Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №39 за 2009 рік

16 с. · 30 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 39 (520), 1—7 жовтня 2009 КНИГА ЖИТТЯ ДМИТРА ПАВЛИЧКА

Книга життя Дмитра Павличка об’ємніша за весь його життєпис, за все створене ним упродовж десятків років. У цій Книзі присутня не лише його власна доля, ай доля України в найтрагічнішу і найвизначальнішу добу ХХ сторіччя. У цій книзі присутні ми всі, його сучасники, адже ми опромінювалися його думкою, його піснею, його чуття# ми, органічною ритмікою, особливими квантами його ін# тонації, багатством образної системи і лише йому влас# тивою лексикою. Книга життя шелестить, як дерево, сторінками, ві# домими і невідомими долями. У ній — згустки часу, енергії, думок. У ній, зрештою, доля великого Українця — Дмитра Павличка, бо він переклав мовою знаків і зву# ків власну долю, в якій були і трагічні події, й радісні дні духопіднесення, зумовленого чи то творчими здобутка# ми, чи послідовною змобілізованістю на відродження Української держави, яку на велику і загальну нашу прикрість так швидко дискредитували можновладці. У Книзі життя, яка ще далеко не вся виповнена, в якій лише тепер заповнюються певні прогалини, — Кни# га, яку ми ще не прочитали… Ми зобов’язані осягнути масштаб цієї дивовижної постаті: поета, пісняра, перекладача, літературознавця, редактора, есеїста, історика, державотворця, диплома# та, лідера нації. Ця таємнича Книга з її онтологічним шифром є, пе# редовсім, таємницею самого Дмитра Павличка, який прагне осмислити долю України. Книга, в якій поет, лі# тописець безнастанно розпитує Бога про світ, який на# віть своє ім’я прагне прочитати в поєднанні зі своїм пріз# вищем: Дмитро Павличко. У його імені — вулканічність, вогонь, магма, як ствер# джує філософ П. Флоренський, а в прізвищі присутнє особливе апостольство: з неофіта перерости на стовп істини і закон неухильного виконання вищого свого призначення: творити Україну! Слава Генію Павличка! Фото Олеся Дмитренка Павло МОВЧАН
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Дмитро ПАВЛИЧКО: ПРО НАШУ НАЦІОНАЛЬНУ СВОБОДУ

Панове товариство! Зізнаюся, я не планував своє повноліття відзначати в театрі. Сталося так тільки тому, що я подумав: ювілей надається для слова про те, заради чого я жив і живу на світі. Це слово про нашу національну свободу. Відновлена 1991 року Українська держава опинилася в страшній небезпеці. Російсько-грузинська війна — ніщо інше, як демонстрація старої загарбницької політики Москви. Це попередження Україні та іншим державам, які постали на територіях колишнього СРСР і так званого соціалістичного табору, що сучасні керівники Росії не погоджуються з демократичними осягненнями нової історії, пробують зупинити розвиток людства силою зброї. Лист президента Дмитра Медведєва Президентові Вікторові Ющенку — ультиматум українському народові: або добровільно — геть політику на зміцнення твого суверенітету, на вступ до Європейського Союзу і до НАТО, або ми покажемо тобі силоміць твоє місце слухняного московського сателіта! Певна річ, найбільшою провиною Віктора Ющенка в очах Кремля є підтримка Грузії. Що дозволено Франції, те заборонено Україні. Але саме тому в очах світу й українського духу та підтримка — природний, благородний вчинок брата, вихованого тюремною дружбою ув’язнених царатом і комуністичним режимом народів. Недавно Дума одностайно ухвалила закон, який дає право Дмитрові Медведєву збройними силами захищати громадян Росії на території будь-якої країни. Чи не так напередодні Другої світової війни ідеологи гітлерівської Німеччини підступали до анексії чеських і польських територій, де проживали німці? Чи згаданий закон не є підставою для вторгнення російських танків на землі України, щоб захистити людей, яким уже роздані паспорти з двоглавим орлом? Від чого захистити? Хіба від тої дружелюбної щодо російської мови й культури політики, яку послідовно проводить Україна, фінансуючи державні російськомовні школи? Від тої повені російськомовних газет і журналів, яка вкриває українські міста, з-під якої зовсім не видно української преси, бо кількісно вона, як одиниця до сотні? Я схвалюю звернення Президента Віктора Ющенка до Ради Безпеки ООН з проханням розглянути питання про погрози Україні з боку президента Росії. За те, що Україна відмовилась від атомної зброї, клуб ядерних держав 1994 року в Будапешті підписав Меморандум, документ гарантії недоторканності українських кордонів. Про це необхідно нагадати світовій громадськості. Сьогодні, коли один з гарантів нашої свободи, наш дорогий сусід, слов’янський родич, погрожує нашій державі, в нас немає іншого виходу, як відкрито й чесно на міжнародній арені ставити питання про повернення Україні ядерного статусу. Наперекір усім перешкодам ми мусимо будувати сильну армію, приступити до надбання й виробництва тактичної атомної зброї. В сучасному світі ця зброя є гарантом миру і безкровної оборони нашої свободи. Сполучені Штати Америки, які змусили Україну зайняти місце серед неядерних держав, тепер мовчать, а коли й говорять, то уникають чітких формулювань на захист нашої спрямованості до НАТО. Ми повинні зрозуміти, що Україну приймуть до НАТО аж тоді, коли на це дозвіл дасть Росія, сама посівши провідне становище в Північноатлантичному альянсі. У трагічній ситуації, й тепер, і назавжди, нам не можна покладатися на чиюсь зовнішню допомогу. Її не буде. А тому я підтримую мого друга Юрія Щербака, відомого українського письменника і дипломата, який через газету “День” звертається до нас: “Треба мобілізувати всі здорові, патріотичні сили суспільства на захист української державності. Не тільки старі шістдесятники чи підстаркуваті розсварені націоналдемократи, але й молодь, бізнесмени, військовослужбовці, представники силових структур, ЗМІ, члени організацій громадянського суспільства повинні усвідомити небезпеку, що нависла над Україною. Всеукраїнський конґрес із широким реґіональним і суспільним представництвом міг би стати загальнонаціональним форумом, який має звернутися до української, російської та міжнародної громадськості із закликом: зупинити можливу війну між Росією та Україною…” Конґрес, Асамблея, Новий Рух — назви знайдуться, але треба президентові, урядові, політикам, інтелектуальним силам української нації невідкладно збиратися і, можливо, реальність смертельної загрози об’єднає нас і дасть нам силу, могутнішу за атомне озброєння. Сучасні відновлювачі російської імперії даремно сподіваються, що успадкований з часів неволі мовний та конфесійний поділ українського народу забезпечить їм підтримку. Хай згадають вони недобудовану дамбу до Тузли. Український народ великий саме тому, що, будучи толерантним до національних меншин в державі, вільним у всьому, в критичному ставленні до своїх керівників, у виборі мови й церкви, він здатний об’єднатися і захистити свою землю і свободу. Російські верховні політики даремно сподіваються, що їх у їхній ненависті до України підтримуватимуть росіяни, які народилися й виросли в українських містах. Проводячи антиукраїнську політику, президент Росії Дмитро Медведєв мав би пам’ятати, що незалежна Україна — це не тільки велика нація з європейськими традиціями, вкарбована у світову цивілізацію та історію подіями невпинної, в століттях зримої боротьби за свою політичну незалежність, а й батьківщина мільйонів росіян, що українські росіяни допомагали нам валити імперію зла й будувати своє життя у вільній і демократичній Українській державі. Не дай Боже, щоб у Москві взяла верх авантюристична, божевільна спроба вдарити Україну залізом. Не дай Боже, щоб російському народові знову було наказано стати сторожем збудованої царями та генсеками тюрми, наглядачем, який виховує розстрілами та голодоморами послушенство у поневолених рабів. Нарешті скажемо всю правду: Росія вигравала вже не одну війну проти України, але не змогла подолати і ніколи не підкорить і не знищить українського державного духу! Слава Україні! Виступ 28.ІХ.2009 у Національній опері України
Політика · “У нації ще достатньо сил, щоб не спостерігати мовчки за тим, як олігархи підгортають під себе владу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

декомунізувати Україну. І річ не тільки в тому, що країна не очищена від символів тоталітарного минулого, від пам’ятників катам українського народу. А й у тому, що й досі не маємо патріотичної ефективної влади, яка нарешті подбала б про українську справу і справедливість. За своїм переважним складом і духом теперішня влада, чиновництво залишаються прямими нащадками колишньої радянської компартноменклатури. Це призводить до посилення впливу лівих партій ортодоксально-комуністичної антидержавної природи. Вимога “Творити українське. Шанувати українське. Підтримувати українське. Берегти українське”, тобто будувати українську Україну ніяк не може оселитися в серцях і головах так званої української політичної еліти. Багатьом із такої еліти легше бігати з намальованим серцем на партійних штандартах, ніж жити з Україною в серці. За 18 років не вдалося створити із сегменту так званого народногосподарського комплексу колишнього СРСР цілісної повноструктурної модернізованої економіки з розвиненим внутрішнім ринком, сформованим національним виробником. Журюся, що багато хто, передусім із влади, відходить від народного звичаю й традиції, від національної моралі та народної мудрості, щоб вхопитися за їхні сурогатні замінники для виправдання своєї байдужості до української справи і бездіяльності. Чого вартий лише вислів першого Президента України Леоніда Кравчука: “Маємо те, що маємо”. Не лукавте, панове. Краще згадайте давньонародне — “Як дбаєш, так і маєш”. Уже пора владі подбати про загальну для нації справу, а не тільки про власні бізнесові інтереси, про духовне відродження народу, а не про дух матеріального споживацтва. Україна має стати країною громадян, а не споживачів. Треба схаменутися всім, бо третя українська хвиля, хвиля українського духу буде “справедливішою”, ніж попередні, до тих, хто забув за Україну. А вона вже стукає у двері приглушеним ремствуванням багатьох людей. Тривожуся, що за 18 років остаточно не убезпечена наша молода держава, що загрози (внутрішні й зовнішні) для нації не відступили і не ослабли. Доказ цього — звернення президента Росії Медведєва до Президента України Віктора Ющенка, в якому неприкрито проступає політика Кремля з обмеження ключових, найважливіших суверенних прав України. І тоді, у 80—90-ті роки ХХ століття, і тепер українці мають мобілізуватися на відвернення цих загроз, зокрема і через об’єднання патріотичних сил і творення нових народних рухів. Але радісно мені, що ми знову разом. Що гаряча любов до Вітчизни і відповідальність за її долю у нас не ослабли, а зміцніли. Що наша віра у зроблену 20 років тому справу ще більш укріпилась. Нам є чим пишатися. Саме рухівська подвижницька, а часто і жертовна праця забезпечила успішне завершення вікової боротьби нації за волю і свободу, за державність і незалежність. Здобути державу — завжди і скрізь вважається вершинною історичною перемогою для будь-якого народу. А в наших умовах — і поготів. Наша воля, воля нації на цьому шляху виявилася сильнішою від усіх перешкод. Ми — найщасливіше покоління українців, бо були не спостерігачами, а активними учасниками вікопомних для нації подій. Виборена нами держава існуватиме вічно. Українська спільнота вже збирає свою енергію для проведення, врешті-решт, глибоких системних реформ і модернізації нації. Будьте готовими допомогти молодим людям здійснити ці вкрай нагальні й амбітні проекти. У нації ще достатньо сил, щоб не спостерігати мовчки за тим, як олігархи підгортають під себе владу, граються курсом гривні, нищать нашу природу й українську душу. Сподіваюся, що держава в особі Президента України до дня Свободи і до річниці грудневого 1991 року референдуму відзначить багатьох з рухівців високими державними нагородами, чим виявить справедливість щодо їхнього внеску в здобуття української державності. Прошу підтримати пропозицію присвоїти одному з перших великих рухівців Василеві Червонію (посмертно) звання Героя України. Для майбутнього нації ті великі часи і ті люди, які їх творили, повинні бути зафіксовані й у наших серцях, і в інституційній пам’яті держави.
Політика · “У нації ще достатньо сил, щоб не спостерігати мовчки за тим, як олігархи підгортають під себе владу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

ДОСИТЬ БРЕХАТИ!

Володимир НЕРІВНИЙ, м. Донецьк Можна впевнено сказати, що на Донеччині стартували передвиборні перегони саме 8 вересня 2009 року. Цього дня було урочисто відкрито пам’ятник Ватутіну — радянському командувачу І Українським фронтом. На пам’ятник витрачено 690 тисяч гривень. Встановлення цього пам’ятника стало нічим іншим, як пам’ятником розколу України. Якщо слухати апологетів сучасної комуністичної політики, то виходить, що Україну й Донеччину зокрема визволив сам Ватутін. Не більше — не менше. Що з того, що гинули мільйони людей?! Скільки їх, безвісти зниклих, лежить в землі України! Ось і в Червоногвардійському районі в селищі Свердловому, що в Макіївці, за 10 км від Донецька, лежать загиблі визволителі саме Донецької землі, але біля їхньої могили — смітник! І всім байдуже, й Олександрові Мальцеву, міському голові Макіївки, зокрема. Вони ж загинули не від рук бандерівців, навіщо їм пам’ятник? 1 вересня 2009 року прийшли школярі з місцевої школи № 44 покласти до смітника квіти… Ось така правда життя: в одному місті Партія реґіонів славить визволителів: Олександр Лук’янченко, мер Донецька, віддав свою місячну заробітну платню на пам’ятник, 200 тисяч гривень подарував фонд народного депутата Бориса Колеснікова, 100 тисяч внесли комуністи. Як не крути — а це справжнісіньке лицемірство, брехня й піар, спрямовані на задурення виборців і розкол України. Те хамство, яке повсякчас ми, мешканці Донеччини, чуємо на адресу літніх людей — ветеранів війни, праці, від їхніх онуків хіба не свідчить саме про моральну деградацію пострадянського суспільства? Щоб ще разу цьому пересвідчитись, я спробував на початку року поговорити на цю тему з головою місцевого осередку Партії реґіонів у Донецьку. Ішлося саме про літніх людей, яких кривдять водії автобусів і маршрутних таксі. Спитав, чи зможе ця партія, що диктує свою політику і тримає громадське життя на Донеччині під повним контролем, навести в цьому лад. Жодної відповіді на запитання не отримав. Тільки змарнував час, мовляв, за виховання громадян відповідальність несе… школа! Яка, між іншим, теж підконтрольна Партії реґіонів. Отакої! А так на Донеччині все гаразд: стоїть новий пам’ятник герою не України, а колишнього Радянського Союзу, “гросмейстеру” військової стратегії Ватутіну, що загинув від руки “бандита” бандерівця, як це нам подають комуністи, а десятки ще живих визволителів щодня отримують плювки від нащадків… Час покінчити з брехнею! Нині розсекречено архівні документи, і час поставити крапку на всій брехні, що її вже 65-й рік по Другій світовій війні, а не великій вітчизняній, повторюють про радянських героїв! Хіба не було так званих “чорних свиток”, хлопців-українців, старших 16 років, яких радянські “визволителі” на чолі з Ватутіним гнали беззбройних попереду військ на німецькі траншеї? А “велике” визволення Києва до річниці жовтневої революції, коли загинуло близько 470 тисяч солдатів? Хіба цією операцією не керував “гросмейстер” Ватутін? Друга світова війна, яку розв’язали два побратими по духу — Адольф Гітлер з його націонал-соціалістичною ідеологією та Йосип Сталін зі своєю, імпортованою комуністичною ідеологією, — справжня трагедія українського народу, розірваного навпіл тоталітарними режимами, обдуреного з усіх боків: німці дали концтабори, совєти — ГУЛАГи. І тих, хто ще має нахабство брехати, піаритись на подіях минулого, всіма засобами дискредитувати політику Президента Ющенка, продовжуючи руйнацію державності, слід звільнити з посад. Вони повинні відповідати перед українським народом. Марна справа із “совка” виховувати українця — з цього нічого путнього не вийде. Як жабу не годуй — биком вона все одно не стане. Треба нарешті провести люстрацію й покласти край цьому неподобству раз і назавжди! Слава Україні!
Політика · “У нації ще достатньо сил, щоб не спостерігати мовчки за тим, як олігархи підгортають під себе владу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ТРЕТЯ УКРАЇНСЬКА ХВИЛЯ ВЖЕ СТУКАЄ В ДВЕРІ Аналізуючи історію, розмірковуємо над непростими проблемами єдності національнодемократичних сил

ені болить, що так повільно вчимося відзначати перемоги і шанувати переможців. Не просто було домогтися відзначення на державному рівні 20-річчя створення справді легендарної організації — Народного руху України за перебудову, діяльність якої кардинально змінила не тільки долю українців, а й геополітичну карту світу. Там, де державні чинники мали б автоматично забезпечити таке відзначення, ініціативу знову довелося виявляти громадськості. І потрібно було докласти чимало зусиль, щоб її зреалізувати. Півроку ця ініціатива “блукала” коридорами Секретаріату Президента. Указ з’явився лише з особистої волі Президента Віктора Ющенка. Ще майже півроку знадобилося теперішньому уряду, щоб прийняти рішення на реалізацію указу. Чотири чи п’ять разів робилися спроби прийняти в парламенті відповідну постанову. Цілком інакше ставлення влади до подібних подій бачимо в Польщі й країнах Балтії. Там урочистості проходили за активною спільною участю всіх державних чинників і громадськості та на широкій міжнародній основі. У нас же політичні лідери воліють мати власний окремий захід: хтось у Київській політехніці, хтось — ще десь. Слава Богу, що Президент виявив державну позицію, і ці відзначення відбулися на державному рівні, в Палаці “Україна”. Найвищий вияв уваги держави до подій, яким двадцять років, цілком відповідає тій ролі Руху, яку він відіграв у долі української нації. Саме під проводом Руху українці зреалізували історичне завдання нації — створили власну державу. Саме українська державність завдала смертельного удару по російській комуністичній імперії, а, отже, по світовій комуністичній системі. Саме поява Української держави прискорила закінчення холодної війни і створила можливості для побудови нової Європи — безпечнішої й без розподільчих ліній. На жаль, цей внесок українців ще належно не поцінований світом. Частково через те, що ще самі для себе ми не виробили власного погляду на роль України в світових процесах. Журюсь, що дуже повільно українці виплутуються з тенет ворожих міфів. Нерідко можна почути, що українська державність зненацька звалилася на голови українців: чи-то через розвал СРСР, чи з ласки горбачовського Кремля або єльцинської Москви. Нинішнім державним відзначенням 20- річчя створення Руху ми остаточно відкидаємо міф про дарованість українцям державності. Українська держава виборена самими українцями. Нам ніхто і ніколи не допомагав здобути державність і незалежність: ні в часи козацької доби, ні на початку чи в середині ХХ століття, ні тепер. За незалежність українці заплатили велику ціну. Наша дорога до волі рясно полита кров’ю мільйонів патріотів. Якби ми прийняли цей міф, то мусили б відректися від лицарської історії козацької доби, від славних звершень українських інтелектуалів ХІХ—ХХ століть, від звитяжної боротьби Української Повстанської Армії. Ми мусили б перекреслити історію правозахисного, дисидентського руху, рухівський внесок у здобуття незалежності України. Визнання міфу про дарованість української державності рівносильне визнанню бездержавності української нації, що здатне суттєво ослабити її волю до життя. Ми, українці, ніколи з цим не погодимось, не змиримось. Бо наша нація — велика, історична, державна. Наш народ є древнім народом з глибоким історичним корінням і досвідом. Ми так само категорично відкидаємо міф про тодішній Рух як дитя капеесесівської політики перебудови другої половини 80-х років минулого століття. Наші кляті друзі (чи воріженьки) договорилися до того, що Рух на- Фото Cергія Марченка чебто створили КПРС—КПУ та її репресивний орган КДБ для власного порятунку. Насправді Рух породжений ініціативою найширшого громадянства. Він став відповіддю українства на екзистенційну загрозу нації, загрозу її існування як окремішньої етнічної спільноти. ХХ століття позначене цілеспрямованим винищенням російською імперією української нації в усіх виявах її буття. Саме в ХХ столітті перед українцями вперше постало питання і духовного, і фізичного існування. В українському суспільстві завжди були люди, які відчували цю небезпеку і героїчно боролися за її відвернення. Але це відчуття не виходило за межі відносно невеликого середовища. Хоч як це парадоксально, але саме Чорнобиль остаточно пробудив українців і поширив відчуття загрози на всю націю, зробив очевидним для мільйонів людей потребу активної позиції й рішучих конкретних дій з її відвернення. Українці почали самоорганізовуватися в тисячах різноманітних неформальних організацій для відстоювання своїх прав та інтересів, загрожених Чорнобилем, русифікаторською політикою московського Кремля й тоталітаризмом комуністичної імперії. Незабаром ці неформальні об’єднання громадян виявилися заплідненими ідеями національного відродження, що тісно переплело їхню діяльність. Знадобилося не так багато часу, щоб укріпився правозахисний рух, сформувався і розвинувся екологічний, культурологічний та загальнодемократичний рухи. Для повної інтеграції й злиття воєдино цього моря стихійної енергії потрібна була об’єднавча ідея. І таку ідею дав Народний рух України. Це ідея незалежності й власної національної демократичної європейської держави. Рух був тоді новою якістю національного поступу українців, новітньою формою їхньої самоорганізації в національно-визвольних змаганнях наприкінці ХХ століття. Рух висунув завдання зламу комуністичної системи і виходу України з російської комуністичної імперії — Радянського Союзу. Успіх Руху забезпечувало те, що він об’єднував людей навколо двох базових ідей — національної державності й демократії, що він поєднав права людини і права нації. Рух тоді дав суспільству альтернативу до чинного ладу. Він озброїв суспільство цілком реалістичними програмами національного державотворення. Зокрема до порядку денного було включено політику глибокої деколонізації та декомунізації України. Своїми масовими акціями (Ланцюг Злуки, відзначення 500-річчя козацтва тощо) Рух поглиблював національну ідентичність українців і соборність нації. Якщо перекинути місток з того часу в сьогодні, то можна сказати, що світ ми змінили, але своїх авгієвих стаєнь не вичистили. Нам так і не вдалося за 18 років самостійного життя остаточно деколонізувати і
З роси й води! · “Літа даються обраним для праці й натхнення, для сліз і для радості, для неперевершеного відчуття врожайної осені й передчуття весняного засіву”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

митро Павличко завжди викликає особливий інтерес і зацікавлення, бо його блискуча публіцистичність, помножена на інтелектуальність, артистизм, полемічність, ораторське мистецтво беруть у полон з першої фрази. Та не лише це вело українців на свято Дмитра Павличка: у цей час непевності, зрад, невизначеності вибору важливо почути авторитетну думку лідера нації, поета, державника, ввібрати в себе енергетику пісні й слова, аби зібратися на думці й силі. Ось чому прийшли до Павличка не лише поети, критики, літературознавці, а й політики, високопосадовці. У залі були помічені міністри Георгій Філіпчук, Іван Вакарчук, Василь Вовкун, духовенство на чолі з його Святістю Патріархом Філаретом, представники дипломатичного корпусу, Секретаріату Президента. Дмитра Васильовича особисто привітали на сцені Президент України Віктор Ющенко, прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко. Цього вечора Герой України Д. В. Павличко був нагороджений орденом Ярослава Мудрого IV ступеня. Найвищі посадові особи держави не лише виголосили високі віншування, а й стали глядачами й слухачами Дмитра Павличка — пісняра, поета, публіциста. Його пісні, створені у співавторстві з композиторами О. Білашем, А. Кос-Анатольським, Є. Станковичем, В. Губою, Г. Гаврилець омивали душі присутніх живою водою, й думалося про те, що ніякі зірки шоу-бізне-
З роси й води! · “Літа даються обраним для праці й натхнення, для сліз і для радості, для неперевершеного відчуття врожайної осені й передчуття весняного засіву”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

МНОГІЇ Й БЛАГІЇ ЛІТА ДМИТРОВІ ПАВЛИЧКУ!

28 вересня 2009 року в Національній опері столиця вітала Дмитра Васи! льовича Павличка зі славним ювілеєм. У залі не було жодного вільного місця: кияни і гості прагли особисто висловити ювілярові свій пієтет, шану, дружбу, надію — українці скучили за літературно!мистецькими вечорами, за живим словом і гострою думкою. Президент В. А. Ющенко зізнався, що пам’ятає вірші Д. В. Павличка Вітання від Павла Мовчана Ніна Матвієнко втілила задум Д. Павличка і Є. Станковича Брати Павло і Петро Приймаки виконують “Два кольори” Прем’єр#міністр Юлія Тимошенко надзвичайно тепло вітала видатного поета су не здатні пробудити в душах людських оцю щемну струну, яка чисто і нефальшиво звучала цього вересневого вечора в серці Києва й України. Пісень було багато, глядачі їх упізнавали і подумки підспівували і квартетові “Явір”, і Ніні Матвієнко, і Валентині Пелех, і Фемію Мустафаєву, і найкращим хоровим та оркестровим колективам столиці. Коли Дмитро Павличко почав читати вірші, то попередив зал, що якби читав усе написане, то не вистачило б і трьох днів, тому читатиме мало. І його шанувальники почули лише золоте вибране й обране читачами та нові, щойно з-під пера, поезії. Прозвучав і перший вірш поета, написаний 1944 року, задовго до першої публікації. Завершив спілкування зі своїми гостями Дмитро Васильович як політик — виболеним, думанимпередуманим — вдумливим словом, до якого варто було б прислухатися і Президентові, і прем’єр-міністрові, і їхнім підлеглим… Два Дмитри, два серця, два крила, “Два кольори” І звісно ж, яке українське зібрання обійдеться без того духопіднесення, де “Червоне — то любов, а чорне — то журба”?! Пісня “Два кольори” на ювілейному вечорі Дмитра Павличка звучала двічі: на почин дійства її виконали Павло й Петро Приймаки, а завершували всі учасники вечора на чолі з Дмитром Гнатюком. Хтось із читачів може закинути, що ми не називаємо почесних звань артистів, серед яких — троє Героїв України, багато лауреатів державних премій і носії найвищих звань, що свідчать про їхнє всенародне визнання. Але особливістю цього захоплюючого, щемного, щирого дійства є те, що кожне ім’я — то зоря, талан і талант український, випробуваний часом, словом, духом. Як не захоплюватися огнистим, імпульсивним гостромислом Дмитром Павличком, сивочолими яворянами, незрівнянним Дмитром Гнатюком, як не думати про те, що поруч із Павлом Муравським будь-хто програватиме у молодості світовідчуття й осягненні тисячолітньої пісенної мудрості. Вік людям дарує Господь. І многії — і благії, і труднії — літа даються обраним для праці й натхнення, для сліз і для радості, для неперевершеного відчуття врожайної осені й передчуття весняного засіву. Дай Боже, аби Павличкова нива ще багато літ бралася зеленими стрілами і пахла незрівнянним духом яровини! Любов ГОЛОТА Світлини Олеся ДМИТРЕНКА Всеукраїнське товариство “ПросвіD та” імені Т. Шевченка, тижневик “СлоD во Просвіти” вітає видатного поета, пісняра, перекладача, літературознавD ця, есеїста, історика, державотворця, дипломата, лідера нації, Героя України Дмитра Павличка з 80Dріччям!
Погляд · “Не криза, а особистість загрожує креативністю, розумністю тим, хто так зручно почувається у владному кріслі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Життя непередбачуване. Попри райдужне очікування на подальше зрос! тання добробуту і руху до одержання обіцяних цивілізаційних цінностей, фі! нансова криза розкрила прірву вітчизняної економіки, яка невпинно поглинає дедалі нові ресурси, активізує політичні суперечності. Колізії суспільного буття, морально!психологічна напруга поставили нас перед можливістю со! ціального вибуху з непередбачуваними наслідками. Однак трагічна, здавало! ся б, ситуація все!таки постійно трансформується у нові варіанти виходу із невирішуваних, на перший погляд, проблем. Яка ж сила, які енергії дають змогу вистояти розбалансованій владі, зберігаючи себе у витратній економі! ці, політичній корупції, безробітті, що зростає, невиплачених зарплатах, за! лишаючись лідерами за умови втрати підтримки і довіри виборців? Воля, ро! зум, мораль, упертість, надія на МВФ? А може, страх втратити владу?
Погляд · “Не криза, а особистість загрожує креативністю, розумністю тим, хто так зручно почувається у владному кріслі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ВІД ІДЕЙ ДО ІДЕАЛІВ: СТРАХ ЯК АТРИБУТ ПОСЕРЕДНОСТІ

Володимир ІЛЬЇН, доктор філософських наук, професор …У квітні 1814 року в результаті поразок Наполеона від союзних військ його улюбленець маршал Ней разом з генералами почав просити свого імператора відмовитися від трону. “О Нею, Нею! — відповів Наполеон. — Ти знаєш, що таке трон? Це лише прикрашена золотом частина меблів. Головне ж те, що стоїть за ним: мої бажання, мої примхи, моя уява, мої надії, й найголовніше — моя воля!” Очевидно, в цьому полягає, попри тягар, спокуса і нестримна принада влади, яка змушує заради неї жертвувати всім — здоров’ям, гідністю, часом, знаннями, друзями, сім’єю, добрим іменем, продавати заради неї душу дияволу, зрештою, ризикувати життям. Але це не означає, що у владу приходять ті, хто може самовіддано нести її випробування. Не секрет, що чим більше відходимо від традиційних цінностей духовної культури і поринаємо в світ фінансової цивілізації з її жорсткими прагматичними пріоритетами, тим більше у владі опиняється людей, для яких вона передусім є умовою реалізації власних амбіцій і здійснення матеріальних сподівань. Тим самим відбувається приниження, деградація ідеї влади, а з нею — ідеї національного, державного буття, перетвореного на розмінну монету для досягнення престижу й елітного споживання. Здавалось би, нічого дивного, адже живемо в суспільстві споживання. Але бачимо наповнення владного простору або випадковими особами, або бізнесовими хижаками (як київський мер), які присутністю, як ніхто й ніщо, підривають довіру до неї й усю систему управління. Тому й виникає думка: якщо “такі” можуть, то і мені це під силу. Перепона для конструктивної дії влади й усієї сфери управління в суспільстві полягає в тому, що пересічності можуть функціонувати у відповідному для себе середовищі. Для лакея, стверджував Г. Геґель, немає героя, бо він лакей. Тому й відбувається періодично масовий “захід” у владу не професіоналів, а “своїх”, “виконавців”, критерієм відбору яких стають бездумна відданість, кровно-родинні або дружні стосунки (“свій хлопець”). Такі управлінці розуміють свою випадковість (сьогодні є, а завтра — як карта ляже). Вони прийшли на це місце не через ідею, не через боротьбу, не за покликанням чи через конкурентний відбір, а за протекцією або бажанням “покерувати”. Звідси відчуття невпевненості, яке й породжує страх — страх втрати свого місця, за яким статус, повноваження, добробут, зрештою, можливість похизуватися перед іншими. А без цього — порожнеча, буденність, туга і заздрість до тих, хто по-справжньому самодостатній. Для “пересічності” влада — мабуть, єдина можливість позбутися власної непридатності, невмілості, сірої однаковості, зрештою, ситуації “жити на зарплату”. Цим і пояснюється прагнення таких людей потрапити у владу. І чим більше їх там перебуває, тим дорожчим, хаотичнішим і нестерпнішим стає життя для тих, хто залишився, за порогом влади, яким “не пощастило”. Очевидно, знаючи свою невідповідність, страхаючись гіпотетичної, але все-таки розплати за бездарне управління, пересічність у владі й породжує істерію апокаліптичних настроїв, розповсюджує чутки про дефолти, змови, саботажі, ворогів, зраду, п’яту колону, підрив авторитету тощо. Саме страх змушує робити непередбачувані вчинки, йти на несподівані угоди і союзи, здійснювати популістські заходи, які так дорого обходяться країні, вражати ірраціональністю дій, видавати потворне за прекрасне, брехню за правду, негідника за героя, сіючи розбрат і недовіру. Проте впевненість, із якою продовжує демонструвати себе народу “керівництво”, ставить під сумнів це твердження: який може бути страх за умови збереження атрибутів влади? Річ у тому, що непрозорість і хитрість психічної структури, які зумовлюють вияви страху, приховують його в глибинах свідомості. Завдяки такій внутрішній психологічній перебудові страх начебто зникає з доступної спостереженню поверхні, але насправді нікуди не дівається і залишається мотивом, визначальним для поведінки владного суб’єкта, не впевненого у собі. Для збереження своєї психічної цілісності він (а таких достатньо у владних кабінетах), повинен замінити страх іншим почуттям — зокрема ненавистю, яка змушує шукати ворога. Звідси — парадоксальність й абсурдність поведінки, яка не підлягає раціональному обґрунтуванню: найближчі друзі стають ворогами і навпаки, соратники — зрадниками, а замість виважених дій втомлені від очікувань обіцяної стабільності громадяни змушені спостерігати вчинки, непідвладні ні логіці, ні моралі. Адже як інакше пояснити абсурд зміщень, акцій, погроз, нагород, покарань, заяв, пропозицій, які утворюють відчуття ілюзорності, марності, ненадійності політичного й економічного життя в Україні? Мабуть, тому стало правилом казати не “моя”, а “ця” країна. Ще більший страх викликає можливість появи тих, хто навіть потенційно може загрожувати втраті влади. Агресивну реакцію викликають не лише політичний конкурент чи опонент, а й той, хто мислить, має вплив, володіє знаннями і в перспективі може бути претендентом на місце (трон). Як у недалекому радянському минулому боротьбу вели не проти інакодумців, а й загалом проти мислячих, так тепер підозру викликає кожна непересічна особистість, яка породжує заздрість і ненависть. Не криза, а особистість загрожує креативністю, розумністю тим, хто так зручно почувається у кріслі. Тому дуже важко сподіватися на появу тих очікуваних, нових, свіжих політиків, яких всіляко гальмуватимуть і компрометуватимуть. У силу цих причин замість плідної діяльності виникає антидіяльність: плетуться інтриги, здійснюються різні акції й заходи, пускаються в хід апробовані словоблуди, які починають відроджувати плоть того, що ніколи не було живим. Активізуються погрози, демонстрації сили, рокіровка на шахівниці впливових посад, демарші із захопленням офісів чи адміністративних споруд. Хоч страх не дає змоги все це завершити, перетворюючи такі дії на спектакль, розрахований на примітивну свідомість. Це нікого не переконує і лише посилює суспільну відразу до схожої політичної діяльності. Адже всі залишаються на своїх місцях, ствердивши належність до “обраних” імітаціями самодостатності. Страх породжує аморалізм, золоте правило якого — “з вовками жити — по-вовчому вити”. Проте в глибині свідомості залишається розуміння, що вовки ніколи не стануть друзями, і будь-який червоний прапорець вже є для них сигналом небезпеки, і вони відразу тебе покинуть. Втрата посади означає залишитися самому зі своїми розчаруваннями і переконанням, “які ж, все-таки, ці люди невдячні й негідники”. Адже кожний у “вовчому” оточенні розуміє: ти потрібний лише остільки, оскільки займаєш посаду. Є посада — є друзі. І навпаки. Тому й залишається постійний страх втрати і посади, і друзів. Не рятує й показне благодійництво, як і маски “борців” за народні інтереси й національні ідеали. Коли, зрештою з’ясовується нещирість і політична заанґажованість, то чим можна закрити ту загальну зневагу і сарказм, які назавжди виведуть із політичного життя? Страх за можливу втрату обличчя породжує химери хворобливого прагнення — будь-що належати до “касти обраних” — еліти. І тут знову не покидає страх: досягти — не досягти, а якщо досяг, то не позбутися нехай показової, але наближеності до влади та її носіїв, “політикуму”. А якщо ні, то страхи переносять на суспільство, ставлячи його в той стан невпевненості, який породжує постійний дискомфорт і відразу до своєї країни, де немає очікуваного порядку. Кожний політик, ідучи на вибори, обіцяє зробити все для добробуту народу. Але цього ніколи не відбувається. Попри всі посилання на “об’єктивні умови”, “кризу”, “фінансову скруту”, які начебто повинні пояснити постійне здорожчання життя, розбиті дороги, корупцію, обман, виникає питання: навіщо ж ви йшли на вибори, бралися до справи? Навіщо одягали тогу професійності, “любові до людей” і без кінця обіцяли, обіцяли… А тепер свій страх за невміння, невиконання переносите на всіх, шукаєте будь-які причини, аби й надалі залишатися серед обраних. А яка користь від цього суспільству? Механізми захисту психіки від роз’їдаючого страху перед когортою нових, сильних, хто вже стоїть на порозі й унеможливить твоє перебування у владних структурах, змушує творити міфологеми “спасителів нації”, від яких лише і залежить подальша доля, як вони називають, “маленьких”, “пересічних” українців. Але чи заслуговує поваги той, хто своєю “владною величчю” принижує тебе характеристикою “пересічного” і “маленького”? Проте тільки тоді можна відчути власну значимість і подолати страх, якщо хтось буде “маленьким”. І коли все суспільство зрозуміє, що лише з атрофованим розумінням гуманістичних змістів сучасної демократії можна так принижувати народ і гідність особистості, тоді воно стане громадянським. Якщо “сон розуму породжує чудовиськ”, то страх пересічності породжує хаос і безлад, у якому немає місця логіці й моралі. Тому звичними стають одіозні особистості, яких не сприйняло б жодне нормальне суспільство. Вони це знають і рятуються шоу або скандалами, які відволікають увагу і рятують від втрати влади. Так, перманентний театр одного актора київського мера, що шокує публіку новими репризами, породив ту атмосферу презирства і ненависті, від якої вже ніщо, здавалося б, врятувати не може. Але як тільки терпець увірвався і з’явилося бажання очиститись від нього, страх втратити владу змусив мера відмовитися від “новацій”. Щоправда, нові “благодійні акції” й презентації мера виявляють і нездалість тих, хто його підтримує, і переконує, що все в нормі. Пояснення одне: страх не втратити владу породив атмосферу байдужості, яка змушує більшість залишатися “лохами”, не жити, а переживати, не діяти, а чекати. Страх і байдужість відокремлюють від реальності, знищують віру, надію, бажання бути діяльним й активним. Під знаком страху все втрачає життєве наповнення. Клятва в “любові” до України та її народу виявляється перетвореною формою страху. Якщо я не можу захистити себе, моє негативне ставлення до загрози може віддзеркалитися у прагненні відійти від неї на безпечну відстань, знайти форми захисту. Такою формою і є трансформація страху в любов — до народу, до країни, до хворих, дітей тощо. Переконання в прагненні до правди, яке перетворюється на звичне лицемірство політиків, також пояснюється страхом. Адже якщо відбувається постійне очікування змін (“знову влада міняється”), то разом з ним стверджується невпевненість, яка не дає можливості спокійно і гідно існувати. Тому атрибутом стає безпринципність, аморфність, слабкодухість, дрібна підстава (на велику потрібна сміливість!), розраховані на довіру подібних, оскільки сильні й самодостатні цього не зрозуміють. Спроба позбутися страху досягається переконанням тих, хто загрожує (або може загрожувати), в своїй лояльності, відданості, дружбі. Їх “задобрення” може відвести від себе роль жертви і не лише зменшити загрозу, а й поліпшити свій внутрішній емоційний баланс і трохи заспокоїтись. І ця мета досягається за рахунок екстраполяції всіх позитивних якостей і характеристик на того, від кого залежиш. А ніхто так не залежний, як чиновна людина, у якої іншої перспективи, окрім посадового крісла, немає. Тому не існує перепони, яка могла б стати завадою перед приниженням заради ствердження себе при владі. Нехай він (бос, сюзерен, шеф) буде злий, обмежений, жорстокий, але якщо він лояльний до мене, — то кращого на світі не може бути. Кращий для мене, оскільки тепер можу не турбуватися про своє завтра. Доти, доки він сильний, я разом з ним увійду в число переможців, зможу нейтралізувати ризики. І горе тим, хто цього не розуміє. А для мене фундаментальне значення має мій спокій і безпека, а все інше — “не мої проблеми”. Подолання страху за рахунок авторитету владного крісла, “хазяїна”, “сильної руки” властиві слабкому. Він не уповає на Бога, оскільки слабка його віра; не готовий мужньо йти назустріч випробуванням, бо слабка його воля; не може протистояти в конкурентній боротьбі, бо слабкий духом. Тому для гарантії свого життя приносить жертву всякому божку, ідолові чи демону, аби позбутися страху. Але слабкий робить слабким і суспільство, і державу. Життєвість страху не в тому, що його репрезентують ті, у кого “хата скраю” (а вони складають більшість). Обман і неправда породжуються все-таки не тупістю і глупотою. Глупота тут — жертва. Обман, брехня завжди корисливі. Незалежно від приватного інтересу окремо взятих брехунів, вона має за мету поневолення людей, спотворює суспільство. Проміжні цілі різні, але вони зводяться до того, щоб приховувати злочини. Вигода страху відносно невелика: збереження власного інтересу, душевного спокою. Але постійним поєднанням страху, духовної немочі, обману диригує зла воля. І річ не в тому, що суспільство не хоче чути звернених до нього промові фактів, а не бажає знати жодної правди, яка є правдою про нього і про себе. Зіштовхнувшись із правдою, воно не знає, що з нею робити. І справді, чи потрібні бабі Парасці метафізичні роздуми про істину і перспективи демократії в Україні? А якщо так, то страх залишається виміром тих стратегій мислення і дій, які зберігають головне — владу. А світ влади — це світ іншої моралі, інших цінностей, де Бога замінює ідол — гроші.
Про-читання · “Повчальні томи хай люди читають, вдумуються, роблять висновки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

УНІКАЛЬНЕ ВИДАННЯ ПРО «КОРИДОРИ ЦК» ВІКТОРА ГАМАНА

Григорій КУЦЕНКО, голова Київського товариства політичних в’язнів та жертв репресій, м. Київ Вийшов тритомник письменника Віктора Гамана “Коридори ЦК”. У контексті сучасної історії це дуже цікава й повчальна трилогія, бо написана як щоденникові спостереження і роздуми в “котлі” ЦК КП України. Хоч і написав Віктор Пантелійович у передмові до другого тому, що “головне в цих книжках не ностальгія за минулим”, але як цього уникнути? Там була молодість, чисті ідеї й бажання щось зробити добре людям і країні, в якій жив, яку шанував як батьківщину. Авторів батько не повернувся з війни, захищаючи саме цю країну. Не уникнути людині жалю за минулим, за тим, чого навчалася… Це природа пам’яті й життєва філософія, віддалена від сьогодення. Тож адміністративна система ізсередини, репортаж з кабінетів і коридорів (петля на шиї була у всіх, і багатьох вона стримувала). Серце й душа українця Віктора Гамана благословилися чистотою й наївністю сільського повоєнного дитинства, бідної голодної юності, піднесеної до — хай і уявної — Правди, в яку вірив. Ця чиста віра й привела автора до коридорів обкому, а згодом — ЦК, де людина не могла належати собі. Щоденники Віктора Гамана несуть свіжість вражень від побаченого й почутого, а водночас і осмислення того, що відбувалося в житті країни, простих людей і чиновництва, бо саме чиновництво було в радянські часи носієм партійної діяльності, отже, складало природу системи. Партійний актив був золотим фондом системи. Номенклатура посаджена Сталіним, пережила Хрущова, розцвіла за Брежнєва, була і залишається силою досі, спаяна інтересом, застіллями і взаємопідтримкою. У щоденниках Віктора Гамана усе це можна простежити, відчути, бо це — пульс часу, життя номенклатурного організму. 2009 року, перечитуючи щоденник як документ епохи, я зробив чимало записів на полях тритомника. Деякі з них наводжу. У коридорах тодішньої влади не було Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, Київська обл. У бібліотеці Ірпеня на Київщині відбувся “круглий стіл” “20 років національно-патріотичного руху Приірпіння. Досягнення, проблеми, перспективи”. Хвилиною мовчання учасники зібрання вшанували тих активістів національного відродження краю, які вже відійшли у вічність, — першого голову Ірпінської “Просвіти” Сергій Бабайкіна, просвітянок — вчительку української мови Надію Левченко і кандидата сільськогосподарських наук Аллу Коробієвську, науковців Михайла Землянського і Рената Польового, а також Івана Коломійця та Святослава Сідого. “Круглий стіл” провів голова Ірпінської організації Народного руху України Олександр Редич. Зібрання констатувало: “Маємо незалежну державу, яку дехто вважає подарованою нам Богом і не враховує мільйони патріотів, знищених та репресованих. Маємо багатопартійність, але більшості партій бракує ідейних засад. Та й багато загальнодержавних полі-тверезості, критичності в оцінці вождів, лише партійний сленг, а за ним — свавілля й жорстокість до “відщепенців”, а головна турбота — зберегтися при владі, не зупиняючись ні перед чим. “Битіє переросло в биття”, бо самі вони теж були в системі політичними ґвинтиками. Чи могли щоденники про коридори влади побачити світ у ті часи, коли їх написано? Звичайно, ні. Бо це була таємниця закритої системи. Виносити будь-які свідчення, “сміття” з коридорів і кабінетів було заборонено. Непослух карали швидко й жорстоко. Втікачі — “зрадники” писали про такі коридори в еміграції та вигнанні. Тим і цінні свідчення Віктора Гамана, що вони написані по свіжих слідах, а нині — майже без купюр — опубліковані. Саме ця обставина робить щоденники унікальними. У другому томі є тодішнє офіційне твердження: “Национализм многолик. Это: 1. Идеализация прошлого. 2. Бесклассовый подход. 3. Преувеличение национального. 4. Сепаратистская политика. 5. Вывод: строить хорошо у себя, значит, проявить интернационализм”. Цікаво, хто тоді в країні міг дозволити собі мати іншу думку? Ось цитата із В. Щербицького: “В умовах міжнародної розрядки відбувається дальше поглиблення і загострення ідеологічної боротьби. Треба викривати підривні дії націоналістичних, сіоністських центрів, маоїзму”. З “маоїзмом” зрозуміло, але “підривні” дії націоналістичних і сіоністських центрів, а далі що? Правильно: далі — арешти, суди, табори… Ось вона, реакція на поглиблення й загострення ідеологічної боротьби. А “підривні центри” — це ще й таке: я щось прочитав, щось сказав… Автор чесно пише про долю Івана Дзюби: “Різкі зміни після травневого (1972 р.) Пленуму ЦК КП України (зняли Шелеста, обрали Щербицького). Принципова лінія цілком виправдала себе. Було завдано ідеологічного удару. (Це, мабуть, коли Івана Михайловича посадили до камери КДБ. — Авт.). Розчарування на Заході, а наша велика перемога. Він зрозумів, засудив свою діяльність”. Або: триває пленум ЦК з критикою П. Шелеста: хто “прямо” критикує, хто “непрямо”, хто нічого не говорить… А хто заявляє відверто: історію України “не можна розглядати поза історією Російської держави”. Далі “в національному питанні група митців у 20—першій половині 30-х років виявила хитання, а окремі з них ставали на шлях боротьби проти політики партії”. Це вони, хто “виявив хитання”, лягли в землю Биківнянського лісу, Левашовської пустоші, Сандармоху, Соловків з простреленими головами — сотні молодих і немолодих поетів, письменників, митців України, яких ці “ЦК” і його репресивні дітища “виправили” назавжди, і не каються в цьому й досі. Є в щоденниках Віктора Гамана неприховано “крамольні” думки, за які не тільки могли “попросити” з роботи… 9 квітня. Робота над інформацією про поїздку Л. І. Брежнєва в Сибір і на Далекий Схід. Чому? Навіщо ця поїздка? Знічев’я. Бо який результат? Жодного. Попив, побазікав… У таборах сиділи й за меншу “крамолу”. Або про смерть Кулакова: “За сталінською традицією, ніхто точно нічого не говорить, бо таємниця смерті тримається за сімома замками” (Брежнєв не сприймав Кулакова). У розділі “Пам’ятне в 1978 році” читаємо: “У цей час, як відчувалося, я вже був “під ковпаком”. Ще б пак! Писав трилогію про лікування травами (тобто “неознахарство”). Це було чужим для цековських стін. Ну чом не орвеловський “1984-й”?! Працівник ЦК “під ковпаком”, — це вже діагноз для радянської психіатрії, принаймні для оргвисновків… Віктор Пантелійович міг потрапити і до Мордовії, де були його однокурсник В’ячеслав Чорновіл, побратим по перу Микола Руденко, або до Дніпропетровської спецлікарні, де також “лікували” “писак”, тобто виправляли “виявлене хитання”. Врешті-решт В. П. Гамана звільнили з ЦК без будь-яких формулювань. “ЦК — абревіатура з двох літер. Але яка грізна магія цього слова, що стало уособленням влади в Україні протягом багатьох десятиліть! Звідси простяглися важелі керівництва до великих міст і віддалених сіл, до всіх заводів і колгоспів. Звідси надходили команди, як збільшити видобуток вугілля і якими сортами пшениці засівати поля, як оплачувати працю музиканта і про що треба писати в газетах. Тут призначали керівників областей, міст і районів, усіх міністерств, наукових і навчальних закладів, звідси надходив дозвілрознарядка, кого обирати депутатом, кого з авторів не можна друкувати, — словом, це була така тотально всеохопна установа, зміст і характер дії якої, думається, нелегко буде в повному обсязі збагнути тим, хто житиме і працюватиме, скажімо, вже в другій половині ХХІ століття. Отаке всевладдя, більше скажемо — всесилля і право видавати народжену в цьому будинку думку істиною в останній інстанції — водночас вражали обмеженістю, обережністю і навіть боязкістю. Чому боязкістю? Бо ЦК Компартії України — то був абсолютно залежний підрозділ від союзного партійного керівництва в Москві”. Так написав літературний критик і громадський діяч Леонід Остроушко в післямові до тритомника. Додам: ці “коридори” були націлені на постійну війну з інакодумцями, з виявом вільної точки зору. Ця війна разом зі справжньою війною на всіх континентах (Афганістан, Нікарагуа, Ангола, Мозамбік, В’єтнам, Палестина, Іспанія, Чилі) виснажила країну з велетенськими запасами матеріальних, природних ресурсів, довела її до повного банкрутства й розвалу. Це все морок коридорів ЦК, більших і менших, впливовіших (як члени Політбюро) чи менш впливових чиновників — усі вони винні в загибелі мільйонів громадян, поспіхом таємно копаючи велетенські братські могили, не підозрюючи, що закопують там і майбутнє власної країни. Нам залишається подякувати Вікторові Гаману за багаторічну працю, за документування подій в цеківських коридорах, відтворення портретів їхніх мешканців, відчуття застійної атмосфери, що призвело до заміни старих коридорів новими, демократичними. Повчальні томи, повчальні щоденники. Хай люди читають, вдумуються, роблять висновки.
Про-читання · “Повчальні томи хай люди читають, вдумуються, роблять висновки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

МИСЛЕННЯ І ДІЯННЯ ІНТЕРЕСАМИ НАЦІЇ

Юлія КАРПАЧОВА, м. Полтава У Полтаві відбулася презен! тація антології “Український на! ціоналізм” (Українська видавни! ча спілка ім. Юрія Липи, 2009), яку привезли редактор газети “Шлях Перемоги”, історик і пуб! ліцист, а також упорядник ви! дання Віктор Рог та керівник Ук! раїнської інформаційної служ! би, політолог Андрій Левус. Антологія “Український націоналізм” — збірник основних праць ідеологів українського націоналізму першої половини ХХ ст. — від постатей, добре знаних в історії української суспільно-політичної думки, й до маловідомих польових ідеологів визвольної боротьби УПА, вихідців зі Східної й Західної України, діячів української націоналістичної еміграції, представників усіх організаційних формацій колись єдиної ОУН. Робота над книжкою тривала майже десять років. До першого тому антології увійшло 20 праць 18 авторів, зокрема Дмитра Донцова, Степана Бандери, Степана Ленкавського, а також полтавців Миколи Міхновського та Дмитра Андрієвського. Книжку запланували як двотомник, тож триває робота над другим томом, де висвітлюватимуть матеріали Великих Зборів та конференцій ОУН й авторські публікації другої половини ХХ ст. “Це видання перше в Україні й поки що єдине, де під однією обкладинкою зібрано головні праці провідних діячів українського націоналізму… Важливо, що ми намагалися зібрати праці авторів з усіх куточків України, чим продемонструвати соборність української нації, єдність її поглядів на основні моменти створення і розбудови держави”, — сказав Віктор Рог. За його словами, зараз жодного світового націоналізму так не очорнюють і не демонізують, як українського. “Люди мають дуже приблизне уявлення про український націоналізм, бо не знають першоджерел”, — підкреслив він. Як наголосив Андрій Левус, цю книжку слід прочитати всім діячам політичних сил, що позиціонують себе як провідники українського народу і ведуть бій за пропагування національних ідей. Жодна партія не має ідеологічної бази, переконань і принципів. “Працюєш рік — виростиш хліб, працюєш 10 років — виростиш сад, 100 років — виховаєш молодь”. Після прес-конференції організатори заходу зустрілися зі студентами історичного факультету Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Короленка.
Про-читання · “Повчальні томи хай люди читають, вдумуються, роблять висновки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНИЙ РУХ ПРИІРПІННЯ: ДОСЯГНЕННЯ, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ

тичних організацій — жалюгідні козачки у політичних сил. Маємо свободу віросповідання і різні релігійні установи та конфесії, але не маємо Єдиної Помісної Церкви. Маємо Закон “Про мови”, який порушують, а саме мовне питання постійно використовують для розчленування України”. Виникає запитання: кому ж належить влада? Рада селища Коцюбинського, адміністративно підпорядкованого Ірпеню, перейменувала вулицю Будівельну на вулицю Пономарьова, колишнього директора деревообробного заводу Київського військового округу. Козацький отаман з Коцюбинського Євген Гуля згадує, що на цьому підприємстві виник перший на Приірпінні осередок Руху. Понамарьов вигнав усіх рухівців з роботи. І тепер у незалежній Україні ім’я україноненависника присвоїли вулиці. В Ірпені й підпорядкованих йому селищах ще багато вулиць названо іменами діячів комуністичного режиму, які винищували український народ. Депутати Бучанської міськради — голови Бучанських осередків “Просвіти” і Руху Микола Григорусь та Іван Лисенко заявили, що Ірпінська рада повинна перейменувати ці вулиці так, як це зробили в Бучі. На зібранні відчувалося наближення президентських виборів. Микола Григорусь пообіцяв, що агітуватиме проти тих кандидатів на посаду президента, які не зреагували на антиукраїнський виступ президента Росії Медведєва. Євген Гуля зазначив: “Віктор Ющенко нас переріс. Він не сьогоднішній, він майбутній. Президент Ющенко зробив для відродження України більше, ніж будь-хто”. Голова Київської обласної організації ВО “Свобода” Святослав Ханенко передав учасникам зібрання вітання від Олега Тягнибока. Про потребу зробити владу відповідальною перед народом говорили голова Ірпінської реґіональної громадської організації “Самозахист” Віталій Савенко, заступник голови всеукраїнського трудового руху “Солідарність” Мирослава Бархоленко, депутат Бучанської міськради Ігор Бартків та інші. Учасники збірання вимагають від місцевої влади відповідно до Указу Президента перейменувати вулиці, названі в радянську епоху, і встановити пам’ятні знаки на місцях, де діяли активісти й осередки національно-патріотичних сил; поновити склад, Положення та діяльність громадської ради при Ірпінському міськвиконкомі; до кінця 2009 року ухвалити статут громади із відповідними додатками і положеннями про загальні збори громади; на 2010 рік запланувати відродження діяльності органів самоорганізації населення, у бюджеті передбачити на це фінансування.
Гаряча тема · “Важливі якості: чесність, порядність, толерантність, шляхетність, інтелігентність”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

звучною з настроєм і тональністю “Інтермеццо” Михайла Коцюбинського, де лейтмотивом проходить повне болісного жалю: “Говори… Говори…” Мимоволі закрадається думка: “У роботах переможців може бути навпаки, коли неправильне видано за правильне?” Здається, що під час перевірки конкурсних робіт перевіряльник (нам відмовилися його назвати), попри нашу наполегливість, має підвищувати власний мовно-інтелектуальний рівень. Із 20 таємниць мистецтва писемної мови (за риторикою конкурсу, “якісне знання мови”) правописні похибки, фактичні (таких мало) і домислені, сприйняті за такі, — основний акцент саме на них — становлять лише одну з 20 позицій мовного мистецтва, яку тут порушено. Вочевидь, конче потрібно ввести рецензування конкурсних робіт членами журі, які беруть участь у перевірці, що посилить їхню відповідальність за результати. Склад журі Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика протягом усіх років залишається без істотних змін. Незмінні й результати конкурсу, згідно з якими найвищі за трьома рівнями складності систематично засвідчують студенти навчальних закладів, представлених у журі. Згідно з підсумками, ці студенти показують високий рівень знань і вміння застосовувати їх практично. Незмінним лишається й те, що Українська академія банківської справи — єдиний навчальний заклад у системі ВНЗ (і навіть факультетів ВНЗ), який упродовж дев’яти років у складі журі не має власного представника і не може захистити своїх учасників конкурсу від низькоякісної перевірки їхніх робіт. У чеського письменника Зденека Плугаржа є роман “Хай кинуть у мене каменем…” Повторю ці слова. Цей камінь до мене не долетить. Не можуть студенти-першокурсники знати більше, ніж їхні наставники — члени журі. Останні часом виявляють “феноменальні” знання з української мови на сторінках власних пакетів завдань, методичних розробок і рекомендацій, наукових статей. Так, завдання для контрольних робіт студентів ВНЗ — нерідко плагіат разом з граматичними, стилістичними, культурномовними нісенітницями, викликаними “творчим втручанням їх автора (без вказівки джерела) у текст чужої праці”, наприклад, див. табл. У цьому самому завданні запропоновано з’ясувати назву документа (ділові листи, як відомо, назви не мають), виконати мовностилістичний, синтаксичний(?) аналіз тексту (синтаксичний хіба не входить до мовностилістичного?). У мовному оформленні інших завдань запитання (замість питання), загальнонародна мова українського народу (замість українська загальнонародна мова) і под. Святослав Караванський назвав такі слововживання мовними динозаврами. Згадується епізод, описаний Докією Гуменною, письменницею української діаспори, у романі “Золотий плуг”: — Ви до мене? — здивовано обернувся Пагуба. — Так, я хочу щось запитати. — Відносно чого? Ну, я вас слухаю… Гаїна відчула себе прибиральницею, що з мітлою зайшла до кабінету начальника й, перешкодивши підписувати папери, про# сить підвишки заробітної платні. “Відносно чого”… Все можна простити, тільки не такий суржик… — Ну, давайте, — протекційно підбадьо# рив “прибиральницю” начальник. — Ні, я вже іншим разом запитаю… Од# наково, ніяка сила не примусила б її говори# ти із людиною, що запитує “відносно чого”. Звідки ж у нас така плебейська терпимість? Чому ми повинні шанобливо підтакувати? Члени журі визначили 15 переможців із п’яти рівнів складності, але доступ до цих робіт неможливий. На нашу думку, з ідеологічно-мовною метою роботи переможців конкурсу мають бути не в управлінських шухлядах, а представлені зацікавленим на шпальтах місцевих газет, сторінках педагогічних журналів, на сайті управління освіти і науки облдержадміністрації, а викладачі, які підготували студентів-переможців ІІ етапу Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика, повинні ділитися досвідом роботи.
Гаряча тема · “Важливі якості: чесність, порядність, толерантність, шляхетність, інтелігентність”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

«ЯКБИ МИ ВЧИЛИСЬ ТАК, ЯК ТРЕБА…» Окремі міркування щодо набутків і прорахунків попередніх етапів Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика

Людмила БОЙЧЕНКО, кандидат філологічних наук, доцент Державного вищого навчального закладу “Українська академія банківської справи Національного банку України”, відмінник освіти України, м. Суми У навчальних закладах Сумської області було проведено ІХ Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. Особистість Петра Яцика добре відома в Україні й серед українців діаспори. Як і багато інших наших співвітчизників на чужині, своїм дороговказом патріот і меценат обрав українську національну ідею. Сприймаючи мовний чинник за пріоритетний у державотворчому процесі — “є мова, є держава, є нація”, — він започаткував Міжнародний проект “Вивчаймо та плекаймо українську мову”. Належної уваги приділяють реалізації цього проекту в Державному вищому навчальному закладі “Українська академія банківської справи Національного банку України”. Хроніка майже десятилітньої праці колективу академії зафіксувала теми, імена, творчі знайомства й відкриття на поступальному шляху утвердження української мови як державної в рамках проекту. Наші студенти завжди виявляли себе надзвичайно діяльними, прагнучи нового в змісті й організації мовних заходів: “Рідній мові — сяйво нашої любові”, “На п’єдесталі слова”, “Священний дар”, “Роль рідної мови в житті творчої особистості” — це назви лише деяких заходів. Традиційно в академії до розмови зі студентами запрошували відомих журналістів, письменників, політиків, науковців. Інформацію про заходи висвітлювали ЗМІ. Торік відбувся ІІ (обласний) етап ІХ Міжнародного конкурсу з української мови, участь у якому взяли студенти вищих навчальних закладів — переможці І етапу — “найкращий цвіт нації, найміцніший її ґрунт, на якому вона (мова — Л. Б.) зростає” (І. Огієнко). У наказі управління освіти і науки Сумської облдержадміністрації (Л. Пшенична), виданого за результатами II етапу конкурсу, було названо імена переможців і відзначено викладачів ВНЗ I—IV рівнів акредитації за “вагомий внесок в утвердження української мови як державної, якісну підготовку студентів-переможців II етапу IX Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика”. З огляду на суспільну значущість майбутнього ювілейного заходу, доречно висловити міркування щодо набутків і прорахунків попередніх етапів. Для проведення конкурсу Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (директор В. Живодьор) розробив завдання п’ятьох рівнів складності. Найскладніші — для студентів ВНЗ ІІІ—ІV рівнів акредитації. Але замість живого зв’язного мовлення, за умовами цих завдань, мовні дії обмежено окремими словами. Вони добре відомі всім зі шкільного курсу мови: “зніміть риску в словах”, “поставте наголос”, “запишіть числа словами” тощо. За таких умов свобода учасника конкурсу дорівнює нулю. Мовний код уже визначив усі можливості, які можуть бути тут реалізовані, але для маніпуляцій з роботами можливості колосальні. Мовний аналіз окремих слів без уваги до функціонального аспекту мовного засобу — “те саме, що розглядати рослину в гербарії, тобто не так, як вона дійсно живе, а як штучно підготовлена для цілей пізнання”, писав Олександр Потебня. Враховуючи це, ми розробили завдання іншого плану. Так, на І етапі конкурсу запропонували охарактеризувати персонажа твору за манерою мовлення, передати його мовлення в інтелігентному товаристві, тобто зі звичного просторічного, малокультурного, за текстом Івана Микитенка, мовного світу “увести його в інший, культурний мовний світ”, якщо студент, учасник конкурсу, справді представник цього світу, наприклад: От я, пролетаріат Охріменко, забув свій язик. Як прийшов на завод шішнадцять років тому, так і забув. Почав був по#руському, сяк#так аби не по#своєму. А куди ж це го# диться. Прямо скажу: нікуди не годиться! От, сказать, на село як поїдеш, до бать# ків, сказать, у гості, сусіди прийдуть, ти як чесонеш… Чужий, кажуть, з городських… Паном став… Факт. Партія справедливо ка# же, ти пролетаріат, і виходу нема: треба зна# ти свій язик, інакше нуль тобі ціна (Іван Ми# китенко). матеріял (матеріал); лавреат (лауреат), павза (пауза), фавна (фауна). Рекомендовано правило “дев’ятки” застосовувати і в іншомовних власних назвах: Аристотель, Едип, Цецилія тощо. Але ж нової редакції Українського правопису не було прийнято, лише рекомендовано продовжувати обговорення проблем орфографії. І якби учасник конкурсу використав слова катедра, матеріял, фавна, чи вважала б комісія такі написання правильними? До орфографічних похибок зараховано описку в написанні слова житя, хоч далі це слово написано правильно — життя. За помилку визнано індивідуальну графіку букви е (схожа на о). У прислів’ї, без уваги до звучання, накладено табу на використаний прийменник в, хоч у Словнику фразеологізмів української мови маємо: В міру сил… В зеніті слави… тощо. В українського поета Володимира Базилевського читаємо: Лише в індивідуальному мовленні розкривається духовність, національна самосвідомість, рівень знань літературної мови, вміння досконало послуговуватися нею відповідно до завдання, загальна мовна культура, реалізується право бути оригінальним, мати власний стиль. За образною оцінкою Ірини Вільде, “слова — наче кольорові камінці, і мало їх назбирати в купу. Треба ще й уміти викладати узори з них”, а членові комісії — гармонійно декодувати ці “узори”, що вимагає активного і багатогранного мовленнєвого досвіду, отже, додамо, участі у складі журі талановитих і авторитетних учених, журналістів, письменників. Безперечно, має бути, окрім цього, зміщення акценту конкурсних завдань в бік релевантності напряму навчання — економічного, юридичного тощо. Розробники завдань, на жаль, не пов’язують їх з реальною вишівською практикою, яка готує студентів якісно послуговуватися мовою саме в напрямах обраного фаху. Відповіді про вміння грамотно користуватися її засобами в таких основних сферах професійного спілкування — міжперсональному, діловому, науковому — конкурсні завдання також не дають. Високоякісна мовна підготовка повинна визначатися рівнем знань державної мови — основного засобу ефективної комунікації в офіційних сферах діяльності, до якої готуються майбутні фахівці, вивчаючи професійну мову, а не мову загалом, особливості реалізації основних функцій державної мови — інтеграційної, організаційної, інформаційної. Натомість у конкурсних завданнях навіть не згадано поняття “державна мова”. Схоже, що упорядник завдань ще й дотепна людина, коли пропонує від 26385 відняти 57948, а до 6001987 додати 29300018, “забуваючи” просте, але безальтернативне правило: класи цифр із п’ятого знака слід відділяти пробілами. Перевірка конкурсних робіт — дуже відповідальна справа. Доручають її зазвичай викладачам найвищої кваліфікації, які досконало знають мову і володіють нею на рівні мистецтва. Тоді сприйняття іншої мовної особистості — автора конкурсної роботи — буде гармонійним. Під час формування журі неодмінною умовою мали б стати не лише досконалі знання орфографічних, пунктуаційних, граматичних і стилістичних норм української літературної мови, а й інші, не менш важливі якості: чесність, порядність, толерантність, шляхетність, інтелігентність. Однак члени журі конкурсу припускаються численних помилок, перевіряючи завдання, що впливає на результати конкурсу. Наведемо кілька прикладів ІХ конкурсу. З розділу “Фонетика й орфографія” виправлено: Арістотель на Аристотель. Як відомо, у Проекті нової редакції правописного кодексу (1999) було запропоновано певні уточнення (26 позицій): маратон (марафон), катедра (кафедра); геніяльний (геніальний), В світі немає, крім усмішки, — більше нічого В світі немає, крім чуйного слова, — нічого… Або: В полі студено. В полі зима, Вчора був брат. Сьогодні — нема. Зі списку слів для тлумачення корпорація, електорат, пролонгація, дифірамб, лінгвістика, еволюція, індустріальний, менедж# мент, адаптація, комплект помилковими визнано пояснення слів дифірамб (лестощі), комплект (сукупність). Звертаємось до тлумачного Словника української мови в ХІ томах: лестощі — лицемірне надмірне вихваляння; комплект — установлене число осіб, сукупність; індустріальний — промислово розвинений. У Словнику читаємо: “який має розвинену промисловість”. Що ж тут не так? Є запитання щодо парадигм відмінювання числівників та оцінювання цього завдання. Не сприйнято правильно “пунктуаційний малюнок” роботи, невміння відрізняти смислову пунктуацію від помилкової, а саме: 1) під час інтонаційно-смислового виокремлення присудка, вираженого прикметником: кожна з її (мови) сходинок — оригінальна; 2) пунктуацію відсутнього порівняльного звороту: росла й мова як засіб передачі душевних хвилювань людей… тощо. Спроба переліку цих помилок видалася нам спів- Матеріал з навчального посібника Глущик С. В., Дияк О. В., Шевчук С. В. Сучасні ділові папери. — К.: А.С.К., 1998. — С. 98 Матеріал з пакета контрольної роботи для студентів заочної форми навчання члена журі В. Г. Шановна адміністраціє хлібокомбінату! Шановна адміністраціє хлібокомбінату! Ви, мабуть, уже знаєте… Вам, мабуть, відомо… Виявилося… З’ясувалося… Через це… У зв’язку з цим… Просимо відрядити досвідчених фахівців Просимо передусім відрядити освічених спеціалістів(?)
Книгозбірня · “Бібліотеки залишаються острівцями спокою й душевної сили в непростому океані новітніх технологій”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ВСЕМОГУТНІЙ ДУХ БІБЛІОТЕКИ

Атмосферу урочистості події повинна передавати програма заходу. Тут важать такі її характеристики, як папір, графічна культура, зміст. Вона має бути досконалою, гармонійно впорядкованою, естетичною, пізнавальною. Схоже, що організатори конкурсу не зважають на це. Визначає основну ідею заходу невдало дібраний епіграф (зачин), який не містить у “ефекту прочитання”, це набір слів. У відкритті Міжнародного конкурсу, як видно з програми, не беруть участі ні місцеві депутати, ні представники “Просвіти”, ні інші достойники, які своїм авторитетом формували б у молоді потребу особистої причетності до процесу утвердження української мови та її розвитку, піднесенні престижу мови в Україні, заохочували до досконалого вивчення української мови студентство, яке нині дивиться на цю справу не лише романтично, а, як і в усьому світі, практично. Досвід такого підходу спостерігаємо у проведенні всеукраїнських конкурсів й олімпіад з української мови, учасниками яких були студенти академії. Організатори цього конкурсу, його учасники й виконавці — лише ті, кому “приписано” це за посадою. 2009 року на телеканалі “Рада” прозвучав запис виступу Петра Яцика на відкритті проекту, де він назвав три основні чинники його життєспроможності: ідея; кошти і найголовніше — люди, бо за їхньої невідповідності можна загубити найкращий проект. Хоч би скільки ми галасували “з метою сприяння утвердженню статусу української мови як державної”, “піднесення її престижу” упродовж дев’яти років (1999—2008), а в підсумку заявляли про “вагомий внесок” — це лише спроба “обдурить слова, щоб все ж зостатися у слові”. За словами відомого представника французької школи аналізу дискурсу П. Серіо, маємо “маніпуляцію мовними структурами, що створюють ефект імовірності у позамовній дійсності”, а вітчизняні вчені говорять про таке явище, як інфляція слова — серйозну хворобу мови, його семантичне спустошення — вживання на позначення не реального, а бажаного, нерідко протилежного реальному. Престиж, авторитет мови держави створюють люди своєю талановитою, шляхетною діяльністю. Престиж італійської мови — італійська оперна виконавська майстерність, французької — відома всьому світові мода. Наша дивовижна й мелодійна мова, самостійно долаючи численні перешкоди, опановує нові жанри, розширює обрії, дедалі впевненіше проникає “і в побут, і у Всесвіт”, набуваючи рис справжньої макромови, завойовуючи інформаційний простір і нових шанувальників, навіть серед носіїв чужих мов: “Я зізнаюся, що почав вивчати українську мову і маю від цього щире задоволення”, — сказав в інтерв’ю на одному з українських каналів Посол Кувейту. Мабуть, настав час замислитися, чи такі примусово-добровільні заходи та їхні результати досягають мети — підвищують рівень знань з української мови, виховують любов до неї, підносять її престиж та утверджують її державність. Можливо, є нагальна потреба залишити директивність, замінивши її на форму запрошення до участі у мовних проектах. Переконані, що не з примусу, а з доброї волі в цих заходах братимуть участь ті, кому українська мова важлива, як повітря, — для освіти, для культури, для творчості… Нині, як ніколи, потрібні справжні патріоти, беззастережно, безкорисливо віддані Україні, вище над яку не існує для них нічого, здатні ростити, оберігати рідну мову, чесно й самовіддано працювати на цій ниві, а не “гендлярі на паях, що охочі і за слово прикупляти валюту”. В іншому разі безкомпромісно поставлене запитання мовознавцем, лауреатом Всеукраїнської премії ім. Бориса Грінченка І. Фаріон “Чому нема поступу в утвердженні української мови як державної в Україні в цілому?..” загрожує перетворитись на вічне, як “бути чи не бути?” шекспірівського Гамлета. Від редакції. “Слово Просвіти”, взяв! ши на себе обов’язки основного інфор! маційного спонсора Х Міжнародного кон! курсу ім. П. Яцика, надає можливість виступити на шпальтах тижневика всім причетним до його організації й прове! дення: меценатам, учасникам, членам журі та ін. Сподіваємося, що ця розмова сприятиме розвиткові й масовості всеук! раїнського проекту. Наталія АНТОНЮК Бібліотека завжди була не лише духовним центром культурної еліти, а й символом престижу, адже ще київські князі пишалися не так сріблом-золотом, як зібранням гарно оздоблених книг. Багато українських культурних діячів і митців слова шанували унікальні книжки, створюючи власні бібліотеки або передаючи їх до державних книгозбірень. Однак у наш час престиж бібліотеки послабився, адже в неї з’явився конкурент — Інтернет, який своїми цупкими тенетами ловить дедалі більше людей. Особливо піддається впливу молодь, а деякі з представників юного покоління вважають паперову книжку нецікавою, а бібліотеки — рудиментами. Зокрема, тепер в Інтернеті можна скачати книжку на будьякий смак. Для тих, хто не хоче напружувати зір, є аудіокнижки, де приємний голос читає текст. Також на ринку з’явилося ще одне диво-техніки — Book Reader, такий собі електронний невеличкий пристрій для читання. Сучасне життя постійно диктує правила гри. Ми ще не встигаємо їх прийняти, як вже з’являються нові. Мільйони людей поклоняються сучасним технологіям, радіючи, коли на ринку з’являється щось нове, яке витісняє старе. Колись говорили, що з винаходом телебачення буде знищений авторитет пресових видань, а тепер говорять, що сучасні інформаційні технології знищать книжку. На користь традиційної книжки можна навести єдиний аргумент, якого буде достатньо для розвіювання всіх сумнівів щодо того, чи знищить техніка традиційне читання. Коли кажемо “книжка”, в уяві виникає образ улюбленої, цікавої, перечитуваної до безкінечності разів книжки, яка стоїть у нас на полиці. Чомусь тяжко уявити книжкою електронний набір символів без оправи, без запаху, без приємного відчуття міцності, без історії. А чи можна вважати Біблію в електронному варіанті священною книгою? Ми вирішили пройтися київськими бібліотеками, щоб дізнатися, чи залишаються вони популярними в наш час і чи зможе книжка в майбутньому, разом із забутими грамофонними пластинками, відеокасетами і старенькими фотоплівками з’явитися в антикварному магазині. СПІЛКУВАННЯ З КНИЖКОЮ І З ЕЛЕКТРОННОЮ МАШИНОЮ — РІЗНІ РЕЧІ У бібліотеці імені Олени Теліги багатолюдно, бібліотекарі жваво спілкуються з відвідувачами, а в читальному залі, обмурувавшись горами книжок, працюють студенти. Завідувач бібліотеки Олена Михайлівна розповіла про основний контингент читачів бібліотеки й сучасні читацькі смаки: “До нас здебільшого приходять школярі та студенти І—ІІІ курсів, а для старшокурсників підібрати літературу складніше. Можна спостерігати значний наплив молоді під час сесії. Якщо говорити про читацькі симпатії, то залюбки беруть книжки про кохання, детективи, а також цікавляться сучасною українською літературою. До того ж, молодь стверджує, що вітчизняні автори набагато цікавіше пишуть, ніж російські. Люди старшого покоління читають класику. Багато відвідувачів дарують нам книжки, які ми і собі залишаємо, і передаємо для користування в інтернати й до Лук’янівської в’язниці”. На думку Олени Михайлівни, паперову книжку Інтернет витіснити не зможе: “Спілкування з книжкою і з електронною машиною — різні речі. Окрім того, в Інтернеті неможливо знайти всю потрібну інформацію, й тому молодь повертається до бібліотек”. ДОТИК ДО ПРЕКРАСНОГО Затишна бібліотека імені Павла Тичини розташована біля Маріїнського парку. Новенькі комп’ютери, зручний читальний зал і привітний персонал — велика перевага цієї книгозбірні. Завідувач бібліотеки Наталія Вікторівна поділилася з нами спостереженням про сучасних читачів: “Колись до бібліотеки ходило більше школярів, а тепер їм, можливо, вистачає хрестоматії. Часті гості в нас — студенти, які працюють з навчальною літературою й пишуть реферати від руки, адже багато ВНЗ борються з ледарством студентів та їхньою звичкою скачувати готові завдання з Інтернету. Щодо популярної літератури, то на абонемент найчастіше беруть книжки про дозвілля й кохання, детективи, історичні твори й українські новинки”. На переконання Наталії Вікторівни, поширені в наш час електронні книжки не в змозі замінити паперові: “Якось до бібліотеки прийшов читач, який давно нас не відвідував, адже діти подарували йому сучасну електронну книжку. Однак коли він збирався у відпустку, то прийшов до нас по детективи, бо паперова книжка, на відміну від техніки, — зручніша й витриваліша, не боїться ні палючого сонця, ні морської води. Та й працювати з нею зручніше, особливо коли потрібно щось підкреслити, повернутися, подумати”. Наталія Вікторівна наголосила, що Інтернет ніколи не замінить книжки, він її лише доповнює: “Завжди будуть прихильники книжок, адже людина отримує естетичне задоволення від них, гортаючи сторінки, торкаючись обкладинки, відчуваючи її запах, роздивляючись ілюстрації. Книжка — дотик до прекрасного, а читання з екрана комп’ютера не приносить таких приємних відчуттів”. Наталія Вікторівна розповіла, що бібліотекам мало займатися лише видачею книжок, потрібно проводити літературні вечори, масову роботу, щоб люди не залишалися самотніми в наш непростий час, щоб відволікалися від проблем і спілкувалися з однодумцями. З КНИЖКОЮ МОЖНА ПРОЙТИ ЧЕРЕЗ УСЕ ЖИТТЯ У бібліотеці для дітей “Промінець” панує атмосфера добра й затишку, попри те, що книгозбірня очікує на ремонт. Завідувач бібліотеки Людмила Борисівна розповіла про труднощі й особливості роботи в дитячій бібліотеці: “Працювати з дітьми — благородна, але непроста справа, адже до кожного потрібно знайти індивідуальний підхід, допомогти з вибором, порадити, вислухати. Не слід забувати і про те, що батьки суттєво впливають на читацький вибір дітей, і тому починати роботу з дошкільнятами варто з вивчення світогляду та вподобань батьків. Дитяча бібліотека — це виховання смаку, і тому бібліотекарям дуже важливо правильно його сформувати. Зараз багато книжок, які не хочеться давати дітям, наприклад “жахливчики”. Ми зберігаємо багато старих книжок з ілюстраціями, бо сучасні малюнки занадто яскраві, створені без урахування дитячої психології”. Людмила Борисівна поділилася спостереженням, що дівчаток більше цікавлять книжки про взаємини між людьми, з протилежною статтю, а хлопчиків — фантастичні твори, технічні журнали. На думку завідувачки, любов до книжки потрібно виховувати змалечку: “Якщо привчити любити книжку, то з нею можна пройти через усе життя. Як у дитини є улюблена іграшка, з якою вона лягає спати, так може бути й улюблена книжка. Завдання бібліотеки — подарувати її”. ІНТЕРНЕТ ЗАБРАВ БАГАТО ЧИТАЧІВ Невеличку бібліотеку імені Натана Рибака можна порівняти із сумною картиною песимістичного художника. У приміщенні не вистачає світла, комфорту й нового обладнання. Завідувач бібліотеки Олена Анатоліївна розказала, що віднедавна до бібліотеки приходить мало відвідувачів, серед яких популярною залишається література для душі — детективи, твори про кохання, історичні романи. Пані Олена скаржиться, що бібліотека переживає не найліпші часи: “Книжки, що є в нас, читані-перечитані десятки разів. Нового нічого не надходить, зокрема за цей рік одержали зо сто, і такі, яких ніхто не читатиме. Бракує цікавої літератури, і тому багато відвідувачів не знаходить потрібної інформації. За спостереженнями, людям більше до вподоби книжки російською мовою”. Те, що Інтернет зможе витіснити книжку, Олена Анатоліївна заперечує: “Завжди будуть люди, яким більше до вподоби паперова книжка. Хоч, звісно, Інтернет забрав із бібліотек багато читачів”. “ЯКЩО СЕБЕ НЕ РЕКЛАМУВАТИМЕМО, ТО ДО НАС НЕ ХОДИТИМУТЬ” Затишна бібліотека імені Миколи Дубова — біля мальовничого озера. Перше, на що можна звернути увагу, переступаючи поріг, — величезна кількість вазонів із квітами, такий собі “бібліотечний сад”. Завідувач бібліотеки Валентина Іванівна розповіла про особливості роботи із сучасними читачами: “Потрібно вміти працювати з молоддю, зокрема важливо співпрацювати зі школами, підтримувати зв’язки із завучами з виховної роботи та вчителями. Слід проводити різноманітні масові заходи, “круглі столи”, запрошувати до бібліотеки відомих людей. Якщо себе не рекламуватимемо, то до нас не ходитимуть”. Один із найяскравіших спогадів мого дитинства — старенька сільська бібліотека, що ховалася за густим абрикосовим садом і була огорнена яскравим сонячним світлом. Я дивилася на неї знизу вгору, милуючись її величністю й недосяжністю і боячись піднятися високими світло-коричневими східцями. Лише згодом бібліотека перестала викликати в мене побоювання, натомість ставши чарівним світом, де стиралася межа між реальністю й казкою. Переступаючи поріг, я потрапляла у вир неймовірних дитячих пригод. Інколи уявляла себе капітаном величезного корабля, і, блукаючи між стелажами, фантазувала, як ходжу палубами й віддаю накази морякам-книжкам. Інколи уявляла бібліотеку чудовою країною, де жили мої улюблені казкові герої: безтурботний Незнайко, що видряпався на самий вершечок книжкової полиці, Котигорошко, який задрімав біля віконечка, Пеппі Довгапанчоха й Том Сойєр, що грають у хованки між рядами книжок… Минуло дитинство, однак бібліотека залишилася місцем, де панує особлива атмосфера казки, величності й мудрості. Отже, бережімо наші бібліотеки, не забуваймо про них, адже вони залишаються острівцями спокою й душевної сили в непростому океані новітніх технологій. Вона — потужний заряд духовної енергії, основа інтелектуального й есте! тичного збагачення нації. Вона — джерело знань і просвіти. Вона — наша ук! раїнська бібліотека, яка зберігає, дарує, показує та навчає. І тому цілком справедливо, що у неї є власне професійне свято — Всеукраїнський день біб! ліотек, який відзначають 30 вересня.
Ім’я · “А ти кажи, що я красива, Що я ще схожа на весну!” · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

— Помагай, Боже, Ганно Танасівно, а що у Вас нового? — Стіл! Письмовий! Дуже гарний! — В авторки десятків книг досі не було письмового стола? — Уявіть, що ні. Писала на коліні. — … — Звісно, не вірите! Були якісь столики, але без шухляд. — То тепер буде куди складати руко! писи? — Хай Бог боронить їх ховати! Навіть не кладу написане в шухляду — там лише чистий папір і книжки, які вийшли. А те, що треба видавати, — на поверхні. — А що на поверхні? — Рукописи двох ліричних і ще одна, уже прийнята до друку дитяча книжка. — Як найменовані Ваші рукописи? — Ще не замовлені — секрет, а третя вже має малюнки. Це “Абеткові загадки”, по дві загадки на кожну літеру. Книжечку для дитячих садків міста Києва замовила адміністрація столиці. — Це ж не перше замовлення від КМДА? — Так, 2007 і 2008 років КМДА мені замовляла для подарунків першокласникам книжку “Моя країна — Україна”, накладом 22 000. Та книжечка вдалася, бо ілюстрована оригінально — 69 дитячих малюнків. — Діти надсилали малюнки на Ваше прохання? — Ні! Видавництву “Сім кольорів” були запропоновані малюнки талановитих дітей, які вчаться в Дитячій академії (ректор І. Чембержі). Обкладинку створила народна художниця Наталя Ніколайчук. Ось така співпраця… Діти — щирі у творчості. І той, хто пише для дітей, має бути з ними на рівних. Тому і вийшла не просто книжечка патріотичних і ліричних віршів, а ще й пристойний подару# нок для першокласників, з пристойним нак# ладом! Кожному маленькому киянинові її да# Автограф на терновій хустці рували. Надіюся, ще згодом буде дер# жавне замовлення… Бо як здійснювати національні програми без книжок? — Які дитячі видавництва, окрім “Веселки” замовляють Вам книж! ки? — Видавництва з Харкова “Школа”, “Ранок”, донецький “Сталкер”, київське видавництво “Книжкова хата” часто замовляє книжечки для найменшеньких. Третю книжку готую для видавництва “Сім кольорів”, другу для “Махаон—Україна”. Почала співпрацю з видавництвом “Золоті Ворота”. Запропонувала цікавий сценарій новорічної казки. Тож “простою” чи “застою” — нема! — Пані Ганно, як Вам вдається в такий невидавничий час здійснюва! ти свої проекти? Це розрахунок чи натхнення? — З Божою допомогою! Задумую, працюю, мрію. І рано чи пізно все втілюється в слово, знаходить своє місце у видавничих планах. Мабуть, у мене інтуїція або професійне вміння — робити те, що потрібно читачеві. Це не кон’юнктура, а чуття попиту, відчуття дитини. — Вам уже втретє не присудили пре! мії ім. Лесі Українки, а між тим, вірші Ган! ни Чубач вчать у початкових класах Укра! їни вже добрий десяток років. — Ще, мабуть, не заробила… Бувало мені прикро, бо премію отримували люди, які менше зробили в дитячій літературі… А цього року я втішилася, що цю премію отримала гарна поетеса — Тамара Коломієць. Я щиро її привітала. Премія — не самоціль, а все-таки приємно. Бо це поцінування твоєї праці іменем великої Поетеси. Колись Борис Олійник пожартував: “Премії хочуть усі, навіть члени журі”. Та нічого — я ще встигну й Нобелівську отримати! — Так, якщо згадати Доріс Лесінг, то це цілком можливо. Мрієте? — Ні! Іронізую! Для мене найвищою нагородою є читацька увага, оприлюднення твору. Ось написала пісню для дітей “Не забудь!” Пішла в школи, дитсадки зі свіженьким диском. Сто дисків придбала київська школа “Лідер”. Тепер усі зустрічі з учнями супроводжуються цією веселою піснею. На черзі — видання колискових і ще одного дитячого хіта “Мавпа мавпі говорила”. — Музика теж Ваша? — Ні! “Мавп” озвучив Сергій Томілін. Пишу не “музику”, а “мелодії”, бо пісня звучить після аранжування. Мені дуже пощастило, що аранжувати мої пісні погодився прекрасний музикант і композитор Олександр Єрченко. За минулу зиму він аранжував три пісні. Окрім дитячих, вдалою вийшли ліричні пісні “Калинове намисто” та “Вишенька біла” для молодої співачки Наталі Пави. — Вам і звання заслуженого діяча мистецтв України присудили за пісні? — І міжнародну премію “Дружба”, і премію ім. С. Гулака-Артемовського, і першу премію ім. Марусі Чурай — теж за створення пісень. Мало хто згадує, що українська абетка “Алфавітні усмішки” озвучена мелодіями Олександра Білаша (33 пісні). Саме вона претендувала в номінації “Дитяча література” на премію ім. Т. Г. Шевченка 1994 року. І саме того року припинилося поцінування цією престижною премією творів дитячої літератури. Нехай мене обминули, але нащо ж обминати тих, хто пише для дітей? Україна неможлива без нового покоління… Саме зараз, коли діти комп’ютеризуються, варто підняти престиж дитячої літератури: започаткувати кілька дитячих радіоі телепрограм, аналізувати художній рівень дитячих видань у пресі. І просто більше видавати дитячих книжок, щоб не втратити читачів. До того ж, дитяча література прибуткова. Деякі видавництва видають і перевидають низькопробні малограмотні книжечки або компонують книжки відомих авторів з попередніх видань, порушуючи авторські права. — Ми “впали в дитинство”, а Ганна Чу! бач — “лірик з найбагатших” (за Іваном Дзюбою). — О! Дай Боже Іванові Михайловичу доброго здоров’я, він 1984 року статтею “Мовою серця” врятував мене від одноплановості запопадливих критиків, які визнавали за мною лише любовну лірику. Іван Дзюба радив не цуратися інших тем та братися за поеми. Саме йому завдячую освоєнням цього жанру і завжди хочу виправдати його довір’я. — Прихильне слово про Вас мовили й Олесь Гончар, і Михайло Стельмах, й Іван Чендей, і Микита Шумило, й Платон Во! ронько, й Павло Усенко… — Часто згадую всіх, бережу рецензії, пожовклі листи. І думаю, що сьогодні так не підтримують молодих. Кожен з них, як рідний батько, мене жалів: це ж фронтове покоління. Вони, як ніхто, знали, що означає в анкеті молодого поета: “Батько — пропав безвісти”. Тому й допомагали — хто добрим словом, хто виданням книжки. — Тож скільком книжкам Ви, поетеса Ганна Чубач, мати? — Завжди пам’ятаю, що кількість у якість не переходить. Але коли пишу в новій книжці “Попередні видання”, то самій приємно від тієї кількості. Серед повноцінних, багатосторінкових книжок є і маленькі за обсягом. Але вони виходять таким накладом, що не можна їх не вважати за другорядне видання. Та ще видавці часто повторюють наклад, не повідомивши і не спитавши згоди автора. — І все ж, Ви ще не назвали кількості виданих книжок. — Понад 60. — А пісень? — Додайте ще один нулик. З Олександром Василенком і “Горлицею” після концерту — А на власні мелодії? — Цих менше. У запису є вже 21 пісня. — Чи маєте спонсорів? — Маю, “Вінницьке земляцтво”. Коли щось потрібно, звертаюся. Мене завжди підтримують і морально, й матеріально. Але не зловживаю. Ось у липні цього року відбулося “Свято тернової хустки” на Вінниччині. “Земляцтво” витратило всього 2 000 гривень. А яке свято було! Усі райони Вінницької області привезли тернові хустки, пісні, вірші. Було свято і тернової хустки, і моєї душі… В рідному краї сонце тепліше І зеленіша в полі трава, Вищі дерева, люди добріші І голосніші в пісні слова… То моя пісня лунала позивними, то мої щирі земляки привезли свою любов до всього рідного, українського. Хіба не задля цього варто жити і хреститися трьома пальцями на папері? Від своєї першої книжки “Журавка” до сьогоднішньої “Хустки тернової” я пройшла відстань у 40 літ. Хоч я давно вже сива, сива, Сумні думки збавляють сну, А ти кажи, що я красива, Що я ще схожа на весну! — А хіба я не кажу Вам, пані Ганно, що Ви красуня? Українська Мерлін Монро… А що каже Ваш генерал? — Ой, Любонько, краще б спитали: “А що каже Ваш Георгій?” — Ваш чоловік — генерал Георгій Жи! виця, один з “батьків” українських Збройних сил… — Для мене він — чоловік. Тут чин ні до чого. Жінці важливо, щоб поруч був чо-ловік. У моєму випадку це поєдналося: шаную його за офіцерську порядність і люблю за те, що він красивий і… сивий. А ще — з легким характером “до генерала” ще ніхто не дослужився. — Пам’ятаю початок Вашого сімейно! го життя. Шуму було! І в пресі, й пліток “доброзичливих подруг” вистачало на роман… — Був вибух. Багатьом не давало спокою те, що поетеса відома за військового пішла. Деякі мої “друзі” одверто насміхалися: на 52 році — заміж. Головне, що моя донька не перечила, а онук не міг ввечері дочекатися свого Жольонку. — Знаю, що генерал Живиця має сер! йозну хворобу, живеться вам обом не! легко… — Хто з учасників Чорнобиля має добре здоров’я? Але чоловік — кріпкого коріння, українського роду. Навіть прізвище Живиця нагадує про те. Свекруха пішла з життя на 96 році, бабуся не дожила до 100 літ. Тож думаю, що і Георгієві Бог продовжить літа. Такі люди мали б жити не по 100, а по 200 років. Вони — творці життя, щоденні працелюби.
Ім’я · “Мистецтво потребує всього життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Подружжя: генерал Георгій Живиця і поетеса Ганна Чубач вірш, сказав: “Я заплачу!” Це мене дуже здивувало, і я спитала: “Скільки?” — “За скільки Ви захочете!” — відповів зухвалий багач. Я не без іронії випалила: “За 100 доларів!” Він кивнув головою. Але уточнив: “Ви цей вірш присвятили Кравчуку чи Кучмі?” Попросив, щоб розказала, як це я додумалась написати такий політичний опус. “Ніякої політики!” — заперечувала я, мені в дитинстві бабуся Сандя розповідали багато притч. Я їх запам’ятала. Ось і “визрів” мій вірш-притча “Поводир”. І до чого тут політика? Але бізнесмен наполягав: “Продайте!” Тоді згадала, як бабуся вчили мене на ярмарку торгуватися, пожартувала: “100 доларів за вірш, а 100 доларів за те, що перепишу гарним почерком”. Багач не торгувався — витяг дві по 100. Отак було. Трохи смішно, трохи сумно… Як їхала в електричці до Києва, боялася — вкрадуть: усе до грудей тулила сумочку, у якій був великий гонорар… Вагон був переповнений. Жінки везли кравчучками м’ясо на київські базари. Одна молодиця прихистила мене біля мішка. Наговорились про “життя собаче” (так вона казала). Тому у вірші рядок: “народ терпів нестачі” замінила на “терпів життя собаче”. На прощання обнялися. Я помогла тягти візок аж до тролейбуса. І занотувала на зупинці в записнику: Важкі кравчучки й кучмодроми Волочить втомлений народ. — А нашій газеті подаруйте Вашу притчу. Безгонорарно. Нею й закінчуймо нашу розмову. А нові вірші Ганни Чубач надрукуємо найближчим часом. ПОВОДИР Щоби народ не заблудив, Не впав у вовчу яму, Сказав народу поводир: “Я поведу вас прямо!” О, як він вів! О, як він вів! Ковтав пилюку сіру. І не жалів красивих слів Про вічність і про віру. І спочивати дозволяв. Й за всіх молився Богу. Але ніколи не казав, Куди веде дорога… Народ пісні йому складав, Терпів життя собаче. Народ довірливий не знав, Що поводир — незрячий. Ніхто отямитись не встиг: За кроком крок — і прірва! І не відомо, чи хто зміг Збагнуть, що марно вірив. І ворон, сівши на сосні, Кричав у сіре небо: “Ото дурні! Ото дурні! Отак їм всім і треба!” Спілкувалася Любов ГОЛОТА
Ім’я · “Мистецтво потребує всього життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

«ЖИВЕШ, ЯК ВСІ. А ЙДЕШ ДО СТОЛУ, НАЧЕ ДО ПРЕСТОЛУ»

— Хто з військових згадує і підтримує того, хто одним із перших творив наші Збройні сили? — Генерал армії Радецький Віталій Григорович зі своєю милою дружиною Юлією Леонтіївною завжди дбають про нас. І ми дуже пишаємося їхньою щирою й безкорисною дружбою. Їм я присвятила пісню “Дружба свята” (муз. Ю. Рожкова): Друже мій, друже, Біймося стужі! Цвіт білопінний Зносять літа. Серце — затужить, Горе — зав’южить. Вижить поможе Дружба свята. — Пані Ганно, а Поезія? Думаю, для себе Ви вже давно відкрили її таємницю. — Про поезію написано багато. Це про море можна говорити тоді, коли його не бачив: і ласкаве, і красиве… А наковтавшись води, скажеш: “Солоне!” Поет черпає духовні сили у свого народу і в своєї душі. Коли є узгодженість життєвого і вимріяного, тоді вона приходить. Композитор Чайковський мудро зауважив, що натхнення до ледачих не приходить. Отже, це ще і праця не для ледачих. Я колись освідчувалася читачам: Іду в життя — неначе в пісню, У пісню — наче у життя. 2006 року видала книжку “Серед зневір і сподівань”, до якої написала епіграф: Найвища мудрість: просто жити І не боятися смеркань. І вірить в пісню, як в молитву Серед зневір і сподівань. Феномен Поетової душі вивчається. Ще Буало написав мудрий трактат, критики і поети теж намагаються узагальнити, сформулювати те, що відчуває і висловлює Поет. Але сама сутність цього явища загадкова. Чому хтось — і освічений, і досвідчений — не знаходить слів, щоб висловити свої почуття й думки? Та приходить у світ юнак чи юнка, і пишуть так, як ніхто ще не писав. Божий дар? Звичайно! Живеш, як усі: змістовно і трудно, робиш роботу, як усі жінки, — вариш борщ, сапаєш грядку, миєш підлогу… А під серце підкотить туга, защемить минуле чи спалахне зірочкою далека мрія, і “йдеш до столу, наче до престолу”. Коли мене запитують: “Які теми обираєте?” я гублюсь, бо не маю точної відповіді. Роздратовано кидаю: “Я сама собі — тема!”, хоч розумію, що така відповідь викличе подив у того, кому не раз ще в школі захмарювали мізки обов’язковими темами… Світ Поета крихкий і болючий… Хоч би про що він писав, ітиметься про його внутрішній світ, втілений (вдало чи невдало) у римованих (чи неримованих) рядках… Зараз критики неуважні до творчості митців. І “талантами” в передмовах називають усіх підряд. А варто нагадати, що талант — це не якісь певні здібності (чи їх сукупність), а тонка матерія. Талант має в собі такий духовний простір, що дозволяє писати. Слово вимагає і дистанцій, і далекого обрію, і наповнення — душа його живить. Але для цього особистого духовного простору вготована духовна просторовість навколишнього світу. Поет об’єднує свою долю з долями інших людей, тому беззастережно і сміливо віддає своє творіння на суд читача. І критика покликана пояснити те, що, буває, автор сам не може пояснити. Поезія — це почуттєвий вибух у словах, її кожен сприймає по-своєму. І це — прекрасно! Кожен бере в поезії те, що може, те, що здатний осягти. — Ви — зухвала чи скромниця? — Любуню, вчили мене скромності, обережності змалку! Але саме слово Поет — то вже нескромно. Це — незвично. Велично! Розум розсудливіший за серце, яке наповнене любов’ю і сум’яттям. Їх, в обнімку з майстерністю, вбирає в себе поезія. Я з першої книжки “Журавка” була помічена видатними людьми літератури. …Колись Марина Цвєтаєва сказала, що життя — це те місце, де нема життя. А я собі думаю нині, що для творчого життя не вистачає життя. Нас супроводжують тіні минулих імен, і тому дуже важливо йти обережно й упевнено, оглядаючись у минуле, зазираючи в майбутнє. Так робили найвидатніші. Вчімось у них і пам’ятаймо, що талант — це явище рідкісне, це та новина, яка завжди — нова. — Я бувала на Ваших вечорах і висту! пах — безліч прихильників, а ще більше прихильниць. Декому з поетів не вдава! лося приховувати заздрість: чому така популярна Ганна Чубач? Діти люблять співати пісні Ганни Чубач і знають напам’ять її вірші — Я, щоб не дратувати поетів чоловічої статі, весело пояснюю, що жінки більше люблять Поезію. Або тим, що у багатьох підручниках для середніх шкіля є програмним автором. Ну і, звісно, авторські радіопередачі приносять велику популярність. А ще вірю в Силу Божу над моєю душею, яка і мелодії мені посилає. І все це — людям. “Від серця — до серця” — проста і зрозуміла дорога. Сьогодні робиться все не для процвітання, а для згуби всього українського, тому важливо бути. То я — є! Кожною книжкою, кожною піснею намагаюся сказати, що: Земля#землиця чорноземна В десять сажнів потом протекла, Щоб мені родитись не даремно, Щоби в небо пісня не втекла. Це з моєї першої публікації в журналі “Дзвін” у сімдесяті роки. — Ганно Танасівно, якими вони були, роки в літературі? — 40 літ були творчими. Бувало, що я, оніміла від горя, мовчала по два роки. Друкувалися вірші, раніше написані, співалися пісні, раніше наспівані… А я мовчала… Про горе не буду. Воно притихає з роками, коли його не дратувати спогадами. Воно, кляте, має лиху пам’ять… Тому тільки скажу: дає Бог сили вибратись із нього, як мурашці з піску, до сонця. І це вже щастя. Після кожної великої втрати ще дужче хочеться жити і любити все, що є на білому світі… — Може, саме в роки мовчання з’яви! лися пісні на власні мелодії? — Може… Але я люблю працювати з композиторами й аранжувальниками. А співаків обираю сама. Серед них є такі, які стали моїми добрими друзями і порадниками: народні артисти Олександр Василенко, Іво Бобул, Віталій Білоножко, Мар’ян Гаденко, заслужені артисти Юрій Рожков, Іван Красовський, Ярослав Дуб, Віталій Свирид, Віра Галушко, Ірена Захарко (дует “Горлиця”), Лариса Недін, Світлана Мирвода, Світлана Криворучко. Цього року п’ять пісень з мого голосу записала молода співачка Наталя Пава. Живу стрімко і в буднях, й у святах. Маю щиру дружбу з композиторкою Тетяною Оленєвою, поетесами Ніною Гнатюк і Любою Голотою. — Дякую. Нагадаймо читачам, що Ви прийшли у літературу в 70!ті роки… — Саме про сімдесяті хочеться сказати добре слово. Бо після сміливих шістдесятників дев’ятим валом ішли сімдесятники, тихіші, ліричніші, глибші… Так, так! Глибші… Бо глибокі ріки не шумлять, а спокійно несуть свої води… Згадаю думку Р. Шумана: “Мистецтво потребує всього життя”. Завжди жартую, що у мене про запас є четверта зміна. Пам’ятаєте, в радянські часи було три зміни на виробництві? Нічну зміну називали третьою, а в мене є ще четверта! — Процитую Ваш вірш “П’ята пора”: “А я ще маю, серцю на мороку, // Ще п’яту пору з назвою — кохання!” “Жінки стають поетесами з любові”? Так, зда! ється у Вашому вірші? — Саме так! Це, як говорила моя мама: “Наша Ганнуся вміє стрибати вище себе”. В реальності вище себе не скочиш, але коли жінка береться за перо, то мусить справуватися і з буденними клопотами, й Парнас не осоромити… Ми ж — Козероги! А за цим зодіакальним знаком, всі жінки вміють кохати, зачаровуватись, розчаровуватись, прощати і… карати… Ось тільки в поезії все це має мати певний лад і конкретне втілення… — Але це дуже серйоз! на тема. Пора б нам про щось легше розповісти. Чула, що Ганна Чубач про! дала свій вірш за 200 до! ларів. Це правда? — Правда! На жаль, лише один! “Поводир” називається. На початку 2000 року прочитала цю притчу зі сцени Вінницького театру ім. М. Садовського. До мене підійшов бізнесмен і попросив переписати для нього цей
Очевидець і літописець · “І більше мовить кожна мить, Ніж можна висловить глаголом”. Олекса Стефанович · с. 10сторінка оригіналу ↗

СОРОЧИНСЬКИЙ ЯРМАРОК У МОСКВІ

Ассоль ОВСЯННИКОВА, м. Москва Фото Віктора ГІРЖОВА Днями у Москві відбулася непересічна подія — Перший фестиваль української культури “Сорочинський ярмарок у Москві”, присвячений 200-річчю із дня народження Миколи Васильовича Гоголя. Масштабність заходу перевищила усі найсміливіші сподівання. Вдень, ще до урочистого відкриття, у Всеросійському виставковому центрі відкрилась виставка українських художників і фотомайстрів Росії й України “Мальовнича Україна”, відбулися зустрічі представників творчих делегацій Росії й України з українською громадськістю Москви, а також покладання квітів до пам’ятника М. В. Гоголю. А ввечері відбулося урочисте відкриття фестивалю у Культурному центрі України в Москві, на яке завітав Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації Костянтин Грищенко. Вітальні слова гостям та учасникам триденного святкового марафону виголошували організатори фестивалю — співголови Об’єднання українців Росії Валерій Семененко та Василь Бабенко, голова Реґіональної громадської організації “Українці Москви” Вікторія Скопенко, генеральний директор Культурного центру України в Москві, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир Мельниченко, представники Міністерства реґіонального розвитку Російської Федерації, Полтавського земляцтва в Москві, Московського будинку національностей, Асамблеї народів Росії тощо. Звучали народні пісні у виконанні українських народних колективів з Москви, Хабаровська, Архангельська, Санкт-Петербурга, Златоуста, Нижнього Новгорода, Твері, Сургута, Тольятті, Республіки Башкортостан тощо. Крім того, саме на відкритті генеральний директор фірми “Український сувенір” Микола Степаненко презентував “Рушник національного єднання”, який вишивало 1340 осіб — представники всіх національностей України з усіх її областей та чотирьох діаспор (США, Канади, Молдови, Польщі). У підсумку на полотні завдовжки дев’ять метрів, витканому 57 років тому, закодовано історію України від Трипільської культури до сьогодення. За словами одного з організаторів фестивалю, заслуженого працівника культури Росії та України, художнього керівника Української народної хорової капели Москви Вікторії Скопенко, фестиваль був давньою мрією. І радісно від того, що він збігся зі святкуваннями 200-річчя Миколи Гоголя. Спочатку планували провести лише конкурс української пісні, але під час підготовки зрозуміли, що одного дня буде замало. Тож протягом трьох днів москвичі та гості столиці Росії стали учасниками справжнього українського ярмарку, як у Сорочинцях. Згадаймо слова самого Гоголя: “Вам, верно, случалось слышать где-то валящийся отдаленный водопад, когда встревоженная окрестность полна гула и хаос чудных неясных звуков вихрем носится перед вами. Не правда ли, не те ли самые чувства мгновенно обхватят вас в вихре сельской ярмарки, когда весь народ срастается в одно огромное чудовище и шевелится всем своим туловищем на площади и по тесным улицам, кричит, гогочет, гремит?” (“Сорочинський ярмарок”). Саме атмосферу народного гуляння намагались відтворити організатори фестивалю. Тут було все. Виставка-ярмарок декоративно-вжиткової творчості “Місто майстрів”, де можна було придбати продукцію виробників не лише Росії, а й України (наприклад житомирські черевики з конопель, вироби майстрів з Івано-Франківщини, Львова); конкурс української пісні хорових колективів, вокальних ансамблів та солістів, театралізовані постановки; частування українськими національними стравами, ігри, забави тощо. А ще можна було поспілкуватися із самим Миколою Васильовичем. Цю відповідальну роль виконував актор Харківського театру юного глядача Віталій Бондарев. У рамках фестивалю відбувся “круглий стіл” “Перспективи розвитку української культури та освіти в РФ. Створення необхідних економічних та соціальних умов”, де учасники поділилися надбаннями й проблемами. Скажу щиро, що незалежно від того, де мешкапочатку ХІІ століття у стольному граді Києві. Тоді була велика соціальна напруга й водночас розквіт будівельної справи. Твір розповідає про родину ремісників-теслярів із Подолу, а головний герой цієї оповіді — кмітливий хлопчик Ілько, наймолодший син теслярів. Він знаходить неймовірної краси й розмірів перлину, яка стає головною причиною розбрату в дружній теслярській сім’ї. Хтось із членів родини хоче перлину продати, а хтось — залишити в сім’ї. Але обидва варіанти приховують велику загрозу для всієї родини. Тому на сімейній раді вирішено подарувати знайдену річ у церкву Святої Параскеви на Житньому ринку. Так унікальна перлина стає захищеною від зазіхань негідників Подільською церковною громадою… — Чи журі відзначило ще якісь твори? — Окрім премій, журі відзначило спеціальними дипломами й рекомендує до видання такі твори: оповідання “Помста козацька” й повість “Під Корсунем” Йосипа Струцюка, оповідання “Євангеліє від королеви Анни” Василя Бабія, повість “Луцишина спідниця” Володимира Рабенчука, оповідання “Вирване серце” Марії Назаренко. Запропонуємо цим авторам укласти угоди з видавництвом і випустимо їхні твори друком. Спілкувався Максим ЛІТЕРАТ ють українці — в Москві чи в Хабаровську, — проблеми в них майже однакові. Їхній успіх уже у тому, що вони зберігають рідну мову й культуру. І це не “домашні посиденьки” у тісному сімейному колі, а помітні в містах, знані та поважні організації. Як правило, центрами таких осередків стають фольклорні колективи, куди приходять не лише етнічні українці, ай представники інших національностей, зацікавлені нашою культурою. Проте існують проблеми з недостатнім фінансуванням і відсутністю концепції розвитку української культури й української освіти в Росії. Гостро стоїть проблема відсутності українських шкіл. В її розв’язання робить внесок Культурний центр у Москві. Тут усі охочі можуть відвідувати Курси української мови, а діти — вчитися в Українській недільній школі, де викладають історію України, українську мову і літературу. Крім того, саме тут діти можуть ознайомитися з народними святами й обрядами. За словами народного артиста України, художнього керівника Національного академічного українського народного хору ім. Г. Верьовки Анатолія Авдієвського, що очолював журі конкурсу української пісні, фестиваль у Москві продемонстрував високопрофесійний рівень, велику любов до української пісні серед молоді й людей поважного віку. “Ми відчули щемливу сутність нашої пісні, її трагізм, глибоку лірику, яку без сліз сприймати неможливо”. Триденне свято закінчилось. Його учасники й гості поїхали до домівок із позитивними емоціями й великим бажанням знову приїхати до Москви з новими творчими досягненнями. Усі учасники й організатори мріють про продовження свята “Сорочинський ярмарок у Москві”. А тому сподіватимемося, що мрії здісняться, і фестиваль стане не лише традиційним щорічним святом, а й запорукою подальшого розвитку української культури в Росії.
Очевидець і літописець · “І більше мовить кожна мить, Ніж можна висловить глаголом”. Олекса Стефанович · с. 10сторінка оригіналу ↗

НАЙКРАЩІ ТВОРИ З НАШОГО МИНУЛОГО

— Михайле Федотовичу, скільки рукописів надійшло для участі в конкурсі на кращі твори з історії України “Ярославів Вал”? — Усього на конкурс надійшло понад дві сотні творів. Переважна більшість із них позначена відверто аматорським рівнем. Зовсім мало творів для молодшого шкільного віку. Жоден із них не привернув уваги журі. Тому ця номінація лишилася без жодної відзнаки. — А хто ж став переможцем в інших номінаціях? — Журі ухвалило рішення об’єднати номінації для середнього та старшого шкільного віку, зважаючи на характер відзначених творів (їх, на гадку журі, з цікавістю читатимуть і ті, й ті читачі). Так першу премію (10 тисяч гривень) одностайно присуджено романові В. Шкляра “Чорний Ворон”. Дві другі (по 5 тисяч) — Надії Гуменюк за роман “Білий вовк на Чорному шляху” та Лесі Шанті-Бризгун (Торонто) за повість в оповіданнях “Стежки до волі”. Третя премія (по 3 тисячі гривень) — романи Юрія Логвина “Клопоти хлопчика Ілька” й “Райдуга в решеті” Марини Павленко. — Будь ласка, розкажіть де! тальніше про твори переможців. — Роман “Чорний Ворон” Василя Шкляра, я певен, стане помітним явищем сучасної української літератури. Його присвячено героїчній боротьбі холодноярців (про ті події написав свій документальний твір “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський). Читаючи цей роман, отримуєш особливе задоволення від яскравої авторської стилістики, від мовних партій героїв, від винахідливого психологічного аналізу, а також — і передовсім — од глибини авторської філософії. Так, Шкляр виразно сказав, що з нами, українцями, відбулося і чому ми зазнали поразки. А воднораз і те, що в нашому народі не вмирає і нікому його не вбити. — Що можете сказати про відзначених другою премією? — Досі Надія Гуменюк була знана здебільшого як поетеса й авторка блискучих поезій для дітей. Я мав приємність говорити про її твори в своїх радіопередачах “Ex libris” та “Прем’єра книги”. Нині Гуменюк перебуває в прекрасній творчій формі. Леся Шанта-Бризгун із Торонто — добре знана українська письменниця не тільки в Канаді, а й в Україні. Тут побачила світ ціла низка її книжок для дітей та юнацтва. Вона, до речі, — лауреат літературної премії імені Лесі Українки, а також іще кількох премій. Її успіх у цьому конкурсі — цілком закономірний. Письменниця обдарована хистом — узяти в розмові з юними читачами чистий тон і не губити його впродовж усього твору. — А чим привернули увагу журі твори Марини Павленко та Юрія Логвина? — Марина Павленко з Умані, чий роман у повістях “Райдуга в решеті” відзначений третьою премією, — добре знане в літературі ім’я, хоч вона ще зовсім молода. Марина вже перемагала в кількох літературних конкурсах. Тому цей творчий успіх також має всі ознаки закономірності. У романі Юрія Логвина “Клопоти хлопчика Ілька” відтворено події Завершився конкурс на кращі твори з історії України для дітей та юнацтва “Ярославів Вал”, який відбувся під егідою Ліги українських меценатів. Про його підсумки розповів ви! конавчий директор Ліги українських меценатів, лауреат На! ціональної премії імені Тараса Шевченка Михайло СЛАБОШ! ПИЦЬКИЙ.
Очевидець і літописець · “І більше мовить кожна мить, Ніж можна висловить глаголом”. Олекса Стефанович · с. 10сторінка оригіналу ↗

«ДЕРМАНСЬКИЙ СВІТИЛЬНИК» ОСВІТИВ «СУДНОТРОЩУ»

Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. У стародавньому Дермані на Рівненщині, до якого родовідно й творчо причетні першодрукар Іван Федорович, письменники Мелетій Смотрицький, Улас Самчук, Борис Тен, відбулося традиційне літературно-мистецьке свято “Дерманський світильник”, на якому краяни та їхні гості традиційно пошановували видатних письменників. Цього року в Дермань приїхало чимало письменників з інших областей України і зі столиці: Михайло Слабошпицький, Віктор Баранов, Юрій Буряк. Дехто — вперше. Спочатку вони поклали квіти до пам’ятної дошки Уласові Самчуку. А тоді презентували свої книжки. Відвідали літературне свято і представники українських видавництв. Із колегами вони обговорили проблеми сучасної літератури і книговидавництва. На святі було вручено обласну літературну премію імені Світочів. Цього року цієї нагороди удостоєна рівнянка Лідія Рибенко за роман “Суднотроща”.
Постаті · “Рідний край стає скарбницею історичної пам’яті й асоціацій”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ЛІТЕРАТУРНИЙ МАРШАЛ ЦЕНТРАЛЬНОУКРАЇНСЬКОГО СТЕПУ

Сергій ТКАЧЕНКО, головний редактор журналу “Ятрань”, Нью- Йорк — Київ Ім’я Володимира Бровченка добре знане українському читацькому загалу. Його доробок налічує понад 30 поетичних і прозових книжок, а також сотні публіцистичних статей і рецензій, надрукованих у провідних національних газетах і журналах. Про його творчий і життєвий шлях написано десятки літературознавчих розвідок. Його твори включено до шкільної програми. Він — один з видатних письменників сьогодення. Народився і виріс поет на Кіровоградщині — в містечку, яке ще донедавна зберігало традиційні риси українського села, на ймення Мала Виска. Територіально Маловисківщина розташована недалеко від географічного центру України (у сусідньому Добровеличківському районі), однак для Володимира Бровченка її україноцентризм пояснюється не лише цією обставиною. Відомий англійський учений — один із теоретиків націоналізму Ентоні Д. Сміт писав: “Рідний край стає скарбницею історичної пам’яті й асоціацій, місцем, де жили, працювали, молились і боролись “наші” мудреці, святі й герої. Все це робить рідний край унікальним”. Як підкреслював російський літературознавець і філософ Георгій Ґачев, склад мислення народу визначають його уявлення про побудову космосу, про співвідношення простору і часу, протиставлення верху і низу, ширини і далини, про основні природні стихії — землю, воду, світло. Базовим макрообразом, у якому поставала в дитячій уяві поета і в який трансформувалася в його пізнішій літературній творчості отча земля, є “сивий степ — отець моєї долі”. Поет зізнається: “Мене зродили степ і небо”, називає себе “дитиною степу”, стверджує у вірші “Степ”: “Ти в мені хазяйнуєш, степе!”, звертається до його природної стихії, як до істоти: “О батьку Степе, підкажи дорогу!” У вірші “Думка великого степу” поет уявляє себе степом. Для нього Степ — абсолютний імператив: Знову степ встає із глибини, Із душі, з очей, з моєї мови. Ось дожив уже до сивини, А не знаю іншої любові. Степового неба зорегляд Оповив і час мені, і простір… Там, в степу, глибока борозна І сліди мої на орнім полі… “Всетерплячий степ” з його “прадавніми курганами” і “свіжими болючими могилами” своїми вітряками “хрестив” поета, благословляючи його в життєву дорогу. Саме в степу — поетова “перводомівка” і “первопочаточки доріг”. Саме сюди — “до першослова, до первороду” — він тікає зі “стольного города”. Уже в зрілому віці, живучи в “Київграді”, поет потерпав через вимушену відірваність від степової землі, й слова, сказані “смагля- Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ Нещодавно в Чернівцях вийшла книжка “Карби про Івана”. Вона містить цікаві вим односельцем” під час одного з його спорадичних приїздів у батьківський край, звучали не компліментом: — Ти ба’, по городах вже стільки років, А так співаєш, брате, як і ми… Такі стихійні “ходіння в народ” були для поета болісними, бо несли неминучий присмак штучності: сьогодні поет зустрічався — як із рівними — з односельцями, задушевно розмовляв із ними, пив чарку, співав пісень, а назавтра повертався у недосяжну для них столицю, у свій високий кабінет, залишаючи земляків з їхніми непроминущими проблемами і негараздами… У категоріях степу поет мислить навіть себе самого: “Я — на ниві твоїй колосина”, — стверджує у вірші “Ти легендою давніх, ледь видимих днів…” Степ (іменник чоловічого роду) асоціюється в його творах передусім із батьком (також іменником чоловічого роду): У батька брови стали колосками… Таке порівняння знаходимо у вірші про дядька Устима: Та в дядька Устима Своя політика Для Олесі малої, Для Іванка і Дмитрика. Тільки гляне привітно З#під брів#колось… Через відповідні образні аналоги (словосполучення, до складу яких входять слова жіночого роду) Степ уявляється поетові матір’ю: А мені — наче камінь на душу, Мов пронизують стріли мене… Мати — з хати та й скаже: — На сушу… — І, як хвиля пшенична, зітхне. Семантику степу поет поширює і на онуків: Коли планету брали ми на руки, Оберігали від глобальних лих, В моїй родині колосились внуки, Ті люди, що родитимуть нових. Навіть дівочу красу сприймає в образах степової землі: На озері сміх. Дівчата. Скинули платтячка#одіж, Бредуть зривати купави#качата. Може, на продаж? Жагуче#закличні, голі, Як колосочки в полі… До степу поет прирівнює навіть свою любов: І що би там не говорили нині — Я змалку колихався на калині. В її вогні навік себе втопив — І мав любов, як обшири степів. Поетів спосіб мислення — хліборобський. Пишучи про колегу-дипломата, з яким довелося співпрацювати у США, і його дружину, що виконувала при своєму чоловікові функції “бойової подруги”, поет зазначає: І він, відклавши проблеми світові, Стомлено сяде коло тебе, як по обжинках, І, мов дитину, погладить тебе по голові, Бо ти й справді у нього славна жінка. В одному з програмних віршів — “Вечірня молитва” — саму історію народу, його минувшину Володимир Бровченко уявляє в термінах степу: Пошли Україні мудрого будівничого, А не гетьманчуків#тимчасовців, Що витоптують ниву пам’яті нашої… У Херсоні, в дні юності, працюючи в котельні консервного комбінату, поет бачив Степ. У книжці “В оркестрі світла” Володимир Бровченко зізнавався: І, диво дивне, у котлі гарячім (Не раз там був, як труби потечуть…) Мені усе чомусь жита шуміли, Громадилися хмари понад степом, На все ростуче падав дрібен дощ Та з#поза очерету рідна мати Качаточок додому закликала… Херсонці, до речі, визнали його земляком, адже саме там він починав “трудовий і поетичний шлях, був першим редактором обласної молодіжної газети”. Рецензуючи книжку Володимира Бровченка “Нерозстріляні зорі”, дописувач херсонської обласної газети “Наддніпрянська правда” П. Леоненко величає поета “наш земляк”, подаючи матеріал про його творчість у рубриці “Книги наших земляків”. Одначе поет не зрадив своєму Вищанському степові. Херсонський степ надто рівнинний і сухий. Поетові ж степ подобається саме такий, як на рідній Маловисківщині, — з “яругами” і “косогорами”: …А вже й село виходить із долини. Там плюскотить маленька річка Вись… Степ йому подобається саме українськомовний. Казахський чи киргизький степ поет навряд чи полюбив би. У вірші “Сурми”, який відкриває перший розділ книжки “В оркестрі світла”, Володимир Бровченко говорить про “дорогу Батьківщину стомовну”, однак добре знаємо, що його батьківщина — одномовна, українськомовна. З Києвом виявилося складніше: він став для поета випробуванням. Тут було місце його нової престижної роботи, тут була столиця України. У вірші “Нехотячи найближчого образив…” поет зізнається: До серця близько підступає Київ, А там навічно оселився степ. Минуло багато років, а Київ так і не переміг Вищанського степу. У вірші “Лісосмуги” поет резюмує: Люблю безмежно городище Києве, Та в мене ще й перводомівка є, Де за ярами Виска, Оникієве… Отам душа то жайвором стає, То закигиче степовою чайкою, То в березі калиною зросте, То деревом крислатим — докучайкою Від суховіїв затуляє степ. Поет щиро переймається новітньою долею свого Степу: Тут ніби все таке, як знав я змалку, Повітря, степ, і дерево, й вода. Та в горлі сльози застряють кавалком, Бо щось найголовніше пропада. Зміни, які відбуваються зі Степом, геть його не радують: Лежать моїх ланів картаті плахти, Безмежні й неолюднені тепер. До вікон ближче підступають шахти, У душі глибше входить НТР. У вірші “Літо. Степ” він підсумовує враження від поїздки в рідні краї: Провідали з братом колишні сільця, Квітучі колишні бригади — І нашій тузі немає кінця, І нема нам розради… Свята тутешні згадались та будні — І гіркота перехоплює дух. “Безперспективні” стоять і безлюдні Цілі хати старих розвалюх. В брата вогні під бровами густими. Каже, пішов од землі народ. Хочеш, каже, за пачку “Прими” — Ось тобі хата, ось город… Виною всьому — політика колишньої й нинішньої влади: В райкомі потилицю чухають: — Ах, ти… Інструкції пункт невмолимо велів… Треба й на фабрику, треба й на шахти, І нікому, бачте, коло землі… У вірші “Недожата нива” з поетичного триптиха “Бесіди з внучкою про хліб” поет, провідуючи з онукою “солдатську могилку”, розповідає їй епізод із минулої війни, коли “пшеничні степи” були “полем бою”, і “ми” (вживаючи займенник першої особи множини, поет солідаризується зі своїм народом, хоч у той час був ще підлітком) “не брали в руки серпи”, бо в той серпень “руки тримали зброю”. Один із бійців (певна річ, такого, як і сам автор, хліборобського роду) не міг стерпіти “над хлібом наруги” і “в ніч” вийшов із “траншеї-яруги” і — “поповзом” — вижав ниву. Сам же загинув: Стало на світі більше вдовиць… Хлібові трудно служивши і чесно, Воїн лежав між снопів горілиць, Стягнутий ременем, як перевеслом. Цей безстрашний воїн-жнивар виступає у поета модерновим варіантом традиційного образу козака-господаря, набираючи узагальнених епічних ознак язичницького бога Степу. Володимир Панченко слушно підкреслював “абсолютну закоріненість поетової музи в оцій його степовій Малій Висці”. Відомий критик переконаний, що саме “в маловисківських степах душа поета розпогоджується після столичних кам’яниць”. Рецензуючи книжку Володимира Бровченка “За сивими курганами”, член АУП Василь Піддубняк зазначив, що її “спільний знаменник” — “Степ”. Аналізуючи доробок колеги з Товариства “Україна”, письменник Микола Чубук також відзначив степову “заземленість” його творчості. Степ відігравав особливу роль у житті людей ще з давніх біблійних часів. У степу (пустинній місцині) жили пророки — якнайдалі від міського гамору і метушні. Як зізнавався сам поет, “степ став основним героєм моєї творчості. Дехто з літературних колег навіть зауважував, що пора б, мовляв, виходити на ширші простори, а то все пишеш про Вись та про степ. А я собі думаю, помиляєтесь, шановні. Може, в тому й полягає творче щастя, коли в найближчому, найріднішому знайдеш поетичну “відмичку” до широких осягнень буття”. Гадаю, що винесений у заголовок високий титул “літературного маршала” — не перебільшення, адже маємо всі підстави вважати, що після Івана Тобілевича, Євгена Маланюка і Юрія Яновського цей почесний клейнод перейшов до рук саме Володимира Бровченка.
Постаті · “Рідний край стає скарбницею історичної пам’яті й асоціацій”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

З ЛЮБОВ’Ю — ПРО ЗЕМЛЯКА

матеріали про життя і неповторну творчість Івана Миколайчука, які з любов’ю зібрала вчителька української мови і літератури Брусницької загальноосвітньої школи I—III ступенів Кіцманського району (Іван Миколайчук деякий час навчався у семирічці) Марія Іванівна Кубей. У книжці вміщено творчий доробок М. Кочубей та її талановитих вихованців — членів шкільної літературно-мистецької студії “Свічечка”, якою вже понад 25 років керує закохана в творче слово вчителька. Учасники “Свічечки” неодноразово перемагали на всеукраїнських, обласних і районних конкурсах. Наприклад, 11-класницю Ольгу Харину було нагороджено грамотою Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка й заохочувальною премією за перемогу в літературно-мистецькому конкурсі “Диво калинове” ім. Дмитра Білоуса. У книжці “Карби про Івана” опубліковано її п’єсу “Тіні забутих предків”, присвячену кіномитцеві-земляку. Збірка “Карби про Івана” адресована вчителям і учням, краєзнавцям, туристам, усім, хто цікавиться життям і творчістю видатних людей.
Вітражна читальня · “Себе не докликавшись, пізнаєш, що є ще ти”. Володимир Затуливітер · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дожнена юрба, яка “брела і хнюпилась… // І ховала чорні трупики посмішок…” (“Око”). Чи не від цієї динаміки табірна поетика, суголосна Стусу та Руденку, живе в легкій мінливій палітрі: “Північний промінь — акварельним приторком // І вже рожево лагідніє сніг… // І так чутливо, // так хитливо витекли // Блакитні тіні із копит і ніг…” (“Північний промінь — акварельним приторком…”). Наскрізний образ книжки — Овідій із гіпівськими герданками, оточений засніженою тундрою. Він — важливий, але “випадковий… гість, // Що йшов до природи від літератури” (“У тундру — від галасу і від гуркоту!..”). А ще — зворушливий “футуристичний грубіян” із семенківською тонікою, викликом до “сальонового базікання” (“Обиватель”) та “колажу із… // Дірявих трамвайних талонів” (поема-видіння “Написи на румовищах”). Тож дяченківська осібність позалюдського й обжитого світів хвилює менше такий фактурний ліричний характер. Для нього загрозливіший повний збіг життя й кипучого мистецтва, коли умовність, навіть гротескова, переростає в остогидлий стереотип. Невипадково розділи в кількох провідних поемах збірки присвячені “кар’єрі мови”, через яку Міцкевич приречено стежить за гелікоптером, а супрематичні ескізи нагадують про “світ прямокутний і рівнобіжні фрази”. Водночас, попри осоругу до “розмагнічених” дисонансів, авторська нарація пестливо визбирує назви “заборонених” гуртів, течій, цитат. “Румовища” письменника, хоч і не в позатуливітрівськи розкішних пейзажах, приховують музикальність. На відміну від Г. Чубая, звуковий лад тут убачається не як спосіб оскаржити світ. У поемі-триптиху Кіся “Відродження роси” збої в гармоніях найдошкульніші: “От постава сторіччя — хмародери жорстокосерді // І жорстка металевість хард-роківських децибел… // Мозгівниця скрегоче, мозгівниця моторна гарчить” (“Постава сторіччя”). Стрункість же мелодії — шлях до збереження людяності Овідієм “У бороді моїй вітер собі насвистує… // Йому рукавицею я, // рукавицею диригую…” (“У бороді моїй вітер…”). Схоже, третій різновид кличного відмінка — сховок для роздумів подорожнього. Згідно з такою “троїстою” романтичною граматикою, життя “я” в поезії другої половини ХХ сторіччя ніби уособлює весь зріз попередніх віршових пошуків. І різний масштаб письменників тільки підтверджує це. В. Затуливітер та М. Дяченко виводять на новий художній виток чутливу натурфілософію. Наскрізна проблема книжки Р. Кіся — естетизм. Геній знову потребує тиші, проте нерідко для змагань із нею, для видобування музики з алхімічною строгістю. Остаточно всі авторські голоси починають урівноважуватися самою мовою, яка “второвує”, робить доступнішими, звичнішими, яснішими вибагливі модерністські звороти. Таке рецептивне “згладжування”, вочевидь, і становить підґрунтя для часто згадуваного “неомодернізму”, того, що тривав від “Скрині” до пізніших “гераклітівців” — “Голінних ентузіастів рака літерального”. Символічний сьомий відмінок стосовно багаторівневого напряму свідчить про дедалі “закличніше”, бурхливіше повернення до джерел. А триватиме воно доти, доки почуті відлуння ще не різатимуть слуху надміром.
Вітражна читальня · “Себе не докликавшись, пізнаєш, що є ще ти”. Володимир Затуливітер · с. 12сторінка оригіналу ↗

ОБЖИВАННЯ КЛИЧНИХ ВІДМІНКІВ

В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ Звільнення тексту з кокону фраз і ніби завбачливий підрахунок граматичних форм, урешті, також властиві цьому періоду. Може, саме через їхню перевагу в звучних теоріях оцінка художнього простору кінця 1960—середини 1980 рр. позбулася найзаповітнішого — цілісності. Поетичний напрям, окреслений у тодішній українській літературі, нині чи незграбно оминають, чи “пошепки” зараховують до “тихої лірики”. Хоч мимохіть більше “приглушуються” естетичні суголоси між самобутніми доробками. Адже безпосередні стосунки, тісні естетські обговорення чи, тим більш, маніфести для багатьох сучасників “київської школи” не були найістотнішими. Поезією із “середмістя” ХХ ст., здається, вишукано підсвічується кліше про виняткову мову в підґрунті окремого покоління. “Людина. // Народжуєшся тільки в однині”, — спостеріг у досі не відомому верлібрі Володимир Затуливітер. Уже за кілька рядків його ліричний герой, спраглий до зізнань, стверджуватиме: тільки сьома форма у словозміні недосяжна. Хоч небавом буде “вже не так страшно”, бо, “себе не докликавшись, // пізнаєш, що є ще ти: тебе, тобі, тебе, тобою, на тобі // (кличного немає)”. Про те, що стислому читацькому розмовнику таки вистачає обширу для звертань і нагадувань, свідчать, зокрема, три книжки, видані впродовж останніх років. “Чаша жертовна” (2009) світлої пам’яті В. Затуливітра поряд із томиком Михайла Дяченка “Музика і мати” (2008) розмикають уже відомий стильовий обрій письменників. Натомість збірка Романа Кіся “Написи на румовищах” (2003) уперше вивільнює з-поза самвидавних притулків поезію етнолога, філософа, культуролога. Кожен із цих ліриків прикметний певним прийняттям герметизму, і не образного, непроникного для тлумачень, а “життєтворчого”. Своє вибране М. Дяченко невипадково розпочинає з каверзної присвяти: “Усіх, хто гіпотетично міг би допомогти у… виданні бодай гривнею, але не допоміг, автор обіймає…” Структура “Чаші жертовної” впорядковує архів яскравого поета, ще не опрацьований до ладу. Водночас найбурхливіший гнів Р. Кіся викликаний довколишнім надсадним гамором. Чи не тому є підстави віднайти за впізнаваним кличним відмінком. ГОЛОС ПЕРШИЙ, “HОMО NOVEMBER” ЗАТУЛИВІТЕР Володимир. Чаша жер# товна / Упорядк. В. Бородін, Л. Снісар. — К.: Видавн. Центр “Бучак#ирій”, ТОВ “Задру# га”, 2009. — 424 с. Таке осіннє ім’я одному з ліричних суб’єктів дає В. Затуливітер. Чималою мірою воно личить і “пізнім” добіркам автора. Ідеться тут не тільки про перегуки із загибеллю талановитого літератора й чутливого редактора, несподіваною, наче стрімкий падолист. Необтяжені крони, схоже, — прикметний символ прозорості в образному круговиді. Затуливітрові твори, друковані в попередні десятиріччя, майже завжди виокремлювалися пружністю рефлексій про природу. Безмежно зацікавлений погляд героя там не міг бути незрушним, наче в когось із “наукових поетів”-сентименталістів. Він прожогом, або, за власним оказіоналізмом, “захаращо”, облітав терени, де зарінки Дніпра чи прибалтійські луки звірялись у пережитих драмах і мимоволі навчали. Вірші з ошатного вибраного налаштовані на такий діалог найнаочніше. У розкішному оформленні книжки Віктора Бариби та Вадима Бородіна задіяно пам’ятні кадри з довженківських “Землі” та “Звенигори”, у кожному з яких мовою кіно “серце збилось, наче лист. // Брунечка зарубцювалась, // де сміялося колись” (“ХІІ. 1989”). Щоправда, між чорно-білими вставками проглядається вмиротвореніший, ніж раніше, блукалець — ледь уловлюваними, й тому ще “не написаними пейзажами”. Це авгур, який у чужому ХХІ ст. віддано ворожить на лініях польоту птахів у чистому листопадовому небі. Бо “тільки ти // постіль неба, в журавлиних мітках, стелиш // із таких далин — на те ні рук, ні крил…” (“Гомо новембер”). Безлюдні привілля автор ніби пересаджує в ту саму недорозгадану твердінь, де “пергаментні барвінки й спориші… // гудуть-шепочуть… // підбитими лелеками душі, // яка ще пам’ять слова, що вже не мають значень…” (“Той, хто розказує лелек”). І водночас вичерпна образна мова поета — “поцілункова”. “Одведись не дивись // посунься калино губами // біло-біло морозяно в світі // чого ж ти дурієш // од моїх віковічних очей” (“Біле-біле”), — згага до пестощів заступає всі розділові знаки. Миттєва розгублена засліпленість у В. Затуливітра стає посестрою найчистішої ясності: “Сьогодні сталось. Грішний чи не грішний, // сміявся, може, з тебе — не сміявсь…” (“Таких, як ти, мені уже не буде…”). У ній усі шість відмінків “я” переростають у тривожно-невидне “ти”: “Втікай, немов Орфей. Тонку десницю // до голої душі ліпи, немов бинти. // Отрута мариться. Цикута сниться. // Давно помер, давно забутий ти” (“З присвяти”). Отже, хто розпорядиться кличним відмінком, як не Еврідіка, осяяна по-осінньому? ГОЛОС ДРУГИЙ, ДЛЯ ВУХА БЕТХОВЕНА ДЯЧЕНКО Михайло. Музика і мати. — Кобеляки: Кобеляки, 2008. — 348 с. Якщо вся суть метафорики Володимира Затуливітра в пильній передачі книжною мовою того, що підказує природа, Михайло Дяченко прагне прискіпливо розрізняти олюднене і нерукотворне. З такого приводу в циклі “Живопису фарба жива” (назва свідчить, що буває й “нежива”) він навіть дискутує з хрестоматійною “художницькою” баладою Івана Драча: “Стоживописне май-надвечір’я… // Гей, хто в лузі Сар’ян, озовись! // Тут хмарин розпрозорене пір’я, // там — тополі злітають увись…” (“Перед картиною заходу сонця”). Усевидющим вікном, у яке “влітають ластівки і небо, // а вилітають ластівки і крик”, для ліричного героя є лише “слово слів — невисловлене слово” (“Пам’яті друга Семена Ковальчука”) (курсив автора). А привілля краєвидів у цих віршах озивається щоразу “безіменними звуками”, які пахнуть м’ятою й фіалками (“Фантазія вічного лісу”). Від першої збірки “Іще зозулі слово не погасло…” (1991), яка увійшла до видання поряд із новими віршами, комічними епітафіями, епіграмами, широким спектром перекладів, текстами листівок, щоденниковими уривками, кількома оцінками критиків, поет закріплює рівнозначну піднесеність за трепетними степовими картинами та власне мистецькими палітрами. Проміжний між їхніми “крайнощами наснаги” фольклор. Пісенна канва тісно споріднює Дяченка з митцем-ровесником Михайлом Саченком. Обидва письменники впевнено почуваються у меткій ритмізації, візерунчастому словотворі: “Наїхало дощів // до травня в зелен-гості, // з далеких ген-країв, // з чужої стороності, // такі вже зелен-ніжні, // такі зеленомлості, // такі зеленомудрі, такі зеленопрості!” (“Наїхало дощів…”). Часта ця впевненість і в розчуленій оповіді: “— Жовтень? //— Я! — й сипонув листками, // і дощами, // й грибами запах…” (із циклу “Жовтневі алегорії”). Ці риси сприяють тому, щоб ясність, притаманна М. Дяченкові, як і В. Затуливітрові, тут уподібнювалася до загадкової ширми. Поета з Дніпропетровщини цікавить розкута гра читацької уяви. Через це в його доробку не бракує загадковості, щоправда, не конче пов’язаної з міфом. У циклі “Краплини” ліричний оповідач ніби раптово забуває про опредмечений виклад і затуляє долонями очі того, хто тримає книжку: “Крізь голубу фіранку диво-сну // я ледь розгледів голубине туркотання… // Десь зовсім поруч бавилось дитинство” (“Уранці”). Хоч, може, річ і в серпанку розчуленості, “талості”, що полонить погляд. Тож, на відміну від “Чаші жертовної”, роль сердечного ворожбита призначається саме реципієнту, який за потреби збагне: “Тихо як! — // геніально-тихо! — // як у вусі Бетховена…” (“Музика ночі”). Цю роль потаємності переживань автор уподібнить до “тонкої-тонюсінької // золотої нитки єднання // напнутої між найвищим хрестом // православної Софії // і моїм гріховним серцем язичника…” (“Осінь у Києві”). Хіба мовчазність фантазії — не кличний відмінок? ГОЛОС ТРЕТІЙ, ЗІ СНІЖНОЮ ХРИПОТОЮ КІСЬ Роман. Написи на румовищах. — Львів: Манускрипт#Львів, 2003. — 128 с. Ця тендітна збірка видана раніше від двох попередніх. Але стильовий контекст запізненням не порушиться. Розглядаючи її, мабуть, не кожен повірить, що має справу з андеґраундом. Виняток серед читачів становитимуть ті, хто чув про львівський підпільний альманах “Скриня”. Справді, знайомство з творами Кісевого колеги за журналом Грицька Чубая, часто побіжно-модне, нині й складає основне уявлення молоді про тодішню поезію. Непросто буває хіба співвіднести куртуазну тональність автора “П’ятикнижжя” з поширеними шибеницькими спогадами про нього, ба навіть із “додатковою літературою” музиканта Ілька Лемка про “протирадянський” Леополіс. У справжності неформальних 1970— 1980-х “Написи на румовищах” переконують до щему дохідливо. Передусім, через біографізм. Роман Кісь, окрім кількох арештів та ув’язнень — тавра тієї доби, пережив іще й трирічне кочування з оленярами-чукчами, протестуючи проти глупоти в наукових стандартах. Звідси — проступання у віршах мотиву безпам’ятної втечі. Йому скорюється навіть оху-
Фестиваль «Марія» · “Художня спадщина Гоголя перетворилася на поле битви між непримиренними арміями російських та українських критиків”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

КИМ БУВ МИКОЛА ГОГОЛЬ? ПОШУК МАГІЧНИХ СКЕЛЕЦЬ У Києві завершилися Міжнародний фестиваль “Марія” та міжнародна науково-мистецька конференція до 200-річчя М. Гоголя

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, ведучий конференції У конференції взяли участь знані українські інтелектуали, науковці, культурологи (Є. Сверстюк, О. Пахльовська, Л. Голота, М. Стріха, М. Наєнко, І. Оржицький, М. Новикова та ін.) і гості з багатьох країн світу (Велика Британія, Хорватія, Мексика, Іран, Польща, Росія тощо). Два дні (25 і 26 вересня) стали справжнім бенкетом інтелектуальної думки в гоголівському духовно-естетичному океані. Зазначу лише, що попередній фестиваль і конференцію було присвячено Ґабріелю Ґарсіа Маркесу. Кілька днів тому в світовій пресі з’явилася інформація про те, що найвизначнішою книжкою, яка вплинула на формування людства в ХХ сторіччі, визнано саме “Сто років самотності” Маркеса. Хочеться вірити, що конференція 2008 року доклалася до того, що ім’я видатного колумбійського автора стало відомішим у нас в Україні, а нинішня подія допоможе нам краще усвідомити роль Гоголя, оскільки всі доповіді учасників будуть опубліковані в збірнику за підсумками конференції. Щодо Гоголя, то він нібито і глибше прочитаний у нашій культурі, його вплив важко переоцінити, та водночас і списів через Гоголя поламано чимало. Зрештою, йдеться про добу, коли Україна не мала державності, а Гоголь у російській літературі, попри українське походження, часом перетворювався на символ російського (імперського) культу влади. Правда, і в російській культурі Гоголю судилося пройти колами пекла, яке вчинили йому критики і його доби, і наступники. Безперечно, Гоголь зламав традицію російської літератури, яку проклав Пушкін, стаючи на прю з “архаїстичним” державінським стилем. Безперечно, українській культурі хочеться вписати Гоголя у власний контекст, а зробити це важко і легко водночас: важко, оскільки Гоголь писав російською мовою, а мова — це вже складова етносвідомості, це феномен, який показує національну специфіку мислення. Для російської мови стиль Гоголя важко переоцінити. Але це з нинішньої точки зору. Проте свого часу Гоголя ненавиділи за “відступництво” від норм російської мови. Саме це і дає підстави говорити про те, що Гоголь усе-таки не російський, а руський (як і маємо в Гоголя), навіть український (можна згадати і кепкування з того, що Гоголю у школі нелегко давалася російська мова); він приніс на бал російської імперії українські “вечорниці”. Звичайно, галасливо сваритися через ментальність Гоголя — річ, по-моєму, безглузда. Важливіше адекватно побачити те, що створив Гоголь, який сміявся часом занадто гірким і до болю трагічним сміхом. Гоголь, який витворив внутрішній театр, видається нині надзвичайно трагічним автором, позаяк лише із самотності на верхів’ях людина може вдатися до вигадування, вимарювання власного духовного світу, що повниться десятками персонажів-двійників, з його пізнішим виявленням на папері. Мені ж здається, в нашій українській культурі нині варто писати лише так, як Гоголь. Нам не вистачає сарказму й ренесансної іронії, й водночас глибинного розуміння тієї прірви, біля якої ми перебуваємо. Україна перетворилася на світ “Мертвих душ”, принаймні нею керують не очільники українського духу, а манілови, собакевичі, коробочки… Тільки немає того деміурга, який міг би викреслити їх із життя, надавши місце в світі літератури, звідки вони мають показувати всю “людську дурь” і ницість. Зрештою, немає людини, яка розчиняється в трясовинні банальної повсякденності, коли момент тривання замінено вічним повторенням банальної брехні, що насувається з екранів, а чарівлива мить замінена зупинкою не за призначенням біля якось чужого фаст-фуду. Конференція до 200-річчя М. Гоголя відбувалася на пере- Фото Сергія Марченка Фото Сергія Марченка Італійський славіст професор Санте Ґрачотті й Оксана Пахльовська тині важливих історичних моментів. Передовсім за кілька місяців можна чекати на “Записки українського самашедшего” Ліни Костенко, а це прямий діалог із Гоголем із відстані ХХІ сторіччя. Почесним промовцем цьогорічної конференції став професор Санте Ґрачотті, славіст зі світовим іменем, який показав інший погляд на Гоголя: європейського Гоголя, який обожнював Італію, позаяк саме там була батьківщина його душі. А щодо батьківщини крові, то з цим поняттям неоднозначно: Гоголь хотів, було, створити “чистилище” для “Мертвих душ”, але не вийшло. Замисел Данте в тогочасній Російській імперії був неможливий. Данте створив світ людини, яка прагне пізнати і любити, а Гоголь показав, як імперія втрачає людину, замінюючи простір живої думки простором несправжніх мертвяків. Найбільшу увагу на конференції привернула тема “Гоголь і Шевченко”. Троє доповідачів із різних куточків світу (проф. М. Наєнко (Україна), проф. Є. Пащенко (Хорватія, завідувач кафедри україністики в Загребському університеті) та британська перекладачка української літератури Віра Річ) підготували виступи на цю тему. Лариса Кадирова Марина Новикова і Дмитро Дроздовський На конференції було зачитано доповідь знаного британського перекладача Стівена Комарницького, який, на жаль, сам не зміг прибути. Але замість нього приїхала професор Маргарет Сіріол Коллі. У доповіді Стівен зазначив, що “художня спадщина Гоголя перетворилася на поле битви між непримиренними арміями російських та українських критиків, які весь час обмінюються словесними залпами. Як це трапляється під час війни, першою жертвою конфлікту стає правда”… Марними є спроби заперечити той факт, що Гоголь був українцем. Його твори глибоко вкорінені в українському фольклорі. Аби створити власну версію української історії, він звертався до джерел народної української пісні. Англійський критик і перекладач гоголівських творів Дейвід Магаршак зазначив, що “пристрасна любов Гоголя до народних пісень змусила його повірити в те, що саме в них можна відшукати ключ, який допоможе розгадати таємницю історії його рідної країни”. Також пан Стівен наважився порівняти творчі шляхи Миколи Гоголя і Павла Тичини (саме Стівен підготував повний переклад “Сонячних кларнетів” Тичини для англомов- Фото Сергія Марченка Під час роботи конференції Міріам Хосейні ного читача), які існували в умовах двох різних імперій: Російської й радянської. Цікавою була доповідь про інтерпретації Гоголя в іранській культурі, яку підготувала професор Міріам Хосейні. Актуальними були доповіді, в яких ішлося про прочитання й інтерпретації Гоголя в індійській літературі (доповідь мексиканської професорки Ольги Реаль-Нахарро), в хорватській літературі (доповідь викладачки кафедри україністики Загребського університету Дарії Павлишин), польсько-українська професор Ірина Бетко розповіла про ритуально-міфологічні структури художнього мислення автора “Мертвих душ” та “Вечорів…”. Узяли участь і доповідачки з Інституту літератури Г. Улара та Н. Сквіра. Уже вдруге в конференції взяв участь український латиноамериканіст Ігор Оржицький. Ні, в його доповіді йшлося не про порівняння Маркеса та Гоголя, а про важливі аспекти сучасного прочитання творів нашого класика (зокрема про екранізації Гоголя, що перетворюють світ його магії та простір несвободи, російського самодержавства та православ’я, коли і козаки помирають зі словами “За родіну!” Блискучою фінальною крапкою першого дня стала доповідь Любові Голоти про жіночі образи в творах М. Гоголя. Було представлено й цікаві теми, що виводили Гоголя на перехрестя родів мистецтва: так, професор Марина Новикова розповіла про постановку “Мертвих душ”, яку зробив метр М. Захаров; російський театрознавець Валерій Хазанов, людина-інтелектуал, блискучий знавець великої кількості іноземних мов, розповів про власне бачення Гоголя театральною мовою. Про світ кіно й екранізації Гоголя розповіла редактор журналу “Кіно-Театр”, знаний кінокритик Лариса Брюховецька. Світлана Барнс (Велика Британія) зупинилася на перекладацьких аспектах. Ішлося про проблеми англомовних перекладів текстів Миколи Васильовича, деякі “підступи” творів, які важко адекватно донести до англійського читача. Доповідь британського доктора Гітарі Шірс (яка, на жаль, не змогла прибути, проте її доповідь прочитав професор Алан Флаверс, депутат Молодіжного Європарламенту) стосувалася постановок “Ревізора” на британській сцені. Два дні науково-мистецької конференції засвідчили, наскільки бездонний Гоголь і наскільки важливо нині повернутися до переосмислення його спадщини, художнього світу. Правда, чи знайшли ми ті магічні скельця, які допоможуть нам з’ясувати, ким усетаки був Гоголь? Блазнем? Генієм? Ляльководом? Божевільним? Невипадкове в назві цьогорічної конференції слово “магічний”. Це не лише слід Маркеса (для латиноамериканської літератури поняття магічного реалізму природне). Ідеться про те, що кожен великий письменник, якщо він справді величний, обов’язково у власному художньому баченні працює з тим, що ми називаємо основою людського буття, — міфологічні, магічні образи й архетипи. Тож підґрунтя і Маркеса, і Гоголя, і Шевченка — це праоснови цивілізаційного поступу, світ універсальної гармонії та всеохопного проникнення космічних стихій. Від редакції. Нотатки власного кореспондента “Слова Просвіти” з фести! валю “Марія” читайте в нас! тупному числі тижневика. Цього року Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам “Марія” було присвячено саме Миколі Васильовичу (на Фестивалі представлено вистави з України, Вірменії, Японії, Німеччини, Росії тощо). В рамках уже традиційного для вересня Фестивалю, який шостий рік поспіль проводить народна артистка Украї! ни, лауреат Шевченківської премії Лариса Кадирова за підтримки Національного драматичного театру ім. І. Франка (в особі Б. Ступки та М. Захаровича), Національ! ної ради з питань культури і духовності при Президентові України, Міністерства культури і туризму України, Міністерства освіти і науки України, Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ та Національного університету “Києво!Могилянська академія”, об’єд! нання “Новий Київ” тощо, пройшла і міжнародна конференція “Магічний вплив М. В. Гоголя на світовий та україн! ський культурні процеси”.
Культура · “Обравши європейський культурний підхід, фестиваль створив справжню Гоголівську феєрію”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Сергій КЛИМКО Київ знову побачив “Гогольфест”, цього разу найбільший в історії. Два поверхи “Мистецького Арсеналу” стали творчим майданчиком для артистів із 16 країн світу. На площі 20 000 квадратних метрів розмістилися п’ять сцен (концертна, театральна, мала театральна, камерна й літературна), арт-клуб, кінозал і величезний експозиційний простір, що вмістив велику кількість візуальних проектів. Щодня аудиторію збирали виступи музикантів з репертуаром від академічної сцени ХХ століття до клубної сцени Лондона; театральних гуртів і перформансистів; покази молодого українського кіно і світових кіношедеврів; письменників і перекладачів; були майстер-класи професіоналів комп’ютерної графіки, кіносценаристів і художників. Як заявили організатори перед початком фестивалю, “Гогольфест” — це не лише презентація найкращих зразків сучасного українського і світового мистецтва, “акумуляція могутніх творчих та інтелектуальних ресурсів, налагодження порушених зв’язків між генераціями українських митців та якісна реінтеграція в простір світової культури. Це формування творчого середовища, здатного стати дієвим центром розвитку українського мистецтва — не лише презентаційним, а й освітнім та виробничим. “Гогольфест” — це спроба знайти форму, здатну зачинати нове художнє життя, форму, яка відповідатиме вимогам часу”. Обравши європейський культурний підхід — брати публіку не гучними іменами, а їхньої кількістю і різноманіттям, — фестиваль, як претендент на подію року, безумовно, став альтернативою “авторитарній” виставці викличного сучасного мистецтва Деміена Херста в “ПінчукАртЦентрі”. Самовіддача не надто дорогих і не надто відомих артистів, їхня професійність, помножені на захват не розбещеної подіями подібного формату київської публіки, помірні ціни на квитки й напої утворили бездоганний коктейль — “справжню Гоголівську феєрію”. Окрім власної програми, “Гогольфест” під дахом “Арсеналу” інтегрував три окремі фестивалі: Dutch Punch, Moloko Music Fest та Koktebel Jazz Festival, які презентували своїх музичних (у випадку Mo- Петро АНТОНЕНКО Фото Олександра МАЙШЕВА Седнів над тихоплинним Сновом — перлина Чернігівської землі. Особливого розквіту містечко набуло відтоді, як наприкінці XVII століття стало маєтком Лизогубів. Першим його господарем був чер- loko та Koktebel) і кінематографічних (Dutch Punch) зірок. У коридорах “Арсеналу”, в просторі між сценічними дійствами збірна команда київських художніх галерей представляла поточні проекти різного рівня свіжості й актуальності. У розпалі фестивалю одна з картин із серії “Окупанти”, яку презентувала галерея “РА” художника Олександра Алексєєва, навіть зазнала нападу: її розбив відвідувач, і за це його доправили у відділення міліції. Загалом художнє тло “Гогольфесту” не могло похвалитися чимось особливо новим та захопливим. Настрій публіці, фактично одноосібно, створював музичний проект галеї “LabGrage” куратора і художника Артура Бєлозерова, відомого участю у гурті “Penoplast”. Артур просто неба відкривав нові імена української підпільної музичної сцени і рятував глядачів від нудьги в перервах між концертами і виставами фестивалю. Сильним боком можна назвати театральну програму “Гогольфесту”. За задумом організаторів, вона проходила у форматі міжнародного шоукейсу — найкращі вистави минулого року, обрані організаторами, були показані не тільки глядачам, ай спеціально запрошеним кураторам і театральним продюсерам провідних світових театральних форумів на кшталт Единбурзького й Авіньйонського. Сцену для театральних труп, окрім “Арсеналу”, надали кілька столичних театрів. Протягом тижня було показано майже 20 вистав з різних країн світу. Київський режисер-експериментатор Дмитро Богомазов представив публіці одразу дві вистави: “Гамлета” у виконанні Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька у Національному академічному театрі імені І. Франка і “Жінку з минулого” за п’єсою німецького драматурга Роланда Шиммельпфеніга у стінах власного театру нігівський полковник Яків Лизогуб, стараннями якого зведено житлові, культові, господарські споруди, закладено парк. У середині ХIХ століття садиба перетворилась на мальовничий архітектурний ансамбль, що приваблював багатьох видатних діячів української культури. Тут був на гости- “Вільна сцена”. Комедію “Розпусник” Еріка-Емануеля Шміта у постановці Олександра Крижан ів - ського зустрічав Новий драматичний театр на Печерську. Київський академічний драматичний театр на Подолі представляв гоголівських “Гравців”, зрежисованих Олегом Ліпиним, відомим за постановками творів європейського авангарду. Переповнений зал зустрічав “автора” фестивалю, театрального режисера Владислава Троїцького, який підготував одразу три режисерські роботи: “Сни покинутої дороги”, “Смерть Гоголя” та “Едіп. Софокл”. До столиці України завітали Берегівський національний угорський театр, Пермський театр “У моста”, німецький “The buro fur zeit + raum”, Музичний театр Клайпеди, пітерський Інженерний театр “АХЕ” та інші сценічні майстри. “Гогольфест” вдало звернувся до сучасної академічної музики — естетично найскладнішою стала саме ця програма, наповнена авангардними пошуками звукової текстури. На фестивалі виступило кілька камерних оркестрів. Національний симфонічний оркестр України виконав твори київських композиторів Святослава Луньова і Вікторії Польової. Квартет “Accroc- he Note” привіз із Франції твори суні Тарас Шевченко, відвідували Седнів художники Лев Жемчужников, Лев Лагоріо й Опанас Сластіон, письменники Леонід Глібов і Борис Грінченко. Саме тут Глібов написав знамените “Стоїть гора високая…” Уже шостий рік Седнів стає місцем проведення Всеукраїнського літературно-мистецького свята “Седнівська осінь”. Нині серед його гостей були Микола Жулинський, Іван Драч, Юрій Мушкетик, Лесь Танюк, Анатолій Паламаренко, Євген Дудар. Головною подією свята стало відкриття пам’ятника українським меценатам братам Андрієві та Іллі Лизогубам. Його відкрили голова Чернігівської обласної державної адміністрації Володимир Хоменко, голова обласної ради Наталія Романова, голова Спілки художників України Володимир Чепелик. Осчасника Жоржа Апергіса для голосу, кларнета, фортепіано та ударних. Ансамбль нової музики “Кластер” під керівництвом Івана Небесного блискуче виконав твори сучасних українських композиторів Володимира Рунчака, Олександра Щетинського, Леоніда Грабовського. “Нова музика в Україні”, колектив, якому нещодавно виповнилося 20 років, намагався донести до аудиторії твори італійського авангардиста Лючано Беріо, поєднавши його з Валентином Сильвестровим. Іншого італійського композитора, реформатора музичної мови ХХ століття Джачінто Шелсі інтерпретував молодий київський ансамбль “Nostri Temporis”. Німецькошвейцарський дует “Мозер-Альтштедт” (баян, віолончель) поєднав середньовічні твори Гійома де Машо із творами Астора Пьяцоли і Софії Губайдуліної. “Міждисциплінарна” налаштованість фестивалю хоч і не сприяла “академічній” тиші в залі, проте, можливо, змогла долучити до традиційно камерної події кілька нових адептів. Згідно зі стратегічними планами Владислава Троїцького, “Гогольфест” має перетворити “Мистецький Арсенал” на один із центрів світового фестивального руху, сприяти створенню всеукраїнського центру розвитку сучасних мистецтв, який впроваджуватиме інтенсивну освітню й виробничу діяльність, спрямовану на організацію конкурентоспроможної національної школи сучасного мистецтва, презентацію сувятив пам’ятник єпископ Чернігівський і Ніжинський УПЦ КП Іларіон. Автори пам’ятника — скульптори брати Єгор і Микита Зігури. Позаторік на фестивалі “Седнівська осінь” було відкрито скульптурну групу “Козацька пісня”, а торік — пам’ятник Леонідові Глібову. До цих пам’ятників, як і до пам’ятника Тарасові Шевченку, учасники свята поклали квіти. Кожен новий фестиваль “Седнівська осінь” збирає дедалі більшу кількість гостей. Ось і цього разу на великій галявині поблизу садиби Лизогубів діяли пересувні виставки, музей історії Чернігівського району. Працювало “містечко майстрів”, де можна було придбати вироби народних умільців, седнівський мед, покуштувати справжнього козацького кулішу. У святковому концерті виступичасної української культури у світовому культурному просторі. Як відомо, вистава без глядача неможлива, й саме вдячна публіка стала одним із ключових моментів фестивалю. Основною аудиторією “Гогольфесту” Владислав Троїцький вважає освічену молодь. “Могилянка”, університет імені Шевченка, “КПІ”, інші ВНЗ, а також усі, для кого слово “культура” ще не втратило значення”. Троїцький неодноразово заявляв, що масштаби, яких набув “Гогольфест”, консолідувавши найкращі художні й інтелектуальні сили України, дає підстави говорити про його загальноукраїнське національне значення. “Моє бажання в тому, щоб “Гогольфест” став обличчям України, як наприклад, Венеційська бієнале для Італії”. Організатори говорять про 100 тисяч відвідувачів протягом усього фестивалю — цю цифру важко підтвердити чи спростувати, оскільки більшість заходів були безплатними, а потік відвідувачів не припинявся навіть уночі. Сторонньому спостерігачеві може здатись дивним, що такий масштабний захід некомерційний, до того ж, допомога влади обмежується лише наданням приміщення для його проведення. Цьогорічний бюджет склав 400 тисяч доларів — гроші, які більшість українських мільйонерів залюбки витратили бна купівлю чергового досягнення європейської автопромисловості. Тож українські фестивалі, як завжди, існують завдяки виняткам. ли Національний академічний народний хор ім. Г. Верьовки, український народний хор Чернігівського філармонійного центру.
Культура без провінції · “Червона Рута” — це концентрація національного духу, якої так потребує Україна”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Віра КИТАЙГОРОДСЬКА, м. Чернівці Ювілейний фестиваль “Рути”, безперечно, мав відбутися лише в Чернівцях. І перший його день — 16 вересня — відкрився виставою Чернівецького муздрамтеатру ім. О. Кобилянської “Туга за майбутнім”, яка зібрала аншлаг. 17 вересня у виставковій залі, що на вулиці І. Франка, відкрито виставку Всеукраїнського трієнале “Український фольк-модерн — 2009”, присвячену 40-річчю написання “Червоної рути”. На відкриття завітав міністр культури Василь Вовкун. Художні полотна з усієї України дуже різні за жанровими втіленнями і манерами виконання, за вибором кольорів, сюжетів і матеріалу, але водночас усі вони ніби написані в одній майстерні, в одному дусі, в одному світлі. Першими впадають в очі роботи Івана Балана “Великодні дарунки” та “Етно” із сирними кониками та буковинськими веретами, далі галерея модерного фольку на полотнах наповнює ностальгією, радістю, смутком, вічним покликом пізнавати. Ось “Ясновидиця” художниці Д. Малик з Одеси, “Святе сімейство” І. Ланового з Маріуполя, “Вогненні танці” І. Пантелеймонова з Києва. Художники запропонували найкращі з робіт, шкода, що виставкова зала не могла вмістити всіх. Натовпи відвідувачів збиралися біля полотен Т. Покотило, О. Любківського, О. Гармидера, І. Салевича, Л. Богдан, Г. Турчанко, І. Хілька — майже всіх, хто взяв участь у трієнале. Надвечір від музею В. Івасюка учасники вирушили святковою ходою до Центральної площі. З усіх вулиць стікалися до музею сотні людей. Зі свічками в руках, у вишиванках і з добрим настроєм, бо всі прийшли з власної волі, за покликом серця, велінням розуму. Козацьких і січових пісень у дорозі заспівував Тарас Компаніченко з “Хореєю козацькою”. Здається, щойно відлучилися ці кілька хлопців від війська гетьмана Виговського, і ось вони через століття по образу і подобію тих славних предків співають нам “Богородицю” під пильним Шевченковим оком — на площі. Хвилями сюди все прибував Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. — Недавно до нас завітала польська делегація, — розповідає Валентина Назаркевич, якій і належить ідея створення музею. — Їхали з Луцька, шукали, щоб зупинитися й відпочити, й уздріли наш садок. А ми нікому не відмовляємо в гостинності. Пробули поляки в садку-музеї зо дві години і, за їхніми словами, весь дорожній стрес як рукою зняло. А ще гості обіцяли зробити щось схоже у власних оселях, бо це народ. Люди стояли посеред вулиць І. Франка, Руської, Головної. Возносився в небо славень “Боже великий, єдиний”. Міністр культури Василь Вовкун озвучив привітання від Президента та Прем’єра з нагоди відкриття фестивалю. Свого часу нинішній міністр був режисером чотирьох фестивалів “Червона Рута”, він вважає його найбільшим українським молодіжним фестивалем, з чітко вираженою концепцією, народним, націоналістичним началом. З нього вибухнула сила Народного руху, національних символів. Саме 20 років тому в Чернівцях на нашому стадіоні учасники фестивалю підняли національні прапори, виголосили заяви проти КДБ, репресій, за волю. Слово “воля” тоді вартувало дорожче, ніж життя. неважко, зате дуже цікаво. І водночас повчально, бо на тих старих побутових предметах вчиться молодь — принаймні, старі речі не дають забувати історію, що передувала нинішньому поколінню. Скажімо, часто хлопці й дівчата дивуються від коловертка, який стоїть під яблунею. На таких зараз ніхто вже не пряде, а раніше це був обов’язковий атрибут у хаті. І для нашої бабці Марії, у якої його взяли, і для її попередників. Таке можна сказати і про верстат, на якому робили килимки. Ним також бабця користувалася. Маємо намір зняти До учасників звернувся голова Чернівецької облдержадміністрації Володимир Куліш: “Благословенна Буковина приймає перший і найголовніший пісенний фестиваль. Це концентрація національного духу, якої так потребує Україна. Його голос має почути вся наша країна і весь світ!” “Просимо тебе у Чернівці, “Червона Руто”, просимо назавжди!” — заявив міський голова Микола Федорук, підкресливши надію всіх буковинців “оселити” національний молодіжний фестиваль у себе. Цю думку потвердив і голова обласної ради Іван Шилепницький, який питанням: “Де народилося найбільше митців?” — викликав відповідь: зрозуміло, де, тут бути і мистецькому фестивалю! Сестра композитора Галина Івасюк спроектувала мистецьке визначення фестивалю — “Культурна візитівка України у світі”, а сестра Оксана Івасюк допомагає сотням молодих талантів. Директор фестивалю Тарас Мельничук зазначив, що до ювілейного дійства готувалися вподовж двох років, відбулося 25 відбіркових конкурсів, у яких визначено 387 переможців. Благодатний буковинський ґрунт дав змогу працювати без збоїв завдяки підтримці місцевої влади. Словом, мета нашого фестивалю — відроджувати українську культуру в багатовекторному вимірі й підтримувати її — здійснюється. Адже нині “Червона Рута” — це не лише сцена з піснями і музикою, це й українське кіно, його з горища і поставити у садку. Хай нагадує людям старовину. Як і праска, що нагрівалася від жарин, і дерев’яні гребінці, й веретено, й терниця, й глечики, яким вже по сотні років, а вони ще цілі-цілісінькі. Викинути їх — найлегше. А ось зберегти, засвідчити ними той побут, який був сто—двісті років тому, — це не тільки цікаво, а й повчально. — Створення музею-садка почалося із журналу “Сільський вісник”, у якому побачили щось схоже, й зі смішних пластмасових каченят, які я привезла з Рівного, — доповнює розповідь матері Антоніна Назаркевич. — Поклали цих каченят у змайстроване кубельце. Вийшло гарно, але довелося погодитися з мамою, що оригінальніше театр, форум книговидавців, народних ремесел. У Чернівецькому муздрамтеатрі відбулась вистава Національного академічного драмтеатру імені Марії Заньковецької “УБН”, присвячена дисидентському рухові. До слова, у виставі брала участь Галя Тельнюк, яка разом із сестрою Лесею була лауреатом “Червоної Рути” 1991 року. 19 вересня на сцені драмтеатру побували зіркові актори національної сцени Богдан Бенюк й Анатолій Хостікоєв з комедією “Швейк”. А 20 вересня глядачі мали змогу переглянути “Солодку Дарусю” за твором М. Матіос. На заключному концерті, який відбувся в Літньому театрі, чернівчани та численні гості слухали лауреатів і переможців конкурсу. Справила незабутнє враження юна учасниця фестивалю Вікторія Кобзар, яка виконала “Пісню про чайку”. Найбільше оплесків отримав гурт етнорок-боївки “Тарута”, який і був одним із претендентів на переможця. Гурт “Хіп-хоп фемелі” свій виступ презентував “спеціально” присутньому в залі віце-прем’єр-міністрові І. Васюнику. Концерт відбувся в стилі реального шоу, оскільки журі за лаштунками тривалий час сперечалося щодо імен переможців. Проте такий стихійний перебіг не виходив за рамки визначеності й додавав шарму й адреналіну. буде, коли поставимо на старовинні речі. До справи долучилися і тато, і брати — вони, зокрема, у садку збудували тин, облаштували ставочок. Плануємо змайструвати альтанку в стилі ретро. Дивують у затишному куточку Назаркевичів квіти. Навіть у пізньо- Наймасовішим заходом, як належало, став гала-концерт на стадіоні “Буковина”, де зібралося майже 10 тисяч глядачів. На сцену піднявся Президент Віктор Ющенко, який прибув на фестиваль разом із родиною. “Незалежність України народжувалася тут, у Чернівцях, 1989 року на стадіоні, де вирувала “Червона Рута”, коли над головами тисяч людей злетіли національні прапори, коли сила-силенна молодих виконавців заявила про себе на повен голос”, — сказав Віктор Ющенко. Фінальний концерт тривав майже п’ять годин. У прямоефірному режимі працював Перший Національний канал, який транслював концерт на всю країну. Президент каналу, наш земляк Василь Ілащук перебував у Чернівцях на фестивальних заходах впродовж чотирьох днів, працювало понад 150 журналістів місцевих і всеукраїнських видань, які не пропустили жодного дійства. Під час фестивалю виходив обіжник “Молодого буковинця”, який щодня публікував найсвіжіші новини й програму заходів. Рівень учасників оцінюватимуть музичні фахівці й організатори фестивалю. Ми ж почули й побачили, що в Україні є сотня талановитих, національно витончених молодих виконавців. Їм би ще відповідних пісенних текстів та мелодій! На ювілейному конкурсі гран-прі отримав київський гурт “Солома-груп”, солістка Соломія Мельник. Гарно виступила чернівчанка Дана Цюрупа. Вразив глядачів гурт “Даха Браха” з Києва. Та найпоказовішим було те, що “Червона Рута” зібрала під чернівецьким небом усіх — від Криму до Сяну, від Дніпра до Дністра. Усім було легко, добре і чисто на душі. І всі надіються, що заява про перейменування вулиці В. Маяковського на вулицю “Червоної Рути” на ім’я мера Чернівців М. Федорука, озвучена співаком Сашком Положинським, не залишиться поза увагою. Сподіваюся що бажання всіх буковинців “прив’язати” цей фестиваль до нашого краю теж здійсниться… У вересні 1989 року було простіше: в країні зароджувалась незалежність, і не було сумніву, що вона ствердиться. Нині, у вересні 2009- го, складніше: її треба утримати. вересневий час вони яскраві, барвисті, ніби навесні. — Квіти не перестають цвісти у нашому садку, — зазначає Валентина Назаркевич. — Починається цвітіння, коли ще повністю сніг не зійшов, — із підсніжників. А якось, було, хризантеми цвіли майже до нового року. У садку понад сто видів квітів. Є рідкісні, серед яких особливо полюбляємо чорні тюльпани. Звичайно, все це потребує догляду, коштів. Чоловік інколи дивується, де гроші діваються. А це я поштою насіння квітів із Харкова виписую. За окремі “престижні” насінини доводиться платити по кілька десятків гривень. Але ці витрати того варті. Бо, скажімо, після роботи, після втоми побудеш у садочку з півгодини — і ніби на світ народжуєшся. Напевно, Бог так передбачив, що цього року три визначні ювілеї збіглися в одночасі: 60!річчя композитора, Героя Ук! раїни Володимира Івасюка, 40!річчя з часу народження у Чернівцях пісні “Червона рута”, 20!річчя фестивалю “Черво! на Рута”. Ці, як співається в нашій колядці, “три празники в гості” викликали в суспільстві шквал позитивних емоцій. Ра! дість переважила смуток, а життя перемогло смерть, бо му! ченики за віру та народ живуть вічно. Ця очевидна істина не! порушна навіть за зміни суспільних ладів чи якихось інших глобальних рухів і тенденцій. Не було в Україні періоду, коли забули б чи не сприймали Володимира Івасюка. Так, його могла ненавидіти влада, вбити спецслужби, але пристрасно любить народ. І ця любов — глибинна, коренева, стабільна. Щоб відвідати музей, родині Назаркевичів із села Брищі Млинівського району не треба долати великих відстаней. Він перед вікнами їхньої оселі. Більш того, зроблений власними руками. І настільки привабливий, що біля музейної оселі, яка розташована понад автошляхом Дубно—Луцьк, часто зупи! няються авто, і незнайомці приходять, щоб відпочити у му! зейному садку й перейняти досвід його облаштування.
Село на нашій Україні · “Сильне, життєствердне пульсування давнього населеного пункту — села Біще”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

“Коли їдемо желізницею зі Львова до Підгаєць, то по правім боці ріки Золотої Липи лежить на двох узбочах нинішнє село Біще, межи Бережанами та Дунаєвом. Старе село дуже славне своєю історі! єю, як наша стара Галицько!Волинська держава. Так, як передає старих людей оповідання і пере! каз, то має воно початок свого існування десь око! ло ХІІІ століття, коли ще існувала наша Галицько! Волинська українська держава, що в ній князюва! ли Романовичі…” — це уривок із “Короткої історії Біща”, яку написав Михайло Ворона, “півець цер! ковний (дяк) с. Біще” 1949 року. Василь ДМИТРІВ, Тетяна БІДЗІЛЯ, Тернопільська обл. Цього року багате на історію мальовниче село Біще відзначило славний 670-літній ювілей, на який з’їхалися гості з різних куточків України. Дійство розпочалося зі святкового Богослужіння, молебня за здоров’я жителів села і панахиди за померлими. День Біща був замаєний пишним вінцем святковості, щедро освітлений теплим сонечком, майорів різнобарв’ям вишивок. Урочистості відбулися за організації сільської ради. Біщівців та їхніх гостей тепло привітали сільський голова Марія Лещишин, голова райдержадміністрації Віктор Зінчук. Учителька місцевої школи Галина Шупляк в ґрунтовній доповіді змалювала найвизначніші сторінки історії села, яке славилось мальовничою природою і святинями — монастирем отців василіян, церквою св. Бориса і Гліба, костелом, чудотворною іконою Матері Божої, а також талановитими людьми, серед яких — Степан Манацький (війт, який був у числі “штабу” Тимотея Старуха, посла Віденського парламенту), Петро Волощук, Михайло Ворона (Іваньків), який був кошовим “Січі”, Іван Болюх (Базилів), Іван Баран, Степан Баран, Гринько Гарасимів (Литвинів), Олександер Манацький та багато інших. Війни, пожежі, хвороби, боротьба за віру, українські ідеали, участь у січовому стрілецтві, ОУН- УПА, патріотичних товариствах — усе було в непростій долі цього славного села. Важливі історичні моменти описували Євстахій Манацький, Ярослав Рак, кандидат історичних наук, докторант Волинського національного університету ім. Лесі Українки Володимир Пришляк, Василь Савчук, Галина Шупляк. Чудову концертну програму представили місцеві аматори сцени під керівництвом Ольги Ковальчук (завідувач народного дому с. Поручин), Марії Масної (завідувач народного дому с. Біще) та Марії Штогрин (педагог-організатор Біщівської школи). Ніжно-мелодійні, чарівні українські поезії, пісні дарували читці, учасники жіночого вокального ансамблю (кер. О. Ковальчук), солісти, зокрема Руслан Бич та ін. Порадували й танцюристи із Рекшина (кер. В. Зелінський), дитсадка “Вишенька” (І. Мазіковська, О. Ковальчук). Зворушливо зачитували ведучі слова вітальних телеграм від ви- Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Сергій КЛИМКО 279-49-47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури Олена ШУЛЬГА 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Інтернет-редактор Євген БУКЕТ 279-39-55 Черговий редактор Євген БУКЕТ хідців із села, які не змогли приїхати на свято. Не обминув увагою односельців і професор, академік Петро Глубіш. Святкове дійство яскраво доповнила виставка художніх робіт вихідців із Біща — талановитих митців, членів Національної спілки художників України Олега Шупляка, Михайла Кузіва, місцевого художника Петра Кузіва. Присутні з великою цікавістю оглядали їхні живописні полотна: пейзажі, натюрморти, портрети та ін. Представили свої творчі доробки і юні таланти села — вихованці філії Жуківської школи естетичного виховання (кер. Н. Шупляк) Марія Болюх, Галина Беринда, Надія Ворона, Ірина Дмитрів, Тетяна Гиса, а також колишня вихованка філії, студентка Косівського інституту мистецтв Надія Костів. Цікаво проходили ігри, караоке, танці. Старші щиро ділилися враженнями від святкування, вкотре висловлюючи гордість за односельців, шанованих людей — отців Петра Ворону та Василя Беринду, відомих художників Олега Шупляка та Михайла Кузіва, а також інших Кузівих — братів Олега й Петра, педагога-художницю Ніну Шупляк, заслуженого діяча науки і техніки, академіка, доктора технічних наук, професора Петра Грубіша, члена ОУН, керівника ядра УГС у Києві, за Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10DБ, м. Київ, 01001 EDmail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301239 Наклад — 35 600 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. що відбув тюремне ув’язнення, Олексія Миколишина, інженера Львівського танкового заводу Василя Беринду,ініціаторів постання храму св. Бориса і Гліба Петра Рака (США), Михайла Кузіва (Англія), Івана Ворону (Гаваї), Василя Ворону (США), лікаря Ігоря Ворону (США) та багатьох інших. Шанують біщівці всіх, хто допомагає їм розбудовувати село, розв’язувати важливі життєві питання, зокрема Мар’яна Решетника, Василя Савчука (упорядника збірника “Від Королівки до Поляни”), а також спонсорів святкувань: Дмитра Радика (фермерське господарство ім. Л. Радика), Михайла Болюха (дочірнє підприємство “Світанок”), підприємців Івана Болюха, Василя Шагая, Михайла Банаха, депутата сільської ради Святослава Насткевича. Як зазначали присутні, така чудова організація урочистостей свідчить про сильне, життєствердне пульсування давнього населеного пункту — села Біще, над яким нині розвіваються стяги незалежної України. Здавалося: над залюдненою сіножаттю у сонячних променях ткалися вічні слова Т. Шевченка “Не вмирає душа наша, не вмирає воля!” — як гасло сьогодення, що всупереч негараздам, живить наш дух і надію. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,27 грн. на 3 місяці — 12,36 грн. 0 9 0 3 9 4 820095 780016 8 жовтня о 17 годині у Великій студії концертно-студійного комплексу На$ ціональної радіокомпанії України відбудеться зустріч із відомим українським поетом, головою Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заслуженим діячем мистецтв України, лауреатом національної премії Украї$ ни ім. Т. Шевченка Павлом Мовчаном. “Поезія і доля” — так назвав цей вечір ведучий програми, лауреат Шев$ ченківської премії, письменник Михайло Слабошпицький. Адреса: станція метро “Кловська”, вул. Л. Первомайського, 5$а. Вхід вільний. Довідки за тел.: 278$59$56, 279$37$83
Село на нашій Україні · “Сильне, життєствердне пульсування давнього населеного пункту — села Біще”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора Ніна ГНАТЮК 279-49-47 Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Емблема «Просвіта»Просвітянин