Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото Георгія Лук’янчука
Володимир КАРАЧЕНЦЕВ астя — емоційний стан людини, який відзначається відчуттям глибокого задоволення та ейфорійної радості, втіхи життям. Блаженність.
Американський психолог А. Маслоу пов’язував щастя із задоволенням потреб: фізіологічних, безпекових, комунікаційних, самореалізації. Медичні дослідження доводять наявність “гормонів щастя” — ендорфінів, відповідальних за фізіологічні процеси формування відчуття стану щастя.
Філософи ще з античних часів (Сократ, Арістотель, Платон) кожен посвоєму оцінювали феномен цього стану. Епікур та його послідовники вважали тілесні утіхи мірилом щастя. Стоїки, які буддисти, у релігійній сфері вбачали можливість досягнення щастя у відмові від бажань (шлях до нірвани). Етичні приписи християн і мусульман визначають шлях до щастя — через життя праведне. Свого часу більшовики намагалися привчити малорозумних гомо сапієнсів до свого трактування ідеї щастя. Провадили до щастя залізною рукою...
Традиції українців пов’язують щастя,
зокрема, з вишитим рушником. Дарованим матір’ю на щасливу долю. У народі вважають знайдену підкову оберегом щастя. Дітьми ми їли п’ятипелюсткову квітку бузку чи конюшину з чотирма листочками. На щастя.
Подорослішавши, доходиш висновку:
для щастя бракує грошей. Доробившись до чогось, розумієш — щастя не в грошах.
У цьому контексті згадується запитання Остапа Бендера: “Шуро, скільки вам потрібно для повного щастя?”, яке вдало висвітлює суб’єктивну суть проблеми. Кожному своє. І кожен має, зрештою, свій рецепт щастя. Хтось вважає, що досить любити і бути коханим, хтось вбачає щастя у здоров’ї, хтось — жити під кайфом... При такому розмаїтті ду
Ольга ЖМУДОВСЬКА
Щойно стало відомо, що представники кінокомпанії “Три-Я-Да продакшн”, які повернулися з Іспанії у понеділок, 25 листопада, привезли для України чотири нагороди кінофестивалю “I Filmmaker International Film Festival — Spain!” за художній фільм “Позивний “Бандерас”.
Продюсер студії Настя Даниленко повідомила назви переможних номінацій:
Олег Шульга — кращий актор! Заза
Буадзе — кращий режисер! “Три-Я-Да продакшн” — кращий продакшн! “Позивний “Бандерас” — кращий фільм!
З промови продюсерів Ігоря Волкова та Сергія Баранова:
“Ми присвячуємо цю перемогу всім нашим військовим і волонтерам, всім, хто воював на сході, хто зараз на передовій, і тим, хто буде воювати! Хочемо сказати – дякуємо, завдяки вам ми всі живемо! СЛАВА УКРАЇНІ!”
Ця подія визначна не лише оцінкою таланту і майстерності наших кіновиробників та митців, а й тим, що такі фільми допомагають зрозуміти європейським глядачам суть нашої визвольної війни, спростувати ворожі фейки, здобути прихильність до України європейських народів.
Напередодні 86-х роковин Голодомору-геноциду українського народу в селі Тарган Володарського району на Київщині вшанували пам’ять жертв Голодомору 1932—1933 років. У цьому селі завдяки досліднику, громадському діячеві Олександрові Ушинському ще за совітської влади, в 1985—1988 роках підпільно було виготовлено і встановлено перший в Україні пам’ятник жертвам Великої трагедії українського народу
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
мок і рецептів, звісно, краще мати апробоване наукою розуміння.
Так от, двоє львів’ян — Уляна Лущ
(кандидатка філософських наук, письменниця) і Роман Пурій (лікар, бізнесмен, митець, громадський діяч) заснували Інститут дослідження щастя. І вже виклали свою філософську концепцію щастя в окремій книжці — “Планування щасливого життя”. Щедро поділилися досвідом конструювання щастя, обґрунтовуючи знаннями з нейронауки, соціології, психології, культурології. Чим полегшили нам, посполитим, життя. Тепер усі, хто не мали змоги його відчути і, може, зневірилися, отримали певність: щастя є! Отже, читай-те! І буде вам — ну звісно!
Інститут щастя. Звучить не тільки нестандартно, а й обнадійливо. Амбітно. І виклично. Принаймні у країні, де ведеться війна, а на Щастя в значенні “місто на сході України” зазіхає ворог.
Втім, нині щастя — це тренд! Підтвердження — нещодавня щорічна зустріч Ялтинської європейської стратегії (Фонд Віктора Пінчука) з темою — “Щастя зараз”. Нові підходи для світу в кризі натхненно обговорювали зокрема А. Квасьнєвський, А. Расмуссен, Д. Вард з Массачусетського технологічного інституту, який долучився до World Happiness Report — щорічної доповіді ООН.
В основі проєкту Інституту — власне ООНівський підхід. Щастя та благополуччя визнані там загальнолюдськими цінностями. Тому його (щастя) розглядають як функцію до програм сталого розвитку. Організація Об’єднаних Націй веде рейтинги країн за певними показниками. Встановлення рейтингу “щасливих країн” слугує своєрідним поштовхом і водночас орієнтиром для розвитку решти країн. Показово: у королівстві Бутан ввели показник економічного зростання, який називається “Валове національне щастя” (Gross National Happiness). Звісно, поки що не зовсім об’єктивний, але важливо — щастя громадян є метою державної політики. Ти ба!?
Фундаментом концепції щастя, представленої Інститутом, є евдемонізм, який визначає щастя як життя, спрямоване до певної мети. Основне тут — пошук смислів життя, а щастя є приємним “побічним ефектом” цього пошуку.
Сприйняття блаженного відчуття —
щастя — залежить від контрастів. Хто як не українці сьогодні гостріше від інших заточені на таке сприйняття? Тобто, війна, обсіли соціальні проблеми, а ти драйвуєш від адреналіну... Щасливий? Учені стверджують — так. На контрасті. Щоправда, щастєзнавець Р. Пурій вважає, що людина (як істота біологічна) воліє шукати щастя радше у зоні комфорту. Хтось би посперечався? І тут логічно назрівають дебати. Тож Інститут організовує Міжнародну конференцію, яка відбулася в середині листопада ц. р. Говорили про планування мрій і щастя у контексті нових парадигм цивілізаційного розвитку.
До слова, у світі вже існують інститути і навіть міністерства щастя. У більш розвинутих країнах. Хоч і з незначними ресурсами. Ми ж таки справді володіємо ресурсами. Значними таки. Бо розкрадають їх давно, масово, схемно-системно, а ресурси все ж не меншають. Але головне — люди. Вони не розучилися красти і мріяти. І вірити. Тож дайош відповідне міністерство?!
Звісно, щастя — мінлива супутниця життя. Втім, автор цієї публікації, мотивований дофаміном від читання книги наших щастєзнавців, переконаний: воно вартує зусиль! Щоправда, пошук щастя без етичних параметрів — долання шляху в пустелі без компаса.
Шануймося!
ЩО ПОСІЄШ, ТЕ Й ПОЖНЕШ
ФЕСТИВАЛЬ, ЩО МАЄ ДУШУ
“Продаж української землі мусить іти · на користь українцям”. Наголос · с. 2сторінка оригіналу ↗ Починаючи аналізувати ситуацію з ухваленням у першому
Микола
ГОЛОМША,
співголова
Всеукраїнського форуму
“Українська альтернатива” Якщо поставити перед собою завдання якнайшвидше ухвалити закон, то це все одно що бабахнути в повітря з рушниці, не розуміючи, куди куля потрапить: чи в людину, чи — в безлюдну пустоту. Насамперед запитаймо себе і суспільство: чи потрібен узагалі цей закон? Більшість погодиться, що такий закон однозначно потрібен у майбутньому. Але це мусить бути цивілізований закон про обіг землі, відпрацьований до найменших дрібниць відповідний правовий режим. При цьому тут є кілька складових: по-перше, народ повинен довіряти владі; по-друге, влада повинна сформувати середовище, в якому можна буде землю відчужувати, купувати-продавати; по-третє, не менш, а може, найбільш важливо, — має бути справедлива судова система, якій би люди довіряли і яка буде здатна убезпечити їх від будь-яких шахрайств, підступних і хитрих дій олігархів, взагалі будь-яких монополістів, які мають великий досвід обводити народ навколо пальця.
Отже, чи є нині довіра до влади, чи маємо справедливу судову систему, чи сформовано відповідне середовище? Однозначно, ні!
Яка мета ухвалення такого закону стоїть перед владою?
Мета, очевидно, більше політична,
аніж соціально-економічна. Тут бажання певних бізнесових і політичних сил випереджають можливості. Хай не сприймає це влада як огульну критику, намагання протиставити інтереси народу і влади. Бо влада справді таки є слугою народу. Народ України нині обрав нову владу, щоб реалізовувати свої бачення майбутнього країни. Тож “слугам народу” тролити з приводу того, що під стіни Верховної Ради з протестом проти ухвалення закону вийшло щонайбільше дві тисячі людей, а це, мовляв, не все суспільство, не варто. Бо насправді нещодавно по всій Україні, а якщо бути точним, то в 17 регіонах пройшли під такими ж лозунгами аналогічні акції протесту. А відсоток українців, які не згодні з ходом і змістом проведення земельної реформи, взагалі надзвичайно високий. І не варто глузувати-перебріхувати тим, хто запевняє владу, що це нібито проплачені акції. Це нічого спільного з правдою не має. Люди дуже добре розуміють, що відбувається в коридорах влади, і протести на реальні виклики і небезпеки засвідчують, що суспільство має інший погляд на те, що декларується. Гадаю, що наш агресор — Москва — потирає руки від того, що спостерігає в Україні навколо земельної реформи. Путіну, всій його кегебешній команді, яка підходить системно і цілеспрямовано до всіх процесів всередині країни і на міжнародній арені, вдається нарощувати інформаційно-пропагандистські диверсії проти українців.
Очевидно, що наша влада має певну мету. Для більшості українців вона незрозуміла. А меншість, навпаки, тішиться з того. Бо якщо послухати міністра економіки чи позицію Кабміну, то нібито відкриваються райдужні перспективи наповнення бюджету: українська земелька — високодохідний і високоліквідний товар. Це, безперечно, так і є. Гаразд, продаж земель сільськогосподарського призначення після ухвалення відповідного закону принесе нерозумним землевласникам-продавцям і бюджету країни на короткотривалий час певний зиск.
Земля, більше ніж та курка, яка несе золоті яйця, буде продана. Далі що? Тож про які сумнівні доходи наші владці трублять Urdi еt Orbi?
Влада повинна для себе поставити інші завдання. З’ясувати в подробицях, на кого працює природний, державний ресурс, ретельно проаналізувати чотири хвилі приватизації в Україні. На кого вони спрацювали, хто і як набив свої кишені народним добром, які тактичні й стратегічні помилки було допущено під час так званої “прихватизації”. Це все для того, щоб чергова хвиля приватизації найціннішого — землі — була розумною і дала бажані результати для громадян України і держави загалом. Треба думати про створення кластерів на природних ресурсах. Непочатий край для державницької роботи — дроблення монополій. Якщо доморощений мільярдер
Ахметов має 50% валютної виручки і тримає 30% ВВП країни, то це реальна загроза національній безпеці. Такої ситуації в жодній країні світу нема. Тому влада мусить пильнувати, як, яким чином відходили і відходитимуть ті чи ті стратегічні об’єкти (насамперед мова про землю) до тих чи тих рук. Звісно, що бездумна і неконтрольована політика прихватизації часів Януковича — злочин. Сьогодні все це треба аналізувати, зважувати, робити відповідні висновки, бо тут не можна бути голослівним. Все потрібно проаналізувати в юридично-правових координатах і в рамках закону урегульовувати.
Якщо акули транснаціонального бізнесу сьогодні з нетерпінням чекають відкриття ринку української землі на прийнятних для себе умовах, то з не меншим нетерпінням чекає цього Російська Федерація, яка ллє крокодилячі сльози за долю України. У земельній реформі (усвідомлюючи, що росіяни як представники країниагресора будуть виключені з потенційних покупців української землі) Москва вбачає загрозу для України і пророкує розв’язання мало не громадянської війни. Вона буде за будь-яких умов педалювати цю тему, генерувати, тому що це породжує конфліктні ситуації в країні, з якою вона перебуває у стані війни.
Усі наші правоцентричні сили заявляють про неможливість введення ринку землі в Україні, в той час коли прокомуністично-комсомольська психологія вимагає це негайно зробити. При такій розпорошеності думок і позицій тим паче не можна вирішувати проблему надзвичайно великої ваги в режимі “міжсобойчика”. У всьому світі дії успішних і патріотичних державників неухильно базуються на внутрішньому і міжнародному законодавствах, враховуючи насамперед потреби свого суспільства. Тому, переймаючи досвід успішних і процвітаючих країн, не треба нав’язувати суспільству неприйнятні й заздалегідь катастрофічні системи земельного ринку. Наші “слуги” мусять усвідомити, що влада — це не вседозволеність, не самоініціатива, а виразник волі і прагнення мас, це — виразник усього суспільства. Якщо не базувати свої дії на національних цінностях, на правді, то можна найближчим часом отримати жовту картку. Якщо не мітлу, образно кажучи, яка змете всіх “по приколу” геть.
Навіть під час дискусій про ринок землі треба проявляти виваженість і розум. Не можна порівнювати, як це зробив один молодий-зелений, землю з каструлею. Хіба що зі своєю дурною головою. Взагалі землю як всенародну власність не можна порівнювати з іншою власністю. Бо земля належить усьому народові.
Земля не належить невеличкій, тим паче з сумнівними морально-етичними і професійними даними, команді політиків. Чому їм так приспічило у свою короткотривалу каденцію розпорядитися долею української землі? Складається враження, що вони діють у режимі “а після нас хоч потоп”. Якщо в більшості залишається бодай мачина здорового глузду, то варто одуматися і так бездумно не чинити. Згоден, що треба ставити питання про продаж землі. Але за умови створення відповідного середовища цей процес мусить бути розтягнутим на кілька років. Нічого страшного, якщо наступна влада продовжить цю реформу. Кожен із учасників процесу мусить пам’ятати золоте правило: “не зашкодь”! І це правильно. Ну не хоче український народ, щоб над ним проводили черговий експеримент у “турбулентному” режимі.
Владі треба визначитись і оприлюднити стратегічну мету земельної реформи. Земля має бути товаром — з цим погоджуються майже всі громадяни країни. Але треба вивчити світовий досвід і визначитися, який найкращий правовий режим мусить бути в Україні. Чи це має держава купляти землю і віддавати у власність, як, скажімо, в Китаї. Чи якісь інші форми і обсяги землеволодіння і землекористування.
У Китаї, наприклад, існує така система. Кожен, хто має бажання і здібності до фермерства, звертається зі своєю програмою і розрахунками до держави. Охочим виділяють, приміром, 100 га. Після виконання всіх вимог підготовчого процесу власник три роки на цій землі сіє чи садить усе, що вважає за потрібне. Впродовж цього періоду до нього не вчащають жодні податкові служби чи перевірки. Але після трьох років держава пред’являє своє право. Ось тоді фермер мусить сплатити за три роки всі податки — і надалі працюватиме у вибраному режимі. Держава створює для дбайливих і чесних господарів необхідні умови. Коли власник відходить у вічність, його спадкоємцю держава знову виділяє цю саму землю. В Китаї працюють відповідні служби, які контролюють, як ти працюєш з землею, не втручаючись у саме сільськогосподарське виробництво. За такої системи варварського, хижацького ставлення до землі, як це нерідко можна бачити в Україні з боку транснаціональних агрохолдингів, у Китаї апріорі бути не може, стверджують фахівці. Бо земля, як і людина, мусить облагороджуватися.
Сподіваюся, що наша влада, ухваливши закон про введення в обіг земель сільськогосподарського призначення в першому читанні, має благородні цілі. Але водночас, стверджують експерти, фермери, представники національних агрокомпаній, вона не має достатнього досвіду в цій сфері. Їй треба дослухатися до мудрих порад суспільства. А тим паче владі, яка є “слугою народу”, не варто вступати в антагонізм із суспільством.
Під час проведення земельної реформи великою проблемою, звісно, буде спекуляція землею. Не секрет, що через різні тіньові схеми сьогодні понад 30% землі уже де-факто віддано у власність. Запитаймо самі себе, чи став від цього наш народ жити краще, заможніше? Чи відчув він себе господарем на своїй землі? Поки що власники можуть здавати в оренду свої земельні паї і отримувати невелику мзду. А коли земля стане власністю, з’являться шахраї, які будуть забирати чи видурювати її у різний спосіб. При цьому держава без належної політичної волі й існуючої судової системи не зможе нічого гарантувати.
Підсумовуючи розгляд питання реформування земельних відносин в Україні, треба сказати, що нинішня постановка питання землі об’єднає, згуртує наше суспільство. Але влада, якщо в неї є мудрість державників, не йтиме на поводі в меншості. Несвоєчасність, поспішність купівлі-продажу землі може викликати зворотну, негативну реакцію суспільства. Воно чітко розуміє, що ринок землі потрібен, але він мусить бути цивілізованим, прозорим і максимально враховувати інтереси корінної нації. Продаж української землі мусить іти на користь українцям. Тоді як нинішні процеси щодо ухвалення закону, складається враження, є спробами певних діячів зібрати урожай з незасіяного поля.
І насамкінець зазначу, що земельне питання — це червона лінія для влади і насамперед для президента. Вже не вперше ми є свідками того, як оточення президента робить йому вовчу послугу під час вирішення тої чи тої проблеми. Несправедливість руйнує найнеприступніші твердині матеріальні й духовні, а справедливість будує і утверджує майбутнє.
читанні закону про обіг земель сільськогосподарського призначення, одразу треба зауважити: всі дії влади мусять базуватися на природно-зрозумілих цінностях. Тобто, на потребі суспільства з одного боку, і чіткій, регулярній, прозорій звітності президентської команди щодо мети, засобів і очікуваних результатів від проведення земельної реформи — з другого.
“Неможливо глибоко співпереживати тому, чого до кінця не розумієш”. · 3 Позиція · с. 3сторінка оригіналу ↗ Шановний Володимире Володимировичу!
очемо привернути Вашу увагу до того без перебільшення абсурдного і жалюгідного стану, в якому перебуває оперне мистецтво України сьогодні. Ще півстоліття тому до оперних театрів приходила молодь, а популярні оперні арії були “на слуху” навіть у людей, далеких від мистецтва. Сьогодні ж імена Верді, Гуно, Вагнера, Мусоргського вже є для більшості наших співгромадян порожнім звуком, а класична вокальна музика давно поступилася популярністю естрадним “хітам”.
Причина очевидна: п’ятдесят років тому всі опери в наших театрах виконували в українських перекладах авторства таких першорядних поетів і перекладачів, як Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Борис Тен, Микола Лукаш. Відтак публіка сприймала оперу як справжню музичну драму, співпереживала сценічній дії і любила цей складний, синтетичний, багато в чому умовний жанр. Уже в період незалежності наші театри тотально перейшли до практики виконання творів мовами оригіналів — і це співпереживання з боку публіки зникло. Адже неможливо глибоко співпереживати тому, чого до кінця не розумієш. На жаль, і самі артисти-співаки часто дуже приблизно уявляють те, про що саме співають.
Проте, хоча опера фатально втратила у популярності, таке становище цілком влаштовує керівництво наших театрів, оскільки дозволяє успішно заробляти гроші на різних “міжнародних” проєктах. Для обґрунтування “нормальності” такого стану речей висувають дві тези. Перша: опери начебто можна виконувати лише мовами, якими їх було написано, бо інакше вони суттєво втрачають з мистецького погляду. І друга: скрізь у цивілізованому світі опери начебто виконують лише мовами оригіналу.
Обидві ці тези за ближчого розгляду виявляються міфами.
Отже, про тезу першу. Провідні західні музикознавці наголошують: попри поширену думку про те, що виконання опери в перекладі начебто порушує задуманий композитором зв’язок між словами й музикою, воно має й багато очевидних переваг: враження від оперної вистави посилюється, а сама опера повертає собі свою справжню сутність музичної драми. Історія музики містить незліченні приклади сценічного виконання опер різними цільовими мовами. Існують і численні записи арій у перекладах у виконанні найвідоміших солістів.
Великі композитори минулого з особливою увагою ставилися до єдності музики й сценічного слова і неодноразово наголошували, що їхні опери мусять неодмінно виконуватися мовами, зрозумілими для публіки. Коли “Лоенгріна” було вперше поставлено (англійською мовою) в Мельбурні, Ріхард Вагнер писав 22 жовтня 1877 року австралійцеві Емілеві Сандеру: “Я сподіваюся, Ви побачите всі мої твори у виконанні по-англійському, бо тільки так їх зможе близько зрозуміти англомовна публіка”. Перед тим композитор, як засвідчують його спогади, ретельно опікувався якістю французьких перекладів своїх “Рієнці” й “Летючого голландця”. Він же сам переклав італійське лібрето моцартового “Дон Жуана” німецькою, ставлячи як диригент оперу в Цюриху 1859 року.
Джузеппе Верді так само особисто працював з французькими перекладачами “Трубадура”, “Сили долі”, “Макбета”, “Аїди”, “Отелло”, “Фальстафа”.
Наймасштабнішу оперу композитора, “Дона Карлоса”, написано було на французьке лібрето Каміля де Локля й Жозефа Мері (хоч поза Францією цю оперу за традицією виконують в італійському перекладі Ахілла де Лоз’є, зробленому для її другої редакції).
Нарешті, ставлення до проблеми
“мова й опера” чітко підсумував Дмитро Шостакович: “Оперу треба виконувати тією мовою, якою її слухають. Якщо оперу ставлять у Берліні, то потрібно співати її німецькою, якщо опера ставиться в Лондоні, то треба її співати англійською, а в Парижі треба співати французькою”.
А тепер про тезу другу. Справді, починаючи з другої половини ХХ століття домінує практика виконання опер мовами оригіналів. Але сталося так зовсім не з мистецьких, а суто з “технологічних” причин: більшість провідних театрів не мають сьогодні сталого складу солістів, а змушувати “зірок” щоразу переучувати партії новою мовою коштує надто дорого.
Але поруч із театрами, де справді все ставлять лише мовами оригіналів, є й такі, де зі сцени звучать лише переклади рідною для публіки мовою (найвідоміші приклади — Англійська національна опера в Лондоні та Південно-Східна опера в Сассексі в Англії, оперні фестивалі в Сент-Луїсі та Пітсбурзі в США), або ж такі, що використовують переклади для окремих опер (насамперед — комічних чи розрахованих на молодіжну аудиторію; до числа таких належить і славетний “Метрополітен опера” в Нью-Йорку). У Франції численні опери Россіні, Доніцетті, Верді, які мають авторські французькі версії, зазвичай виконують саме по-французькому. А славетний Інгмар Бергман зняв свою знамениту телеверсію “Чарівної флейти” Моцарта, використавши спеціально зроблений для цього шведський переклад.
І тільки в Україні українську мову впродовж минулих 25 років вигнано не лише з усіх оперних театрів, але із навчальних класів консерваторій: новий ректор НМАУ ім. П. Чайковського М. Тимошенко заборонив нещодавно використовувати в навчальному процесі українські переклади світової оперної класики.
Водночас українська публіка прагне саме опер українською мовою. 12 жовтня цього року завдяки громадській ініціативі у Львові було поставлено “Лючію де Ламмермур” Доніцетті в перекладі геніального Миколи Лукаша – й на події зареєструвалося понад тисячу відвідувачів. У цей же час у напівпорожній залі Львівської опери імені С. Крушельницької на виставах італійською, німецькою чи французькою мовою більшість глядачів складають польські туристи!
Нарешті, хочемо наголосити: тільки українці (через збіг історичних причин) залучили до перекладання оперних лібрето постаті першого, репрезентативного ряду національної літератури, а створені ними кращі тексти не лише суттєво перевищують за літературним рівнем написані лібретистами-ремісниками оригінали, а й мають право вважатися частиною “золотої скарбнички” української поезії. Саме так можемо сказати про найкращі оперні переклади Максима Рильського, Павла Тичини, Миколи Бажана, Бориса Тена, Миколи Лукаша.
І це ще одна причина, чому ці тексти гідні збереження, вивчення й актуалізації.
Ми вважаємо, що очолюване Вами, шановний Володимире Володимировичу, міністерство повинне здійснити низку дуже простих першочергових кроків:
1. Забезпечити функціонування в столиці України Києві принаймні одного повністю українськомовного оперного театру. Сьогодні з 4-х державних театрів, які ставлять у Києві опери, повністю українськомовним не є жоден, а на сцені Національної опери України в творах світової класики українська мова віднедавна відсутня взагалі. Це виглядає принаймні нелогічно в порівнянні з Лондоном: там поруч із “Ковент-Гарденом”, де опери ставлять мовами оригіналів, діє Англійська національна опера, де всі вистави звучать винятково англійською!
2. Забезпечити постановку не менше половини творів світової оперної класики в усіх державних оперних театрах України (Київ, Львів, Одеса, Харків, Дніпро) в перекладі українською мовою. Адже ці театри існують на кошти українських платників податків, і нелогічно, що свою продукцію вони орієнтують переважно на іноземних туристів, а не на вітчизняну публіку.
3. Забезпечити обов’язкове вивчення українських перекладів творів світової вокальної класики в процесі підготовки вокалістів у всіх без винятку вітчизняних мистецьких вишах. Адже ці виші знов-таки готують коштом українських платників податків співаків, які працюватимуть в Україні. Було б завеликою розкішшю орієнтувати весь підтримуваний українськими бюджетними коштами навчальний процес винятково на тих, хто вже завтра емігрує за кордоні зробиться там частиною міжнародного оперного “фаст-фуду”.
Шановний Володимире Володимировичу, сподіваємося від Вас рішучих дій і дуже просимо орієнтуватися не на ту частину мистецьких еліт, яку цілком задовольняє сьогоднішня ситуація, а на українських платників податків, які мають право одержувати свій улюблений культурний продукт своєю рідною мовою в перекладі своїх великих поетів.
З повагою Роман КУШНІР, академік НАН
України, професор, голова Наукового товариства імені Шевченка в Україні;
Олександр НАКОНЕЧНИЙ, професор, доктор фізико-математичних наук, президент АН вищої школи України;
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ, голова Національної спілки письменників України;
Павло ГРИЦЕНКО, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України;
Богдан АЖНЮК, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту мовознавства імені Олександра Потебні НАН України;
Віктор ГРІНЧЕНКО, академік НАН
України, доктор фізико-математичних наук, директор Інституту гідромеханіки НАН України;
Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, заслужений професор КНУ ім. Тараса Шевченка, академік АН Вищої школи України;
Максим СТРІХА, професор, доктор фізико-математичних наук, президент Асоціації українських письменників;
Григорій ГАНЗБУРГ, кандидат мистецтвознавства, президент Шубертівського товариства;
Максим РИЛЬСЬКИЙ (онук), директор Благодійної організації “Фонд Максима Рильського “Троянди і виноград”;
Ольга ВОРОБЙОВА, професор, доктор філологічних наук, член Наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій;
Наталія СТАРЧЕНКО, доктор історичних наук;
Тарас МАРУСИК, заступник голови Коордради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури України (з 2016 р.), заступник голови творчого об’єднання перекладачів НСПУ, громадський діяч, перекладач з французької;
Володимир ВАСИЛЕНКО, професор
Національного університету “Києво-Могилянська академія”, доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний посол України, голова робочої групи з написання нового мовного закону;
Лариса МАСЕНКО, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, доктор філологічних наук;
Сергій ОСНАЧ, громадський діяч,
експерт з питань мовної політики, співавтор нового мовного закону;
Іван ЮЩУК, професор, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри слов’янської філології і загального мовознавства Київського міжнародного університету;
Максим КОБЄЛЄВ, редактор Порталу мовної політики, співавтор нового мовного закону;
Ярослав ГАРАСИМ, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор філологічних наук, Перший заступник Голови всеукраїнської асоціації викладачів української мови і літератури;
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, член Правління Національної спілки письменників України, голова творчого об’єднання перекладачів НСПУ, перекладач з іспанської;
Галина МАЦЮК, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор філологічних наук;
Олександр ІВАНОВ, засновник ініціативи “Переходь на українську”, співавтор нового мовного закону;
Юрій ГНАТКЕВИЧ, народний депутат України трьох скликань, доцент, кандидат педагогічних наук, голова Просвітницького Центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка;
Роман ГОЛОВЕНКО, медіа-юрист,
співавтор нового мовного закону;
Тетяна НЕКРАЧ, професор Національного лінгвістичного університету, перекладачка;
Ольга РІЗНИЧЕНКО, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Харківського літературного музею;
Надія ГУЛА, член-кореспондент НАН
України і НАМН України, доктор біологічних наук, професор;
Леонід ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, кандидат технічних наук, доцент НТУУ “Київський політехнічний інститут ім. І. Сікорського”;
Анна ХОМ’ЯК, кандидат технічних наук, доцент Національного транспортного університету
“Українці “не люблять командування” і здебільшого · не приймають авторитарний тип управління”. Пряма мова · с. 4сторінка оригіналу ↗ Євгеній Іванович Ходаківський — доктор економічних наук, професор,
Євгеній
ХОДАКІВСЬКИЙ,
професор,
заслужений діяч науки та техніки
України
Відомі світові психотерапевт Мільтон Ериксон та його асистенти Джон Гріндер і Ричард Бендер (США) й не передбачали, що їхній винахід у галузі гештальтпсихології в кінці минулого та початку нинішнього століття з короткою абревіатурою НЛП (нейролінгвістичне програмування) набуде такого широкого розповсюдження в мирних цілях та застосовуватиметься у військових як основна зброя в широкомасштабній за формою і здичавілій (неандертальській) війні Росії з Україною із загарбанням частини території Донбасу і цілого Криму. Але, на початку, це служило для пояснення основних намірів цього геніального узагальнення у галузі психотерапії та застосування його як позитивну програму людського досвіду в дії людської психіки з ціллю її покращення в майбутньому. Як пояснюють самі автори, в початковій стадії теорія психологічного програмування втілювалась у практику лікування психосоматичних хвороб: різного виду фобій, алкоголізму, наркозалежності, а також для прискореного досягнення успіхів у навчанні, спорті тощо. Мало лише позитивне спрямування. В суто віртуальній формі — це теорія гештальтпсихології (гештальт з нім. образ, психо з грец. — душа). Її основа — гештальтологія, сформована ще понад сто років тому німецькою школою. Отже, у гештальтпсихології спочатку формується образ — гештальт на основі найкращого (найпривабливішого) уявлення, а далі цей образ запускається в свідомість людини, в реальну практичну дію.
Повернемося до хронології сучасної гібридної війни. Нинішня історія покарала Україну ганебним президентом-тираном, який отримував насолоду від садизму та знущань над людьми, звірячого побиття молодих демократів 30 листопада 2013 року за їхнє природне прагнення жити в гуманістично-демократичному середовищі світу та бандитських вбивств снайперами в Києві на майдані Незалежності більше сотні патріотів України. А також дуже небезпечною в історії світової демократії окупацією та загарбанням території Криму як суверенної української землі, шовіністичними силами Росії під стягом лідера “русского міра” методами психологічної диверсії і психотероризму. При цьому використано давно засуджену всім гуманістичним світом ганебну стратегію “макіавеллізму” — “мета виправдовує засоби”. Нагадаємо, що автор цього методу Ніколо Макіавеллі (1469—1527) вказував на хитру і підступну діяльність, що не бере до уваги жодних інших мотивів, крім результативності, але сам автор методу був моралістом, тож щодо його застосування радив звірятися із совістю. При загарбанні Криму для його виконавців таких понять як моральність, совість і гідність не існувало. Згадати лише, з якою хитрістю та нахабністю на очах всього світу був сформований за години так званий “новий уряд Криму” або проведений псевдореферендум. Або якого рівня моральності можна визнати поведінку переодягнених у “зелену шкіру” “бандитів-тітушок”, що виставляли попереду своїх загонів жінок та дітей, атакуючи та захоплюючи в російський полон бойові військові частини, які стояли лише “на силі волі” та їхньому гуманістичному, миролюбивому характері.
“Зелені чоловічки” — це перший образ-гештальт або “снаряд”, запущений у демократичну від природи душу українства. В перший день ейфорії кримського бліцкригу, після завірянь їхнього лідера про винятково мирний характер захоплення українських військових частин, за виконання своїх військових обов’язків було вбито українського прапорщика Сергія Кокоріна. То хто ж узяв на душу цей гріх? Перша особа, що завіряла “про мирний характер”. І тут доречно деталізувати ганебну стратегію макіавеллізму, якою так успішно володіє професійний розвідник небезпечного авторитарного спрямування. Якщо досягнута головна ціль, то супідрядні цілі можуть мати улесливо-миролюбний напрям. Тож не витримує ніякої критики і схвалення характер лідерів кримського бліцкригу. І нам, демократам усього світу, необхідно пояснювати про здичавіло бандитський характер російської агресії. Чи можна оцінювати інакше одного з призначених лідерів Криму, який заявляв, що має наміри посадити в клітку в московському зоопарку президента США Барака Обаму (за повідомленням у програмі ТСН, травень 2014 р.)? Нам, демократам, необхідно пояснювати всьому світу (а він буде демократичний — іншої альтернативи немає), що Крим — це перлина природи і краси, це всенародна, світова власність, а не російська база для обстрілу Європи і Азії.
Далі об’єктами російської агресії стали
Донецьк і Луганськ, суверенна територія України, де застосовано гештальт “шахтаря, який незгоден з українською ментальністю та стверджує свою високу авторитарність під знаком вираження в особистості та потребує захисту російських братів”. Звернімося до історії колишніх минулих радянських “п’ятирічок”, особливо 60-х—70-х років ХХ ст. до періоду освоєння донецьких територій. У пам’яті нинішніх поколінь ще присутні школи ФЗО (фабрично-заводська освіта), після закінчення яких молодь масово і примусово направляли у донецько-луганські краї. Наші поліщуки пам’ятають, що їхали навіть сім’ями, родинами, бо там начебто створювались умови для високої платні, заробітку. Нині можна прослідкувати наявність там аборигенів українського Полісся, таких як роди Капітулів, Скуратівських, Недашківських, Ходаківських, Закусил, Бехівців та багатьох інших, що залишили своє коріння в донецьких краях. На жаль, важка праця шахтаря не сприяла їхньому довголіттю. Ще у віці до 60 років вони відійшли в кращий світ, залишивши там своїх онуків і правнуків.
А в теперішній п’ятирічний період, після Революції гідності, гештальтно-макіавеллівські теорії (підступні, ганебні, нелюдські) залишились діяти і проникати у ментальну душу українства, яка відображає їхнє “єство”, гуманно-миролюбивий від природи характер.
У ворожих до України ЗМІ та на заробітчанських телеканалах, використовуючи саркастичну нищівну критику сучасного стану через театралізований образ нового лідера нації через завуальоване під атрибутику демократії, бліцсформований монопарламент, по вінця наповнений найбільш закоренілими критиканами. Тут доречно зазначити, що флагманом демократичного світу (США) законодавчо давно (понад сто років) заборонено саркастично-принизливе критиканство. Так, відомий американський учений Дейл Карнегі (1888—1955), “фахівець з людинознавства та людиновідання”, праці якого перевидавалися понад сто разів і перекладені понад тридцятьма мовами, нещадно “знищував” тих, хто зловживав критикою. Завдяки його розробкам заборонено критику, що принижує особистість людини. Це значною мірою визначає рівень цивілізованості й гармонізації суспільства. Він глибоко та детально вивчав життя американського президента Авраама Лінкольна протягом десяти років і три роки присвятив роботі над книгою “Лінкольн, якого не знають”. У цій праці він зазначав, що різка критика ніколи нічого не дає. Священні книги індуїзму навчають законам взаємин за тисячу років до того як Ісус проповідував їх серед кам’янистих пагорбів Іудеї, підсумовуючи думку про те, що “поводитись з людьми треба так, як ви хотіли б, щоб вони поводились з вами”. На жаль, маємо здичавілу картину саркастично бридкої критики, що присутня в засобах ЗМІ і нині.
Історія свідчить, що не було президента, який би систематично щоденно не зазнавав такої критики. В Інтернеті та на основі застосованих сучасних ІТ-технологій висміюється в сатиричній формі образ “ведмедика” більш як сім мільйонів ІТ-примірників. Висміювалося все (навіть основи української релігії). Особливо масово висміювалася дружина п’ятого президента України Марина Порошенко. В цьому контексті хотілося б нагадати безсовісним критиканам, що ця талановита, гуманна і красива жінка має ступінь доктора філософії у галузі медицини, і її високоморальність, культура та благодійна діяльність переважають усі програми існуючих “кварталів”, попри те, що вони професійно володіють естрадним гіпнозом (до речі, сценарій гіпнозу, вміло і вдало застосований під час телевізійних дебатів, дуже легко поставив на коліна тодішнього президента).
Але спрацював найкращий гештальт:
обирати будь-кого, крім чинного, занесений з “русского міра” і посіяний на ґрунті невдачі реформ у телепрограмах авторитарного світу. Тут доречно було б показати походження авторитаризму в дослідженнях відомих учених США. Виникнення автократизму в управлінський системі пояснюється теорією мотивації Ф. Тейлора та Д. Мак-Грегора. Мотивація Х-типу ґрунтується на доктрині “економічної людини” і на передумовах, коли у мотивах людини домінують базові біологічні потреби, особа має успадковану нелюбов до роботи і намагається її уникнути, людина не бажає працювати, особа надає перевагу тому, щоб нею управляли (“оцей начальник: він наведе порядок”). Потрібен систематичний суворий контроль з боку керівника, тому якість роботи низька. Такі працівники “полюбляють” начальство. За свідченням Д. Мак-Грегора, їх не багато, близько 25 відсотків. У теорії Х як основний, застосовується стимул примусу, а як допоміжний — матеріальне заохочення. Теорія Y ґрунтується на дотриманні “соціальної людини”. Ця теорія орієнтована на іншу мотивацію, протилежну попередній. В її основу закладено такі передумови: у мотивах людей домінує бажання добре працювати, зусилля людини на роботі такі ж природні, які під час відпочинку, готовність брати на себе відповідальність і особливо використовувати свої знання і досвід, успіх підприємства (організації) залежить від винагород, які одержує людина за працю. Відповідно до теорії Y, контроль і погрози не є єдиним засобом досягнення мети організації та спонукання людей до праці, — вони самі прагнуть до неї, здійснюють самоуправління, самоконтроль згідно з очікуваною винагородою за свою працю. Модель цієї теорії відображає активну частину суспільства — близько 75 відсотків, і є відображенням його демократичної природи.
Генеруючи теорії мотивації з типами керівників та системами управління, Р. Лайкерт (США) виділяє керівників, що належать до першої системи як до експлуататорсько-авторитарної, на найвищій ієрархії управління — авторитарно-садистської, які не рахуються з людськими жертвами заради досягнення поставленої мети. Ці керівники мають характеристики автократа. Вони повністю відповідають характеристикам Х-типу і є їхнім породженням, люблять вживати “міцний” лексикон.
Y-тип характеризується протилежними якостями, а відтак не може бути автократичним, властивий йому стиль управління — демократичний. Згідно з теорією Р. Лайкерта, керівники цього типу виявляють значну довіру до підлеглих. Відносини керівника з підлеглими — дружні, базовані на взаємній довірі. Прийняття рішень у найвищому ступені децентралізовано.
Дослідженням демократичного стилю управління присвячено тридцятирічну роботу відомих у світі вчених Роберта Блейка та Ежені Мутон, де вони копіткими науковими дослідженнями довели, що силові лінії від демократичності управління набагато перевершують авторитарний стиль. Демократична сутність українського народу має невичерпне коріння. Українці “не люблять командування” і здебільшого не приймають авторитарний тип управління, посилаючись на те, що цей тип допускає “нечесність”, “безсовісність”. Моя молодша сестра Марія (м. Коростень) живе поруч з Ольгинською церквою, а відвідує, шкутильгаючи, українську, яка розташована за 2 км. Чому? Тому, що там українська мова, “свої люди” і ніхто не командує “примиріться”.
Українська мова, як душа народу, має природне походження. Багато поетів
(А. Малишко, В. Сосюра, М. Рильський та інші) назвали її солов’їною, адже серед всіх звучань найкраща солов’їна — “її” протяжний звук, а саме слово “Україна” характерне цим звучанням і багато іншомовних часто упускають цей звук, міняючи у слові на “і”. Але навіть світовий класик літератури І. С. Тургенєв повідомляв: “Якби я народився українцем, я розмовляв би лише українською”.
Найгірше те, що нинішні стратегічні прийоми на найвищому рівні “забарвлені” авторитаризмом, який походить від незмінної генетичної природи людини (соціотипу). Відомі випадки приниження підлеглих людей з вимогою залишити аудиторію, називати “мій”, наприклад “мій прокурор”, грубо ставитись до підлеглих. І це є безтактним порушенням управлінської етики. Тут доречно нагадати всім автократам, тиранам і диктаторам Євангеліє від Матвія: “Що користі людині, яка покорить весь світ, а душу свою занапастить?”. Жахлива зовнішня інфекція автократизму, звісно, йде від сусіднього “міра”. Царизм — її батько. Не вникаючи в її довгу історію, пригадаємо лише останні десятиріччя. Наприклад, картину розстрілу з танків російської Думи Борисом Єльциним на телеочах усього світу. І тут “спрацювала” притча: “Борис породил Владимира”. Нинішній лідер жорсткого автократизму, озброєний до зубів термоядерним начинням та гештальт-технологіями, а також стратегічними прийомами макіавеллізму, вельми професійно веде гібридну війну. У такий спосіб здобуто перемоги в Молдавії, Грузії, Вірменії та у нас в Україні. Нині взялись за “підкорення Європи”. Євро-вісь демократії добре нахилилась вниз і “сіла на газову голку”. На жаль, російські “демократи-декабристи” нечисленні: їх нещадно знищують. Пригадаймо світлий образ Бориса Нємцова. Він заслуговує найвищої слави, яка увічнена пам’ятниками в США та світі.
Далі буде.
заслужений діяч науки та техніки України, академік Української академії економічних наук, почесний професор Житомирського національного агроекологічного університету та Житомирського технологічного університету, член президії Житомирського ВУТ “Просвіта”, автор низки монографій, серед них “Методологія наукових досліджень в парадигмі синергетики”, підручників “Психологія управління” (п’ять видань), “Економіка та менеджмент праці” та інших праць. Він започаткував цикл праць наукової публіцистики книгою “Кароль Войтила — вчений працезнавець, релігійний діяч, Святий і цивілізаційна перспектива розвитку людськості” (2018 р.) та інші.
Нашого цвіту... · “Українцям допоможе вижити єдність з етнічною Батьківщиною”. 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
питанні висвітлення новин про Україну, передає Deutsche Welle.
Кожен з нас є воїном у гібридній війні і тільки від нас залежить, чи дамо ми відсіч ворогу, чи будемо ховатися, чи капітулювати. Боротись з пропагандою можливо і потрібно, бо інакше доведеться програвати ще не одну інформаційну битву в цій війні. Нашими поразками уже є думки європейців про
Нашого цвіту... · “Українцям допоможе вижити єдність з етнічною Батьківщиною”. 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗ Делегація Міжнародного Національного Конгресу в Мюнхені поширює інформацію про проросійські медіа в Німеччині. Ми розповідаємо місцевим жителям про гібридну війну в Україні та як Росія використовує різноманітні методи пропаганди для маніпуляції думкою населення. Тільки спільною працею і одним фронтом Європа може протистояти імперіалістичним амбіціям Кремля та стояти на захисті демократичних цінностей.
Ольга СИДІЙ, керівник прес-служби МНК
Російські медіа-агенти проникають у різноманітні ЗМІ Європи. Це дає їм можливість формувати спотворену думку населення щодо політичної та економічної ситуації в країні, насаджувати свої ідеї, дискредитувати події та маніпулювати думкою населення.
Інформаційна сфера — один із фронтів гібридної війни, і ми, українці, її програємо. За допомогою подібних засобів Росія дестабілізує ситуацію в країні, приводить до влади своїх людей.
Результатом такої тривалої роботи стала війна в Україні. Війну в Україні брехливі ЗМІ показують як громадянську, але це не так.
Населення Німеччині, 40% якого нещодавно підтримало анексію Криму Росією, висловило недовіру німецьким ЗМІ щодо висвітлення подій в Україні.
Згідно з дослідженням німецького телеканалу NDR, 63% німців не довіряють частково або повністю ЗМІ Німеччини в
“громадянську війну”, визнання Криму російським чи хибна думка про націоналістів.
Тільки стабільна боротьба з фейками, виготовлення якісного інформаційного продукту, належна комунікація влади із ЗМІ та висвітлення правдивих фактів для світової спільноти здатні змінити загальне ставлення до України та визнання Росії агресором і ворогом демократичного світу.
Нашого цвіту... · “Українцям допоможе вижити єдність з етнічною Батьківщиною”. 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗ Українська діаспора — одна з найчисельніших у світі. І хоч перша хвиля еміграції датується ще кінцем ХІХ століття, але й сьогодні кількість переселенців стрімко зростає. Проблема української міграції є досить складною й потребує комплексного вивчення, ретельного аналізу в контексті українського минулого, сьогодення та майбутнього. Одному з актуальних та невідкладних питань цієї теми було присвячено Міжнародну науково-практичну конференцію “Громадський активізм українських мігрантів Європи: згуртовані новими викликами”, що відбулася у Львові.
Ольга МОЦІЯКА, фахівчиня Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя оловним ініціатором став Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету “Львівська політехніка” (МІОК) на чолі з директоркою Іриною Ключковською. МІОК — чи не єдиний освітній заклад в Україні, що вивчає проблеми міграційних потоків та життя наших співвітчизників за кордоном. На думку народної депутатки Оксани Юринець, саме МІОК реально працює з діаспорою, має успішну програму Diaspora for development.
Об’єктом наукового обговорення стали сучасні міграційні процеси в Україні та світі, зміни в міграційній політиці України, особливості формування новітніх громад українських мігрантів після Революції гідності, роль та завдання українського громадського активізму в країнах ЄС та перспективи співпраці українських активістів закордоння з українськими державними інституціями та громадським сектором.
Конференція зібрала відомих політиків, держслужбовців, науковців, громадських діячів, підприємців з України і 14 країн Європи: Естонії, Ізраїлю, Іспанії, Італії, Молдови, Німеччини, Польщі, Португалії, Республіки Кіпр, Росії, Словаччини, Туреччини, Франції, Чехії. Загалом 130 учасників. Робота одноденної конференції була дуже насиченою, чітко організованою. Крім офіційного відкриття та пленарного засідання була панельна дискусія “Виклики перед Україною як фактор українського громадського активізму в Європі” та відкрита дискусія “Українські активісти за кордоном: змінюємо, впливаємо, формуємо світ навколо себе”. Модераторками виступали Ірина Ключковська, її заступниця Оксана П’ятковська та голова регіонального офісу Міжнародного фонду “Відродження” в Західній Україні Оксана Дащаківська.
Під час офіційного відкриття конференції І. Ключковська зробила акцент на нових викликах, що стоять перед українцями всього світу. Вони спровоковані Росією, що і в українській діаспорі вбачає об’єкт гібридної війни. Російський агресор намагається розколоти українців за кордоном, провокуючи їх та маніпулюючи різноманітними діями. “Підтримання українських організацій за кордоном повинно стати невід’ємною частиною зовнішньої політики України”.
На жаль, сьогодні, зазначила головна наукова співробітниця Національного інституту стратегічних досліджень Олена Малиновська, поведінку українських політиків щодо мігрантів можна охарактеризувати як пасивне споглядання. Не проводиться жодних дискусій, про будь-яку допомогу навіть говорити не доводиться.
Зусиллями науковців на основі різноаспектного аналізу був представлений своєрідний “портрет” сучасних українських мігрантів, їхній активізм та інтеграцію в нові для
О. П’ятковська та І. Ключковська них країни. Це передусім ґрунтовний проєкт, підготовлений співробітниками МІО Ку (соціологинею Вікторією Гойсман, науковим співробітником Юрієм Марусиком, кандидаткою економічних наук Оксаною П’ятковською) під орудою кандидатки педагогічних наук Ірини Ключковської. Проєкт передбачав проведення різноманітних анкетувань та інтерв’ю серед українських мігрантів протягом лютого-червня 2019 р. Охоплено респондентів семи країн: Іспанії, Італії, Німеччини, Польщі, Португалії, Франції, Чехії. Вік опитаних мігрантів — 18—35 років. Вони наголосили, що вагому роль у єднанні українців за кордоном відіграють церква та соціальні мережі. Цікавим є факт, що активними членами українських громад виступають переважно забезпечені жінки віком від 30 до 50 років. Активність громадських організацій припадає на період Майдану та початок війни з Росією. Зазвичай в організацію входить до 50 осіб, серед котрих найактивніших — 10. За цей час громадські об’єднання провели багато культурно-освітніх заходів, запропонували чимало ініціатив, що стосуються відстоювання прав та інтересів української діаспори, її взаємодії із суспільством і владою.
Серед труднощів, з якими стикалися українські мігранти в нових країнах, було зокрема названо погане володіння іноземними мовами, брак друзів, фінансова нестабільність, незнання законів, інша система освіти, конкуренція тощо.
Провідна наукова співробітниця Відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України Оксана Іванкова- Стецюк (Львів) презентувала дослідження “Згуртовані викликами міграцій: родинний тьюторинг як нова практика громадського активізму українців” (тьюторинг — своєрідна взаємодія вчитель-учень — Прим. авт.). Родинний тьюторинг — нова популярна практика за кордоном. Вона полягає в тому, що одній родині інша допомагає адаптуватися півроку, а наступні півроку —
та вже допомагає новій.
Оксана Дащаківська (Львів) виокремила у своєму дослідженні два рівні громадської активності за кордоном: 1) локальний; 2) через громадські організації, тобто інституйований. У такий спосіб дослідниця порушила проблему інституалізації волонтерства, чим викликала жваву дискусію серед учасників конференції.
Виступи діаспорян з Іспанії
(Олеся Лилак-Чижович), Молдови (Роман Руссу), Німеччини (Ольга Котик), Польщі (Христина Барабаш, Мирослава Керик), Чехії (Святослав Каліщук) та інших країн збагатили учасників конференції інформацією про особливості функціонування українських організацій цих країн.
Лейтмотивом конференції стало твердження про те, що сучасні виклики вимагають згуртування українських патріотичних сил мігрантів та України. Почесний консул Грузії у Львові Ярослав Музичко слушно зауважив, що мігрантам необхідний об’єднавчий стрижень. “Будемо сильними, коли з еміграцією говоритимемо в один голос”. А народна депутатка України, членкиня Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Софія Федина висловилася ще категоричніше: “Українцям допоможе вижити єдність з етнічною Батьківщиною”.
Дмитро Кадубін, помічник народного депутата, голови підкомітету з питань зв’язків і захисту прав та інтересів українців за кордоном Комітету Верховної Ради України з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Святослава Юраша, наголосив: щоб подолати зовнішнього ворога, треба спершу подолати внутрішнього — роз’єднаність українців. Важливо, щоб була зрозумілою роль України для її мігрантів. Прикладом тут може слугувати Польща, де діаспора має державну підтримку. Допомога не повинна вимірюватися лише фінансами. “Треба політична воля тих, хто за це відповідає”. Потрібно не лише слухати, а й чути.
Народна депутатка Оксана Юринець стверджувала, що “єдність творить нові можливості”. Cлід посилити обмін інформацією, сформувати бізнес-мережу, активніше поширювати свою культуру, адже інтеграцію з ЄС треба поєднувати з розумінням власної ідентичності. Варто розробити механізм реінтеграції (створення можливостей для повернення мігрантів на Батьківщину).
Із пропозицією посилити український дискурс в інформаційному просторі, де панує російський дискурс, виступила Оксана
Дащаківська. За кордоном існують політичні організації, що фінансуються Кремлем. Відтак українська еміграція може поширювати правдивий образ України, до якої нині прикуто увагу не тільки Європи, а й світу загалом. Українці діаспори потребують допомоги своєї Батьківщини в згуртуванні, підказки, як діяти в сучасних умовах.
Голова секретаріату Світового Конгресу Українських Молодіжних Організацій, представник Молдови Роман Руссу вважає, що Україні обов’язково треба вести діалог з діаспорою. Руссу наголосив, що Молдова має великий досвід діяльності українських громад під російським пресингом ще з 1992 р. і може поділитись ним з Україною. Нині в Молдові є депутати, обрані від української діаспори.
На конференції озвучили ідеї, реалізація яких мала б посилити роль української діаспори у вирішенні проблем України: це питання подвійного громадянства, голосування на виборах онлайн. Доцент кафедри соціології Українського католицького університету Данило Судин (Україна, Львів) аргументом на користь його введення в Україні навів такий факт: у Франції ті, хто має лише українське громадянство, бояться йти на виборчі дільниці, аби їх не арештували. Такі побоювання, звісно, є безглуздими, однак введення подвійного громадянства значно б знизило напругу та додало голосів до виборів в Україні. На проблему голосування вказала також голова Фонду “Наш вибір” Мирослава Керик (Польща, Варшава). “Українців Польщі розриваються між двома країнами”, — зазначила вона в розмові по скайпу.
Заступник голови ГО “EuroMaidan in
Prague” Святослав Каліщук (Чехія, Прага) стверджував, що час демонстрацій минув, зараз основні сили мають бути кинуті на пропаганду власних ідей. У цьому його підтримала голова Асоціації українців на Канарських островах “Дві Землі, Два Сонця” Олеся Лилак-Чижович (Іспанія, Лас- Пальмас-де-Гран-Канарія).
Учасники конференції наголошували на потребі більшого залучення молоді, необхідності долання стереотипних заходів, що повинні містити більше “сучасних сенсів”, бути більше спрямованими на майбутнє. На жаль, ще є проблема відсутності українських шкіл, забезпечення українськими підручниками.
Конференція у Львові про актуальні проблеми українських мігрантів Європи мала високий науковий рівень, відзначилася глибоким науковим осмисленням, конструктивним спілкуванням з представниками української діаспори, щирим вболіванням за долю українців, дружньою теплою атмосферою.
Хочеться вірити, що продуктивні ідеї,
котрі були озвучені на конференції й опубліковані у збірнику її матеріалів, будуть покладені в основу співпраці активних українських мігрантів з державними установами та громадськими організаціями України в пошуках подолання сучасних викликів та загроз.
Письменник і час · “Павличко зумів побачити у творі Франка свій час, на що не спромоглися інші, навіть видатні франкознавці”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Тарас САЛИГА, м. Львів Видатний дослідник українського та світового віршознавства Ігор Качуровський, покликаючись на Франків досвід віршотворення, зокрема на Пролог до “Мойсея”, відзначав “досконалу будову поетових терцин, які виразно відрізняються від терцетної строфи”. Терцетом в українській поетиці вважають три-віршову строфу різного розміру. Розмір терцини — одинадцятискладовий п’ятистопний (інколи шестистопний) ямбічний вірш. Це усталені версифікаційні норми терцини і терцета. Павличкова збірка “Не зрадь!” з’явилась у 2005 р., тобто через століття появи геніального Франкового твору “Мойсей”. Є багато поглядів на привід написання поеми, які звів докупи Юрій Шевельов (Шерех). Він зауважив, що “поему відчитувано по-різному: “Конфлікт між національними почуваннями людини та скептичними міркуваннями людського інтелекту” вбачав у поемі її перший інтерпретатор Ярема. “Проблему проводу нації” і розв’язання проблеми “у змислі ідеалізму і націоналізму” знайшов Чехович. За Кобилецьким, поема написана про “взаємини між героєм і народом”, Каспрук уздріває “проблему народу і вождя”. Усі радянські франкознавці як один хочуть бачити в поемі реакцію автора на революцію 1905 року: “Ідейним поштовхом до написання поеми “Мойсей” були для Франка революційні події в Росії іна Україні 1905 р.”, — у формулюванні Каспрука. Правди ради треба сказати, що і це твердження знайшло свій перший вияв у Яреми (ст. 17). Осторонь стоїть суд Миколи Зерова. Для нього “Мойсей” — це поема сумніву, але сумніву подоланого. Це не всі інтерпретації, а тільки головні. Але цього вистачає, щоб прочитати поему власними очима і вибрати одне тлумачення з запропонованих або відкинути всі й виробити своє. Отже, перегорнім сторінку”. Перегорнувши сторінку і вглибившись не лише в ідейну суть твору, а й у Франкові “національні ідеали”, Шевельов акцентує: “Франко сам писав про свою поему, що в ній “показано загострення конфлікту між пророком і народом, аж до цілковитого розриву… Насамперед впадає в око, що поет нічого не сказав про зв’язок поеми з революцією 1905 року. Зробити це було легко, бо в передмові зазначено, що твір постав 1905 року, але й тільки…” В інших працях Франка, справедливо твердить Шевельов, де Франко згадує революцію, “якої результатом мусить бути повний перестрій зразу державного, а далі громадського, соціального порядку… Він вітає події з погляду нових можливостей для української національної справи: “Велика доба для нашої нації почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм”. В епіцентрі цих роздумів — революція 1905 р. і час з’яви Франкового твору, що між собою перетинаються, Павличко “відгукнувся”, “переспівав” чи здійснив “перезву” з Прологом до поеми своїм твором “Народе мій воскреслий, що з тобою?” уже в інших історичних умовах — через сто років. Поет — гранослов, великий Франків Учень святкує столітню дату появи геніального твору свого Учителя. Він хоче говорити з народом Франковими устами. Риторична семантика Павличкових зболених слів “Народе мій воскреслий, що з тобою?” і Франкове “Народе мій, замучений, розбитий” по-своєму — синонімічна пара, де в “субстанції незримій” — Франків докір, і Франкова пересторога, і Франкова віра. Павличко звертається до Вічного Революціонера і Каменяра, який “Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї”. Щоб ця ідея в умовах складних перипетій ХХІ століття не згасла, Павличко як державник і політик кличе Провідника нації на поміч, на рятування великої ідеї. Франків Пролог у Павличковій унікальній стилізації “тривожить душу”, соромить за рабську прислужливість та “облудливу покірність” сусідам-гнобителям уже новими поколіннями. Переклик чи, якщо хочете, переспів Франкового Пролога і Павличкового вірша “Не зрадь!”, і у терцинній версифікації, і в ідейному навантаженні, сказати б, наближені один до одного. Різниця тільки втому, що Франків Пролог має шістнадцять терцинних строф і прикінцевий окремий рядок, а Павличків вірш “Не зрадь!” містить дев’ятнадцять терцинних строф і прикінцевий останній рядок, як цього вимагає жанр. Крім різниці строф, усе тут грає, усе тут співмірне. І. Франко написав Пролог 20 липня 1905 р. Д. Павличко явив “Не зрадь!” теж 20 липня, але через сто літ (2005 р.). Народе мій воскреслий, що з тобою? Невже на те вставав ти з домовини, Щоб знов укритись рабською ганьбою
І добровільно, світові на кпини, Вернутись до свого сусіда в слуги Де ти вже був, де триста літ щоднини
Побитий помирав із болю й туги За волею й державою своєю? Невже сибірської тайги шарyги
Зморозили навік твою ідею? Невже забув ти хліб Голодомору — З дітей твоїх, із бур’янів та глею? Новітня історична дійсність у “воскреслій” Україні, на жаль, національно здеформована, розбита, роздерта, обездуховлена п’ятою колоною і задурманена хохлами-малоросами та генетично спадковими яничарами. Сучасна епоха споріднена з Франковою. Тому Павличко орозумлює народ, веде його сторінками його ж сумної і трагічної історії. Але він не тільки освітлює “лихо давнє”, а й бачить “лихо сьогочасне”: Невже за злотних обіцянь фантоми, За усміх брата, підлого зісподу, За нафту віддаси без осороми
Здобуту кров’ю й вірністю свободу… . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я знаю: ти навчився воскресати, Та більше любиш ти свої страждання, Печальні співи, невмирущі втрати…
Але година надійшла остання — Не дайся вкинути у нові закови, Не зрадь свого звитяжного повстання!
Плетуть на тебе окуття шовкове, Ласкаве, як повітря в Магадані, І тепле, наче море Соловкове…
Не стань плебеєм, взявши на Майдані Тягар державотворчих зобов’язань, Не дай вождям згубитися в дурмані
Нікчемних чварів і чванливих казань, — Бо знову ти прокинешся в гостині, Вже не як брат, а як слухняний в’язень.
“Мойсей”, — знову звертаюсь до Ю. Шевельова, — не тільки твір, написаний гарячим серцем і проникливим розумом. З мистецько-фахового погляду це першорядної якости будова, зведена з тривкого матеріалу рукою досвідченого і сумлінного муляра, де кожна цеглина припасована майстерно до іншої, де нема шпарин і кривини, будова, що простоїть сторіччя… Написаний після найтяжчих випробувань, на вершку змужніння, на кінці “життєвої дороги”… Як легко було впасти в спокусу стилізації Біблії, що її Франко добре знав… …Франко утримувався від цієї спокуси. Його поема мала бути не тільки про минуле. Вона була й про сучасне… Минуло шістдесят років, як Шевченко дав “Заповіт українському народові” (25 грудня 1845 р.), українська нація дістала другий заповіт Франкового “Мойсея”… Геній Шевченка неперевершений, але який поступ зробила українська література за ці роки в сенсі інтелектуального круговиду і врівноваженої майстерности, яких творчих довершень і розкрить провіщеного вона дійшла. У Франковому “Мойсеї” вона стукає в двері, що ведуть до “Божественної комедії”. Таке спостереження Юрія Шевельова з’явилось наче на замовлення Д. Павличка, якого безперестанно, протягом усього творчого життя вишколює Франкова творчість. По-іншому сказавши, Павличко підписався б під словами Шевельова, як під своїми. Ці істини відкритим текстом чи опосередковано присутні у франкознавчих розмовах Дмитра Павличка. У цьому контексті пригадую розмову зі славним літературознавцем і зокрема глибоким знавцем Франкового життя і його спадщини та унікальним її інтерпретатором професором Іваном Денисюком, який сказав, що при народженні Дмитра Павличка Божий ангел поцілував його в чоло устами Івана Франка. Павличко зумів побачити у творі Франка свій час, на що не спромоглися інші, навіть видатні франкознавці. Ось і цього разу не просто версифікаційна зваба терцинної строфи, а привід запросити І. Франка — вічного державотворця — у наш час. Автор слів, засвічених від Франкового філософського, метафізичного полум’я “Народе мій воскреслий, що з тобою?” дає урок сучасним демократичним політологам, політичним технологам і експертам, які, на жаль, не апелюють до автора “Мойсея”, а в розмаїтих своїх дискусіях, круглих столах та всіляких “шоу” “глибокодумно”, інколи зверхньо та іронічно, навіть зухвало безліч разів повторюють одне і те саме, висловлюючи власне егоїстичне “еґо” (“я думаю”, “я вважаю”, “я переконаний”, “повірте мені”, “на мою думку”, “якщо ми хочемо…”, “у цій країні…”, “я впевнений”, “якщо ми будемо” тощо), а тим часом розтерзана Україна протистоїть необільшовизму, неоімперським наступам, стікає кров’ю українських героїв ХІХ століття. Поміж усе це — новітня валуєвщина в наступі на українську мову процвітає. Павличко, звертаючись до “воскреслого народу”, його отямлює: Стій! Подивися в очі проводиру, Не дай своєї мови на поталу, Бо згинеш не від бою, а від миру
З хохлами, що взялись тебе помалу Невольницьким язичієм зв’язати, Впрягти в ярмо чужого капіталу! Відомий письменник Володимир Даниленко, сказати б, підтримує Павличків риторичний вишкіл народу. Він пояснює хворобу духовного падіння. Народ, який прозрів, раптом згасив у собі полум’я цього прозріння, несподівано примирюється з вічним ворогом. На думку В. Даниленка, причиною є те, що “в сучасній Україні через кризу віри й моралі стерто межу між добром і злом, тому негідник легко стає героєм і поважною людиною. А вина мистецтва в тому, що воно відверто не говорить про українські душевні хвороби, вважаючи їх нецікавою темою. Про це не завжди говорить література, бо розважає читачів легким чтивом; про це не говорить українське кіно, бо його немає; про це не говорить театр, бо його не цікавить сучасне життя”. Не дисонують Павличковим терцинам критичні спостереження Ігоря Лосєва, які всупереч революційним подіям зродив 2014 рік. Не без підстав відомий публіцист висловився: “Боязкуваті київські політики нібито демократичної й нібито патріотичної орієнтації смертельно перелякалися, й замість того, щоб розсудливо подивитися на речі, вже готові здати все, щоб “заспокоїти” антиукраїнські, антидержавні сили. У першу чергу, вони виставляють на торги те, що для них ніколи справжньою цінністю не було: українську мову, українську культуру, українську історію”. Він дорікає демагогам пристрасних закликів до діалогу на південному сході з українофобськими гомосовєтікусами та кацапською ордою. Сьогодні належні до української медіасфери програли гібридну війну на всіх фронтах — і на сатирично-викривальному зокрема. Пригадаймо, Іван Дзюба, роздумуючи над романом Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”, наголошував, що “жаргонне суржикове” самашедший (чи самашетчий), — хоч би як обурювалися мовні пуристи, — ввійшло в наше мовлення багатьма барвами, то наївно серйозними, то іронічно-пародійними, то приязно-докірливими…” Споріднена з цим щойно зроджена аналогія — слово “лох” з російського тюремного жаргону. Воно також побутує у мовному вжитку нинішнього президента України. Тепер ця президентська лексема та лексеми від неї похідні успішно увіходять у бойовий арсенал публіцистів, спрямований проти теперішньої абсурдної дійсності та самого ж президента. “Лохнута” псевдореальність, спостерігає Мирослав Левицький, бере курс на саморуйнацію українського суверенітету. У конкретних фактах, якими Левицький послуговується, закладено конфліктний, неспростовний висновок чи, радше, два висновки. Перший — президент “розкриває” себе і ультимативно застерігає свою “підлеглу”, тобто міністра освіти “так не робити, як вона робить”. Висновок другий уже від М. Левицького. “3 жовтня 2019 року, — інформує він, — міністр освіти і науки Ганна Новосад в ефірі телеканалу “Прямий” заявила, що від вересня 2020 року всі російськомовні школи в Україні перейдуть на українську мову навчання. Це здійняло ґвалт не тільки в Росії. На пресмарафоні президент України заявив, що для нього державність мови титульної нації не є пріоритетом! Він обіцяв запитати у міністра, що вона мала на увазі, торкаючись непріоритетного для Зеленського питання та ще й такого, що може серйозно підірвати його рейтинги. За його словами, озвученими низкою ЗМІ, “питання мови дуже розхитує суспільство”. Хоч у світі воно консолідує нації, однак у головах політиків-малоросів, за підказкою московських стратегів, саме воно “розхитує суспільство”. І Зеленський дав “дружню пораду” міністерці, натякнувши, що він би “так не робив, як вона робить”. Як бачимо, радянсько-режимна практика нищення мови і взагалі українності не вичахла: у травні 1983 року ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР, тобто рівно у 120-ті роковини появи таємного циркуляра царського міністра Петра Валуєва, який заборонив видавати наукові праці й книжки українською мовою, підступно покликаючись на те, що “більшість малоросів самі ґрунтовно доводять, що ніякої малоросійської мови не було, нема і бути не може”. На цій підставі у червні 1983 р. з’явилась постанова колегії Міністерства освіти УРСР (тільки для службового користування)
У Павличковій збірці “Не зрадь!”, що з’явилась 2005 р., є складений витонченими терцинами вірш “Народе мій воскреслий, що з тобою?” Це перегук із Франковим Прологом “Народе мій, замучений, розбитий..” до славнозвісної поеми “Мойсей”, явленої 1905 р. Терцини — улюблена строфіка І. Франка. Є в нього у цій строфічній формі низка яскравих тво+ рів, зокрема “Притча про піст”, “Із книги Кааф”, “Спомини” та інші.
Письменник і час · “Тяглість історичних бойових традицій не переривається”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
про подальше вдосконалення вивчення російської мови в навчальних закладах та про її поширення. Обскурантська расистська політика русифікації та національного нівелювання відбувалась відкритим чином, хоч вказівки, накази, постанови, циркуляри, опускались зверху під грифом “совершенно секретно”. Шановний читачу! У розмову, тема якої зазначена у заголовку, введено наче віддалені за змістом цитування різних осіб, проте думки яких значно доповнюють ідеї Павличкових терцин. Ще така промовиста цитата. Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав наголосив: “В мене таке відчуття, що українське суспільство нагадує в’язня, якого випустили з в’язниці. У нього якийсь перехідний період. Йому потрібно інтегруватися в суспільство і знайти там своє місце. У нього чимало внутрішніх ран. Начебто він вже на волі, але ще живе в полоні стереотипів стосунків між людьми, сформованих в умовах неволі. Він на волі, але продовжує співати тюремний шансон. Це стосується і людської душі, адже рабська система поневолює її. Пута рабства потрібно розірвати і пройти процес визволення”. Визволенню від рабства стоять на перешкоді медведчуки, рабіновичі та з’яничарені нафтогазівці-бойки. У їхньому україноненависницькому заповіднику клонуються такі ж, як вони. Ця слимачня жере Україну. Вона впала і на село Тухлю Сколівського р-ну на Львівщині. Тухля передовсім славна тим, що сюди приїздив Іван Франко записувати легенди і перекази, які, власне, надихнули його на створення знаменитої повісті “Захар Беркут”. Тухля щорічно приваблює багатьох туристів. У селі стояло бронзове погруддя Каменяреві скульптора Анатолія Галяна, яке однієї ночі зникло. Невідомі “бронзолюбці” його по-варварськи демонтували та понівечили гранітний постамент. Місцеві мешканці клянуться, що не вони викрали пам’ятник, який стояв багато років і до нього вони приносили квіти. Відповідь на питання, хто вчинив вандалізм, мало б дати слідство, в яке ніхто не вірить, стверджує автор інформації “Украли Франка” Йосип Марухняк. На його думку, “у цій справі може допомогти хіба що “Всевидяче Око” — скульптурна композиція уже покійного Анатолія Галяна, встановлена на фасаді львівського храму Святої Трійці. “Всевидяче Око” все бачить!” Ось вам оміщанене обличчя сучасного морально здевальвованого українця. У середині попереднього століття Іван Дзюба у літературно-критичних дослідженнях ставив риторичне питання: “Звичайна людина” чи міщанин?” При цьому він акцентував на красі суспільної поведінки людини, моральному здоров’ї її вчинків та духовних імперативах душі, що генетично успадковуються. За “вкрадення Франка”, хоч би які висновки слідство винесло, покарало когось чи ні — справедливе юридичне рішення мусить бути. Та не менш важливо глянути з іншого боку. З розвалом радянської системи в умовах української демократії ми одержали право вільного віросповідання. Незалежні Церкви, хоч і за складних драматичних перипетій, у нас розбудовуються. Релігія уже не “опіум для народу”. Ми стали побожні і дуже “побожні”. Моя уява малює таку реалістичну картину… Святвечір. На столі 12 страв. Запрошення вмерлих на вечерю. На Йордан свої священні ритуали зі Святою Водицею. На Великдень — кошик із красиво вишитим рушником, на якому сяють синьо-жовті літери “Христос Воскрес!”, а під ним писанки, галунки, паска, ковбаска і ще багато чого… Головне, щоб кошик був кращий і багатший, ніж у сусіда… І ось руками дуже “побожних”, які несуть до молитовного рота ці 12 страв, свячену паску і ковбаску, вночі викрадають пам’ятник Франкові і ставлять його біля своєї церкви. Моралізування зайві. Таки “втомилась наша нація” — вироджується. Це відповідь Павлові Тичині. Також уявляю картину, як монтують погруддя Івана Франка біля церкви Святої Трійці у Львові. Ніч. Дуже “побожні” монтери поспішають, а бронзове погруддя обурюється і звертається до народу, який плодить “побожних виродків” — міщухіваморальників: Невже задарма стільки серць горіло До тебе найсвятішою любов’ю…. А паралельно своїм терцинним “Не зрадь!” в унісон Франкові Павличко додає: Що сталося тепер, коли ти вгору Повинен вийти — з помирань безодні До сонця й зір небесного собору?
Чи заглушили дзвони великодні Твій дух, піднявши тільки тіло з гробу, Розквашене, немов капуста в бодні?
Невже, пройшовши в тюрмах перепробу, Здолавши смерть могуттям свого слова, Ти прагнеш обернутися в худобу?
Невже твоїх пророків настанова — То не зерно плодюче й незникоме, А тільки здерта з колосків полова? Дмитро Павличко та Іван Франко — Учень і Вчитель — це благословення Господнє. Павло Мовчан на святкуванні 90- річчя Д. Павличка сказав, що “поет знає мову Всесвіту і не втрачає постійний контакт з Богом. Поезія Павличка — це постійна вібрація нації, чутлива до всього”. На цьому ж торжестві академік Микола Жулинський підкреслив, що “місією Франка було творити з нації культурну систему. Весь творчий процес Дмитра Павличка — його поезія, переклади, літературознавчі розвідки — все це також спрямоване на те, щоб формувати націю в культурний організм”. Та повернімось до основного сюжету розмови, отже, до Павличкових терцин “Не зрадь!”, засвічених Франковим Прологом. У заключній Павличковій строфі — його Хрест, який він несе своїм життям, його сповідь, його гірка та солодка мука. Такий поетів громадянський вибір: Даруй мені ці заклики полинні, Цей голос розпачу й перестороги, Бо я — твій син, що в кам’яній пустині Стелив тобі своє життя під ноги! На початку розмови стояло питання, що було приводом для написання поеми “Мойсей”? Відповіді різні і їх багато. Але в кожній своя правда, свій сенс, очевидно, крім пафосу радянських соцреалізмівських тлумачів, які наполегливо твердили, що поемою “Мойсей” Франко вітав революцію 1905 року… Якраз ні! Він у цьому часі писав: Багно гнилеє між країв Європи, Покрите цвіллю, зеленню густою! Розсаднице недумства і застою, Росіє! Де лиш ти поставиш стопи, Повзе облуда, здирство, плач народу… У всіх передмовах до прижиттєвих видань поеми Франко не згадує російської революції. Для нього вона є лише початком розпаду царської імперії. Тому в працях своїх, повторю ще раз Юрія Шевельова, Франко передбачає події нових можливостей відновлення української державності, мовляв, “велика доба почнеться для нашої національної справи з хвилею, коли в Росії впаде абсолютизм”. Звідси і висновок: Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий та вільний, Твоїй будущині задаток, слізьми злитий, Твойому генію мій скромний дар весільний.
Письменник і час · “Тяглість історичних бойових традицій не переривається”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Петро ШКРАБ’ЮК, письменник
Київ, грудень 2013 року. Вируючий Майдан у маєві національних прапорів, калейдоскоп подій, облич, розмов, а вдома — постійно увімкнений телевізор. І передача, яка запала в пам’ять особливо чітко: на тлі барикади — стомлений і водночас спокійний старший чоловік, а поруч надзвичайно яскрава жінка у вишиванці — сяюча, велична, молода. Вони присіли на якісь ящики і, доповнюючи одне одного, розповідали про себе. Він — лікар, чергує в медичному наметі, надає першу допомогу потребуючим, бо ж всяке буває (це було ще до розстрілу Небесної сотні), вона — філолог, родом із Кам’янця-Подільського, вчителювала в Хмельницькому. Та коли побачила на екрані люту розправу “беркутівців” зі студентами, взяла за свій рахунок відпустку, попрощалась з донькою та сином, уночі сіла в потяг — і на світанні вже стояла на Майдані. І була щаслива, бо опинилась серед однодумців. А потім анексія Криму, вибух війни на сході і моя перша поїздка — з Народною капелою бандуристок “Галичанка” — на Донеччину, в колишній Артемівськ (зараз Бахмут), творчі виступи перед військовими та місцевими жителями, незабутні знайомства з тутешніми волонтерами, як-от Світлана Кравченко, подружжя Устинових — Надія та Геннадій, Сергій Гончаров, Анатолій Кліщ, Володимир Дериведмідь, Олександра Стародубцева, Вікторія Бак… “Чи знаєте у Львові таку паню, як Ільків?” — запитала при від’їзді Вікторія. “Знаю, це Ольга Ільків, героїня, одна зі зв’язкових Головного командира УПА Романа Шухевича (Чупринки)”. “Ні, — заперечила Вікторія, — це інша Ільків, Ліда; вона два роки служила в медичній роті у нашому Бахмуті, і ми по-справжньому подружились, бо ця жінка також незвичайна і героїчна…” Через тиждень-два, вже у Львові, в Національному університеті “Львівська політехніка”, відбувалися збори Конгресу української інтелігенції, і до зали, — всі голови повернулись до вхідних дверей, — вступила висока поставна жінка у військовому камуфляжі з бойовими відзнаками на грудях. Усміхнулась… Привітно кивнула… Я впізнав її зразу. Причому впізнав “подвійно”. Це була жінка, яку я запам’ятав із майданної телепередачі і про яку захоплено розповідала в Бахмуті Вікторія Бак. То була Лідія Ільків. Ми заприязнилися. З її розмов, відтак із книжки “До волі дорога” я довідався про другу частину її життєвої епопеї.
* * * У Києві Лідія допомагала на кухні в Будинку профспілок, розносила майданівцям гарячі чай і каву, брала участь у протестних акціях: то коло Верховної Ради, то біля Адміністрації президента чи Кабінету Міністрів. Навіть виступала з палкою промовою перед спецназівцями, що наглухо закривались щитами… Не забувала і про організацію Євромайдану в Хмельницькому, розповідала про ситуацію в столиці на сесії обласної ради. І знову їхала до Києва… Навесні 2014-го Лідія повернулася до ліцею — і працювала аж до закінчення навчального року. А в липні зголосилась піти на фронт. “Моя перша ротація на схід як солдата-добровольця, санінструктора батальйону імені Сергія Кульчицького Національної гвардії України відбувалася з 13 серпня 2014 року і тривала рівно 50 днів у зоні АТО, а саме: розташуванням медичного пункту стала палата урологічного відділення Центральної районної лікарні” (Бахмута; тоді ще Артемівська). В Артемівську й постала ідея необхідності окремої медичної роти. І вона — “після оббивання багатьох порогів” — була сформована в Києві. Очолив її полковник медичної служби Ігор Ільків — так, той лікар, якого я бачив на телеекрані поруч із
Лідія Ільків на Уроці мужності в Артемівській школі № 24
Лідією… Колектив роти пройшов відповідний півторамісячний вишкіл і 5 січня 2015 року виїхав у прифронтовий Артемівськ… Прифронтовий — означає безпечний. Медики часто виїжджали по поранених на бойові позиції — і не один із них загинув у перестрілці чи підірвавшись на фугасній міні… Та й у самому шпиталі медпрацівники від утоми падали з ніг. Зокрема й галичанка Мирослава Савчак, вправна медсестра, дочка політв’язня Ярослава Дикого, авторка віршів, присвячених Лідії. Сама ж Лідія разом із бахмутськими волонтерками піклувалася бійцями, як істинна сестра-жалібниця: приносила їм їжу, прала одежу, промивала рани, а нерідко супроводжувала до Харкова. “За добу-дві вони стають немов рідними і прощаються з тобою зі сльозами на очах”. Якраз екстремальні умови — Євромайдан, за ним війна на сході — розбудили в Лідії потяг до самовияву і в Слові. Вже в Артемівську, вражена побаченим і пережитим, вона взялася вести в учнівському зошиті щоденник: “Найяскравіші та найприкріші моменти солдатських буднів записувала нашвидкоруч на колінах, бо в палаті не було стола”. Ці хвилюючі щоденникові записи, невеличкі замальовки, етюди, спогади, роздуми про підтримку чуйних людей, вірші улюблених поетів, а також поетичні рядки учасників Майдану та її учнів, уривки зі спогадів Лідиної землячки Люби Францівни Габрух — усе це склало першу книжку “До волі дорога”, яка витримала — з доповненнями — кілька перевидань. Тепер вона виходить у розширеному виданні під промовистою назвою “Серця калинові”. Це своєрідна мозаїка, але не розсипана, а цільна. Вона творить барвисту картину життя неспокійної душі авторки, хвилює, бентежить, надихає… Є і цілком несподівані художні знахідки, як, скажімо, така: На колимськім морозі калина — І мертві встають і шукають хреста. Чужина — могила, а в огні Україна! О Боже мій, така мені печаль… Або такі рядки: Титани нації — України призначення, Де мова — спадщина тисячоліть. Ми не маємо сил до страчення. Калинове серце над світом горить. Річ у тім, що ці поетичні й прозові рядки Лідія Ільків “виловила” у творах багатьох літераторів (конкретно — їх 88) і скомпонувала з них свою, цілком оригінальну “сюїту” з двадцяти восьми строф, опісля подала й список цих літераторів, якій надихнули її на такий цікавий, практично постмодерний експеримент.
* * * Безумовно, Лідія Ільків — жінка обдарована. Її “До волі дорогу”, а тепер і “Серця калинові” я читав з глибоким зворушенням, болем і радістю, що в нас є такі діяльні, мужні й віддані українській ідеї жінки. Водночас згадав героїню УПА, досі сущу Ольгу Фаустинівну Ільків (їй 99 літ, із них 14 “украв” ГУЛАГ!) Не сумніваюсь: якби зараз діяла УПА, то Лідія Ільків неодмінно вступила б до її лав. Натомість вона добровільно поповнила лави захисників України уже в наш, не менш складний і відповідальний час. І переконливо розповідає про це в своїх книжках. Тяглість історичних бойових традицій, як бачимо, не переривається…
“У нашої нації голод не витравив · прагнення до волі”. · 8 Читацьке віче · с. 8сторінка оригіналу ↗ Ольга ВОЛКОВА, Ігор АЛЕКСЄЄВ, ХОО ВУТ “Просвіта” Фото Станіслава ПИЛИПЕНКА
У День пам’яті жертв Голодомору уже тридцятий рік поспіль небайдужі харків’яни зібралися вклонитися загиблим і згадати страшні події 1922—23, 1932—33 та 1946—47 років. Просвітянська акція (до неї долучилася також дружня Спілка української молоді) зібрала близько шістдесяти осіб. Вона була не єдиною цього дня.
Зустрівшись біля монумента “Слава Україні” на площі Конституції, учасники мовчазною ходою рушили до пам’ятного хреста у Молодіжному парку. Після промови голови харківської “Просвіти” Анатолія Сергієнка та виконання славня отець Віктор Маринчак відслужив молебень за загиблими від репресій та голодоморів. Він сказав, що загиблі — не безсилі жертви, а праведні мученики, які увійшли до історії. Вони бійці, яких вдалося обеззброїти, тому що Голодомор був покаранням за непокору. Що війна проти імперії зла почалася задовго до 1933-го, триває і зараз, тож мусимо вистояти, відстояти нашу державу та націю. Всі присутні заспівали Многая літа нашим захисникам, які зараз боронять Україну.
Після того були виступи старійшин “Просвіти” та науковців, які згадували, як сумнозвісні історичні події торкнулися їх чи їхніх сімей. Були на акції і літні харків’яни, і зовсім молоді. Тож є надія, що ми справді пам’ятатимемо і робитимемо висновки. До акції долучився гість із Херсонщини. Голодомори — біль усієї України, не окремих міст чи сіл. Лунали вірші Ніни Виноградської, згадували людей, завдяки яким правда про Голодомор була збережена й донесена до світу. Також дуже влучно було сказано, що в нашої нації голод не витравив прагнення до волі.
Присутні засвітили лампадки та поклали квіти й колоски до хреста. Анатолій Сергієнко завершив акцію, наголосивши, що Україна єдина, це наша спільна Вітчизна, історична пам’ять у нас теж одна на всіх.
Атмосфера жалобної події та більшості інших, організованих у Харкові, була бойова. Це далеко від так званої “віктимної моделі історичної пам’яті”, яка культивує у народу прагнення, щоби його жаліли. Нерозкаяні злочинці та продовжувачі їхньої справи будуть покарані, але для цього необхідно бути сильнішими, змобілізувати усі українські сили, визнати, що причиною Голодомору стали московство та імперіалізм.
Пам’ять — це не постійне голосіння від жалю до себе, це джерело, з якого беремо сили йти далі, боротися, бути гідними.
Отже, пам’ятаймо й шануймося. Ми мусимо бути вільними, бути господарями на своїй землі. Слава Україні!
“У нашої нації голод не витравив · прагнення до волі”. · 8 Читацьке віче · с. 8сторінка оригіналу ↗ У переповненій залі Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара в рамках проєкту “Самоцвіти України” шанувальники українського мистецтва зустрілися з відомою українською поетесою, лауреатом літературної премії імені Григора Тютюнника, секретарем Національної спілки письменників України, нашою землячкою Юлією Бережко-Камінською.
Олег ОЛЕКСЮК, заслужений працівник культури України
“Серед багатьох сучасних молодих поетів виокремлюється творчість Юлії Бережко-Камінської. Вона пише стисло, глибоко, осмислено, сконцентровано, незаангажовано, у неї прекрасна органічна мова, свіжі образи, відсутність штучності і надуманості. Їй є що сказати. І вона це робить достойно”, — так писав про творчість нашої землячки український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч, перший голова Народного Руху України, Герой України Іван Драч. Авторка семи поетичних збірок, співавторка понад 60 літературних альманахів, переможниця обласного конкурсу “Людина року” у номінації “Молодий журналіст року” 2013 року, лауреатка всеукраїнського літературного фестивалю “Просто на Покрову” (2015), лауреатка Міжнародного фестивалю поезії “Сінані-фест” (Ялта, 2009), володарка Гран-прі Всеукраїнського фестивалю авторської пісні та поезії “Лицарі слова” (Дебальцево, 2011), лауреатка 5-го Поетичного фестивалю “Пристань менестрелів” (Балаклава-2008), дипломантка Міжнародного конкурсу кращих українських творів молодих літераторів “Гранослов”
(2008 р.), лауреатка Першого Відкритого конкурсу молодих літераторів “Покоління — ХХІ” (1999 р.), лауреатка Всеукраїнського конкурсу молодих драматургів “Віримо!” — усе це — наша землячка Юля Бережко-Камінська, яка писала у своїй книзі “Невідворотне”:
Цей світ живе з пришвидшенням. І — я з ним. Усі його ловлю коловороти. І теж боюся випасти дочасно, Та більше — коли хтось спитає:
“Хто ти?
Навіщо тут І чом тобі не спиться? Куди ж тобі так треба безоглядно?
І нащо ти на срібних в’яжеш спицях
Звичайний светр із нитки Аріадни?” Поетична збірка Юлії Бережко-Камінської “Невідворотне” стала для багатьох мешканців смаглявої Таврії довгоочікуваним подарунком. Тож певно, з Божої ласки земляки пані Юлії мали змогу насолодитися поезією з нової збірки поетеси саме під час святкування Дня української мови та писемності та Дня працівників культури та аматорів народного мистецтва. Величності і святковості дійству додали концертні номери народного артиста України Харіса Ширінського, лауреата всеукраїнських конкурсів вокалістів Івана Бурлаки, викладача Херсонського училища культури Надії Жиленко та соліста Херсонської обласної філармонії, скрипаля-віртуоза Олексія Кари. Приємно було побачити на заході батьків Юлії — Бережків Миколу Григоровича та Ніну Семенівну. Наснажили на нові звершення і Юлію Миколаївну, і всіх організаторів літературно-мистецького заходу дружні побажання від колег — лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, поета Анатолія Кичинського та заслуженого журналіста України Тетяни Каменської. А викладач факультету іноземних мов Херсонського державного університету Ганна Шелдагаєва зачитала власні переклади англійською поезій Юлії Бережко-Камінської. Так, її твори нині активно перекладають французькою, іспанською, польською, болгарською, російською, киргизькою та іншими мовами. Вірю, що іна міжнародному рівні, і серед носіїв інших мов наша зірочка сяятиме яскраво і самобутньо. Шануймося! Шануймо свої самоцвіти!
“У нашої нації голод не витравив · прагнення до волі”. · 8 Читацьке віче · с. 8сторінка оригіналу ↗ Ольга ШЕВЧЕНКО, директор Глибоцького краєзнавчого музею
На базі Глибоцької районної дитячої бібліотеки відбувся авторський вечір “Осіннє плато” з Марією Трафюк-Маріщак, донькою відомого на Глибоччині поета-барда Григорія Трафюка.
Зібралося чимало народу: голова та члени літературно-мистецького об’єднання “Витоки”, представники влади, вчителі та учні Глибоцької гімназії, ліцею та Димківської ЗОШ, глибочани та шанувальники поетичного слова.
Марія Трафюк-Маріщак сенсом свого життя обрала слово, яке віднаходить і майстерно передає у поезії. В цьому велика заслуга її батька, який з дитинства зумів прищепити любов до поезії. Адже мало хто з нас знав, що “під орудою його критичного пера” вже понад 20 років поетеса закохана в слово і творить власну поезію. Мати Валентина прищепила доньці любов до пісні, адже вона має гарний голос і знає багато пісень. Як щиро зізналася поетеса, батьки її “були два потужних крила, які до певного моменту несли мене по життю”.
За літом вслід біжать літа, “Цок-цок” годинник одиноко, Мій жовтень в душу загляда, — А в ній ще небо синьооке. А в ній — неспівані пісні… Марія Трафюк-Маріщак народилася в Глибоці, закінчила філологічний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, журналіст, авторка низки журналістських і літературних публікацій у регіональній пресі. Щаслива дружина, мати двох чудових дівчаток. За щоденними турботами збігає час, а коли родина відпочиває, в її душу приходить натхнення і народжується поезія…
Хто я? Поет чи так лиш здається? Не знаю, Луна безголоссям німим: — Господи, смирно усе я приймаю, Тільки не дай мені бути ніким! Із усмішкою і ностальгією згадує поетеса дитячі роки, їх витівки з братом, як їм діставалось на горіхи. Сумує вона за Петрусем, адже “зараз він підкорює європейські дороги”, але Марічка знає, що “ми завжди в серці один одного”. Брат прекрасно грає на гітарі та інших інструментах, має гарний голос, є цікавою і неординарною особистістю. Також він автор багатьох пісень, сам пише слова і музику, а ще колекціонує музичні інструменти.
Над дверима старого кафе та протертих до ями східцями Винограду висить галіфе й прикрашає будівлю стовпами.
Розкладає під ним інструмент Музикант молодий, перспективний. Його ж мрії розбиті ущент, А на диво пісні — позитивні.
Лине музика легка, дзвінка, Пальці живо по струнах злітають, Душу рве молоду юнака, Бо що завтра з ним буде — не знає. Линуть до слухачів рядки віршаприсвяти братові “Музикант”.
А слухачі завмерли, затамували подих, слухаючи автора…
Нехай летить незламна правда вдаль,
Не забирайте у людей своїх свободу! Тому й не носить він страшну медаль:
“Від вдячного афганського народу”. А потім було творче спілкування з вдячними однодумцями. Пролунали щирі побажання, відгуки, поради з уст Олени Бадюк, Олени Рєпіної, Олександри Возняк, Родіки Зегрі, Юлії Коваль, Ольги Ковальчук, Флорі Лєрки, Романа Нагірного, Алли Сторожук, Аліни Загудалової, Людмили Сабран, Наталії Пую, барда Галини Сисолєтіної та учнів Глибоцької гімназії.
Арт-калейдоскоп · “Тарас Григорович став душею казахського народу, і я не міг не зняти про це картину”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
рганізатори фестивалю — Національна всеукраїнська музична спілка, Національний заслужений академічний український народний хор України імені Григорія Верьовки, Національна музична академія України ім. Петра Чайковського, Асоціація НВМС “Всеукраїнське хорове товариство ім. Миколи Леонтовича”. Розповідає голова журі, заслужений працівник культури України, художній керівник Заслуженого народного ансамблю пісні і танцю України “Дарничанка” Петро Андрійчук: — Перший Всеукраїнський фестиваль-конкурс колективів народного хорового співу імені Порфирія Демуцького відбувся у 1995 році. Головою журі тоді був професор Національного університету культури і мистецтв, колишній керівник Гуцульського ансамблю пісні і танцю Михайло Гринишин. А від другого до сьомого фестивалю журі очолював Герой України, лауреат Шевченківської премії Анатолій Авдієвський. До складу журі в різні роки входили видатні діячі українського мистецтва Андрій Кушніренко, Анатолій Пашкевич, Іван Сльота, Михайло Головащенко… А коли не стало Анатолія Тимофійовича, очолити журі довірили мені. Цього року до нього увійшли народний артист України, художній керівник Національної заслуженої капели бандуристів України Юрій Курач, заслужений працівник культури України, художній керівник та головний диригент Державного заслуженого академічного Закарпатського народного хору Наталія Петій-Потапчук, заслужений діяч мистецтв України, голова Черкаського обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки Леонід Трофименко, головний хормейстер Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Григорія Верьовки Вікторія Ярема.
арас. Повернення” — фільм про період заслання Тараса Шевченка у Казахстані. 9 березня цього року відбувся показ фільму в Національному музеї Тараса Шевченка, а точна дата виходу картини в кінопрокат досі не відома. Сюжет стрічки побудовано на історії переслідування Шевченка агентами царської таємної поліції — “охранки” у найтяжці для нього останні тижні перебування в Новопетрівській фортеці на Мангистау (Казахстан). Сценарій фільму виграв Міжнародний конкурс кіносценаріїв до 200-літнього ювілею Т. Шевченка у березні 2012 року. Але за правління Януковича не був запущений у виробництво. Від автора сценарію і режисера Олександра Денисенка тогочасне Держкіно України вимагало змін у сценарії і вилучення сцен, спрямованих проти російського імперіалізму і шовінізму. Олександр Денисенко не погодився. Таким чином картину було “поховано”. Реанімувало її Держкіно України на чолі з Пилипом Іллєнком після Революції гідності. У липні 2016 року розпочалися зйомки фільму в Києві у фортеці Косий Капонір. У червні 2017-го було знято останній епізод фільму. Загалом у ньому відзнято 38 локацій, більше ста акторських ролей, що є рекордом для сучасного українського кіно. Картину було завершено у місце у хорової групи Заслуженого ансамблю пісні і танцю України “Лтава” з Полтави. Це дивовижний колектив, створений ще у 1958 році відомим майстром хорової справи Валентином Міщенком. Нині його художнім керівником є Наталія Іванова, а диригентом-хормейстером — Зінаїда Педан. Хор “Ордана” з міста Тального, що на Черкащині, теж здобув перше місце. Керівник, заслужений працівник культури України Микола Вовк створює репертуар колективу на піснях свого краю. Слухачі відзначають, що фестиваль, порівняно з минулими роками, зріс якісно. Але, на жаль, ми не мали жодної підтримки від держави. Сподівалися на Український культурний фонд — підготували на його конкурс проєкт, але він не пройшов відбору. Очевидно, глибоко національне народне хорове мистецтво у них неу пріоритеті. Учасники, а їх близько семисот, приїздили до Києва за свій кошт, самі забезпечували собі проживання і харчування. Національна всеукраїнська музична спілка (керівник Герой України Євген Савчук) взяла на себе усі організаційні питання та виготовлення нагород (дипломів, подяк, медалей, афіш, банера). А Національний заслужений академічний український народний хор України ім. Григорія Верьовки та Національна музична академія України ім. Петра Чайковського безкоштовно надали приміщення, за що їм величезна подяка. Третій канал Українського радіо готує велику програму про наш фестиваль-конкурс. А для телебачення українське народне хорове мистецтво — “не формат”. Вже думаю над тим, яким буде наступний, ювілейний фестиваль, і сподіваюсь, що він пройде у найпрестижніших концертних залах столиці з рекордною кількістю учасників.
Казахи досі вважають його акином — співцем казахської землі, першим художником Казахстану. В Астані є музей, де експонуються картини, які тут малював Шевченко. Його допускали до святилищ казахського народу. Він малював підземелля, мечеті, некрополі, робив пам’ятники на могилах казахів. А це в них вважається святою справою. Казахи слухали Кобзаря і співали на своїх домбрах його вірші. Отаким було спілкування Тараса Григоровича з казахами. І зараз багато дітей носять його ім’я. Навіть дівчата — Тарасі. Як говорив мені один з казахських акторів: “Батир — це сила народу, а акин — його душа”. Тарас Григорович став душею казахського народу, і я не міг не зняти про це картину. Шевченко був демобілізований у 1857 році. А через два роки в Казахстані спалахнуло повстання, яке тривало до 1939 року. Поки не зробили штучний голод, забрали у казахів верблюдів і коней і вони змушені були або помирати у своїй пустелі, або тікати. Я зняв фільм, де Тарас Григорович приєднався до казахських повстанців. Тепер проблеми з прокатом цього фільму і в Казахстані, адже країна досі має дружні стосунки з Росією. Отака доля картини, яку ніде не випускають.
Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Арт-калейдоскоп · “Тарас Григорович став душею казахського народу, і я не міг не зняти про це картину”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Відбувся ІХ Всеукраїнський фестиваль-конкурс колективів народного хорового співу імені Порфирія Демуцького. Ця найпрестижніша імпреза народного хорового співу в нашій державі проводиться раз на три роки і вже стала традиційною, щораз збираючи дедалі більше учасників. Нинішній фестиваль-конкурс прийняв 21 репрезентанта народної пісенної культури з 15 областей України.
Коли створювали це свято народно-хорового мистецтва, то в ньому, крім народних хорів, брали участь і ансамблі. Але сьогодні для малих форм існує чимало різноманітних фестивалів і конкурсів. І відтепер ми вирішили обмежуватися тільки великими хоровими колективами — власне, основоположником саме такої форми народного гуртового співу є Порфирій Демуцький. Учасників ділимо по категоріях. Це хори міські, сільські й навчальних закладів. Цього разу навчальні хори поділили на І—ІІ рівнів акредитації (училища, коледжі) та ІІІ—ІV (університети). Оргкомітет отримав близько 30 заявок, тож обирали кращих з кращих. А з Дніпропетровської, Житомирської, Полтавської, Сумської, Черкаської областей обрали навіть по два колективи — аматорський і навчальний. Гран-прі фестивалю-конкурсу цьогоріч отримав Український народний хор ім. Станіслава Павлюченка Київського національного університету культури і мистецтв. Колектив є уособленням високої хорової культури. Керує ним кандидат мистецтвознавства, доцент Олена Скопцова. Хор вже багато років бере участь у фестивалі-конкурсі ім. Демуцького: 2001 року під керівництвом Станіслава Павлюченка здобув Гран-прі, а торік уже з новим очільником — перше місце. Журі визначило кілька перших місць за номінаціями. Відкриттям фестивалю-конкурсу став хор “Червона калина” Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова. Керує ним молода талановита музикантка, доцент Аліса Литвак. У колективу цікавий репертуар, оригінальне бачення народної музики і молодіжна енергетика. Серед навчальних колективів І—ІІ рівнів акредитації перше місце здобув хор Дніпропетровського коледжу культури і мистецтв (м. Дніпро). Керівник, заслужений працівник культури України Павло Роздайбіда, очолює колектив уже понад два десятиліття. Перше місце серед сільських колективів посів Старосільський народний хор з села Старе село Сумського району Сумської області. Керівник — заслужений працівник культури України Василь Деркач. На фестивалі-конкурсі був цілий феєрверк міських колективів — один кращий за іншого. І ми не побоялися присудити їм аж чотири перші місця, оскільки вони є носіями різних регіональних культур. Один із них — хорова група ансамблю пісні і танцю “Криниченька” з міста Андрушівка, що на Житомирщині. Керівник — заслужений діяч культури Польщі Іван Красовський. Цей колектив — неодноразовий учасник фестивалю-конкурсу ім. Демуцького. Його манера вирізняється аристократичністю. Також перше місце здобув хор “Родовід” із міста Камінь-Каширський Волинської області. Ще одне перше перський. Він не подобається багатьом в Україні. Так було за часів Порошенка, така ж ситуація і нині. Шевченка ви тут не побачите на п’єдесталі. Це звичайний солдат, який не має права голосу в умовах царської армії. У будьякий момент його можуть покарати, кинути у карцер, що й відбувалося. 1853 року Шевченко багато разів проситься на чергування на сторожову вежу над Каспієм. Це місце, де або страшенно холодно, або страшенно спекотно. Від чого взагалі можна померти. Чому він так робив? Тому що йшла війна. Тарас не хотів брати участь у каральних загонах. Не хотів вбивати казахів.
Арт-калейдоскоп · “Тарас Григорович став душею казахського народу, і я не міг не зняти про це картину”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ У Головному військовому клінічному госпіталі відбувся допрем’єрний показ фільму “Тарас. Повернення” та творча зустріч з режисером стрічки Олександром Денисенком.
грудні 2017 року і прийнято Держкіно 22 грудня. Впродовж 2018 року фільм “Тарас. Повернення” не було показано ані в прокаті, ані на жодному фестивалі світу. Фактично картину поклали на полицю. У березні 2018 року видавництво “Клуб сімейного дозвілля” видало роман Олександра Денисенка з однойменною назвою, в якому багато сюжетних ліній, сцен і персонажів, котрих глядач не побачить у фільмі. Роман є першою частиною допоки неопублікованого роману-трилогії Олександра Денисенка “Три душі, три ворони, три лірники”. 13 вересня 2019 року відбулася фестивальна прем’єра фільму на українському кінофестивалі “Бруківка” у Кам’янці-Подільському. — Цей фільм має найбільше локацій з усіх українських картин, — розповідає Олександр Денисенко. — Його знімали і в Казахстані, і в Україні. У Казахстані знімали там, де перебував у засланні Тарас Григорович, поряд з тією фортецею, яку казахи вже розібрали на каміння для своїх будівель. Ми відчули цю тюрму без кордонів, тюрму без стін, з якої втекти неможливо. Тут 60 градусів спеки влітку, та через вітер, який змінює напрямок багато разів, цю спеку не чути. Краєвиди фантастичні. Але перебувати там і знімати — справжнє пекло. Ми його пройшли. У картині 113 ролей зі словами. Це один із найбільших фільмів за кількістю дійових осіб. Коли я ще готувався до написання сценарію фільму, прочитав книжку царського генерала Терентьєва, який під час перебування Шевченка на засланні був одним із командувачів російських військ у Казахстані. І зрозумів, що Тарас Григорович не просто там сидів як політичний в’язень, відбував заслання. Він там був військовополоненим, який змушений був або брати, або не брати участі у каральних загонах, які Росія спрямовувала проти казахів, забираючи їхні землі. У росіян був задум — через Афганістан, Персію дістатися Індії і, як казав Жириновський, помити чоботи в Індійському океані. Я спеціально вставив фразу у фільм, аби показати, що цій ідеї вже не одне століття. Звичайно, фільм антиросійський, антиім-
“Мова — найточніший показник політичного · статусу народу”. Мова єдина 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗ Анна-Віталія ПАЛІЙ
Очищення української мови і повернення її до здорового стану — те, чого насамперед потребує наша мова для свого щасливого життя. Передусім мусимо звернути увагу на корені слів, бо вони — запорука її розвитку і, найважливіше, — продовження. Бо хто би погодився заради милозвучності голосу лишити себе можливості продовжувати рід? Те саме стосується і мови.
Тому заваджати, а не заважати (завада), пристрастність, а не пристрасність (пристрасть), виїздний, а не виїзний (їздити), вистарчить, а не вистачить (старчити), мистець, а не митець (мистецтво) та ін.
Якщо кумедний, то кумедія,
а не комедія. Прадавнє унук, а не онук. У сучасності — усучаснити, а не осучаснити, у тотожності — утотожнити, а не ототожнити, у зброї — узброєння, а не озброєння, у звуці — узвучення, а не озвучення. При такому написанні бачимо органічний зв’язок мови, її єдність, цілісність. Мова — як органи і системи в тілі людини — взаємопов’язані, взаємодоповнені й у взаємній підтримці. Якщо обидва, то обидвох, а не обох, оба — половина слова.
Важко зрозуміти, для чого говорити навіщо (жива народна мова так не каже), коли можна сказати нащо, також і не нещодавно, а недавно.
В українській мові збереглися слова, похідні від основного, у той час, коли саме основне — лише в сусідів. Це означає, що в нас дуже багато слів “позичили”, не прагнучи віддавати, чи правильніше сказати, декларативно політизовано відібрали.
Є слово розбір, але розборки,
а не розбірки, як нині часто пишуть, те ж саме хрін, але хрону, а не хріну. Бо ж Львів, але їдемо до Львова, а не до Львіва. Ну і, звичайно, Київ — Київа, а не Києва.
Чому спросоння, а не з просоння, як правильно писали на початку XIX ст. Чому спочатку а не зпочатку? Чому зліва, але справа, за аналогією має бути зправа, тим більше, що слово справа вже є, і воно має інше значення.
Слово матір походить від старовинного матара, тому матір вживаємо не тільки в родовому відмінку, а й у називному.
Нарешті, що важливо — слова нехай і хай вживаємо як тотожні. Але нині часи конкретності, тому коли хочемо щось ствердити, не слід спереду вживати заперечну частку не-, бо вона відмінює сказане до навпаки. Напримір: треба — не треба, маємо — не маємо, примітний — непримітний, багатий — небагатий, хай — нехай. Те саме зі словом немає. Немає — то нема чи є? І ще: маємо конкретне значення слова хаяти, охаювати. Тому, можливо, варто повернутися до най, воно прадавнє і підходить за значенням.
Місце — тому замісць (за місце), а не замість (за місто). Надихати — надхнення (від дух), а не натхнення (від тхнути). Хто увів таке написання цього слова у правопис, сильно принизив наш народ, заперечив правду, перевернувши значення слова до навпаки.
Самі чи сами? Са- — спільнота, -ми — ми, отже “спільнота ми”. Народ має спадкову пам’ять на живу мову. Як правильніше: тобто, себто чи цебто?
Варто повернути автентичне українське слово лучче, яким на письмі послуговувалися ще минулого століття, а нині вживається у розмовній мові. Воно походить від лучитися, прилучатися у значенні приєднуватися, творити спільноту (розлучатися — ділення, отже, є негативним проявом), випромінюватися, блищати. Ліпше — воно ж на польський манір. Краще — дуже близьке за значенням, але не повністю відповідне.
Існує в українській мові і слово кусок (автентично вживається у народі) поряд із кусень, і те, і друге — від кусати. Шматок походить од шмати.
Нині дуже поширений іменник стілець у значенні крісло. Це — русизм. Крісло і є крісло. А стілець чи стільчик — виключно низький, збитий з трьох дощок і без опори для спини. Правда, слово стілець вживають у медицині, але там воно не означає предмет для сидіння. Також русизмом є слово гусь, теж нині часто вживане. Українською — тільки гусак.
Варто взяти до уваги притаманне українській мові тверде і м’яке звучання деяких голосних і позначати їх на письмі. Напримір у слові дідів — перше і м’яке, друге — тверде. Іноді маємо неправильне читання. Як письмово виділити, щоби відповідно прочитати, тестів (жінчиного батька, тесть) чи тестів (від тести)? У першому випадку і м’яке, у другому — тверде. А слова грати (дієслово) і ґрати (іменник) різні за значенням, нині ще часто записуємо їх однаково.
Ще не чітко визначене написання таких слів, як євангелисти чи євангелісти, Вифлеєм чи Віфлеєм, Галилея чи Галілея, Пилат чи Пілат та ін. На нашу думку, важливішим мало би бути первісне звучання, а не нинішня вимова.
Описане вище — лише схема, що звертає увагу спеціалістів на той часовий мовний наліт, який уже варто пошліфувати. Хай уточнюють. До слова, високопрофесійною працею, яка дає щедрі пропозиції з уточнення орфографії, фахівці визнали “На захист желехівки” Богдана Метика (Львів, “Ліга-Прес”, “Тріада плюс”, 2008). Окрім рідної, автор знав ще дев’ять мов і мав можливість порівнювати. Він подає цінні поради задля повернення до свого, природного, яке часто є вищого порядку, ніж у сусідів і ліпшим за нав’язане зрусифікованими правописами.
Мова — найточніший показник політичного статусу народу. І оздоровлення мови — один із найважливіших чинників оздоровлення нації. Попри війну, яка є зовнішнім тиском на психіку, нині — унікальний випадок за всі минулі триста років чи й більше — уперше можемо самі правити свою мову, без нав’язаної зовні орфографії. Тож скористаймося ним. Іноді собачий гавкіт прискорює ходу каравану.
“Мова — найточніший показник політичного · статусу народу”. Мова єдина 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗ О. А. ЮРЧИШИНА, м. Вінниця
Олексій Боржковський народився 1934 р. у місті козацької слави Брацлав на Вінниччині. 27 листопада 2019 р. святкуємо 85 років від дня народження підполковника медичної служби у відставці, краєзнавця й громадського діяча, єдиного у великому родоводі нащадків українського поета-класика й лікаря Степана Руданського. Нині пошановувач рідного слова, людинолюб і життєлюб є членом Житомирського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка та Партії захисників Вітчизни. Щороку брав участь у Всеукраїнському літературно-мистецькому святі гумору й сатири ім. С. Руданського на Вінниччині, Всеукраїнських фестивалях української книги у Феодосії, літературно-мистецьких святах “Ялтинська весна Степана Руданського”, організував збір книг для бібліотеки, названої ім’ям поета й лікаря в Сімферополі. Допомагав у створенні музейної кімнати в Ялтинському навчально-виховному комплексі № 15 “Гімназія-школа-садок” ім. С. Руданського; виборював право для цього навчального закладу носити ім’я великого українця. Ініціатор видання конверта й марки з зображенням С. Руданського до його 175-річчя, учасник відкриття меморіальної дошки С. Руданському в м. Кам’янці- Подільському (2015).
Автор численних краєзнавчих статей, серед яких чільне місце належить публікаціям про його славний рід. Світлини О. Боржковського ілюструють низку видань: “Степан Руданський (1834—1873). Поет, лікар, громадянин” (Київ, 2009; О. Боржковський — один із укладачів); “І я знов живий світ оглядую…”.
На могилах Ольги Руданської та її чоловіка, священника Стефана Комарницького, в с. Малі Кутища на Вінниччині лікар за власний кошт виготовив і встановив меморіальні дошки, виклопотав спорудження пам’ятника поету та перейменування центральної площі в Калинівці на Вінниччині іменем С. Руданського.
Олексій Боржковський —
лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського (2010). Нагороджений медалями “Будівничий України” (2014), двічі медаллю “За вірність традиціям” (2015, 2016), “За заслуги перед містом” 3-го ступеня (відзнака Житомирської міської ради; 2017), нагрудним знаком “180 років Руданському С. В.” (2014), багатьма ювілейними медалями, грамотами й подяками начальників військових шпиталів і військових гарнізонів та ін.
Двоє синів, восьмеро внуків,
п’ятеро правнуків лікаря є продовжувачами славетного роду. Олексій Боржковський увійшов до Книги рекордів м. Житомир як найстарший працюючий військовий лікарі єдиний нащадок Степана Руданського у місті. Все своє життя творив добро, примножував славу роду, славу України.
“Мова — найточніший показник політичного · статусу народу”. Мова єдина 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗ Мова може об’єднувати, відбивати глибоку радіаційну атаку ворожої інформації. Цю
Юлія КУЗЬМЕНКО Фото Валерія ПОПОВА
Словом науки — доступно для кожного. У фільмі про давність і вагомість української говорять Павло Гриценко (Інститут української мови НАНУ), Віталій Корнієнко (Національний заповідник “Софія Київська”), Олександр Пономарів (Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка), Лариса Масенко (Києво-Могилянська академія), Юрій Шевчук (Колумбійський університет). Вони розвінчують безліч поширених і сьогодні міфів: “Какая разница, на каком языке?”, “Мова не має значення”, “Українською спілкувались лише в селах”, “Української ніколи не було в Києві”, “Суржик — не проблема, а засіб гумору”, “Русифікації не було”, “Мова не на часі”. Такі вигадки постали додатковою зброєю — на ураження свідомості — із початком війни в 2014 році. На жаль, українські ЗМІ почасти ретранслювали ці міфи російської пропаганди.
Стрічку створювали впродовж
3 років. На самому початку роботи Леся Воронюк поділилася задумом із дорогим її серцю Олексієм Долею, вченим-фольклористом
Інституту філології, отримала від нього підтримку. Олексієва історія лунає у фільмі, в епізоді про село Можняківку Луганської області (жителі розповідають, як у радянські часи відбувалася русифікація їхніх прізвищ).
У фільмі аналізують мовну ситуацію Білорусі та Ізраїлю. Білоруська має статус державної у своїй країні, однак вона вже на межі поступового зникнення, це лобіює держполітика. В Ізраїлі протилежна ситуація: євреї, довгий час не маючи власної держави, пам’ятали і плекали іврит, а з часу проголошення держави (1948 р.) розвинули мову, аби вона повноцінно функціонувала в усіх сферах. Режисер Сергій Кримський коментує проведену паралель з Україною: “Державу Ізраїль, яка має безліч проблем — політичних, військових тощо, — об’єднує мова”. Ми так само повинні знати, хто ми є, захищати нашу мову і культуру. Згадали і військових, які грали у фільмі “Соловей співає. Доки голос має”. У зйомках брали участь Костянтин Чабала, Вадим Тихунівський та Вадим Бойко. “Важливо було показати справжнє обличчя наших захисників”, — зауважує Леся Воронюк. Один з міфів-маніпуляцій: сьогодні певна частина військових на сході спілкується російською. Творча група фільму сконтактувала з волонтерами, військовими, і ті пояснили таке явище. Російськомовність окремих солдат зумовлена звичкою, не є принциповою позицією. Кожен із них нині у процесі свідомої українізації. Інша річ, коли мирні мешканці принципово заявляють про свою російськомовність. Це наслідок імперського впливу і небезпека втратити самоідентифікацію.
Фільм викликав схвалення, водночас дискусію про мовну ситуацію в Україні сьогодні. Викладач Інституту філології, перекладознавець Віталій Радчук спокійний за сталість українськомовності: “Точку біфуркації вже перейдено”. На думку Лесі Воронюк, мова може бути суспільним клеєм для нас. Автори зробили принциповий висновок під час роботи над фільмом: нація буде цілісною і триматиме опір загрозам, доки матиме маркери. Одним із таких для нас є українська мова. Державу без мови підкорити просто. І коли наступного разу ви почуєте провокативне “какая разница, на каком языке?”, просто згадайте, що кожен із загарбників, колонізуючи якусь державу, починає з удару по мові. Отже, різниця таки є. Мова має значення.
думку доводять у документальному фільмі “Соловей співає. Доки голос має”. Нещодавно перегляд стрічки відбувся в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка. Зустріч організували з ініціативи Оксани Оверчук, доцента кафедри фольклористики. Філологи мали нагоду поспілкуватися з творцями фільму: продюсером, автором сценарію Лесею Воронюк, головним режисером Сергієм Кримським і режисером монтажу Сергієм Мартиновим. Також Громадська організація “Музичний батальйон” презентувала свої книги й диски з українськими піснями. Організатори заходу зазначають: подія непересічна, адже це перший в Україні фільм, присвячений найдорожчому, що має кожен народ, — мові.
Доля на тлі історії · “Для літератури, по)моєму, треба перш за все — чесність, Потім уже талант, здібність та інше”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Дитинство і юність “У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку”. “Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси”. Так із гумором описував своє народження і життєвий шлях Остап Вишня у гуморесці “Моя автобіографія”. З дитинства захоплювався творчістю земляка — Миколи Гоголя, “Тараса Бульбу” зачитав до дірок. Ім’я одного з синів головного героя узяв за псевдо, а Вишня — бо любив вишні. А ще на Полтавщині майже біля кожної оселі ростуть вишневі дерева. Родина Губенків виростила сімнадцять дітей. “Батьки гарно молилися Богові, якщо він їм подарував стількох дітей”, — писав у автобіографії Остап Вишня. У Зіньківській школі вчився разом з майбутнім поетом-неокласиком Миколою Зеровим. У 10 років залишився сиротою, проте закінчив початкову школу і фельдшерсько-військове училище в Києві, де навчався безкоштовно як син колишнього унтер-офіцера. Під час
Першої світової війни працював у хірургічному відділенні Південно-Західної залізниці. Неспокійного 1917 року фельдшер Губенко екстерном склав весь гімназійний курс і вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.
Павло Губенко — петлюрівець А далі стає петлюрівцем, долучається до національно-визвольної боротьби за незалежність: вступає до партії лівих соціал-демократів (есерів) і товариства “Просвіта”, захоплено вітає появу Центральної Ради і взагалі стоїть горою за неньку-Україну. В автобіографії згодом писав: “Як ударила революція — закрутився. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради до університету, а з університету — до Центральної Ради. Тоді до св. Софії, зі св. Софії — до “Просвіти”, з “Просвіти” — на мітинг, з мітингу — на збори, зі зборів — до Центральної Ради, з Центральної ради — на з’їзд, зі з’їзду — на конференцію, з конференції — до Центральної Ради. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я. Державний муж, одне слово”. Павло Губенко як великий патріот Української Народної Республіки (УНР) докладав чимало зусиль до розбудови нової держави. На 1919-й був начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. Там зблизився з офіцерами Української Галицької армії та Дієвої Армії УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі захисники УНР. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили тифозних хворих. Рятував як міг життя українських петлюрівських офіцерів і вояків, котрі знемагали від ран, отриманих у боях із російськими окупантами: і білими, і червоними, більшовицькими. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними історіями, які сам і вигадував. 1919 рік. Триває війна більшовицької Росії на чолі з Лєніним та білогвардійської Росії на чолі з Денікіним з армією Директорії УНР, яку очолював Симон Петлюра. Відстоюючи інтереси УНР, Павло Губенко опиняється у Кам’янці-Подільському. У складі Міністерства шляхів УНР евакуювався до цього міста, де і були опубліковані його перші літературні праці — фейлетони і памфлети. Про початок літературної біографії згадував так: “Перебуваючи в Кам’янці на Поділлі, написав фейлетон про Денікіна й поніс у “Робітничу газету”. Секретарював там Хомик (молодший). Прочитав, сказав: “Добре”. І не надрукував. Потім я поніс свій фейлетон до “Народної волі”. Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: “Добре”. І надрукував”. За підрахунками дослідників, за період з листопада 1919-го до лютого 1920 року гуморист-початківець опублікував 37 творів — переважно під псевдонімом Павло Грунський. Навесні 1920 року Павло Губенко повертається до Києва, але відразу ж потрапляє до пазурів більшовицьких окупантів: його заарештували чекісти. У катівнях ЧК поневірявся пів року, аж доки йому не допоміг вибратися з більшовицької в’язниці поет Василь Блакитний. З його легкої руки Павло з’явився в столиці — Харкові, де з квітня 1921-го працював у республіканській газеті “Вісті ВУЦВК”.
Антирусифікаторські гуморески Остапа Вишні “22 липня 1921 року народився на світ гуморист Остап Вишня” — в “Селянській правді” було опубліковано фейлетон “Дивак, їй-богу!” з таким підписом. Псевдонім швидко став настільки відомим, що справжнє ім’я письменника згадували вкрай рідко — тільки в офіційних паперах. Вишні дали кімнату в комунальній квартирі, а згодом він переїхав у будинок “Слово”, побудований спеціально для письменників. Зі спогадів Володимира Куліша “Слово про будинок “Слово”: “Зросту вище від середнього, виглядав він як “добрий дядько”. Популярність Вишні в ті часи була недосяжною. Сам же Вишня скромний в суспільстві, хороший батько, уважний до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив дати мені що-небудь почитати... Ми проходили в його квартиру. На порозі зустрічала нас Цяця — пес завбільшки з доброго теляти... Дружина Вишні — така ж весела і життєрадісна артистка Маслюченко, худенька непосидюча донька Леся — образ своєї мами... Коли Вишня приходив до нас (Куліші жили в третьому під’їзді того ж будинку. — Авт.), то від сміху в нас довго боліли не лише роти, а й животи. Він умів розповідати анекдоти неперевершено. Сам він при цьому голосно, громоподібно реготав”. У пресі один за одним виходять збірки його “усмішок”: “Кому веселе, а кому й сумне” (1924), “Реп’яшки”, “Вишневi усмiшки (сiльськi)” (1924), “Вишневi усмiшки кримськi” (1925), “Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився”, “Лицем до села”, “Вишневi усмiшки кооперативнi”, “Вишневi усмiшки театральнi” (1927), “Ну й народ”, “Вишневi усмiшки закордоннi” (1930); двома виданнями (у 1928 і в 1930 році) вийшли у світ чотири томи “усмішок”. Їхня головна тема — розвінчання недоліків людини й суспільства. У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку “Українізуємось”, що за три роки витримала п’ять видань. Провідний мотив — відродження національної гідності українського нації і розвиток української мови. Частина усмішок Вишні грали роль скорострілів у запеклій битві 20-х років проти агресивного російського імперіялшовінізму. Сенсацію вчинила в Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. У гуморесці, написаній на зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки після всіх з’ясувань пропонують російському наркомові зробити їм те, що й запорожці пропонували турецькому султанові. Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало. Письменник критикував, гостро висміював злободенне, віджиле, чуже й вороже народові. “Для літератури, поAмоєму, треба перш за все — чесність, — писав у щоденнику Остап Вишня. — Потім уже талант, здібність та інше. Тоді й буде література!”.
В’язень комуністичних сталінських концтаборів Такі його погляди не сприймала тодішня окупаційна російсько-комуністична влада. 1933 рік. Розкручується виток сталінських репресій проти української інтелігенції. 13 травня покінчив з собою близький друг Вишні і сусід по будинку “Слово” Микола Хвильовий. Розповідають, що Вишня три дні, зачинившись у будинку, плакав і повторював: “На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили?” Через пів року, 26 грудня, заарештували і самого Вишню. У цей час ішов процес “Української військової організації”, і до нього “підключили” трьох письменників — Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню. Перший в Україні позасудовий і закритий “терористичний” процес відбувся в Харкові 3 березня 1934 року. Лише Остапа Вишню було “помилувано”. Інших дев’ятьох осіб, обвинувачених у справі УВО (ще не завершеній — загалом було заарештовано 148 осіб), розстріляли. Письменника засудили до 10 років таборів за “терористичну змову”. Начебто він готувався здійснити замах на українофоба, ІІ секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. На допитах, відкидаючи безглузді звинувачення, Остап Вишня жартував, що “в такому випадку, чому б не звинуватити мене і в згвалтуванні Клари Цеткін”. Покарання відбував в Ухтимсько-Печорському таборі. 1937-го його мали розстріляти. Для цього етапували до іншого табору через річку Печору. Оскільки крига вкрила річку, заарештованих довго не могли доправити до місця призначення. За цей час начальника табору розстріляли, а наказ про страту Остапа Вишні загубився.
Творчість в умовах рабського сус) пільства і “тюрми народів” СССР 1943-го Микита Хрущов на прохання Олександра Довженка умовив Сталіна звільнити Остапа Вишню, аби той своєю творчістю надихав на боротьбу з УПА. Він написав збірку памфлетів про “буржуазних націоналістів” “Самостійна дірка”, що врятувало письменника від подальших репресій. Однак воїни УПА привітали повернення з таборів Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться. Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели (“Мисливські усмішки”, “Кримські усмішки”). У “Мисливському оповіданні” він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої “знімає” весь попередній витончено-ліричний сюжет. У “Ярмарку”, що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовно-звукової і кольорової палітри змальовує барвисто-співуче море українського ярмарку. Нелегкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. “Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити”, — пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, яке найбільше давило і різало його талант: “Зло найбільше космополітизму (Вишня під цим терміном розуміє ЦК КПРС) в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони... позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!” Тут Вишня завуальовано пише про “Розстріляне Відродження” і серед зрубаних молодих паростків літературних бачить і себе. Москва в 30-х роках знищила українську літературу за “націоналізм”. “Оті дурні, — пише Вишня, — що кричать “Націоналісти!”, не розуміють, що я зумів об’єднати любов до мого народу з любов’ю до всіх народів світу!” І далі: “Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!” У 15-ту річницю оголошення в пресі про розстріл 28 українських письменників московським виїзним судом у Києві — 18 грудня 1949 року Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: “Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за “провалля” в літературі... Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував... А потім читав”. У 1955 році Остапа Вишню реабілітували. Комуністичні концтабори підірвали здоров’я письменника. 28 вересня 1956 року гуморист-мученик помер від розриву серця. Похований на Байковому кладовищі. На знак вшанування пам’яті його ім’ям було названо вулиці в Києві та Полтаві. “Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч щоAнебудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!”.
За матеріалами інтернет-видань підготував Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області
130 років тому, 13 листопада 1889 року, на хуторі Чеч+ ва неподалік села Грунь Зіньківського повіту Полтавщини народився Остап Вишня — борець за незалежність Украї+ ни ХХ століття, начальник медично+санітарного управлін+ ня Міністерства залізниць Української Народної Республі+ ки, в’язень комуністичних сталінських концтаборів, пись+ менник+сатирик, гуморист, перекладач. Остап Вишня за+ початкував новий гумористичний тип фейлетону – “ус+ мішку”. Справжнє ім’я — Павло Губенко.
“Знищити культуру — це означає знищити · Україну!” Пам’ятаємо! 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗ Відійшов у вічність Михайло Борисович Степаненко — видатний укра
Володимир СКРИНЧЕНКО
“Читач, сам того не відаючи,
є співавтором книжки ще задовго до того,
як вона до нього дійде”.
(Ян Парандовський, “Алхімія слова”)
Ця збірка митця — своєрідне виявлення його палкої любові до рідної Батьківщини, до її національної історії та культури. Останнє видання її доповнене матеріалами, які охоплюють часовий простір від європейської та давньоруської історії ІХ століття (“Тіні забутих предків”), культурно-мистецькі реалії України першої половини ХІХ століття у фактах біографії Миколи Маркевича (“Микола Маркевич”), а також культурне життя Києва ХХ століття у спогадах про педагога Л.В. Калішевську (“Калішé”).
Про що розповідають літописи Раннє середньовіччя у Європі було бурхливим. Нетривалі держави, тривалі війни перекроювали географічну мапу європейського континенту. А на сході Європи народжувалася у муках слов’янська держава, на чолі якої став легендарний Рюрик, норманський (данський) король язичників-слов’ян. Саме йому професор Степаненко, який не був профільним істориком, присвятив свій нарис “Рюрик”. Мабуть, несподіваним було звернення музичного фахівця до суперечної, але дуже важливої для тлумачення витоків нашої державності цієї історичної постаті, родоначальника могутньої князівської династії Київської Руси-України. Як відомо, існують різні версії щодо народження Рюрика, його родини і кола оточення, життя й діяльності на історичному тлі тої доби. Михайло Борисович вибудовує власну версію цього суворого воїна-завойовника і водночас державника. (Своїми роздумами щодо Рюрика поділився Михайло Борисович із читачами ще раніше у своєму нарисі “Рюрик” на сторінках журналу “Всесвіт”, № 3—4 за 2016 рік).
І як продовження цієї теми — нова розвідка з історії України у нарисі “Тіні забутих предків”, у якій Михайло Борисович прагне розповісти про драматичну боротьбу слов’ян-язичників із ранньофеодальною німецькою державою на чолі з імператором Оттоном Великим. Мужній спротив наших предків християнській експансії з Заходу Європи відображений у деяких літописах того часу, зокрема Адама Бременського “Діяння архієпископів гамбурзької церкви”. Бажання загарбати слов’янські племена, примусити їх стати частиною німецької держави завжди було офіційною політикою імператора Оттона Великого. Слов’янські племена приречені були відстоювати своє право на життя, свою слов’янську самобутність та віру, яку намагався поглинути християнський захід Європи. Апогеєм боротьби поганської релігії (тобто, язичництва) з християнською була реформа великого князя Володимира, який знищив пантеон поганських богів на чолі з Перуном у Києві. Вже наприкінці 988—990 рр. утвердилося християнство у Київській державі, яка стала надійним оплотом слов’янського світу в протистоянні з європейським Заходом. Ось так історичні розвідки Михайла Степаненка розширюють наші уявлення в часі й просторі щодо існування слов’янськой цивілізації на сході Європі.
“Бандуристе, орле сизий…” Доля Миколи Маркевича як творчої особистості завжди цікавила Михайла Степаненка переважно у музичному аспекті. Історик та етнограф, поет і перекладач, музикант і композитор Микола Андрійович Маркевич зробив визначний внесок у культурно-історичну спадщину української минувшини, ще й досі гідно не оцінений.
У молоді літа Микола Маркевич блискуче опанував гру на фортепіано; навчався у відомого піаніста-віртуоза Джона Фільда, а згодом брав участь в ансамблевих концертах.
Заради дум та пісень кобзарів він готовий був вирушати у далекі мандри по Україні. В молоді літа та й наприкінці життя невтомно збирав він перлини духовної культури українського народу. Згодом це відгукнулося у його захопленні пісенним фольклором, зокрема у збірках “Українські мелодії” та “Народні українські наспіви”. Разом з композитором Глинкою об’їздив Микола Маркевич села Полтавщини, збираючи старовинні пісні. На основі записаних в Україні кроксмейстерських маршів Глинка створив знаменитий “Марш Черномора” з опери “Руслан і Людмила”, партитуру якої вдячний композитор подарував Маркевичу.
Зустріч із Тарасом Шевченком у Петербурзі, куди навідався Маркевич за цензурним дозволом на видання “Історії Малоросії”, принесла йому дарунок долі — дружбу Кобзаря та посвяту на іменини: “Бандуристе, орле сизий! / Добре тобі, брате: / Маєшь крила, маєш силу / Є коли літати / Тепер летиш в Україну / Тебе виглядають / Полетів би за тобою / Та хто привітає...” Саме тоді Тарас Шевченко дарує Маркевичу перше видання “Кобзаря” та отримує від нього “Народні українські наспіви”. Разом із Тарасом Микола Андрійович входив до Кирило-Мефодіївського братства, до якого залучено було широке коло представників української інтелігенції.
У Турівці, родовому своєму маєтку, невтомно працював Микола Андрійович над “Історією Малоросії”. Ця праця здобула високу оцінку навіть такого великодержав
(біля Київської консерваторії, 1961 р.)
ницьки налаштованого літературного критика, як Віссаріон Белінський. “Історія Малоросії” насичена надзвичайною поезією, як її поетичні народні думи...” — писав він.
Подих її відчутний у багатьох творах
Тараса Шевченка — у поемі “Гайдамаки”, в офортах “Дари Богданові в Чигирині” та “Смерть Богдана”.
Цікавий матеріал про славетне життя
Миколи Маркевича надають мемуари його правнука Ігоря Маркевича, видатного французького композитора і диригента, “Être et avoir été” (“Нині і колись” — у перекладі з французької), які виклала Є. Косачевська у нарисі “Ігор Маркевич: біля джерел” на сторінках журналу “Всесвіт”, № 3 за 1982 рік.
На жаль, немає вже могили Миколи
Маркевича. Після Жовтневого перевороту 1917-го збурені більшовицькою пропагандою селяни Турівки вчинили глум на місці поховання Миколи Маркевича. Врятувати вдалося лише надгробок з місця поховання, який перевезли до Яготина і встановили у місцевому парку (див. Лисенко І. “Музики сонячні дзвони”. — К.: “Рада”, 2004 — С. 365).
Навколо Калішевської Нелегко, мабуть, відтворити у пам’яті реалії 50-х рр. минулого століття. Свою розповідь Михайло Степаненко починає з того, як зі своїми товаришами — Сергієм Скринченком та Володимиром Кобилком (у майбутньому — Симоненком, автором досліджень з історії джазу) — “стояли в тисячних чергах за передплатними виданнями”. Крім передплатних видань молодь ще захоплювалася музикою, не цуралася й джазу, та головне — невтомно навчалася у школі-десятирічці ім. М. В. Лисенка, де викладала Людмила Володимирівна Калішевська, видатний фахівець та особистість. З Калішевською познайомив Михайла Степаненка Сергій Скринченко, який навчався у неї в той час. В її класі в різні роки крім Сергія Скринченка навчалися Володимир Бистряков, Людмила Різоль, Сергій Сильванський, Світлана Ляшенко та ін. У своїх спогадах Михайло Борисович вшановує її пам’ять, висловлює слова подяки цій видатній жінці й педагогу. (До спогадів Степаненка додає автор нарису ще й свої власні враження).
Елегантна і струнка, наче англійська леді, Людмила Калішевська була людиною надзвичайної волі і рішучості. Понад усе прагнула бути господаркою власної долі, та не завжди їй щастило у цьому. Її молоді літа припали на бурхливі роки громадянської війни, коли вона, 20-річна студентка саратовської консерваторії, стала нареченою вченого-патофізіолога Андрія Багдасарова, учня Олександра Богомольця (див. Дрозд В. “Ритми життя” — К.: Молодь, 1977. — С. 123, 124), з яким переїхала 1920 року до Москви. Там Людмила Багдасарова навчається у Московській консерваторії у класі Костянтина Ігумнова (див. Мильштейн Я. “Константин Николаевич Игумнов” — М.: Музыка, 1975. — С. 320, 321, фото). Найближчі її друзі того часу — видатні піаністи Лев Оборін, Володимир Софроницький та його дружина Ляля Скрябіна.
На початку 30-х Людмила Володимирівна у Києві, де вдруге виходить заміж. Цього разу за вченого-патофізіолога Євгена Татарінова (і теж учня Богомольця). Проте лиха доля й тут ламає їй життя: раптова смерть чоловіка кладе її до лікарні на тривалий термін. Після одужання розпочалася її плідна педагогічна робота у школі-десятирічці ім. М. В. Лисенка. Прагнення наповнити своє існування новим духовним змістом надає їй другого подиху для життя. Навколо неї поступово формується своєрідний осередок друзів-однодумців, інтелектуалів, а її оселя на Липках стає центром культурно-мистецького життя музичного Києва. Крім учнів в її вітальні — композитори Віталій Кирейко, Валеріан Довженко і Микола Сильванський. Там вона влаштовує концерти з їхніх творів, а також зустрічі з професором Володимиром Нільсеном, Лялею Скрябіною та засновником космічної медицини академіком Миколою Сиротиніним.
З ностальгійним теплом згадує Михайло Борисович ті незабутні часи…
Роздуми вчасні і невчасні Розгортаючи цю книжку, відразу відчуваєш, що автор по-справжньому вболіває за Україну, її майбутнє. Про це свідчать і роздуми митця про долю культури у нашій країні. Професор Степаненко звертає увагу на вирішальну роль музичної культури у житті суспільства, її спроможність згуртовувати людей, у вихованні почуття патріотизму.
Головною проблемою, що непокоїть митця, є небезпечна тенденція відсторонення держави від культури. Це стосується фінансування, коли діячі культури увесь час повинні йти до чиновників із простягнутою рукою і благати їх, щоб вони виконали закон про бюджет. І державу аж ніяк не хвилює, що талановита молодь тим часом тікає за кордон. Ось таке відсмоктування інтелекту може призвести до справжньої культурної деградації.
Якщо найталановитіша молодь утече,
то з чим залишиться Україна?
“А навіщо тоді держава існує?” — запитує професор.
Як людина і патріот, який щиро вболіває за долю України, він звертається до суспільства із застереженням: “Знищити культуру — це означає знищити Україну!”
От якби про це пам’ятала влада…
їнський композитор і піаніст, народний артист України, професор та багаторічний завідувач кафедри спеціального фортепіано № 1 Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, голова Національної спілки композиторів України. Безперечний внесок Михайла Борисовича в українську музичну культуру, який десятиріччями невтомно збирав у свою “історичну скарбничку” унікальні свідоцтва про розвиток вітчизняної музики ще від доби стародавньої Русі до сьогодення. Адже музична культура України минулого ще й досі лишається terra incognita для пересічного українця. Останнім часом склалася добра традиція публікацій його історичних розвідок: від першого видання “Музично-історичних етюдів” Михайла Степаненка минуло понад сім років, проте інтерес до його досліджень не спадає. Працьовитість, дбайливе ставлення до слова, майстерність письменника і фахівця принесли йому заслужене визнання у світі української музики. Про це свідчить успіх цього просвітницького видання серед широкого загалу та фахівців. І як підсумок багаторічних досліджень і невтомних пошуків митець видав на суд читача збірку своїх історичних нарисів під загальною назвою “Статті. Дослідження. Спогади”. Видана удруге видавництвом “ГРОНО”, на жаль, невеликим накладом (150 примірників), ця збірка стала бібліографічною рідкістю…
Б.В.Степаненко, Л.В.Калішевська, В.В.Нільсен, С. А. Скринченко, М.Б.Степаненко
Театр · “Українці збудували на чужині свою маленьку Україну”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
зеті “Наше слово” за 3 листопада 2019 року, № 44 (3247), в якій зокрема було відзначено: “Коломийські актори повели ольштинську публіку стежкою рефлексії, задуми, сліз, але водноA час — радості та сміху. Хто побаA чив усі три вистави — пережив саA ме такі емоції. Аскетичною у сцеA нографії, складною тематично й у сприйнятті була вистава “КамінA ний хрест”. Як і в оригінальній ноA велі Василя Стефаника, це історія хлібороба, який змушений покинуA ти рідний клаптик землі та шукаA ти кращої долі в Канаді. “Старий птах старого гнізда не покидає” — говорить головний герой Іван, якоA му доводиться спростувати цей вислів. Усвідомлюючи, що дорога вестиме тільки в один бік, він ставить на пагорбі камінний хрест зі своїм ім’ям, іменами друA жини та близьких. Ґаздів просить не оминати цього місця, виплекаA ного важкою працею. Покинути рідне гніздо — це дилема й мільйоA нів сучасних українців, тому п’єса цілком актуальна. Серед ольшA тинської публіки, мабуть, не було глядача, який би не зіткнувся з розлукою та міграцією — комусь випала така доля особисто, іншим довелося прощатися з близькими. Актуальність полягає ще й у тому, що і тодішнім, і сучасним українA цям треба боротися за свої землі з московським агресором…” Не менш насиченим був другий день заходу. Програмою було передбачено дві вистави: “Мати- Наймичка” Тараса Шевченка на малій сцені і “Гуцульський рік” Гната Хоткевича — на великій.
Театр · “Українці збудували на чужині свою маленьку Україну”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ У м. Ольштині Вармінсько+Мазурського воєводства в Польщі завершилися Загаль+ нопольські дні українського театру, які щорічно організовує Об’єднання українців в Польщі за сприяння Комітету з національних меншин й інших урядових інституцій. Не+ заперечним лідером і авторитетом української справи в Ольштині є багаторічний очільник української спільноти Степан Міґус. Він має надійну опору в особі відомого політика, віце+маршалка Вармінсько+Мазур+ ського воєводства — Мирона Сича.
Ольга РУДАНЕЦЬ, заслужений працівник культури України У
Вармінсько-Мазурському воєводстві живе чи не найбільше українців у Польщі. Чимало тут й інших меншин — німців, ромів, білорусів, литовців чи вірмен. У сеймику діє єдина в Польщі Комісія національних і етнічних меншин, є уповноважені маршалка і воєводи у справах меншин. Уже 25 років уповноваженим у справах нацменшин є Віктор-Марек Лейк, якому уклінно дякувала українська спільнота на першому театральному вечорі за підтримку і толерантність, зміцнення співпраці. До слова, Віктор- Марек Лейк з дружиною Тересією Астрамович-Лейк не тільки переглянули вистави коломиян, ай були присутні на прощальній вечері і висловили свою вдячність коломиянам за високомистецькі сценічні представлення. Українці на колишніх землях Східної Прусії опинилися внаслідок злочинної операції “Вісла” 1947-го. 72 роки тому комуністична влада переселила в цей регіон, що межує з Калінінградською областю Російської Федерації, 60 тисяч українців. Депортовані потрапили сюди зі своїх рідних земель, тобто з околиць Перемишля, Сянока, а також із Бескидів. Вигнанців розпорошили по всьому регіону. Дотепер у Вармінсько- Мазурському воєводстві є села, де українці становлять більшість. Проте впродовж повоєнних десятиліть більшість із них перебралася у міста й містечка воєводства. Сьогодні українська меншина — одна з найвпливовіших національних громад цього багатокультурного регіону. Серед досягнень української громади Вармінсько-Мазурського воєводства Степан Міґус називає два комплекси українських шкіл та 51 пункт навчання рідної мови, а також українську філологію у Вармінсько-Мазурському університеті. Приречені у 1947-му на асиміляцію українці, всупереч усім несприятливим обставинам, зберегли свою національну свідомість і навіть збудували на чужині свою маленьку Україну. Це особливо гостро відчували ми під час наших представлень у театрі імені Стефана Ярача в Ольштині. Імпресаріо театру Івона GоRKE, яка опікувалася допомогою різних служб, навіть проговорилася, що вони заздрять нам, адже всі три вистави, які ми зіграли на двох сценах театру, відбувались при цілковитих аншлагах, навіть з додатковими приставними стільцями, з надзвичайно інтелігентною, шляхетною глядацькою публікою, що засвідчило ще раз про високий рівень організації української спільноти. За годину до першої вистави у фойє театру відбулось відкриття фотовиставки Андрія Дуди “Герої не вмирають — обличчя війни”, присвяченої Дню Захисника України. Першою на суд спраглого до українських тем глядача було винесено виставу “Камінний хрест” Василя Стефаника у постановці директора-художнього керівника театру, народного артиста України Дмитра Чиборака. Цією постановкою і активним гастрольним прокатом (спільний проєкт з Українським народним театром “Заграва” з міста Торонто, Канада (травень — червень 2019 р.); Міжнародний театральний фестиваль “HOMO LUDENS” у м. Миколаєві (жовтень 2019 р.); ХІІ Загальнопольські дні українського театру в м. Ольштині (Польща) театр розпочав активну популяризацію творчої спадщини Василя Стефаника до відзначення 150-річного ювілею письменника і 65-річчя його сумних роковин у 2021 році. Після вистави на сцену з подячним словом вийшов Степан Міґус, Мирон Сич і віцемаршалек Віктор-Марек Лейк. У виступах було відзначено гостру актуальність теми українського заробітчанства і цінності української землі, вічної тяглості українців, які дали світовій цивілізації Трипільську культуру, до своєї землі; високу професійну майстерність постановочної групи і акторів театру. Було наголошено, що вистава зворушила почуття кожного глядача і не залишила байдужим нікого. Зрештою, про це свідчать короткі відгуки і оцінки, якими вони поспішали поділитись, і які було озвучено в кількох програмах Ярослави Хруник на Ольштинському радіо і в телевізійних сюжетах Романа Боднара на польському телебаченні, а також змістовна аналітична інформація Степана Міґуса і Григорія Сподарика в га-
Знову подячні оцінки, оберемки полум’яних троянд, фотосесії з акторами. Зал довго не відпускав акторів зі сцени. Таку насолоду від сприйняття і відчуття суголосся душ вдається переживати не так часто. І саме такі миттєвості називаються щастям. Передаючи загальний настрій глядацької авдиторії після вистави “Мати-Наймичка”, Степан Міґус сказав, що в залі не було жодної людини, яка б стримала сльози. А велика вчительська делегація зразу ж запросила виставу для показу учнівській авдиторії. Завершальним акордом Днів українського театру в Ольштині стала містерія Гната Хоткевича “Гуцульський рік”. Вона вже була апробована на європейських сценах і сприйнята з належним успіхом і в Шотландії на Всесвітньому Фріндж—фестивалі (2008 рік), і в Італії (Неаполь Касерта, Помпей), 2013 рік, і в Німеччині (Мюнхен, Штудгарт, Нюрнберг), 2017 рік, і неодноразово в Румунії та Польщі. І знову в театрі Стефана Ярача вона пройшла під загальне схвальне сприйняття. Степан Міґус у подячному слові коломийській трупі відзначив, що його не раз переконували в необхідності постановок зарубіжних — європейських і світових драматургів — українськими театрами для показів на європейських і світових сценах. Але ці два театральні дні і три вистави коломиян, які репрезентували українську національну класичну драматургію, доводять цілком протилежне і переконують: українські театри повинні відкривати світові саме українську сценічну скарбницю, не заперечуючи того, що збагачують свій репертуар і світовими драматургічними перлинами. “Мені неодноразово доA водилось чути, що українA ські театри повинні їхати за кордон, обов’язково поA казуючи вистави світової драматургії. Але на прикA ладі і досвіді Коломийського театру я вкотре переконуA юсь, що ми маємо показуваA ти світові своє, національA не! Тільки так світ і пізнаA ватиме нас, і розумітиме”. Озарківчани висловили вдячність організаторам за честь представити українське театральне мистецтво на загальнопольських днях українського театру в Ольштині і за попереднє запрошення зі своїм мистецьким доробком до Гданська.
Палітра · “Мистецтво сьогодні є зброєю у захисті нашої держави”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ У Муніципальній галереї мистецтв Деснянського райо+ ну столиці відкрили виставку відомого українського ху+ дожника Валерія Франчука “Розгойдані дзвони пам’яті”, присвячену 86+й річниці Голодомору в Україні, та вистав+ ку творів графіка з Ужгорода Олесі Улибіної, виконаних в оригінальній техніці паперової пластики. Також відбулася презентація книжок Василя Кушерця, Василя Василашка і Валерія Франчука.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
У документальному фільмі, знятому 2012 року, 94-річна Марія Броніславівна Кобилянська- Франчук розказала про жахіття, які творилися у селі Зелена Красилівського району на Хмельниччині у 1932—33 роках минулого століття. Згадала понад 50 односельців, які загинули від голоду. — Ми оновлюємо експозицію, намагаємося представляти кращі твори столичних художників та митців з інших регіонів України, — зазначив арт-менеджер Муніципальної галереї мистецтв Деснянського району Києва Олег Смаль. — Художникам завжди хочеться малювати щось світле, добре, весняне і веселе. Але деякі митці працюють для того, щоб розхитувати дзвони пам’яті. У своїх роботах вони зберігають генетичну пам’ять нашого народу. До таких належить і Валерій Франчук — народний художник України, лауреат Шевченківської премії, який через своє серце, через спогади своєї мами пройнявся цією важкою темою. На більшості його картин немає облич. Це тіні, ангели. Це ти-
Олена КУШНІРУК
Верховина — квітучий Гуцульський край, яку великий Каменяр назвав гуцульською столицею, коли вперше приїхав у Жаб’є. Це не просто столиця, а справжній центр гуцульської культури! Містечко завжди вабило відомих письменників, композиторів, громадських діячів, надихало й надихає на створення шедеврів. Тут чимало музеїв, один із них — регіональний історико-краєзнавчий музей Гуцульщини, відкритий ще в 1938 році і відновлений уже 2004-го, експонуються виставки митців краю. Саме тут 7 листопада 2019 року у виставковому залі відбулося урочисте відкриття одинадцятої персональної виставки “Графіка та живопис” Антона Григорука. А. А. Григорук — член Національної спілки художників України, член Спілки художників “Клуб українських митців”, дипломант Всеукраїнської програми “Золотий фонд нації” та Міжнародної програми “Україна. Європа. Світ”. За участь у міжнародній художній виставці “Мистецький Олімп” нагороджений медаллю “За високий професіоналізм”. Здобув сертифікат Всеукраїнської програми “Vivat, Україно” (2018). Більше п’яти десятків робіт живопису і графіки представив митець верховинцям та гостям міста. Тут різнопланові твори останніх років, виконані переважно в техніках олійного та акварельного живопису на полотні сячі, мільйони людей, які покинули цей світ, але залишилися з нами. — Голодомор — це Голгофа України, — наголосив голова правління Товариства “Знання” України Василь Кушерець. — Цю трагедію не повинні забувати, вона має бути нам пересторогою на майбутнє. З Москви нам хочуть нав’язати думку, що у 1932—33 роках від голоду в Україні померло 3,5 мільйона людей, хоча насправді загиблих було більш ніж 10 мільйонів. Спочатку був напад духовний. Припинили українізацію, почалося зросійщення, далі — боротьба з релігією. Зі 100 тисяч церков, які були в Радянському Союзі, знищили 90 відсотків. Нашим ворогом була і є Росія, кілька століть Україна була її колонією. Весь цей час нас намагалися зробити рабами. Навіть у роки Другої світової війни українців загинуло менше, ніж за 500 днів Голодомору. Картини Франчука — це філософія про вічність людини. Лише подивіться на ці полотна і ви зрозумієте, яку велику трагедію пережив наш народ.
Також Василь Кушерець розповів про книжку “Україна. Голгофа ХХ століття”, яка нещодавно побачила світ у Товаристві “Знання” України, про інші видавничі проєкти. Скульптор і поет Михайло Горловий підкреслив, що лише одиниці митців можуть з такої силою висловити почуття болю за долю рідного народу. Заслужений журналіст України Василь Василашко у своєму виступі наголосив, що Європа мовчала про Голодомор. Відразу після Голодомору президент США Франклін Рузвельт визнав СРСР, а прем’єр-міністр Франції, який того страшного року відвідав Одесу, заявляв, що ніякого голоду в Україні немає. Першими це питання почали піднімати представники української діаспори. Саме завдяки їм правда почала пробиватися ще до проголошення незалежності України. Ми повинні пам’ятати про Голодомор, аби він не повторився, бо центр, який його організував, існує й нині. Художник Андрій Кулагін зазначив, що Голодомор — не лише трагедія українського народу, від нього постраждали й інші народи радянської імперії. Від нього вимерла половина населення Казахстану, серед цих людей було багато переселенців з України. Народна артистка України Валерія Басалаєва назвала Валерія Франчука особистістю, яка робить надзвичайно багато для соборності України. Через живопис, через мистецтво художник будить нашу пам’ять. Фотохудожник Євген Ковтонюк переконаний, що мистецтво сьогодні є зброєю у захисті нашої держави. Важливо, щоб на таких виставках було більше молоді, аби молоді люди знали минуле, пам’ятали про тих, хто віддав своє життя за незалежність України. Художниця Аполінарія Франчук зазначила, що на картинах її чоловіка не лише показано тему Голодомору, а й історію України, її сучасність. Директор Музею-майстерні Івана Кавалерідзе Олександр Юнін розповів про багаторічну творчу дружбу, яка єднає очолюваний ним музей і Валерія Франчука. — Нещодавно створив третю частину циклу “Розгойдані дзвони пам’яті”, — зізнався Валерій Франчук. — Це зовсім нові роботи, які я раніше ніде не представляв. Це янголи, це душі померлих. Їм там краще, ніж нам тут. Вони вже у світі божественному. Маємо пам’ятати мільйони невинно убієнних українців, майже кожна родина зазнала непоправних втрат від цієї страшної трагедії. У кожного з цих людей була своя неповторна доля. Дехто з них не згаданий і досі. Разом з моїми картинами на виставці представлено роботи Олесі Улибіної. Її колосальна графіка дуже глибока, вона надзвичайно суголосна нашому сучасному і нашому майбутньому. Також Валерій Олександрович розповів про свою збірку-триптих “Ти по що?”
Леся Улибіна нині працює в царині графіки та авторської паперової пластики. Вона закінчила Ужгородське музичне училище по класу фортепіано та філологічний факультет Ужгородського державного університету. “Павло Юрійович Бедзір був першим, хто підтримав мої творчі спроби, — згадує мисткиня. — Без критики, повчань, бо таким був. Сказав просто: “малюйте, малюйте як умієте”. І це було дуже важливо для подальшої творчості, впевненості у своїх творчих можливостях. Пізніше художники-друзі Василь Сочка, Олена Тріщук-Гораль підштовхнули до творення об’ємних форм, матеріалом для яких обрала папір. Паперова пластика захопила. Техніки виконання різні, але авторські. Поєднання геометрії в творчості, просторове бачення додали сміливості уяві. Папір — чутливий матеріал, не простий, але перспективний. Згодом відбулося знайомство з художницею Еммою Романівною Левадською. Вона і вивела мене в публічний простір два роки тому. Окрема подяка пану Андрію Будкевичу за зустрічі, розмови і підтримку”. На відкритті виставки “Розгойдані дзвони пам’яті” відбувся концерт фольклорно-етнографічного хору “Гомін” імені Леопольда Ященка, який виконав кілька творів: “Гей розіслався сивий туман”, “Пам’ять” та “Порвалась остання струна, згадаємо всіх поіменно”. Музику і слова до цих пісень написав засновник і багаторічний керівник хору Леопольд Ященко. А в Національному музеї літератури України відкрили виставку “Янголи сумують”, на якій Валерій Франчук представив свої нові картини, присвячені темі Голодомору 1932—33 років.
рав власне майбутнє — вирішив стати художником. Тому після закінчення Обертинської школи та служби в армії навчався у Косівському технікумі народних художніх промислів на відділі художньої обробки металу, потім — в Одеському педагогічному університеті ім. К. Ушинського на художньо-графічному факультеті. Безпосередніми викладачами-наставниками були заслужений художник України доцент Анатолій Калитко, заслужені художники України, професори Юрій Злочевський, Володимир Власов, доценти Валерій Гегамян, Анатолій Недошитко, які допомагали опанувати таємниці та закони малярства, стати фаховим художником”, — розповів про своїх учителів А. Григорук. Не кожному дано бути педагогом та ще й художником. Тут треба дякувати Богу, що нагородив такими талантами. На долю митця, котрого змалечку полонив світ прекрасного, випала ще й освітня праця. Антон Антонович покликаний вести здібну молодь у країну високого мистецтва, відкривати прекрасне у простих, здавалося б, речах. Він навчає студентів з повагою ставитись до мистецьких надбань, гідно продовжувати багаті й невмирущі народні традиції. Творче кредо художника висловлене фразою Анатоля Франса: “У мистецтва є два найнебезпечніші вороги: ремісник, позбавлений таланту, і талант, що не володіє ремеслом”, — тому він сам прагне досягти висот і вчить цього своїх студентів.
Василь Кушерець, Олеся Улибіна, Валерій Франчук, Василь Василашко і Олег Смаль
Палітра · “Мистецтво сьогодні є зброєю у захисті нашої держави”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
та картоні, ілюстрації до книг українських та зарубіжних авторів. Цього дня велика зала історико-краєзнавчого музею ледве вмістила пошановувачів мистецтва, серед яких представники влади, журналісти, науковці, письменники, рідні, друзі, колеги по пензлю, колишні однокурсники та колишні студенти, учні Верховинської школи мистецтв, які прийшли привітати відомого майстра пензля, висловити своє захоплення його творчістю та насолодитися полотнами митця. Благословив мистецький захід настоятель церкви Успіння Пресвятої Богородиці селища Верховина отець Юрій Стефлюк. Вступним словом відкрив виставку Володимир Ілійчук — завідувач музею, багато теплих слів про Антона Григорука та його творчість лунало з уст Дмитра Стефлюка — голови Всеукраїнського товариства “Гуцульщина”, заступника голови Верховинської районної ради Івана Маківничука, Романа Бортейчука — голови регіонального національного осередку народних майстрів Верховинщини, Івана Кочержука — заслуженого художника України, голови Косівської регіональної організації Національної спілки художників України, Степана Бзунька — заслуженого художника України, Валентини Молинь — кандидата мистецтвознавства, завкафедри образотворчих дисциплін Косівського інституту ПДМ ЛНАМ, Степана
Стефурака — доцента інституту, однокурсника, Василя Нагірняка — головного редактора Всеукраїнського культурно-мистецького журналу “Писанка”, Марії Потяк — редакційного працівника часопису “Верховинські вісті”, Ольги Максим’юк — учениці Антона Григорука, тепер викладачки Верховинської художньої школи. Гарного настрою відвідувачам додали пісні, виконані ученицею дитячої школи мистецтв Роксоланою Кітлярчук (педагог з вокалу Ірлана Кікінчук) та інструментальні твори у виконанні ансамблю троїстих музик Центру дитячої та юнацької творчості (керівник Василь Тимчук). Заступник голови Верховинської районної ради І. М. Маківничук вручив художникові “Подяку” “за багаторічну творчу працю, особистий вагомий внесок у примноження та розвиток культури району та з нагоди відзначення професійного свята — Всеукраїнського дня працівників культури…” А потім автор відповідав на запитання про своє життя, ділився відчуттями, які наповнюють душу під час творчої праці. “Мистецтво — це моє життя. Відколи себе пам’ятаю, захоплювався малюванням. Дуже любив малювати ранки, воду, небо, осінь. Навчався в середній школі й водночас в Тлумацькій художній — у класі викладача Олександра Волкова, де одержав перші мистецькі знання. Мене вабив світ мистецтва, міг годинами роздивлятися роботи викладачів та учнів, вдихати манливий запах фарб, дивуючись і захоплюючись водночас неповторним світом краси, який вони творили. Виб-
Театр · “Італійсько)український культурний діалог має безліч точок дотику”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
річне партнерство з Київським оперним театром, — переконаний Надзвичайний і Повноважний Посол Італійської Республіки в Україні Давіде Ла Чечіліа. — Щосезону ми пропонуємо насичену програму високомистецьких проєктів, кульмінацією якої є успішні спільні постановки опер і балетів, котрі щоразу стають прикрасою репертуару головної музичної інституції України. Цьогорічна постановка є результатом плідної співпраці між режисером Італо Нунціатою та головним диригентом театру маестро Миколою Дядюрою. Вони підготували першокласний склад виконавців, завдяки якому на провідній сцені України оживуть герої одного з найвизначніших і найулюбленіших шедеврів світового оперного репертуару — опери “Богема” Джакомо Пуччіні. Під час одного з прем’єрних показів вдячна київська публіка довго не хотіла відпускати зі сцени заслужених артистів України Петра Приймака, Сергія Ковніра, Тетяну Ганіну, Сусанну Чахоян, Богдана Тараса, Дмитра Агєєва, солістів театру Дмитра Іванченка, Олександра Бойка, Руслана Танського, Юрія Гориня. Успіху вистави сприяла і незвична сценографія, створена за допомогою найсучасніших відеопроєкторів, які вже частково використовували в прем’єрі минулого сезону — “Севільському цирульнику” (сценограф Марія Левитська).
Фото Олександра ЛІНКЕВИЧА дружина), Костянтина Костишина (Калев), Ірини Мак (Анна). Вдала сценографія створює атмосферу урбанізованого міста, якому не до простої людини з її проблемами, особливо якщо це людина літнього віку. З початку і до кінця спектаклю блимає рекламний щит, прописуючи сценарій нашого життя: купи пилосос, заведи кота, не забудь відпочити день на шензлонгу з коктейлем у руці. Час від часу той же білборд висвічує слова: “і будеш сильним, і не будеш боятися”. От тільки коли це станеться — невідомо. Вистава не дає відповіді на складні питання нашого сьогодення. Та її творці і не ставили перед собою такого завдання. На думку відомого театрознавця Ірини Чужинової, “саме такі вистави повертають театру гідність. Театр не хоче втішати, розважати і повчати. Театр просто досліджує світі людину. І сумує за нашою загальною участю: ми безперервно шукаємо складні відповіді на легкі запитання, а потім забуваємо їх запам’ятати”.
Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр · “Італійсько)український культурний діалог має безліч точок дотику”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Новою постановкою Національної опери України стала всесвітньо відома опера Джа+ коммо Пуччіні “Богема”.
“Якби існував гіпотетичний рейтинг успіху опер, створених за майже п’ять останніх століть, “Богема” Дж. Пуччіні посіла б одну з вершинних позицій. Зараз неможливо хоча б приблизно порахувати, скільки постановок цього твору відбулося на провідних оперних сценах світу. Саме з пуччінівської “Богеми” починалися зіркові біографії багатьох видатних вокалістів”, — пише заслужений діяч мистецтв України Василь Туркевич. У 1891 році лібретисти Луїджі Ілліка та Джузеппе Джакоза звернули увагу Джакомо Пуччіні на роман французького поета Анрі Мюрже “Сцени з життя богеми”, яким зачитувалася тогочасна європейська молодь, і запропонували своє лібрето за сюжетом роману для написання опери. У творі йшлося про талановитих, але бідних митців — поетів, художників, журналістів, акторів, які проживали в холодних і незатишних мансардах паризького Латинського кварталу. Композитору сподобалося лібрето. У цьому глибоко реалістичному творі йшлося про те, що в молодості пережив і сам Пуччіні. Йдучи від сюжету роману А. Мюрже, Дж. Пуччіні збагатив зміст твору багатьма цікавими і дуже промовистими сюжетними лініями, виразними уточненнями. Автор прагнув по-новому трактувати насамперед побутові моменти романтичної оповіді про непросте життя героїв, він відбирає найтиповіше для духу богемного середовища із новою силою виявляє прихований гострий конфлікт — творча молодь і обиватель. Саме це й робить оперу “Богема” завжди сучасною і актуальною. Суттєво змінилося щодо роману А. Мюрже оперне лібрето у співвідношенні комедійної і ліричної лінії, водночас композитор розкриває трагізм людської долі. Композитор, блискуче володіючи життєвим матеріалом, підпорядкував свою музичну драматургію насамперед логіці, зодягнувши прозаїчні події в прекрасні щирі почуття і кохання, обарвлені ще й жагучим стремлінням знайти своє місце в цьому складному світі, де панують міщанські моральні принципи, звичаї, традиції, в яких немає місця щирості почуттів, чистоті стосунків. Герої “Богеми” вміють жертвувати, страждати, радіти сонцю і життю. Можливо, не тільки прекрасною музикою, а й закладеними у твір морально-етичними принципами опера залишається в контексті мінливого часу і на вістрі випробувань на людяність. Музика “Богеми”, як і всіх інших опер Дж. Пуччіні, наповнена щирим теплом. Над партитурою композитор працював вісім місяців, дедалі більше переймаючись долями героїв своєї майбутньої опери, які попри перипетії бідного буття жили світлими мріями і надіями. Їх не лякав ні холод, ні голод, а турбувало лише одне — знайти своє місце у великому і бурхливому світі творчої богеми. Вони були дітьми свого часу і взаємин, які тоді складалися в суспільстві, якому вони кидали виклик. Герої опери “Богема” мали прототипів, вони наче з паризьких вуличок прийшли на театральну сцену. За свідченням біографа Дж. Пуччіні А. Фраккаролі, композитор закохався у своїх героїнь — Мімі і Мюзетту. У цих ніжних і тонких образах юності і любові він знайшов джерело натхнення. Завершуючи оперу, він відверто написав в одному зі своїх листів до Джуліо Рікорді: “Я плакав як дитина”. Можна сказати, що саме в цій опері відбилася і особиста доля уславленого композитора. Світова прем’єра твору відбулася на сцені Туринського театру Реджо (Teatro Regio di Torino) 1 лютого 1896 року під керуванням 28-річного Артуро Тосканіні, вже досить відомого в музичному світі маестро, блискучого інтерпретатора насамперед музики Ріхарда Вагнера. Незважаючи на дуже високі оцінки нового твору Дж. Пуччіні його оточенням — музикантами і близькими до видавничого дому Рікорді музичними критиками — з “Богемою” трапилася та сама прикрість, що і з більшістю опер композиторів другої половини ХІХ століття. І хоча оперу не “освистали”, проте туринська публіка прийняла її досить прохолодно, що дуже здивувало і засмутило композитора, який не сумнівався в успіху свого нового твору. Розчарування у публіки викликав сюжет опери. На думку партерних меломанів, сюжет дуже відрізнявся від еталонних стандартів жанру, який базувався на шекспірівських пристрастях і вже далеко не автентичних текстах німецьких і французьких історичних хронік. Тому шанувальники не могли змиритися з таким приземленим, на їхню думку, сюжетом, що ліг в основу опери “Богема”. Але вже зовсім скоро театри почали наперебій включати цю оперу до своїх репертуарів. Сприяли зростанню популярності пуччінівського твору його прем’єри в Парижі (1898) та Відні (1903). У Києві “Богему” вперше поставили 1904 року. Потім були постановки 1913 і 1958 років. 1969-го здійснили поновлення вистави. А потім — нові постановки у 1986-му і 1998 роках. Не так давно у Київській опері (Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва) “Богему” поставив Віталій Пальчиков. У різні роки головні партії у київських інтерпретаціях виконували Т. Пономаренко, Г. Шоліна, К. Радченко, Г. Ципола, Л. Забіляста, І. Даць, О. Нагорна, І. Семененко (Мімі); В. Тимохін, А. Солов’яненко, О. Востряков, В. Федотов, В. Гришко (Рудольф); Є. Чавдар, Є. Мірошниченко, М. Стеф’юк, Л. Семененко, В. Степова (Мозетта);
М. Ворвулєв, Б. Пузін, А. Мокренко, Р. Майборода, М. Коваль, П. Приймак, В. Базир (Марсель); М. Шостак, О. Загребельний, В. Манолов, В. Лупалов (Шонар); В. Пазич, В. Пивоваров, Б. Гнидь, М. Шопша, Б. Тарас, Ю. Хомич (Коллін); В. Герасимчук, В. Лосицький, Г. Красуля (Бенуа); О. Чулюк-Заграй, С. Скубак, С. Матвєєв (Альциндор); Т. Феоктитстов М. Хорунжий, М. Шуляк, Ю. Химич (Парпіньоль). У новій постановці опери “Богема”, за задумом постановників вистави, герої перебувають у дещо іншому часовому вимірі. Їхнім середовищем стала друга половина ХХ століття, яке неначе зближує сучасних глядачів із пуччінівськими героями. — Ми не випадково обрали саме цей твір для чергового спільного проєкту з багаторічними друзями з Посольства Італії та Італійського інституту культури в Україні, адже оперу “Богема” Джакомо Пуччіні називають “зимовою казкою”, — зазначив Генеральний директор-художній керівник Національної опери України, народний артист Петро Чуприна. — Це наш святковий подарунок усім поціновувачам витонченого оперного мистецтва і насамперед — молоді, яка все частіше з’являється в нашій глядачевій залі. — Італійсько-український культурний діалог має безліч точок дотику, але є особливо плідним у царині оперного мистецтва, про що свідчить наше багато-бути людиною. То чи можливо знайти поруч когось справжнього? За багато років служіння у Театрі драми і комедії народний артист України Анатолій Ященко створив галерею яскравих образів, більшість з яких столичний глядач запам’ятав надовго. А роль Райне — одна з найпомітніших у його творчому доробку останніх років. Цей персонаж — людина добра, душевна, як сказано у назві п’єси — людяна. Він ладен жертвувати своїми інтересами заради інших. Приміром, сплачує рахунки сусідки, бо йому шкода її. Намагається порозумітися з сином, утішити 14-річну онучку, таку ж самотню людину, як і він сам. Не залишають байдужим і щира, душевна гра Акмала Гурєзова (син), Ірини Ткаченко (дружина сина), Оксани Жданової (онука), Лесі Самаєвої (колишня
Театр · “Італійсько)український культурний діалог має безліч точок дотику”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Ця п’єса присвячена темі, про яку в Україні часто забувають: мирна старість, права літньої людини. Герой твору водночас втратив соціальний статус, престижну роботу, сімейне благополуччя і квартиру. Колишня дружина ним маніпулює, використовуючи те, що він її все ще кохає, а родина сина ледве витримує його турботу. Однак персонаж зумів витримати випробування долі й знову знайти своє місце в суспільстві. Це людина смілива і безкомпромісна, яка роздає добро іншим і спокійно помирає. “Людяна людина” — ніжна притча про тихий подвиг непомітного чоловіка, який, здолавши життєві труднощі, допомагає вижити іншим. Він не був потрібен рідній сім’ї навіть в образі Діда Мороза, але приходить смерть — і вона поселяє в рідних відчуття непоправної втрати. З легкої руки пані Тамари дію п’єси перенесено з Фінляндії в Україну. У нас багато таких самих проблем, що і в західних європейців чи американців. Всі ми живемо в епоху науково-технічної революції — оновлення гаджетів, позбавлення від зморшок та залежності від кількох лайків у соціальних мережах. Ми відвідуємо найкрутіші тренінги з саморозвитку, та не в змозі банально прибити полицю чи доглянути рослину. Ми годинами сидимо в
Інтернеті, але не знаходимо час відвідати найрідніших людей. Google знає більше за нас, проте ми намагаємось невпинно з ним конкурувати. Людина перестала
Першою прем’єрою нового театрального сезону для Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра стала вистава “Гарантія 2 роки”, яку поставила головний режисер театру Тамара Трунова за п’єсою Сіркку Пелтола “Людяна людина”.
Музеї · “Це не мало статися з нашим українським · людом”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ 26 листопада львівська мисткиня Дарія Альош
З ХІХ століття українці ви
Роботи Дарії вирізняються величезними розмірами й тому використовуються для оформлення інтер’єрів, громадських закладів та обкладинок книг. Усі витинанки зроблені на межі автентики й сучасного. Мисткині вдалося зробити витинання актуальним у модерній культурі й підкорити ними Польщу, Францію, Бельгію,
США та Південну Корею. На її персональній виставці в Сеулі половину експозиції розкупили відвідувачі,
одним з яких був прем’єр-міністр Південної Кореї.
Виставку “Мереживо пам’ящедрівок та свят. Адже на початку ХХ ст. селяни становили питому частину української нації, проти якої було вчинено Голодомор-геноцид, і були зберігачами, носіями української традиційної культури.
Водночас традиційна культура зазнала деформації і заборон. Бо злочин геноциду — це не лише фізичне вбивство, а й знищення нації як такої. Тому логічно, що друга частина витинанок тематично розкриває сюжети про Голодомор, засновані на спогадах-свідченнях людей, які пережили геноцид.
Уперше Дарія
Альошкіна представила витинанки про репресивні “чорні дошки”,
— У нас у селі посеред горо
На відкритті виставки етно-
Виставка експонуватиметься до 10 січня.
Власн. інф.
готовляли витинанки на свята, прикрашаючи свої оселі. Спеціальними маленькими ножиками народні умільці вирізали невагомі та крихкі ажурні серветки, полотна, рушники. Орнамент витинанки складався з певних символів, які й розповідали, що святкує родина: чи то Різдво, чи весілля, чи народження. Нині це традиційне мистецтво наповнилося новими сенсами.
кіна у Національному музеї Голодомору-геноциду представила свій новий проєкт “Мереживо пам’яті”. Вперше українські витинанки розповіли не лише про образи народної культури, а й про травматичну історію нації — Голодомор.
історичної тематики — Голодомору. Деякі з робіт присвячено образам народних пісень,
ті” створено на перетині народних традиційних ремесел та про “закон про п’ять колосків”, про закриті кордони України, охопленої голодом, про опір українців радянській владі, але також і про світлі почуття милосердя, підтримки і допомоги одне одному, які червоною ниткою пронизують ці страшні сторінки нашої історії.
виникають у мене: як передати графічно безвихідь, втрату, біль, боротьбу? Як нагодувати душі померлих? Чому, як, за що? Це не мало статися з нашим українським людом.
електронний гурт Mavka виконав традиційні українські пісні. Граючи на лупстанції, вокалістка створила справжній хор однієї людини — поєднала давнє й новітнє, чистий голос та електронні нойзи. Також відбулася презентація відеорепортажу дослідників української географії, антропології та етнографії The Ukraїner про мисткиню.
ду було священне дерево — глід, його не можна було ламати або зрубувати, — згадує Дарія. — Мама розповідала, що воно рятувало людей від голоду своїми плодами. Я з дитинства чула історії про голод у своєму селі — інколи дуже сумні й страшні, які не сприймала до кінця моя дитяча уява. Створюючи зараз проєкт за цією темою, намагаюсь відповісти на питання, які
Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 0 Вартість передплати
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА”
(з доставкою і поштовими витратами):
Музеї · “Це не мало статися з нашим українським · людом”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Реєстраційне свідоцтво
КВ № 4066
від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор
Павло МОВЧАН
Музеї · “Це не мало статися з нашим українським · людом”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Черговий редактор
Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Музеї · “Це не мало статися з нашим українським · людом”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Головний редактор
Микола ЦИМБАЛЮК
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Миколо ТИМОШИК,
Георгій ФІЛІПЧУК,
Микола ЦИМБАЛЮК,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
на 1 місяць 19 грн 82 коп.
на півроку 107 грн 32 коп.
Музеї · “Це не мало статися з нашим українським · людом”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури
Ольга ЖМУДОВСЬКА
Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор
279-39-55
Музеї · “Це не мало статися з нашим українським · людом”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти”
обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и
“Слово Просвіти” — 30617