національним Форумом профспілок України, одним із найбільших незалежних профспілкових об’єднань країни. Песимістичне, якщо не сказати розпачливе формулювання в назві заходу —“останній шанс” — має, на жаль, цілком реальне підґрунтя. Справа в тому, що позаду був уже цілий цикл подібних заходів, проведених профспілками, було обговорення в усіх областях України, доволі активне, на відміну від імітації “обговорення”, проведеного владою. І висновок цих обговорень був однозначно негативним. Були, нарешті, парламентські слухання, де практично ніхто не сказав доброго слова про затіяну владою пенсійну реформу. І ось “резюме”, реакція влади: пенсійну реформу — впровадити! І негайно.
Події, факти, коментарі · “На “круглому столі” виникло запитання: як же могла влада піти на таку явно антинародну пенсійну реформу?” · S. 2Originalseite ↗

ДРУЖБА ПІД ПРАПОРАМИ ЖИРИНОВСЬКОГО

У календарі “нержавіючих” радянських свят, які ми все відзначаємо, не прагнучи надати їм державницького, українського змісту, є й таке, як День молоді. Що ж, молодь потребує уваги суспільства. Правда, краще б владі, замість казенних “днів”, виявити реальну увагу до молодіжних проблем. Та й відзначати можна по-різному. мельського облвиконкому Білорусі Володимир Дворнік. Хто проводить, фінансує, той і замовляє. Тож під камуфляжем фестивалю неприкрито проглядають справжні ідеї таких акцій. Як мінімум, це підігрівання нос- Фото “Високий Вал” тальгії за колишнім Радянським Союзом попри те, що більшість молодих учасників фестивалів узагалі не жили в ті часи. Основний задум — пропаганда ідеї відновлення імперії. Комуністичної, капіталістичної, російської, слов’янської — байдуже якої, аби імперії. До речі, щодо слов’янства. Чернігівська “Просвіта” неодноразово пропонувала владі проводити справді міжнародні слов’янські фестивалі, враховуючи, що в Європі близько десяти слов’янських народів. Але, схоже, кремлівські математики навчені рахувати лише до трьох, і такий формат не вписується в задум організаторів. Аякже, уявімо, що приїдуть юнаки і дівчата з Болгарії, Польщі, Чехії, Словаччини, інших країн, вільні, ерудовані молоді люди з держав — членів Євросоюзу і НАТО. Та вони будуть тут як інопланетяни. Отож краще фестивалити по-радянському. І цьогоріч організатори (а ними були росіяни) прагнули вразити помпезністю. У вигляді макетів були “давньоруські міста”, звісно ж, “руські” у сенсі російські, виставки, концерт народного артиста всіх республік Ніколая Баскова. Але родзинкою акції став приїзд Патріарха Московського Кіріла. Оскільки акція відбулася хоч і на прикордонні, але все ж на українській землі, звісно ж, будівничий “русского міра” сповна використав цей приїзд для пропаганди “слов’янського братерства на трьох”. Тут можна б сказати про доволі сумнівне “слов’янство” московитів, зокрема й особисто Кіріла Гундяєва. У глави Російської православної церкви досить клопотів по “окормлєнію” пастви і в себе в Росії. Зокрема молоді, задавленої безробіттям та іншими соціальними проблемами, потопаючої в алкоголізмі і наркоманії — останнє зовсім не є перебільшенням, особливо щодо безпросвітної російської глибинки. Але у кремлівських душпастирів інші клопоти, тому й треба фестивалити. Тим паче, цього року дійство відбулося під доволі промовистим підбором партійних прапорів. Над росіянами майоріли прапори ЛДПР — це Ліберально-демократична партія Росії, яку очолює Володимир Жириновський, і цим усе сказано. З нашого боку розмахували прапорами їхні побратими з ПСПУ, тобто прогрес-соціалісти Наталії Вітренко. Як кажуть у народі, яке їхало, таке й здибало. А депутатів Верховної Ради представляла Партія регіонів, із головним рукомахом і семафором нашого парламенту Чечетовим. Воістину, слов’янська єдність… Матеріали підготував Петро АНТОНЕНКО
Абетка відомих імен · “За інтелектуальним рівнем українські фахівці стоять на голову вище, набагато розумніші”. · S. 3Originalseite ↗

МОЖЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ІНТЕЛЕКТУ

Микола ТАБОРИТ СПОГАД — Зі “Слова Просвіти”? — перепитав Віталій Іванович. — А знаєте, колись мої батьки теж були в “Просвіті”. Це було ще до того, як вони побралися, напевно року 1937-го. Пригадую, мама з батьком розповідали, що в них у селі і хор був, влаштовували концерти, театральні вистави… Громадська бібліотека була, читали українські книги, зокрема Тараса Шевченка. Поляки її забороняли (до 1939 р. його мала батьківщина була під Польщею, а за кілька десятків кілометрів, по Случі й Горині проходив кордон із Совєтською Україною — Авт.). Тому діяла вона підпільно. Коли на село налітали польські жандарми, то карали за це. — А коли у вересні 1939 року прийшли совєтські війська? — Так само карали, а “Просвіту” одразу закрили. Ось так! ЗА КОРДОНОМ — Віталію Івановичу, але тема нашої розмови буде про нейрохірургію. Тому почну з незвичного, на перший погляд, запитання: у скількох країнах Вам довелося побувати? — Простіше назвати, в якій країні я не був. У Європі немає жодної країни, де б я не побував. А в таких країнах, як США, Франція, Німеччина, Японія — по кілька разів. І довелося відвідати не лише високорозвинені країни, а й з меншим соціально-економічним рівнем, зокрема, й системи охорони здоров’я… — Рівень української нейрохірургії й наукових досліджень у цій галузі можна порівняти з їхніми? — За інтелектуальним рівнем українські фахівці стоять на голову вище, набагато розумніші. Але програємо в іншому. Нам хронічно бракує найсучаснішого медичного обладнання. Звичайно, в інституті нейрохірургії ми все маємо: МРТ, комп’ютерну томографію і все інше. Наприклад, як ви знаєте, організували акцію, купили лінійний прискорювач — апарат, який дає можливість без операційного втручання впливати на пухлини головного мозку. Ми маємо можливість застосувати усі технології, які є в США, Європі, тільки за рахунок пацієнтів, якщо вони можуть оплатити, або спонсорів. На Заході, де є страхова медицина, всі витрати беруть на себе страхові компанії. Або ж самі пацієнти, маючи нормальні зарплати, можуть усе оплатити. Приміром, є така патологія — аневризми головного мозку. Їх можна оперувати без трепанації черепа. Через судину можна зайти в цю аневризму і виключити її. Але для цього треба такі спіралі — “коілси”. Так-от, цих спіралей треба від п’яти до десяти. Але одна така спіраль коштує тисячу доларів. За кордоном це не проблема. Скільки треба, стільки страхова компанія платить. У нас знайти ці п’ять тисяч доларів далеко не кожному під силу. Або свіжий приклад. Щойно перед вами був пацієнт, у якого торсійна деформуюча м’язова дистонія. Дуже рідкісне захворювання. Найсучасніший метод лікування цієї патології — це вживлення глибинних довготривалих електродів. Вони називаються ДіБіеС. Тобто, глибинна мозкова стимуляція. Але цей стимулятор один (а їх треба два) коштує 12,5 тисяч євро. Щоб зробити хворому операцію, треба придбати цих стимуляторів на 25 тисяч. Вони забезпечують йому повне одужання. У нас же рідко хто може собі це дозволити. — Кілька днів тому уряд Азарова пообіцяв підняти зарплату нашим лікарям на 300 гривень. Можна порівняти зарплати вітчизняних нейрохірургів із доходами Ваших колег за кордоном? — Ні (сміється), ці речі просто неспівставні. Такий провідний інститут, як наш за рівнем технічної оснащеності відповідає рівню їхньої звичайної лікарні, то про оплату праці наших лікарів краще б мовчати. Ми жебраки, якщо порівнювати з тим, що є за кордоном. У них по заробітках на першому місці юристи, на другому — лікарі. Найбільше заробляють кардіологи і нейрохірурги. Здорові серце і мозок людини — найголовніше. Врахуйте ще й те, що це найскладніші спеціальності. Через те більшість провідних нейрохірургів США і Європи — мільйонери. Зауважте — офіційні мільйонери. Середня за складністю операція коштує від 40 до 60 тисяч євро. А є, що коштують від 100 до 200 тисяч. Це тільки за одну операцію! “ЛІКУЙТЕСЬ У ТЕЛЬ-АВІВІ!” — На багатьох автострадах і в містах можна побачити біг-борди, що закликають українців лікуватися в Ізраїлі. Якось мені відкрили маленьку “таємницю”: спритні закордонні “хірурги”, маючи в Україні своїх агентів, відбирають безпроблемних, продіагностованих у наших клініках пацієнтів, і пропонують їм лікування у себе, в тому ж-таки Тель-Авіві. — Можливо, так воно і є. Але охорона здоров’я в Ізраїлі, так само як у США чи Європі, справді на високому рівні. Вони мають по-сучасному оснащені клініки. Не порівняти з нашими умовами. Дуже багато заможних людей з України, які не довіряють нашій медицині, звертаються до них, але дозволити це собі можуть не більше п’яти відсотків українців. Бо там тільки один день перебування у стаціонарі коштує мінімум тисячу доларів! Та за такі кошти, звичайно, можна мати й умови, і належний догляд, і якісні операції. До речі, у тому ж таки Тель-Авіві більше половини лікарів, з якими я спілкувався, це вихідці з колишнього Совєтського Союзу, більшість з України. — Свого часу на весь світ став відомим “скандал” щодо успіхів українських нейрохірургів у застосуванні стовбурових клітин для лікування важкохворих. У зв’язку з цим хотів би запитати: ви й досі залишаєтесь ізгоями світової громадської і наукової думки? — Це був 1991-й. Ми отримали перші вражаючі успіхи зі стовбуровими клітинами. Те, що ми робили двадцять років тому, за кордоном тільки починають. У Сполучених Штатах президент Барак Обама зняв заборону на ці розробки. Але вони пішли по шляху, можливо, правильному. Їхні науковці робили дуже багато фундаментальних досліджень, багато експериментів на тваринах. Все те, що ми давно зробили, вони нині показують по телебаченню, що, мовляв, це перша операція і т. д. Застосування стовбурових клітин — це справді революційне відкриття в медицині. Збираючись на зустріч із Віталієм Івановичем ЦИМБАЛЮКОМ, академіком АМНУ, заступником директора з наукових питань Інституту нейрохірургії АМН України, заздалегідь домовилися і в загальних рисах окреслили тему розмови. Але не сподівався, що це так просто буде зробити. Прийшовши, у приймальні побачив чималу чергу хворих. Дивлячись на пацієнтів, забракло совісті зайти до нього у призначений час… Щоправда, коли береться класична ембріональна стовбурова клітина (це на ранніх етапах розвитку зародка), то є небезпека трансформування її в онкологічну пухлину. Як правило, беруться власні стовбурові клітини: свій кістковий мозок, береться жирова тканина, шкіра і з них вирощуються стовбурові клітини, які можна потім повертати цьому ж пацієнтові. Вони, звичайно, не такі, як ембріональні, ті мають більші потенційні можливості, але й ці достатньо гарно працюють. Зараз вони надзвичайно ефективні в кардіології, при черепно-мозкових травмах, гематологічних проблемах, при анемії. Широко використовуються для регенерації кісткової тканини, почали вирощувати хрящі. Нині вирощують навіть зуби, шкіру. По суті, завдяки стовбуровим клітинам можна робити будьякі “запчастини” для людського організму. ПРО МОВУ Й ПРОФЕСІОНАЛІЗМ — Віталію Івановичу, крім усього іншого Ви завідувач кафедри нейрохірургії Національного медичного університету ім. О. Богомольця. Із багатьох країн навчаються у вас студенти? — Із багатьох. Якщо не зраджує пам’ять, більше ніж із п’ятдесяти. — Викладання проводиться державною мовою? — Для наших студентів, так. Для іноземних, наприклад, зімбабвійцям, ангольцям, сомалійцям, росіянам і т. д. — російською. Але останні два роки введено й англомовні групи, де наші викладачі викладають англійською. — Тобто зімбабвійцям, ангольцям, сомалійцям, росіянам і т. д. треба читати російською? — Ні, чому ж. Були у нас малайзійські групи, які добре вивчили українську мову. То їм без проблем читали лекції державною. Серед іноземних студентів є надзвичайно обдаровані. Зараз у мене навчається ординатор із Пакистану. Він знає вісім мов, зокрема й українську. — Упродовж свого наукового, педагогічного і професійного життя як професор і нейрохірург багатьом молодим відкрили велику дорогу в життя? — О, на це важко відповісти. З 1986 року викладаю на кафедрі. Під моїм керівництвом 11 науковців захистили докторські та кандидатські дисертації. Мої учні тепер працюють провідними нейрохірургами у США, Франції, Німеччині і деяких інших країнах далекого і близького зарубіжжя. Це ще одне свідчення того, що серед українців багато талановитих лікарів. ДЕ НОБЕЛІВСЬКІ ЛАУРЕАТИ? — Якщо ми такі талановиті, то де ж тоді наші Нобелівські лауреати в галузі медицини? — А їх найближчим часом і не буде. І зараз поясню чому. Навіть не враховуючи політичних нюансів. Авторами багатьох геніальних наукових ідей є українці. Ну, наприклад, усім відомо, що саме українець Іван Пулюй відкрив рентгенівські промені, але його першість віддали Рентгену. Юрій Вороний 1933-го зробив першу пересадку нирки у світі, а тепер їх масово роблять за кордоном. Тобто ідеї генеруються, але немає технічної можливості їх реалізації. Я не раз розповідав людям про нашого земляка Федора Сербиненка, заступника директора Московського інституту нейрохірургії, який перший запропонував ендовоскулярні внутрішньосудинні операції без трепанації черепа. Цю ідею підхопили й у нас, в інституті нейрохірургії, почали успішно робити операції. Тоді, ще при Ромоданові, приїздили німці, французи, голландці вчитися у нас. Але через брак найновішого технічного оснащення ми не змогли цього розвивати, удосконалювати. Вони ж пішли далі, і зараз за кордоном пропонують багато нових технологій, хоча ідея наша. — Отже, найближчим часом нам на Нобелівських лауреатів не сподіватися? — Будуть, але якщо вони зі своїми ідеями поїдуть у Штати або в Японію, працюватимуть на їхньому обладнанні. І тільки тоді ці відкриття будуть визнані. До речі, за кордоном багато вихідців з України, які стали Нобелівськими лауреатами. Їх близько десятка. ХТО ЗАПОВНЮЄ НАШ МОЗОК? — І останнє. Ви, як нейрохірург, можете відповісти: чи справді можливості людського мозку необмежені? — Структура мозку унікальна. То тільки Творець чи Господь Бог міг таке створити. І чим більше живу, тим більше розумію, що навряд еволюція могла створити такі речі. Я багато разів цей мозок бачив, вивчав… І подумати, що в ось цьому кілограмі триста, кілограмі чотириста (а в когось і до двох) мозку, можуть народжуватися такі геніальні думки — це просто неймовірно. У людини є багато мозку резервного. Взагалі вважається, що у нас працює близько 10 відсотків активного мозку. Решта в резерві. Але життя показало, що якщо центр, скажімо, управління рукою травмується або пошкоджується, то сусідні ділянки беруть на себе цю функцію. У ранньому віці, особливо у дітей, вона відновлюється повністю. У людей старшого віку це відбувається повільніше. — Як впливає старіння організму на мозкову діяльність? — Старіння — це насамперед старіння судин: мало крові, мало кисню і мозок меншає в об’ємі. Але в людей інтелектуальної праці, які постійно тренують мозок, до глибокої старості зберігається активна розумова діяльність. — Величина мозку позначається на інтелекті окремої людини, і взагалі — певної нації? — Тургенєв, наприклад, мав великий мозок, десь більше 2 кг. Анатоль Франс — близько 900 гр. У жінки маса мозку менша, ніж у чоловіка. Але в середньому жінки розумніші за чоловіків. Тут є багато особливостей. По-перше, якщо нема кисню і поживних речовин, мозок не може працювати. По-друге, це пов’язано з певною генетичною спадковістю, зокрема з виробленням спинномозкової рідини. Надзвичайно багато факторів… І плюс тренування. Дитина ж народжується чистою — tabula rasa (чистий лист). Якщо, наприклад, у тварин від народження закладено інстинкти щось зловити чи з’їсти, то людина народжується зовсім безпорадною. І якби нас не навчали, якби ми з покоління в покоління не накопичували і не передавали знання, ми б не були людьми. Кожне нове покоління народжується з нульовою пам’яттю. І якщо попереднє покоління припускалося певних помилок у житті, то наступне, без знання історії і досвіду власної родини, власного роду, народу проходитиме ті ж самі кола пекла помилок.
«Просвіта» · “Багато людей вдячні “Українській родині”, бо тут працюють небайдужі”. · S. 4Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

займався питанням передплати українських газет. Ситуація в інформаційному полі, за словами Володимира Євгеновича, специфічна: “У каталозі 6 журналів і близько 40 газет. Майже всі російською мовою, переважно господарчого спрямування. Жодної громадсько-політичної газети. Передплатити “Слово Просвіти” там неможливо. “СП” і “Україну козацьку” надсилає Павло Клименко, який був головою Тюменської організації, зараз живе у Києві. Раз на місяць поштою надходить “Наша віра”. Таким чином підтримуємо зв’язок з Україною. І ще — через Інтернет. Телебачення подає переважно негативну інформацію про Україну: про аварії, стихійні лиха тощо. У Сургуті є корпункт щомісячної газети “Голос України в Західному Сибіру”, яка виходить у Тюмені за підтримки адміністрації Тюменської області. Вона розповсюджується серед українських організацій Західного Сибіру вже 10 років. Я розповсюджую газети по українських організаціях Тюменської області, ще надсилаю в Мурманськ, Владивосток, Казахстан (Павлодар). Усе робимо за власний кошт: поїздки на конференції, концерти, виставки тощо. Останні шість років товариство жодної допомоги не отримувало. 2009 року я під час відпустки побував на п’яти науково-практичних конференціях: дві у Києві, одна в Москві (україністів Росії), одна в Татарстані й одна в Тюмені. Від нашої організації ми брали участь у чотирьох Всесвітніх форумах українців. У Сургуті вперше в Тюмені була створена релігійна громада УГКЦ. Створили її члени “Української родини”. Є священик, проводяться обряди. Створено осередки в інших містах округу. Організація допомагає українцям, які потрапили в скрутне становище. Адже багато людей приїжджають сюди нелегально, без реєстрації. Якщо у них щось трапиться, їм нема куди звернутися, вони звертаються до “Української родини”. Кошти для допомоги тут і самі збирають, і звертаються в різні інстанції. Багато людей вдячні “Українській родині”, бо тут працюють небайдужі.
«Просвіта» · “Багато людей вдячні “Українській родині”, бо тут працюють небайдужі”. · S. 4Originalseite ↗

«УКРАЇНСЬКА РОДИНА» В СУРГУТІ

Коли було проголошено незалежність України, зарубіжні українці відчули величезний духовний підйом, належність до великої родини, пробудилися до національного життя. У місті Сургуті Тюменської області 1991 року було засновано Культурно-просвітницьке товариство “Українська родина”, нещодавно просвітяни святкували 20-річний ювілей. Гість нашої редакції Володимир ХАЛІМОНЧУК, один із засновників, голова Товариства розповів про історію його створення та сучасне життя просвітян Сургута. Надія КИР’ЯН 1990 року Володимир Євгенович привіз з України культурно-просвітницьку літературу, газети, журнали, поширював серед земляків. Тоді він працював водієм на КамАЗі, і на автомобілі спереду намалював синьо-жовтий прапор і величезний тризуб. Їздив із цими символами аж у Казань. “Хлопці з України, що зустрічалися по дорозі, ледве зі своїх автівок не випадали від здивування, — розповідає Володимир Євгенович. — А інші ніяк не реагували. Тільки на одному підприємстві керівник зробив зауваження. Я йому пояснив, що тризуб — знак київських князів, наших далеких предків”. Павло Клименко, якого обрали першим головою “Української родини”, тодішній депутат міської ради вийшов із синьо-жовтим прапором. На той час ще існував Радянський Союз. Але українство пробуджувалося. Безпосереднім поштовхом до створення товариства “Українська родина” був приїзд вокально-інструментального гурту зі Львова, який виконував пісні Січових Стрільців. В. Халімончук тоді увійшов до складу ради. Основний напрям діяльності товариства — проведення культурологічних заходів. 1992 року заснували українську недільну школу, єдину в Тюменській області, навіть у Західному Сибіру, яка працює й нині. Школи, які створювали в інших містах, були ліквідовані через відсутність фінансування. У Сургуті спочатку зуміли домовитися з мером міста про оплату вчителям з міського бюджету. Директор міської середньої школи №26 виділив приміщення. У неділю діти вивчали й вивчають українську мову, літературу, географію, історію, народознавство, а також музику й співи. Вчителі високопрофесійні, дипломовані, з України. 12 років керувала українською недільною школою Дора Миколаївна Соломощук, зараз вона повернулася в Україну, в Кам’янець-Подільський. “І хоч фінансування вже 4 Зоя ШАЛІВСЬКА, просвітянка, член НСЖУ, м. Конотоп Сумської області Вечір, присвячений пам’яті відомого не ли" ше на Сумщині краєзнавця, історика Івана Ли" роки нема, школа тримається на ентузіазмі вчителів та батьків, — розповідає Володимир Євгенович. — У Росії вийшов закон, щоб фінансування подібних шкіл із бюджетів міст передали до областей, а там вимагають оформляти ліцензію, що дуже складно. В Україні держава піклується про школи з російською мовою навчання, виділяє понад три мільярди гривень, а ми не маємо ні копійки. Раніше для учнів, які ходили в українську школу, хоч був стимул — Україна надавала гарантовано місця у ВНЗ за умови, якщо в атестаті випускника немає трійок. На Росію виділявся ліміт — 50 місць. Десятки абітурієнтів за рекомендаціями громадських організацій вступали до ВНЗ України. Потім більшість із них в Україні й залишалися, а до них переїжджали батьки. Цього року таке положення скасовано, отже, такого стимулу для дітей, на жаль, не буде. Шість років тому ми започаткували створення українського народного архіву Тюменської області, — продовжує розповідь В. Халімончук, — адже тут було дуже багато репресованих українців. Ще за часів Мазепи, Хмельницького сюди було вислано багатьох козаків. Коли Катерина ІІ зруйнувала Запорозьку Січ, сюди були вислані генеральний писар війська Запорізького Іван Глоба, де він і помер, полковник доби гетьмана Мазепи Григорій Новицький, який першим з європейців описав побут тутешніх корінних народів ще 1715 року. Я вже відшукав понад 300 різних документів: довідки, рукописи, фото з Тобольського архіву, вирізки з газет про життя й діяльність українців, про приїзд офіційних делегацій тощо. Плануємо створити енциклопедію українців Тюменської області. Зібрали багато матеріалів”. Від організації “Об’єднання українців Росії” В. Халімончука призначили координатором по Тюменській області. У Тюменську область входять два автономних округи: Ханти-Мансійський і Ямало-Ненецький. У кожному з округів мешкає 13— 15 % українців, 60—70 % росіян. Корінне населення — ханти і мансі. Там існує державна програма зі збереження національних звичаїв. Населення, яке мешкає в тайзі, займається традиційними промислами (рибальством, мисливством, вирощуванням оленів тощо), ще не зросійщилося. А міста багатонаціональні. Багато людей приїхало на розвиток нафто-газового комплексу з України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Дагестану тощо. В Сургуті мешкає понад сто національностей. Є 27 національно-культурних об’єднань. Щороку в День слов’янської писемності проводяться конференції, є традиційне загальноміське свято національних культур “Суцвіття”. Українці беруть активну участь у цих заходах. Рік тому просвітяни створили жіночий клуб “Берегиня”, ансамбль із такою самою назвою. Члени клубу вишивають, роблять виставки, виступають із концертами. При КПТ “Українська родина” створено музей “Український рушник”. Володимир Халімончук має козацьке звання полковника, він керівник козацького осередку в Сургуті. “Українська родина” плідно співпрацює з Генеральним консульством України в Тюмені з перших днів його відкриття 1995 р. На прохання Генерального консульства В. Халімончук
«Просвіта» · “Багато людей вдячні “Українській родині”, бо тут працюють небайдужі”. · S. 4Originalseite ↗

«З ІМЕНЕМ МАРКА ЧЕРЕМШИНИ»

Володимир КАРИЙ, голова Творчого клубу ім. Марка Черемшини, директор Видавничої фірми “Прут"Принт”, м. Снятин “Я вірю, я певний, що вільний геній цього народу створить нову національну культуру…” Ці заповітні слова класика української літератури, співця Гуцульщини і Покуття, новеліста Марка Черемшини (Івана Семанюка) взято епіграфом для диплому лауреатів літературно-мистецької премії його імені із фотосвітлиною “народного адвоката” (початок ХХ ст.). Ця премія вручається краянам письменника за активну літературно" мистецьку діяльність із 1998 року разом із нагрудною медаллю та невеликою грошовою винагородою. Присуджуєть" ся премія за рішенням комісії, яка скла" дається в основному із діячів місцевої “Просвіти”, спільним рішенням Снятин" ської райдержадміністрації і районної ради Івано"Франківської області. За 13 років лауреатами премії імені Марка Черемшини — видатного майс" тра слова, щирого захисника прав простого люду, активного громадського діяча, побратима новелістів Василя Стефаника, Леся Мартовича та педаго" га, першого голови Снятинської “Прос" віти” Василя Равлюка — стали 67 діячів літератури, науки та культури за твор" чість і активність у громадському житті — земляки письменника. Серед лауреатів премії — прозаїк і публіцист Ярема Гоян, поети — педа" гог Мирослав Попадюк, нинішній голо" ва районної “Просвіти”, директор Ви" давничого центру “Просвіта” у Києві Василь Клічак, професор із Чернівців Богдан Мельничук, композитор Петро Корж, місцеві журналісти — Калина Ватаманюк, Іван Грекуляк, Юліан Ра" девич, Йосип Палятинський, педаго" ги"краєзнавці — Руслана Кіреєва, Ва" силь Харитон, Марія Фуштор, Теофіл Виноградник за поетичні та художньо" публіцистичні твори. Художники Дмитро Лазаренко, Ем" мануїл Храпко, краєзнавці Микола Бо" лотенюк, Роман Касіян, Іван Мисюк, хорова капела “Діброва” (с. Белелуя), шкільний фольклорно"етнографічний ансамбль “Родина” (с. Підвисоке) та десятки інших ентузіастів культури. У червневі дні снятинці та косівчани відзначали 137 річницю від дня народ" ження Марка Черемшини, 100 річницю виходу в світ його першої збірки “Кар" би” і 120 літ від дня народження його дружини Наталії Семенюк (першого ди" ректора літературно"меморіального музею письменника у Снятині). Звання лауреата, медаль, літера" турно"мистецьку премію імені Марка Черемшини 2011 року отримала: у но" мінації “Література” Марія Стрипчук" Палійчук, літераторка, викладачка Снятинського агротехнікуму за видан" ня книг “Душа” та “Між добром і злом”; у номінації “Краєзнавча робота, прос" вітницька діяльність” звання лауреата (за рекомендацією редакції “Слово Просвіти”) удостоєний Василь Мару" сик, уродженець с. Белелуя, журна" ліст"краєзнавець, заслужений журна" ліст України, редактор творчого об’єд" нання “Культура” Національної радіо" компанії України за цикли радіопере" дач літературно"публіцистичної та іс" торико"краєзнавчої тематики та з на" годи його 70"ліття. У номінації “Образотворче мистец" тво” лауреатом став Ярослав Заяць, заслужений художник України за висо" ку виконавську та професійну май" стерність, проведення багатьох виста" вок своїх художніх робіт. Номінація “Концертно"виконав" ська діяльність” поповнилася колекти" вом народного аматорського жіночого вокального ансамблю “Вишиванка” Заболотівської дитячої музичної шко" ли (керівник — Лілія Лукащук) за висо" ку професійну виконавську майстер" ність і з нагоди 10"ліття творчої праці.
«Просвіта» · “Багато людей вдячні “Українській родині”, бо тут працюють небайдужі”. · S. 4Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ ІВАНА ЛИСОГО

сого, відбувся нещодавно в Конотопі. Про вели" кого патріота, одного з фундаторів конотопської “Просвіти”, що зазнав нелюдських страждань у сталінських таборах, йшлося в публікаціях “Сло" ва Просвіти”. А відомий етнограф Лідія Орел із великою повагою писала про співпрацю з цією неординарною людиною у своїх останніх книгах “Ми просто йшли” та “Українське Полісся. Те, що не забувається”. Вона пише: “Незабутньою залишається зустріч і спілкування з краєзнав" цем Іваном Лисим із Конотопа. Іван Андрійович добре знав історію кобзарства Сумщини та Чер" нігівщини, приятелював з Олександром Корні" євським, грав на бандурі й декілька зробив сам. За його порадою для Музею придбано 12 бан" дур. Від І. Лисого були записані відомості про кобзарські капели й ансамблі Сумщини, зокре" ма, про капелу Конотопа”. На цьому вечорі була презентована книга про нашого славного земляка. В ній автори, в основному просвітяни, щиро діляться спогада" ми про спілкування, співпрацю з Іваном Лисим, якого вважають своїм учителем. А головне в книзі — краєзнавчі розвідки, вірші, спогади, які він написав у різні роки. Розповідаючи про свої поневіряння на засланні, Іван Андрійович пише: “Я поставив собі за мету вижити для боротьби проти осоружної мені кривавої імперії босяків" садистів”. Авторці цих рядків пощастило розшукати спогади І. Лисого про пережите на лісоповалах, фотографії, замальовки з таборів. Збереглося і родинне обійстя на вулиці, названій його ім’ям, звідки юнака разом із батьками вигнали на чу" жину, та будинок, у якому утримували нещас" них селян перед етапом. А ось як він описує ос" танню домівку українських хліборобів: “У лісі часто траплялись могили з хрестами, де були розпливчасті, зроблені хімічним олівцем над" писи, що це небіжчик із Білоцерківщини, Київ" щини чи Полтавщини, вбитий при спробі втек" ти. Схиливши голови, ми хрестились, віддаючи шану невідомим, про яких ніколи не дізнаються рідні, де вони навіки упокоїлись”. Також продемонстровано фільм про страдницький шлях Івана Андрійовича, який зняла місцева телестудія, та літературно"му" зичну композицію, яку підготували учні Вищо" го професійного училища під керівництвом го" лови конотопської “Просвіти” Ольги Банитюк. А маленькі бандуристки з музичної школи ви" конали українські народні пісні, які він любив. Виступали краєзнавці, просвітяни, гості з Киє" ва та Чернігова, дякували благодійникам, зав" дяки яким книга побачила світ, говорили про необхідність створення музею Подвижника, а також про збереження та використання його безцінного архіву.
Читацьке віче · “На противагу “русскому міру” нам треба будувати свій “Український світ”. · S. 5Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

без різниці віровизнання і націо" нальності. Проіснував він аж до 1944"го. Після проголошення незалежності України відновив свою діяльність. Нині це відо" мий комплекс лікувальних кор" пусів по вул. Є. Озаркевича, 4. Саме тут розпочалися нау" ково"медичні заходи з нагоди 150"річчя Є. Озаркевича, які продовжилися у Коломиї в мед" коледжі та в місцевому драма" тичному театрі імені І. Г. Озарке" вича. У Белелуї, рідному селі ви" датного українського лікаря і громадського діяча, де на міс" цевій школі встановлено мемо" ріальну дошку старанням Івано" Франківського земляцтва в Ки" єві, так само відбулися веле" людні урочистості. Слід зазна" чити, що всі ці заходи відбува" лися силами громадськості. Наприклад, ще десять років то" му на вшануванні фундатора ук" раїнської медицини на його батьківщині побували відомий науковець і громадський діяч, голова (відновленого) Україн" ського лікарського товариства Любомир Пиріг, видавець нау" кових праць ювіляра професор Ярослав Ганіткевич зі Львова, історик медицини Ярослав Ра" диш, а також активісти київ" ського земляцтва – відомий ге" олог Іван Тимчук, заслужений лікар України, полковник мед" служби Дмитро Шлемко та ав" тор цієї публікації. На жаль, на" ша держава ще й досі залиша" ється поза визнанням беззапе" речних заслуг доктора Євгена Озаркевича. У роки Першої світової війни як український патріот Озарке" вич допомагав біженцям з Гали" чини і важко захворів. Поховали його разом з дружиною у Відні. зайти до Архіву. Такому рішенню дирекції передувала темна істо" рія… Але наслідив цей спритняга не лише там, де й сьогодні пра" цює. Виявляється, щось подібне цей homo postsovieticus вчинив іу видаництві “Дух і Літера”, зник" нувши з нього з оригіналами важливих статей, одержаних ви" давництвом з"за кордону… Дізнався я й про те, що “заці" кавлення” Захаркіна вже переки" нулися за океан, і тому звертаю" ся також до закордонних колег: “Будьте обережні!”. Це той випа" док, який із сумом констатувала Ліна Костенко: “І приходять якісь безпардонні пронози, потираю" чи руки, беруться за все”. І не гребують… Я сподіваюся, що й дирекція Інституту літератури АНУ належ" ним чином оцінить спритність свого наукового співробітника, адже тінь від його активності па" дає й на установу, де він зрідка з’являється. І таки вірю, що за допомогою цієї поважної й авто" ритетної установи все, “позиче" не” поціновувачем рукописів, бу" де повернуте тим людям, яким ці рукописи належать. тах України, особливо на Захо" ді, а нам треба відкривати свої на Сході та Півдні. Проукраїн" ським Церквам варто активніше працювати з парафіянами, роз" кривати їм очі на справжній стан справ в українському право" слав’ї. Українські церкви за кор" доном могли б також цьому сприяти. Але щось не чути, щоб заклик Владики Святослава знайшов відгук серед української інтелі" генції, громадських організацій і видатних діячів культури, науки, спорту, політики. Пора прокинутися, щоб не проспати долю своєї країни!
Читацьке віче · “На противагу “русскому міру” нам треба будувати свій “Український світ”. · S. 5Originalseite ↗

ФУНДАТОР УКРАЇНСЬКОЇ МЕДИЦИНИ

Василь МАРУСИК, Київ—Львів—Коломия— Белелуя У Львові, Коломиї та в с. Бе" лелуї на Івано"Франківщині від" значили 150"річчя видатного організатора практичної та нау" кової медицини доктора Євгена Озаркевича. В історію україн" ської медицини Євген Озарке" вич (1861—1916) увійшов не ли" ше як автор перших наукових медичних публікацій україн" ською мовою. Він був засновни" ком і головою Українського лі" карського товариства у Львові, Лікарської комісії НТШ, редак" тором першого українського са" нітарно"гігієнічного журналу “Здоровлє”, доцентом"викла" дачем (викладав українською!), радником і членом Найвищої ради здоров’я у Відні. Ініціював Озаркевич і дослідження кар" патських курортних зон. “Праця наша дасть гарний плід, тому сміло і з повною наді" єю на кращу долю для нашого народу дивимось у наше май" бутнє”, — зазначав він 1 лютого 1909 року, відкриваючи від імені Головного Виділу Товариства “Просвіта” у Львові перше за" гальне засідання Просвітньо" економічного конгресу. Серед почесних гостей вітав він знаних українців — діячів науки й куль" тури з Австро"Угорщини та Ро" сії. Серед них — редактор і ви" давець творів Тараса Шевченка Василь Доманицький, делегат петербурзької “Громади” Олек" са Назаріїв, засновник і вида" вець газети “Рада” Євген Чика" ленко, чільні діячі “Просвіти” й “радівські” співробітники Ольга та Василь Корольови, етнограф Вадим Щербаківський із Києва, В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ Кілька тижнів тому, будучи в Полтаві, я зустрівся з Аллою Олександрівною Ротач, диво" вижною жінкою, яка більшу час" тину свого життя віддала ство" ренню, розвитку і захисту музею Івана Котляревського. В трива" лій розмові ми торкалися і сього" денних проблем повернення Полтаві українського духу цього славного міста і не таких уже й давніх перипетій, пов’язаних із нищенням культурних цінностей доморощеними та зайшлими “Володьками Лободами”. До ре" чі, Алла Олександрівна згадала, як вона повідала Олесю Гончару історію зі знищенням охоронної дошки на садибі Котляревського місцевими творцями homo sovi" eticus… Так що ващенки про" мишляли й процвітали не лише у Дніпропетровську… Поступово перейшли до роз" мови про творчу спадщину Пет" ра Петровича Ротача, видатного культурного діяча, людину складної долі, невтомного тру" дівника на ниві краєзнавства, лі" тературознавства й мистецтво" Володимир КРАСОВСЬКИЙ, Стаханов Луганської обл. Серйозну загрозу Україні створює розроблений Кремлем і всіляко підтримуваний патріар" хом РПЦ Кірілом так званий “русскій мір”. Це неприхована спроба повернути Україну в ім" перське лоно й ініціатори цього вже зараз потирають руки, бо впевнені, що усе в них вийде. Російська православна цер" ква йде в авангарді цього про" цесу, а часті вояжі Кіріла в Укра" їну прискорюють цей процес. Кі" ріл заявляє, що його візити ли" ше пасторські. Якщо це так, то В’ячеслав Липинський із Волині та багато інших видатних діячів тогочасного громадсько"куль" турного життя. Серед запроше" них до почесної старшини кон" гресу галичани, діяч “Просвіти” Олександр Борковський, про" фесор Михайло Грушевський, письменник, доктор Іван Фран" ко, професори із Праги Іван Гор" бачевський та Іван Пулюй, пар" ламентар із Відня Юліян Роман" чук. У цьому почесному ряду — діячки жіночого руху письмен" ниці Олена Пчілка з Києва, Оль" га Кобилянська з Чернівців, і, звісно ж, сестра Євгена Озарке" вича Наталія Кобринська з Бо" лехова (тодішня Станіславщи" на). Цей конгрес став своєрід" ною віхою багатьох громад" ських починань, ініціатором, ор" ганізатором і активним учасни" ком яких був Є. Озаркевич. Він постійно будив суспільну думку, не давав їй зупинитися на до" сягнутому. Саме тому мусимо знати про цього українського подвижника більше. Народився Євген Озарке" вич 9 червня 1861 року в селі Белелуя поблизу Снятина (те" пер Івано"Франківщина) у ве" ликій священицькій родині пос" ла до Галицького сейму та Ві" денського парламенту, поета і відомого краєзнавця Івана Іва" новича Озаркевича. Євгенів дід — Іван Григорович, священик із Коломиї, так само був активним громадським діячем. Свого ча" су він навіть організував ама" торський театр. 1848 року вис" тавою (п’єсою І. Котляревсько" го “Наталка Полтавка”), адап" тованою до місцевих умов, за" початкував у Галичині театраль" ні дійства. В родинне село Озаркевичів, “Руські Атени”, у 70—80"і роки ХІХ ст. часто наві" дувалися найвидатніші україн" ські культурно"громадські діячі, зокрема, Іван Франко разом із киянами — поетом Олексан" дром Кониським (автором до" леносних слів Гімну “Боже ве" ликий, єдиний”…) та кирило" мефодіївцем Дмитром Пильчи" ковим… Не дивно, що в цій ро" дині були виховані окрім Євге" на, справжні українські патріоти — його старший брат священик Володимир та уславлена сес" тра Наталія, в заміжжі Кобрин" ська, а також адвокат Лонгин, педагог Єронима. Євген разом із Лонгином навчалися в уні" верситеті у Відні, були активни" ми студентами й учасниками славнозвісної віденської “Січі”. Саме звідти вони перенесли вільнолюбні європейські нас" трої, прагнення якомога більше зробити для рідного народу. Окрема сторінка життя Є. Озаркевича — шпиталь “На" родна лічниця ім. Митрополита А. Шептицького” у Львові. Зас" нований він 1903 року для на" дання безкоштовної лікарської допомоги убогим хворим львів’янам та й усієї Галичини,
Читацьке віче · “На противагу “русскому міру” нам треба будувати свій “Український світ”. · S. 5Originalseite ↗

ПОВЕРНУВСЯ БАТЬКО З ВІЙНИ

Григорій СОЛОДУШКО, Київ У далекі повоєнні поверталися з фронту солдати. У когось були радісні зустрічі, а ко" мусь — “похоронки” й сирітські дитячі долі. Мій батько, Хома Кузьмич Солодушко, працював бригадиром у селі Василівка, що в Присамар’ї на Січеславщині. Організовуючи евакуацію колгоспного майна, одним із ос" танніх у селі був призваний на фронт. Його то" вариш Ткаленко, який щасливо повернувся з війни, розповідав, що Хому Кузьмича під час призову відібрали в команду й направили до Севастополя. Там він свого часу, замолоду, проходив військову службу. То було єдине свідчення з фронту про батька. На жаль, про оборону Севастополя всю інформацію досі не оприлюднено. Частково Москва й досі її замовчує. Багато героїчного і трагічного, а подекуди й антилюдського кри" ється під гаслом “героїчна оборона Севасто" поля”. Про долю батька й через 70 років май" же нічого не відомо. Після війни родині при" йшло сухе повідомлення, що він пропав без" вісти на війні. Наша мама, Софія Минівна, що залишила" ся з трьома дітьми, розуміла, що чоловік не по" вернеться додому. Але як мудра жінка, вона підтримувала у наших душах віру, що він повер" неться. З роками це переросло в синівську пам’ять про нього. І непогамоване почуття боргу перед ним і вдячність за власне життя. У повоєнні роки тодішня держава великої пошани до ветеранів і загиблих на війні не ви" являла. День закінчення війни тоді не був державним святом. Проте органи глибоко “копали”, проводили розслідування обставин поведінки на фронті солдатів і офіцерів, а частину із них навіть “виховували” в ГУЛАГів" ських таборах. У шістдесятих роках починають увічнюва" ти пам’ять про загиблих на фронті, встанов" люють пам’ятні обеліски на честь загиблих земляків. У дитинстві, як і всі мої однолітки, я покла" дав квіти до меморіалу в нашому селі загиб" лим землякам. Але на гранітній плиті імені батька та одного із моїх рідних дядьків і де" яких земляків там не було. Потім з’ясувалося, що відповідні органи ще тривалий час по вій" ні, з ідеологічних міркувань, забороняли на" віть пам’ять про тих, хто “пропав без вісті” і не пройшов, бачте, перевірки своєї військової біографії у них. На наші звернення до владних і партійних структур про увічнення пам’яті батька та його односельців — глухе мовчання. Ось так: пам’ятні місця з вшанування загиблих, оз" доблені символами тодішньої держави, пиль" но контролювалися. Вони були позначені по" літично"ідеологічним тавром тодішньої вла" ди. Та що казати: посмертно їх навіть рідної мови позбавили, а імена на обеліску у рідно" му селі (!) позначені нерідною мовою. Про долю батька ми довідалися букваль" но недавно, з Інтернету. На сайті “Меморіал” скупа інформація: червонофлотець 3"го пол" ку морської піхоти Чорноморського флоту Солодушко Хома Кузьмич убитий 19 вересня 1941 року. Місцем поховання загиблих на флоті час" то значилося: “прєдан морю”. Про батька від" сутнє будь"яке свідчення про обставини його загибелі та місце поховання. За тих обставин війни, він, як і тисячі таких же загиблих, був позбавлений останньої військової почесті — захоронення та засвідчення його долі. На честь загиблих безвісти на війні встановлені меморіали невідомим солдатам і матросам. Для “червоної” влади було це організаційно простішим виходом, а з політичного — ідео" логічно виправданим. Ми, діти та внуки, все"таки зібрали свід" чення про “забутих” односельців. Їхні імена занесені до сільського пантеону, встановле" но обеліск, на якому викарбували імена одно" сельців, що загинули на війні. Таким чином увічнили їхні імена через багато років. Так за покликом дитячої пам’яті “повернули додо" му” з війни і нашого батька, Хому Кузьмича, і його друзів"односельців. Скільки їх, досі “невідомих”, чекають ще підтвердження своєї військової, моральної честі, доброї пам’яті та щиросердної молитви за убієнних. Підтвердженням їхньої честі буде засвідчення громадянської честі нашого і на& ступних поколінь. На противагу тим політичним ігрищам (зокрема у Львові з червоним нібито прапором), що влаштовують політики вчораш" нього дня на пам’яті та кістках загиблих.
Читацьке віче · “На противагу “русскому міру” нам треба будувати свій “Український світ”. · S. 5Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ОБЕРЕЖНО: ЗАХАРКІН!

знавства. Розповідала Алла Олександрівна про те, що за життя її чоловіка його зусиллями була практично підготовлена до друку велика книжка листування Петра Петровича з багатьма письменниками, науковцями, митцями з різних країн. Але вона так і залишилася в рукописі, а перехопив його такий собі спритний молодик, співробітник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України Степан Захаркін, який і не працює над підготовкою його до видання, і не хоче повернути тексти та при" мітки П. П. Ротача дружині авто" ра для завершення нею роботи над майже готовим рукописом. А ще він “позичив” листи Давида Бурлюка до П. П. Ротача і також відмовляється їх повертати… У Києві я зустрівся із Захаркі" ним. Найперше — він здивував" ся: “А що, я хіба не відправив усе це пані Ротач?”. Потім таки ви" знав, що ці тексти у нього, але йому важко їх розшукати, бо все, зібране ним, складене аж на трьох квартирах… Все"таки я до" мігся від нього обіцянки повер" нути протягом тижня Аллі Олек" сандрівні належні їй матеріали, майже готовий рукопис книжки і листи Бурлюка. Проте, перете" лефонувавши за тиждень до Полтави, з подивом дізнався, що нічого не повернуто. Наступна телефонна розмова із Захаркі" ним відбувалася вже в іншому тоні. Він заявив, що нічого по" вертати не збирається, а мене прямо запитав: “А що ви тут хо" чете, який вaш інтерес?” Думаю, моє пояснення, що я хочу лише аби він повернув належне влас" ниці, його не задовольнило — різні у нас підходи… Я зацікавився постаттю цьо" го цинічного і, як бачимо, метко" го на руку молодика. І з’ясував дивовижні речі. Виявляється, Захаркіну, співробітнику Інститу" ту літератури (!), заборонено ко" ристуватися фондами Архіву цього Інституту… Можете собі уявити? Співробітник академіч" ної установи не має права навіть
Читацьке віче · “На противагу “русскому міру” нам треба будувати свій “Український світ”. · S. 5Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ПОРА ПРОКИНУТИСЬ!

чому він проводить зустрічі з мі" ністрами, губернаторами, з гро" мадськістю і веде з ними розмо" ву не про спасіння душі, а про те, що ми єдиний народ і нам треба жити разом. А це вже чис" та політика. Ми вже нажилися разом. Кістками наших людей вимощена вся Північ, Сибір і Да" лекий Схід. А тих, кого не змогли депортувати, виморили голодо" морами. Досить! Дайте нам бу" ти господарями у своїй хаті. Так ні. Захоплене наше телебачення і радіо, преса. Все роблять для того, щоб українці забули, хто вони і чиїх батьків діти, щоб за" були свою мову, культуру, влас" ну історію. Тоді їх можна вже брати голими руками. На питання: “як протистояти цій московській навалі” дуже мудро відповів предстоятель Української Греко"Католицької Церкви Владика Святослав (Шевчук). Він сказав: “На проти" вагу “русскому міру” нам треба будувати свій “Український світ”. Вони відкривають свої культурні центри у великих міс"
Ми у світі · “Включення буковинської Резиденції до переліку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО дасть можливість для туристичного розвитку краю”. · S. 6Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

датного чеського науковця, архітектора Йозефа Главки Резиденція буковинських митрополитів внесена до Списку Всесвітньої спадщини людства. Це ніби друге народження перлини Буковини. І ми сьогодні щасливі, адже наша праця увінчалася успіхом. Нині у Попередньому списку до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО 15 претендентів з України і ми готові надати їм кваліфіковану допомогу і консультації щодо оформлення документації. Ми щиро вдячні всім, хто допомагав нам досягти мети. Насамперед Міністерству закордонних справ України, експертам Українського Національного Комітету ІКОМОСу, Міністерству освіти й науки, молоді та спорту, Посольству України у Франції, нашим представникам у ЮНЕСКО. — Що дає отримання такого статусу? — Включення буковинської Резиденції до переліку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО не тільки дозволить закарбувати для світу видатний зразок історично-архітектурного ансамблю XIX століття, а й дасть можливість для туристичного розвитку краю, його популяризації за межами України. Оскільки віднині всі міжнародні туристичні маршрути пролягатимуть через Резиденцію, а значить, і через Чернівці. Визнання об’єкта надасть додаткові можливості розвитку найменшої області України, розширить її культурне представництво в ЮНЕСКО. Ми ж маємо обладнати стоянки для транспорту, місця для харчування, сувенірні магазини, прибрати з території університету господарський двір і створити туристичний комплекс. Із цією метою плануємо перенести господарський двір, що за корпусом № 4 в інше місце, яке виділить міська влада. До Нового року також плануємо завершити будівництво нового корпусу № 8 по вулиці Рівненській. Там знаходитимуться факультет іноземних мов і педагогічний факультет, у Центральному корпусі будуть музеї університету, виставкові зали. Міжнародне визнання — це велика спільна відповідальність держави, місцевої влади й університету, а це означає, що в нас попереду чимало роботи. Спілкувалася Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці
Ми у світі · “Включення буковинської Резиденції до переліку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО дасть можливість для туристичного розвитку краю”. · S. 6Originalseite ↗

Fortsetzung von «ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ БУКОВИНСЬКОЇ ПЕРЛИНИ», S. 1

ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ БУКОВИНСЬКОЇ ПЕРЛИНИ

Закінчення. Поч. на стор. 1 ПЕРШИЙ КРОК — TENTATIVE LIST — Із чого розпочинали роботу? — Ми одразу почали готувати документи для включення до Попереднього списку. Робота над підготовкою номінаційного досьє Резиденції тривала понад рік. Оскільки кошторис цих робіт, підготовлений Державною службою з охорони культурної спадщини, становив 2,3 млн грн, у Чернівцях досьє вирішили підготувати власними силами. До роботи залучили науковців і студентів Чернівецького університету, фахівців департаменту містобудівного комплексу міської ради, працівників архівів, місцеві телерадіокомпанії та видавництва. Аеровідеозйомку номінаційного об’єкта з космосу Чернівцям надали безкоштовно. Вичитку пробного англійськомовного варіанта досьє носієм мови, що є обов’язковою умовою, у стислі терміни погодилася зробити волонтер Корпусу миру Мейта Праут, яка саме тоді працювала у Чернівцях. — Яким є процес включення об’єктів до Попереднього списку ЮНЕСКО? — Процедура номінування — нелегкий процес, що значно ускладнився у кінці ХХ — на початку ХХІ ст. Відповідно до вимог “Настанов, що регулюють виконання Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини” (1972 р.), змін і доповнень 2005 р., процес включення нових об’єктів до Списку ЮНЕСКО передбачає проходження декількох етапів: 1. Включення до Попереднього списку (Tentative List); 2. Підготовка номінаційного досьє і його схвалення Центром Всесвітньої спадщини (ЦВС) ЮНЕСКО; 3. Висновки експертів Міжнародної ради з питань збереження пам’яток та пам’ятних місць (ІКОМОС) та Українського національного комітету ІКОМОСу, зроблені в результаті безпосереднього обстеження номінованого об’єкта та буферної зони; 4. Розгляд питання щодо номінування об’єкта на Сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і голосування членів Комітету. — Якими були вимоги першого етапу? — Перший етап — обґрунтування унікальності пропонованого об’єкта, відповідно до визначених у “Настановах…” десяти критеріїв. Основне завдання — переконати Комітет ЦВС ЮНЕСКО в унікальності об’єкта, що зумовлює його включення до переліку об’єктів-кандидатів, тобто до Попереднього списку (Tentative List). Із запропонованих критеріїв було виокремлено чотири, які визначали унікальність Резиденції. Крім окреслених критеріїв унікальності необхідною умовою є автентичність і цілісність об’єкта номінації. Постановою Ради Міністрів Української РСР від 24 серпня 1963 р. Резиденцію взято на державний облік за категорією національного значення, за видовою ознакою — це пам’ятка архітектури, яка не має прямих аналогів в Україні. Згідно з дотриманням вимог ЮНЕСКО необхідну документацію та фотоальбом до 1 лютого 2007 р. було відправлено до ЦВС ЮНЕСКО у Парижі. Улітку 2007 року в м. Крайстчерч (Нова Зеландія) відбулася 31-а сесія Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. За результатами сесії університет отримав листа директора ЦВС Франческо Бандаріна (Італія), у якому сказано: “4 липня 2007 р. ЦВС включив до переліку об’єктів-кандидатів (Tentati- ve List) на номінацію до Списку ЮНЕСКО Резиденцію митрополитів у Чернівцях за чотирма критеріями унікальності. КРОК ДРУГИЙ — НОМІНАЦІЙНЕ ДОСЬЄ — Тож початок зроблено. Яким був наступний крок? — Другий етап — підготовка номінаційного досьє і його схвалення Центром Всесвітньої спадщини (ЦВС) ЮНЕСКО. Підготовка досьє — дуже відповідальна справа. Тому в університеті було створено робочу групу, яку очолив і координував ректор університету, професор С. Мельничук. До її складу увійшли науковці й архітектори, архіваріуси й перекладачі, правники й дизайнери, представники органів влади міста, області. Їхнє завдання полягало у підготовці номінаційного досьє на основі міжнародних постанов та конвенцій ЮНЕСКО. Посильну допомогу та практичні рекомендації щодо підготовки досьє надавали представники Національної комісії з питань ЮНЕСКО, які відвідали об’єкт номінації. За обсягом із картами, схемами, фотоілюстраціями, копіями архівних документів та іншими матеріалами номінаційне досьє — це майже десять книг і 1000 сторінок. Підготовлений сигнальний примірник англомовного варіанта номінаційного досьє до 1 вересня 2008 р. було відправлено до ЦВС ЮНЕСКО, і вже 15 листопада того ж року університет одержав детальний технічний аналіз досьє, здійснений експертом ЦВС ЮНЕСКО Александро Бальзамо. У загальних коментарях до тексту зазначалося, що досьє з необхідними правками відповідно до викладених зауважень слід подати до ЦВС до 1 лютого 2009 р. Тож процес підготовки номінаційного досьє та проведення різноманітних заходів у рамках номінування тривав упродовж двох років (2008—2010). У результаті копіткої праці робочої групи англомовний варіант досьє, менеджмент-план та додатки були повністю підготовлені до 15 січня 2009 р. Номінаційне досьє, погоджене головою Державної служби з питань національної культурної спадщини, тодішнім міністром культури і туризму України В. Вовкуном і підписане від імені України головою Національної комісії України у справах ЮНЕСКО В. Огризком. 28 січня 2009 року номінаційне досьє Резиденції з додатками було доставлено дипломатичною поштою і передано до ЦВС ЮНЕСКО у Парижі. Після експертної оцінки остаточного варіанта досьє ЦВС ЮНЕСКО висловив деякі застереження щодо буферної зони навколо об’єкта номінації — Резиденції. Робоча група спільно з працівниками Державної служби з питань національної культурної спадщини та відділом охорони культурної спадщини Чернівецької міської ради доопрацювали номінаційне досьє, визначивши чіткі межі буферної зони. Навесні минулого року університет одержав висновок ЦВС ЮНЕСКО за підписом директора Центру Франческо Бандаріна, в якому зазначалося, що “після детального вивчення доопрацьованого номінаційного досьє у Центру Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО немає жодних зауважень щодо його відповідності настановам ЮНЕСКО”. КРОК ТРЕТІЙ — ОЦІНКА УНІКАЛЬНОСТІ Й СТАНУ ЗБЕРЕЖЕННЯ — Отже, другий етап, найвідповідальніший і тривалий, також було завершено успішно. Над чим працювали потім? — За цей період ми пройшли третій етап — експертну місію ІКОМОСу та УНК ІКОМОСу. Завдання цих інституцій — оцінка унікальності й стану збереження об’єкта безпосередньо на місці. У вересні 2010 р. Чернівці з конфіденційною експертною місією відвідав експерт ІКОМОСу Йозеф Штульц (Чехія). Упродовж тижня експерт детально обстежував об’єкт номінації і територію навколо нього, буферну зону (історична частина міста), зустрівся з головою Чернівецької ОДА М. Папієвим і тодішнім міським головою М. Федоруком. Під час перебування експерта ІКОМОСу в Чернівцях відбулося виїзне засідання УНК ІКОМОСу за участю його президента М. Яковини. На засіданні було відзначено високий рівень проведеної роботи з підготовки номінаційного досьє. Із нагоди 180-річчя від дня народження Йозефа Главки в університеті 15 лютого 2011 р. за участі членів УНК ІКОМОСу започатковано Главківські читання. Відрадно, що активну участь у них взяли викладачі та студенти новоствореної загальноуніверситетської кафедри архітектури та будівництва, які презентували дипломні проекти майбутніх архітекторів. Оцінка експертів засвідчила, що всі етапи роботи з підготовки номінаційного досьє відповідно до “Настанов…” ЮНЕСКО було виконано в повному обсязі. КРОК ЧЕТВЕРТИЙ — ВКЛЮЧЕННЯ ДО СПИСКУ ВСЕСВІТНЬОЇ СПАДЩИНИ — Отож Ви підійшли до останнього четвертого етапу… — Четвертий етап — це питання щодо включення Резиденції до Списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Складність роботи полягала в тому, що у світі мало знають про Україну, а про Буковину й поготів. Не таємниця, що далеко не всі в Україні знають про нашу архітектурну пам’ятку. А якщо взяти до уваги той факт, що у складі Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО 21 країна і переважна більшість — це представники країн Азії, Африки, Європи, від колишнього СРСР входять лише Росія та Естонія. Тому ми намагалися зробити все, щоб привернути увагу до нашого об’єкта. Для цього ми звернулися до Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, яке одразу відгукнулося і за підписом міністра були відправлені клопотання на адресу посольств 21 країни, які входять до Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Також підготували буклети, які ми взяли до Парижа. І ось 5 травня 2011 року на сайті ЮНЕСКО з’явилася інформація про включення до розгляду на 35-й сесії Комітету ЦВС ЮНЕС- КО питання про внесення до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО Резиденції митрополитів Буковини і Далмації, яке було заплановано розглянути з 19 по 29 червня цього року в Парижі. Ми приїхали в Париж 25 червня і взяли участь у роботі 35-ї сесії Комітету ЦВС ЮНЕСКО. На жаль, після того як ми відповіли на всі запитання учасників сесії, через виробничі проблеми, пов’язані з завершенням навчального процесу, ми повернулися до Чернівців. А вже 28 червня нам зателефонували з Парижа й привітали з позитивним вирішенням питання. Гадаю, це символічно, що саме 28 червня у день 15-ї річниці Конституції України, у рік 20-ї річниці проголошення незалежності України та 180-ї річниці від дня народження ви- Степан Мельничук, ректор ЧНУ, і Тамара Марусик, проректор ЧНУ, під час засідання 35%ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Парижі
Ми у світі · “Під час подорожі світами розумієш, що ми, українці, надзвичайно талановиті люди”. · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Український національний прапор у Венеції гріховні бажання. Спершу була ідея запропонувати їм зображення “здійснених мрій”, але можливості людської уяви тут надто обмежені. Намалювали — і вже потім із них було змонтовано віртуозні й примарні мозаїки: з лицем Бога-Отця, з Його тіарою, з обличчям Богоматері, з обличчями янголів. Вже з найменшої відстані всі строкаті малюночки танули, утворюючи інші — знайомі, несподівані візерунки. Вони були представлені у Венеції двічі: на Великому каналі, перед церквою XVI ст. Сан Стае — та в церкві Сан Фантін, перед знаменитим театром Ла Феніче. Неймовірну виразність проекту годі переоцінити. Шкода, український глядач не зможе поки що належно вшанувати талант вітчизняної авторки: репродукції ж такі недосконалі! У рамках цієї програми відбулася виставка PinchukArt- Centr “Покоління Майбутнього: мистецький приз”, більшість експонатів якого могли оглянути кияни минулоріч. Щоправда, із 21-го учасника — лише один українець, Артем бієнале. Два роки поспіль Центр представляв Україну на державному рівні. Як на мене, найбільш вдало — 2007-го, у тісній співпраці з художниками Заходу, де серед “наших” були харків’яни Борис Михайлов і Сергій Братков (фотографія) і киянин, нині покійний Сашко Гнилицький із українкою-мюнхенкою Лесею Заєць (інсталяція). Нинішня виставка дуже розлога й нагадує “бієнале в мініатюрі” — таким, яким ми бачимо його на теренах Садів- Джардіні, але в цьому палаццо сучасні артефакти чудово відтінені фресками XVI ст., мерехтливими корінцями бібліотеки старовинної родини — у залі, де саме показували відео. От і вибирай, чим милуватися: тінню книг за склом — чи тінню кіно на стіні… Цими проектами не вичерпується фактор “української присутності” у Венеції. На добре слово заслуговує камерний — і паралельний бієнальському — проект “Пасіка. Барабани долі” киян Миколи Журавля та Віталія Очеретяного в тій самій церкві Сан Стае. Перший створив химерну композицію з шматками бджолиних сотів (із повним правом претендував він ще на участь у Бієнале 2007 р., але тоді “віддали перевагу” гламурному Іллі Чічкану), інший — просторові композиції: знімки облич і пейзажів (пара “готів”… співачка… старенька дама… східне місто — теж зі своїми каналами… старенький київський дім — із тих, які “ще лишилися”) на блідих трубках, почеплених на церковній стелі. На завершення — скляна анімалістична композиція колишнього киянина, нині скандального перформера Олега Кулика, що мешкає в Москві, на виставці “Скляний стрес”у Палаццо Каваллі. І, як курйоз, назву “український відгомін” у серії коллажів француза, берлінця за проживанням, Кіпрієна Гальяра, виставлених в Італійському павільйоні. Там тло зображення складають старі пейзажні листівки, а на них наліплено пивну етикетку і серед десятка сортів слабохмільного трунку знайшлося місце для сорту вкраїнського…
Ми у світі · “Під час подорожі світами розумієш, що ми, українці, надзвичайно талановиті люди”. · S. 7Originalseite ↗

ХОДІННЯ УКРАЇНИ ЗА ТРИ ОКЕАНИ

Уляна ВОЛІКОВСЬКА Радо вітали, гостинно приймали їх у портах Австралії і Нової Зеландії, Поліне" зії й Муруроа. Маленьку яхту “Лелітка” під українським прапором бачили у водах Тасманового моря і Перської затоки, в Суецькому каналі й у багатьох рейдах Ти" хим океаном… Вони — це подружжя Ва" лерій Петущак та його дружина Наталія Леонідівна — здійснили найщасливішу подорож свого життя, яка тривала чоти" ри роки… Перетнули три океани. Від" швартувалися з Київського річкового порту 1994"го… Після чотирирічної ман" дрівки описали свої пригоди у книжці “Ходіння за три океани”. “Океан — це іспит не тільки фізичний, а й моральний. Психологічно дуже не" просто у такому маленькому просторі (ях" та всього 9 метрів) двом людям. Але ми це суворе випробування пройшли з Наталею разом…”, — розповідав капітан і штурман “Лелітки” на презентації видання. У мене одразу виникло запитання: подорожувати удвох, через моря"океани в маленькій яхті?! Дуже кортіло почути відповідь справжнього романтика… І до речі, кібернетика, економіста, письмен" ника, дослідника… Виявляється, яхта дає можливість повністю з’єднатися душею із водною стихією, зріднитися з океаном. А керування нею — справжнє мистецтво, якому можна вчитися все життя. “Здава" лося б, під час першої подорожі 1990"го року на яхті “Дніпро” пройшов Тихий оке" ан з півночі на південь, а під час другої з Наталею ми пройшли його зі сходу на за" хід. А коли були посередині Індійського океану, то там я усвідомив, що абсолют" но нічого не розумію у тактиці керування яхтою під час штормів… Це дуже складне мистецтво!” Уявляєте, подружжю пощастило пе" режити тайфун — тринадцятибальний шторм! “Ти коли бачиш цю розлючену стихію, коли бачиш, як над яхтою висо" чить хвиля з п’ятиповерховий будинок (а це близько 15 метрів!), це десятки, сотні тонн води. Цей гребінь обрушується і ле" тить на яхту. Якщо ти з"під нього не вибе" решся, він просто її розтрощить. Двічі хвиля перекидала яхту, щогла ішла під воду, але яхта все"таки ставала на рівний кіль. Відкривалась капітанська рупка і ру" ка капітана рахувала “Один, два. Ага, всі на місці”, — жартував Валерій Петущак, — і ми йшли далі…” Мене дуже подивувало, що якщо вмі" ти керувати яхтою, то під час найекстре" мальнішого шторму можна “припаркува" ти” її навіть посеред океану. І відчути фантастичне явище — величезні гребені хвиль обходитимуть яхту, а вона спокійно гойдатиметься на хвилях. Мандрівники були у гостях і у францу" зів, і в англійців, австралійців, новозеланд" ців… “Дуже часто збиралися великі ком" панії, і ми могли їм більше повідати, ніж вони нам. Ми їм розповідали про Україну, про її історію. А взагалі ця мандрівка від" крила очі на цей світ”. Так, перебуваючи у Новій Зеландії (до речі, ця країна особли" во запала у душу подружжю), мандрівники переконалися, що таке справжня демок" ратична країна, що таке ринкова економі" ка, що таке диктатура закону, якого, на жаль, у нас в Україні немає… “Під час подорожі світами найцікаві" ше, що я зрозумів, — ділився враження" ми пан Валерій, — що ми з вами, україн" ці, надзвичайно талановиті люди. І це завжди треба намагатися розвинути. Я зустрічався з українцями і в Австралії, і в Новій Зеландії, в США, і в цьому переко" нався…” А пані Наталя додала: “Найбіль" ше наше відкриття — Тихий океан був ос" воєний вихідцями з України”. Слухала мандрівників і читала їхню книжку, і ловила себе на тому, що мене переповнює гордість. Вони, ці двоє ен" тузіастів, зробили для пропаганди Укра" їни устократ більше, ніж наша чечетов" сько"табачниківська убогість при владі… Тож якщо ви хочете відчути мертвотну спеку, пережити шторми, зустрітися з українцями в різних куточках світу, прос" то почитайте “Ходіння за три океани”. Не пожалкуєте!
Ми у світі · “Під час подорожі світами розумієш, що ми, українці, надзвичайно талановиті люди”. · S. 7Originalseite ↗

УКРАЇНСЬКА ВЕНЕЦІЯ. РІК 2011-й

Олег СИДОР-ГІБЕЛІНДА Мова не про аналоги. (Хоча і мрію відвідати Вілково!). Не про острови й острівні села, названі ім’ям італійської міста-держави — якою вона була впродовж століть, окрім двох останніх. Ні: про безпосередню присутність наших земляків на міжнародному мистецькому святі. Його проводять тут щодва роки, починаючи з 1895-го — і збирає це свято сотні митців з усього світу, і сотні тисяч глядачів звідусіль, а насамперед — з України. Назва свята: Венеціанська Бієнале. Щось на кшталт Олімпійських ігор в образотворчості — лише з фіксованим місцем проведення (і місце зустрічі вже змінити не можна). Чи Каннського кінофесту — але той проходить щороку, та й Канни без кіно вартують мало, так собі, не бозна-який курорт для заможних нероб. Натомість Венеція, з усіма її пам’ятками — ніби шляхетна рамка творчого експерименту, що нерідко спантеличує. І то так, що деякі прибульці до Міста святого Марка воліють тинятися старовинними вуличками та споглядати на гондоли. Вихід із такої ситуації знайшли напрочуд просто: обсіяли бієнальськими проектами всю Венецію, аж до околиць. Навіть у Палаццо дожів традиційно виставляють тайванських художників. І на острові Мурано (де видувають пречудове скло), до якого добиратися близько години — і “теж Венеція” — своя бієнальська філія. Навіть у спальному передмісті Венеції, буржуазному Местре — частина виставкового проекту під назвою “Мистецтво є гра”. А реклама виставки бовваніє вже на виході з аеропорту Марко Поло… Словом, куди не ступиш, там і Бієнале, де не сядеш, там і арт. Для України, драматично позбавленої власного павільйону на Джардіні (а такими павільйонами володіють не лише США, Франція, Англія, Німеччина, а й Венесуела, Єгипет, Греція, Румунія, Фінляндія), недолік обернувся на несподівану перевагу. Практично всі проекти, розташовані посеред міського потоку, були безкоштовно доступні глядачам сім днів на тиждень: двадцятиєвровий квиток до Садів/ Арсеналу відлякує деяких скнар, що сповзлися до міста на день-два — і грошики свої тринькають на маски, різний сувенірний дріб’язок, прогулянки на гондолах тощо. На державному рівні Україну гідно представляла одеська мисткиня Оксана Мась. Венецію не розчулити зойками “про долю”, переоповіданням “чужих негараздів”, вона, як і Захід загалом, чутливі до сугестії, небанального видовища, за якими вгадуються і “доля” з її “негараздами”. Та передусім — аби зовні було переконливо. З цим у нас було “на п’ять із плюсом”. А ще варто звернути увагу на невитравну релігійність Італії, для якої варіації християнських архетипів зрозумілі й понині дуже актуальні. В українському проекті за основу було взято Гентський вівтар братів Ван Ейків — шедевр Північного Відродження, парадоксальним чином перенесений до одного із найбільших осередків Відродження Південного. Мистецтво переповнене такими парадоксами. Так і в “Пост-версус-Прото-Ренесансі” (це повна назва проекту Оксани Мась) основним матеріалом для створення образу стали… дерев’яні яйця, десятки, сотні тисяч дерев’яних яєць. Їх роздали людям з усіх усюд, аби понамальовували на них свої Волокидін, уродженець слобожанського міста Чугуїв, яке 167 років тому дало світові Іллю Рєпіна. Артем “спеціалізується” на зображенні оголених тілесних образів, сповнених похмурої значущості і виконаних з академічним педантизмом. Його венеціанські полотна відрізнялися од тих, які були виставлені в Києві. Замість соло-персон, застиглих у малозручному ракурсі, бачимо нівроку сюрреалістичні сплетіння тіл. “Покоління Майбутнього” розташоване в Палаццо Пападополі — це вже четвертий венеціанський виступ Центру Віктора Пінчука, починаючи з 2005 року, коли публіці було запропоновано “твори з колекції”, але за межами програми
20"ліття Незалежності · “О Ти, Мадонно із Мадонн, яка пройшла крізь всі Голгофи, Тобі кладу, як квіти, строфи моїх зажурених пісень”. (Ірина Сеник) · S. 8Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Його талант не знає меж, Він СВІТОЧ нашого Народу. Він приходив у найменший зал, Через віки та покоління, Тож піднесім його на п’єдестал Якщо в нас є сумління. А скоро Великдень. Я бажаю Вам, Вашим рідним та близьким святкового настрою, гаївок під церквою, спокою на всі ці дні, воскресних мелодій. Щиро здоровлю. P.S. А як можете, засвітіть від мене свічку на Славковій могилі. Дякую. Лист другий 15. 03. 1999 року Слава Ісусу Христу! Дорогий пане Іванку! Я знову перед Вами у боргу. “Відлежувалась” у Трускавці, а потім направили до Львова. Здоров’я дуже погіршилось. Щось
20"ліття Незалежності · “О Ти, Мадонно із Мадонн, яка пройшла крізь всі Голгофи, Тобі кладу, як квіти, строфи моїх зажурених пісень”. (Ірина Сеник) · S. 8Originalseite ↗

О ОД ДИ ИН НА АД ДЦ ЦЯ ЯТТЬЬ Р РО ОК КІІВ В

Лист перший 9. 04. 1997 року Пане Іванку! Ваш лист зворушив мене до глибини душі. Добре, що книжки вже у Вас, бо іноді буває таке, що той “передавач” присвоює собі книжку і зникає з горизонту. Мала таку вельми неприємну справу вже не один раз… Згадуєте своє минуле. Так — вигнання страхітливе. Мусиш покидати все, до чого звик, що любив і йти в невідомі, часто жорстокі світи. Зате повернення — як ранкова зоря на безхмарному небі. На чужині я марила моїм рідним містом, постійно, в думках, йшла назустріч далеким, але як же близьким серцю вежам. Мені в моїй самотині помагали вижити вірші та вишивки. Вірші складалися в голові, а хрестики клалися на найменші клаптики. Навіть на ті, на яких були табірні номери. Мій, як певно, зауважили — Л-372! Маєте рацію, коли пишете про так звані “несподіванки”. У Вільній Україні — 8 березня, 1 травня, 9 травня, День Жовтневої революції. Боже! Які парадокси. Співи по радіо, по телебаченню. Я їх не розумію. Для мене це якийсь абсурд. Кривляння, задирання ніг і десятикратне “Дай мені руку”. Я пам’ятаю інші співи. Чудові мелодії. Львів’яни (справжні, не теперішні) зберегли їх у своїх серцях. Мій чоловік, як мав добрий настрій, наспівував мені “Танго ноктюрно”, “Вже осінь і не вернуться сподівання”, “Машина вже на шляху”. Оце недавно запропонували мені подати заяву до Спілки письменників. Хіба вони такі недолугі і не розуміють, що я її не подам? Бути там поруч із перефарбованими? Задля чого? Коли мене вдруге заарештували у Франківську, серед вилучених віршів був вірш-доповідь покійному Братуню. Мене за нього судили, бо не сподобалась моя інтерпретація 700-річчя Львова… А “спілчани”, які були покликані як свідки на мій суд, ні одного слова не зронили, не спитали, який це злочин я вчинила, пишучи вірші. Їх не цікавило навіть, які саме я писала. Тоді я звернулася до прокурора, щоб зачитав їм один, на свій розсуд, вірш. Думала, щось зворушиться в їхніх серцях, заговорить. Але де там. Прокурор вже добре знав мене, бо приходив на “відвідини” слідства, тому з обуренням прочитав, на його думку, найпаскуднішого вірша: Непорочна Ти, Мадонно, мого серця Днів моїх і моїх літ, Білий пролісок, весняний первоцвіт, Це Тобі мій спів, Моє весняне скерцо. Хай Тебе чорнять до чорноти, Хай ганьблять підступно і нікчемно, Біля мене у житті не темно, Бо для мене найсвітліша Ти! Хай зіллються ненависть і гнів Для лакиз, приблуд і перевертнів, Вони прагнуть, щоб була Ти мертва, Будь же невмирущою супроти ворогів! Навесні все кволе никне, гине. Хай весняно ллється моє скерцо Ти, Свята МАДОННО мого серця, Милий краю, рідна УКРАЇНО! Ось воно як. А Ви хочете, щоб мене згадували? О жаль, що не маю копії статті з “Прикарпатської правди”, написаної після мого суду. Але як повернуть мені з музейної виставки, обов’язково Вам пришлю. Вона має такий заголовок: “Відщепенка в чорних окулярах”. У мене болить душа, як згадаю нашого генія — Шевченка. Наше місто, на жаль, досі не спромоглося на гідний пам’ятник. А гроші? Їх кажуть нема, криза… А на пікніки є? Ось Вам ще один з неопублікованих віршів. А в мене їх чимало: Нам говорили, що у нас Не було Пушкіна та Блока. А ми? Пишались кожен раз, Бо мали й маємо Шевченка — нашого пророка. Шевченко велет з велетнів, авжеж! Борець за Правду і Свободу. Іван Гулей незрозуміле діється з хребтом. Ще мушу їхати в діагностичний центр на консультацію. Дякую за співчуття. Справді — я маю дуже добрих друзів, у першу чергу. А вже потім те все, про яке пишете в листі. Зараз “начисто” малюю, зібрані мною в Космачі, взори. Є їх біля 100! А один — просто дивовижний: Довбушевий. Йому в 1970 році було 205 років! Крім цього трохи вишиваю, трохи впорядковую свій “архів”. Поетичний. У зв’язку з цим вийде незабаром нова збірочка зі старими віршами “В нас одна Україна”. Є там і патріотичні, і ліричні вірші. Без сумніву, одна книжечка буде для Вас. Питаєте, чи далеко з Трускавця до Борислава? Рукою подати. Можна пішки пройти, хоч тепер маршрутка за маршруткою курсує. Усього 9 км. Отже — прошу Васу мою домівку осиротілу. Можна буде поїхати до Нагуєвич, Дрогобича. Є там що оглянути, Франковим духом подихати, згадати його незабутні рядки: “Кожен думай, що на Тобі міліонів стан стоїть, що за долю міліонів мусиш дати ти отвіт”. Дуже добре знала пані Олю Дучимінську. Разом з нею “будували БАМ” на Тайшетах. Навіть у моєму вироку є згадка про неї. А ось той судовий процес наді мною і вирок мені із тодішньої газетної статті під назвою “Відщепенка в чорних окулярах”: “За бар’єром сидить сухорлява, вже не: молода жінка в чорному вбранні. Важким поглядом обводить обличчя присутніх. При кожному запитанні судді, засідателів і про: курора неквапливо піднімається, відповідає підкреслено ввічливо, дякує кожному зі свід: ків за їх показання, незалежно від того, чи на її користь, чи проти говорять вони. Та руки її, які то нервово стискаються в кулаки, то безсило обвисають, виказують, що і усмішки, і ввічливість, і спокій підсудної — все це не: щире, штучне. За її позуванням, намаганням зобразити з власної особи страждальни: цю за “ідеї” — сама лиш порожнеча, ду: ховна спустошеність… І. М. Сеник уже притягалася до судо: вої відповідальності. Вперше це було майже 30 років тому, коли вона добро: вільно вступила в банду ОУН, розгорнула бурхливу діяльність зв’язкової “крайово: го проводу” отруєна націоналістичною пропагандою, вісімнадцятирічна льві: в’янка Ірина Сеник у 1944 році склала присягу на вірність боротьбі за “самос: тійну Україну”, пройшла спецпідготов: ку. Наші війська наближались до захід: них кордонів, громлячи фашистську не: чисть. Жителі визволених міст і сіл, із сльозами радості і вдячності зустрічали воїнів Радянської Армії, допомагали їм ліквідувати залишки оунівців, будувати нове життя під зорею Радянської влади. А “Леся” (таку кличку мала І. Сеник) но: чами прокрадалася зі Львова в райони, виконуючи спецдоручення ватажка “Крайо: вого проводу” Р. Шухевича (про цього німець: кого шпигуна і ката наша газета вже писала у свій час) і “районної провідниці” ОУН жіно: чої сітки “Марійки”. Саме “Марійка” завер: бувала колишню школярку в ОУН і дала їй кличку. В обов’язки “Лесі” входило, крім цьо: го збирання адрес радянських активістів, за: безпечення бандерівців націоналістичними виданнями. У 1946 році Ірина — “Леся” за ан: тирадянську діяльність була засуджена до десяти років ув’язнення. Радянський суд вра: хував і вік, і життєву недосвідченість, і складний воєнний та повоєнний час… І ось І. М. Сеник вдруге на лаві підсудних. Тепер уже не доводиться говорити про моло: дість, необізнаність, недосвідченість. Вся по: ведінка, всі вчинки Сеник вели її до закономір: ного епілогу. Це людина, яка патологічно ненавидить все радянське. І хоч здобула спеціальну серед: ню освіту в радянському навчальному закла: ді, безплатно лікувалася у лікарнях, зокрема в науково:дослідному інституті в Ленінграді, користувалася всіма благами, які надані в Радянській державі людині праці, — Сеник ні: коли і нічим не була задоволена. І це своє неза: доволення виливала в численних віршах, які розповсюджувала в колі своїх однодумців, у листах до приятельок, у розмовах із знайоми: ми і незнайомими. Сеник не хотіла бачити нічого хорошого в нашому житті. Дивилася на все очима воро: га. Обпльовувала у своїх віршах наші здобут: ки і успіхи, будівництво Братської ГЕС і патріотизм радянських людей, служіння ук: раїнських радянських письменників народові і комуністичні ідеали молоді. Вона проливала гіркі сльози за тими часами, коли в західних областях України лютували бандерівські го: ловорізи і мріяла про повернення капіталіс: тичних порядків. З усієї різноманітності ко: льорів і відтінків обирала для своєї “музи” од: ну фарбу — чорну. Сеник “справжню літера: туру” відшукувала у брудних, наклепницьких, антирадянських творіннях, які розповсюд: жувались і читались у колі “обраних”. Основ: ні ж “положення для критики” радянської лі: тератури черпала зі статей зарубіжних пи: сак:антикомуністів. Одна із них “Нова літе: ратурна хвиля на Україні” француза Е. Рай: собула була настільною книгою Ірини Михай: лівни. Чи до об’єктивності тут? “Скажи мені, хто твій друг?.. Ця приказ: ка якнайдоречніше характеризує Сеник. Пер: шим приятелем по приїзді її в Івано:Фран: ківськ став В. Мороз — колишній викладач пе: дагогічного інституту. У 1971 р. за антира: дянську діяльність він позбавлений волі. Це ра: зом із ним І. Сеник написала листа на захист тричі судженого шпигуна і націоналіста Ка: раванського. Характерний штришок: лист ад: ресований нібито до радянських органів, “неві: домим чином” потрапляє на сторінки закор: донного націоналістичного видання і в переда: чі пресловутої радіостанції “Свобода”. Серед її друзів і набагато молодший за неї В. Чорновіл, і дев’яносторічна О. Дучимін: ська. Що єднало таких несхожих ні за віком, ні за характером, ні за уподобаннями людей? Тільки одне — ненависть до Радянської влади. “Критикові” Чорноволу передала свої вірши: ки Сеник, з яких мав він намір укласти збірку антирадянського змісту. Довести справу до кінця перешкодили радянські органи — Чор: новіл був арештований, про що наша преса вже повідомляла. Дучимінська Ольга Василівна… Це прізви: ще викликає в пам’яті трагічні події 1949 ро: ку, коли виродок Лукашевич — син уніатсько: го священика заніс сокиру над світлою голо: вою Ярослава Галана. Ця Дучимінська, поміч: ниця і коханка “святого отця”, допомогла за: мести сліди злочинців… Роки не применшили її злоби і ненависті, і тепер, незважаючи на похилий вік, бабця гасає по країні, розвозячи антирадянську літературу. Ірині Сеник вона репрезентувала свого вірша, орієнтуючись на відповідний смак з явним “душком”. Відчуваючи підтримку таких “друзів”, Сеник все завзятіше нападає на національну політику нашої країни, дружбу народів нашої Батьківщини. І паплюжить, чорнить усе, що потрапляє в поле її зору… Цього року Ірині СЕНИК, одній зі ста Героїнь Світу (цього звання удостоєні ще дві українки — Ірина Калинець та Анна Захарова) мало б виповнитися 85 років. Ірина Михайлівна — жінка-легенда, політв’язень, активний діяч Руху опору радянській системі та громадський діяч за часів незалежної України, майстер художньої вишивки, поетеса, авторка книжок поезій “Сувій полотна”, “Біла айстра любові”, “Заґратована юність”, “Книжечка бабусі Ірини для чемної дитини”, “Метелики спогадів”, десятків статей про повстанський і правозахисний рух в Україні. Наш автор Іван ГУЛЕЙ, просвітянин, вчитель історії з м. Монастириська Тернопільської області люб’язно надав нам право публікації свого листування з цією дивовижною жінкою. “У народній перемозі в серпні й грудні 1991 року, так само як і в тріумфі Майдану 2004 року була й частинка її внеску. Нехай разом із нами духом своїм незримим буде й Ірина Сеник”, — вважає Іван Гулей.
20"ліття Незалежності · “Я не скаржуся на власну Долю. Я її сама вибрала”. · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Три дні тривав відкритий судовий процес над Сеник. З кожним новим показанням свідків, новим документом виразніше вима: льовувалось убозтво думок людини, яка за: продала свою душу українським буржуазним націоналістам. Пішовши манівцями, Сеник не знайшла в собі ні сил, ні відваги, щоб виз: нати: жила неправильно, і повернути на путь істини. І. М. Сеник за антирадянську діяльність засуджено на шість років позбавлення волі. Радянський суд і на цей раз проявив гуман: ність — їй обрана не максимальна міра пока: рання”. Івано:Франківськ, березень 1973 року. Л. Ільченко, спецкор “Прикарпатської правди”. Тепер, Іванку, вже будете знати, з ким листуєтесь. Дякую Вам за щиру розмову, за те, що Ви є на світі, що живете Україною і для України. зробити. Можу ще й додати “Загратовану юність”. А це Вам із “Сувою полотна”. Розгортаю життя, Як сувій полотна: Ось мережка гріхів І низинка падінь. Верховинка жадань, Яворівка притаєних прагнень. Далі — хрестики чорні Страждань і терпінь Та червона стебнівка Палкого кохання. Ось гладинка жіночої ласки, Перетиканка пестощів з ніжністю… Ці нитки, ці голки, Незаручені пальці в наперстках. Все життя — у шитті І шиття, як життя, Мов сувій полотна. Бажаю Вам сонячного настрою, бо вже ось-ось Весна постукає в серця. Щиро здоровлю. Доля предків моїх спільна, Та на серці рана. Мій Народе волелюбний! Не дайся продати У кайдани такі згубні До “старшого” брата. Ти не вір ні на хвилину У фальшиве братство, Воно тягне Батьківщину У страшне кріпацтво. Бережи цю Землю милу Від вражих нападків, Об’єднай свій розум, силу Для добра нащадків. Дні неймовірно швидко минають. Вже рукою подати до нікому непотрібного референдуму, а там… Великдень. Хоч би погода унормувалась. Квітень розсіває сніги, холод окутує людей. Холод і темрява. Вине доросли до своїх високих посад, хай відійдуть… …У цей серпневий день, ставши під нашим святим символом Тризубом і національним прапором, скажімо на весь голос: будемо жити і працювати для майбутнього, виходячи з минулого… Наш дрогобицький кореспондент Роман Пастух похвалив мене в газеті: “Недавно І. Сеник вишила на полотні 8 дрогобицьких церков: Св. Трійці, Св. Юра, Воздвиження Чесного Хреста, Св. Петра і Павла, Спаса, Параскеви П’ятниці, Різдва Богородиці і в присілку Млинки. Це її щирий дарунок музею “Дрогобиччина”, який підтримує з нею тісні зв’язки”. Стараюся попри всі негаразди робити щось доброго… Вітаю Вашу Наталю з написанням книжечки про Олену Кисілевську. Так, це вона була видавцем “Жіночої Долі” в Коломиї, орг. референ. “Союзу Українок”. Згодом, в Канаді перша голова Світової Федерації українських жіночих організацій (СФУЖО). Теперішня голова моя добра знайома пані Оксана Соколик. Дуже хочу поїхати у вересні до Києва на відкриття жіночого центру при Києво-Могилянській Академії. Не знаю, чи стане сил. “Третю руїну” постараюся для Вас дістати при першій нагоді. Так, на похороні Ігоря Білозіра я була. Величний був похорон. Подібний був у 1938 році, коли хоронили генерала Тарнавського. Напевне буду закінчувати, бо дуже змучилась. Бажаю Вам усім здоров’я і доброго гумору. Фрагмент із листа Ірини Сеник датованого 18. 01. 1999 року, в якому ще раз чітко висловлена ціль всіх її прагнень і зусиль: “Ще минулого року в жовтні була два тижні в Америці та Канаді. Там, у далекому Рочестері, присвоїли мені звання “Одна із 100 світових Героїнь”. Іванку, мені слава не потрібна. Мені треба, щоб моя Україна, віками гноблена, на весь світ стала відомою, славною, щоб люди добрими стали”. Нехай її життя і боротьба будуть прикладом для всіх нас. У квартальнику “Українка в сві" ті”, який видається в Канаді, в чет" вертому числі за жовтень—гру" день 2009 року, я аж в листопаді 2010 року прочитав таке тяжке для мене повідомлення: “Ділимося сумною звісткою з нашими жіночими організаціями та усім українським народом, що 25 жовтня 2009 року відійшла до Божої віч& ності відома поетеса, одна із 100 ГЕРО& ЇНЬ СВІТУ, почесна членкиня Світової Федерації Українських Жіночих Органі& зацій св. п. Ірина Сеник. Вона, тендітна жінка, витримала більше, ніж дано люди& ні. Останні роки проживала в м. Бори& славі, де й упокоїлася. Похована 27 жов& тня на Личаківському цвинтарі у Львові. Св. п. Ірина Сеник заслужила велику повагу від українського народу. В листо& паді 2009 року в багатьох країнах світу, де є українські організації, буде відслужена панахида за упокій душі Ірини Сеник. Віч& на пам’ять Тобі, дорога наша Подруго! Пам’ять про Тебе ми збережемо”. Управа СФУЖО Ще за її життя у вестибюлі Україн" ського Католицького Університету в Римі були поміщені портрети борців, мучени" ків за волю України — А. Горської, В. Си" моненка, Л. Плюща, В. Стуса, І. Калинця, В. Мороза, І. Стасів"Калинець, В. Чорно" вола, І. Геля… І серед них — портрет Іри" ни Сеник. Кожний із названих людей приніс свого вогню на алтар свободи Ук" раїни. Його теплом зігріті й ті листи, які пані Ірина роками писала до мене. Від" чуйте його і всі ті, хто їх буде читати. Не" хай її життя і боротьба будуть прикладом для всіх нас. Мій же спогад про листування з нею — це моя квітка пам’яті і пошани на її мо" гилу.
20"ліття Незалежності · “Я не скаржуся на власну Долю. Я її сама вибрала”. · S. 9Originalseite ↗

ЗА ОДИНАДЦЯТЬ ВІРШІВ

А цей вірш для Ваших дітей: Матінко Божа, Вкраїни княгине, Моя молитва До Тебе лине. Тобі складаю Серце лелії, Щоби сповнились Батьківські мрії, Щоб виростали Скоріш наші діти, Щоб не цурались Знань та освіти, Щоб збудували Міцну Державу На подив світу, Батькам на славу. Щиро здоровлю. (Підпис). Лист третій Без позначеної дати написання Пане Іванку! Щиро дякую Вам за прекрасні рядочки побажань. Пробачте, що не зуміла своєчасно відповідати. Перш за все трохи підводить мене здоров’я, а потім виснажує громадська праця. В січні двічі їздила на закриття моєї виставки в Стрию, а потім на її відкриття в Трускавці. Один раз на тиждень відвідую клуб “Ірина”, де вчу жінок вишивати те, що повинні вишивати українки. Той радянський “ширпотреб” добре намуляв мені серце та душу. А ми маємо неперевершені зразки нашого вишиваного мистецтва. Сьогодні після обіду їду в поблизьку від Борислава Східницю з рефератом з нагоди 68-ї річниці створення ОУН. Так, не лиш Дрогобиччина вшанувала моє “бабине літо”… Я не скаржуся на власну Долю. Я її сама вибрала, Іванку. Іншої мені не треба. Я теж маю “Гельсінкську групу”. Жаль, що не можу Вам подарувати “Нездоланний дух”. Там мої вишивки та вірші. Але я ніколи не акцентувала, хто автор цієї книжки. Хотілося, щоб згадали всіх жінок, які 1972 року попали за колючий дріт. Це була єдина моя вимога щодо видання. Можливо, що хтось з-за океану Вам перешле, коли попросите. Книжку видавав пан Осип Зінкевич. На жаль, нікому з нас її не подарував. Може, думав, що ми не виберемося з ГУЛАГу? Нещодавно мені внучка мого професора привезла з Німеччини слово про цю книжку покійного Володимира Яніва. Боже, як же надзвичайно він писав ці рядки. Я плакала… Це рідко буває. Друга книжка віршів “Сувій полотна” хоча й двічі видавалася, в Україні — рідкість. Це в основному вірші мордовського періоду. Третя — “Біла Айстра Любови”. Хочу її Вам подарувати. Але як? Вона великого формату, “люксусово” видана. По пошті не пошлеш. Я вже в цьому переконалася, коли вислала. Пропала безслідно. Просто хтось із “шанувальників” собі привласнив. Порадьте, через кого це можна Лист четвертий 9. 04. 2000 р. Слава Ісусу Христу! Дорогий пане Іванку! Щиро дякую Вам за 2 листи. Пробачте, що не в силі своєчасно відповідати. Іноді по 2—3 заходи в день, і всюди треба бути. Нещодавно повернулася зі Львова. Там у міській раді був “круглий стіл”. Спитаєте який? Так звані “нові львів’яни”, яких не дуже болить душа за наші святі Собори, придумали продати Макдональду кусень Юрського саду. Ось ми і вчинили акцію протесту. Адже Святий Юр — це чудова пам’ятка давнього Львова. Він побудований 1746 року на місці колишньої церкви (1360 р.). Уявляєте собі, що вони задумали? Так, Іванку, ми підпишемо не одну заяву, робимо все можливе, щоби Україна стала українською. В суботу їздила до Трускавця на вечір пам’яті В’ячеслава Чорновола. В нашому Бориславі він відбувся раніше. Гарно пройшов вечір “Золота п’ятірка 1999”. Завтра буду в домі школярів на Святі Духовності, в середу запрошена до Львова. Незважаючи на слабке здоров’я, намагаюся нікому не відмовити. Вважаю це своїм обов’язком. Останнім часом прочитала цікаві книжки — Арсена Паламара “Третя руїна”, Івана Белебехи “Українська еліта”, Сідока “Українські національні спецслужби в період 1917—1920 рр.”. Не знаю, чи мали Ви змогу дістати Ліни Костенко “Берестечко”? Ми тут, в Бориславі гідно вшанували Ліну з нагоди її 70-річчя. Похапцем, як колись казали “начисто” перемальовую, зібрані мною взори в селі Космач (біля 100 рідкісних взорів), і взори Бойківщини. Може, знайдеться добра душа і вони побачать світ. Ще не думала, як написати про вчинок юнаків, але маю інші рядки: Гаранте Конституції, Даремно не розкидайтесь словами, Бо вони гірші проституції… Чи ви забули Народу мого драми? Чи хочете його замучити, Звести в нову неволю? “Геть від Москви!” Це гасло Хвильового. Його не занехаяли “хвильовісти”, А ви запрагли туди лізти. Отямтеся! Щоб не було пізно. Отямтеся! Кричать з усюди хором, Бо це ганьба, це сором! І ще: Ах ця праця підневільна В давнину, у пана. микають світло, вимикають газ. А ціни ростуть, а ціни на все збільшуються і не призадумається наш рідний уряд, як допомогти людям. Чи в силі хтось сплачувати ці гроші при мізерних пенсіях? Нещодавно видали мою “Книжку бабусі Ірини для чемної дитини”. Маю добрих друзів. Треба поїхати до Львова і привезти обіцяну мені кількість. Обов’язково Вам перешлю. Вона невелика — усього 50 сторінок. Всі можуть її вишити, бо книжечка “вишивана”. З нагоди Великодня хочу побажати Вамі Вашим рідним Божого благословення, святкового настрою, спокою, а головне — доброго здоров’я. Христос Воскрес! Лист п’ятий 20. 08. 2000 року Іванку! Якось сумно стало мені, бо якщо казати правду, то я не одержала відповіді на свій останній лист… Я вже 2 місяці лежу в ліжку. Щойно сьогодні третій день, як почала підійматися. Десь захопила мене пневмонія і всі болячки загострилися. Найгірше, що праве око сліпне… Попри всі незгоди не втрачаю вірив краще Майбутнє. Хочу, щоб наступне покоління молодих українців жило гідно в нашій Батьківщині. Ще до моєї нової хвороби їздила до Львова. Збирав нас Владика Гузар, бо сказав: “Священик, поет і письменник — єдині і мають діяти взаємно. Маємо пояснювати, що для нас є Бог”, чи зустрічаємо його у храмі, якими хочемо бачити священиків, церкву і себе. Ось скоро 9-та річниця Незалежності. А я би сказала трохи інакше. Власне підготовила статтю до нашої газети “Нафтовик Борислава”: “Чому нам так важко сьогодні? Чому котимося в якесь провалля? Відповідь одна — всі “колишні” на старих місцях. Їм не потрібна вільна Україна. Їм потрібен “союз нерушімих рєспублік свободних”. Наші мужі повинні все творити для добра власного народу. А якщо вони
Родовід · “Ми згубилися в безперервному ланцюгу подій, так і не віднайшовши у нім власного коду”. · S. 10Originalseite ↗

ЧАС МАЄ КОЛІР СЕПІЇ

“...перед невидимим змахом руки невидимого фотографа” Марія КУЧЕРЕНКО творюючи в пам’яті все нові й нові його риси. І те мене дивувало — немов усе жахіття війни, розрухи і голоду заховав у найвіддаленіші закапелини пам’яті, лишивши на прощання найсвітліше, найдобріше і найтепліше з дитинства. Бо тільки там, навіть попри всі життєві бурі, могла відігрітися його душа. У такі хвилини батькове обличчя розгладжувалося, ставало таким погідним… До болю зворушлива, пожовкла у часі світлина, що дивом збереглася в родинному фотоальбомі, нині обпікає душу. Дід Тиміш і баба Марія попереду, біля них дітвора: Микола, Ганна… і найменшенький — мій тато років п’яти, у коротеньких штанцях, картузику, тримає букет кучерявих селянських жоржин. Ніхто на тій поруйнованій часом світлині ще не знає своєї долі. Так, ніби примостилися над прірвою часу, — урочисто-принишклі перед невидимим змахом руки невидимого фотографа. Я не раз і не два чула батькову оповідку про те, як вони з моїм дідом майстрували у клуні воза, однак щось недодумали, словом, зробили кепсько. “Які ж ми дурні з тобою, батьку! Не так зробили!”, — вигукнув я тоді. — Та й спохопився: я, може, й дурний, однак… батько… Як я міг так сказати?!” До останніх днів життя мій батько пам’ятав той свій дитячий гріх. Позаяк батьківський авторитет був безмірним. Хоча ніколи дітей у родині не били, не ставили у куток і не карали у якийсь інший спосіб. Батьків батько, тобто мій дідусь Тиміш та моя бабуся Марія (за дівочим прізвищем — Годинник) обоє були родом із доситьтаки чималого села (190 дворів!) Колонщини Київського повіту Київської губернії (тепер — Макарівського району Київської об- Старі світлини завше викликали в мене таке відчуття, немов я опинилася в незнайомому для мене часі. І досі, можливо, навіть сильніше, ніж колись, душа сповнюється незбагненним тремом від тих світло-брунатних сепій, з тоненькими, поруйнованими, немов побитими шашелем, краями. З них вдивляються в тебе очі, які століття тому з розумінням урочистості миті вдивлялися у вічко допотопної камери мандрівного фотографа. Як незворушно вони прозирають тепер час… Аж на хвилю забуваєш, що погляд той з небуття. Може, і справді ми якоюсь мірою живемо не своїм життям? І сни, в які вриваються нечіткі фрагменти чужих доль, — це тільки підтвердження цього несміливого здогаду? Вочевидь час, дедалі прискорюючись — а це факт, що він прискорюється, — нарощує свою виштовхувальну силу. Тому нас уже ні на що й не вистачає — ані на любов, ані на сльози за рідними, ані на пошуки самих себе. Ми згубилися в безперервному ланцюгу подій, так і не віднайшовши у нім власного коду. Сьогодні мені безмірно прикро за власну нецікавість. Адже знала завжди — ми не приходимо у цей світ нізвідки, наше минуле — в поколіннях, які були до нас, а майбутнє — у тих, які прийдуть опісля. Проте одна річ знати, а інша — відчувати, з усією гостротою, кожною клітинкою… Мабуть, так, як дерево відчуває свої соки, що, шалено нуртуючи в нім, женуть свою силу до кожної галузки, аби потім зашуміти вгорі пишною кроною. Нині вже ні в кого розпитати про багато речей… Нікому розповісти… Мій тато в останні роки свого життя, хоч би про що йшлося, згадував лише дитинство, від-ласті). Це вже згодом вони переїхали до сусідньої Мар’янівки, дев них з’явилися на світ діти — Микола, Ганна та найменший Сашко — мій тато. Кажуть, Колонщина звалася колись Коліївщиною, бо там билися (кололися) списами і шаблями козаки з татарами. За часів Хмельниччини, які увійшли в історію під назвою Руїна (це кілька десятиліть), обезлюдніла майже вся Київщина. Після неї Київщина, фактично, заселялася заново, зокрема Колонщина (Коліївщина). На відміну від Києва з околицями, які опинилися під Московщиною, всі землі на захід від річки Ірпінь (а отже, й Колонщина) після польсько-російських домовленостей 1667 і 1686 рр. знову повернулися під владу Речі Посполитої. Польські поміщики володіли Колонщиною й після того, як внаслідок другого поділу Речі Посполитої (1793 р.) вся Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії. З відродженням села в Колонщині була збудована дерев’яна церква Івана Богослова. Через 26 років спорудили новий храм — теж дерев’яний, де було охрещено, повінчано, а потім відспівано чи не всіх колонських предків. За часів Речі Посполитої селяни Колонщини, як і більшої частини Правобережної України, встигли перейти до уніатства, але з приходом 1793 року російської влади їх знову навернули в православ’я. В основному в Колонщині жили українці, які навіть з приходом радянської влади ревно берегли давні традиції. З українцями поряд жили поляки (мабуть, ще за часів Речі Посполитої), згодом у Колонщині оселилися ще й німецькі та чеські колоністи. В українців у найбільшій повазі були чехи та німці, позаяк були дуже працелюбні, в усьому у них був лад. Поляків недолюблювали через гонор, не вивітрений ще з Речі Посполитої, та й особливим працелюбством вони не відзначалися. Колонщина з Мар’янівкою в моїй оповіді переплітаються не випадково: хоч Тиміш з Марією згодом і переїхали до Мар’янівки, проте вся їхня рідня залишилася в Колонщині й зв’язки між селами були дуже міцні. Тож батькові спогади не мали чіткого топографічного розмежування. І Колонщина, і Мар’янівка були занурені то в розбрат Громадянської війни (батько згадував поміж односельців колишніх вояків УНР), то у колективізацію з “розкуркуленням”, то у репресії та голодомори… Та все ж, хоч би там як, у цій історичній ретроспективі головною дійовою особою для мене є мій дід Тиміш. Ще з того часу, як мусив сповідуватися священику “за гріхи” в церковно-парафіяльній школі, просякнутій духом “самодержавия, православия и народности”. До кінця життя мій дід пам’ятав тогочасні оповідки на “могучем русском”, зокрема про подвиг Івана Сусаніна: “Здесь мой гроб, здесь моя могила, но я не продам царя Михаила”. Він добре знав математику, проте, спілкуючись лише рідною мовою, ніяк не міг забути російських “сложение” та “вычитание”. Мій брат, історик за фахом, простежував гілку нашого родоводу, тож у цій статті я скористалася деякими його відкриттями. Вивчаючи метричні книги, де фіксувалися найважливіші епізоди селянського життя — народження — хрещення — вінчання — смерть, він наткнувся на історичний для нашої родини запис: 7 лютого 1910 р. 20-річний Тиміш Кучеренко обвінчався в місцевій церкві Івана Богослова з 18-річною мешканкою тієї ж таки Колонщини Параскою Опанасівною Бондаренко. Таїнство вінчання здійснили священик Стефан Залуцький з псаломником Грушецьким. Тож до війська Тиміш пішов уже одруженим чоловіком. У царській армії він встиг послужити ще до початку Першої світової війни 1914—1918 рр. Пам’ятаю, якою магічною здавалася мені в дитинстві родинна реліквія — дідів срібний годинник на шкіряному потертому мотузку. На кришечці — вигравіруваний текст: “За отличную стрельбу / изь пулемета / Ст[аршему] унт [ер] оф[ицеру] / Т.р. Кучеренко / вь 1913 г.”. Коли кришечка годинника відчинялася, лунала ніжна мелодія. Потім цей механізм зіпсувався, однак я ще довго пам’ятала той дивний мотив. Казав дід, були ще портрети царя та цариці на кришечці го- “Людина, сповнена власної гідності. Нічого від військовополоненого” динника, проте він не став ризикувати і за радянської влади стер ті зображення. Мобілізувавшись, Тиміш повернувся до молодої дружини. У них народився первісток Степан. А там знову війна. Розірвана у пам’яті на силу-силенну спогадів, які, вочевидь, хотілося понад усе забути. Більшовицька пропаганда остаточно притлумила і так не надто бойовий дух російських вояків, які не бачили сенсу у братовбивстві. Якось російські солдати повиходили з окопів, щоб разом з німецькими відсвяткувати (продукти були, а от боєприпасів катма) Великдень, який за днем щасливо збігся в обох ворожих сторін. А потім був австрійський полон, німецький, “остарбайтерство” в чеському господарстві (до 1918 року Чехія була у складі Австро-Угорщини). Військовополоненого українця чехи мали за гарного працівника (хоча були прикрої думки про підданих Російської імперії), бо вмів добре і зорати, і скосити, і помолотити, і за худобою ходити. Одна із родинних світлин зберігає той давнішній образ: зовсім молодий чоловік, все в ньому на міський лад: волосся на проділ, “метелик” на білій сорочці, модний двобортний піджак з добротного сукна, міщанські вусики… і справді міцна селянська статура. Людина, сповнена власної гідності. Нічого немає від військовополоненого. Тоді до чужини доходили чутки про голод в Україні, проте з такої відстані, за ситого життя в чеському господарстві, не вірилося. Повірив, лише побачивши все те на власні очі. Повернення було гірким ще й через зраду молодої дружини. Тільки-но ступив на власне подвір’я, одразу сусіди доповіли — “загуляла твоя Параска”. Зради Тиміш не пробачив, кинув хату й господарство, аби ніколи вже не повернутися. Через якийсь час пристав до бездітної вдови з Мар’янівки. Це й була моя бабуся Марія, на честь якої й назвали мене. Невдовзі в них народилося троє дітей. Якось перша дружина привела старшого сина Степана, щоб залишити назавше. “Якщо це твоя дитина, то буде й моя”, — сказала тоді Марія чоловікові. Так і зостався Степан у нової мами. У сусідній Мар’янівці, куди переїхала родина, було 130 дворів, із них 30 — німецьких. Тож і називали село німецькою колонією. Чому я акцентую свою увагу на німецьких родинах, хоча жили в селі, окрім українців, поляки і чехи? А тому, що доля мого діда, Тимофія Васильовича Кучеренка, першого мар’янівського голови колгоспу, була тісно пов’язана з німцями-односельчанами. Можливо, якби не вони, ніколи б і не було цієї гілочки на генеалогічному древі мого роду, а отже… не було бі мене. Українські родини добре вживалися з німецькими. Сусіди німці, бувало, їдуть у гості на день-два з ночівлею (бо німецька колонія була не одна), то мама мого батька, тобто моя бабуся Марія, завжди і худобу погодує, і за господарством пригляне. “Боронь Боже, щоб щось там замкнути, — розповідав мій батько. — Ні скриню, ні шифанер — меблі були гарні, “з видєлками”. У них так — якщо не довіряєш, не звертайся, а довіряєш — не замикай”. Жили німці не на якомусь одному кутку — хати були розкидані по всьому селу. Загалом родини багатодітні, зрідка в кого двоє дітей. Так, в Альберта Германа, кума мого діда, було дванадцятеро дітей. Землі мав багато, проте всій господарці давав лад. Скрізь садочки, палісадники з квітами, все ловко парканами огороджено. Любо глянути! Далу буде.
Народні майстри · “Уява та на генетичному рівні пов’язана зі споконвічними традиціями всієї України”. · S. 11Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

вельми привабливий, та скороминучий — двадцять років стажу — і на творчу пенсію. Як митець Степан Ганжа формувався чи не з самого дитинства, та приховані здібності його виявилися несподівано й випадково. А почалося все з того моменту, коли, перебуваючи з хором ім. Григорія Верьовки на гастролях у Парижі, зайшли ми якось із ним на славнозвісний Монмартр — своєрідну Мекку художників, які на майдані просто неба, в оточенні сотень туристів, демонструють свою творчість. Із-поміж інших привертали увагу роботи молодого африканця, що яскраво виділялися незвичним колоритом і своєрідною орнаментальністю. То були дивні композиції з ритуальними масками та амулетами, переплетені геометрично-рослинними візерунками. На них співав кожен мазок, промінилася кожна цяточка фарби, автор ніби переливав у свої полотна спраглу за своїм краєм душу. Африканець малював, а ми стояли й спостерігали. Наша настирливість зацікавила його, і він, доброзичливо усміхаючись, запитав, якої ми думки про його картини. Ми на мигах показали своє захоплення. Зрозумівши, що ми не французи, художник поцікавився, звідки ми. Докладаючи неабияких зусиль, ми намагалися надто скромними знаннями
Народні майстри · “Уява та на генетичному рівні пов’язана зі споконвічними традиціями всієї України”. · S. 11Originalseite ↗

ОДЕРЖИМИЙ ТВОРЧІСТЮ

Олесь ДОРІЧЕНКО Балет, а точніше українські народні танці були першою яскравою сторінкою у творчій біографії Степана Ганжі. Павло Вірський завжди ставив його за приклад, коли він ще навчався в балетній студії при ансамблі танцю. Та й було за що: сумлінність у володінні нелегкою професією танцівника, вроджений артистизм і подиву гідна працелюбність. Згодом він понад двадцять років пропрацював солістом балету в хорі ім. Григорія Верьовки. Калейдоскопом промерехтіли десятки найекзотичніших країн, сотні найпрестижніших сцен, тисячі захоплених глядачів… Шквали овацій супроводжували натхненну працю українських артистів, а серед них і Степана Ганжу — артиста, який віддавав улюбленій справі молодечий хист і віртуозну майстерність. Саме артистичний професіоналізм розширив його уявлення про світ взагалі та про світ краси зокрема, прищепивши любов до фізичної праці, самоорганізованості, дивовижного світу музики, барв, гармонії — всього, що стосувалося високого мистецтва. А творча одержимість та нескінченне прагнення досконалості привели бентежну натуру до величного храму образотворення, але шлях до того храму, хоч і сонячно привабливий, та вельми крутий і тернистий. Народжений воєнного 1942 року в селі Жорнище, що на Вінниччині, він не купався в розкошах, бо ще зовсім малим хлопчиком йому довелося заробляти на хліб насущний — від світанку до смеркання пасти череду селянських корів, а потім допомагати батькові гончарувати. Це вже згодом щасливий випадок приведе сільського хлопця у танцювальну студію при ансамблі танцю під орудою Павла Вірського, а потім до тривалої праці солістом балету в уславленому хорі ім. Григорія Верьовки. Та вік танцівника, хоч і Степан Ганжа французької мови донести, що з України. Але то було марно. Ми стали наспівувати українських пісень. Але й цим нічого не досягли. Тоді Степан попросив у художника паперу й почав несміливо виводити кольоровими фломастерами якісь дивні візерунки, що набували незвичної форми і українського колориту, а фігура козака Мамая доповнила той експромт щойно народженого художника. То було піснею, переданою уявою Степана, на барвисті мотиви краси рідної землі. Потім, ніяково усміхаючись, угорі свого малюнка вивів кирилицею — УКРАЇНА — і простягнув його африканцеві. Ми попрощалися й пішли, а коли озирнулися, то побачили, як він уважно й зосереджено розглядав Степанів малюнок і щось шепотів. — Слухай, Степане, а де ти вчився малювати? — запитав я в товариша. — Ніде. Минув час, якось на гастролях Україною ми згадували наші закордонні мандри, згадався й випадок на Монмартрі. — А чому б тобі серйозно не зайнятися малярством? — Та який із мене маляр?! — скептично відказав Степан. Але другого дня ми пішли до магазину й накупили художнього причандалля. З того дня й почав свою творчість молодший син Олександра Дорофійовича Ганжі — Степан. Завдяки невтомній працьовитості та винятковій інтуїції він за дуже короткий час досягнув того, на що іншому потрібні були б роки. І ось тут у Степана Ганжі на повну силу проявилася його істинна сутність — одержимий потяг до образотворення. Виняткова ж працездатність, самокритичність, а подекуди й невиправдане самоїдство при його таланті подарували Україні самобутнього “Не вмирає душа наша, не вмирає воля” художника-килимаря, який дивує розкошами національної орнаментики, пісенними сюжетами, вишуканістю ліній та барв. Оті його дивовижні візерунки, досконалі форми, тони та відтінки, витворені багатющою уявою, а уява та на генетичному рівні пов’язана зі споконвічними традиціями рідного Поділля і всієї України. Українська народна творчість у всіх її вимірах є підвалиною його унікального мистецтва — мовою вишуканої орнаментики та площинної фігуративності, поєднуючи рослинність із геометричними модулями, додаючи тепло залюбленого серця, — він творить дива. Яскраве ж артистичне минуле вкарбувалося в плоть і кров, а це барвисті строї артистів, прекрасні пісні рідного краю, запальні ритми мелодій народних танців, а ще дивовижна архітектура світових столиць, найкращі музеї, різнобарвна екзотика народного мистецтва країн, де йому пощастило побувати. Все це ще більше спонукало його звернутися до самобутньої творчості рідного народу. І почав він свою образотворчу працю сміливо та вправно, з кожним новим твором набуваючи майстерності та творчої завзятості, — а це були дивні розписи та декоративні панно. З часом рука майстра набувала більшої впевненості, уява розкріпачувалась і давала волю художній фантазії. Згодом з’явилися своєрідні натюрморти, психологічні портрети, жанрові сюжети та книжкова графіка, але його бентежній душі цього було замало, і він взявся самотужки опановувати найскладніший і найтрудомісткіший різновид художнього ремесла — килимарство. Мало хто з художни- “Зоре моя вечірняя” ків, а зараз, мабуть, і ніхто, власноруч не виконує всього процесу виробництва від початку і до кінця, як це робить Степан Ганжа. На сьогодні він — найкращий художник-килимар України. Держава та мистецьке середовище гідно оцінили його самовіддану працю — заслужений майстер народної творчості України, лауреат мистецьких премій в галузі народного мистецтва: ім. Данила Щербаківського, Катерини Білокур, Сергія Колоса та найвища пошана держави — Національна премія України ім. Тараса Шевченка. Увесь мистецький доробок митця має глибоке національне коріння, але народність його мови — у глибинній сутності, а не в запозиченнях та сліпому наслідуванні. Кожен його твір — це творення суто Ганжівське, унікальне й самобутнє. Його килими співають, бо омузичені ніжним серцем, залюбленим у красу рідного краю, про що свідчать назви: “Гей, у лузі червона калина”, “Ой гаю, гаю, зелен розмаю”, “Із-за гори, з-за лиману”, “Ой Морозе, Морозенку”, “Ой у полі жито, козаченька вбито”, “В похід з полуночі”, “Україно, Україно, серце моє ненько”, “Ще треті півні не співали”, “Не вмирає душа наша, не вмирає воля…” Уже не кажучи про цілу галерею колоритних Козаків Мамаїв, що є окремою яскравою сторінкою його неповторної творчості. Від твору до твору він знаходить усе нові й нові зображальні та смислові засоби, ще вишуканішу орнаментику, ще виразнішу мову. Його стилеві властива українсько-козацька бароковість доби Івана Мазепи, ідейним прихильником якої він і був. Пройшовши складні життєві університети і не гребуючи найтяжчою працею, Степан Ганжа створив себе як блискучий артист балету, багатогранний художник, поет-лірик, і нарешті, як неперевершений митець-килимар найвищої проби. Кожен його твір — це нове слово, в якому живе споконвічна традиція і неповторний талант художника.
Арт-калейдоскоп · “Нам сказали, що українського кіно немає. Ми не повірили і зробили фестиваль “Відкрита ніч”. · S. 12Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

пільство, на людські стосунки, по-своєму передавши філософію нашого буття. Відеоряд іде без пояснень, що змушує глядача самому стати співучасником картини, спонукаючи до безперервної думки. Усю роботу автор виконав власноруч, на студії “Червоний собака”. Кращим професійним фільмом визнано роботу режисера Олега Борщевського “Рука”. Він отримав нагороди також і за кращу професійну операторську роботу (оператор Тарас Шаповал), і за кращу жіночу роль (акторка Оксана Вороніна). Ця стрічка є продовженням гоголівських традицій в українському сучасному кіно. Тема вічна — стосунки між чоловіком і жінкою. Цього разу через прагнення літньої жінки “підібрати” собі “безхозну” чоловічу руку. Але в цьому житті знайти щастя не так легко. Про ілюзії і розчарування, зі сміхом і співчуттям у цьому етюді. Крім названих, відзначено кращу операторську роботу (“Нитка”, оператор Олексій Лебедєв), кращу чоловічу роль (актор Микола Олійник, “Собачий вальс” режисера Тараса Ткаченка), краща дитяча акторська робота (актор Родіон Прокопенко, “Останній лист” режисера Юрія Ковальова). Спеціальний приз журі отримало “Соло на урні з оркестром” (неігровий) режисера Василя Балабана. Ще три короткометражки відзначено спеціальними дипломами. Як сказала голова журі Людмила Єфименко-Іллєнко, повторивши першою знайому фразу-кредо: — Нам сказали, що українського кіно немає. Ми не повірили і зробили фестиваль “Відкрита ніч”. Він ще раз продемонстрував українцям, що таланти серед кіномитців, молодих і професійних, ще не перевелися. Свідчення тому — успіх фільму “Крос” нашої Марини Вроди на Канському кінофестивалі. І безліч творчих пропозицій і запрошень нашим конкурсантам на роботу від багатьох зарубіжних кінокомпаній. Тільки гірко й дуже шкода, що на рідній землі таких талановитих професіоналів не помічають, не шанують — у цьому найнепривабливіший ґандж нинішньої української влади. Отож кінофестиваль “Відкрита ніч. 15-й дубль”, цей чи не найкоротший фестиваль у світі, що триває лише одну коротку літню ніч просто неба, закінчився. Протягом ночі глядачі подивилися приблизно два з половиною десятки короткометражних (а також фрагментів повнометражних) фільмів. Усупереч зливі, що не вщухала впродовж усього перегляду, і тій фінансово-матеріальній скруті, що стала поки що непереборною ознакою національного кінематографа. шістдесятників, вихідців із донецьких країв, — “Правы и виноваты”. Саме цим керувалися, на думку Б. Олійника, й автори збірника “Розвіяні міфи. Історичні нариси і статті” — офіцер запасу СБУ, журналіст Сергій Шевченко та доктор історичних наук, професор Дмитро Вєдєнєєв. Порушуючи такі актуальні питання в історії країни як Українська революція 1917— 1921 рр., доба політичних репресій, Голодомор, Друга світова війна і повоєнний визвольний рух, вони чи не вперше на основі розсекречених архівних документів спробували чесно реставрувати трагічне минуле України. Вручивши премії цьогорічним лауреатам, Борис Олійник закликав присутніх, “ширяючи у вільному польоті”, привітати пошанованих відзнакою колег. На що з радістю відгукнулися знані діячі літератури та мистецтва Євген Лук’яненко, Анатолій Кульчицький, Михайло Шевченко, Анатолій Гай, Петро Осадчук, поділившись думками про творчість кожного з них та високо оцінивши твори, відзначені премією імені В. Винниченка. Завершив імпрезу чудовий концерт, який подарували всім присутнім заслужена артистка України Валентина Матюшенко, піаністка Ірина Литвиненко, сопілкар Борис Матвійчук та дует “Росичі” у складі Антона Дацуника та Анатолія Лавренчука.
Арт-калейдоскоп · “Нам сказали, що українського кіно немає. Ми не повірили і зробили фестиваль “Відкрита ніч”. · S. 12Originalseite ↗

І В ДОЩ, І В СКРУТУ

Микола ЦИМБАЛЮК Фото Сергія МАРЧЕНКА Останній “хлоп!” — і п’ятнадцятий дубль кінофестивалю “Відкрита ніч”, присвячений пам’яті видатного українського режисера, оператора, сценариста, письменника, художника й педагога Юрія Іллєнка, завершено. Прикінцевий кадр — церемонія вручення призів і дипломів відбулася 1 липня ц. р. у Кадр із фільму “Гойдалка” Республіканському будинку кіно. Всім лауреатам Михайло і Пилип Іллєнки вручили традиційні дипломи у вигляді декоративної “хлопавки”. Крім того серед призів: відеокамера, 2 фотоапарати та 5 флеш-дисків. А ще — щойно видана книга “Юрко Іллєнко. Доповідна Апостолові Петру”. До речі, весь призовий фонд став можливим завдяки Раді меценатів (сформована незадовго до цього) й “Асоціації розвитку кінематографа в Україні”. Як ми вже повідомляли, цей черговий щорічний кінофестиваль відбувся у ніч із 25 на 26 червня. Але відбувся він не на Андріївському узвозі — традиційному місці, а в козацькому селищі “Мамаєва Слобода”. До матеріальної скрути, яка не покидає українське кіно, додалися ще чиновницька байдужість і глухота — душевна й інтелектуальна. Те, що намагаються “вилікувати” у сучасній людині засобами мистецтва кіно молоді й маститі режисери. Журі цьогорічного фестивалю, яке очолювала народна артистка України Людмила Єфименко-Іллєнко, довелося чимало попрацювати. Серед кількох десятків представлених робіт — талановитих, оригінальних, цікавих, — нелегко було виокремити найкращі. Однак свій вердикт вони оголосили вчасно, по закінченню фестивалю. Але проливний дощ того дня, точніше — ночі, унеможливив проведення на світанку фінальної частини — відзначення переможців. Отже, кращим студентським фільмом (анімаційний) визнано “Гойдалку”, режисер Сергій Мироненко. Музику до цього фільму, яку написав композитор Антон Байбаков, також відзначено. Таким чином творчий тандем створив сюрреалістичну інтерпретацію людського життя, де головними героями були і залишаються Він і Вона. Згодом Сергій розповів, що, як дипломну роботу, він хотів зробити фільм про сліпого собаку. Почав розробляти цю тему. Але зовсім інша ідея народилася у нього тоді, коли був на фестивалі “Крок”. Якось на дозвіллі вони каталися на човні в штормову погоду. Гойдало їх так, що навіть зійшовши на берег, у них земля під ногами ще довго ходором ходила. А ще молоде подружжя чекало свого первістка. Ось тоді й з’явився задум перенести це тло на сус- Людмила Єфименко%Іллєнко спілкується з учасниками фестивалю Під парасольками, всупереч негоді
Арт-калейдоскоп · “Нам сказали, що українського кіно немає. Ми не повірили і зробили фестиваль “Відкрита ніч”. · S. 12Originalseite ↗

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Галина АНДРОЩУК Фото Володимира КОСКІНА Міжнародна премія імені Володимира Винниченка заснована Українським фондом культури 1990 року і присуджується за особливі досягнення в літературі, мистецтві та благодійництво. За 20 років існування цієї престижної нагороди удостоєні 60 відомих вітчизняних і зарубіжних діячів культури та доброчинців, зокрема з Канади, США, Росії, Австрії, Великобританії, Сирії тощо. Цьогорічними лауреатами стали: відомий поет Леонід Горлач — за історичні романи у віршах “Мамай” та “Мазепа”, журналіст Сергій Шевченко і доктор історичних наук Дмитро Вєдєнєєв — за спільну працю “Розвіяні міфи. Історичні нариси і статті” і письменник, редактор журналу “Донбас” Віктор Логачов — за роман “Правы и виноваты”. 30 червня у Фонді культури, що на вулиці Липській, відбулися традиційні урочистості з нагоди вручення премії. Відкриваючи церемонію нагородження, голова УФК Борис Олійник нагадав присутнім історію заснування премії, освяченої іменем Володимира Винниченка — одного з найвидатніших письменників ХХ століття, художника і політика трагічної долі, апологета ідеї класово-національного визволення України, на жаль, досі належно не поцінованого “на Вкраїні милій”. Також Б. Олійник дав високу оцінку творчості кожного з цьогорічних лауреатів. Так відомого поета, автора віршованих глибоко патріотичних історичних романів “Мамай” і “Мазепа” Леоніда Горлача він назвав “явищем літератури, якому сьогодні за якістю створеного важко знайти рівних”, Віктора Логачова — “людиною особливо розлогих атестацій”, яка у творчості прагне об’єктивної чесності, що засвідчив його роман про правозахисників- Олексій Шевченко, Віктор Логачов, Борис Олійник, Леонід Горлач
Арт"калейдоскоп · “Його без перебільшення можна назвати людиною&епохою, а його творчість — своєрідною енциклопедією 1900&х років”. · S. 13Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

й для дівчат, яких у братстві чимало. Ось одна з учасниць цього захоплюючого дійства, трохи відлучившись від тренувань, знайшла хвильку для розмови: “З покоління в покоління передається традиція бойового козацького мистецтва. На фестивалі ми намагаємося відродити сам принцип козацьких боїв. Це і мистецтво володіння шаблею, володіння списом, а також різноманітні акробатичні та бойові елементи, зокрема рукопаш”. “Ну, як це так, не відвідати цікавий майстер-клас”, — думаю собі. А тут така нагода! Уже вчетверте на “Країну Мрій” приїжджає Японський центр Чорноморського державного університету із м. Миколаїв. Минулі роки на фестивалі гості показували мистецтво квілінгу, розпис на склі, навчали танцювати японських танців, а цьогоріч улаштували майстер-клас із оригамі. Тож усе, що людина бачить, можна втілити в папері. Мені пощастило поспілкуватися із виконавчим директором Галиною Зінов’євою. “Оригамі має багато жанрів. Мистецтво складання різноманітних фігурок із паперу розпочиналося із коробочок для
Арт"калейдоскоп · “Його без перебільшення можна назвати людиною&епохою, а його творчість — своєрідною енциклопедією 1900&х років”. · S. 13Originalseite ↗

ПІД ЩЕДРОТНИМ ДОЩЕМ «КРАЇНИ МРІЙ»

Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото автора Алея майстрів вражає різноманіттям вишиванок, прикрас із бісеру, гончарних виробів, виробів із соломи… Всього не згадаєш! Мою увагу привернули незвичайні ляльки-мотанки. Тож неодмінно вирішила поцікавитися у майстрині, як правильно виготовити справжню лялечку-оберіг. “Лікувальну ляльку-мотанку потрібно грамотно робити, щоб не нашкодити. А секрет у тому, щоб ніде не торкнутися голкою, тільки примотувати нитками голівку й тулуб. Щоб, не дай Боже, не зайшла нечиста сила, — ділилася таємницями Олена Григорівна. — Кожна лялечка має своє призначення: і для нареченої, яка має її зберегти до появи первістка, і спеціальні лялечки “на здоров’я”, і для маленьких діточок, щоб не турбувало безсоння…”. Особливо мене вразили різноманітні вироби з металу. Майстер Олександр, що приїхав зі Львова, розповів: “Я люблю відтворювати живе в металі, займаюся цим уже 5 років. А ідея виникла випадково. Я просто гуляв, ішов пішки в Сокаль зі Львова. При дорозі валялися банки, я їх збирав і щось із них вирізав, щоб не сумувати… Так усе почалося”… Ви б бачили цю красу — квіти, пера, лікарські рослини, різноманітні прикраси, коробочки. І все це з латуні, міді й олова. Зазираю у дворик Музею Івана Гончара. Тут літературними юшками та цікавими байками частують Сергій Пантюк, Антон Санченко, Максим Кідрук, Дара Корній, Вікторія Горбунова… Дуже вже до вподоби мені розповіді про дохристиянські вірування Дари Корній. “Ми варимо юшку разом із Вікторією Горбуновою. Оскільки вчора за дохристиянським календарем було Купайла, то ми вирішили варити русальську юшку”. Мирослав ЧУЧВАРА, член Товариства Польської Культури Львівщини Жовківського районного осередку 2011 рік проголошено роком Чеслава Мілоша. Бо його без перебільшення можна назвати людиною-епохою, а його творчість — своєрідною енциклопедією 1900-х років. Заслуга письменника не лише в тому, що, пропустивши крізь себе трагедію часу, він зумів показати її іншим, а й у тому, що завжди лишався чесним і з самим собою, і з читачем. Народився Чеслав Мілош 30 червня 1911 року в литовському селищі Шетейні в сім’ї інтелігентів. Батько був інженеромбудівельником, тому сім’я часто переїжджала. У Вільно Мілош закінчив польську гімназію, отримавши католицьке виховання, а 1929 р. вступив на гуманітарний відділ Віденського університету, перевівшись згодом на відділ права. Навчаючись в університеті, опублікував свої перші вірші в студентському часописі, став членом віденського літературного угруповання “Жагари”. 1933 року з’явилася на світ перша поетична збірка Мілоша — “Поема про застиглий час”. Після отримання диплома права Мілош як стипендіат однієї з культурних фундацій їде до Парижа, а після повернення влаштовується радіожурналістом (Вільнюс, Варшава). 1936 року великий успіх мала його збірка поезій “Три зими”, яка дала привід говорити про “класицизм” Мілоша. Наступного року Мілош переїжджає до Варшави, де його й захопила Друга світова війна. 1945 року вийшла друком його поетична збірка “Порятунок” — про війну, людське терпіння та спогади Незабаром світ побачить дитяча книжечка “Чому розквітає папороть” Дари Корній, присвячена купальській обрядовості. “Мені хотілося підняти той величезний пласт дохристиянських вірувань і показати його дітям у казковій манері. Дуже прикро, що ми цікавимося закордонними вампірами, хобітами, ельфами… А в нас своїх міфів дуже багато. І вони такі цікаві! Якщо взяти, приміром, Житомирщину, Во- Олександр втілює живе в металі линь, Карпати — усюди свої міфічні істоти. Варто тільки заглибитися у це розмаїття — можна дізнатися дуже багато цікавого”. Рушаю далі. Зупиняюся на галявині “Ярило”. А тут у розпалі справжні козацькі розваги. Братство козацького бойового звичаю “Спас” демонструє найхарактерніші риси козацького бойового мистецтва, яке, на жаль, нині забувається. І що ви собі думаєте — це справа не тільки для хлопців, а Майстер&клас із оригамі жертвоприношення богам у монастирях. А невдовзі стали виготовляти паперових метеликів, журавликів, різноманітних фігурок. Класичне оригамі виготовляється із квадратного листка паперу, без надрізів і склеювань. Нині це мистецтво застосовують у всьому світі — і в архітектурі, і в математиці. До речі, математичний аспект оригамі був широко розроблений в Україні”. Тож ми зайнялися виготовленням лікувальних шарів, які називаються кусудами. Віддавна в ці конструкції клали лікувальні трави, і людина, вдихаючи випари, видужувала. Кусудами стали символом здоров’я, довголіття і щастя. Це оригінальна прикраса у приміщенні до свят. Та вже під вечір кортить трохи потанцювати. Тож гайда до вечірньої сцени… Тут і цьогоріч гамірно й велелюдно. Серед гуртів дуже мене вразив гурт “Ят-ха” (Республіка Тува). Музиканти навіть намагалися хоч трішки розігнати хмари над “Країною Мрій”. І ви знаєте — справжнім музичним шаманам це під силу! А на десерт — виступ від господаря етнофестивалю Олега Скрипки та Джазбенду “Забава”… Вірш Чеслава Мілоша КІНЕЦЬ СВІТУ У день кінця світу Бджола кружляє над квіткою настурції, Рибак ремонтує блискучу мережу Скачуть в морі веселі дельфіни, Молоді горобці чіпляються в риштаки І вуж має золоту шкіру, як повинен мати. В день кінця світу Жінки йдуть полем під зонтиками, П’яниця засинає на краю газону, Кличуть на вулиці продавця овочів І човен з жовтим парусом до острова підпливає, Звук скрипок в повітрі триває І зоряна ніч відкривається. А ті, що чекали блискавок і громів, Розчарувались. А ті, що чекали знаків і архангельських сурм, Не вірять, що відбувається зараз. Поки сонце і місяць є вгорі Поки джміль відвідуватиме троянду, Поки рожеві діти народяться, Ніхто не вірить, що відбувається зараз. Тільки сивий старичок, який був би пророком Але не є пророком, бо має інше заняття, Говорить, прив’язуючи помідори: Іншого кінця світу не буде, Іншого кінця світу не буде. Переклад з польської Мирослава Чучвари Восьма “Країна Мрій” обдарувала не лише різнобарв’ям заходів, а й рясним дощем. Два дні поспіль лило, не вгаваючи… “Ох уже ці сльозливі примхи літа. Краще сидітиму вдома…”, — подумала добра половина українців. І дарма. Насправді хіба то завада?! Поспівати, відвідати цікаві майстеркласи, ще й потанцювати під запальні ритми можна і під парасолею. А ще краще — босоніж під дощем! Одне слово, на Співочому Полі фестиваль у розпалі!.. Звичайно, все охопити неможливо, тому розповім про найцікавіше, що побачила 25—26 червня…
Арт"калейдоскоп · “Його без перебільшення можна назвати людиною&епохою, а його творчість — своєрідною енциклопедією 1900&х років”. · S. 13Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

2011-й — РІК ЧЕСЛАВА МІЛОША

дитинства. Значною мірою ця збірка вплинула на весь подальший розвиток польської поезії та загалом польської культури. Після війни Мілош працював у редакції краківського журналу “Творчість”, потім — на дипломатичній роботі у США та Франції. Коли стало зрозуміло, що на зміну гітлерівській окупації прийшла друга, радянська, поет вирішив залишитися на Заході, оселився спочатку в Парижі (1951—1959), а потім — у США. 1952 року вийшла у світ його книжка “Поневолений розум” — аналіз суспільнополітичної та культурної ситуації у тогочасній Європі. У повісті “Здобуття влади” на прикладі трагедії варшавського повстання 1944 року Мілош розповів про природу та небезпеку тоталітаризму, що знищує в людині особистість, а автобіографічну повість “Долина Ісси” присвятив своєму дитинству та рідній Литві. За книжку “Захоплення влади” Чеслав Мілош був нагороджений Європейською літературною премією і став відомим на Заході. У 1960 роках з’являється низка поетичних збірок Мілоша: “Король Попелі та інші вірші”, “Місто без імені”, “Там, де сходить і заходить сонце” та ін. З 1973 року, коли з’явилася перша збірка, перекладена англійською, його поетичні твори почали здобувати міжнародне визнання. У всій своїй творчості Мілош ставить перед собою нелегку мету — спіймати реальність. Він бачив й умів показати дійсність, максимально відсторонюючись від предмета зображення. 1980 року Мілош був нагороджений Нобелівською премією. Як цілком слушно зазначив Дмитро Павличко, “постать Мілоша виділяється на тлі найвидатніших польських письменників XX ст. як образ творця і мислителя, що поєднав мистецтво поезії з мистецтвом філософії”. Після соціально-політичних змін у Польщі у 1990-х рр. Мілош повертається на батьківщину, до Кракова, де бере активну участь у літературному та суспільному житті країни. Помер поет у Кракові суботнього ранку 14 серпня 2004 року у 93 роки. Похований у монастирі отців-паулінів, що в історичному районі Кракова Казімеж. Один із критиків сказав, що його смерть закриває епоху художників-титанів, художників, які грають у хаосі світу роль мудреців, пророків, точок відліку.
Життя продовжується! · “Любити взаємно, вірно, чисто й пристрасно — це найбільше щастя, яке дано не кожному”. · S. 14Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ку училища, чекаючи, доки хтось прийде на роботу першим і відчинить двері. Бачив із ґанку похнюплених перехожих, купи битої цегли, високі бур’яни. Раптом із-за цих руїн вигулькнула дівчина — ніби щось неземне. “У голубій сукенці, ранкові промені німбом сяяли над голівкою, вона не йшла, а пливла, навшпиньках ступаючи по бруківці, щоб не зашкодити кульбабці чи іншій травинці між камінням. Йшла і сама собі усміхалася”, — згадує художник. Микола хотів догнати її, але боявся злякати. Потім два тижні щоранку очікував її на ґанку, а вона все не з’являлася. Але якось у майстерні хлопець, що стояв біля відчиненого вікна, вигукнув: “Дивіться, яке диво йде!” То була вона! Через місяць побачив її біля кінотеатру — танцювала з однокурсником. Але Миколу Мудрого не лякали суперники — тому незабаром художник одружився на Людмилі. Його дружина мала ідеальний слух, співала, грала на гітарі й інших струнних інструментах, на баяні й акордеоні. Жіночу божистість художник бачив у кожному русі дружини, у кожній усмішці. “Я не міг відірвати очей від її рук — навіть коли вона ліпила вареник, то наче грала на клавішах”, — пригадує пан Микола. Хоч би в кого бували в гостях, їх завжди просили: “Потанцюйте удвох…” І милувалися красивою молодою парою. А танцювала пара завжди. Згадує, як одного разу щось робив, а Люда на кухні поралася. Раптом почув її голос: “Миколо, кидай усе, бігом сюди, зараз буде бразильське танго”. І вони закружляли… “Найкраще, чого мене навчила дружина, — танцювати танго. Я відчув себе людиною, вперше усвідомив, що живу на землі й на щось здатен. Коли Люда учила мене танцювати, — я неначе потрапив у казку. Танго навчило мене любити так, щоб не вистачало дихання”, — розповідає художник. “Далі, все далі летять наші душі… // Що там лишилось від нас на Землі? // Зараз ми вдвох летимо, невмирущі. // Що нам усі? Ми — небесні царі!”, — читаємо у вірші Миколи Мудрого. Танцювати крізь біль, крізь сльози сміятися, крізь бурі та град іти вперед. Як би низько ми не гнулися до землі, не забуваймо дивитися в небо, — там палає сонце, там ясніють зорі, там краса всього світу.
Життя продовжується! · “Любити взаємно, вірно, чисто й пристрасно — це найбільше щастя, яке дано не кожному”. · S. 14Originalseite ↗

ММииккооллаа ММУУДДРРИИЙЙ:: «ТРАГЕДІЯ ЛЮДЕЙ У ТОМУ, ЩО ЇХ НЕ ВЧИЛИ БАЧИТИ»

Коли познайомилася з цим чоловіком, пригада! лися слова Василя Стуса: “Жив, любив і не набрався скверни”. Він жив на повну, любив, доки вистачало дихання, впускав у своє серце тільки світле й чисте. Саме тому так радіє редакція “Слова Просвіти”, ко! ли з оберемком позитиву й мудрості приходить ху! дожник Микола Миколайович Мудрий. Хоч йому уже 80, але у його очах такий запаль! ний, променистий вогонь, якому позаздрять моло! ді. “Життя так швидко пробігло, аж не віриться, що ти був, жив і ще щось робив”, — говорить художник. Микола Мудрий був червонодеревником найви! щого розряду, столяром, дизайнером, винахідником вер! статів, ще й освоїв автомобіль і літак. Член Національної спілки художників України й автор збірок спогадів і розду! мів: “Розповідай, діду, розповідай…”, “За вічність краси на землі”, “Тату, я іду до тебе…”, “Тобі, єдиній”. Три роки тому Микола Мудрий втратив свою дружину Людмилу, з якою були щасливими 53 роки і виховали трьох донечок. Дружина завжди є його натхненницею, йо! го пульсом, його богинею. Дала сили вистояти творчість: Микола малює і на кар! тинах оживає його Людмила — красива горда жінка, яка дивиться на нас так проникливо, неначе запитує: “Ти збе! ріг свою любов?”. Любити взаємно, вірно, чисто й пристрасно — це найбільше щастя, яке дано не кожному. Сьогодні, коли в українців здебільшого душі розхристані, життєвий досвід Миколи Мудрого — безцінний для кожного. Наталія АНТОНЮК МИСТЕЦТВО ПОВИННЕ ПОКАЗУВАТИ ДОБРОТУ Микола Мудрий любить спостерігати за відвідувачами, які приходять на виставки його робіт — графіки й живопису. Він розповідає, що люди ходять уздовж стіни, не розуміючи, що на картини великого розміру треба дивитися з відстані: “Стоїть відвідувач біля роботи, де зображений якийсь герой: ноги бачить, а голову — ні. І не додумається трохи відійти, щоб роздивитись картину повністю. Щоб побачити, треба відстань. Трагедія цих людей, — що їх не вчили бачити”. Мудрий говорить, що мистецтво має математичні закони: “Піфагор сильний тому, що довів: музика — це математика, яка має свої ритми. Ритми ідуть із Космосу, завдяки цим ритмам маємо мислення”. Мудрий відзначає, що нерозуміння мистецтва — масове явище сучасного суспільства: “Люди не підготовлені сприймати живопис, не розуміють призначення мистецтва, вони в ньому так само “плавають”, як і в поезії”. Художник черпає сюжети для творчості не з книжок, не з чужих картин, а зі свого життя. У Миколи Мудрого досвіду багато, — тому такими багатогранними й цікавими є його пейзажі, портрети, історичний живопис. Художнє кредо митця: “Мистецтво має силу показувати характер й людську доброту”. А ще він зазначає, що художник повинен залишатися безпосереднім, у пізнанні світу має бути, як дитина, що захоплюється дрібницями, які дорослі у шаленстві життя не помічають. “У дорослих почуття безтурботності й радості, як шагренева шкіра, всихають”, — говорить пан Микола. НАПОЛЕГЛИВА ПРАЦЯ — ЖИТТЄВИЙ ДЕВІЗ ХУДОЖНИКА М. Мудрий народився 14 січня 1931 року в селі Максимівка Полтавської області. Зростав у великій родині, після смерті батька на війні залишився єдиним чоловіком у сім’ї — було дуже важко. Але хлопцю все вдавалося — шити, майструвати, плести, малювати. Змалку теслярував: млинки робив, граблі, клепав коси й сапи. Будував хату з мамою та бабусею. Плів рукавиці, шкарпетки, ятері, кошики, конопатив і смолив човни. Закінчив сім класів. У школі пан Микола малював на замовлення однокласників: дівчатам — квіти, сусідові по парті — кулемета. “Я подобався дівчатам, бо на уроках, коли чогось не знав, вони мені завжди підказували. Учився у школі три роки разом із старшою сестрою, але ніколи в неї не списував, бо я двійок не боявся: коли не знаю, то не знаю. Тому і сидів за першою партою”, — пригадує пан Микола. Звісно, цікавить походження прізвища Мудрий. “Це не псевдонім. Мій дід із села Мудрівки Черкаської області, звідки й походить прізвище”, — переконує художник. Пригадує, як навчався у художньому училищі: “Я був наймолодшим учнем, і майстер гарно ставився до старших, а мене не помічав. Тому я образився і вирішив, що своєю наполегливою працею доведу, що маю здібності й можу бути найкращим”. 1964-го Микола Мудрий закінчив Київський державний художній інститут, а потім життя закрутилося… КУДИ ВИ, УКРАЇНЦІ?! Уся поетична творчість Миколи Мудрого — звернення до українців із засторогою-проханням: “Зупиніться!”. Припиніть руйнувати храми власних душ, не гризіться між собою, бережіть природу Батьківщини і не тікайте, як манкурти, з рідного краю. “За тисячі років до єгипетських пірамід і до американських хмарочосів в Україні вже була білесенька хатка, коло якої був вишневий садок, де гули хрущі!”, — говорить художник. Ось у вірші “Куди ви, українці?”, Микола Мудрий пише: “Подивіться ж навкруги. // Ви що, вже посліпли?! // Чорноземи Бог вам дав // Можна з хлібом їсти. // Люди ж ви, чи вже не люди, // Що з вами зробили? // Всі йдете на захід Сонця // Вже вам світ немилий?!”. Автор закликає українців пам’ятати свій рід, берегти пам’ять про своїх дідів-прадідів: “Як онуки пробудяться з сну // І весняні громи пролунають // Перед тим, як почати сівбу, // Хай про діда свого пригадають!”. БОГИНІ НЕ ТРЕБА ЯНГОЛІВ Художник найперше цінує у жінці жіночність. “Пригадую один випадок із дитинства, який став для мене знаковим. Якось у селі біля городу моя бабуся побачила, як метрів за 200—300 біжить мама із граблями. Бабуся говорить: “Колю, побіжи і скажи мамі, щоб не бігла, а йшла поважно”. Моя бабуся ніколи слів на вітер не кидала, не любила точити ляси. Тоді мені, 12-річному хлопцю, запам’яталися бабусині слова: “Те, що вона біжить, — для жінки не годиться. Жінка по землі повинна не бігать, а йти повагом. Вона не повинна крутити головою направо й наліво, вона повинна йти, як богиня по землі, — повільно, граційно, з високо піднятою головою. Жінка має бути самодостатньою, богині не треба янголів”. А ще пану Миколі запам’яталося, як бабуся Маруся водила його у село Недогарки Полтавської області до тітки Уляни: “До нас вийшла жінка у білій сорочці і підняла руки, а рукава, наче крила в лебедя, руда спідниця підперезана поясом широким із червоною і зеленою смужками. Вона все чомусь усміхалася, а зуби, як гарбузове насіння, а щоки горіли, наче спілі яблука, очі були голубі-голубі. Вона сіла біля віконця, моя бабуся почала їй розчісувати волосся. Воно звисло аж до самого долу! Яка то була краса!” Отака вона — українська богиня. НЕЗАБУТНЯ ДРУЖИНА ЛЮДМИЛА У творчому арсеналі Миколи Мудрого понад 490 картин, а його героїня — дружина. Розповідає про Людмилу з сонячною усмішкою на обличчі. Мудрий навчався на другому курсі в Кременчуці і сидів на ґан-
Традиційна культура · “Українська національна пісня — невичерпне джерело цілющої снаги, що оновлює людину”. · S. 15Originalseite ↗

ЗНАХАР, ПИСЬМЕННИК, МАЛЯР

Уляна ВОЛІКОВСЬКА Прабаба, бабця і навіть його батько були знахарями. Відунське ім’я батька — Горасим (від “гора”). “Я знаю на жменю, — часто ка" зали тато, — а ось баба на дві пригорщі”, — згадує Іван Просяник своїх предків. — А я можу сказати, що досвід поколінь знаю від батька лише на соту частину. Я думав, що та" то вічні, він дожив до 84 років. Пам’ятаю, уранці ми рубали дрова, а увечері він зайшов до хати і сказав матері: “Насте, я вже відход" жу”. І помер”. Батько його знався на травах, викликав грім, щиро вірив у надприродні сили. Якось він синові сказав, що завтра опівдні буде дощ, то" му сіно треба негайно згребти сьогодні. “То во" рон Макар мені сказав…”, — додав він. Або ще один цікавий випадок. Якось пішли вони на ко" совицю. Батько послав малого Івана по воду. Коли він повернувся, аж дивиться — батько си" дить, а по ногах його маленькі ласки лазять. І батько годує їх із рук. А одна ще й розчісує лап" кою бороду батька. Іван заціпенів, а коли рушив із місця — раз, і нічого немає. Тоді звернувся до батька: “Тату, а то мені не здалося?!”. А у відпо" відь: “Та що бачив, те й бачив…”. Зростаючи серед див і казок, Іван Гераси" мович всотав “татову науку”, легенди, молит" ви баби"шептухи, казки, які баба розповідала живою колоритною мовою. Цю лексику пись" Іван ПРОСЯНИК, Чернігівська обл. Народна українська пісня, безперечно, має своє Божественне походження. Звернімо увагу, що в кощюнах нашої нації відсутні первісні міти про творення Богом homo sapiens з підручного матеріалу. Ми явилися з Божої сльози: з правої — жінка, з лівої — чоловік. То з медв’яної роси світанку. Гончарні міти властиві більш примітивним і слабкішим етносам, що в будь-який спосіб намагаються возвеличити себе над іншим взірцевим людством. Але українці мають ще один доволі знаковий міт про Божественне походження української народної пісні, власне, про безцінний дарунок цього феномену з Творцевої ласки. Цей міт був записаний від батька в доволі їх ветхому віці, наприкінці 70-х років минулого століття. В ньому оповідалося, як Род вирішив обдарувати народи різними благами. Українець на той ралець загаявся. І явився перед Світлі Очі, вже коли стемніло, якийсь осмалений, забрьоханий, мов би й на людину не схожий. Розгнівався Творець на нечупару. А марно, бо виявилося, наш пращур, нехтуючи своїм майбутнім, у прямому розумінні цього слова, рятував біосферу планети. Від лісової пожежі — мурах, від спустошливої спеки — жаб на висохлій річці. І подарував тоді Творець українцеві найдорожче, що приберігав для себе — пісню. Перше, що ми чуємо від матусі — колискова пісня. Але це не просто забавка для маляти, як може здатися на перший погляд. То своєрідний захист ще доволі безборонної з енергетичного боку маленької істоти. Ось співаночка, яку я вперше почув над своєю колискою: “Бігли коні під мостами! Золотими копитами дзень-брязь, дзень-брязь, вийди, князь! Із своїми діточками, із малими зірочками. Освіти! Озолоти! Од лихого одвороти!” Матінка тут зверталися до Вишніх Небесних Сил — Місяця та Малих Зірочок бути захисниками малого дитяти. Українська пісня, безперечно, Божественне Правосуття. Вона бере свої витоки з часів палеолітичних стоянок. Вона виникла водночас із виникненням прадавньої мови, з порогу пізнання Богів і усвідомлення Їх як доконечної Правди. Слово, сказане в лад, менник використав і в своїй книжці ка" зок “Золота грамота”, де автор підій" шов до тематики Київської Русі, під" нявши чималий пласт давніх літописів і переказів старовини. Він написав тридцять казок віршованою прозою. “Я відштовхувався від того, що всі ці казки виспівувалися як билини. Канву знайшов у Карпатах, де у 1990"х роках зібрав цікавий матеріал, і, звичайно, те, що розповідали у дитинстві батько і бабуся. Сюжети зовсім інші, ніж у на" ших казках. Я поставив усе з ніг на го" лову. Взяв дохристиянський час і ніби відреставрував усе з маленьких улам" ків, відновивши малюнок того часу”. Перебування у Карпатах неабияк вплинуло на творчість знахаря, який познайомився з багатьма травника" ми, мольфарами, зібрав чималий ба" гаж міфів, пісень, приказок, легенд… “Оті сім років у Карпатах — це було щось неймовірне. Особливо запам’яталася зустріч із однією бабою"зелейницею Стефа" нією, яка подарувала мені енциклопедію — чеське видання “Наші рослини в лікарстві” та передала чимало своїх знань”. У книгах рецептів цілителя “Дивосил”, “Зело таємниче” багато переказів, замов" лянь, посилань на рецепти знахарів… “Зело таємниче” автор подав через бачення світу хлопцем, сином знахаря, у якого батько до" сягнув поважного віку. Це сповідь хлопця че" рез призму бачення батька, де скрізь прогля" дається концепція рідновірів. У книзі “Скар" бниця молодечої сили” погляд його батька ні" би згасає. “Тут я вже цілком цивілізована лю" дина, — розповів Іван Просяник, — але мене вабить оте знахарське, бо не могло воно гене" тично не передатися мені”. Книгу"енциклопе" дію “Златоцвіт” автор доповнює, планує зро" бити два томи. І закінчено ще одну роботу — “Скарб нетлінний”. Не оминути увагою ще одну іпостась Іва" на Просяника"художника, який пише у стилі народного малярства. На картинах — одухо" творена природа, у кожному полотні кос" мізм, тобто наділення зображуваної речі ви" щим духом. “Над кожною картиною я пра" цюю близько місяця, виписую дуже деталь" но. Під час роботи над полотнами виспівую молитви, тому мої роботи несуть позитивну енергетику. Я задумав намалювати цикл “Ко" ло Свароже” — всі язичницькі свята, які є, починаючи від Різдва Сварожого. Остання картина, яку зараз пишу, це “Великдень”. На ній маленький хлопчик у брилі (символізує німб) їде на чорному волі, що символізує хмари. Це той"таки Ярило, який приходить на землю”. лися брати до рук власноруч виготовлену ще в двадцятих роках своєї юності бандуру. Вже по війні НКВСівська охорона розстріляла ешелон в’язнів-українців за Воронежем, які надумали співати національні пісні. Бо пісня — душа народу. Вона промедована духом народу, його небесами, бурями й громами, солов’їним щемом, першим словом “кохаю” і п’янким закликом: “Шаблі наголо, хлопці!” Бо пісня небезпечна для ворога. Вона очищає не лише тіло, а й душу. Дає їй змогу піднятися в Небо й заглянути в Хоромини Богів. Випрохати в Них здоров’я, щастя, зцілення не лише для себе, а й для Вітчизни. І Вона встократ потужніша за будь-яке юдо-християнське моління. Пісня здатна визволити з кайданів. Пісня здатна наводити жах на ворогів. Промовистий приклад махновська “Маруся”, що написана вчителем із Полтавщини. Пісня забирає страх з серця перед смертю. Тато не раз говорили: “Той, хто співає перед смертю — безсмертен, бо пісня, ніби рушник душі в Ирій Небесен!” Недарма козаки, йдучи в бій, завжди співали. Співали махновці. Співали гімназисти під Крутами. Й петлюрівці під Базаром в останню свою мить. До юдо-християнської навали Мова блакитнооких Богів була на 54 звуки. Вся азбука мала глибоко знаковий характер і ведичний потаємний смисл. “Аз відаю Богів!” Тепер же ми маємо “а, бе, ве”. Люде, будьте пильні. У вас забирають пісню. У вас забирають мову. У вас забирають душу. Слов’ян поставили навколішки. Цього, виявляється, мало. Їм погрожують покласти ниць снопами, наслати зверху дошки й возсісти для свого всепланетного бенкету. Будьте пильними! А найпильніш оберігайте від цієї зарази своїх дітей. Вертаймося разом з дітьми у наше багате вчора, щоб прорости чистими в чисте Майбутнє. У цілющості української пісні, цього невичерпного національного джерела, я на своєму віку переконувався неодноразово... Науково доведено, що наше небесне тріо “Золоті ключі” здатне творити дивовижі. Пісні цих божичівок, навіть у запису, значно знижують артеріальний тиск, лікують нервові важкі розлади, піднімають із ліжка важкохворих. Співаймо ж! Співаймо і в горі, і в радості!
Традиційна культура · “Українська національна пісня — невичерпне джерело цілющої снаги, що оновлює людину”. · S. 15Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

БОЖЕСТВЕННА ЦІЛЮЩІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ

набирало в устах мовника священного звучання. Й ним належало користуватися зовсім не в повсякденному побуті. Таким словом належало звертатися лишень до Вишніх Сил. Ось таким чином й творилися прадавні славлення. Волхви — люди особливих здібностей, підбирали до них слова певної тональності, певного енергетичного потоку, певної вібрації, що перетворювало мовлене в енергетичний згусток. У ту ранню епоху поетичне Слово як вираз духовних устремлінь людини, як засіб спілкування з Богами почало докорінно відрізнятися від повсякденної мови своїм епічним тоном і віршованим розміром, урочистістю й натхненням. Ось тому поезію, що живила й живить нашу пісню, здавна вважали священнодійством, мовою Богів. Вона ставала віщою. Поет-пісняр зі “Слова про Ігорів похід” — віщий, пророчий. Від рокотати-співати під гусельний передзвін. Віще Слово таїло в собі надзвичайні, чародійні властивості, містило такий високий, наповнений могуттю, заклик, якому не в силах відмовити навіть Боги. “Гойсподине! Боже! Ярилочку Ясен! Ярилочку ясен, Витязю Небесен сонцекудрий! Прожени тьми постилії! Розтопи савани стужанії! Сокруши з Перуна-батенька окови крижанії! Випусти з Раю-Ирію птасі пєвучіє! Одари Весну-красну во смарагди незрівняннії! Онови Землю-Матінку благословляючи!” “Славіє на Велик-День”. Слово могло викликати безпліддя землі і творити врожаї, дарувати людині щастя й здоров’я, успіх, запалювати кохання. Українська хліборобська культура витворила за довгий історичний шлях ще передтрипільської доби найбільше славлень, що були спрямовані саме на щедрий врожай. Всього 15 років тому на Полтавщині (Кобеляцький район) відомий археолог Юрій Шилов в одній із давніх могил віднайшов глиняні випалені таблички з старовинними письменами, що на цілих тисячу років давніші шумерських. Яке ж було здивування науковців, коли ці таблички заговорили-заспівали до нас стародавніми славіями про врожай. Навіть по безжальному винищенні юдо-християнською вірою інституту волховства прадавні закляття-славії не зникли, а перейшли в обрядову пісню, маючи значну енергетичну силу й по сьогоднішній день. Церква шалено боролася з ними протягом ХІХ століття, називаючи богомерзькими. Але ось військові славії-гімни їй все-таки вдалося поруйнувати. Бойова потуга русичів була повністю знекровлена, що стало фатальним для держави в часи монгольської навали. Т. з. святі Кирило та Мефодій, підлаштовуючи руську азбуку під церковні писання, викинули з неї “Пєруньє звуці”, тобто гортанні та проривні звуки, що робили нашу мову енергетично сильною. Подальшу кастрацію мови зробив цар Петро І (Кобила). 1917 року більшовицькі “лінгвісти” донищили непотрібні їм звуки. Наша мова впродовж тисячоліття втратила 14 неповторних прадавніх звуків, що є своєрідними ключами до генетичного коду українського народу. Це плюндрування продовжується й по сьогодні. Найпромовистіший приклад — підміна символічних понять у зачинах народних пісень. Йдеться про оту сумновідому заміну “гой” на “ой”. Здається, суттєвої різниці в цих закличках немає. Проте. “гой!” — символ-знак божественного лінгама. Давньоруські билини саме й розпочиналися цими вигуками. “Гой єсі добрий молодець!” Саме так возвеличувалася богатирська сила витязів. Це возвеличення перейшло в українські пісні “Гой на горі та й женці жнуть, а попід горою яром-долиною козаки йдуть!” Тоді як “ой!” — вигук болю, страху, безпорадності. А скільки наш нарід має пісень? Мільйони. Й це не перебільшення. Бо праукри співали завжди. Пісні лилися потоками. Чисті, дивовижні пісні. І творилося це національне диво по важкій, виснажливій праці на колгоспних буряках, цілоденній праці під палючим сонцем. Полють — співають. Їдуть додому возами — співають. Зійшлися на колодки — співають. “То вони піснею своєю рабство змивають!” — завжди говорили тато. І сходилися на ту пісню дівочу і старе, й мале, щоб очиститися від гніту чужинецького, осоружного, бо ж українська національна пісня — невичерпне джерело цілющої снаги, що оновлює людське тіло на молекулярному рівні. Вороги нашої нації боялися й люто ненавиділи українську пісню. Наглядачі на галерах до смерті забивали козаків-веслярів, що осмілювалися співати. Агент каральних московських органів вбив композитора Леонтовича. Ці ж нелюди вивезли в яр біля Мерефи 300 сліпих кобзарів і там розстріляли. Чи не тому тато боя-
Фестиваль · “Споглядаючи артистів, ніби справді прибулих із далеких століть, я відчувала себе на княжому святі”. · S. 16Originalseite ↗

МАНДРІВКИ У ЧАСІ ПО-ЛУЦЬКИ (Містерія Луцького замку)

Юлія ЗАКУТНЯ, м. Луцьк Замок почав оживати задовго до самого дійства — тут походжали охоронці, розкладали своє начиння народні умільці, з’являлися перші фестивальники. І над стінами, незважаючи на шум унизу, кружляв білий птах, ніби засвідчуючи благословення давніх князів і даючи знак до початку містерії. Власне, відкрилося свято доволі символічно, із зустрічі двох управителів: князя Любарта, чиїм ім’ям нерідко називають замок, і Михайла Романюка, теперішнього мера міста. Вони запалили залізну корону Вітовта, і вогонь уже до самісінького закінчення не покидав стін замку, перекинувшись до невеличких майстерень ковалів, кухонь під відкритим небом, а також ставши невід’ємною частиною виступів театрів “Танець світлячків” та “Вольфрам”. До слова, приготовані за середньовічними рецептами страви не лише лоскотали ніздрі відвідувачів, а й спустошували кишені — провести ніч смачно було задоволенням не з дешевих. Однак це не зупинило відвідувачів, котрі гуляли, як справжня шляхта, одягали плетені із трав корони, запасалися виробами народних умільців, а то й пробували себе у ролі звичайних ковалів — майстер-класи проводилися для всіх охочих. Однак арт-шоу — це танці й музика, якими була насичена програма. “Коли я робила перший проект, — ділиться спогадами з цього приводу Тетяна Гнатів, керівник Виступає білоруський гурт “Stary Olsa” “Ночі в Луцькому замку”, начальник Луцького міського управління культури, — важко виходило підібрати гурт: треба було шукати, просити, пояснювати, говорити про гонорари… А зараз, коли рейтинг фестивалю зростає, для багатьох учасників престижно брати в ньому участь”. Слова ідейної натхненниці шоу підтвердилися, бо на сцені виступало багато відомих колективів. Першими виступили польські танцюристи “Cracovia Danza”, спонукаючи глядачів рухатися під ритми Середньовіччя (до слова, віддалік від сцени цілу ніч учили танцювати всіх, хто забажав). Перейняли естафету львів’яни з гурту “Kings & Beg- gars”, котрі разом із ансамблем “Пантера” представили танці минулого, коротко про них розповівши, а також зіграли кілька своїх пісень зі спільного з “Вітром” проекту “Діва Ружа”. Самі виконавці нарікають, що деякі гурти фактично обдурюють слухачів, граючи замість давніх мелодій сучасні етно-мотиви. “Щоб поринути у середньовічну музику, треба досліджувати її витоки, дуже багато слухати інших виконавців, майстрів старовинної музики, — пояснює Анна Васильченко, учасниця й художній керівник “Kings & Beggars”. — Це велика робота. Потрібно вивчати історію, багато читати, деколи навіть звертатися до різних знавців, особливо музикознавців. Не просто бути музикантом, не тільки захоплюватися, а й частково брати на себе роль історика”. Власне, отой дух епохи, відчуття якого, на думку Оксани Забужко, ми втрачаємо, у Луцькому замку цієї ночі передати, як на мене, вдалося. Стоячи під сценою й споглядаючи артистів, ніби справді прибулих із далеких століть, я відчувала себе на княжому святі. Здавалося, і сам владар от-от з’явиться у воротах В’їзної вежі на коні зі своєю дружиною чи свитою й привітає народ. Історична, подекуди містична, а то й казкова атмосфера давала мені те, чого я бажала від свята. Виправдала вона й очікування Євгена Гриневича із “Kings & Beggars”, про які той жартома сказав у розмові: почути “Stary Ol- sa”. Імениті білоруси не забарилися, майстерно відіграли свою концертну програму після виступу театру вогню. Збагатили позитивними емоціями загальний настрій й пантаґрюелі з “Шоу велетнів”. Театр на ходулях спершу полонив присутніх містерією булгаковського карнавалу, провівши першу частину “Віденського балу”, а через деякий час з’явив- Народні умільці шись знову — уже в українських строях. Піскова анімація Дарії Пушанкіної під акомпанування луцького “Подиху сонця” теж сприйнялася тепло. Ближче до ранку на сцені з’явилися вже представники сучасної рок-музики, котрі натхнення черпають із фольклорної стихії, — “Pock-H” та “ZDOB[SI]ZDUB”. Гості з Мукачева були особливо харизматичними, граючи народні пісні у власному аранжуванні. А під спів знаних у світі молдаван “ZDOB[SI]ZDUB” луцьке небо починало сіріти й рожевіти. Принагідно гурт подякував українцям за підтримку на “Євробаченні”. Насолоджуватися піснями гурту можна було і з вежі замку. Театралізовані екскурсії туди, а також у підземелля проводилися цілу ніч, остання стартувала о пів на четверту. Це ще більше допомогло відкрити Луцьк не лише для іноземців (Тетяна Гнатів говорила про гостей із Білорусі, Польщі, Молдови), ай для самих лучан, котрі змогли зустріти світанок незабутньо — у замку. Князь Любарт, вогонь, бадьорі пісні й середньовічні танці — Луцький замок уп’яте привітав армію охочих повністю розчинитися у ритмах минулих епох на одну ніч. З вечора 26 до ранку 27 червня тут відбувалося арт-шоу, яке, за словами організаторів, перетворюється на “добру візитівку” міста.
Фестиваль · “Споглядаючи артистів, ніби справді прибулих із далеких століть, я відчувала себе на княжому святі”. · S. 16Originalseite ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. ((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: Поштовий індекс — 30617, сторінка 63 в “Каталозі”
Фестиваль · “Споглядаючи артистів, ніби справді прибулих із далеких століть, я відчувала себе на княжому святі”. · S. 16Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279"49"47, Євген БУКЕТ 279"39"55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278"01"30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Фестиваль · “Споглядаючи артистів, ніби справді прибулих із далеких століть, я відчувала себе на княжому святі”. · S. 16Originalseite ↗

ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп.

Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279"49"47 Відділ літератури Марія КУЧЕРЕНКО 270"55"57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК 278"63"69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278"63"69 Кореспонденти Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА Черговий редактор Надія КИР’ЯН Бухгалтерія 279"41"46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301227 Наклад у липні — 18 400 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Ш е ф " р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn