Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №05 за 2020 рік

16 с. · 34 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 5 (1057), 30 січня — 5 лютого 2020 Два світи — дві реальності «У МЕНЕ ЄВРЕЙСЬКА КРОВ. І Я ПРЕЗИДЕНТ!» До 75-річчя визволення Аушвіцу

Осип ЯКИМЧУК Генеральна Асамблея ООН 2005 року встановила Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який припадає на 27 січня — річницю звільнення гітлерівського концентраційного табору Аушвіц. Багатьом більш звична його стара назва — Освенцим, оскільки так табір згадувався у радянські часи. Цю назву донині вживають у Росії та російськомовні ЗМІ в Україні. І роблять вони це попри неодноразові роз’яснення МЗС Польщі з цього приводу. У 75-річчя визволення Аушвіцу — 27 січня 2020 року в багатьох країнах світу вшанували пам’ять жертв Голокосту. Відбулося воно в багатьох містах Польщі, України, Німеччини, Франції, Ізраїлю, США та інших країн. А чи в Росії відзначали цей день — не знайшов інформації. У російському сегменті інтернету я бачив лише маленькі інформації про меморіальні заходи в колишньому концтаборі Аушвіц та великі претензії, що на ці заходи не запросили Володимира Путіна. Це вияв невдячності з польського боку, — твердили автори публікацій. — Червона Армія визволила табір, а вони ігнорують лідера Росії… Однак не тільки це дратує росіян. Можу уявити, як обуриться Росія після слів прем’єр-міністра Польщі у Берліні на заходах пам’яті жертв Голокосту. Там М. Моравецький заявив, що у XX ст. було ще одне місце, яке стало пеклом на землі: совєтські ґулаги. Вільні народи світу повинні про це пам’ятати і нагадувати. Росія (у розумінні — її політична верхівка) вже “кипить” після недавнього інтерв’ю польського політика Ярослава Качинського німецькому виданню “Більд”. Там він сказав, до Польща домагатиметься відшкодування (воєнних репарацій) від Росії за втрати, яких вона зазнала в результаті воєнного приєднання до СРСР західноукраїнських та західнобілоруських земель. У відповідь на ці домагання Качинського голова комісії у закордонних справах Державної Думи РФ Леонід Слуцький уже почав рахувати, скільки Польща повинна буде відшкодувати Росії за вклад СРСР у “визволення” Польщі з-під німецької окупації та за всю безкоштовну допомогу, яку СРСР надав Польщі. Отже, бачимо, до якого рівня напруження можуть привести необдумані слова політиків. До того ж, за твердженням російського політолога Андрія Піонтковського, господар Кремля дійшов до такого шалу, що у найближчі тижні може зважитися на ядерну війну! Тож чи повні ми нині говорити про дуже складні, дратівливі проблеми? Нові історичні відкриття змушують по-новому дивитися них. У мої школярські роки мене вчили, що у концентраційному таборі Освенцим загинуло 6 мільйонів людей. А за офіційними даними музею Аушвіц- Біркенау, там загинуло приблизно 1 мільйон 100 тисяч осіб. Нині відомо, що табір звільняла Львівська дивізія 1-го Українського фронту. 40 відсотків його особового складу становили українці. Враховуючи відсоток представників інших націй, Путін не має ані історичного, ані морального права претендувати на якусь російську ексклюзивність у цьому питанні. Окрім цього, Сталін, щоб домогтися двох додаткових місць в ООН, дурив світ, що УРСР та БРСР — держави з усіма атрибутами незалежності. Зокрема і з власними арміями. Такими він називав Українські та Білоруські фронти, хоч вони напряму підпорядковувалися Москві. Історики й правники-міжнародники мали б визначити, чи в світлі такої лукавої гри Сталіна Червона армія тоді вважалася єдиною і де-юре була тоді одна держава чи три? Очевидно, що цими питаннями не дуже переймалися ті, хто ухвалював політичне рішення не запрошувати Путіна на заходи до Аушвіцу. А тим паче не переймалися ті, задля кого ці заходи проводили. Були вони кардинально відмінними від приватного єрусалимського форуму, що відбувся 23 січня. Там у центрі уваги був Путін. 27 січня в Аушвіці у центрі уваги були жертви Голокосту, а не політики. Щоб їх вшанувати, на територію колишнього фа­ Фото з сайта president.gov.ua шистського концтабору в Аушвіц-Біркенау прибуло понад 60 делегацій з усього світу. Їх очолювали королі, князі, президенти, прем’єри. І не вони сиділи у першому ряду, а свідки історії. Ті 200 ще живих колишніх в’язнів Аушвіцу, котрі змогли прибути на меморіальні заходи. Це вони, поки Господь тримає їх на Божому світі, мають свідчити наступним поколінням про страхіття гітлеризму. “Це їхня відповідальність перед історією”, — говорив президент Польщі, підсумовуючи заходи з відзначення 75-річчя звільнення Аушвіцу. А у нас же замість підтримуваних державною свідчень про страхіття російського тоталітаризму, починаючи від Леніна і закінчуючи Путіним, на найвищому державному рівні заохочують “95-квартальне” “трактування” і минулого, і сьогодення. З “какаяразніцтвом” як провідною ідеєю! Хтось із мудрих сказав, що народ, який живиться чужими ідеями, — приречений стати насєлєнієм, наймитом у чужинців. Заходи з відзначення 75-річчя звільнення Аушвіцу проводилися не лише задля вшанування живих і убієнних жертв гітлерівського тоталітаризму, а для того, щоб нинішнє та майбутні покоління тверезо дивилися на світ і не допустили повторення подібного у майбутньому. Такий заклик-побажання був провідною думкою у всіх чотирьох виступах колишніх в’язнів Аушвіцу. Була там констатація, що під кінець Другої світової війни світ уже знав про страхіття концтаборів, проте зі “стурбованістю” спостерігав за розвитком подій. Була там констатація, що страхіття фашизму та концтабори породила параноїдальна голова, якій після приходу до влади здалося, що всі навколо його країну принижують. Хоч прямим текстом не було названо ім’я цієї голови, та відомо про кого йшлося. Нині щось подібне бачимо у путінській Росії. Там з усіх екранів йде плач: “Рассію абіжают”. На публічній частині заходів в Аушвіці чомусь ніхто не насмілися відкрито називати речі своїми іменами… Голова Всесвітнього єврейського конгресу Рональд Лодер, який демонстратив­
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ПИСЬМЕННИЦЯ З ­АЗЕРБАЙДЖАНУ

но відмовився їхати на путінський форуму Єрусалимі, сказав, що головною причиною Голокосту (як і Голодомору, — ред.) стало мовчання світу. Він упевнений, що всі убієнні благають з небесних висот нині сущих: “Не мовчіть, не будьте байдужими, не дозволяйте цього робити ніколи в майбутньому”. Однак чи цей заклик був абстрактний, чи адресований Путіну – не годен зрозуміти… Завершальним акордом церемонії в Аушвіці стали поминальні свічки колишніх в’язнів, лідерів країн та лідерів міжнародних організацій біля пам’ятника жертвам табору. Україну на тих заходах представляв президент Володимир Зеленський. Він 26—27 січня перебував у Польщі з робочим візитом. У перший день візиту він взяв участь у вечері з нагоди відзначення 75-ї річниці звільнення нацистського концтабору Аушвіц-Біркенау. Тут були й колишні бранці табору та їхні родини. Володимир Зеленський у виступі зазначив, що спогади в’язнів Аушвіцу, багато з яких містяться у книжках, дуже важко читати. Вони сповнені болю, смутку, страху. І водночас — боротьбою, витримкою, надією й неосяжною людською мудрістю. Адже у них проглядається заклик викоренити ненависть як найбільший руйнівник людської цивілізації. За словами В. Зеленського, “більшість цих спогадів об’єднує заклик: “Не можна мовчати!” І не тільки у питанні Голокосту не можна мовчати. Проте курс на “какаяразніца” вказує, що цілі пласти матеріалу, на яких формується національна ідентичність, в Україні доби Зеленського будуть замовчувати. Під час другого дня робочого візиту В. Зеленського до Польщі він зустрівся з президентом Польщі Анджеєм Дудою. Однак це тема для окремих міркувань. Зупинюся лише на одному моменті, відзначеному у польських ЗМІ. Президент Дуда подякував Зеленському за його присутність і позицію під час перебування в Єрусалимі й за те, що в Інституті Яд ва-Шем віддав поклон полякам, котрі рятували євреїв під час Другої світової війни.
“Єдиною надійною гарантією миру можуть бути · тільки сильні й ефективні Збройні Сили України”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Припинити руйнацію держави

Георгій ЛУК’ЯНЧУК Цього року в Києві 101-шу річницю Дня Соборності України і 102-гу річницю проголошення Незалежності України відзначено (в умовах ігнорування свята владою) акцією Громадського Руху “Українська Патріотична Альтернатива” (УПА) на історичному Софійському майдані. Участь у ній взяли відомі політичні й громадські діячі: ексміністр закордонних справ Павло Клімкін, народні депутати України попередніх скликань Іван Заєць, Микола Поровський, учасник АТО Олександр Ушинський, голова ГО “Україна — НАТО” Сергій Джердж та інші. Дієву участь взяли активісти і представники “Просвіти”, КУНу, Української партії, “Соловецького Братства” та “Меморіалу”. Учасники віча звернулись до вищих державних посадовців з вимогою убезпечити країну від повторення національної трагедії, що відбулась 100 років тому та визнати і святкувати на загальнодержавному рівні дату 22 січня як “День незалежності та соборності України”. У зверненні зазначається: “Проголошена 102 роки тому Незалежність України від московської імперії та створена Українська Народна Республіка були втрачені внаслідок злочинної недбалості тодішнього керівництва української держави — українські військові частини, що організовано і зі зброєю поверталися з фронтів Першої світової війни, розпускалася по домівках зі словами: “Нам армія не потрібна, ми не збираємося воювати з Росією”. Згубність такого бачення ситуації політично наївних людей, які волею долі отримали на найвищі посади в державі, стала очевидною вже через тиждень — 29 січня, коли під Крутами десятикратно переважаючу московську орду більшовицької матросні, що рухалася “усмірять” Київ під командуванням царського підполковника Муравйова, довелося зупиняти недосвідченим студентам київських вишів та курсантам військових училищ! А спроба домовитися тоді з Москвою завершилася загарбанням нею УНР та переходом ЗУНР до складу Польщі, яка для цього перед тим уклала сепаратне перемир’я з більшовицькою Москвою”. “Сьогодні, — зазначається в заяві, — ми бачимо, що все повторюється. Знову чергова спроба новообраної влади домовитися із загарбником, якому потрібен не мир, а повернення України в склад московської імперії за всяку ціну. Попри поступки (відведення ЗСУ зі своєї території, видача Москві важливих для засудження її військових злочинів свідків, припинення слідства, вже розпочатих судових процесів та звільнення московських диверсантів, налагодження економічної співпраці з агресором, здача завойованих позицій на міжнародній арені, відмова від виграшних судових процесів проти Москви у Стокгольмському суді і т. ін.), на які українська влада йде на вимогу Москви, яка нів чому поступатись не збирається (окрім нерівноцінного повернення незначної частини військовополонених по обміну). За таких умов єдиною надійною гарантією миру можуть бути тільки сильні й ефективні Збройні Сили України та прискорення процесів до вступу в НАТО!” Представники громадських організацій озвучили вимогу до влади негайно припинити ганебні й руйнівні дії щодо ЗСУ. “Ми змушені будемо, — зазначається в заяві, — відповідати всіма можливими способами опору, згідно зі статтями 17 та 65 Конституції України. Якщо ж влада не реагуватиме на наші вимоги, вимагатимемо дострокового складання своїх повноважень президентом України, Верховною Радою та Кабміном…” Виступ на вічі на Софійському майдані Миколи Поровського
“Єдиною надійною гарантією миру можуть бути · тільки сильні й ефективні Збройні Сили України”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Вінницькі волонтери — фронту

Волонтерський центр імені Олександри Бурбело Вінницького національного технічного університету (Світлана Бевз, Сергій Бурбело і вівчарка Баді) спільно з Християнським волонтерським центром (Олександром Бардецьким і Андрієм Павлюком) при Вінницькому обласному управлінні ОЦХВЄ (Об’єднаних церков християн віри євангельської) разом з бардом, поетом та композитором Володимиром Мельником здійснили новорічну поїздку по південній лінії російсько-українського фронту. Вони побували у наших захисників на Світлодарській дузі, в Авдіївці, Пісках, Карлівці, Мар’їнці. Світлана БЕВЗ, ветеран батальйону “Айдар”, доцент кафедри ЕСС ВНТУ Щедрий вечір видався теплим, гостинним і щирим та напрочуд тихим на позиціях одного з батальйонів 59 окремої мотопіхотної бригади ЗСУ. У місцях їхнього розташування лунали пісні, щедрівки та колядки… У ці радісні миті бійці разом з волонтерами відпочивали від напружених чергувань та бойових зіткнень. Наші захисники співали разом з нами, пригадуючи українські пісні, які співали ще їхні батьки. А Володимир Мельник підспівував, вправно підбираючи мелодії і акомпануючи на гітарі... Вся наша новорічно-різдвяна поїздка була насичена культурнопросвітницькою програмою і завдяки підтримці Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Українські книжки, свіжі й давніші примірники газет “Слово Просвіти”, “Нація і держава”, “Культура та життя”, брошури “Небо і земля нині торжествують”, “Міти Холодного Яру” та Юрія Мушкетика “Це повинен знати кожен”, “Люди сірої зони” та багато іншої пізнавальної і патріотичної літератури були бажаними подарунками в окопах і бліндажах на передовій. Крім 59 ОМПБр наші волонтери відвідали і 28 бригаду, 73 центр морських спецоперацій ЗСУ. З подарунками приїхали і до Центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів “Вогник надії” Мар’їнського району Донецької області, де також влаштували концерт. З духовними проповідями виступали капелани Олександр Бардецький і Андрій Павлюк. Володимир Мельник співав власні та народні патріотичні пісні, звучали вірші члена Національної спілки письменників України Олександри Бурбело. Волонтери привезли і подарували воїнам її книжечки “Любій Україні”. А на додаток всюди і для всіх — смаколики, а для дітей ще й іграшки. Під час цієї поїздки вінницькі волонтери передали воїнам 59, 56, 72, 28 бригад, 73 морському центру СО, 130 і 131 батальйонам ЗСУ, вінницькому 40 полку НГУ та батальйону “Вінниця” МВС України, добровольцям 1 окремої штурмової роти Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” та госпітальєрам Української добровольчої армії, сімікам та капеланам Авдіївки продукти харчування і військове спорядження. Ці різдвяні подарунки нашим хлопцям збирали волонтери Вінниччини з Товариства Червоного Хреста нашої області, жителі Якушинецької ОТГ, зокрема Василь Романюк, ГО “Волонтери Хмільника” (керівник Миколи Михальнюк). Прилад нічного бачення для бійців 9 батальйону 59 бригади передала ГО “Брат за брата” (Олексій Луценко і Ірина Черкашина), маскувальні сітки — ГО “Суспільні ініціативи Козятинщини” (Леонід Цехановський і доцент ВНТУ В’ячеслава Мадьярова), подушки від “Вінницьких павучків”, мішки від ветеранів АТО Браїлова (Микола Окаєвич). Продукти, одяг та дві рації для 1 ОШР ДУК “ПС” передав Центр волонтерської допомоги ім. Олександри Бурбело. Дитячі іграшки, книжки, одяг, взуття і смаколики збирав БФ “Діти Європи”. Чудові різдвяні подарунки і обереги на схід готували від київської “Майстерні подарунків”, зокрема Ганна та Людмила Гребені, дитячий одяг — від ГО НР “Перший Спалах” (Наталія Ольшанецька, Олексій Сенін, Світлана Губа, Любов Юхименко) і Феодосіївського монастиря м. Києва (отець Макарій). Поїздка стала можливою завдяки волонтерам-капеланам Олександру Бардецькому і Андрію Павлюку, які на власній автівці здійснили далеку і тривалу поїздку на фронт. А також усім тим, хто допоміг придбати дизпаливо, зокрема Якушинецька ОТГ, ГО “Волонтери Хмільника”, ГО “Брат за брата”, ЕБМД Вінницького національного технічного університету.
“Єдиною надійною гарантією миру можуть бути · тільки сильні й ефективні Збройні Сили України”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

«О, поведи ж нас, лицарський духу!»

Олена ЛОГІНОВА, м. Чернівці У Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка на вечорі-елегії “У ритмі серця пульсує Майдан” у День Соборності та Свободи України вшановували Героїв Майдану, Небесної сотні, усіх, хто загинув під час АТО/ООС. Відбулася зворушлива зустріч зі старшим капеланом Чернівецької області, протоієреєм УПЦ Юрієм Кав’юком, земляком Михайла та Володимира Івасюків. Відрадно, що свого часу отець Юрій закінчив Кіцманську музичну школу імені Володимира Івасюка по класу фортепіано. Учні 11 класу ЗОШ № 4 із вчителем історії А. І. Лисенко, кандидат філологічних наук, авторвиконавець Лариса Бережан, шанувальники творчості композитора були надзвичайно зворушені спогадами гостя. Справді, у нашу свідомість з 2013-го увірвалося поняття “капелан”. У період Запорізької Січі козаків у бій супроводжував священник, який молився за них, благословляв на похід та відспівував загиблих. Термін капелан став загальновідомим у наш час, коли почалася війна на сході України. Щирі, правдиві та емоційні спогади отця Юрія викликали сльози і зворушили всіх: — Моє служіння на війні почалося з початку травня. Ми їхали до нашого батальйону, до 80- ї бригади, за Старобільськ, вони в Орехово були. Ми якраз тоді приїхали, коли загинуло дев’ять наших хлопців. Спочатку приїхали як волонтери. Навантажили “буса” нашого церковного, усе, що можна, сіли і поїхали. Куди їдемо, нічого не знаємо, просто розуміємо, що ми там потрібні, і потрібно те, що веземо. Уже під’їжджаючи до місця розташування, бачимо, що продають полуницю обабіч доріг. А в нас, на Буковині, тоді ще не було полуниці. Ми зупиняємося, купую два відра полуниці. Приїхали ми на місце, хлопці розвантажують буса, а я виніс полуницю і кажу: беріть, поділитесь. Вони поставили стілець, і всі, хто там був, брали по одній-дві. Такі речі досить вразливі… ...Ти розумів, що потрібен їм. І потрібен не як людина, яка щось привезла. А як той, хто може надихнути, кому можна довіритися у своїх розмовах, у свої розчаруваннях, коли тобі болить, коли немає більше з ким поговорити. Капеланське служіння інколи сприймають як місію людини, яка має тільки службу служити, причащати, сповідати, — це одна з функцій. Головне — бути присутнім там. Моя офіційна ротація була у п’ятнадцятому році, до того часу ми працювали з 28- ю Одеською бригадою, Правий сектор. Ми перебували там, куди ніхто не хотів заїжджати. І виникають думки, що цілий місяць до тебе ніхто не підходить, ти нікому не потрібен, кожен займається роботою, до якої покликаний. Але одна розмова з боку військових може змінити все у твоєму перебуванні. І ти розумієш, що заради цієї розмови потрібно було оцей місяць там бути. Культурно-мистецький проєкт “Військово-польовий АРТ” налічує понад 300 арт-об’єктів, які створювали 150 майстрів зі всієї України. Ідея проєкту в тому, щоб показати, як талановиті митці за допомогою різних технік можуть перетворити атрибути війни на витвори мистецтва. Виставка “Військово-польовий АРТ” відвідала понад тридцять міст України. У складі проєкту демонструється робота талановитої художниці з Буковини Оксани Петращук-Гинги — панно “Зірвала квіт проклятая біда” (2017 рік), яке створено за мотивами пісні Володимира Івасюка “Балада про мальви” (1975 рік). Пісня написана у співавторстві з Богданом Гурою і нині є актуальною та трагічною, коли згадуємо героїв, які полягли в цій сучасній війні. Оригінальна копія панно була презентована під час вечора-елегії. Панно створено на ящику від боєприпасів.
Гаряча тема · “Головними об’єктами нападів з боку Путіна стали Україна та Литва”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

«У мене єврейська кров. І я — президент!»

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ Нині Путін старається залучити Ізраїль як союзника у “священній” боротьбі з проявами українського “фашизму та антисемітизму”. Хоча перед Всесвітнім форумом пам’яті Голокосту в Єрусалимі було побоювання, що вістря путінської злості буде спрямовано проти “антисемітської Польщі”. До цього вже готувалися в канцелярії Президента Польщі. Там було створено “кризовий штаб”, який мав би оперативно реагувати на можливу брехню про Польщу, яка прозвучить з уст Путіна в Єрусалимі. До штабу увійшли історики та дипломати. Однак вони виявилися незадіяними. Відвертих випадів чи провокацій проти Польщі не було. Якщо не рахувати російської нагороди для співорганізатора повстання в концтаборі “Собібор” Леона Фельдгендлера. Тому відсутність у виступі Путіна антипольських випадів поляки вважають великим успіхом своєї дипломатії. Головними об’єктами нападів з боку Путіна стали Україна та Литва. І це чергове свідчення провалу нинішньої дипломатичної команди України. Тим паче, що незрозумілою і дивною була відмова вже в Єрусалимі Зеленського і делегації від України від участі у заходах. Прес-служба В. Зеленського, пояснюючи його рішення не брати участь у форумі, написала на його е-представництві: “Українська делегація, яка прибула до Єрусалима для участі у п’ятому Всесвітньому форумі пам’яті Голокосту, вирішила віддати свої запрошення людям українського походження, які пережили цю страшну трагедію”. А кількома днями раніше Зеленський займав діаметрально протилежну позицію, яка викладена в його інтерв’ю для ізраїльської англомовної онлайн-газети “The Times of Israel”. У ньому він говорить: “Статистична інформація, яку ми маємо, показує, що кожен четвертий із євреїв, які загинули у Голокості, були українцями. Ось чому для українців дуже важливо вшановувати пам’ять жертв Голокосту. Я думаю, разом із цим, що було б справедливо, аби президент України виступив з промовою. Я знаю, що ізраїльська сторона має інший формат; нас не запрошували виступати. Але в будь-якому випадку — я буду присутній на цій церемонії”. На запитання журналістів, чи він сподівається, що йому все-таки дозволять виступити, відповів: “Ідеться не про сподівання”. І раптом таке шокуюче для організаторів (і для росіян також!) рішення про неучасть у форумі, хоч, як твердять ізраїльські джерела, головною метою поїздки В. Зеленського 23—24 січня до Ізраїлю була участь у ньому. Однак у проросійських ЗМІ називають ще одну не дуже афішовану мету поїздки Зеленського до Ізраїлю — “гасити пожежу”, викликану українськими січневими маршами пам’яті про Степана Бандеру. Про перейменування вулиць на честь героїв українських націоналістів Зеленський сказав: “Це стосується не лише вулиць і пам’ятників. (…) Це дуже складне та чутливе питання. Є герої, яких шанують на заході та в центрі України, є й інші українці, які мають своїх власних героїв і думають інакше. І я розумію різні почуття. І тому я кілька разів дуже чітко сказав: якщо ми маємо таку складну історію, давайте побудуємо спільну історію. Знайдемо тих людей, чиї імена не викликають суперечок у нашому сьогоденні та у нашому майбутньому. Давайте назвемо пам’ятники та вулиці на честь тих людей, імена яких не провокують конфлікт”. Себто нам пропонують вилучити політику з національного пантеону, будувати націю на базі різної масті космополітів, котрим і поняття нації чуже, і поняття національної честі дуже умовне, тісно пов’язане з товщиною гаманця. Не тільки в Московії прагнуть, щоб українці зневажали своїх героїв. Коли на початку січня 2020 року послів Ізраїлю та Польщі викликали до МЗС України з приводу їхньої заяви з осудом маршів Бандери, у головних новинах польського телебачення з’явилися два дуже “цікаві” матеріли. Спочатку різкий репортаж про недопустимість ані Путіна, ані будь-кого іншого вказувати полякам, якою має бути їхня історична політика. А відразу після нього — гострий матеріал про виклик посла Польщі до МЗС України. Однак був він вкрай огидним, у стилі путінських претензій-повчань до поляків. Дикторка “гриміла” з екранів, що попри зміну влади в Україні надалі реалізується “націоналістична історична політика, надалі українськими національними героями вважаться вбивці поляків”… Цей момент — не лише свідчення страшної польської дволикості. Це й підстава для досліджень, чи, бува, не обіцяв історичний невіглас Зеленський у ході його першої поїздки до Польщі змінити історичну політику України. Він у пориві емоцій багато що може обіцяти... Хоча у вже згаданому інтерв’ю особливо наголошував на своїй “крові”: “І ви знаєте, що в мене єврейська кров. І я президент”. З приводу неучасті В. Зеленського у Форумі у “Яд ва-Шем” заявили, що В. Зеленському пояснювали: на звільнені ним та делегацією від України місця нікого іншого вже не можна запросити. Однак це не вплинуло на рішення президента України. Тому у заяві “Яд ва-Шем” сказано: “Шкодуємо, що він зробив такий крок на заході під назвою “Пам’ятаємо Голокост, боремося з антисемітизмом”. Попри пафосні оцінки, він передусім себе, а потім і Україну дискредитував. Тому не можна виключити, що він таки не збирається бути політичним гравцем на довгу дистанцію, а прийшов з місією руйнівника української політичної системи. З політиками-метеликами ніхто не хоче мати серйозної справи. Скоріш за все, не буде особливого спротиву вже заявленим “важковаговиками” Юлією Тимошенко та Віктором Медведчуком намірам усунути “метелика” Зеленського від влади. При живому Путіні це може виявитися дуже страшною для України затією. Чи вже усвідомлюють “какаяразнікі” з секти “гірше не буде”, що вони накоїли? Логічний висновок щодо причин єрусалимського демаршу Зеленського: він якимось чином дізнався, що у виступі Путіна будуть різкі антиукраїнські акценти, і йому доведеться їх коментувати. Відмова від коментаря або коментар про ніщо — удар і по його репутації, і по рейтингах “слуг”. Осудливий коментар — загострення і без цього дедалі складніших стосунків з Путіним, а відтак нищівний удар по популістській казочці “закінчу швидко війну”. Тому 42-річний президент Зеленський (він останнім часом став дуже активно про це нагадувати!) вирішив по-хлопчачому схитрувати. І діяти за принципом — очі не бачили, вуха не чули, то й коментувати не треба! Перед поїздкою Володимира Зеленського до Ізраїлю у ЗМІ кружляла чутка, що там планується окрема зустріч Зеленського і Путіна. Можемо впевнено сказати, що зради не було. Бо не було ніякої зустрічі. Прес-секретар Путіна єхидно наголосив, що Путін із Зеленським навіть не привіталися. І, звичайно, Пєсков звинуватив у цьому Зеленського. Після путінських обіцянок заткнути “поганий рот” тим, хто не поділяє російського погляду на події Другої світової війни, було очікування великої сенсації на Всесвітньому форумі пам’яті Голокосту. Однак сенсації не було. Усі промовці — і президент Ізраїлю Реувен Рівлін, і віцепрезидент США Майк Пенс, і президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр називали відповідальним за Голокост гітлерівський режим у Німеччині. З матеріалів, до яких маю доступ, видно, що з огляду на присутність Путіна ніхто не піднімав питання про видачу німцям до 1941 року Сталіним євреїв з Польщі, які після її окупації шукали притулку в СРСР. Така “дипломатія” дуже нагадує “стурбованість” західних країн путінською окупацією України! Оскільки на путінські “історичні заяви” в грудні 2019-го та січні 2020 року була гостра реакція у світі, кремлівський диктатор, виступаючи в Єрусалимі, не став розкидатися конфронтаційними гаслами, які вкидав у голови своїм підданим. Усю злість зігнав на Україні й Литві. Говорив, що німецька машина смерті мала спільників у багатьох країнах Європи, які своєю жорстокістю перевершили німців. “На окупованих територіях Радянського Союзу, де діяли ці бандити, було вбито найбільшу кількість євреїв. В Україні загинуло близько 1 мільйона 400 тисяч євреїв, в Литві знищено 220 тисяч осіб”. Після тих слів він зупинився і закликав усіх, хто його чує, запам’ятати ці цифри і ці країни! Цей момент — не лише свідчення, до якої глибини у Путіна розвинулася антиукраїнська шизофренія. Це знак, що в Росії посилюється курс (а відтак дезінформаційна робота) на дискредитацію перед світом не лише української держави, а й української нації. Цей курс прочитується й у цинічному путінському заклику до сучасного світу “не пропустити того моменту та тих місць, де нині відроджується фашизм”. І хоч неупереджені люди бачать, де насправді відроджується фашизм, хто є головною загрозою стабільності у світі, проте в Єрусалимі оплесками зустріли віднесення Путіним себе, себто РФ, до країн, які борються за збереження земної цивілізації. Він запропонував проведення саміту постійних членів Ради безпеки ООН, на якому вони обговорили б шляхи протидії відродження фашизму в окремих країнах. Огидно, з явно холуйською залежністю вітав ці ідеї президент Франції. Чим йому Путін вгодив або чим зашантажував — поки темна загадка. Проте ясно, що дуже актуальними є слова Вінстона Черчилля, сказані далекого 1935 року: “Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами...” І дуже страшно, що їм вірять мільйони. Говорячи про страхіття нацистських концентраційних таборів, мало хто знає (і ніхто про це не говорив в Єрусалимі!), що вони побудовані на ленінсько-сталінському досвіді нищення людей. Говорячи про спільників нацистів, ані Путін, що кидав каменюки в український город, аніхто інший навіть не натякнули на шокуючі факти. На польському сайті https://jagiellonia.org є матеріал про росіян на службі у гітлерівців. У ньому читаємо: “Громадяни Радянської Росії переважали серед колабораціоністів, які перейшли на бік Гітлера. Серед усіх країн, які воювали під час Другої світової війни, найбільший відсоток політичної та військової співпраці з нацистською Німеччиною був зафіксований серед громадян Радянської Росії. Майже 1,5 мільйона громадян сталінської імперії проходили службу в російських військах Вермахту в 1940—1945 роках. Лише в 1944 р. в нацистських дивізіях воювало близько 1 мільйона громадян Червоної Росії. 400 000 — етнічні росіяни. Вони відзначалися особливою жорстокістю. Діяння їхніх нащадків в окупованому Донбасі показують, що це ніяка не “русофобія”, як то полюбляють казати в Москві, а історичний факт!” Поляки, оцінюючи єрусалимський форум, констатують: “Світ прийняв російську версію історії”. Газета “Rzeczpospolita” звертає увагу на названі мною путінські каменюки в український та литовський “городи”. Але головний акцент вона робить на тому, що 48 королів, президентів і прем’єр-міністрів мусили чекати годину і 15 хвилин, поки кремлівський імператор “проявить милість” і порадує їх своєю присутністю. Газета звертає увагу на ще одну страшну дурню-пропаганду: за логікою Путіна, не було б ніякого Голокосту, коли б Гітлер на окупованих територіях не мав спільників. Газета підтримує версію, що весь захід робився задля того, щоб шляхом маніпуляцій міфом про “героїчне минуле” Росії домогтися її повернення до G8 і зняття з неї санкцій за окупацію України. Поляки у своїх коментарях твердять, що Путін, домігшись самоізоляції Польщі, її більше вже не чіпав. Однак капостю полякам була вже згадана путінська нагорода для співорганізатора повстання в концтаборі “Собібор” Леона Фельдгендлера. Путін вручив російський орден Мужності родичці Леона (за польськими даними — Лейби) Фельдгендлера. І в тому не було б нічого особливого, коли не кілька деталей. Л. Фельдгендлер ніколи не мешкав в СРСР. До Собібору (селище у Польщі на кордоні Польщі, України і Білорусі) потрапив як один з керівників створеного німецькими окупантами Юденрату. Був одним із небагатьох, кому вдалося перебігти смугу від табору до лісу. Після втечі пов’язаний з польським комуністичним підпіллям. У 1945-му вбитий АК, оскільки його вважали одним із агентів НКВС. Це політичне нагородження має також і виразний антиукраїнський підтекст. У Росії вже тривалий час крутиться “російська правда”, що табір у Собіборі обслуговували та охороняли українці. Тому такою деталлю дуже легко можна в Ізраїлі розкрутити антиукраїнську істерію. Схилити його до путінської антиукраїнської коаліції. Путінському цинізму немає меж, проте є глибока віра у Божу справедливість.
“Коліївщина була останньою спробою · відновлення Української козацької держави”. Презентація · с. 4сторінка оригіналу ↗

Життєвий подвиг Омеляна Ковча

У Народному музеї Тараса Шевченка у Львові, що діє при Палаці мистецтв, відбулася презентація збірника “Українець — громадянин Всесвіту”, виданого на вшанування пам’яті блаженного священномученика Омеляна Ковча. Йосип МАРУХНЯК Фото автора Збірник видано за ініціативою громадської організації “Братство імені священномученика Омеляна Ковча”, яке діє на Львівщині й популяризує цю непересічну постать. Постать українського греко-католицького священника, місіонера, військового капелана Української Галицької армії, великого патріота, громадського діяча й людини, якій присвоєно титул “Праведник України”, хоча своїм життєвим подвигом отець Омелян Ковч по праву заслужив звання “Праведника народів світу”. У часі німецької окупації, коли він служив парохом у церкві святого Миколая у містечку Перемишляни біля Львова, охрестив і видав понад шістсот свідоцтв про хрещення особам єврейської національності, переважно дітям, тим самим рятуючи їх від неминучої смерті. У Перемишлянах донині пам’ятають випадок, коли євреї зібралися на молитву у свою божницю, а гестапівці закинули туди запалювальні бомби і зачинили двері. Люди горіли живцем і не могли врятуватися. Хтось побіг до отця Омеляна Ковча і розповів про це. Той негайно прибіг на місце цього звірства, німецькою мовою наказав гестапівцям відчинити двері, що ті негайно виконали й вивітрились в невідомому напрямку, а він увійшов всередину у палаючу божницю. Частина людей таки врятувалася, частина уже загинула. Отець Омелян на своїх руках виніс із цього полум’я луцького рабина… Звичайно, за такі дії сам потрапив до концентраційного табору Майданек на території сусідньої Польщі. Стараннями родини (а мав шестеро дітей) і митрополита Андрея Шептицького його намагались звідти витягнути, але отець Омелян виконував свою місію у таборі до останнього, і в одному з листів, який вдалося передати дітям, він писав: “Я дякую Богу за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми усі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо, наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю літургію, вони всі моляться… Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними… Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання? Вони підуть по шляху до Вічності зі всіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи. І таким чином вони попадуть до вічного міста”. Отець Омелян Ковч просидів у таборі смерті Майданек від серпня 1943-го до березня 1944- го року, де й загинув мученицькою смертю, а його тіло було спалене у крематорії. Це був великий українець, патріот, парох, за яким ішли люди. Його невичерпна енергія продукували різні українські ініціативи (кооперацію, читальню, хори і драматичні гуртки, пластові організації і т. ін.), за що його недолюблювала й переслідувала тодішня польська влада, а коли вона закінчилася й окремі гарячі голови хотіли розправитися з тими поляками, які чинили українцям кривду, отець Омелян Ковч не дозволив цього робити. За це представники польської громади прийшли подякувати українському священнику й заодно попросити вибачення за усі кривди, які були заподіяні українцям з їхнього боку. Про отця Омеляна Ковча можна розповідати багато. Благо, на початку 90-х років, коли було заново відкрито цю постать, ще жило багато людей, які пам’ятали священника, та й зараз ще є такі. У Перемишлянах, у селі Коросно, де він теж душпастирював, та й в інших місцях ще живуть люди, які отримали з рук отця тайну хрещення. Сьогодні вони об’єднані в ГО “Братство ім. священномученика Омеляна Ковча” й популяризують цю світлу постать. Презентація збірника в серії зустрічей “Великі українці”, які проводить Народний музей Тараса Шевченка у Львові, — лише одна маленька квіточка у вінок пам’яті цієї світлої постаті.
“Коліївщина була останньою спробою · відновлення Української козацької держави”. Презентація · с. 4сторінка оригіналу ↗

Про боротьбу за незалежність у День Соборності

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ Фото автора “Подєбрадський полк” Армії УНР” містить 320 життєписів і світлин вояків Армії УНР, Галицької армії, “Карпатської Січі” і Українських січових стрільців. Це були видатні особистості, які боролися за Незалежність Батьківщини, а потім здобули ґрунтовну освіту і багато з них продовжували боротися різними способами за свободу України. Створення Карпатської України відбулося значним чином завдяки діяльності “подєбрадців”. Василь Ковтун присвятив свою книжку “Дорогою через Майдан” борцям за волю України. “Жадання фронту” Марка Мельника — це спогади майданівця, який пішов на війну в 2014 році. Євген Букет зібрав у книжці “Коліївщина: право на повстання” твори сучасних і дещо призабутих істориків, додавши власні дослідження про це грандіозне повстання. Коліївщина була останньою спробою відновлення Української козацької держави, заснованої гетьманом Богданом Хмельницьким. Його виступ доповнили науковці-співавтори книжки — доктор історичних наук, професор з Ніжина Євген Луняк та старший науковий співробітник Інституту археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського Іван Синяк. Виступи чергувалися з піснями у виконанні заслуженого артиста України Тараса Силенка, Лесі Рой і Валерія Гладунця. Історичний клуб “Холодний Яр” 22 січня, вперше цього року в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану, презентував книжки про боротьбу за Українську державу. Було представлено нові видання: 3-й том енциклопедії Визвольної боротьби “Подєбрадський полк” Армії УНР” Романа Коваля, Віктора Моренця і Юрія Юзича, поетичну збірку Василя Ковтуна “Дорогою через Майдан”, “Жадання фронту” Марка Мельника, календар на 2020 рік із 3D вставками “Українці в революції” (упорядник Іван Канівець) і збірник наукових праць “Коліївщина: право на повстання” (автор-упорядник Євген Букет).
“Коліївщина була останньою спробою · відновлення Української козацької держави”. Презентація · с. 4сторінка оригіналу ↗

Найкраща книжка про Івана Франка

Дмитро ПАВЛИЧКО Якби мене спитали, хто й коли написав найкраще дослідження творчості Івана Франка, я відповів би одразу — це том, в якому зібрані й надруковані уривки з творів Івана Франка, що їх видала редакційна колегія під керівництвом М. Г. Жулинського та Є. К. Нахліка, за участю видатних франкознавців. З почуттям вдячності до них належить назвати їх. Це М. З. Легкий (відповідальний секретар) та Л. П. Бондар, М. П. Бондар, О. Б. Луцишин, О. В. Мишанич, М. О. Мороз, Р. П. Радишевський, А. Д. Франко, Б. З. Якимович. Окремо належить назвати авторів упорядкування та коментарів М. З. Легкого, О. Б. Луцишина, Є. К. Нахліка, Б. С. Тихолоза, Н. Є. Тодчук, А. Д. Франка, А. І. Швець. А книжка ця називається “Купюри”, тобто тексти Івана Франка, що їх викреслено радянською цензурою з творів Каменяра. Наведемо їх декілька, а допитливому читачеві порадимо прочитати в цьому золотому томі все, адже тут проявилася ненависть до національного духу творчості найвидатнішого нашого письменника, філософа, історика, великого громадянина Європи, будівничого української держави Івана Франка. У передмові читаємо: “Скорочення стосуються насамперед проскрибованих на той час імен — І. Мазепи, С. Єфремова, М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри та ін. Немало Франкового тексту викинуто про І. Мазепу. Подаємо, мабуть, найголовніший. “Хто знає, чи не була б нині Україна освіченою, самостійною країною, коли б при помочі Мазепи удалось було шведам побити під Полтавою Петра І” і “Замість одного вікна, котре-ді Петро прорубав в Європу, він позатикав ті вікна в Європу, котрі перед тим були в нас на Вкраїні”. Читаємо викинутий Франків текст про Пантелеймона Куліша: “Добродій Куліш твердить, що без Петра ми були б пропали, що наш час “убезпечений ним”. Гарно убезпечений, так, що й рушитися не може! А забуває д. Куліш, що деспотизм Николи (мова йде про царя) був прямою консеквенцією деспотизму Петрового, що замість одного вікна, котре-ді Петро прорубав у Європу, він позатикав ті вікна в Європу, котрі перед ним були в нас на Вкраїні. І коли через те у нас на Вкраїні стало глухо і темно, всі найліпші наші сили ішли в Центральне вікно і душилися, і ниділи в нім, повертаючи свою працю на службу не своєму, а чужому народові”. Читаємо Франків текст у статті “Іван Вишенський, його час і письменницька діяльність”. Там таке речення про видатних письменників: “Добре роблять, що згадують і таких, що розсвічували нам нашу старовину, показували добрі і злі діла наших предків нам, потомкам, на науку, як се чинив славний Микола Костомаров, “як чинив у Києві Антонович”. Речення про Антоновича зникло. А Володимир Антонович — це людина, наукову творчість і громадську діяльність якої можна порівнювати з Франковою спадщиною в боротьбі за українську державність. Антоновича твори — це фундамент, на якому будувалася наша новітня національна ідеологія, збагачена й розвинута генієм Івана Франка. Читаємо Франків текст, викреслений цензурою зі статті “Літературне відродження Полудневої Русі і Ян Колар”: “Хмельниччина і Виговщина, хоч проявили чималі воєнні здібності українського народу, все-таки остаточно довели до так званої Руїни — силою Андрусівського договору, заключеного 1667 р. між Польщею. Московщиною і Турцією, постановлено було, що вся Україна на правім березі Дніпра понижче Києва аж по Бог має навіки вічні стояти пустиною”. У статті І. Франка “Козацькі часи в народній пісні, з замітками В. Будзановського” викреслено кінець речення, початок якого читаємо: “Та головна хиба збірки І. Будзиновського в доборі і укладі матеріалу. Не обговоривши докладно свого плану, І. Будзиновський, як догадуємося, зробив замість одної хронологічної схеми дві: “тобто додав окрему групу пісень про боротьбу українського народу і козацтва з турками і татарами до кінця XVII віку, а потім окремо історію боротьби з Польщею та Московщиною від половини XVII до кінця XVIIІ віку”. Боротьба українського народу проти Московщини, що про неї писав Іван Франко, в очах радянських редакторів його творчості була тяжкою ідейною помилкою. Певна річ, я знав майже всіх наших франкознавців, що готували до видання творчість Івана Франка за радянських часів. То були працьовиті, чесні, сміливі українці, яким доводилось ризикувати, обороняючи від трохи наляканих цензорів тексти Івана Франка Тепер перед нами з’явилися викреслені тоді абзаци, речення й цілісно деякі поетичні твори письменника. Дуже добре, що вже з’явилися нові томи Франкових творів, що доповнюють радянське видання його творчості. А нам треба наближати такий час в нашому національному розвитку, коли радянське видання творів Івана Франка буде повністю перевидане і разом з новими, тепер віднайденими його речами, становитиме справжню енциклопедичну цілісність його геніальної, важливої для всього людства творчості. 2009 р., Київ
“18 травня 2020 р. — 100 років Каролю Войтилі, Святому, Іоанну Павлу ІІ (Ioannes Paulus. II)”. Духовність · с. 5сторінка оригіналу ↗

Велич людськості в епоху протиріч Ноосферне мислення понтифіка, український контекст

Євгеній ХОДАКІВСЬКИЙ, професор, заслужений діяч науки та техніки України а перетині двох епох і переходу в другу чверть ХХІ ст. у небезпеці неструктуризованого хаосу, конфліктних ситуацій, посилених аж до прямих військових дій, на ґрунті духовних, релігійних і соціальних розбіжностей, активізації поширення авторитаризму, каталізатором якого є зокрема “русскій мір”, зважуючи альтернативу розвитку демократичних процесів, вчені, релігійні діячі та всі ті, кого ми іменуємо мирянами (від слова “мир”) з надією спрямовують погляд на об’єднання найвищих сил світу — Релігій і Науки, в їхнє спільне спрямування. На цій основі вони приєднуються до величної постаті Його Святості папи Римського Іоанна Павла ІІ, першого слов’янського папи Римського (майже 27 років понтифікату), Великого поляка, генетичного українця, найвидатнішого вченого-працезнавця, доктора наук, професора і Святого — Кароля Войтили — на порозі сторіччя від дня його народження. Але, на початку, про об’єктивну необхідність такого спрямування. За Ейнштейном, “наука без релігії сліпа, а релігія без науки — мертва”. “З усіх книг Біблія зробила найбільший вплив на історію людства”, — зазначає Ейнштейн, — “Надалі цей вплив буде тільки зростати”. Відповідно до твердження А. Ейнштейна “чистота механістичної науки відразу руйнується при розладі концептуальних основ поєднання науки та релігії, без якого майбутнє Всесвіту не моделюється”. Наразі людство перебуває у черговій точці біфуркації. Але, на противагу попереднім, ця якісна зміна — усвідомлена, заснована на самоосяянні людини і принципово новій парадигмі — науковій релігії. Нині домінуючою (провідною) в світовій науці є холомна (цілісна) концепція єдності Духовної і Матеріальної систем світотворення. Холомність як вираз голографічної концепції Всесвіту стає предметом осмислення багатьох видатних фізиків-теоретиків сучасності, таких як Девід Бон, Станіслав Гроф, Ервін Ласло та інших. Концентрований вираз ідеї холомності полягає в такому: “…кожна просторова часова ділянка Світу тримає в собі весь порядок Всесвіту”. Нагальність переходу до осмислення ноосфери і ноорозвитку висвітлюють фізіократичні роботи нашого сучасника М. Руденка, що ґрунтуються на сенсі холістичності. Істотною особливістю економіко-філософського доробку М. Руденка є те, він розвиває ту царину наукової думки, дотримання критеріїв якої забезпечує вихід України та світового співтовариства в напрямі сталого (цілісного) ноорозвитку (розумового за В. Вернадським). Поєднання гносеологічного з фізичним веде автора до висновку про матеріальність Бога, ідентифікуючи зі Всесвітом як суб’єктом. Підтвердженням цього є відкриття 4 червня 2012 року базона Хиггса (США), енергії 10-22 сек і початком наукової матеріалізації Бога. У призмі наукового світотворення знову повернемося до професора Кароля Войтили. В автобіографічних повідомленнях (в Інтернеті) авторизовано йдеться про те, що “наукова праця повністю опанувала моєю свідомістю”. Докторську дисертацію обсягом 280 сторінок рукописного тексту з символічною назвою “Від Іоана Хрестителя до Христа” він написав ще коли йому не було 26 років. У ній висловлює основну ідею про необхідність розглядати людину “як образ Божий, а пізнання і вивчення її необхідно як зовні, так і всередині, оскільки людина є єдиним об’єктом, що потребує такого розгляду”. Звідси походять витоки “людськості”, якою потрібно ділитися у спілкуванні, навчанні та в ділі, “пізнаючи себе і через це іншого”. Ідеями людськості в дусі Євангелія пронизані всі його науково-релігійні праці (сюжети, книги, монографії та енцикліки). Іоанн Павло ІІ є автором понад 120 філософських і богословських робіт. 5 книг, остання з яких “Пам’ять і ідентичність” вийшла в світ напередодні його останньої госпіталізації 23 лютого 2005 року. Але головним у його понтифікаті (майже 27 років) була модернізація католицької церкви, налагодження зв’язків з нехристиянськими релігіями, публічне різке засудження тоталітаризму. Інтернет-відомості про матір, батька, братів та сестер Кароля Юзефа Войтили вкрай обмежені. Повідомляється, що майбутній понтифік народився у містечку Водовице, що біля Кракова, у родині поручика польської армії та вчительки. Завдяки дослідженням Михайла Маслія (відомості з його архіву) та видавництву “Тріумф Серця”, з благословення єпископа Станіслава Сердюка, письменника Бориса Филипчака (зокрема його інтерв’ю українській газеті “Нова Зоря”, яка виходить у США), засвідчено, що мати найвидатнішої особистості сучасності — Кароля Войтили — Емілія Кочоровська походить із Тернопільщини. Вона народилася 26 березня 1884 року в українській родині в давньому місті Кременці. Дослідники повідомляють, що вона мала неймовірну вроду і разом із сестрами перемогла у конкурсі як найчарівніша пані у місті. Жінка займалася вихованням дітей. Мала слабке здоров’я — непокоїло серце і нирки. Набожна сім’я Войтил зазнала багато горя. Подружжя втратило дочку. Поява на світ маленького Кароля, якого вони пестливо називали Льоликом, трохи втішила горе батьків. Під час пологів мати просила акушерку відчинити вікно, через яке долинали дзвони з найближчого костьолу — в цей час правили травневий молебень. Так, під дзвони, народився майбутній Папа Римський. З часу народження майбутнього понтифіка 18 травня 1920 року його мати не працювала. Доглядати маленького Кароля їй було важко. Та, пестячи сина, мати неодноразово повторювала: “Мій Льолю стане великою людиною”. Радість материнського спілкування і опіки була недовгою. 13 квітня 1929 року Емілія Кочоровська померла. Дев’ятирічний хлопчик дуже гостро переживав цю важку втрату: “Над твоєю білою могилою, о Мати, згасла любов. Молюся з усією любов’ю сина”, — стверджував він у своїх молитвах. Ці відомості ми отримали завдяки спогадам Бориса Филипчака, який здобув медичну освіту в Ягеллонському університеті якраз у той час, коли там вчився Едмунд Войтила. Борис Филипчак не лише був однокурсником Едмунда, старшого брата майбутнього Папи Римського, а й його близьким приятелем. Після закінчення університету юнаки працювали в одному шпиталі у Бельську. Едмунд не раз у вихідні брав до шпиталю Кароля, який ставив кумедні сценки перед хворими. Нині в друкованих виданнях та на сторінках Інтернету ведеться полеміка — чи був Іоанн Павло ІІ українського роду? Чи в його жилах текла українська кров? Професор Кароль Войтила в своїх творах, виступах, проповідях дуже часто звертається до Провидіння і здебільшого — у релігійному значенні. Приєднуючись до його визнання в діяльності Бога, який підтримує життя у всьому, ми намагаємося дати пояснення цього унікального і всезагального явища. Позитивна спрямованість світу до вдосконалення та досконалості визначається його Провидінням. Провидіння — це діяльність Бога, який підтримує життя у всьому… Ще Піфагор визнавав закон Провидіння, що формується на основі двох рушійних сил вчинків людини: могутності волі і визначення долі. При цьому, сила волі рівнозначна могутності долі. І така еквівалентність перманентна. Перша з цих сил виникає вільно, а друга формується вимушено. Тому кожна людина — власник своєї долі. Відповідно до його вчення, Воля панує над майбутнім, Необхідність — над минулим, а Провидіння над Нинішнім (теперішнім). Ніщо із сущого не відбувається випадково, а витікає із основного закону Провидіння, поєднуючись з Волею людини, яка підкоряється йому, або його порушує, діє за необхідності. Згода Волі з Провидінням творить Добро, а Зло породжене їхнім протиріччям (незгодою). Воля і Свобода — одне і те саме. Або, Воля, що твердо йде вперед, є Віра. Вона творить собі в душі образ і підпорядковує собі все; завдячуючи їй, душа отримує силу, підкоряючи собі іншу душу і проникаючи в найглибші таїнства думок. Душа, що творить великі справи іменем Всевишнього, подібна пророкам і святим. Зло ховається від них. Ніщо не шкодить тому, в кому перебуває Бог. У процесах Провидіння не існує випадковості. Випадковість — лише слово, яким ми позначаємо математичну ймовірність. Провидіння має назву лише узгодженість, або беззаперечну достовірність. На ґрунті релігії позначають одночасні діяння Бога та людських істот. Бог реалізує свою волю через прояви людської волі, не порушуючи свободи вибору людини. Кароль Войтила вивченню Провидіння присвятив цілу енцикліку, назвавши її “Віра і Розум”. “Це наче два крила, на яких людський дух вознісся до бачення істини, тобто пізнання його самого”, — стверджував він. Отже, Віра, Розум і Добро максимально розкривають свою природу або, іншими словами, — людськість, гуманізм, як основні характеристики демократичної вільної духовної релігії, виразником якої є Церква. Якраз на такому фундаменті рік тому сформована і офіційно визнана світом Українська Православна Церква, що найбільше відповідає духовним потребам волелюбного українства, демократична за своєю природою. А подія ствердження її автокефалії документом Томосу має вагу найвищої в тисячолітті. Показовою і вагомою також є особистість очільника рік тому визнаної автокефалії митрополита Київського і всієї України Епіфанія. В його особі вдале поєднання високого релігійного сану і атрибутики найвищої освіченості: доктора наук, професора, ректора. Законодавством України визначено європейський курс на демократизацію, що передусім відповідає сутності самого українства, його україноцентризму. Канони демократії теоретично витікають з основних принципів Божого Провидіння. Вони повинні стати головним стратегічним орієнтиром починаючи від президента (прем’єра) і всієї управлінської вертикалі. Характерною рисою діяльності п’ятого президента України Петра Порошенка є прагнення чіткого дотримання основ стратегії такого напряму. Заради демократичності навіть під час передвиборчої компанії він дозволяв їдке критиканство своїм опонентам, що заселяли майже всі державні органи, навіть власні штаби. Демократична історія світу і, звісно, України, навічно запише до себе це велике достоїнство особистості Петра Порошенка і його команди, а здійснення непростої процедури одержання Томосу будуть закарбовані ів наступні століття. Молода українська демократія нині терпить напади з боку автократичних сил через навішування ярликів “партія війни” замість по суті, “партії захисників”, й намаганням поширення хаосу як стратегічних прийомів “шматування” України і цілком заслуговує назви “партії капітуляції” з її гаслом “какая разница”. Зміцнення військових оборонних сил України як ніколи на часі, особливо після законодавчого утвердження конституційних змін в Росії, що ігнорують основні принципи міжнародної демократії. Визнання Кароля Войтили як найвидатнішого вченого-працезнавця пов’язане з його енциклікою “Все про людську працю” (1981 р.), в якій він науково-релігійно обґрунтував основний сенс праці: “праця для людини, а не людина для праці”. І нині вся світова система зайнятості населення і безробіття функціонує, використовуючи основні положення цього геніального творіння. Застосовуваний в Україні “безвіз” ґрунтується на розробках вченого і релігійного діяча. Він є втіленням об’єктивного закону дифузії (взаємопроникнення) соціально-економічних систем (на побутовому рівні: “людина шукає, де краще”). Явище людської міграції і міжнародний ринок праці ніколи не зникнуть (закон синергетики: закриті системи вибухають). Нині в Україні функціонує фізіократичне товариство імені Сергія Подолинського, яке очолює доктор економічних наук професор Володимир Шевчук. Товариство пропонує стратегії “вписування” господарських систем у природне середовище. Яскраві представники цього товариства професори Юрій Канигін та Володимир Кушерець переносять теорію “вписування” господарських систем у природне середовище на рівень перспектив світової цивілізації. Так, посилаючись на звернення Його Святості Кароля Войтили до українського народу, де понтифік передбачає для України перехрестя між Західною та Східною Європою і як Велику християнську цивілізацію зазначають в ентогенезі про розвиток Північної протонтиди — основної житниці Європи, центром якої буде Україна, яка використовуватиме ноосферні ідеї інфодинамічної (синтелектичної) конструкції дій. І на закінчення: приємно було слухати з уст Кароля Войтили, Папи Римського Іоанна Павла ІІ, сповнену ліризмом промову українською мовою, яку він виголосив у кінці червня 2001 року під час відвідин України. Його слова: “З глибоким хвилюванням і радістю я зміг поцілувати улюблену землю України”. Як любо він разом із діточками Львова виспівував: “Вийди, вийди, Сонечко, на дідове полечко, на бабине зіллячко, на наше подвір’ячко”...
Позиція · “Шевченківська премія — найвища мистецька нагорода в Україні і присуджувати її мають найавторитетніші фахівці”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ці. Шевченко не був ні телеведучим, ні режисером, ні диригентом, ні куратором музеїв. І не був він (найголовніше!) початківцем у літературній творчості. Його перша поетична збірка “Кобзар” явилася на світ цілком зрілим художнім явищем і починалася фактично пеаном творчості як такій (“Думи мої, думи мої…”). Добре відома реакція на “Кобзар” старшого сучасника Шевченка Григорія Квітки-Основ’яненка: “…Волосся в мене на голові… навстопужилося, а біля серця так щось і щемить, ув очах зеленіє”. Це — критерій, на який слід орієнтуватися в будь-яких акціях, пов’язаних із Шевченком. Зокрема й під час формування преміального Комітету з його іменем. А що маємо? Переважно грибоєдовське запитання: “А судді хто?” Може бути зрозумілою орієнтація нової влади на “молодих”, на “нові обличчя”. Але якщо така орієнтація годиться для формування парламенту чи урядових кабінетів (приховано, договорняком прийняті ними закони й постанови все одно залишаються риторикою, а життя розвивається за своїми, неписаними правилами), то преміальна сфера, та ще й у галузі культури, перебуває у всіх на виду і з дуже чітким усвідомленням “ху із ху” в ньому. Не подумали над цим. Не врахували, що Шевченківська премія — найвища мистецька нагорода в Україні і присуджувати її мають найавторитетніші фахівці цієї галузі людської діяльності. І ось оголошено результати відбору кандидатів на Шевченківську відзнаку для третього (остаточного) туру голосування. Маємо дивні дива. До того туру голосувань Комітет спромігся лиш на одне (з шести!) попадання в “десятку”. Маю на увазі зокрема літературу й публіцистику. За “кривою Гаусса”, у всякому означенні буде лиш 10% якості. То що ж, із шести “залишених” номінантів Шевченківську премію одержать лиш “нуль цілих і три десятих письменника” та стільки ж публіцистів? О. Довженко в 1954 році (у виступі на письменницькому з’їзді) показав вияв “кривої Гаусса” у виробництві кінофільмів. За нею із 100 щорічно знятих картин сприймалися (за його термінологією) лиш 5 як “блискучі” і скількись там “хороших”. Керівництво кінематографією наказало тоді випускати щорічно не 100 різних, а тільки 5 “блискучих” та стільки ж “хороших”. Спробували… і одержали: “блискучих” нуль, “хороших” два, а решта — туфта. Коротше кажучи, Шевкому слід було цього року допустити до кінцевого відбору бодай по десятку з обох літературних жанрів. Серед номінованих авторів той десяток таки набрався б, а читаючий люд хоча б переконався, що власне література (як і публіцистика) в Україні є. Оглядачі (чи члени Шевкому) її, мабуть таки, не вколупнули. Література (як і публіцистика) — річ справді тверда. Комітет, мабуть, подумав, що її краще оминути і спинитись на якомусь там відсотку “віршів про вірші” і на “розмовному” (а не художньому) писанні. І цим довів загальнокультурну і, по суті, державну справу до абсурду. Бо що таке нуль цілих і три десятих письменника чи публіциста?.. За головування в Комітеті Олеся Гончара одну премію ділили, бува, на двох, на трьох чи й більше номінантів. Річ же не в сумі премії, а в визначенні якості літературно-мистецького процесу. І помилок тоді майже не траплялося. Бо хто скаже, що в 1992 році незаслужено стали Шевченківськими лауреатами Ігор Калинець і Тарас Мельничук, у 1994-му — Василь Голобородько й Іван Чендей, у 1996-му — Віктор Міняйло, Ірина Жиленко, Володимир Базилевський чи В’ячеслав Чорновіл? Усе це знакові постаті літератури і якби їх не “поєднали”, то вони могли б так і залишитися “не поміченими” в літературі Шевченкового кореня. А потім би всі посипали голови попелом, як уже не раз було посипали, коли згадали, наприклад, що треба було бі Василя Симоненка вчасно “помітити”, і Антоненка-Давидовича, і Василя Стуса, і Івана Світличного, і декого з діаспорних письменників, яким довелося потім присуджувати премію посмертно... “Не майте гніву до моїх порад І не лінуйтесь доглядать свій сад”.
Позиція · “Шевченківська премія — найвища мистецька нагорода в Україні і присуджувати її мають найавторитетніші фахівці”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Шевком без концепції, або Рябкові — кістку

Михайло НАЄНКО, лауреат Шевченківської премії 1996 р. “І знову розхитування човна. В який спосіб? Оновити склад Шевченківського комітету так, щоб у нас відразу виникло питання “А судді хто?” Ніколи не повірю в те, що організатори цього дійства не могли передбачити скандалу навколо їхнього ганебного рішення. Мовляв, “схаваєте” і це. Отаке їхнє ганебно-принизливе ставлення до української культури взагалі та її еліти зокрема”. Анатолій Кичинський, поет, лауреат Шевченківської премії 2006 р. “Шах українській культурі – це зачистка шкільної програми від творів, які можуть пробудити в дитини співчуття, шляхетні почуття чи патріотизм. Мат – вишенька на торті, новопризначений Шевченківський комітет”. Галина Пагутяк, прозаїк, лауреат Шевченківської премії 2010 р. “Вважаю неможливим своє подальше перебування в списках претендентів на присудження премії 2020 року в номінації “Література” з двотомником “100 новел про війну” і “Вірші з війни”. Письмову заяву про зняття своєї кандидатури подам особисто”. Борис Гуменюк, письменник, номінант на Шевченківську премію 2020 р. Означення “Шевком” щодо Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка з’явилося в пресі років п’ять тому. В ньому проглядався натяк на те, що цей солідний державний орган став нагадувати недоброї пам’яті комуністичний партійний комітет. Тобто інституцію, яка формувалася з особин, що найбільш віддані компартійній ідеології. Згодом означення “Шевком” стало ніби забуватися, але нині воно відродилося у зв’язку з оголошенням нового складу Комітету. Зміст, проте, з’явився в ньому інший: відсутність у Комітеті професіоналів, насамперед з головного предмета премії — літератури й живописного мистецтва, що рівнялися б із самим Шевченком. Гляньмо в понад півстолітню історію премії. У першому складі її Комітету бачимо письменників і діячів культури “першої руки”: Микола Бажан, Михайло Божій, Олесь Гончар, Костянтин Данькевич, Олександр Корнійчук, Георгій Майборода, Андрій Малишко, Леонід Новиченко, Максим Рильський, Левко Ревуцький, Павло Тичина… Звичайно, за кожним із них тягнувся шлейф відданості тогочасній комуністичній ідеології. Про голову Комітету Корнійчука можна й не згадувати: посередній драматург, що на всі сто потонув у комуністичній демагогії. Микола Платонович лиш оспівав кремлівського вождя “у сірій військовій шинелі”, Максим Тадейович разом із Левком Миколайовичем склали про “сизокрилого орла”, що вилетів “із-за гір”, майже народну пісню, Павло Григорович зажив слави поетичним слоганом “партія веде”, а Андрій Самійлович запропонував образне поєднання чи не головних “віх” компартійної історії свого часу: “Квітневі тези Ілліча // І день народження Хрущова”. Але і тоді, й тепер усім зрозуміло: такою “творчістю” кинуто було кістку тому собаці, який міг би будь-якої миті розірвати на шматки кожного з творців цих “шедеврів”. Коли Максима Тадейовича один підлабузник підхвалював у його квартирі за його “Пісню про Сталіна”, то він проказав: “У хаті повішеного про вірьовку не говорять”. Ав свідомості кожного українця трималося уявлення, що і Максим Рильський, і інші згадані таланти ще за їхнього життя стали класиками українського мистецтва. До пізніших складів Шевченківського комітету входили різні, часом лише білямистецькі, постаті, але критерій вагомості, авторитетності їх залишався в них таки домінуючим. Аж до часів української незалежності. Щоправда, допоки Комітет очолювали Олесь Гончар чи Юрій Мушкетик, за їхнього головування в Комітеті і присудження, і вручення премій відбувалося в дуже урочистій обстановці, в кращих залах української столиці: в Національній опері імені Тараса Шевченка, в Національному університеті імені Тараса Шевченка, в Національному палаці “Україна” тощо. Ішлося ж про найпрестижнішу в країні мистецьку премію і про ім’я найбільшого українського генія. Та на якомусь етапі сучасної історії все це відійшло на далекий план. У Комітет проник такий короїд, як корупція, премії почали присуджувати графоманам із зарубіжних країн, у яких ще “не бував” голова Комітету, а тепер траплялася нагода поїхати туди “на вручення”, а в останні п’ять чий більше років (особливо за п’ятого Президента) премію стали вручати в закритих для ширших мас музейних приміщеннях, і Шевченко поступово став перетворюватися на музейний експонат. Хоча “в підтексті” всі ніби знали, що він актуальний для всіх часів і народів. Академік О. Білецький колись зауважив: “Гомер і Шекспір, мабуть, безсмертні, а Шевченко — живий за будь-яких цивілізаційних епох” (цитую з хрестоматійної пам’яті). Премію його імені (не тільки на мою думку) слід вручати не в музеї, а бодай чи й обов’язково у великій залі Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тут (у 1845—1847 рр.) Тарас Григорович працював в археографічній комісії, у 1847-му був зарахований (за конкурсом) на посаду викладача живопису, тут ще чути його кроки і в коридорах, і в актовій залі (котра в його часи була церквою), а творчість його постійно вивчають нові й нові покоління студентської молоді. Будь-який мистецький захід, якщо він відбувається без участі й присутності молоді, приречений на неминуче вмирання. Чи враховували це представники сучасної влади, які формували склад нового Шевченківського комітету? Навряд, про що свідчить хоча б реакція в електронних ЗМІ окремих діячів культури, думку яких я навів на початку цих міркувань. До обурень згаданих Шевченківських лауреатів Анатолія Кичинського та Галини Пагутяк слід додати ще й емоційний вислів прекрасного поета Тараса Федюка (лауреат 2007 року). У початкових діях нового Шевкому він запримітив схильність його до маніпуляцій, які виявилися, зокрема, у продовженні терміну номінування кандидатур на здобуття премії до 15 січня 2020 р. “Браво! — пише він на своїй сторінці у ФБ. — Тільки людині геть наївній не зрозуміло, для чого це робиться. “Свої”, тобто ті, котрі не мали жодного шансу та і підстав на лавреатство і тому не висувались, — тепер — зі зміною складу Шевкому — отримали “своїх” лобістів. З цікавістю слідкуємо за “довисуненням”… Згідно з Положенням про Шевченківську премію крайній термін висунення — 31 жовтня... То ж що це, якщо не маніпуляції? Нудить”. Але найбільше “нудить” від самого нового складу Шевкому. В першому складі його (60 років тому!) були (хоча й з певним застереженням) діячі культури “першої руки”. П’ять років тому президентська адміністрація на вулиці Банковій звернулася до провідних науково-культурних установі закладів з проханням висловити свої пропозиції щодо цього. Одну з таких пропозицій на своїх шпальтах опублікувала “Літературна Україна” і відбувся тоді деякий обмін думками з цього приводу кількох письменників. Принципове положення опублікованих пропозицій зводилось до двох обов’язкових констант: голова Комітету має обиратися новосформованим складом його, а до того складу повинні входити тільки лауреати Шевченківської премії з усіх номінацій. Цим самим мав утілюватися в життя насамперед демократизм функціонування культурних осередків країни, передбачуваний 5-ю статтею діючої Конституції України. Скасовувався, зокрема, запроваджений ще совковою владою принцип “призначення” голови і забезпечувався суто фаховий підхід до формування складу Комітету. За якість премійованого твору відповідав, отже, лауреат цієї премії у своїй галузі. Бо ж не може так бути, аби я, як літератор (наприклад), визначав мистецьку якість балерини чи живописця. У радянські часи таке практикувалося дуже часто: міністром культури у 1956—1971 роках працював випускник ВеПеШа, але за спеціальністю — технік і виконроб будівельно-монтажних дільниць Південно-Західної та Одеської залізниць, а в кінці 30-х років директором оперного театру в Одесі був призначений учорашній начальник тюремної установи. Який же вигляд має сьогоднішній Шевком? За нашим уявленням — це згадувана вже кістка для Рябка, тільки що не культурники кинули її владі, а влада культурникам. Усім відомо, що Тарас Шевченко — насамперед поет у найширшому значенні слова. У новому складі Шевкому, тим часом, немає жодного літератора з творчим іменем. Виняток становить хіба що “літературознавиця” (за їхньою термінологією) Тамара Гундорова, але в Комітеті вона буде без роботи з тієї причини, що літературознавство, як і мистецтвознавство, з преміальних номінацій знято ще три роки тому. Отже, Шевченко залишився без -знавства. Інші члени нового Шевкому — це літератори-початківці, телеведучі, диригенти, режисери, а один із них навіть куратор якогось там музею. Усе це репродуктори, принтери чи сканери. Вони можуть інтерпретувати, “вести”, диригувати чи режисерувати лише те, що їм запропонують твор- Заява Неоніли Стефурак, письменниці, номінантки на Шевченківську премію 2020 р.
Добрі новини · “Дошкільний і шкільний розвиток дитини — важко переоцінити значення цих етапів у становленні людини”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ли ми дотикаємось до дитини в цьому віці. Дуже хотілось отримати якийсь чарівний рецепт виховання дітей, щоб можна було вже негайно використати. Хоча я давно знаю, що такого рецепту в природі не існує…” “Я тут народився, дуже люблю ці місця — говорить Михайло Весельський. — Давно виношував ідею допомогти моїм землякам, і вирішив, що зроблю проєкт в селі — на замкненій маленькій території — і дам собі відповідь, чи можна це в Україні зробити, чи є якась сила небесна, яка цього не дозволяє? Базові речі — це, звісно, освіта, медичне забезпечення, праця, з результатів якої можна достойно жити. І забезпечити це може лише бізнес, який має належати місцевим людям. Люди, які будуть заробляти і платити податки, зможуть формувати місцевий бюджет, з якого потім буде утримуватися вся інфраструктура. Така цілісність — освіта, бізнес, медичне забезпечення. Для того, щоб ці три проєкти зрушити з місця, потрібно запросити спеціалістів, які зможуть допомогти їх втілювати в життя. Відповідно, потрібне житло. Це четвертий проєкт. І п’ятий, я його зарахував до інфраструктурних, — це зробити централізоване водопостачання і відвід каналізаційних стоків та їх- Урок в молодшій школі ню очистку. Плюс ще в рамках інфраструктурних проєктів працюватимемо по роздільному збиранню і сортуванню сміття. Якщо цим зайнятися, можна навчитися дуже багатьох речей. Як мінімум, вже не забруднимо природу, а ще це приводить до певного рівня культури людей і громади загалом”. Михайло Весельський уже сьогодні бачить Радовель успішною частинкою цивілізованого світу. І вчить бути успішними дітей своїх земляків.
Добрі новини · “Дошкільний і шкільний розвиток дитини — важко переоцінити значення цих етапів у становленні людини”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

РРааддооввеелльь — — ппррииккллаадд ммааййббууттнннььооггоо

Понад сторіччя тому славний українець — землевласник, агроном, меценат, громадський діяч Євген Чикаленко, — виголосив знамениту фразу: “Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її до глибини кишені”. Жорстоке століття, що минуло з того часу, не знищило у справжніх українцях віри в щасливу долю свого народу і розуміння сформульованої Чикаленком істини. Один із таких незвичайних людей живе у мальовничому Радовелі на Житомирщині. Ольга ЖМУДОВСЬКА Михайло Весельський неохоче відповідає на запитання, чому він, успішний бізнесмен, раптом покинув зручне і приязне до його талантів і здібностей місто та повернувся в рідне мамине село: “Захотів створити можливість для дітей свого краю стати сучасними, освіченими, рівними своїм ровесникам з розвинутих країн світу”. Зате миттєво запалюється, коли розповідає і показує школу — нині вона іменується “Біотехнологічний коледж”, — яку він почав будувати для односельців чотири роки тому. Директор школи Валентина Грек (зліва) у бібліотеці Спочатку — школа Сто років тому, щойно впав царат і з’явилась надія відродити нову, міцну Україну, українські просвітяни починали створювати школи у селах і містечках, розуміючи, що лише освічена молодь може гарантувати країні надійне майбутнє. Михайло Весельський навряд чи думав про історичні паралелі, коли намірився створити в Радовелі шкільлі й діти гордо демонструють, як вправно вони працюють з електронними дошками, які мають вихід в Інтернет, і будь-яку наукову інформацію, щойно в світі з’являється про неї новина, вони миттєво знаходять просто на уроці. Яскраві якісні матеріали, які використали для оздоблення класів, коридорів, кімнат відпочин- Франко Нємбріні і Стефано Машетті на спектаклі в школі ку, створюють у школі атмосферу радості й свободи. Діти мають шкільну форму — для малюків 1—4 класів вона ясно-зелена, для старших — синя, червона, бордова. Посилена увага — для учнів з особливими потребами. Насправді навряд чи й у Києві для таких дітей створено кращі умови. І це помітно не тільки з того, як ний рай. Стара сільська школа (заснована ще 1886 р.), в якій колись вчився він сам, у якій вчителювала і декілька років директорувала його мама, була мало схожа на сучасний храм науки. Зате тепер це диво для 360 дітей — окрім місцевих, щоранку підвозять школярів з навколишніх сіл. “У нас не було можливості зробити якісь суттєві перепланування, бо школа є державною власністю, але ми намагались наповнити її найновішими засобами для навчання, також зробили капітальний ремонт, придбали нові шкільні меблі, утеплення для підлоги у класах, щоб діти могли почуватися вільно і затишно. Підвальне приміщення, яке ніяк не використовували раніше, перетворили на місце для позакласних занять — тут у нас спортзали, кімнати для гуртків — зокрема конструкторський, де діти самі вигадують і створюють роботів, а також гончарний, швацький, кулінарний”, — розповідає пан Михайло. Школа неймовірно сучасна і яскраво-затишна, а вчите-збудовано пандуси для візочків школярів, які не можуть ходити самостійно, чи туалетних кімнат, пристосованих для них. Головне — такі діти не почуваються в цій школі іншими, зайвими, важкими. Ще не так давно мешканці Радовеля вважали своє селище депресивною місцевістю — як і мешканці багатьох навколишніх сіл і містечок. З Радовеля, як і з багатьох інших депресивних сіл України, люди виїжджали. Тепер тут з’явилися нові робочі місця — завдяки активному будівництву. Вже побудували школу майбутнього із сучасним обладнанням та повністю інклюзивним простором, сучасний медичний заклад, тепличне господарство, спортивну інфраструктуру, котеджне містечко. Усе це не фантастика, а реальність у селі Радовель на Житомирщині. І це лише перша частина великого проєкту відновлення села. Зустріч з Пінокіо Ще один крок меценат Михайло Весельський зробив також інтуїтивно, повторивши шлях українських просвітян — задумав долучити земляків до театру. У Радовелі декілька разів побували столичні актори, з багатьма діти вже вітаються як з друзями. Нещодавно відбулася нова зустріч. Особливу атмосферу в залі створювала присутність відомого італійського педагога, автора книжки “Від батька до сина” Франко Нємбріні (Franco Nembrini), автора сценарію вистави “Пінокіо”, італійського педагога Стефано Машетті (Stefano Mascetti) і філософа, доктора богословських наук Олександра Філоненка. “Геніальні актори на чолі з режисером Оленою Лазович (Київський академічний театр на Печерську) познайомили нас зі сцени театру з Великою історією, яка стосується кожного… — розповів пан Михайло. — Історією про виховання дітей, про перетворення Дерева в Людину. До речі, в сприйнятті багатьох людей (так було і в мене) аналогом Пінокіо є Буратіно. Але це зовсім не так, Буратіно — це протилежна історія, історія про шлях дерев’яної ляльки, яка так і залишається деревом. Всю виставу пронизано боротьбою добра і зла, боротьбою любові з байдужістю. Кожна сцена яскраво показує наш стан, наші стосунки з дітьми, відносини Гурток робототехніки дітей з навколишнім середовищем. Сьогодні, коли вирує криза виховання, такі твори стають киснем і можуть мати фундаментальний позитивний вплив, звісно, якщо ми розплющимо очі, побачимо, зрозуміємо і почнемо діяти. Не знаю, хто, як і де, ами найближчим часом почнемо в Радовелі цикл розмов з батьками на тему виховання — і не тільки виховання. Дякую художньому керівнику театру Олександру Крижанівському, який створив прецедент, коли вперше в історії села на шкільній сцені грали актори відомого і популярного столичного театру”. Радовель — частинка великого світу Зустріч з Франко Нємбріні Михайло Весельський вважає особливою, адже він є сучасним італійським філософом, педагогом, автором багатьох книг, засновником школи Ла-Трача, що присвятив свою діяльність вихованню нового покоління людей. Він стверджує: “Дошкільний і шкільний розвиток дитини — важко переоцінити значення цих етапів в становленні людини. Будь-які упущення в цьому періоді практично неможливо наздогнати і виправити. Ось чому так важливо розібратись, що потрібно робити, а від чого краще утриматись, ко- Вчитися — значить бути вільним Олександр Філоненко, Михайло Весельський, актриса Марія Трепікова
“Щороку “Ше.Пісня” розширює свою географію”. · 8 Літературні новини · с. 8сторінка оригіналу ↗

У День Соборності України — до Нової Ушиці

22 січня хмельницькі письменники і просвітяни здійснили творчу поїздку в смт Нова Ушиця (районний центру Хмельницькій області). Район межує по річці Дністер з Чернівецькою областю. Для побудови Новодністровської ГЕС на початку 80-х було затоплено багато історичних і національних святинь, серед них село Калюс. У районній бібліотеці відбулася презентація книжки Віктора Мостового “У пам’яті спливає давнина”. Наталія СІДЛЕЦЬКА, провідний бібліотекар центральної бібліотеки Новоушицького району Хмельницької області Нова Ушиця — Хмельницький. День Злуки, День Єднання. Саме так можна охарактеризувати захід, який відбувся у День Соборності України в центральній бібліотеці (директор — Маринчак Ніна Василівна): день єднання краєзнавців, літераторів, просвітян з Хмельницького та Нової Ушиці. Об’єднала присутніх в одній залі презентація книжки новоушичанина, філолога, члена Національної спілки журналістів України Віктора Володимировича Мостового “У пам’яті спливає давнина. Екскурси з роздумами, враженнями, коментарями” про затоплене ось уже майже 40 років село Калюс. На цій території побував князь Данило Галицький. “Калиоус” — Каліус — так у Галицько- Волинському літописі названо це давньоруське укріплення. Воно було прикордонним містом, замком, фортецею, яка припинила існування після великої пожежі. Пізніше поселення відбудували в іншому місці, нижче за течією річки. Тут панували татаро-монголи, хазяйнували іноземні і місцеві пани та управителі, правили князі Київської Русі. Працювали три суконних і тютюнова фабрики, діяла портова пристань. У родинному маєтку мешкав колишній консул Російської імперії Оскар Патон, дід нинішнього президента НАН України Бориса Патона. Нагадати про ті роки, людську діяльність у різні історичні періоди, систематизувати наявні відомості, подати власні міркування — не єдина мета книжки Віктора Мостового. Він також зробив спробу всебічно проаналізувати походження топоніма (гідроніма) Калюс. Усталена думка, що основа кореня “кал” пов’язана з калюжею, Калугою, селом Калусов на Волині. Однак відомий дослідник мови населення Праукраїни Й. П. Осецький вважає, що назва цього придністерського села в її найдавнішому значенні та звучанні сягає щонайдавніших часів палеоліту. “Калюс” — відгомін слова-речення, що передавало ознаки території та особливості розселення давньої, ще палеолітичної людності. І пропонує з аргументацією такий варіант: “на схилі понад джерелом”. У книжці подано враженнязарисовки, залишені в різний час нам, нащадкам, висвітлено господарську діяльність населення, стан торгівлі, освіти, медицини, віросповідання. Вміщено спогади очевидців про Голодомор, репресії, воєнні та післявоєнні роки тощо. Друзі та колеги Віктора Мостового по перу, які завітали у цей день до бібліотеки, зокрема Йосип Осецький — краєзнавець, кандидат юридичних наук, член НСПУ, один із небагатьох сучасних поетів, що пише ронделі, займається дослідженнями у сфері порівняльно-історичного мовознавства (українська мова і санскрит), Михайло Цимбалюк — письменник, член Національних спілок письменників та журналістів України, Віталій Міхалевський — голова Хмельницького ОО “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, доцент Хмельницького національного університету, кандидат фізико-математичних наук, член Національних спілок письменників та журналістів України, також презентували свої доробки, книжки, поезію та подарували читачам бібліотеки просвітницьку літературу. До задушевної розмови долучилися колишній директор Струзької школи, депутат райради кількох скликань Михайло Кам’янчук, начальник відділу освіти, молоді та спорту Маргарита Власова, вчителька Калюської школи Тамара Величко, поет-пісняр Анатолій Пасічник, бібліотекарі та читачі.
“Щороку “Ше.Пісня” розширює свою географію”. · 8 Літературні новини · с. 8сторінка оригіналу ↗

Конкурс пісень на слова Тараса Шевченка

Всеукраїнський конкурс “Ше.Пісня 2020” розпочинає прийом робіт. Уже вп’яте відбуватимуться змагання кращих авторів музичних композицій на слова Тараса Шевченка. Десять кращих учасників отримають змогу взяти участь в урочистому гала-концерті, який традиційно проводиться у Києві 9 березня, удень народження Кобзаря. Переможці отримають дипломи та статуетки, а їхні виступи будуть транслюватися у прямий ефір на сторінці популярного українського фестивалю “Ше. Fest”. Крім того, організатори нададуть виконавцям відео з виступів у хорошій якості, які в подальшому можна буде долучити до своїх творчих портфоліо. Заявки на участь приймаються до 20 лютого в режимі онлайн, форма для реєстрації доступна за посиланням http://bit.ly/she_ song_2020 Учасники можуть спробувати свої сили у номінаціях “Гурти”, “Барди (співана поезія)”, “Вокальні колективи” (до 20 людей). До конкурсу приймаються і професійні, і любительські аудіота відеозаписи. Єдиною вимогою до любительського контенту є пристойна якість, достатня для того, щоб оцінити пісню. 23 лютого композиції будуть розміщені на YouTube-каналі “Ше.Fest’у”, де всі користувачі зможуть долучитися до голосування, поставивши свої “вподобайки”. Долю призових місць разом із глядачами будуть вирішувати компетентні члени журі — відомі українські культурні діячі та митці. Одна з важливих умов участі в конкурсі — дотримання авторського права. Музику до поданої композиції має написати сам учасник або її йому в постійне користування передасть композитор. Нагадаємо, що Всеукраїнський конкурс “Ше.Пісня” був заснований фестивалем Тараса Шевченка “Ше.Fest” у 2016 році до 202-го дня народження Кобзаря. За ці роки участь у конкурсі взяли кілька десятків колективів та сольних виконавців з усієї країни. Переможцями різних років були гурти NAOMI, Go-A, Mysterya, TaRuta, “Сонце”, Banderas Blues Band, “Рутенія”, “Тобі здалося”; були відзначені нагородами самобутні барди Богдан Тарасюк, Володимир Пироженко, Слава Котов, Віталій Радиш та інші. Щороку “Ше.Пісня” розширює свою географію, а до складу учасників долучаються нові непересічні виконавці, імена яких добре відомі українським меломанам. Ознайомитися з детальною інформацією про конкурс можна на сторінці у Facebook https:// www.facebook.com/she.pisnia/ Координатор проєкту Ігор Двигало. Власн. інф.
“Щороку “Ше.Пісня” розширює свою географію”. · 8 Літературні новини · с. 8сторінка оригіналу ↗

Положення про літературну премію імені Миколи Томенка

Щорічна літературна премія імені Миколи Томенка (далі — Премія) засновується Шполянською райдержадміністрацією, Шполянською райрадою з метою пошанування талановитого поета, популяризації його творчості. Премія є творчою відзнакою, якою нагороджують письменників за високохудожні твори українською мовою в жанрах поезії, поезії для дітей, малої прози та драматургії, які утверджують ідеали гуманізму, духовні цінності українського народу, звеличують жіночу долю, несуть у собі державотворчі смисли, національну ідею, висвітлюють демократичні й історичні цінності суспільства, збагачують мову й культуру та не відзначені іншими преміями. Премія на конкурсних засадах присуджується щороку 24 травня — до дня народження Миколи Даниловича Томенка (25.05.1937—29.08.2017) і вручається на Шполянщині. Премія встановлюється у двох номінаціях: — поезія, дитяча поезія, — мала проза, драматургія. На здобуття премії подаються оригінальні твори авторів, опубліковані окремими книгами чи видрукувані в літературних часописах протягом останніх п’яти років. Одна й та сама особа не може ставати лауреатом премії двічі. Подання творів на здобуття премії проводиться з 15 січня до 15 квітня того року, в якому відбувається вручення Премії. Право подання претендентів на премію мають колективи творчих спілок і товариств, мистецьких, навчально-наукових, культурно-просвітницьких установ і закладів, культурних інституцій (при цьому додається відповідний протокол). Кожна з організацій може представити на здобуття премії один або кілька творів одного автора. На здобуття премії можуть претендувати письменники України та українського зарубіжжя. Посмертно премія не присуджується. Організація, яка висуває кандидатуру на здобуття премії, подає на адресу сектору культури Шполянської РДА такі документи: — офіційне подання з формулюванням позиції та її короткою мотивацією; — 5 (п’ять) примірників представленого твору чи творів та їхній електронний варіант (за наявності); — рецензії та відгуки, опубліковані в пресі (за наявності). Забезпечення дотримання вимог щодо висунення творів на здобуття премії, їх конкурсний відбір та присудження премії здійснює конкурсна комісія, яка є колегіальним органом. Персональний склад конкурсної комісії затверджується сесією Шполянської районної ради і формується з 11-ти осіб, компетентних у царині літератури й літературознавства, в т.ч. не менше трьох письменників від Національної спілки письменників України, Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України та одного з членів родини письменника. Засідання конкурсної комісії є правочинним за умови присутності на засіданні двох третин від її загального складу. Остаточне рішення конкурсна комісія ухвалює простою більшістю голосів. Якщо за результатами голосування жоден претендент не набрав більше половини голосів членів конкурсної комісії (50% + 1 голос від загального складу), проводиться повторне голосування до досягнення результату. Кожен член конкурсної комісії зобов’язаний не допускати конфлікту інтересів під час проведення конкурсного відбору. Протокол засідання конкурсної комісії підписують головуючий на засіданні та секретар конкурсної комісії. Свої обов’язки члени конкурсної комісії виконують на громадських засадах. Оголошення про конкурс, хід його проведення й результати висвітлюються в засобах масової комунікації. Особам, яким присуджено премію, присвоюється звання лауреатів премії ім. Миколи Томенка, вручається диплом, медаль та виплачується грошова винагорода. Загальна сума премії становить 5000 грн, яка розподіляється за двома номінаціями по 2500 грн кожна. Фінансування премії проводиться за рахунок коштів районного бюджету та інших джерел, не заборонених законодавством. Всі книги, які були направлені для конкурсу, після результатів проведення конкурсу безоплатно залишаються в Шполянській районній бібліотеці імені Миколи Томенка для поповнення книгофонду. Адреса сектору культури Шполянської РДА: 20603 вул Лозуватська, 62 м. Шпола, Черкаська область Телефон: 04741 5-23-02
Гість редакції · “Поняття свобода — це щось містичне, мало не як сам Всесвіт”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

стосується запобігання загрозам державності, на мій погляд, і з цієї точки зору роман досить імпульсивний. До речі, події, описані в першому розділі роману, образи і ситуації відображають реалії тієї епохи. Глава описує країну, що ледь позбулася пут радянського ладу, купку людей, які скористалися її беззахисністю і захопили владу, не маючи уявлення про поняття держави і державності, і через свою політичну неспроможність накликали біди на голову народу. Озираючись сьогодні на дні минулі, розуміємо, яку доленосну роль зіграло повернення до влади Гейдара Алієва, незаперечним є факт порятунку ним країни та народу з глибокої, глобальної кризи. — Азербайджан на стику Сходу і Заходу. До якої культури зараховують себе азербайджанці — східної чи західної? — Азербайджан має давню і багату культуру. Історія нашої писемності бере початок з дастана Деде Горгуд і продовжується творами Афзаладдіна Хагані, Нізамі Гянджеві, Імадеддіна Насими, 650-річчя якого широко святкували торік не тільки у нас, а й в Україні, Мухаммеда Фізулі, Шаха Ісмаїла Хатаї і працями інших видатних діячів, які зробили неоціненний внесок у світову скарбницю думки. Азербайджан знаменитий на весь світ своїми композиторами, чого варті одні тільки імена великих Узеіра Гаджібейлі, Гара Гараева і Фікрета Амірова. Картини наших видатних художників Саттара Бахлулзаде і Джавада Мірджавадова експонуються в знаменитих музеях світу. Цей список можна продовжувати до безкінечності. Наша земля зростила справжніх геніїв, які зробили своїми думками і відчуттям новаторства неоціненний вклад в історію світової культури. Настільки багату і багатогранну культуру неможливо зарахувати тільки до Заходу або тільки до Сходу. Це загальнолюдське надбання. Наш мугам охоче слухають і цінують в Америці і в Європі. Настільки ж трепетне ставлення до нашої літератури і образотворчого мистецтва ... — Що побажаєте своїм українським читачам? — Передусім осягнути себе і в особистому плані, і загалом, зберегти незалежність, відкритість світу, досягти істини і справедливості. Бесіду вела Марина ГОНЧАРУК що вже з шкільної парти можна робити серйозні кроки у науку. Директор гімназії нагородив грамотами переможців “Аркасівських читань-2020”, серед яких К. Сімейкіна, П. Підгородинська, А. Бобошко, А. Радутна, А. Скороход, Д. Щерба, Г. Кулакова, Н. Білозор.
Гість редакції · “Поняття свобода — це щось містичне, мало не як сам Всесвіт”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Народ захотів дихати вільно

— Афаг ханум, Ваша творчість добре відома українським читачам. Вашу книжку “Свобода”, видану 2017 року в Києві українською мовою, зустріли з великим інтересом. Хотілося б дізнатися Ваші думки, враження про Україну та українців... — Україну ми завжди відчували рідною країною, а українців братами. Ця духовна спорідненість, що споконвіку пов’язувала наші народи, триває і нині. Причому це та духовна близькість, яка ніколи не опиралася ні на матеріальні, ні на політичні інтереси. Цю спорідненість століттями живила і живить донині схожа ментальність, притаманна обом народам, передусім всепоглинаюча глибока людська любов, милосердя, духовність і щирість. — Українські літературні критики, обговорюючи Вашу книжку “Свобода”, часто говорили про символізм. Яке місце займає символізм у Вашій творчості? Адже в азербайджанській культурі, менталітеті символізм закладено в кожному слові, вчинку... Це цікаво і водночас складно, незвично для українського читача... — Думаю, це враження створюють описувані в творі події і ситуації, що відбуваються в деяких паралельних реальностях, невловимих тонких світах. Саме в них розкриваються приховані від розуму таємниці, істини, що по суті незвідані. Сни, що описуються в романі, прийняті нами за порожні, механічні бачення, виявляють себе скарбницею забутих древніх таємниць, які грають доленосну роль у нашому реальному житті. І цей світ настільки ж, якщо не більше, реальний і відчутний. — Що спонукало Вас на написання роману “Свобода”? — Він написаний на початку 90-х. Це були смутні, неспокійні часи, коли Азербайджан піднявся на боротьбу за свою незалежність. У той час площа Свободи, розташована неподалік від Бакинського бульвару, стала пульсуючим серцем Азербайджану, сюди стікалися люди з усієї країни, звідусіль чулися вигуки “Свобода!” Це було неймовірно вражаюче видовище. Народ, який довгі роки задихався в ідеологічному болоті соціалізму, поневолений лінійною радянською ідеологією, захотів дихати вільно. І я брала участь у всіх цих подіях, стала свідком того, як люди не залишали площу днями і ночами, розводили багаття, ночували прямо в наметах. Була також свідком того, як до цього доленосного для народу процесу приєднувалися і натовпи, що не усвідомлюють істинної суті того, що відбувається. Вони йшли туди не відстоювати якісь ідеї, а за вирішенням своїх дрібних побутових проблем, що накопичилися роками, і, стоячи поруч з іншими, також надривно кричали “Свобода!”. Це була зовсім інша — задушлива картина. І тоді мене охопило таке почуття, що треба витлумачити цим людям смисл, суть поняття “свобода”. Ось так і написався роман. — Здається, ніби називаючи роман “Свобода”, в це слово вклали якийсь особливий сенс... — Поняття свобода — це щось містичне, мало не як сам Всесвіт. Розглядаючи його навіть крізь призму прав і свобод людини: або цілого народу, або ж окремо взятого індивідуума, — ми виявляємо, що у всіх аспектах у ній приховано безліч таємниць, потопаючих у напівтемряві деяких примарних невидимих лабіринтів. Я усвідомила це, коли почала роботу над романом. А коли настав момент розпізнання суті цієї самої свободи, тобто внутрішньої свободи людини, питання набуло іншого забарвлення. Йшлося про внутрішню свободу Індивідуума, тобто Особистості, з яких складаються цілі народи, нації. Під час роботи поступово стала прояснятися картина, що якщо індивід, будучи фізіологічною істотою, тобто перебуваючи в тілі, ніяк не вільний, і не є таким не через якісь обставини, а за фактом свого буття... якщо він схильний до хвороб, старості та в кінцевому підсумку приречений на смерть... якщо він не вільний навіть у своєму самотньому ліжку, в безмовних, таємних снах, ніби недоступних нікому іншому... Тобто, якщо він безсилий змінити приречення своєї долі, хід подій і ситуацій, що відбуваються навіть у снах, то про яку свободу може йти мова?.. З ідентичною картиною довелося зіткнутися і в інших аспектах цієї самої “свободи”. Тобто, і там починало висвітлюватися та сама лінія — що абсолютно все навколо: і люди, і країни, народи, одним словом, все, що існує в світі, так тісно переплетено і взаємопов’язано, що ніщо в цьому світі не може існувати одне без одного. В такому випадку — як же відшукати ту саму свободу в цій складній структурі переплетень і залежностей? — Якщо говорити про символічність, то в ту пору, коли українському читачеві було представлено роман “Свобода”, наша країна переживала саме те, що описано у творі. Ваш роман “Свобода” був моральною підтримкою для багатьох з нас у той складний період для України. Можливо, в цьому теж є якась символіка. “Свобода” з’явилася в Україні в найбільш підходящий і потрібний для цього момент. Що б Ви сказали з цього приводу? — Не знаю, чи відчуваєте Ви, як в останні 20 років чітко йде якийсь процес змивання кордонів між реальним і ефемерним світами. Стає очевидним, як наше життя і все, що відбувається навколо, починає поступово розчинятися в якомусь зовсім іншому замислі, часом незбагненному земною логікою і розумом. Ось, Ви говорите, роман “Свобода” немов описує події, що відбуваються в Україні. Те саме говорять ів Грузії та інших країнах, де перекладено і видано роман. Думаю, і тут є певна містика, елементи того самого символізму, і причина тому — схожі події, що розгортаються в останні 50 років у багатьох куточках світу. Спостерігалися вони протягом історії в багатьох країнах, актуальні вони і сьогодні. роботи Миколаївського обласного краєзнавчого музею “Старофлотські казарми”, кандидат історичних наук. Звертаючись до школярів, побажав не зупинятися на досягнутому, продовжувати працювати над собою. У подарунок гімназисти отримали книж- Важко уявити народ або націю, що не боролися століттями за свободу, демократичні цінності, вільне суспільство, вимагаючи його як найвищу цінність, благо людського життя. Так було віками, вважаю, буде завжди. Але вникаючи в саму суть питання, мимоволі відчуваєш себе на порозі чогось невідомого — неосяжно-нескінченної, що нагадує сам Всесвіт, таємниці, яку можна порівняти хіба що з розпізнаванням душі. — У романі розповідається про епоху, що передувала поверненню до влади Гейдара Алієва. Це був доленосний, історичний етап, коли державність Азербайджану опинилася на межі небезпеки. Україна пройшла подібний шлях. Чи може знайти український читач у романі “Свобода” імпульси, що сприяють усуненню загроз державності і забезпечують вступ нашої країни на шлях процвітання і розвитку? — На перший погляд роман оцінюється як історичний твір. Почасти так і є. Адже перша глава роману оповідає про суспільно-політичні події, які захлеснули Азербайджан у 80-ті роки минулого століття, долю народних мас, що піднялися на боротьбу за незалежність, про процеси, що розгорталися на площі “Свобода”, про маріонетковий уряд, що своєю некомпетентністю і недосвідченістю привів країну до прірви, трагікомічні пригоди, що розгорталися на очах у всього народу тощо. Тому й інтересу до нього не бракує через багато років. Але за жанром — це містична драма. Щоки, написані Валерієм Валерійовичем та його колегами. На пленарному засіданні було представлено 8 робіт з різних тем — історії, екології, фізики, літератури, інформатики. Три роботи прозвучали англійською та французькою мовами. Учні довели, Афаг Масуд — азербайджанська письменниця, драматург, Народна письменниця Азербайджану; голова правління Державного центру перекладу Азербайджану; головний редактор журналу світової літератури “Хазар”; відома як автор романів і оповідань, виданих в Азербайджані й за кордоном. За п’єсами Афаг Масуд поставлено спектаклі на сценах Державного театру “Йуг”, Національного академічного драматичного театру, багато творів авторки екранізовано; 2000 року у Віденському університеті за творчістю Афаг Масуд захищено докторську дисертацію “Жіночі образи в європейському сходознавстві”.
Гість редакції · “Поняття свобода — це щось містичне, мало не як сам Всесвіт”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Пошук інтелектуалів

В. МАРУЩАК Зазвичай це відбувається під час щорічних Аркасівських читань. Так учні шанують видатного історика, композитора, громадського діяча Миколу Миколайовича Аркаса. Про здобутки у науково-дослідницькій і пошуковій діяльності звітували учні 8—11-х класів. Напередодні пленарного засідання протягом двох днів працювали вісім секцій різних напрямів, визначали кращі роботи. Для участі у читаннях було представлено близько 60 робіт. Компетентне журі визначило серед них 8 найкращих, автори яких отримали почесне право брати участь у пленарному засіданні. Пленарне засідання відкрив директор Першої української гімназії імені Миколи Аркаса, заслужений працівник освіти України, лауреат обласної премії імені Миколи Аркаса С. В. Бережний. Він привітав юних дослідників, які є членами Малої академії наук і планують у подальшому пов’язати своє життя з наукою, а також майбутніх науковців, які представили найкращі роботи “Аркасівських читань- 2020”. З теплими словами до гімназистів звернулася голова Миколаївської обласної організації НСПУ, лауреат обласної премії імені Миколи Аркаса, учитель основ журналістики Першої української гімназії імені Миколи Аркаса В. І. Марущак. Привітати гімназистів прийшов випускник навчального закладу В. В. Чернявський. Колись і він захищав тут свою наукову роботу, а тепер працює заступником директора з наукової
“Країну Україну на різноманітних · ілюстраціях зображують дівчиною з калиновим · вінком на голові”. Мова єдина · с. 10сторінка оригіналу ↗

Порівняльний аналіз концепту «мова» в українській та російській лінгвокультурах

Анастасія ДУМБАДЗЕ, докторант Батумського державного університету ім. Шота Руставелі Одним із напрямів, який у наш час інтенсивно вивчають у рамках лінгвістичних досліджень, є лінгвокогнітивний аналіз концептів як предмет дослідження лінгвокогнітивної концептології. Серед завдань лінгвоконцептології варто виокремити такі: максимально повне виявлення складу мовних засобів, які репрезентують досліджуваний концепт; моделювання змісту досліджуваного концепту як глобальної ментальної одиниці з національно-специфічним забарвленням; визначення місця концепту в національній концептосфері та багато інших [1, с. 9]. Мовні одиниці, які репрезентують концепт, є частиною не тільки мовної системи, а несуть у собі культурну складову. Тож неможливо не згадати давно визнаний у лінгвістичній науці постулат про взаємозв’язок мови і культури. Ці два “кити” є формами свідомості людства, висловлюють суспільні розумові процеси і ментальність нації. Крім того, їхній розвиток відбувається з постійною двосторонньою взаємодією, взаємозбагаченням. Концепт — це репрезентант відповідного взаємозв’язку мови та культури. Таким чином, вивчення змістовної сторони концепту можливо тільки при комплексному погляді: мовної та культурної оцінки. За словами С. Х. Ляпіна, концепти — своєрідні культурні гени, що входять у генотип культури [2, с.18]. У наш час ніхто не заперечує постулату про індивідуальність кожної культури. У кожного народу є неповторна культурна спадщина, яка знаходить своє відображення в різних формах, зокрема в мові. Концепти вже довгий час вивчають не тільки в межах однієї культури, однієї мови, а й у порівнянні двох або кількох культур/мов. Ми можемо зустріти багато наукових праць із порівняння концептів у російській та англійській, російській та німецькій мовах. Ці мови не є спорідненими, культури цих народів мають багато суттєвих відмінностей. Звичайно ж, при дослідженні концептів у такому ракурсі відкривається велика лінгвокультурологічна різниця. Але чи можна знайти таку саму істотну різницю в змістовному плані концептів у близькоспоріднених мовах? Відповіддю на це питання може бути наукове дослідження на прикладі аналізу деяких концептів, який наведено у статті. Для дослідження ми застосуємо дві близькоспоріднені мови — українську та російську. Українська і російська — мови однієї групи східнослов’янських мов, починаючи з XI століття ці мови почали окремий розвиток, хоча і з постійною значною або частковою взаємодією. Якщо в українській і російській мовах у різні епохи могли відбуватися схожі процеси, то варто відзначити, що культури двох народів розвивалися під впливом різних історичних подій, різних політичних рішень і соціальних процесів. Через це в українській і російській культурах існує неповторне розмаїття і безліч відмінностей. Ці відмінності неминуче відбиваються в мові, зокрема в семантичних ознаках концептів як культурних репрезентантів у мові. У цій статті на прикладі аналізу концепту “мова” в українській та російській лінгвокультурах продемонстровано лінгвокультурологічні особливості концептів хоч і в близькоспоріднених, але різних культурах. Вибір концепту “мова” аргументований тим, що він є одним із базисних концептів у концептуальній картині світу на рівні з такими концептами-константами, як сім’я, добро, любов тощо. І вивчення його семантичних ознак може бути важливим для визначення або пояснення ознак інших концептів, оскільки концепти не можуть не перетинатися в своєму семантичному наповненні через існування в рамках однієї концептосфери і однієї культури. Поняття “мова” дуже багатогранне і різностороннє. В нашому дослідженні ми оперуватимемо значенням його як засобу спілкування, засобу вираження культури. Проведення дослідження концепту “російська мова” полегшує наявність дисертаційного аналізу, проведеного науковцем Л. А. Тавдгірідзе. Згідно з її висновками, ядерні ознаки концепту “російська мова” такі: багатий, красивий, складний, виразний, рідний. При цьому в ближній периферії вказуються ознаки: грубий, великий, могутній, міжнародний і багато інших [6, с.14]. Не заглиблюватимемося в інші (далека, крайня периферія) виявлені ознаки концепту, бо це дослідження дуже об’ємне і багаторівневе. Вважаємо за доцільне зупинитися на зазначених вище ознаках ядерної та ближньої периферійної зони концептів. Дослідження цих ознак стосовно концепту “російська мова” було проведено на рівні дисертації. Подібних дисертаційних досліджень концепту “українська мова” у відкритому доступі виявлено не було. Тому в своєму порівнянні спиратимемося на опис цього концепту на рівні наукових статей, монографій. Завдяки аналізу пареміологічного фонду, висловлювань українських поетів і прозаїків, практично беззастережно можна виділити ознаки концепту “українська мова”, які були б в обов’язковому порядку визнані ядром цього концепту при розробці його ядерної структури. Серед таких ознак варто виокремити: “рідна”, “милозвучна”, “калинова”, “солов’їна”, “материнська”. Як бачимо, подібних визначень (крім “рідний”) не виявляється щодо опису концепту “мова” в російській мові не тільки в ядерній або ближній периферійній зоні, вони відсутні загалом. Деякі з цих слів ( “милозвучна”, “калинова”) є в певному сенсі неперекладними стосовно російської мови. Вираз “у певному сенсі” вжито не випадково, оскільки все ж переклад цих одиниць можливий: (укр.) “милозвучна” — (рос.) “милозвучная”, “благозвучная”; (укр.) “калинова” — (рос.) “калинина”. Але у процесі такого перекладу абсолютно втрачається смислове навантаження слів, експліцитна та імпліцитна інформація, яку несе в собі слово/ вислів. Вислів “милозвучна мова” має глибокий сенс, пов’язаний з фонетичними (вокальними) особливостями української мови і її звуковим сприйняттям і своїм народом, й іншими національностями. Українська поезія, народна творчість порівнюють українську мову з піснею солов’я. Тому разом з епітетом “милозвучна” нарівні частовживаним є епітет “солов’їна”. Такі асоціації, звичайно ж, підкріплюють реальні вокальні особливості мови: плавність вимови, невелика кількість збігу приголосних і відповідно збагачення мови голосними. Складність перекладу виразу “милозвучна мова” на російську мову полягає в багатогранності цього виразу. Воно несе в собі значення ніжності й м’якості вимови, гармонійного потоку слів, який можна порівняти з мелодійною українською піснею, та багато інших відтінків значень. Цікавішою є ознака “калинова мова”, яку не можна прямо перекласти російською мовою і яка так само, як і епітет “милозвучна”, не є характеристикою концепту “російська мова”. В Україні дерево калина — символ країни. Його символічність вбачається в усній народній творчості українського народу: в численних піснях про калину, в прислів’ях, приказках, загадках. Калину дарують молодятам у день весілля в букеті з дубом як символ любові й міцності нової сім’ї. Країну Україну на різноманітних ілюстраціях зображують дівчиною з калиновим вінком на голові [5]. Вислів “калинова мова” не несе прямого значення. Він дуже багатогранний і глибинний. Пояснити його можна тільки описово, без можливості точної передачі повного сенсу. Вираз “наша мова — калинова” говорить про ніжність української мови, про щось глибоко рідне для серця і душі кожного українця, невід’ємне та особливе. Поява такого роду висловлювання в мові пов’язане з екстралінгвістичними чинниками культурних особливостей життя українського народу — з символікою, народною творчістю тощо. Для підтвердження значущості подібних визначень вважаємо за потрібне навести деякі приклади з української народної творчості: “Рідна мово! Рідна мово! Як сопілка калинова, Мова наших кобзарів. Рідна мово! Рідна мово! Пісня неньки колискова, Шум калинових гаїв” [3, с. 1]. У цих кількох рядках вжито практично всі епітети для опису української мови. Крім того, порівнюється з піснею мами. Адже не дарма ядерною ознакою концепту “українська мова” можна привести ще один — “материнська мова”. Такий вираз пов’язано також із ментальними особливостями української нації. Так склалося історично, що країна Україна для свого народу асоціюється з дівчиною-матір’ю з важкою долею, але у неї все ще попереду, і діти її борються за її незалежність, процвітання. Відповідно ознака “материнська” є важливою характеристикою мови. Таким чином, проведений аналіз показав наявність істотних, глибоких відмінностей у смисловому значенні концепту “мова” в російській та українській лінгвокультурах. Було виявлено, що значення концепту “мова” перетинаються лише в характеристиці “рідна мова”. Але інші семантичні значення суттєво відрізняються. Крім того багато епітетів — репрезентантів концепту “мова” є практично або зовсім неперекладними в парі українська — російська мова. Сформовані особливості тісно пов’язані з великою різницею між культурами російського та українського народів. Проведений аналіз укотре підтвердив, що мовні одиниці в кожній мові — неповторні та є не лише фонетичним відтворенням у вигляді літер. Навіть якщо слова (як це є в українській та російській мовах) мають однаковий або дуже схожий звуковий склад, їх семантичне значення сформоване під впливом різних культурних процесів. Кожне слово (словосполучення/вислів тощо) наповнене неповторними особливостями культури народу і має досліджуватися лише через призму цієї культури. Література: 1. Карасік В. І., Стернін І. А. Антология концептов / под ред. Карасика В. И., Стернина И.А. — М.: ГНОЗИС, 2007. — 512 с. 2. Ляпін С. Х. Концептология: к становлению подхода // Концепты. Научные труды Центрконцепта. Вып. 1. Архангельск, 1977. С. 11—55. 3. Мова — душа народу: матеріали бібліотек області до Міжнародного дня рідної мови та Дня української мови та писемності / Житомирська обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. Ольжича ; уклад. О. Люблянська, ред. Г. Врублевська. — Житомир: ЖО­ УНБ ім. О. Ольжича, 2015. — 47с. 4. Символіка українців: [Электронный ресурс]: https://uk.wikipedia.org/wiki/ %D0%A1%D0%B8%D0%BC%D0%B 2%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0% BA%D0%B0_%D1%83%D0%BA%D1 %80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D 1%86%D1%96%D0%B2#%D0%9A% D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BD­ %D0%B0. 5. Тавдгірідзе Л. А. Концепт “русский язык” в русском языковом сознании. Специальность 10.02.01 — дис. кандид. филол. наук // Воронеж. 2005.
“Якби був горою, то тільки Говерлою, Якби був рікою, то тільки Дунаєм”. 11 Про-читання · с. 11сторінка оригіналу ↗

…Тече Дунай в піснях мого народу…

Тарас САЛИГА Священний у слов’янстві Дунай розлив повінь народних пісень по українській землі. Під кінець 2019 року вийшов у світ Співаник “Дунаю мій”. До нього ґрунтовну передмову написав Дмитро Павличко. У ній він згадує оперу Семена Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. Її автор, великий Шевченків приятель, відзначає Д. Павличко, – “демонструє нам факт надзвичайно важливий для нашого розуміння Дунаю не як ріки, а як нашої Батьківщини. Але ж Дунай, як слово, в якому помістилося безліч понять і метафор у нашій культурі, живе і житиме доти, доки житиме українська держава і нація… Володимир Сосюра у поемі “Мазепа” написав рядок, що хвилює мене досі: “Моя Україно, Дунаю…” У циклі віршів Дмитра Павличка “Віденські сонети”, що вміщений у збірці “На чатах” (Львів, 1962), також присутній Дунай: Тече Дунай в піснях мого народу. Як у повітрі, в них я змалку ріс. У Відні бачив я дунайську воду, Збагнув, чому в ній так багато сліз… У міфологічному образі Дунаю символізується образ Води, в якому криється містична сила, духовна краса, очищення й кохання. Народна пісня, в якій присутній образ Дунаю, “інтуїтивно, але глибоко дозволяє, — як висловився академік, народний артист України Євген Станкович, — відчувати і сприймати ті особливості національного світогляду і світовідчуття, які іноді дуже важко сформулювати і донести без поетичної форми у поєднанні з музикою. Саме тому це явище є настільки важливим для української національної культури”. Кому, як не Павличкові — видатному майстрові поезії, преславному пісняреві втілювати у слові та музиці драматичні материково-українські та емігрантсько-українські болісні проблеми: Де плакали катовані рекрути, Там емігранти, тужачи, живуть, І пісні про Дунай їм вже не вчути. Рясне Павличкове звернення до образу Дунаю відповідно має рясні змістові конотації. У його циклі “Вчителям і друзям” адресовано присвяту Малишкові. Павличко і Малишко — “два, як рідні брати”. “Немає більшої радості в Малишка, — стверджує Д. Павличко, — як почути свою пісню з уст народу… Упродовж усього життя він працював як пісняр”. Справді, Малишкові народнопісенні лібрето з’являлись для П. Майбороди чи О. Білаша та інших композиторів (Л. Ревуцького, П. Козицького, М. Вериківського, С. Козака, А. Штогаренка) як співова інтуїція, де музика єдналась зі словом і творила органічну гармонію. Д. Павличко не міг не створити ліричного портрета про людину, “що стає піснями” та хотіла б стати Дунаєм: Якби був зерном, — те зерно б не розтерли, Ярилася б нива камінна врожаєм. Якби був горою, то тільки Говерлою, Якби був рікою, то тільки Дунаєм. Зацитовано уривочок вірша з поетового двотомного видання творів, що в 1982 році впорядкували Любов Забашта і Валентина Малишко. Тут є вірші, в яких Дунай несе географічно-кордонну службу. Їх Малишко написав у часи гітлерівсько-сталінської війни, зухвало іменованої Великою Вітчизняною: Не хвилюйся, море, у тумані, Грізно хвилі не здіймай, Кораблі пливуть на океані Від Амура по Дунай. Від Амура по Дунай Бережуть Радянський край! Коли вже розцвітали поети-шістдесятники, а північно-кремлівські вітри обморожували їх цвіт, всупереч цьому поновому розцвів А. Малишко. У 1964 році вийшла його збірка “Дорога під яворами”, а в ній: Розспівався мій сад молодими колоратурами, Там, за рікою, — Молодість, Там, за рікою... Сни, і кохання, і шукання з розлуками, І жита, як Дунаї, за роздоллям озерним. Малишкова художня підсвідомість — це своєрідний етногенетичний код, “символічна ментально-культурна матриця народу”, в основі якої матеріалізована в образі плоть пам’яті. У “Відьмі” є ще такі конотації Дунаю: “В білих Яссах колихала, / У Дунаєві купала, / в Туреччині сповила”; / А москалі за Дунаєм / Турка воювали”. Пішла полем ридаючи, В тумані ховалась Та крізь сльози тихесенько Про вдову співала, Як удова в Дунаєві Синів поховала. У свою розповідь, як бачимо, Шевченко вводить пісню на мотив народної “Ой у полі могила з вітром говорила”, яку зафіксовано у “Співанику”. Правда, у “Наймичці” є дещо інший варіант пісні “Ой у полі могила”. Її співає Ганна: Ой у полі могила, Там вдова ходила; Там вдова гуляла, Трути-зілля шукала; Трути-зілля не знайшла, Та двох синів зродила В китаєчку сповила, Та в корабель вложила, Та на Дунай пустила: “Ой ти тихенький Дунай, Моїх діток привітай; А ти жовтенький пісок, Погодуй моїх діток”. Ще в інших варіантах цієї пісні йдеться, що “після того, як сини виросли між чужими людьми, за одного з них вийшла сама заміж, а за другого віддала дочку.., тобто Шевченко, — зазначає Комаринець, — піддав цю пісню значній обробці та пристосував до загального спрямування поеми і глибшого розкриття материнських почуттів Ганни”. Про роль цієї пісні в художній тканині поеми не міг не висловити своєї оцінки Іван Франко. “Початок пісні, — сказав Франко, — де змальовано безсердечну безжурність вдови, що викидає своїх дітей, поклав тут Шевченко, мабуть, для контрасту з поступком молодиці, що має бути темою поеми”. Павличкові дуже важливо “розсимволізувати” іменно, що символізує Дунай у Франковій творчості в зіставленні цього образу з образом Дунаю у пісенному фольклорі. На Франкове вживання слів “наймичка”, “наймит”, здається, якось магічно екстраполюється народна символіка образу Дунай, не лише як ріки, великої води, а й Батьківщини. У цьому зв’язку Павличко наголошує на Шевченковій пісні про Дунай: “Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою, / Пливе човен по Дунаю, один за водою”. Зображений у ній пейзаж також асоціює простір Батьківщини. Теофіл Комаринець — автор монографії про Шевченка і вплив на нього народної творчості, помітив, що в його поезії пульсують пісні народного походження, що “до кожної з них можна навести чимало подібних або близьких своїм змістом і основними мотивами народних аналогів. Він розглядає російськомовну поему “Слепая”. “Шевченко, — зазначає Комаринець, — в уста милого Оксани вклав пісню, яка тільки основним своїм мотивом пов’язана з народною поезією, зображаючи нещасливе кохання дівчини глибше, ніж у подібних народних піснях”. Пісня про птахів (“Птицы вольные, сестрицы”), її співає Оксана, своїм характером відповідає формі й змісту народної пісні “Половина саду цвіте”. У фольклорознавчих дослідженнях про міфологічну символіку Дунаю існують твердження, що це річка скорботи. У багатьох контекстах — так. Але навіть у Шевченковій поезії Дунай у своїй символічній конотаційності різноспектральний. Ось приклад, у якому надія та віра поборюють скорботу й сумніви: Може, вбитий чорнобривий, За тихим Дунаєм; А може, в Московщині Другую кохає! Ні, чорнявий не убитий, Він живий, здоровий... Або ж такі Шевченкові вислови Дунаю: “А я, неначе навісна, / В Дунаєві шукаю броду, / З байстрям розхристана бреду” (“Марина”); “Полечу, рече, зозулею, / Понад Дунаєм полечу! / Рукав бебряний омочу/ В ріці Каялі” (“В Путивлі-граді”); “Січ розруйновали: / Хто на Кубань, хто за Дунай, / Тілько і остались” (Гайдамаки”); “Ой гиля, гиля, сірії гуси, / Гиля на Дунай” (“Марина”); “Пливе човен по Дунаю / Один за водою” (“Вітер з гаєм розмовляє”); “А на тихому Дунаї / Нас перебігають” (“Невольник”); “Полетіла б, чорноброва, / За тихий Дунай” (“Сотник”); “Вночі утікали / І на тихому Дунаю, / Новим кошем стали” (“Невольник”). Як бачимо, у цих випадках Дунай — місце української героїки та інших символічних уособлень. “Тарас Шевченко, — пише Павличко, — уже сформований не тільки як основоположник української літератури, але і як творець поневоленої, але духовно вже існуючої нашої державності. І разом з тим, він змальовує себе як Дунай, охоплений буремними “холодними хвилями” і згадує “добрих людей”. А ті люди, що пограються ним, це не чужинці, а свої, українські пани на службі в Москви”. Дивовижний цей Павличко!.. Хоч би про що писав, хоч би що робив, а нинішній стан України, рідного народу не дає йому спокою. “Неначе в серце цвяшок вбитий” сидить у ньому потреба мати у Києві народний, саме народний (як І. П. Котляревському, 1903 р.) пам’ятник Франкові. І він народові пояснює: “Чверть століття минуло з того часу, як відновлена державність нашого народу почала розбудовуватися і зміцнюватися в надзвичайно тяжких обставинах ненависті до незалежної України з боку відновлювачів царської та комуністичної імперій, в умовах гібридної війни путінської Росії, яка поставила своєю метою не тільки розвал української держави, а й знищення української нації. Отже, не лише минувшина, а й гаряча сучасність підказує нашому народові вивчати й збагнути унікальне значення літературної, наукової та політичної діяльності Івана Франка як будівничого української державності. Звертаючись до українського народу, Іван Франко писав: “Та прийде час — і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі і глянеш, як хазяїн домовитий по своїй хаті і по своїм полі”. Будівництво достойного пам’ятника Івану Франкові в Києві — це служіння свободі сучасної і майбутньої України в сяйливому колі народів Європи”. Михайло Слабошпицький у ґрунтовній передмові до Павличкової поеми “Кирило Осьмак”, що з’явилась окремою книжкою (“Ярославів Вал”, 2009) висловився: “У Дмитра Павличка історія постає в контексті сучасності, а сучасність у контексті історії… Часто його лірика соціальна, а соціальність — лірична”. Потверджуючи думку Слабошпицького про соціальність Павличкової лірики, нагадаю його вірш “Різдво”. Неподалік рідного Стопчатова з просторами батьківських полонин та, що видніється вдалині, гірського кряжу тече маленька Лючка, але для нього вона несе аналогічну розлогому Дунаєві символіку — образ Батьківщини: Було Різдво. Колядував Стопчатів. Співала під хатами дітвора. І чувся десь далеко голос братів, Десь ніжно озивалася сестра. Над Лючкою на лавці, що хиталась, Стояв я і дивився в небеса. І зірки першої зелена зав’язь Просяяла, мов колосок вівса. На Короленку, Насарат, Палиту- Дивився я і бачив, як з висот На ясні зорі з темного блакиту, Немов на стерні, вийшов Саваот. В сивизнах він стояв поміж зірками, В сорочці до колін, як наш дідусь, І чорними, мозольними руками Благословляв він Україну-Русь. Він вислухав мій спів і за колядку Монет великих пригорщу мені Сипнув — і гроші билися об кладку, І падали в замети різдвяні. Я був маленький, і в дитячій тремі Пригадував мелодію й співав: Син Божий народивсь у Вифлеємі, А Бог над Короленкою стояв… Цей вірш мене якось особливо зворушує. У ньому багато того, що можу назвати моїм. Хто біля річки ріс — вона його Всесвіт, його Батьківщина і тече крізь усе його життя. Для Дмитра Васильовича Лючка — це його магічний Дунай. У моєму селі Вікторові, що біля давнього Галича, пливе Луква і впадає в Дністер. Вона тече крізь мене. Це мій Дунай! В українській поезії (фольклорній і літературній) — безліч таких “мій Дунай”, “моя річка”, де також тече Дніпро. Їхня символіка перегукується між собою. Наприклад, у Миколи Вінграновського: “Я люблю тебе небом, Дніпром і Тарасом” чи “Ми стрінулись з тобою на Дніпрі, / Там губи я торкнув твої, Вітчизно, / Там вивірив по тобі пульс любові”. Течуть Черемош і Прут, Десна і Ворскла, Тиса і Збруч… Мабуть, нема поета, котрий би не оспівав свою “манюню” чи велику річку. Та повертаюсь до Дмитра Павличка, який заглянув до “Малої української енциклопедії” Євгена Онацького, колишнього посла Української Народної Республіки в Італії, і зацитував: “Дунай — старослов’янське слово, що тепер означає р. Дунай, але пень (основа) знаходиться у назвах усіх головних рік України — Дін, Донець, Дніпро, Дністер — у народних піснях заховалося його давнє значення води взагалі…” Співаник “Дунаю мій” — творчий успіх патріотичного об’єднання “Музичний батальйон”. МузБат як громадська спілка українських професійних музикантів і поетів своїми піснями та полум’яним словом з 2014 року підтримує бійців Збройних сил України та Добровольчих батальйонів на сході України. МузБат пропагує українські пісні і українську культуру загалом серед молоді у неоднорідних мультикультурних регіонах Подунав’я і Донбасу. Одним із найпромовистіших проєктів МузБату — фестиваль української рок-музики “Дунайська Січ”. Вельми успішним був його концертний тур “Співай козаче — нехай ворог плаче!” для військовиків та мешканців прифронтових пунктів.
Шевченкіана · “Здесь русский дух, здесь Русью пахнет”, — тобто салом, чадом і всілякою мерзотою”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: «Скверно пообідали в трактирі…» 10 історичних мініатюр

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Капернаум” — сиріч трактир “Берлін”… Так писав Шевченко в автобіографічній повісті “Художник” про чергову зустріч художника з малярчуком-кріпаком: “…Мы отправились в “Капернаум” чай пить. ”Капернаум” — сиречь трактир1 “Берлин” на углу Шестой линии и Академического переулка. Так окрестил его, кажется, Пименов во время своего удалого студенчества”. Ішлося про М. С. Пименова (1812— 1864) — російського скульптора, який навчався в Академії мистецтв у 1824—1833 рр., а потім став її викладачем. У листі до М. О. Осипова від 20 травня 1856 р. Шевченко назвав його “дуже достойним художником”. Що стосується “Капернаума”, то, за “Біблією”, це — назва новозавітного міста в Галілеї, в якому любив перебувати й проповідувати Ісус Христос. Очевидно, що так несподівано назвати трактир, в якому збиралися майбутні художники, можна лише в натхненно-молодецькій, одчайдушно-завзятій студентській порі, яку красиво пережив і Шевченко. Невідомо, чи саме М. С. Пименов дав друге ім’я трактиру “Берлін”, але нині всі ресторанознавці незмінно посилаються на побіжну фразу Шевченка. Як би там не було, в Петербурзі та й в усій Росії трактири почали іронічно-жартівливо називати “капернаумами”. Скажімо, так часто величали відомий у місті трактир І. Б. Давидова на розі Кузнечного провулку і Володимирського проспекту, в якому в окремій залі зустрічалися співробітники літературних журналів “Современник”, “Отечественные записки” та ін., і це стало мало не офіційною його назвою… “Нехай приносять самовар” Двадцятого лютого 1846 р., у п’ятницю, Шевченко з О. С. Афанасьєвим-Чужбинським прибули до Ніжина і зупинилися в готелі під характерною назвою “Не минай”. Як видно зі спогадів Шевченкового попутника, наступного дня “прокинулись ми в суботу досить рано, і… я хотів піти у крамниці купити деякі припаси… Виходячи з дому, я просив Шевченка приготувати чай. — Не хочеться мені уставать, — промовив він, — щось я утомився… Нехай приносять самовар, а прийдеш сам і зробиш чаю… Повертаюся хвилин через двадцять. Тарас Григорович був одягнений. За столом сидів якийсь юнкер, пив чай і підливав собі у склянку рому з карафки, поданої послужливим номерним”2. Виявляється, той, програвши казенні гроші, зайшов до Шевченкового номеру позичити п’ять карбованців, а поет, по доброті душевній, запросив незнайомця напитися чаю. Та коли незваний гість осушив усю карафку рому і зажадав другої, Тарас Григорович вирішив зменшити свою пожертву до трьох карбованців… Утім, у нас не про це йдеться, хотів лише відзначити, що в ніжинському готелі можна було замовити чай і дещо до нього… До речі, в спогадах Шевченкового шанувальника, письменника Л. І. Глібова (1827—1893), є відомості про конкретні зручності, “які ви можете знайти в кондитерській і готелі під фірмою “Не минай”, де вам доставлять добрий стіл, всякого роду лікер, наливки, дуже хороший шоколад, каву і завжди свіжі пирожні та конфети”. Нагадаю, що в Шевченковій повісті “Близнецы” офіцер “зашёл в так называемую кондитерскую Неминая и порядком кутнул…” Йшлося саме про кондитерську поблизу готелю “Не минай”. “Пішли в напрямку до “Зеленого трактиру” У щойно згаданій повісті “Близнецы” Шевченко згадує також один із перших в Києві й особливо популярний у першій половині ХІХ століття “Зелений готель” (або “Зелений трактир з нумерами”), що знаходився недалеко від Києво-Печерської лаври на Московській вулиці. Герой повісті захопився молодою дівчиною, котру випадково побачив на знаменитому ганку друкарні Києво-Печерської лаври, з якого відкривалися гарні краєвиди на Київ і Задніпров’я: “Они пошли по направлению к “Зелёному трактиру”, и я за ними… Я вошёл в трактир и стал разбирать иероглифы, выведенные мелом на чёрной доске. По долгом разбирании таинственных знаков разрешил, наконец, тайну, что такой-то № занят такой-то с воспитанницею… Разобравши хитрое изображение, я, и сам не знаю как, очутился в общей столовой и спросил себе, тоже не знаю, чего-то, а с слугою заговорил тоже о чём-то, случившемся когда-то. А после всего этого я зашёл к здесь же, на Московской улице, квартировавшему моему знакомому, художнику Ш[евченко], недавно приехавшему из Петербурга”. Важливо, що цей епізод, як і подальше знайомство розповідача з молодою дівчиною у травні-червні 1846 р. та намір поета одружитися на ній, має автобіографічний характер. Це підтверджується спогадами О. С. Афанасьєва-Чужбинського, який писав, що “дівчина ця була за когось висватана, і у вересні призначили весілля”. Зате Тарас Григорович опоетизував один із небагатьох тоді київських готелів. “Ми веліли візникові їхати до найкращого трактиру в місті…” Здається, найжорсткіший запис про відвідання Шевченком трактиру зустрічаємо в його Щоденнику 6 вересня 1857 р., коли він, повертаючись із заслання, плив на пароплаві з Астрахані до Нижнього Новгорода. Того дня пароплав кинув якір біля набережної міста Самари, і Тарас Григорович разом із новим знайомим, чиновником астраханської губернської канцелярії І. Н. Явленським вийшли на берег і вирішили… Втім, читаємо: “Як із цікавості, так і внаслідок кричущого апетиту… ми веліли візнику їхати до найкращого трактиру в місті; він і поїхав і привіз нас до найкращого завєдєнія3, тобто трактиру. Ледве вступили ми на сходи до цього завєдєнія, як обидва в один голос промовили: “Здесь русский дух, здесь Русью пахнет”, — тобто салом, чадом і всілякою мерзотою”. Власне, це лише вільне трактування пушкінського рядка з прологу до поеми “Руслан и Людмила”: “Там русский дух… там Русью пахнет!” Але ж яка нещадно-влучна оцінка російської дійсності в її конкретному й повсюдному вияві, співмірна за силою й точністю з щедрінськими сентенціями! Тільки вчора, 5 вересня, Шевченко захоплювався “Губернскими очерками” М. Є. Салтикова-Щедріна й самим автором: “…Я благоговію перед Салтиковим”. Читаємо Шевченка далі: “У нас, проте, вистачило хоробрості замовити собі котлети, але, на жаль, не вистачило терпіння діждатися тих нескінченних котлет. Явленський кинув половому полтинник, лайнув трошки, на що той мовчки з усмішкою вклонився, і ми вийшли із завєдєнія”. Свої враження про самарський трактир Шевченко завершив патетично: “Величезна хлібна пристань на Волзі. Приволзький Новий Орлеан! І немає порядного трактиру. О Русь!” Несподіване поетове порівняння Самари з містом-портом Новим Орлеаном на півдні США, заснованим у 1718 р. Але звучить як вирок трактирній Русі… Взагалі Тарасу Григоровичу не щастило з трактирами під час повернення з заслання. Одного разу — 26 лютого 1858 р. — навіть назвав прізвище власника трактиру в Нижньому Новгороді: “Скверно пообідали4 на мій рахунок у трактирі Бубнова…” Вияснив, що Бубнов Степан Семенович — із кріпаків, затим міщанин у Рибінську. В Нижньому Новгороді — з кінця 1840-х рр., з 1853 р. — купець третьої гільдії. Його трактир користувався популярністю серед купців середньої руки і прикажчиків. Увійшов в історію трактирник! Лише раз порушу хронологію викладу матеріалу, щоб згадати петербурзький трактир, про який писав М. М. Білозерський: “Живучи в Петербурзі, Шевченко любив відвідувати трактир біля біржі, в якому збиралися матроси з іноземних кораблів: голландці, англійці та інші — і в який тому дуже рідко заглядала поліція. Завжди тихий і лагідний, Шевченко, підвипивши, ставав дуже збудженим, лаяв все, і старе, і нове, і з усього розмаху колотив кулаком по столу”. Хоча в радянські часи друге речення вилучалося з публікації, але саме воно розкриває внутрішню драму петербурзького життя Шевченка. Припускаю, що в цьому трактирі він міг іноді розслабитися, втім сумніваюся, що Шевченко бував у ньому часто. “Під гучною фірмою — отель” Дорогою з Нижнього Новгорода в Петербург Шевченко приїхав 10 березня 1858 р. в Москву й зупинився в готелі5: “Взяв № за рубль срібла на добу в якомусь прекрасному отелі. І ледве міг добитися чаю, тому що було вже пізно. О Москва! О караван-сарай!6 Під гучною фірмою — отель. Та ще й зі швейцаром”. Враховуючи ціну, яку заплатив Шевченко, він зупинився в дешевому номері, можливо, це був готель московського купця Пєчкіна “с №№ для приезжающих и общим столом, в доме г-жи Козьминой, на Тверской ул.” Як правило, ціни складали від 1,5 до 5 рублів сріблом. Більше того, скажімо, в готелі Варгіна на Тверській були розкішні номери вартістю 30 рублів на добу, в яких не було проблем не лише з чаєм. Утім, нерозторопна Москва якось не напоїла чаєм і свого царя. Про це 3 грудня 1833 р. записав у щоденнику О. С. Пушкін: “Вчера государь возвратился из Москвы… В Москве его не ожидали. Во дворце не было ни одной топленой комнаты. Он не мог добиться чашки чаю”. Вже о 7 ранку наступного дня Шевченко, який і не виспався, “залишив… караван-сарай зі швейцаром і пустився відшукувати свого друга М. С. Щепкіна”. В нього і поселився до 26 березня… “Пісний обід у Троїцькому трактирі…” Як свідчить Щоденник, через день — 22 березня 1858 р., тобто перед Великоднем, Шевченко замовив собі “пісний обід у Троїцькому трактирі”. Обід був “пісним” з нагоди останнього дня Великого посту. Про розташування трактиру в сучасному академічному коментарі говориться дещо мудрувато: “Троїцький трактир містився на правому березі річки Неглинної (захованої тепер у підземну трубу), на шляху з Кремля в район міста, що звався Занеглинням і заселявся в основному ремісниками”. Простіше буде сказати, що Троїцький трактир, який особливо славився в 1840-х рр., передусім серед купецтва, знаходився на вулиці Ільїнка, якою Шевченко вже проходив 20 березня, навпроти Біржі. Зауважимо, що це далеченько від будинку С. Т. Аксакова, де поет із М. С. Щепкіним на кілька хвилин навідали хворого письменника; щоб дістатися сюди, треба було вийти чи виїхати на Тверську й по ній простувати до Красної площі або спуститися по Тверському й Нікітському бульварах у район Арбату, а далі — по Великій Нікітській чи Воздвиженці. Можливо, М. С. Щепкін їхав у своїх справах і підвіз Шевченка ближче до Красної площі, не виключено, що поет сам прогулявся, попрощавшись біля будинку С. Т. Аксакова з М. С. Щепкіним, але Шевченко нічого не писав про це в Щоденнику. Досить далека й несподівана Шевченкова прогулянка до Троїцького трактиру здається навіть загадковою. Чому в Троїцькому? Поет міг пообідати значно ближче та швидше. На той час у Москві була понад сотня трактирів, а три найзнаменитіші — трактири Гуріна, Єгорова і “Саратов” — знаходилися в самому центрі. Та Шевченко попрямував у Троїцький трактир, отже, він хотів відвідати саме його. Може, Тарас Григорович побував у Троїцькому ще в 1840-х рр., коли слава трактиру була найбільшою? До того ж, трактир був відомим саме пісними стравами, а в 1844 і 1845 рр. Шевченко перебував у Москві також у дні Великого посту. Може, в цей приїзд у Москву М. С. Щепкін чи хто інший порадив поетові відвідати саме Троїцький? Це схоже на правду. Так я писав у книзі “Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві” (2007). Вже після її виходу у світ перечитував спогади О. І. Герцена про М. С. Щепкіна і раптом звернув увагу на фразу, яку той побіжно кинув, описуючи зустріч артиста в англійському порту Фокстон восени 1853 р.: “Он был тот же, как я его оставил: с тем же добродушным видом, жилет и лацканы на пальто так же в пятнах, точно будто сейчас шел из Троицкого трактира к Сергею Тимофеевичу Аксакову”. О. І. Герцен, як відомо, емігрував у 1847 р., а в “Записках актера Щепкина” зустрічаємо фразу, що вже на початку 1830-х рр. Троїцький трактир був звичним для Михайла Семеновича: “Мы отправились в Троицкий трактир, где заняли наверху свободную комнату и велели давать обедать”. Сумнівів не залишилося! Напевне, що саме М. С. Щепкін, тільки-но вони вийшли від С. Т. Аксакова, настійно порадив Шевченкові поласувати пісними стравами саме в Троїцькому трактирі. Про цей трактир писали, що “нерідко, особливо в зимовий час, не знайдете жодного вільного місця, де б присісти… Багато хто віддає перевагу кухні Троїцького трактиру перед кращим французьким рестораном; принаймні, в ньому, в трактирі, подають величезні порції, хоча не можна сказати, щоб усе це було дешево”. “Відправилися до Клея…” Здебільшого ресторани, які відвідував Шевченко в Петербурзі після повернення з заслання, були йому відомі як трактири ще з часу навчання в Академії мистецтв. Скажімо, в повісті “Художник” читаємо щодо дня весілля К. П. Брюллова: “Обряд кончился, мы поздравили счастливых супругов, проводили их до кареты и по дороге заехали к Клею, поужинали и за здоровье молодых выпили бутылку клико. Всё это происходило 8 генваря 1839 года”. Наступна згадка свідчить, що заклад став звичним: “…Предложили ехать к неизменному Клею и поужинать как следует… Мы единодушно изъявили согласие и отправились к Клею… Мы просидели у Клея до рассвета…” Готель Клея (Клеє) Шевченко відвідав уже наступного дня після приїзду в Петербург — 28 березня. До речі, в сучасних академічних коментарях до Шевченкового Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. В нашому проєкті Володимир Мельниченко вже розповідав про кулінарні вподобання Шевченка (“Слово Просвіти”, ч.19, 9–15 травня 2019 р.) та про його ставлення до вживання алкогольних напоїв (“Слово Просвіти”, ч. 21, 23—29 травня 2019 р.) У цій статті він зосередився на Шевченкових оцінках ресторанів і трактирів, які він відвідував, та готелів, традиційно з ними пов’язаних. Окремо Володимир Мельниченко заторкує деякі питання перекладу Шевченкового Щоденника з російської на українську мову. Він обрав для розповіді жанр історичної мініатюри.
Шевченкіана · “Справжні шанувальники Шевченка потребують істинно наукових і точних коментарів до кожного рядка його Щоденника і мають на це право”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Щоденника про самого власника готелю — жодного слова. Історія появи його готелю коротко така. У 1824—1825 рр. на розі Невського проспекту та майбутньої Михайловської вулиці було побудовано будинок для багатого німця Г. К. Клея, який числиться серед перших власників ресторанів у Петербурзі. У 1830-х рр. за містобудівним планом архітектора К. І. Россі цей будинок зазнав реконструкції, і практичний німець Генріх Клей став використовувати його як готель. На цій ділянці (вул. Михайловська, 1/7) нині знаходиться готель “Гранд Отель Європа” ( колишній “Європейський”). Наприкінці 1858 р. у готелі Г. К. Клея зупинявся французький письменник Т. Готьє, якого вразила буфетна стойка з закусками, відкрита для очей відвідувачів: “Настойці були розставлені: ікра, оселедець, білий і чорний хліб, різного сорту сири, пляшки білої ялівцевої горілки,.. простої горілки”. В публікаціях про ресторан незмінно згадується, що “в ресторані готелю обідали Т. Г. Шевченко, Ф. М. Достоєвський та ін.” Через чотири дні після приїзду в Петербург — 31 березня — до Шевченка несподівано зайшов “старий, незабутий… щирий земляк Л. Н. Дзюбин. Згадали старину й відправилися в отель “Париж” обідати”. Ресторан при ньому був відомий французькою кухнею. Взагалі для Петербургу в ХІХ столітті було характерним, що ресторани переважно спеціалізувалися на російській або французькій кухні. Це пояснювалося тим, що перші ресторани на початку того століття відкрили французи, вони й показали приклад власникам російських трактирів, кращі з яких перетворювалися в ресторани. Цікаво розібратися з нотатками в Щоденнику від 12 квітня 1858 р., в яких йдеться спочатку про те, що Шевченко, разом з С. С. Гулаком-Артемовським і М. М. Лазаревським, “аби уникнути застуди завернули до Смурова, випили по чарці джину та проковтнули по десятку устриць”. Ішлося про Сергія Герасимовича Смурова (роки життя невідомі) — купця, крупного торговця фруктами та овочами, який володів будинком на Малій Морській вулиці, 15, де тримав і свою знамениту гастрономічну лавку. Важливо, що в ній С. Г. Смуров мав право продавати міцні алкогольні напої та влаштував спеціальні кімнати для закуски. Це приваблювало численних відвідувачів, а знайомих він прийняв особливо гостинно. Не плутати, як це іноді робиться, з французьким рестораном “Дюме”, що знаходився в цьому будинку до 1840-х рр. У повістях “Близнецы” і “Художник” згадується ресторан Сан-Жорж (або Сен- Жорж) — один із перших французьких ресторанів у Петербурзі, що знаходився на Мойці. В ньому ще у 1830-х рр. можна було замовити обід в окремій кімнаті, що мало чим відрізнялося від спеціальних кабінетів, офіційно вперше введених І. І. Ізлером в ресторані-кафе на Невському проспекті в 1849 р. “А від Бореля до Адольфіни…” Того ж дня — 12 квітня — після обіду Сошальський повіз Шевченка в ресторан Бореля. “А від Бореля до Адольфіни, де я його й залишив”. Ішлося про фешенебельний ресторан на Великій Морській вулиці, 16, відомий у Петербурзі за ім’ям його власника. Один із найдорожчих і найпрестижніших. З часом його прославлять у місті традиції гульбощів, на яких шампанське лилося рікою, “ним напували не лише слуг, а й коней”. А ще француз Борель увійшов в історію тим, що йому заборгували понад 300 тис. рублів (була поширена практика запису в борг для багатих клієнтів). Певно, розчарувавшись в росіянах, Борель залишив країну, але не з пустими руками, а з чималим капіталом. Утім, як говориться, це вже зовсім інша історія. Тепер — про Адольфіну. Вона згадується й у запису від 16 травня, між іншим, у той вечір, коли в Петербурзі був М. С. Щепкін: “… З Сошальским і Семеном в захваті заїхали вечеряти до Бореля і погасили свої захоплення у Адольфіни. Цинізм!” А наступного ранку: “Із притулку Адольфіни о 7 годині ранку відправився до М[ихайла] С[еменовича]…” Ішлося про специфічний заклад, подібний до того, який тримала мадам Гільде у Нижньому Новгороді. Певно, що Адольфіна була Шевченкові відомою з 1840-х рр. Щоб переконатися в цьому, досить прочитати дві фрази з його листа до М. М. Лазаревського з Орської фортеці від 20 грудня 1847 р.: “Поклонітесь гарненько од мене Дзюбину, як побачите... Нагадайте йому про Ізлера і ростягаї7, про Адольфінку й прочії дива”. Тож, Адольфіна тоді була значно молодшою й, мабуть, милішою, але бізнес її процвітав і через десять років із лишком. Втім скажу про це словами того, хто перший (понад 100 років тому!) в повний голос прокоментував найінтимніші зізнання Шевченка і сказав високу правду про них. Це російський письменник із Одеси К. І. Чуковський, який у своїй статті “Воскресаючий Шевченко” (1911) написав про автора Щоденника: “Ни позы, ни рисовки, ни малейшего пьедестала. Поэт-изгнанник, страдалец, боец — так было бы понятно и простительно покушение на пьедестал и на позу! Шевченко же чистосердечно пишет: — Ночь и следующие сутки провёл в очаровательном семействе madam Гильде... И опять: — Заехали ужинать к Борелю и погасили свои восторги у Адольфины… Как будто даже нарочно заботится, чтобы явиться без ореола! И тем ярче его ореол. О собственном величии и помысла нет…” Як ясно, просто, правдиво й зрозуміло! Чи може на таке сприйняття здатен лише поет і письменник? Та ні! Через півтора десятиліття після К. І. Чуковського видатний шевченкознавець, академік С. О. Єфремов особливо наголошував щодо Шевченкового Щоденника: “Це справжній, не надуманий і навмисне не вигаданий, не підкрашений і не підроблений великої душі документ, одверта сповідь людини, що ні з чим не криється, нічого не таїть про себе й ні з чим не ховається — навіть з власними своїми вадами та негарними вчинками, аж до “глумления пьянственного”, або навіть з мало принадними походеньками в “очаровательном семействе” якої-небудь m-mе Гильде… Видко, що людина ані трохи не позувала, не рисувалася, не спиналась на котурни, не драпувалася в якусь пишну тогу, не кокетувала й перед собою…”8. Як після цієї давньої мудрості пояснити зацікавленому сучасникові, чому Шевченкові записи про Гільде й Адольфіну зовсім не знайшли відображення, скажімо, в знаменитому літопису П. В. Жура “Труди і дні Кобзаря”, що складає останній том сучасного Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах. А в Алфавітному покажчику імен до 5-го тому цього видання, в якому опубліковано Щоденник, Адольфіна взагалі відсутня, тоді як Гільде згадується, як і у поета, шість разів, але без будь-якого коментаря. На мій погляд, з такою практикою необхідно, нарешті, покінчити. Тарас Григорович нікого, в тому числі його майбутніх біографів і коментаторів, не уповноважував самочинно вилучати названі ним імена Т. Шевченко серед приятелів. Фото. 1859 р. та прізвища, чи замовчувати інформацію про них. Більше того, він не має найменшої потреби в охоронцях його морального обличчя. Ще відомий український літературознавець О. І. Білецький (1884—1961) точно виснував, що в подібних епізодах у Щоденнику Шевченко “не сповідається і не кається”. Тож справжні шанувальники Шевченка потребують істинно наукових і точних коментарів до кожного рядка його Щоденника і мають на це право. “Прийшов я до Дюссо…” Стосовно нововідкритих ресторанів, то 12 травня Шевченко записав у Щоденнику, що “на запрошення Троцини та інших земляків прийшов я до Дюссо о 5-й годині обідати…” Ішлося про ресторан у будинку, збудованому відомим архітектором П. П. Жако на початку 1830-х рр. на Великій Морській вулиці, 11/6. Це був такий самий фешенебельний заклад, як і ресторан Бореля. Вони знаходилися один навпроти одного через вулицю й постійно конкурували між собою. Невідомо, чи бував у будинку Шевченко раніше, але з 1830-х рр. у ньому знаходився ресторан Леграна. Що стосується ресторана Дюссо, то він відкрився з французькою кухнею на початку 1850-х рр., коли поет був у засланні. Про цей першорозрядний заклад, який у середині ХІХ століття був одним із наймоднішим у місті, навіть писав М. О. Некрасов: У Дюссо готовят славно Юбилейные столы. Там обедают издавна Триумфаторы орлы. Так поет називав крупних підприємців, промисловців і банкірів. Але ресторан відвідували й письменники, інші небагаті люди. Тут бували, крім Шевченка, І. О. Гончаров, О. М. Островський, І. І. Панаєв, Л. М. Толстой… Цей ресторан згадується в творах Ф. М. Достоєвського, О. Ф. Писемського, М. Є. Салтикова-Щедріна… Через рік, 10 березня 1859 р., саме в ресторані Дюссо відбувся урочистий обід на честь актора О. Є. Мартинова, на ньому були присутні М. О. Добролюбов, М. О. Некрасов, О. М. Островський, М. Є. Салтиков-Щедрін, Л. М. Толстой, з якими Шевченко тут і познайомився. Поетів знайомий О. В. Нікітенко того дня записав у щоденнику: “Я за обедом сидел между Шевченко и Языковым”9. “Зайшов у Палкін трактир…” На завершення — уточнення щодо ресторану, про який Шевченко записав у Щоденнику 2 квітня 1858 р.: “Зайшов… у Палкін трактир, пообідав і відправився додому”. Один із найстаріших російських ресторанів Петербурга (1808), мав назву “Трактир Палкіна”, що пов’язувало його з першим трактиром ярославця А. С. Палкіна, відкритим у 1785 р. Його називали царем російської кухні. Вважалося, що “справжніми російськими стравами не нагодує ніхто краще від Палкіна”. За рік до повернення Шевченка бізнес перейшов до продовжувача цієї династії К. П. Палкіна, який мав два ресторани — так звані “Новопалкін” і “Старопалкін”. В академічних коментарях до Шевченкового запису від 2 квітня 1858 р. читаємо: “Ресторан “Палкін” містився на перехресті Невського, Литейного і Володимирського проспектів”. Це — адреса “Новопалкіна”, , відкритого 1850 р., а Шевченко відвідував “Старопалкіна”, що діяв із 1830-х рр. і був із тих часів йому відомий. М. І. Костомаров згадував, що після зустрічі з Шевченком у Петербурзі вони “відправилися пішки в ресторан снідати і з тих пір кілька разів сходилися… в ресторані Старо-Палкіна”. В листі до видавця-редактора “Русской старины” М. І. Семевського знову свідчив щодо періоду липня — серпня 1858 р, що “протягом двох тижнів ми бачилися щодня, особливо вечорами, у трактирі Старопалкінському…” Великою популярністю в Петербурзі користувалися курині котлети “по-палкінськи”, палкінська форель, індичатина… Трактир знаходився на розі Невського проспекту та Садової вулиці. Нині на Невському проспекті, 47 працює ресторан “Палкін”. * * * Подробиці Шевченкового життя, пов’язані з готелями, ресторанами та трактирами, на мій погляд, не менше важливі, ніж будь-які інші. Це ж і є нероздільне, цілісне поетове життя! ——————————— 1 У “Словнику мови Шевченка” та додатку до нього це слово не зафіксовано. У В. І. Даля: “Трактир — гостиница, харчевня, где пьют и едят из платы…” За однією з версій прийшло в російську мову з польської, де означало “тракт”, “дорогу”, є ще кілька версій щодо походження від латинської, німецької, французької мови. В Росії трактири почали поширюватися з другої половини ХІХ століття (до цього існували кабаки). До речі, про кабак Шевченко згадує у записі від 27 вересня 1857 р. Головна відмінність між ними в тому, що в кабаках, як і в шинках, переважно пили, ав трактирах все-таки і їли. Починаючи з ХІХ століття деякі трактири стали називатися ресторанами. Недопустимо перекладати з російської на українську словом “шинок”, як це нині, на жаль, буває. Тарас Григорович краще від сучасних його перекладачів знав, що таке шинок: — Де та доля пишається? Чи то в шинках з багачами? Чи то в степах з чумаками? 2 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. С. 96. 3 У “Словнику мови Шевченка” немає слова “заклад” і, скажімо, О. Я. Кониський, який, на мій погляд, занадто вільно переклав поетів Щоденник, якраз тут доречно залишив слово “завєдєніє”. 4 В оригіналі у Шевченка: “Скверно пообедали…” В одному з сучасних перекладів: “Кепсько пообідали…” У О. Я. Кониського: “Погано пообідали…” Це точніше, бо у творах Шевченка відсутнє слово “кепський”. Зате є слово “скверний” у тодішньому й сучасному розуміннях — поганий. Очевидно, що треба залишити поетовий текст. 5 У “Словнику мови Шевченка” відсутнє слово “готель”. Вважаю за доцільне в перекладі залишити застаріле для нас, але ж не для Шевченка, українське слово “отель”, вжите поетом. Значно пізніше у Л. Українки: “Я рискувала б сидіти в отелі з тиждень…”. 6 Караван-сарай — на шляхах і в місцях Близького Сходу, Середньої Азії, Закавказзя — заїзд для караванів в’ючних тварин, які перевозять вантажі та людей. Очевидно, поет іронізував із приводу метушливої помпезності й поверхової показушності московського готелю та його реальної некомфортності. 7 В “Современных записках” І. С. Тургенєва читаємо: “…Всё обстоит у нас благополучно… У Излера расстегаи так же хороши…” 8 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). — К.: Державне видавництво України, 1927. С. ХХІІ. 9 Никитенко А. В. Записки и дневник: В 3 т. Т. 2. — М.: Захаров, 2005. С. 123.
Арт-калейдоскоп · “Інтернет — це одне з найскладніших за всю історію людства випробувань на відповідальність”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лей Віталій Гордієнко, Артур Шалак, Ліза Бакуліна, Роман Кривдник, Костянтин Данилюк та інші. Нині вони працюють у Львівському театрі імені Лесі Українки, столичних театрах, дехто ще продовжує здобувати професійну освіту. — Дуже приємно, що нарешті фільм “Екс” вийшов на екрани. Цьому передував непростий процес, — підкреслив ексголова Держкіно України Пилип Іллєнко. — Це один з моїх найулюбленіших фільмів, який був створений за час, коли я працював у Держкіно. Пишаюся, що вдалося хоч якось долучитися до його створення. Компанія “Кіноманія” саме з цього фільму почала роботу з українським національним кіно у кінопрокаті. Це хороший початок. Думаю, українці своїм відвідуванням кінотеатрів покажуть, що таке кіно нам потрібне. Це кіно, що об’єднує. У нас є історія. Були люди, які віддавали своє життя за те, щоб була Соборна Україна. Маємо пам’ятати про них. момент люди зневірюються в демократії і прагнуть сильної руки. Хочуть надягнути собі на голову ящик і підкорятися чийсь диктатурі, чиїмось планам, чиїйсь енергії. Просто бути в ящику, позбувшись необхідності дискутувати, виявляти позицію, дискутувати. “Є на голові ящик з партійною ознакою — і добре, голосую, роблю як сказали”. Думаю не варто говорити, настільки ця метафора актуальна. Безтекстовий театр, театр метафоричний поширений в усьому світі, дуже зручний для міжнародних фестивалів. Сьогодні цей театр входить в інші річища драматичного театру. І як самостійний жанр також набуває дедалі більше ваги. Листування між акторами і глядачами придумали самі артисти. Це можливість неочікуваного спілкування, яке не заплановане і абсолютно не передбачене сюжетом. Хтось пише добрі побажання, своє ім’я, якісь знаки. Є й інші інтерактиви. А інколи глядач несподівано проявляє свою ініціативу. Сьогодні такий театр перебуває на початкових етапах. Але я переконаний, що дедалі більше подібних речей, коли глядачі виконуватимуть якісь ролі, проголошуватимуть якісь тексти. Для публіки репертуарного театру це поки що незвично. У Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” вже п’ять років працюю над “Фаустом”. Це непроста література. Треба, щоб ми почули одне одного. Але для цього має минути багато часу. Друга робота — повість Еріка-Емманюеля Шмітта, яку я хочу зробити найближчим часом. Є й інші пропозиції, які стосуються повоєнного життя. У нас вже є вистава “Нетутешній”, де ця проблема вирішується на тлі Першої світової війни. Шукаю сьогоднішній матеріал, можливо “гарячий”, з-під пера, але щоб він був тактовним, узагальненим, а не кон’юнктурно-актуальним. Шукаємо матеріал, суголосний сьогоденню. А з іншого боку хотілося б, щоб у цьому сьогоденні ми знаходили вічне — те, що робить вічною людину. Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото з соціальних мереж
Арт-калейдоскоп · “Інтернет — це одне з найскладніших за всю історію людства випробувань на відповідальність”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Не пограбування, а експропріація

У День Соборності та Свободи України у столичному кінотеатрі “Сінема” відбувся прем’єрний показ кримінального бойовика “Екс”. Стрічка розповідає про молодих українських патріотів, які боролися за свободу своєї Батьківщини. Фільм “Екс” засновано на реальних подіях пограбування поштового відділення у містечку Городок (тоді Грудек Ягелонські) 1932 року. Для всіх виконавців головних ролей картина стала дебютом у кінематографі. Стрічка розповідає про групу молодих українських підпільників УВО (української військової організації), які готують так званий “екс” — експропріаційний акт. Повстанці на прізвиська Чорний, Зюк, Явір і Терен планують пограбування поштового відділення для потреб опору. Та все йде не за їхнім задумом, і ретельно розроблена операція перетворюється на криваву бійню. Частина бійців гине під час нападу, решту переслідує польська поліція. Але поразка обертається перемогою – визвольний рух на Львівщині набирає обертів. 2015 року сценарій “Екс” отримав друге місце Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”. Автор сценарію Ярослав Яріш мешкає у селі на Львівщині. Вдень він працює бухгалтером, а ввечері пише. Сценарій створював з розповідей своєї бабусі, яка була сучасницею тих подій. Тому в ньому відчувається дух довоєнної Галичини. Фільм знімали у Львові, Львівській області та Києві за підтримки Державної агенції з питань кіно та Міністерства культури України. Продюсер фільму Андрій Границя подякував всім, хто долучився до його створення. Окрему подяку висловив Держкіно України та його колишньому очільнику Пилипу Іллєнку, який багато зробив для того, аби картина побачила світ. — У нас була фантастична команда, мені довелося працювати з надзвичайно талановитими людьми, — зізнався режисер-постановник Сергій Лисенко. — Аби стрічки побачила світ, максимум зусиль доклали всі її творці. Прем’єра збіглася з днем Соборності та Свободи України. І це дуже символічно, бо і герої нашого фільму боролися за Батьківщину. Та й актуальність такої історії сьогодні не можна заперечити. Пан Сергій запросив на сцену тих, без кого фільм не вийшов би у прокат. А це автор сценарію Ярослав Яріш, оператор Сергій Михальчук, художник з костюмів Яна Нікітенко, художник з гриму Тетяна Маркова (до речі, під час зйомок пані Тетяна зустріла своє кохання), другий режисер Людмила Русланова, звукорежисер Євген Петрус, композитор Роман Григорів, директор картини Геннадій Розвод, режисер монтажу Максим Десятирик, кастинг-директор Ірина Султанова. І, звичайно ж, виконавці головних ро-
Арт-калейдоскоп · “Інтернет — це одне з найскладніших за всю історію людства випробувань на відповідальність”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Проблема від Молодого театру

Вистава “Проблема в кубі” — ремінісценція за творами Кобо Абе. Це інтерактивне дійство, в якому вдосталь музики, пластики та неймовірних відкриттів. Глядачів запрошують разом з акторами зануритися у вир важливих тем. Як живеться людині в системі і чи можна позбутися звичних рамок? Щоб це зрозуміти й прийняти правильне рішення, часто доводиться пройти довгий шлях. Шлях, кінцевою метою якого стане розуміння, що все може бути інакше. Не потрібен хтось, хто буде тобою керувати, впевнені творці вистави. Отож слово Олексію Павловичу: — У кожній виставі режисер хоче від себе заховатися, прагне себе відкрити, бути якимось новим. Хоча насправді відбувається лише той режисер, який має свою тему. Вистава “Проблема в кубі” об’єднана з усім тим, що було поставлено до того, продовженням моєї теми. А тема ця дуже проста і радісна. Свій метод я називаю “методом алогічного реалізму”. Все, що відбувається навколо, з одного боку, абсолютно реальне, а з іншого, як мені здається, ніколи не буває логічним. І цю алогічність того, що з нами відбувається, я сприймаю як певні знаки, певні дороговкази життя, що йдуть від Бога, сильних людей, сильних ідей. Усього того, що формує людську свідомість у сенсі колективного розуму. Для мене дуже важливо відчувати себе частиною цілого, частиною людства. Від цього залежить здатність чути, розуміти і відповідати. Людина-ящик, це якраз та життєва ситуація, яка, на мій погляд, сьогодні великою мірою характерна для України і всього світу. І не тільки тому, що у людському спілкуванні нині з’явилося багато обгорток, багато ящиків — прозорих і непрозорих, інтернетних і будь-яких інших, що з одного боку дають можливість більше зосередитися на собі, а з іншого ця автономність позбавляє інструмента спілкування, практики спілкування, співіснування, розуміння цього спілкування. Десь з’являються маски-ящики, ящики — стереотипи поведінки. І все це перепони для особистості між її глибинною цінністю, між її душевним багатством і людством, світом, природою. А з іншого боку: чи може людина існувати абсолютно беззахисно? Так. Це дуже складно уявити. Кожен з нас має якісь зовнішні межі, які рятують нас, надають можливість зберегти себе як унікальну особистість. Бо кожна людина — це квітка у великому букеті людства. І всі ці квітки мають бути неповторними. Ці речі в якийсь момент у мені прокинулися. У фантастичній літературі багато чого було передбачено. Лише ніде я не зустрічав передбачення чи навіть натяку на Інтернет, крім “Людини-ящика” Кобо Абе. Мені здається, що інтернет — це одне з найскладніших за всю історію людства випробувань на відповідальність, на те, як людина себе координує з реальністю, як вона сприймає ті знаки і дороговкази, які даються їй через інтернет, через книжки, через зустрічних. І це ще один ящик. Довгий час усі називали ящиком телевізор, а сьогодні він уже мало кого зомбує. Цю функцію перебрав на себе інтернет. Артисти самі знайшли назву вистави — “Проблема в кубі”. Адже ящик — теж куб. Проблема набуває серйозних ступенів. Де гармонія особистості захищеної, особистості закритої і відкритої, особистості, яка сприймає весь цей світ? Де межа, яку не можна переступити, аби не втратити особистості? Де межа, де ця особистість діє абсолютно відповідально? Інтернет дає доступ до інформації. А інформація — це зброя. Але поки що нічого не робиться для того, щоб цей вільний доступ був безпечним і не приводив до будь-яких негативних наслідків… Ювілей Київського національного академічного Молодого театру спонукав до думок: що таке Молодий театр і яка в нього аудиторія. Театром прийшов керувати Андрій Білоус — людина молода, амбітна, енергійна, з серйозними планами і баченням, здатністю організовувати. Коли я зайшов до цього театру, то фізично відчув, що він оживився. А можливо, і помолодшав у своїй естетиці. Це мені здалося дуже близьким. Андрій Білоус давно поставив виставу Кобо Абе “Жінка в пісках” у театрі “Сузір’я”. Попит на виставу залишається, вона досі в репертуарі. Цей автор цікавий нашому глядачеві. Я прийшов з ідеєю здійснити постановку за його твором, і Андрій Білоус сприйняв її дуже добре. І коли ми замислилися, хто б міг взяти в цьому участь, то вирішили, що це будуть молоді артисти, які щойно закінчили навчання і залишилися в Молодому театрі. Починаючи роботу над виставою, я бачив її іншою. Менш танцювальною ніж та, якою вона зараз є завдяки балетмейстеру Ніні Колесніковій. Зі сценографом Ларисою Черновою ми говорили про речі контакту, прямого впливу на глядача. У репертуарному театрі на відміну від незвичних просторів, експериментальних майданчиків, гепенінг ще не дійшов до глядача як один із жанрів. Глядачі призвичаїлися до певної поведінки. І вони завжди поводяться так. Лакмусом цієї історії щоразу лишається стіна, яка завжди вибудовується між актором і глядачем. Коли хтось бере на себе сміливість цю стіну зруйнувати, артисти аплодують цим людям, тому що це одна зі стінок кубу, про який йдеться. Хтось ламає цю стіну агресивніше, а хтось — обережніше. Такі дії спонукають до подолання фізичного бар’єра, стіни у власному житті. Кобо Абе нам подарував цю алегорію. Куб — незвичний і цікавий образ навіть для фантастичної літератури. Сьогодні маємо “людину-павука”, інші образи, в яких власне йдеться про куби, в які ми себе добровільно засовуємо. Ще одна тема цієї вистави — тема диктатури, яку провокує демократія в усіх країнах. В якийсь Народний артист України Олексій Кужельний уже понад тридцять років керує Київською академічною майстернею театрального мистецтва “Сузір’я”. А для своєї нової постановки обрав камерну сцену Київського національного академічного Молодого театру.
Від першої особи · “Митці, які талановито грають на сцені, здебільшого так само талановито знімаються і в кіно”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

О Оллеегг ККО ОМ МААРРО ОВВ: «Пам’ятаймо акторів театру і кіно»

У Будинку кіно НСКУ нещодавно відбувся творчий вечір, присвячений пам’яті заслуженого артиста України Валентина Дуклера. Він став останнім з циклу вечорів “Екран і сцена”, які упродовж двох років щомісяця проводив народний артист України Олег Комаров. Під час цих вечорів розповідали про життя і творчість провідних акторів Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка та Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Сьогодні Олег Васильович — гість “СП”. — З чого почали популяризацію життя і творчості відомих українських акторів? — Згадую наш відпочинок з дружиною у Миргороді. Відпочивала там і актриса нашого театру Тетяна Назарова зі своєю мамою Тамарою Олексіївною. Якось ми усі разом поїхали до Василівки у музей Миколи Гоголя. Обійшли увесь музей і в останній кімнаті побачили експозицію з фотографій вистави “Ревізор”, що були зроблені у різних театрах. Особливо мене вразило фото фінальної сцени у виконанні акторів столичного театру ім. Франка, там, коли всі завмерли без слів. Серед артистів побачив сусідів по будинку Маркевича: Братерського, який жив на верхньому поверсі, Яковченка з квартири поруч з моєю, Канєвського з четвертого поверху. І мені подумалось, що ось я знаю цих людей, аніхто ж, крім мене, тепер про них нічого не знає. Так виникла ідея спогадів про цих непересічних особистостей. І я зі своїх дитячих вражень написав коротенькі розповіді про моїх давніх сусідів по будинку — акторів-франківців. З тими спогадами та ще своїми оповіданнями я звернувся до тодішнього Голови СТДУ Леся Танюка, дав прочитати і запитав, чи варте воно чогось. “Так, дуже потрібно. Це необхідно продовжувати”, — переконав мене Лесь Степанович. Після такої підтримки 1998 року я видав свою першу книжку (“Рассказы и воспоминания”). А у другій книжці (“Театральні спогади, оповідання”), що вийшла 2001 р., розмістив великий спогад про Віктора Халатова. 2002 року, коли я був на гастролях у Москві, відвідав музей нашого земляка Костянтина Паустовського. Екскурсовод подарувала книжку письменника і сказала, що тепер у мене все буде успішно. Я іронічно посміхнувся — що може складатися успішно у людини, якій вже за шістдесят. Повернувся до Києва, і справді все почалося складатися! Я зустрівся з режисером телебачення Галиною Черняк. Вона прочитала мої спогади про Віктора Халатова. Разом ми створили на каналі “Культура” півгодинну телепрограму. Потім було створено телепрограми про Валентина Дуклера, про суфлера Якова Блікштейна, Юрія Лаврова, Віктора Добровольського, усього 16 програм. — А як виникла ідея проведення Ваших вечорів у Будинку кіно? — Я запропонував заступнику голови НСКУ Сергію Тримбачу зробити у Будинку кіно вечори про акторів столичних театрів ім. Івана Франка та імені Лесі Українки. Адже митці, які талановито грають на сцені, здебільшого так само талановито знімаються і в кіно. Ідея сподобалася. Сергій Васильович навіть придумав назву циклу “Екран і сцена”. Він був душею цих вечорів, його глибоке знання в царині кіно, а також чарівний гумор робили їх ще привабливішими. Першим був вечір про Ірину Олександрівну Молостову. Вона 39 років працювала у Національній опері України. Довгий час була її головним режисером. Крім нашої країни ставила опери в Італії, Росії, Фінляндії, Китаї, пропагуючи українську культуру за кордоном. Її “Катерина Ізмайлова” за свідченням автора — Дмитра Шостаковича — найкраща з усіх постановок цієї опери, які він бачив. Нарешті Ірина Олександрівна блискуче зняла фільм-оперу “Наймичка” композитора Вериківського за поемою Шевченка. Другий вечір присвятили Віктору Добровольському — уславленому актору українського театру і кіно. Він багато знімався, багато і цікаво працював у театрі ім. Франка, а потім — театрі ім. Лесі Українки. Перед Другою світовою війною за обвинуваченням у націоналізмі 9 місяців провів за ґратами. Його чекав страшний вирок. Та врешті його виправдали та випустили, але все це він дуже тяжко пережив. Його син Коля, з яким ми товаришували, казав, що батько часто прокидався вночі зі стогонами і скреготав зубами. Уві сні приходили до нього кошмари, які він пережив в очікуванні вироку. Але він був мужньою людиною. Як голова місцевкому захищав перед керівництвом інтереси людей. Деякий час очолював комісію при Міністерстві культури, де затверджували ставки. Якщо чиновники були проти підвищення ставки акторові, він рішуче переконував: “Ну повірте ви директору театру, він краще, ніж ви знає все про цю людину!” Допоміг Віктор Миколайович і мені у житті… Дуже радий, що зробив вечір і про Дмитра Омеляновича Мілютенка, видатного українського актора театру і кіно. Розповідали, що якось до Гната Юри, який понад 40 років керував театром ім. Франка, підійшов літній чоловік і сказав: “Я нещодавно познайомився з Дмитром Омеляновичем. Це така щира, сердечна, інтелігентна, витончена людина. Дивився виставу “Фронт” Корнійчука, де він всі ці якості віддав генералу Говорову. Але два тижні тому переглянув виставу “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, де він грав Хому. Ну чому ви примушуєте актора грати таких нелюдів?” Як було пояснити уважному глядачеві, що це найвища майстерність, коли такий інтелігентний, чуйний, благородний чоловік може грати і негативних персонажів. Четвертий вечір — “Незабутній сміхотворець” було присвячено Миколі Яковченку, актору театру ім. Франка. Він довго товаришував з великим актором Юрієм Шумським. Їм було про що поговорити: у 1945 році пішла з життя дружина Миколи Федоровича, а у Юрія Васильовича на війні загинули два сини. Коли прийшла звістка про загибель другого сина, Юрій Шумський перестав приходити до театру. Гнат Петрович Юра сказав тоді Яковченку: “Миколо, піди до Шумського і зроби так, щоб він повернувся в театр”. Той прийшов до Юрія Васильовича і каже, що весь театр сумує, всі в такому розпачі від трагедії, яка трапилося з Шумським, але треба жити. “Посидь тут, в моїй лабораторії, де я готую свої ролі, а я піду на кухню до Христинівни, хай щось зготує”, — відповів Шумський. Коли повертається з дружиною з кухні, немає Миколи Федоровича. “Миколо, де ти?” Яковченко вилазить з-під стола. “Що ти там робив?” Яковченко відповідає: “Ви ж казали, що це Ваша лабораторія, то я шукав пробірки”. Шумський з дружиною розсміялися. Вони тоді добре посиділи і вже наступного дня Юрій Васильович повернувся в театр. Леонід Бакштаєв, якому було присвячено п’ятий вечір, був моїм товаришем. Ми з Льошею починали працювати у Дніпропетровську. Потім був театр ім. Лесі Українки. У 1995 році він пішов з життя. Я зробив про нього програму, і дуже радий з того, що повернув йому хоч якийсь борг за те добро, що він для мене робив. Бакштаєв прекрасно працював і в театрі, і в кіно. У фільмі “Комісари” грав білогвардійського офіцера, який проникнув у середовище комісарів. На мою думку, це найяскравіший персонаж цієї стрічки. А в фільмі “Білий птах з чорною ознакою” він грав світлого, сердечного солдата, якого спалили у тракторі. Я вважаю, що за останні 25 років актора подібного обдаровання так і не з’явилося. А у театрі він блискуче грав Микиту у виставі “Влада темряви” і багато інших ролей. Потім були вечори пам’яті Юрія Лаврова, Віктора Халатова, Катерини Осмяловської, Євгенії Опалової, Мальвіни Швідлер, Анатолія Пазенка, Валерія Бесараба… — Останній вечір Ви присвятили Вален' тину Дуклеру. — Цей вечір підготувати було складно, адже Валентин Самійлович у 1966 році пішов із театру. Його вже мало хто пам’ятає. Я зв’язався з Кірою Пітоєвою з київського музею Михайла Булгакова, яка могла про нього розповісти цікаві речі, але вона захворіла. Та допомогла народна артистка України Галина Яблонська, яка, крім цікавих спогадів, ще й блискуче прочитала на цьому вечорі вірші Шевченка. Шкода, що на цьому вечорі не було студентів, які б зрозуміли, як треба виконувати поезію Тараса Григоровича. Підтримав мене і Василь Неволов, і Тетяна Некрич. Свого часу вона передала мені матеріали про Євгенію Опалову. Використав у вечорі спогади Анни Варпаховської, яка згадувала, як у дитинстві залазила через балкон на кухню Дуклерів, щоб погратися ляльками з дочкою Валентина Самійловича Зоєю. Я розповів, як Валентин Самійлович прямо на вулиці читав мені “Заповіт” Тараса Шевченка у перекладі на іврит. Ще один подарунок він мені зробив у 90-ті, коли після тяжкої хвороби майже рік не вставав з ліжка, він запросив до себе додому, щоб зробити творчий презент — подарувати композицію про схожість доль Тараса Шевченка та Остапа Вишні. Валентин Дуклер був патріархом передачі “Від суботи до суботи”. В усіх “суботників” були прізвиська, які вигадував режисер передачі Володимир Бохонко, а от до Дуклера зажди зверталися шанобливо — Валентин Самійлович. Це була культурна, інтелігентна, витончена людина. — Хто вам ще допомагав у проведенні цих вечорів? — Це були найбільш шановані і, як мені видається, найбільш улюблені особистості у театральній царині нашої країни. Це — генеральний директор та художній керівник театру ім. І. Франка Михайло Захаревич, актори Галина Яблонська, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Олександр Задніпровський, Олексій Пєтухов. З театру ім. Лесі Українки — генеральний директор та художній керівник Михайло Резнікович, актори Юрій Мажуга, Микола Рушковський, Лариса Кадочникова, Ганна Варпаховська, Ірина Дука, Тетяна Назарова, завлітчастиною Борис Куріцин. З Національної опери України — диригент Іван Гамкало, співачки Лідія Забіляста, Світлана Добронравова, Ірина Даць, концертмейстер Костянтин Фесенко. Від Національної філармонії — Анатолій Паламаренко, від Українського радіо — Микола Амосов, від музею Булгакова — Кіра Пітоєва, від журналу “Кіно-Театр” — головний редактор, чарівна жінка Лариса Брюховецька. Також майже кожен вечір прикрашав своїми виступами, а також гумором заступник голови НСКУ Сергій Тримбач. Звичайно, дуже допомогла на цих вечорах своєю творчістю Галина Михайлівна Черняк — талановитий режисер, з якою ми створили всі програми з циклу “Театральні силуети”. Кожну з цих програм показували у Синьому залі Будинку кіно і сприймалися вони зовсім по-іншому, ніж з телевізійного екрана. Окремий вечір у Будинку кіно я присвятив пам’яті Галини Черняк у річницю її смерті, там прозвучали щирі слова вдячності за її натхненну творчість і внесок у національну культуру. Майже всі мої творчі програми були зняті на відео оператором Олександром Курчевим. Три з них мають радіоверсії, що вже лунали у ефірі. Подяка генеральному продюсеру Національної радіокомпанії Дмитру Хоркіну, його заступниці Ірині Славінській та продюсеру театрального відділу Світлані Гудзь-Войтенко за те, що завдяки радіо значно розширилась аудиторія цих вечорів пам’яті і слухачі дізнались про яскраві долі визначних акторів — Дмитра Мілютенка, Миколи Яковченка, Леоніда Бакштаєва. — Багато років Ваше життя було пов’язано з Українським радіо. — Так, 25 років разом з чудовою актрисо Наталією Лотоцькою ми вели передачу “Від суботи до суботи”. 13 років я озвучував роль Професора у передачі “Малі таємниці великого світу”, яку любили і маленькі, і дорослі радіослухачі. За власною ініціативою підібрав 13 українських сучасних новел з книжки “Квіти у темній кімнаті” і записав їх на радіо. Українська новела — одна з найкращих у світі, але, на жаль, про це мало хто говорить. Дуже мені сподобались повісті Григора Тютюнника “Климко” та “Облога”, з кожної вибрав півгодинний уривок і записав у фонди українського радіо. Записав також по дві 30- хвилинки текстів Достоєвського “Кепський анекдот” та Чехова “Нудна історія”. Зробив композицію листування Чайковського з Надією фон Мекк, записали її разом з Ларисою Кадировою. Дуже багато цікавого записав з Оленю Захаревич у циклі “Вершини світового письменства”, редактор В. Карпінський. — А що можете сказати про сучасний український театр? — Важко говорити про усе театральне мистецтво. Я можу говорити про Національний академічний театр ім. Лесі Українки, в якому працюю і щасливий з того. Для постановок у нашому театрі, як правило, вибирають глибоку, актуальну, сучасну драматургію і створюють психологічні, духовні, яскраві вистави. Так, недавню прем’єру “Фальшива нота” Дідьє Карона показували у кількох містах України, в Ізраїлі, і всюди глядачі у захваті. Хвилююча вистава “Всюди один” розповідає про Тараса Шевченка. Возили її у зону АТО, у Слов’янськ. Найщасливішим моментом театрального життя вважаю подарунок рідного театру на мій ювілей: бенефісна роль Бату у виставі “Трохи ніжності” А. Ніколаї у постановці Ірини Дуки. Пам’ятаю фінальний поклон, весь зал підвівся, аплодуючи мені, а на сцену з-за куліс, теж аплодуючи, вийшла значна частина нашої трупи. З вітальним словом також виступив Михайло Юрійович Резнікович. Незабутні миті життя… Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Традиційна культура · “У давнину такі обереги на Коляду · та Різдво виготовляла кожна українська · православна родина”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Дідух з Рівного в експозиції музею Івана Гончара в Києві

Колектив Національного центру швидко і з радістю відреагував на пропозицію стати хранителем величного українського православного оберега. Відтепер і протягом наступних років рівненського дідуха має нагоду побачити вся Україна, численні гості Києва, шанувальники української культури та туристи з-за кордону. Рівненський дідух унікальний. Він відповідає усім сакральним вимогам структурної будови Світлого Ірію. Заввишки понад 4 метри, стоїть на трьох ногах, має чотири канонічних рівні і вінчається дванадцятикутною зіркою — символом Творця. го директора Пошивайло Тетяна Миколаївна), члени Міжнародної Асамблеї ділових кіл (віцепрезидент Вознюк Віктор Володимирович), гості та небайдужі українці. Віднині Національний В урочистому дійстві пере-центр народної культури має стати головним хранителем величного православного дідуха, місцем, де кожен українець зможе відчути енергетику сакрального оберега, який символізує структуру Все­світу та його духовної основи. дачі дідуха музею взяли участь представники Товариства з Рівного, керівництво Українського товариства охорони пам’яток історії та культури з м. Києва (голова Бур’янова Марина Іванівна), керівництво та працівники музею Івана Гончара (генеральний директор Гончар Петро Іванович, заступник генерально­ На урочистій події звучали поезії про україн­ Подячне слово генерального директора музею Петра Івановича Гончара ську духовність від Вознюка Віктора Володимировича (віцепрезидента Міжнародної Асамблеї ділових кіл). Ця подія — лише початок майбутньої плідної співпраці музею Івана Гончара, Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Рівненської області та всіх небайдужих до долі України. Представники Товариства розказали про етапи дослідницької роботи, яка передувала створенню дідуха, про натхненників ідеї його створення і працю задля реалізації задуму. Члени жіночої секції “Берегиня” провели короткий майстер-клас з виготовлення родинних дідухів. Творчий керівник розказала про способи Майстриня Тетяна з “Берегині” провела майстер-клас з виготовлення дідухів Рівненський дідух у музеї Івана Гончара в м. Києві соломоплетіння, про особливості технік формування православних оберегів. Вона зазначила, що у давнину такі обереги на Коляду та Різдво виготовляла кожна українська православна родина. “Берегиня” як частина Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Рівненської області і надалі популяризуватиме українські сакральні обереги (дідухи, жайвори, символи кола життя), і вчити зацікавлену молодь їх виготовлення. Дійство відбулось в урочистій атмосфері та з патріотичним піднесенням. Величного дідуха можна побачити у музеї Івана Гончара за адресою: м. Київ, вул. Лаврська, 19. Слава Україні! Українське товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області Українське товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області по завершенні Колядних свят, 23 січня 2020 року, урочисто передало величного дідуха, який стояв на майдані Незалежності у Рівному, на постійне експонування до Національного центру народної культури у м. Києві — ­музею Івана Гончара. Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 0 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” (з доставкою і поштовими витратами):
Традиційна культура · “У давнину такі обереги на Коляду · та Різдво виготовляла кожна українська · православна родина”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Традиційна культура · “У давнину такі обереги на Коляду · та Різдво виготовляла кожна українська · православна родина”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 77

Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Традиційна культура · “У давнину такі обереги на Коляду · та Різдво виготовляла кожна українська · православна родина”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Головний редактор Микола ЦИМБАЛЮК Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК, Микола ЦИМБАЛЮК, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць 19 грн 82 коп. на півроку 107 грн 32 коп.
Традиційна культура · “У давнину такі обереги на Коляду · та Різдво виготовляла кожна українська · православна родина”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці 56 грн 86 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Традиційна культура · “У давнину такі обереги на Коляду · та Різдво виготовляла кожна українська · православна родина”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на рік 209 грн 94 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин