Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №30 за 2012 рік

16 S. · 39 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 30 (667), 26 липня — 1 серпня 2012 Відійшов у вічність Гетьман українського кіно ЩОДЕННИК СПРОТИВУ

Богдан Ступка в ролі гетьмана України Богдана Хмельницького у кінофільмі польського режисера Єжи Гофмана “Вогнем і мечем” (1999) сії депутати внесли зміни в законодавство, максимально спростивши ці процедури. Для обрання спікера вже не потрібне голосування бюлетенями і 300 голосів депутатів. Досить голосування в залі й кнопками. А при нашому кнопкодавстві обрання голови взагалі перетворюється на фарс. Навіть якщо нового голову обрати не встигнуть, закон підсунуть на підпис Мартинюкові, який охоче це зробить, адже саме він керував фальшивим “голосуванням” 3 липня. І нарешті, як стало відомо, регіонали планують, що закон про мови підпише новий чи старий спікер парламенту на початку серпня, а до 20 серпня — президент. Можливо, для пом’якшення політичної напруги в суспільстві водночас із підписанням закону про мови президент внесе до парламенту законопроект про його зміни, де будуть пом’якшені вимоги до держорганів у регіонах щодо дублювання документації на регіональні мови. Але ключові норми закону — про гарантування права на вибір мови в дитсадках, школах і вишах, про вільний вибір мови ведення бізнесу (включаючи ЗМІ й рекламу) залишаться незмінними. Або закон буде ухвалено в пакеті із законом про захист української мови. Так чи інакше, регіонали, побоюючись поразки на парламентських виборах, затівають небезпечну політичну гру: задля сумнівних дивідендів у виборчій кампанії відкрито повели наступ на державну мову, а відтак на державність. Цим гратися не варто. НАШ ГІСТЬ — Володимир КАПЛІЄНКО Стор. 13 З БЛОКНОТА ПИСЬМЕННИКА
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

На мовних барикадах

Суспільна напруга, викликана фактично сфальшованим “ухваленням” Верховною Радою одіозного мовного законопроекту Ківалова—Колесніченка, не спадає. Петро АНТОНЕНКО В епіцентрі мовних баталій в останні тижні опинилася акція протесту під Українським домом. Тут оголосили голодування молоді патріоти, не заангажовані партійно, але обурені наступом на державну мову. Багатьом із них згодом знадобилася медична допомога, але на їхнє місце прийшли нові. Акція, організатором якої є позапартійний координаційний комітет, не припинялася ні на день. Перед Українським домом на її підтримку виступали відомі українські письменники, митці, громадські діячі. Не припинялися і спроби влади перешкодити протестувальникам. Почалося з антидемократичного рішення Окружного адмінсуду Києва, який на кілька днів узагалі заборонив мирні зібрання громадян у центрі Києва, зокрема під Українським домом. Абсурдності мотивації рішення суду можна тільки дивуватися. Ось вона: “Під час проведення акцій громадяни протягом дня за допомогою мегафонів та інших звукопідсилюючих засобів (дудок)… створюють незручності пересічним громадянам”. На такій же підставі суди могли б заборонити і проведення Євро—2012. Тому, звичайно, це не спинило учасників протесту. У наступні дні міліція похапливо складала на них протоколи за так звані адміністративні порушення. Учасникам акції приписували то порушення громадського порядку, то санітарного стану, то перешкоджання роботі Українського дому. А дирекція Українського дому заявила, що готує позов до суду на учасників акції з вимогою відшкодування 500 тис. гривень збитків. Мовляв, на таку суму було розірвано контрактів на проведення заходів в Українському домі за час протесту. Це відверта фальшивка, бо на сайті Українського дому із запланованих на липень подій була анонсована лише підсумкова прес-конференція президента Віктора Януковича, яка мала відбутися 4 липня, але була перенесена і не в останню чергу через акцію протесту. Невже саме на тій прес-конференції УД втратив півмільйона? В областях теж не припиняються заходи проти мовного закону і тиск на їхніх учасників. Черкаський окружний адміністративний суд заборонив проводити будь-які політичні акції на Соборній площі в центрі Черкас з 16 липня аж до 10 вересня. Як це узгодити із закріпленим у Конституції правом громадян на такі збори, — запитання до нашого так званого правосуддя. Врешті, доля мовного закону, а відтак і суспільного протистояння вирішується в столиці. Парламент на канікулах аж до початку вересня. Опозиція не визнає голосування мовного закону в другому читанні 3 липня і вимагає його скасування. Спроба підписати і подати на підпис Януковичу той “проголосований” законопроект наштовхнулася на патову ситуацію в парламенті: спікер Литвин, не підписавши закон, подав у відставку. Регіонали похапцем планують скликати 31 липня позачергове засідання сесії Верховної Ради. Начебто для ухвалення низки необхідних законів, насправді ж для виходу з мовного глухого кута, в який самі себе загнали. Готується прийняття відставки Литвина і можливе обрання нового спікера. До того ж, на фініші 10-ї се- МАНДРІВКИ ІСТОРІЄЮ СУЧАСНІ ГЕРОСТРАТИ
Щоденник спротиву Гаряча тема · S. 2Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

дописувачі, підтримує тих, хто голодує біля Українського дому за єдину державну мову. Водночас вона переймається спотвореним образом рідного міста: “Ходжу вулицями Києва і не впізнаю його краси, не бачу історичних місць, які зберігалися віками навіть у Російській імперії, в СРСР, а зникли в Незалежній Україні”. Щодо портрета теперішньої влади, який запропонував написати на сторінках нашого видання Андрій Миколин у Читацькому вічі, то Валентина Іллівна характеризує її як чужу, непатріотичну, якій не дорогий Київ та його історія, а також неправдиву, жорстоку та кримінальну (на Хрещатику стільки днів голодують наші діти, їх забирають до лікарні, а цинічна влада на це навіть не зважає). Правління Іллічівського міського об’єднання “Просвіти” надіслало звернення до місцевої влади з вимогою захистити державну мову, виконувати ухвалену програму розвитку української мови в Іллічівську. Подібні звернення до місцевої влади просвітяни приймають по всій Україні. А ветерани праці з Черкас Григорій Коваль, Іван Рева, Іван Мельниченко, Григорій Капелюшний, пенсіонерка Олена Колісник з міста Шпола, логопед-психолог Лариса Захарченко з Чигирина звертаються до письменників, художників, композиторів, архітекторів, скульпторів, артистів, лауреатів літературних та мистецьких премій із закликом: “Шановні лауреати, українці! Вимагаймо від Міністерства освіти, влади, щоб школи, вищі навчальні заклади в Україні були українськими, як у Росії — російські!” Редакція отримує чимало поезій, зокрема на тему мови. Не всі вони рівні за поетичною майстерністю, але щирі, написані від душі. Велику поему надіслав В. Прийма з Куровичів, байку про закон Ківалова—Колесніченка Валентина Іващенко з Яготина. На жаль, вмістити все не можемо, адже газета — не літературний альманах. Гуртуймося, щоб відстояти свої права. Тоді перемога за нами!
Щоденник спротиву Гаряча тема · S. 2Originalseite ↗

Україна починається з нас

Надія КИР’ЯН Фото автора З дня нібито ухвалення закону Ківалова—Колесніченка (насправді, заявляють депутати, закон ухвалено не було, бо не було представлено навіть його тексту, голосували невідомо за що) наша редакція потопає у зливі заяв, звернень до найвищого керівництва держави, рішень, ухвал демократичних громадських, партійних організацій з різних областей України, навіть з-за кордону, відгуків громадян, небайдужих до долі мови, а отже, й долі держави. Усі обурені тим, що відбулося. Ось характерний відкритий лист президентові України В. Януковичу від представників українських організацій Росії. Його підписали 57 представників громад Москви та області, Санкт-Петербурга, Новосибірська, Владивостока, Ярославля, Тюменської, Самарської, Нижньогородської, Мурманської, Архангельської, Саратовської, Воронезької, Омської, Калінінградської, Волгоградської, Калузької областей, Хабаровського краю, Красноярського краю, Краснодарського краю, Ставропольського краю, Республіки Карелія, Республіки Комі, Республіки Саха-Якутії, Республіки Північна Осетія, Башкортостану та ін. Шановний пане Президенте! Нелегітимне ухвалення Верхов! ною Радою України сумнозвісного закону “Про засади державної мовної політики” — це крок назад у розбудові і зміцненні української державності, що веде до роз’єд! нання суспільства і розколу країни. Українці Росії, як і всі зарубіж! ні українці, прагнучи зберегти ук! раїнську ідентичність, не можуть зрозуміти і сприйняти того фак! ту, що в Українській державі, яка відзначила 20!річчя незалежності, українська мова, українська куль! тура, українська ідея досі в реаль! ності не є головними гуманітарни! ми цінностями. Чому державна українська мова ніяк не стане в державі Україна соціально!еконо! мічною категорією, одним з визна! чальних критеріїв життєвого стандарту її громадянина?! Як то є, скажімо з російською мовою в Росії, польською — в Польщі, ес! тонською — в Естонії і т. ін. Невже українські можновладці не розуміють, що без належної під! тримки та справжнього відрод! ження державної мови Україна — це нетривкий сурогат. Слова “нетривкий” і “сурогат” — обидва ключові. У Росії немає українських шкіл, українських засобів масової інфор! мації, і схоже на те, що їх, можли! во, і не буде. Крім об’єктивних при! чин, у людей є невигадливе питан! ня: а навіщо? В 1991—92 рр. укра! їнці Росії масово повели своїх дітей до українських недільних шкіл, які тоді повсюди виникли в Росії, як гриби після дощу. Бо постала дер! жава Україна з державною україн! ською мовою (до речі, затвердила українську мову державною Вер! ховна Рада радянського зразка). Батьки, вважаючи себе українця! ми, не відриваючи себе від України, думали про дітей, сприйняли дер! жавну українську мову як один із чинників життєвого стандарту в державі Україна. Сьогодні ж бачимо, що в Украї! ні все йде до того, що там можна жити, робити кар’єру без знання української мови. Яскравим прик! ладом цього, зокрема, є незнання державної української мови одним з найвищих посадовців України (який, можна сказати, освятив ухвалення одіозного закону). Як це впливає на імідж України — пи! тання риторичне. Якщо в Україні принижується статус української мови (а це оче! видний факт), то як нам тут збе! регти українство, виховувати на! лежність до нього у дітей? Щоб ді! ти не соромились українських ко! ренів, щоб не знічувалися від глуз! ливих поблажливих вигуків при по! відомленні, що хтось вивчає укра! їнську мову. Явлена творцями закону тур! бота про статус російської мови в Україні є надуманою, якщо враху! вати статистичні дані щодо засо! бів масової інформації, друкованої продукції в Україні, реального ста! ну викладання у вищих навчальних закладах і т. ін. У національно! культурній, побутовій царинах про утиски російської мови годі каза! ти, не говорячи вже про не зайве для законодавців порівняння стану російської мови в Україні зі стано! вищем української мови у Росій! ській Федерації, де вона фактично позбавлена будь!якої державної підтримки, зокрема, в мас!медіа. Згідно з російською приказкою, при будь!якій роботі треба сім ра! зів відміряти, а потім один раз від! різати. Пане Президенте, ми згодні з Вами, що треба провести ретель! ну експертизу закону. Звичайно, краще це було б зробити перед його ухваленням. Горезвісний каток — це не той інструмент, який можна застосовувати в такій чутливій духовній сфері, як мова українсько! го народу, яку століттями в умо! вах Російської імперії забороняли і викорінювали. Українці — люди толерантні, і помилки можуть пробачити за на! явності бажання їх виправити. Пане Президенте, просимо Вас проявити державну муд! рість, відхилити цей заснований на скороминущій політичній кон’юнктурі неправедний і хибний закон, підтвердити відданість українській державі, українській ідеї, українським цінностям, і під! твердити соборність, цілісність України”. Свої аргументи проти сумнозвісного закону, який провокує мовні конфлікти і веде до руйнування української державності, наводять у відкритому листі до Президента В. Януковича та голови Верховної Ради В. Литвина керівники Рівненських обласного, міських та районних відділень Всеукраїнського об’єднання ветеранів та Спілки офіцерів України (усього 26 підписів). Рада Галицького районного об’єднання “Просвіти” м. Львів надіслала лист із підтримкою вимог протестувальників біля Українського дому, висловлює вдячність батькам молодих людей, які виховали патріотів, а також стурбованість використанням силових структур у протистояннях із мирними громадянами. Письменник, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Василь Захарченко, посилаючись на Відкритий лист глав Церков і релігійних організацій України Президенту України Януковичу В. Ф. із закликом не підтримувати “вибухонебезпечний” мовний законопроект №9073, пропонує провести загальноукраїнський молебень: “Молімось! Молімось у церквах, удома, на майданах і перехрестях вулиць за Україну, за рідну мову, в якій наше буття, за спасіння від смертельного супо! стата. Молімось, і Небо нас почує, як чуло й оберігало нас тисячі й тися! чі років до цього”. Василь Непийвода з Коломиї звертається до депутатів Верховної Ради від Івано-Франківської області з пропозицією відреагувати на звернення позачергової сесії Івано-Франківської обласної ради до народних депутатів від області та до Міністерства юстиції й ініціювати “за систематичні антиконституційні дії зняття з державної реєстрації Партії регіонів, Комуністичної партії України, Народної партії”. Від обласних партійців-регіоналів, що представляють Коломию (це М. Вишиванюк, Б. Гдичинський, З. Митник) громада очікує на вихід з Партії регіонів, якщо для них честь і гідність дорожча за “корито”. М. Заремба з Павлограда долучається до дискусії, наголошуючи на давній і славній історії нашого народу, його мови й культури: “Скільки за довгу історію нашої землі до нас приходило завойовників, скільки проходило через нашу територію всіляких орд — і всі вони або розчинялися серед нашого люду, або безслідно зникали. Чому ж так виходило? Та тому, що все чуже й неприродне для нашої землі не приживалося на ній. За тисячі років українська мова відшліфувалася до досконалості, як грані дорогоцінного алмаза”. І робить цілком слушний висновок: “Якщо кожний українець пишатиметься тим, що він народився на цій землі і в нього є безцінне багатство — Українська мова, тоді нам ніщо не загрожуватиме, і ми будемо впевнені в своєму майбутньому”. До цього ж закликає і Лука Семенів: “Нині кожен свідомий українець повинен зрозуміти — Україна починається з нього, він зобов’язаний відстоювати ці рубежі — свою мову, культуру, традиції. Він повинен знати свою історію і виховувати в дусі свідомого українства своїх дітей. Це не є посягання на чуже — це збереження і належне шанування свого. Скажи собі: Україна починається з мене і закінчується мною”. Киянка Валентина Коноваленко з родиною, як і інші наші Лідія РИБЕНКО Коли — все відчутніше — вловлюєш запах пожежі і, вухо приклавши, вже чуєш двигтіння землі – пообіч страху спроможися й зведи собі вежу, щоб зуби зламали об неї земні королі. Не з цегли, не з каменю, не зі слонової кістки – єдино із духу, із того, що животворить. Фортеця моя не хитнеться від чорної звістки, що от ніби вже і надходить рокована мить. Не вірю! Бо знаю: орда хоч і сильна та дика, спроможна вона тільки нищить і тільки палить, і їй не відоме бажання творити велике, що нас — автохтонів — виводило завжди з імли. Та ми — корінні. І цілує земля наші п’яти. Вона пам’ятає увесь наш святий родовід. І вежі із духу ніяким ординцям не взяти. Були ми і є, і пребудемо тисячі літ. І виведе й нині. Хоч битва — в духовному полі. Слова чужинецькі, ординські — підступні, як тать, – впиваються в мозок з ефіру, з екранів, щоб волю і дух наш приспати, зігнути і переламать. Автохтони
Гаряча тема Щоденник спротиву · S. 3Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

сотні викладачів та науковців вишів, учителів обласного центру. Прийнято напрям роботи комітету, обрано керівний склад. Головою обрано доктора філологічних наук, професора Житомирського державного університету ім. І. Франка Віктора Мойсієнка, заступником — голову Житомирської “Просвіти”, лауреата премії ім. Івана Огієнка Святослава Васильчука. Комітет звернувся з відозвою до мешканців міста провести 9 липня мітинг на захист української державної мови від посягань україноненависників та руйнівників нашої державності. Мітинг відбувся призначеного дня. До нього долучились партії “Свобода”, “Батьківщина”, “Фронт змін”, багато громадських організацій (насамперед “Просвіта”) та окремих громадян — понад тисячу осіб. Запрошено депутата Верховної Ради Андрія Парубія, який виступив із яскравою патріотичною емоційною промовою. Говорили також професор Віктор Мойсієнко, голови обласних організацій партій: “Свобода” — Сидір Кізін, “Фронту змін” — Геннадій Зубко та ін. За підсумками мітингу прийнято резолюцію, яку направлено керівникам обласної та міської влади. Одним із пунктів є: в тижневий термін скликати позачергові сесії й ініціювати прийняття звернення до Президента України з вимогою накласти вето на скандальний закон. Інформацію про мітинг, фотознімки з нього вмістили Інтернет-видання міста, передали по радіо, показали по обласному телебаченню. Луганської обласної ради шостого скликання 06.07.2012. У “документі” зазначається, начебто законопроект Ківалова—Колесніченка унеможливить спекуляції на мовному ґрунті та усуне дискримінацію громадян за мовною ознакою. Але хто ж насправді спекулює? Є чітко врегламентовані державні норми, закріплені не лише у статті 10 Конституції України, а й рішенням Конституційного Суду від 14.12.1999 р. І хто чинить дискримінацію? Судіть самі. У Луганську лише три українськомовні школи (із 60-ти у місті!), у кіосках не знайдеш української газети (крім “України молодої”), а представники міліції не лише самі нехтують державною мовою, ай безпідставно затримують українських патріотів, що розклеюють листівки на підтримку рідної мови (нещодавно в обласному центрі молоду дівчину-націоналістку, яку міліціянти у відділку брутально ображали, паплюжачи її гідність, засудили до штрафу за її національну й громадянську позицію). Неприємно вражає перелік українських вишів, які начебто позитивно оцінили “кидаловський” законопроект. Можна не дивуватися згадці тут про одеський чи таврійський навчальні заклади, але щоб тут був і Тернопільський національний педагогічний університет імені В. Гнатюка… Це просто фантастика. У тому ж дусі складений і другий витвір депутатського інтелекту. Тільки тут формулювання не лише брехливі, а й відверто агресивні, починаючи з того, що “всі, хто виступає проти закону “Про засади державної мовної політики”, по суті — проти України”. А далі — маячня про нібито приниження російськомовних громадян. Українських патріотів обурює й незадоволення обласних депутатів акціями протесту. Тим самим вони себе викрили, засвідчивши неприязнь до демократії, потаємні мрії про непорушне всевладдя своєї партії та неприховану ностальгію за тоталітаризмом комуно-більшовицького розливу. Тому, хоч як банально це звучить, треба всім нам єднатися, не ділитися знову на “мельниківців” і “бандерівців”, на “справжніх” і “несправжніх” патріотів, на “правих” і “лівих”. Як це було вже в новітній нашій історії 1991-го та 2004-го. І тоді ми переможемо. Неодмінно й остаточно. “І забудеться срамотня Давняя година, і оживе добра слава, Слава України”! Прес-центр Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Гаряча тема Щоденник спротиву · S. 3Originalseite ↗

Житомирщина на захисті рідної мови

Святослав КАРПЕНКО Як особисту образу сприйняли національні патріоти Житомирщини внесення на розгляд Верховної Ради України закон “Про засади державної мовної політики” регіоналів Колесніченка—Ківалова. Після сесії Головної ради “Просвіти”, що відбулася в Києві 15 червня, та прийняття нею звернення до українських громад, 20 червня відбулось розширене засідання ради обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” за участю представників творчих спілок, національно-культурних товариств області, яке прийняло ухвалу і звернення до мешканців області, де, зокрема, наголошувалось: “Ухвалення названого закону поверне практику минулого: асиміляцію і денаціоналізацію українців, а тоді — духовний і фізичний геноцид українського народу. З метою недопущення ухвалення цього закону всім патріотам України слід ставати на захист своїх конституційних прав, української мови, для чого організовувати мітинги, пікети місцевої влади з вимогою недопущення ухвалення цього злощасного закону і зняття його з розгляду взагалі”. 22 червня з ініціативи обласної “Просвіти” спільно з партією “Свобода” було проведено мітинг протесту проти зазначеного закону біля облдержадміністрації, прийнято звернення до органів місцевої влади та Президента України з вимогою зняти злополучний закон з подальшого розгляду. Широкого розголосу набрала тема в Інтернет-мережі. Від самого початку новітньої атаки україножерів на душу української нації — її мову — Луганське облоб’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно з іншими громадськими організаціями Луганщини національно-патріотичного спрямування та опозиційно налаштованими політичними партіями систематично проводить заходи на підтримку державної мови: мітинги, пікетування, круглі столи, конференції тощо. Низку протестних акцій було розпочато пікетуванням облдержадміністрації ще 24 травня, удень, коли регіонали та їхні сателіти вперше намагалися просунути до порядку денного роботи Верховної Ради “мовний” законопроект. Заходи тривали і в день ухвалення горезвісного закону в першому читанні, й перед його “остаточним” ніби-ухваленням народними кнопкодавами на чолі з таваріщем Мартинюком. Наймасовішим був мітинг перед приміщенням Луганської облради 4 липня, коли, обурені тим, що відбулося у столичному будинку на Грушевського, на центральну площу прийшли понад 100 луганців (як для крайнього сходу України, це досить вагома цифра). Того ж дня в обласному центрі проведено конференцію на тему “Злочини на ґрунті ненависті в Україні: 2011—2012 роки” за участю керівника Харківської правозахисної групи Євгена Захарова, на якій, зокрема, прозвучала заява голови Луганського обласного комітету захисту конституційних прав громадян, білоруса за походженням Миколи Козирева, який надзвичайно різко й принципово виступив проти спроб українофобів принизити статус і звузити сферу вживання української мови. Не сиділи, склавши руки, й представники влади. 6 липня обласні депутати влаштували “сходку”, назвавши її позачерговою сесією ради, та майже одностайно (один депутат був проти) ухвалили вельми агресивну заяву на підтримку “біло-синіх”. У ній українські патріоти таврувалися як “провокатори”, їхні дії називалися цинічними й такими, що сіють ненависть і призводять до громадянської війни. Під стіни обласної ради у примусовому порядку було зігнано півтисячі бюджетників, переважно з вищих і середніх навчальних закладів обласного центру, та пенсіонерів, керованих повновладними у своїх мікрорайонах “квартальними” (інститут, що сьогоднішньою своєю формою відверто нагадує рудимент совкового минулого). Патріотичним організаціям було заборонено мітингувати безпосередньо біля обласної ради, й вони провели акцію біля монумента Великому Кобзарю. Виступили керівники й провідні активісти Проте 3 липня одіозний закон було ухвалено в другому читанні у Верховній Раді, так само по-шахрайськи і неправочинно. Знову почалися активні протести національно свідомих українців, які вилилися в криваве побоїще силовиків із пікетниками біля Українського дому в Києві. 5 липня в Житомирі створено обласну громадську раду “Комітет захисту української мови” як філію Всеукраїнського комітету з ініціативи викладачів Інституту філології та журналістики Житомирського держуніверситету та облоб’єднання “Просвіта”. У ньому взяли участь близько
Гаряча тема Щоденник спротиву · S. 3Originalseite ↗

Просвітяни Луганщини: «Творімо українців»

“Просвіти” й інших партійних і громадських організацій та товариств, серед них — Володимир Семистяга, Володимир Литвин, Юрій Кисельов, голови обласних організацій ВО “Батьківщина” та ВО “Свобода” — Ірина Верігіна й Олександр Кобзєв. Правління обласного просвітянського об’єднання розробило резолюцію протестного мітингу, яка викликала значний резонанс серед мешканців східного краю. Громадські заходи на підтримку української відбулися й у інших містах і районах Луганщини: Сіверськодонецьку, Стаханові, Сватовому тощо. Найяскравішою була протестна акція у Старобільську 10 липня. Захистити українську прийшла сотня слобожан — не лише з райцентру, а й численних сіл цього одвічно українського району. Наймасштабнішим заходом, спрямованим на підтримку й розвиток української мови на Луганщині, став круглий стіл на тему “Мовне питання і збереження громадянського миру в українському суспільстві”, організований та проведений обласним об’єднанням “Просвіти” спільно з обласним штабом Об’єднаної опозиції за участю двох десятків громадських організацій Луганської області. У ньому взяли участь народний депутат України, колишній голова комітету Верховної Ради України з питань інформації, член фракції “БЮТ-Батьківщина” Андрій Шевченко та керівники Об’єднаної опозиції на Луганщині — депутат Луганської міської ради Ігор Ліскі та Ірина Верігіна. Захід відбувся під гаслами Тараса Шевченка “Обнімітесь, брати мої, молю вас, благаю!” та єдиного на Донбасі лауреата Шевченківської премії, всесвітньо відомого поета Василя Голобородька — “…Я засвідчую перед Богом і людьми: Тут Україна і ми — українці!”. Надзвичайно актуальними були виступи голови Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” Володимира Семистяги “Історичні чинники генези української мови на теренах Луганщини”, професора Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Олекси Неживого “Українська мова на Луганщині: історико-функціональний і соціолінгвістичний аспект”, кандидата географічних наук, доцента ЛНУ Юрія Кисельова “Державність української мови як чинник національної безпеки на Луганщині”, кандидата медичних наук, голови обласної жіночої правозахисної організації “Чайка” Лариси Заливної “Закон України “Про засади державної мовної політики” в реаліях Луганщини” та інші. Тематично перегукувалися виступи луганських науковців — членів Правління обласного просвітянського об’єднання Анатолія Найруліна й Володимира Сабадухи — про об’єктивний статус державної мови на Луганщині та ставлення до неї звичайної людини. Яскравими були доповіді молодих просвітян Олесі Василець і Вікторії Пилипенко, які порушили конкретні проблеми функціонування української мови в молодіжному середовищі, пов’язані з утвердженням національної державності украї та негативними тенденціями до його новітньої русифікації. Під час заходу прозвучало чимало цінних пропозицій, спрямованих на здійснення практичних кроків із популяризації й утвердження державної мови на Луганщині шляхом створення яскравого конкурентного мовно-культурного продукту. Деякі з них стосувалися організації та проведення безкоштовних курсів із вивчення української мови всіма охочими. Цю пропозицію підтримав і пообіцяв матеріально допомогти її реалізації Ігор Ліскі. Учасники заходу обговорили “Програму з розвитку та популяризації української мови”. У рамках програми вирішено провести конкурс творчих і наукових робіт українознавчого змісту, організувати підтримку українськомовним письменникам Луганщини у виданні книжок, а музичним виконавцям — в організації концертів і виданні музичних альбомів. Підсумки конкурсу заплановано підбити на початку вересня 2012 року. * * * Днями Правління Луганського обласного просвітянського об’єднання отримало незвичайне послання від голови Луганської обласної ради Голенка та його заступника Харіна. У конверті містилися копії текстів “Звернення депутатів Луганської обласної ради до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України”, прийнятого на Х сесії Луганської обласної ради шостого скликання 24.02.2012, та “Заяви депутатів Луганської обласної ради”, прийнятої на ХІІІ сесії
Читацьке віче · “Почувайся європейцем — розмовляй українською!” · S. 4Originalseite ↗

Наше лихо — давнє й сьогочасне

Анатолій ШЕВЧЕНКО, письменник Минуло понад 20 років від дня проголошення незалежності України, а сподіваної радості з цього приводу нема. У чому ж річ? Мимоволі пригадується давня оповідь про те, як пророк Мойсей 40 років водив пустелею іудеїв з єдиною метою: аби люди позбулися усього рабського в душах — почуттів приниженості та меншовартості, схильності до холуйства. Українців якась нечиста сила (у неї, власне, є ймення — але про це згодом) водить уже понад три з половиною століття (від Переяславської угоди 1654 року). Рідною землею, щоправда, водить, зате й із метою, цілком протилежною Мойсеєвій: аби наш народ забув про честь і гідність, став слухняним виконавцем чужої волі, щоб це був уже не народ, а, як пророчив Тарас Шевченко, “раби, подножки, грязь Москви”. А ось вам і обіцяне ім’я “нечистої сили” — малоросійство. Слова такого, може, й не існує, але проблема, ним означена, — наше лихо, давнє й сьогочасне. Саме малоросійство — головна причина всіх драматичних поразок України в боротьбі за незалежність. Гадаю, настав час визнати численні заслуги малоросів на ниві нищення України і пропоную запровадити для них особливу нагороду — орден полковника Носа, того, який ще далекого 1708 року під час шведсько-російської війни провів таємним підземним ходом загін князя Меньшикова в оточений ворогом Батурин. Там хоробрі царські вояки влаштували справжнє пекло: убивали жінок, дітей, навіть немовлят — брали за ноги і били головами об кам’яні мури. Так гартувалася “одвічна дружба двох народів”. Давно не можу зрозуміти, чого наші національні лідери — за винятком кількох осіб — не надають належного значення загрозі України від малоросійства. Адже про неї з тривогою і болем ще на початку ХХ ст. писав наш видатний поет і мислитель Євген Маланюк. А ось правителі московського царства, які “пріращівалі” свої володіння за рахунок земель інших народів, відразу збагнули, що з українцями нічого не зробиш, доки живе українська мова. І заходилися нищити її усіма можливими способами. Першим став цар московської держави Алєксєй Міхайловіч на прізвисько Тішайший, той самий, що 1654 року учинив переяславську оборудку з гетьманом України Б. Хмельницьким. Це про нього Тарас Шевченко писав: “Великий, славний, та не дуже”. Цар наказав своїм емісарам в Україні палити українські книжки, і це нищення тривало аж до Фото Євгена Букета 1917 року, коли постала Українська Народна Республіка. Після більшовицького погрому УНР і встановлення радянської влади боротьба з українством, українською мовою та українською історією — в різних формах, але переважно насильницьких — тривала аж до 1991 року. Хоч як дивно, але в часи незалежності наступ на українську мову тільки посилився. Він сягнув апогею 5 червня 2012 року, коли Верховна Рада в першому читанні ухвалила законопроект регіоналів С. Ківалова і В. Колесніченка “Про засади державної мовної політики”, що дає право в усіх регіонах України запровадити статус російської мови як регіональної. Це прямий шлях до встановлення державного статусу російської мови в Україні, і не як другої мови, а як першої. Законопроект 3 липня 2012 року без будь-якого обговорення був ухвалений Верховною Радою у другому читанні (якого, по суті, не було). І якщо Президент підпише цей документ попри протести, що прокотилися всією Україною і навіть за кордоном, де є українська діаспора, його рішення стане останнім цвяхом, забитим у домовину української мови. Регіонали зі своїми однодумцями комуністами і хисткими литвинівцями з Народної партії затуманюють людям мізки, мовляв, нічого страшного не сталося. Тим часом Президент В. Янукович 8 червня 2012 року перед початком чемпіонату Європи з футболу звернувся до гравців збірної України російською мовою, продемонструвавши усім громадянам, як воно далі буде. Час, відведений історією для українців, уже майже вичерпаний. Якщо ми не отямимося, то зникнемо з лиця землі, як те плем’я аварів-обрів, спогад про яких тільки й залишився на цім світі, що у літописній приповідці: “Погибоша, аки обри”.
Читацьке віче · “Почувайся європейцем — розмовляй українською!” · S. 4Originalseite ↗

Луцькі маршрутники боротимуться із суржиком

Лілія БОНДАР Тепер у маршрутних таксі Луцька тричі на день звучатиме українська поезія: начитали її спеціально для проекту “Почувайся європейцем — розмовляй українською!” відомі волиняни. Про це розповіли організатори та учасники заходу на прес-конференції, присвяченій старту кампанії. За задумом, у маршрутках вмикатимуть аудіозаписи літературних творів у виконанні відомих на Волині людей. Деякі читатимуть власні твори, деякі — поезію та прозу українських класиків і сучасних письменників. Наприкінці кожного ролика звучатиме гасло: “Почувайся європейцем! Розмовляй українською!”. Більшість автоперевізників Луцька погодилася підтримати цей проект. “Радіостанція підтримуватиме такі проекти, бо українська мова є найбільшою цінністю української нації. Аудіозаписи із зачитаними віршами виходитимуть в ефір радіо “Луцьк” о 7.50, 11.50 та 19.50. Записаного вистачить на три місяці”, — повідомила заступник генерального директора Волинської обласної держтелерадіокомпанії Юлія Романюк. Серед учасників проекту — артистка Волинського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка Світлана Органіста, поетеса Ніна Горик, лідер гурту “ТАРТАК” Олександр Положинський, лідер гурту “ФІОЛЕТ” Сергій Мартинюк, співачка Алла Опейда, проректор з навчально-виховної роботи ВНУ ім. Лесі Українки Ірина Констанкевич. Сергій Мартинюк заявив, що одне з головних завдань кампанії — боротьба із суржиком, який домінує у спілкуванні сучасної молоді. “Музичний контент усіх радіостанцій російський. Мета цього проекту — звернути увагу молоді на те, що вона говорить і як говорить. Це проект-традиція, який треба поширювати на інші міста України”, — повідомив лідер гурту “Фіолет”.
Читацьке віче · “Почувайся європейцем — розмовляй українською!” · S. 4Originalseite ↗

Якби комп’ютер навчити складати фентезі, у нього вийшло б не гірше, а краще…

Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград Третина текстів тут — українською, решта — російською. Не беруся аналізувати їх з точки зору літературної критики, тим більше, що якість творів різних авторів часом дуже контрастна. Складається враження, що укладачі не переймалися добором текстів, а пхали у книжку все, що їм запропонували. Або вибір був дуже вже обмежений… Впадає у вічі інше — загальний невисокий рівень творів. Гумор голови правління обласної організації КЛУ Анатолія Юрченка, як на мене, просто висмоктаний з пальця і не те що не смішить — справляє сумне враження. І якщо його шкіци на соціальну тематику ще можна якось, хоч у власній уяві, пробувати дотягти до рівня гумору, то “Непоправимая класика”, де автор намагається героїв класичних творів якось сумістити з… унітазом, напрошується на категоричний висновок… Власне, Анатолій Юрченко охарактеризував таку творчість своїм же рядком: “Смешной автор, честное слово! Он даже сам не понял, что написал”. Якщо говорити про гумор, можна навести приклад іншого автора — Анатолія Курганського: “…Дитинство, наче птиця, пролетіло, І колисає зорі синє небо, Й мене в моїм дворі — прибуле тіло…” або “На лиці, боротьбою змужнілім, Ніжно гріється вся моя доля”. Проблема тільки у тому, що це не гумор, а лірика! І скільки не “…потів у книгарні” автор, а так і не здобувся не лише на талант, а й на елементарне відчуття рідного слова. Подібних цитат можна навести чимало, хоч є в альманасі і твори більш-менш пристойного рівня. Та немає того, що згадала Людмила Ніколаєвська у вірші “Памяти Вознесенского”: “Голос поета на грани пророчества”. У Вознесенського, справді, багато таких рядків. У російськомовних авторів України — мало. Звичайно, є дуже яскраві таланти — Борис Чичибабін, Леонід Вишеславський, Леонід Кисельов… Але смію стверджувати, що найбільш вражаючі їхні рядки — про Україну, українську мову, навіть покаянного характеру. Трагічний поет Леонід Кисельов буквально в останні дні свого дуже короткого земного життя дійшов висновку: “…Что все на свете — только песня на украинском языке”. Але більшість авторів російськомовних творів тяжіє до масової культури. Молодь читає їх і, мабуть, вважає, що це і є справжня російська література. Не чіпаймо класику, але візьміть до рук твори сучасників — Валентина Распутіна, Василя Бєлова, Віктора Астаф’єва, Бориса Козакова і відчуйте різницю. Це — зовсім інша мова, інша енергетика — сильна, потужна, хвилююча. Адже слово — явище не тривіальне, не буденне, а містичне, космічне. Якщо воно відірване від рідного ґрунту, від енергетики тієї землі, де народилося, воно невідворотно втрачає силу. І талант, навіть справжній, не може реалізуватися на повну силу, якщо він послуговується мовою-функцією, що виражає смисл, але сама по собі не є смислом. Не кажучи вже про тих “творців”, хто отруєний імперською ідеєю і намагається підсилювати так званий єдиний політично-культурний простір. Не можу не процитувати того ж Окару: “Украинский русский — вовсе не великий и могучий язык, а убогое арго южно и восточноукраинских технополисов, торжествует над ставшим элитарным языком украинским. …Поэтому украинские русскоязычные авторы достойны всяческого сочувствия — они находятся на географической, лингвистической и художественной периферии как русской, так и украинской культуры: для первой — они бедные родственники из провинции, для второй — отступники и вырожденцы”. Те, що до російськомовних авторів альманаху КЛУ приєдналися здебільшого малоспроможні у художньому плані, а подекуди просто карикатурні українськомовні, такі, що не мають шансів потрапити до видань, підготовлених більш-менш професійно, ще одне свідчення маргінальності цього явища. Як і те, що укладачі, очевидно, усвідомлюючи слабкість текстів, запропонованих читачеві, намагалися підпертися творами аналогічних авторів з інших регіонів. Тож упорядникам треба було дати альманахові іншу назву. Бо літературна Кіровоградщина — зовсім не те, що вони видали. Наш край, можливо, як жодний інший, багатий літературними талантами, серед них чимало й на рівні пророцтва. Звісно, людині, яка хоче творити будьякою мовою, не можна так чи інакше перешкодити. Це її вибір. Але він перестає залишатися тільки її, коли створене виходить на люди, починає впливати на інших. І тут постає питання — хто видає, яким коштом? Не сумнівайтеся — проект профінансував фонд “Розвиток Кіровоградщини” (ще й у “…рамках ініціативи голови обласної державної адміністрації Сергія Ларіна “Література рідного краю”), яким опікується Олександр Шаталов. Той самий, чиї портрети сьогодні розвішані по місту скрізь і всюди, хто придумав соціальні магазини, ціни в яких на більшість товарів такі ж, а то й вищі, ніж у супермаркетах, але за покупку вимагають анкетні дані, щоб потім слати нужденним людям “листи щастя” — примітивну агітацію за кандидата в народні депутати, коли виборча кампанія офіційно ще й не почалася. Це — людина, яка демонстративно цурається української мови, хоча добре знає її (коли чиновниця вищого рангу зробила йому зауваження, відразу перейшов на українську). Це людина тієї влади, яка розставила “смотрящіх” на всіх великих фінансових потоках і мільярдами розграбовує Україну, а нам підкинула закон про регіональні мови, а суть — про російську. Щоб гризлися. Така реальність. І все ж на тлі усього цього мене не полишає здивування і німе запитання: чому російськомовні люди, хай не всі, але ж ті, що небайдужі до слова, не відчувають цього, не проявляють елементарної солідарності з українською мовою, яка, гноблена віками, нині найперше потребує підтримки? Невже такою сильною, непереборною стала для них їхня штучна, нав’язана імперією, ідентичність? І невже вони не розуміють, що тримаючись за неї, рубають гілку, на якій сидять? Бо роз’єднаність нації, суспільства призводить тільки до результату, який ми спостерігаємо нині. Дай Боже, аби не до гіршого. Та й враховуючи темпи технічного прогресу, до того, як комп’ютери навчать складати белетристику, залишилося зовсім мало часу… …за російськомовних Олді. Це — цитата із гострої полемічної статті відомого російського політолога Андрія Окари “Запах мертвого слова”. У ній ідеться про роль, місце і долю російськомовної літератури в Україні. Згадати про неї змусив альманах обласної організації Конгресу літераторів України “Літературна Кіровоградщина”, який нещодавно побачив світ у видавничо-поліграфічному центрі “Імекс-ЛТД”.
Суспільство · “Пріоритетом має бути Україна, інтереси виборців, народу”. · S. 5Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

— громадянського суспільства. Мені здається, що цієї мети можна досягнути через формування нової культури допомоги ближньому — благодійної діяльності, меценатства, залучення широкої проектної підтримки для бідних верств. Разом із моєю командою створили Всеукраїнський фонд “Інститут соціальних проектів”, стали співзасновниками Міжнародного фонду “Інститут соціальних проектів”, що діє на території США, відкриватимемо власні представництва в Європі та Росії. Усе це заради України та її громадян. Зараз реалізуємо проекти “Допоможемо дітям разом”, “Рука допомоги”, “Світ без кордонів” тощо. Безумовно, нам нелегко фінансово, досі ми не шукали партнерів серед бізнесу. Тому й фінансування ще недостатнє, але все попереду. За деякий час розрих не було, а ситуація, коли кожна четверта родина не може мати дітей (теж дані нашої статистики), залишилась у минулому. — Пане Володимире, повернімося до Вашої депутатської діяльності. Які напрями парламентської роботи Вас особливо цікавлять як народного депутата? — Хочу встигнути скрізь. Встигаю і разом із нашою депутатською групою “Реформи заради майбутнього” чітко реагувати й не пропускати законів, які можуть нанести реальну шкоду державі або її громадянам. Під нашим тиском суттєво змінено закони про державну службу, про теплопостачання, про вибори депутатів місцевих рад і Верховної Ради, Податковий кодекс. Боролися “до останнього набою” за інший шлях розвитку пенсійної та медичної реформ. Є приклади проектів законів, які були заблоковані саме через нашу активність, зокрема закони про державні закупівлі, про біометричні паспорти, про ринок земель, про реалізацію військового майна. Згадую, як билися за закон про ринок земель. Я — автор концепції про реформування земельних відносин в Україні. Коли ознайомився з урядовим проектом, був вражений. Замість захисту селянства, формування інституту державної підтримки села, забезпечення продовольчої безпеки України, у тій редакції йшлося лише про землю як товар, державі не надавалося фактично жодних реальних важелів впливу на земельні відносини, будь-якого пріоритетного права на викуп або оренду, суцільні масиви ріллі пропонувалися на продаж більше ніж 20 % у кожному районі в одні руки, допускалася лазівка на отримання права власності на українську землю іноземцями. Я подав 23 принципові поправки до урядового закону та від імені групи місяць бився на профільному комітеті. Наші баталії, які були розпочаті в січні цього року, транслювалися на всю країну. Саме завдяки тим двом десяткам голосів, які має депутатська група “Реформи заради майбутнього”, зупинено ухвалення цього недолугого закону, який фактично призвів би до формування кріпацтва. Щодо власних ініціатив. Я зареєстрував 37 проектів законів, спрямованих на реформи. Реформи заради нашого майбутнього. Серед них хотів би виокремити закон про допоміжне материнство: він на момент реєстрації був першим таким у світі. Шкода, що парламентарі так і не зрозуміли необхідність і революційність такого закону. До речі, до мене 2009-го звернулися представники парламентарів Франції із подякою за такі ініціативи та проханням дати право на використання тексту мого законопроекту для розробки подібних ініціатив у Франції. Вони дякують, а нам це не потрібно. — Очевидно, потрібен якісно новий депутатський корпус парламенту? — Покладаю надії на прихід до нього принципових депутатів від мажоритарних округів. Такі депутати-мажоритарники не залежатимуть від партійних вказівок, від забаганок якихось вождів, а пріоритетом для них буде Україна, інтереси виборців, народу. Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Суспільство · “Пріоритетом має бути Україна, інтереси виборців, народу”. · S. 5Originalseite ↗

ВВооллооддииммиирр ККААП ПЛ ЛІІЄЄН НККО О:: «Рука допомоги українському селу вкрай потрібна»

— Пане Володимире, нам доведеться зробити несподіваний, але вкрай потрібний відступ, адже реалії життя стрімко вриваються в наші плани. Маю на увазі мовний закон… — Ні я, ні майже всі інші члени нашої депутатської групи не голосували за цей законопроект. Адже він зовсім не про статус регіональних мов, як озвучується, а про пригноблення, обмеження та створення гетто для української мови — називаймо все своїми іменами. Як за це можна голосувати?! У відповідь на брутальність щодо нашої рідної мови закликаю всіх відтепер говорити винятково українською! Є те, що може зробити кожен із нас, — не дати вмерти українській у своєму житті: ГОВОРИ УКРАЇНСЬКОЮ, ДУМАЙ УК- РАЇНСЬКОЮ, ПИШИ УКРА- ЇНСЬКОЮ, — БО ТИ ЖИВЕШ В УКРАЇНІ! — Серед наболілих проблем суспільства — ситуація в українському селі. Те, що воно, виснажене десятиліттями попередньої політики, потребує величезної підтримки, — однозначно. У Вас є своє цікаве бачення цієї проблеми. — На перший план я ставлю самоорганізацію населення сільських громад. — Вас не влаштовує нинішня ситуація? — А як вона може влаштовувати, коли сільська громада, що є основою суспільного життя села, по суті, безправна. Люди нарешті повинні зрозуміти: багато залежить від них, їхньої ініціативи, уміння об’єднуватися заради вирішення проблем. Ідеться насамперед про соціальну сферу села. — На яку вкрай занедбану, як що не сказати — “добиту”, ділянку соціальної сфери Ви звернули б особливу увагу? — На охорону здоров’я. За 20 років незалежності соціальні стандарти в Україні загалом впали до рівня країн третього світу. А якщо говорити про медицину, то вона в Україні взагалі фінансується за залишковим принципом. Поки що, без системної боротьби з тіньовим сектором економіки, коштів у бюджеті для медицини не вистачатиме й далі. Тому єдиний вихід — масштабне поширення принципів самоорганізації населення у медичній сфері. — Але ж останнім часом точиться широка дискусія щодо запровадження страхової медицини? — У районах і селах, де панує безробіття, система медичного страхування, заснованого на збільшенні відрахувань за найманих працівників, не матиме обіцяного ефекту. — У сільській медицині стільки проблем, що невідомо, за яку братися найперше. — За профілактику захворювань! Світова практика довела, що це один із найважливіших елементів збереження життя, зменшення витрат на лікування. Але у нас чомусь саме цей елемент медицини чи не найгірше розвинений на селі. — Ви взялися за доволі непросту справу. Очевидно, має допомогти чималий досвід благодійницької діяльності? — Свого часу я очолював найбільший за напрямами і фінансуванням фонд країни — Український фонд соціальних інвестицій. Це був проект Світового банку. Ставши 2007 року народним депутатом України, вирішив розпочати такий благодійний проект, який привів би нас до того, про що так багато нині говорять горнемо всеукраїнський соціальний проект, який охопить усі сільські території України. — Як Ваш Благодійний фонд “Інститут соціальних проектів” підтримує територіальні громади сіл? — Ми взяли цілком конкретний напрям — побудова життєздатної, самоорганізованої системи медичного захисту. Для реалізації масштабного задуму Фонд обрав кілька районів Житомирщини, які мають добрий потенціал самоорганізації та відчувають нестачу державної підтримки — Андрушівський, Ружинський, Попільнянський, Бердичівський. Фонд розпочав акцію під промовистою назвою “Рука допомоги”, мета якої — довести громаді, що можна починати покращувати здоров’я без капіталів і бюджетного фінансування. — Розкажіть детальніше про цю акцію. — Проект “Рука допомоги” реалізує Всеукраїнський благодійний Фонд “Інститут соціальних проектів” і Міжнародна асоціація благодійників. Розрахований на 2 роки і має охопити 30 % сільських територій України. Проект покликаний створити умови для підвищення рівня ініціативності сільських громад у сфері медичного захисту та значно підвищити показники диспансеризації (профілактичних медичних обстежень) на селі. Перший етап ініціативи розпочався на Житомирщині. 17—18 березня 2012 року була проведена перша акція в Андрушівці, згодом акції відбулись у Ружинському, Попільнянському та Бердичівському районах. Десятки лікарів приймають пацієнтів у центральних районних лікарнях і селищних амбулаторіях. Наразі на Житомирщині в усіх зазначених районах проводяться повторні акції. За результатами акцій “Рука допомоги” на Житомирщині нада2 но близько 9000 медичних кон2 сультацій від лікарів вищої катего2 рії з Києва та обласних центрів Ук2 раїни, усім учасникам видано необ2 хідні ліки, районні лікарні отрима2 ли медичне обладнання та гумані2 тарну допомогу. Проведено мас2 штабне соціологічне дослідження якості життя та якості медицини, що стане основою для моїх законо2 давчих ініціатив, спрямованих на розвиток територіальних громад. — Що ще пропонуєте для активізації місцевих громад із захисту здоров’я населення? — Обирати так званих медичних старост. Виявилося, на місцях є люди, що можуть узяти на себе супровід громадської медицини: місцевий голова, місцевий лікар чи будь-яка порядна, ініціативна людина, якій довіряють мешканці району чи села. Звичайно, і для фінансування власної профілактичної медицини потрібні певні кошти. Тож громади можуть створювати місцеві каси. Така практика успішно діє у європейських країнах, зокрема в Німеччині. А на початковій стадії це вже здійснюється на Житомирщині: незначні суми внесків від кожного мешканця дають необхідні для медичної профілактики кошти, особливо за умови застосування запропонованого нами формату як на акціях “Рука допомоги”. Перед громадою стоїть багато інших завдань, допомогти у реалізації яких взявся Фонд “Інститут соціальних проектів”. Серед них — правова освіта місцевих медичних працівників і кураторів, поліпшення комунікацій із мешканцями районів, допомога сільській громаді у налагодженні тісної співпраці з іншими благодійними організаціями, фондами та лікарями-волонтерами, зокрема з міжнародними. — Ця справа потребує і законодавчого забезпечення? — Як депутат парламенту, найближчим часом розроблю і подам до Верховної Ради України законопроект про медичну самоорганізацію населення. У всьому світі стан здоров’я громади визначає успішність державної політики, але коли держава цього не розуміє, громадяни самі дбають про себе, і ми збираємося їм у цьому допомогти. Загалом наш проект “Рука допомоги” складається з чотирьох етапів: проведення пілотних акцій і пошук місцевих лідерів; відбір найактивніших територіальних громад і навчання місцевих медичних старост; проведення громадами медичних акцій спільно з фондом, місцевими лікарнями, органами самоврядування; юридичне оформлення партнерства між громадами й органами місцевого самоврядування. Включення до місцевих бюджетів витрат на підтримку ініціатив громадян. Важливість розвитку профілактичної медицини важко переоцінити. Фахівці нашого Фонду провели під час акції соціологічні дослідження (проанкетовано близько 1800 осіб). Результати досліджень показали, що мешканці сіл відчувають нестачу у багатьох медичних фахівцях, витрачають майже половину сімейного бюджету на лікування, в 95 % випадків звертаються по медичну допомогу лише у разі загострення хвороб. Так далі не повинно бути. — Добре було б, аби Вашу ініціативу підтримало якомога більше благодійників в Україні. — “Інститут соціальних проектів” уже зібрав разом чимало фахівців і матеріальну підтримку, об’єднав навколо спільної справи такі благодійні організації, як “Духовне відродження”, “Серце до серця”, Міжнародний фонд сприяння розвитку медицини, “Міжнародний християнський фонд”, Благодійний фонд “Тріумф серця”. І я звертаюся до меценатів, донорів, благодійників та всіх небайдужих українців: запрошуємо долучатися до нашої акції. Якщо ви маєте ресурси — фінансові, трудові, будь-які інші— звертайтеся до нас, ми знаємо, в який спосіб найбільш якісно донести вашу допомогу до тих, хто її потребує. Ми хочемо, щоб у сільській місцевості хво- Наш співрозмовник — народний депутат України Володимир КАПЛІЄН- КО (депутатська група “Реформи заради майбутнього”).
«Просвіта» “Любіть українське село, любіть Україну!” · S. 6Originalseite ↗

Є таке село — Макошине

Ольга ПУГАЧ, Київська “Просвіта” Київ, літо. Саме час втекти на село. І не тому, що на городі вже повно зілля, а тому, що саме в буянні зелені там — солов’ї, солов’ї! Стоїмо на 2-й північній платформі. Поруч двоє юнаків. “Ти куди їдеш?” — “У Конотоп, центр світу”. — “Ну, це ти сказав! Центр світу — Шостка! Ти досі не був у Шостці?!” Слухаємо і думаємо: це ж ви, хлопці, ще не були, певно, в Макошині. Ось де центр світу або, щонайменше, Європи! І не лише тому, що нещодавно в Макошині відбувся перший Міжнародний дитячий мандрівний Фестиваль-конкурс естрадно-циркового мистецтва “Сіверська феєрія”. І не тому, що минулого літа сюди, на береги нашої чарівної Десни, десантом висадилися 32 правдиві британці — студенти та викладачі коледжу, що у м. Дувр. Стара назва Макошина — Хоробор, це Чернігівщина. Перші згадки в літописах — близько тисячі років тому. Не те дивина, що колись у давнину на березі річки виникло поселення. Добре те, що і сьогодні у селищі близько тисячі дворів, понад дві тисячі мешканців, є не лише велика школа, а й дитячий садочок, який, на жаль, не може вмістити усієї малечі селища. Іще багато чого хорошого тут є. Цим люди дають конкретну відповідь на базікання деяких наших депутатів, що люблять поговорити між кавами та Канарами: мовляв, умирає, пропадає українське село! Насправді ми знаємо, що села в Україні різні. Але є і Макошине, мешканці якого живуть і радіють життю, уміють працювати і відпочити, самі собі те життя організовують, і надзвичайно багато уваги приділяють дітям. У великому двоповерховому будинку культури Макошина цілорічно працює понад десяток дитячих гуртків. Близько десяти років тому працівники БК створили осередок “Просвіти”, який очолила Наталія Іванівна Колесник, на той час — директор БК. 2005 року макошинський дитячий ансамбль народних інструментів “Криниченька” став переможцем просвітянського фестивалю у Києві. Основним народним інструментом учасників виступу були… дерев’яні ложки, справді народний інструмент, хо- Євген БІЛОУСОВ, дитячий письменник, м. Феодосія У Феодосії міське управління освіти та місцевий осередок “Просвіти” розпочали спільний проект “Канікули з книжкою”. На жаль, улітку наші діти часто забувають про книжки. Адже мають стільки різних розваг і цікавих справ. А як же книжки? Дітям Великої Феодосії від селищ Приморського до Кізілташа запропонували долучитися до нового проекту. Начальник міського управління освіти Надія Іванівна Олексієнко на урочистому відкритті заходу зазначила: — Бібліотекарі та шкільні педагоги вирішили заохотити до читання учнів усіх двадцяти феоча б тому, що задешево можна придбати. Ще був тріснутий контрабас, кілька балалайок та обшарпаний баян. Але треба було бачити вибух оплесків, який викликав виступ цієї малечі! Багато змінилося в БК відтоді. Зусиллями громади та за участю місцевої влади в особі невтомного селищного голови В. М. Кравцова у БК зробили майже капітальний ремонт, на що частково вдалося залучити гроші спонсорів. За спонсорські кошти дітям для виступів пошили нові костюми та купили у професора Київської консерваторії контрабас. Із часом у клубі з’явився і новий баян, подарунок депутата. Найвідомішим у Макошині є дитячий зразковий цирковий колектив “Юність”, йому більше двадцяти років. На його рахунку перемоги в обласних і республіканських оглядах-конкурсах, знаний він і за межами України. Ось і на цьогорічному міжнародному фестивалі саме цирковий колектив Макошина виборов перше місце. У цирковій групі близько сорока дітей віком від чотирьох років. Керівник колективу — Вероніка Бур, вона сама займалася в “Юності”, а тепер там уже її діти. Через клубний цирк проходить більшість дітей селища, тож не дивно, що у гостей Макошиного складається враження, що у цьому селищі всі діти вільно сідають на шпагат. А гості тут тепер бувають дуже здалека, аж із Великої Британії. Минулого літа в наметовий табір відпочинку “Десняночка” в Макошині вперше приїхали студенти Дуврського коледжу зі своїми викладачами та керівництвом. Їхня місія була благодійна, вони, відпочиваючи разом зі школярами Макошинської школи, вчили їх в іграх і розвагах розмовної англійської мови, а від наших дітей мали уроки української. Гостям у таборі дуже сподобалося — пляжі Десни та гаряче сонячне літо, на яке припала їхня зміна, традиційна українська гостинність полонили британців. Якось вони поділилися думкою, що жити найкраще таки в Україні, бо у Дуврі ціле літо або дощ, або великий дощ, у кращому випадку — просто мряка. Цю новину від британців наші діти переказували батькам, знайомим. Можливо, вперше іншими очима подивилися на свій край. Ще до Євро— 2012 на макошинському футбольному полі відбувся матч Україна—Велика Британія. У запальній грі, на радість вболівальникам обох команд, перемогла дружба. Приїхали наші гості, студенти коледжу, на власно зароблені кошти, що також є наукою для їхніх ровесників з селища, дорога-бо не дешева, ще й подарунки привезли. У батьків вони не просять, заробляють на канікулах. Оскільки у Європі є нормою, що молодь підробляє, пропозицій там достатньо. Від’їжджали гості з України з твердим наміром за рік знову прибути до Макошина, дуже їм тут сподобалося! Табір “Десняночка” працює вже не перший рік, його фінансують британці. Організаційні таборові питання забезпечує актив благодійної організації “Нащадки Аратти” на чолі з Н. І. Колесник, яка на цей час уже передала директорство у БК підготовленій за тридцять років зміні. В організації понад тридцять осіб, переважно на громадських засадах. Сфера їхнього зацікавлення — діти з багатодітних, неповних і малозабезпечених родин — таких дітей у селі, напевно, більшість. Також араттівці опікуються людьми похилого віку. Для макошинських дітей із підопічних родин і родин волонтерів благодійної організації відпочинок у таборі безкоштовний. Продуктами харчування допомагають батьки. Благодійна організація має своє приміщення, яке їм допомогла викупити та облаштувати саме Британська благодійна організація. Цей будинок у селищі найяскравіший, у ньому тепло й затишно, працюють різноманітні гуртки, там є ляльковий театр, інтернет. Усе це оснащення — подарунки британців. Можна безкоштовно отримати одяг, білизну, засоби гігієни, іграшки, навіть дещо з меблів. Для малечі тут часто влаштовують свята. У селах, містах і містечках завжди, за будь-яких часів є кинуті хати, занедбані подвір’я. Є таке і в Макошині. Саме тут бездоглядна малеча й підлітки шукають, так би мовити, пригод. На тих обійстях можна побачити все, що завгодно. Не забуваймо, що є родини, у яких батьки не приділяють належної уваги своїм дітям, і вони виростають як виростають. Така ситуація всім відома? А ось чи всюди є самоорганізовані благодійні організації, які опікуються недоглянутими дітьми? Але серед місцевих є такі, хто з підозрою до того всього придивляються: щось вони вже крутять, щось вони з того мають! Але треба бути мужніми, розумними іна те не зважати. Тим паче, що частенько ті ж “підозріливі” й самі заходять до араттівців за порадою. І їм не відмовлять. бота не зупинятиметься ні на осінніх, ні на весняних канікулах. Хочу запросити до участі в проекті “Канікули з книжкою. Пишемо українською” усіх небайдужих до рідного слова. Тепер кілька добрих слів про саму Наталію Іванівну Колесник — організатора благодійних справ у селищі. З родини вчителів, з двома вищими освітами, вона зуміла виховати й дати вищу освіту своїм дітям. Син після служби в Афганістані закінчив у Києві медінститут і працює лікарем, а донька закінчила у Харкові консерваторію. Маючи трьох онуків, які проводять літо у бабусі в Макошині, Наталія Іванівна знаходить час і натхнення для того, щоб подбати про інших. Вона цим живе і, схоже, щаслива. Багато в селищі зробили за допомогою Британської благодійної організації, допомогли спонсори, але невтомний у пошуку колектив “Нащадків Аратти” за останні роки під проекти по роботі з дітьми, літніми людьми, з екології довкілля отримав від різних іноземних фондів — зі США, Німеччини, Великої Британії до десятка грантів, що і дає колективу можливість реалізовувати задумане. Нещодавно знімальна група зі столичного телеканалу ICTV відвідала Макошине. Вражень стало на три окремі сюжети для програми новин “Факти”, які транслювали ще й не однораз. Такий собі тиждень Макошина на ТБ. У першій програмі — питання про нерозв’язану протягом багатьох років проблему місцевого будинку культури, де уже двадцять років немає опалення, оскільки не працює котельня, яка колись була на балансі нині не існуючого радгоспу. Ми шукаємо спонсорів для вирішення цієї непідйомної для селища проблеми. Ми зверталися і до депутатів, і в Чернігівську ОДА. Можливо, серед читачів знайдеться хтось, кому ця справа посильна й цікава? Запропонуйте нам свої ідеї, свою допомогу. Підтримайте село! Останній сюжет у “Фактах” щодо Макошина, 15 травня 2012 “футбольного” року, був найоптимістичніший. Селищний голова Макошина розповів, а спеціаліст рибнагляду показав на всю Україну, як цієї весни у Десну запустили сто тисяч мальків стерляді, царської риби! Макошине зовсім не схоже на село, яке вмирає. Любіть українське село, любіть Україну! І — дбайте! Свої саморобні книжечки за прочитаними влітку творами надсилайте за адресою: 98112, вул. Шевченка, буд. 61, кв. 62, м. Феодосія, АРК, Україна. Євген Білоусов.
«Просвіта» “Любіть українське село, любіть Україну!” · S. 6Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Канікули з книжкою

досійських шкіл. Окремі заходи заплановано для дітей, що відпочивають у феодосійських оздоровницях. На базі міського центру дитячої творчості проводитимуться зустрічі з письменниками, художниками, різноманітні книжкові конкурси. Наша мета проста — активізувати літнє дитяче читання. Добре, коли відвідини бібліотеки стануть постійними. Непогано, якщо на домашній книжковій полиці ви знайдете твори, які читали ваші батьки. Уже влітку ваші поетичні, прозові твори та ілюстрації до прочитаних книжок покажуть на виставках у міських дитячих бібліотеках. 1 вересня учні принесуть до класів твори, зроблені влітку. Виставки пройдуть по класах. Кращі експонуватимуться у школах, а твори-переможці переїдуть на жовтневу виставку в міський центр дитячої творчості. Тоді ж відбудеться нагородження переможців. Як керівник проекту, сподіваюся, що нагороди знайдуть своїх переможців у таких номінаціях: “Кращий читач Феодосії”, “Переможець конкурсу малюнків”, “Переможець літературного конкурсу”, “Клас книголюбів”, “Родина книголюбів”. Обов’язкова умова до літературних творів класів, шкільних збірок, окремих читачів — вони повинні бути оформлені в естетично-привабливі книжки, зроблені, бажано, за допомогою комп’ютера. Про це йшлося на нашому травневому семінарі “Архітектура книги”. Проект довгостроковий. Ро-
Освіта “Через культуру можна будувати мости дружби”. · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

на корейські. Київ вразив золотими куполами церков, така повага народу до історичних традицій свідчить про збереження духовності та культури в Україні. “У нас сформувалося уявлення про вашу прекрасну державу, а це крок до формування сталого миру”, — зазначив він. Мама Кім Ін Гіла — японка, а батько — кореєць, тому в родині певний час шукали компроміси з багатьох питань. Сьогодні у них щаслива родина, в якій вміють бути уважними один до одного. Хлопець вважає, що важливо побудувати дружні стосунки між молоддю різних держав. Адже молоді притаманні рух, енергія, а ці якості — двигун прогресу. “Я вважаю, що найважливіше для людини — уміння віддавати. Зараз я вивчаю культуру Японії, Китаю, Кореї, тож переконаний, що через культуру можна будувати мости дружби. Для української молоді важливо подолати стереотипи, тоді сформується власний позитивний напрям у розбудові культури миру”, — сказав соціолог Родинного дому Валерій. Для Тетяни Коцеби допомога людям у вирішенні багатьох життєвих питань є першочерговою. Вона багатодітна мати, та встигає очолювати широкомасштабні проекти на шляху розбудови миру. “Почала я з власної родини, і сьогодні у нас міцна сім’я, ми турбуємося один про одного і живемо у любові та гармонії. Але мене хвилює оточення, в якому розвиваються мої діти, тому прагну втілювати у життя проекти зі зміцнення сімейних цінностей, що вплинуть на формування доброзичливих відносин між державами”. Обмін думками допоміг молоді замислитися над важливістю побудови культури миру в суспільстві. Анастасія Смикало та Ольга Блажієвська, студентки 3 курсу, розглядали різні аспекти газетної справи Київського генерал-губернаторства, студентка 2 курсу Вікторія Зубова розповіла про Ярослава Мудрого і пошуки його славнозвісної бібліотеки, Світлана Ілляшенко розкрила тему “Літопис Аскольда як джерело з ранньої історії Русі”, Вікторія Кочубей — “Пересопницьке Євангеліє — видатна пам’ятка культури та духовності українського народу”. Аліна Кошель розповіла про самвидав у новітній історії України, його розвиток, підкресливши, що термін “самвидав” виник завдяки Івану Багряному, який власним зусиллями видав 1200 примірників поеми “AveMaria”. Більшість студентів супроводжували свої доповіді яскравими презентаціями з використанням графічних матеріалів. Студенти Видавничо-поліграфічного інституту Національного технічного університету “КПІ” оглянули тему продажу книжкової продукції. Їхній науковий керівник кандидат економічних наук, доцент Г. П. Грет допомагала їм з’ясувати тонкощі маркетингу видавничої справи. Усі учасники конференції ділилися відомостями про досліджувані теми, з цікавістю слухали майбутніх колег. Конференція стала ще одним кроком молодих дослідників на шляху в науку. Вони здобули нові знання та збагатили власний досвід.
Освіта “Через культуру можна будувати мости дружби”. · S. 7Originalseite ↗

Обмін думками з молоддю

Валентина ЄФРЕМОВА, заслужений працівник культури України Нещодавно відбувся круглий стіл, в якому взяли участь волонтери української та корейської молоді на тему “Побудова культури миру”. Організаторами зустрічі була Федерація всесвітнього миру на чолі з головою правління Михайлом Ілліним, Громадська рада з питань молодіжної політики при Головному управлінні у справах сім’ї, молоді та спорту, яку очолює Тетяна Коцеба, та команда Київського міського центру сім’ї “Родинний дім” на чолі з директором Галиною Козловою. — Ми впроваджуємо в життя комплексні програми, в яких головним напрямом є підтримка людей, що опинилися у скрутних обставинах. Сотні молодих подружжів зуміли зберегти сім’ю завдяки праці наших психологів. Чимало людей завдяки нашій організації знайшли роботу, розпочали власний бізнес, отримали допомогу у лікуванні, оздоровленні. Ми вважаємо, що розвиток творчої діяльності допомагає людям не тільки отримати задоволення, а й помножити красу оточуючого світу. Тому й започатковуємо творчі проекти, до яких залучаємо цілі родини. Ми намагаємося втілювати у життя державну політику зі збереження родинних цінностей, — зазначила Г. Козлова. Поняття “культура миру” було сформовано на Міжнародному Конгресі, що відбувся в Кот д’Івуарі 1989 року. Конгрес рекомендував ЮНЕСКО “допомогти побудувати нове бачення миру шляхом розвитку мирної культури на основі загальнолюдських цінностей поваги до життя, свободи, справедливості, солідарності, толерантності, прав люди- Юлія МАРМИШ, студентка кафедри журналістики та видавничої справи ІЖтаМВ КНУКіМ Нещодавно в Київському національному університеті культури і мистецтв відбулася Всеукраїнська наукова конференція “Соціальні комунікації: стан, проблеми, тенденції”. Подія об’єднала не лише визнаних фахівців цієї тематики, а й студентів, що лише починають іти науковим шляхом. Конференцію було розпочато пленарним засіданням та доповіддю доктора філософських наук, завідувача кафедри соціально-гуманітарних дисциплін КНУКіМ С. Д. Безклубенка “Особливості українського телени і рівностей чоловіка та жінки”. Так почалася еволюція нового поняття: культура миру. Впроваджені заходи позитивно вплинули на постконфліктні ситуації між державами. У життя втілено широкомасштабні проекти на міжнародному рівні, проведено міжнародні форуми, сформовано молодіжні неурядові організації, залучено засоби масової інформації. Усі ці заходи відбуваються заради миру, ненасильства і толерантності в усьому світі. Як зазначив М. Іллін, на основі пропозицій лауреатів Нобелівської премії миру було вирішено назвати десятиріччя 2001— 2010 рр. “Міжнародним десятиліттям культури миру і ненасильства над дітьми світу”. Тому бачення як засобу соціальної комунікації”. У доповіді йшлося про розподіл телеканалів на державні та приватні та як результат цього їхній різноманітний контент. На останній, зазначив професор, також може впливати створена власником каналу особлива інформаційна модель. А. І. Гурбанська розкрила тему “Культурно-історична і персональна тематика в соціально-комунікативному та літературному дискурсах”, простеживши теми художніх творів залежно від сучасності письменника. Так, було виокремлено окрім універсальних, вічних тем, індивідуальний та духовно-біографічний досвід авторів у творах. На конференцію завітали важливо, щоб молодь брала у цій програмі активну участь, і ми раді приймати в Україні наших корейських друзів. В обговоренні взяли участь голова молодіжної Громадської ради з питань молодіжної політики при Головному управлінні у справах сім’ї, молоді та спорту Київської міської державної адміністрації Людмила Рудкевич, яка підкреслила важливість діяльності саме молоді у розбудові суспільства, бо їй належить майбутнє. “Нашими партнерами у роботі є 18 громадських організацій, але ми мріяли розширити зв’язки з зарубіжжям. Через фестиваль “Студентська республіка” впроваджуємо в життя програми з управління та розвитку міста, — сказала Л. Рудкевич. Волонтерка з Кореї Кім Джу Бін зізналася, що раніше не замислювалася над такими питаннями, бо вважала, що головне — мир у власній родині. “У нашій сім’ї шестеро дітей, тому уявляєте, як важко не сваритися. На рівні багатодітної родини потрібно навчитися поступатися. Але я відчуваю: якщо подолаємо внутрішні проблеми, то виростемо гідними членами суспільства”. Чонг Чунг Хьєн, майбутній студент Київського національного інституту дизайну та сучасних технологій, розповів, що протягом тижня група побувала у Лаврі, на Майдані, відвідали музейний комплекс у Пирогові. Здивував вітряк, такого в Кореї не побачиш. А сільські хати дуже схожі
Освіта “Через культуру можна будувати мости дружби”. · S. 7Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ССооццііааллььнніі ккооммууннііккааццііїї

професори з інших університетів. Л. М. Хавкіна, доктор із соціальних комунікацій, завідувач кафедри журналістики Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, доповідала на тему “Новітні параметри функціонування реклами в Україні у вимірах соціальної та приватної комунікації”. Вона відзначила такі варіанти проникнення реклами в індивідуальні комунікації: рекламні неологізми (шейканути, снікерснути), крилаті вирази (“Не дай собі засохнути!”, “Навіщо платити більше?”), анекдоти, використання рекламних виразів у заголовках і журналістських текстах, кіноіндустрія, література, пародії, прихована реклама на форумах. До речі, PR — відносно новий напрям, а тематика, розкрита Л. М. Хавкіною, — це лише один із аспектів вивчення реклами. Ще одним гостем була Л. О. Кочубей, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. Вона доповідала на тему “Зв’язки з громадськістю в політичній сфері: сучасні тенденції та виклики”. На час конференції було створено дві підсекції наукових досліджень: для досвідчених науковців та студентів-початківців. Першу частину очолювали кандидати наук із соціальних комунікацій, доценти кафедри журналістики та видавничої справи Київського національного університету культури і мистецтв Л. Г. Масімова з науковим дослідженням “Сатиричні жанри сучасної української публіцистики” та М. В. Варич з роботою про розвиток портретного нарису в сучасній українській газеті. Тематику доповідей студентської підсекції умовно можна поділити на історію та сучасність, книжки та періодичну пресу. Молоді науковці самі обирали теми доповідей, збирали та аналізували інформацію, писали наукові тези.
З блокнота письменника · “Доля виводила його неушкодженим з лихих пригод, з найгибліших оказій”. · S. 8Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ознайомилися в серпні — на коліно Валі налип пісок, коли, вклякнувши, дістала з целофанового пакета шампунь і випірнула в хвилях сніжної проти сонця піни; такою і впам’яталась Сергієві: заведений за голову кулачок стискає визолочене хною волосся, груди світають серпиками незасмаглого тіла. Лягла підборіддям на схрещені долоні, на бересті купальника іскріла волога і Сергій засоромився своїх обмазучених лапистих рук, які не встиг відшурувати після зміни в цьому південному місті, куди отримав розподіл з училища; вітер пестив золоті сережки, і вона зітхнула, “вчителюю недалечко в райцентрі, розлучилася з чоловіком, до осені загостювала в сестри”, текуче полум’я хвиль свічково займалось від пляжного воску, за бакеном чолов’яга в солдатській панамі вудив рибу з моторки; Сергій попросив його перевезти на протилежний безлюдний берег, і дівчина замелькала бузковими п’ятами до води. І був холод раптового протягу по очах, іконна золотінь волосся липла парубкові на губи, була довірлива тиша в лагідно сплетених пальцях і сироти на руках, був липкий погляд супутника і запах риби, що на дні човна билася й зіпала зябрами в дротяному садку; була та довірлива передмить, коли обом вже мріялось опинитися наодинці; в Сергієвій сумці знайшлося пиво, на обгороджених гіллям грядках кущилася картопля і замурзані землею помідори соковито червоніли між листя; поки дівчина роздмухувала багаття з вербового сушняку і згином ліктя затулялась від диму, він розвідав, що поблизу катма хазяїв, пройшовсь по городі, на межі скубнув гілочку деревію, кинув випадкові дари на гарячий скраю вогню пісок і отрусив землю на животі; і приємно було їй догоджати: розстеливши на конюшині сорочку, вигребти з жару й обдмухати дрібну картоплину, зубами відкоркувати пляшку з відмоклою етикеткою і поглядом зціловувати підборіддя в насінинах надкушеного помідора. Валя пучкою розгладжувала брову, затуляючи сміх зеленавих очей, а коли сутінь над річкою заклубкувала туманцем, вогонь причах, іза мостом на танцплощадці музиканти спробували зіграти “Бабине літо”, і вогняно над парком замлинкувало чортове колесо, вона одягла через голову сукню і слухала, що хлопець квартирує на веранді в сивої тітоньки, яка що-
З блокнота письменника · “Доля виводила його неушкодженим з лихих пригод, з найгибліших оказій”. · S. 8Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ЄЄввггеенн П ПААШ ШККО ОВВССЬЬККИ ИЙ Й.. Криниця для троянд

суботи, відбазарувавшись, нахиляла голову до плеча, “купила курочку, візьми-но цюкни, да, є для тебе дєвочка, серйозна, з квартіркою”; Валя мовчала, на зап’ястку її руки радістю що-кожної миті зблискувала, промінилась бронзоцвіть годинника; за срібноводдям згасало вогняне колесо, і слухом гітариста Сергій проти волі відзначав фальш ударника, а по дорозі на міст вона наступила на скошену будячину, ойкнула, застрибала на одній нозі і вискубнула колюх, відтак обросилася об спутану ожинником лободу; він нагнувся, губами зігрів сироти на мокрих колінах: подібного щастя не було в його пам’яті. Другого дня, пам’ятаючи кам’яний під виноградом будинок, де від магнієвого спалаху сукні заосеніло вікно, “не думай про мене погано”, Сергій в горідчику зрізав три гладіолуси, поправив на плечі гітару; сестра Валі, чорноока, в тісних джинсах, молодичка підбочилась однією рукою, “прийшла телеграма від неїного чоловіка: дитина хвора”, ще однаково за яворами в кінці провулку голубіла ріка, ще власкавлена любощами долоня гладила його кучері, від городу пахло картопляною в’яллю, ще не вигасли від білого жарку її очі, ще музиканти шукали павутинну тривогу в пісні, ще сорочка незаймано біліла скраю кострища і вона, схиляючи голову на груди, з волосся вичісувала пісок і рожевим деревієм заколювала зачіску; ще пам’ять тримала родимку при ліловій суничині соска, її легкий сміх, її летючий голос, коли, заплющена, стискувала кулачки і тремтіла кожною жилкою на шиї; сестра відмовилась дати адресу, і він вперше налякав хазяйку п’яним співом до півночі — за абрикосом у задушливій сутіні світив очима кіт: парубок тріснув його гітарою і вклався спати головою на бетонний поріг. Зранку хазяйка порахувала зрізи на гладіолусах, підмела щепки, похмелила хлопця доморобним вином, “моя племінниця така дєвочка, розпитувала за тебе, а що ж? — помру, відпишу вам хатину, тут і винце і співай, і спивайсь, скільки влізе”; тиждень Сергій не просихав, а суботнього ранку прийшла “така дєвочка” з чубатою куркою під пахвою, внесла з льоху графин вина, одним духом вихилила склянку, потягнулася й хитнула босоніжком на нову, куплену тіткою гітару, “забацай-но, щоб душа розвернулась”; звідтоді віднікувався від дармового питва, на роботі за прогули вписали в трудкнижку статтю — похмільний і злий побрів до кам’яного будинку, де чорноока сестра з голим до пояса чоловіком, в якому признав мугиракуватого рибалку, під повіткою вішали обмотаних марлею чебаків; замість панами на господареві був міліційський, насуплений на очі, картуз; під пахвами, коли він чіпляв рибу, сіріли басамуги від нігтів. Сергій заїкнувся за адресу і позадкував від набиченої постаті, “мириться з чоловіком, ясно, бройда”. На пляжі Сергій зазнайомився з виїзними фотографами, “а по райцентрах шастаєте?”, “кругом, крім заграниці і районів Далекої Півночі”, йому дали показухи, себто фарбовані аніліном портрети на показ, навчили зманювати замовників, “гроші зразу не берем, ось гляньте! тьху! та за місяць люди на корову відкладають! знайдете і на портрет”; автовокзал, сіре серце самотини штовхнуло його в тривожні вени асфальтових трас, і рожеві від безсмертника по курганах степи розкрилися навсібіч: за обочиною три грузини на ящику грали в наперсток, і в міру повний киянин, залишивши супутницю в “Жигулях”, віялом тицям п’ять червінців за програш, і огрядна в квітчастих спідницях циганка попросила двадцять копійок на молоко, за лікоть відвела його за газетний кіоск, “тобі півмісяця не фартить”, “ану, погадай-но”, “перша любов тебе зрадила, ця чекатиме, дай копійку”, Сергій дав монету, простодушно торопіючи від раптових пророцтв і чекаючи їх ще, і ще; жінка вискубнула на його грудях волосину, копійкою притиснула її до іконки, пробубніла щось, “дай гроші паперові, дай, не бійсь”, замотала іконку троячкою в кулаці, “шоб тобі дєньгі були! шоб вона тебе люпіла”, злегка тилом долоні плеснула хлопця по ширіньці, “і шоб нє забувала! і шоб тобі стояв”, дмухнула в руку і розчепірила пальці, “згорів на щастя трояк!”; у ресторані цибатий, в солом’яному брилі, дідок мацав орден на піджаку, “якісь вихватки робить, сто грам не наллє”, скубав за лікті випадкових відвідувачів, “сьогодні середа, не спиртний день, попросіть нехай принесе”, ішов на кухню, де офіціантки, міряючи сині панчохи, з солодким вереском відмахувалися від старого, “пачому ніззя? от гадіна!”, бив по стіні алюмінієвим ціпком з розкладачки і, стискаючи пожмаканий вогонь червінця, плакав перед адміністратором, “більше ста грам не подужу, нехай наллє… ну і мать вашу так!”; по городах чоловіки, вгрузаючи кирзаками в покопану землю, зносили гулюмасті мішки до кібців, а діти стягували картоплиння на купи гарбузів; по долині, відгородженій дамбою від русла, іржавіли сейнери, брухт козлового крана, обручі на пропахлих рибою діжках, а синява річки здавалось, витікла в небо; Сергієві не набридало спати по голостінних кімнатах відпочинку на автовокзалах, збивати носаки туфлів об ікла псоти біля ветхих вагончиків, де мешкали молоді сім’ї, на ходу з товарняка стрибати на перон станції Міллерово, якраз навпроти лінійного відділу міліції, і, розписуючись під протоколом, ждати, коли сержант знайде в аптечці зеленьку для обчесаного коліна; не обридало нехтувати собою й зустрічними, запанібратськи, з виставленими обома руками, виходити на середину дороги, їхати на попутках, їхати на рейсових, їхати на мотоциклах, їхати на крейсероплечих “кразах”, їхати в найзабутішу безлюдь, на хутори і висілки, їхати, відбридаючи світом, туди, куди звечора уткнеться палець в карту; їхати й забувати гибель позавчорашніх лиць, злопригод, розмов, наслуханого вселюдського горища, мов трупний жах від вибуху, розкиданого вдалині від центрів; їхати вглиб непевності; їхати, нариватись, як не на дурного, то звихнутого, як не на вскаженілого з вилами, то на якогось райкомівського сікрітаря, котрий забирав документи й папку, і плямкав губами у гарбузяній каші, “хто пазволив тут лазити?! хто, питаю!”, їхати, брати з чужих рук чужі фотографії, запилюжені й вижовклі, буцім вічний листопад марноти, їхати, везти в сумці сотні найкращих, змарнованих митей, очей весільних, квітуючих весною щирості губ, чиїхось улюблених, найрідніших, найбажаніших, найдорожчих лиць, голівок, посмішок, так стрімко змарнілих літ! їхати і самому марніти з ними; їхати, щоб забувати ізнову бачити, мов поринати в непам’ять; їхати невідь куди й на скільки, невідомо до кого, їхати, куняти, їхати, та з усього набаченого впам’яталось, як одноразу сокіл-сапсан метнувсь самогубно, блиснув з обридної височини на автобус, та водій встиг вивернути й пригальмувати; птах ковзнув крилом по росяному лобовому склі, мов живосмерть махнула збезшабашнілою рукою, і пасажири гримнулись об шибки лобами. І вокзали, і греблі, і припнуті клопотами шиферні хвилі дахів гинули в мареві — одне чекання було постійним; Сергій, і без того нахрапистий, по людях втратив решту сорому, навчився від хвіртки гукати “хазяка! хазяїн!”, дивитись, чи не летить відв’язаний собачисько, ступати на золоте від вишневого падолисту подвір’я, між залапаних фотокарток в альбомах, в целофанових кульках вибирати найбільш чіткі знімки, бажано паспортні, і на прощання просити декілька вохристих троянд — вірив у зустріч і ждав, коли піднесе їй букет, загорнутий районною газетою. Зав’ялі квіти не викидав, а знайшовши затінену бузиною криницю на безлюдному селищі, залишав у повному відрі і вкотре думав, “невже, крім пусток, немає любові місця?”. Осінь дихала вокзальним смородом хлорки, а Валі не було скраю площі з безхрестою, обладнаною під будинок піонерів, церквою та школою на узгірку над річкою, не було в іржавій пилюці на пропахлому динями, бензином і кінським потом базарі, не було на окраїнних вулицях: там підсвинкуватий дядьора, заникавши на горищі змійовик, світив шкіряною, потертою матнею галіфе, злазив на подвір’я і догідливо озирав папку під пахвою в цибатої постаті, а над буряковими жмаками за гноєм роїлись оси і віяло самогонякою; там, долонею змівши з лавочки зелене кришиво для качок, бабця радісно божилась на чоловіка в шкірянці, “це ж вугля таки завезуть!”, там розгублена тітка защіпала ізсередини двері і виглядала з-за фіранки на стриженого заброду, боялась податків, там розлучена молодиця мила в тазику ноги, розгиналася й гріла посмішку об букетний вогонь, і доля виводила його неушкодженим з лихих пригод, з найгибліших оказій, так, ніби чекала, “нехай настільки повірить в свою береженість, що над прірвою самовпевнення забуде страх, знахабніє й згине”. До сверблячки нашпигані трояндами долоні студились квартою молока, груди піснею терпли, “ге-й, долиною, гей”, але не тішило, як спочатку привілля: хоч норцюй з голокамінного берега вглиб осінньої течії, хоч на палубі “Ракети” потягуй пиво, дивись, як пластається дим по воді, рибалки на кам’яних вимостках застібають повстяні куртки, а вітер від скель несе лавровий дух юшки й розпеченого каміння, і рве на колінах обгортку букета; хоч на дивані порожнього номера дотягуйсь до склянки, стеж за грою мошви за вікном і згадуй серпневу сутінь, музик, що пробували зіграти під чортовим колесом білий вальс; хоч спи як убитий. Якогось вечора в готелі Сергій стрів напарника, прозваного Аналгіном, колишнього жокея і “дипломатичного працівника” — у шістдесяті роки возив з Москви до Ростова два дипломати безрозмірних шкарпеток, по червінцю за пару — колишнього таксиста і санітара в психіатричній лікарні; ящик сухого вина холов у заліпленій етикетками ванні, а приятель, сидячи на столі, шматував жирну тараню і облизував пальці, “оно повєстку привіз; ну, за здоров’я малоп’ющих”, Сергій голкою видлубав з пальця шип троянди, а холодна заграва іржавіла на капшуку павутини над горішньою шибкою, на військкоматівському клапті паперу і консервній бляшанці з недопалками, на залистаних, пампушкуватих журналах на підвіконні; приятель згриз корка на новій пляшці і пропаленою сигаретами шторою витер на вусах вино, що пішло йому носом, “ну як? крєсти дают луріки?”, це означало, “замовники дають фотографії на збільшення?”, Сергій дакнув і, цураючись своєї хмільної відвертості, одів свіжу сорочку й поплівся в багряний задимлений смерк над провулками: на обмілину річки з розсохлого мосту сіялось за машинами ледаче порохно, і прип’ятий линвою човен шарпався на стрімнину, і дрібна, налякана щукою, плотвичка грала на перекаті, а на чийомусь дворі мати з відра розкидала тирсу, батько втрамбовував її товкачкою, і пах живицею сосновий лапник, яким дівчатко обтикувало стіни шалаша на вечоринку; згодом поближчало зітхання гармошки і дзвін мідних брязкалець бубна, ватага з каністри пригостила Сергія схожим на молозиво домашнім пивом та й врізала польку, увернувши на нове подвір’я, “батько-мати просили і я прошу!”; ніч обзивалася тугим вжиканням молока в дійниці, розправляв крила Чумацький Шлях, “подамся додому, вечоринку згуляю; під ранок батько обмакогонить ручною машинкою, два роки все згоять”, тоді уперше зненавидів цей
З блокнота письменника · “У його майстерні й на фарбовиявах існує, проявляється дух і сутність найвищого буття”. · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

пошук, цю їзданину, стообрійний шлях, пам’ятаючи своє безсилля чинити інакш і знаючи, що до кінця днів, на честь смутку, однаково жовтітиме спрагле вино чужих вікон і надвітрена сукня кайми горизонту сліпитиме недосяжно! вернувсь постаріліший; в кімнаті, наквакавшись до впаду, Аналгін прилип щокою до мокрого столу, хропів і розфиркував луску в цигарковому попелі. Зранку на площі чекав автобуса, коли з церкви, штовхаючись на паперті, вискакували після дзвінка піонери; з указкою в журналі пристояла на сходах Валя — сторопіла, зрушила і почула вицок набойок на каблуках своїх туфликів, покидаючи дітлашню, що, замахуючись ранцями, вже гасала між чорнокорих каштанів по сквері, “який змарнілий! лікті стовбурчаться з кишень шкірянки, бант на гітарі полиняв; милий мій”, радість гасла в розгубленні, “забула ім’я його, як же, як же…”, хлопець відчув на щоках долоні, які відкинули його голову назад, вдихнув запах обкрейдяних пальців, і їй згадалось його серпневе ім’я, “лежала в лікарні з донькою, сестра переказувала? який там чоловік? лікується в елтепе, ти надовго? запам’ятай адресу; з мамою живу; набожна, кінець світу щодня пророкує”, калатьнув дзвоник, а діти ще жбурляли каштанами і, задкуючи до школи, затулялись портфелями, ніби щитами; крізь запилюжене вікно автобуса Сергій побачив світ у золотовічному бурштині: тінь від купола залатує безлисті крони, кущ полину на камені і закрут ріки, а молода вчителька ловить учнів за лікті біля шкільних дверей і змушує обстукувати ноги об шкрабачку, журналом затуляючись від куряви з площі. Після комісії густобровий, чисто голений воєнком звістив про спецнабір і широко повів рукою на облямований лаврами з жовтої позлітки стенд земляків-інтернаціоналістів, позіхнув і кашкетом прикрив заїду на губах, “так! відправка через два дня; при собі імєть зубну щотку, труси, ложку, кружку і ні грамини спіртного”. Отримавши півтори сотні за зібрані фотокартки, Сергій махнув на поїздку додому, накупив шоколадних зайців і три пляшки золотистого шампанського, потім на задньому сидінні автобуса вітер зітхав голосами близьких і рідних , “ніч на баяні грав би і не хмелів — синоню, чом сиротиш себе?”, чувся нагніваний шепіт Павла, “за північ своїм ключем відімкнули б клуба і серед гурту на шахівниці, мов на підносі, я носив би голубці і рибні котлети, а чужосельний набрід прикладався б до слоїка”, зітхав Микола, підборіддям торкаючи виріз сорочки, “на горищі помовчали б за самоваром; Галя назвалась мені дружиною, знаєш, нє?” — Сергій хотів закричати, хоч схрипнути, проте і вві сні зашморг відчаю стискав так, що невиплаканий біль судомився в грудях, і втягнута шия надрубано смикалась; а Валя, чекаючи його в літній кухні, вологим рушником обтерла кавуна і слухала, коли дзенькне на брамі защіпка і охриплий за день собака закігтить втоптану землю. Донька дрімала з матір’ю в хаті, позолоченій лампадним відблиском на крайніх шибах; Валя попередила матір, що спатиме на тапчані в кухні, “свят, свят, свят, відхворіла недавно і знов гріх на душу береш”, “ну мам, ну дитина ж слухає”, “заміж іди, а вигулюватись та викохуватись минула пора”, стояла радісна і тривожна духмяність виноградного вина, що в сулії при теплому боці плити гнало трубкою бражне повітря, яке збульбашувало воду в банці, “як тільки побачила його, забула і шлюб, і розлучення, і відразу до чоловіків, їхні вугрі на потилицях, їхні присліплені, базарні очка! а в класі дитячий сміх: ви когось любите? ну скажіть?! та за вами встигнеш хіба; яка не є, але інакша від тих, що з шкури вилазять, аби женити на собі і зненавидіти за безпорадність; нелукава і жалісна, надірвана знаттям, що ріднішого від рідного не знайти для дитини батька!” Заколисливий грай молодого вина і скрип віконниці схиляли руки на стіл, а голову на долоні, і десь копитами по галянині притупував світляків кінь золотої масті, чорти, звісивши ноги на коньку хати, сивіли від нетерплячки, і домовик, запаморочений рутою, заліз до ластів’ячого кубла і зап’ястком тер очі, щоб не проспати мить любощів; русалки піднімали з виру кульські вінки і запалювали ґноти свіч іскрами, які вичесували з волосся підковами втоплених у відлигу коней; в горідчику ляхи танцювали гопака, і оживали букети троянд по сухих уже відрах, і найстаріші, найпорохнявіші відьми нарум’янювались, щоб змолодіти, їх жагучими пелюстками. Сумкою Сергій відкишнув собаку і підійшов до вікна; вітер саме стулив віконниці і світло, протікаючи крізь шпарини, м’яким густоволоссям лягло йому на плечі; а потім дощ пах грибами, пляшку і шоколад вони знаходили полапки, “земля десь цвіте на грибницях”, вино бродило тихіше від вицоку дощин по стіні, “лікар сказав: другий місяць… повір, більш нікого не знала”, “діждешся, буду батьком дитині”, “милий, кого ж мені ждати ще?”, “чуєш, земля відцвітає десь”, втомленому, йому, жінка снилась і снилася, снилось, мов серце навстіж, саме відвертя й надщирість, сама, квітуюча мільйони весен, піднесеність і всепросвітлення, саме безсмертісне всесилля щастя, сама живорадість прелагідного живоструму, саме животрепетне, пребезстрашне знаття, впевнення, дивування, що ось вони разом, разом! сонцекипінь вічноти наливала й овічнювала кожну жилку, кожнісіньку мить минулого і прийдешнього; знебесніла чистота й невинності сила оповивали сном, приховуючи блаженство, мов сонце впритул до обличчя! але й там, у сниві, він пам’ятав рідню близькість, і пам’ять пробуджувала — ковток шампанського і притулена до лоба пляшка відгонила решту дрімоти; а вдосвіта Валя плакала, в поцілунку Сергій відчував присмак крові на закушених її губах; потім відводила доцю до дитсадка, “дядя, дядя, а мені стільки років”, випручувала вона долоньку і показувала три пальці; потім під церквою чекав кінця двох уроків і голуби синюватими тінями яснили іржавий купол, залітали в дзвіницю і пошерхом крил озвучували давно німу мідь; і до пізньої ночі вдвох блукали над річкою, “вийдеш заміж, дай знати”, “жди запрошення на весілля”, “не плач, я вірю”, на вистудженій туманом кручі звісили ноги в морок і подалі від берега кидали гальку: не долітаючи до води, каміння чавкало мулом, де ніхто його не позбирає.
З блокнота письменника · “У його майстерні й на фарбовиявах існує, проявляється дух і сутність найвищого буття”. · S. 9Originalseite ↗

З мистецького азбуковника спраглого стиліста

Коли споглядати нібипортрет митця Богдана Бринського з палітурки його ж виставкового альбому-каталогу, струмує на тебе незбагненна магнітосила: чи то з неосяжної пам’яттю далечі якийсь чингізханівський засяг просторів і територій, у якому перев’язалися, ніби у таїнному смерчі, шаленство руху вітрів, пекота сонцяви, страхи непрошених дощоливів, нічносходні дзеньки мечів і тихосхлипні порухи українських коругв; чи то благальна і чиста слов’янськість виринає, ніби з-поміж чаїних крил-oплачів, п’є ранню сонячну червінь, розполокує уявою і стишуєпригашує фарби недоброї з приховом неспoдіву ночі. Володимир КАЧКАН ...Я неодноразово стояв напроти Його полотен, шукав відстані й бажаного окові й думці ракурсу, наближався й віддалявся від цього таїнного історіопису, що тільки для спраглих і тямущих розгортає осібну стилістику не просто бачення прочитання-роздумування. Часом здавалося, що якась непідвладна людським судженням верховинна сила опускає просто таки, як небесні афіші, сюди, до виставзалів чи по закутинах творчої робітні Богдана, уже готовісінькі малярські твори, так-так, саме твори, не образки чи натюрморти або ж портрети великих воїв, а чи властелинів-мужів, що уже мріють десь поза земними обріями, чи й когось з нас, дрібно-земних, які ще п’ють сонце, в’яжуть ненаситною любов’ю весільні бинди і нипають у карколомстві за уявленим щастям. Нерідко, як перебігові кадри кіно, проступали до мене казковими феями дивні сучасними українськими формами динамічні композиції, з яких просто таки вибухала якась мускулиста сила й снага. Я таки утвердився в думці, що осьде споглядання нічого не допоможе, бо тут, вочевидь, закодовані й проросли на густому замісі родовідних традицій, особливої в ознаках добра і моралі філософія думання й вираження, якась мовби сакральна духовність і водночас предковічний селянсько-інтелігентський чин. Як справедливо спрогнозував досвід Опанаса Заливахи, тут, у його майстерні й на фарбовиявах, існує, проявляється дух і сутність найвищого буття. В аурі Бринського тільки світло, любов, небайдужість, віра, надія, справедливість. Тут гармонія сущого й уявного. Направду, за словами іншого художника, що уособлював цілу часову епоху в галицькій художницькій школі — Дениса-Лева Іванцева, малярство пана Богдана — це “одушевлені емоційні бравурні барвисті візії”. …Хтось із маститих старої реалістичної лінії переконував мене, що у Богдана Бринського відсутній сюжет як своєрідна рама, у якій усе тримається змістотворення; що митець надто уже довільний у фар-бой відтінкуванні; що для нього немає границь часопростору і що його новітні абстракції якось мовби накривають живу красу природи, здається, знівельовують її сприйняття та засвоєння її основного коду — життєутвердження; нарешті, що митець у пошуковій оригінальній ході часто-густо збивається на одновимірність у власній колористиці. Думає ж кожен по-своєму, бов його душу закладено невидимий регістр певної висоти й обширового охопу. Богдан Бринський — особливого дару митець. Сюжет для нього — не якийсь там історично-досвідовий намет, з якого він вибирає чи відбирає теми, колізії, конфлікти, образи тощо. Сюжет для майстра пензля не відправна заданість, а уже проявна сутність його ж концептуального бaчення минулого, сущого, а чи й прийдешнього. На полотнах Б. Бринського годі шукати історичних точностей — він нічого своїми творами не підтверджує. Він, глибинно й системно заринаючись в істину знань, бере собі до свідомості, як бджола з квітки пергу, тільки дух часу, вилущує, так би мовити, змістовий хребет подій, що були націєтворчими на шляху серцевинного, матірного, а не приблудного народу. А вже тоді раціожорна гарячого з нестримного думання й емоціобунту йдуть у сув’язі чи, може, й розходяться десь остежинами — від головного, центрального гостинця концепції-задуму. Подивімося на його так звані історичні сюжети: десь здибився кінь, полишаючи у кривавій бійні на полі свого господаря; десь уперлися чолами в небо княжі посланці, торуючи довжелезні путі-дороги до завойованого й вибореного в кривавому муцуванні права; десь похилилися хрести на могилах, затоптаних недобрим і лихим часом; десь червоно-чорні вітри з жовтими дощами навперейми басаманять ранковий світ, аби очистилися простір і доля для очікуваних синів; десь чиїсь пошматовані на фалаття груди закривають нашу найболючішу історичну пробоїну в національнім тілі; десь на світлому обличчі художника, накритому вічністю, сходить геній таланту; а десь, може, ще лишень на розбурханому фантазією морі пана Митця шикуються прадавні чайки, аби перевезти нас до завтрашніх фортець-оборонниць українського духу… І так від картини до картини, і тоді упевнимося кожен зосібна, що разом з художником не констатуємо минуле, а з допомогою саме Бринського плямоформи, колористики й фактури творимо такі мистецькі дива, що не лишень замикають раціонально-почуттєву сферу, а й генним щупом прошивають-вглиблюють національну свідомість кожного. І тоді направду не треба бути винятково вишколено-виограненим мистецтвознавцем, аби через калейдоскопізм примарних страхів, звірств та злочинів, які нівечили тіла й душі батьків та синів нації (а цих тем так рясно у малярській книзі Б. Бринського!), зрозуміти: той червоний, жовто-- помаранчевий, розполоканий серцем митця колір, той, немовби пожежний неугав-вітер — то насправді символічний хрест, який несе Його народ упродовж віків разом із Спасителем; се той і цей, нинішній хрест, — наша історія, і невідмолений фатум, і наша ж дорo- га-мета до спасіння й вічності.
Музеї · “Києво*Печерський заповідник є музейною установою європейського рівня”. · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

— Європейський сертифікат якості — свідчення того, що Києво-Печерський заповідник є музейною установою європейського рівня. Для відвідувачів це насамперед гарантія безпеки та якісного сервісу. Для нас — можливість більш широкої співпраці з міжнародними організаціями, зокрема й із тими, що надають гранти під різноманітні проекти. Для мене ця подія особливо важлива. Одразу після призначення я зрозуміла, наскільки це велика відповідальність — керувати Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником, який є духовним та історичним скарбом не тільки нашої держави, а й світу. Саме тоді у мене вперше виникло питання: а чи все я роблю правильно? Це спонукало мене звернутися до Європейської Економічної Паладарту офісні приміщення та місця для відпочинку персоналу, внесено відповідні зміни в пакет екскурсійних послуг. Крім того, незабаром буде розроблена і впроваджена більш досконала версія офіційного сайта Заповідника. Я надзвичайно щаслива, що зусилля нашого колективу увінчалися успіхом, адже моє головне бажання від самого початку — щоб Заповідник був у когорті найкращих музеїв Європи. — На території Заповідника діє чимало музеїв, установ і організацій. У чому Ваша співпраця? Чи координуєте Ви їхню діяльність? — На території Києво-Печерського заповідника діє чотири музеї — Музей книги і друкарства України, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Національний музей українського народного декоративного мистецтва та Музей історичних коштовностей України. Усі вони підпорядковані Київській міській державній адміністрації, а тому ми не можемо координувати їхню діяльність. — Стосунки між колективом Заповідника і Українською Православною Церквою Московського патріархату, яка теж перебуває на території лаври, завжди були далекими від ідеальних. За останні півроку Ви отримали аж дві високі нагороди цієї церкви — ордени княгині Ольги і великомучениці Варвари І ступеня. Чим є ці нагородження: ознакою “примирення” чи улещуванням перед подальшим зазіханням московської церкви на національну святиню? — Одразу хочу зазначити, що орден княгині Ольги мені вручили ще до мого призначення на посаду генерального директора Заповідника — за книгу “Релігійна політика стародавніх і середньовічних держав”. Щодо відносин з монастирем і метрополією, це ділові відносини на благо Заповідника. Наприклад, ми спільно працюємо над збереженням та реставрацією пам’яток. Монастир нам допомагає, на деяких пам’ятках проводяться ремонтно-реставраційні роботи за фінансової підтримки їхніх меценатів. Ми постійно проводимо спільні наради з представниками монастиря і вченими і разом приймаємо ті чи інші рішення. У своїх відносинах з монастирем я керуюся всім відомим висловом Христа: “Кесареві — кесареве, а Богу — Боже”. Спілкувався Євген БУКЕТ, фото автора
Музеї · “Києво*Печерський заповідник є музейною установою європейського рівня”. · S. 10Originalseite ↗

ВВііккттооррііяя Л ЛІІССН НИ ИЧ ЧАА:: «Не люди вибирають Лавру, а Лавра — людей»

— Вікторіє Миколаївно, за фахом Ви медик, правник і управлінець. Коли у січні поточного року Вас призначили генеральним директором Національного Києво Печерського історико культурного заповідника, було висловлено чимало нарікань щодо цього і серед громадськості, і у ЗМІ. Чи вдалося Вам подолати упереджене ставлення? Що для цього робите? — Я маю медичну і юридичну освіти, та для мене духовні й культурні цінності завжди мали першочергове значення в житті. Зараз здобуваю третю вищу освіту у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв за спеціальністю “Культуролог, керівник художніх проектів, викладач”. Тож із 2010 року на посаді заступника міністра культури України я заглибилася у музейну справу, ретельно проаналізувала всі проблеми та потреби культурних закладів країни, виступила організатором низки культурно-просвітницьких та благодійних заходів. Перебуваючи на посаді заступника директора державної установи “Національний інститут серцево-судинної хірургії імені Амосова”, я розпочала роботу над навчальним посібником “Релігійна політика стародавніх і середньовічних держав”. Книжку було презентовано у листопаді 2011 року. Тож для мене культурна й духовна сфери завжди були дуже цікаві та близькі, і я доклала багато зусиль, щоб як слід вивчити та дослідити усі їхні тонкощі. Та правду кажучи, хоч би як мене надихали культурна і духовна сфери, цього замало, щоб бути гарним керівником такого величезного закладу, як Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Адже тут працює близько п’ятисот осіб. Тож саме професійний колектив і мій досвід роботи на керівних посадах допомагають досягати успіхів. З другого боку, у Лавру у мої 33 роки мене привела доля. Знаєте, у нас тут говорять, що не люди вибирають Лавру, а Лавра — людей. — Які справи в роботі заповід2 ника вважаєте першочерговими? Які кроки робите, щоб поліпшити стан справ? — Основні напрями роботи пов’язані з виконанням Концепції генерального плану розвитку Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, який розробило і затвердило Міністерство культури України. Згідно з цим документом, найголовнішими нагальними питаннями для Заповідника сьогодні є збереження цілісності та автентичності споруд комплексу (ремонтно-реставраційних робіт вимагає 21 об’єкт культурної спадщини), вирішення проблеми сучасної забудови в буферній зоні Заповідника, постійна модернізація території Заповідника та покращення музейного сервісу тощо. Ми працюємо, уже до осені маємо порадувати відвідувачів відреставрованою дзвіницею, яка понад п’ять років була зачинена для екскурсій. Ще постійно налагоджуємо відносини зі спонсорами та благодійними організаціями. Нова професійна команда щораз подає проекти для отримання міжнародних грантів. Маємо надію, що позитивні результати нашої діяльності побачать не лише професіонали. — Відчуваєте себе музейником? На чий досвід орієнтуєтеся — вітчизняний, зарубіжний, випрацьовуєте власні плани? — Думаю, моє головне призначення — не просто розвивати музейну справу, а працювати на благо української культури, докладаючи всіх зусиль для відродження духовності нашого народу. Адже це головне у житті. Звичайно, працюючи за основними напрямами розвитку Заповідника, ми зберігаємо музейні традиції наших попередників, використовуємо напрацьований досвід. Але основна мета — перетворити Києво-Печерський заповідник на славетний європейський музей, у який прагнутимуть потрапити мільйони туристів зі всього світу. Адже Заповідник гідний того, щоб бути нарівні з такими відомими музейними установами, як Лувр або Галерея Уффіці. За рік ці музеї відвідують мільйони туристів. Тож зараз ми спрямовані на модернізацію роботи усіх відділів нашої установи, оптимізацію праці, освоєння новітніх музейних технологій та тісну співпрацю з міжнародними музейними організаціями. Адже нашій нації є що показати світу. — Після Вашого призначення у Києво Печерській лаврі побільшало різноманітних заходів, деякі з них мали специфічний резонанс у ЗМІ, скажімо, виступ Кубанського на2 родного хору під час святкування “Дня Росії” (до речі, чому його святкували саме тут?). Як Ви ставитеся до подібних курйозів, чи варто в майбутньому перетворю2 вати музей на майданчик для по2 дібних шоу? Адже наші козаки, чи2 їми коштами споруджено чимало тутешніх об’єктів, називали Лав2 ру школою, паніматкою… — Києво-Печерська лавра — не просто святиня, це й осередок культурного життя та громадської діяльності. Тож природно, що тут регулярно проводяться культурні, освітні, наукові, громадські заходи різного формату, звичайно, враховуючи специфіку місця. Домовленість про святкування “Дня Росії” була досягнута в результаті зустрічі з Послом Росії в Україні Михайлом Зурабовим. Це була ділова домовленість. За результатами зустрічі було укладено угоду між Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником та Центром національних культур (за дорученням Посольства РФ в Україні), відповідно до якої російська сторона перерахувала Заповіднику 20 тисяч гривень за організацію та забезпечення проведення святкового заходу. Не розумію Вашого питання стосовно “курйозу”. Ви не гірше за мене знаєте про трагічну долю нашого народу. Кубанський народний хор виконував рідні українські пісні, котрі ніяк не могли суперечити вподобанням туристів та вірян, присутніх на території того дня. — Нещодавно Національний Києво Печерський історико культурний заповідник отримав сертифікат “Європейський музейний стандарт із Знаком Якості Музею” (“European Standard of Muse um”) від Європейської Економічної Палати Торгівлі, Комерції та Промисловості. Така відзнака дає заповіднику якісь преференції? ти Торгівлі, Комерції та Промисловості з проханням провести аудит Заповідника та надати нам свої рекомендації щодо його подальшого розвитку. У лютому Заповідник подав заявку в центральний офіс Європейської Економічної Палати Торгівлі, Комерції та Промисловості (м. Брюссель). Першим кроком на шляху співпраці став договір про надання консультаційних послуг, згідно з яким у рамках візиту експерти ЄЕПТКП провели оцінку відповідності Заповідника європейським критеріям музейних закладів. Після проведення сертифікації експерти Європейської економічної палати підтвердили — ми рухаємось у правильному напрямку. Нам надали рекомендації з усунення недоліків, і працівники заповідника доклали багато зусиль, аби їх виправити. Зокрема, була оновлена інфраструктура Заповідника, облаштовуються відповідно до європейського стан- 23 січня під час “січневої музейної революції” Міністерство культури України звільнило генерального директора Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Марину Громову і призначило замість неї Вікторію Лісничу. Що змінилося відтоді у Заповіднику? Спробуємо розібратися, спілкуючись з його директором.
Музеї · “Києво*Печерський заповідник є музейною установою європейського рівня”. · S. 10Originalseite ↗

Відзначили річницю Конотопської битви

Зоя ШАЛІВСЬКА, просвітянка, член НСЖУ м. Конотоп, Сумська обл. На Сумщині відбулися святкові заходи з нагоди 353-ї річниці знаменитої Конотопської битви. У липні 1659 року війська гетьмана Івана Виговського завдали тут нищівної поразки московському війську. Ще кілька років тому цю дату відзначали гучно й урочисто: започаткували фестиваль “Козацький родослав” за участю творчих колективів України, на святкування з’їжджалися українські політики, місцеві владці цього дня дружно вдягали вишиванки. Але часи змінилися. І ось завідувачка Конотопського райвідділу культури повідомила мені, що цього року з боку влади заходів не буде через брак фінансування. І про цю дату влада “забуває” вже не перший рік поспіль. Та цього року святкові заходи відбулися з ініціативи і за активної участі громадськості — Товариства “Просвіта”, ВО “Свобода”, козацтва — у селі Соснівка, на місці знаменитої битви. Після урочистої ходи священики УПЦ Київського патріархату відслужили панахиду по убієнних у битві. Відбулося “Козацьке коло”, а потім — чудовий концерт. Щиро вітали учасники свята народного артиста України Анатолія Паламаренка, заслужених артистів України Світлану Мирводу, Володимира Вермінського, Павла Мрежука та співака з Черкас Олександра Недобора, композитора Остапа Гавриша та його доньку співачку Мар’яну Гавриш. Гаряче аплодували учасники свята колективу Конотопської “Просвіти” — тріо “Любисток” у складі Ольги Банитюк (голови Конотопської “Просвіти”), Тетяни Цимбал і Марини Стриженко. “Любисток” — лауреат обласного конкурсу вокалістів ім. Бориса Гмирі та Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю. Патріотичну поезію читали учасники поетичного театру “Відлуння” (керівник Ольга Банитюк). Це колектив Конотопського вищого професійного училища, у складі театру виступали лауреати Всеукраїнського конкурсу читців імені Олени Теліги Дарина Батюк та Наталія Демидко, лауреат обласного туру Всеукраїнського конкурсу читців Денис Бондар. У виступах просвітяни закликали стати на захист української мови. З великим успіхом виступили також відомі українські кобзарі Тарас Силенко і Тарас Компаніченко.
Мандрівки історією · “Більшовицький міф про Павку Корчагіна нині не має права на існування”. · S. 11Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ли на них рейки. Одна конячка, яка йшла поміж рейками, тягла вагонетку з дровами. Саме така вузькоколійка була збудована в роки Першої світової війни. Якби комсомольці 1921 року робили насип у Боярському лісі, то сліди його було б видно ще й тепер. Про “реалізм” писанини М. Островського є багато фактів. У його романі на чудовому вороному жеребці на чолі двотисячного загону головорізів “в’їхав” у Шепетівку полковник Голуб і організував грандіозний єврейський погром. У Центральному державному архіві громадських об’єднань України (колишній партійний архів) зберігаються архівно-слідчі справи на Голуба Семена Івановича, уродженця с. Пилява Канівського повіту (фонд 263- 57372, заведена чекістами 16 липня 1920 року, 20929 заведена 30 жовтня 1930 року і того ж дня ще одна справа №63984). Як свідчать ці справи, з листопада 1919 року Голуб жив у Шепетівці в сім’ї свого тестя Паньковського — власника буфету на станції Шепетівка. У цьому буфеті працював тоді і М. Островський і постійно зустрічався з Голубом — командиром сотні січових стрільців, а потім помічником командира полку. У протоколах, складених чекістами, записано, що Голуб із 1914 року був на фронті і був вісім разів поранений, 1917 року демобілізувався і жив у с. Пилява Канівського повіту. 1918-го підняв повстання проти гетьмана Скоропадського і його союзників німців, потрапив у полон, сидів у Лук’янівській в’язниці та був засуджений до розстрілу. В грудні 1918 року Голуб та інші в’язні Лук’янівської тюрми підняли повстання, їм вдалося визволитися і приєднатися до військ УНР, які вступили у Київ. Голуба призначили сотником і він воював з денікінцями, в липні 1919 року став помічником командира полку Січових стрільців. Вони тривалий час дислокувалися в Шепетівці. Командир Січових стрільців полковник Євген Коновалець був принциповим противником будь-яких, і єврейських також, погромів. Регулярні війська УНР єврейськими погромами не займалися. Командувач військами УНР С. В. Петлюра вживав надзвичайних заходів для недопущення погромів. Про це свідчать численні історичні документи. 1920 року, коли Червона армія захопила Шепетівку, Голуба 16 липня заарештували, але звільнили з ув’язнення і направили на Туркестанський фронт. Він туди не поїхав і влаштувався агрономом спершу на Бобринецький, а потім Корнинський цукрозавод. 30 жовтня 1930 року його заарештували і звинуватили у неправильних звітах і антирадянській пропаганді. Вирок — розстріл — виконано 13 лютого 1931 року. В Україні боротьба велася за свободу і незалежність народу, за побудову незалежної держави, і Островський воював проти національно-патріотичних українських сил, воїнів Української Народної Республіки, паплюжив і оббріхував їх у своєму романі, називав бандитами. Очевидно, Островський знав, що на боротьбу за незалежність України стали тоді не бандити, куркулі й поміщики, а національно свідомі верстви населення, насамперед учителі, студенти, гімназисти старших класів. Написане у романі не має нічого спільного з тим, що було в Боярці насправді. “Як гартувалася сталь” — це брехня. Більшовицький міф про Павку Корчагіна нині не має права на існування. Пропагандистська тріскотня навколо будівництва боярської вузькоколійки, яка не стихає десятки років, не має основи. Островський та його співавтори правдиво змалювали хіба що типове радянсько-більшовицьке нехлюйство і безвідповідальність, невміння організувати роботу, показали, як більшовики штучно створювали надзвичайні труднощі, а потім героїчно їх долали, не шкодуючи навіть життя своїх громадян.
Мандрівки історією · “Більшовицький міф про Павку Корчагіна нині не має права на існування”. · S. 11Originalseite ↗

Чи будував М. Островський вузькоколійку у Боярці?

Павло ВАКУЛЮК, професор, заслужений лісівник України Останнім часом в Україні активізуються антиукраїнські сили, відроджуються ідеї комунізму і сталінізму, прославляється М. Островський, прототип Павки Корчагіна, головного героя роману М. Островського “Як гартувалася сталь”. У Боярці Київської області діяв музей М. О. Островського (з 1992 року — краєзнавчий музей), біля якого встановлено пам’ятники йому й комсомольцям 20-х років. На стіні залізничного вокзалу висить меморіальна дошка з написом, що саме в Боярці 1921 року М. Островський будував вузькоколійку. Тут же, поряд зі станцією, встановлено паровозик “Кукушка” — нібито саме такий паровозик тягнув вагонетки з дровами вузькоколійкою. У Боярці ім’я М. О. Островського носять школа і кінотеатр, йому присвячені пісні й п’єси. За мотивами творів Островського створено два багатосерійні кінофільми. Зараз ще й китайці на кіностудії імені О. Довженка зняли багатосерійну художню стрічку. За романом М. Островського створено балет “Юність” і оперу “Павло Корчагін”. За активну участь у громадянській війні й натхненну творчу працю видатного комсомольця і письменника 1935 року нагородили орденом Леніна. Посмертно, 1966 року (а помер він значно раніше — 1936-го) йому присуджено премію Ленінського комсомолу. 1958 року ЦК ЛКСМ України й Спілка письменників України встановили республіканську премію імені М. О. Островського за кращий художній твір про комсомол і молодь... А як сам Островський оцінював своє життя до того, як став видатним? Ось написана ним 1924 року автобіографія у зв’язку з вступом у Комуністичну партію (надрукована на машинці й підписана М. Островським). Цей документ виявили в архівах колишній директор Острозького краєзнавчого музею Анатолій Хведась і директор Рівненського музею Борис Шапієвський, а опублікував його професор Юрій Мицик у журналі “Кур’єр Кривбасу” (№79, 80, 1997 рік). Подаємо автобіографію зі збереженням особливостей оригіналу. “Родився я в 1904 р. в с. Вілії Волинської губернії. Батько мій працював на ґуральні робітником в солодочному відділі. Там я вчився в сільській школі. 1914 р. коли кінчи! лася війна ґуральню закрили і батько зос! тавсь без роботи, тоді він переїхав з семею на ст. Оженін п.з.з., де працював в сінопри! ємочному пунктові. Мій старший брат пос! тупив у 1914 р. на ст. Шепетівку на службу помішником слюсаря в депо і ми всею сімею приїхали в Шепетівку. Мій батько старий, 68 л., не міг вже працювати, тоді нам з бра! том прийшлось працювати на сім’ю. Я пос! тупив на роботу в буфет на станції, на кух! ню підносити обіди. Там я пробув до 19 року, в 1919 р. поступив на матеріальний склад ст. Шепетівки різати дрова до паровика, дей проробив до 20 року. Потім поступив звіти учнем помішником кочегара на електро! станції, де проробив до року. Був кубовщи! ком на станції в переміжку вчився в школі. В 21 році була перша конференція робітничої молоді, де я був вибраний на повітову конфе! ренцію молоді, після чого вступив в КСМУ Шепетівської організації. В серпні місяці КСМ командирувало мене в Київ до школи Залізно!дорожної (електро!техничний від! діл), де я був до кінця 1922 р. Опісля я був хворий кілька раз (більш 8 м.) тифом. Захво! равши, приїхав в Шепетівку до батьків, де й болів. В час цеі хворісті в груднім проходила Всеукраїнська перепис КСМУ, котрий я не пройшов і механічно вибув з КСМ. Після хво! рісті вступив в КСМУ в 1923 р., в травні мі! сяці був посланим Окркомом КСМ секрета! рем Берездівської районної організації, де працював увесь 23 рік. У вересні 23 року був прийнятий кандидатом КПБУ Берездів! ською парторганізацією і затверджений Окркомом КПБУ 17 січня 24 р. Рекомендували в партію: Лисицин Ми! кола Миколайович, член кпбу з 18 року, п.к.ч. 289188, Предрайвиконкому. Трохимів, член КПБУ з 20 р. п.к.ч. 290391 секретар Рай! парткому і Панасевич, член КПБУ з 20 р. п.к.ч. 2777. В травні місяці був посланий окркомом КСМУ райорганізатором на Заславля, де й працюю до цього часу. Н.А. Островський”. Островський писав у автобіографії лише про те, що було насправді. Він добре знав, що будь-яка неправда мала б для нього фатальні наслідки. Не згадав він і “славнозвісної” боярської вузькоколійки. Увесь його героїзм з’явився, коли народився Павка Корчагін у романі “Як гартувалася сталь”. Улітку 1920 року в органів влади виникає ідея побудови одинадцяти вузькоколійок для вивезення дров, зокрема Мотовилівка—Дорогинка, Фастів—Веприк, Мотовилівка—Жорнівка, Біличі— Лютіж. У квітні 1921 року спеціальна комісія з представників найвищих органів влади, зокрема Ради праці і оборони, обстежила траси майбутніх вузькоколійок, зібрала матеріали для обґрунтування їх будівництва, але в Боярці спорудження не передбачалося (ДАКО ф. р-457, оп. 1, спр. 73, арк. 5—7). 1920 року для заготівлі дров створили Українську трудову армію (командуючий Берзін). Червоноармійці на лісозаготівлях сокирами, пилками і особливо продуктами харчування забезпечувалися вкрай незадовільно. Вони майже не мали коней для трелювання і вивезення дров. Завідувач Тетерівської лісозаготівельної дільниці 30.10. 1920 року доповідав губернським органам влади, що червоноармійці не вийшли на роботу, бо голодні, босі, одягнуті у лахміття і серед них багато хворих, а ліків немає (Центральний державний архів вищих органів влади України, фонд 32, опис 2, справа 30, арк. 18 і 43). Дезертирство трудармійців набрало масового характеру. Для їх відловлювання в Києві створили спеціальну організацію “Держкомпутьдезертир” та організували “Диктаторську паливну трійку” з надзвичайними повноваженнями. 1920 року Боярською вузькоколійкою завдовжки сім верст дрова возили кіньми на сорока вагонетках. Кожен візник щоденно робив дві ходки. За даними, які є у Державному архіві Київської області, лише в січні 1920 року зі станції Боярка відвантажили 166 вагонів дров. До осені 1922 року в Боярському лісництві вирубали і вивезли все, що можна було вирубати, тому будувати ще якусь вузькоколійку не було потреби. У серпні 1921 року командувач Української трудової армії видав бойовий наказ про посилене вивезення дров і термінове створення біля залізничних станцій до настання осіннього бездоріжжя “щонайменше тримісячного запасу дров”. У цьому наказі Боярська лісозаготівельна дільниця не згадується (ДАКО, фонд р — 457, опис 1, справа 150, арк. 73). У Київському облдержархіві зберігається справа №20 “Про створення ударних груп Південно- Західної залізниці” (фонд 459), але в ній немає жодного документа, який би свідчив про організацію в Головних залізничних майстернях і електромеханічному технікумі комсомольських та інших ударних бригад для проведення лісозаготівель та побудови в боярських лісах вузькоколійки. У ДАКО (фонд 459, опис 1, справи 41, 121, 121а і 122) зберігаються накази Залліскому і його листування з різними організаціями та установами, але немає жодного документа, який би свідчив про будівництво боярської вузькоколійки. Островський пише про старі граби, які стояли вздовж траси, “ховаючи зморшки кори під бурим мохом”, про самотню станцію серед лісу та про те, як лопати шкребли камінь, а дощ змивав із насипу глину. Ні Островський, ні ті, хто йому “допомагав” писати, на жаль, не знали, що в боярських лісах граби ніколи не росли, бо тут піщані й зрідка супіщані ґрунти. І лопати не могли шкребти камінь, бо тут його немає. І зморшки не ховалися під бурим мохом, бо кора у граба гладенька. І глина з насипу не спливала від дощу, бо ґрунти тут не глинисті, а піщані. І, головне, на відстань 6 верст не було потреби робити насип і будувати вузькоколійку на паровій тязі і перевозити з Пущі-Водиці у Боярку 7 паровозиків. Майже 60-річний на той час досвід свідчить, що на порівняно незначні відстані доцільно споруджувати лише вузькоколійки на кінній тязі, а для них насип не потрібний. Шпали — звичайні дрова завтовшки 16—20 см, закопували врівень із землею і закріплюва-
Постать · “Є молодь, дорогий побратиме Іване, у жилах якої козацька кров, а не водиця!” · S. 12Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

завтовшки з сірник, трубочки, і ці трубочки Гель “замуровував” у щілинах грубо тинькованої стіни “клеєм” з розмоченого хліба і пилу з підлоги. Слід було запам’ятовувати, в якій послідовності ці “контейнери” розміщені, а потім згорнути їх в одну капсулу і якось передати на волю. Тим важче це було зробити, що “шмони” відбувалися регулярно: обшукували, роздягаючи, не тільки в’язнів, а й тих, хто приходив на побачення. “Я капсулу з твором Івана “Грані культури”, — розповідає Марійка Гель, — все одно вивезла попри ті роздягання і “шмонання”. Я її проковтнула, і доки не повернулася до Львова, нічого не їла”. Почалася копітка праця над розшифровуванням написаного з капсули: розгладжувався папір, відновлювались під шестикратною лупою букви, слова, переносились на папір… І все це в суворій таємності: при зачинених дверях, затемнених вікнах, щоб стороннє око не побачило. Зиновій Красівський, який у той час перебував на волі, сховавшись під столом, фотографував усе це на плівку, а потім через знайомих у Москві передавали за кордон. З. Красівський зумів видану за кордоном книжку привезти в Україну і передати її здивованому І. Гелю. Але то вже відбулося тоді, коли І. Гель був заступником голови Львівської обласної ради першого демократичного скликання. Із заслання І. Гель повернувся 17 січня 1987 р. Рік жив у рідному селі, працював пастухом, поновитися в університеті не дозволили. А навесні разом із М. Горинем, П. Скачком відновлює випуск “Українського вісника”. Я добре знав Івана Андрійовича. Не раз ми спілкувались упродовж 1990—1994 років, і пізніше, приїжджаючи до облради у справах, зустрічався з ним, радився в складних питаннях нелегкого періоду становлення української держави. Я любив слухати його виважені, мудрі слова. Імпонувала його безкомпромісна принципова позиція, особливо щодо національних проблем. У стосунках був толерантний, спокійний, поважав чужу думку… Одне слово, був на своєму місці в той переломний час. І ще. Я жодного разу не чув від Івана Андрійовича ні про роки, проведені в концтаборах, ні про багаторічну дисидентську діяльність (до речі, він не любив слова “дисидент”), ні, тим більше, про подвиг написання книжки “Грані культури”. Натомість щире зізнання: “Жалію лише, що так мало, дуже мало зробив”. Востаннє з великою доповіддю Іван Андрійович виступив до 20-річчя першої сесії Львівської облради у квітні 2010 року на сцені Оперного театру. Уже дуже хворий, але сильний духом, він глибоко проаналізував процеси, які відбуваються в Україні, назвав причини наших негараздів. Він знав, як Україні вийти з кризової ситуації, і щиро вірив, що український народ зуміє і цього разу вибратись із прірви, до якої його ведуть нинішні керманичі. Свої надії він покладав на молодь. Зрештою і про книгу “Грані культури” сказав: “Я адресував її молоді, бо був у такому стані, що вважав це, по суті, заповітом”. 17 березня 2011 р. надійшла сумна звістка — не стало Івана Андрійовича Геля, в’язня сумління, послідовного правозахисника, мудрого політика, талановитого публіциста, гідного захисника української церкви, одного із засновників УГС і НРУ. “Хто стане на його місце в лаві борців проти московських шовіністів і різних глобалістів задля утвердження в Україні українського духу й українського ладу?” — запитує Левко Лук’яненко і сам відповідає: “Є молодь, дорогий побратиме Іване, у жилах якої українська козацька кров, а не водиця! Вона завершить мету твого земного шляху і воздвигне прапор перемоги”. І хочеться вірити, що так і буде. Лише коли? Коли дивишся, як зомбують цю молодь, як її виховують, бере сумнів, що станеться це найшвидше. Від нас, українців, залежить, чи скоро настане цей час.
Постать · “Є молодь, дорогий побратиме Іване, у жилах якої козацька кров, а не водиця!” · S. 12Originalseite ↗

СС ии нн УУкк рр аа її нн ии До 75;річчя з дня народження Івана Геля

Зиновій ГАЄЦЬКИЙ “Я — син України, і в своєму серці пронесу, як найсвятішу ношу, долю мого народу, його біль, тривоги і муки. Я жалію лише за одним, що мало, дуже мало зробив, щоб глибше і ширше порушити ці ідеї, винести їх у широкий світ України і голосом усього народу втілити у життя. І все ж я твердо вірю, що …ні тюремні ґрати, ні концтабори, навіть смерть неспроможні вбити цих ідей. Вони вічні, як вічний і нездоланний мій народ”. Так сказав Іван Гель 1972 року, перебуваючи в ув’язненні, і щирість цих слів стверджував упродовж усього життя. Цей незламний правозахисник провів у тюремних застінках, концтаборах понад 16 років життя та ще п’ять на засланні. КДБістська система пильно відстежувала, аби про таких людей знали якнайменше, адже “в СССР не було політв’язнів”. Та скупі відомості про шістдесятників, дисидентів проникали крізь застінки, їхні імена передавались із уст в уста, покривались серпанком таємничості й героїки. Повернувшись 1987 року з Комі АРСР до Львова після чергового ув’язнення, Іван Гель очолив Комітет Захисту Української Католицької Церкви. Час вимагав створення власного друкованого органу, який би консолідував боротьбу за повне визнання УГКЦ. Ним став журнал “Християнський голос”. У мене збереглося перше число цього журналу за 1988 рік з автографом: “Пану Гаєцькому з глибокою пошаною, редактор Іван Гель”. Пишу про це без зайвої скромності, бо для мене це надзвичайно важливо як пам’ять про Людину, про яку до цього мало знав і про яку хотілось знати якомога більше. Іван Андрійович народився у сусідньому з нашим Городоцькому районі 17 липня 1937 р., а його село Кліцько лише за три кілометри від Яструбків, недалеко від Щирця. І сьогодні у наших Лісневичах старші люди пам’ятають, як фірами їздили чи пішки йшли через Сердицю, Яструбки, Якимчичі й Кліцько до Комарна на ярмарок. Батько його впродовж багатьох років, аж до війни, очолював у селі товариства “Просвіта” і “Відродження”, а 1950-го був заарештований і засуджений на 20 років за співпрацю з ОУН. Шестирічним Іван пішов до школи, а в п’ятнадцять за відмову вступати до комсомолу був виключений з 10 класу Комарнівської школи. 1961 року за участь у відзначенні 100-ліття з дня смерті Т. Шевченка, покладання тернового вінка до пам’ятника і поїздку до Канева його вперше допитували в КДБ. У цей час І. Гель познайомився з М. Горинем, а той познайомив його з І. Світличним, І. Дзюбою, В. Симоненком. Відтоді постійно перебував під наглядом спецслужб. КДБ подбало, аби І. Гель не вступив на правничий факультет Львівського університету. Лише після служби в армії він стає студентом історичного факультету ЛДУ. З другого курсу переводиться на заочне відділення і працює слюсарем на заводі. 24 серпня 1965 року, студентом 6-го курсу, був заарештований і засуджений до 3-х років таборів суворого режиму. Перебуваючи в ув’язненні, він двічі звертається до Президії ВР на захист УГКЦ, а також протестує проти переслідування інтелігенції, зокрема Валентина Мороза. Після повернення з таборів Івану Гелю не дозволяють прописатись у Львові, він живе у Самборі, активно працюючи над самвидавом. У цей період видрукував і розповсюдив 11 книг, серед яких “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби, твори В. Мороза, М. Холодного… Виступив на похоронах Алли Горської. Така його діяльність була не до вподоби спецорганам, ів січні 1972 року Івана Геля заарештовують як небезпечного рецидивіста і засуджують до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Покарання відбував у Пермі, а заслання — в Комі АРСР. Протестуючи проти свавілля, переслідування інакомислячих, вимагаючи надання йому статусу політв’язня, Іван Гель у травні 1976 оголошує безстрокове голодування. Після 100 діб голодування (загалом у казематах він голодував понад 300 діб) Іван Андрійович так виснажився, що з камери наглядачі виводили його попід руки. Сьогодні видано, надруковано немало творів про боротьбу українців за своє визволення, свою державність і незалежність… Із забуття повернуто сотні, тисячі імен борців Визвольних змагань. Історична правда поступово займає належне місце в житті українців. Та ми пам’ятаємо ті часи, коли “не велено” було знати про це, тим більше — говорити, писати… Нас виховували патріоти-інтернаціоналісти на героїці чужих держав і країн, бо свої герої для нас були “ворогами народу”, а історія своєї країни підмінялася “Історією ВКПб”. Зрештою, і поняття “своя країна” не було, а натомість був великий і могутній Совєтський Союз і такий же великий і могутній совєтський народ. І коли вже здавалось, що все національне завмерло назавжди, у середовищі українців зароджується і піднімається нова могутня хвиля національного самоусвідомлення, хвиля національного пробудження. Згодом її поіменують рухом шістдесятників. Молоді люди — письменники, журналісти, художники, студенти стають на захист рідної мови, культури, традицій, історії, за відновлення української церкви. Україну вкрила мережа самвидавної літератури. Своєрідними каталізаторами тих процесів стали твори І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, В. Мороза “Серед снігів”, М. Холодного “Крик з могили”, збірка листів М. Гориня “Листи зза ґрат”, твори В. Симоненка, В. Стуса, Л. Костенко, І. Калинця… Цьому сприяв і самвидавський журнал “Український вісник”. І серед них гідне подиву і поваги місце займає твір І. Геля “Грані культури”. У творі гнівно викривається підступна, лукава політика комуністичної влади в Україні: суцільна русифікація, переслідування інакомислячих, пригнічення українства. У книжці аргументовано оцінюється рух дисидентства, шістдесятників, боротьба українців за свою державність, незалежність, за свою мову і культуру, доводиться потреба організовуватись на цю боротьбу…. Раїса Мороз (колишня дружина Валентина Мороза), грекиня з Маріупольщини, що переїхала до Канади, згадує: “1984 року до бібліотеки, де я працювала, з Великобританії надійшло нове видання — Степан Говерля “Грані культури”. Прізвище автора — псевдонім. Невідомий автор-в’язень радянських концтаборів, висвітлюючи національне питання в імперії на прикладі України, нарешті розставив усі крапки над “і”. Політику Москви щодо України назвав етноцидом, знекровленням української нації, намаганням перемішати й знищити її у всепоглинаючому імперському котлі, він підкреслював бажання усіх підкорених народів скинути колоніяльне ярмо…Тоді я заходилася переказувати її для України через “Голос Америки”. Задум твору виник як реакція на покаяння І. Дзюби після його сенсаційно розгромної книги “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Згадує Іван Гель: “Я голодував 100 діб, вимагаючи статусу політв’язня. Якось заходить кегебіст, приносить покаянну брошуру “Грані кристала” І. Дзюби та ще й знущається: “Ось, почитайте, Іване Андрійовичу, що пише Ваш соратник. Ви ж на нього молилися, тепер Ви гниєте в тюрмі, а він живе на волі. А могли б займати посаду десь на кафедрі, працювати вчителем…”. Брошура спонукала Івана Геля написати відповідь І. Дзюбі: “І так почав писати відповідь, не задумуючи довгу статтю. Але візьмусь за тему, а вона розростається в цілий розділ”. Що особливо вражає? По-перше, як таку велику річ можна було написати в умовах табору особливого режиму. Написати, не маючи жодних засобів, пригадуючи історичні події, імена, дати, філософські, соціальні і літературні течії, яких тут повне розмаїття; утримуючи в пам’яті написане, філософськи осмислити цілі пласти подій, не збиваючись і не повторюючись? Зрештою, як зберегти і переправити написане на волю? Іван Андрійович згадує: “Після 30 діб голодування у людини живе тільки дух, і якби людина не мала сили духу і внутрішньої сили волі, то голодування не витримала б, інакше настає смерть”. Виснаженого до межі І. Геля перевели в одиночну камеру, подалі від людських очей. Це мало свої переваги. Річ у тім, що наглядачі ходили у повстяних капцях, аби нечутно підкрастися до вічка камери і зненацька спіймати в’язня на чомусь забороненому. Але на шляху до одиночки треба було відчинити ще двоє металевих дверей, тож перш ніж наглядач зробить це і скаже своє звичне: “Ну що, Гель, ти ще не здох?”, в’язень устигав заховати написане. Писати треба було на трансформаторному папері, а “олівцем” слугував добре заточений об цементну долівку кінчик ложки. Літери треба було “писати-витискати” дрібно, весь час підточуючи “олівець”. Написане згорталось у тоненькі, Іван ГЕЛЬ (17.07.1937, с. Кліцько Городоцького району Львівської області — 16.03.2011, Львів) належить до когорти видатних борців з тоталітарним комуністичним режимом, за демократію, за незалежність Української держави. Шістдесятник, правозахисник, дисидент, політик, публіцист, релігійний діяч, один із засновників Української Гельсінської Спілки, колишній радянський політв’язень. Сьогодні, вшановуючи його світлу пам’ять, ми на прикладі життя Івана Геля говоримо про непроминущу потребу патріотичного чину, боротьби в ім’я України.
Незабутні · “Українська мова й українська етнографія були нашою природженою течією”. · S. 13Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

людність в ті часи зберігала, звичайно, всі українські особливості ще значно краще, ніж тепер…” “Що більше ми підростали, то більше вимогала тая московщина. Хоч ніхто нам не казав — “цурайся свого, кидай свою мову”, але це само собою розумілось… “У гостях”, “при гостях”, взагалі з чужими — треба було говорити по-московському, хоч би й з дітьми: з чиїмсь “Гришею” або з чужою “Анютою” не можна було говорити так, як з нашим Грицьком або Галею. Це було ясно само собою; і не через те тільки говорила я так, що “не подоба” було говорити з чужими — “по-мужицькому”, а ще й через те, що ті Гриші та Анюти не вміли говорити по-моєму, то їм же трудно, “невдобно” міняти свою мову, приміняючись до мене; то як же можна “стісняти” їх! Це була тая “добрість”, “делікатність” до чужих з руки дитини української, а тим часом дитина чужа ніколи не хотіла подумати, що, може ж, і мені трудно міняти свою мову на чужу”. Хіба не вимагають із нас тепер бути чемними, пристосовуючись? То що змінилося?” Після проведення конференції голова журі премії директор видавництва “Веселка” Василь Степаненко та представники міської влади урочисто вручили премії Олени Пчілки цьогорічним лауреатам — співробітникам Інституту літератури Ларисі Мірошниченко, відомій дослідниці життя і творчості Лесі Українки, та її колезі Аллі Ріпенко, які вперше відтворили та видали у “Веселці” авторський варіант останнього твору Олени Пчілки — автобіографічний нарис “Золоті дні золотого дитячого віку…”, провівши ґрунтовні наукові дослідження, віднайшовши в архівах майже повний рукопис, а не знайдені кілька сторінок — за машинописним авторизованим варіантом. До тексту подано детальні примітки та пояснення. У книжці, оформленій Олексієм Базилевичем, подано численні світлини — портрети та групові знімки героїв нарису, пейзажі Полтавщини, які допоможуть читачеві уявити те, про що розповідає письменниця. Деякі з них, зокрема із колекції В. Костюка, друкуються вперше. “Завдяки таким виданням і авторам ми йдемо зі своєю хвилею на свій берег”, — влучно підсуму- Л. Брежнєва, один — віднести до відділу листів ЦК КПУ на ім’я В. Щербицького, один — вручити секретареві парткому Інституту філософії. 6 липня В. Лісового викликали в Інститут і затримали, 8-го виключили з КПРС, а 9-го заарештували. Лісовий не вважав себе винним у скоєнні злочину. Київський обласний суд 6 грудня 1973 року засудив його до 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 років заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР “Антирадянська агітація і пропаганда”. Звільнений у липні 1983 р. Працював науковим співробітником Музею історії Києва (1983—1987), учителем Великодмитрівської школи Обухівського р-ну (1987—1989). У 1989 р. ВАК СРСР відновив науковий ступінь кандидата філософських наук. 1989 р. реабілітований, у 1990-му поновлений на роботі в Інституті філософії НАН України, від 1997 р. В. Лісовий — завідувач відділу Історії філософії України цього інституту. Викладав філософію на посаді професора в Київському міжнародному університеті та в Kиєво-Могилянській академії. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. “Українська правда”, “Історична правда” = Колектив газети “Слово Просвіти” висловлює щирі співчуття Олені Володимирівні Шульзі з приводу непоправної втрати — смерті батька Володимира Калістратовича МАРЦИНЮКА.
Незабутні · “Українська мова й українська етнографія були нашою природженою течією”. · S. 13Originalseite ↗

Зі своєю хвилею на свій берег

Надія КИР’ЯН Фото автора У Гадячі глибоко шанують видатну патріотичну родину, тут встановлено пам’ятний знак із барельєфами відомого громадського діяча, публіциста, історика, літературознавця Михайла Драгоманова, його сестри Ольги Драгоманової (у заміжжі Косач) — Олени Пчілки та Лесі Українки. Міська гімназія виборола право називатися іменем Олени Пчілки, школа № 2 носить ім’я Михайла Драгоманова, готують документи, щоб школа № 4 отримала ім’я Лесі Українки, у місті є бібліотеки, вулиці, названі на честь представників славної родини, пам’ятні знаки видатним землякам. У день народження Олени Пчілки у Гадячі традиційно відбувається низка цікавих культурних заходів. Ось і цього разу до міста прибули делегації з Києва — з видавництва “Веселка”, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, науковці Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка, науково-методичні працівники Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. М. В. Остроградського, депутати Полтавської обласної ради, краєзнавці, вчителі загальноосвітніх навчальних закладів Гадяцького району. Гості міста відвідали Літературний музей родини Драгоманових, узяли участь в історико-літературних читаннях та урочистому врученні премії ім. Олени Пчілки цьогорічним лауреатам, а також в обласному літературно-мистецькому святі в Зеленому гаю біля пам’ятника Лесі Українці. Голова Гадяцької райдержадміністрації, депутат Полтавської обласної ради, заслужений працівник освіти України Володимир Беседа вважає, що об’єднати земляків, допомогти реалізувати їхній творчий потенціал можливо тільки на основі духовно-культурних цінностей, тому тут велике значення надають вивченню історії краю, вшануванню видатних земляків. Так вважають і Олександр Міняйло, голова Гадяцької районної ради, і Тетяна Савченко, міський голова Гадяча, а також усе керівництво міста й району. Відкриваючи історико-літературні читання “Олена Пчілка: через столітній погляд”, Володимир Беседа розповів, що в місті створено історико-краєзнавчий музей, де проводиться значна дослідницька робота, зокрема за напрямами “Гадяч — гетьманська столиця”, “Родина Драгоманових”, “Ландшафтний парк Гадяцький”. Минулого року відзначали 170-річчя з дня народження Михайла Драгоманова, упорядкували урочище “Зелений гай”, де жили члени родини, відремонтували бібліотеку, музичну школу. Цього року завершується реконструкція нового приміщення під краєзнавчий музей, виділено кошти на відродження ставка в Зеленому гаю, заплановано організувати кінні прогулянки, які так любила Леся Українка. Нинішня подія — новий щабель у міських заходах. На історико-літературні читання підготували цікаві й різнобічні доповіді науковці Полтавського педуніверситету: кандидат історичних наук, завідувач кафедри правознавства Тамара Нагорна “Олена Пчілка: людина-борець, людина-космополіт, людина-епоха”; кандидат філологічних наук, професор кафедри журналістики Світлана Семенко “Публіцистичні обрії Олени Пчілки”; кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри української літератури Віра Мелешко “Тема інтелігенції у творчому доробку Олени Пчілки”; науковці інституту ім. М. В. Остроградського, ректор інституту Віталій Зелюк “Олена Пчілка і український національний рух в Україні ХІХ ст.”; методисти відділу гуманітарних дисциплін Ольга Коваленко та Ірина Міщенко “Педагогічні погляди Олени Пчілки” та “Просвітницька діяльність Олени Пчілки”. Академік НАНУ Микола Жулинський, підсумовуючи виступи доповідачів, зауважив: “Дуже добра у вас традиція культурного осягнення духовних феноменів. Ви органічно живете у цьому матеріалі, переживаєте, переосмислюєте сказане. Бачу, що вловлюєте основну тенденцію, яку впроваджуєте пізнанням літературної і громадської діяльності Олени Пчілки. Це формування українського суспільства як культурного феномену, що надзвичайно актуально нині. Наші поразки значною мірою пояснюються тим, що у нас політичний фактор виходить на перший план, він не є продуктом культурного розвитку. Сьогодні Олена Пчілка дає нам ко- Лариса Мірошниченко лосальну поживу для роздумів і можливість осмислювати серйозні проблеми, які перегукуються з нинішніми подіями. Наша ситуація, можливо, ще загрозливіша, бо додаються проблеми глобалізації, що носять характер неконтрольованої нівеляції, якій важко протистояти. Найсерйозніша проблема — витворити національну оболонку, яка захищатиме і пропускатиме, як озоновий шар, лише невеликі частини “глобальної радіації”, що входить у нашу атмосферу. Треба пам’ятати, що ми будемо цікаві світові, коли збережемо свій національний образ”. Хочеться додати кілька цитат із книжки, написаної майже століття тому, які дивовижно асоціюються з сьогоднішніми проблемами: “Виростали ми під чином двох течій: української, простонародної, і російської. Панської. Українська течія — се було наше природнє оточення з найменших літ: се були наші няньки, вся наша двірська челядь і її діти, та й вся та гадяцька й повітова людність, що мала взаємини з нашою сім’єю чи з нашим двором. Українська мова й, так би сказати, українська етнографія були нашою природженою течією. А полтавська Літературну премію ім. Олени Пчілки заснувало видавництво “Веселка” 1991 року, а вперше її отримала доктор філологічних наук, професор Олена Таланчук за підготовку й упорядкування книжки дитячих творів “Годі, діточки, вам спать” цієї письменниці, просвітянки, члена-кореспондента Всеукраїнської академії наук. Відтоді премію отримали десятки авторів. Із 2008 року у зв’язку з кризою нагороду не присуджували. Нині премію відродили київські видавці та літератори за допомогою Гадяцької держадміністрації, районної ради та міського керівництва Гадяча. Вручали її у гімназії ім. Олени Пчілки.
Незабутні · “Українська мова й українська етнографія були нашою природженою течією”. · S. 13Originalseite ↗

Помер Богдан Ступка

Життя 70-річного актора, лауреата Шевченківської премії, Героя України обірвалося зранку 22 липня у столичній лікарні “Феофанія”, де він провів останні чотири місяці. Богдан Сильвестрович тяжко хворів. Він хотів померти у той самий день, що і його мама — Марія Григорівна. Вона пішла з життя у ніч з 23 на 24 липня 2007 року. Прощання зі Ступкою відбулося у вівторок на сцені Театру імені Івана Франка. Поховали його на Байковому цвинтарі в Києві. Похорон був організований на державному рівні. Богдан Ступка народився 27 серпня 1941 року в селищі Куликів Жовківського району Львівської області. 1948 року сім’я переїхала до Львова. Не вступивши до політехнічного інституту, Ступка працював учнем слюсаря, потім фотографом в астрономічній лабораторії (лаборант-обчислювач на перемінних зірках). Був ведучим у джаз-бенді Медікус. 1961 року закінчив студію при Львівському УАДТ імені М. К. Заньковецької. З 1963 до 1966 року Богдан Ступка служив в Ансамблі пісні і танцю Прикарпатського військового округу (працював конферансьє і читцем). З 1961 до 1978 року був актором Львівського УАДТ імені М. К. Заньковецької. З 1967 року член Спілки театральних діячів України. 1978 року був зарахований до трупи КУАДТ імені І. Я. Франка. 1984 року закінчив КДІТМ імені І. К. Карпенка-Карого за фахом “Театрознавство”. З 1999 до 2001 року Ступка обіймав посаду міністра культури і мистецтв України в уряді Віктора Ющенка. З 2001 року і до останніх днів Ступка був художнім керівником Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. З 2006 до 2010 року — художній керівник акторського курсу в КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого. 2009 року став президентом Київського міжнародного кінофестивалю. За всю кар’єру актор зіграв понад 100 ролей у кіно. Працював із кінорежисерами Отаром Іоселіані, Кшиштофом Зануссі, Єжи Гофманом, Режисом Варньє, Юрієм Іллєнком, Кірою Муратовою, Сергієм Бондарчуком, Володимиром Бортком, Павлом Чухраєм, Дмитром Месхієвим. У списку ролей Б. Ступки — гетьмани Іван Брюховецький (“Чорна рада”), Іван Мазепа (“Молитва за гетьмана Мазепу”), Богдан Хмельницький (“Вогнем і мечем”), а також Тарас Бульба (”Тарас Бульба”), Чингісхан (“Таємниця Чингісхана”), Олександр Керенський (“Червоні дзвони”), Борис Годунов (“Кремлівські таємниці”), Остап Вишня (“Із житія Остапа Вишні”). У серпні 2011 року, незадовго до 70-річчя, йому було присвоєно звання Героя України. Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, редакція тижневика “Слово Просвіти” глибоко сумують з приводу передчасної смерті видатного українського актора, лауреата Шевченківської премії, Героя України Богдана Сильвестровича Ступки. Вічна йому пам’ять!
Незабутні · “Українська мова й українська етнографія були нашою природженою течією”. · S. 13Originalseite ↗

Пам’яті Василя Лісового

20 липня 2012 року в Києві після тяжкої хвороби помер філософ, організатор українського самвидаву в 1960—1970-х роках Василь Лісовий. Василь Лісовий народився у с. Старі Безрадичі Обухівського району Київської області у селянській родині. 1962 року закінчив історико-філософський факультет Київського університету, викладав філософію в Тернопільському медичному інституті. Від 1969-го — співробітник Інституту філософії АН УРСР. 1971 року захистив кандидатську дисертацію на тему “Логіко-філософське дослідження побутової мови”. Самвидав розповсюджував із 1961 року. Від 1966-го, паралельно з науковою роботою, інтенсивно організовував його виготовлення, зберігання та розповсюдження серед аспірантів і в студентському середовищі. Лісовий — автор самвидавної статті “Лист виборця Антона Коваля”. Хвиля арештів інтелігенції 1972 року підштовхнула Лісового до відкритого протесту. Разом з Євгеном Пронюком видав №6 (“київський”) самвидавного журналу “Український вісник”, відновленого ними з метою дати громадськості інформацію про заарештованих і відвести від них звинувачення у виданні попередніх випусків. Лісовий також написав “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”, який призначався для розповсюдження в самвидаві. Лісовий устиг 5 липня відіслати один власноруч надрукований примірник на ім’я
Абетка відомих імен “Без любові глядачів кінематограф приречений”. · S. 14Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

журі. У різних містах глядачі вподобали різні фільми, але фаворити все-таки були. Цікаво, що стрічку, яку журі визначило як найкращу, глядачі поставили тільки на десяте місце, а приз глядацьких симпатій дістався режисерці Олені Потьомкіній за анімаційний фільм “Чистий”. Помітила аудиторія й картину “Перше побачення” Андрія Павлюка. Дякуючи, молодий режисер сказав: “Це перший фестиваль, у якому беру участь. Приз розглядаю як аванс і на наступну “Відкриту ніч” намагатимусь зробити ще кращий фільм”. Народний депутат України, голова Полтавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” і натхненник фестивалю “Відкрита ніч” у Полтаві Микола Кульчинський зазначив: “На нашому майданчику цілу ніч було глядачів із 200, і не хотіли розходитися. Дивилися дуже уважно, бо короткий метр — особливе мистецтво. Те, що я побачив, засвідчує, що автори дивляться вглиб речей і суспільних явищ, мислять, узагальнюють. Глядацькі симпатії полтавців завоював фільм “Хуліган” Василя Білика, тобто наші глядачі також не згодні з журі. Спасибі вам за фестиваль, приїжджайте у Полтаву на гастролі, завжди будемо вам раді”. Куратор галереї “Арт-причал” Олександр Ктиторчук поділився враженнями від фестивалю: “Люди, які хочуть творити, завжди знаходять одне одного, роблять усе для того, щоб реалізувати свої задуми. Місце, де ми зараз перебуваємо, — це прохід під мостом, бо перша його опора стоїть на березі. Тут фактично був смітник — шприци, пляшки і всілякий непотріб. Бували люди відповідних категорій. Щоб зробити з цього місця галерею, ми вивезли сміття, відмили тут усе, і ті люди пішли самі. Більше нічого не змінювали — залишили малюнки на стінах, засклили і повісили ферми. Коли сюди прийшов Михайло Іллєнко із пропозицією зробити фестиваль, мені ця ідея дуже сподобалася. Тієї ночі була дивовижна позитивна енергетика. Недарма кажуть, що в ніч проти Івана Купала цвіте папороть. Коли збирається багато людей і вони об’єднані якоюсь ідеєю, — це надихає. Тож і надалі співпрацюватимемо з “Відкритою ніччю” та й з іншими мистецькими проектами. Вірю, що про режисерів, які брали участь у фестивалі, ми невдовзі почуємо, їхні імена звучатимуть у світовому кінематографі”.
Абетка відомих імен “Без любові глядачів кінематограф приречений”. · S. 14Originalseite ↗

Цей дивовижний світ кіно

Із Михайлом ІЛЛЄНКОМ зустрічаємося не вперше. Чергова наша розмова стосувалася підсумків цьогорічного фестивалю “Відкрита ніч”, оскільки Михайло Герасимович — його натхненник і президент. Фестиваль відбувся на новому майданчику — на набережній Дніпра в галереї “Арт-причал”, а також на 14 майданчиках по всій Україні. Тож ніч, коли цвіте папороть, об’єднала шанувальників молодого українського кіно від Дінця до Карпат. За підрахунками організаторів, тільки в Києві стрічки подивилися майже 2 тисячі глядачів. Олена ШУЛЬГА — Михайле Герасимовичу, цьогорічний фестиваль відбувся на новому для нього майданчику. Як Ви до цього ставитеся? — Провести “Відкриту ніч” на Андріївському узвозі, як це традиційно відбувалося ще від започаткування фестивалю, останнім часом не вдається. Подільська районна в місті Києві адміністрація завжди нам сприяла, та й місце те дуже романтичне, сказати б, сакральне. Але реконструкція узвозу, та й загалом процеси, які відбуваються навколо нього, не залишають місця для кіно. Сподіваюся, що, як і обіцяють, на Андріївському узвозі буде мистецький центр, тож фестиваль готовий до співпраці. Він може відбуватися на багатьох майданчиках водночас, тим більш, що народився саме на узвозі, на Подолі. Якщо буде два майданчики — на Андріївському й біля Дніпра — будемо дуже раді, адже більше глядачів може долучитися до перегляду. Щодо реконструкції узвозу проблема значно глибша. Таке місто, як Київ, повинно мати мистецький вулкан, і Андріївський узвіз перший на черзі, позбавляти його цього — не просто велика помилка, це злочин. Вважаю, що на вулиці від Андріївської церкви і нижче слід залишити і театри, і художні галереї, й майстерні, й музеї, і меморіальні квартири, і кіно. Тоді це буде справді мистецький центр. Наскільки знаю, узвіз означає не рух униз, а рух угору. Хай би ця вулиця була таким собі фунікулером театралам, акторам, художникам, кінематографістам — для їхнього професійного зростання, для руху до вершин. Позбавляти цього мистецький світ — великий гріх тим, хто це зробить. — Якою була цього року конкурсна програма? В одному з видань читала, що слабка. Чи глядачі згодні з цим? — Насправді програма була хороша. Щороку різні видання пишуть, що стрічки, показані на фестивалі, були погані, але згодом вони завойовують призи міжнародних кінофестивалів. Глядачі іншої думки — вони довели це своєю присутністю на майданчику до світанку. Хай пишуть. Ми свою справу знаємо. Останнім часом студенти нашого університету імені І. Карпенка-Карого, який традиційно готує фахівців для українського кіно, беруть активну участь у фестивалі. А українське кіно має свої прикмети. Воно не перетворилось на космополітичну жуйку, а залишає за собою ознаки, які глядач розпізнає з перших кадрів. Ці ознаки різні: історичний, політичний, фольклорний контекст, мелос і зокрема мова. Тут зазначу, що мова — не перша ознака національного кіно, бо бувають фільми без жодного слова, але сумнівів у національній належності не виникає. Бувають стрічки п’ятьма мовами, як “Той- ХтоПройшовКрізьВогонь”, але її ідентифікують як українську. Найважливіше, який у фільмі імпульс і що автор хотів сказати, а не звідки родом режисер. Я, наприклад, народився в Москві, але мене не можна назвати російським режисером, хоч знімав за Чеховим і Гоголем. Щоразу треба конкретизувати свої наміри. Мені щороку подобаються у конкурсній програмі якісь фільми більше, якісь менше. Традиційно (і це дуже сумно) звучала критика не загальна, а конкретна. На жаль, у тематиці багато депресивного матеріалу. Із цим треба боротися, бо глядач більше не хоче негативу. Це нав’язаний стереотип, що в нас сльозогінна історія, і депресивне кіно — схема, яка, хоч як прикро, прижилася. Із цим треба прощатися, якщо ми хочемо глядацьких симпатій. Не можна годувати глядача сльозогінними жанрами, бо він просто не піде на таке кіно. За підсумками голосування глядачів на фестивалі впевнено можна сказати, що вони симпатизують тим стрічкам, де менше негативу, безвиході тощо. Глядачі прагнуть оптимістичного кіно. І глядацькі симпатії не збігаються з рішенням журі. — А Ви згодні з його рішенням? — Із великою повагою ставлюся до журі. Мені цікаві ці люди, їхні погляди й міркування, які я почув, ціную внесок кожного в нашу спільну справу. Та цього року з їхнім рішенням не згоден — в мене інші пріоритети. Участі в засіданні журі не беру і не маю впливу на його рішення. Можу лише надати деякі відомості про авторів. Наприклад, знаю режисера, який одержав головний приз, і можу сказати, що Мирослав Ладик дуже цікавий як фахівець. У нього були фільми, які високо оцінюю, вище, ніж той, що його він подав на фестиваль. Не впевнений, що крок, який Мирослав зробив у бік алегоричного кіно, захопить глядача. Фільми, які він знімав раніше, на мій погляд, вартісніші, наприклад картина “Жінки самотніми не бувають” — дуже серйозна і красива драматична історія про жіночу долю. Полеміка в кінематографі загострилася на дилемі: або ми робимо арт-хауз для вузького кола — красивий, талановитий, ефектний, або повертаємося обличчям до глядача і намагаємося відповісти на його актуальні запити. Адже тепер усі події — чи на Майдані, чи на сходах Українського дому — відбуваються паралельно з кіно, не впливаючи на нього. Ми краще знаємо, як живуть у Нью-Йорку чи Москві, ніж у нас. Упевнений, що без любові глядачів кінематограф приречений. Адже глядачі “голосують” гаманцем, і без їхньої фінансової підтримки неможливе відтворення кіно. А щоб воно відбувалося, треба, щоб глядачі полюбили стрічку і щоб наші герої стали їхніми кумирами. — Глядачі полюбили Вашого Івана Доценка, але чи окупилася картина “ТойХтоПройшовКрізь- Вогонь”? — Математично доведено, що з нашою кількістю кінотеатрів і в умовах окупації іноземним кіно, коли угоди про прокат фільму укладено далеко наперед, нам дуже важко в ті кінотеатри потрапити. Український фільм нині не має шансів окупитися. “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” поставив рекорд за 20 років: із 16 мільйонів затрачених він повернув два. Цю стрічку хотіли дивитися, але плани перегляду кінотеатрів розписано, і власники не можуть посунути американські фільми для того, щоб поставити у план український, бо це може спричинити санкції. Та й не всі хочуть. Богдан Батрух, керівник мережі “Кінопалац”, повірив у наш фільм і розповсюдив його дуже активно. Інші мережі поставилися до стрічки прохолодно. А там, де фільм запустили, через укладені раніше угоди сеанси були в незручний для глядача час, а вечір віддано закордонним фільмам. Якби не ці угоди, стрічка зібрала б набагато більше. — І немає жодної надії змінити ситуацію? — Є надія на те, що з’являтимуться талановиті картини, на які глядач ходитиме, і тоді комерсантам-посередникам буде вигідно ставити їх у прокат. Є надія змінити чинні закони, які гарантують іноземному виробникові наш ринок, а вітчизняного виробника відсувають. Якщо комерсанти зрозуміють, що люди хочуть дивитися наше, то тиснутимуть на законодавців. Я романтик, але вірю, що це можливо. Попри все, в кіно незбагненна логіка. Конкуренція в кінематографі не лінійна — тут роль відіграє талант. Свого часу це довели “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Тож те, що кажу про появу конкурентного кіно, цілком реальне. Річ не лише в корупційності в цій системі, яка не дає нашому кінематографу піднятися: це креативна конкуренція, в ній бувають несподіванки. Але для цього треба, щоб автори захотіли зробити глядача своїм спільником. Доки ми годуємо глядача хорошим кіно-артом, нічого не вийде. Потрібні глядацькі жанри: комедія, мелодрама, детектив, де є погляд на сучасність, громадянська позиція, за формулою “Ми для нас про себе”. Таку формулу ми застосували до стрічки “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, і вона виправдала себе. — За такою формулою плануєте стрічку за Шевченком? — Саме так. Вірш Тараса Шевченка “У тієї Катерини хата на помості…” так наближається до сьогодення, що дуже спокусливо перекинути місток. За обсягом він невеликий, але там такі лінії долі, що пройти ними дуже цікаво. Пропоную підхід, що вірш буде дослівно екранізовано — не за мотивами. Крім цього, буде біографія героїв, передмова, післямова. Це буде історія, яка виходить на сьогодення і зможе дуже добре зрезонувати, і не лише в Україні. 2014-й — рік 200- ліття із дня народження Тараса Шевченка, і до цього буде прикута увага всього світу. Прикро, що за 50 років не було екранізовано жодного твору Шевченка. Маю на увазі повнометражні стрічки. Виняток — фільм “Капітанша” 1987 року. А півстоліття бойкоту Шевченка можна розглядати з різних боків: драматизувати або трактувати як випадковість. Його героям не дають голосу. Цей борг перед національним генієм розглядаю як державний, бо треба було кілька років тому оголосити конкурс й екранізувати максимально багато творів. Сили для цього є, бажання й таланти також. Сьогодні ситуація виняткова. Якщо цей фільм із якихось причин зупиниться, ми прийдемо до ювілею Тараса Шевченка з порожніми руками. Ідею нашого фільму підтримало Державне агентство України з питань кіно, затвердило його в плані. Це означає, що держава підтримує фінансово, половину витрат готові взяти на себе спонсори (такі умови виробництва фільмів за держзамовленням — 50х50). Тож збираємо гроші, шукаємо спонсорів — ми готові співпрацювати. Потрібні великі кошти, бо хочеться зробити картину на високому рівні й щоб на 200- річчя вона вийшла на максимальну кількість екранів. Коли йдеться про гроші, я стаю забобонним. Якщо вони вчасно надійдуть, ми встигаємо все зробити. Починав роботу над фільмом “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” з дуже широкою вітриною до глядача, щоб та вітрина віддзеркалила сучасника. * * * За підсумками фестивалю “Відкрита ніч” 13 липня на “Арт-причалі” відбулася церемонія вручення призів. Організатори подякували причетним за співпрацю, зазначивши, що без кожного з них такий масштабний захід на високому рівні провести було б неможливо. Виконавчий продюсер Пилип Іллєнко вручив призи переможцям. Підбиваючи підсумки голосування глядачів на всіх майданчиках, Михайло Іллєнко сказав, що вони не збігаються з рішенням
Столиця · “Руйнування історичного середовища та його спотворення — один із найдієвіших способів позбавлення народу його історичної пам’яті!” · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ник Шолом Алейхем. Зараз на місці однієї з будівель стирчить модерна споруда “Укргазбанку”, майданчики із-під ще двох поки що “гуляють”. Цей перелік безкінечний. Адже нищення історичного Києва триває! Безнастанно! Щомиті! У місті не залишилося жодної давньої місцини, по якій би не пройшовся брудний чобіт вандала. Якщо ми цього не зупинимо, то невдовзі історичний Київ залишиться лише у спогадах, на світлинах та малюнках! А починати, вважаю, слід з наступного: головний майдан країни — Майдан Незалежності конче необхідно зареєструвати у Книзі рекордів Гіннеса (кажу це без краплі іронії) як єдиний у світі центральний майдан держави, з якого владоможці свідомо й послідовно прибрали все, геть усе, що залишили у спадок предки. Нехай світ побачить, хто у нас править бал! Наразі бодай побіжно поглянемо на те, що відбувається з будівлями, які вандали ще не встигли знищити. У Києві є два палаци — Маріїнський, у якому навіть у найстрашніші для українського народу 30-ті роки ХХ ст. працювали музеї, та Кловський. Прийшовши до влади, В. Ющенко у першому з них побажав розмістити свою резиденцію. Відтоді щорічно на реставрацію виділяються шалені кошти, які зникають, мов у прірву. А кінця-краю реставрації не видно. З другого, Кловського, шість років тому “попросили” Музей історії Києва й оселили там Верховний суд. Музею ж міста, якому понад півтори тисячі років, милостиво надали “парник” біля Театру російської драми, проти будівництва якого активно виступала громадськість. В останні дні перебування при владі Л. Кучма видав указ, згідно з яким у “Будинку з химерами” В. Городецького (вул. Банкова) мали розмістити музей (не пригадую, який саме). Та “з ласки” В. Ющенка архітектурна перлина функціонує як Будинок прийомів високоповажних закордонних гостей… У приміщенні 1-ї київської гімназії (бульв. Шевченка, 18), яку закінчував автор гімну України Павло Чубинський, — проданий у приватні руки “Укртелеком”. Будівлю ще однієї колишньої гімназії (поруч із театром ім. І. Франка), де навчався легендарний танцівник та хореограф Сергій (Серж) Лифар, який протягом 25 років керував балетом паризької Гранд Опера, захопило публічне акціонерне товариство “Київенерго”. У Контрактовому домі на Контрактовій площі, де свого часу виступали великий угорський композитор та піаніст Ференц Ліст, брати Венявські, італійська співачка А. Каталані та багато інших, з комфортом облаштувалася Всеукраїнська міжбанківська валютна біржа. Ще один будинок Олександра Беретті (вул. Володимирська, 35), де під орудою Михайла Грушевського працювала розгромлена більшовиками Історична секція Всеукраїнської академії наук, “окупувала”… СБУ. У загребущих приватних пазурах опинилися “Замок Річарда Левове Серце” на Андріївському узвозі та “Будинок барона” на розі вулиць Ярославів Вал та М. Лисенка. У цивілізованих країнах такі будівлі перетворюють на музеї та інші заклади культури. А у нас безсовісно обкрадають людей, не даючи їм доторкнутися до своєї історії, відродитися під її життєдайними променями. Багато споруд в історичній частині столиці продані приватним особам. Продавали нишком, не беручи з нового власника ні зобов’язання відреставрувати придбаний будинок (як це неодмінно робиться у цивілізованих країнах), ні обіцянки бодай зберегти його. Варто лише глянути на будинок видатного конструктора гвинтокрилів Ігоря Сікорського (вул. Ярославів Вал, 15-б), як відразу розумієш: власник тільки й чекає, коли будівля врешті завалиться йна її місці можна буде спорудити черговий хмарочос. Сучасні герострати їздять світом, бачать на власні очі, як дбайливо ставляться там до спадщини предків, як пишаються нею, як захоплюють ці скарби туристів. То чому ж наші скоробагатьки так ненавидять власну культуру, свій народ? Оце і є найголовніша, визначальна причина наших лих! Руйнування історичного середовища та йо2 го спотворення — один із найдієвіших способів позбавлення народу його історичної пам’яті! У Конституції України (стаття 54) чітко зазначено, що культурна спадщина охороняється законом. Законом “Про охорону культурної спадщини” передбачено, що той, хто завдасть шкоди пам’ятці історії чи культури або їхнім охоронним зонам, зобов’язаний відновити їх до попереднього стану, а за неможливості цього — відшкодувати завдані збитки. Чи дотримуються у нас законів? Питання риторичне.
Столиця · “Руйнування історичного середовища та його спотворення — один із найдієвіших способів позбавлення народу його історичної пам’яті!” · S. 15Originalseite ↗

Сучасні герострати

Юрій СТАДНИЧЕНКО, пенсіонер, м. Київ Не встигли кияни захистити Пейзажну алею, як на Андріївському узвозі разом із трьома будинками, зведеними наприкінці 70-х років минулого століття, було зруйновано і один історичний. Обіцянкам руйнівників відновити його не йму віри, бо 24 квітня цього року телеканал ICTV повідомив, що суд визнав скоєне на Узвозі законним… Дивно, що, приділяючи стільки уваги Андріївському узвозу, громадськість столиці не згадує про проблеми вулиці Петра Конашевича-Сагайдачного (назви вулиць, бульварів, площ і т. ін. подаю у сучасному варіанті). Бурхливу реакцію викликало лише руйнування вишуканого будинку архітектора Миколи Казанського. Між тим, донедавна саме ця вулиця, єдина у Києві, зберігалася абсолютно такою ж, якою була сто й більше років тому. Та ось знесли двоповерховий будинок №17 і на його місці спорудили значно вищу від нього будівлю банку “Родовід”, чим закрили вид на Андріївську церкву. Знамениті кондитерські Балабухів, звідки ласощі відправлялися на імператорський стіл до Петербурга, оточили забігайлівками. Праворуч від входу до фунікулера з’явився готель “Рів’єра”, ліворуч — будинок під вивіскою “Astrum. Інвестиційний менеджмент”. А на розі вул. Сагайдачного та Володимирського узвозу — саме на тому місці, де був будинок М. Казанського, — будується хмарочос. Мистецтвознавці стверджують: якщо він матиме передбачену проектом кількість поверхів, то тим, хто дивитиметься на пам’ятник князю Володимиру, здаватиметься, що він встановлений на даху цього хмарочоса. Окрім будинку №17 на цій вулиці знесено ще не менше двох споруд. Багато будинків вкриті сітками — “осучаснюються”. За рік-два вулиця стане НЕВПІЗНАННОЮ! На Поштовій площі, колись одній із найпривабливіших у місті, біля одного пам’ятника техніки, млина Бродського, знесли другий — Дизельно-моторну станцію, побудовану за проектом відомого архітектора О. Вербицького, й звели величезний гранд-отель “Київ”. Днями на площі розпочали спорудження… естакади. Якийсь нувориш намагається захопити розташований на ще одній площі — Контрактовій — Гостиний двір, споруджений 1809 року за проектом архітектора Л. Руски і відреставрований у радянські часи за проектом архітектора Валентини Шевченко. І це коїться лише на одній вулиці та двох прилеглих до неї площах. Але те саме відбувається на всій території історичної частини Києва! На проблему спотворення історичного обличчя нашого міста, нищення його неповторної аури пропоную подивитися й з такого боку. 1982 року святкувалося 1500-річчя Києва. Подарувати киянам щось краще за новий музей “вождя світового пролетаріату” совецькі партайгеноссе й гадки не мали. Хоча посеред Хрещатика скульптура Леніна була домінуючою на монументі Жовтневої революції, а в кінці вулиці (на розі з бульваром Шевченка) Ілліч і досі “красується” на “особистому” пам’ятнику. “То чому ж, — міркували владоможці, — ніщо не нагадує про вождя на початку вулиці? Адже він має бути скрізь!” Для втілення епохальних задумів (чи то заду-рів) знесли готель “Європейський”, збудований 1951 року за проектом Олександра Беретті-молодшого, сина. Коли родина цих італійських за походженням архітекторів потрапила до Києва, то так закохалася у місто, що прожила у ньому до кінця своїх днів і залишила чималий спадок: за їхніми проектами збудовані головний корпус Київського університету, будівлю 1-ї київської гімназії (зараз — жовтий корпус того ж університету), будинок Київського дворянського губернського зібрання (цей будинок і сусідній знищили у 70-ті роки ХХ ст. й на звільненій території звели Будинок профспілок — еталон архітектурного жлобства), Інститут шляхетних дівчат (нині — Міжнародний центр культури та мистецтв) й чимало іншого. А ще три роки тому на одному з чотирьох одно-та двоповерхових будиночків, що розташувалися у кварталі бульвару Шевченка між вулицями М. Пирогова та М. Коцюбинського, висіла меморіальна дошка: “Садиба архітектора О. Беретті. Охороняється державою. Пошкодження карається законом.” Ані дошка, ані закон не врятували: замість того, аби садибу відреставрувати і відкрити в ній музей архітекторів Беретті, в уже незалежній Україні усі згадані будинки знесли, й зараз там завершується будівництво готельно-офісного центру. У 80-ті роки минулого століття на вул. Володимиро-Либідській знищили будинок, у якому народився і провів дитячі та юнацькі роки видатний художник Казимир Малевич, чий “Чорний квадрат” відомий у всьому світі, й звели житлову дев’ятиповерхівку. А в наш час біля театру ім. Лесі Українки з боку вул. Пушкінської знесли два будинки, в одному з яких упродовж шести років жив і працював видатний український письменник Іван Нечуй- Левицький, і спорудили натомість 4-поверхову забігайлівку під претензійною назвою “Дом Бергонье” (французький підприємець Огюст Бергоньє у ХІХ ст. звів ту будівлю, у якій з 1926 року працює театр ім. Лесі Українки). За совєцьких часів на Софійській площі зруйнували будинок у стилі українського бароко, автором проекту якого був архітектор С. Альошин, і на його місці збудували житловий шестиповерховий. А нині киян не інформують про те, що відбувається із накритим сіткою двоповерховим будинком, з балкона якого 22 січня 1918 року М. Грушевський зачитав ІV Універсал Центральної Ради, яким Україна проголошувалася незалежною державою. У 70-ті роки минулого століття на Європейській площі більшовики демонтували Будинок слов’янського хору (попри те, що саме у ньому 1919 року відбувся Установчий з’їзд комсомолу України), і за деякий час кияни та гості міста мали змогу милуватися “чарівною” спорудою готелю “Дніпро” й порівнювати її з будівлею навпроти — колишнім будинком Київського губернського купецького зібрання (архітектор В. Ніколаєв), а нині — Національною філармонією України. Три роки тому на вул. Червоноармійській знесли три історичні будинки, в одному з яких упродовж кількох років жив і працював видатний єврейський письмен-
16 Цікаво знати “Я дуже шаную Малу академію наук України”. · S. 16Originalseite ↗

УУллььррііхх ВВААЛ ЛЬЬТТЕЕРР:: «Україна — космічне майбутнє Європи»

— Пане Вальтере, згідно з інформацією на сайті NASA, Ваш “космічний фах” — Payload Specia- list. Що це значить? — Під час космічних польотів хтось із членів екіпажу керує кораблем, а хтось виконує певні завдання, технічні або наукові. Я займався наукою. Для цього до корабля приєднується спеціальна кабінка — космічна лабораторія, де космонавти-науковці можуть проводити дослідження. За один політ ми здійснили 88 дослідів! Що це були за досліди? Власне, з усіх можливих галузей науки. Фізика, матеріалознавство, біологія, медицина, астрономія… Їх запропонували вчені з різних куточків світу. Наш політ так і називався: “Космічна лабораторія” (STS— 55). 1993 року екіпаж із семи осіб (німців було двоє) вирушив у космос на шатлі “Коламбія”. Я був у космосі 9 днів. — А які наукові галузі цікавлять особисто Вас? — Взагалі я фізик. Диплом захищав у Кельні, потім писав наукову роботу з фізики твердих речовин. Працював у наукових лабораторіях у Сполучених Штатах. Простими словами пояснити, які саме дослідження я проводив у космосі, складно, скажу лише, що йшлося про магнетики. Те, чим я займаюсь тепер, аж ніяк не пов’язане з тими дослідженнями. Нині я не фізик, а інженер, викладаю космічні технології в Мюнхенському університеті на факультеті механіки. — Як науковці потрапляють до космосу? Має ж бути певний відбір? — О, дуже просто! Ми подаємо заявку до NASA, нас обирають, ми відлітаємо. Утім, звичайно, ще довго визначають, які саме досліди проводитиме в космосі конкретний учений, потім тривалий період підготовки, у моєму випадку — три роки. Уявіть, усе це — заради тижня у космосі! Цей тиждень визначив моє подальше життя… — У дитинстві Ви мріяли про космос? — Звісно, ні. Були 1960-ті, німці до космосу не літали. У світі було лише дві космічні держави — Сполучені Штати і СРСР. Не було навіть про що мріяти… Та коли я почув, що Німеччина заявила про намір узяти участь у космічній програмі, то одним із перших подав заявку. Тепер у нас є власний Космічний центр із відділеннями у Штутгарті, Брауншвайгу, Геттінгені, Кельні й Оберпфаффенгофені. У Кельні міститься Європейський тренувальний центр для космонавтів, створений 1990 року. А надсучасні німецькі супутники нині запускають ракети українського виробництва “Дніпро”. — Повернімося до Вашого дитинства. У ті часи космос був доволі популярною темою. Перший супутник, перша людина у космосі, перші кроки Місяцем… Діти захоплювались космонавтами, хотіли бути на них схожими. Нині — зовсім інша картина. Чому космос перестав бути модним? — Справді, це було щось нове, це захоплювало. Можливо, саме тому у космонавтів було тоді стільки фанатів. Нині ж космос пов’язаний з наукою, а наука — це копітка праця, не кожному до душі. Авжеж, якщо ми долетимо найближчим часом до Марса, як тоді, у шістдесяті, до Місяця, то космос знову стане надзвичайно популярним. Я не вважаю, що космос аж такий нецікавий молоді. У мене чимало студентів, усі вони дуже вмотивовані, талановиті й хочуть працювати. І постійно запитують: як потрапити до космосу? Хтось скаже: та це ж дрібка людей, що вони можуть? Але не треба багато людей, оця дрібка й “штовхатиме” галузь. — Ваша участь у проектах Малої академії наук України — це спроба підвищити зацікавленість дітей і молоді космічною галуззю, відродити колишнє захоплення мужністю космонавтів. Я правильно розумію? Чому Ви погодилися взяти участь у цьому проекті? — Відколи я став космонавтом, вважаю своїм обов’язком працювати з дітьми, давати їм підстави цікавитися космосом. А задуманий українськими колегами проект, по суті, спрямований на те саме, отже, цілком природно, що ми поєднали зусилля. Німецький музей — найбільший науковий музей Європи, Оберпфафенгофен — дуже цікавий космічний центр; показати дітям, які ще не визначились, ким будуть, якою стежкою підуть, ці дві, без перебільшення, наукові перлини, — велика і потрібна справа. Зокрема для України, мешканці якої, на жаль, не можуть похвалитися великими можливостями подорожувати світом. Цілком може бути, що ця поїздка визначить подальшу долю дітей і хтось із них стане космонавтом або працюватиме в аерокосмічній галузі! Тим паче, що це талановиті діти, які писали роботи з фізики, математики, інших точних наук. Для них це справді великий шанс. Я дуже шаную Малу академію наук України за цю роботу. — Колись Україна була важливою частиною космічної надпотуги — СРСР. Тут проектувались і будувалися ракети й супутники, тут народжувалися майбутні конструктори і космонавти. Нині частка України у світовій космічній галузі дуже незначна. Чи стане Україні сил, на Вашу думку, повернути собі втрачені рубежі? — Звичайно, я ще дуже мало знаю про Україну, але мій досвід доводить, що у країнах, які міцно стають на ноги — скажімо, в Індії та Китаї — космічна галузь розвивається і посідає одне з пріоритетних місць. Тому якщо Україна хоче бути шанованою в світі державою, вона змушена буде піти таким самим шляхом. — Яка держава, на Ваш погляд, є нині “найкосмічнішою”? — Дуже важливо, щоб народи світу дивились уперед, у майбутнє, щоб вірили в краще майбутнє. Саме такі народи, такі держави можуть називатися “космічними”. Озирнімося, які країни майбутнього ми побачимо? Це насамперед Сполучені Штати, Китай та Індія. — А Євросоюз? — На жаль, якщо не рахувати Україну, європейські нації старіють. А старим людям майбутнє нецікаве. Їх більше хвилює минуле. Саме в цьому, на мій погляд, українці дуже відрізняються від інших європейців. Ви дивитесь у майбутнє, у краще майбутнє. Це я спостерігав під час захистів дослідницьких робіт учнів — членів МАН. — Отже, підсумовуючи, чи можна сказати, що Україна — це майбутнє Європи… принаймні в аерокосмічній галузі? — Так! Розумієте, навіть у такій технологічно розвиненій державі, як Німеччина, хоч і достатньо вмотивованих студентів для розвитку аерокосмічної галузі, все ж решті суспільства до космосу байдуже. А в Україні є й вмотивовані діти, молодь, і великий загал людей, яким не байдуже. Космічні подорожі — справа молоді. Спілкувався Іван РЯБЧІЙ 1 2 0 3 0 Погодьтесь: нечасто Україну відвідують іноземні космонавти. Зазвичай зустрічі й перемовини щодо аерокосмічної галузі відбуваються за зачиненими дверима, а журналісти й громадськість отримують лише ретельно виважені крихти інформації. У цьому сенсі нам неймовірно пощастило: ми спілкувалися зі справжнім іноземним космонавтом у неформальних умовах. Пан Ульріх Вальтер — один із небагатьох космонавтів німецького походження. Живе і працює у Мюнхені. У космос літав як науковець лише раз — 1993 року, але у космічній галузі працює вже понад два десятиліття. До України пан Вальтер приїхав на запрошення Малої академії наук України у рамках розбудови амбітного двостороннього проекту — Німецько-українського дитячого аерокосмічного університету. Діти 13—16 років, які виявили особливі здібності у математиці й природничих науках, отримають можливість відвідати космічні центри і наукові музеї Німеччини й України, поспілкуватися з однолітками зі схожими зацікавленнями, а також зустрітися з космонавтами і науковцями. З українського боку проект патронує член Спостережної ради МАН, перший український космонавт Леонід Каденюк, з німецького — Ульріх Вальтер.
16 Цікаво знати “Я дуже шаную Малу академію наук України”. · S. 16Originalseite ↗

Запрошуємо до участі в конкурсі

З 1 липня до 15 жовтня 2012 р. триватиме прийом творчих робіт на здобуття премії імені Василя Симоненка. Премія присуджується: а) за кращу першу поетичну збірку (поетичний дебют); б) за кращий художній твір (поезія, проза, драматургія) громадського звучання. До участі в конкурсі допускаються твори чи прирівняні до них публікації в літературних часописах, надруковані протягом останніх трьох років, не відзначені іншими преміями, які здобули високу оцінку літературної криC тики, громадськості, широкого кола читачів. Мова творів — українська. Пропозиції й матеріали надсилати за адресою: Черкаська обласна органіC зація НСПУ, вул. Хрещатик, 219, м. Черкаси, 18 000. Тел. (0472) 37C73C54. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Кореспондент Уляна ВОЛІКОВСЬКА Черговий редактор Надія КИР’ЯН Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10CБ, м. Київ, 01001 ECmail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Наклад у липні — 18 800 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу. Павло МОВЧАН 4 820095 780016
16 Цікаво знати “Я дуже шаную Малу академію наук України”. · S. 16Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф – р е д а к т о р В. о. г о л о в н о г о р е д а к т о р а Євген БУКЕТ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn