Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Фото Ольги Зоріної
“ПРОСВІТА” ВІТАЄ КОБЗАРЯ
ПОЕТИЧНА АНТОЛОГІЯ “СТРІЛА”
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Такого Шевченка — олюдненого, живого, наповненого суперечками та енергією творчості українська сцена ще не бачила. Володимир Овсійчук, 1989 р.
Ірина ОЛІЙНИК
На порозі кожної весни ми починаємо наполегливо для себе і в собі шукати Шевченка, намагаючись у день його роковин переосмислити дійсність, вдихнути його нескореності й стійкості, напитися енергетики слова, вкотре повеличатися українством, вихлюпнувши назовні дещо приспаний узимку дух свободи. Проте цієї весни знайти Кобзареві сліди, як на мене, було важкувато. До свого пам’ятника в Києві він, певно, не наважився наблизитись. Мабуть, важко йому з висоти розібратися в прапорах і гаслах власних “нащадків”, які виклично окремими групами намагалися про щось йому кволо доповісти, в чомусь запевнити, щось пообіцяти, проте він же мріяв “возвеличити”, закликав “обніміться”, прагнув “на сторожі” слово поставити, а не опікуватися передвиборним іміджем професійних патріотів. Не було його слідів і на традиційних оперних урочистостях. Хоча й дивився він суворо зі знайомого портрета в несподівано чорнобильських ядерних спалахах, так і не вгледівши своїм пильним оком шевченківських лауреатів, слухаючи на свою честь П. Тичину, В. Сосюру, Б. Олійника та власний перефразований “Заповіт”, де “лани” трансформувалися в “степи”. Важкувато нині віднайти його сліди й на Чернечій горі в Каневі, яка ще зовсім недавно була українською меккою, куди йшли ходою як на прощу, де так і досі не постала Кобзарева церква. Кажуть, що навіть прем’єр-міністр України Микола Азаров кілька років тому, глибоко перейнявшись долею Шевченка в експозиції Київського музею, де витає шевченківський дух, був прикро здивований його відсутністю на Тарасовій горі серед ритуально-чорних залів, портретованих простирадл, прозорих столів та аудіоряду пожежної сигналізації. Проте, на щастя, Тарас Григорович несподівано (а він завжди був неперевершеним майстром перевтілень) з’явився на своїй рідній Черкащині. Саме в ці дні в Черкаському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка відбувся прем’єрний показ третьої частини драматичної поеми-тетралогії Богдана Стельмаха “Тарас” режисера Сергія Проскурні “Тарас. Слова”. Богдан Стельмах і Сергій Проскурня — “шевченкознавці” зі стажем, співпрацюють уже давно, поступово матеріалізуючи свої мрії щодо “олюднення” Шевченкової постаті. До того ж саме вірш Богдана Стельмаха “Пам’ятник Шевченку у Львові” спричинив свого часу в місті появу так званої “клумби” — гігантського гайд-парку, який став осередком мітингів та громадського руху в боротьбі за Незалежність. Нинішній довгограючий проект є незвичайним явищем у мистецькій, часом аж занадто передбачено заангажованій Шевченкіані. Це вистава не репертуарна, хоча вона, на мою думку, прикрасила б репертуарний простір будь-якого театру, хоча й розрахована на підготовленого, мислячого глядача. На сьогодні — це вистава-ескіз, вистава-розвідка, вистава-пошук. Її можна вважати генеральною репетицією апогею театрального проекту — мультимедійної епічної вистави на тлі анімованих рукописів і малюнків Шевченка, де персонажі надалі виступатимуть як ілюстратори реальних фактів, вибудовуючи символічні композиційні схеми непростого життя ГЕНІЯ в його пошуках, розчаруваннях, злетах, взаєминах і самотності. Саме в цьому просторі я нарешті відчула Шевченка: олюдненого з бузинової ухи, дещо збентежено розхристаного, палко закоханого, але нерішучого й непослідовного, проте привабливого, навіть імпозантного, а не зашорено хрестоматійного дідугана (до 47 років!!!). Його образ правдиво й зворушливо втілив на черкаській сцені столичний актор, заслужений артист України Євген Нищук. Сергій Проскурня зауважив, що вважає репетиції марними, якщо актор не відчуває свого героя, не перевтілюється в нього, не вибудовує архітектоніку сюжету власне сам, а лише виконує режисерські вказівки. Саме в такий спосіб взаємопроникнення й з’явився Шевченко Євгена Нищука: з його болю, з його любові, його патріотизму, зневіри і здатності самовідродження, з його доброти й порядності. Найзворушливіші сцени — його власні творчі знахідки, як-от гра з кролевецьким рушником, який був знаковим символом у Шевченковому житті, атрибутом його нездійсненної мрії й кінцем його життя. Великої емоційної сили є нетрадиційне рішення сцени “Заповіту”, яка вщент руйнує усталені стереотипи. Це життя на межі, життя з надривом, нескінченні пошуки жіночої енергії і в результаті — повна її відсутність, сприйняття й несприйняття сучасниками, визнання й трагічна самотність серед вселенського базару, слова в образах дітей — це все пунктир життя ПРОРОКА, до якого нам так важко дотягнутися, бо не кожного він і допускає до себе, хоча вже давно є невід’ємною частиною українського всесвіту. Є надія, що проект втілиться в життя в повному обсязі до 200-річчя Кобзаря, стане його окрасою, бо, як зауважив міський голова Черкас Сергій Одарич, коли йому дорікнули, що забагато уваги приділяє культурі, а треба більше дбати про побутові проблеми: “Без культури непотрібною буде й каналізація”. Може, тоді нам легше буде відшукати Шевченка, коли повернуться до Шевченкового дому в Каневі експонати й наповнять теплом холодні помпезні зали, коли пісні на вірші Кобзаря співатимуться без партитур, коли Шевченковим словом не прикриватимуть свої політичні гасла. Мрії ж збуваються!
З РОСИ Й ВОДИ ОЛЕСЮ ФИСУНУ!
ВАЛЕРІЙ ГУЖВА ПРО ЛІТЕРАТУРУ
«Просвіта» · “Політики ділять Україну, і в цьому найбільша небезпека”. · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Нові виклики та загрози Павло МОВЧАН: — Наша тема дуже серйозна. Мовні, історичні, культурні, патріотичні складові сьогоднішньої розмови — це проблеми національної безпеки держави. На Центральному Правлінні “Просвіти” ми ухвалили провести цю розмову у зв’язку з новими викликами після публікацій новообраного президента Росії Володимира Путіна в газетах “Известия” і “Независимой газете”. Які наші перспективи? Якщо “Русскій мір” затоплює вже сьогодні половину України, то можна лише уявити, яка нова висока асимілятивна хвиля чекає на нас. Це вже будуть не просто сирні, економічні, газові війни. Це — глобальніше. Нас бачать лише в новій інтегрованій імперії, імперії Путіна. Нам необхідно це усвідомити… Ми звернулися до Ради нацбезпеки і віце-прем’єра з гуманітарних питань, аби розглянути мовні, історичні, патріотичні, культурні, інформаційні питання як складові цілісності підвалин нашого національного буття. Якщо не буде цього усвідомлення, тоді треба говорити про системну роботу з демонтажу української держави. Хто це робить? Ініціатором і головним промоутером є міністр освіти, адже від нього йдуть усі загрози. Задовго до того, як Путін сформулював свою, можна сказати, нову стратегію щодо пострадянського простору, міністр освіти вже виявляв такі ініціативи: починаючи від вільного вибору мови навчання дітей і закінчуючи програмою комуністичного виховання на радянських зразках, на особі Йосипа Проклятого, якому ставлять нові пам’ятники. Нам повертають ці образи, а ми спокійно спостерігаємо. Чому потурає цьому влада? Адже це загрози нашій національній ідентичності. Сьогодні за соціологічними опитуваннями в Росії 25 % росіян нас вважають чужими, це величезна кількість. Із нас формують образ ворога, як раніше з Грузії. Якщо путінський режим, що залишатиметься при владі ще довгий час, не виведе Росію з економічної кризи, яку прогнозують європейські аналітики сусідній державі, що чекає нашу країну? Найбільш вразлива, найбільш незахищена державна структура на пострадянському просторі — українська. Саме тому ми вписали у сьогоднішню розмову питання, які є консолідуючими, патріотичними, які завжди оберігають націю. Просвітяни ніколи не стоять осторонь у відстоюванні конституційних засад нашої держави. І саме тому такий підбір доповідачів та відпозою. Нація, як відомо, це народ із власними етнічними землями. Оскільки в Україні немає російських етнічних земель, то й немає підстав для проголошення російської мови другою державною, що постійно пропонують наші депутати, які теж порушують конституційні засади: не виступають державною. У сучасній незалежній Україні мовна ситуація у Верховній Раді гірша, ніж була в Радянській Україні, бо там після ухвалення закону про державність української мови всі у ВР заговорили українською.
відних тем, що протистоять загрозам “Русского міра”. Загрози реальні, як ніколи. Стратегічний план Путіна — повернення України в імперію. Проти нас працюють могутні пропагандистські технології і центри. Щомісяця російське видавництво “Империя” видає близько двох десятків псевдонаукових праць щодо України, де говориться, що ми відреклися від свого руського імені, що ми “раскольнікі, отступнікі, австрійсько-польський проект” і багато чого іншого. На це
Олександр Пономарів, Павло Мовчан, Микола Нестерчук
Політики ділять Україну, і в цьому найбільша небезпека, тому що мова — фермент нації. Наша мова не посіла належного місця в своїй державі, її відсувають на другий план. На початку 1990-х, коли почав діяти закон про державність української мови, ситуація була набагато кращою. Немає підстав казати, що в нас є дві України — російськомовна й українськомовна. Дві третини так званого російськомовного населення — зросійщені українці. Вони й самі не проти повернутися до рідної мови, а особливо хочуть, щоб це зробили їхні діти. Погляньмо на інші країни. Навіщо італійці, коли в середині ХІХ століття здобули незалежність, відроджували італійську мову? Адже тоді італійською розмовляла невелика кількість населення, а інші якимись говірками, діалектами, німецькоабо французько-італійським суржиком. Навіщо греки після чотирьохсотлітнього панування Туреччини відроджували грецьку мову? У Чехії, коли вона вийшла з Австро-Угорської імперії 1918 року, Прага і всі міста були майже повністю німецькомовні. Чехи не казали, що так історично склалося, вони вживали дуже суворих заходів для відродження своєї мови. Так само, коли Польща вийшла зі складу колишньої Російської імперії, була зросійщена Варшава, те-виділяються величезні кошти, підігрівають такі настрої і в Україні. Днями Болдирєв на радійному каналі “Ера” уже поділив Україну на три сегменти і сказав, що так було історично. Ідеологічні засади цієї політичної сили полягають у тому, що ми ніколи не мали своєї землі, ми тут прийшлі. Нас готують до розвалу держави, до розірвання нашої цілісності. Це політичні технології. Ми повинні давати відповіді. Це і є завданням нашого круглого столу.
Українська мова та безпека держави Олександр ПОНОМАРІВ: — Почну виступ із висловлювання французького філософа Шарля Бернара: “Коли людина не розмовляє мовою держави, в якій живе, то вона або окупант, або гість, або не має розуму”. Нещодавно слухав виступ новопризначеного директора Музею народної архітектури та побуту, який говорив мовою чужої держави. До якої з трьох наведених вище категорій він належить: окупант, гість чи не має розуму? На жаль, він не єдиний. Начальник Державного телебачення пан Бенкендорф демонстративно не розмовляє українською, не часто почуєш її й від міністрів, і таких прикладів багато. Я вважаю, що українська мова, а отже, й держава перебуває під загро-
«Просвіта» · “Політики ділять Україну, і в цьому найбільша небезпека”. · S. 2Originalseite ↗ В Укрінформі “Просвіта” провела круглий стіл “Українська мова: консолідація суспільства та проблеми національної безпеки України”. Розмову розпочав голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан. Він представив доповідачів, які взяли участь у заході: голову Спілки офіцерів, народного депутата України І скликання В’ячеслава Білоуса, академіка Віталія Дончика, директора Видавничого Центру “Просвіта” Василя Клічака, президента телестудії “Малятко TV” Володимира Кметика, доктора філософських наук, голову товариства “Знання” Василя Кушерця, директора каналу “Культура”, кінорежисера, лауреата Шевченківської премії Леоніда Мужука, кандидата історичних наук Володимира Петрука, письменника Вадима Пепу, доктора філологічних наук Олександра Пономаріва, культуролога, музиканта, громадського діяча Кирила Стеценка. До розмови було запрошено віце-прем’єра з гуманітарних питань Раїсу Богатирьову та голову Ради національної безпеки Андрія Клюєва. Пані Богатирьова відповіла, що не змогла прийти через термінові державні справи, від Андрія Клюєва відповіді не отримали. Подаємо тези доповідей, які були озвучені.
пер там панує польська мова. На жаль, українцям тоді не пощастило відвоювати свою незалежність, Україна знову потрапила в Московську імперію, тільки під іншою назвою. Тепер ті держави, колишні колонії, відродили свої мови і вже не мають жодних проблем. У перші роки незалежності ми теж почали відроджувати українську мову, вона вже залунала скрізь. У нас немає людей, які не знають української. Просто в багатьох вона перебуває в пасивному запасі. Коли був міністром освіти Іван Вакарчук, майже 80 % абітурієнтів на Донеччині й Луганщині складали вступні іспити українською. Це свідчить про те, що там не було особливих проблем з українською мовою. Тепер, коли Дмитро Табачник зняв одного з найкращих ректорів України — ректора Донецького національного університету В. П. Шевченка, ситуація змінилася на гірше. Ідеться про зменшення годин української мови в школі. Отже, наша мова не набула належного статусу в державі. І справді є загроза розколу України. Візьмімо для прикладу Харків, який свого часу був не тільки столицею України, а й центром українізації. Там зробили дуже багато для відродження української мови. Навіть у часи застою в Харкові було більше українськомовних написів, ніж у Києві. А тепер у Харкові антиукраїнський голова облдержадміністрації, антиукраїнський міський голова. Українська мова не посіла належного місця, в цьому загроза державній безпеці України. Але сприяти відродженню української мови мусить влада. Не дуже вона сприяла цьому як за Кучми, так і за Ющенка, на якого ми покладали багато надій. У цій ситуації про відродження української мови повинна подбати громадськість. Отож Товариство “Просвіта” постійно проводить таку кампанію.
Влада нас не чує?
Віталій ДОНЧИК: — Кажуть (зокрема і Президент): назвіть конкретні факти порушення свободи слова, демократії, і ми вживемо заходів. Та якраз найгрубіші порушення свободи слова і прав людини у всіх на очах. Не згадую про соціальну сферу, про шахтарів, селян (такий розрив між рівнем життя простих людей і верхніми шарами, їхньою розкішшю — рідко де зустрінеш). Кажу про обговорювану мовну політику і найбільшим порушенням тут є повна відсутність реакції з боку влади на вимоги й запити інтелігенції, науковців, письменництва, суспільства. Скільки подано звернень і заяв, проведено ось таких конференцій, круглих столів (парламентські слухання; висновки академічного інституту української мови; “Заява учених гуманітарних інститутів НАН України” 2006 р. і републікована 2011 р. і радіопередачі — самого тільки А. Погрібного — найтриваліші за часом; і багато інших — виступи письменників, публіцистів, праці відомих мовознавців, істориків…). Здавалося б, усе доведено, все сказано. А реакція? І. Дзюба в статтях і в окремій брошурі аргументовано, на фактах доводить, що посаду міністра освіти (!) й науки (!!) в незалежній Україні обіймає українофоб, який цього не приховує. І жодного реагування ні Прем’єр-міністра, ні Президента на протести громадськості. Свобода слова лише свобода говорити. А впливати, змінювати ситуацію ми не можемо. А водночас — які цинічні, брехливі (й антиконституційні!) атаки, суцільна облога на нашу мову, культуру, на все українське, національне здійснюють, в унісон з імперськими насаджувачами “Русского міра”, такі, як Корнілов, Колесніченко, Іщенко, Царьков. І ще віднедавна активний телешоу-спікер від регіонів зі своєю гримасоюпосмішкою зверхності Бондаренко, яка очевидно вважає, що говорити кругло й гладко — це говорити розумно. Це все — відвертий замах на українську національну ідентичність, на безпеку держави, це підступні дії, спрямовані на те, щоб не допустити національного будування української України. Розбалакування про “права чєловєка” (русскоязичного человека) і тут же — на кожному кроці не треба проводити навіть особливого моніторингу телепростору — брутально порушуються права української людини. Вимоги, з якими законно, спираючись на 10 статтю Конституції України, звертаються до влади відомі представники української громадськості — ігноруються. Влада їх не чує. А за українськими слебезуваннями Бондаренко й інших із нею ідуть дії: “перегляд” квот, який
«Просвіта» · “Вже досить декларувати руїну, пора розгрібати завали”. · S. 3Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
чись телебачення, прийшов до висновку, що їх уже немає, як і давно немає українського кіно. Чи лишилося на цій території хоч щось українське, що не завоювали, не відібрали, не спаплюжили? Усе зводиться до тези Дзержинського: “Росія тільки тоді Імперія, коли в її складі є Україна”. Коли на виборах Путін тріумфально здобув владу, кінематографісти теж зробили свій внесок на його підтримку — презентували фільм “Бєлая ґвардія”. Серед продюсерів цього фільму фігурує пан Роднянський, який свого часу фондував український медіапростір, як мені здавалося, з урахуванням українських пріоритетів. Уже скоро наші “антиукраїнські” телеканали боротимуться за право прем’єрного показу фільму “Бєлая ґвардія” і, напевно, їхній рейтинг ростиме, як на дріжджах. Але в цьому фільмі закладена програма великодержавного шовінізму. Українці, які хотіли здобути незалежність, там фігурують бузувірами, що рубали голови на Софійському майдані. Знівельовано всі наші спроби показати, що була українська держава, яку в нас вирвали силою. Якщо Єжи Гофман враховував наші добросусідські відносини і звів суперечливі сторони у фільмі “Вогнем і мечем” до мінімуму, то тут “витягнуто” все для конфронтації. І так подано, щоб пересічний українець соромився цієї культури, своєї належності до українського народу й стрімголов біг до російської церкви і кричав, що вже не знає “украінскій язик”. Це технології, які просуваються цілеспрямовано, їх лобіюють у нашій Верховній Раді, на жаль, усім відомі діячі. Я хотів би, щоб ті поради, які ми даємо, відстоювали. Вже досить декларувати руїну, пора розгрібати завали.
Українська мова як чинник створення соціальної дійсності
Василь КУШЕРЕЦЬ: — Повноцінне мислення і спілкування можливе лише завдяки мові. Мова — нові слова, певні поняття, категорії. А в категорії закладено властивості, якими оцінюємо дійсність. І розвиток нашої мови визначає розвиток нашої дійсності. Як ми мислимо, так ми й будуємо нашу дійсність. Тому мова — основний ключовий момент розбудови українськомовного середовища. Спосіб мислення — спосіб творення дійсності. Тобто, якщо у нас гарні слова, гарна мова — таке й життя, якщо брутальна мова, така ж брутальна реальність. Мова — не лише матриця, не лише культурний код, який лікує нас. Мова — носій раціональності в нашому суспільстві, носій святості, сакральності, який нас вигідно вирізняє, ідентифікує в мовній картині всього світу. Товариство “Знання” постійно у процесі боротьби за торжество нашої мови. У нас є свої центри українознавства. Ми навчали української мови, історії близько 5 000 офіцерів. Курси вивчення мови провели серед адміністративних представників Луганської й Донецької областей. У бюджеті вже закладено кошти для того, щоб ми навчали ділової української мови адміністративних працівників, щоб вони не порушували Конституцію. Це надзвичайно велика державна справа. Також випускаємо книжечки з мовної тематики, запроваджуємо в системі освіти дорослих Університет українознавства. У цій справі є певні труднощі. Частина нашого населення не приймає українства попри те, що в усіх регіонах у нас більшість українського етносу. Це насамперед зросійщені українці. За часів імперії під час служби в армії ми змушені були спілкуватися російською. Після армії поверталися до рідної мови. Чому зараз не можемо цього зробити?
Національна безпека України у сфері культури
Кирило СТЕЦЕНКО: — Нинішній час — нічна пора, коли ми розуміємо, що треба дожити до ранку. Наприклад, дельфіни ніколи не сплять, вони почергово сплять лівою і правою половинками мозку. Нам доводиться тренуватися саме в цьому. У нас великий досвід саме у виживанні. Ліва половинка мозку вночі працює і допомагає нам вижити. Зауважу щодо правої половинки, яка повинна не спати після пробудження. Тобто нам треба і виживати, і навіть тоді, коли ми відчуваємо себе на окупованій території, коли боремося за свої елементарні культурні, людські, економічні права, одночасно формувати ту стратегію, стереотипи, які реалізуватимемо, коли матимемо владу. На жаль, двічі в нашій історії були випадки, коли владу давали українцям (на початку 1990-х і 2005 року), і цю владу не використали ефективно. Не було чіткої, однозначної стратегії, яка давала б Україні напрям руху і той рівень амбіцій, на який заслуговує ця нація, що є однією з історичних на цій планеті, і не було команди, яка могла б це реалізовувати. Зараз, коли не маємо жодної влади, найкращий час, щоб виробляти стратегію, створити команди взаємодії, які реалізовуватимуть цю стратегію завтра. Ситуації, коли полководець перемагає у війні, а потім не знає, що робити з цією перемогою, бувають в історії часто, зокрема в нашій. Наша культура — це і фундамент, і коріння української нації і держави, а також ключ до нашого майбутнього. Мова — стрижень культурної матриці. Культурна матриця — психічна підсистема нації, якщо розглядати націю як живий організм, а це так і є. Живий організм — не метафора, а система, яка здатна до самоуправління. Нація — одна з таких систем. Культура — та підсистема, яка відповідає за інформацію та цілісність організму. Це керівна система, як мозок, нервова і гуморальна системи в людському організмі. Ми зациклилися на органах травлення, яким відповідає економіка. Тільки про цей говоримо. Філософія влади культивує єдиний орган і не дбає про організм, який фактично занепадає. Про мозок забули. Це фактично життя людини, яка перебуває в стані анабіозу. Українська інтелігенція лише частково виконала свої функції, добившись незалежності. Наступний крок — виробити стратегію нашої майбутності й виховати національну еліту управлінців. Сама себе економічна чи політична еліта виховати не спроможна. Маємо нині залишки й рецидиви радянської доби, тої прислужницької касти, яка або вірно служила Москві, або крала в Москви. Зараз вона насолоджується тією свободою, коли можна красти вільно, не оглядаючись на Москву. На цьому розвиток закінчився. Основні складові культури: базові цінності (розуміння добра і зла, краси, справедливості); культурні коди, шифри, значення, які ми здатні передавати один одному і якими володіємо тільки ми, їхні носії; поведінкові норми, суспільні правила (українські звичаї, характер); система соціальних комунікацій — центр, через який струменить життя культури і нації, і які ми втратили (мас-медіа тощо, а також інтернет, який маємо розвивати); наші спільноти, які все ще роз’єднані; усталені культурні практики; суспільні культурні інститути, які все ще не виконують загальнонаціональних функцій і завдань. Настав той етап розвитку, коли ми вже чітко розуміємо, що здобути рідний край або померти в борні за нього — цього мало. Державу ми здобули, але тепер помираємо. Наступає другий етап реалізації національної ідеї, який закодований у словах гімну України Павла Чубинського: “Запануємо ми, браття, у своїй сторонці”. Ми не навчилися панувати. Панування — творча діяльність, яка потребує волі, навчання, самовдосконалення і щоденної праці. Панувати треба вчитися. Бути паном складно, а бути рабом — дуже просто. Раб ні за що не відповідає і постійно нарікає на те, що його всі б’ють, ображають. Саме сьогодні ми можемо закладати підвалини нашого панування завтра. Що робитимемо завтра — залежить від нашого сьогодні. Українське поняття панування — це не свавільне, егоїстичне насильство, а наведення природного ладу на землі, яка дана нам Богом, це встановлення тут українського порядку і справедливості. Тепер ми на початку творення третьої глобальної цивілізації людства. Перша почалася 8 тисяч років до Різдва Христового, коли люди звільнилися від випадкових подарунків долі, коли зайнялися землеробством, скотарством і забезпечили себе найнеобхіднішим для існування. Друга цивілізація — технічна та індустріальна, яка походить від ремісників та мануфактур, коли люди почали творити фізичне середовище для свого проживання. Нині ми свідки загальної світової кризи: духовної, демографічної, екологічної, коли епоха індустріалізації себе вже вичерпує, людство працює тільки на споживання та переспоживання. Ми на порозі кінця другої цивілізації. Третя цивілізація — інформаційна й постінформаційна, де ми переходимо до контролю над нашим духовно-психічним середовищем. Саме тут, хто був останнім, стане першим, як написано в Біблії. Здійснюється пророцтво Івана Вишенського, Григорія Сковороди, Памфила Юркевича, Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки про майбутність, про кордоцентричну місію української нації. Серце — та гармонія, яка інтегрує Всесвіт людини, суспільства, космосу. Очевидною стає частковість раціональності Рене Декарта: “Я мислю — отже, я існую”. Ось універсальна істина: “Я люблю — значить, я є”. Для прикладу, шизофреніки дуже добре мислять, але вони ніколи не
Продовження на стор. 4
«Просвіта» · “Вже досить декларувати руїну, пора розгрібати завали”. · S. 3Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
виштовхує українську пісню з естради, різні постійні “ноу-хау” Табачника щодо послідовного, цілеспрямованого витіснення української мови й літератури зі шкільної освіти і т. ін. Їхні “тези” (кліше, стереотипи), які вони прокручують ось уже 20 років, як затерту платівку, неспроможні, нафталінні для сучасного світу. Але вони нічого іншого сказати не можуть. Вони як речники влади і сама нинішня влада вперто замовчують найголовніше: державний захист української мови, політика на її підтримку — єдиний шлях компенсувати століття заборон і упослідження в царській Росії ів тоталітарному СРСР, що десятиліттями здійснювали злочинне винародовлення нашої нації. Не маємо права забувати (і держава, її влада передусім!) про століття жорстокої насильницької русифікації, яка триває й досі. Дерусифікація не може відбуватися за принципом “хай іде, як іде”, і з потуранням горлопанистим спекулянтам-розколювачам України за мовною ознакою. Не добровільно, а внаслідок століть перманентних і з усіх боків утисків, унаслідок штучного нав’язування чужої історії, мови, культури, послідовного викорінення українського (“буржуазного”?) “націоналізму”, внаслідок, як пише О. Гончар, винищення хвиля за хвилею (від академіка до вчителя) української інтелігенції приходила русифікація. Тож тільки силою і волею держави, законів (як утверджував іврит Ізраїль) зможемо відновити свою мову. Ще одне поняття, якого не знають і не вміють навіть вимовляти представники “п’ятої колони” в Україні — це неодмінний пріоритет в Україні української мови, української культури й духовності. Він обґрунтований історично. Адекватний міжнародним нормам. Вистражданий українською нацією. Він має бути основним контрапунктом будь-якої влади в Україні. Без мовного, духовного, культурного пріоритету не можливий захист і безпека нашої держави, та й узагалі її незалежний, національний, зокрема й економічний, розвиток. Мовна політика влади — своєрідний тест на її розуміння свого призначення, обов’язку перед народом, перед його майбутнім. Зверніть увагу: здіймаючи галас про “другу офіційну”, про захист російськомовного населення, команда В. Януковича навіть на виборах серед щедрих обіцянок і задобрювання електорату хоч би слово сказала (хай би для рівноваги чи бодай формальності) щодо утвердження й розвитку української мови — одного з фундаментальних державних чинників, основи єдності нації. А ось ще стереотип: Україна, мовляв, багатоетнічна, українці тут не єдині, треба на це зважати. Що, багатоетнічніша, ніж будь-яка країна Європи, ніж США? Багатоетнічна держава — природне явище для світу. Багатоетнічною виступає й політична нація, народ України, але “багатоетнічна українська нація” — це термінологічний і посутній нонсенс. Меншини в Україні мають чудовий вичерпний закон, їхні права застережено Конституцією, але в них є і обов’язки. І чи не найголовніший із них: брати рівноправну участь у консолідації громадянського суспільства, творенні політичної нації, згуртуванні її довкола етнічного ядра — української нації. — Мова — це й національна культура. Культура — консолідуючий чинник у державі, це націєтворення й “духотворення”. Сьогодні багато інтелектуалів у світі прямо пов’язують розвиток економіки з духовністю, національною самосвідомістю народу. Цей зв’язок нагадує про себе впродовж усіх років незалежності. “Як піднести економіку на вищий рівень, чого їй бракує?” — запитали японських фахівців в Україні. “Націоналізму”, — відповіли. — “Хай триває змагання культур, хай українська доведе практично, що вона сильніша”, — ще одне проросійське кліше з тієї низки, що наводилася вище. Але чому це змагання з чужою культурою має відбуватися на нашій суверенній території, на нашому ТБ, естраді, в медіа — в інформаційному й культурному просторі? У яких країнах допускають подібні “перегони”? Така “змагальність” за наших постколоніальних умов — лише зміна “вивіски”, гасла того самого зросійщення, імперської експансії. Насамкінець одна цитата. Торік. “Известия”. Госдумівець Затулін пише, що, виявляється, в Україні є “значительная часть людей”, які “совершенно искренне считают, что в Украине должны быть обязательно отличный от России язык, история и герои, что … от России исходят главные опасности украинской независимости”. І далі: “Нет или почти нет таких расходов, чтобы на них нельзя было бы пойти”. Бо, як він каже, од усього цього залежить майбутнє Росії. Зверніть увагу на цей типово імперський подив невігласа і… страх. І оптимістична кінцівка. Протягом десятиліть нас привчали сприймати як символічне радянське свято “возз’єднання двох братніх народів” Переяславську раду 1654 року. Одначе тільки-но стали всім відомі, аж до учнів середньої школи, справжні, не забороновані комуністами факти про те, що Росія дуже швидко поламала цю угоду з Хмельницьким про збройну взаємодопомогу і робила потім це ще неодноразово. Тож і цей облудний міф про “дружбу народів” розвалився. Так буде й з іншими нав’язуваними нам, будованими на брехні ідеологічними й політичними міфами. Тільки треба нам, українцям, бути твердими й непоступливими у відстоюванні своєї державної і духовної суверенності.
Українська мова в умовах інформаційної окупації
Леонід МУЖУК: — Ще два роки тому я згадував про Затуліна як про стратега, який на московській думі, у присутності наших парламентарів, які мали розробляти спільний план дій зі співробітництва на пострадянському просторі, запустив чотири тези. Перша — усунення української мови за рахунок утвердження російської. Друга — усунення інших церков, окрім московської (тепер це отримало назву “Русскій мір”). Третя — позбавити Україну будь-яких перспектив членства в НАТО. Четверта — залишити в Україні Чорноморський флот. Що за цей час змінилося? Скажу відверто, що, слухаючи українське радіо й дивля-
«Просвіта» · “Перед українцями дуже великий виклик — виклик новітньої колонізації — економіко-інформаційної”. · S. 4Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
даруйте, ми дарма витрачаємо час. Тому прошу сконцентруватися на конкретних справах і скерувати свої емоції у площину дій.
Україна в геополітичних планах Росії
Володимир ПЕТРУК: — Усі ми стали свідками того, як був обраний старий-новий президент Росії. На жаль, наше майбутнє прямо залежить від того, який світогляд у цього діяча. Ми добре пам’ятаємо, що В. Путін заявив: “Україна — це взагалі не держава”. Він ходить на могилу Денікіна і всім проповідує, що слід прислухатися до слів цього діяча: “Справа України — це внутрішньоросійська справа”, — і замкнути проблему, щоб вона не мала міжнародного характеру. Подібний спосіб мислення демонстрував ще Б. Єльцин. Тому ми маємо справу зі світоглядом цілого народу. Крім такого геополітичного мислення в Росії практикується нова теорія “хронополітики”. Відома теза “никогда не было и быть не может” застосовується вже щодо всієї України. Україна, вони вважають, — штучно створена територія. Сьогодні нашу державу називають технологічним “проектом”, який придумали начебто австріяки й поляки. Проти нього запропоновано запустити інший “проект” — Малоросії. І схоже, що це вже почали впроваджувати в різних варіаціях.
Збережімо історичну пам’ять
Вадим ПЕПА: — Відтоді, як на цих землях з’явилася людина, тут безперервно розвивається український народ, аз ним — його мова. Те, що він у різні часи перебував під різними завойовницькими ордами, — факт. Адже не було жодного завойовника, який у хлібороба забирав би косу чи плуга. Саме тому й виживали українці. Це все в наших генах. А сьогодні нас хочуть позбавити історичної пам’яті. І академічна наука, яку ми успадкували від Радянського Союзу, твердить, що наша мова виникла у середньовіччі, що держава сформувалася значно пізніше. Це ті ж тези Москви.
Павло Мовчан, Кирило Стеценко, Віталій Дончик і Василь Клічак 12 березня під час прес-конференції в інформагентстві “RegioNews” підбили підсумки круглого столу.
Матеріали підготували Надія КИР’ЯН, Євген БУКЕТ Фото Олеся ДМИТРЕНКА
«Просвіта» · “Перед українцями дуже великий виклик — виклик новітньої колонізації — економіко-інформаційної”. · S. 4Originalseite ↗ Закінчення. Початок на стор. 2, 3
впевнені, що існують. Наше майбутнє — цивілізація серця, і її покликана творити саме Україна, оскільки вона має найбільший досвіді найбільші слабкості, які в майбутньому стануть силою.
Збройні сили України й українська мова В’ячеслав БІЛОУС: — Усі керівники вийшли з Радянського Союзу, але Радянський Союз не вийшов із них. Тому є проблеми з вшануванням української мови у війську, але проблеми війська — дзеркальне відображення загальних проблем суспільства у мовному питанні. Ст. 17 Конституції: Збройні сили України — забезпечують захист територіальної цілісності та безпеки України. Ст. 2 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу” визначає, що військова служба є державною службою особливого характеру. Ст. 10 Конституції України визначає, що державною мовою є українська. Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” забороняє партійну діяльність у ЗСУ та інших військових формуваннях. Правова база чітко регламентує застосування мови у військовій сфері. Воєнна політика (сектора безпеки) — складова загальнонаціональної політики будь-якої країни й України також, а не партійної, яку визначають лідери партій, що сьогодні тимчасово мають владні повноваження. Партійні народні депутати представляють лише 2 % громадян України. З 450 партійних депутатів у Києві проживає понад 300. Це жне представницька демократія, де мають бути депутати від різних верств населення із сіл, міст, районів України, а нинішні обранці представляють у більшості космополітичні, зухвалі, безідейні кримінально-фінансові угруповання, що слугують не Богові та людям, а мамоні. 23 лютого, 8 березня, 1 травня — пам’ятники більшовицьким окупантам. Виступи артистів, депутатів, міністрів не українською мовою — ганьба України, приниження державної мови, занепад людських чеснот, приниження України на міжнародному рівні — це все виклики й загрози національній безпеці. І хто до цього причетний? Люди, головний обов’язок яких чесно служити Україні, культурі, мові. СОУ в межах своїх можливостей максимально сприяє утвердженню української мови у ЗСУ, інших військових формуваннях. — Члени СОУ спілкуються винятково українською мовою. — 1997 р. видали підручник для ЗСУ “Військова топографія”. — 2009 р. видали “Військово-політичний енциклопедичний словник” у 2-х томах (автор кап.1 р. член СОУ — А. Грищук). — 1996 р. видали книгу “Друга світова війна” 1939—1945 рр. (автор світлої пам’яті полковник В. Роєнко). — Голова СОУ Дніпропетровської області полковник В. Таратушка виграв суд у Дніпропетровську проти працівників ДАІ, що спілкувалися з ним іншою мовою, і змусив їх вибачитися. Насамперед говоритиму про пріоритет права. Зокрема ст. 8 Конституції України. В Україні проживають інші національні меншини, окрім російської, тому саме надання особливого статусу російській мові в інформаційному просторі — дискримінація інших національних меншин, що є порушенням тієї ж ст. 10 Конституції, Європейської Хартії. Причини Українці Ф. Прокопович, Б. Хмельницький та інші гетьмани, секретарі ЦК КПРС, вважали, що вони зможуть просвітити московське плем’я й побудувати єдину слов’янську державу з грецьким віросповіданням; незрозуміле для історії малоросійство (замість творчого управління — пригноблення і підлабузництво перед вищими); кочубеївщина (Хамська кров переважає над Яфетовою). Пропозиції Звернутися від учасників круглого столу до Президента, Прем’єр-міністра, керівництва фракцій ВРУ щодо негайного звільнення міністра освіти Д. Табачника, генерального директора Національної телекомпанії України Є. Бенкендорфа, а також поставити питання про доцільність перебування на посадах Голови ВР Криму В. Константинова та мера Одеси О. Костусєва, які принципово не спілкуються українською мовою, як суб’єктів, що формують джерела викликів та загроз Національній безпеці. ТОВ “Просвіта” має щомісячно аналізувати використання української мови у сфері державного управління. Аналіз і пропозиції надсилати Президенту України, Кабінету Міністрів, правоохоронним органам, публікувати в пресі. Звертаємося до П. М. Мовчана з проханням ініціювати внесення змін до Законів України “Про державну службу”, “Про громадянство України” щодо обов’язкового письмового іспиту з української мови. А всі заходи за участю “Просвіти” починати з письмового диктанту з української мови. Це буде приклад для інших громадських організацій, партій, державних установ. Звернутися до Президента України, Кабміну щодо введення в структуру державного управління Комітету з функціонування української мови, посади міністра у справах української мови. Започаткувати акцію щодо бойкоту товарів підприємств, які не використовують українську мову.
Реформування сучасної освіти — загроза державL ності України
Василь КЛІЧАК: — Тема мого виступу може здатися гіперболізованою. Та факти — річ уперта. Вдамося до ухвалених на державному рівні документів і спробуємо в них розібратися. Рік тому на сайті Міносвіти з’явився “Проект Концепції нового Державного стандарту базової та повної загальної середньої освіти, запропонований для громадського обговорення Міністерством освіти і науки України”. Не судитиму, наскільки були враховані зауваження і пропозиції громадськості, та маємо сьогодні те, що маємо: 23 листопада 2011 року ухвалено постанову Кабінету Міністрів України №1392 “Про затвердження Державного стандарту базової та повної загальної середньої освіти”, яку підписав Прем’єр-міністр М. Азаров. Спочатку може скластися враження, що цей Держстандарт дбає про національну освіту й національне виховання, на такі роздуми наштовхує твердження: “Визначальним для системи вітчизняної загальної середньої освіти є українознавче спрямування всіх освітніх галузей”. Чи це так? Розглянемо освітні галузі, які пропонуються в Держстандарті, і яка мета кожної з них. Отже, мета освітньої галузі “Мови і літератури” — “розвиток особистості учня, формування в нього мовленнєвої і читацької культури, комунікативної та літературної компетентності, гуманістичного світогляду, національної свідомості, високої моралі, активної громадянської позиції, естетичних смаків та ціннісних орієнтацій”. Добре, що вказані “національна свідомість”, “активна громадянська позиція”, та відсутні такі поняття, як “патріотизм”, “національна ідентичність”. Чи має на меті цей документ виховання патріотів, що сповідують національні українські цінності? Ніде в ньому, окрім вищезазначеного, цих понять ми не знайдемо. Що є, наприклад, метою такої важливої освітньої галузі, як “Суспільствознавство”? Читаємо: “Забезпечення розвитку учня як особистості, що керується гуманістичними нормами і цінностями, усвідомлює себе громадянином України та успішно самореалізується в сучасному українському суспільстві”. Отже, головне для учня — усвідомити себе громадянином й успішно самореалізуватися в житті. Чи обов’язково його виховувати патріотом України, землі, на якій росте, чи повинен він за потреби захищати її? Задля цього загляньмо в таку освітню галузь, як “Здоров’я і фізична культура”, основна мета якої визначена так: “…розвиток фізичної культури особистості та готовності до дій в умовах надзвичайних ситуацій та захисту Вітчизни”. Ось так — не України, а “Вітчизни”, чиєї, чи не тієї, про яку згадують 23 лютого? Одне із завдань цієї галузі: “Підготовка молоді до забезпечення власної безпеки та безпеки інших людей у надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часу, до служби у Збройних силах та інших військових формуваннях”. Навіть тут соромляться автори документа такого геополітичного поняття, як Україна, є служба у Збройних силах, а чиїх — України, Росії, Нідерландів? — не вказано. Як хочеш, так і розумій. Повністю відсутнє “українознавче спрямування” у таких освітніх галузях, як “Математика” (чому б не згадати визначних українських математиків), “Технології”, “Природознавство”, метою якого є “…формування природничо-наукової компетентності <…> як обов’язкової складової загальної культури особистості і розвитку її творчого потенціалу”. Одне слово, виховуймо споживача української землі, природи, хай використовує всі її блага і не дбає про її охорону та майбутнє. Особливо тривожить така освітня галузь, як “Мистецтво”. Здавалося б, це не “Математика” і не “Технології”, хоч тут можна було б надати “українознавчого спрямування”? А дзуськи! Головна спрямованість — виховання космополіта, громадянина Всесвіту. “Основною метою освітньої галузі “Мистецтво” є формування в учнів у процесі сприймання, інтерпретації, оцінювання ними творів мистецтва та провадження практичної діяльності системи ключових, міжпредметних естетичних і предметних мистецьких компетентностей як цілісної єдиної основи світогляду, а також здатності до художньо-творчої самореалізації і культурного самовираження”. Ніде в цій галузі не зустрічається поняття “український”, не наголошується на внескові у світову культуру саме української культури. Для чого ж тоді викладати в середній українській (!) школі цю важливу для формування національно свідомого учня галузь? Тут доречно послатися на думку Івана Франка: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”. Вважаю, що ухвалений постановою Кабінету Міністрів від 23 листопада 2011 за №1392 “Державний стандарт базової та повної загальної середньої освіти” суперечить Конституції України, Законові України “Про загальну середню освіту”, освітнім вимогам сучасної школи та є загрозою державності України.
Сконцентруватися на конкретних справах
Володимир КМЕТИК: — Завдання, яке стоїть перед українською політичною та інтелектуальною елітою, полягає в різкому переході від “плачу Ярославни” до стилю конкретних дій. Невже ми збираємося лише для того, щоб поплакатися одне одному, згаяти час? Частину часу в нас крадуть, частину забирають силою, але найганебніша втрата часу — власна недбалість. Перед українцями дуже великий виклик — виклик новітньої колонізації — економіко-інформаційної. Її мета — знищення українців як етносу, нації. Тому всі наші думки необхідно перевести в практичну площину. Я вважаю, що українська держава виробила певну кількість законів, які дозволяють суспільству захищатися. Відтоді, як в український телеефір імплантовано канал “Інтер”, почалася його “інтеризація”, тобто русифікація, яка нині досягла апогею. Єдиною формою захисту від цього сьогодні є створення робочої групи, можна і в рамках “Просвіти”, яка б щоденно займалася моніторингом інформаційного простору щодо наявності антиукраїнських виступів. Якщо цієї групи не створимо і від її імені не подаватимемо депутатські запити, листи до Президента, до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, то,
Інформаційний простір · “Думки авторів, попри їхні прекрасні декларації, зводяться до заперечення українського народу і його права на свою самостійну державу”. · S. 5Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
о. Юрій МИЦИК, д. і. н., проф. Національного університету “Києво-Могилянська академія”
Нещодавно громадян України ощасливили книгою “Нариси з історії розвідки суб’єктів державотворення на теренах України” (К., 2011. 535 с.), яку видали під грифом “Фонду ветеранів зовнішньої розвідки України” за загальною редакцією генерал-лейтенанта П. Д. Морозова. Керівник авторського колективу — кандидат філософських наук, доцент В. Цибулькін. Книгу видано за інформаційної підтримки “Фонду Сприяння розвитку Православного Кадетського Корпусу Георгія Побідоносця” і за “інвестиційним проектом” А. Г. Барадачова. Авторів аж шість, але тільки два з них історики, інші — економісти й юристи. Автори користувались інформаційною підтримкою ще 8 юристів і 1 кандидата наук із державного управління. Спливає у пам’яті “дєдушка” Крилов, який застерігав про небезпеку виготовлення чобіт пекарем, а випічку пирогів чоботарем. У “Вступі” є характерна заувага: “Дана книга — не сухий виклад логіки… розвідувальних операцій…, а науково-популярна розповідь” (с. 15). Отже, це компіляція. Серед її джерел і літератури є й поважні видання, але й такі, що не мають безпосереднього стосунку до теми, і популярні книжечки, серед яких є аж надто сумнівні, і КПРСешні “опуси”, і сучасний псевдонауковий антиукраїнський ширвжиток московського та київського розливу, який, на жаль, суттєво вплинув на книгу. Виклад подій до ХVІІІ ст. більш-менш спокійний, хоча чимало фактів притягнуто за вуха. Ну як читати без посмішки пасаж: “За часів Володимира Святославича до традиційних тоді PR-технологій, які ґрунтувалися на використанні фольклору…” (с. 103). Цього князя автори не залишають у спокої й далі: “Ярослав Мудрий вирізнявся тим, що на відміну від батька, котрий марнував час на візити до гаремів і застілля”. Це про Володимира Святого, за якого Київська держава досягла кульмінації у своєму розвитку! (Щоправда, Володимир, язичник, мав багато жінок і наложниць, але це скінчилося з прийняттям християнства і шлюбом із візантійською принцесою Анною). Але навіть язичником Володимир не “марнував час”, а докладав зусиль, щоб об’єднати Русь та оборонити її від нападів ворогів. Далі — більше. Козаків автори розглядають як “своєрідний медіальний субетнос” (слов’яни, тюрки, іранці) в дусі радянської теорії “казаки — інтернаціональноє явлєніє”. Не заперечуючи присутності серед козаків окремих представників інших народів, варто підкреслити, що запорозькі козаки на 90 % (!) складалися з українців. Який же тут “медіальний субетнос”! А далі екскурс у родоводи козацьких ватажків: Косинський, на думку авторів, був поляком, Павлюк — турком, Кривоніс — шотландцем, Орлик походив “з родини чеських баронів” (с.149, 204— 205). До відома авторів: Косинський був українцем з Підляшшя, Павлюк — тільки певний час був у турецькій чи татарській неволі і тому прозивався ще й Бутом,
Кривоніс родом із Черкащини, а дані про шотландське походження — помилка однієї недостовірної німецької брошури. Мати Пилипа Орлика українка з роду Малаховських (Чернігівщина), а батько білорус (Литвою тоді називали Білорусь), сім’я була православною. Своє далеке коріння в Чехії Орлики практично забули, та й переселилася ця гілка роду на Мінську землю ще в ХV ст. Та що там Орлик, коли “українцем з іспанським корінням” (с. 240) називають Івана Франка! Дмитро Вишневецький — “Байда” — український православний князь виступає як спольщений український шляхтич, навіть “польський емісар” (с. 148), “господар фактично усієї Лівобережної України” (с. 151). Тут автори явно сплутали “Байду” з його правнуком — Яремою Вишневецьким! Плутають автори й Січ із суворовським училищем, детально розповідаючи про курс навчання козацьких підлітків, посилаються при цьому не на джерела (у жодному цього нема), а на писання нікому не відомих авторів-фантазерів (с. 153). З того ж “джерела” взяті дані про Роксолану, яка нібито “сприяла послабленню агресії Високої Порти проти України” (с. 152). Козаки, за авторами, мали “дивний релігійний світогляд, який поєднував язичництво й християнство”, нібито поклонялися давньоримській богині Фортуні(!) і т. ін. (с.154—157). Чи читали автори праці дослідників цього питання чи бездумно списали в аматорів-казкарів? Знаменитий мемуарист ХVІ ст. Лясота, який залишив перший розгорнутий опис Січі, був дипломатом, але пильні автори розшифрували його справжню суть — розвідник, який ще й “свідомо йшов на порушення міжнародного права”, ведучи переговори з козаками (с. 156). Доказів про Лясоту-розвідника жодних! Так само і з творцем Гадяцького договору 1659 р. Юрієм Немиричем, який начебто був “подвійним агентом”, виконуючи завдання “тогочасних “невидимих імперій” (натяк на масонів). Дуже не люблять автори київського митрополита Петра Могилу. “Хитрий інтриган” вчився у С. Жолкевського (якого оголошують прототипом героя роману Сенкевича пана Володийовського), вчився начебто у паризьких єзуїтів, скинув із митрополичого престолу Ісайю Копинського (с. 161—162), навіть поширював “латинізоване православ’я” через засновану ним Києво-Могилянську колегію. Отакої! Заспокою авторів тим, що Могила ніколи не вчився у Парижі, тим більше в єзуїтів, не був жорстоким Могила й щодо Копинського, а “могилянка” стала центром православної, а не католицької освіти. Можна ще продовжувати. Але відішлю авторів до відповідних церковних комісій. Адже Українська Православна Церква Київського патріархату, Польська Автокефальна Православна Церква, Румунська Православна Церква, навіть РПЦ (Московський патріархат) визнали Петра Могилу святим. Там авторам пояснять щой до чого, і не варто їм копирсатися в застарілій літературі й послуговуватися недостовірними джерелами. Люблять автори напускати туману загадковості на прості речі. Наприклад, смерть Богдана Хмельницького. Гетьман довго хворів, врешті помер від інсульту. У авторів є підозри: “загадкова смерть” (с. 183). Найбільше дісталося Мазепі. “Природний авантюрист, вихованець “Товариства Ісуса” (тобто єзуїтів — Ю. М.), “зраджував не лише Петра І, а й саму неньку- Україну”. (с. 188, 198). Начитавшись пронафталіненої літератури і сучасних московських писань, автори не соромляться переповідати заяложені штампи й побрехеньки про Мазепу. Зате московські карателі постають невинними вівцями. Виявляється, трагедії Батурина 1708 р. не було, бо від них “мирне населення практично не постраждало” (с. 198). Іде посилання на якихось “сучасних істориків” (не вказано, на яких) (с. 198). Але ж навпаки! Археологи (В. Мезенцев, В. Коваленко) знайшли навіть тогочасні дитячі поховання з пробитими кулями черепами! Чим ближче до наших днів, тим войовничішими щодо України стають автори. Їхня думка, попри прекрасні декларації, зводиться до заперечення українського народу і його права на свою самостійну державу. За авторами, все зводиться до інтриг Заходу й до шпигунських операцій. Англія, Австрія, Польща начебто вигадують український рух і добиваються “створення Малоросії” (с. 228) з метою розчленування Російської імперії. Навіть Герцену й Огарьову дістається на горіхи, бо ці начебто агенти “британської розвідки” нелегально переправляли в Росію “Колокол” та інші видання. Ох, які ж “правильні” були жандарми з ІІІ Відділення, бо “лише грамотні дії правоохоронних органів унеможливили подальше розгортання повстання” (1863 р. — Ю. М.) (с. 229). Сказавши “А”, треба казати “Б”. Чому не записати до “грамотних дій” влади розгром Кирило-Мефодіївського товариства, арешт і заслання Шевченка, Куліша, Костомарова, Валуєвський циркуляр, Емський указ тощо? Щоправда, автори таки дещо говорять. Вони позитивно оцінюють дії поліції та її агентів проти народовольців і видавців “провокаційної літератури”, зокрема женевських публікацій М. Драгоманова, М. Павлика, С. Подолинського (с. 234—235). Австро-Угорщина “активно сприяла зміцненню “української ідеї” у Російській імперії. З цією метою “у Лембергу (саме так, як правило, автори іменують Львів, а Галичину — Галіцією, вживають і термін “Малоросія” для означення України — Ю. М.) 1873 року виникло Наукове товариство ім. Т. Шевченка”. (с. 231). Потім Австрія взяла під контроль “Просвіту”, яка мала у своїй діяльності “яскравий антиросійський акцент” (с. 236, 245). Особливу “увагу” автори приділяють митрополиту Андрію Шептицькому, який, звісно ж, “освоював військову розвідку” (с. 232), мав контакти зі “щедро профінансованим” австрійською розвідкою М. С. Грушевським; “не лише поширював уніатство, але й створював агентурну розвідувальну мережу” (с. 240). Навіть коли 1924 року Грушевський був під впливом “українізації” в Україні, автори вбачають одне: “розгорнув підпільну і розвідувальну діяльність, спрямовану проти СРСР”. Це тоді, коли його “пасло” понад 20 агентів і сексотів НКВС! І жодних доказів шпигунства Грушевського! Лише смерть “врятувала його від суду” (с. 259). Полонені Українські Січові Стрільці “роздмухували націоналізм” серед українських вояків російської армії (с. 249). З симпатією автори ставляться до розгрому “Просвіти”, заслання вглиб Росії Грушевського та Шептицького російською владою після тимчасової окупації Галичини 1915 р. (с. 250). Лютнева революція у Росії та утворення УНР постає не як логічний наслідок піднесення національно-визвольного руху українського народу, тяжкого економічного становища, бездарності панівної верхівки Російської імперії і т. ін., а як наслідок діяльності німецької та австрійської розвідок, також і масонів. У дусі московської пропаганди принижують Коновальця і Петлюру (с. 281), пізніше й Бандеру, твердять, що “петлюрівці” винищили понад 200 тис. євреїв. Багато написано про ставлення Петлюри до євреїв, про те, що в уряді УНР були євреї, що вперше євреям надали широку автономію тощо. Ні, — товчуть знову! Якщо вже на те пішло, то “пальма першості” у єврейських погромах належить денікінцям. Не випадково в одній денікінській газеті красувалося гасло: “Бери хворостину, гони жида в Палестину”. Тільки як агентуру іноземних держав розглядають автори ОУН і УПА. За московським фальсифікатором Смисловим вони “цікаво” переповідають історію про дії батальйону “Нахтігаль” у Львові: 30 червня 1941 р. після богослужіння українські бійці “Нахтігаля” нібито “взяли в руки довгі кинджали, підкотили рукава мундирів, голосно відригуючи, з піною на губах та вилупленими очима мчалися вони вулицями Львова. Кожного, хто потрапляв у їх руки, вбивали” (с. 358). Тут же й фото нібито цих людей із кинджалами в зубах. Автори відзначають, що вояки УПА — відомі “своєю надзвичайною винахідливістю у повільному та жорстокому вбивстві своїх жертв” (с. 367). Звинувачують українських націоналістів у розстрілах мирного населення у Києві в Бабиному Яру (с. 362). Але тоді людей розстрілювали гітлерівці. Якщо українці там і були, то лише поліцаї, які не мають стосунку до ОУНівців, тим більше до УПА (такої 1941 року не існувало). Бандеру й Стецька та ін. ув’язнюють у Заксенхаузені, де німці “створюють для них достатньо комфортні умови” (с. 362). Дуже “комфортні”, якщо врахувати, що два рідних брати Бандери загинули в концтаборах. Самі ж автори цитують німецькі документи від 10.ІV. і 18.ІХ.1942 р., де організація Бандери називається “антинімецькою”, трактується “як найбільш радикальний незалежницький рух” (с. 365). Велику увагу автори приділяють дивізії “Галичина”, про складну історію якої багато вже писалося. Але в цій дивізії служило приблизно 15 тис. осіб. А в РОА, РОНА та ін. російських військових об’єднаннях служило понад 1 млн вояків. От тут би й поговорити про російських поплічників фашистів! Але автори ані пари з уст. Або взяти “Армію Крайову” — польський відповідник УПА. Хоч і говориться дещо про її боротьбу з Червоною Армією, але на передньому плані фото аківців: “Вони також наближали Велику Перемогу”. А боротьба з німцями УПА хіба не наближала її? Інший приклад — Вінниця. Тут НКВС розстріляв тисячі невинних жертв. Та у книжці це подано як розстріл енкаведистами “націоналістів (звісно ж, українських — Ю. М.) і злочинців” (с. 387), а потім німці провели “найбільш вдалу комплексну акцію”, піднявши пропагандистський галас щодо цього. Що й казати, у гітлерівців був свій злочинний інтерес. Але ж розстрілювали людей у цьому випадку не німці, а “доблесний” НКВС! Далі діяння післявоєнної доби. Тут і війна в Афганістані, в яку СРСР нібито втягло прокляте ЦРУ (через своїх агентів впливу). Уявляється, скажімо, Брежнєв чи Андропов, яких ЦРУшники змушують ввести війська в Афганістан! На Захід звалюють провину за “Біле братство” (хоча насправді це братство виникло в стінах КДБ!), Горбачова подано як виконавця планів ЦРУ з розвалу СРСР і т. ін. Уже мовчимо про “Фонд Сороса”, який начебто “сформував цілу генерацію безпринципних “грантоїдів”. У негативному контексті подано заснування Товариства української мови, “Руху”, дисидентських, польської “Солідарності”. Жодного співчуття дисидентам, які гнили в концтаборах (між іншим, за активної участі КДБ), зате такі слова знаходяться, коли йдеться про енкаведистів. Так, “легендою радянської розвідки” іменують сумнозвісного Судоплатова — вбивцю Коновальця, організатора вбивств Бандери й Ребета. Мабуть, досить. Маємо справу з дешевою компіляцією, у якій читачеві пропонують жуйку з чорносотенних і кгбешних писань, де події розглядаються з позицій великодержавного російського шовінізму, до того ж під специфічним шпигуноманським кутом зору. У книжці говориться й таке: “В Україні гідні професіонали — вихідці з ПУ КДБ УРСР — виховали молоде покоління, яке не поступається своїм вчителям у якості роботи…” (с. 450). У вступі проголошується, що становлення Служби зовнішньої розвідки України було б неможливе “без попереднього досвіду (ВНК—ОДПУ—НКДБ—НКВС— МДБ” (с. 9). Насмілюся твердити, що з таким “досвідом”, густо замішаним на крові борців за волю України, СБУ не оборонити Українську державу.
«Просвіта» · “Неначе наш Дніпро широкий, Слова його лились, текли І в серце падали глибоко!” · S. 6Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Київ Так багато закликів до єдності, так мало руху у цьому напрямі… Ось уже й молодь, що прийшла в столиці вклонитися Тарасові Шев!
Біла Церква Заходи, присвячені Тарасові Шевченку, розпочалися 5 березня у літературній вітальні Білоцер! ківської міської бібліотеки. Тут відбувся 23!й конкурс читців! декламаторів “Кобзарева зоря”. Його організували Білоцерків! ський міський осередок “Молода Просвіта”, колектив центральної міської бібліотеки, міськрайонна організація ВУТ “Просвіта”. Для організації конкурсу молоді прос! вітяни використали можливості Інтернету — створювали тематич! ні групи в соціальних мережах. Виборювати звання кращого дек! ламатора зголосилося шістдесят школярів і студентів, що стало приємним клопотом для членів журі, яке очолив голова Білоцер! ківського осередку “Молодої Просвіти” Костянтин Климчук. Виявилося, що рівень усіх кон! курсантів надзвичайно високий. Читці!дівчата обрали леген! дарні поезії “Русалка”, “Лілея”, “Катерина”, “Лебедин”, що не лишили байдужими ні слухачів, ні журі, ні самих конкурсантів. “Тарасова ніч”, “Три літа”, “І мертвим, і живим…” у виконанні
Житомир “Борітеся — поборете!” — із цим закликом Великого Кобзаря прийшли 9 березня до його пам’ятника студенти держунівер! ситету ім. І. Франка. Розпочалося дійство літературно!мистецькою композицією. Вишколена сотня вояків українського війська зав! мерла в почесній варті. Лунали безсмертні вірші Тараса Шевченка й пісні на його слова. Представни! ки обласної, міської влади й гро! мадськість принесли квіти до під! ніжжя Поетові. Військові про! йшли врочистою ходою. Сьогорічну, 198!му річницю від дня народження Великого сина України, прийшли вшанувати просвітяни, представники полі! тичних партій, численна громад! ськість міста. Привертала увагу низка бане! рів із написами: “Фронт змін”, ВО “Батьківщина”, ВО “Свобода”,
ченку в день його народження, зак! ликає українських політиків, націо! нально!демократичні сили єднати! ся задля України. Поки що вожді не чують. Навіть у День народження юнаків стали окрасою конкурсної програми. Це був гнів, бунт і нес! тримна туга за героїчною минув! шиною. Після тривалої наради журі конкурсу визначило переможців. Ними стали учні: Віталіна Пасіч!
“Реформи і порядок”, “Удар”. По! руч у гурті майоріли їхні партійні прапори. Із!поміж них вирізнявся прапор житомирської “Просвіти”. Із вступним словом виступив професор ЖДУ Віктор Мойсеєн! ко, закликавши не лише шанувати Великого Кобзара і його твор! чість, а й стояти на сторожі рідно! го слова, української культури та історії, духовності. Адже маємо великі проблеми в державній осві! ті всіх рівнів, і шкільній, і вишів! ській, через антиукраїнську пози! цію і дії українофоба — міністра освіти Табачника, який заповзяв! ся скоротити в школах і вищих навчальних закладах години на вивчення нашої рідної мови, а предмет української історії вики! нути з програми взагалі. Триває нахабне переписування, за його наказу, шкільного курсу україн! ської історії та літератури. Про деструктивний курс ниніш!
«Просвіта» · “Неначе наш Дніпро широкий, Слова його лились, текли І в серце падали глибоко!” · S. 6Originalseite ↗ Фото Олеся Дмитренка
Тараса майже всі партії поспішали провести власний мітинг, замість спільного, потужного, об’єднаного. Наче не чують Кобзаревого “Обні! міться ж, брати мої…”
ник (ЗОШ №4), Марина Шевченко (економіко!пра! вовий ліцей), Елеонора Ша! батин (гімназія №1), Андрій Кандиба (ДНЗ БПТУ ім. Павла Поповича). Серед сту! дентів кращими визнано Настю Шашуріну і Іванну Слободянюк (гуманітарно! педагогічний коледж). Гран! прі конкурсу “Кобзарева зо! ря” було присуджено учню колегіуму Миколі Кузнєцо! ву, який майстерно і зріло прочитав “Якби ви знали, паничі…” Білоцерківська письмен! ниця Галина Невінчана поді! лилася враженнями: “Коли я читаю Шевченка, мені стає страшно, наскільки влучно й актуально звучать його наста! нови сьогодні. Наче нічого не змінилося з тих часів, кожен написаний ним рядок про! йшов крізь століття й ожив у на! шому сьогоденні. Тому слова його безсмертні. Вони були своєчасни! ми і актуальними для кожного ук! раїнця тоді, і є такими зараз!”
Тетяна ВИГОВСЬКА нього уряду говорив голова обласної організації “Фронт змін” Геннадій Зубко. Представник ВО “Батьків! щина” Олександр Радько звернув
Волинь Шевченківські дні відбулися 9 і 10 березня у Луцьку за участю пред! ставників обласної і міської влади, громад! ськості міста. 9 березня зібрання відкрив відо! мий поет, заступник во! линської “Просвіти” Василь Гей. Слово про Кобзаря виголосила кандидат філологічних наук, доцент Волин! ського національного університету ім. Лесі Ук! раїнки Ольга Яблон! ська. Поезії Великого Кобзаря українською та іноземними мовами декламували студенти ВНУ ім. Лесі Українки. Твори Шевченка вико! нав кобзар Володимир Горбатюк. Біля пам’ят! ника всі присутні співа! ли “Заповіт”. Після мі! тингу в приміщенні Волинського обласного академічного театру ім. Т. Шевченка відбувся урочистий концерт за участю професійних і са! модіяльних артистів. Наступного дня біля пам’ятника Т. Шевченку відправлено панахиду за участю священиків і Митрополита Луцько! го і Волинського Української Пра!
Івано-Франківськ Важко передати почуття і враження від побаченого на Шевченківських святкових урочистостях у Народному домі “Просвіта”. Артисти купалися у зливі оплесків. Серед них учасники чоловічої хорової капели “Сурма” під керівництвом Б. Волосянка; дует “Калина” у складі Анни Якубовської та Маріяни Бідочко за акапельне виконання творів Шевченка; студенти Сергій Силич, Василь Обідняк, Настя Гаріджук, Надія Легун за виконання поезій Кобзаря. Музичну Шевченкіану представили Надія Вівчарук та Ірина Куриляк, вихованки кандидата мистецтвознавства, лауреата Всеукраїнського конкурсу бандуристів, доцента Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Віолетти Дутчак, маленька бандуристка з музичної школи №1 Даринка Когутяк і Назарій Петрунів із Клубу обдарованих дітей обласної “Просвіти”, хористи з “Червоної калини” та “Берегині”. Зі вступним словом до учасниувагу на репресивний характер чин! ної влади стосовно лідерів ВО “Батьківщина” Юлії Тимошенко та “Народної самооборони” колиш!
вославної Церкви Київського патрі! архату Михаїла. Присутні поклали квіти до пам’ятника Кобзарю.
Микола КУЧЕРЕПА, голова Волинської крайової організації ВУТ “Просвіта”, професор ВНУ ім. Лесі Українки ків свята звернувся голова обласної “Просвіти” С. Волковецький, який наголосив, що Шевченко справді та постать, яка стала втіленням духу українського народу. Слово про Кобзаря виголосила професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Ольга Слоньовська, яка зазначила, що Шевченківське слово, творча спадщина та приклад його життя — це найвища Академія для нашого народу, у якій сконцентроване все: наша мова, історія, звичаї та традиції, етика та естетика, національна філософія, основи українознавства і державотворення, наша духовність, наше минуле, сучасне й майбутнє. У залі були представлені виставки “Шевченко і Прикарпаття” П. Арсенича та “Вишивана Шевченкіана” Н. Синиці.
Михайлина БОДНАР, завідувачка культмасового відділу Івано-Франківського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка нього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка та інших урядовців. Голова Житомирської “Прос! віти” Святослав Васильчук заува! жив, що саме від Тараса ми почали називатись українцями, а не юж! норосами, малоросами, малопо! ляками, хохлами, як нав’язували нам колонізатори. Вірші про Шевченка декламу! вала поетеса Марія Рудак. Самоді! яльний хор ветеранської спілки “Журавка” співав пісні на слова Кобзаря, а також народні й патріо! тичні пісні. Просвітяни роздали учасни! кам зібрання сотні ксерокопій публікацій із газети “Слово Про! світи”: “Зупинимо антиукраїн! ський шабаш Табачника”, “За на! ми — сила української правди” і публікації “Шлях до Тараса” С. Васильчука у місцевій пресі.
Святослав КАРПЕНКО
«Просвіта» · S. 7Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
“Робочим головам, рукам На сій окраденій землі Свою ти силу ниспошли”. до Батька Тараса
Луганськ Традиційно на Луганщині в перші дні весни проводиться Шевченківська декада. За рішен! ням обласного просвітянського громадського Шевченківського комітету, активізованого напри! кінці 2011 року, було організова! но й проведено різноманітні за! ходи до 198!ї річниці від дня на! родження Великого Кобзаря. Це і традиційний обласний дитячо! юнацький творчий конкурс “Іду з дитинства до Тараса”, і численні літературно!мистецькі вечори, семінари, конференції, круглі столи в навчальних закладах, і урочисті збори громадськості на головному майдані Луганська бі! ля пам’ятника Т. Г. Шевченкові. Уранці 9 березня на площі зіб! ралися керівники, викла! дачі й студенти базового просвітянського Луган! ського національного уні! верситету імені Тараса Шевченка (до речі, єдино! го в обласному центрі, який постійно публічно відзначає цю непересічну дату, ніби для інших луган! ських вишів, які очолюють “реґіонали”, Шевченка просто не існує), представ! ники громадськості та по! літичних партій, що діють в області. Прийшли на поклін до Кобзаря і покла! ли квіти до підніжжя мону! мента й очільники Луган! щини та обласного центру, вшанували Великого Тара! са представники Шевчен! ківського університету, пат! ріотично налаштовані лу! ганці. Цікаво зауважити, що на площу до Тараса з власної ініціативи при! йшли й студенти з країн Цен! тральної Азії, Африки, Китаю. Продовжилися урочистості святковим концертом, який ор! ганізувала адміністрація ЛНУ імені Тараса Шевченка спільно з обласним управлінням культури та туризму. Дівчата й хлопці в ук! раїнських національних строях танцювали, співали, декламували Шевченкові поезії. Завдяки мо! лодим митцям усі присутні об’єд! налися в єдиному патріотичному Шевченківському пориві. Хоча, як згодом виявилося, лише на якусь мить — влада лишилася са! ма по собі, політичні сили — ок! ремо, громадськість — при своїх інтересах: влада сподівається під! няти економіку без національної ідеї, політики кричали про вибо! ри, а представниками громад! ськості взагалі знехтували, не давши їм сказати й слова про ук! раїнського національного генія. Ця сумна ситуація вкотре засвід! чила розшарування опозиції, що створює (імовірно, не тільки на Луганщині) небезпеку розколу в доленосну добу. У цей же час у просвітянсько! му приміщенні Українсько!ка! надського центру “Відродження”
Краматорськ Індустріальний український Донбас вплів і свою квітку у вінок шани й любові до славного сина України Тараса Шевченка. Люди прийшли і до мармурового пам’ят! ника в Донецьку, і до скромних, та не менш значимих пам’ятників Великому Українцю у Слов’янсь!
проводилося урочисте відкриття фінальної частини обласного Шевченківського конкурсу “Іду з дитинства до Тараса”, який прос! вітяни вшістнадцяте організову! ють спільно з Управлінням освіти і науки Луганської облдержадмі! ністрації. Учасників Шевченківського конкурсу привітав і неодноразо! вий переможець попередніх ро! ків, нині — студент ІІ курсу фа! культету іноземних мов Харків! ського національного універси! тету ім. В. Н. Каразіна Максим Бучек, який прочитав “Заповіт” англійською, німецькою, фран! цузькою мовами. Ще на підході до просвітян! ської зали всіх присутніх вражали високомистецькі роботи майстра народної творчості, народного художника Луганщини Юрія Шпирка з Краснодона — портрет Тараса Шевченка (виконаний з використанням металовиробів різних діаметрів) і картина “Ко! зак Мамай” із різноманітного на! сіння злакових та бобових. Юрій Шпирко, а також майстрині з лу! ганського міського клубу “Лів! ша”, які продемонстрували ви! шивану Шевченкіану, теж приві! тали учасників конкурсу. Отож Шевченко для кожного свій і в кожному з нас — свій. Це показали вельми різноманітні, але поєднані спільною — Тарасо! вою — тематикою учнівські робо! ти. 56 читців і співаків, які 9 бе! резня представили авторитетно! му журі своє бачення творів Коб! заря. Одинадцятикласниця з Бі! лівської гімназії ім. М. Руденка Лутугинського району Марія Бондар крім Шевченківської по! езії “Не нарікаю…” прочитала й вірш свого земляка “Сідай, Тара! се!”. Лунали вірші молодих пое! тес Еліни Габараєвої і Каріни Розмислової з Луганська, а особ! ливе зацікавлення присутніх вик! ликав вірш Анастасії Черванської (11 років) із Ровеньківської шко!
ку, Краматорську, Горлівці та ін! ших населених пунктах Донецько! го краю. 9 березня у Краматорську у Шевченківському сквері біля пам’ятника Тарасу Шевченку зіб! ралися освітяни, громадські акти! вісти, патріотично налаштована молодь. Працівники освіти приве! ли до батька Тараса діток!школярів ли №3. Учениця цієї ж школи Анастасія Лобинцева запропону! вала присутнім поезію “Прости, Тарасе…” своєї землячки з Кане! ва, голови канівського міського просвітянського об’єднання Віри Носенко. Творчі династії митців!амато! рів — Дмитра й Катерини Алефі! ренків із Троїцького, Тамари Смалько, Олени й Анни Шевчен! ко з Нижньої Дуванки, що на Сватівщині, Олександри Говоро! вої та її батька Вадима — шахтаря з міста Золотого, Олександра Цемкала (з мамою й бабусею) із села Металіст Слов’яносербсько! го району, так само як і Кирило Швецов із села Арапівка Троїць! кого району, Наталія Смирнова з Красного Луча постійно беруть участь в нашому конкурсі. Власні музичні компо! зиції та пісні на поезії Вели! кого Кобзаря представили Софія Лихачова з Алчев! ської гімназії ім. Христини Алчевської, Христина Сам! кова й Артем Пустовалов із краснолуцького міського Палацу творчості дітей та юнацтва. Десятирічна Вік! торія Улянич із Веселого! рівської ЗОШ Слов’яно! сербського району. Усього у фінальній час! тині цьогорічного Шев! ченківського конкурсу в шести його номінаціях узяло участь понад 500 учасників, із них 244 — за напрямом “Художнє та де! коративно!ужиткове мис! тецтво”. Професійне журі кон! курсу визначило перемож! ців у різних вікових катего! ріях й нагородило їх пам’ят! ними подарунками від Централь! ного Правління “Просвіти” — “Кобзарями” Тараса Шевченка, електронною Шевченкіаною, словниками української мови. На! дали призи також Управління ос! віти і науки Луганської облдер! жадміністрації, обласний “Фонд підтримки українських ініціатив” (голова — Дмитро Снєгирьов) і фонд депутата Луганської міської ради Ігоря Ліскі. Завершуючи церемонію наго! родження, голова Луганського обласного об’єднання ВУТ “Про! світа” Володимир Семистяга за! читав вітання всім учасникам від голови Товариства, народного де! путата України Павла Мовчана, переказавши його настанову: “Тарас Шевченко нам потрібен як національний поводир, щоб не загубитися в глобалізованому сві! ті”. Усі присутні вдячні Централь! ному Правлінню й особисто Пав! лові Мовчанові за вагому матері! альну й технічну підтримку цьо! горічного конкурсу.
Прес-центр Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка із букетами квітів. Учні натхненно читали життєдайні рядки безсмерт! них поетових творів, що Божою іскрою добра і правди вливались у їхні молоді та світлі душі.
Василь НОВОРИНСЬКИЙ, м. Краматорськ Донецької обл.
Ужгород У День народжен! ня вірного сина Украї! ни — Тараса Шевчен! ка національно!де! мократичні сили об! ласного центру Закар! паття підняли синьо! жовтий стяг над брон! зовою постаттю Про! рока України як сим! вол єднання та націо! нальної згуртованості українців. Ініціатори заходу — Закарпатське облас! не об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка й Закарпат! ська обласна організа! ція Української народ! ної партії (УНП). Та! кож у проведенні свя! та взяли участь пред! ставники обласних на! ціонально!демокра! тичних організацій “Собор”, “Наша Україна”, НРУ та “Батьківщина”. Захід розпочався покладан! ням квітів до підніжжя пам’ятни! ка Кобзареві та декламуванням творів поета. “Гуртувати українців та шану! вати традицію”, — таким основ! ним закликом керувалися промов! ці під час урочистостей. Вони на! голошували, що з року в рік наш Пророк невтомно закликає до об’єднання. “Прикро, що навіть обласна влада не змогла належно зорганізуватися і покласти квіти Кобзареві у його справжній День народження, а не на 2 дні раніше”, — з обуренням зауважив ведучий свята, голова Закарпатського об’єд! нання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шев! ченка Володимир Піпаш. Основною “фішкою”, за за! думом активістів, стало підняття на гелевих кульках синьо!жовто! го державного прапора над скульптурою Тараса Шевченка, адже національний стяг — сим! вол єднання багатонаціонально! го Закарпаття.
Хмельницький “Живи, Кобзарю, в пам’яті людській” — таку назву мав Хмельницький міський фести! валь!конкурс читців, що відбувся в Народному Домі “Просвіти”. Організатори — управління осві! тий правління “Просвіти” Хмельницького. У цьому заході взяли участь учні шкіл обласного центру. Особливість цьогорічного кон! курсу — представлення тих пое! зій із “Кобзаря”, які не передба! чені шкільною програмою. Як зазначили окремі конкур! санти, вони відкрили для себе нового Шевченка, який, як ніхто
“Ми повинні бути патріота! ми, поважати себе як націю. Кобзар хотів справедливості, добробуту для нащадків, праг! нув, щоб Україна була рівною серед інших світових держав. Він сам став знаковою постаттю не лише української, а й світо! вої літератури, здобувши право на безсмертя”, — наголошували учасники акції, серед яких зі змістовними промовами висту! пили: заступник голови облас! ної ради Андрій Сербайло, член Ради Закарпатської УНП, голо! ва Закарпатської обласної спіл! ки ошуканих вкладників СРСР Андрій Сойко. Вшанували Поета публічни! ми читаннями творів Микола Гнатюк, Марія Добра, Віталій Горват та Ксенія Хоменко. Завершилося свято молеб! нем, який провів єпископ Ужго! родський і Закарпатський Кирил УПЦ КП і виступом хору Греко! Католицького Кафедрального Собору під керівництвом Ярос! лава Кирлика.
інший, вчить їх любити свою Ук! раїну. Переможцями стали: Ростис! лав Шелест (СЗОШ №8), Сергій Войтюк (СЗОШ №30), Каріна Нижня (НВО №5), Олеся Гри! щук (ліцей №17), Олександр Іва! сенко (ЗОШ №21), але відзначи! ли всіх учасників конкурсу!фес! тивалю. Кращі з кращих узяли участь в авторських програмах голови міської “Просвіти” Зої Діденко на ХОДТРК “Поділля!Центр” “Свою Україну любіть” і “По! дільський передзвін”.
Власкор.
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · S. 8Originalseite ↗ Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
І може іншого шляху немає, Щоб з хаосу душі створити світ. Ю. Клен
Він же Освальд Бургардт. Ет! нічний німець за походженням. Син купця Фрідріха Бургардта та
Україна
І Зеленими горбами бовваніла, Вночі широким степом шелестіла, Молилась до Перуна і Сварога І ще не знала, де твоя дорога. Хозарин кликав до свого полону, В діаспору жидівського закону, І вабив печеніг в роздерті шатра, Де палахтіла жаром жовта ватра. Б’ючи у мідь своїх потужних дзвонів, Звав марно Рим тебе у папське лоно, І для вина, що серце звеселяє, Зреклась ти Магометового раю. Аж кроком нечутним, сумна і строга, У тьмяних ризах з золота старого, До тебе підійшла, не звівши вії, Немов легенда тиха, Візантія. Вона, свята, облудна і безкрила, Тебе цісарським пурпуром покрила.
* В варязькім панцирі, в добу жорстоку Ти дихала спокійно і глибоко. Та інколи, піднявши забороло, Вдивлялася в тривожне видноколо. З юнацьким завзяттям, з веселим криком Стрічала половців у полі дикім І, навалом татарських орд зім’ята, Прийняла долю, хижу і прокляту… Віки минали в темних сновидіннях. Мов щире золото з берез осінніх, Спадали з тебе всі твої оздоби, І рвав лахміття ранньої жалоби Шалений вітер. Все те за тобою Пливло у безвість чорною рікою…
* Де хвиля б’є об скелі круторогі І шумом криє зрадницькі пороги, Де дме над островом дніпрянський вітер,
Каттіни Сідонії Тіль, німкені з Прибалтики, що їх доля пов’яза! ла з Україною. Духовна лінія розвитку Юрія Клена цілком природно перетну! лася з долями тих, кого пізніше не зовсім вдало наречуть неокла! сиками. Усіх їх єднала широка за! цікавленість культурою, ґрунтов! ні знання в цій сфері, тяжіння до античності, французьких парнас! ців і, звичайно ж, до російських поетів тієї пори, що увійде в істо! рію літератури як срібний вік. До того як стати Юрієм Кленом, Ос! вальд Бургардт, як і Зеров, Драй! Хмара та Филипович, віддав щед! ру данину російським віршам. Імовірно, що всі ці поети так і ли! шилися б російськомовними ав! торами посередніх книжок, коли б не революція, яка кожного зних різко повернула обличчям до України. Українській літературі повез! ло: людей із такими культуроло! гічними скарбами у ній було ма! ло. Ю. Клен прилучився до ук! раїнської поезії пізніше ніж ін!
Вирощувала ти спізнілі квіти Жорстокості, геройства і посвяти І ткала з них собі багряні шати. Ніякий чар часи ті не відкличе, Що ураганом прогули по Січі, Гучним і буйним бенкетом Богдана Ти завершила коло, Богом дане. Відтак повстань твоїх страшні заграви, Що відблисками спалювали трави, В воді баюр московських догасали, Мов сонце, стомлене і вже змиршале. Воскреслим полум’ям старої слави Ти спалахнула в чорні дні Полтави, Коли тебе причарував навіки Король звитяжений, останній вікінг. І, стиснутий Петром в обіймах владних, Хрустів кістяк твій в пестощах нещадних. Знесилена від голоду і спраги, Несите черево чухонських багон Тоді людським ти набивала падлом, І час гатив тебе важким вагадлом. З твоїх кісток, що в твані скам’яніли, Із тіл, що на морозі зачапіли, Складався підмурівок, на якому, Немов боліт примара невідома, Між нетрів дебряних, де мох і глиця, Постала в чадній млі нова столиця. Поволі брякла, мов велика туша, Ненависна киргизам і інгушам, Грузинам і карелам осоружна, Імперія пажерлива, потужна. Росла, росла із вогких надр туманів Під свист сибірських тайг, під дзвін кайданів, Під шум вкраїнських грабів і каштанів. ХІ.38
Київ
І (Міський сад)
Музика “майбутніх часів” Над садом гуде Пролетарським. Гуляють дівчата хозарські, Дивуючи розчерком брів.
Хтось шалом серця покарав, Затоплює повінню берег, І світить коханцям Венера Так низько над стеблами трав.
І плеще в зіниці очей, Ще нижче схиляючись, місяць; І руки пожадливо місять Піддатливе м’ясо ночей.
О млосний розпачливий дух Розжарених за день акацій! Колись тут розстрілював Лаціс, І вили вітри завірюх.
Линяють “буржуячі зграї”, Міліє Дніпро за кущем; А срібло сузір’їв стікає В державну скарбницю дощем. III.38.
ші, але не втратив при цьому ні! чого, а можливо, й виграв у зрі! лості й чистоті письма, міченого знаком відмінності пришельця з іншого етнічного середовища. На ту пору сліди його символіст! ських захоплень лишилися по! заду, зрештою як і чужомовні писання. У плані ясності, логіч! ної мотивації він значно ближ! чий до Зерова, під впливом яко! го зростав, ніж Филипович і Драй!Хмара. Перебуваючи у си! ловому полі однодумців, що вже мали на “баришівську” пору значний українськомовний дос! від, він майже не відрізнявся від
В дорозі
Кортес них і тематично. Так тривало до! ти, доки Клен не опинився в еміграції, а духовні його друзі не стали жертвами сталінізму. Тут він заговорив повноголосо й розкуто і єдиний із “п’ятірного грона” лишив по собі епіку ве! ликої викривальної сили: поему “Прокляті роки” та епопею “Попіл імперій”, над якою пра! цював близько п’яти років, але завершити не встиг. Творчість Клена — приклад еволюції творця під дією полі! тичних та інших чинників. Не цураючись формальних ознак неокласицизму, час від часу ози!
2 (Софійський майдан)
Знов дише в легендах Москва; А понад Софійським майданом Так само на північ віддано Простерта в руці булава.
Та ні, це глузливий салют! Вкажи нею вниз, о гетьмане, Бо рідний акрополь повстане Не в дебрях чухонських, а т у т.
Лисніє в намисті вогнів Коростою вкритий Хрещатик. Ще довго тут буде дренчати Музика харпацьких часів.
Ковтаючи сажу і дим, Зітхають роздерті печери; І небо свій строщений череп Підносить над містом старим. III.38.
Ми вийшли в ніч, у мрячну далеч. Розгойдана вітрами мла, Що в пітьму гнала хижу галич, Усі шляхи нам залягла.
Дриґнули хмар криваві вії, І кожна блискавка — як вуж. Скажено вихор шаленіє В просторах наших душ…
Десь там горить священне місто Шпилями гострими дзвіниць, Немов троянда золотиста, Розквітла в заграві зірниць.
Ми йдем, і, може, нас зустріне Усіх церков потужний дзвін, І браму золоту відчинить Нам чорна варта тих країн. 1937
I В казковий край, під пальми і агави, Де стигнуть темні грона островів, Тебе помчала далеччю морів Жадоба золота, пригод і слави.
Софія
Вкривались багрецем її заграви Дзвінкі вітрила легких кораблів, І вабив десь за безміром пісків Незнаний скарб заморської держави.
Роками мрію ти плекав, — тепер Вона встає, між голубих озер Жива, втілившися у камінь зримий.
Дивись: он проти сонця мерехтить Те Мехіко з дахами золотими, Що, як сурма, в легендах прогримить. ІХ.33.
раючись на улюблених колись парнасців, поет незрідка пере! креслював їхні постулати. Зру! шення, які сталися в ньому, ви! магали іншої мови. У Німеччині Юрій Клен на! магався обернутися на Освальда Бургардта. Але з тих спроб нічого не вийшло. Писання німецькою не задовольняли його самого. А головне — він не відчував у них доконечної потреби. На землі предків німець почувався україн! цем. Історіософські вірші Клена — доказ глибокого розуміння ним плюсів і мінусів української історії, проблем української
2 Мабуть, не раз вони в дитячих снах Тобі ввижалися: чудні, далекі, Золотошкурі і сумні ацтеки З погордою в потьмарених очах.
І бачив ти крізь млу й прадавній жах, Як ідолів роззявлені пащеки В диму пожарів репались від спеки, І злото сліз текло їм по щоках.
Згадавши, ти спинив коня в задумі… Зеленопере царство Монтесуми! Невже воно — лиш марево і міт,
Що спопеліє й щезне димом чорним, І тільки диким цвітом неповторним Цвістиме в спогадах прийдешніх літ? Х.33.
Франкфурт-на-Майні
Синіє небо, наче став. Ходжу завулками тісними, Що, певне, юний Гете ними Колись закоханий блукав.
Хто розчинив вгорі вікно? Чий погляд там мене чатує? Я тут під аркою смакую Солодке яблучне вино.
О, певне, Фавста теж водив В ці нетрі хитрий Мефістофель, На цій стіні лишив свій профіль І пиво з цих шухляд цідив.
Входжу в собор, де вічна мла, І з мороку середньовіччя Всміхаються мадонн обличчя На синім візерунку шкла.
Христос, незмінний у роках, Прозорий, пломенем прошитий. Отут молилась Маргарита І гірко каялась в гріхах.
Потужну повінь ллє орган. Стара легенда оживає. На хвилях серце випливає В вечірній франкфуртський туман. Літо 1934.
Проектується знести храм св. Софії в Києві. З газет.
Тайни тисячоліття — в Софії стрункій, Що поблідла, але ще ясніше, ще вище Вироста, як молитва, в блакить. Є. Маланюк
Нехай твій дзвін заглушать літаки. Нехай тебе знесуть, і хай на місці, Що освятили літа і віки, Поставлять пам’ятник добі нечистій.
ХХ століття Українські поети · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
духовності. Його писання про Україну, попри частоту зміщення наголосів, і соковитіші, і м’язис! тіші від інших творів. Юрію Кле! ну судилося стати не тільки свід! ком бурхливих подій і зрушень доби, а й суворим літописцем їх! нього перебігу. Він, єдиний із неокласиків, сказав правду про звірства епохи. І сказав із тією прямотою й нещадністю, на які здатне спрагле істини уболіваль! не перо. Це важливо пам’ятати ще й тому, що Клен, як і ті, з ким по! єднала його “Болотяна Лукро! за”, віддав данину античним мотивам, екзотиці й романтиці, навіяними світовою культуро! логією. Писав про конкістадо! рів, вікінгів, Цезаря і Клеопат! ру, Жанну д’Арк, провансаль! ських трубадурів Бернара де Вентадура, Бертрана де Борна й інших. Віддаючи належне цій частині його поетичної спадщи! ни, що стала складовою першої збірки “Каравели”, зауважимо: вона значно поступається тво!
Нехай змурують чорний хмарочос Там, де стоїш ти, біла й золотава, О ліліє струнка в намисті рос, Яку плекала мудрість Ярослава! Нехай здере новітній печеніг Смугляве злото з бань на кінську збрую І скрізь полишить слід блюзнірських ніг: Це лиш мара нам видива гаптує, Які триватимуть недовгий вік. Коли спорудять зал з бетону й скла І електричний вихор зашаліє Там, де священна сутінь залягла Й в дрімотнім сні спочила Візантія, — То знай: це все пройде без вороття. Так само снились нам колись татари. То ж знов чаклун якийсь навіяв чари, І бачиш ти примари небуття. Правдивий світ, — не той, для ока зримий, — Крилами розтинаючи вогонь, Гойдають тихо грізні серафими На терезах своїх долонь. Він, наче плід, важніє й дозріває, Наллятий плином невідомих лон, І темний сік, буруючи, співає, Немов вино господніх грон. Колись усім об’явиться, як чудо, Істота з кожної з земних речей. Настане день…світ спалахне, й полуда Тобі спаде з засліплених очей. В священнім жасі, дивно скам’янілий, — Немов хто в вічність відчинив вікно, — Побачиш ти у млі нестерпно білій Все, все таким, як с п р а в д і є воно: Хрестом прорізавши завісу диму, В красі, яку ніщо не сокрушить, Свята Софія, ясна й незрушима, Росте легендою в блакить. 27.III.35.
Січневий Діоніс
По сніжних кручах і заметах, Де вітер гір берез сильвети Сріблястим порохом заніс, Іде наш рідний Діоніс. За ним веселий натовп лине, І креслить тирс його ялинний Зигзаги в білому вогні, В морозно!синій далині. Метелиці, його менади, Що в голе поле співом надять, У борозни, де спить зерно, Із чаш прозоре ллють вино. О Діонісе яснозорий! Над нами зносиш ти угору Свій білочадий смолоскип, Зірчастий рониш дощ у глиб Лісів, де звір дрімає в нетрях. Твоїх дарів нещадно!щедрих Шумує повінь у степах. Процвів ясминами твій шлях. Повиті вітками омели, Свій гімн рокочуть заметілі, І рве менад буремний спів Плескуче полум’я плащів.
рам, у яких відбилися українські реалії. До своєї найголовнішої праці, епопеї “Попіл імперій” Клен ру! хався поступово, але цілеспрямо! вано. Їй передували вірші “Со! фія”, “Київ”, “Майже елегія”, цикл “Україна”, “Божа матір”, “Мандрівка до сонця” з її страш! ними візіями голоду, де “хлопча п’яти літ” думає: “…помре оцей дід, буде він нам на обід”, боже! вільна мати співає: “В Бозі десь у дорозі вмерло в мене аж п’ятеро”. Де “Голод сурмить, як осел! Наче великі клоаки, Київ і Харків, Пол! тава, Одеса в себе приймають блю! вотину сел”, “…правиться чорна меса по всій Україні”. Поет вистрі! лює саркастичним: “Слава тобі, о диктаторе”, “Ти, що поля обернув у пустині…” До теми голоду поет повертатиметься у своїй епіці. Яв! лені ним моторошні картини, як і сцени нечуваної жорстокості в ка! тівнях режиму, нагадують фантас! тичні видива сюрреалістів. Голос поета у поемі “Прокляті роки” на грані зриву:
* * *
Стьмянілий місяць, сніг і парк самотній. Чітких дерев сильвети сторожкі. Слова, то враз поважні, то зальотні. На сковзькій стежці кроки нешвидкі.
Пухнатих рукавичок теплий дотик. Я оправляю в срібло кожну мить І ось ладен ходити з ними доти, Аж поки ранок зрине у блакить.
Ми згадуєм, як за часів Рамзеса Цей місяць, плив крізь нільський очерет, Як за лицарських днів для вас, принцесо, Різьбив на скелі вірша мій стилет.
Що, як вінці, пісні і ореоли Цвіли для вас вогнем моїх заклять, Які, не бачивши її ніколи, Світ за очі подався я шукать!
По!дивному шляхи до смерті прості: Як пружна прямота гітарних струн. З могильних надр мої збілілі кості Хай викине новітній скит чи гун.
Дарма: на кораблі, аероплані, Чи, може, просто в затишнім садку Знов стріне нас ця ніч, і сни неждані Розквітнуть у червінному вінку.
Але благословімо мить сучасну, Що не гримить в огні жеркім, а все ж, Стежки встеляючи зірками рясно, Нам розсуває обрій до безмеж…
Холодний вітер. Сніг. Сузір’я Лебідь, Розпластане над нами в вишині, І серед зір тремких, у бляклім небі, Дочасний спів незродженій весні. 24.II.43
Зимові дні
Вже променем рожевий ранок Сніги забарвив лебедині. Покрився намороззю ґанок, І біле срібло в душу лине.
І в згадках дні такі єдині: В заметах сніжних “полустанок”, І біг швидкий підкутих санок, І профіль чистий і невинний.
А дома десь на вікнах фрески, Покриті пилом фоліанти, Та на столі розкритий Данте — Кохання Паола й Франчески. 26.ХІІ.38.
Слова і квіти
Ясмину наломили ми, Із рож поклали килими
Клекоче нам розпечене нутро. Хто вичерпає нам шоломом горе? Хто в душу нам плесне дощу відро? Або який архангел винозорий З свого крила позичить нам перо, Щоб ту скажену гру фантасмагорій Ми записали на блакитнім тлі, Де літери горіли б нам у млі?
“Скажена гра фантасмагорій” відбилася у “Попелі імперій”. Ця велика за обсягом, строката, мо! заїчна епопея — вразлива як ці! лісність і вражаюче виразна у фрагментах. Вона спонукає озир! нутися на лектуру Клена — євро! пейських поетів, і не тільки на тих, яких він перекладав. На пое! ми й вірші Волошина, Блока, що з ним він полемізував у поезії “Ми”. На Маланюка і на стиліс! тику Бажана. За Кленом простежуються ві! хи української історії. Передов!
* * *
Лебідь Суомі сім першої половини XX століття. Вражає ось що: німець, який ус! відомив себе духовним україн! цем, коли йому було за тридцять, як ніхто з чужих по крові явив у своїй творчості українську мен! тальність. Його розуміння й по! чування — розуміння й почуван! ня українського інтелігента. Тому такі природні вияви скорботи й ненависті, загальний уболіваль! ний тон і сам лад вислову — особ! ливості, не зауважені дослідника! ми. Маємо всі підстави твердити про таємницю Клена. В епопеї “Попіл імперій” за всієї її, повторимося, компози! ційної розшарпаності, є уривки високої мистецької вартості. Зокрема розділ, написаний тер! цинами, з образом Данте у френ! чі, галіфе і з кольтом на боці. Напрочуд вигадливі і яскраві своїм звукописом і мовною грою кадри з трьома відьмами, карти! ни сталінського пекла і монолог хасида з його водоспадом про! клять гітлерівському режиму. Ця розпечена лава ненависті діймає
І в білім сні квітчастих оргій Читали Стефана Георге.
І, мов повільні пелюстки, Врочисті падали рядки. Все далі розступались стіни, В незнану ми пливли країну На золотому кораблі, І вірні обриси землі Зникали в млистому завою Лірично!синього спокою. Гойдав нас строф повторний спів І білим шумом рим кипів.
Почав вже вечір голубіти, І сплутав я слова і квіти На настилі прив’ялих трав, Де “Сьомий круг” нас поєднав І в тихій музиці містерій Був дух отар, морів і прерій.
І раз у раз, коли дзвінкі Тепер проказую рядки, Мені між строф дзвінких Георге Бринять слова квітчастих оргій: Мовляли їх разів до ста Найтихшим шепотом уста. 27.XII.38.
Не знаю, не знаю, не знаю, Як душу твою відновить. Я вірною тінню буяю Над тим, що у серці горить.
Я бачу, я бачу, я бачу: Роздерли пожари страшні Провалля і сміху, і плачу, І кряче журба на стерні.
Навіки, навіки, навіки Потахло минуле вночі, І схрещують бурі великі Над ними блакитні мечі.
Ми танем, ми танем, ми танем, І вітер чужої весни Розвіє нас білим туманом І будуть густи буруни.
Ми згинем, ми згинем, ми згинем, Щоб знов відродилися сни, І вихором дужим полинем Над полем нової весни. 26.XII.38.
З епопеї “Попіл імперій”
Фінляндія — б’ється об скелі гранітні, шумуючи, сивий, суворий прибій. Фінляндія — крик, що серця нам розітне і дише у душі, немов буревій.
тим більше, що, за спогадами су! часників, Клен був людиною м’я! кої вдачі. Але ненавистю, анафемою обом тоталітарним режимам епос не вичерпується. “Попіл імперій”, твір, у якому задіяні іс! торичні й літературні персонажі (Данте, Еней, Фауст й інші) — це ще й прецікаві психологічні ко! лізії, несподівані філософські обертони, що схиляють до уза! гальнень. Ця барвиста, вигадли! ва інтонаційно й ритмічно епо! пея ще чекає на уважного дос! лідника. Нехай мої часи були лихі, та не були вони такі ще підлі, такі до скарг і до благань глухі. Так устами автора “Божес! твенної комедії” Клен озвучив присуд своїй добі. Він був свідо! мий того, що немає іншого шля! ху, “щоб з хаосу душі створити світ”. Йому вдалося дисциплінува! ти хаос і стати ланкою у творенні світу, без якого важко уявити ук! раїнську поезію ХХ століття.
Фінляндія — тверджа незрушна у громі, що Бог ним нещадно Європу карав. Вмирає твій лебідь, прекрасна Суомі, і біле крило по воді розплатав. Сібеліус грає — і рокотом море мелодії вторить, і плеще приплив об скелі і гори, в граніти суворі і душі у піні, у шумі втопив. Усе заливає, зростаючи, повінь, а вітер із рук вириває стерно, і серце, маленький, розхитаний човен, налите музикою, йде вже на дно. Акордом стає непогашений пломінь. Хто тоне у білому шумі без сил? Вмирає твій лебідь, прекрасна Суомі, і тане у піні розтерзаних крил. Сібеліусе, ти із звуків статуї підносиш у просторінь лунну часів. Різьбиш ти, й рука твоя владно формує там мармур, для ока незримий, у спів. Там буде ще тисячі раз умирати в музичнім тремтінні останніх зусиль і смерті ніколи не зможе зазнати твій лебідь, черкаючись крилами хвиль. Он варвар, сп’янілий від крові і диму, вже рушив на тиху озерну блакить, але по статуї, які, невидимі, у співі парять, не сягне його хіть. Їх люта орда в озвірілій нестямі не строщить і не потовче на гамуз, бо є не приступні руїні ті храми, що з звуків будують улюбленці муз.
Соняшник
У кожнім краї символом є квітка, яка стає окрасою садка: у Англії стокротка!маргаритка, а у французів лілія струнка. Черешня й хризантема у Ніпоні (вони ввійшли в його казковий міт) і викоханий в теплому підсонні в Єгипті лотоса зірчастий квіт. А на Вкраїні — соняшник. У гурті квітчастому, над морем мальв, жоржин, лукавих чорнобривців і настурцій самотньо пнеться він до височин. О Дажбогів високий, пишний квіте, що день по дні вбираєш літній жар, щоб над ланами радісно ряхтіти і виплекати нам зернистий дар! Свій повний диск до вечора від ранку ти повертаєш сонцеві услід, мов лицар, в небі стежачи коханку, весь час, вітаючи, підносить щит. То ти на схід, на південь, то на захід скеровуєш — премудрого Творця химерний і вибагливий винахід — свій жаропломенистий круг лиця. Чи ж не так само ти, Вкраїно спрагла, ясного Хорса квіте золотий, до сонця обертаєш чоло смагле і стежиш пильно слід його тривкий! Нехай тебе пожарами спалили й драконів засів сіють на полях, а ти — тягнись до горнього світила, зори, зори вогнистий в небі шлях.
Доля на тлі історії · “Макар Русанівський переконливо показав спільне і відмінне у Шевченка й українських романтиків”. · S. 10Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
нене, ласкаве. Я наслідую бать! ка, теж посміхаюсь і беру до губ один із піднятих і потухлих недо! палків… Мати хитає головою і свариться на батька, чому той вчить дитинку. Батько веселіше сміється, підхоплює мене на ру! ки, відбирає недопалок. Яка неймовірна радість відчуття ду! жих батьківських рук… …Його завжди оточують люди, часто якісь гості. Приходять прос! то без запрошень, погомоніти, поспівати. Батько любить співати народних пісень, одна з улюбле! них — “Пісня про Байду”… …І знову батьківська хата, знову в нас люди. Цього разу бачу дівчинку мого віку. Я тримаюсь за мамину руку і в той же час спос! терігаю, як дівчинка везе на мо! тузку іграшку — дерев’яних каче! нят. Каченята котяться собі вер!
мано мужньою чоловічою кра! сою. Нагадував дипломата — зав! жди при галстуку, ввічливий, вит! риманий. Не пригадую його ні схвильованим, ні тим більше роз! дратованим. У пам’яті залишили! ся дуже виразно ті хвилини, коли бачив його востаннє. Це було 23 червня 1941 року. Йшов другий день війни. Перед університетом — натовп студен! тів і викладачів. Розмови, розмо! ви схвильовані, тривожні… Ми, третьокурсники, мали в цей день складати курс української літера! тури — Русанівському. І ось він з’явився. Як завжди чисто поголений, бездоганно одягнутий. Ми пішли за ним — у новий корпус університету на ро! зі Володимирської та бульвару Шевченка, в ту аудиторію, де він протягом року читав нам лекції.
батько перевівся до Київського університету. Деякий час жили окремо: мати — у Харкові, батько — у Києві. Згодом виділили їм невеличку кімнатку на Керосин! ній, мама переїхала з Віталієм до Києва. А коли почався голод, то й батьків забрали до себе, бо в селі їм стало непереливки. Хату в Ов! лаші продали, а в Києві недобу! довану купили на Батиєвій горі. Хатину добудували, а батько як! раз кандидатську дисертацію за! хистив. Науковий керівник про! фесор М. Грунський поздоровив батька й сказав: “Ну, Макаре Олексійовичу, моя квартира у ва! шому розпорядженні. Запрошуй! те до неї, кого схочете, відзначи! мо ваш захист”. До Грунського батько запро! сив лише мою матір. У малому колі посиділи вони у знаменито!
Доля на тлі історії · “Макар Русанівський переконливо показав спільне і відмінне у Шевченка й українських романтиків”. · S. 10Originalseite ↗ Ігор РУСАНІВСЬКИЙ
Дослідник Шевченкової творчості
Ось як характеризує його ві! домий літературознавець, Шев! ченківський лауреат Євген Кири! люк: “Ім’я цього науковця, на жаль, мало що говорить сучасно! му поколінню. Макар Олексійо! вич Русанівський народився 6 сер! пня 1904 року на хуторі Микола! ївці, нині Гадяцького району Полтавської області, у сім’ї сіль! ського коваля. Вчився у Гадячі на педагогічних курсах, учителював на селі. 1927 року вступив до хар! ківського ІНО, згодом реоргані! зованого в університет. У складі спеціальної групи ЦК КП(б)У виїжджав на Донбас для агітацій! но!пропагандистської роботи. Тут він вступив до лав партії. Протягом 1932—1933 років пра! цював в апараті ЦК ЛКСМУ. 1934 року Макар Русанів! ський закінчив Харківський уні! верситет і його зарахували аспі! рантом кафедри історії україн! ської літератури. Після переїзду до Києва 1936 року закінчив аспі! рантуру в Київському державно! му університеті. Деякий час був деканом філологічного факульте! ту. У передвоєнні роки Макар Олексійович працював в Інститу! ті української літератури імені Т. Шевченка АН УРСР. 1941 року трагічно загинув… 1940 року Макар Русанівський захистив кандидатську дисертацію на тему: “Шевченко і українська література першої половини XIX століття”. Конспективно ця праця була надрукована в “Наукових за! писках” Київського університе! ту”. Частину дисертації “Шевчен! ко і українська романтична літера! тура 30—40!х років” автор мав на! мір видати окремою брошурою, яку мені довелося рецензувати на початку 1941 року. У чому значення дисертації Макара Русанівського, зокрема розділу про романтиків? Відомо, що в українському літературо! знавстві 1930!х років певне по! ширення мала вульгарна соціо! логія. Адепти цього напряму всю літературу до Шевченка оголо! сили “поміщицькою”, “кріпос! ницькою”. У світогляді й твор! чості самого Шевченка шукали впливів цієї “поміщицької” літе! ратури, елементів буржуазного націоналізму. Заслуга Макара Ру! санівського полягає в тому, що він критично переглянув це пи! тання й показав, що ранній “Шевченко формувався чималою мірою під впливом літературної традиції 30—40 років”. Це аж ніяк не було повторенням досліджень П. Филиповича, зокрема, його розвідки “Шевченко і роман! тизм” (1923 р.). Макар Русанів! ський переконливо показав спільне і відмінне у Шевченка й українських романтиків”.
Із калейдоскопа пам’яті
Батько мій рідний!.. Світлий його образ завжди зі мною. Пам’ять чіпко тримає найяскра! віші моменти мого дитячого жит! тя. Вони завжди спливають у яко! мусь райдужно!світлому калей! доскопі, в жовтогарячому, соняч! ному забарвленні… …Яскрава світла днина, мо! же, літня чи весняна. Може, й осіння, призьба батьківської ха! ти, він із цигаркою на подвір’ї. Одіж невиразна, обличчя усміх!
вечкою, одне перевертається, за ним друге… Я нахиляюся, підні! маю каченяток. Батько хвалить: “Молодець, розумно вчинив”. Я гордий від похвали, чекаю, доки каченятка ще перевернуться, аби ще раз прийти на поміч… …В обід батько лежить на ди! ванчику, я сиджу у нього на гру! дях, ніби “варю” в іграшковій каструлечці “обід”, “годую” його з ложечки. Батько їсть, прицмо! кує язиком, ніби смачно… …А згодом розпочалася та страшна війна. Пам’ятаю пер! ший бомбовий наліт на Київ. Пам’ятаю окупацію, смерть діду! ся, вщерть набитий людьми то! варняк, яким нас кудись повезли. Ми втекли з нього, далі голодува! ли, як і весь повоєнний Київ… Арешту батька не пам’ятаю, за! бирали його вночі, я тоді спав… Чому тоді не прокинувся?
Не повірили, що він — “ворог народу”
Із записника письменника Володимира Малика. “Добре пам’ятаю М. О. Руса! нівського, котрий читав курс ук! раїнської літератури першої по! ловини XIX століття. Середнього зросту, чорнявий, мав правильні риси обличчя, виразні очі, висо! кий лоб. На щоках — легкий смаглявий рум’янець. Приємний тембр голосу і некваплива манера розповіді. Скільки знаю, носив добре випрасуваний темно!сірий костюм. Все у цій людині приваб! лювало, милувало око. Був від природи наділений якоюсь стри!
В аудиторії прохолодно, високо амфітеатром здіймаються світлодубо! ві сидіння… Ми, четверо хлопців з ІV групи — розмістилися внизу, за столом, витягли білети й зразу почали відповіда! ти. Не думалося про оцінку. Яка там оцінка, адже війна!.. Русанівський мовчки слухав нас і взяв наші матрикули — всім поставив п’ятірки, запитав: “Зна! єте, як постраждав Київ від напа! дів ворожої авіації? Ми розпові! ли, що знали: “Розбомбили вій! ськовий аеродром у Жулянах, скинули бомби на мости через Дніпро, обстріляли на наших очах військові училища на Со! лом’янці”… Він мовчки вислу! хав, потис усім руки: “Щасти вам, хлопці! Всіх нас ждуть важкі часи, нелегкі випробовування! З фашистами війна буде жорсто! ка!” На цьому розсталися, і ніяк не думали, що бачимо його вос! таннє. А через день, почувши про його арешт, не повірили, що він “ворог народу”.
Думалося: може, батько прийшов, а нас немає…
Дружина Макара Олексійо! вича, моя мати Лизавета Омеля! нівна Середа розповідала, що познайомилися вони з батьком у Харкові, коли разом вчилися в ІНО, тільки на різних факульте! тах. Якось одразу й прихилилися один до одного. Сказала вдома, що одружується. Батько (мій ді! дусь Омелян Панасович Середа) поцікавився, хто ж він, чи не з куркульських дітей?.. “Ні, з бід! няцьких”, — відповіла мати. “Ну, й добре, тоді, дочко, виходь за! між…” Жили в Харкові, знімали кім! натку. Там і народився перший син (мій брат Віталій). Перего! дом одвезли малюка до батьків в Овлаші (село на Сумщині), а го перекладача українською мо! вою “Слова о полку Ігоревім”, поспівали пісень, погомоніли про неспокійний той час, про за! гиблих товаришів… Невдовзі народився й другий син Ігор (це вже я). Батько радів — йдуть у світ його сини, то доб! ре. Треба, щоб дітей було багато, сім’я з ними веселішає й добрі! шає, у дитячому колі відходиш душею, все лихе забувається… У вересні 1940 року послали батька на Західну Україну, після так зва! ного возз’єднання, для встанов! лення літературних контактів. Їз! див, зустрічався й з Ольгою Ко! билянською. Розпитувала вона батька про різні літературні схід! ноукраїнські аспекти, побажала розвивати українську літературу й не давати знущатися з неї. 1941 рік спочатку не віщував катастрофи, але в червні одразу два удари: перший — війна, дру! гий — арешт батька. Спочатку за! арештували Максима Нагорного, викладача педінституту й універ! ситету. Тої ночі він із сім’єю по! просився до батька ночувати. Центр Києва бомбили, а на Бати! євій горі було спокійно. Потім виявилося, що вночі до Максима Нагорного вже приходили з НКВС, і тільки через те, що його не застали вдома, він майже добу ще перебував на волі… По батька теж прийшли вночі через день. 25 червня брату ви! повнилося 10 років, після вечері діти полягали спати. Раптом о третій ночі пролунав гуркіт і су! воре: “Відчиніть”. Батько попрохав дідуся та ба! бусю вийти на кухню, енкаведис! тів — не галасувати, бо сплять ді! ти, вказав на дисертацію, що їх, виявляється, цікавила насампе! ред — у ній вбачали “націоналіс! тичне зло”. “Оце усе, що в мене є, беріть. А ще дайте попрощатися з дітьми та й ходімо”, — промовив батько. Поцілував нас сонних тай вийшов за поріг. Куди його повезли, де діли, матері не сказали.
Потім дізналися: мій батько у Лук’янівській тюрмі. Наші вже Київ залишають. Лук’янівка по! рожня, нема вже там нікого. Ма! ти хутенько зібралася і з Нагор! ною — туди. Горіли віконниці, на подвір’ї догорали якісь папери… Переступили жінки поріг, а зайти туди не наважились. Усе подвір’я порите ямами. Половина з них засипані землею, повнісінько трупів, лежать один на одному… Постояли жінки, та й повернули назад, а в душі ще тепліла надія: може, й немає серед забитих їхніх чоловіків, вивезли кудись… Одні кати подалися з міста, інші ще тільки надходили, несучи на штандартах свій “порядок”. Дивуюсь і чудуюсь, як оте все ми витерпіли і вижили… Якийсь час пересиділи у Мо! товилівці, а невдовзі знову при!
були до Києва… Думалося, може, батько прийшов, а нас немає. Не було про нього ніяких вістей ще кілька років, потім мамі все!таки відповіли: помер ваш чоловік під час слідства 26 липня. Через багато років один чоло! вік на прізвище Харченко, який сидів разом із Макаром Олексі! йовичем в одній камері, розповів: 6 липня, коли прийшли нагляда! чі, Русанівський гірко посміхнув! ся і сказав: “Оце вже за мною. Прощайте, товариші, більше не побачимось”. Справді, більше в камері його не бачили.
Розстріляли за рішенням прокурора
Згадує старший брат Віталій Русанівський, мовознавець, академік НАН України. 1947 року НКВС видав нам до! відку про те, що батько нібито по! мер 26 липня 1941 року. Причини смерті й місце поховання не вказу! валися. Така довідка дала мені можливість вступити до універси! тету. Після XX з’їзду КПРС мати подала заяву про реабілітацію батька. 1956!го його реабілітували. Вже тепер, переглядаючи справу, я довідався, що хтось із запобігли! вих енкавеесівців написав на ім’я прокурора донос про те, що в уні! верситеті нібито виявлено націо! налістичну організацію. За доно! сом заарештували групу виклада! чів університету та педінституту. Все це робилося потай, без розго! лосу — в університеті ніхто нічого не знав. Із справи я довідався, що його розстріляли навіть не за рі! шенням трійки, а за прямим роз! порядженням того прокурора. 1941!го мені було 10 років і ямало що розумів. Пам’ятаю, як батько не спав ночами, ходив, па! лив. Тепер дізнався, що 1937 року батька виключили з кандидатів у члени КПРС. Він вступив канди! датом у члени партії в Донбасі, куди аспірантом поїхав, щоб за! робити робітничий стаж. А коли повернувся, то за наклепниць! кою заявою І. Стебуна його вик! лючили з кандидатів, щоправда, через рік поновили й одразу прийняли в члени КПРС. Батько багато працював, хоч у хаті ніде було притулитися. У двох ма! леньких кімнатках нас жило чет! веро. Зовсім крихітною була кух! ня, вночі вона перетворювалася на батьків кабінет. Коли всі заси! нали, він сідав за стіл і працював
Чимало років намагався збагнути трагедію репресій, від яких постраждала й моя родина. 1941 року, тільки почалася війна, був репресований батько, український філолог, літературознавець Макар Олексійович РУСАНІВСЬКИЙ. Його, як багатьох інших, звинуватили у буржуазному націоналізмі. Я зібрав про нього спогади студентів, колег, письменників, які пропоную читачам “Слова Просвіти”.
Доля на тлі історії · “Попіл Клааса стукає в серця дітей, чиїх безневинних батьків закатували більшовики”. · S. 11Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
до світанку. Його й заареш! тували вночі, коли він тру! дився за столом. Як науковець, він най! більше цікавився творчістю Шевченка. Велика стаття батька про харківських ро! мантиків, попередників Шевченка, про спільне й відмінне в їхній творчості з’явилася у збірці до 125!річ! чя Кобзаря. 1939 року один із перших у своєму поколін! ні батько захистив канди! датську дисертацію. То був період, коли старше поко! ління науковців (одержали вчені звання і ступені до ре! волюції) вже відходило, а молодше — діти селян і ро! бітників — тільки починало вибиватися в люди. Батько мав намір опрацьовувати весь доробок українських письменників, що виступи! ли у сорокові роки XIX сто! ліття, але не встиг. Дуже сумлінно ставився він і до підготовки лекцій, які читав. Як науковець, пе! дагог, громадський діяч, він заслуговує на те, щоб його спадщина була поцінована, опублікована.
Використовую конспект лекцій Русанівського
Розповідає доктор філологічних наук, викладач Львівського університету Михайло Федорович Нечиталюк. Про конспект Русанів! ського з історії нової української літератури я згадав 1946 року, ко! ли за рекомендацією тодішнього директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка Д. Копиці після демобілізації з армії прибув до Львівського філіалу АН УРСР. За час війни підзабулися універси! тетські знання з рідної літерату! ри. Хотілося їх освіжити, відно! вити, поповнити, щоб займатися науково!дослідною роботою у відділі української літератури, яким керував академік Михайло Степанович Возняк. Допомогла мені однокурсни! ця Клавдія Чумак, тоді вже аспі!
10 березня 2012 року в м. Бурлінгтон (Онтаріо, Канада) на 87-му році життя помер останній Президент Української Народної Республіки в екзилі, Голова Організації Українських Націоналістів, Голова Фундації імені О. Ольжича Микола Васильович Плав’юк. Микола Плав’юк народився 5 червня 1925 року в с. Русів Снятинського району Івано-Франківської області. Із 1942 року брав участь в українському русі опору проти німецьких окупантів, увійшовши до складу 2-ї Української дивізії УНА. У повоєнні роки, опинившись на еміграції в Німеччині, виступав на захист прав української молоді, яку нацисти вивезли у Німеччину в табори смерті й на примусові роботи, що по війні лишилася поза межами України. 1946 року здобув середню освіту в таборі для переміщених осіб, закінчив Мюнхенський університет (1949), був одним із організаторів студентського руху — член Центрального Союзу українських студентів (ЦЕСУС), “Пласту”, референт від студентства Проводу ОУН. 1949 р. М. Плав’юк емігрував до Канади, де певний час працював робітником, однак уже 1954 року закінчив Монреальський університет “Конкордія” і розпочав про-понад усе — цікава, творча форма викладу — все це приваблювало студентів до курсу лекцій незабут! нього Макара Русанівського. Я глибоко переконаний, що виданий окремою книжкою кон! спект лекцій М. Русанівського стане поряд із кращими навчаль! ними посібниками до вивчення курсу “Історії української літера! тури”.
Як легко убити людину
І ось до парткому університету з ЦК Компартії України надійшов документ — постанова про реабі! літацію безпідставно репресова! ного колишнього декана філоло! гічного факультету, доцента М. О. Русанівського. У тексті постанови зазначається: “Затвердити рішен! ня комісії партійного контролю ЦК Компартії України, внесене до протоколу №124 засідання ко! місії від 10 травня 1989 року: “Про партійну реабілітацію (посмерт! но) Русанівського Макара Олексі! йовича 1904 року народження, члена партії з 1939 року, парткви! ток №2282375 зразка 1936 року. Враховуючи, що звинувачення, яке було пред’явлене Русанівсько! му М. О. при притягненні до кар! ної відповідальності в 1941 році, не знайшло свого підтвердження, що КГБ УРСР і Прокуратура УРСР припинили справу за від! сутністю доказів, підтвердити членство Русанівського М. О. в партії з 1939 року”. Як легко убити людину, не дбаючи про наслідки, не надаючи значення тому, що зроблено. Але якщо вона міцно стоїть на землі, після неї лишається коріння. Ко! ріння дає парость. І тут уже треба рубати й парость, і коріння, ро! бити мертвою всю землю, на якій зростають такі люди… Попіл Клааса стукає в серця дітей, чиїх безневинних батьків закатували в енкавеесівських зас! тінках. І немає виправдання ка! там. Проте, як багато колишніх катів ще ходять серед нас у заслу! жених діячах, у почестях і лаврах. Прикривають себе Сталіним, не! мов щитом: так він тоді повелів. Але ж Сталіна винесла тоді хвиля прихильників та однодумців. Пам’ятаймо про це!
ня інших громадських організацій. Він — автор багатьох статей і матеріалів із політології, діяльності закордонного українства в українській та англомовній пресі, ініціатор видання книг про видатних українських діячів. Завдяки його піклуванню на державне збереження в Україні передано архівні матеріали Державного Центру України, виходять друком матеріали з архіву ОУН. Миколу Плав’юка 1996 р. Указом Президента України нагородили орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. 2002 р. Указом Президента України його відзначено орденом Князя Ярослава Мудрого ІІ ступеня, 2007 р. — Князя Ярослава Мудрого І ступеня. Микола Плав’юк залишив у глибокій жалобі дружину Ярославу, з якою прожив 64 роки, та четверо дітей: Ореста, Нестора, Уляну, Оксану; дев’ять онуків і четверо правнуків. Похорон відбувся 15 березня в церкві Святої Покрови у Бурлінгтоні, поховання на кладовищі Св. Володимира в Оуквілі.
Провід Організації Українських Націоналістів, Київ
Доля на тлі історії · “Попіл Клааса стукає в серця дітей, чиїх безневинних батьків закатували більшовики”. · S. 11Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
рантка третього року навчання. Ми розібрали та впорядкували рукопис конспекту лекцій Мака! ра Русанівського з історії нової літератури. Були просто щасливі. За тих умов, коли не мали “Нари! су історії української літератури”, виданого в Уфі, а тритомна “Істо! рія української літератури” М. С. Возняка закінчувалася ХVIII сто! літтям, ліпшого посібника для вивчення літератури XIX століття просто не існувало. Я позичив цей конспект на кілька вечорів, переписав. І ось він переді мною, зберігся!таки, не запропастився за ці роки. На фесійну кар’єру в компанії “Ессекс Пекерс”. Активно працював в українському громадському житті. Був членом Президії (1956), заступником Голови, а з 1956 і до 1966 рр. М. Плав’юк — Голова Українського Національного Об’єднання, найавторитетнішої української організації в Канаді. Водночас він займає керівні позиції в Організації Українських Націоналістів, де з 1964 р. став членом Проводу, у 1960—1970 рр. очолював Координаційну Раду Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій (ІСНО). З 1979 р. М. Плав’юк — Голова Організації Українських націоналістів на еміграції. 1993 року в Києві ХІІ Великий Збір Українських Націоналістів обрав М. Плав’юка Головою ОУН. М. Плав’юк виступив одним з ініціаторів створення та був безпосереднім організатором Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ). На Першому Конгресі СКВУ (1967) його було обрано генеральним звороті титульного листа стоїть “Лекції Русанівського в КДУ 1940—41 рр.” На жаль, конспект Русанівського я скопіював не повністю. За браком часу пере! писав тільки кілька тем, а саме: “Гулак!Артемовський”, “Євген Гребінка”, “Григорій Федоро! вич Квітка!Основ’яненко”, “Література 30—40 рр.”, і части! ну теми “Початок діяльності Кирило!Мефодіївського братс! тва 1846 року”. Звичайно, через брак повного тексту лекцій сьогодні важко оці! нювати конспект Русанівського загалом, як завершальний курс секретарем, на наступних форумах — віц е – п р е з и д е н т о м (1973—1978), президентом СКВУ (1978— 1980). Із 1988 р. Микола Плав’юк — віце-президент, а з грудня 1988- го Президент Державного Центру Української Народної Республіки у вигнанні, який діяв в еміграції та був безперервним леґітимним носієм Української державності від 1917 року. Із проголошенням Незалежності України Державний Центр УНР в екзилі ухвалив рішення про передачу повноважень діючій владі незалежної України. У серпні 1992 р. в Києві відбулася урочиста передача повноважень та історичних атрибутів влади (клейнодів) Президентові, Голові Верховної Ради та Прем’єр-міністрові України.
“Історії української літерату! ри”. Але теми, які я зберіг, розроблені на високому нау! ково!теоретичному рівні. Добре продумана періодиза! ція творчості письменників, детальний аналіз творів, ши! рокий погляд на літератур! ний процес. Цю позитивну якість конспекту Русанів! ського я особливо збагнув то! ді, коли довелося читати ана! логічний курс у Львівському університеті. Щиро зізнаюся: для своїх лекцій я черпав матеріал не тільки з першодруків і нау! кових досліджень минулого, дещо брав із конспекту Руса! нівського. Я знаходив там багато такого, чого не давали сучасні історико!літературні курси, підручники, наприк! лад, “Історія української лі! тератури (перша половина XIX століття) за редакцією І. П. Скрипника (К. Вища школа, 1980). Один лише приклад. Творчість Гулака! Артемовського в підручнику розкрита не повно, місцями поверхово. Автори недооці! нили переробки філософ! ських од Горація, значення балади “Рибалка” для роз! витку українського роман! тизму. На мій погляд, варте ува! ги твердження Русанівсько! го, що “переробки Гораціє! вих од — це не менш цікаве явище в творчості Гулака, ніж його байки й балади, треба розглядати їх як вільне наслідування Горацієвих мо! тивів” (автори підручника бачили в них тільки “ідейний консерватизм”). Так само і щодо балад “Рибал! ка” та “Твардовський”. Автор до! водить, що Гулак створив новий жанр — ліричну поезію, насичену романтичними елементами. Такими ж підходами до твор! чості українських письменників першої чверті XIX століття, що ха! рактеризуються пошуками рис їх! ньої літературно!творчої само! стійності і майстерності, позначе! ні теми про Є. Гребінку й Г. Квіт! ку!Основ’яненка. Глибоке знання фактичного матеріалу, кваліфіко! ваний літературознавчий аналіз, а
Із 1993 року М. Плав’юку Указом Президента України було надано українське громадянство. В Україні М. Плав’юк незмінно з 1993 року очолював Організацію Українських Націоналістів, заснував і очолив Фундацію ім. О. Ольжича, Видавництво ім. Олени Теліги, став ініціатором створен-
З роси й води! · “У культурі українського народу, як у вічному храмі, завжди сяє світло небес”. · S. 12Originalseite ↗ Вадим МИЦИК, доктор філософії в галузі культурології, лауреат премії ім. Івана Нечуя-Левицького
Навчався живопису у Київському художньому інституті, а дипломну роботу, на подив багатьох, захистив із станкової графіки — портрет відомої народної малярки Ганни Собачко. Перейшов на графічну мініатюру — екслібрис. У ньому знайшов відповідну своєму творчому мисленню форму. Досяг місткості вислову, постійного оновлення образу та пружної символічно-змістовної мови. І сказав тут своє нове слово: графік уперше створив знаки для відомих діячів культури й історії минулого, таким чином підсиливши значення екслібрису як самодостатнього жанру графічного мистецтва. З його думки і різця вийшли книжкові знаки гетьману Петру Сагайдачному, поету Івану Котляревському, філософу ХІV ст. Юрію Котермаку з Дрогобича, вченому Осипу Бодянському та ін. У народному стилі розробив огорожі й гратки для міст України. Створив образи космічних коней, птахів, кованих у металі, у книжковій графіці. Проілюстрував книжку “Воїнська могила” (2007 р.). Дружба славнозвісного кобзаря Євгена Адамцевича й художника Олександра Фисуна кріпилася любов’ю до України. На бандурі митець намалював оборонця української землі — козака на коні. Він у закличній позі: хто за волю України — за мною! Таким закличним у 1970-х роках був спів кобзаря, котрий зберіг і передав народу “Запорозький марш”. В українському колядуванні Олександр Фисун відкрив глибинний світогляд народу з його міфологією і священним співом. Від 1970-х років взявся розробляти вбрання та обладунки колядницьких ватаг: зоря-сонце, храмоподібні палиці, сонця на шапках, дзвоники, оповіщальний ріг, міх Долі. Це вже були не просто колядники, а оті небесні “триєжданні гості”, носії світла й Божественного духу українців. Тому його ватагу люди назвали “Зореносці”. Як дослідник, він заглибився в найдавніше мистецтво України. Працював в експедиції доктора археології Валентина Даниленка, досліджуючи найдавнішу пам’ятку культури й історії — Кам’яну Могилу. В малюнках на камені давні митці “виклали ідеологічні поняття про світ навколишній, про зв’язок усього живого, зокрема й людини, з космічним світом”. Серед них виведено образи характерників, Великої Богині, сліди Господаря Світу. Отже, міфологія і віра розвивалася, а це вже духовний зв’язок із Вишнім Світом, його осмислення. Не тільки тварини — мамути, бики, коні, а й образи сонця, зір, навіть сузір’їв зображені на кам’яних плитах. Подібними символами люди й досі оздоблюють півфронтони дахів, пілястри стін. У мистецтвознавчому нарисі про Кам’яну Могилу “Світло храму”, написаному 1973 року, а опублікованому 1997-го, О. Фисун підніс давнє мистецтво України на висоту краси й вічності: “Художники давньої історичної доби — ще на Кам’яній Могилі — у своїй творчості поринали дитинно чисто у безмежний світ і по-своєму означували багатоманіття його. Опоетизація первозданності світу — це глибока традиція великого духовного спрямування, яка закладалася ще з незапам’ятних часів, а згодом стала характеристичною етнорисою південностепового народу і продовжує й сьогодні живити творчість безлічі майстрів народного мистецтва України”.
Сяйво душ небесних У культурі українського народу, як у вічному храмі, завжди сяє світло небес. Найістотніше воно втілилося у духовному житті хліборобів-оріїв Трипільської культури. Із 1973 року майже кожен польовий сезон Олександр Фисун приїздив на розкопки Майданецького праміста, які провадив першодослідник протоміст Микола Шмаглій. Копав, бував на обстеженнях, замальовував, проникався духом предків. Виявив, що розписи посуду за глибиною проникнення в сутність, за художньою мовою зближували трипільців з мистецтвом палеоліту (Кам’яна Могила, Мізин) та сягають в українське народне мистецтво. У статтях писав про їхню ідентичність, яка проявляється в спільних образах: хрест, сварга, кола, прямий і навскісний хрести, ромби, зорі, птахи, бички, статуетки людей, божеств. Ще один принцип, який не зауважили археологи: “У трипільському орнаменті структурно на посуді (за образним уявленням давніх гончарів конфігурація посуду уподібнювалася Всесвіту) на чотири боки вимальовується Сонячний Біг у галактичних обширах, а на рушниках, килимах буквально всіх українських земель — ця світлоносна енергія рухається по периметру квадрата, прямокутника”. Після польових досліджень ще доскіпливіше шукав аналогій у кераміці трипільців та народному мистецтві українців. У колі його зацікавлень були творці національної сутності, таланти від Бога й української землі Марія Приймаченко, Ганна Собачко (розписи), Олександр Ганжа, Олександра Селюченко (гончарні скульптури), Ялина Ратушняк (писанки), Григорій Торба та Дем’ян Косяченко (гончарі), різьблені тарелі й скриньки Шкрібляків. Пізнавав таємниці майстерності, художнє мислення та образне втілення. Вироби багатьох народних майстрів упевнили дослідника, що, незважаючи на жанр, — писанки, ткацтво, малювання, різьблення, гончарство, кування, незважаючи, чи це твори теперішніх майстрів чи історичних культур, а образотворча мова в них спільна, тільки художньо-тематичне вирішення та майстерність різна. Взяв участь у виданні альбому “Писанки Черкащини” (1992, 2007), а вони походять із тих територій, де зосереджені праміста й селища трипільців-хліборобів. Написав ґрунтовну статтю “Мистецькі скарби писанок” (2006). У ній розкрив, що мотиви та образи українських писанок і розписів трипільців однакові за суттю. Вони уславлюють велич Світобуття: світло Сонця, живильність Небесних Вод, квітування Живої Природи. Понад сорок років Олександр Фисун творчо співпрацює із писанкаркою і вишивальницею Ялиною Ратушняк (Заліське—Кобринове на Черкащині).
Безмежність писанкових сюжетів, багатство узорів вона завжди малювала в змістовному космічному колорусі. Про роботи заслуженого майстра народної творчості як видатного явища в українському народному мистецтві дослідник писав: “За символами, лініями, композиційними ритмами її творчість найістотніше зближується із орнаментикою Трипільської культури. Глибиною образів, розкутістю пластичних засобів, збагачуючи первісні мотиви новими сюжетами, Ялина Федорівна розглибила річище українського декоративного стилю, примножила надбання художньої мови нашого писанкарства”. Олександр Фисун завжди творить, досліджує те, в чому дух народу проявляється найістинніше, а світогляд розкривається найповніше. Коли йшлося про Марію Приймаченко, завжди ставив перед собою питання: де, коли і чому вона стала неперевершеною малювальницею? Пізнавав її творчість і безпосередньо в Болотні, й у фондах музеїв, і на виставках. На одній із них зафіксувалися дати під хижими звірами з гострими пазурами — 1930-ті роки! Вони різні за кольорами, а за суттю — злочинці: гризуть, топчуть, нищать… Такою кровопивною була компартійна влада, яка знищувала українців голодоморами, репресіями, цькуваннями… Висновок визрів спонтанно: “На Вселенське зло, котре винищувало душу народну, із товщі віків пробилося Безсмертя Духу народного на помноження етнодуховних потуг”. Її творчі роботи на Всесвітній виставці 1937 року удостоєні золотої медалі! Багато “знавців” називали її твори “фантазуванням”. Таке приниження гуляло по пресі, у книжках про народну художницю України. О. Фисун зчистив ту іржу з неперевершеного митця. Її творчість — “генетична пам’ять народу, що промовляє із глибини тисячоліть, втілюючись у диво-образи”. Із найкращого і найсуттєвішого, що написано про Марію Оксентіївну, є стаття О. Фисуна “Український день Марії Приймаченко” (Образотворче мистецтво, 1997, ч. 3—4). У ній він пише про самобутність народної малярки, котра виросла із духовного ґрунту України: у неї не було вчителів, вона не зазнала чужих впливів, наслідувань. Її творчість — постійне самозростання у “царині національної культури”. Для прикладу можна назвати її змістовні твори “Українка”, “На Вкраїні хліб і сіль”. Мистецтвознавець ставить її творчість у чільні лави геніїв народних: “В українській культурі ніхто з письменників не описав духовну сутність народу — у звичаях, обрядах і святах — так, як це зробив Тарас Шевченко, а в малярстві красу душі народної, всі прикметності її найповніше виразила Марія Приймаченко”.
Трисуття творчості народу Перед дослідником зримо постав історичний зв’язок культур і жанрів: без мистецтва палеоліту не розвинулася б духовність Трипільської культури, а без неї не сформувалися б звичаї і свята, мистецька й словесна творчість українського народу. Осмислюючи мистецтво від давньокам’яного віку, по всіх археологічних культурах в Україні, всіх жанрах народного мистецтва й до сьогоднішніх майстрів, дослідник окреслив основну образотворчу й життєдайну рису — триєдиність або Трисуття. Дав духовно-історичне обґрунтування розвитку української культури, духовності на основі космологічних засад життєдії Всесвіту. Триєдиність як світотворча мірність відома ще в мистецтві Кам’яної Могили: три жінки, як цілісність, вертикально вивищуються одна над одною, утверджуючи зростання життя: предки—матері—дочки. Декоративні композиції горщиків, горняток у трипільців-хліборобів були триярусними, трискладовими, тримірними. У Вишньому Небі перебував Господар світу і життєдайні Води, в середньому сяють пресвітлі Сили — сонце, місяць, зорі або дощ чи виростає зерно. Нижня частина композиції посуду не означена розвитком — тільки кола, бо там “той світ”. Виклад теорії Триєдиності як духовної організації суспільно-ідеологічного життя в праукраїнців здійснено віддавен. Це відома “Велесова книга”, написана волхвами, яку й досліджує О. Фисун. У правіки Триєдиності поклонялися в образі Бога Триглава як Абсолюта. А він триіпостасний — Сварог, Перун і Світовид разом. Сварог же є Богом всеоб’ємним — Права, Ява і Нава. Божественне походження від нього ведуть орії і чинять у праці й духовності триєдино. Ієрархічна складова йде від Неба до Землі. Даний Космічний Устрій перекладався на весь спосіб життя людності. Світоглядну працю предків у ХVІІІ столітті продовжив український мудрець Григорій Сковорода, виклавши на скрижалі життя українського народу: “Сія Тройца єсть Одиниця: Трисонячне єдинство, недремлющеє Око”. В українській вишивці, писанках, розписах кераміки композиції, як і в трипільців-оріїв, творяться триєдино образи їхні, такі ж, як і в їхніх далеких попередників: сонця, сварги, кола, хрести, ромби, древа життя. І так же на чотири сторони світу виображується розвиток. Цими священними знаками відтворюються процеси Світотворення і Народотворення, котрі були й будуть “найбільшою таємницею таємниць, які прагне збагнути людська душа, вища Цілість Косморуху, Всеєдиність його” (О. Фисун). Сюжетним образом всезростаючого життя в Триєдиності в трипільців є Пуруша — триярусний велет, який розпорошує життя, а у вишиваних і тканих рушниках,
Український художник, етнолог, мистецтвознавець і мислитель Олександр Васильович Фисун 5 березня 2012 року відсвяткував своє 80-ліття. На вершину літ ступив муж. Громадськість знає його як непохитного патріота, котрий розширює обрії світогляду українського народу, своєю творчістю збагачує його духовні набутки. Цього сивовусого чоловіка впізнають не тільки в Києві, а й по всій Україні. Козацького виду і гарту людина. Родом із Запорозького краю, з села Темирівки (нар. 5.03.1932 р.) на Гуляйпільщині. Звідтіль, де козацька вольниця відгукнулася силою предків у ХХ столітті. Член Національних спілок художників і майстрів народного мистецтва України.
Про-читання · “Історичній пам’яті властиво переживати минуле і на основі досвіду творити у символах, образах картини життя. У цьому живучість народного мистецтва”. · S. 13Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
писанках, кераміці — це триєдина богиня Берегиня як прообраз Великої Матері. Спільний образ родючості — символ ромба в обох культурах, від якого життя триєдино розпросторюється на чотири сторони Світу. Це його рух. У писанках він розкривається змістовно. Що й обґрунтовує О. Фисун: “Мотиви ромбів з трикутниками зв’язують архітектоніку орнаментальної композиції у смислову взаємопідпорядкованість як модель Космічної Дії. Поєднання Космічних сил Світла й Води — сонячно-водяний Дракон-Безконечник, що є головним сюжетом трипільських розписів, у писанковій мові майстринь Волині, Гуцульщини, Буковини, Херсонщини, Київщини, Полтавщини постає універсальним образом одвічного Світотворення. В гуцульських писанках проявилася чітка триярусна структура Космосу, в якій верхній пояс — Високе (Верхнє) Небо, виображене Безконечником з Птахою- Деміургом між зорями, що уявляється майстринями Творцем Безмежжя”. Досліджуючи жанри народного мистецтва, О. Фисун наголошує, що їхній розвиток відбувається завдяки важливому чиннику, який обминають дослідники, це — генетична пам’ять. Вона підтримує спадковість розвитку, зберігає “позачасові осягання Світобуття наших пращурів”. Висновки мислителя розкривають віковічну мудрість творення предків і нащадків: “Невпинність Небесного Руху і взаємодія двох Світотворчих Сил — Вогню і Води — таять у собі магію орнаментальних трипільських розписів. У сюжетах українського орнаменту: писанок, вишивки, ткацтва, різьблення тисячоліттями відтворювано генетичною пам’яттю одвічні переживання Безконечности Буття, Світотворчої потужності — від зародження та становлення Всесвіту. Безначальність життя і єдність Сущого закладені у світогляді трипільціворійців-укранів-українців”. Історичній пам’яті властиво переживати минуле і на основі досвіду творити у символах, образах картини життя. У цьому живучість народного мистецтва. Більшість радянських археологів відкидали самодостатність пращурних культур в Україні, відстоювали їхню міграційність, перекреслюючи цим логіку життя в історичних періодах. О. Фисун спростував їхні псевдонауковості. Так, трипільці не могли прийти із Балкан, оскільки в палеолітичних пам’ятках Придесення вже була розвинена “символіка й образотворча мова, яка потім чітко продовжилася в неоліті України (Буго-Дністровська, Дніпро-Донецька культури, культура лінійно-стрічкової кераміки), ставши праматірною мовою трипільців, творців доби бронзи, сколотської, зарубинецької культур та інших, що прийшли їм на зміну. Спадковість образно-творчих засад є передумовою розвитку прийдешніх культур, народів”. Низка статей дослідження присвячена тріаді астральних сил у колядках, космогонії обрядових дійств у звичаєвості, світотворчій орнаментиці українських рушників, тричленним структурам у ткацтві, писанкарстві, малярстві, трисилі завершувальної дії у фольклорній, писемній та інших традиціях українців. Ґрунтовною є розробка про знаково-числову систему символів українського орнаменту. Віковічні могили (в основі вони триєдині — земля, поховання, пам’ятник) по степах українських, то не тільки архітектура споруд, ай історія, пісня, дума, сакральність і височінь Духу предків. Праця Олександра Фисуна — нове слово в сучасній українській філософії. Мудрість осягань, глибина думки, високий стиль викладу. Нарешті не тільки зором, ай душею поглянуто, осмислено питому культуру українського народу як одну з божественних за суттю. На завершення ще один висновок Олександра Фисуна: “Принцип троїстості космогонічного мислення українців визначає особливості життєтворчих засад, пронизуючи всі сфери духовного буття народу від його першопояви і повсякчас. Святість ритуалів у звичаєвих дійствах, сумлінна праця й любов до землі, природи і всього навколишнього для українців є шлях Божої Правди, якому вони присвячують своє перебування на Світі”.
Про-читання · “Історичній пам’яті властиво переживати минуле і на основі досвіду творити у символах, образах картини життя. У цьому живучість народного мистецтва”. · S. 13Originalseite ↗ Євген БУКЕТ
Нещодавно в Будинку Спілки письменників України відбулася презентація одразу двох нових книжок журналістки й письменниці Тетяни Череп. Перша — збірка поезій “Берег любові”, друга — художньо-документальна повість “Із саду — дві стежини”. “Берег любові” — друга поетична добірка авторки. Перша — “Ідуть дощі” побачила світ у Прилуках ще 1996-го. Тетяна Череп родом із Чернігівщини, народилася в сім’ї сільських учителів на хуторі Тимки в селі Стара Басань Бобровицького району. Писати любила змалку, тому рідний район дізнався про талант Тетяни ще під час навчання в школі. Тоді вона відвідувала літературну студію при Бобровицькій районній газеті “Жовтнева зоря” (тепер — “Наше життя”). Заняття в цій студії вів лауреат Премії ім. Павла Тичини Дмитро Голов-
Дмитро Головко і Тетяна Череп під час презентації ко. Ось яку характеристику він дав поетичному слову письменниці: “Для ліричного самовираження Тетяна Череп майстерно використовує різні складові поетичного слова: промовисту деталь природи, порівняння, образ, неологізми. Та основне — це життєві реалії. Інколи у своїй простоті вони більше скажуть читачеві, ніж якась лірична сентенція”. Із найтеплішими почуттями до землячки, її творчості відомий український письменник Дмитро Андрійович Головко відредагував книжки Тетяни Череп і написав передмову до її другої поетичної збірки. Він був ведучим літературного вечора на Банковій, 2. Того дня прозвучало багато теплих слів від земляків, рідних, друзів і шанувальників творчості авторки. Мене приємно вразила художньо-документальна повість “Із саду — дві стежини”. В основі сюжету — долі рідних сестер Галини та Надії, які народилися і виросли на хуторі Тимки. Старша, Галина, поїхавши на навчання до Києва, закохалася і, потонувши у вирі почуттів, забула про обачність. Її коханий зник, чи, можливо, загинув, залишивши на згадку про себе сина… Не витримавши осуду батька, Галина покинула дитину й хотіла покінчити життя самогубством. Але їй судилася інша доля з новими випробуваннями. Романтичні мрії Надії холоднокровно знищила війна. Щоб врятувати донькукомсомолку від примусових робіт у Німеччині, батько видав її заміж за випадкового хлопця. І життя пішло шкереберть… Події обох частин повісті розгортаються в першій половині ХХ століття. Проте всі відомі віхи нашої історії того часу вплетені у сюжет дотично. Вони здебільшого лише допомагають зрозуміти неминучість описаного розвитку подій. Почуття Галини близькі до почуттів Шевченкової Катерини і демонструють читачеві традиційний для українців упродовж багатьох віків світогляд. А доля Надії — приклад понівечення будь-яких родинних цінностей жорнами історії. Цікаві персонажі батьки сестер — Іван Лагурецький, який за будь-яких обставин приймає жорсткі, проте в перспективі правильні рішення, і його дружина, яка мовчки підкоряється чоловікові. Для батька головне — майбутнє дітей, у тяжкі моменти — просто виживання. І часу для вагань немає. Такі люди, як Іван Лагурецький, без перебільшення, — справжні герої свого часу. Саме на їхню долю випало найбільше перемін і лихоліть, але вони намагалися прожити свій вік чесно. Дуже глибокими, як на мене, є старобасанські “Життєві етюди”, якими Тетяна Череп завершує свою повість. У них яскраво проявляється життєва філософія авторки, її поетична душа. Талант Тетяни Череп — унікальне поєднання лірики, народної мудрості, любові до рідної землі.
констатуючи, що “свою голівоньку убілила”, а отримують відповідь: Ой ходила, подружечки, у вишневий сад, Там на мою головочку білий цвіт упав. А вже ж його не звихнути, не струсити, Треба ж його аж довіку доносити. Значення білого цвіту як символу покривання та вірності набуває символічної перспективи через вислів “треба ж його аж довіку доносити”, що розкриває значення намітки: вірність у шлюбі до останньої хвилини життя. Отже, книга Миколи Дмитренка “Символи українського фольклору” — ґрунтовна наукова праця про життя традиції в часі і просторі, про значення космосу, природи, здобутків цивілізації для кожної людини, про важливість знання рідного, того, що характеризує нас як українців і чим ми цікаві представникам інших націй.
Про-читання · “Історичній пам’яті властиво переживати минуле і на основі досвіду творити у символах, образах картини життя. У цьому живучість народного мистецтва”. · S. 13Originalseite ↗ Світлана МАХОВСЬКА, кандидат філологічних наук, м. Хмельницький
Коли заходить мова про символи, то переважно йдеться про державні символи і знаки, що стосуються гімну, герба, різноманітних прапорів, геральдичних зображень тощо. Популярними стали й народні символи: калина, верба, коровай, вінок, дідух тощо. Нещодавно побачила світ цікава книжка відомого науковця і письменника Миколи Дмитренка “Символи українського фольклору” (К., 2011). Автор систематизував інформацію про дослідження символу й народнопоетичної символіки зарубіжними та вітчизняними діячами науки і культури від давнини до сьогодення, розповів про внесок у символознавство Григорія Сковороди, Миколи Костомарова, Олександра Потебні, Миколи Сумцова та інших науковців. Фольклорним символом єте значення, що його набуває образ при застосуванні (в контексті застосування в ритуалі, обряді, необрядовій ліриці, епічних творах). Більшу частину видання присвячено розкриттю символічних значень багатьох образів усної народної творчості. Так, у другому розділі йдеться про символи світотворення: воду, вогонь, землю, а також про місяць, зорі, сонце. Через ставлення людей до стихій охарактеризовано чимало яскравих прикладів організації життя спільноти, формування традиційної культури, менталітету. Образи фольклору донесли багато з того, що можна збагнути, лише знаючи символічні ключі. Микола Дмитренко вивчає цю сферу не один рік,
що засвідчують його попередні публікації в книгах “Українські символи” (1994), “Словник символів” (1997), “Словник символів культури України” (2002, 2005), статті в періодиці. Відтак маємо глибоке розуміння народнопоетичної символіки, її ролі та значень у ритуалах, обрядах, творах епічних (казки, легенди, думи та ін.), ліричних (пісні), жанрах малої прози — прикметах, загадках, тлумаченнях снів тощо. У третьому розділі розкрито символічні значення образів рослин в українському фольклорі (дерев, кущів, квітів і трав, культурних рослин). І хоч автор індексує не всі рослини, образи яких є у фольклорі, проте охоплює основні, що про них, на жаль, не так багато відомо читачам. Це стосується не тільки берези, вишні, груші, яблуні, липи, дуба, осики, тополі, а й верби, калини, барвінку, жита. Чимало нового пізнаємо в символічних образах тварин — вола, коня, кози, кота, птахів. Микола Дмитренко вільно володіє знанням першоджерельного фольклорного матеріалу, розкриває естетичну сферу образів тварин, конкретні символічні значення залежно від станів, дій, учинків, функцій, соціального середовища тощо. П’ятий розділ присвячено висвітленню народнопоетичної символіки конкретних жанрів обрядової лірики: календарно-обрядової — колядок та щедрівок і родинно-обрядової — весільних пісень. Автор переконливо доводить залежність зміни значень деяких усталених символообразів від категорії жанру, прогностичних моментів. Так, у весільній пісні “Ой куди ж ти, Наталко, та ходила” подруги запитують,
Шевченкіана · “Наше завдання — долучитися серцем і душею до цього тексту, і цим вшанувати генія”. · S. 14Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
композиційний план. Так ми! тець досягав високої виразності й точності у висловленні своїх думок. Також під час реставрації дослідники знайшли другий під! пис Шевченка, який був покла! дений на лакову плівку. І дійшли висновку, що “Катерина” Шев! ченка не є ілюстрацією його по! етичної “Катерини”. Тарас Гри! горович працював над цією ро! ботою як над долею жінки, а не як над ілюстрацією поетичної Катерини. “Портрет дітей В. М. Рєпні! на” також розкриває пошук мит! ця. Якщо дивитися на рентгенів! ський знімок, то підхід до напи! сання портретів Василька і Варі різниться і вималювані вони по! різному, що говорить про творчі пошуки. На виставці представ! лено подвійні портрети родини Закревських “Портрет Платона Закревського” та “Портрет Г. Закревської”. Багато років вважали, що оригінальними є тільки два портрети, а два інші не вважали роботами Тараса Шевченка. Нині ж досліджено, що часовий відрізок написання цих робіт співпадає. Манера письма дозволяє припустити, що це можуть бути також твори Т. Шевченка. Багато років вва! жали, що “Портрет М. Гоголя” не міг бути роботою Шевченка. А в результаті досліджень вияви! лося, що дата написання портре! та співпадає з життям Кобзаря. Єна виставці й “Портрет Т. Шев! ченка”. Дослідження підтверди! ли, що він не є роботою Шев! ченка. Тож завдяки реставрато! рам можна буде змінити перелік творів, які справді Шевченкові, а які сумнівні. Також на виставці представ! лені меморіальні речі, велика кількість графічних робіт, кера! мічні вироби, прижиттєві видан! ня Кобзаря, документи. Привер! тають увагу “Диплом Т. Шевчен! ка на звання академіка!гравера”, дерев’яна скринька з італійськи! ми сюжетами, яку подарував Та! расу Шевченку Карл Брюллов, одяг та інші речі Кобзаря.
гуманітарного університету та Ду! бенського педагогічного коледжу РДГУ, які прочитали “Заповіт” Кобзаря дванадцятьма мовами.
Письменники Микола Пшеничний, Олексій Заворотній, Юрій Береза, Євген Цимбалюк, Лідія Рибенко, Юлія Бондючна, Микола Тимчак, Василь Басараба, Микола Береза біля пам’ятника Кобзареві у селі Підлужжя Дубенського району, де здавна і понині б’є джерело, з якого 1846 року втамовував спрагу Тарас Шевченко під час експедиції на Волинь
Шевченкіана · “Наше завдання — долучитися серцем і душею до цього тексту, і цим вшанувати генія”. · S. 14Originalseite ↗ Надія КИР’ЯН
Національний музей літератури України щорічно до дня народження Тараса Шевченка влаштовує виставки, зустрічі з лауреатами й номінантами на Національну премію ім. Тараса Шевченка тощо. Нині задумали новий проект.
“Для кожного письменника найважливіше, коли його твори читають, коли його слово зву! чить, — розпочала захід заступ! ник директора музею з науково! освітньої роботи Раїса Сенніко! ва. — Ми вирішили, що обов’яз! ковим елементом щорічної Шев! ченкіани має бути читання “Коб! заря”. Цього року не просто представляємо композицію з йо! го творів, а повністю читаємо першого “Кобзаря”, виданого 1840 року в Санкт!Петербурзі. На той час це була надзвичайна по! дія. Наше завдання — долучитися серцем і душею до цього тексту, і цим вшанувати генія”. Родзинка заходу ще й у тому, що читають Шевченка не фахові декламатори. “Кобзар” озвуче! ний голосами різних людей, у чи! танні взяли участь понад 60 осіб, це ніби родинне читання, “сак! ральне таїнство”, як назвав його один з учасників дійства, пись! менник Петро Перебийніс. Перед початком читання вступне слово сказав письмен! ник, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка Борис Олійник. “Шевченко належить до тих гербових фігур, за якими світ впізнає і визнає Україну. Уже коли було зовсім стиснуто прос! тір для українства, з’явився Шев! ченко і врятував націю. До нього, як до Біблії і Свято! го письма звертаємося, коли щось трапляється “на нашій славній Україні”. Шевченко стоїть вище нині сущих і грядущих очільників, і слава Богу, що він у нас є. Шевченко академік гравюри, вишуканий інтелігент, зараз іде дискусія, чи в першому, чи в дру! гому поколінні. Академік Білець! кий наводить невеликий витяг з того, що знав і читав Шевченко зі світової літератури — це величез! ний список. Ми щасливі, що в нас був такий предтеча, який збе! ріг націю у найскладнішій ситуа! ції, можемо радіти й пишатися, що народилися під одним небом із Шевченком. Я дякую музеєві, що він гідно представляє національну літера! туру, ніколи не пристосовуючись до сприятливих чи несприятли! вих умов”. Соліст Київської капели бан! дуристів Сергій Захарець розпо! чав дійство виконанням твору “Думи мої”, першого в “Кобзарі” 1840 року. У читанні взяли участь письменники, художники, акто! ри, науковці, зокрема Іван Мал! кович, Михайло Прудник, Світ! лана Прудник, Зірка Мензатюк, Валерій Франчук, Василь Дов! жик, Кирило Булкін, Лариса Мі! рошниченко, а також працівники музею, педагоги, студенти, шко! лярі київських навчальних закла! дів і навіть гості з інших міст. Усі читці одержали на пам’ять подя! ки від музею із зображенням Шевченка.
Шевченкіана · “Наше завдання — долучитися серцем і душею до цього тексту, і цим вшанувати генія”. · S. 14Originalseite ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото автора
Художники!реставратори, співпрацюючи з науковцями, оновлюють десятки тисяч уні! кальних пам’яток історії та куль! тури майже з усіх музеїв України. Днями Національний науково! дослідний реставраційний центр України та Національний музей Тараса Шевченка розгорнули виставку до 198!річчя від дня на! родження Кобзаря “Дослідження та наукова реставрація раритетів Національного музею Тараса Шевченка”. За час творчої спів! праці майже 500 раритетів відрес! тавровано саме у стінах Центру, якому наступного року виповню! ється 75. Експозиція побудована як виставка!публікація, де вперше можна побачити багаторічні дос! лідження живописного надбання Тараса Шевченка. Цікаво, що завдяки комплексу техніко!тех! нологічних експериментів дослі! дили авторство оригінальних об! разотворчих робіт Тараса Григо! ровича та вивчили твори, автор! ство яких йому “приписували”. “Ця виставка — один із підготов! чих етапів до святкування 200! річчя Т. Шевченка. Вперше Наці! ональний музей Тараса Шевчен! ка зняв з експозиції і надав нам ті роботи, які входили у тематич! ний план екскурсії і були непо! рушними, — розповідає гене! ральний директор реставрацій! ного Центру Світлана Стрельні! кова. — Серед них “Катерина”, портрети поета, графічні твори. На виставці дуже багато еталон! них робіт, знакових для Тараса Шевченка”. Виставка цікава ще й тому, що глядач бачить сам процес дослідження, наче потрапляє до своєрідної лабораторії, де на очах — перебіг творення, який Шевченко заховав уже у викін! ченому витворі. Так, наприклад, художники!реставратори, дос! ліджуючи за допомогою рентге! носкопії та інших методів сти! лістику, манеру письма Тараса
Шевченка та його творчі пошу! ки, виявили, що картина “Кате! рина” має два варіанти: окрім того, який ми знаємо, є інший — прихований від людського ока за переднім планом. Цікаво, що ми можемо побачити, яким був за!
дум і як він реалізувався. Вияв! ляється, картина пережила бага! то композиційних змін у процесі написання: вдалося побачити прагнення художника якомога точніше висловити думки, як змінювався ідейно!змістовий і
“Шанувальників української пат! ріотичної пісні”, студенти Дубен! ського коледжу культури і мис! тецтв Рівненського державного
Шевченкіана · “Наше завдання — долучитися серцем і душею до цього тексту, і цим вшанувати генія”. · S. 14Originalseite ↗ Євген МЛИН, Рівненська обл.
1989 року Рівненська обласна організація Національної спілки письменників України зініціювала Шевченківську естафету “Дорога! ми поета на Рівненщині”. Відтоді цей захід став щорічною традиці! єю і своєрідною даниною пам’яті про перебування 1846 року Тараса Шевченка на теренах колишньої Великої Волині, де молодий ху! дожник та етнограф за завданням Київської археографічної комісії замальовував культурно!історичні пам’ятки краю. Головною історичною при! в’язкою до тодішніх мандрів вва! жаються повісті “Варнак” і “Про! гулянка із задоволенням і не без моралі”. Зокрема у “Варнаку” розповідається, як герой твору мандрує з Кременця до Новогра! да!Волинського: “Из Кременца пошёл я через село Вербы в Дуб! но, а из Дубно на Острог, Корец ина Новгород!Волынский, на бе! рега моей родной, моей прекрас! ной Случи”. І хоч повість “Вар! нак” не автобіографічна і голов! ного героя повісті аж ніяк не можна ототожнювати з автором, немає жодних підстав сумнівати! ся, що Кобзар, їдучи з Кременця до Житомира, відвідав саме ці на! селені пункти. Відтак цей історичний мар! шрут спонукає рівненців до сим! волічного заходу — шевченків! ської естафети — від району до району. Цьогорічний її центр міс! то Дубно, до якого рік тому еста! фета перейшла від Радивилова. А вже від Дубна 7 березня естафета попрямувала до Здолбунова. Завершальний акорд дубен! ської Шевченкіани — літератур! но!мистецьке свято “Безсмертної слави поет”. У його рамках гості урочистостей на чолі із заступни! ком голови Рівненської обласної держадміністрації Олексієм Губа! новим, керівники міста та району, представники громадськості пок! лали квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку та відвідали Кобзареве джерело у селі Підлужжя. У районному Будинку культу! ри відбулася літературно!мис! тецька композиція. На святі вис! тупили представники влади, письменники, хорова капела ра! йонного Будинку культури, хор
Абетка відомих імен · “Українську літературу треба перекладати — і найперше російською мовою”. · S. 15Originalseite ↗ У гостях у нас один із найавторитетніших українських письменників Валерій Гужва — справжній майстер слова. Його колоритна мова і глибинний зміст творів викликають захоплення і спонукають до серйозних роздумів. Шлях у літературі Валерій Федорович починав як поет і публіцист. Працював на Київській телестудії, був відповідальним секретарем журналу “Малятко”, завідувачем редакції поезії, заступником головного редактора видавництва “Молодь”, завідувачем редакції критики, провідним редактором видавництва “Український письменник”. Нині він — автор багатьох книжок, зокрема за останні п’ять років побачили світ дві збірки поезій і чотири книжки романів В. Гужви.
— Пане Валерію, поговоримо про роль письменника в суспільстві. Колись його вважали інженером людських душ. Хтось каже, що письменник — це сейсмограф. Нині можна почути, що книжкотворення — просто бізнес. А як, на Вашу думку, можна визначити працю і роль письменника, тим паче українського? — Формула “письменник — інженер людських душ”, — виплід тоталітарної системи. Я не пам’ятаю, чи Максим Горький її перший ужив, але підхопив точно Сталін. Так само і створення Спілки письменників 1934 року було замовленням диктатора. Твердження, що письменник може накреслити, обрахувати, сконструювати і запустити, як двигун, чиюсь душу, хибне й абсолютно не схоже на природу людської творчості. У людини, яка має відповідну душевну потугу, інколи, а найчастіше надовго, виникає бажання сповідатися перед людьми і перед собою. І в такому разі за наявності хоч крихти таланту починає свою дорогу. Втім, добре, коли людина розуміє, що на цьому шляху вона має шануватися, бо людство дало стільки прикладів безсмертних творів, що конкурувати з ними зухвало. Хоча… Ставити перед собою високі завдання — не завадить. Українська література пройшла досить великий страдницький шлях, особливо в радянський період. Всі ми знаємо, як безмежно великі таланти ставали на шлях конформізму. І все одно навіть за тих умов були справді непохитні генії — Максим Рильський, Микола Бажан. Енциклопедизм поєднувався з винятковим унікальним володінням словом, знанням його і свого народу. Щодо теперішнього покоління, я не називатиму прізвищ тих, хто вважає, що продаж книжок, реклама і самореклама — це передусім. Нічого подібного. В усі часи це вбивало творчість і якість творінь. Наша література має чимало спостережень над сутністю творчої художньої праці, зокрема над тим, чому слово стає мистецтвом. Цих роздумів від античності до наших днів повно і мені не випадає робити якісь визначення. З огляду на особистий досвід зазначу, що виникає особливий настрій, якого ти спершу не помічаєш, але він владно охоплює тебе і починаєш думати про щось для тебе важливе. Якщо йдеться про прозу, то я не можу сказати, що у мене наперед виникає сюжет, який потім обростає подробицями. Як правило, все починається з якогось відчуття, з яскравої картини, з людей, яких уявляєш, і далі все починає розвиватися. Так, до речі, не тільки в мене виходить.
Вірші — взагалі окрема “парафія”. Приходять несподівано. І даремно себе примушувати. І всі оці заклики, зокрема російських класиків: “Трудись, мечта, мой верный вол” (Валерій Брюсов) надумані, бо якщо саме так змусити працювати мрію, то, як правило, в цьому буде мало справжнього. Тоді просто побачиш вправну руку автора-віршотворця і не більше. Як тут не згадати слова яскравого поета Маяковського, що в’їлися з російської школи: “Поэзия — пресволочнейшая штуковина, существует и ни в зуб ногой”. Справді, це та субстанція, сутність якої важко розгадати, і якщо ти прочитав трактат Буало (чи інші книжки такої тематики), від того не станеш поетом, бо поетичне зернятко має прорости в тобі. І дай Бог, щоб воно дало врожай. — За радянських часів більшовики, які керували державою, чітко розуміли роль письменника. А чому ж наші можновладці-“проффессори” нехтують митцями, хоча могли б, заради іміджу, повернутися до них обличчям? Чому байдужість стала мало не державною ідеологією? — Ще Тарас Григорович писав: “Якби ви вчились так, як треба...” Тоді була б своя ідеологія і нормальне ставлення до письменства. За радянщини з літератури зробили прислужницю. Історія неодноразово підказувала, що після революції іде контрреволюція, потім — диктатура. А в новітній час сталося так, що двадцять років незалежності держава тупцювала на місці. Та за цей період виросло багато талановитих письменників, але їхня творчість не цікавить “вищі ешелони”. Інколи деякі твори пробуджують державний гнів. І даремно, бо треба читати уважно. Наприклад, Марія Матіос чи Василь Шкляр — то справжня література, глибока, а чіпляються за якесь слівце, вирване з контексту, і починають майже політичні процеси. Сумно констатувати дикі прояви нападок або байдужості. Хоч як дивно, Сталін читав літературу, дивився фільми. Інша річ, що він по-своєму ставився до художніх творів. І до радянських людей — мільйони закатованих ів концтаборах. Нині в державних колах теж є люди, які читають, навіть самі пишуть, візьміть ту ж пані Ганну Герман. Та це нетипово. Ставлення до літератури як до чогось не вартого уваги просто принижує Україну. Тим паче, що у нас є світочі. Мав рацію Борис Олійник, коли (після того як йому повідомили про висунення на Нобелівську премію) сказав: “Та Господи, є ж Ліна Костенко, Іван Драч”. І справді ж, знаємо, що свого часу і Гончара висували на
Нобелівську премію, і Миколу Бажана. А ми самі в собі виховуємо другорядність нашої літератури, взоруємося на французьких, англійських, іспанських, російських письменників, інколи потужних і гідних поваги. Але ж наша література нічим не бідніша, її треба перекладати — і найперше російською мовою. Це, до речі, було заведено колись. Правда, перекладали тих, кого пропонували відповідні керівники. Але все одно обмін був, хоча мало перекладали найпоширенішими мовами світу: англійською, французькою, іспанською. Тішить, що роман “Чорний ворон” В. Шкляра перекладають англійською, і з французьким видавництвом “Галімар” у нього, здається, є угода. Цим шляхом треба йти, не можна у своїй шкаралупі сидіти постійно. Наші письменники гідні представляти українську літературу нарівні з різними літературами світу. Стають нобеліантами турок, ізраїльтянин, перуанець. А Україна? Сидимо. Державникам треба підказувати, що письменники — це усвідомлення і зміцнення нації. І якщо керівництво держави далі ігноруватиме нашу духовність, то не викликатиме у людей ні поваги, ні підтримки. — Чи можна сказати, що технологічно, ментально й почуттєво є два Гужви, адже поезія і проза — дві різні мовні стихії і потрібно внутрішньо перелаштовуватися. — Роздвоєння особистості у мене немає. Якщо поезія сяйне — і за годину — ти маєш три строфи і дивуєшся, звідкіля вони взялися, то проза — зовсім інша літературна робота, вона вимагає посидючості, якщо хочете, спланованості процесу. Зазвичай спершу виникає епізод, а потім уже розгортається сюжет, який десь у мені бродив. Я намагався накреслити древо сюжету: де? хто? як? Але нічого з того не вийшло. Уже потім, коли закінчиш твір і минає час, дивишся, щоб усе купи трималося, щоб не забути якоїсь лінії, чогось посутнього. Позбуваюся всіх недоречностей, прибираю зайвий текст, скорочую діалоги, якщо затягуються на дві сторінки, залишаю суть, аби не товкти воду в ступі. На роман зазвичай іде до дев’яти місяців, а бува, й два роки. Проза і поезія у мене співіснують. Хоча ці стихії неймовірно різні. Я прибічник прози реалістичної, з м’яса, крові, жил, а не з пурхання, чим вирізняється легковажне молодіжне письмо: я спала з тим, потім з тим, плюс кілька матюків. От і нате вам Ірену Карпу. Вона вродлива, не без обдаровання, перехворіє на цей епатаж. Усміхаюсь з висоти віку, досвіду і взагалі з досвіду світової літератури. Якщо хтось скаже:
“Чого ви так, був ще Генрі Міллер, а чому Карпі чи комусь іще не можна у подібному ключі?” Тому що рівні письма не до порівняння. Я маю відтворити характер, тло, середовище, маю відчути, що відбувається між людьми. — Що є нервом Вашої прози? Про поезію не запитую, її не поясниш, треба читати. — Я прагну розповісти про людей, чиї долі склалися неординарно, про світоглядний, життєвий і навіть побутовий вибір. Мені важливо, щоб ці люди були живими, щоб читач приміряв життя персонажів до себе. Без моралізаторства й повчань. Я прагну, щоб люди були чесними, не зраджували одне одного, я не схильний до присудів, завжди намагаюся з’ясувати причини, чому людина пішла не тією стежкою. Хочеться, аби всі були гідні свого покликання, щоб доля склалася добре. Утім, у мене є кілька повістей, які закінчуються трагічно, але інакше бути не могло. — Читаючи Вашу поезію, можна побачити, як Вам наболіло від того, що відбувається в суспільстві… — Україна перебуває в затяжній стагнації. На жаль, свого часу ми не зробили правильного вибору, який зробили поляки й чехи. Наші високопосадовці не виконали обіцянок, які давали своєму народові. Хоч би які патріотичні фрази ми вживали, а період первісного накопичення капіталу в нас розтягнувся. Адже є досвід: США, які пройшли велику депресію. Ми мали б уже відійти від хаосу. І якби до влади прийшли відповідальні люди, ми цього б уникли. Панує знаменита фраза Кравчука: “Маємо те, що маємо”. З великим управлінським досвідом він прийшов у демократичне, по суті, нове державне утворення, а захопив із собою звички партократа. Хоч і розумний чоловік, але йому бракувало волі стати іншим. Згодом прийшов господарник, який не хотів бути совістю нації. Потім мали ще одного, на якого покладали величезні надії, і він їх знищив своєю нерішучістю. Теперішнє керівництво намагається щось зробити, але справжньої розвинутої демократії я не бачу. Є рух назад. Це всі помічають, коментують у світі, і владоможцям треба до цього прислухатися дуже серйозно, бо інакше буде біда. — У нас можливий розвиток тоталітаризму, деспотії? — Цим душком віє від східного сусіда. Наш народ уже не той, він не дозволить маніпулювати собою. І не будуть дієвими всі ці тривіальні вислови, що кожен народ гідний свого уряду. Влада зазнає краху, якщо піде деспотичним шляхом. — Отже, закрутити Україну, як Путін закрутив Росію, а Лукашенко — Білорусь, неможливо? — Неможливо. Як тільки з’явилися перші ознаки цього, моментально почався спротив. Я гадаю, що правляча партія добре розуміє, що суспільство може вибухнути. Партії приходять і йдуть, деякі у небуття. Соціалісти провалилися, нема їх у парламенті. Залишились комуністи, яких ніколи нічому не навчиш. Вони спекулюють старими гаслами: хай живе добробут народу, ми за народ. А в броньованому мерседесі пливе керманич-демагог. У президентському оточенні є люди, які можуть аргументовано пояснити, до чого призведе “закручування гайок”. Цей шлях — безперспективний. Таким шляхом ми піти не можемо. Заявляти про Україну як європейську державу, прагнути в Європу, мати демократичний фасад, а всередині — в’язницю, це дурня. Кому потрібна така потвора?
Спілкувався Володимир КОСКІН, фото автора
Палітра · “Картини просто вибухають світлими, веселими барвами, що переливаються через край”. · S. 16Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Микола ЦИМБАЛЮК Внутрішню енергетику ро! біт Володимира Гарбуза давно помітили й відчули не лише друзі, шанувальники його творчості, численні “мис! ливці” за полотнами художника, а й противники нового худож! нього напряму. Напевно, кожна неординарна особистість, особ! ливо тоді, кола вона знаходить у собі неабияку силу духу йти про! ти усталених традицій, думок, поглядів та ще й не здатна до конформізму, опиняється в стані облоги. Але даремна справа бо! ротися з вольнолюбивим духом — ні ниці заздрощі, ні глуха кри! тика, ні адміністративне ігнору! вання, ні замовчування його не обеззбро! ять. Та хіба можна вдіяти що!небудь із ху! дожником, який володіє силою “кумуля! тивної енергії”, як сказав про Гарбуза відо! мий поет, голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Бо! рис Олійник. Весняна животворна енергія струменіє з кожного полотна. Це справді буйство фарб і повінь почуттів, що зосереджено на циклі робіт під загальною назвою “Берез! неві акорди”. Здається, на всіх восьми по! лотнах (2011 р.) ав! тор виписав один і той же сільський пейзаж. Але гляда! чу він показує його в різних експозиці! ях, то наближаю! чись, то віддаляю! чись, щоразу дедалі густіше насичуючи кольорову й почут! тєву гаму. Щось по! дібне він застосо! вує в іншій серії з шести картин — “Поташнянський пейзаж” (2010 р.), доробок останньо! го живописного пленера “Поташня — чарунка Поділ! ля”. І там, і тут у центрі гармонійно вписане в пейзаж пломеніюче уособ!
Палітра · “Картини просто вибухають світлими, веселими барвами, що переливаються через край”. · S. 16Originalseite ↗ Володимир Гарбуз і Борис Олійник на відкритті виставки лення духу нашого роду — стара україн! ська сільська хата. Виставка урізноманіт! нена ще кількома натюрмортами: з дзво! никами, чорнобривцями, соняхами, сухи! ми квітами, гарбузами… Загальну увагу привертають три жіночі портрети: “Повер! нення в минуле”, “НЮ” (обидва 2011 р.), особливо “Незаймана” (2007). Коли самотньо в галерейній тиші по! ринаєш у світ картин Володимира Гарбу! за, то не можеш позбутися відчуття міс! тичності, що таять у собі його мистецькі
Лише кілька місяців тому Володимиру Гарбузу виповнилося шістдесят. Та дух митця, здається, непідвладний часовим категоріям. Бо, як засвідчила персональна художня виставка, що відкрилася в залах Національного музею літератури України, його бачення, відчуття і відображення довколишнього світу не потьмяніло, а стало ще яскравішим, по-філософському заглибленішим (точніше — вивершенішим), емоційнішим.
твори. Напевно, щось подібне відчувають астронавти з косміч! ної висоти, зачаровані колис! кою людської цивілізації. Тож “Незайма! на” не просто вдало, у ніжно!прозорих тонах виписаний жіночий образ — це не! божителька, крізь легкі шати якої сві! титься неземним промінням її чиста цнотлива душа. А ще художник любить правічне світило (“Сонце над селом”, “Мелодія сонця”, “Зимове сонце”, “Са! мотні сонце і хата”), як кожен із нащад! ків сонцепоклонників. “У кожному сюжеті неодмінно має бути щось від космічно!прабатьківсько!
го”, — якось зауважив Володимир Гар! буз. У нього це не епатаж, не пустопо! рожні словеса, а мистецький принцип, від якого він ні на йоту не відступає. Картини просто вибухають світлими, веселими барвами, що переливаються через край. А пейзажі виходять такими, бо він за принципом імпресіоністів на! магається “писати їх сенс, вкладаючи свої враження, настрій”. Митець просто “вихлюпує” свою енергетику, що про! низує його душу, на полотно. Тому й стиль Гарбуза, за власним визначенням, називається космогонічним імпресіо! нізмом. Зрештою, суть не в класифікації творчого стилю. Бо справжній та! лант митця — від Бога. А яким ду! хопровідником енергії вищої сили може служити ду! ша поета, драма! турга, актора, му! зиканта, художни! ка, навіть пересіч! ної людини, зале! жить від стану власної душі. Част! ку мікрокосмосу Володимира Гар! буза можна поба! чити й відчути на його полотнах, щедро зарядив! шись від них енер! гетикою прабать! ківської землі.
Із серії “Березневі акорди” (2011 р.) Сонце над селом (2010 р.)
П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
Палітра · “Картини просто вибухають світлими, веселими барвами, що переливаються через край”. · S. 16Originalseite ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф – р е д а к т о р
Поштовий індекс — 30617, сторінка 68 в “Каталозі” ннаа 11 ммііссяяццьь 9 грн 37 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 27 грн 51 коп. ннаа ппііввррооккуу 53 грн 37 коп. ннаа рріікк 105 грн 54 коп.
Палітра · “Картини просто вибухають світлими, веселими барвами, що переливаються через край”. · S. 16Originalseite ↗ Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite
Го л о в н и й р е д а к т о р
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Палітра · “Картини просто вибухають світлими, веселими барвами, що переливаються через край”. · S. 16Originalseite ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Кореспондент
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Петро АНТОНЕНКО
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10AБ, м. Київ, 01001
EAmail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
1 2 0 1 1
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301211 Наклад у березні — 20 400
Павло МОВЧАН 4 820095 780016