Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Фото Олександра Литвиненка
Л. ТАЛАЛАЙ ПРО М. ВІНГРАНОВСЬКОГО
12–13
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Із нагоди Дня української писемності і мови у Видавничому Центрі “Просвіта” побачив світ довгоочікуваний “Словник української мови”, підготовлений Інститутом української мови Національної академії наук України спільно із Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Керівники науково-видавничого проекту — член-кореспондент НАН України Василь Васильович Німчук, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України Павло Юхимович Гриценко, голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Михайлович Мовчан та директор ВЦ “Просвіта” Василь Йосипович КЛІЧАК, з яким ми й спілкуємося.
Фото Євгена Букета
— Василю Йосиповичу, розкажіть, будь-ласка, коли народилася ідея створити такий словник і як від задуму Ви перейшли до конкретної роботи. — Як зараз пам’ятаю, був 2004 рік. У розпалі Помаранчева революція, але у нас тривали робочі будні. Ми були задіяні на виконання плану комплексних заходів всебічного розвитку української мови. Ця програма почала діяти 2003 року і ми згідно з нею випустили чимало гарних книжок, зокрема й енциклопедичного, словникового характеру. Наприклад, “Короткий тлумачний словник української мови” для школярів, енциклопедичний словник-довідник “Україна в словах”, словник термінологічної лексики. Тобто ми вже мали певний досвід у підготовці словників. Коли Видавничий Центр планував свою роботу на наступний, 2005 рік, Павло Мовчан запропонував мені видати якогось доброго словника. Сам я не міг реалізувати такий проект, тож звернувся до Інституту української мови НАН України, директором якого був Василь Німчук. Запитав його, чи є в Інституті щось неопубліковане. “Так, є у нас словник”, — відповів Василь Васильович. Цей словник лежав у них у шафі, віддрукований на друкарській машинці, близько 20 років. Отже, ми уклали угоду, домовилися з науковцями, що беремо цю роботу і почали набір тексту. Відтоді вже минуло понад 7 років… — Хто саме і як довго працював над створенням словника? “Слово Просвіти” знайомило читачів із виданням “Великий тлумачний словник сучасної української мови”, яке побачило світ 2009 року. Чим цьогорічне видання відрізняється від попереднього? — Це колективна праця. На другій сторінці “Словника української мови” розписано, хто яку літеру підготував. Це доктори і кандидати філологічних наук, корифеї-мовознавці, лексикографи. Звісно, була проведена значна робота, але на видавничому етапі потрібен був хтось один, хто відповідав би за наукову концепцію та загальну наукову редакцію, хто доопрацював би пропоновані матеріали під реалії сьогодення. І Василь Німчук знайшов таку людину, з якою мені як видавцеві пощастило працювати над словником усі сім років. Це відомий мовознавець, доктор філологічних наук, професор, відповідальний редактор і автор передмови до словника Віталій Вікторович Жайворонок. Він чудовий лексикограф, майстер словникової справи, тому йне дивно, що Віталій Вікторович повністю змінив усю концепцію, розроблену ще за радянських часів, чимало додав абсолютно нового матеріалу. І ми отримали новий, не схожий на інші видання, словник. Потім була верстка, її читали автори, рецензенти, доктори філологічних наук Є. А. Карпіловська, О. Д. Пономарів, Н. М. Сологуб,
які теж зробили багато зауважень. У квітні 2008 року вчена рада Інституту української мови НАН України рекомендувала наше видання до друку. Але потім змінився директор Інституту, довелося закінчувати роботу вже з Павлом Гриценком. За сприяння Павла Юхимовича останні дві його верстки уважно вичитали співробітники відділу лексикології та лексикографії Інституту. Пробний наклад просвітянського словника вийшов друком 2009 року у видавництві “Дніпро” під заголовком “Великий тлумачний словник сучасної української мови”. Цьогорічне видання можна вважати довершенішим, академічним, адже тут враховано всі зауваження і побажання фахівців з Інституту української мови НАН України, ретельніше вивірено технічні огріхи і навіть назва точніше відповідає змістові — “Словник української мови”. — Як держава ставиться до словникової справи? На що Ви звернули увагу, працюючи над проектом? Кому б хотіли висловити свою вдячність? — У виданні академічних словників мала би бути зацікавленою держава. І те, що вона не приділяє належної уваги виданню словників — її великий недогляд, упущення. Адже у країнах, де поважають державну мову, працюють на її розвиток, популяризацію, науковий аналіз, — там здорове суспільство. А у нас безкінечні балачки, гасла, а нагальних справ багато, їх необхідно наповнювати конкретним змістом, а не тільки ухвалювати законопроекти. У багатьох галузях ми близькі до катастрофи, зокрема, й у словникотворенні. Автори словника, лексикографи-професіонали, — літні люди, декого вже й серед живих немає. А де молоде поповнення, спадкоємність поколінь? Молодь не поспішає в науку через низькі зарплати. І це національна проблема. Дуже велика вдячність голові ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павлові Мовчану іза ідею створення словника, і за те, що протягом семи років знаходив кошти для цієї роботи, контролював процес. Також увесь цей час я контактував із науковцями Інституту української мови. Теж їм усім вдячний, а особливо професору Віталію Жайворонку. Видання словника стало можливим завдяки фінансовій підтримці народного депутата України Ігоря Рибакова. Отже, як бачимо, сьогодні великі державні проекти стають дійсністю завдяки громадській ініціативі… — У чому переваги й особливості нового словника? Що вирізняє академічний “Словник української мови” з-поміж аналогічних видань? — Сьогодні в Україні є чимало цікавих словників, за багатьма стоять впливові й авторитетні люди, але здебільшого не лексикографи. Проти таких видань немає застережень, але необхідно розуміти, що вони не професійні, не академічні, не враховують багатьох нюансів словникотворення. Усі сучасні словники походять від академічного одинадцятитомного “Словника української мови” (1970—1980). Але наш словник якісно відрізняється від усіх виданих за часів української незалежності аналогів. У нашому “Словнику української мови” виділені гнізда слів, джерела слів іноземного походження, афористичні вирази, подано багато ілюстративного матеріалу, зокрема зі словника “Українські приказки, прислів’я і таке інше” М. Номиса 1864 року. Завдяки цьому наш “Словник української мови” інтелектуально багатший за всі аналогічні видання.
Спілкувався Євген БУКЕТ
8 листопада о 12 годині в приміщенні Національної парламентської бібліотеки України (вул. Грушевського, 1, зал ДІО, 2 поверх) Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка проводить презентацію нового академічного “Словника української мови”.
Всеукраїнський форум · На захист української мови і державності · S. 2Originalseite ↗ В Укрінформі відбувся круглий стіл, на який зібралися представники багатьох громадських організацій, що увійшли у Всеукраїнський форум на захист мови і державності. Організований (і стихійний також) опір зросійщенню зростає, кількість його прихильників щоразу збільшується. Про це говорили учасники круглого столу.
Розпочав розмову голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, народний депутат України Павло МОВЧАН: — Коли ми провели перше зібрання Форуму (25.09.2012 р. — Ред.) у стінах Будинку письменників, прозвучала думка, нібито ми все починаємо з нуля. Насправді це не так. Є Українська держава, є наші конституційні засади, це найважливіше. Отже, законами нам гарантовані всі ті права, яких ми змушені нині домагатися. Українська нація історично за всіма параметрами визначає обличчя Української держави. Але проти нас розв’язано війну, яка триває щоденно. Вона присутня на кожному радіо-й телеканалі. Вахтанг Кіпіані нещодавно сказав: “Нас уже поступово завели в зону резерваційності”. Ми починаємо розмову у форматі круглого столу, щоб підтвердити: за нами історія, за нами Конституція, ми маємо право на свою перспективу і повинні перемогти у цій війні. Свого часу Лев Гумільов, відомий учений, етнолог, сторіччя якого відзначає Росія, визначив поняття “химера”. Химера — це два етноси, які силоміць з’єднані, зведені докупи. Вони ніколи не миряться, не приймають правила спільної гри. Радянська влада формувала велику світову химеру. Зусиллями нинішніх керівників на території України також створено химеру. Коли розпадалася Київська Русь, приходили зайди, приносили сюди свої порядки, своє світобачення, намагалися асимілювати українців. Цього не сталося, але втрати були колосальні. Головний принцип химери — витіснення питомого національного начала, поняття патріотизму. Як говорить Гумільов, на місце патріотизму, щирості, вірності традиціям прийшов принцип голої вигоди. Хіба це не про нашу сучасність? Химера у найяскравішому вигляді існує сьогодні, але вона приречена. Гумільов на прикладі багатьох подібних держав довів, що вони довго не протрималися. Включно із Золотою Ордою. Після цього круглого столу ми сформуємо вимоги до президента у зв’язку з новою ситуацією. Робоча група на чолі з віцепрем’єром Раїсою Богатирьовою ухвалила нову редакцію закону про мови і направила до президента. Треба віддати належне порядності й чесності тих людей, які брали участь у засіданні робочої групи. Тільки четверо (група Колесніченка) голосували проти ухвалення нового законопроекту. Отже, у нас є підстави для серйозної розмови. Ми повинні вирішити, як нам бути з тими документами, які набувають ознак легітимності, — я маю на увазі нову редакцію закону про мови. Ідеологія “моя хата скраю” і “яна печі пересиджу” в 1920—30-х роках закінчилася голодоморами, розстрілами, висилками, тим, що з уже холодних печей стягували мертвих людей. Ми повинні підтримувати ідеї й починання молоді. Нинішня ситуація стосується кожного безпосередньо. Треба це усвідомити. Започаткувати рух, який спалахне. Організаційний момент дуже суттєвий. Я вдячний молоді за ініціативу.
Юрій ХОДАРЄВ, представник організації “Український дім. Нова хвиля”: — Хочеться від кожного почути слова, як діяти для досягнення цілі, яку ми декларуємо: скасування закону Ківалова—Колесніченка, становлення української мови як єдиної державної на всій території України. Яку роботу візьме кожен на себе для досягнення цього.
Володимир ВАСИЛЕНКО, доктор юридичних наук: — Нині склалася загрозлива ситуація, оскільки проти нас ведеться широкомасштабна війна на знищення не просто мови, а України як такої. Проти України ведеться гуманітарна агресія, мовно-культурна війна лише її складова. Вона ведеться у вигляді спецоперації, задіяні всі російські спецслужби й агенти впливу в Україні, зокрема, в українському парламенті, колосальні матеріальні ресурси. Покладатися на те, що українська мова, українська нація незнищенна — не доводиться. За наявності величезних ресурсів, бажання і волі можна знищити все що завгодно. Фахівці вважають: якщо ситуація розвиватиметься з такою ж динамікою, з якою вона розвивалася після приходу Януковича до влади в гуманітарній сфері, то років через 30 українська мова буде на периферії. Я оптиміст, вірю, що ми вийдемо з цієї ситуації. Однак не слід сподіватися лише на Божу волю і щасливу долю. Сьогодні необхідна гранична мобілізація всіх наших сил, щоб протистояти існуючій загрозі. Якщо влада залишиться у Партії регіонів, не слід сподіватися, що напрацьований нами законопроект буде ухвалено. У програмі Партії регіонів, певні положення якої написані під диктовку Кремля, записано запровадження другої державної мови в Україні. Нинішнім законом вони запровадили юридичний сурогат, надавши офіційний статус російській мові як регіональній. Якщо більшість у Верховній Раді матиме об’єднана опозиція, тобто всі опозиційні партії, то законопроект Ківалова—Колесніченка буде скасовано, можливо, ухвалять законопроект, який зареєстрував народний депутат Сергій Головатий. Навіть за такого сценарію нам треба докласти максимум зусиль, щоб гуманітарна політика держави, зокрема мовна, мала солідне підґрунтя і здійснювалася так, як цього потребують інтереси нації й держави. Тому що, на жаль, досі всі без винятку українські уряди і президенти не приділяли цьому належної уваги. В Україні не було послідовної системної мовно-культурної політики. Тож маємо такий результат. У цій ситуації необхідне об’єднання зусиль всіх опозиційних партій і громадських організацій і залучення до цієї співпраці представників національних меншин України, щоб серйозно зайнятися організацією спротиву політиці деукраїнізації. Найефективнішим методом захисту української мови і української ідентичності є усунення цього режиму від влади. Круглі столи — це добре, ми обмінюємося думками, але хоч би які були у нас аргументи, розумні концептуальні підходи, влада їх не чує, не хоче чути. Вона розуміє лише право сили. Лише системний тиск об’єднаної громадськості на владу може дати позитивний результат.
Сергій ПАНТЮК, член Національної спілки письменників України: — Проблема в тому, що ми створили щонайменше десяток різних структур, до яких входить багато одних і тих самих людей, у фейсбуці переконуємо один одного, агітуємо. Однак я помітив, що нині більше людей, зокрема на вулицях, у громадському транспорті почали розмовляти українською. Коли ведеться якийсь тиск, виникає внутрішня підсвідома протидія. Я далекий від ідеалізації нашого народу, але разом із тим, люблячи його як свій рідний народ, впевнений, що ми повинні повернутися до ідеї первинної просвіти. Іти в дитячі садки, школи, до вчителів, вихователів. Із дитини формується українець. Такі акції дуже потрібні й важливі. Тоді слідом за нами прийдуть національно свідомі люди.
Володимир БОГАЙЧУК, член комісії людських та громадянських прав Світового Конгресу українців:
— Хочу привернути увагу до замовчуваної теми мовних прав українців і мовних прав національних меншин, викладених у Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, та Рамковій Конвенції про захист національних меншин, про яку, крім пана Головатого, здається, більше ніхто не згадував. Стаття 10 передбачає, що у місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин або де вони складають значну частину населення, на прохання таких осіб, якщо таке прохання відповідає реальним потребам, сторони намагаються забезпечити по можливості умови, які дозволяють використовувати мову відповідної меншини у спілкуванні цих осіб між собою. У статтях 20 і 21 Рамкової конвенції про захист національних меншин чітко зазначено, що будь-який представник національної меншини зобов’язаний поважати права інших, зокрема й корінної нації.
Петро КОНОНЕНКО, академік, доктор філологічних наук: — Я нині у стані великої тривоги. Пам’ятаємо проект мовного закону Єфремова, Симоненка і Гриневецького. Ми написали негативний відгук на той законопроект, було пояснення, що він антиконституційний. Він зник. Але з’явився закон Ківалова—Колесніченка, майже списаний із того першого. У Конституції записано, що українська мова державна, її застосування обов’язкове при здійсненні актів державного порядку. Представник будь-якого етносу може виступати іншою мовою, тоді його треба перекладати. Переклад забезпечує апарат Верховної Ради. У нас у Верховній Раді більшість не виконує Конституції. І голова Верховної Ради жодного разу не поставив питання про це. Що ми можемо вимагати від інших? Хоч би скільки ми тут змагалися в теорії, треба переходити до конкретних справ на всіх рівнях. Повинен пожвавити роботу Конгрес української інтелігенції. Коли нависла загроза над НСПУ, перед президентським палацом зібралося тисяча письменників. То була мова української інтелігенції. Треба координувати роботу з УВКР, з товариством “Україна-Світ”, з іншими організаціями. Конгрес української інтелігенції повинен звернутися до вчителя, агронома, лікаря. Почати роботу з батьками.
Михайло РАТУШНИЙ, голова Української Всесвітньої Координаційної Ради: — Після того, як двічі був проголосований закон Ківалова—Колесніченка, ситуація дещо змінилася. Нині з п’яти партій, які пройшли в парламент, три заявляють, що добиватимуться відміни цього закону. Здається, що й у середовищі самої влади сформувалося три групи: московських пахолків, які вже навіть не приховують, що перебувають на роботі в Кремля, виконують тут проросійську функцію; є група байдужих, і група Богатирьової, члени якої схильні щось виправляти. Голова Венеціанської комісії чітко й однозначно заявив, що закону Ківалова—Колесніченка не підтримує і вважає політичним. Найголовніше, чого ми досягли — активізували громадськість. Громадяни України за кордоном визначаються у своїх симпатіях щодо партій залежно від їхнього ставлення до державного статусу української мови. Може бути трохи відмінна ситуація в Придністров’ї чи в Росії. Коли політичний ландшафт після виборів стане зрозумілий, треба провести черговий етап Форуму із залученням великої кількості людей, запросити новообраних депутатів, лідерів політичних партій, які пройдуть до парламенту, змусити поставити це питання серед перших на порядок денний, добитися відміни цього закону і ухвалення нових, які вже напрацьовані. На нашому боці правда, ми на своїй землі і нам не треба збавляти обертів, ми приречені на перемогу.
Тарас КОМПАНІЧЕНКО, заслужений артист України: — Хочу нагадати про той чинник, який допомагає реалізовувати політику, яку проводить Партія регіонів і промосковська п’ята колона. Це ті шашелі, які гризуть гілля старого дуба, які тут готують ґрунт, щоб нація, яка ще не вийшла з постколоніальних міфів, продовжувала жити в них. Насамперед це медіа. Дуже прикро, що за каденції минулої влади радіохвилі, які могли б стати українськими, увінчалися їх продажем Аллі. Це ганьба. У нас є сфери, які дуже тримаються постколоніальної міфологеми. Це культурна експансія заїжджих гастролерів, тому не був підтриманий закон про гастрольну діяльність в Україні. Ці гастролери вимивають звідси величезні кошти, сплачуючи до державної скарбниці копійки й даючи величезні відкати організаторам. Це страшна загроза. Окрім відмивання коштів, вони ще й проводять політику чужої держави. Це подається як мистецька акція, у це вкладаються величезні кошти.
Всеукраїнський форум · На захист української мови і державності · S. 3Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
повідомленням ЗМІ в Сімферополі відбувся мітинг під гаслами: “Янукович против русских, русские против Януковича”. Мітингувальники заявили, що Закон про засади державної мовної політики, підписаний президентом Януковичем, жодним чином не захищає права росіян, а скоріше реально їх утискає, бо знижує статус російської мови з мови міжнаціонального спілкування до регіональної і вперше за часи незалежної України прописує російську як мову національної меншини. В учасників мітингу, мешканців Української держави, виявляється, немає поваги й толерантності до самої держави, до корінного населення. Ми повинні розробити конкретні заходи, не дозволяти здійснювати кроки на подальшу русифікацію. Коли видають українські газети за кордоном, де є українські поселення, ми радіємо. Російськомовна спільнота може так само радіти, коли видає російськомовну газету. На Закарпатті для угорців, словаків відведені години на радіо. Це правильна національна політика. Але ж російські шовіністи не цього добиваються, вони намагаються зробити для нас гетто. Цьому треба протистояти. Навіть у тих областях, які вони вважають націоналістичними, у всіх автобусах транслюють “русскоє радіо”, тільки російські пісні, до речі, не найліпшого ґатунку: хоч по дорозі до Львова, хоч до Ужгорода. Відповідно навіть до їхнього недолугого закону там, де немає 10 % російськомовного населення, російське радіо треба було б обмежити. Нам треба більше конкретних дій. Наприклад, один студент Сергій Мельничук у Луганському університеті заявив, що має право навчатися українською мовою і виграв юридичний процес.
Ярема ГОЯН, видавець, письменник, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка: — Я вважаю правильним, що українські діячі у Форосі заявили президентові свою позицію з приводу мовного закону. Є влада, якій ми повинні диктувати свої вимоги. За кожною постаттю стоїть велика група інтелігенції, організації, їх треба задіяти. Тут було чимало слушних пропозицій, зокрема про те, що треба зібрати багато людей, виступити потужно. Українці — могутня культурна нація, в цьому ми пересвідчилися на Майдані. Ця подія лишилася в історії, ніхто її не перекреслить. Не кажімо, що в нас бандитська держава, у нас прекрасна держава — Україна. Однак за часів незалежності багато зроблено неправильно. Одна з найбільших помилок — ліквідація Держкомвидаву. Це була установа, яка тримала потужні видавництва: “Веселка”, “Дніпро”, “Либідь”, “Каменяр” та ін. Спочатку до радіо й телебачення приєднали книговидання. Потім книговидання звідти прибрали. Зараз цього поняття не побачимо в жодному документі. Такої галузі, підтримуваної державою, немає. Треба було також зберегти створену за радянської влади потужну мережу книгорозповсюдження. Знищення цих структур — дуже великий удар. Треба порушувати питання щодо їхнього відновлення. Нам треба відновлювати книжкову справу, це надзвичайно важливо.
Олексій КЛЯШТОРНИЙ, заступник голови громадського об’єднання “Українська справа”: — Підтримую тезу Кирила Стеценка, що революція — це не бунт, а організація. Маємо усвідомити, що час гламурної політики вже закінчився, коли достатньо було зібрати 100 чи 200 студентів, влаштувати перформанс чи флешмоб біля Верховної Ради, Кабміну або Адміністрації Президента, цю подію показували десяток телекамер і влада якимось чином реагувала. Нині ми можемо зібрати 10 чи навіть 30 тисяч людей, як це було нещодавно в день Святої Покрови — це владу не переконує. Нам потрібен великий суб’єкт для здійснення справ, які стоять перед нами. Політиці сили може протистояти тільки велика сила, заснована на масовості й організованості. Сьогодні продовжують існувати дрібні групи, найбільшою є “Просвіта”. Але на основі будьякої з цих організацій зібрати потрібну кількість людей різного віку у різних регіонах не зможемо. Єдиний шлях — нам треба творити спочатку асоціативну конфедеративну структуру. Ми опублікували в Інтернеті проект створення такої організаційної структури. Необхідно за короткий термін розробити спільну стратегію на період 2013 року.
Євген РАКІН, представник асоціації “Зелений світ”: — У розробленому документі, загалом непоганому, слово конфедерація — не на часі. Краще назвати це мережею співпраці. Напевно, за 20 років так і не створили однієї справді потужної організації, тому що людський чинник занадто складний. Треба створити осередки в усіх регіонах, але мережа має бути вільною. Представники різних організацій, приміром, просвітяни, екологи, козаки чи ще якісь структури методом круглого столу можуть домовитися про співпрацю. А далі діяти методами і горизонтальними (наприклад, у районах), і вертикально — дільниці знизу, далі район, область. Таким чином можна навіть провести референдум за один день по всій країні. Це чудова структура. Саме таким шляхом варто піти. Будь-якій розумній дієздатній людині в такій структурі завжди є місце. Назвати її асоціацією, конфедерацією — це справа часу. Повної ефективності досягнемо згодом. Така структура не потребує ні великих грошей, ні якихось законів.
Леонід МУЖУК, режисер, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка: — Треба виробити механізм впливу на українську владу не тільки через відміну одного закону й ухвалення іншого, а насамперед методом контролю за виконанням українських законів, які формують українську державність. Якщо цього не відбудеться, то залишається спроба створити консолідований український рух. У це вкласти всі зусилля. Відвойовувати український інформаційний простір. Зараз лише в Києві залишилися фільми, дубльовані українською мовою. Тепер уже і на сході, і на півдні дуже сміливо порушують закон, який нині ще діє. Створено великі підприємства, які давали результат. У Національній раді, системі культури немає сили, яка б організувала діяльність цих закладів, забирала ліцензії в тих, хто збиткується над українським законом. Я раніше говорив, що ми маємо 90 % чужого продукту в ефірі, ця цифра наближається до 96—97 %. Це за межею здорового глузду. Треба створювати юридичний підрозділ, який би здійснював нагляд над інформаційним простором України і вживав заходи через наявні демократичні структури, зокрема й через суди. Слухаючи жахливу мову в ефірі, ми взагалі відучимося розмовляти українською. На еталонному рівні з уст ведучих телебачення чи радіо мова звучить дуже рідко. Діти дивляться мультфільми переважно російською, до чого звикають. Якщо влада зміниться, то у співпраці з владою, якщо залишиться такою, як є, то навіть всупереч владі необхідно збудувати український інформаційний простір.
Роман КУХАРУК, голова правління “Українського клубу”: — Пропозиції “Українського клубу” такі: створити Комітет державної мови з дотримання 10 статті чинної Конституції. Видати масовим накладом розділи Європейської хартії про мови з відповідним коментарем. Україна не підписала всі пункти, підписала 1, 3, і 10. Добитися ухвалення закону про державну мову, який відповідатиме Конституції України. Ми готові до цього долучитися.
Ганна ЮЩЕНКО, представник громадської організації “Не будь байдужим”: — Наш рух давно займається українською мовою в різних сферах. Ми працюємо з учителями української мови та вчителями історії. Наш успішний проект — видання відеофільму про Карпатську Україну та його розповсюдження у навчальних закладах. Ми також проводимо моніторинг мовних прав українців у сфері сервісу: маркування українською, сфера обслуговування, реклама. Раніше посилалися на закон. Тепер можемо посилатися хіба на норми культури, моралі. Завдяки нашим дослідженням можемо побачити реальну ситуацію в цій галузі. Ми за об’єднання зусиль, це завжди добре, оскільки можемо почути думку інших людей про нашу роботу. Питання в тому, наскільки ця структура буде дієвою, наскільки тут буде присутня політика, бо наш рух намагався бути аполітичним; чи на нас будуть покладені нові обов’язки, чи ми й надалі займатимемося тим, чим займалися й раніше, наскільки ми збережемо автономію в ухваленні рішень.
Матеріал підготувала Надія КИР’ЯН
Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
Всеукраїнський форум · На захист української мови і державності · S. 3Originalseite ↗ Їхній менеджмент працює активно, але не на нашу користь. Українські закони не виконуються. У громадському транспорті постійно транслюють російський шансон, російськомовні фільми тощо. У відділеннях Укрпошти майже немає української преси. Те саме в церкві. Через церкву також проводяться постколоніальні міфи. Існують наші Форуми, інститути української мови, українознавства, радіо “Культура”. Але немає зв’язків, щоб донести наші міфологеми до ширшого загалу. Ми готові підтримати всі ініціативи, щоб зв’язати ці ланки, задіяти місцеву інтелігенцію. Повинен бути зв’язок громадських ініціатив і держави.
Юрій ГНАТКЕВИЧ, народний депутат України: — Я поступово за 20 років боротьби за українську мову перейшов у розряд скептиків. Ще лишилося деякі критерії, які вселяють надію: це тенденція, яка виникла за часів незалежності — почала частіше звучати українська мова. А ще те, що в Одесі, незважаючи на політику шовіністичної влади, 52 % батьків написали заяви в перші класи з українською мовою навчання. І ще — Табачникові нічим звітувати перед ФСБ, він вирішив створити три російські гімназії, мав великі надії, що батьки почнуть писати заяви до них. Але не пишуть. Ми з Павлом Мовчаном були свідками голосування за закон Ківалова—Колесніченка. Так-от, значна частина членів фракції Партії регіонів не хотіли за нього голосувати, але мусили, бо була піднята рука Чечетова. А з приходом нового складу Верховної Ради там з’являться регіонали із Західної України. Тому є надії. Напевно, проблема не у владі, не в Януковичі і навіть не в нас, які борються поміж собою, а в нашому суспільстві. У моєму селі, в бандерівському, де я поставив поіменний пам’ятник 25 бандерівцям, значна частина села голосує за ту партію, яка не визнає Голодомору, хоче другу державну. Як могло таке статися? Як могло такою мірою люмпенізуватися західноукраїнське суспільство? Я не маю відповіді на це питання. Ми боремося з кримінальним донецьким капіталом, який захопив владу, і з ФСБ. Ця боротьба буде надзвичайно важка.
Кирило СТЕЦЕНКО, заслужений артист України, професор Національного університету культури і мистецтв: — Спробуймо поставити себе на місце Януковича. Я президентові не заздрю. Впливати на українців не дуже просто. Цьому на заваді різні фактори: асоціальність молоді, її недовіра до всіх і особливо до будь-якої влади; багатовіковий тренаж українського населення в тотальному саботажі будь-якої влади, який базується на досвіді, що кожна влада погана. Цей саботаж тримається не на рівні якоїсь ідеології, а на рівні підсвідомого спротиву. Можна усміхатися й кивати головою, а все робити навпаки або погано. Тому навіть авторитарна влада тупцяється в болоті і від своїх рухів тільки всмоктується вниз. Щоб домогтися свого, треба знищити всю територію і завезти інший народ, усе перебудувати. Але це дуже дорого і сучасні бізнесмени такого проекту не підтримають. Ще мене дивує надзвичайна відсталість і застарілість світоглядних засад влади — їхня свідомість на рівні 50-х років минулого століття. Тим часом у світі відбуваються дуже швидкі кризові зміни. Формується нова глобальна інформаційна цивілізація, яка перебуває повністю поза межами компетенції і впливів цієї влади. Нове покоління психічно, інформаційно перебуває у зовсім іншому просторі. Ми повинні зберегти засади української ідентичності, те, що зараз і робимо. Далі — здобути владу. Перший етап — 2013 рік, другий — 2015 рік. Головне — не дати здійснити радикальні непоправні зміни проти України. Революція — це організація, а не бунт. Для організації потрібні люди, час і концепція. Зараз цього ще немає. Виробити стратегію нових завдань і дій, втілювати це з перших секунд нової влади, а не чекати рік, приглядатися, а потім щось робити, коли вже немає популярності. Потрібна самоорганізація національної духовної еліти в окрему соціальну силу. Самодостатню в економічній і політичній незалежності. І ще — сформувати нову українську національну еліту у сфері політики та економіки.
Володимир ПЕТРУК, кандидат історичних наук: — Нам не подобається закон Ківалова—Колесніченка. Не подобається він і протилежній стороні. Тільки з іншої причини. За
Події, факти, коментарі · “Дедалі рішучіші й критичніші оцінки наших виборів Європою і світом”. · S. 4Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
лодимир Бондаренко, дружина Юрія Луценка Ірина Луценко, інші представники опозиції. Яценюк, Тягнибок і Кличко заявили про повну єдність опозиції та її рішучість відстояти права українців на вільні вибори. Вони оголосили спільну декларацію опозиції — умови, поставлені владі. Перша з них — визнати окружними комісіями і ЦВК перемогу кандидатів від опозиції в округах, де це не викликає жодного сумніву, де ця перемога підкріплена протоколами комісій. Наступні вимоги не менш жорсткі: притягти до кримінальної відповідальності винних у фальсифікації виборів, а це провладні кандидати, члени та голови окружних комісій, представники обласних адміністрацій; звільнити з посади за участь у фальсифікації виборів голів кількох обласних адміністрацій, зокрема — Черкаської, Вінницької, Миколаївської, Київської; звільнити з посад Генерального прокурора і міністра внутрішніх справ: звільнити з посад і притягти до відповідальності суддів, які сприяли фальсифікації виборів. Далі події розвивалися так. Із першою з цих вимог лідери опозиції звернулися до голови ЦВК Шаповала. Як результат — на вечір ЦВК ухвалив більш ніж дивне рішення: визнати, що неможливо встановити результати по п’яти округах і просити парламент призначити тут повторні вибори. Яценюк у вівторок на мітингу заявив, що опозиція готова до повторних виборів, але принципово оскаржить це рішення ЦВК у суді. Що далі? Питання не лише в кількох мандатах, хоч і вони не зайві для влади. Питання принципу — є в цій державі волевиявлення народу чи його можна топтати? Звісно, для влади прийняти названі вище вимоги, по суті, ультиматум, — це ще одна моральна поразка. Як поразкою єй капітуляція ЦВК — визнання нею нездатності встановити результати виборів. Адже ЦВК теж є часткою влади і саме влада загалом відповідає за проведення виборів. Ще один наслідок всеукраїнської акції протесту — дедалі рішучіші й критичніші оцінки наших виборів Європою і світом. Протистояння наростає. Як останній рішучий крок спротиву фальсифікації опозиція назвала можливе “обнулювання” нею щойно завойованих мандатів, тобто відмова від них кандидатів за списками і по округах. У такому випадку у новій Раді не набирається необхідних 300 депутатів і вибори вважатимуться недійсними. Цей крок, який у нашому правовому безладі важко навіть проаналізувати, свідчить, до якої межі доходить, коли влада намагається нахабно спотворити волевиявлення народу. * * * У вівторок вранці відкрилося одне з останніх пленарних засідань чинного парламенту. У заявах фракцій не лише БЮТ, а й Компартія назвала ці вибори найбруднішими в нашій історії. Парламент утворив Тимчасову слідчу комісію із розслідування порушень закону у так званих проблемних округах. Натомість було відхилено поданий опозицією проект постанови про створення ТСК для системного розслідування фальсифікацій на виборах загалом. А що ми хочемо від цієї влади, яка в заяві фракції регіоналів назвала ці вибори дуже чесними і демократичними?
Події, факти, коментарі · “Дедалі рішучіші й критичніші оцінки наших виборів Європою і світом”. · S. 4Originalseite ↗ Петро АНТОНЕНКО Основні підсумки виборів визначилися вже в перші дні після голосування. Перше — опозиція виграла, а влада програла пропорційну складову виборів, голосування за партійними списками. Друге — загалом влада виграла вибори винятково за рахунок мажоритарної складової, причому ця загальна перемога виявилася далеко не переконливою. Тепер конкретніше. Опозиція, тобто “Батьківщина”, УДАРі “Свобода”, сумарно набрали за пропорційною системою 50% голосів виборців. Влада, тобто регіонали і комуністи, — трохи більше як 43. Решта відсотків припала на партії, що не подолали п’ятивідсоткового бар’єру. І цього разу виборці не подрібнювали голоси, відтак нема партій “на грані” бар’єру: розрив між “Свободою” з її 10 % і найближчими конкурентами майже 10-кратний — усього по 1 з лишком відсотку набрали партія Королевської, партія Ляшка і “Наша Україна” (цікава компанія). Отже, опозиція набирає за пропорційною системою 121 мандат, влада 104. По партіях: “Батьківщина” — 62, УДАР — 34, “Свобода” — 25, Партія регіонів — 72, Компартія — 32. Значно більше мандатів, ніж очікували, набрала опозиція і по округах — сумарно майже 60, 40 з яких у “Батьківщини”, регіонали набирають 115 мандатів, комуністи — жодного, і це вельми прикметно. Повного фіаско зазнала влада у столиці, програвши опозиції всі 13 округів Києва. Отже, попри величезний фінансовий ресурс, потворним проявом якого стало вливання навіть бюджетних коштів на округи провладним кандидатам, попри брутальний, небачений досі адмінресурс місцевої влади, регіоналам не вдалося отримати тотальну перевагу навіть по мажоритарці. Немає й мови про формування ними омріяної конституційної більшості в 300 мандатів, та й навіть задекларована регіоналами проста більшість (сформуємо, мовляв, самі) поки що під знаком запитання. Надія на так званих самовисуванців і ще на комуністів. Хоч останні в слизькій ситуації. Адже отримали високий відсоток на тому, що побудували виборчу кампанію на критиці соціальних бід, читай — критиці чинної влади, а ще на “розвінчуванні олігархів”, тобто тієї ж олігархічної влади. І тепер якось не личить іти в парламенті на побігеньки до регіоналів, хоч прислужувати їм, напевно, будуть. Усе сказане пояснює, чому ж розгорілися такі битви за мандат саме по мажоритарних округах. Опозиція заявила не лише про масові порушення закону під час виборчої кампанії, а й про ще більші під час підбиття підсумків голосування. І не голослівно. На біду влади, цього разу опозиції вдалося зібрати в багатьох проблемних округах примірники оригіналів підсумкових протоколів дільничних комісій із “мокрими” печатками. І сумарний підрахунок таких протоколів з усіх дільниць засвідчив по тих округах повну перемогу кандидата від опозиції. Тож коли почалися брутальні фальсифікації по вектору “дільнична комісія—окружна— ЦВК”, опозиція сказала рішуче “Ні!” топтанню волевиявлення виборців.
До фальсифікацій було залучено й самих провладних кандидатів, і місцеві державні адміністрації, і так звану “судову гілку влади”, де суди ще раз засвідчили свою кишеньковість і нечесність. Рішенням судів, часто й з іншої області, почали скасовувати результати голосування по цілих дільницях, примушувати до “перерахунку голосів” на дільницях і округах, де беззаперечно переміг кандидат опозиції. Один із найганебніших прикладів — по скандальному округу 94 в Обухові на Київщині. Тут влада тягне у депутати одіозну Тетяну Засуху. Кандидат від опозиції Віктор Романюк переміг її з величезним відривом у 10 тисяч голосів. Але суд скасовує результати голосування одразу по 28 дільницях, перекресливши волевиявлення майже 30 тисяч виборців Обухівського і Васильківського районів, забравши їхні голоси, зокрема подані й за інші партії.
Таких округів станом на понеділок по країні було вже 13, причому їхня кількість зростає: випливають нові факти фальсифікацій, а суди, ОВК і ЦВК ріжуть на корені перемогу опозиції у все нових округах. Ось причина, що спонукала опозицію в понеділок 5 листопада вивести тисячі людей на мітинг протесту на майдан Лесі Українки, під стіни ЦВК. І цим мітингом була оголошена Всеукраїнська безстрокова акція протесту проти фальшування владою результатів виборів, на захист волевиявлення громадян. Такі акції тривають і в областях. Наприклад, у Первомайську на Миколаївщині, де голоси в ОВК “рахував” “Беркут”, дійшло мало не до повстання. До Києва прибувають протестувальники з усієї України, ось і на цьому мітингу виступили представники з Дніпропетровська, Криму, Запоріжжя, які розповідали про масові фальсифікації при підрахунку голосів.
Фото Олександра Литвиненка
Мітинг проходив в оточенні загонів “Беркута”, сюди були зігнані сотні міліціонерів, які намагалися розігнати акцію. Річ у тім, що ще перед голосуванням один із київських судів ухвалив абсолютно антиконституційне рішення про заборону масових акцій по всьому центру столиці аж до 12 листопада, під єзуїтським приводом, що, мовляв, можуть бути порушення громадського порядку. Уже одне таке рішення говорить світовій спільноті про сутність цього режиму. Звичайно, громадяни, які, згідно з Конституцією, мають повне право на такі мирні зібрання, не виконували злочинних рішень. Мітинг тривав цілий день, а потім багато людей залишилися під ЦВК і на ніч. На мітингу в понеділок виступили лідери опозиції Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок, Віталій Кличко, народні депутати Анатолій Гриценко, В’ячеслав Кириленко, Сергій Соболєв, Во-
У понеділок опозиція оголосила Всеукраїнську акцію протесту проти фальсифікації владою парламентських виборів і на захист волевиявлення народу.
Фото Петра Антоненка Фото Петра Антоненка
Пам’ять · “Краяни гідно вшановують пам’ять свого видатного земляка”. · S. 5Originalseite ↗ 2012 року Україна вперше на державному рівні відзначає 120-річчя від дня народження великого Сина України, видатного українського математика — академіка Михайла Пилиповича Кравчука, який народився 10 жовтня (27 вересня за старим стилем) 1892 року на Волині, у селі Човниця Ківерцівського району. З ініціативи Західного наукового центру НАН України і МОНмолодьспорту України 28 вересня цього року в Луцьку на базі Волинського наукового університету імені Лесі Українки відбулася урочиста Академія за участю ЗНЦ, Інституту прикладних проблем механіки і математики (ІППММ) імені Я. Підстригача, представників вищих навчальних закладів Луцька, Тернополя та громадськості Луцька. Для гостей було проведено цікаву екскурсію у Музеї Лесі Українки при Волинському національному університеті. А ще — виставку наукових і художніх видань, присвячених життєвому і творчому шляху академіка М. Кравчука. Відбулися також відкрита лекція для студентів математичного факультету (доц. О. М. Кравчук) та екскурсія до музею академіка М. Кравчука в селі Човниця Ківерцівського району. Відкрив урочисту Академію ректор ВНУ імені Лесі Українки професор І. Я. Коцан, із привітальним словом до присутніх звернувся голова Західного наукового центру НАН України і МОНмолодьспорту України академік НАН України З. Т. Назарчук. Із доповідями виступили: член-кореспондент НАН України Б. Й. Пташник, доктор фізико-математичних наук, професор КНТУ КПІ Н. О. Вірченко, кандидат фізико-математичних наук, професор Г. М. Возняк (м. Тернопіль) та кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри історії та культури української мови ВНУ імені Лесі Українки С. К. Богдан.
Михайло Пилипович Кравчук зробив величезний внесок у різні галузі математичної науки — вищої алгебри та математичного аналізу, теорії функцій дійсної та комплексної змінних, теорії диференціальних та інтегральних рівнянь, теорії ймовірностей та математичної статистики. Уже давно існують на сторінках наукових досліджень і многочлени Кравчука, і формули Кравчука, і осцилятори Кравчука, а завдяки пошукам науковця Івана Качановського зі США (2001 р.) виявилося, що Михайло Кравчук стояв і біля витоків винаходу першого у світі електронного комп’ютера.
29 червня 1929 р. М. Кравчука обрано дійсним членом Всеукраїнської академії наук. Згодом його запрошують до безпосередньої роботи у ВУАН, де він очолює комісію математичної статистики, обіймає посаду Вченого секретаря Президії академії, завідує відділом математичної статистики Інституту математики ВУАН. Водночас він — член управи Київського інституту народної освіти, декан факультету професійної освіти, активний громадський діяч — член секції наукових працівників міської Ради, організатор першої в Україні математичної олімпіади школярів (1935).
Вільно володіючи кількома мовами (французькою, німецькою, італійською, польською, російською), він писав ними свої наукові праці, але найчастіше — рідною мовою, і ця його мова — добротний зразок українського науково-математичного стилю. Самовіддана праця М. Кравчука в ім’я розбудови української науки, його непересічний викладацький хист і авторитет серед студентської та наукової молоді не могли бути не поміченими. Його заарештували 21 лютого 1938 р. Інкримінували М. Кравчукові стандартний тоді набір контрреволюційних стереотипів: націоналіст, шпигун і т. ін. 23 вересня 1938 р. М. Кравчука засудили на 20 років тюремного ув’язнення та на 5 років заслання і відправили на Колиму, де він помер 9 березня 1942 р. Його посмертно реабілітували 1956 р., а в 1992 р. — поновили у складі дійсних членів Академії наук України. Михайло Кравчук — автор понад 180 наукових праць, зокрема й понад 10-ти монографій із різних галузей математики. У своїх працях він не тільки розв’язував задачі, з якими не могли впоратися всесвітньо відомі математики, а й ставив великі перспективні проблеми для майбутніх дослідників. Попри всі труднощі, переслідування М. Кравчук створив велику математичну школу. Багато видатних математиків пишалися тим, що вийшли зі “школи М. Кравчука”. На небосхилі світової математичної науки ім’я Михайла Кравчука завжди сяятиме яскравою зорею.
Публікацію підготував Богдан ЗАЛІЗНЯК
Пам’ять · “Краяни гідно вшановують пам’ять свого видатного земляка”. · S. 5Originalseite ↗ 20 жовтня 2012 року на 86-му році життя відійшов у вічність видатний український поет із Польщі, лауреат Шевченківської премії 2007 року Остап Лапський. Творчість цієї видатної особистості багатогранна: одних він учив української мови й любові до рідного слова у Варшавському університеті на кафедрі української філології. Для інших Остап Лапський — відомий перекладач, публіцист, есеїст. Інші знають його як неперевершеного поета. А ще діяча підпільної “Солідарності”, за що і розпрощався з університетом. Найбільше Остап любив свою Берестейщину, де 7 липня 1926 року народився у селі Гуцьках, неподалік Кобриня. Від 1945 року живе у Польщі, але вся його поезія просякнута любов’ю до рідної землі. Молодий поліщук здобував вищу освіту у Вроцлавському та Варшавському університетах, працював викладачем у Варшаві, співпрацював із редакцією тижневика “Наше слово” та Польським радіо. Поетична спадщина Лапського скромна. Вийшли три збірки його творів, видані Українським архівом: “Мій почитачу” (Варшава, 2000), “Обабіч: істини?!” (Варшава, 2003) та “Себе: розшукую?!” (Варшава, 2003). Остап Лапський також був лауреатом Міжнародної премії ім. Богдана Лепкого (2003). Поет був активним автором українських часописів та альманахів Польщі, його твори увійшли до польськомовних антологій української поезії.
Нам поет запам’ятався своїм розважливим і глибоким словом. Пам’ятаються поетичні вечори, організовані Посольством України у Варшаві 2007—2008 років за участю Остапа Лапського. Національну премію України ім. Т. Шевченка восени 2007 року в Українській амбасаді йому вручали тодішній Голова Шевченківського комітету Роман Лубківський і Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Польща Олександр Моцик. На загал пан Остап Лапський не носив офіційних костюмів. Але з цієї нагоди він купив собі такий. Вручення розпочалося біля пам’ятника Шевченку не поодаль українського дипломатичного представництва. Були покладені квіти до підніжжя молодого Тараса у центрі польської столиці. Потім був урочистий вечір, під час якого збентежений Остап, помолоділий, веселий сидів у спеціальному фотелі, оточений учнями і шанувальниками. Була також серед них і його муза, вчителька української мови в одному з українських ліцеїв. Одним із найцікавіших Шевченківських вечорів за участю поета став вечір у підваршавському містечку Вишків. У повітовій бібліотеці зібралося багато людей, щоб долучитися до невичерпного джерела Генія українського народу та послухати поета Остапа Лапського, який, як виявилось, живе поряд, у Варшаві, і пише по-українському. Це вогнище культури — Вишківська бібліотека — заслуговує на окреме добре слово у поширенні української культури в Польщі. Остап Лапський був надто вимогливий до слова, до прочитання українського тексту. Під час підготовки вечорів за його участю поет звертав особливу увагу на орфоепію, на внутрішнє життя звука. Ось таким запам’ятався нам цей непересічний український талант із Варшави.
Шанувальники творчості: Наталя САВІНА, Ірина СУХОВИЧ, Ва+ силь БОДНАР, Володимир БА+ ЧИНСЬКИЙ, Микола ЯРМОЛЮК ської. Не обійшов майстер перекладу і серболужицької літератури. Завдяки його талантові польською мовою заговорив неперевершений український поет із Лемківщини Богдан-Ігор Антонич. Є. Літвінюк захоплюється прозою Валерія Шевчука. Завдяки блискучому перекладові книг “Дім на горі” та “Око прірви” поляки ознайомились із творчістю видатного українського прозаїка. 2008 року за значний внесок у популяризацію української літератури Єжи Літвінюка було нагороджено українським орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Цю відзнаку метрові вручив Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Польща О. Моцик. У приміщенні української дипустанови на урочистому вечорі було також вшановано тих прозаїків, поетів і перекладачів, хто своєю копіткою працею спричинився до популяризації української культури у братній Польщі.
Пам’ять · “Краяни гідно вшановують пам’ять свого видатного земляка”. · S. 5Originalseite ↗ Микола ДМИТРЕНКО, професор, доктор філологічних наук, заввідділу фольклористики ІМФЕ НАН України
Ім’я Василя Скуратівського — одне з найславетніших у сучасній Україні. Найбільшу славу принесла письменникові-етнографу, журналістові його книга нарисів “Берегиня” (1987 р.). Її наклад — понад двісті тисяч примірників, за книгою у Гнідинській школі було розпочато уроки народознавства, що стали згодом добрим прикладом для всіх середніх навчальних закладів в Україні. Василь Скуратівський написав та опублікував понад двадцять книг, він — засновник і головний редактор журналу “Берегиня” (1992—2005 рр.), лауреат журналістської премії “Золоте перо”, імені Павла Чубинського, премії фундації Антоновичів (Нью-Йорк), організатор постійно діючої протягом п’ятнадцяти років експедиції “Чумацькими шляхами”, співорганізатор і голова журі міжнародних фольклорно-етнографічних фестивалів “Коляда”, “Берегиня”, “Покуть”, “Котилася торба” (дитячий), “Мистецькі береги Ворскли” та ін. У біографії Василя Скуратівського чимало цікавих фактів. Народившись на Коростенщині, він здобув журналістську освіту в Києві та Москві, працював у редакціях районних газет на Житомирщині — зокрема й у радомишльській “Зорі Полісся”. Краяни гідно вшановують пам’ять свого видатного земляка. Декілька років тому встановлено меморіальну дошку Василеві Скуратівському на приміщенні бібліотеки у Малині. З ініціативи та за матеріального сприяння народного депутата України Євгена Добряка, який народився в Малинському районі, 26 жовтня встановлено меморіальну дошку Василеві Скуратівському в Радомишлі — на приміщенні редакції районної газети “Зоря Полісся”. У відкритті меморіальної дошки, вшануванні пам’яті народознавця взяли участь Євген Добряк, донька Ярина, вдова, етнограф Надія Качалка, інші родичі, учасники традиційної (шостої) всеукраїнської науково-практичної конференції “Народознавчі студії пам’яті В. Т. Скуратівського”, професор, доктор філологічних наук, завідувач відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України Микола Дмитренко, доктор мистецтвознавства цього ж Інституту Михайло Хай, бандурист із Канади Віктор Мішалов, письменник Василь Сташук, скульптор Петро Лантух, вокально-інструментальний дует “Колесо” (Станіслав Гуменюк, Станіслав Тетюк), представники громадськості давнього міста. Промовці наголосили на великому внеску Василя Скуратівського в українську освіту, культуру й науку, згадали цікаві подробиці з його життя та діяльності. На черзі — підготовка та видання книги спогадів про народознавця, перевидання його праць. Відкриття меморіальної дошки Василеві Скуратівському стало знаковою подією, гідним прикладом для громадськості інших регіонів щодо пошанування видатних осіб свого краю.
Пам’ять · “Краяни гідно вшановують пам’ять свого видатного земляка”. · S. 5Originalseite ↗ Микола ЯРМОЛЮК, перекладач
У “Прощальній пісні”, поезії Єжи Літвінюка, яку співають покоління польських харцерів, є такі слова: “Догорає вже вогнища блиск…”. …Ось і 18 жовтня 2012 року догоріло вогнище життя відомого польського перекладача, популяризатора української літератури Єжи Літвінюка, сина Яна. Розпочав він свій земний шлях 30 березня 1923 року у м. Кременець (тепер Тернопільської області). Юнацькі роки стали для майбутнього поета і перекладача справжнім випробуванням. Уперше органи НКВС заарештовують його разом із матір’ю, лікарем Казимирою Літвінюк, під Любліном 1944 року. Потім він перебуває у таборах НКВС у Харкові та Рязані, звідки у лютому 1947 р. етапований у такий же табір у Бресті. І лише у березні того ж року репатрійований до Польщі. Тут Є. Літвінюк здобуває вищу філологічну освіту, пише оригінальну поезію. Та найдужче його ваблять іноземні літератури. Завдяки бездоганному володінню українською, російською, білоруською, литовською, естонською, фінською мовами Єжи Літвінюк знайомить польського читача зі здобутками цих літератур. Крім того, він перекладає з французької та англій-
Мова єдина · “Просвіта” — найактивніша дійова особа в усіх сюжетах конкурсу”. · S. 6Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
усіх рівнів: міністр персонально причетний до конкурсу і йому не байдуже усе, пов’язане з ним. У мене немає жодних претензій до міністра Станіслава Ніколаєнка, якщо він і не був таким активним у конкурсних подіях, як Кремень, то не чинив жодних перепон мовному турнірові. І коли я звертався до нього щодо різних колізій, які неминуче виникають під час реалізації такого масштабного проекту, то Ніколаєнко йшов назустріч, аби їх вирішити. Плідною була наша співпраця з міністром Іваном Вакарчуком, який справді стурбований патологічністю мовної реальності в Україні. Варто зазначити такий принциповий момент: різні дійові особи перебували на політичному олімпі, який, здавалося, ходив ходором від напруги протистояння різних сил і їхньої безкомпромісної боротьби за владу, але нам щастило на підтримку конкурсу. Для нас важливо, що такі різні високопосадовці ніби прокладали дорогу нашому конкурсу в майбутнє, полегшуючи його існування. Нагадаю, що під час закриття І мовного марафону в Національній філармонії у травні 2001 року переможців вітав і вручав їм цінні подарунки від себе тодішній президент України Леонід Кучма. Верховна Рада України ухвалила спеціальне рішення, аби преміальний фонд конкурсу не оподатковувався. Тоді переможців турніру зараховували без іспитів на філологічні факультети університетів. Про це дбали вже згадувані очільники освітянського Міністерства. Щодо нашого конкурсу було ухвалено кілька указів Президента України та спеціальне рішення Кабінету Міністрів. За десять років він став популярним, престижним заходом, у якому беруть участь мільйони школярів і студентів, разом із ними в мовному турнірі змагаються представники світової української діаспори. Журналісти неодноразово писали про це. На сцені театру імені Івана Франка, де розгортається головний сюжет міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, є прапори різних держав світу:
Мова єдина · “Просвіта” — найактивніша дійова особа в усіх сюжетах конкурсу”. · S. 6Originalseite ↗ 9 листопада, в День української писемності, бере свій початок уже ХІІІ міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. Цього разу святкова подія відбудеться на Рівненщині. Про проблеми конкурсу поговоримо з виконавчим директором Ліги українських меценатів, головою координаційної ради цього проекту Михайлом Слабошпицьким.
— Під час закриття ХІІ кон) курсу в театрі ім. І. Франка За) карпаття передало естафету патріотичного марафону Рівнен) щині. Чому саме Рівненщину обра) но для відкриття ХІІІ мовного турніру? — Ми мали запрошення від кількох областей. Але надали перевагу Рівненщині, оскільки в усіх попередніх конкурсах серед переможців і призерів неодмінно були представники цієї області. Мені здається, що саме Рівненщина за всі роки конкурсу порівняно з іншими областями мала найбільше переможців і призерів серед студентів і школярів. Також маємо офіційне запрошення від голови обласної ради Юрія Кічатома й голови обласної державної адміністрації Василя Берташева, адже їм небайдужа мовна ситуація в Україні. Якби інші керівники областей (і не тільки областей) були такими уважними до державної мови і до питань національного будівництва, то Україна не мала б “аномалій” на кшталт сумнозвісного закону Колесніченка—Ківалова. До речі, за ці 12 років я неодноразово зустрічався з різними керівниками обласних рівнів (Черкащина, Волинь, Львівщина, Кіровоградщина, Закарпаття…) і переважна їхня більшість із розумінням ставиться до мовних проблем. Змовчу про тих, хто цинічно, байдуже говорить на мовні теми і не надавав жодної підтримки нашим заходам. Сьогодні, напередодні ХІІІ мовного марафону, говоритиму про кращих людей і про продуктивність співпраці громадських організацій і представників владних структур різних рівнів. — Але ж Ви не можете похва) литися повним порозумінням і продуктивною співпрацею з Мініс) терством освіти? — Історія наших стосунків із Міністерством освіти різноманітна. Скажімо, на початковому етапі нашого проекту Міністерство очолював Василь Кремень, він особисто їздив на відкриття конкурсів, особисто вітав і нагороджував переможців. Це було дуже важливо, оскільки то був сигнал для освітянських функціонерів
США і Канади, Австралії і Чехії, Польщі і Хорватії, Казахстану і Швеції, Китаю й Італії, Бразилії і Білорусі, Аргентини і Грузії, Вірменії і Фінляндії… Поряд із ними — Державний прапор України… — Які стосунки в ініціатора конкурсу — Ліги українських меце) натів із Міністерством освіти? — Відтоді як Міністерство очолив Дмитро Табачник, розпочалися спроби знищити наш конкурс. Незважаючи на те, що наш захід зареєстрований за Міністерством освіти та Лігою українських меценатів у Міністерстві юстиції, Міносвіти в особі її очільника спробувало, як мовиться, умити руки (ваш конкурс — ваші проблеми, ви самі його й проводьте); Табачник проголосив альтернативу турнірові імені Яцика — (не більше і не менше!) конкурс імені Тараса Шевченка. Але за Міносвіти до цього числилися аж два конкурси імені Тараса Шевченка. А ось вам новий, але з принциповим акцентом: тут вам і література, і національні меншини… Якщо конкурс імені Петра Яцика — це державна мова в Українській державі і піднесення її соціального престижу, то конкурс імені Табачника, який про людське око названо конкурсом імені Шевченка, це все вкупі й нічого національно конкретного, специфіка розмита і не зрозуміло, що це і навіщо. Хоча, як і всі діяння Табачника, розшифрувати цю архістратегію легко: треба відсунути на маргінес патріотичний марафон з української мови і замінити його Табачниковим творінням, яке вводиться в Україні так жорстко і рішуче, як картопля за Катерини ІІ. Конкурс імені Табачника відбувається під девізом 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка і переслідує ще одну мету: привчити українців до того, що саме Табачнику і К° краще знати, яким був Тарас Шевченко, які імперативи він сповідував і якої України йому прагнулося. За Табачниковим лекалом, у тій Україні повинно бути якнайменше самої України. Тому і його конкурс створює сумне й курйозне враження такого собі кастрата. Мене можуть звинуватити в упередженому ставленні до того, що представлене як конкурентне конкурсу імені Яцика. Я вважаю, що ситуація з українською мовою в нашій державі настільки складна і мова наша настільки потоптана та поганьблена владою, що потрібні сотні різних конкурсних проектів, спрямованих на піднесення соціального престижу української мови. Але — саме національно зорієнтованих, справді динамічних, а не таких національно безликих, мов амеба, аморфних, як Табачників проект, який відводить убік від насущної мовної проблеми.
— Такий конкурс із великою кількістю серйозних грошових пре) мій, без державної підтримки — дороге задоволення. Як забезпечує) те бюджет проекту? — Дванадцять конкурсів — майже 10 млн гривень. Переважна більшість цих коштів — від основного мецената турніру АТ “Фармацевтична фірма “Дарниця”. Якщо в перших мовних марафонах кошти надходили від української діаспори, що їх акумулювала Освітня фундація Петра Яцика, яка видає жертводавцям спеціальні посвідки для відтягнення від оподаткування (це дуже добра традиція на Заході, яка заохочує благодійництво), то після того, як Надія Яцик, котра очолює по смерті батька Фундацію, відмовилася підтримувати конкурс, нам довелося шукати джерела фінансування в Україні. І тоді з’явилися серед меценатів марафону АТ “Оболонь”, АБ “Експрес-банк”, АТ “Ексімед”, а також чимало фізичних осіб, які встановили свої особисті премії. — Чому Освітня фундація Петра Яцика відмовилася від кон) курсу імені Петра Яцика? — Надія Яцик пояснила своє рішення так. По-перше, українська влада не підтримує в Україні ні мову, ні цей конкурс, тому донька мецената розчарувалася. По-друге, податкові органи в Торонто почали прискіпливо перевіряти Фундацію, яка щороку стільки коштів пересилає в іншу державу, а їй, Надії Яцик, такі проблеми не потрібні. По-третє, за її словами, вона від самого початку не зобов’язувалася постійно опікуватися цим проектом. Вирішила підтримати його кілька років — і все! У принципі, їй байдуже, чи буде цей конкурс в Україні. Вона працює над освітніми проектами в Канаді. Вона — канадійка, а ми вимагаємо від неї жертовного українського патріотизму. У кожного з нас своя рація і мотивація. Хоч ми, бува, говоримо з нею українською мовою, але ми говоримо різними мовами. Президент Ліги Володимир Загорій узяв на себе відповідальність за долю конкурсу. Деякі гарячі голови, обурені безвідповідальністю (як вони вважають) доньки мецената, навіть виступили з ідеєю зняти ім’я Петра Яцика з “герба” цього конкурсу. Але Володимир Загорій разом із колегами наголосив, що Петро Яцик не несе відповідальності за дії своєї наступниці, і такі репресії щодо його імені були б жорстокою несправедливістю (він стільки зробив в ім’я України і для України!), тому ім’я Яцика лишається на знамені патріотичного марафону. Треба бути вищими за дріб’язкові пристрасті, і наші меценати це продемонстрували. — Але ж не всі благодійники з західного світу відійшли від Вас разом зі згадуваною Освітньою фундацією? — З нами постійно Фундація імені Івана Багряного — одна з найавторитетніших на українському полі добродійних інституцій. З нами — Союз українок Австралії. З нами українські комбатантські організації Австралії, Канади, США. А також із нами й такі віддані справі конкурсу меценати, як Леонід Ліщина (у всіх тринадцяти конкурсах він узяв участь як щедрий жертводавець) або Роман Колісник із Торонто чи подружжя Татарків із США, чи письменниця Леся Богуславець (у миру Ткач, донька світлої пам’яті Дмитра Нитченка), яка не тільки меценат конкурсу, а й його послідовна пропагандистка в українській Австралії. По завершенні кожного конкурсу ми друкуємо у ЗМІ спеціальний реєстр шани з іменами всіх тих, хто уможливив нам проведення такого дорогого задоволення, як черговий Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. — Але ж це ненормальна ситу) ація: такий масштабний проект тримається на кількох людях. Він може раптово припинити своє іс) нування, коли щось зміниться в до) лях цих людей… — Формально це так: штаб конкурсу — невеличка група людей, але ж разом із нами всі ті, кого ніби не видно здалеку. Я вже неодноразово дякував нашій опікунській раді: Василю Кременю, Ярославу Яцківу, Миколі Жулинському, Павлу Мовчану, Сергію Козаку, Любові Голоті, Олександру Огороднійчуку, Михайлу Ватуляку, Сергію Блощаневичу, Леоніду Ліщині. Та й “Просвіта” — найактивніша дійова особа в усіх сюжетах конкурсу. А скільки доброго треба сказати про наглядову раду конкурсу (голова Віктор Баранов, заступники Ірина Фаріон, Тарас Марусик і Сергій Грабар разом із журналістським корпусом). А сотні волонтерів з учительських лав, які відразу ж узяли справу конкурсу до серця і беззастережно служать йому вірою і правдою. А патріотична українська діаспора, без якої цей проект просто не уявляю. Одне слово, ми відчуваємо потужну підтримку громадськості. Її енергія — енергія нашого конкурсу. — Де відкриватиметься XIV мовний марафон? — Ми вже сьогодні радимося про це. Нас запрошують до себе кілька областей. Ще немає остаточного рішення, але під час закриття ХІІІ конкурсу на сцені театру імені Івана Франка традиційно передамо естафету конкурсу, саме тоді офіційно буде названо область, яка готуватиме в себе відкриття XIV мовного марафону.
Спілкувалася Світлана КОРОНЕНКО
Мова єдина · “Радіодиктанти рідної мови існують у багатьох країнах світу”. · S. 7Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Шановному пану Володимиру ЗАГОРІЮ Президенту Ліги українських меценатів
Шановному пану Павлу ГРИЦЕНКУ Директору Інституту української мови НАНУ, Голові журі конкурсу
Шановному пану Михайлу СЛАБОШПИЦЬКОМУ Голові Координаційної Ради конкурсу
Шановні організатори та учасники XIII МіжнародC ного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика! Світовий Конгрес Українців щиро вітає Вас із відкриттям XIII Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика, що спрямований на зміцнення знань з української мови, утвердження статусу української мови та піднесення її престижу. За час свого існування Міжнародний конкурс з української мови, заснований відомим канадським меценатом українського походження Петром Яциком, поширився і в Україні, і в багатьох країнах проживання української діаспори, набувши статусу масштабного національного проекту. Великою заслугою в цьому є бажання українських студентів і школярів пізнати глибини української мови, а також самовіддана праця організаторів і меценатів конкурсу та подвижницька роль батьків і вчителів, які прищепили любов до рідного слова. Символічно, що кожного року конкурс з української мови розпочинається в День української писемності й мови. Українська мова — рідна для мільйонів українців, що проживають і в Україні, і далеко за її межами. Найцінніший духовний скарб нашого народу, українська мова виконує унікальну роль у зміцненні української державності, збереженні національної ідентичності та консолідації світового українства. Саме тому Світовий Конгрес Українців надає особливої уваги розвитку української мови в діаспорі та в Україні, а також рішуче протистоїть русифікації, яка становить серйозну небезпеку для майбутнього української мови як єдиної державної. Дорогі українські студенти і школярі, бажаємо Вам успішної участі та перемог у конкурсі знавців української мови. Любіть і плекайте українську мову та широко використовуйте її у своєму повсякденному житті!
З повагою, СВІТОВИЙ КОНГРЕС УКРАЇНЦІВ Евген ЧОЛІЙ, Президент 31 жовтня 2012 р.
те, що вона допомогла їхній колезі, поетесі Оксані Хлоп’ячій видати збірку для дітей. “Найкраща подія для свята мови — народження нової книжки”, — зазначила Раїса Сєннікова. На святі презентували дитячу книжку, яку створили Оксана Хлоп’яча і Ганна Осадко. Привітала іменинниць із чудовою подією науковий співробітник музею, художниця Наталія Кучер, яка зазначила, що ілюстрації, представлені на виставці, дуже красиві, вишукані, від них іде тепло. “Ось одна з робіт пані Ганни — “Коник, равлик і зозуля: японські поети дітям”. Важливо, щоб діти з перших кроків поринали у світову культуру. Ілюстрації до видання зроблено виважено, шляхетно. Відчувається глибоке знання традицій нашої графіки попри те, що художниця ще молода. Особливо вразили пластилінові ілюстрації — це творча удача пані Ганни. Від них віє затишком рідного дому. Ми нині живемо в світі, який не завжди буває теплим. Іноді митці своєю творчістю вносять агресію і холод у життя, цей холод проникає в душі, руйнує їх. У цих же розкішних ілюстраціях навпаки, стільки тепла, уваги до деталей, вони ніжні, українські. Це важливо, бо мистецтво відкриває Боже обличчя, обличчя тепла, ніжності й краси. Важливо продовжувати лінію гуманістичної естетики, ми впевнені, що в Україні переможуть сили добра, світла, краси”. Авторки дитячих книжок Марія Морозенко й Оксана Кротюк поділилися враженнями від виставки, привітали колег із народженням нової книжки. У затишній залі музею діти читали вірші пані Оксани, спілкувалися з дитячими письменниками та видавцями. Від журналудовгожителя “Малятко”, у дружбі з яким виросло не одне покоління, Оксану Хлоп’ячу привітала Зінаїда Лещенко, яка подарувала ювілярці свіжий примірник видання з її віршами. На святі панувала така дружня, щира й тепла атмосфера, що всі відчули — найсміливіші мрії збуваються.
Мова єдина · “Радіодиктанти рідної мови існують у багатьох країнах світу”. · S. 7Originalseite ↗ Надія КИР’ЯН Фото автора
Н а ц і о н а л ь н и й музей літератури України розпочав заходи до Дня української писемності й мови виставкою книжок Тернопільського видавництва “Навчальна книга — Богдан”. Радісно, що на відкритті було багато шанувальників рідного слова.
Розпочала заходи заступник директора музею з науково-освітньої роботи Раїса Сеннікова. “9 листопада — День української писемності та мови, свято нашої душі. Ми підготували велику програму. Ви бачите тут слова із Книги книг: “Спочатку було слово”. Нині у нас зібралося прекрасне товариство — люди, які шанують і пропагують нашу мову, культуру рідної землі, плекають її, щоб вона розквітала, ставала кращою. Ми намагалися залучити до свята всіх — від найменшого читача до найповажнішого, людей різних професій”. Оглянути виставку прийшли письменники, художники, видавці, вчителі, які активно залучають до читання дітей, друзі музею з київських національних університетів ім. Тараса Шевченка та ім. Бориса Грінченка, з педуніверситету Михайла Драгоманова, школярі — члени Малої академії наук, які допомагали працювати над цією програмою. Музейники тісно співпрацюють із видавництвами “Веселка”, “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, “Грані-Т” та іншими, тут постійно відбуваються презентації їхніх книжок. Нещодавно у музею склалася дружба з тернопільським видавництвом, виставку книжок якого презентують нині. Тут є підручники, роздатковий матеріал, методична та художня література, абетки, букварі, плакати. Виставку планують демонструвати школярам, проводити інтерактивні екскурсії. Музейники разом із видавництвом “Навчальна книга — Богдан” нині працюють з учнями, організовують мовні та літературні конкурси. Значна частина виставки присвячена роботам представниці видавництва Ганни Осадко, яка оформила не один десяток книжок. Серед них її власні, вірші українських авторів Івана Андрусяка, Лесі Романчук, зарубіжних письменників — Джаклін Вілсон, Сари Різ Бреннан та ін. Кожна грань її таланту виблискує особливою красою: має графічні роботи, розписи на склі, картини з пластиліну, прикраси з глини і скла; вона поетеса, літературний редактор. Співробітники музею вдячні пані Ганні ще й за
Наталія Кучер вітає Ганну Осадко з виходом книжки
Мова єдина · “Радіодиктанти рідної мови існують у багатьох країнах світу”. · S. 7Originalseite ↗ Цю унікальну акцію Національна радіокомпанія України започаткувала ще 2000 року. Відтоді щороку 9 листопада українці — від великого до малого — можуть узяти участь у написанні радіодиктанту та з’ясувати, наскільки добре знають рідну мову, а ще — продемонструвати солідарність з усіма, хто любить і шанує рідне слово, хто хоче, щоб українці спілкувалися українською мовою і зберегли її для нащадків. Радіодиктанти рідної мови існують у багатьох країнах світу, зокрема у Польщі, Китаї, Франції. Щороку Національна радіокомпанія отримує понад 15 тисяч листів із радіодиктантом. Кількість учасників Диктанту національної єдності постійно зростає, а географія — поширюється. Листи надсилають не лише слухачі з усіх областей України, а й із-за кордону: Росії, Білорусі, Молдови, Німеччини, Бельгії та інших країн. Це люди різного віку й різних професій: школярі і студенти, військові і робітники, пенсіонери і домогосподарки. Вік деяких учасників сягає 90 років. Цьогорічний диктант проведе доцент Київського університету ім. Б. Грінченка, автор шкільних підручників з української мови та літератури Олександр Авраменко. Традиційно диктант складається зі 100—120 слів. Тих, хто напише його без помилок, відзначать призами. Це — грошові премії, книги, компакт-диски з унікальними записами Українського радіо. Важлива умова — перевірятимуться лише диктанти, надіслані 9 і 10 листопада. Дату відправлення визначатимуть за штемпелем на конверті. Адреса Українського радіо: Київ—1, Хрещатик, 26. Індекс — 01001. Написання радіодиктанту супроводжуватиметься двогодинним прямоефірним марафоном, під час якого ведучі Аліна Акуленко та Роман Коляда розповідатимуть про історію акції, цьогорічних спонсорів, призи, а також разом із гостями студії міркуватимуть про те, що таке радіодиктант — перевірка грамотності чи національна позиція? Цього дня у прес-центрі НРКУ диктант писатимуть спеціально запрошені політичні й громадські діячі, письменники, художники, актори, театральні та кінорежисери — усі, кому небайдужа рідна мова! Традиційно висвітлювати процес написання диктанту охоче зголошуються провідні телеканали, оскільки це справді цікаво,
весело, натхненно й піднесено! Разом із VIP-ами за ручки мимоволі беруться й журналісти, які прийшли про це розповідати! Хтось пише за столом, а хтось — на колінах, але не писати — неможливо! Переможці акції визначаються по тому, як отримано останній лист (2011 року таких листів було понад 17 тисяч). Урочиста церемонія оголошення імен переможців традиційно відбувається на початку грудня (дата визначається по тому, як перевірено диктанти), цього ж дня до Прес-центру НРКУ ми запрошуємо переможців із Києва та Київської області, які отримують свої нагороди безпосередньо з рук спонсорів. Усі інші призи розсилаються поштою. Цього разу радіодиктант матиме додаткове завдання. Воно не буде обов’язковим і не впливатиме на оцінку за грамотність. Ми запропонуємо охочим висловити своє ставлення до змісту написаного — коротко, одним рядком. Найцікавіші думки учасників диктанту прозвучать у наших програмах, будуть розміщені на сайті Українського радіо. Додаткове завдання, пов’язане з текстом диктанту, прозвучить відразу по його закінченні. За нього призи — мобільні телефони. Спонсорам (традиційно до участі запрошуються провідні українські видавництва) надається інформація про переможців (вік, стать, регіон тощо) й вони самі визначають, які саме і в якій кількості призи надати. Серед цьогорічних спонсорів — видавництва “Грані-Т” та “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, Фонд “Україна” Л. Кучми, Всеукраїнське товариство “Просвіта”, Державне науково-виробниче підприємство “Картографія” та Ліга українських меценатів. Книжки, диски, грошові премії — хто чим багатий, але ми усьому раді. Бо радіодиктант пишеться не в ім’я грамотності і не за призи! У такий спосіб ми єднаємося навколо мови! Недаремно ж акція називається “Радіодиктант національної єдності”! Приєднуйтеся!
9 листопада, у День української писемності й мови, з 13.10 до 15.00 на Українському радіо традиційно відбудеться Всеукраїнський диктант національної єдності.
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · S. 8Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ним шляхом відбору й узагальнень. Всю складність інтиму Сосюра зводив до одноманіття імпульсів та рефлексій, що, з огляду на велику і неконтрольовану продуктивність, спричинилося до незліченних самоповторів і примітивізації. Його сприйняття й відштовхування від конкретики типові для маргінала, напівселюка і напівпролетарія із замашками апаша. Він простакуватий, розхристаний, нерозважний, не завжди доладний. Він сипле дурницями так щедро, що їх перестаєш зауважувати, як забуваєш і ряснопад імен жінок з переможного авторського реєстру, бо чи не всі вони — на один копил: індивідуальне в них знівельоване або ж ледь проглядається. Коли Сосюра намагається епатувати, то робить це вкрай невигадливо: “Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках і слухать про любов до Беатріче”.
І радість лоскотно бентежить наші груди… Шикують злидні нас, юнак до юнака.
Багнетів гострий блиск… шапки кругом лахматі… коло дзвінка сестра сумуючи стоїть… А мати не прийшла на бій випроводжати, — і серце іноді невільно защемить…
Стою, неначе в сні. Чекають нас вагони… і ворог шле з гармат нам з-за Дінця привіт… Але не боїмось ми банд злотопогонних, — уже немало їх пустили ми під лід…
Зима. На фронт, на фронт!.. а на пероні люди… Біля вагонів ми співаєм “Чумака”… І радість лоскотно бентежить наші груди… Шикують злидні нас, юнак до юнака.
III Колеса тупо б’ють…по рейках перебої… Вже міст через Дінець давно прогуркотів… Стою біля дверей… і дихає сосною квиління вітрове про весни юних днів…
Рубіжне… знову путь… Володине… Кабанне… Нарешті Сватове, і крикнув потяг: “Стій!” Сходили на базар, помилися у бані, — я вірші став писать під вечір золотий…
Писав чогось про смерть… неначе знав, що ніччю раптовий стрілів блиск вогку прониже тьму… Й ми знов підем на бій за владу робітничу… О, не забуть мені Червону ту зиму!.. 1921
* * *
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходе подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі, і земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зор свої руки… В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки…
В’яне серце моє од щасливих очей, що горять в тумані наді мною… Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою…
Гей ви, зорі ясні…Тихий місяцю мій… Де ви бачили більше кохання?
нелю й обмотки, білі од води”. Ошелешував відвертістю такого штибу: “Огонь і мука між ногами”. А то й клав наповал: “Раз знайшов я твої панталони передерті, засохлі й брудні”. Парадокс ще й у тім, що йдеться про жінку, образом якої навіяний один із його шедеврів — “Так ніхто не кохав…” Про це можна б і промовчати, але в тім-то й річ, що лірика Сосюри чи не суцільний парадокс: суміш високого і низького, смішного й трагічного, мудрого й… Та ось питання — чи не такою “різноякісною” й постає людина у щасті й нещасті, коли забуває про камуфляж? І що як саме позірна недалекість, возведена в абсолют, спро-
1926
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · S. 8Originalseite ↗ Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Вітру наймення — Володька. В. Сосюра айпопулярніший із ліриків, чия сила невід’ємна від його ж слабкості. Сила ліричної зухвалості і слабкість щирої, але хиткої душі, яка, бурхливо реагуючи на те, що її зачіпає, не здатна вивищитися над
Червона зима
(Уривки з поеми)
Тов. Корякові І Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу, музика у садку та потяг в сім годин… Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту… Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…
На щебень часто ми до Сущенка ходили, за це платили нам щоденно четвертак. Та по ночах дівчат в половниках любили… О свіжий дух степів, о поцілунків смак!
Де шахти на горі щодня малюють зорі, під зойки димарів так просто ми жили, училися писать звичайно на заборі… та бити лисичан, щоб до дівчат не йшли.
Ну як мені забуть далеку Білу Гору і теплий блиск очей (там трави в тумані…), що зрадили мене… де в ніч ясну, прозору носився з вітром я скажено на коні?
І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі, і все мені завод невпинно цокотить, і вороток скрипить про дні минулі милі, коли повстали ми і йшли Петлюру бить…
Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу, музика у садку та потяг в сім годин… Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту… Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…
II Зима. На фронт, на фронт!.. а на пероні люди… Біля вагонів ми співаєм “Чумака”...
Читацький досвід підтверджує: любовна лірика не тільки облагороджується, а й урізноманітнюється культурою. Чим вона ґрунтовніша, тим тонша, багатша, розмаїтіша і гама почувань. У Сосюри з цим пунктом сутужно, тим очевидніші грубі прорахунки. Вірити йому необов’язково, інакше довелося б визнати, що він власноруч перестріляв безліч людей, “злотопогонних” офіцерів зокрема. Похвальба ця зривається з його уст так часто, що переконуєшся в слушності ним же сказаного: “Видумать може поет те, чого з ним не було”. Видумував він — як без цього лірикові? — й інтимні колізії. То-
Вірі Б.
му такі вони схожі й заїжджені явною нісенітницею, вживанням одних і тих же тропів: якщо очі, то неодмінно сині, якщо волосся, то золоте. У загальних рисах його освідчення в коханні — це мовби єдиний ліричний сюжет, де незмінний не тільки він, а й вона, хоча кожного разу під іншим “іменним кодом”. Коли ж реальність підсовувала свої сюжети, Сосюра, не моргнувши, порушував правила доброго тону. З хлоп’ячою образливістю скаржився сам на себе: “Казала: — Все мені роби, — я ж тільки брав за груди”. Опускався до самопародійності, чого лірик “ні за які гроші” не повинен собі дозволяти: “Я цілував твою ши-
Я для неї зірву Оріон золотий, я — поет робітничий останній…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходе подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі, і земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зор свої руки… В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки… 1922
* * *
Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля. Навколо вітер непереможний реве й гуля.
І хвилі моря далекі й близькі мені шумлять. Там стеле сонце останнім блиском кривавий шлях…
Криваві пальці тремтять… О зоре, постій, не йди! Але шумує далеке море і мла… і дим…
Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля. Навколо вітер непереможний реве й гуля… 1923
* * *
Коли потяг у даль загуркоче, пригадаються знову мені дзвін гітари у місячні ночі, поцілунки й жоржини сумні.
Шум акацій... Посьолок і гони… Ми на гору йдемо через гать… А внизу пролітають вагони, і колеса у тьмі цокотять.
Той садок і закохані зори, і огні з-під опущених вій… Од проміння і тіней узори на дорозі й на шалі твоїй…
Твої губи — розтулена рана… Ми хотіли й не знали — чого… Од кохання безвольна і п’яна, ти тулилась до серця мого…
Ой ви ночі Донеччини сині, і розлука, і сльози вночі… Як у небі ключі журавлині, одинокі й печальні ключі…
Пам’ятаю: тривожні оселі, темні вежі на фоні заграв… Там з тобою у сірій шинелі біля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно, хоч і ворог — на нашій путі… Патронташ мій патронами повний, тихі очі твої золоті…
Дні пройшли. Одлетіла тривога… Лиш любов — як у серці багнет… Ти давно вже дружина другого, я ж — відомий вкраїнський поет.
Наче сон... Я прийшов із туману і промінням своїм засіяв… Та на тебе, чужу і кохану, я і славу б свою проміняв,
Я б забув і образу, і сльози… Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос і коси, твої коси сумні цілувать.
Вже до серця доходить отрута… Як старому колишнього жаль… Путь моя у каміння закута, і на кожному розі печаль…
Ночі ті, та гітара й жоржини, може, сняться тепер і тобі… Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі.
* * *
Навколо радости так мало! Який у чорта днів бадьор, коли ми крила поламали у леті марному до зор.
І гнів, і муку неозору співаю я в ці дні журби, коли лакеї йдуть угору й мовчать раби!
Коли розходяться з ділами в розгоні страшному слова… Розбий же голову об камінь, моя Вкраїно, удова!
Як і колись, так і тепер ти не спромоглась на гарний плід… Не вміла жить, так хоч умерти зумій як слід!
Ходою гнівною блукаю в своїм краю чужинцем я. Пожаром очі заливає мені трагедія твоя.
ХХ століття Українські поети · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
можна найправдивіше вихлюпнути арарати збудження і сум’яття? Сосюра возвеличив кохання і він же його збаналізував і заштампував. Інфляція інтиму сягнула б критичної межі, коли б казуси і ляпи не урівноважувалися задушевністю, “восторженістю” (одна з його кальок), налаштованістю на неодмінно світлу ноту, на радість буття. Марно шукати в Сосюри глибокого дихання душі. Він виразник її перебіжного й примхливого існування. Це поет-дитина, що в дитячості своїй приваблива. Дитина, яка вся у протиріччях, дарма що намагається подорослішати. Це безпомильно відчув звичайний читач і прийняв його якщо й не беззастережно, то з довірою, бо впізнав у недосконалих текстах себе. В. Петров, він же Домонтович, розмірковуючи над творчістю Олеся, висловив думку про те, що є поезія звичності, загальноприйнятного, поезія узагальненої поетичності.
Сліпій, обдуреній, забитій невже не встать тобі від ран? Москві та Жечі Посполитій тебе шпурнув колись Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа від серця щирого добра… Його ти зрадила і степом пішла рабинею Петра.
Хіба ж не жах!? Своєї зброї не маєш ти в ці скорбні дні. У тебе так: два, три герої, а решта — велетні дурні.
А решта — тільки безголів’я, що на багно кричать: “Блакить!” Якби ж я міг, якби зумів я тебе, Вкраїно, воскресить!?
Твої шляхи — одчай і камінь, така прекрасна, й мов на сміх ти плодиш землю байстрюками, багном і гноєм для чужих!
У голові твоїй макуха, хіба ж ти можеш жить сама, російсько-польська потаскухо, малоросійськая тюрма!
Веди ж, безумна, до загину мене на розпач і на жуть! Ах, я люблю тебе, Вкраїно, і сам не знаю, що кажу!
Я ж — син, твій син, що йшов за тебе на смерти реготи не раз, той, хто забув і Бога й небо, аби тобі був світлий час.
Я йшов кривавими житами і знов піду, де гул і мла… Лиш одного я хочу, мамо, щоб ти щасливою була! Літо 1927,Одеса
* * *
Хмуро, хмарно. Ярина. Любим марно я й вона.
Я мовчу — вона рида… Плачу я — вона мовчить… Лиш рука її бліда у руці моїй тремтить.
Що це? Звичка чи любов? Яде мій, останній яд! Скільки раз од неї йшов і вертався я назад.
Сосюра — майстер саме такої поезії. І в цій ролі здобувся на вірші, які хвилюватимуть завжди. Він рано загнав себе у резервацію штампів. Рецензент однієї з перших його збірок М. Доленго зауважив, що автор зловживає епітетом золотий. Але Сосюра, натура стихійна, не вельми зважав на критику. Звідтоді пішло-поїхало: золоті коліна, золоті зуби, золоті стегна, золоті очі. Усе, що ставало об’єктом уваги, зазолотіло на всю довжину життя. Схильність до імпровізації, легкопису, до одних і тих же колізій, численні самоповтори, інерційність образів — ці вади затягнулися в часі і кинули лапату тінь на світлий ліричний хист поета. Довго і не без втрат звільнявся Сосюра від диктату Єсеніна. Далася взнаки й інфекційна хвороба: намагання епатувати. Вітер у нього “поросям верещить між колінами”, зоря “заломила руки”, ліричний герой запевняє, що він розбив голову “об каміння неба”.
Я цілую, та дарма. Ми не рідні й не чужі, бо в любові цій нема пісні повної душі.
Хмуро, хмарно. Ярина. Любим марно я й вона. 1928
* * *
Не удавай святої з себе, не обдурить мене нічим, ні синім поглядом, як небо, ні личком ангельським твоїм,
В твоїх очах мій зір не тане, сльозами щастя не цвіте. Ти, наче яблуко рум’яне, але всередині пусте.
27. VII.1940
* * *
Я вигадав тебе. А може, ні? Не знаю. Не любиш ти мене. Та і за що любить? Холодної душі осінні небокраї в твоїх сумних очах, і тане листя мідь у траурі зіниць, що не мені сіяють, у мріях, що летять крізь них, повз мене, в даль…
Не любиш ти мене. У мареві одчаю горить моя душа, і за минулим жаль на частки серце рве, розбризкуючи густо на цім папері кров загублених надій. Ламаю пальці я з тонким нервовим хрустом, ходжу з кутка в куток у тиші голубій.
А місяць у вікно холодне ллє проміння… Він, як душа твоя, і лине, лине мла. Для мене — айстра ти і сонечко осіннє, без запаху краса і сяйво без тепла. 1940
Вершник
Маліють дні. Холодними стежками блукає осінь в сумі по садах. І журавлі прощальними ключами летять у даль… Куриться довгий шлях,
і вершник мчить, у брязкоті металу, мов наздогнать весни він хоче дні… О друже мій! То молодість промчала на золотому, дикому коні… 1940
Яскравий рік у біографії Сосюри — 1948-й. Рік поем: “Каїн”, “Мойсей”, “Христос”, написаних у рекордно стислі строки. І хоч усі вони “обільшовичені”, Сосюра постав у них в іншій якості. Несподіванки траплялися й раніше. У голові твоїй макуха, хіба ж ти можеш жить сама, російсько-польська потаскухо, малоросійськая тюрма! Так до України звертався тільки Маланюк, якому Сосюра погрожував: “Ми ще зустрінемось в бою!” Та замість бою пристав на Маланюкову ноту. Під віршем дата — 1927, Одеса. Що колишній петлюрівець потроху прозрівав, але грав “на публіку”, “свідомо дурнішав” (Л. Новиченко), засвідчує поема “Розстріляне безсмертя”. Нині на догоду кон’юнктурі намагаються вилучати з обігу поему “Червона зима” і баладу “Комсомолець”. Баладу класичну: лаконічну, експресивну, кадровану. Зауважмо: жодного “компромату” на курінного немає. Більше того — у його уста
Поза, карколомність метафор, приблизність означень, сяке-таке римування, недоладності — це все видиме без напруження зору. Сосюра одноманітний, інфантильний, коло його зацікавлень звужене, відвертість не завжди усвідомлена. Відвертість дикоростучої квітки. Не все можна списати на підневільність музи. Налягало робітфакіство, що не мало під собою опертя у вигляді культури. Невипадково, либонь, поет полишив навчання у новоспеченому університеті. Щоправда, це не означає, що коли б він той університет закінчив, то його поетичний алмаз став би діамантом. Шліфування мінералу творчості — процес залежний від багатьох чинників. Та попри всі огріхи, Сосюра поет істинний. За вдачею, за характером сприйняття. Характер той проявляється у ліричному зухвальстві. Це коли почуття випереджають табу розуму. Саме в цьому секрет популярності, що випала на його долю.
* * *
Вона любить мене не хоче, а я вночі від мук не сплю. Як я ненавиджу ті очі і, ненавидячи, люблю!
Невже, о серце, так і треба, що вся твоя для неї кров?! Який це жах, яка ганеба — любить її за нелюбов! 15.II.1950
* * *
* * *
Як давно, давно, давно! Вечір, теплі хмари… Ах, той ґанок, те вікно, тихий дзвін гітари!
Ті акації у сні, всі в зорі інеї, і панчішки кружевні дівчини моєї.
Скільки щастя, скільки сліз, де донецькі води, де біжить доріжка вниз просто до заводу.
Вечір той мені сія од зорі полови, і шахтарочка моя хмурить чорні брови. 2.Х.1962
* * *
У синім безгомінні задуми скрізь печать. Мелодії осінні в душі моїй звучать.
А листя веремія несе свою печаль.
І ти пішла, о друже милий, одтуманіла тихим сном, неначе лебідь білокрилий махнув за обрієм крилом.
Я довго ждав тебе. Жовтіло і зеленіло листя знов. І повернула долі сила мою окрадену любов.
Як щастям очі засиніли, коли до тебе я прийшов. О лебідь, лебідь білокрилий, не відлітай від мене знов. 1955
вкладено промовисту фразу: “Вас не згадає замучений край”. Він, курінний, діє згідно із законами війни. Так діяла й супротивна сторона. Існує версія: Сосюра вимушено змістив акценти і поміняв назву балади, художня вартість якої безсумнівна. Така сила точного попадання слова, здатного загнати політику в кут — знай своє місце. Заганяє зухвалим і саможертовним поривом серця в екстремальній ситуації, коли питання свій—чужий втрачає гостроту, відступає на задній план. Це треба зрозуміти. Як і різницю між баладою і знаменитим віршем “Любіть Україну” — риторичним і з естетичного боку вразливим. Певна річ, популярність його зросла після потоптування владою. Але Сосюра діє не тільки окремими віршами, а й сумою, сказати б, свого ліричного чару, прямо пов’язаного з його характером. Формулу цього характеру віднайшов сам поет: “Вітру наймення — Володька”.
На чорному коні яв блакитну лину даль.
Кінь жовті трави хрума, а путь, немов змія. Цей кінь — моя задума, цей кінь — журба моя. 11.Х.1962
Любіть Україну!
Любіть Україну, як сонце, любіть, Як вітер, і трави, і води, В годину щасливу і в радості мить, Любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву, Вишневу свою Україну, Красу її, вічно живу і нову, І мову її солов’їну.
Без неї — ніщо ми, як порох і дим, Розвіяний в полі вітрами… Любіть Україну всім серцем своїм І всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна, Як очі її ніжно-карі… Вона — у зірках, і у вербах вона, І в кожному серця ударі,
У квітці й пташині, в кривеньких тинах, У пісні у кожній, у думі, В дитячій усмішці, в дівочих очах І в стягів багряному шумі.
Як та купина, що горить — не згора, Живе у стежках, у дібровах, У зойках гудків і у хвилях Дніпра, У хмарах отих пурпурових,
В огні канонад, що на захід женуть Чужинців в зелених мундирах, В багнетах, що в тьмі пробивають нам путь До весен, і світлих, і щирих…
Юначе! Хай буде для неї твій сміх, І сльози, і все до загину… Не можна любити народів других, Коли ти не любиш Вкраїну.
Дівчино! Як небо її голубе, Люби її кожну хвилину… Коханий любить не захоче тебе, Коли ти не любиш Вкраїну.
Любіть у труді, у коханні, в бою, В цей час, як гудуть батареї… Всім серцем любіть Україну свою, І вічні ми будемо з нею. Травень, 1944, Київ
Про-читання · “Романи письменника відображають особистий досвід автора й еволюцію його світогляду”. · S. 10Originalseite ↗ Романи Євгена Пашковського викликають різноманітні, інколи цілком протилежні, тлумачення, однак всі читачі визнають велике обдаровання автора та незвичну художню силу його романів. Так, твір “Щоденний жезл” породив в одного з них враження півтонної штанги, до якої — після читання молодих сучасних текстів — треба підходити поступово й обережно, аби не надірватися. Інший читач сприйняття романів письменника уподібнив до вибуху ручної гранати, коли час для людини уповільнюється, призупиняється, івона отримує досвід інтенсивного проживання реальності. Сам Пашковський в одному з листів означив власну творчу настанову таким чином: треба писати так, як в останній день; тоді відкривається, відчувається і пишеться не розумом свідомості, а розумом надсвідомості — горінням духолюдини. Феномен “останнього дня” ставить питання остаточних життєвих підсумків, доцільності людського існування загалом. Цей феномен спонукає співвідносити земний шлях людини із Божим задумом, бачити згаданий шлях в універсальному вимірі Вічності. Із відповідним задумом пов’язується поняття долі — як безпосереднього життєвого проекту, який постає перед окремою людиною і який є однією з багатьох форм здійснення самого задуму.
Тарас ПАСТУХ Слово “доля” етимологічно пов’язується з лексемами, що мають значення “ділити”, “обробляти”, “обтісувати”. Доля є проявом божественної волі, й на шляху здійснення своєї долі людина проходить певне кшталтування. Однак доля постає як певна можливість, в яку людина може увійти або не-увійти. Від людини значною мірою залежить здійснення власного покликання, входження і перебування в долі. Таке здійснення стає можливим завдяки сильній волі, яка скерована на відмову від егоїстичних бажань і яка прагне добродіяти, долучаючись у такий спосіб до божественної любові. Отож писати “як в останній день” — це глибинно та сильно відчувати зв’язок воля—доля— Вічність; бачити приклади людського впадання у долю та випадання з неї; простежувати, які перепони та труднощі опиняються перед людиною в процесі ходи до Вічності і яку могутню підтримку вона може отримати через долучення до божественної любові. Присутня в романах письменника опозиція миті та часу у свій спосіб відображає дві форми людського існування — в долі й поза нею. Час (який “безмежніє до хаосу”) охоплює форми “мертвого життя” — все те, що зникло, або роковане на зникнення; що стоїть на перешкоді розвиткові “живого життя”. До таких форм належать пласти “мертвої” культури (Фрідрих Ніцше в цих випадках говорив про “антикварну історію”); суспільно-політичний простір з його облудними гаслами, які в теперішньому часі цілковито втратили своє первісне значення; зразки прояву чуттєвої любові до свого особистого Я та інших тілесних явищ тощо. Натомість мить є виявом вічного сьогодення — всього того, що є “живим життям”, проявом справжньої любові. Вічне сьогодення визначається такими прикметами: “незалежність” від часу, повторюваність, повнота самоздійснення, скерованість на майбутнє. В миті актуалізується й те, що вже проминуло, але знову живо постало в пам’яті, даючи виразне відчуття дійсності, викликаючи краще розуміння теперішнього. Мить може відображатися в описові осіннього пейзажу, в якому напередодні близького занепаду вітальні сили природи особливо виразно проявляють себе. Або у спогаді з дитинства, в якому простір батьківської хати втілює високу поезію патріархального існування. Або в біблійній притчі про виноградарів, яка увиразнює людині глибинні закони божественного світотворення. Романістика Пашковського постає як величний епос миті, і таке постання визначає довільну структуру його текстів.
Найчастіше мить у Пашковського-романіста розгортається у просторі спогаду, який актуалізує певний фрагмент минулого та надає йому значущої промовлюваності. Часте звернення до минулого (до-Чорнобильського часу) засвідчує не лише неприйняття сучасного (після-Чорнобильського часу). У такому зверненні до “живого” минулого душа може виявити себе й наблизитися до саморозуміння. Мартін Гайдеґґер у своїх лекціях наголошував на тому, що пам’ять є зібраністю душі і що завдяки пам’яті душа виказує багатство образів, через які вона сама стає видимою. В романістиці Пашковського багатство образів постає як наслідок розвитку двох визначальних тенденцій: 1) широкого охоплення життєвих процесів, панорамної візії людського існування; 2) уважної деталізації окремого явища, завдяки якій воно представляється у багатьох нюансах, точно й субтильно. У творах письменника явища глибинно промовляють самі за себе, але в такому промовлянні також виказують себе душі його персонажів. Згадана опозиція часу та миті є протиставленням “живого” та “мертвого”. І заслуга Пашковського-прозаїка полягає у рідкісному вмінні прозирати у суть явищ та розрізняти форми “живого” і “мертвого” життя. Він володіє особливою чуттєвістю, завдяки якій здатний усвідомлювати те, чого не усвідомлюють засліплені духом часу його сучасники. Пашковський бачить “гримаси” цього духу й у своїх романах відображає їх саме такими, якими вони є насправді, а не такими, якими видаються переважній більшості. Він як ніхто інший в сучасній українській романістиці масштабно охоплює свій час і в такому охопленні тотально й гостро протистоїть йому. Знову ж таки, Пашковський уміє побачити існування прекрасного там, де, здавалося б, його не мало б бути, наприклад, у буденних клопотах сільського життя. Саме у доцільному (до людських потреб й особливостей навколишньої природи), вправному виконанні людиною своїх обов’язків й постає краса такого життя. Присутність прекрасного в текстах Пашковського (а також відповідна образна форма висловлювання) призводить до того, що окремі читачі називають романи письменника поетичними, зараховують їх до різновиду поезії в прозі. Настанова на якомога повніше переживання миті, невтомне прагнення вловити прекрасні зблиски Вічного у плинному житті, проектування людського шляху у вимір Божої волі зумовлюють особливість творчої манери Пашковського-романіста. Його письмо визначається сильною експресивністю, яка виявляється в інтенсивній ідейно-естетичній промовляльності окремої деталі та загального образу; проступає у витворенні окремих образних рядів, поєднаних “логікою” певних особистих вражень; постає у різноманітних формах повтору й образних паралелізмах; відлунює у ритмі фрази і навіть подекуди — загалом не характерній для прози — звуковій організації речення. Експресивність посилює символічну скерованість текстів Пашковського. Остання виявляє знаки Вічного в навколишній дійсності, допомагає людині усвідомити свою сутність і вийти на шлях своєї долі. Текстова дійсність символізується і через оригінальну розробку відомих біблійних образів (наприклад, “плекання виноградної лози”), і завдяки трансцендуванню — інколи вельми незвичному — окремих навколишніх явищ та об’єктів. У романах Пашковського є певні стрижневі символи, до яких персонажі час від часу повертаються, осмислюючи та переосмислюючи їхнє семантичне поле, співміряючи свій життєвий шлях із тим, про що говорять ці символи. Взагалі, прийом повернення є важливою прикметою романістики Пашковського. Адже саме завдяки поверненню (до рідної хати або до своєї сім’ї) персонажі здатні глибше відчути особисте випадання зі звичного трибу життя, екзистенційну загроженість власного існування, кристалізування свого духовного досвіду й потребу дальшого торування власної долі. Складна символізація текстової дійсності, налаштованість персонажів на духовні пошуки, експресивна форма висловлювання, поцінування миті й критичне ставлення до часу — все це наштовхує письменника на використання складного герметичного письма. Таке письмо “закривається” від деталізованого й більш чи менш повного представлення певних соціально-побутових явищ, виписування деяких логічних зв’язків між окремими фрагментами суспільної дійсності. Натомість воно “відкривається” до проявів Вічного, прагне — до певної міри очищеною від соціальних нашарувань мовою — якнайповніше вловити та передати те універсальне, що лежить поза межами фізичного світу. Адже соціальне тільки відводить від Вічного, що Пашковський неодноразово та виразно демонструє. Пашковський не виявляє жодного прагнення писати зрозуміло для всіх (і інколи йому це ставили на карб). У його романістиці порушуються кардинальні проблеми людського буття. Ці проблеми потребують уважного й зосередженого сприйняття; вдумливого осмислення разом з автором і його персонажами. Відтак “закрита” стилістика письменника є своєрідною перепоною для любителів легкого чтива — тих, хто не хоче задумуватися над проблемами, над якими задумувався автор. Крім того, в його романах розгортаються широкі епічні полотна, оглядання яких також вимагає часу й старань. Пашковський неодноразово говорить про те, що його романи призначаються для “вибраних читачів”. Однак бути “вибраним” означає докласти чимало зусиль у читанні та інтерпретації текстів письменника. Знання життя, якого не отримати завдяки спогляданню на вулицю крізь вікно письменницького кабінету, допомагає Пашковському робити певні висновки і значною мірою забезпечує значущість цих висновків. Його письменницький досвід ґрунтується насамперед на його індивідуальній життєвій історії та на історіях членів його родини (і вже згодом цей досвід передає фрагменти життя ширших соціальних груп). У такий спосіб виявляється духовно-буттєва укоріненість української людини в просторі рідної землі. Письменник ретельно відстежує минуле свого роду до трьох поколінь. Він приходить до важливого усвідомлення родової тяглості, до тонкого розуміння духу часу та його змін. Загалом у своїй творчій еволюції Пашковський іде від індивідуально-родового до загальнолюдського, що є найоптимальнішим шляхом духовного зростання. Романи письменника, як уже йшлося, є значною мірою автобіографічними, вони відображають особистий досвід автора й еволюцію його світогляду. Однак життєвий досвід є лише однією складовою письменницького хисту. Іншою такою складовою є вміння бачити людські типи, передавати їхній спосіб думок, специфіку їхнього мовлення; вловлювати життєві ситуації, в яких проступає щось сутнісне та глибинне. Пашковський згадує, як його бабця розповідала страшні та захопливі історії про дорогу з сибірського заслання, що складалися в “оповідь, повторювану з року в рік із незмінними зворотами і натхненням, як епос”. Письменник виявляє рідкісну в українській романістиці ХХ ст. здатність вловлювати епічне “дихання”, передавати високу поезію життя. Він тонко відчуває не лише вплетеність певних подій “у цілісність свого часу і стан нації” (Геґель), а й необхідність використання належних художніх засобів, завдяки яким подія представляється живо, виразно й промовисто. Перший роман Пашковського було надруковано 1989 р. в журналі “Дніпро” під назвою “Свято”. У ньому окреслилася та морально-буттєва проблематика, яка стане визначальною для наступних романів письменника. У рецензії на твір Валерій Шевчук визначив його основну тему — “шукання героєм місця в житті і у світі”, — й додав, що сам роман зроблений професійно. Головний персонаж Андрій потрапляє в екзистенційну ситуацію “буття-поміж”: повернувшись з армії в рідне село, він їде до столиці. У романі постає кілька персонажів, які, як і Андрій, опинилися в Києві і які намагаються у різний спосіб облаштувати собі життя. Їхня молодеча енергія скеровується на отримання життєвих насолод і на те, що забезпечує подальше безтурботне існування (гроші, власна квартира, підтримування тимчасових любовних стосунків). Автор про-стежує життєві колізії цих персонажів й демонструє те, що всі їхні потяги до насолод, врешті-решт, призводять до нещасливих, а подекуди й трагічних наслідків. Отож свято, якого так сильно прагли персонажі, виявляється оманливим. Почуття радості, яке воно несе, скоро минає, поступаючись місцем гіркоті втрат і поразок. Ці та інші колізії
Про-читання · “Людське життя має будуватися не на задоволенні чуттєвих потягів, а на любові”. · S. 11Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
заокреслюють проблему належного буттєвого вибору, формування таких життєвих пріоритетів, які б могли принести справжнє щастя. Важливий момент: для репрезентації згаданої проблеми автор обирає долю молодих людей, яких саме життя ставить в ситуацію вибору. Процес вибору може розгортатися як тривалий та болісний пошук, що демонструє головний персонаж. Наприкінці твору Андрій так і не знаходить себе, і відповідно сам текст постає як роман із “відкритим фіналом”. Однак випадання з долі, за автором, відбувається не лише через потяг до насолод, а й завдяки прояву “родового зла”, коли негідна поведінка батьків визначає відповідне життя їхніх дітей. Такий зв’язок автор пояснює не на дидактичному рівні згубного впливу, що його подає батьківський приклад, а на трансцендентному рівні суворої покари людини за її гріхи. Відхід від божественних настанов є злочином, за який несуть покару і сам злочинець, і його діти. Про це автор не говорить безпосередньо, але до такого висновку підводить свого читача. І в пізніших романах репрезентація цієї ідеї ще більш увиразниться. Моральна деградація посилюється в умовах великого міста, в якому людина у своїй поведінці більше керується власними бажаннями, аніж тією “спільною невидимою совістю”, яка загалом визначає поведінку людини на селі. Опозиція міста та села ще гостріше постане в романі “Щоденний жезл”, де набуде додаткового нюансування — штучне й фальшиве існування в одному й природне, справжнє життя в іншому. Також у “Святі” так чи так заокреслюються теми, які письменник ширше розроблятиме у своїх наступних романах: руйнування патріархального життя, емансипація жінки, голод 1933-го та Чорнобильська аварія 1986 року. Перший роман Пашковського є найбільш класичним за технікою виконання. Композиція “Свята” загалом відповідає належним жанровим канонам: сюжетні лінії проступають виразно й презентують любовні історії та авантюрні вчинки героїв; експозиція, зав’язка, кульмінація та розв’язка виписані більш-менш детально та чітко; діалоги постають у звичному оформленні; помітне місце в розвитку сюжету займає інтрига тощо. Проте вже у цьому першому романі виявляються прикмети, які в сукупності визначатимуть індивідуальний стиль письма Пашковського. До таких прикмет варто віднести: асоціативну актуалізацію спогадів (ця актуалізація згодом визріє в асоціативне письмо як таке); свідоме приховування (до деякого часу) причинно-часових зв’язків між подіями, що активізує читацьку увагу; тлумачення однієї події з різних, часто взаємовиключних, точок зору, причому такі тлумачення подаються не відразу, а за якийсь час, аби читач спочатку сам вибудував власну інтерпретацію подій; представлення промовистих мізансцен; різнопланова розробка символічних образів (Ноєвого Ковчега, чи орла, що літає над палатками радянських військових в Афганістані); формульне мислення, яке пропонує дуже стислу і водночас вельми містку ідею (наприклад, закоханий Андрій, ще не знаючи про зраду Наді, “жив між коханням і небом”); відкидання частини синтаксичних і пунктуаційних правил, що має на меті більш адекватне відображення динаміки розвитку образного мислення; дуже уважне ставлення до слова, яке полягає у прагненні уникати шаблонних висловів та писати образною й виразною мовою, індивідуалізувати мовлення персонажів і розгортати розповідь у відчутній ритмічній тональності. Сюжетні лінії “Свята” знайшли своє продовження в романі “Безодня”, який, між іншим, уперше з’явився 2005 р. під однією обкладинкою з першим романом Пашковського (тож ці два романи становлять дилогію). Підсумком життєвих блукань героя стає глибоке усвідомлення того, що жити так, як живе більшість його сучасників, не можна; що людське життя має будуватися не на задоволенні чуттєвих потягів, а на любові; що в житті присутня вища справедливість (вона пов’язується з долею); і що людина є відповідальною за свої вчинки. Символ безодні знаменує випадання з долі. Від самої людини значною мірою залежить чи зможе вона зусиллям волі втриматися від падіння у “прірву” (здатна увійти у свою долю), чи рокована на безвільне падіння вниз (на дедалі дальше і дальше розходження зі своїм покликанням). Загалом у “Безодні”, порівняно зі “Святом”, авторська майстерність зростає, індивідуальний стиль письменника дедалі більше кристалізується. У романній розповіді збільшується питома вага експресивного елемента. Письменник ще більше переносить увагу з подій як таких на емоційне представлення цих подій у свідомості персонажа, на вияв особистісного розуміння героя навколишньої дійсності. Вразливість розповідача дає можливість відчути й зрозуміти те, чого не здатні усвідомити інші. Відтак кількість виразних образосимволів зростає, сюжет значною мірою втрачає “зовнішню” подієвість, натомість набуває подієвості “внутрішньої”. Відповідно посилюється асоціативне розгортання образних рядів. У другому романі автор далі розробляє поетику вставних історій, які розширюють загальну візію життя, творять відповідне тло для основних подій. Також зменшуються “фрагменти” першого знайомства читача з персонажами, де герої так чи так означуються. Персонажі постають більш безпосередньо, вони є породженням бурхливої стихії життя і відповідним чином представляють її (варто сказати,
що повноти такої репрезентації письменник досягає у наступних трьох романах). Стихійнішим стає й авторське письмо, що, зокрема, виявляється у більш довільному нанизуванні синтаксичних періодів. Письменник уперше використовує поетику анафори, завдяки якій велике синтаксичне ціле набуває додаткового структурування, актуалізується важливе слово й задається певний ритм. У своїх наступних романах Пашковський ще більше використовуватиме прийом “єдино-початку”, що засвідчує зростання його експресивно-асоціативної манери письма. Роман “Вовча зоря” вийшов 1991 р. у серії “Перша книжка прозаїка” й явив автора, який уже сягнув високої майстерності та, найважливіше, цілком сформував власний розповідний стиль. Якщо у двох розглянутих романах Пашковський ще перебував у стильових пошуках, удосконалював свої художні засоби, то у “Вовчій зорі” він постає як зрілий майстер із широким арсеналом виражальних форм та відточеною авторською технікою. Цей роман є одним із вершинних здобутків поетичного письма в контексті і самої творчості Пашковського, і української великої прози ХХ ст. Роман складається з двадцяти однієї новели, кожна з яких виявляє якийсь важливий фрагмент із життя героїв. Центральними персонажами твору виступають три приятелі Микола, Сергій та Павло, а також дівчина Галя. Письменник зображує життєві дороги, якими йдуть персонажі й ставить проблему людської долі на різних прикладах її втілення. У “Вовчій зорі” автор сповна виявляє дві важливі ідеї: глибокий трагізм та висока поезія існування української людини у ХХ ст. Письменник тонко передає красу врівноваженого, сповненого внутрішньої гідності патріархального життя, демонструє рідкісне відчуття природи та щастя душевного злиття з нею. І водночас він показує, що народний організм зазнав великих уражень. Ці ураження зумовлюються двома суспільно-політичними катаклізмами: Голодомором 1933 р. та аварією на Чорнобильській атомній електростанції 1986 р. Образ лихих 1930-х доповнюють картини сибірського заслання. Письменник вдало використовує форми фіксації досвіду з перших уст, коли безпосередні учасники тих подій переповідають про бачене й пережите. У романі присутні два часові періоди: важке минуле 1930-х та здеградоване сучасне 1970—1980-х. Мить як відчуття прекрасного, як здійснення певного морального, духовного діяння розриває ці періоди й вихоплює людину у простір трансцендентного. У прагненні людини протистояти жахіттям свого часу постає її велич та краса (найбільше таких прикладів у часах 1930- х). У трагічних обставинах людина поривається утвердити себе, здійснити свою долю (в такій настанові цей роман Пашковського близький до прози Григора Тютюнника); а також прагне осягнути своє життя. Ці два моменти визначають промовисту екзистенційно-філософську скерованість роману. Роман “Осінь для ангела” друкувався частково в періодиці у першій половині 1990-х рр., а повністю вийшов у журналі “Українські проблеми” в 2000 та 2001 рр. Якщо попередній твір виявляв тенденцію до новелізації романного письма, в якій автор концентрував увагу на низці експресивно насичених фрагментів людського існування, то тут уповні виявляє себе протилежна тенденція, яка полягає у широко-епічному розгортанні романної розповіді. В “Осені для ангела” письменник творить розлоге художнє полотно, в якому зображується велика кількість типів, характерів, життєвих історій. Таким чином масштабно представляється не лише образ часу та людської долі, а й у відповідний спосіб відображається духовний стан нації. Епічний розмах виявляється іу ширшому, порівняно з попереднім романом, зображенні життєвих явищ, і у більш детальній візії цих явищ. Останнє призводить до ускладнення образної символіки твору. Загалом наскрізні мотиви романістики письменника тут розробляються повніше й постають більш скомпліковано. В “Осені для ангела” автор вдається до складного символікометафоричного письма, багатого на підтексти (зокрема інтертекстуальні) й на несподівані та вдалі аналогії. Також він активізує прояв мовної стихії, яка, подібно до великих морських хвиль, що періодично накочуються на берег, набуває певного розлогого ритму та виразної внутрішньої сили. Потужна ритміка фрази своєрідним чином відображає ритміку життєвих сил, прояв духу, що виявляє себе й належним чином осягає життя. Складне письмо та увиразнення мовної стихії наближають письмо Пашковського до письма австрійського письменника Германа Броха, представленого у відомому романі “Смерть Вергілія”. В “Осені для ангела” постає широко розгорнена проекція між часом кінця ХХ ст. та часом кінця IV ст. Така проекція свідчить про те, що протистояння справжньої віри та єресі є універсальним мотивом людського буття. Він відбувається в різних часових періодах, втілюється у різних постатях, але суть його залишається незмінною, як незмінним постає перед людиною вибір: бути в долі чи бути поза нею. Загалом роман “Осінь для ангела” поєднує дві різноманітні тенденції. З одного боку, образний світ твору постає як символічна дійсність, яка промовляє про щось, що є універсальним, що лежить за межами цього світу і є вельми важливим. А з іншого — цей світ є сам по собі значущим, він у багатьох випадках прекрасний і вартий захоплення.
Складний метафорично-символічний підтекст лежить в основі назви роману. В кількох місцях автор розкриває цей підтекст: осінь є часом, коли “надією зорітиме пам’ять”; натомість Земля є “випадковою маленькою станцією для ангела, чиє крило, перельотом до милосердніших планет, зрідка окрилює віру”. Інакше кажучи, йдеться про велику надію людського життя, яка пов’язується чистим душевним станом (характерним для періоду дитинства) й передбачає існування кращого за тутешній світу. Письменник розширює ідейне звучання назви в іншому місці, де говорить про осінній “настрій тліну в передчутті вогню”; вказує на “тривання порятунку” через “осіннє всеспалення”, яке є “жертвою за нас”. Ідеться про масштабне очищення, в якому роковане на смерть, “мертве” має загинути, звільнивши місце для вічного, “живого”. Ідея приреченості людського соціуму, який надає перевагу “мертвим” життєвим формам гостро постане й широко розгорнеться в романі “Щоденний жезл”. І якщо там оповідач буде гнівно докоряти суспільству, яке й далі вперто не хоче дослуховуватися до божественних істин, то тут постала ситуація викликає в оповідача глибокий сум та біль. Роман “Осінь для ангела” виявляє велике й печальне прощання зі світом, який був прекрасний у до-Чорнобильський час, у період дитинства (феномен ностальгійного спогаду за чарівним минулим також гостро постане в наступному романі). Це є прощанням зі старим життям напередодні вступу в нове. Саме такою ідеєю можна пояснити “відкриту” кінцівку роману, де Богдан бачить себе в образі загиблого мотоцикліста, який лежить на дорозі. Колишній Богдан “помирає”, натомість “народжується” новий Богдан, “просвітлений духом Дива”. Слід зазначити, що ця інтерпретація пропонує один з імовірних підходів розуміння. Герметична розповідь вибудована так, що цю кінцівку можна прочитати й в іншому ракурсі: Богдан справді помирає, усвідомивши перед смертю силу духовного просвітлення; він іде з цього життя з вірою у те, що таке просвітлення веде до воскресіння у справжньому житті. Загалом у романі постає вже знайомий мотив, у якому головний герой втрачає своє кохання й мандрує дорогами життя, шукаючи свою долю та пізнаючи навколишній світ. Свій життєвий шлях Богдан конденсує в такій формулі: “Покаятись, творити милостиню, молитися за убієнних, просити прощення за живих, терпіти за злих і гордих, бути слугою заступництва і, зустрічаючи вбогу душу, розказувати про диво — і жити сказаним”. Роман постає як велика сповідь героя, в якій він на тлі широко розгорненого образу часу виповідає своє життя й свою долю. Символічною є професія, яку обирає Богдан. Він — перевізник через річку. Тобто Богдан є тим, хто допомагає людям перебратися з одного берега (способу існування) на інший. З часом персонаж приходить до розуміння, що Бог його посилає “для небагатьох, але не знаєш для кого” (ідеться про тих, хто хоче утвердити свою долю в милосерді до ближнього та Божій любові).
Далі буде.
Першодрук · “— Колю! Ти ввесь “як божия гроза”! — Та де, Льонько, ти такий взявся? Ну де?” · S. 12Originalseite ↗ “Я — Миколай Осінній” — сказав у своєму далекому інтерв’ю “СП” М. С. Вінграновський, який народився 7 листопада 1936 року в селі Богопіль на Миколаївщині. Тоді, 1995 року, після його дати народження не було навіть натяку на оте тире, яке означає коротку відстань до дати смерті: Поет помер 27 травня 2004 року, не доживши до свого сімдесятиріччя. “— Знаєш, мені після Миколиної смерті навіть не хочеться їхати в Київ зі свого острова. Не можу дивитися на його вікна”, — відкрився мені Леонід Талалай у переддень свого 64-річчя. 11 листопада цього року йому б виповнилося 72 роки (за паспортом — 71). 12 червня 2012 літа, за тиждень до своєї наглої смерті, він сказав мені: “Я дуже стомився. Дуже…” Розмова наша урвалася: переді мною сидів справді дуже втомлений, осінній чоловік: ні звичної відкритої усмішки, ні теплого неба в очах… Аби їх викликати, я завела розмову про Вінграновського. І чудо трапилося: Льоня заусміхався, розговорився, потеплів очима і розказав мені кілька вінграновсько-талалаївських історій. “Ти хоч їх записуєш?” — “Дещо записую, а дещо й не встиг…” — “От бачиш. А ти кажеш втомився…” Тоді мені й справді видалося, що Леонід перейде свої випробування, — у ньому було ще стільки дитинного, світлого, совісного. Навіть про свою біду він сказав: “Я справлюсь”. Не справдилося — не витримало серце. Леонід Талалай був людиною чесного імені. Його талант був його характером і долею. Честь поетичного слова — понад усе. Засягати на його ім’я означало засягати на життя — інакше він не міг реагувати. Розповідаючи мені про тих, хто це робив, він… дивувався. Не міг повірити, що підлість і підступність вживаються з поетичним версифікаторством. Не міг, бо крім усього вірив у чоловіче побратимство, у побратимство поетів. Його найближчими друзями були поети і прозаїки. Найдорожчий серед них — Микола Вінграновський. Коли вони зустрічалися на Гончара, 52 чи у Леоніда Талалая на скромній дачі (київський острів Водників, де, до речі, Гурам Патріашвілі зняв документальний фільм про М. С.), або разом мандрували на Дон, то дозволяли собі бути дітьми, хлоп’яками, підлітками, проте ніколи не забували, що поезія або є, або її нема. З Вінграновським і Талалаєм поезія була завжди, навіть тоді, коли вони про неї не говорили. Миколи Степановича не стало, Леонід Миколайович повторював: “Місце Вінграновського ніхто не посяде”. Ішлося і про поезію, і про життя: Леонід постійно відчував протяг туги за цим поетом і людиною, другом і братом. У його чернетках — вірші, де Вінграновський присутній як той, хто дасть відповідь на питання про інше, не земне життя… Пропоновані читачам Талалаєві спогади про Миколу Вінграновського повні свята, веселощів, гри, неутаєння маленьких чоловічих гріхів і навмисної категоричності: “Верлібри пишуть євнухи!” Іноді двоє поетів дозволяли собі, хоч і з пієтетом, але й з гумором, говорити про найвищі літературні авторитети… Не варто сприймати розшифровані мною записи Леоніда Талалая, зроблені ним на розрізнених листках, як остаточний варіант спогадів про М. С. Вінграновського, адже дещо вже друкувалося, отже, це тільки фрагменти. Слід пам’ятати, що Л. М. Талалай — автор багатьох літературних портретів, літературознавчих статей про поезію та поетів, коментарів творчої й епістолярної спадщини Миколи Вінграновського. Сподіваюся, що й спадщина Леоніда Талалая буде вивчена й опублікована. Сьогоднішній першодрук — осінні квіти на свіжу могилу Леоніда Миколайовича вдень його приходу у світ і вдячна пам’ять про Миколу Степановича, Миколая Осіннього. Згадаймо їх веселими, дотепними, навмисно чудними в щедротах літа, таланту, дружби. Усміхнімося і хай наша печаль за Миколаєм і Миколайовичем просвітліє.
з самого ранку настрій у М. С. нікудишній, адже ми зі Стасом (С. Лосєв, письменник. — Л. Г.) залишаємося на Дону, а він має летіти до Києва і йому все не так і не таке, навіть після чарки кривиться більше, ніж того вимагає ритуал. — Набридли ви мені, гади. Полечу од вас і надовго. А ти, Льонько, приїдеш у Київ, а мене й там не буде, вже Україну в ООН представляю, захищаю і ваші, гади, інтереси. Он як. А ти, дивися, не стань падлюкою без мене. Я тебе знаю — ще на верлібр перейдеш, а верлібром пишуть, запам’ятай, тільки євнухи.
Любов ГОЛОТА, голова комісії з творчої спадщини Л. М. Талалая
— Так цей гріх і за тобою, Миколо, тягнеться. — То не верлібр, Льонько, то у мене вірші без рим і написані справжнім мужчиною: “… В ногах твоїх сиджу я, ніби меч…” А ти, Стасе, готуй машину, бо ще запізнимося і я сяду не в той літак. До ростовського аеропорту доїхали вчасно і без пригод. Микола залишився сидіти в машині, а ми як ординарці пішли з його паспортом купувати квиток. — Ох оці класики… — поскаржився по дорозі Стас. — Непрактичні, як діти, мабуть, не знають, що купують квитка в касі. Та хоч ми й знали, де квитки продаються, купити не змогли: — Є, але тільки на завтра. Як Стас не підлещувався до касирки (а це він умів робити), як не вмовляв чергового по аеропорту, заходив навіть у відділок міліції, але так нічого й не добився. Коли повернулися до машини, Микола раз і вдруге обвів нас презирливим поглядом. — Як нема? Всього лише одного квитка! Удвох! і не змогли взяти... Ганьба! Нічого не можна довірити. Нічого не вміють. Дітвора. Потім повільно виліз з машини, обдивився, обтрусив від пилюги свій чорний піджак і повільно, вальяжно пішов сам до приміщення аеропорту. — Ганьба… — повторив під ніс Стас. — Хай сам попробує. Повернувся Микола хвилин через п’ятнадцять. — Ну так що, немає квитків, кажете? А оце що в мене в руці, подивись, Льончику, що це таке? І я зараз полечу від вас, гадів, щоб не чути вас і не бачити! Немає квитків, немає квитків… Молокососи, нічого не можна довірити. Через півгодини я з неба на вас плювать буду! В машину, і геть з моїх очей, щоб я вас, гадів, і не бачив! — Це останнє було сказано таким тоном, що ми застигли, приголомшені, і розгубилися. А Микола із сумкою в руці повільно і вальяжно віддалявся в бік аеровокзалу. Відійшовши від нас метрів на 15, зупинивсь, поставив на дорогу валізу і обернувся до нас — А ви чого як стовпи? А хто мене буде проводжати, може, я вас, гадів, обняти хочу, а ви стоїте… …Трішки схиляючи голову, він дивився з-під лоба насупленим поглядом, а в його очах бігали веселі іскринки, золотисті бісики. — Ну що? Га? Немає квитків! Говорити не вмієте, бо… бо… бо ви… Доки він добирав слово, я його випередив: — Миколо, ми не бобові, ми ж не рослини… Микола різко випрямляє голову і примружує очі, ніби намагаючись витиснути з них золотавих бісиків. — Колю! Ти ввесь “як божия гроза”! —Та де, Льонько, ти такий взявся? Ну де?..
х х х Микола повернувся з Америки, де, здається, два місяці при ООН виконував, як він висловився, “одну з найважливіших місій по збереженню миру у всьому світі”. — Америка, Льонько, це таке… таке… одним словом — я її не бачив, кілька разів мене вивозили на зустрічі з діаспорою, а весь інший час, Льонько, — як проклятий! — сидів у Нью-Йорку в чотирьох стінах і на все дивився з вікна. Що там хороше, точніше, смачне, так це сосиски і непогане сухе вино, яке дешевше від пива. Ото і вся була моя радість: наберу вина, сосисок і згадую наш Київ, риболовлю чи Дон і тебе, гада. Привіз я, Льонько, як ти замовляв — льоски, а також гачків… Подивися, які золоті… А ще, Льонько, мені подарували японський диктофон. Їдемо сьогодні на твою дачу і там побачимо, як він працює… Поїдем на таксі, днів на два-три. Накупимо кавунів і всього, що необхідно, щоб належно відсвяткувати нашу зустріч, і гайда! Вже на дачі, після другої, третьої чарки я намагався повернути нашу розмову в американський бік, почути щось про його зустрічі з тамтешніми українцями і таке інше, але безуспішно. — Та пішла вона в…, та Америка! Ось я включаю японського (підкреслює!) диктофона, а ти починаєш читати улюблені наші вірші Буніна, не забудь, першим читай “Сансан”; із Луговського, читай і нашого Костю Герасименка… А японець хай записує і вірші, і все, що ми говоримо, а завтра прослухаємо, які ми розумні після чарочки… Із сучасників Микола інколи просив щось прочитати з Р. та Г. До цих двох пое-
Магія особистості В. така ж незбаг4 ненна, як і магія його кращих поезій. Він володів здатністю зачаровувати, дивува4 ти і нав’язувати іншим створений ним світ і себе в тому світі. І рідко хто бачив М. В. поза цим світом, Вінграновського не поета, не актора, а лише людину. Він пос4 тійно грав, як на сцені, а за кулісами міг спілкуватися тільки з найближчими. Як актор, він бувало втомлювався, ставав замкнутим і роздратованим, різким на слово і здебільшого, якщо була така мож4 ливість, усамітнювався. Скептичне слово на свою адресу сприймав як образу, реагу4 вав на нього блискавично, з гнівом. Його розповіді були такими ж “реальними”, які його проза. Л. Талалай тів він давно приглядався, правда, не без застережень. Органічнішим вважав В. Герасим’юка: — Росте могутній поет… Мабуть, я їх запрошу на свій день народження... Як ти, Льончик, думаєш? І нам з тобою буде веселіше, бо із Дзюбою якось і нормально випити незручно. Одного разу я намагався прочитати щось із поезії Л. К. Прочитав дві строфи — і М. перебив: — Досить, Льонько, не треба. Не люблю я вчительок із указкою в руці. Читаєш вірші, а сидиш за партою як школяр, якого вчать, що таке неповторність, а що ні… Прочитай краще Полонського або баладу Влизька. Не люблю я, Льоню, холодних теоретиків поезії. Ось у Сосюри: “Сходили на базар, помилися у бані, я вірші став писать під вечір золотий…” Яка красота! Оце неповторність! Читай, Льоню, тільки тих, що “ходили на базар” і не хизувались своєю мудрістю! Найближчими були для М. поети-романтики з їхнім напруженим ліризмом, захватом перед життям, нестримною емоційністю і гіперболізмом. Впливу пафосної поетики свого вчителя О. Довженка М. С. так і не позбувся, хоч із роками став набагато стриманішим і душевно вразливішим. Із віршів Луговського М. виділяв “Дорогу”, першу строфу з “Песни о ветре”, “Гуси”. “Курсантская венгерка”, з якої виділяв рядок: На улице склад темноты. Дуже захоплювався кінематографічністю вірша “Озера”: Вынув пистолеты, мы входим в дом. Зайчики играют на серебряной посуде. За тяжелоногим дубовым столом Час тому назад сидели люди…
В зеркале застыл еще туманный след Жизнь чужая медлит. Замирая слабо… Где она оборвана — мне дела нет, — Дом предназначен для нашего штаба. Саме кінематографічністю приваблювали його окремі вірші Буніна і Багрицького. А поезія К. Герасименка була для
Першодрук · “Те,що я молодий поет, М. пропустив мимо вух: який ще може бути поет крім нього?” · S. 13Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
х х х
Осіннє марева тремтіння і Вінграновський, як видіння, над бур’янами виника, і перед себе на руках несе врочисто жовті дині, весь в реп’яхах, в росі, в гудінні сліпучих ос, які над ним рояться німбом золотим. Владика степу! Навпростець простує зібраним баштаном, і, наближаючись, росте плечима, усмішкою, станом, і розсіває навкруги очей петрові батоги…
А вже на плині жовті тіні, і наші поплавки спокійні, і підглядає з казанка більмасте око судака, як розсідаємось на сіні над килимком, як за столом, де скиба кавуна — ребром і так гостинно пахнуть дині, що гріх не випити вина під вічну пісню цвіркуна за світ оцей, що, як на плині, спливає маревом осіннім, за риболовлю і за дині, потрійну юшку золоту, і за співучу марноту, що зимуватиме у сіні.
Листок вербовий над наметом тремтить, відчувши переліт, але таким спокійним світ стоїть за спиною поета, хоч рання осінь крадькома уже підкралась і до нього, Владики степу, у якого, не тільки скіпетра нема, а навіть — пальця вказівного.
Леонід ТАЛАЛАЙ ський, і мені хотілося хоч чимось привернути його увагу. Після перших двох програних партій М. С. запідозрив мене в підгляданні. А вкінці третьої партії, розуміючи, що знов програє, помітно занервував. Я відповів: мені не треба підглядати, я пам’ятаю всі карти, які вийшли, тож знаю, які в нього на руках. Він здивовано пронизав мене очима. — Пам’ятаєш? всі?.. — Так їх усього тридцять шість! Що ж тут запам’ятовувати? А ви, М. С., граєте незібрано і я не думаю, що назвете свої всі козирі, які вийшли. — Так. Да. Я сьогодні не в формі. Не можу зосередитися. А коли я в формі, то навіть у Малишка вигравав. Зате як поет я завжди у формі. Ось послухай! Такого ти ще не чув. І Вінграновський почав читати: “Живу назад”. Я вірша цього не знав. Читав він блискуче! Я забув про карти, все забув, але вірш я запам’ятав. Зразу весь, після його читання. Вірші мене не просто вразили. Потрясли. Певно, сьогодні я сприймав би їх не так захоплено. Інший час. Інша акустика епохи і висока поетика цього вірша багатьма сприймається нині як щось недоречне і ледь не фальшиве… Пізніше, коли ми подружилися, я, пригадуючи оту першу з ним зустріч, сказав йому: “Ти, читаючи, був весь “як божия гроза”!” — Ой, красота, Льонько: “Божия гроза!” Сам придумав? — Ні, Миколо, бери вище. Це про тебе так сказав сам О. С. Пушкін і, між іншим, цей рядок про тебе процитував в одній із лекцій твій учитель О. Довженко.
Далі буде.
Першодрук · “Те,що я молодий поет, М. пропустив мимо вух: який ще може бути поет крім нього?” · S. 13Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
нього (як і для мене) дорога, як пам’ять про юність. Отже, в той вечір наговорили ми і начитали чимало. Наступного дня прокидаємося, а магнітофона нема. Вкрали! Але більше нічого не взяли. Та й зайти до мене ніхто не міг… Микола махнув рукою: “Хай!” Починаю прибирати — викидаю шкуринки з кавуна, а з-під них вивалюється і той магнітофон — прямо у воду. Вимок увесь і відмовився працювати. — Не біда — сказав М. — я його вдома висушу і він заговорить. А потім якось так склалось, що я кудись поїхав і пригода з диктофоном забулась. І чи заговорив японець українською — мені невідомо.
х х х — Льонько, як ти вірші пишеш? — напівжартома запитує В. — Колю, так само, як і ти, сідаю за стіл, беру олівець або ручку, почухаю нею за лівим вухом і починаю писати. — А чому саме за лівим? Моя Муза сідає біля мене. А якщо за вухом не свербить, теж чухаєш? — Та коли як. — А якщо серйозно, ти багато віршів написав зразу і без правок? — Здається, жодного…
— Може, коли й так, а може, вона боялася, бо у Тараса було дві Музи. Адже він ще й малював і міг, розгнівавшись, ліниву кудись послати далеко…. — Може, й так, — сказав Микола, — але ж я теж не тільки поет, я ж — актор і кінорежисер!..
“Кочегарка” — Горлівське літоб’єднання святкує день народження. (Леонід Талалай — другий зліва в першому ряду. В центрі — Іван Костиря)
— Тут, — кажу, — нічого порадити не можу, це твої інтимні стосунки, розбирайся сам зі своїми Музами!
— Бездарні ми з тобою, Льончик. Оце дивився “Захалявну…” Тараса, там майже немає правок. А я ніяк не можу дописати тобі вірша. Першу строфу написав ще тоді, коли ми були в Донецьку: “На осінь вуса опустив Над Кальміусом Льонька”. А потім ще в Києві прийшло “Тоненький серп душі зійшов” (і М. С., насолоджуючись, процитував цей рядок). А знаєш, я вже так сьогодні не напишу, не зможу “тоненький серп душі зійшов…” Як тобі, Льонько? Чого ти, гад, не кажеш, що це геніально? А далі пішло на спад… Не можу закінчити і все. Може, ти його сам допишеш? Оце так “легко” мені дається слово! — Колю, а ти чув про такого поета, як Пушкін? — Ти що, гад Льонько, глузуєш з мене? І при чому тут Пушкін? — Та при тому — і дістаю з полиці томик. — Поглянь, — кажу, — на автографи О. С. і побачиш, що і в нього Муза була ледачою і все, що вона нашіптувала, доводилось поетові десятки разів переробляти. — Та в нього ще більше правок, ніж у мене! — задоволено вигукує М., переглянувши томик, і задумливо додає: — З Пушкіним — усе ясно, він дворянин і Муза в нього дворянська, працювати сама не любила і єхидно спостерігала, на що цей барчук здатен. А в Тараса була селянська Муза, яка звикла до праці і поважала нашого поета…
х х х Вперше з М. В. я зустрівся у В. П’янова 1968 року, до якого заїхав по дорозі в Москву, де вчився на ВЛК. Тоді навколо П’янова гуртувалась вся творча молодь.
11 листопада 2003 року — день народження Леоніда Талалая. Серед гостей — Петро Осадчук і Микола Вінграновський
Здається, не було жодного початківця, якому б він чимось не допоміг — і словом, і ділом. У нього можна було переночувати і повечеряти, почути всі літновини. У просторій кімнаті, куди завів мене господар, за круглим столом сиділо троє незнайомих мені людей, серед яких я відразу ж упізнав М. В. До того я бачив його у фільмі “Повість полум’яних літ”, а також пам’ятав світлину з добіркою в “Літ. Газеті” 1962 року. — Знайомтеся, це молодий поет з Горлівки, — представив мене П’янов і, звертаючись особисто до В., додав: — і, між іншим, Миколо, він непогано грає в карти! Те, що я молодий поет, М. пропустив мимо вух: який ще може бути поет крім нього? А те, що граю в карти, його зацікавило. — Тоді здавай, бо в мене пальця нема, — і простяг мені колоду. Картами захоплювався з дитинства, а років у 18 мені доводилося грати з професійними картярами і, звичайно ж, не в дурня. Мною опікувався професіонал, який випадково помітив, що я володію рідкісною інтуїцією і пам’яттю на карти, і залучив до свого вибраного кола. Грав я на його гроші і вигравав для нього чималі суми, отримуючи мізерні відсотки. Врешті, карти стали моєю професією. Це в нас була напасть — грати в очко. Оце люди йдуть із шахти і сідають грати, бувало, що й зарплати програвали. Я вже ні про що не міг думати, навіть писання віршів відійшло на другий план. Я попав у групу картярів із Донбасу. Карти мені снилися. Вже в армії я зрозумів, що карти доведуть мене до великої біди. За крупні виграші можна було поплатитися головою. І після армії я жодного разу навіть не торкався до карт. І, певне, і в цій ситуації відмовився б грати. Але ж у суперники набився сам Вінгранов-
1986 рік. Микола Вінграновський, прозаїк Станіслав Лосєв, Леонід Талалай на літературній зустрічі у Кремінній (Луганська обл.)
“Проходячи Хрещатиком, торкніться стовбурів цих поважних берестів — дерева теж дають наснагу на добрі справи”. Столиця · S. 14Originalseite ↗ Дмитро МАЛАКОВ, старший науковий співробітник Музею історії Києва Фото автора Щоосені перед киянами старшого віку невмолимо спливають спогади: спочатку про вересень 1941 року, коли рідний Київ здали нацистським військам, а потім — про листопад 1943-го, коли нас визволили. Не всіх то якось хвилює чи цікавить, одначе автор цих рядків від 1970 року виступає в періодиці, на радіо і телебаченні — згадуючи, нагадуючи, з часом дедалі більше розмірковуючи про минуле лихоліття. А ще — виконуючи неписаний заповіт старшого брата — заслуженого художника України Георгія Малакова (1928—1979). Він, старший на десять років, пережив ті часи незрівнянно свідоміше, не раз наражаючись на смертельну небезпеку, а потім відобразив пережите спочатку в рисунках автобіографічного альбому, а через роки — у серіях ліногравюр, які вже стали хрестоматійними. Ось і цього року в новій експозиції Музею історії Києва, нещодавно оновленій до пам’ятного старим киянам дня 6 листопада, можна бачити дві ліногравюри Георгія Малакова на цю тему. Збігли роки, десятиліття і його вже називають мистецьким літописцем Києва часів минулої війни. А ми продовжуємо досліджувати тему. Приводом для пропонованого читачам “Слова Просвіти” допису послугували дві архівні світлини, на яких видно… дерева — ті самі, що вже самотньо доживають віку біля трьох старих адміністративних будинків на початку Хрещатика. Щоразу, проходячи повз них — чи то йдучи на роботу в “Український дім”, чи то до редакції “Слова Просвіти”, подумки вітаюся з двома могутніми берестами. Вони варті пошанування і за вік, і за те, що упродовж довгого життя на головній вулиці столиці бачили все, що там коїлося. Якби ж то могли ще й говорити… Вдивіться в ці хрещатицькі світлини. На одній бачимо вервечку німецьких критих вантажівок попід будинками №№3, 5, 7 — ліворуч, а праворуч — теж вервечку, але вже молоденьких деревець, що тягнуться вздовж бордюру. Людей не видно — ще б пак: це вересень 1941 року, позаду горить Хрещатик. Його почали підривати й палити радянські підпільники на п’ятий день окупації, щоб, за сталінською настановою, “наша земля горіла під ногами фашистських окупантів”. Поміж деревець видно так званий “тютюновий” кіоск — один із тих, що їх встановили перед війною в центрі Києва. Їх виконано у формі і стилі українського бароко за проектами відомих зодчих, за взірцем архітектури будинку Полтавського земства, впровадженої на початку ХХ століття Василем Кричевським. Сьогодні складається враження, що наприкінці політично суворих 30-х років Україну й україніку радянська влада, хоч як дивно, шанувала більше, ніж теперішні владні чужинці в незалежній від українців Україні… Праворуч на знімку бачимо будинки №№6, 8 та 10 — вони й зараз шляхетно прикрашають Хрещатик. Молоді, “радянської” посадки деревця тоді ледь закривали перший поверх. На іншому знімку, датованому початком листопада 1943 року, — те саме місце й ті самі дерева, щоправда — на другому плані (попереду і ліворуч — непарний бік Хрещатика). За ними височать шестиповерхові представницькі фасади колишніх, ще дореволюційних банків. Будинки №№6, 8 та 10 стоять і досі. Решти не видно за туманом і димом від пожеж, бо, залишаючи Київ, нацистські загарбники так само вдалися до тактики “випаленої землі”. Тоді поблизу теперішньої Європейської площі згоріли: будинок нинішньої Національної парламентської бібліотеки України, довоєнний Будинок Оборони (Хрещатик, 1), сусідній № 3, над ними, на горі — колишній Інститут шляхетних дівчат (перед війною — НКВС), гарні колишні прибуткові житлові будинки на Костьольній тощо. Отож це звідти дим. По війні все, крім №№1,3, відбудували. А сучасний перехожий на цьому місці Хрещатика не стільки дивиться на ті фасади та на гарних київських дівчат, скільки пильнує, щоб не потрапити ненароком під колеса “крутої” автівки, яким дозволено все, і на хідниках теж. Тим більше не кожен зверне увагу на якусь дивну розстановку чавунних мереживних покриттів на тих місцях, де ростуть чи росли дерева. І чому ось тут, біля колишнього будинку трестів на Хрещатику, 6, та спуску до підземного переходу ті дерева стоять у два ряди — два старі берести й молоді? Нині це загадка для нових поколінь киян…
Хрещатик палає. 1941 р.
Тож зазирнемо в минуле. Одразу по визволенні Києва восени 1943 року радянська пропаганда здійняла галас про “варварство німецько-фашистських окупантів” — руйнування Хрещатика. Вже 8 листопада “Правда” повідомляла (для точності дамо мовою оригіналу): “Захватив Киев, немцы начали методически умерщвлять его. Сначала был разрушен Крещатик…” Того ж листопада на екрани радянських кінотеатрів вийшов черговий випуск (№70—71) “Союзкіножурналу”, який тоді демонструвався перед початком кожного кіносеансу. У кадрах — палаючий Київ, палаючий Хрещатик — оті №№1, 3. Відтак у свідомості всіх, хто був за лінією фронту діючої Червоної армії, в радянському тилу, міцно закарбувалося: знищення Хрещатика — справа рук фашистських загарбників. І тільки небагато киян — тих, хто пережив нацистську окупацію і все бачив на власні очі (а таких була лише п’ята частина довоєнних киян), залишилася правдивими носіями історичної пам’яті. Але “справжні радянські патріоти” — фронтовики й евакуанти до їхньої думки, до їхніх свідчень і спогадів ставилися з недовірою і навіть підозрою. Затято вірили офіціозу. Втім, як можна оперувати й мані-
Хрещатик. 1943 р.
пулювати суспільною думкою, тепер знають навіть підлітки, бо те саме коїться і на їхніх очах в уже незалежній, повторимося, від українців Україні. Якщо в Києві могли вибрати мера з космосу, нічого дивуватися. Новітні технології дозволяють “вибрати” всіх, хто того дуже хоче. Влада може все. Навесні 1944 року розгорнулася масова робота з розчищення Хрещатика від руїн. Оголосили всесоюзний конкурс на кращий проект відбудови і реконструкції центру столиці України. Почалося з винесення в натуру нових “червоних ліній”: Хрещатик став удвічі ширшим — до 100 метрів — за рахунок лівого, непарного боку, що постраждав найбільше від вибухів і пожеж. Відтак два колишні непоказні флігелі неподалік Бессарабської площі опинилися на новій фасадній лінії. Стали ширшими й хідники, адже в ті часи, ще за старим, дореволюційним міським звичаєм, кияни любили надвечір прогулюватися Хрещатиком, фланували, віталися зі знайомими, ласували морозивом і газованою водою (кава тоді, у повоєнні роки, ще не увійшла в моду й навіть нагальну та неодмінну, як тепер, потребу). Вздовж нових хідників встановили нові претензійно монументальні ліхтарі, причому кожен другий має обабіч постаменту з сірого граніту так само поліроване сидіння для зручності перехожих. Тоді ж на вулиці висадили молоді липки, а між ними влаштували рабатки, на яких наприкінці літа пломеніли червоні канни. Кожну ланку липок перед ліхтарями фланкували деревця горобини. Наприкінці осені, перед зимою, коли деревця горобини скидали листя і рясніли кетягами яскраво-помаранчевих ягідок, сюди зліталися зграйки омелюх, об’їдаючи плоди і пересвистуючись. Та нема вже тих липок і тої горобини, а омелюхи взялися за омелу, яку люблять, від якої й мають назву та розносять по деревах заразу. Певно, росіяни не такі спостережливі, бо називають цих пташок свірістєль. Отже, до 2004 року стару лінію забудови непарного боку Хрещатика, а відтак і колишню ширину вулиці ще можна було уявити за фасадом будинку №5. Але його зламали заради амбітного проекту нового хмарочоса, хоча теперішня прогалина навіть не фахівцеві з містобудування й архітектури ясно показує: зробіть просто вставку тої самої висоти — он навіть нависаючі карнизи правого крила готелю “Дніпро” і лівого торця колишньої Укоопспілки просяться з’єднати їх! Але ж невгамовний зиск уже й так заможних осіб хоче вкотре взяти гору над архітектурною естетикою і здоровим глуздом міських традицій. Так-от, коли за новим проектом розширювали хідники також правого, парного боку Хрещатика (на чотири метри), нові молоді деревця висадили вже край нового бордюру, а старим рослинам дозволили раювати й далі. У ті часи кияни, наснажені повоєнним духом відродження й древлянськими генами, обожнювали дерева, вклонялися їм, як індійці коровам. Тепер тільки це місце на Хрещатику і пара довгожителів берестів нагадує про стару планувальну схему Хрещатика. Нагадує тим, хто вважає себе Киянином, незалежно від столичної прописки. За ці сімдесят років берести височать уже на всі чотири поверхи будинків-сусідів. І ви, шановний читачу, проходячи Хрещатиком, торкніться стовбурів цих поважних берестів — дерева теж дають наснагу на добрі справи. Пригадайте: мало не в кожному селі, де росте дерево-патріарх, із ним неодмінно пов’язують імена національних героїв — скільки в Україні є дубів і лип як не Залізняка чи Гонти, то Шевченка неодмінно. А київські екскурсоводи — завзяті творці міських легенд — ще дадуть і цим деревам влучні імена. Шануймося!
“Голоси створюють відчуття духовного вознесіння”. Музика · S. 15Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
тепіано в надзвичайно мелодійній і гармонійній структурі. Усі музичні елементи легкі та прозорі, здається, ніби сам Моцарт за фортепіано. Але мелодія повертає нас у буденність, і ми з сумом розуміємо, що це вже у минулому. Далі були твори “28 червня 1750… Пам’ять J. S. B.” (2004) — твір, присвячений Йогану Себастіану Баху, “5 серенад” (2006) — для фортепіано та “Музика у зимню ніч” (2011) — для скрипки, фортепіано та синтезатора, що складається з двох частин: “Танго” та “Серенада суничної галявини”. Останній музичний твір цікавий використанням автором синтезатора, за допомогою якого він дуже вдало зімітував подих вітру. Валентин Васильович уважно слухає кожну нотку творів, що мир Голубничий (тенор), Іван Рева (тенор), Юрій Тищук (баритон), Юрій Стратієнко (бас)) заспівав надзвичайно веселу пісню “Та орав мужик край дороги”, що запам’яталася слухачам. У другому відділенні концерту капелою диригував заслужений артист України Андрій Козачок. У заході брала участь жіноча група академічного хору імені П. Майбороди Національної радіокомпанії України, художній керівник заслужена артистка України Юлія Ткач. Усіх присутніх вразила Карпатська фантазія в обробці М. Морозова, де звучали гуцульські мотиви, здавалося, що разом із музикою ми линемо у Карпатські гори.
виконуються, і робить аудіозапис. У другій частині композитор повторює кожне слово з вокальних творів, адже друге відділення концерту було саме вокальне. Виконували його твори Інна Галатенко (сопрано) та Роман Рєпка (фортепіано). Уже 10 років Валентин Сильвестров співпрацює з Інною Галатенко. Композитор зрозумів, що саме вона зможе передати всі емоції так, як він їх відчуває. На питання, чому Валентин Васильович останнім часом пише такі неплинні речі, що заспокоюють, співачка відповідає: “Ми живемо в епоху, коли все вже було, і тепер простий до мажор виявляється не таким простим. Це поезія краси і чистоти. Місія композитора — показати тишу, її красу. Валентин Васильович реальний і людяний, але водночас надзвичайно тонкий, чутливий”. 27 жовтня відбувся перший концерт, присвячений уже безпосередньо 75-річчю Валентина Васильовича Сильвестрова у Колонному залі імені М. Лисенка Національної філармонії України. Зі сцени звучали привітання від Президента України В. Януковича, від міністра культури України М. Кулиняка. Сказано дуже багато слів подяки композиторові, Валентина Васильовича нагородили ювілейною медаллю. Композитор надзвичайно скромний, тож на сцені стояти йому не подобається, найкраще він почувається у залі, де з проникливістю слухає кожен твір. У хоровому концерті брали участь камерний хор “Київ”, художній керівник і головний диригент — Микола Гобдич, жіночий хор “Павана” ІМ НПУ імені М. Драгоманова, диригент — Людмила Байда та хор “Anima” Київського національного університету культури й мистецтв, диригент — Наталія Кречко. Твори для хору Валентина Васильовича у виконанні нагадують цілий орган. Неймовірно, наскільки можна володіти голосом, щоб склався ефект музичного інструмента з широким діапазоном. Протягом концерту ми відчуваємо неабиякий простір, композитор охоплює всі регістри “музичного інструмента”, тобто голосу, і ми дивуємося, наскільки майстерно і вишукано це зроблено. Голоси створюють відчуття духовного вознесіння, і багатошаровість (обертоновість) музики дарує відчуття соборності, відчуття відлуння у залі. Здається, хоче, щоб ми відчули красу кожного звука, кожний “музичний подих”. Цей надзвичайний політ над буденністю виходить за межі сучасного невгамовного світу, що постійно кудись поспішає. Куди? Незрозуміло! А композитор піднімається над усім світом і ніби створює власний світ спокою та дарує відчуття вічнопрекрасної музики. Він її слухає, плекає, а вона йому відповідає вдячністю. І його світ росте, пронизуючи своїми променями сьогодення. Композитор своєю музикою закликає зупинитися, задуматися, оговтатися від надшвидкого темпу життя, де людина не звертає уваги на свою внутрішню і водночас всесвітню тишу, в якій народжується істинне, геніальне. Хор виконує роль оркестру, що невимовно гарно виспівує кожне слово, кожну нотку. “Присвята А. Веделю” (2007), “Присвята Г. Сковороді” (2009), “Присвята Вірко Балею” (2008) — прем’єрна, на слова Тараса Григоровича Шевченка “Думи мої” вражають публіку. Взагалі академічний хор — жанр, що пов’язаний із православною традицією. Це як собор із людей. До літургічних текстів потрібно підходити як до текстів поетів і тоді розкривається нетрадиційне бачення. Музика повертається до витоків мови і сам текст диктує музику, — говорить про свої твори композитор. 31 жовтня у Колонному залі імені М. Лисенка національної філармонії України прозвучав уже симфонічний концерт творів Валентина Васильовича Сильвестрова у виконанні національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України під керівництвом художнього керівника та головного диригента Володимира Сіренка. У першій частині прозвучала Симфонія № 6, написана протягом 1994—1995 років, у другій частині — “Widmung” (“Посвята”). Симфонія для скрипки з оркестром (1991), солістка — Ганна Савицька-Дзялак (скрипка, Швейцарія). Хоча музика Валентина Васильовича виявляється на диво зображальною, та композитор ніколи не писав музику до кінофільмів. Він дозволяв використовувати свої вже написані твори, але ніколи не вкладав музику в сюжетну лінію. На прохання написати те чи інше він може відповісти музикою через тривалий час. Адже музична ідея має вільно з’являтися ізсередини, як говорить сам композитор.
Матеріали підготувала Ольга Коломієць, музичний оглядач
“Голоси створюють відчуття духовного вознесіння”. Музика · S. 15Originalseite ↗ З нагоди 75-річчя українського композитора Валентина Сильвестрова відбулася серія ювілейних концертів. 27 жовтня в Малому залі Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського — урочиста церемонія вручення В. Сильвестрову та С. Губайдуліній звання почесних професорів НМАУ імені П. І. Чайковського, концерти творів В. Сильвестрова та С. Губайдуліної та 30—31 жовтня концерт у Колонному залі імені М. В. Лисенка Національної філармонії України.
а 75-річчя Валентина Васильовича приїхала відома російська композиторка Софія Асгатівна Губайдуліна. Ця тендітна жінка із сяючою усмішкою і мудрими очима випромінює не тільки душевну гармонію, а й наповнює нею усе довкола. На прес-конференції композиторка сказала: “Для мене велика честь зустрітися з українськими музикантами. Я пишаюся тим, що Національна музична академія України має такі традиції”. Спершу композиторка дала концерт у Львові, місто вразило і зачарувало її. Софія Асгатівна багато згадувала про свої зустрічі з Сильвестровим, про співпрацю з Е. Денисовим та А. Шнітке. Жалкувала, що сьогодні дуже важко зустрічатися. Першою частиною урочистого заходу 27 жовтня була церемонія вручення Валентину Сильвестрову та Софії Губайдуліній звання почесних професорів Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Церемонія зібрала багато шанувальників і Малий зал музичної академії був замалим для такої події. Концерт, де виконувався твір Софії Асгатівни “Сім слів” — партита для віолончелі, баяна та струнного оркестру в семи частинах, що була написана 1982 року. “Сім слів” — це тема розп’яття Христа, його останніх слів перед смертю, звертання до Бога та до людей. Музика з незвичайним рішенням і глибоким задумом. Незвично для нас, що головні партії виконують віолончель та баян. Виразність віолончелі та важке дихання баяна неймовірно чуттєво передають муки Христа, несамовитий біль передається слухачеві. Оркестр емоційно зображує безвихідь буття й існування,
нарощуванням фонового звучання оркестру. А піцикато віолончелі, ніби краплі дощу, що зупиняють час. Твір виконував Національний камерний ансамбль “Київські солісти”. Художній керівник і головний диригент — народний артист України Володимир Сіренко, солісти — народний артист України Іван Купер (віолончель) і лауреат міжнародних конкурсів Роман Юсипей (баян). Після перерви розпочався другий концерт, присвячений творам Валентина Сильвестрова. Інструментальні твори виконував ансамбль сучасної музики “Рикошет” Київської організації Національної спілки композиторів України у складі лауреатів міжнародних конкурсів Михайла Білича (скрипка), Золтана Алмаші (віолончель), Дмитра Таванця (фортепіано). “Миті Моцарта” — тріо в шести частинах. Надзвичайно світла й тонка музика на початку, співучі трелі й інтервали нагадують нам епоху великого класика, піцикато скрипки та відповідь фор-
“Голоси створюють відчуття духовного вознесіння”. Музика · S. 15Originalseite ↗ У Колонному залі ім. М. Лисенка Національної філармонії України відбувся концерт циклу “Вечори української музики. Спадщина і сучасність” — “Грай, моя бандуро!” Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г. Майбороди. У першому відділенні концерту капелою керував художній керівник і головний диригент — народний артист України Віктор Скоромний. Національна капела бандуристів почала свій виступ хором “Вірую”, що прозвучав величаво та без супроводу. Надзвичайно глибоке, проникливе звучання серенади Сміта з опери “Перська красуня” Жоржа Бізе, соло — Максим Куценко.
На перший погляд, класика в обробці для капели бандуристів — незвично, але звучання заворожувало й проникало у душу. Та слухачам більше були до вподоби українські народні пісні. Вдумливі, глибокі обробки пісень М. Лисенком і його музика до поеми “Гамалія” Т. Г. Шевченка зачаровували поціновувачів. Були пісні жартівливі: смішні вигуки, присвисти, імітація бігу коня, свистки викликали усмішку в присутніх. Порадувала жартівливою піснею “Як поїхав мій миленький” Валентина Матюшко, заслужена артистка України, у супроводі капели (обробка М. Гвоздя). Квартет бандуристів (заслужений артист України Володи-
Традиційна культура · “Канон народного мистецтва — висока моральність, релігійність, людяність”. 16 · S. 16Originalseite ↗ У любові до України, до рідної землі творять сущі майстри народного мистецтва, які вишили, виткали, вирізали з дерева, виліпили з глини, намалювали на полотні непов’янне древо українського життя, що сягає верхівкою у космос, а корінням проростає у тисячоліття, у Трипілля, у сивий палеоліт.
Виставку-конкурс відкриває голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України Євген Шевченко
Світлана ЧОРНА Фото автора Я їнського роду. А те, що наше народне мистецтво має давню історію і глибоко символічне, робить його важливою складовою світової культури. Ще рік тому, пригадує голова Київського осередку Спілки народних майстрів Ігор Пошивайло, за круглим столом серед мистецтвознавців і музейних працівників точилася дискусія про те, чи актуальне в XXI столітті народне мистецтво. Сотні творів, представлених на цьогорічній виставці, засвідчують актуальність і потрібність, бо позитивно впливакі з цих творів найкращі і чи поповнять музейні експозиції, визначить всеукраїнська виставка-конкурс, що відкрилася у залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Понад п’ятсот майстрів експонують близько шестисот робіт. — Твори, представлені на виставці, увібрали в себе ту красу й гармонію, — зазначив на відкритті свята народних талантів голова Національної спілки народних майстрів України, мистецтвознавець Євген Шевченко, — що не дає людині перейти у дикий стан, а навпаки, лікує, дарує натхнення і сили, виховує, стверджує незборимість народного духу. — Українське народне мистецтво, — підкреслив Євген Шевченко, — це унікальне явище, золота нитка, що зв’язує покоління українців. Коли людина приходить у виставкову залу і бачить усі ці вишиванки, рушники, народну іграшку, писанку з візерунками, яким не одна тисяча років, її душа пробуджується. Тут відчувають належність до єдиного украють, а з подальшим розвитком ще більше впливатимуть на суспільно-політичні процеси, що відбуваються в країні. Адже канон народного мистецтва — висока моральність, релігійність, людяність, той фундамент, на якому має утверджуватися суспільство, щоб не сповзти у прірву лицемірства й зажерливості. Виставки-конкурси на кращий твір року покликані не лише знаходити й популяризувати народних майстрів і їхні вироби, а й допомагають проаналізувати сучасний стан традиційного народного мистецтва. Прикметно, що на цьогорічній виставці представлені всі регіони України, особливо багато робіт із південних і східних областей. Майстри з Донеччини, Луганщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя виставляють свої роботи у Києві. Серед них Ірина Зайцева із Маріуполя з традиційним народним одягом, із вишитими рушниками Олена Спеціальна з Красного Луча, Людмила Мельник, Світлана Ігнатченко та Ганна Тимошенко із Запоріжжя, Надія Денисюк із Мелітополя, Лідія Карпенко із села Василівка Запорізької області, Наталія Рибак із петриківським “Козаком Мамаєм”. Серед учасників виставки не лише такі знані майстри, як килимар Степан Ганжа з Києва, вишивальниці Ганна Гойда і Тамара Глушенок, майстри художньої кераміки з Опішного Валентина Гармаш, Оксана Кальна і Світлана Мотрій, чиї мальовані польовими квітами глеки й тарілки вражають довершеністю ліній і чистотою кольорів, а й багато нових імен, молодь. І дорослі, й малеча затримуються біля вітрин із народними іграшками. Різноманітні свищики, баранці, птахи, коники зроблені з глини умільцями з Кривого Рогу, Полтавщини, Чернігова, Черкас, Запоріжжя, Хмельницька так майстерно, що, здається, ще хвилина, і жайвори змахнуть крилами, а гніді ударять копитами. Та найбільше уваги — вишиванкам. Їх в експозиції не один десяток, вишитих білим по білому, як здавна мережили на Полтавщині, чорними, як родюча земля, нитками, це борщівська вишиванка, традиційними червоними та чорними кольорами, а ще кольорами літа й осені у Карпатах, на Буковині, на Поліссі. Вишиванки на свято і будень, для дітей, молодих дівчат і парубків, для старших, уже господарів і господинь. Тож поки одні оглядають виставку, інші обмінюються думками й ідеями. Добре було б зробити таку експозицію пересувною, щоб із шедеврами українського народного мистецтва могли ознайомитися в кожному регіоні. А ще показати її в Адміністрації Президента, у Верховній Раді. Може, тоді вишиванка стане невід’ємною частиною ділового костюма українського чиновника й депутата. Вироби народних майстрів треба показувати й за кордоном, адже жодна країна світу не має такої багатої скарбниці народного мистецтва, як Україна. Із метою поширення знань про етнічну культуру українців і залучення до цього процесу молоді було б добре проводити конкурси-виставки серед молодих майстрів, яких могли б підтримати не лише Президентські стипендії (такі нині отримують кілька десятків умільців), а й стипендії мерів великих і малих міст, різноманітних благодійних фондів. За підсумками виставки-конкурсу на кращий твір 2012 року планується випуск кольорового альбому-каталогу, що вмістить усі без винятку роботи, виставлені в експозиції.
Традиційну ляльку-мотанку привезли до Києва з різних куточків України Знамениті опішнянські глеки Валентини Гармаш і Оксани Кальної
ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 1 3 Вартість передплати (з доставкою і поштовими витратами):
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО
Поштовий індекс — 30617, сторінка 71 в “Каталозі”
Традиційна культура · “Канон народного мистецтва — висока моральність, релігійність, людяність”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло Мовчан
на півроку 53 грн 37 коп. на рік 105 грн 54 коп.
Традиційна культура · “Канон народного мистецтва — висока моральність, релігійність, людяність”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Головний редактор Любов Голота
Редколегія Любов Голота (голова), Ярема ГоЯн, Павло МовЧан, Олександр ПономарІв, Іван Ющук
Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ
279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія Скринник 278-01-30 (тел/факс)
Традиційна культура · “Канон народного мистецтва — висока моральність, релігійність, людяність”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Відповідальний секретар Ірина ШевЧук
Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК
279-49-47
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК
Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка Ірина ШевЧук, Олексій ЯЩУК
278-63-69
Кореспондент
Уляна ВолІковська
Черговий редактор Євген Букет
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Наклад у жовтні — 23500
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.