Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
← Archiwum «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №48 за 2013 рік

7 s. · 9 wpisów · PDF w Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Tekst wyodrębniono z PDF i automatycznie podzielono na materiały. Granice części materiałów nie zostały sprawdzone redakcyjnie: jeden wpis może zawierać kilka materiałów, tylko część jednego lub blok serwisowy (np. ogłoszenie o prenumeracie). Źródłem pierwotnym jest strona gazety w PDF.

Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 48 (737), 5—11 грудня 2013 8 грудня — 145 років від дня заснування товариства «Просвіта» у Львові «Просвіті» — 145 Десять заповідей просвітянина

I. Я є “Просвіта”, яка вивела Тебе і виводить инших з нетрів темряви і неволі духа. Поможи доброму ділу! II. “Просвіта” не оставила ніколи без відгомону заклику душі, яка виходи з темряви шукає. III. Пам’ятай, що день 8 грудня є днем уродин “Просвіти”. День цей згадай дарунком для неї! IV. Освіта і знання позволяють Тобі краще жити. Пам’ятай, що є ще міліони українців, які також того бажають і чекають на Твою поміч. Вступай в члени “Просвіти”! V. Не вбивай духа Народа своєго байдужістю! Приложи руку до розбудження його, а зробиш це як член “Просвіти”! VI. Не будь паразитом на тілі Народу, який тебе виховав. Коли вже маєш, дай другим. Будь членом “Просвіти”! VII. Бери від других народів і культур усе, що добре і гарне, і давай свойому Народови. Роби просвітнє Діло! VІІІ. “Просвіта” — це найкращий вартовий :українського духа. І Ти, як член, стань в її рядах! ІХ. “Просвіта” — це армія велика. Хто не є в її рядах — цей дезертир! Х. Нехай не буде ні одного Українця, який не був би членом “Просвіти”! Видання Товариства “Просвіта”, ч. 700, Львів, 1926 р. Товариству “Просвіта”. Львів. Встановлено 1993 р.
4 “Освіта не дасть загинути тому, що здобули попередні покоління”. «Просвіті»–145 · s. 2strona oryginału ↗

«Просвіти» соборної України

4 березня 1917 року, коли в Києві на своє перше засідання зібралася Українська Центральна Рада, в Наддніпрянській Україні відбулися установчі збори перших відроджених “Просвіт”. Центральна Рада безпосередньо підтримувала заходи щодо створення української преси, введення української мови в школах і становлення українських культосвітніх організацій — “Просвіт”. Тому деякі історики вважають тогочасну “Просвіту” органом Центральної Ради. е підтверджує і особиста участь очільників УЦР у першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт”, що відбувся в Києві 20—23 вересня 1917 року. Відкрив його і виступив із першою доповіддю про позашкільну освіту Генеральний секретар освіти УЦР Іван Матвійович Стешенко. Саме він повідомив, що на з’їзд прибуло 128 представників повітових і губерніальних “Просвіт”. Цитуємо фрагмент стенограми з’їзду, що збереглася в фонді “Товариство “Просвіта” у м. Києві” Державного архіву Київської області (Ф. 1447, оп. 1, спр. 8): “Під гучні оплески і крики “Слава!” з’являється голова Укр. Центр. Ради М. Грушевський. Він бере слово і вітає з’їзд як один із старійших робітників української ниви. Грушевський вітає тих, хто далі буде засівати українську ниву та боронити Україну, свого провідника та оборонця малих народів, які гуртуються під прапор Вільної України. Указує на соромний вчинок російського уряду, який обрізав українську землю, одкраяв колишню українську займанщину, але віре, що ся кривда буде виправлена якнайшвидше і всі окраїни з’єднаються зі своїм центром. Далі просить представників від українських окраїн та “островів” подбати, щоб всі діти України не загубилися для неї. Віре, що освіта не дасть загинути тому, що здобули попередні покоління. Гучні оплески (також оплесками постійно переривався виступ Грушевського). Лотоцький (голова Київської “Просвіти” — ред.) од імені орг. комісії пропонує обрати М. Грушевського почесним головою з’їзду. Гучні оплески, крики “Просимо!” Далі С. Петлюра, представник укр. війська каже, що тут на з’їзді він почуває якусь солідарність і указує, що одно викличуть гасла і зовсім друге перевірити, чи їх розуміють, чи ні, прості люди. Тільки віра в “Просвіту” дає йому надію, що рух український побільшає і зміцніє. Бажає успіхів у просвітницькій праці. Указує на потребу для фронту книжок і згадує про вільне козацтво. Знов бажає успіху в праці на користь воскреслого краю. Оплески”. Також серед виступаючих на з’їзді перший голова УЦР, попечитель Київської шкільної округи Володимир Науменко, секретар із міжнародних справ УЦР Мечислав Мицкевич, представник всеукраїнської ради військових депутатів Олесь Чапківський, голова української селянської спілки Микола Ковалевський, представник товариства “Праця” і товариства “Український агроном” Іван Фещенко- Чопівський, представник національного театру Іван Бурячок, представник учительської спілки та відділу позашкільної освіти Софія Русова та інші. Чимало з них були членами ще першої Київської “Просвіти”, тож дуже добре розуміли важливість просвітницької роботи в загальнодержавному масштабі. Серед головних рішень з’їзду — заснування “Всеукраїнської автономно-федеративної спілки “Просвіт”, обрання головної ради, центрального бюро товариств “Просвіта”. На жаль, до кінця реалізувати ці плани не судилося. Про те, що об’єднавча робота активно велася, свідчать збережені у вищезгаданому архівному фонді статистичні відомості всіх товариств “Просвіта”, зібрані впродовж 1917—1918 рр. у загальному списку (спр. 13), фрагментах картотеки (спр. 9), матеріалах бібліотечної комісії товариства (спр. 38) та листуванні про списки й адреси товариств (спр. 45). Звівши докупи розрізнені відомості, що містяться в цих архівних справах, ми вперше отримали перелік “Просвіт” Української Народної Республіки. Згідно з ним, станом на 1 січня 1919 р. в Україні діяли 952 “Просвіти”. 22 січня 1919-го було проголошено універсал про об’єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну, тож до мережі “Просвіт” додалося ще 89 філій на Галичині. Їхній перелік наведено в книжці “Просвіта”: історія та сучасність” (К., 1998, с. 40—43). На мапі зображено 968 “Просвіт” згідно зі списком, що зберігся у Державному архіві Київської області та зі списком філій “Просвіти” на західноукраїнських землях. На жаль, не всі “Просвіти” УНР вдалося ідентифікувати на сучасній географічній мапі. Проте вона наочно демонструє території, де була реальна влада УНР, адже в той час саме “Просвіти” були найближчими до людей осередками української державності. У наступних числах “СП” подамо сформований нами перелік “Просвіт” повністю. Сподіваємося, що наші читачі допоможуть нам дізнатися більше про просвітянські організації свого краю, а наше дослідження закриє ще одну “білу пляму” в літописі українського просвітницького руху. Євген БУКЕТ
«Просвіті»–145 · “Просвіта” як орган Центральної Ради, на Київщині брала дедалі активнішу участь у політичній діяльності”. 5 · s. 3strona oryginału ↗

Під керівництвом Модеста Левицького З історії просвітянського руху на Київщині

Євген БУКЕТ Перші просвітянські осередки на теренах колишньої Київської губернії почали з’являтися одразу після заснування “Просвіти” в Києві 25 червня 1906 року. 1906 року рада Київського товариства “Просвіта” офіційно звернулася по дозвіл відкрити читальню у с. Кривому Сквирського повіту. Київський губернатор дозволу не дав. І це ініціювало фактично підпільне функціо нування філій Київської “Просвіти”. Аналізуючи списки перших просвітян, що опубліковані у Звідомленнях за 1906—1910 рр., можна з упевненістю говорити, що тогочасна просвітянська робота кипіла не лише в Києві, а й у Білій Церкві, Бородянці, Боярці, Великих Дмитровичах, Васильєві, Войтовому, Германівці, Глевасі, Городищі, Гостомелі, Джуринцях, Ерках, Жмеринці, Звенигородці, Златополі, Каневі, Китаєвому, Козацькому, Колодистому, Корнині, Кривому, Леонівці, Лисянці, Миколаївці, Минковцях, Мотижині, Паволочі, Покотилові, Радомислі, Ржищеві, Розсоховці, Рокитному, Романівці, Ситківцях, Смілі, Спиченцях, Степанцях, Степку, Суботові, Сунках, Тихих Хуторах, Умані, Фасовій, Ходоркові, Хотові, Черкасах, Ямполі, Ярошівці. Цікаві факти: в архівному фонді Державного архіву Київської області є записи, що “Просвіта” в с. Ягубець Уманського повіту Київської губернії почала існувати ще 1905 року, а в с. Лозоватка Звенигородського повіту була заснована 1914 року. У багатьох містечках і селах було по кілька членів “Просвіти”, які інформували земляків про прогресивні столичні справи на ниві національного відродження. Тож цілком закономірно, що на цьому благодатному ґрунті на початку весни 1917 року “Просвіти” почали виростати, мов гриби після дощу. 1912 року в Білій Церкві оселився один із членів ради Київської “Просвіти” лікар і письменник Модест Пилипович Левицький. 4 березня 1917 він очолив місцеву “Просвіту” — одну з перших на Київщині. Серед 232 членів товариства були крамарі, заможні селяни з околиць міста, чиновники та службова шляхта маєтків Браницьких, робітники і селяни. Товариство мало спільні кошти, що складалися з членських внесків (616 крб 57 коп.), прибутків від вистав і вечірок (1052 крб 10 коп.) та добровільних пожертв (4392 крб 42 коп.), працювало за кількома тематичними секціями. Просвітяни Білої Церкви проводили активну видавничу діяльність. Видали брошури “Рідна мова” (40000 прим.), “Про земську справу” (15000 прим.), листки і відозви (по 1—2 тис. прим.). З 15 вересня 1917 року “Просвіта” організувала вечірні курси української мови. Заняття проводилися в місцевій гімназії. Модест Левицький був ініціатором створення спілки “Просвіт” Васильківського повіту. 18 липня 1917 року спілка організувала мирну маніфестацію на честь проголошення ІІ універсалу Центральної Ради, який місцева громада вітала гучними криками “Слава!”. 20 вересня 1917 року в Києві відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд “Просвіт”. Ось як зафіксувала стенограма з’їзду участь у ньому Модеста Левицького: “М. Левицький від Білоцерківської “Просвіти” на Київщині сходе на кафедру під гучні оплески. Від імені спілки “Просвіт” Васильківського повіту, яких у повіті біля 50, він вітає збори. Дає історію “Просвіти”, між іншим розповідає, що у Васильківському повіті відбулося за остан- Фото Євгена Букета ні 6 місяців три з’їзди, яких головна мета — організація просвітніх справ. Відношення поляків — гарне, щире, євреї ставляться байдуже. В одному із сіл повіту спілка має українсько-польську школу; курси для дорослих у гімназії, “Січ”. М. Левицького від Київщини обрали до президії з’їзду, згодом він увійшов до складу головної ради товариств “Просвіта” від Київської губернії. На жаль, мріям про створення Всеукраїнської спілки “Просвіт”, чи навіть спілки “Просвіт” Київщини здійснитися не судилося. Проте, відчуваючи підтримку, “Просвіта” як орган Центральної Ради, на Київщині брала дедалі активнішу участь у політичній діяльності. Так, білоцерківські просвітяни у жовтні 1917 року ввійшли до Генеральної Ради Управи Вільного козацтва, яке очолив Павло Скоропадський. Але це не врятувало їх від переслідувань міської міліції за доби Гетьманату в червні 1918 року. Як свідчать документи білоцерківської міліції, у ніч із 13 на 14 червня були влаштовані обшу- Модест Пилипович Левицький, 1910 рік ки в голови товариства “Просвіта” — залізничного лікаря і вчителя гімназії Модеста Пилиповича Левицького та членів товариства: вчителя гімназії Миколи Тимченка-Островерхова, вчителя 2-класного училища Міністерства Народної освіти Прокопа Вік торовича Юхименка та в завідувача цього ж училища Калістрата Трохимовича Титоренка. Під час обшуку в М. Левицького вилучили багато друкованої українськомовної літератури, його рукописи з медицини та граматики, дві прокламації “Народе Український”, 15 примірників прокламацій “До Селян українців”, але, як зазначено в протоколі, не виявили “ничего преступного, направленного против существующей в настоящее время на Украине власти”. Зі скаргою на дії жандармів Модест Пилипович звернувся особисто до гетьмана Павла Скоропадського: “Ясновельможний Пане Гетьмане! Вам добре відома, Ясновельможний Пане, Білоцерківська “Просвіта” і її діячі. Ця “Просвіта” піддержувала організацію “Вільного козацтва”, коли воно тільки що зарождалося, бо бачила в тій організації противовагу большевицькій заразі; “Просвіта” вітала хлібомсіллю у своїх стінах Вас, Наказного Отамана Вільного Козацтва, в особі Вашої Генеральної Старшини; я, голова “Просвіти” і товариш мій Павло Левитський увійшли членами в Генеральну Раду: він — військовим суддею, а я — фактичним редактором з Вашого доручення газети “Вільний Козак”; ми всіма силами обороняли вільне козацтво перед тодішнім українським урядом; на останку днів Генеральної Козачої Ради тая ж Білоцерківська “Просвіта” рятувала Генеральну Раду, віддавши їй останні свої убогі гроші. І оце тепер, Ясновельможний Гетьмане, Ваш уряд, складений з ворогів-чужинців або, ще гірше, — з ренегатів-українців, завзято викоріняючих все українське, добрався нечистими руками своїми до нашої святині, до “Просвіти” і толочать її ногами в грязь не гірше колишніх царських жандармів і охранників… Модест Левицький”. Реакцією на протест М. Левицького стало розпорядження “Власної Канцелярії Ясновельможного пана Гетьмана Всея України” від 3 липня 1918 р. губерніальному старості Чарторижському, який, відповідно, 12 липня надіслав листа до Васильківського повітового старости про розгляд справи з негайним повідомленням, на якій підставі вчинили обшук та про його результати. Повітового старосту Троцького звільнили з посади, імовірно, саме через Білоцерківську справу. Одна з останніх ініціатив М. Левицького як голови “Просвіти” — створення в Білій Церкві української Гімназії для дорослих ім. Б. Грінченка. Після повалення Гетьманату Модест Пилипович отримав призначення в уря- Печатка Кожанського товариства “Просвіта” Васильківського повіту ді УНР і до Білої Церкви більше не повернувся. Проте його справа жила. У Києві й у Київській губернії на 1 січня 1919 року діяло 438 “Просвіт”. Зазнавши утисків збоку гетьманської влади, після приходу більшовиків “Просвіта” почувалася ще більш непевно через невизначеність ставлення до неї органів радянської влади та початку репресій щодо інших подібних товариств. 1920 року почався процес “радянізації” “Просвіт”. 12 липня 1920 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову “Про “Просвіти”, в якій ставилося завдання їх “одержавлення” шляхом ухвалення нових Статутів, а в разі неможливості досягти цього — ліквідації. За новим Статутом — мета діяльності товариства “Просвіта” “шляхом широкої культурно-освітньої праці серед населення поширювати соціалістичну культуру на підвалинах широкої самодіяльності трудових мас України”. “Просвіти” активно пішли на співпрацю з владою, вбачаючи у ній можливість допомогти українському народові в культурному й духовному зростанні. В Уманському повіті Київської губернії в жовтні 1920 р. було зареєстровано за новим Статутом 100 “Просвіт”. У Таращанському повіті Політосвіта проводила теж реєстрацію “Просвіт” та культурно-освітніх гуртків, активно співпрацюючи з ними. Особливо активно “Просвіти” проводили роботу з розвитку освіти, зокрема позашкільної, в Київському повіті. Товариства “Просвіта” Київщини накреслили дуже широкий план діяльності: запросили інструкторів для організації народних хорів, улаштування спектаклів у селах, народних будинків, музеїв тощо. У червні 1921 року в УСРР налічувалося 4227 “Просвіт”, що діяли за новими Статутами. Однак повністю перебудувати характер діяльності товариств “Просвіта” радянській владі так і не вдалося, тож вона вдалася до їхнього закриття, мотивуючи це тим, що “Просвіти” були осередками буржуазного націоналізму. Вже до 1925 року всі “Просвіти” на Київщині були або ліквідовані, або перетворені на фабрично-заводські клуби, сільбуди, курси лікнепу, вечірні школи, народні доми, хати-читальні. Про це красномовно свідчить статистика. Пам’ятник першим просвітянам села Білогородки Києво- Святошинського району, встановлений на подвір’ї школи 2009 року Округа «Просвіти» 1922 р. Народні будинки 1922 р. Хати-читальні 1922 р. «Просвіти» 1923 р. Народні будинки 1923 р. Хати-читальні 1923 р. Київ 1 - - 1 - - Білоцерківська 181 4 32 89 2 129 Бердичівська 99 - 41 51 - 54 Київська 176 - 24 73 - 26 Малинська 22 - 30 7 - - Уманська 142 1 24 71 1 94 Черкаська 108 - 29 65 - 7 Шевченківська 105 1 27 10 1 9 Район Народні будинки 1925 р. Хати-читальні 1925 р. Район Народні будинки 1925 р. Хати-читальні 1925 р. Баришівський 1 16 Іванківський 1 11 Бишівський 1 11 Кагарлицький 3 12 Баришпільський 1 12 Лехнівський 4 19 Бородянський 4 15 Макарівський 1 20 Броварський 1 12 Обухівський 3 21 Брусилівський 4 11 Переяславський 5 13 Будаївський 1 36 Ржищівський 2 35 Васильківський 2 20 Рогозівський 4 8 Велико-Димерський 5 9 Розважівський 3 10 Германівський 4 8 Хабнянський 1 13 Гостомельський 1 19 Чорнобильський 1 19 Димерський 1 17 Шепелицький 1 12 Жукинський 1 12 Київ 1 - Динаміка кількості культпросвітніх установ на Київщині в перші роки радянської влади
“Я тепер вже не боюся за її будучину, бо вона вже не загине для нашої нації”. · 11 «Просвіті»–145 · s. 4strona oryginału ↗

Володимир Гнатюк — почесний просвітянин За заслуги для товариства і для українського народу

Установчі збори із 64-х членів — засновників Товариства “Просвіта” відбулися 8 грудня 1868 року у Львові. Серед фундаторів були визначні діячі української культури: професори гімназії й учительської семінарії Анатоль Вахнянин, Юліян Романчук, Омелян Партицький, Олександр Борковський, урядники Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, студенти Андрій Січинський, Олександр Огоновський. Основна мета “Просвіти”, як сказано в 1-му параграфі Статуту, — є “просвіта і піднесення добробуту руского народу”, для чого треба “видавати книжки українською мовою і навчати свій нарід”. І Товариство широко розгорнуло організаційно-освітню мережу і мало набавом більше 2 700 читалень. В останній чверті XIX століття у селі Велеснів створено Товариство “Просвіта”, яке почало збирати книжки та часописи для організації сільської читальні. Його очолив парох села, отець Маркил Соневицький. Велику просвітницьку роботу серед велеснівців проводив свідомий українець сільський дяк Михайло Гнатюк — батько академіка ВУАН Володимира Гнатюка. Пізніше вчений згадував: “…двері нашої хати майже не замикалися перед різними людьми, що пересиджували в нас, немов у сільськім касині цілими годинами, особливо ж у неділю та свята або в доволі довгі зимові вечори та забавлялися або різними оповіданнями, якими я залюбки прислухувався та переймав їх, або відчитуванням усяких новинок із газетки, яка все в нас була, та книжок”. Володимир Гнатюк став членом товариства “Просвіта” ще навчаючись на філософському факультеті Львівського університету. А закінчивши навчання, 12 листопада 1898 року заснував “Українсько- Руську Видавничу Спілку” і стає її директором, редактором і відповідальним секретарем. Із грудня 1898 року велеснівець зайняв посаду секретаря Наукового Товариства імені Шевченка у Львові, головою якого був український учений-історик Михайло Грушевський. Володимир Гнатюк був редактором видань НТШ, головою його Етнографічної комісії, Володимир Гнатюк співредактором “Літературно-Наукового Вісника” (1898—1906 роки і на початку 20-х років). Як директор “Українсько- Руської Видавничої Спілки”, учений зредагував і видав близько 60 томів “Етнографічного Збірника” і “Матеріалів до української етнології”. Володимир Гнатюк плідно співпрацював із Тернопільською, Львівською, Закарпатською “Просвітами”. Він вів широке листування з філіями Товариства і нашого краю, всебічно сприяв відкриттю бібліотек при хатах-читальнях, допомагав їх комплектувати, надсилаючи власні книжки та фольклорні збірники, а також родичам, сусідам та знайомим у селах Велеснів, Залісся, Дубенка, Коропець, Григорів, Олеша, Рукомиш, Жизномир, містах Монастириська і Бучач. Просвітяни Велеснева 1914 року велично відсвяткували 100-річчя уродин Тараса Шевченка, але в роки Першої світової війни вся просвітницька робота в селі припинилася: Велеснів увесь був спалений, а його мешканців виселили далеко в Карпати і далі. Велеснівські просвітяни. 1930 рік Лише на початку 20-х років пожвавлює свою роботу філія Товариства “Просвіта” у Велесневі. Між 1920 і 1939 роками в нашому селі були: читальня “Просвіти”, Товариство “Луг”, хор, аматорський драматичний гурток, оркестр, гуртки “Рідна школа” і “Сільський господар”, кооперативна крамниця і молочарня. Володимир Гнатюк 1909 року в одному з чеських видань опублікував свою статтю “Сорок років діяльності львівської “Просвіти”. Пише і публікує рецензії на книги “Ілюстрований народний календар Товариства “Просвіта” на рік звичайний 1902”, на 1903, на 1906, на 1926 роки. Крім того, написав рецензію на книгу “Звіт з діяльності філії “Просвіти” в Стрию за час від 11 червня 1903 до 11 мая 1904”. Усі рецензії видрукувані в “Літературно-Науковому Віснику” за відповідні роки. У травні 1921 року Володимира Гнатюка обрали Почесним членом новозаснованого Товариства “Просвіта” в Ужгороді. Висловлюючи “щиру подяку за таке почесне відзначення моєї скромної праці”, 17 червня у листі до Івана Панькевича Володимир Гнатюк писав: “Жалкую дуже, що тяжка, довголітня хвороба відтягнула мене від продовження праці над Угорською Україною та не дозволила мені здійснити того пляну, який колись уклав собі, будучи здоровим. Надіюся одначе, що мої пляни, доповнені й розширені виконають уже тамтошні уроджені. Невмірно тішуся, що для Угорської України минув довгий період вегетовання та настав новий, віллє в неї правдиво-національну струю життя”. І свого листа-подяку він закінчив оптимістичним прогнозуванням: “Я тепер вже не боюся за її (Закарпатської України — О. Ч., Р. Ч.) будучину, бо вона вже не загине для нашої нації”. Почесну Грамоту, яку виготовив відомий живописець, народний художник України Осип Бокшай, підписали від Ужгородської “Просвіти” заступник голови — Августин Волошин (Президент Закарпатської України, тепер Герой України — О. Ч., Р. Ч.) та секретар Іван Панькевич. 25 грудня 1925 року на загальних зборах Товариства “Просвіта” у Львові було ухвалено, щоб із цього числа іменувати Почесним членом Товариства Володимира Гнатюка за його заслуги перед Товариством і українським народом. Вченому видали Диплом, який підписали за Товариство “Просвіта” у Львові голова Михайло Галущинський (народився 1878 року — О. Ч., Р. Ч.) та секретар Василь Мудрий (відкрив і проводив останні загальні збори “Просвіти”, що відбулися 8 червня 1939 року у Львові. — О. Ч., Р. Ч.). Саме з “Календаря “Просвіти” на 1927 рік” ми довідуємося, що Почесним членом “Просвіти” в грудні 1925 року став Володимир Гнатюк. Почесна Грамота Ужгородської та Диплом Львівської “Просвіти” Володимира Гнатюка зберігаються в архіві вченого у Відділі рукописних фондів Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАНУ. Вихователька п. Параска з вихованцями 1938 року Велеснівський Народний Дім разом із філією “Просвіти” урочисто відсвяткували 70-річчя Матірного Товариства “Просвіта”. 1939 року в селі припинила свою діяльність і 1942 року відновила свою працю “Просвіта” в нашому селі, яку очолила вчителька п. Ольга Гаєвська. Тоді й розпочали свою роботу сільська читальня і дитячий садочок, до якого ходили діти українців і поляків. Вихователькою у нашому садочку працювала п. Параска. Після одного з виступів співочого гуртка його учасники зібралися на сходах, що ведуть до церкви святого Отця Миколая і світляр зробив світлину, котрій зараз 70 років. Із нагоди 125-річного ювілею Товариства “Просвіта” 1993 року у Велесневі відновила свою роботу його філія. А до цьогорічного ювілею у п’ятій кімнаті домівки вченого розгорнуто велику виставку “Просвіті” — 145”, на якій представлено унікальні експонати з архіву Володимира Гнатюка та фондів його музею. Остап ЧЕРЕМШИНСЬКИЙ, засновник і незмінний директор Велеснівського етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, заслужений працівник культури України, лауреат Всеукраїнських премій імені Павла Чубинського. Володимира Гнатюка, Братів Богдана та Левка Лепких, член НСКУ, НСЖУ, НТШ у Львові, Почесний член ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка; Романа ЧЕРЕМШИНСЬКА, співзасновниця Етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, старший науковий працівник музею, відмінник освіти України, член НСКУ, НСЖУ НТШ у Львові, ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Грудень 2013 року, село Велеснів Монастириського району, Тернопілля
14 “Із 1920-х аж до середини 1930-х років “Просвіта” на Поділлі буйно розквітала”. Стежками... · s. 5strona oryginału ↗

Життя і смерть Меркурія Федорцова

Михайло КАМЕНЮК “Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже?” Микола Хвильовий “Редактор Карк” Донос на пісню Із 1920-х аж до середини 1930-х років “Просвіта” на Поділлі буйно розквітала. Коли, скажімо, у Вінниці скликалися губерніальні огляди самодіяльних театрів чи хорів, їх доводилося проводити кількаденно. Свіжий подих революції будив творчість мас. Але з підлим убивством геніального композитора Миколи Леонтовича, яке сталося 1921 року, розпочався планомірний зустрічний гамівний процес цього вселюдського пробудження, який досяг апогею в 1937—39 роках. “Творчість” сексотів, ріка доносів була на руку органам НКВС, яких постійно “кадрово зміцнював” тут сам Фелікс Дзержинський, оскільки Вінниччина продовжувала палати національними повстаннями. Звісно, об’єктами каральних заходів ставали талановиті, соціально і громадськи активні люди, здебільшого просвітяни. Такий донос сфабрикували ів селі Івча Літинського району. Ось він: Довідка-характеристика Івчанської сільради від 19 липня 1938 року: “Видана на гром. Федорцова Меркурія Лаврентійовича, 1876 року народження, в тому, що він до і після революції довгий час був дяком. Разом з тим до революції мав свою крамницю. Після революції приймав участь в контрреволюційній організації “Просвіта”, котрою в той час керував петлюрівський офіцер Гаращук Мартин. Під час бандитизму Федорцов був пов’язаний з бандитами і ховав відомого бандита Мовчана Миколу, який мав стосунки з його дочкою Варкою. Федорцов Меркурій по своїм політичним поглядам є ворожа людина”. У тодішніх так званих “слідчих” справах головне — старт. У прокурорів пальці пухли від писання ордерів на арешт. Не минуло і три місяці після арешту Меркурія Федорцова, як йому вже фантасти з НКВС намотали такого, що й у страшному сні не присниться. “Федорцов М. Л. был агентом польской разведки с 1936 года. За это время передал польской разведке сведения о количестве и расположении воинских подразделений Литинского гарнизона, о наличии лошадей и автотранспорта в МТС и колхозах, о военном строительстве шоссейных дорог стратегического назначения. Виновным себя признал…РАССТРЕЛЯТЬ”. Із протоколу рішення “трійки” НКВС від 29 вересня 1938 року. У реабілітаційний 1957 рік, по смерті Сталіна, один з авторів цієї довідки, колишній секретар сільради Ілько Близнюк на запитання слідчого про донос на Меркурія Федорцова відповість так: “Цю довідку я писав сам особисто під диктовку начальника міліції м. Літина Кускова, імені та по батькові не знаю. Я спочатку написав хорошу характеристику на Федорцова М. Л., але начальник Літинського РВМ НКВС Кусков запропонував написати характеристику під його диктовку. При цьому стверджував, що якщо його заарештували, так ми знаємо, за що його заарештували, і він, Федорцов М. Л., є ворогом народу. Що стосується змісту довідки-характеристики на Федорцова М. Л., я заявляю, що ця характеристика не відповідає дійсності, оскільки я знаю Федорцова М. Л., як чесну добросовісну людину”. Чим же саме ця 62-річна літня людина — Меркурій Лаврентійович Федорцов — загрожував радянській владі? Яка справжня причина необхідності його зліквідовувати? Про це — уривок зі спогадів його внучки по матері Марії Іванівни Іщук: Оригінал — ось, копія — у Михайла Стельмаха “…Але й у ті неспокійні двадцяті роки доводилося переживати відрадні події. Вони пов’язані з приходом у село галичан (січових стрільців). Галичани у церкві заспівали по-українськи, хтось і “Апостола” прочитав українською мовою. Радісно і дивно було людям чути це рідною мовою, яку за царизму зневажали, забороняли. Від співучих галичан перейняли в селі їхні пісні, що з того часу зазвучали і в концертах сільського хору (світського) під керівництвом Меркурія Федорцова, що теж повернувся в село з війни. Це пісні “Зажурились галичанки та й на тую зміну”, “Верховино, світку ти наш”. До церкви Меркурій Федорцов більше не повертався. Перед ним відкривалося широке поле діяльності в нових умовах, а перед його охочими до навчання талановитими дітьми перспектива — учитися. Любов до музики, до пісні спонукала його організувати в селі світський хор, а потім і духовий оркестр. Українська пісня зазвучала зі сцени. Але недовго співали гімн “Ще не вмерла Україна”, пісні “Не пора”, “Слава Україні, любій вітчизні”, “Вкраїно-мати, кат сконав”, їх заборонили… У село прийшла українська книга. Книжки ходили по руках, на них встановлювалася черга. У нашій хаті з’явився “Кобзар” (тато купив) із чудовими ілюстраціями О. Сластіона. Пригадую, що через нашу хату за 20-ті роки “пройшли” кращі твори П. Куліша (всі зачитувалися “Чорною Хор Івчанської “Просвіти” 1930-х років радою”), Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Івана Франка, Бориса Грінченка, М. Коцюбинського, А. Тесленка, С. Васильченка, Т. Бордуляка, А. Кащенка, В. Вин ниченка (“Сонячна машина” та оповідання), твори М. Гоголя та В. Короленка в українських перекладах. А пізніше — “Чорне озеро” В. Гжицького, “Роман міжгір’я” І. Ле. Скільки радості зазнала наша сім’я від цих книг, коли деякі з них тато читав уголос! Адже до революції мало не виключили зі школи молодшого татового брата Степана за те, що приніс у школу і читав учням українську книжечку-метелик — гумористичне оповідання Панька Куліша “Сіра кобила”… Налагодилася робота хору. Поза увагою диригента М. Федорцова не залишилася жодна нова публікація пісень із нотами. А після приїзду в Івчу з концертом капели Леонтовича сільський хор взявся за вивчення українських пісень в обробці славетного композитора. Так у його репертуарі з’явилася “Праля”, “Щедрик”, “Дударик” та багато інших творів. Вивчили і виконували на вечорах “Заповіт”, “Інтернаціонал” українською мовою, “Вічний революціонер” М. Лисенка, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Думи мої”, “На городі коло броду”… Навіть розучили і співали твір К. Устияновича “Чом, річенько домашняя, так пливеш поволі?” (десь Меркурій дістав ноти). Траплялося, що після “співки” диригент розкривав книжку “Співомовок” С. Руданського і читав її під загальний регіт хористів. У неділю його хата нагадувала клуб. Вхід був вільний, а на широкому столі кожного разу лежали книжкові новинки для перегляду: твори письменників, журнал (старий) “Нива”, альманах “Вік”, “Декламатор”. Марія Іщук, спогади якої я використав при написанні історії Вінницької області “Чотири вінницькі броди”, з характерними деталями подає обстановку культурного відродження в рідному селі, чому сприяла діяльність місцевої “Просвіти”. Під впливом прочитаних книжок чимало чоловіків залюбки обирали собі прізвиська. Так з’явився у селі “козак Корж” — люди забули справжнє прізвище Демида. А той служив свого часу в козацькому війську Примакова, побував навіть за кордоном і нібито знав французьку, бо завжди закидав: “парлє франсе”, “бонжур” і т. ін. Сусіди Демидові, побратими по чарці, тепер звалися Матня і Люшня, вони й самі себе так величали. А Меркурій оголосив себе козаком Сірком. Марія Іщук згадує: “Зростав і сільський духовий оркестр. Попервах тут грали лише члени родини Федорцових: сам Меркула (був кларнетистом і капельмейстером), його брат Михайло, чотири сини Федір, Микола, Василь, Іван, а згодом ще й наймолодший п’ятий Михайло (1917 р. н.). Потім прийшов у оркестр давній друг Меркурія, добрий музикант Гумінський (поляк). А пізніше оркестр поповнювався здібними сільськими хлопцями. Крім того, що грали на всіх урочистих вечорах у сільському клубі і на танцях, ще наймалися грати на весіллях. Зажили доброї слави не тільки злагодженою грою, багатим репертуаром, а ще й культурою поведінки. Ніколи ніхто з них не лаявся, не курив і не пиячив — ні музиканти, ні капельмейстер. А при тому всі сини Меркурія вчилися: спершу в школі в Майдані Треповському, а потім — у технікумах, інститутах. Про цей сімейний оркестр пізніше напише Михайло Стельмах у романі “Дума про тебе”. Адже він добре знав синів Меркурія Федорцова, бо вчився разом із ними в Школі селянської молоді в селі Майдан Кирилівський (що перед цим мало назву Майдан Треповський). “Несамовиті Шаламаї” — під таким прізвищем змалює М. Стельмах цих музикантівбратів, що зі своїм батьком Меркурієм грали на весіллях у довколишніх селах. Та згодом, у зв’язку з так званим “процесом СВУ”, почалися в Україні репресії, що позначилися і на стані культури на селі…”. Тут пригадалися Меркурію Федорцову і козак Сірко, і галичани в івчанській церкві, і потяг до Леонтовича. І навіть товариш по музиці, поляк Гумінський. І виписувані з-за кордону книги по медицині: Меркурій Лаврентійович Федорцов був визнаним у окрузі цілителем, володів гіпнозом, позбавив багатьох людей із довколишніх сіл не одної болячки. Гостинець із того світу Коли радвлада заходилася було незграбно і малопереконливо боротися з “перегинами” у репресіях і, як павуки у банці, червоні карателі стали певний час пожирати один одного, самі потрапляючи у розкручений ними маховик смерті, на світ випливло чимало до того засекречених свідчень. Наприклад, ось такі зі стенограм допитів самих чекістів: “Колишній начвідділу Лаврентьєв в судовому засіданні посвідчив, що в управлінні НКВС практикувалися групові допити заарештованих, як тоді їх називали “масовки”, по українській контрреволюції. Це було так: до кабінету заводили 7—8 осіб, де 2—3 слідчих вели допит… У 51-й кімнаті працював Редер, там навіть удень були завішані вікна і звідтіля завжди чулися крики заарештованих. Пам’ятаю, якось туди завели заарештованого Козіса і зайшли Ширін і Редер. Через деякий час Козіса звідтіля вивели і завели до мене в кабінет. У мене Козіс сів на стілець, і я звернув увагу, що стілець, на якому сидів Козіс, одразу став мокрим од крові… Ширін заборонив слідчим писати протоколи допитів у присутності заарештованих, я був очевидцем, як Ширін диктував Редеру протокол допиту звинуваченого за відсутності заарештованого. Арештованих, які не давали свідчень, водили до Ширіна, Редера та Іванченка “на разговор”, після арештовані свідчили…
Просвітянський альбом · “Зажили доброї слави не тільки злагодженою грою, багатим репертуаром, а ще й культурою поведінки”. 15 · s. 6strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

Колишня друкарка відділу Алексєєва посвідчила, що вона систематично друкувала кореговані Ширіним протоколи допитів арештованих. Траплялося так, що деякі протоколи корегувалися кілька разів і вона їх передруковувала. Після таких корегувань протокол набирав зовсім іншого змісту… Протоколи друкували звично великі, на 30—40 сторінках. Після закінчення друкування Ширін питався: “Ну, як протокол?..”. Це я розуміла як схвалення протоколу…”. У такій обстановці і за таких обставин і народилося на світ “зізнання” Меркурія Федорцова у співробітництві з польською розвідкою, народилася “агентурна сіть” білополяків на Літинщині. А власне кажучи, чи не живе ця карально-звинувачувальна метода і донині? Щось забагато на користь такого твердження свідчень, забагато невинних жертв, як чуємо день при дні!.. …А влітку 1942 року в окупованій Вінниці німецька влада організувала розкопки поховань подолян, розстріляних НКВС наприкінці 1930-х років. На території парку культури і відпочинку, у самому центрі міста, розкрили цілі кагати напівзотлілих трупів, більшість із них була в домашньому одязі, навіть із речами. Їх кількість сягала 10 тисяч!!! По оголошенню з усіх-усюд приїздили до Вінниці люди, щоб упізнати безвісти зниклих у заметілі арештів і репресій рідних: по одягу, талісманах, хрестиках, книгах. Пригадує вінницький композитор, невтомний культурний діяч і просвітянин Яків Поляхівський. У війну він був підлітком, напівсиротою, майже безпритульним переховувався з друзями-хлопчаками у вінницьких руїнах. Дітей голод і цікавість пригнали до міського парку, де давно вже не лунала музика, не було танців, кіно. Але довкруж товпилося безліч людей, багато жінок-селянок. Вони пильно приглядалися до лахів, розвішаних на мотузках між деревами, а щось знайшовши, голосили. Плач, лемент, крики, умлівання!.. Яків наблизився до великої довгої ями, на дні якої працювали з лопатами землекопи. З ями несло нестерпним смородом. Землекопи були всі “під мухою”, часто відсьорбували щось із фляг. Мабуть, їм давали горілки, щоб довше трималися в ямі. Раз по раз “на гора” піднімали труп за трупом, а услід їм викидали різні речі. Помітивши Якова, парубокземлекоп раптом весело йому підморгнув і з вигуком: “На, лови подарунок!” пожбурив йому цупку полотняну торбину, висмикнуту з могильної землі. Торбину Яків негайно затяг у кущі. В ній виявилося кілька шматків запліснявілого сала. “Я довго чистив ножиком цей нежданий харч з того світу, але бодай шматочка проковтнути так і не зміг, хоч від голоду зводило живіт, — розповідав мені Яків Володимирович. — Тоді придумав таке: продати те сало на базарі. І збув його таки. А на виручені гроші купив три речі: великого пирога з картоплею, кольоровий олівець та альбом з білого цупкого паперу. Не знаю, звідки це в мене взялося, але я мріяв щось малювати, писати… Альбом з багатьма чистими сторінками зберігався у мене аж до того часу, коли я в ньому записав ноти і слова моїх перших юнацьких пісень…”. Я слухав мого мудрого давнього друга і думав собі: десь там, у тій ямі, лежав і талановитий самоук з Івчі — музика, хормейстер, цілитель, просвітянин Меркурій Лаврентійович Федорцов. Не було при ньому улюблених скрипки та кларнета, чудових книг, нотних зшитків. І звучала мені в душі пісня, котру за переказами рідних Меркурія Лаврентійовича він любив виспівувати за життя: Єсть у мене топір, топір, Ще й кована бляшка, Не боюсь я того німця, Ані того ляшка. М. Л. Федорцов із дружиною Оленою та дітьми Українська народна школа на Волині. Члени “Просвіти” 1916 рік Мражниця. Народний дім “Просвіта” Руський національний хор читальні “Просвіта” у Раківці
Незабутні · “Любов до рідної землі Ігоря Качуровського пережила особисті життєві бурі й історичні лихоліття”. 16 · s. 7strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

джувалися з побажанням авторки, щоб Господь пригорнув його душу до свого серця. Співчуття надіслали аргентинські шанувальники поета й перекладача, Герой України поет Іван Драч. Українська щирість наповнювала теплом сердець і слів холодну залу будинку культури разом із виступом дитячого зразкового хору “Сяйво” Ніжинської дитячої музичної школи. Під орудою заслуженого працівника культури України Сергія Голуба він виконав пісню “Дощова ніч” Степана Спєха на вірш Ігоря Качуровського, а також твори літургійні й патріотичні. Доречним був виступ київської бандуристки Надії Боянівської з тужливою “Соловея-канарея” та кантом Феофана Прокоповича. Як і слайдфільм про Ігоря Качуровського. І завершив цей концерт-спогад хор Ніжинського училища культури й мистецтв імені Марії Заньковецької піднесеною “Україно, Україно…” Тараса Петриненка. Передсмертну волю покійного про поховання біля хати дитинства виконали: Українська Православна Церква, благодійний фонд “Ніжен”, районна державна адміністрація, районна і сільська ради, доброчинці, які пожертвували кошти на спорудження й опорядження могили. Любов до рідної землі Ігоря Качуровського пережила особисті життєві бурі й історичні лихоліття й наснажувала його в далеких світах. У Крутах уже немає живих людей, які пам’ятали б Ігоря Качуровського. Але він має жити тут після смерті через пам’ять наступних поколінь. Учасники почесного поховання готові підтримати сільську інтелігенцію в організації наукових читань, присвячених творчості Ігоря Качуровського, у створенні його музею, перші експонати для якого вони передали ще п’ять років тому під час Всеукраїнської наукової конференції: “Ігор Качуровський: від Крут до “Старої Європи”.
Незабутні · “Любов до рідної землі Ігоря Качуровського пережила особисті життєві бурі й історичні лихоліття”. 16 · s. 7strona oryginału ↗

До Господнього серця Ігор Качуровський повернувся в Крути свого дитинства

Надія ОНИЩЕНКО Фото Віктора ШАТУНА “Народився я першого вересня за новим стилем, 19 серпня за старим, себто саме в той день, коли вночі червоні партизани Кропив’янського зайняли були в Ніжині деякі стратегічні точки, і проминуло кілька годин, поки гімназисти озброїлись і їх звідти вибили. Отож перший звук, який я почув, з’явившись на світ, був ручний кулемет неподалік від лікарні”, — згадує Ігор Качуровський 2007 року в “Крутах мого дитинства”, виданих у Ніжині. Цим болючим спогадом починається віршприсвята, написаний із нагоди народження сина Леонардо. Він зворушено прочитав його біля батькової могили, побачивши символіку в тому, що день смерті в Мюнхені, за кілька тижнів до 95-річчя, був тихим, теплим і сонячним. За передсмертним заповітом іза Божим промислом урна з прахом перебувала в церкві Всіх Святих у Ніжині, а 20 листопада її передали у Крутянську церкву, яку вірогідно відвідувала родина Качуровських. Тут 22 листопада чин поховання розпочав отець Василій, а продовжив біля насипу-могили архієпископ Чернігівський і Ніжинський Української Православної Церкви Київського Патріархату владика Євстратій. Вічні слова заупокійної молитви повторювали за ним родичі, земляки-крутяни, сільські школярі, викладачі й студенти Ніжинського держуніверситету ім. М. Гоголя на чолі з ректором професором Олександром Бойком, чиновники, голова районної ради Олег Бузун і голова райдержадміністрації Володимир Другаков, журналісти й літератори з Ніжина, Чернігова й Києва. Професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка Олександр Астаф’єв, відзначаючи творчі здобутки Ігоря Качуровського, нагадав і про те, що саме цей чоловік повернув на Батьківщину імена багатьох видатних українців, які не з власної волі змушені були розвивати рідну культуру за кордоном. Він супроводжував Ігоря Васильовича під час його приїзду в Ніжин і Крути 1994 року і був щиро вражений несподіваною зустріччю з немолодою сільською жінкою, яка з городу кинулася до колишнього сусіда. Це була Олена — молодша донька Івана Матвійовича Кабанця. Качуровський назвав його у споминах зразком української працьовитості, порядності й чесності. Саме такі риси плекав у собі й Ігор Качуровський. І їх помічали ті, хто мав радість спілкування з українським інтелігентом і його родиною в Україні й Мюнхені. Тепле слово прощання сказав про нескореного українця професор Київського національного університету культури й мистецтв, наш земляк Микола Тимошик. Віршприсвяту прочитав журналіст, член Національної спілки письменників України Анатолій Шкуліпа. У сільському Будинку культури спогадами ділилися люди, на чию творчу долю безпосередньо вплинув Ігор Васильович Качуровський. Його страдницький життєвий шлях став темою кандидатської дисертації поетки й перекладачки Олени О’Лір. На думку завідувачки кафедри Української академії адвокатури Тетяни Конончук, Ігор Качуровський разом із Василем Баркою започаткував дослідження Голодомору поемою “Село в безодні”. Луареат Національної премії України імені Тараса Шевченка редактор Чернігівської обласної газети “Гарт” Дмитро Іванов приєднав літератора-лауреата Ігоря Качуровського до нащадків тих українських велетнів духу, які, за висловом Олександра Безбородька, не здрібніли до кар’єризму. Поетки Софія Майданська й Любов Карпенко дякували за підтримку їхньої поетичної творчості. Адже Ігор Качуровський не впадав перед відомими іменами, а щиро радів талановитим текстам. Він устиг написати передмову до збірки перекладів антології іспанської та латиноамериканської лірики XVI—XX століть Олени Криштальської, якою вона пошанувала його світлу пам’ять, отримавши премію імені Григорія Кочура. І ми всі пого- П Е РЕ Д ПЛАТА—2014 П Е РЕ Д ПЛАТА—2 0 1 4 Вартість передплати Вартість передплати (з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами):
Незабутні · “Любов до рідної землі Ігоря Качуровського пережила особисті життєві бурі й історичні лихоліття”. 16 · s. 7strona oryginału ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА на 1 місяць на 1 місяць 10 грн Поштовий індекс — 30617 на півроку на півроку 57 грн 15 коп. на рік на рік 113 грн 10 коп. АНОНС на 3 місяці на 3 місяці 29 грн 40 коп. Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ соціальної тематики Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН 278-63-69 Інтернет-редактор Олександр ЛИТВИНЕНКО 279-39-55 Черговий редактор Євген БУКЕТ Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу. Загальний наклад у грудні — 15 400 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn