Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №19 за 2004 рік

16 S. · 36 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації · S. 1Originalseite ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ. ЧИ ПАМ’ЯТАЄМО? Сьогодні в номері: На захист селян

Фото Г. Оборської стор. 3 Батурин воскреслий стор. 4 Армія і реформи стор. 5 Читацьке віче стор. 8—9 Заповіт Гоголя стор. 10 Дорога в любов СЬОГОДНІ... Як срібний стертий круглячок Андріївським котився: Доволі збіглось покупців — і ліві тут, і праві… Та смертні стогони бійців на вічній переправі Поділ. Андріївський узвіз. Внизу дзвенить трамвай. Іде і не ховає сліз Старенький Миколай. стор. 11—12 минувши хлібний магазин, Дунай і Раву Руську, він таки влучив у Берлін, у браму Брандербурзьку! на мить збудили старика і випростали спину, і піднеслась його рука у напрямку Берліна! А музика звучить Музики. Гам. Дешевий крам. Шукає місця скраю… І тільки гіпсові коти очей не відвертають… …Дунай і Вісла, і Дніпро, і Рейн, і ти, Мораво!.. І срібло, що — не взяв! — Харон на вічній переправі… стор. 13 Неначе маятник, медаль розбила кола часу: Дніпро і Вісла, і Дунай перелилися в чашу, Прогулянка садом Затримав пенсію “Аваль”, Життя — могильна глина. Торгують дідову медаль “За взятие Берлина”. і він допив її до дна, і — вже з небес — дивився, Любов ГОЛОТА стор. 14—15
Події, факти, коментарі · S. 2Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ської мови є проблемою національної безпеки України. До речі, саме в цьому рішенні Нацради чітко зафіксоване врахування запитів нацменшин, як того вимагає Європейська хартія мов. “До цього в нормативних документах не було жодної чітко сформульованої норми, яка б вимагала втілювати це рішення в життя”, — сказав у своєму листі Віталій Шевченко. Очевидним є те, що рішення Леоніда Кучми збігається в часі з невдоволенням парламентаріїв Російської Федерації, які часто піднімають галас після обережних спроб українців захистити свої національні інтереси. Але Конституція і закони в нормальній правовій державі завжди стоять вище від особистих амбіцій окремих представників влади. Тому члени Нацради мають повне право відстоювати правильність своєї позиції, якщо вони впевнені в тому, що правда на їхньому боці. Не забуваймо й про те, що незабаром в Україні відбудуться президентські вибори. А тому можна припустити, що й мовне питання буде засобом маніпуляції політичними вподобаннями виборців. z Богдан ГДАЛЬ
Події, факти, коментарі · S. 2Originalseite ↗

ТЕЛЕУКРАЇНІЗАЦІЇ НЕ БУДЕ. ПОГРАЛИСЯ — Й ДОСИТЬ

Не встигли українці порадіти рішенню Нацради з питань те7 лебачення та радіомовлення, яке передбачало лише україн7 ське мовлення в нашому ефірі, як своє вагоме слово вирішив сказати гарант Конституції Лео7 нід Кучма. Трактуючи Основний Закон, він заявив, що доміну7 вання української мови в україн7 ському ж таки телерадіопросто7 рі є неконституційним. Мовляв, погралися — і досить. Цікаво, якою статтею Конституції керувався Леонід Данилович? Адже в рішенні Нацради чітко зафіксовані права національних меншин переглядати місцеві телепрограми рідною мовою, відповідно до пропорції тієї чи іншої меншини в певному реґіоні України (згідно з результатами всеукраїнського перепису населення 2001 року). На заяву Кучми відреагував Віталій Шевченко — член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, якій і належить “мовне” рішення. У відкритому листі до Президента України він повідомив, що для 67-ми відсотків українців рідною є українська мова, але вони мають змогу дивитися і слухати навіть менше, ніж 32,5 % телерадіопрограм рідною мовою. У східних та південних реґіонах, де українці все ж домінують за кількісним показником, ситуація з українськомовним телерадіопростором іще гірша. Але, за словами Шевченка, після заяви Кучми сподіватися на кращі показники не варто. Найбільше автора листа обурив той факт, що розгляд проблеми дотримання законодавства про мови на телебаченні та радіо здійснювався за наполяганням підзвітних Президентові органів виконавчої влади. Наприклад, восени минулого року від уряду надійшло прохання відреагувати на висновки Рахункової палати, де зазначалося, що “Національна рада з питань телебачення і радіомовлення України, ігноруючи виконання законів України щодо мовної політики, не контролює мовного режиму комерційних телеканалів та не забезпечує дотримання ними ліцензійних умов діяльності”. Було офіційно вказано, що “Національною радою допущений недержавний підхід при створенні умов функціонування й розвитку української мови як державної”. Окрім того, Нацрада отримувала безліч документів, спрямованих на захист української мови. Це були постанови Верховної Ради, запити депутатів, листи з Кабінету Міністрів та Адміністрації Президента. Зокрема підзвітний Президентові Держкомітет телебачення і радіомовлення України в кінці минулого року писав Національній раді таке: “Останнім часом, незважаючи на законодавче закріплення за українською мовою статусу державної, відбувається процес звуження сфери її застосування, CЛОВО ПРО СЛОВА що спричиняє соціальну напругу в суспільстві та суперечить інтересам національної безпеки України”. Призначений Кучмою Голова Держкомтелерадіо Іван Чиж стверджував: “Закон України “Про телебачення і радіомовлення” передбачає, що телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою. Проте нині певна частина телерадіоорганізацій не дотримується вимог цього закону. Таким чином звужується сфера функціонування української мови, применшується її роль як важливого чинника консолідації суспільства”. У зв’язку з цим орган, який від імені Президента України формує в державі інформаційну політику, просив його “забезпечити виконання телерадіоорганізаціями вимог мовного законодавства у частині трансляції телерадіопрограм державною мовою”. Національна рада нещодавно оприлюдненим рішенням виконала відповідні вимоги й заявила про жорсткіші “мовні” правила гри в телерадіопросторі. Разом із тим, за словами Шевченка, вона потурбувалася про врахування інтересів національних меншин, і про те, що домінування росій-
Події, факти, коментарі · S. 2Originalseite ↗

СУДДІ, НЕ БИЙТЕ ЖУРНАЛІСТІВ!

Бойка було побито правоохоронцями, і при цьому винних не знайшли. Тому він прийшов шукати справедливості до Києва. Приблизно через годину після початку акції Володимира Бойка біля Верховного Суду до журналіста підійшов офіцер міліції, який вимагав забрати речі й плакати та припинити голодування. Потім майор пішов викликати машину з Печерського РВВС, а до голодуючого вийшов помічник голови ВСУ, який повідомив, що Верховний Суд навряд чи матиме змогу допомогти журналістові “в цій справі”. Згодом відбувся другий раунд переговорів — цього разу з Бойком уже розмовляв особисто голова ВСУ Василь Маляренко. Він дав вказівку Віктору Кривенку (голові Ради суддів України) розібратися у “справі Карпушової”. Голодування тимчасово призупинено. Якщо винних не знайдуть, пікет буде поновлено. Ось що розповів В. Бойко кореспондентові “Слова Просвіти”: — Чому Ви зважилися на крайній захід — голодування? — Те, що відбулося 9 квітня 2004 року в Калінінському районному суді Донецька, є безпрецедентним навіть для нашої держави. Я по-людськи розумію суддю Карпушову, якій було неприємно, що фальсифікація, до якої вона вдалася, підробивши протокол, 30 березня 2004 року була висвітлена на сторінках “Свободи”. Коли я приїхав у Донецьк на чергове судове засідання, вона викликала міліцію і наказала викинути мене із залу. Мене побили й виштовхали за двері. Я негайно звернувся до прокуратури з проханням порушити за фактом побиття кримінальну справу. Головний редактор СКАНДАЛ “Свободи” Олег Ляшко написав листа Голові Верховного Суду України Василю Маляренкові, в якому попросив його прийняти потерпілого. — Чи є якийсь результат? — Ні, бо прокуратура Донецька, Генеральна прокуратура, Голова Верховного Суду роблять вигляд, ніби нічого не трапилося. Оскільки жодних правових засобів вже немає, тобто вони вичерпані, єдиний варіант — вдатися до тиску на судову владу. Для того, щоб примусити Маляренка як члена Вищої ради юстиції внести подання до Вищої ради про звільнення судді Карпушової. І таким чином виконати вимоги Закону. Бо притягнути суддю Карпушову до дисциплінарної відповідальності неможливо. Відповідно до закону “Про статус суддів”, для того щоб порушити дисциплінарне провадження, потрібне відповідне рішення голови кваліфікаційної комісії суддів місцевих судів Донецької області. Але цією головою є матір судді Карпушової — суддя Апеляційного суду Приходько. Тому на всі звинувачення та звернення суддя Карпушова має тільки одну відповідь: “А ви знаєте, хто у мене мама?!” Також до відповідальності має бути притягнений Голова Калінінського суду міста Донецька Володимир Ушенко, який заявив, що дії судді були абсолютно правильними. Судове засідання було відкритим, а тому я мав повне право бути присутнім на ньому. Саме цей факт роздратував суддю. — Тобто Ви вважаєте, що це була особиста розправа? — Так, бо їй було неприємно, що я там присутній, адже після цього в “Свободі” могла б бути чергова публікація про фальсифікацію у справі. Від цієї влади очікувати дотримання норм Закону не можна, але з іншого боку — не можна дозволяти їй так поводитись. Дарувати такі речі — не поважати себе. Тому я перебуватиму біля приміщення Верховного Суду, доки не будуть притягнуті до відповідальності суддя Калінінського суду Карпушова та його Голова Володимир Ушенко. z Богдан ГДАЛЬ Таке гасло тримав у руках журналіст газети “Свобода” Володимир Бойко, який 29 квітня 2004 року почав безстрокове голодування біля приміщення Верховного Суду України. Його вимогою було притягнення до відповідальності судді Калінінського суду міста Донецьк Карпушової, яка 9 квітня під час процесу над підполковником міліції у відставці Михайлом Халаджою без правових підстав наказала правоохоронцям викинути журналіста Бойка із зали судових засідань.
Події, факти, коментарі · S. 2Originalseite ↗

ПЕРЕМОГИ ДЕНЬ…

Свято 1 Травня, як, зрештою, і День Перемоги, за роки незалежності трохи позбулося винятково червоних кольорів. Попри те, що ідеологічно протилежні політичні сили не втомлюються влаштовувати масові акції солідарності чи протесту саме в перший день останнього весняного місяця. АКЦІЯ Цьогорічний Першотравень був особливо велелюдним у центрі Києва за рахунок участі в масових акціях не лише традиційно лівих демонстрантів, а й тих, кого в лавах солідарних трудящих побачиш нечасто. Зокрема про свою участь напередодні заявили “Реґіони України” і соціал-демократи об’єднані, яких годі запідозрити в прихильності до пролетарських ідеалів чи в нелояльності до влади. Але якщо “реґіонали” з есдеками проблем із отриманням дозволу на акцію у столичної мерії не мали, то “Нашій Україні” і БЮТ напередодні намагалися підсунути гарбуза. Київські зверхники дуже потерпали за правопорядок на Хрещатику, потенційними порушниками якого чомусь мала виступити права опозиція. 9 Травня, як ніколи раніше, цього року здобуло політичний підтекст. Ветерани війни вкотре відчули, як уміють їх любити раз на рік державні мужі за державний, звичайно, кошт. Прем’єр Янукович, він же кандидат у президенти, заявив, що матеріальна допомога учасникам війни буде відтепер не одноразовою, а щомісячною. Шкода, що не всі ветерани змогли дожити до виборчого 2004-го. Вони й гадки, мабуть, не мають, що знову потрапили на війну — за електорат — наразі безкровну, але не менш драматичну. Принаймні, після травневого подарунка від Віктора Федоровича традиційних виборців у комуністів та соціалістів напевне поменшає. z Людмила ПУСТЕЛЬНИК Б.Г.
Події, факти, коментарі · S. 2Originalseite ↗

ЛИТВИН ПОВЕРТАЄ КОНСТИТУЦІЙНУ РЕФОРМУ

КОМЕНТАР Спікер Верховної Ради України Володимир Литвин заявив, що готовий поставити на розгляд парламенту законопроекти про внесення змін до Конституції. За його словами, мова йде про альтернативні проекту №4105 законопроекти, які отримали позитивні висновки Конституційного Суду, зокрема про законопроект №4180, внесений парламентською більшістю. “Якщо Президент поставив задачу, значить треба повертатися до неї”, — сказав Литвин. Раніше Голова парламенту заперечував можливість голосування за інші проекти змін до Конституції України, оскільки, за його словами, вони пропонують зміни в ті ж положення Основного Закону, що й не підтриманий законопроект №4105. Тепер же на запитання журналістів, чи не суперечить він власним, раніше сказаним, словам, спікер відповів: “Я не голова Конституційного Суду, не є суддею Конституційного Суду, щоб давати висновки про автентичність тексту”. Рішення Литвина на Інтернет-конференції сайту “Телекритика” прокоментував Голова комітету з питань свободи слова та інформації Верховної Ради України Микола Томенко. Він сказав: “Литвин свого часу на зустрічі з реґіональними ЗМІ 18 хвилин зачитував тексти законодавчих актів, які забороняють протягом року голосувати одні й ті ж самі зміни до Конституції. Цей юридичний аналіз я вважаю дуже коректним. Тоді телеканали його не показали. Тепер спікер змінив свою думку. Однак я думаю, що вимога Президента голосувати за зміни до Конституції допоки не буде результату, вже не буде виконана”. z
Резонанс · S. 3Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

своїх підлеглих, а також тих зловмисників, які продовжують грабувати рядових власників майна.
Резонанс · S. 3Originalseite ↗

ПОЛТАВЩИНА: МІЛІЦІЯ КОГО БЕРЕЖЕ? Депутатські запити Павла Мовчана

ВІЛЬНИЦЬКА НЕВОЛЯ Про ігнорування звернень жителів села Вільниця Чу6 тівського району Полтав6 ської області, яким місцеві керівники не виплачують ні зарплати, ні відсотків за орендовану землю та майно, Верховна Рада України надіс6 лала запит голові Полтав6 ської облдержадміністрації Олександру Удовиченку. Про це написала в листі до народного депутата колишня колгоспниця, депутат сільської ради Валентина Пуглій із села Вільниця Чутівського району. У 2000 році в селі розпаювали землю і майно. Утворили приватне підприємство “Вільницьке”, керівником якого став Микола Гринь. Він досі не розрахувався з людьми ні щодо заробітної плати, ні за земельний пай. Для себе ж відкрив магазин, у якому торгує його дружина. А товар завозять транспортом, який є майном односельців. В. Пуглій, як депутат сільської ради, неодноразово зверталася з цього приводу до голови Чутівської райдержадміністрації Андрія Вісича, та він не відреагував. У 2003 році керівництво зробило “Вільницьке” банкрутом. Заборгували за земельні паї 382 тис. гривень і 147 тис. гривень заробітної плати. По гроші та майно селян тепер посилають до ліквідатора Пічугіна, який десь аж у Києві. Для себе ж М. Гринь створив інше сільгосппідприємство під назвою “Світанок”. “Люди, які пішли проти керівника, — пише В. Пуглій, — не допускаються ні на КДУ, щоб збити корм для домашнього господарства, ні в олійницю, — а це ж майно людське. Допоможіть! Минулого року нам нарахували 1 % із земельного паю ізнову не розрахувалися, а за указом Президента має бути — 1,5 %. Люди залякані, бояться сказати щось проти. У 2003 році було посіяно 400 га соняшника, 380 га ячменю, 195 га вівса, 125 га кукурудзи — для них є, а для людей — немає. Я вже готова на все: візьму налигач і йтиму по корів, які розписані по договорах, і нехай тільки хто стане на дорозі — обіллю кислотою й тягтиму корів у наш двір, бо мені винні 6 тисяч гривень зарплати, не враховуючи за земельний пай”. У селі є люди, в яких відрізали газ, бо нічим платити, є багатодітні сім’ї, є хворі, які помирають, бо немає грошей на ліки й на харчі. Тож народний депутат просить О. Удовиченка провести службове розслідування щодо бездіяльності своїх підлеглих, які порушили закон “Про звернення громадян”, а найголовніше — допомогти селянам у їхній біді й повернути їм майно чи його вартість, зарплату та плату за орендовану землю. СТАРОСАНЖАРСЬКИЙ ДЕТЕКТИВ Про бездіяльність право6 охоронних органів Новосан6 жарського району Полтав6 ської області в розкритті ре6 зонансних злочинів і правопо6 рушень Верховна Рада надіслала запит Генерально6 му прокурору України Генна6 дію Васильєву. Багато жителів Новосанжарського району звернулися в депутатську приймальню Полтави зі скаргами на місцеві правоохоронні органи: Новосанжарський місцевий суд, районну прокуратуру, райвідділ внутрішніх справ. Деякі факти оприлюднили засоби масової інформації, що надало цій темі широкого громадського звучання. Так, 100 власників майна й землі, мешканців с. Попове Новосанжарського району, підписалися під листом до районного прокурора А. Передерія з приводу розкраденого, розпроданого майна, що є їхньою власністю. Вони навели десятки прикладів злочинної поведінки Л. Новохатньої, керівника приватного сільгосппідприємства “Промінь”, куди вони мали необережність здати в оренду своє майно та землю. Не мають тепер ні плати за землю, ні майна, ні грошей за нього. Заявники до прокурора послалися на рішення сесії сільради, яка підтримала їхні вимоги. А від прокурора одержали відписку. Мова йде про майно на загальну суму 1 мільйон 92 тисячі гривень. На очах власників майна розкошує орендар. Подібна ситуація склалася в с. Великий Кобелячок. Тут керівник приватної агрофірми “Кобелячок” М. Бодак заборгував орендодавцям 80 тисяч гривень, а найнятим робітникам — близько 100 тисяч гривень. Люди знають, що приватний господарник реалізує і їхню техніку, і металобрухт, і врожай, і худобу. Три роки тому приватна агрофірма “Маяк”, що в селі Малий Кобелячок цього ж району, здала на сусідній Ліщинівський цукрозавод (с. Білики Кобеляцького району) цукрові буряки. Там порядкувала київська фірма “Зеніт-сервіс”. Вона й заборгувала селянам 403 тисячі гривень за буряки. Куди тільки не зверталося керівництво “Маяка”, в т. ч. й до новосанжарських правоохоронців, але… “Маяк” став боржником, бо не повернув кредитів, і заїжджі ділки “взяли” його голими руками: в обмін на пальне для осінньої сівби уклали кабальний договір на використання землі на десять років, а худобу вже вирізали, доярок, фуражирів, тваринників і трактористів відправили на біржу. У селі Старі Санжари під час Дня села 23 вересня 2003 року семеро п’яних підлітків та неповнолітніх (серед них — син місцевого керівника сільгосппідприємства) до смерті забили 47-річного пічника Віктора Іпатова, знаного в селі як доброго, майстровитого чоловіка. Громада одразу ж затримала всіх сімох, вони зізналися у скоєнні злочину. Правоохоронці взяли під варту тільки двох, які того трагічного вечора опинилися біля вбивць тоді, коли п’ятеро вже розправилися зі своєю жертвою. Впливові батьки швидко відкупили своїх синків, а матері цих двох вимагають у правоохоронців справедливого покарання для всіх. Як наслідок безкарності, цього року двоє підлітків із цього ж села так само по-звірячому вбили 32-річного приватного таксиста, у якого залишилося двоє маленьких дітей. Тим часом у самому райцентрі Нові Санжари, під боком у прокуратури, райміліції, суду спритні ділки розтягли колективне майно райспоживспілки та споживчого товариства. Так перейшов до інших рук хлібозавод — колишня власність п’яти тисяч пайовиків. Вони не одержали нічого. Відчувши безкарність, спритні заїжджі ділки, за якими, кажуть, стоять колишні високопосадові міліціонери, взялися, було, за найласіший шматок пайовиків — комплекс “Універмаг-ресторан” у самісінькому центрі Нових Санжар. У депутатську приймальню надійшов сигнал про заплановану злочинну оборудку, і шляхом оперативного виходу на засоби масової інформації нам удалося захистити майнові права пайовиків. І не менш красномовний факт із діяльності новосанжарських правоохоронців: причетність місцевих працівників ДАІ до виробництва й збуту фальсифікованого коньяку. 14 лютого 2004 року працівники Харківського УБОЗу зупинили вантажний автомобіль, що віз фальсифікат на велику суму з Новосанжарського району в Харків у супроводі працівника ДАІ. Порушено кримінальну справу. Але, як стало відомо з неофіційних джерел, винуватці хочуть уникнути відповідальності: працівників місцевого ДАІ звільнено зі служби заднім числом. Аби таким чином відмежувати правоохоронні органи від них як співучасників злочину, начальник районної міліції В. Федоренко того ж дня раптово пішов на лікарняний і на службу вже не повернувся, бо обласне керівництво УМВС нібито перевело його в кадровий резерв. “Погодьтеся, шановний Генеральний прокуроре, — йдеться в запиті, — що все це — факти з розряду резонансних. А отже, не менш резонансною є діяльність чи бездіяльність місцевих правоохоронних органів, зокрема прокуратури, для їх розкриття чи прикриття”. Тож П. Мовчан просить направити в район компетентну комісію, притягти винуватців — службових осіб — до належної відповідальності та зробити кадрові висновки, а також провести оперативно-розшукові дії за наведеними фактами, щоб захистити обкрадених селян і покарати тих, хто цим займався чи прикривав дії зловмисників. ПРОКУРОР МОВЧИТЬ Щодо відсутності право6 охоронних дій на звернення колишніх колгоспників із села Попове Новосанжарського району Полтавської області з приводу розкраденого колек6 тивного майна. Понад рік колишні колгоспники села оббивають пороги прокуратури та інших органів влади й правозахисту. Тим часом їхнє майно, вартість якого обраховується мільйонами гривень, зникає на очах, а в їхніх руках залишаються лише папірці. На звернення групи селян перший заступник начальника Головного управління сільського господарства і продовольства Полтавської облдержадміністрації С. Фролов відповів, що майно, виділене під погашення заборгованості, підлягає паюванню. Але така робота в селі не проводилась, тому співвласники недоотримали майно. “Таким чином, — підсумовує С. Фролов, — виходячи з чинного законодавства, необхідно провести допаювання майна на суму 579,8 тис. грн. між усіма співвласниками майна колишнього КСП “Попівське”. Для вирішення вищезгаданого питання, відповідно до визначених загальними зборами повноважень комісії з організації вирішення майнових питань сільгосппідприємства, необхідно провести допаювання майна і винести на затвердження загальних зборів співвласників колишнього КСП. Питання, пов’язані зі збереженням майна, проведенням його інвентаризації з ініціативи орендаря без рішення співвласників, спрямовані на зменшення вартості майна, а також питання видачі майна за заниженими цінами родичам директора ПАФ “Промінь” Новохатньої Л. М., відносяться до компетенції правоохоронних органів. Головне управління сільського господарства і продовольства облдержадміністрації надіслало подання в прокуратуру Новосанжарського району для перевірки в порядку прокурорського нагляду відповідності нормативноправових актів паювання майна колишнього КСП “Попівське”. Щодо “компетенції правоохоронних органів”, на якій акцентує увагу С. Фролов, то, за словами лідера сільської ініціативної групи з відстоювання прав орендодавців Людмили Карапузь, вона та інші власники майна неодноразово зверталися до прокурора Новосанжарського району, але одержували відписки. Кілька разів члени ініціативної групи із захисту майнових прав колишніх колгоспників зверталися й до сільського голови, й до Новосанжарської районної влади. Результат — нульовий. На думку селян, Л. Новохатня, користуючись підтримкою владних органів, ігнорує вимоги орендодавців. Складається враження, що прокуратура Новосанжарського району Полтавської області, не порушивши досі кримінальної справи проти розкрадачів колективного майна, по суті, прикриває злодіїв. Тож П. Мовчан просить Генерального прокурора допомогти прокурорам на місцях притягти до відповідальності тих, хто порушив у с. Попове законодавство щодо розпаювання і збереження колективного майна, хто саботував розгляд звернення громадян усупереч закону “Про звернення громадян”. Також народний депутат просить Г. Васильєва провести службове розслідування і притягти до суворої відповідальності КУДИ ГРОШІ “ГАЗОНУЛИ”? Щодо нецільового викорис6 тання коштів, зданих жите6 лями Дрижиної Греблі Кобе6 ляцького району Полтавської області для газифікації села, та переслідування громадян, які надали гласності цій ін6 формації, Верховна Рада ске6 рувала запит до Генерального прокурора України Геннадія Васильєва 9 квітня 2004 року. Жителі села Дрижина Гребля ще в 1995 році здали значні кошти на газифікацію своїх садиб. Тим часом держава газифікувала село за свій рахунок. А де поділися людські кошти, рядові селяни досі (минуло 8 років!) не знають, а тільки здогадуються. Сільський голова Кирило Проскурня сказав помічнику-консультанту народного депутата, голові Полтавської обласної організації Української народної партії Олександрові Кулику, що ті гроші використано на вирішення соціальних проблем. Проте яких саме, коли й за чиїм рішенням — невідомо. — Найважливішою проблемою вже двадцять років залишається у Дрижиній Греблі відсутність питної води, бо в колодязях вона вкрай занітрачена. Люди щодня бідонами, бочками тягнуть її від єдиної свердловини, відстань до якої для декого — понад півтора кілометра, — говорить О. Кулик. Звернутися до Генпрокуратури П. Мовчана змусила поведінка Дрижиногреблянського сільського голови Кирила Проскурні та керівника місцевого приватного сільгосппідприємства СТОВ “Україна” Зінаїди Норки (це рідні брат і сестра) й пасивність місцевих правоохоронних органів. Після публікації в пресі про ситуацію з грошима та інші проблеми села й СТОВ владоможні родичі вдалися до погроз, переслідування, залякування тих односельців, що розповіли про сільські біди О. Кулику. Він і подав матеріал у газету. Погрози були такими, що Василь Василинець та Олексій Донсков змушені були письмово звернутися по захист до правоохоронних органів Кобеляцького району. На гостру публікацію в обласній пресі (газета “Полтавська думка” за 22 серпня 2003 року) про негласне використання, а, по суті, викрадення великої суми грошей, досі не відреагувала ні районна, ні обласна прокуратура. Тому депутат просить втручання Генеральної прокуратури, щоб за фактами негласного використання громадських коштів та погроз із боку дрижиногреблянських керівників на адресу громадян В. Василинця та О. Донскова була порушена кримінальна справа й зловмисники були притягнуті до відповідальності. Настя ТОПОЛЯ, м. Полтава z
«Просвіта» сьогодні · S. 4Originalseite ↗

ПРОСВІТЯНИ ВСЬОГО СВІТУ, ЄДНАЙТЕСЯ!

24 квітня 2004 року в Києві відбулася сесія Головної ради ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. На сесії, на якій головував Павло Мовчан, розглядалися такі питання: — Про мовно-духовну ситуацію в Україні. — Про організаційне зміцнення структур “Просвіти”. — Про всенародне будівництво Тарасової церкви. Сесія відзначила, що мовно-духовна ситуація в Україні є критичною. Антиукраїнські олігархічні та комуністичні сили тягнуть Україну до імперського ярма. Угода про ЄЕП, прийнята Верховною Радою, загрозлива для державного суверенітету України. Продовжується окупація інформаційного простору, триває інформаційний терор, інформаційне приниження української нації. Українська мова послідовно витісняється з телебачення, радіо, газет, книговидання та всіх суспільних сфер. Цинічна та байдужа влада стала на заваді функціонуванню української мови, культивуючи російську. Першочергове завдання “Просвіти” — об’єднати просвітян, усі національно-демократичні сили, аби протистояти аморальності, цинізму та процесу тотального зросійщення на всіх рівнях, активно й послідовно відстоювати українську національну ідею, базовану на багатющих духовних і морально-етичних цінностях українського народу. Виступаючі підтримали рішення про те, що національні ЗМІ мають вести мовлення виключно українською мовою, прийняте 19 квітня ц. р. Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення. Головна рада рекомендувала об’єднанням “Просвіти” активно проводити роботу з розширення мережі структур, прийому нових членів до лав “Просвіти”. Особливу увагу приділяти первинним осередкам, які є основою громадської організації. Виступаючі зазначили (Л. Філонов, В. Семистяга, С. Волковецький, В. Заремба, Т. Шевченко), що в останні роки занепала сплата членських внесків. Цей факт негативно впливає на організаційну та фінансову діяльність “Просвіти”. А тому об’єднанням рекомендовано проводити роботу зі збирання членських внесків, які використовуються для просвітницької діяльності на місцях. У день перепоховання праху Великого Кобзаря з Росії в Україну — 22 травня — провести в Каневі урочисту сесію Головної ради, організувати “круглий стіл” із залученням учених, архітекторів, будівельників, зацікавлених організацій (відповідальні за організацію М. Нестерчук та І. Ліховий). Члени Головної ради Микола Кульчинський, Василь Чепурний, Володимир Семистяга, інші виступаючі рекомендували просвітянам України підтримувати блок “Наша Україна” та його політичні дії. z Микола НЕСТЕРЧУК, відповідальний секретар, заступник голови ВУТ “Просвіта”
«Просвіта» сьогодні · S. 4Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

БАТУРИН. ВОСКРЕСІННЯ

2 листопада 1708 року гетьманська столиця України — мiсто Батурин — була спалена вiйськом московського царя Петра I, яким керував так званий “свiтлiйший князь”, державний злодiй Меншиков. Тисячi батуринцiв — захисники фортецi й мирні жителi, в тому числi жiнки, дiти, люди похилого віку — були по-звiрячому вбиті. Ця трагедiя майже 300 рокiв замовчувалася правителями царської та бiльшовицької Московiї. …На високому пагорбi над плавним Сеймом розташоване це селище мiського типу в Бахмацькому районi. Лише майже через три столiття, уже в незалежнiй Українi, було вiдроджено iсторичну пам’ять Батурина — трагедiю, пов’язану з iменем славного гетьмана України Івана Мазепи. У цьому вiдродженнi велику роль вiдiграли товариство “Просвiта”, Народний Рух України (нині — УНП і НРУ), такi українські патрiоти, як львiвський письменник Роман Iваничук, автор роману “Орда” — про трагедiю Батурина. На жаль, на державному рiвнi справа вiдродження Батурина i в iсторичному, i в соцiальному планi — не рухається. Жоден iз двох наших Президентiв — нi Кравчук, нi Кучма — не бували на козацьких святах у Батуринi, якi проводяться тут щолiта, або на вшануваннi жертв трагедiї, яке проводиться щороку в листопадi. Непочатий край роботи з реставрацiї i збереження у належному станi пам’яток старовини. Досить сказати, що накiлька десятилiть розтяглася безкiнечна реставрацiя палацу Кирила Розумовського — останнього гетьмана України (до речi, це єдина уцiлiла гетьманська резиденцiя). Ще кiлька рокiв тому можна було вiдкрити в мiстечку пам’ятник Iвановi Мазепi, який уже був виготовлений в Києвi, але це не зроблено й по сьогоднi. Що казати, коли досi не було навiть скромного пам’ятника жертвам Батуринської трагедiї 1708 року. Дивуватися тут нема чому: в Українi — досi не українська влада. Та ось за справу взялися нацiонально-демократичнi сили, громадськiсть. Торiк стараннями блоку Вiктора Ющенка “Наша Україна” було створено громадську iнi- цiативу “Вiдродження Батурина”. Цю роботу очолив заступник голови Української народної партiї, народний депутат iз фракцiї “Наша Україна” В’ячеслав Кириленко. За короткий час вдалося вiдродити в селищi храм Української Православної Церкви Київського патрiархату, допомогти музею “Гетьманська столиця”. Ще однi- єю вагомою справою “Нашої України” стало спорудження величного пам’ятника жертвам Батуринської трагедiї 1708 року. Вiдкриття його вiдбулося напередодні Великодня. Вражаючий i водночас суворий пам’ятник у вигляді величезного кам’яного хреста з бронзовою фi- гурою розiп’ятого Iсуса Христа — символ розiп’ятого та воскреслого Батурина, розiп’ятої i воскреслої України. Встановлений він поруч iз центром селища — на високому пагорбi над Сеймом. Саме тут стояла Батуринська фортеця, пiдступно взята за сприяння зрадникiв i спалена московитами. Автор пам’ятника — вiдомий український скульптор, лауреат Державної премiї України iмені Т. Шевченка Анатолiй Гайдамака. Церемонiя почалася iз символiчної акцiї — перепоховання бiляпiднiжжя пам’ятника останкiв жителя Батурина, загиблого пiд час рiзанини 1708 року. Труну з останками несли до могили, на мiсце поховання, Вiктор Ющенко, Iван Плющ та iншi гостi зi столицi. Обряд поховання здiйснив єпископ Чернiгiвський i Нiжинський Української Православної Церкви Київського патрiархату, преосвященнiший Михаїл. Звучав салют із козацької гармати. Останню шану земляковi вiддали козаки Батурина та всi присутнi. А потiм вiдбувся багатолюдний мiтинг. На майданi перед пам’ятником — батуринцi, гостi з Києва, Чернiгова, багатьох районiв областi, представники УНП, інших партій блоку “Наша Україна”. Із хвилюючою промовою виступив селищний голова Батурина, представник “Нашої України” Михайло Iващенко. Про нашу iсторичну пам’ять, про потребу вiдродження незалежної, сильної, квiтучої України говорили i Вiктор Ющенко, i представники його фракцiї: голова УНП Юрiй Костенко, Iван Плющ (депутат вiд цього округу), видатний поет i громадський дiяч Iван Драч, голова товариства “Просвiта” Павло Мовчан, В’ячеслав Кириленко. Присутнiх вiтав уславлений український спiвак Дмитро Гнатюк, який проголосив учасникам акцiї “Многая лiта”. …На багато кiлометрiв довкiл, аж за чарiвний Сейм, простяглися мальовничi лiси та луки. Саме звiдти, з Пiвночi та Сходу, часто повзли на Батурин й iншi українськi землi хижi орди. Нехай нiколи бiльше цього не буде. Iсторiя завжди в нашiй пам’ятi, а сьогодення — з нами. Воскрес Батурин, воскресла Україна! Петро АНТОНЕНКО Фото автора i В. Чепурного z На фото: пам’ятний хрест; пiд час мiтингу; козаки Батуринської сотнi i священик мiсцевої церкви отець Роман.
«Просвіта» сьогодні · S. 4Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

ПОСТ “СП” ХРАМ ЗНАНЬ ЗРОСТАТИМЕ

На масштабному будівельному майданчику української школи-гімназії в Сімферополі люди і техніка працюють у три зміни навіть у святкові дні. Чітко організована, забезпечена на перспективу матеріальними і фінансовими ресурсами робота йде “з коліс”, адже за 10 місяців потрібно виконати дворічний обсяг робіт. За рекордних темпів спеціалісти витримують найвищу якість. Уже височіють головні навчальні корпуси. Почато спорудження плавального басейну. Вирішується питання підігріву води. До 15 травня буде повністю завершено другий навчальний корпус, який з’єднають з системою всіх інших основних споруд спеціальним переходом. За розрахунками генпідрядника потужної кримської будівельної фірми “Консоль”, пік ударної бу- ДОКУМЕНТ БАТУРИН — ЖЕРТВА НЕ ТІЛЬКИ 1708 РОКУ, АЛЕ Й “ТЕМНИКІВ” 2004-го Заява уповноваженого Комiтету Верховної Ради з питань свободи слова та iнформацiї У страсну суботу в Батуринi з iнiцiативи народного депутата України Вiктора Ющенка та за участю ще 8 народних депутатiв було вiдкрито й освячено пам’ятник-хрест жертвам рiзанини 1708 року й перепоховано останки жертв московських репресiй. При багатолюддi на мiсцi фортецi над Сеймом постав величний знак пам’ятi про нашу iсторiю, автором якого є лауреат Нацiональної Шевченкiвської премiї Анатолiй Гайдамака. Освячення хреста та поминальну службу здiйснив преосвященнi- ший Михаїл, єпископ Чернiгiвський i Нiжинський. Все було по-людськи. Та iнакше повелися керівники iнформацiйних процесів у областi. Жодна обласна державна чи комунальна газета, засновниками яких є державна адмi- нiстрацiя та обласна рада, не повiдомили про цю подiю. Районна газета “Голос Присеймiв’я” зумiла так подати iнформацiю, що з усiх присутнiх згаданий тiльки один артист, який не грав ключової ролi в проведеннi заходу. Обласна телерадiомовна державна компанiя “Сiвер-центр” обмежилася короткими повi- домленнями, хоча були вiдзнятi та записанi репортажi, достойнi цiєї подiї. Вони не вийшли в ефiр, бо “кимось” повiдомлено, що, мовляв, не вiдбулася ексгумацiя перепохованих останкiв. Кращого пояснення автори “темникiв” придумати не могли, а це не витримує нiякої критики. Адже останки були розкопанi археологами ще минулого лiта на мiсцi поховань жертв росiйських вiйськ, iдентифiкованi спецiалiстами саме 1708 роком, зберiгалися в заповiднику “Батурин — гетьманська столиця” i не пiдлягали нiякiй ексгумацiї. Власне, а якби й пiдлягали, — то хiба це щось змiнює у iнформацiйнiй подiї — вiдкриттi пам’ятника?! Справжня причина заборони полягає в причетностi до цього заходу лiдера полiтичного блоку “Наша Україна” Вiктора Ющенка. Влада його боїться. Влада не хоче вiдродження української пам’ятi. Боязнь влади доходить до того, що автори заборон на висвiтлення суспiльно значимої подiї остерігаються навiть назвати себе. Тi, хто працював у радянськiй журналiстицi, пам’ятають, що тодi автори заборон не ховалися. Нинiшнi ж “лицарi плаща й кинджала” бояться свiтла, як чорт ладану. Мабуть, справи їхні кепськi... Зi спiвчуттям до темних душ авторiв “темникiв” — Василь ЧЕПУРНИЙ, голова обласного товариства “Просвiта” iменi Т. Шевченка z дови припаде на кінець червня, коли тут працюватиме одночасно понад тисяча спеціалістів. Обіцяні на 1 вересня урочисті входини в один із кращих в Україні храм знань відбудуться обов’язково. z Віктор ХОМЕНКО, Крим
Армія · S. 5Originalseite ↗

КУДИ ПІДУТЬ «РЕФОРМОВАНІ» ВІЙСЬКОВІ?

Реформування українських Збройних Сил не залишаються поза увагою громадськості, й це цілком справедливо. Серед проблем, пов’язаних із цими процесами, не останнє місце займають соціальні. Наш співрозмовник — голова Національного координаційного центру соціальної і професійної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, Кабінету Міністрів України Олександр Степанович ШИКАЛОВ. — Олександре Степановичу, яка ж ця “соціальна складова” реформування і скоро! чення Збройних Сил? — У військових містечках, що вивільняються, залишаються мешкати переважно люди працездатного віку, які намагаються знайти себе в нових життєвих умовах. На ринок праці прийдуть десятки тисяч звільнених військовослужбовців і членів їхніх сімей. Збільшується кількість вивільнених військових містечок, які стали непотрібними військовим формуванням. Через невирішеність житлових, комунальних та побутових проблем їх мешканців може загостритися соціальна напруга в реґіонах. До речі, Україна — однією з найперших серед держав СНД — приступила до комплексного розв’язання цих проблем, враховуючи економічні, соціальні, екологічні та інші аспекти адаптації звільнених військовослужбовців і конверсії непотрібних військових об’єктів. — Визначте, будь ласка, роль Національ! ного координаційного центру (НКЦ) у вирі! шенні означених проблем. — Разом із центральними органами ви$ конавчої влади, науковими і громадськими організаціями, провідними вченими країни розроблені й впроваджуються в життя від$ повідні законодавчі програми. Реалізація їх організовується та координується НКЦ і здійснюється центральними й місцевими органами виконавчої влади із залученням громадських організацій, міжнародної тех$ нічної допомоги та інвестицій. — Україна проголосила курс інтеграції з НАТО. Чи переймаються проблемами рефор! мування і скорочення Збройних Сил України наші закордонні друзі? — У рамках Хартії про особливе пар$ тнерство між Україною та НАТО в 1999 ро$ ці було підписано угоду “Про практичну ре$ алізацію ініціативи НАТО щодо перепідго$ товки українських військовослужбовців, звільнених у запас або відставку” та органі$ зовано, з пропозиції НКЦ, курси іноземних мов для звільнених військових, фінансу$ вання яких здійснює Економічний дирек$ торат НАТО. Протягом 1999—2003 років у рамках Договору між НКЦ і НАТО пройшли підготовку на мовних курсах більше 400 військовослужбовців. А це вже, погодь$ теся, чималі показники. Проведенням нав$ чання займаються “Британська Рада” (ці$ льові групи — в Києві, Севастополі, Узині, Одесі та Харкові), “Інститут ГЕТЕ” (в Киє$ ві та Львові), “Французький культурний центр в Україні” (у Києві та Рівному), “Іта$ лійський культурний центр” (у м. Київ). Враховуючи позитивні результати, отримані на пілотній стадії проекту в 1999—2000 рр., Економічним директоратом НАТО було прийнято рішення про сприяння працевлаштуванню перепідготовлених офіцерів, які успішно завершать вивчення іноземних мов, через можливості економічних департаментів посольств країн, інституції яких беруть участь у проведенні мовної підготовки. З цією метою для слухачів, крім мовної підготовки, додатково включено блок економічних дисциплін. Наприклад, враховуючи особливості реґіону, в Севастополі для групи звільнених військових моряків був включений спеціалізований курс із морської тренажерної підготовки суднових механіків, який проходив на базі Севастопольського національного технічного університету, відповідно до вимог міжнародних конвенцій. Завдяки цьому ряд випускників отримали роботу в різних судноплавних компаніях. Отримані позитивні результати щодо працевлаштування офіцерів на керівні посади вітчизняних та іноземних суден. В м. Узин слухачі-випускники мовних курсів створили Клуб аматорів англійської мови, який надає освітні послуги з вивчення англійської мови як мешканцям гарнізону, так і дітям з околишніх сіл. Британська Рада надала Клубу навчальні посібники, а Центр інформації НАТО в Києві і координатор проекту — нові комп’ютери. Відповідно до Цільового плану “Україна—НАТО” на 2004 рік, проект мовної підготовки матиме продовження у 2004 році. — У сучасних соціально6економічних умо6 вах не менш важливим, навіть болючим, є питання житлового забезпечення військово6 службовців. — Для вирішення цієї гострої проблеми, що створює соціальну напруженість у сус$ пільстві, за дорученням Президента України фахівцями НКЦ була розроблена “Програма забезпечення житлом військовослужбовців, звільнених у запас чи відставку”, яка була затверджена Кабінетом Міністрів України. З 1999 року вона діє як один із важливих напрямків діяльності НКЦ. На час прийняття Програми в черзі на позачергове отримання житла за місцем проживання перебувало понад 32 тисячі сімей звільнених військовослужбовців. За час, що минув, Національний координаційний центр як головний розробник i виконавчий орган Програми основні свої зусилля спрямував на створення відповідної нормативно-правової бази та її фінансового наповнення. Так, ініціювання внесення змін до діючого законодавства щодо відрахувань 1,5 % податку на прибуток підприємств дозволило, починаючи з 1999 року, отримати єдине, але стабільне джерело фінансування Програми. Слід відмітити, що, починаючи з 2002 року, ці кошти виділяються місцевим органам влади як субвенції Державного бюджету, і це дає змогу спеціально утвореним комісіям при обласних ОФІЦІЙНО державних адміністраціях раціональніше розподіляти та предметно контролювати використання зазначених коштів. Станом на 1 січня 2004 року в черзі на отримання житла ще залишається понад 21 тисяча сімей звільнених військовослужбовців, із них майже 1500 ветеранів військової служби, яким виповнилося 60 і більше років (на початок 2003 р. цей показник становив — 1909 осіб) та понад 200 сімей померлих звільнених військовослужбовців, які так і не дочекалися власного житла (на початку 2003 р. — 285 сімей). Із загальної кількості безквартирних звільнених військовослужбовців понад 14 тисяч сімей чекають житла більше 10 років. Понад 8 тисяч звільнених військових мають додаткові пільги, а саме — 6363 ветерани Збройних Сил, 1327 учасників бойових дій, 611 учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, 453 інваліди Збройних Сил. Проведення зазначених та інших заходів, передбачених Програмою, дозволило після багаторічного очікування надати понад 33 тис. квартир сім’ям звільнених військовослужбовців. Це відновлює віру людей у спроможність держави вирішувати гострі життєві проблеми. — За рахунок якого фінансового напов! нення має здійснюватися Програма в май! бутньому? — Для фінансового наповнення Прог$ рами, починаючи з 2005 року, передбача$ ються капітальні видатки державного бюд$ жету, частина субвенції з державного бюд$ жету місцевим бюджетам, інвестиції, кре$ дитні ресурси, а також кошти, не забороне$ ні законодавством. Окрім того, для будів$ ництва та придбання житла будуть вико$ ристовуватися передані НКЦ транспортні засоби, спеціальна техніка, обладнання, бу$ дівельні матеріали тощо, вилучені митними та іншими правоохоронними органами і за рішенням суду передані у власність держа$ ви; кошти, отримані від стягнення заборго$ ваності з підприємств-боржників Держав$ ного комітету України з державного матері$ ального резерву. Починаючи з 2006 року, впроваджуватиметься державне безвідсот$ кове кредитування та іпотечне кредитуван$ ня на індивідуальне (кооперативне) житло$ ве будівництво чи придбання житла. z Л. ШПИТЯК, Л. ТРОЦЬКО
Армія · S. 5Originalseite ↗

СКОРОТИТИ ВІЙСЬКО НА 155 ТИСЯЧ...

ЗАКОНОПРОЕКТ Як відомо, в лютому поточного року оборонне відомство винесло на розгляд Верховної Ради України законопроект “Про реформування Збройних Сил України”, який передбачає скорочення чисельності ЗСУ на 155 тисяч штатних посад (у тому числі 105,5 тисяч військовослужбовців) протягом 2004—2005 років. Однак таке “реформування” викликало серед народних депутатів, ЗМІ й у військових колах гострі дискусії. Найменш вирішеною залишається проблема соціального захисту військовослужбовців, що звільняються високими темпами, незалежно від прийняття-неприйняття плану масштабного скорочення. Проекти постанов від народних депутатів В. Ющенка, Ю. Кармазіна, А. Шкіля, І. Васюника та ін. визначали потребу парламентських слухань щодо стану й перспектив реформування ЗСУ, а також вказували на неприйнятність згаданого законопроекту. Зокрема Андрій Шкіль зробив висновок, що цей проект закону “суперечить положенням статей 17, 22, п. 2 статті 107 та п. 2, 7 статті 116 Конституції України”, а його впровадження є загрозою для національної безпеки й оборони України. Попри все, законопроект таки пройшов перше читання, а до другого, за інформацією начальника прес-служби Міноборони Костянтина Хівренка, внесено близько 70 поправок — “і в кінцевому підсумку на скорочення може піти зовсім не 155 тисяч осіб”. Доцільність саме такого масштабного скорочення чисельності ЗСУ пан Хівренко відмовився обґрунтувати, заявивши, що оборонне відомство чекає вердикту від законодавців. Між тим, наша армія за 12 років реформувань ще не зазнавала подібних пертурбацій навіть у найдалекосяжніших проектах. Є відповідні законодавчі акти, що регулюють скорочення ЗСУ. Йдеться про Державну програму будівництва та розвитку ЗСУ на період до 2005 року, про Програму переходу ЗСУ до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом (затверджену Указом Президента від 17 квітня 2002 р.). Законом України “Про чисельність Збройних Сил України на 2000—2005 роки”, відповідно до згаданих програм, було передбачено за 5 років скоротити 25 тисяч осіб, зокрема 15 тисяч військовослужбовців. На кінець 2005 року передбачалося мати армію чисельністю 375 тисяч осіб. “Професійну армію” чисельністю 200 тисяч осіб планувалося створити до 2015 року, хоча реальні бюджетні видатки на оборону й реформування ЗСУ роблять такі перспективи малоздійсненними. Звільнення нашого війська від 155 тисяч “зайвих ротів” за 2004—2005 роки виглядає просто фантастичним. Воно вперше прозвучало як “благий намір” призначеного міністром оборони Євгена Марчука напередодні прийняття бюджету на 2004 рік. Такий реформаторський план мав хоч якусь мотивацію паралельно із вимогою Міністерства задовольнити у бюджеті-2004 оборонні потреби на суму 10,9 млрд. грн. Після того, як бюджет передбачив на оборону навіть не “мінімально критичну” суму в 6,4 млрд. грн., а 4924,9 млн. грн., — виявляти претензії на скорочення у 2004 році близько 100 тисяч штатних посад ЗСУ із гарантуванням “соціального захисту” звільнених, як мінімум, — невчасно. І йдеться не тільки про те, що законопроект фінансово необґрунтований і суперечить закону “Про Державний бюджет України на 2004 рік”. Врешті, Головне науково-експертне управління ВР виявило в законопроекті банальні арифметичні помилки в обрахунку видатків на запропоновані реформаторські заходи. Амплітуда помилкових коливань подекуди сягає 40 млн. грн. З іншого боку, у 2004 році законопроект передбачає звільнення близько 9 тисяч офіцерів і прапорщиків, які претендують на отримання житла. І це при тому, що сьогодні в ЗСУ 47 тисяч безквартирних військових, а ще 23 тисячі осіб уже звільнені й чекають на житло більше 10 років. Натомість бюджет-2004 виділяє на вирішення цих проблем лише 304,4 млн. грн. (близько 4 тисяч квартир). Окрім іншого, не зрозумілою залишається термінологія законопроекту. Яку ж “мобільну”, “необтяжливу”, “професійну” армію створюємо — не конкретизується. Не згадується також про резерв армії, про офіцерів запасу, що готуються на військових кафедрах “цивільних” ВНЗ, про інші мобілізаційні резерви. Уряд доручив сформувати необхідну для забезпечення усіх соціальних гарантій нормативну базу через шість місяців після набрання чинності законопроекту. Тобто ці “гарантії” можуть втілюватися лише з кінця 2004 року. Разом із тим, положення законопроекту про набуття ним чинності з дня опублікування суперечить Бюджетному кодексу України (ч. 3, ст. 27), адже зміни дохідної чи видаткової частини бюджету повинні вводитися в дію до 15 серпня року, що передує плановому. Таким чином, запропонований проект закону може набути чинності не раніше 1 січня 2005 року. З подання В. Ющенка, В. Пинзеника й інших депутатів Верховна Рада прийняла Постанову про проведення у квітні 2004 року парламентських слухань “Про стан і перспективи реформування Збройних Сил України та здійснювані урядом України заходи щодо забезпечення надійності обороноздатності Фото О. Цеацури України”. Ці слухання і досі відбулися, хоча важливі тим, що оцінюється не лише нинішній стан ЗСУ, але й зовнішня потенційна загроза інтересам України”, “ставлення до пропозицій щодо “потенційної можливості створення Україною ядерної зброї”. Передбачений також аналіз виконання іншими державами міжнародних зобов’язань, взятих ними у зв’язку зі здійсненням Україною заходів щодо роззброєння. Іншими словами, йдеться про формування нової Військової доктрини України. Очевидно, що без визначення оптимальної моделі ЗСУ, стратегічних небезпек й інтересів України здійснювати радикальні масштабні скорочення нашої армії недоцільно. z Олександр СОЛОНЕЦЬ
Нотатки публіциста · S. 6Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

х у природі, як і в побуті людськім, немало. Досі найскладнішими були два: морський та гордіїв. Розбудова української незалежної держави, схоже, породила й третій — специфічно український. Справді-бо, якщо наша північна сусідка Росія ламає голову всього лиш над тим, як перейти від планової економіки до ринкової (проблеми інородців, зокрема й десяти мільйонів українців, що пробувають у Росії, там ніколи не існувало й не існує, там “все они русские — и точка”), то в Україні це не просто проблема — головоломка. В атмосфері перших літ незалежності сумнівів не було: у нас зовсім інше ставлення до національних меншин. Ми не затим протягом багатьох віків терпіли національний гніт, щоб пригнічувати інших. Наша національна традиція — гуманізм, відсутність будь-якого бажання посягати на право інших мати свою мову, культуру. Не притаманне нашому люду й прагнення посягати на чужі землі. Не в середовищі інших народів, саме в нас, серед українських українців зродилися поетичні рядки, що стали чи принаймні мають стати нашою національною гордістю: Ми не кували других кайданами, Чужої не нищили волі. В такій, як наша, державі, де переважають (і абсолютно переважають) етнічні українці, державна мова, за всіма законами державотворення, має бути українська. Алей турботи про розвиток мов, культур національних меншин теж мають бути законодавчо рівними з українськими. Такий (і, завважмо, на самім початку) було прийнято принцип розбудови української держави. Та зіткнулися з труднощами. По-перше, це не єдина проблема, — є ще економіка, є перебудова села; по-друге, на все це потрібен час, і — чи не найголовніше — немалі й дуже немалі кошти. Обминемо перебудову в галузі економіки, тим більше, що наші державці так відзначилися в цій сфері діяльності, що цього питання краще не чіпати. Поговорімо про ближче й пекучіше для нас — про мову, культуру в українській національній державі. Міркування довкола цього питання не могли не початися з найголовнішого: протягом 350-літнього переслідування Росією всього українського в Україні наша національна свідомість настільки приспана, а нація так зрусифікована, що будівництво української національної держави слід починати з відродження української національної ідеї. Так і зробили. Та не встигли зіткнутися з першими труднощами, як наші урядовці дали задній хід і оголосили на весь світ: національна ідея не спрацювала. З якими ж труднощами зіткнулася наша держава? На початку 90-х, невдовзі по проголошенню незалежності, в галузі освіти були прийняті кардинальні рішення: українським дітям — українську школу (російські мали її, і предостатньо — на всі 100 %); і українські діти, й діти національних меншин, складаючи екзамени в школі чи вступаючи до ВНЗ, мають складати екзамен і з державної (української) мови. Було в цих намірах і рішеннях щось протизаконне? Не думаю. В усіх інших державах — це закономірність, і обов’язкова. Першою запротестувала російська діаспора. Представники російської діаспори мають можливість навчатися й навчати своїх дітей у російській національній школі, у всіх, які є в Україні, вузах, займатися науковою працею, відвідувати національний театр, кіно, брати участь у національних концертах, розважальних шоу (Українці, що проживають у Росії, нічого цього не мають, але не Україна нарікає на Росію, навпаки — Росія нарікає на Україну). Чим не задоволена російська діаспора в Україні? Передусім, тим, що від неї вимагають знання державної (української) мови. Це небажання знати українську мову, як державну, зродило в представників російської діаспори ще одну вимогу: визнати другою державною мовою в Україні російську. Що приховується за цими вимогами? Почнемо з переконливого прикладу. Зійшлося якогось дня в Києві поважне зібрання представників російської діаспори, й, очевидно ж, заради державної ваги діла. Президент України Л. Д. Кучма визнав за потрібне привітати це зібрання й повелів віце-прем’єрові зачитати привітання, написане, зрозуміла річ, державною мовою. Представники російської діаспори гучно запротестували: “Не желаем слушать приветствие на украинском языке. Если хотите приветствовать наше собрание, приветствуйте на русском”. А зібралися ж поважні люди — представники організацій, численних колективів. Який вигляд має ця Фото О. Цеацури вимога, коли вдуматися? Росіяни, що проживають в Україні, хочуть рівноправності з нами чи торжества російської мови над українською? Чули ж, домагаючись державності російської мови в Україні, не тільки не хочуть знати другу державну мову — українську, чути не бажають її! Та що рядові миряни. Навіть священнослужителі Московського патріархату, усівшись із дозволу нашої влади в українській національній святині — Києво-Печерській лаврі, споживаючи, не усумняшеся, дари нашого люду, не визнають за українською мовою права на існування, по суті ведуть антиукраїнську пропаганду. На запитання: “Чому священики Московського патріархату не проповідують в українських церквах українською мовою?”, — відповідають: “Украинский язык противен Богу”. Бачили таке? Вони вже консультувалися з приводу української мови на теренах України з самим Богом! Чи таке потерпіли б у Росії? Та ніколи. У нас терплять, наша терпляча натура ніяк не може вичавити з себе раба. А старший брат користується цим і розперізується. Де тільки може, і як може. Така поведенція російської діаспори в Україні плюс наша вахлакуватість у вирішенні національного питання в Україні не обіцяє нам легкого життя. А порозумітися з росіянами, що не хочуть розлучатися з Україною, обрати її як свою державу, треба. Передусім, слід усвідомити й не забувати, що російська діаспора в Україні далеко не однорідна. Різні росіяни їхали свого часу в Україну з різною метою. Одні — всього лише шукали в Україні вигідне для себе і дітей своїх робоче місце, інші — “на ловлю счастья и чинов”. Із тими, що їхали в Україну всього лише шукати місця, а відтак — і достатку для себе й дітей, простіше буде домовитися: їм усього лиш треба роз’яснювати повсюдно, із фактами в руках роз’яснювати, що за спільних поглядів на це питання й за спільних зусиль ми можемо співіснувати на українській землі й поважати права як одних, так і інших; з тими ж, що прибули до нас “на ловлю счастья и чинов” і привезли з собою міцний запас шовіністичних посягань, має бути інша розмова. Якщо вони хочуть бути чесними чиновниками, хай будуть. Якщо діятимуть як вороги української державності, то з ворогами й розмова має бути іншою — як із ворогами. Повторюємо, ми не росіян маємо намір українізувати, ми маємо намір усіх українців і помислами, і діяннями повернути в Україну. Вимога ж державності російської мови в Україні є не що інше, як черговий хід імперським конем. В умовах, що їх залишила нам царська Росія купно з СРСР, державність російської мови в Україні не тільки неприйнятна, а й пагубна. Українське суспільство, крім хіба села, — зрусифіковане; визнання російської мови другою державною мовою в Україні плюс нетерпиме ставлення росіян, що проживають в Україні, до української мови, про що йшлося вище, “остаточно витіснить українську мову з усіх сфер суспільного життя, довершить, по суті, те, чого домагалися колонізатори — московські царі, правлячі кола СРСР. Тим більше, що й наші доморощені керманичі допомагають цьому. Дивуємося заяві Президента: національна ідея не спрацювала. Та як вона могла спрацювати, коли урядовці наші стали орієнтуватися в будівництві української національної держави не на інтелігенцію, не на освічених людей, що вийшли з народу й не забули ще, почому хліб, і сіль почім, ана денаціоналізовані елементи, для яких ідея-фікс — нажива, і будь-яким засобом, аж до видимого розкрадання національних цінностей. Згадаймо 1991 рік. За незалежність України проголосувало тоді 91,7 % громадян. Були підстави сказати, що національна ідея спрацювала? Були. Що ж сталося буквально через кілька літ? Чому національна ідея, за яку голосували вони, не спрацювала? Чи не відшукалася в нашій Україні сила, яка, знаючи свідомість обивателів, навмисне зробила так, щоб народ зубожів за ці літа, і тим самим доклала всіх зусиль, аби скомпрометувати в його очах національну ідею? Адже біля всіх важелів у промисловості, сільському господарстві, на всіх відповідальних засадах у містах стояли ті 8,3 %, які голосували проти незалежності. Отож, і маємо те, що маємо: національне багатство розтринькали, національні кадри, вт. ч. наукові та мистецькі, як живили своїм інтелектом чужі культури, так і живлять. Усе це не пішло на користь національній культурі, науці, освіті, державі взагалі, тим більше, що й робочий люд масово хлинув у чужі землі. Культура ж, мистецтво зубожіли не тільки тому, що держава мізерно мало фінансує їх, зубожів споживач культури — народ, який купував свого часу книжку й тим оплачував як затрати на її видання, так і працю творців книжки, дивився виставу, кіно, оплачував працю артистів. Мова, освіта, культура. Вони, за подібних розбудов і перебудов, страждають не менше, ніж простий люд. Ось хоча б і селянство. Землю повернули йому за символічну ціну, а чим обробляти її, не подумали. Забули? Такого не могли забути, схоже, що зробили насмисне, аби знову забрати її в селянина. Не маючи засобів для обробітку своєї землі, селянин рано чи пізно змушений буде продати її. Нинішня оплата за здану в оренду землю може дати селянинові лише хліб насущний, надії на продовження роду в нього — ніякої, навіть молоді сім’ї не можуть відродити себе, бо матеріальні статки дозволяють мати їм не більше однієї дитини. Село завжди було тим оазисом, який живив національні мови й лексично, і фразеологічно був законодавцем їхньої образності, як живлять підводні джерела повноводу ріку. Що, коли села в недалекому майбутньому зникнуть, а землю приберуть до рук і свої, і чужі товстосуми? Чи не збудеться на нашій славній Україні те, про що мріяв персонаж із п’єси Карпенка-Карого Калитка: “Ідеш день — чия земля? Калитчина. Ідеш другий — чия земля? Калитчина! Ідеш третій — чия земля? Калитчина!” Що жде нашу мову, коли до краю порідіють чи зникнуть у наших степових та лісостепових просторах села, ми вже говорили, не будемо повторюватись. Не останнє місце в нашім узлі посідає й перебудова армії. Зажадали від нас відмовитися від ядерної зброї — відмовились, не поцікавилися навіть: “Як же це воно виходить? Ми маємо відмовитися від ядерної зброї, а ви нарощуєте її?” Тепер, на вимогу з-за бугра, маємо скорочувати армію. Скоротили раз — мало, скоротили вдруге — знову мало. Останній намір — скоротити до 200 тисяч. А хто ж захищатиме нас, коли котромусь із сусідів захочеться вирівняти кордони? Покладатимемося на ці 200 тисяч чи на ненавчених резервістів? За сучасної військової техніки ненавчені резервісти — це всього лиш необмундировані люди. Може, є тверда надія на великі держави, які обіцяли захищати нас, коли відбирали атомну зброю? Схаменіться, панове! Коли це великі держави дотримувались укладених із меншими чи й зовсім малими державами дипломатичних домовленостей? Потрібні приклади? Будь ласка! Чи давно домовлялися з Росією: кордони між колишніми Українською РСР і РСФСР “незыблемы”. А варто було об’явитися рукотворній споруді від берегів Тамані в напрямі Керченської протоки, як Керченська протока стала вже протокою для “общего пользования”. В перекладі на українську це — гуртове використання. А гуртове, як класично визначили українські селяни ще на початку колективізації, — це чортове. Вони тоді не помилилися, думаємо, що не буде допущено помилки й нині. На черзі — нафтогазові трубопроводи. Учора йшлося про той, що був колись спільний і йде через усю Україну, сьогодні накинули вже оком і на суто український, що ми його будували як альтернативний. А ще ж про Крим не забувають, у пресі й по телебаченню не перестають нагадувати співвітчизникам: “Без Украины нам не прожить”. І це Росія… Така Росія може захистити нас? Може, на третього учасника тристоронньої домовленості, на Сполучені Штати є надія? Розгляньмось і пригляньмося. У 1951 р. між США та Іраком була підписана угода про допомогу цій арабській країні, у 1954-му — ще конкретніша: про військову допомогу. А минуло кільканадцять літ — і ті ж Сполучені Штати спершу підняли проти Іраку “бурю в пустелі”, потім обступили цю країну всією своєю премогутньою армадою, погромили армію, знищили державу, мотивуючи тим, що Ірак загрожує світові страшнішою, ніж єв Сполучених Штатах, зброєю. Жарти з надвеликими державами, як бачимо, малі. Бога вони давно не бояться, людей не соромляться. Мабуть, треба надіятись на себе, “тим більше, що наближаються події державної ваги — вибори. Досі вони не були ні прозорими, ні демократичними. Пора відверто сказати: мандати купувалися. І коштів на це не шкодували. Виборців підкуповували фальшивими обіцянками чи всього лише цукерками, тих, на кого ми покладали надії, що вони дотримуватимуться чесних правил при підрахунку голосів, — доларами. Біймося данайців, як і тих, що продаються їм, і не допустімо фальші в оцінці нашого волевиявлення на виборах (як тих, що не за горами, так і дещо віддалених) — ото й буде наш самозахист, наш порятунок. z Дмитро МІЩЕНКО, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, учасник Другої світової війни
9 травня · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

мер, схиливши голови. А офіцер, побачивши на хресті, що несли за труною, дати 1912—1942, підійшов до зажуреного батька й співчутливо взявши його за плече, болісно прошепотів: “Трісать лєт… трісать лєт… ай-яй-яй…”. Поховавши маму, батько продовжував працювати на деревообробному комбінаті “Буддеталь”, куди влаштувався ще до війни. На чолі німецького керівництва комбімайстерність, наполегливість і старанну працю. І от Бауер дізнається, що мій батько недавно поховав дружину і в нього вдома без належного догляду залишається хворе немовля (тобто я). Він розлютився на своїх підлеглих керівників: кричав, що фахівець (тобто мій батько) просто не в змозі викладатись повністю на роботі, знаючи, що вдома у нього хворе дитя без нагляду. Він наказав, щоб з бінаті, часто сварилися за право чергувати біля мене. І їх можна зрозуміти — в Німеччині залишилися їхні сім’ї і діти… Батькові стало легше, але я все хирів і чахнув. Зовсім перестав їсти й рухатись, губи обкидало вавками, ознаки життя покидали мене. Лікарі розгубилися, шукаючи порятунку. І ось один із них, мадяр на ім’я Надь, припавши до мене, благально промовив: “Васильку, скажи, ну що тобі дати?” В цю мить я, розкривши рота, ні з сього ні з того проказую: “Ма-а-ак”. Майже ніхто не звернув увагу на це дитяче марення, але Надь рвучко вибіг із кімнати, а через деякий час з’явився з оберемком маку. Він висипав мак із найбільшої маківки, влив туди молока і почав обережно борсати мене, нерухомого, з посклянілими очима. Кажуть, я несвідомо відкрив рота і Надь, обманюючи мене, влив мені в рота необхідне цілюще молоко. Тоді знов, тоді ще… — з цих ковтків і почалось моє одужання, я почав набиратись сил, рухатися, посміхатись, їсти. Радості моїх “няньок” не було меж. Потім була осінь 1943 року й визволення Києва. Батько пішов добровольцем на фронт добивати фашистів, а на комбінат повернулося колишнє довоєнне радянське керівництво. Німецькі керівники на чолі з Бауером дременули, залишивши своїх підлеглих робітників — моїх рятівників — напризволяще. Всі вони продовжували працювати на комбінаті “Буддеталь”, уже в якості військовополонених, аж до 1950 року. А батько брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, бачив, як застрелився оточений фельдмаршал Штимерман, і був присутній, коли маршал Іван Степанович Конєв наказав поховати його з усіма почестями, як належить ховати достойного солдата. У Румунії батька було важко поранено. Повернувся він в 1944 році, нагороджений медалями й орденами. Зустріли ми його вже з другою мамою. Деякий час він лікувався у шпиталі при Покровському монастирі; вилікувавшись, став його комендантом. Потім керівництво комбінату “Буддеталь” в особі директора Натана Ісаковича Нуль-мана розшукало батька й наполягло на поверненні до колишньої роботи деревообробником. Все до тонкощів йому було знайоме. Адже ніхто не міг освоїти роботу на верстатах, які завезли та установили німці. Батько один міг вільно працювати на кожному зних. Назву одного з верстатів я пам’ятаю до сьогодні. Це — німецький деревообробний верстат “Бетхер”. Робота з колишніми німцями-співробітниками (окупантами), а нині — військовополоненими, носила тепер вимушений відчужений офіційний характер, без колишніх емоцій. До 1950 року майже всіх їх було репатрійовано по домівках. Останнім від’їжджав мадяр Надь. Напередодні від’їзду він все ж потай відвідав наш дім, незважаючи на небезпеку, яка чатувала на нього іна батька. Роки летять шалено… Немає вже батька, напевно, вже й Надь десь у вічних світах, але в нашому сімейному архіві зберігається подарунок-портсигар, зроблений його руками з коштовного дерева. Там на кришці вирізаний такий напис: “На вічну дружбу й людяність!” Цей портсигар тримали мої діти, онуки, а напис осягали й осягатимуть новітні покоління, допоки нуртує життя. Фото Оксани Цеацури z z z САМОВИДЕЦЬ Василь СЛАБЕНЯК Олег ТРИКАШ Галина ГАРМАШ лити його було нічим, бо навкруги був степ. Довелося їсти сире борошно. Стало холодно. Сніг з дощем посилився. Шинель на плечах була така мокра, що вже не стримувала доступу холодної суміші до тіла, і вода стікала по кістках від плечей до ніг, які теж були мокрі. То була жахлива ніч. А ранком двоє пішли до хатинок, які, як марево, виднілися на обрії. Звідти прийшли з двома дядьками, які несли з собою жердину і торбу з якимось інструментом. Разом з нами вони абияк приладнали кузов, ми його завантажили мішками і по тому сліду переїхали болото. Надвечір дісталися Воронежа. Знайшли своїх, вони були збентежені нашим зникненням і затримали свій від’їзд. Фантастично, але ніхто з нас не захворів. Далі були нові випробування, та у спогадах про них чільне місце займають та ніч і той сніг з дощем… Тінь бджоли… За нею квіти яблунятами стають. Сокровенність і природність — як два береги ріки Поезії. У царині любові, де козацька ковила, так привільно виспівується словом українським, в якому і стріль-вода яриться, і мати на стежці у пам’яті, і вітер чорнобильський… Неголосні вірші О. Матійка — про справжнє, невмируще. Скорописи “на злобу дня” летять за вітром, як мітингові листівки. А Поезія дихає вічністю, бо сама є нею: А Слово наше Боже… Не вмерло і не вмре. Стараймося. Схоже — наша бере.
9 травня · S. 7Originalseite ↗

ВІЙНА І ЛЮДИ

ПРАВДА ЖИТТЯ Була осінь 1943 року. Вже вкотре за своє віковічне існування стародавній золотоверхий Київ потерпав від навали чергових зайд, цього разу — німецько-фашистських окупантів. “Працює” нищівна машина бабиного Яру, поглинаючи за добу сотні людських життів, бездоганно функціонують Дарницький та Сирецький концтабори. Ешелони вивозять з України безцінний чорнозем і дармову робочу силу. У центрі міста, на “Дойчштрассе” (Хрещатик), — злітають у повітря будинки, в яких розташувалися керівні німецькі служби. Ці елітні споруди в центрі міста підривають підпільники Івана Кудрі, навіть не роздумуючи над тим, що їхній “патріотизм” коштуватиме життя сотням корінних киян. Адже німці за кожну диверсію розстрілювали по 10—20 мирних жителів. Якщо в центрі міста потрясіння сягали свого апогею, то в нас, у кінці Подолу, під Куренівкою, було відносно спокійно. На вулиці Фрунзе залишався колишній плин життя: люди кохали, народжували нове покоління і, як і раніше, вмирали. В один з таких осінніх днів вздовж вулиці Фрунзе поволі рухалася поховальна процесія. Ховали мою маму, яка померла від сухот, спричинених виснаженням. Я — хворобливе, приречене на загибель маля — скімлив від голоду на руках батька. Очевидці й свідки тих поховань розповідали, що в ту мить назустріч процесії крокували німецькі солдати. Офіцер, що очолював невеликий підрозділ, порівнявшись із поховальною процесією, тихо віддав команду своїм солдатам зупинитися і зняти кашкети. Підрозділ зав- Фото Оксани Цеацури нату був Бауер. Слід зазначити, що німецькі війська, озброєні й вишколені, пішли далі з боями, в тилу осіли німці й мадяри — зовсім не войовничі, а фахівці мирних професій — теслі, деревообробники, будівельники тощо. Вони завезли на комбінат свої верстати й устаткування. Батька на комбінаті цінували за наступного дня над “кіндером” був належний нагляд, який забезпечував би необхідне харчування і медичне обслуговування. Отож, аби батько міг спокійно й продуктивно працювати, коло мене було організоване постійне чергування з числа німців. Згодом мені розповідали про те, як німці, що працювали на ком-
9 травня · S. 7Originalseite ↗

«...І НАЧЕ РАДІСНО МЕНІ»

Фото Оксани Цеацури * * * Наговорилася з деревами, та й годі… В деревах бачу всю життєву суть. Буйні трави голубих мелодій Мені весняну пісню принесуть. А Україна, як небесна птиця, Розкрилившись, під зорями літа. Вона усюди, і в душі гніздиться, Іще з часів козацьких теплота. Слова Шевченка всюди в світу сущі. По всьому світі є його слова. Цвітуть шипшини в пралісах і пущі Від слів Тараса правда ожива. Дерева, сходьтесь, — будем гомоніти. В розмовах наших полиняє ніч. Вже день настав, біжать веселі діти Тарасовому сонечку навстріч. z ПОЕТИЧНИЙ АВТОГРАФ * * * Моя земля нерукотворна. Вона в мені, і я у ній. Вона і райдужна, і чорна, В своїй короні вогняній. Вона погаснути не може, Не гасне сміх і крик сови. Благослови мене, о Боже, На труд святий — благослови… Садити сад, орати ниву, З людьми вітатися завжди, І відчувати мить щасливу В саду край тихої води. Коли хлібами пахне днина, Коли дзвенить дівочий сміх, І щоб Вкраїна-Батьківщина Була, як мати, для усіх. Щоб ми здолали чорне горе, Щоб перейшли нужденні дні. Цвіте садок, хлюпоче море — І наче радісно мені. * * * Віки пісень на гуслях вигравали. І я вслухалась в давні ті віки… До півночі сидіти не боялась Одним-одна на березі ріки. Було так тихо-тихо в цілім світі… Найслабший звук з віків не долітав. І тільки вітер, древній сивий вітер На хвилях темних лодії гойдав. А понад хвилі викидались риби В рожевім ніжнім відсвіті зорі… І під вітрилом пропливала Либідь На чистих хвилях, На моїм Дніпрі… Віра АРТАМОНОВА, учасниця ІІ світової війни
9 травня · S. 7Originalseite ↗

ПІД ВОРОНЕЖЕМ

Осінь 1942 року. Відступ. Наша військова частина отримала наказ рухатися до Сталінграда. Перша зупинка мала бути у Воронежі. За випадкових обставин нас, чотирьох однополчан, розмістили на мішках з борошном, якими була завалена автомашина. По дорозі ми відстали від своєї автоколони й тому, що наближалася ніч, вирішили звернути на дорогу до якогось села, де й заночувати. Люди показали нам коротшу дорогу до Воронежа, і ми поїхали. Але їхати довелось недовго. Дорога під горою була розмита дощами і порушена зсувом. На ній застряло декілька вантажних автомашин. Об’їхати їх не було можливості, бо ліворуч була гора, а праворуч болото. Вихід був один — чекати, поки проїдуть автомашини. Так закінчувався день… Наш водій Вася блукав на березі болота, шукаючи місця, де можна б було його переїхати. І раптом на болоті він побачив старий слід від автомашини, яка колись тут проїхала (можливо, коли косили траву). Ми вирішили скористатися цим слідом. Але до того треба було переїхати водовідвідний рівчак, який пролягав вздовж болота. Ми сіли на мішки, але Вася порадив краще відійти від машини. Сам сів у кабіну і на швидкості направив машину до рівчака і… сталося те, що мало бути. Кузов машини відірвався від своїх кріплень, якимсь чином обернувся і мішками донизу впав на землю. Настала ніч. Пішов сніг з дощем. Ми другу добу нічого не їли, а поруч було борошно. Вирішили напекти коржів. Запалили вогонь, змішали борошно зі снігом і почали випікати “омріяні” коржі на лопаті над вогнем. Ця спроба не вдалася. Мокре борошно прилипало до лопати і підгорало. А тут ще й вогонь погас. Підси-
9 травня · S. 7Originalseite ↗

У ТІНІ БДЖОЛИ

Олександр Матійко. Розтоки. Поезії. Вибра7 не. — К., 2003. У книзі вибраних віршів поетафронтовика Олександра Матійка багато роздолля, тиші, квіту, — України. Його Муза — народжена в селі Ївки Богуславського району Київської області, біля благословенної ріки Рось, звідки відлунює глибинне: роси-руси… Йдуть вони, мої віршата, всю дорогу по стерні, по колгоспній, голокостній, по отій, що на війні. У слові поета віддзеркалюються таємниці природи, які непросто помітити метушливим поглядом:
Читацьке віче · S. 8Originalseite ↗

ДОБРОМ ЗІГРІВ СЕРЦЕ

Василь Строган та його дружина Лариса Бандурко, інваліди першої групи, хвилюючись, з непідробною щирістю і теплотою говорять про людину, що вперше зустрілася на їхньому нелегкому житейському шляху і не тільки вислухала, але й допомогла в один із найскрутніших моментів. Людина, про яку йдеться, справді заслуговує нещодавно отриманої високої нагороди — Ордену Святого Миколая Чудотворця тойників: Мати Тереза з Калькутти, Папа Римський Іоанн Павло ІІ, всесвітньо відомий хірург, який вперше здійснив пересадку серця, Крістіан Бернард, актриса Софі Лорен, співак Робертіно Лоретті, астронавтка Калкана Чавла. В Україні цією нагородою були відзначені співачка Софія Ротару, доктор Касьян, академік Борис Патон... — Коли ми приїхали до нього й він побачив нас, — продовжує далі Василь Строган, — то почули: “Лю- Микола Хомандюк бере інтерв’ю у В. Строгана та Л. Бандурко “За примноження добра на Землі”, — що входить до Женевського реєстру нагород і реєстру нагород ЮНЕСКО. Це — президент концерну “Кіровоградбудінвест” Віктор Федорович Шмідт. Він став 160- тим кавалером цього почесного ордену, продовживши список досди добрі, чому ж ви нічого про себе не сказали, про свій стан. Я б за вами машину послав чи сам приїхав”. Вислухавши нас, Віктор Федорович промовив: “Я вам допоможу, обов’язково допоможу… Не сумнівайтеся…” І дотримав свого слова. * * * Згодом подружжя Строганів повідало мені про митарства, яких довелось зазнати до тієї пам’ятної зустрічі з благодійником Шмідтом. Їх було достатньо. Не буду деталізувати, аби розчулити читача. Та й чи варто це робити? Прикладів поневірянь, яких зазнають люди, чиї долі схожі на долі наших героїв, предостатньо. І кожен із нас має змогу в цьому пересвідчитись: пройдіться підземними переходами в Києві, багатолюдними місцями в інших містах України, де смиренно сидять пригнічені бідністю літні люди й інваліди, одинокі матері з дітьми на руках, нужденні. Жебраки… Так їх називали раніше, чомусь рідко вживають це слово зараз. Що, соромимося? Чи робимо вигляд, що такого явища, як жебрацтво в нас не існує? Важливим є не те, як назвемо їх — людьми за межею бідності чи якось інакше, — головне визнавати факт їхнього існування. Бо були вже спроби в радянські часи про найуразливішу, найбіднішу верству суспільства — мовчати. А вона, ця верства, попри всі заборони й переслідування, була. Чи забулося все те? Бідні й багаті є завжди. Рівності в матеріальних благах не було ніколи. Рівні всі ми лише перед Всевишнім… — Я учасник бойових дій, маю вісім урядових нагород. Два поранення. Служив у російській армії, призивався ще при Союзі. Воював. Кидали нас у різні “гарячі точки”, були такі спецпідрозділи як “Альфа”. Що це означає, ви розумієте. Чесно виконував свій солдатський обов’язок, як прийнято говорити… Але не про те мова, — продовжує далі Василь Михайлович Строган, 1972 року народження, родом зі Львівщини. Нещастя сталося не на війні, не під час бойових дій, а під час С. 8 В. Ф. Шмідт служби на залізниці, де після демобілізації з армії Василь працював провідником. Рятуючи пасажира, сам потрапив у біду. Залишився без ніг. — Одного разу зустрілися ми з Віктором Федоровичем у переддень Свята Перемоги. Він підійшов до мене, потис руку й каже: “Василю, поздоровляю тебе зі святом!” Я був такий вражений, що й досі цього забути не можу. А потім дістає з кишені гроші (то була чимала сума) і каже: “На, Василю, це тобі з нагоди свята. Відсвяткуй його, як належить воїну, — при цих словах у оповідача на очах заблищали сльози, затремтів голос. — І, повірте, це було дуже приємно, що хоч хтось на цьому світі згадав нас... Батьки мої далеко, а вона — сирота, — Василь, киває на Ларису. — Про нас практично ніхто не дбає… Зараз у центрі реабілітації інвалідів, де ми працювали, вже 9 місяців ніхто не отримує зарплати. А пенсія у мене 110 гривень. Ось і живи — як хочеш. Слухаючи сумну розповідь Василя й Лариси про їхнє життя, про ті чи інші наміри та діла людей, з якими їм доводилось і доводиться стикатися, мимоволі переймаєшся повагою до них. Бо ці люди вистраждали право визначати вагу й рівень доброго чину. Він, чин цей, один із наріжних каменів християнської моралі. Співчуття, милосер- Професор Валерій Саєнко і його чудодійні колеги мії СРСР Валерій Феодосієвич Саєнко. Це ціла плеяда вчених-медиків, які буквально “творять дива” на високому сучасному рівні. Їхні імена широко знані як в Україні, так і поза її межами. Та поряд із цим, тут особливо відчувається шанобливе ставлення до хворого, в чому я переконалася особисто під час лікування в цьому високодостойному закладі. Чи можливо забути високу професійність, надзвичайну турботливість і людяність медичних працівників: Валерія Феодосієвича Саєнка, Михайла Юхимовича Ничитайла, Анатолія Васильовича Скумса та Ігоря Петровича Галочки? Таке ставлення відчуваєш і від медичних z БЛАГОДІЙНІСТЬ дя, доброчинність. Чинити добро! Благородна місія, якою Господь наділив мислячу істоту. Та, на жаль, далеко не всі, хто володіє великими статками, астрономічними сумами грошових знаків, розуміють, що гроші, які дає нам Бог, віддані не нам, а через нас — людям, з якими живемо поряд. Тільки тоді наші прибутки будуть примножуватися з волі Його, якщо будемо щедрими. Володіти багатством і дбати тільки про свої надприбутки — справа, м’яко кажучи, не вельми приваблива. Бо істина говорить, що “голими приходимо в цей світ, і нічого не беремо з собою, покидаючи його”. Не слід забувати і про одну з найперших настанов Господа: “Люби свого ближнього, як самого себе”. Зробив добро — добром повернеться. Заподіяв лихо — добра не жди. Подарунок Строга-нам — двокімнатна квартира, в яку вони вселилися кілька тижнів тому, — далеко не перший вияв доброчинності Віктора Шмідта. Добрі справи Віктор Федорович робив і робить без помпи й зиску, але прості люди тримають у серці пам’ять про такі діла. * * * Багато квартир подарував президент концерну “Кіровоградбудінвест” людям, які потребували житла: афганцям, чорнобильцям та інвалідам, для яких він відповідним чином обладнав під’їзди будинків. Віктор Шмідт постійно опікується Будинком маляти, а кількість людей, яким допоміг матеріально в скрутну для них хвилину, давно обчислюється сотнями. Керівник будівельної фірми, що зводить житло на замовлення, “Кіровоградбудінвесту”, знаходить можливість поділитися своїми прибутками з неімущими. Вони, його симпатики й друзі, щиро раділи, коли почули про відзначення Віктора Федоровича Шмідта високою нагородою фонду Міжнародних премій. z Микола ХОМАНДЮК, заст. голови обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Кіровоград сестер, яких колись зворушливо величали сестрами милосердя: Плотнікової Олени, Ничитайло Валентини, Козулі Наталі та Курдяк Надії. Те ж саме можна сказати про замикаючу ланку персоналу — нянь. Ці благородні та гуманні люди складають ніби одну велику родину, об’єднану добросердним служінням людям. А отже, мають стати взірцем для багатьох лікувальних закладів високого рангу. Добрих же всім Вам сил для справ Ваших, освячених добром! Тамара СИЛИНА, м. Київ Коли ми зрозуміли, що нікому не потрібні й нам ніхто не допоможе, то… почали телефонувати знайомим інвалідам. І нам порадили звернутися до нього…
Читацьке віче · S. 8Originalseite ↗

СЛУЖБОВА РОДИНА

ВІДДАНІСТЬ Ще за князювання в Київській Русі Володимира Мономаха в ХI столітті при Печерському монастирі діяв шпитальний монастир із літописним диво-лікарем Агапітом, який без винагород лікував і старців, і князів. Його пацієнтом був і сам Володимир Мономах, якому він врятував життя. Своє високе призначення Агапіт висловлював гранично коротко й вагомо: “Лікуючи тіла людей, лікуєш і свою душу”. Майже так сформулював своє ставлення до хворих і славетний таджицький лікар-філософ Авіценна: “Лікуючи страждальця, ти чиниш добро”. Та задовго до них, на межі V—ІV тисячоліть до н. е., напівлегендарний еллінсько-грецький лікар, перший вчений-хірург Гіппократ створив науковий трактат. Його завершенням був статут-присяга самовідданості лікаря, який присвятив себе медицині. Цей статут став присягою багатьох поколінь студентів, які мають почати свою подвижницьку діяльність медика. А славетна “пов’язка Гіппократа” на зраненій голові врятувала життя не одного воїна. Серед усталених в медицині профілів спеціалізацій саме хірургія та трансплантологія є чи не найскладнішими. Часто саме хірургічне втручання, якого недужі прагнуть уникнути, є найефективнішим. Це знімає низку проблем, пов’язаних із діагностикою. Однак хірургія, окрім всебічного знання людського організму, потребує особливої уважності, вправності, неодмінної мужності та миттєвої реакції. Усім цим неординарним, але об’єктивним вимогам цілком відповідає колектив Інституту хірургії та трансплантології імені академіка О. О. Шалімова, який очолює доктор медичних наук, професор, член-кореспондент АН України, лауреат державної пре-
Читацьке віче · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ісля невдалого лікування в Ірпінському кардіологічному санаторії, коли щоденні серцеві напади так мене вимучили, що я вже не міг ходити, один мій приятель за сприяння свого знайомого лікаря — кандидата медичних наук Георгія Опанасовича Ремізовського — допоміг мені влаштуватися на лікування до Київського кардіологічного інституту імені Стражеська. Після першого обстеження й розмови з Георгієм Опанасовичем я відчув, що Бог нарешті послав мені справжнього лікаря. Я не помилився. Георгій Ремізовський, мабуть, самим Богом призначений лікувати хворих: мені полегшало, припинилися щоденні серцеві напади й, головне, — з’явилася віра в лікаря, а це, як відомо, найпомічніші ліки. Георгій Опанасович не вельми балакучий, але при обстежуванні у мене завжди підіймався настрій, з’являлося бажання розповідати про себе, зокрема про свою хворобу. Він мовчки мене вислуховував, навіть ті зайві деталі, на які я, будучи багатослівним, не скупився. І так уважно стежив за моїми словами й поглядом, ніби вивчав не тільки мою хворобу, а й душу. Якось я спитав у нього: — Ви що, психолог? — Ні, я — лікар, — відповів простодушно. А погляд — добрий-добрий: гляне — як теплом обвіє. Я частенько зловживав його уважністю і часом, хоча не раз бачив, як він швидко йде, погойдуючись і широко ступаючи довгим стоп’ятидесятиметровим коридором лікарні: хворих на серце чимало — мусить кожному з них вділити своєї уваги та чуйності. Швидко збігла десятиденка лікування: Георгій Опанасович по- Високоповажний Отче! Даруйте, що звертаюся до Вас у такий спосіб, але мені дуже хочеться, аби те, що я буду казати, почули багато людей. Це я була торішнього серпневого дня у Ваших Киселицях: зумисне приїздила тоді до Вас як до батька Володимира Оксентійовича Вознюка. Хотілося побачити навіч його рідну країну, яку він часто згадує у своїх віршах, побачити його землю і небо, людей, з-поміж яких Ви — найдорожчий. Вас акурат не було вдома, і я, чекаючи, мала змогу вдосталь надивитися на Вашу невеличку дерев’яну хату (“стареньку хату між Карпат”) — в оточенні кількох вуликів, а ще кущів смородини, буйного кропу і пишних чорнобривців. Зовсім поряд, на узвишші, величалася церква, за два кроки в долині через вузьку смужку дороги співала свою вічну пісню невгамовна ріка Путилівка, навсібіч простяглися стіни гір, котрі ніби взялися захищати цей світ од мирської суєти. Ви освячували хату якійсь молодій парі, відтак крутили педалями старого велосипеда, повертаючись домів… Шуміла Путилівка, і в цьому була така гармонія, було так багато мудрого і правічного. А потім ми сиділи з Вами під просторим дощаним навісом. Ви у своєму чорному священичому вбранні, до якого, вочевидь, звикли за 57 років духовної праці, бадьоро, по-молодецьки енергійно розповідали. Ви дуже гарно розповідаєте, отче, бо я не- z
Читацьке віче · S. 9Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ЛІКАР БОЖОЮ ЛАСКОЮ Такої людяності, та ще й у нинішній час бездуховності й бездушності, ніхто й уві сні не зміг би побачити, а я вже другий рік відчуваю її — від Георгія Ремізовського.

дружньому щиро потиснув мені руку, побажав здоров’я й відпровадив до ліфта. Аж не вірилося, що я сам, без допомоги, можу їхати загальним транспортом із кількома пересадками. Дуже швидко забулося, як про своє життя я вже майже не думав, спати міг лише напівсидячи, чуючи важкий стукіт серця в кожній часточці тіла: біль забувається швидко, — може, тому, що про нього не хочеться згадувати. Після лікарні відважувався й велосипедом проїхати, й заснути на спині чи правому боці — словом, ожив душею і тілом. Зрідка телефонував до Георгія Опанасовича (ми в лікарні обмінялися номерами своїх телефонів), звітував йому про стан здоров’я, а коли мені після грипу якось різко погіршало, занотовував, які ліки вживати; бувало, якщо я довго не озивався, він сам телефонував мені з Києва до Борислава й заочно продовжував мене лікувати. Я, маючи гіркий досвід, з недовірою ставлюся до ліків, особливо тепер, коли фармацевтичні бізнесмени, користуючись злочинною радіотелерекламою, безкарно наживаються на людському нещасті — хворобах, частенько й невиліковних. Проте завжди ретельно виконував і виконую всі настанови свого дорогого лікаря, який став для мене справді сердечним другом. Кілька разів я приїжджав до Георгія Опанасовича на консультуцію і водночас — на обстеження спеціальною апаратурою. І всі ті послуги надавали мені за звичайне “дякую”, безкоштовно, хоча цей кардіологічний інститут нині виживає здебільшого за рахунок платного лікування. Десь через півтора року я попросився лікуватися стаціонарно, щоб підтримати серце необхідними крапельницями та заштриками, які в домашніх умовах важко зробити, — і знову Георгій Опанасович допоміг мені влаштуватися на безкоштовне лікування, створивши найкращі умови. Намагаючись збагнути, чи та його добросердечність — вроджена, чи, може, набута в нелегкій життєвій долі, я не раз намагався “розговорити” Георгія Опанасовича. Але він уникав розповідей про себе — міряв мені кров’яний тиск, прослуховував серце й, розпитавши про самопочування, виходив із палати. Проте я все-таки дещо довідався і, приймало Ваше маленьке, на горобиний скік, обійстя: Михайлину Коцюбинську, Елеонору Соловей, Дмитра Чередниченка, Богдана Мельничука, Василя Фольварочного, Віталія Колодія, Бориса Савченка, Віктора Маляревича, Зенона Погорецького — всіх не перелічиш, і кожному було біля Вас добре. здається, збагнув, що саме сформувало його виняткову людяність. Народився Г. Ремізовський на Житомирщині. Може, й у Романівці, бо якось проговорився, що його бабуся (не запам’яталося, по чиїй лінії — батька чи матері) в молодості мала душевні взаємини з братом Максима Рильського; згадував і про рідного дідуся — священика, який у тодішні лихі часи саме за своє служіння християнській церкві був заарештований і до своєї родини з неволі не повернувся. Сімейне життя батьків маленького Георгія не склалося, і він зостався з хворовитою матір’ю, яка через декілька років померла й залишила його сиротою. Спочатку бабуся дала йому притулок і материнську ласку, а потім, коли він став ходити до школи, батько забрав його до свого нового сімейства, де добра мачуха стала йому другою матір’ю. Не знаю, як склалося життя в нього сьогодні: щоразу, коли я телефонував, — не заставав Георгія Опанасовича вдома. Але з його ставлення до людей, і передовсім — до хворих, з його поведінки видно, що він — людина винятково доброзичлива, скромна й безсумнівно чесна, а таким людям нелегко живеться, особливо в нинішньому суспільстві, коли так безжально потоптані людські чесноти. Якось Георгій Опанасович Ви показували мені, отче, під час тих моїх серпневих навідин до Вас дві величезні ікони на честь своїх дітей при виході з церкви — як своє вітцівське офірування рідному храмові — ікони Святого Рівноапостольного князя Володимира та Святої мучениці Валентини. Показували, як реліквії, синові ТЕПЛЕ СЛОВО розповів мені про святковий вечір з приводу двадцятип’ятиріччя закінчення Київського медичного інституту; згадав перші лекції у ньому, студентів, що позакінчувавши сільські школи, спочатку відставали в навчанні, але як здібні, наполегливі учні невдовзі наздогнали й випередили тих, що навчалися у містах. А тепер ті сільські хлопці й дівчата стали відомими академіками, вченими, світилами у медицині. Принагідно згадав і про нинішні умови навчання у вищих навчальних закладах, зокрема про грошові перешкоди, які навмисно поставлені перед здібними дітьми незаможних батьків. Про це він довідався на Полтавщині, де придбав стареньку хатину над річкою, а при ній — невеличкий городець. Шовідпустки чи при будь-якій іншій нагоді їздить туди побути віч-на-віч із природою і біля землі попрацювати: в селі ж народився, то й любов до землі зберіг у серці з дитинства. Отож, побувавши на Полтавщині, в селах, він почув гіркі нарікання на те, що перед дітьми навіть сільської інтелігенції двері до вищої освіти на сто замків позамикувані, — освіта, як і вищі державні посади, доступні лише багатим. Але Георгій Опанасович Ремізовський — золота людина й лікар Божою ласкою — лікує людям не тільки серця, але й зміцнює їхні душі вірою в те, що добрі люди в нас не переводяться й не переведуться. Може, та віра і є запорукою невмирущості нашого народу, нашої України. Іван ГНАТЮК, письменник, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка ЩИРИМ СЕРЦЕМ книги, світлини. На кількох — Ви у Києві після зустрічі ветеранів війни. Поважний чоловік, з орденами, у церковній рясі, Ви і на дев’ятому десяткові літ виглядаєте на тих світлинах молодо й водночас, — ніби справжній лицар духу, утілення тієї безконечної внутрішньої сили, котра тримає народ і допомагає йому бути народом… Ми, парафіяни, йдемо задля очищення духу до Вашої церкви, щоб тримати перед Вами і Господом звіт. Величність вашої священичої місії — незаперечна. Цікаві Ви й у своєму родинному житті, у тому, що надбали, кого зростили побіч себе, зрештою, цікаво, як почувається у непростому світі Ваша власна душа. А вона ж у Вас, отче, на диво трудяща, піднесена — і світла-світла. Тому й пишу Вам саме такого листа, що вважаю посутньою і для інших нашу з Вами зустріч та моє відкриття країни Вашої — мудрої, глибоко людяної країни. Подумки схиляюся у поклоні перед Вами і цілую Вашу руку. Здоров’я Вам і всіляких гараздів, ласки Неба і ласки Земного світу. Хай довіку возноситься навстріч Усевишньому Ваша, отче, молитва за нас, грішних, хай легенько здолають Ваші ноги у ході та у велосипедній їзді ще не один тисячокілометровий шлях. z Лідія КОВАЛЕЦЬ, м. Чернівці
Читацьке віче · S. 9Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

СХИЛЯЮСЬ У ПОКЛОНІ ПЕРЕД ВАМИ… Отцеві Оксентію Вознюкові, парохові села Киселиці на Путильщині, що на Буковині, сердечнеє послан-

мов бачила Вашу розповідь. Тепер, у 87 з половиною літ, Ви декламували напам’ять вірші, вивчені ще в школі польською, — наче щойно вивчені. Та й духовний фах Ви опанували не гірше. Однак тоді, у 41-му, почалася війна, і Вам довелося стати не душпастирем, а пізнати цінність життя і людини з іншого боку — як солдат-піхотинець, ногами змірявши пів-Європи. На згадку про минуле Вам залишилися старі рани, пам’ять серця, орден “За мужність” і численні медалі, що прикрашають Вашу святочну рясу. Після одруження та висвячення Ви у 47-му приїхали з молодою жоною на Буковину, в Киселиці, які відтоді стали для Вас рідними. Відтак у світ прийшли Ваші діти — Володя і Валя. А потім було їх діточе раннє, ще до школи, читання, були молитви, передане з генами благоговіння у храмі, водночас були й скромні та змістовні втіхи. Ви розповідали, отче, як навчали своїх ще малих дітей і сусідського хлопчика співати, танцювати гопак, з якою відповідальністю ходили Ваші діти до школи. Відтоді Ви нерідко бували в школі. То був радянський час, було “Стій, попе!”, сказане Володі, і принципово невивчений Вашими дітьми-відмінниками антицерковний вірш… У медінституті вивчилася донька Валя, на філфаці — син, а Ви, тато й отець, ідалі опікувалися ними, дорослими, заодно й віддано служили Богові та людям. Уже тепер, коли землею дріботять ноги Ваших, отче, правнуків, Ви можете з полегкістю зітхнути за тих, кому дали життя. А скількох відомих людей
Очевидець і літописець · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

зосталась”. Пантелеймон Куліш 1843 р. писав, що Україна “має відірватися від Росії або загинути”, Тарас Шевченко з тривогою застерігав своїх сучасників і наступні покоління: Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі… Гоголь і Шевченко протиставляли грізній деспотичній силі Петра І та його наступників єдність усіх сил української нації, яку роздирали егоїстичні партії різних політичних орієнтацій. Про можливість перемоги Мазепи під Полтавою в липні 1709 р. Шевченко на засланні у віршованій формі висловив співзвучну Гоголеві думку: Як пшениченьку пожати, Полтаву достати. Ой пожали б, якби були Одностайне стали. В автора “Тараса Бульби” не піднялося перо, щоб описати Полтавську битву, де лягла воля України, її державність, і він закінчує свою статтю описом початку цієї війни. Він не уявляв собі, що його козаки можуть бути переможені. Як бачимо, у статті “Роздуми Мазепи” тезисно викладено важливі для української історіографії програмні думки про політику гетьмана Івана Мазепи, спрямовану на відокремлення України від Росії. Важливо зазначити, що Гоголь-мазепинець уперше в українській історіографії XIX ст. — чітко й однозначно заявив, що українська “волелюбна нація” мала свою “самобутню державу” з демократичним козацьким ладом і хотіла “і далі жити в своїй суверенній державі”. Тим часом в умовах “рабської, деспотичної, колоніальної Російської імперії” “козацькій нації”, за словами патріота, загрожувала асиміляція й жорстоке кріпацтво. Він бачив єдиний вихід у проголошенні Україною своєї незалежності. Цю мрію своїх предків і свою двадцятип’ятирічний великий український патріот вклав в уста гетьмана Івана Мазепи, котрий свої промови перед вищою козацькою старшиною закінчував словами: “Боже, визволь нас від Москви!” Заповіт Івана Мазепи й Миколи Гоголя здійснили їхні нащадки: 1918 р. Михайло Грушевський, 1941 р. — Степан Бандера та Ярослав Стецько і 1991 р. — Народний рух. На віки вічні! Ярослав ДЗИРА, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України Націо! нальної Академії Наук, член Спіл! ки письменників України z диції Церква на Підляшші втратила в часи приналежності реґіону до Російської імперії, коли правувала московська засада “Церква з владою”, а та влада — як пізніше й польська — ніколи не мала на меті підтримувати мову й культуру українців чи білорусів. Крім того, значний відсоток духовенства становили росіяни. Але тепер, коли влада не репресує за “націоналізм”, а загал священиків знову походить “з народу” і, отже, мову своєї пастви знає з батьківського дому, — немає жодних зовнішніх перешкод для повернення до коріння. Тим більше, що митрополит Сава неодноразово публічно закликав зберігати мову й традиції…” Окрім згаданих, є також рубрики “Рік Данила Галицького” (адже минуло 750 років коронації короля Данила), “Холмщина”, “Підляськими стежками”, “Пам’ять”, “Наша мова”, “З народної скарбниці”, “Українська панорама”, “Етно” тощо. І щономера — “Хроніка”: про події як у Польщі, зокрема на Підляшші, так і в Україні. Слід зазначити, що, піддавши сумніву цифру — 31 тис., — журнал на своїх сторінках досить активно обговорив результати перепису і глибоко проаналізував причини того прикрого явища, за якого українців у Польщі стає все менше. Наталка ПОКЛАД z
Очевидець і літописець · S. 10Originalseite ↗

ЗАПОВІТ МИКОЛИ ГОГОЛЯ: «ВІДОКРЕМИТИСЬ ² ПРОГОЛОСИТИ СВОЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ»

CПАДЩИНА РАЗМЫШЛЕНИЕ МАЗЕПЫ раїнську Гетьман ся? Про воз гласи мость? ция свобод ная НАШОГО ЦВІТУ ську Дер жа сить свою не ву лоза Продовження. Поч. у числах № 14,15, 17 Такая власть, такая гигант$ ская сила и могущество навеяли уныние на самобытное государство (Ук . — Я. Д.), бывшее только под покро$ вительством России. Народ, собс$ твенно, принадлежавший Петру, издавна униженный рабством и дес$ потизмом, покорялся, хотя с ропо$ том. Он имел не только необходи$ мость, но даже и нужду, как после увидим, покориться. Их необыкно$ венный повелитель стремился к то$ му, чтобы возвысить его, хотя ле$ карства его были слишком сильные. Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим ко$ зачеством, хотевшему пожить сво$ ею жизнью? Ему угрожала утрата национальности, большее или мень$ шее уравнение прав с собственным народом русского самодержца. А не сделавши этого, Петр никак не действовал бы на них. Все это зани$ мало “преступного” гетмана. От Гадаємо, що джерелами пізнання автора були документи Гетьманської Канцелярії, а особливо славнозвісна “Історія Русів” (українців). У статті зустрічаються не тільки політичні, а й стилістичні подібності до неї, перекази Гоголевого родоводу — визначних державних та військових діячів доби Гетьманської Козацької держави. Дід Гоголя, Опанас, закінчив Київську академію та, як і великий український патріот, козацький канцелярист Самійло Величко, служив у найвищій державній установі — Військовій Канцелярії за гетьманування Мазепи. Йому були відомі різні секретні документи, державницькі погляди козацьких верхів. Як зазначає М. Грушевський, “славнозвісний стан” “козацьких канцеляристів” після падіння Івана Мазепи зосереджував усю свою увагу на історії Гетьманської держави, зокрема на її війнах проти Польщі. Гоголь пишався своїм старовинним гетьмансько-старшинським походженням. Дід Опанас доводив, що його предком був полковник доби Хмельниччини (Вінницький, Уманський, Подільський, Могилівський, Брацлавський) Остап-Андрій Гоголь, який разом із полковником Данилом Виговським і полковником Павлом Яненком-Хмельницьким 1658 р. виганяв московські війська з Києва, пізніше був прибічником Петра Дорошенка. Нарешті знову повернувся до Польщі, одержав булаву правобережного наказного гетьмана зі столицею в Димері й грамоту (вона зберігалася в родині Гоголів) на село Вільхівці. Помер Остап-Андрій Гоголь 5 січня 1679 р. в Межигірському козацькому монастирі, який був ідеологічним центром Запорозької Січі. Його портрет поруч із портретами Б. Хмельницького та С. Палія прикрашав стіни монастирської Святодухівської церкви. Історичну діяльність Остапа-Андрія Гоголя відображено в ідеї повісті “Тарас Бульба”. Отже, не випадково синів Тараса письменник назвав Остапом і Андрієм. Гоголь бував у Ме-го государства, сильного только единодушем, и были, избалованные деспоты в отношении к народу и непокорные демократы к государю. И потому Польша действовать ре$ шительно не могла. Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у коза$ ков, которое, хотя и не было погра$ нично с Малороссией, но, находясь на глубоком севере, оканчивающееся там, где начинается Россия, могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Моско$ вию. ІІритом шведские войска, уди$ вившие подвигами своими всю Евро$ пу, ворвавшись в Россию, могли бы привести царя в нерешимость, дей$ cтвовать ли на юге против козаков или на севере против шведов. В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идет войной на шведов. жигір’ї ще хлопчиком. Враження від великої ріки, прекрасної української природи пізніше втілилися в шедеврі “Чудовий Дніпро за тихої погоди”. Історик О. Оглоблін документально довів, що предками Гоголя по жіночій, бабусиній, лінії були гетьмани Михайло і Петро Дорошенки, Іван Скоропадський, генеральний обозний Петро Забіла, чернігівські полковники Яків та Юхим Лизогуби, які побували в Сибіру, переяславський полковник Василь Танський та інші. Родич Гоголя Дмитро Тращинський, за словами письменника, “благодійник Малоросії”, служив канцеляристом у Малоросійській колегії, мав у селі багату бібліотеку, якою користувалися Гоголі. Отже, на молодого Миколу Гоголя, безперечно, впливали родинні стосунки і традиції предків, вони були вирішальними у формуванні його національного державницького світогляду, так блискуче змальованого в “Тарасові Бульбі” та інших творах. Невипадково, сповідаючись, він щиро свідчив, що “прадідівська душа бенкетувала” в ньому і “голос предків” сильно промовляв до нього. Трагізм становища автономної Української Гетьманської держави в умовах Російської колоніальної імперії усвідомлював і канцелярист уряду Івана Мазепи, великий український патріот Самійло Величко, який після української трагедії під Полтавою наголошував, що політика російських царів зведена до того, “щоб про козаків і пам’ять не $ жить $ ви Противопоставить грозной силе деспотизма силу едино$ душия, возложить мужественный отпор на самих себя? Но гетман был уже престарелый и отвергнул мыс$ ли, которые бы дерзко схватила вы$ полнить буйная молодость. Само$ держец был слишком могуч. Да и неизвестно, вооружилась ли бы против него вся нация, и притомна ОНУК ГЕТЬМАНІВ І СТАРШИН Програмна стаття Гоголя “Размышление Мазепы” надзвичайно важлива для української історіографії дошевченківського періоду, бо ніхто інший так глибоко не розкрив трагічну долю української нації в Російській імперії. Гоголь чітко й однозначно вживає найголовніші для української науки історичні терміни: “українська нація”, “втрата національності”, “проголошення незалежності України”, а також пише, що Українська держава перебувала під протекторатом Росії, що український народ — відмінний від росіян, самобутній, одноплемінний, близький до поляків, — словом, розкриває свої історичній суспільно-політичні державницькі погляди — погляди українського патріота. В іншому контексті терміни “вся нація”, “національні інтереси”, “об’єднана нація”, “національна печатка” та ін. трапляються у добре відомому Гоголеві творі на сторінках “Історії русів”. Гоголь закінчив 1828 р. Ніжинську гімназію вищих наук, яка знань з історії України не давала. , которая не всегда была в спокойствии, тогда как са$ модержец всегда мог действовать, не давая никому отчета. Он видел, что без посторонних сил, без помощи которого-нибудь из европейских го$ сударей невозможно выполнить этого намерения. Но к кому обратиться с этим? Крымский хан был слишком слаб и уже презираемый запорожцами. Да и вспомоществование его могло быть только временное. Деньги могли его подкупить на всякую сторону. Тогда как здесь именно нужна была дружба такого госу$ дарства, которое всегда бы могло стать посредником и заступником. Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке-единоплеменни$ це? Но царство Баториево было на краю пропасти, и эту пропасть из$ рыло само себе. Безрассудные маг$ наты позабыли что они члены одно$ ні, Холмщині й Східній Галичині…”, спільна заява парламентів Польщі й України та “Текст промови Президента Польщі Александра Кваснєвського, виголошеної у Павлівці на Україні” і, відповідно, виступ Президента України Леоніда Кучми. Під рубрикою “Наше сьогодення” подається розповідь про XVII фестиваль української культури “Сопот-2003” та розвідка редактора часопису Юрія Гаврилюка “Польща в Європейському Союзі — українські сподівання”. У кожному номері часопису мовиться про Церкву та її роль сьогодні. “Якщо втрачаємо віру батьків і батьківську мову, — перестаємо бути народом, — цитує редактор видання слова перемиськоновосанчівського єпископа Адама. — …Гадаю, що в наших умовах Церква повинна займатись не тільки справами віри, але й патріотичним вихованням, щоб православні берегли дорогоцінні скарби, якими є віра й мова. Маємо створити такі умови, аби дитя розуміло, що його коріння інше, не соромилось його і шанувало…” Щодо Церкви в умовах чужини, то тут, очевидно, всі акценти розставить стаття редактора під назвою “Bo my ne polaki!” Зацитую з неї кілька рядків: “На Підкарпатті побутують традиції давнього київського православ’я, яке можна коротко назвати “Церква з народом”. Ті тра- Centem lingua facit — мова творить народ. Ця римська максима актуальна й сьогодні, зокрема у випадках, коли силою обставин людність опиняється на чужині, поза межами своєї держави. Як стверджує останній (2001 року) перепис у Польщі, з-поміж 13 нацменшин, що нині її населяють, українці (як і білоруси) за своєю кількістю займають друге — після німців — місце: їх тепер там 31 тис. (а до операції “Вісла” було 300 тис.). Підляшшя розташоване у північно-східній частині Польщі, недалеко від державного кордону України. Це край, де переплелася — часто у драматичний спосіб — історія українського та польського народів. Після Другої світової війни Західний Буг став тією межею, за якою з Південного Підляшшя було депортовано всіх українців. Автохтонне населення Північного Підляшшя залишилося на своїй предковічній землі. Але впродовж післявоєнних десятиліть на етнополітичній карті комуністичної Польщі місцеве українське населення фігурувало як “православні поляки” та білоруси. Офіційно українців тут не було, і причини цього — війни та різні переділи кордонів. А крім того, називатися українцем, зважаючи на те, що населення сусіднього Південного Підляшшя зазнало бру-
Очевидець і літописець · S. 10Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ГОЛОС БАТЬКІВЩИНИ

тальної депортації, було просто небезпечно. Треба зазначити, що у 1944—1946 роках із Холмщини та Південного Підляшшя було виселено до СРСР 190 тис. українців, а тих, що залишилися (тобто 45 тис. осіб), депортовано на північні та західні землі Польщі під час акції “Вісла” в 1947 році (це окрема і дуже важка тема). Демократичні перетворення в Республіці Польща дали шанс для національного пробудження підляського українства. У кінці 1980-ху студентських середовищах зародився рух, котрий вилився у процес українського самоусвідомлення на Підляшші. Вже на зламі 1980-х—1990-х українці заявили про себе як організована сила, здатна брати участь у політичному житті реґіону. Нині тут діють українські групи в дитсадках, у деяких школах викладається українська мова, створені фольклорні колективи, видаються книжки, щотижня національні редакції воєводських телебачення й радіо готують українські програми, і, як твердить офіційний рейтинг, українська телепередача за кількістю глядачів поступається лише місцевому випускові новин. А ще Союз українців Підляшшя вже понад десятиліття видає українською та польською мовами свій часопис “Над Бугом і Нарвою”, який субсидується Міністерством культури Республіки Польща. Переді мною — № 3—5 за 2003 рік: видрукуваний на білому папері й гарно оформлений, із багатьма фотографіями та ілюстраціями, з цікавим текстовим наповненням, часопис привертає до себе увагу і, маю надію, є потужним об’єднавчим та виховним чинником, таким необхідним в умовах нинішньої глобалізації й нівеляції. Про скерованість журналу промовисто говорять його рубрикації, що, трохи варіюючись, повторюються із номера в номер. Наприклад, у рубриці “Актуальне завжди” — пастирське послання Священного Собору Єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви Всечесним Священикам, Боголюбним Монахам та всім вірним з приводу канонізації Холмсько-Підляських Мучеників у день 8 червня 2003 р. та стаття Григорія Купріяновича (польською мовою) “Тисячоліття православ’я на землі Холмській і Підляській”, а також (теж польською) спільна заява Президента України й Президента Речі Посполитої Польської про 60-ту річницю трагічних подій на Волині “Відлуння трагічних подій на Воли-
Таланти і поклонники · S. 11Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

люю: українські артисти мусять багато їздити, оскільки основний заробіток — від концертної діяльності. На Заході ж головна робота артиста — це праця в студії, завдяки продажу компакт-дисків він стає мільйонером, а тури й концерти — це вже, як промо-кампанії, на яких вони не так уже й багато заробляють. У нас усе навпаки. Ми живемо тільки з концертів, тому мусимо багато й виснажливо гастролювати, і на студію залишається мало часу. На експерименти не вистачає пороху. Звичайно, задумка дуже цікава. А чи вигідна? У нас же не культура, а шоу-бізнес. Ми повинні спочатку думати про бізнес, а потім — про шоу. — От і виходить, що мистец6 тво нині тільки розважає або об6 слуговує побут, або просто розбе6 щує і пропагує насильство. Слава Богу, у Ваших піснях — позитив. Назвіть, будь ласка, конкретні іме6 на, які протидіють, на Ваш погляд, несмаку й антикультурі. — Я не слухаю музики, яка дратує, я перемикаю канали або зовсім вимикаю радіо й телевізор. Тому не знаю дешевих груп і не запам’ятовую їхніх назв. Я не знаю багатьох співачок, які безголосі. Навіщо свою пам’ять цим забивати? Крутнутися на “ефемці” кожний може. Але головний критерій — любов людей до артиста, який збирає повні зали. — Однак негативна музика так само збирає зали. — Збирає збіговисько обкурених, підпитих, навіжених, причому досить епізодично. Небагато артистів системно збирають великі концертні зали. Ну, можливо, десять — найталановитіших, які сьогодні по-справжньому популярні, бо користуються любов’ю справжніх цінителів естрадної музики, тобто вони варті того, щоб люди їх любили. — І все ж Ви обійшли імена. — Я просто боюся когось забути. Ну, добре. Мені подобаються Ані Лорак, Іра Білик, Наташа Могилевська, Сашко Пономарьов, “Океан Ельзи”, Тарас Петриненко, Руслана. “КОЖЕН АРТИСТ — ЦЕ МАЛЕНЬКЕ ПІДПРИЄМСТВО”… — Стало розхожою фразою: Ук6 раїна пропадає, вироджується. Це вже набридло, але це є. Кажуть, що “бидлізм” — у менталітеті україн6 ців, його корені — в нашій історії. А яка Ваша думка з цього приводу? — Я багато їжджу по країні, бачу переміни в житті. Люди зараз спроможні купувати квитки, запрошувати артистів, добробут зростає, зростає кількість підприємств, солідних фірм, люди працюють, отримують заробітну плату. Мені здається, що за роки незалежності Україна зробила великий крок уперед. І коли хтось говорить, що ми загниваємо, то ні, — ще не вмерла Україна. Нехай не чекають, що ми скоро помремо, все це від заздрощів. Я буду говорити конкретно як представник мистецтва й шоу-бізнесу: заробітки наших артистів дозволяють їм, наприклад, знімати кліпи. У цій справі Україна серед країн СНД — після Росії, на другому місці. І в Грузії, і в Білорусі, і в Молдові, і навіть у Прибалтиці артисти не мають змоги знімати цікаві відеокліпи. У нас артисти не тільки виживають, але й пристойно живуть, і, гадаю, далі буде ще краще. Кожний артист — це маленьке підприємство, і справжній талант, слава Богу, процвітає. І в інших сферах ситуація вирівнюється. Я вважаю, що треба допомагати середньому поколін- Продовження на с. 12
Таланти і поклонники · S. 11Originalseite ↗

«Я ВЕДУ В ЛЮБОВ»

“ВІЗЬМІТЬ ПОМАРАНЧЕ- ВИЙ КОЛІР”… — Людина, як і будинок, немислима без фундаменту. На якому фундаменті базується Ваше життя? — Фундамент кожної людини закладається в дитинстві. Я народилася в простій сім’ї сільських трудівників. Любов до пісні, любов і повага до людей, до праці — все це передалося мені ще з материнським молоком. Мама весь час старалася прищепити і зберегти оці всі почуття, і я їй надзвичайно вдячна. А тепер намагаюся сама не загубити їх і дарувати іншим людям. — З віком фундамент зміцнів? — Просто, головне обростає нюансами, напівтонами. Я вже не так прямолінійно дивлюся на одній ті самі речі — бачу їх у різних відтінках, під різними кутами, але зором любові й поваги до людей. Ми живемо поруч із рідними, близькими, сусідами. А в мене, до того ж, робота така: я весь час спілкуюся з людьми і щоразу переконуюся, що взаємна любов і повага — це найголовніше. — А чи не буває у Вас переситу від надмірного спілкування? — Намагаюся себе берегти, звичайно. Якщо відчуваю, що стомлена, то не йду на різні тусовки. Я знаю, що мені в житті ще доведеться тяжко та багато працювати, і тому дуже слідкую за своїм здоров’ям і за тим, з якими людьми можу спілкуватися частіше, а з якими — вибірково, дозовано. Це не снобізм, це — намагання якомога більше та якісніше робити свою головну справу. — Наступному проханню пере6 дує така моя цікавість: Ви любите живопис? — Дуже люблю. Сама не вмію малювати, зате люблю дивитися, як це роблять професіонали. До речі, в мене є вдома кілька картин нашої сучасної художниці Оксани Сльоти. Мені дуже до вподоби її художня манера. Між іншим, вона написала мій портрет. Оксана дуже своєрідно й тонко побачила мене: я зображена на тлі краєвиду, ллються дивовижні барви-відтінки — від насиченого зеленого до легкого бірюзового, а в блакитному небі над моєю головою летить тільки-но зібраний букет квітів. Це так чудово! — Однак це питання було “під’їздом” ось до якого прохання. Уявіть себе живописцем. Перед Ва6 ми віртуальне полотно, пензлі, фарби. Намалюйте автопортрет. Це можуть бути характерні барви або символи. — Я виберу фарби. — Який колір Вам притаман6 ний? Щоб людина подивилась і ска6 зала: так, це Тая Повалій. — Якою ж себе намалювати? Щоб усім подобалася… Давайте так… Помаранчевий колір і… солодкий! — А що Вас може роздратува6 ти? Від чого помаранч може вибух6 нути? — Буває, просто накипає, накипає… І врешті-решт можу причепитися до якоїсь дрібниці, і — ба-бах, — тому що це повинно вихлюпнутися. Трапляється таке з різних причин. Ну, наприклад, мене з себе виводить, коли мій чоловік, знаючи моє ставлення до того чи іншого явища, ситуації чи людини, до будь-чого, починає мене “переробляти”, тобто обертати в свою віру — він мені говорить: “Це не біле, а чорне”. Це мене дуже дратує, тому що я впевнена в собі, впевнена у своїй правоті. А він пручається, стверджує: “Це не так”. І я тоді: “У-у-у, знову накручуєш жуйку, чому ти мені це вп’яте говориш? Я ж тобі вже сказала, інакше не буде”. Ось так. — Тоді слушне запитання: Ви з гумором на “ти”, чи на “ви”? — На “ти”. Вважаю, що краще вжити гарний анекдот, ніж вітамінну таблетку чи скандалити. — Вам притаманна самоіронія? — Так. Якби я не ставилися до себе іронічно, то вже давно була б інакшою, — точно лежала б у психоневрологічній лікарні. — Як Проня Прокопівна: лягли бі чогось чекали? — А тому, щоб не дочікуватися поганого, я з гумором ставлюся до різних обставин, до самої себе, — це мені допомагає. — Ви консерватор чи експери6 ментатор? — А коли як. І з якого боку подивитися. Іноді здається: зараз гори зверну, що хочете зі мною робіть, а щось новеньке втну. Але переважно буває інакше. У мене є дуже добра риса: я довіряю людям професійним. І якщо я їм уже повірила, й вони мені щось пропонують, і в цьому є елементи ризику, експерименту, я віддаюся на їхню волю, й вони роблять зі мною, що вважають за потрібне. У такому сенсі я можу назвати себе експериментатором, бо я не боюся змін. А от щодо, скажімо, стосунків між чоловіками й жінками, я — консерватор, я не розумію цих модних тенденцій. — Сексуальну розкутість з обох сторін? — Тут я переконаний консерватор, я вважаю, що жінка й чоловік повинні жити вкупці, — ніяких там дурниць, коли, наприклад, сім’я запрошує сім’ю разом провести час і вільно розважитися. Я цього не розумію. “НА ЕКСПЕРИМЕНТИ НЕ ВИСТАЧАЄ ПОРОХУ”… — А я не розумію, чому україн6 ські співаки й співачки не мають репертуару. Я — пересічний слухач, слухаю того чи іншого, — і начебто голос є; а рік проходить, другий, а цікавих яскравих пісень немає. Яким чином вишукуються хіти? Хто головний рецензент Вашого ре6 пертуару? — Ну, звичайно, я! Я виходжу з новою піснею до людей. І якщо я її не відчую, то про який зворотний зв’язок може йти мова!? А якщо якась історія, сюжет не про мене, то я намагаюся уявити ці обставини, пережити їх, я повинна обов’язково відчути те, про що я співаю. Я беру тільки ті пісні, які подобаються насамперед мені. — Ігор або саундпродюсер мо6 жуть Вам нав’язати якусь пісню? — Відповім так. Касети з піснями надходять у величезній кількості, і я фізично не в змозі всі прослуховувати. Цим займаються Ігор і саундпродюсер Володя Бебешко. Якщо матеріал достойний, вони передають ці касети мені. І головне слово — за мною. Звісно, вони можуть сказати: “Таю, ця пісня класна, ця пісня модна”, — але, якщо я її не відчуваю і не розумію, то — вибачте. — Мені сподобався Ваш про6 ект із Йосипом Кобзоном, у якому прозвучала українська пісенна кла6 сика. І я собі дозволив пофантазу6 вати: от якби Таїсія Повалій зро6 била дуетний компакт6диск, нап6 риклад, із Вакарчуком, із Понома6 рьовим, із Кузьмою, з Ніною Мат6 вієнко, з Ані Лорак, з Олександром Василенком і т. д… — Це було б класно, однак я притримаю віжки. Ви не уявляєте, наскільки це тяжко організаційно й матеріально. Ну от, наприклад, коли ми робили згаданий Вами диск із Йосипом Давидовичем Кобзоном, ми хотіли віддати данину поваги десятиліттю незалежності України, тобто це був наш подарунок. І скільки Ігор доклав зусиль, щоб знайти спонсорів (заплатити за аранжування, за студію, за рекламу тощо)! Робота видалася дуже серйозна, але це диск із… вічними піснями. Якщо робити такий проект із Вакарчуком, Пономарьовим, Лорак і ще з кимось, це буде сучасна музика, це будуть твори на кшталт “кота в мішку”, а на проект треба буде витратити й час, і гроші. При цьому ми не знаємо, де будемо ще співати ці пісні, щоб зацікавити альбомом слухачів, тому що в концертах ми рідко перетинаємося, ми — виконавці зовсім різного плану. Зауважу, що в мене на запис нового альбому не вистачає часу, зараз є повністю готові аранжування трьох пісень, а я все не знаходжу часу, щоб поїхати на студію та записати їх. Чому? Багато гастро- Зірка співачки Таїсії Повалій сяє досить давно, сяє потужно та впевнено. Як їй там, у високості? Комфортно? Не холодно? А чи не покрилася вона там інеєм гордині й недоступності? З іншого боку, сумніви розвіювала проста думка: не може теплі сердечні пісні співати Снігова Королева. Хоча всяке буває… Наша зустріч відбулась у затишному кафе “Карамболь”, за п’ять хвилин ходи від Хрещатика. Таю супроводжував Ігор Ліхута — чоловік і продюсер. Після привітання він майже одразу делікатно залишив нас удвох і з’явився лише наприкінці бесіди — на прохання пані Таїсії. От якою Тая виявилася зблизька.
Таланти і поклонники · S. 12Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

словами і почуттями. А коли він прийшов, дметься та мовчить, ти вже думаєш: “Боже, де це він був, що там у нього?” Міць сім’ї залежить від того, чи може чоловік розкрити свою таємницю дружині. Так, він приходить, буває, незадоволений додому, але він знає, що зараз розкаже дружині про свої неприємності, і вона його зрозуміє, і вони разом долатимуть негаразди. Це і є лікуюча довіра. — А які риси в чоловіках для Вас неприйнятні? — Мужчина не повинен бути фальшивим і боягузом. — Що імпонує в чоловіках? — Лицарське ставлення до жінки. — Я коли молоденький був, то мені, насамперед, щоб вродлива бу6 ла; подорослішав — щоб добра і ро6 зумна. А зараз, знаєте, такий его6 їзм чоловічий: щоб самовіддана бу6 ла, і ні в яких дрібницях зради не до6 пускала. — Про це взагалі не може бути рів зробити щось епа6 тажне, над6 звичайне? — Ні й ні. Я можу пояснити. Справа в тому, що на словах звучить швидко та безболісно: зробити щось надзвичайне. Щоб його зробити, по-перше, треба знайти гроші, по-друге, треба витратити багато часу, сил, енергії. А який сенс, наприклад, улітку зліпити в холодильнику снігову бабу і винести на вулицю. Це стосовно епатажності. Я також не бачу сенсу робити якісь дуже серйозні музичні проекти, якщо ці проекти зберуть маленьку купку людей, здебільшого музикантів, котрі прийдуть за запрошеннями, тому що на квитки в них немає грошей. І прийде також осіб із 10—20 естетів, які будуть казати: “О, це клас!” А коли я порахую, скільки я витратив на це грошей, вийде так, що я за ці гроші міг би зняти дуже класний кліп, котрий просто приніс би додаткові кошти Таїсії Повалій у майбутньому. А “надзвичайний” проект не принесе абсолютно нічого, крім якогось сумнівного пафосу. В таких випадках кажуть: “Широко відомий у вузьких колах”. Тому треба вирішувати: чи ми працюємо для бізнесу, чи ми працюємо для пафосу. Люди вибирають і купують дуже конкретні речі. Якщо ми хочемо достойно жити, заробляти гроші й розвиватися, ми маємо робити те, що нам може приносити гроші. То є, на жаль, правда. ЩО ДИКТУЄ ТАЛАНТ? — Шоу6бізнес — це фабрика марнославства й славолюбства? Повалій: Ні-і… Ліхута: Я б так не сказав. У кінцевому підсумку, все диктує його величність Талант. У нас в Україні багато талантів, які абсолютно професійно роблять свою справу. Практично 90 % виконавців — це Професіонали. Просто наші виконавці не завжди можуть бути ще й бізнесменами, як, наприклад, росіяни. Росіяни, я вважаю, більше бізнесмени, ніж артисти: все добре прораховують, і це переважає настільки, що вони стають першими. Плюс великі гроші, плюс великий ринок, плюс в Україні “Русскоє радіо”, плюс
Таланти і поклонники · S. 12Originalseite ↗

Fortsetzung von ««Я ВЕДУ В ЛЮБОВ»», S. 11

«Я ВЕДУ В ЛЮБОВ»

Закінчення. Початок на с. 11 ню, а воно допомагатиме своїм батькам. Держава повинна створити всі умови саме середньому поколінню, щоб воно могло розвиватися. Я вже, наприклад, маю своє підприємство, я нормально почуваю себе в цьому житті й можу допомогти своїм родичам. — Розкажіть про Вашого сина. — Денис Повалій навчається на четвертому курсі інституту міжнародних відносин. На факультеті інформації. Вчиться гарно. Неодружений, товаришує із дівчиною. — Які в нього стосунки з музи6 кою? — Дуже любить музику: складає пісні — пише вірші, мелодії, робить аранжування, — і сам співає. — Чому він не пішов цим шля6 хом? — Я не думала, що це виявиться так сильно — протягом останніх 2—3 років. Спочатку Денис не дуже-то й знав, ким він хоче бути, до чого має більшу схильність. А зараз весь час у музиці живе, навколо — сама музика. — Це захоплення має вже якісь конкретні результати? — Поки що — ні. У нього немає жодної професійної роботи. Я маю на увазі — студійного запису. Ми поки що не вкладали ніяких коштів. Якщо Денис серйозно захоче, як тільки вирішимо, що цього хочемо всі ми, тобто переконаємося, що він готовий не тільки співати для себе, але й виходити на сцену, усвідомлюючи велику відповідальність, тоді — зелене світло. А так ми не можемо собі дозволити заради розваги дитини вкласти в нього гроші, щоб він побавився — і все. Ні. Кожна копійка на рахунку. Якщо він буде серйозно працювати, буде концертувати, “відбивати” вкладені гроші, то, звичайно, будуть записи й на професійній студії, відеокліпи, будуть ефіри на радіо й на телебаченні і таке інше. СПОСІБ ЖИТТЯ. СІМЕЙНІ ПОГЛЯДИ НА ТВОРЧІСТЬ — Виходячи на сцену, артист віддає себе людям. Яким чином Ви поновлюєте свою жит6 тєву і творчу енергію? Чи є у Вас секрети онов6 лення здоров’я? — Секретів немає. Для мене вкрай важливо, щоб у моїй сім’ї панували злагода і спокій, щоб усі мої рідні та близькі були здорові, щоб я не нервувала, переступаючи поріг дому. Якщо в мене вдома все добре, я дуже швидко відновлююся. А коли хтось захворів, то це для мене найгірше, я дуже хвилююся, і тоді мені важко. — Що, на Ваш пог6 ляд, руйнує сім’ю? — У першу чергу, підозра й недовіра один до одного. На цій основі починаються лайки… У сім’ї чіпляються один до одного: ти не постарався, ти не зробив. У серці недовіра-підозра, і-от людина вже тебе дратує: не так сидить, не так їсть, не так ніс чухає. А коли є любов і взаємоповага в сім’ї, то віра в іншу половинку стає способом життя. Коли люди стають отими половинкамивзаємодоповненнями, стають одним цілим, от тоді тільки буде злагода і спокій. На душі легко-легко, ти не нервуєш, тому що чоловік прийде додому, погладить і скаже: “Кохана моя, ти — найкраща”. Іти йому відповіси тими ж самими мови. Люди йдуть на зраду, коли не відчувають, що вдома в них є надійний тил, коли людина не насичується вдома радістю, комфортом, ніжністю, вірністю, — тому знаходить щось нове й цікавіше десь інде. З іншого боку — це є мистецтво: уміти бачити тільки найкраще в своїй половинці. У кожного є якісь негативні риси (немає людей ідеальних), тобто, в кожного є свій “зсув” — ти повинен знати цей “зсув” і просто не реагувати. Ну, він такий, а я така… Він же приймає мене такою, якою я є, отже, і я повинна приймати його таким, який він є. Хоча це дуже важко. Однак я знаю, що вже його не перероблю, тим більше, що в нього є багато інших гарних рис, які мені подобаються, і тому мене не дратують його недоліки. До цього треба дійти мозком, підготувати себе. Це не просто так собі: ой, я закохана! На наступний день нова думка: “За що люблю? За те, те, те… Але таких рис багато в інших, я, може, іншого полюблю”. Ось, скажімо, Ігор, чоловік мій (в очах Таїсії з’являються веселі бісики). У нього було безліч жінок, я — третя офіційно. Подає впевнений голос Ігор Лі6 хута: — Більше, ніж безліч! Повалій: І я його розумію. Він бідний і нещасний. Він же шукав, шукав собі ідеал! А немає ідеалів! Усі однакові. Усе залежить від того, хто до кого як ставиться. — Ігоре, до Вас питання. Тая така лагідна й усміхнена. Це її пос6 тійний стан? Ліхута: Як у кожної жінки, все залежить від настрою. Якщо нас! трій гарний, Тая біленька і пухнас! та. Якщо настрій поганий, у мене додається сивого волосся. Повалій (задерикувато): Немає ідеальних людей. Ліхута: Її гарні риси переважують погані. Тому я намагаюся не бачити поганих рис, або просто заплющую очі. Я — людина, котрій уже не вісімнадцять, а 42. А з часом і жінка, й чоловік стають мудрішими. Мені здається, що я став мудрішим тому, що живу з Таїсією Повалій. — У чому Ви вбачаєте Таїн розвиток як співач6 ки? Ліхута: Абсолютно в усьому. Удосконалюється індивідуальна майстерність і музичний матеріал. Хоча я можу стверджувати: так, як вона співала десять років тому, сьогодні ніхто не співає в Україні. Я думаю, що і в найближчі 10—20 років ніхто так співати не буде. Так сталося, підкреслюю двома такими жирними рисками, так сталося, що ту музику, яку Тая зараз співає, вибрав народ. Враховуючи стан культури не тільки українського народу, а взагалі людей, котрі жили за радянських часів, сьогодні більш популярні попсові пісні, ніж серйозна музика. Це так само стосується театру, літератури, балету і так далі. Тому, як кажуть, яка країна, такий і теракт. Якщо більш популярною була б серйозна музика, (тобто естрадна, але більш серйозна), то, безумовно, пані Тая такі пісні співала б із більшим задоволенням і насолодою. Але, на жаль, як висловився наш перший президент: “Маємо те, що маємо”. — І, все ж таки, чи немає намі6 “ОРТ”, плюс газети. У Росії немає українських газет, немає українських радіостанцій, українського телебачення. І в усьому колишньому Радянському Союзі — то є геополітика — оце все російське працює на Росію, не тільки на виконавців. Тому росіяни привозять гроші з інших колишніх республік — звісно, в Росію. На ці гроші вони знімають кліпи, шиють костюми, дають роботу тисячам людей. — А як щодо інтервенції Таїсії Повалій у Росію? — І не тільки Таїсії Повалій… Однак справа в тому, що це дуже важко робити. Чому вони приймають, наприклад, Андрія Данилка, до речі, безумовно обдарованого. Тому, що той жанр, у якому він працює, дуже зручний для росіян і для російського політикуму. — Так, жанр хохла6дебіла: і не чоловіка, й не жінки, що дивно базікає — і не україн6 ською, і не російською… — Якщо це продається і купується, то Данилко робить те, що він робить. Він хоче заробляти гроші, і він їх заробляє. А з політичної точки зору все це, безумовно, дуже зручно та вигідно росіянам. Навіщо їм його витісняти, — дивіться, які українці цікаві, суцільне “ге-ге-ге”. А кому там потрібна серйозна висококласна професійна співачка? Якщо там своїх “під зав’язку”. Росіяни, звісно, будуть ставити перешкоди: це ж абсолютно не Вєрка Сердючка! До того ж у Андрюші був дуже гарний трамплін: у Київ приїздили артисти з Росії зніматися в його “СВ-шоу”, котре тоді одразу йшло на “РТР”, і цю програму дивилися багато росіян, вона була дуже популярна. Але знов-таки, при всьому таланті, поки він не почав “співати”, він не був таким популярним. Тому що ці пісні в атмосфері негараздів звеселяють, вони беззаперечно танцювальновесільні: “Харашо, всё будет харашо!” — і всі балдіють. Я нерідко спостерігаю, як дуже багаті люди на крутих машинах, у тому числі поважні бізнесмени й навіть політики, їдуть і слухають не радіо, а компакт-диски Данилка. Про що це говорить? Я не буду робити висновків: погано це чи ні. Я зараз міркую як бізнесмен. Якщо це купується — воно має право на існування. Жахливо, що рівень культури в усьому колишньому Радянському Союзі такий, що дозволяє заробляти гроші саме завдяки цьому “рівню”. А з іншого боку, Андрій — молодець, тому що свою роботу робить професійно. Ось і все. Треба відділяти, як кажуть, мух від котлет. Він професійно працює, питань немає. Інша справа — політика. — Таю, Ви виходите на сцену в сяйво прожекторів, у залі — маса людей. До яких вершин Ви ведете? — Тільки в добро. Я свій репертуар підбираю тільки з тих позицій, щоб зробити людині приємне, щоб не було, не дай Боже, ніякого негативу. Хай душі людські хоч на деякий час забудуть про будь-які прикрощі. Я хочу, щоб усі тільки раділи добру, сонцю й відкидали всі погані почуття від себе. Я веду тільки в надію. Ніколи в житті в мене не буде агресивної пісні, тому що я сама не сприймаю такої музики. Я веду в любов, це — моя основа, з цього я починала розмову. Це той ґрунт, на якому розквітає все. І сім’я, і дітки, і бізнес. І якщо в колективі якісь чвари, заздрість, — не буде ніякого процвітання і достатку. Я веду у взаємоповагу. Спілкувався Володимир КОСКІН z
Культура · S. 13Originalseite ↗

«ПРОВЕСІНЬ»: ПЕРЕМАГАЮТЬ ТАЛАНТИ

ВІД ПЕРШАЧКА ДО ЛАУРЕАТА МІЖНАРОДНИХ КОНКУРСІВ Власне, це єдиний в Україні фестиваль-конкурс, де можуть показати свою майстерність виконавці на народних інструментах. Цього разу змагалися баяністи, акордеоністи, бандуристи (інструментальна та вокальна), домристи, балалаєчники, гітаристи, цимбалісти. Усіх, хто грає на якомусь із цих інструментів, поділили на чотири вікові категорії: учні музичних шкіл до 12 та до 15 років, студенти училищ першого-другого курсів та третього-четвертого. Переможців називають у кожній категорії. Більшість учасників відзначають об’єктивність журі, не враженого, як на деяких інших музичних конкурсах, дрібним містечковим честолюбством — тут ідеться тільки про рівень виконання. Виступи учнів у фестивальні дні тривали майже по дванадцять годин на добу, адже цього року на “Провесінь” приїхали 235 учасни- Фото Ганни Оборської ків. Це тільки учнів та студентів. Додайте сюди ще викладачів, батьків. Усіх цих людей треба десь розмістити, забезпечити хоча б мінімальними умовами для проживання, підготовки до виступів. Але, очевидно, ці організаційні труднощі не злякали організаторів фестивалю, бо “Провесінь” із року в рік з’являється в Кіровограді невідворотно, як прихід весни. З чого ж усе почалося? У 1994-му при обласному відділенні Музичної спілки, яку на Кіровоградщині багато років незмінно очолює подвижник своєї справи Володимир Ворона, з’явились асоціації за інструментальними напрямками. Головою асоціації народних інструментів обрали Валентину Ревенко (нині — директор Кіровоградської музичної школи №2), людину ініціативну, професіонала своєї справи, яка не звикла ховатися за чужими спинами. Валентина Григорівна розсудила логічно: якщо є асоціація і її голова, значить повинна бути і якась конкретна робота. Отож, знаючи, що в Україні немає чогось подібного, й запропонувала проект фестивалю-конкурсу. Начальство спочатку (як це буває завжди) не дуже зраділо новій ідеї, а отже, й новому клопоту. Але тодішній завідувач міського відділу культури Олександр Полячок підтримав Валентину Григорівну, і справа зрушила з місця. Перша “Провесінь” відбулася в 1996-му. Тоді змагався 41 виконавець. Журі очолив народний артист України Сергій Грінченко, якого запросило подружжя Голиусових. Ця чудова, високоосвічена пара (Юрій Петрович — голова асоціації баяністів-акордеоністів, Лариса Іванівна — заступник директора Кіровоградського музучилища) відразу сприйняла ідею “Провесені” й стала разом із Валентиною Ревенко її осердям. До них іще можна додати й директора музучилища Юрія Любовича. Поступово сформувалося й авторитетне журі, яке вже кілька років поспіль очолює доктор мистецтвознавства, професор Національної музичної академії імені Чайковського Микола Давидов. До складу журі входять: народний артист України, професор Сергій Баштан, професор Микола Білоконєв, лауреат міжнародних конкурсів Віталій Заєць. Цього разу до них приєдналися представники Міністерства культури і мистецтв Олег Мамченко та Олександр Полусмяк. Відкриваючи ІХ фестиваль-конкурс, Микола Давидов зазначив, що “Провесінь” — це всеукраїнська Фото Ганни Оборської школа академічного народного інструментального мистецтва. Не можна сказати, що такого рівня було досягнуто відразу. Але вже після першого конкурсу викристалізувалась ідея поєднати всі ланки музичної освіти: учнів музичних шкіл, училищ, викладачів, народних артистів та лауреатів міжнародних конкурсів. Усі вони зустрічаються на “Провесені”. Адже учні та студенти, які потрапляють на фестиваль-конкурс, проходять відбіркові курси у своїх навчальних закладах. Більшість із них продовжують навчання в Національній музичній академії (фестиваль — чудовий шанс, щоб професура академії тебе помітила). Тож “Провесінь” — місце зустрічі нинішньої академічної народно-інструментальної еліти та еліти майбутньої. Таке спілкування дозволяє підтримувати високу школу виконавської майстерності, збагачує учасників. Слід зазначити, що під час фестивалю проводиться й велика методична робота: скільки проведено науково-практичних конференцій, майстер-класів, лекцій, творчих зустрічей. Цього року, наприклад, досвідом із колегами ділилися викладачі Л. Бридько із Черкас, Т. Ткач із Луцька, П. Сиротюк із Чернівців, а учасники приїхали з двадцяти міст України. А МУЗИКА ЗВУЧИТЬ… “Провесінь” має не лише навчальний та методичний напрямки, ФЕСТИВАЛЬ а й концертний. У Кіровограді й досі пам’ятають виступи Сергія Грінченка та квартету баяністів Національної філармонії під його керівництвом, бандуристів, лауреатів міжнародних конкурсів Лариси Дедюх, Романа Гриньківа, Оксани Заєць, заслуженого артиста України баяніста Павла Фенюка, дуету лауреатів міжнародних конкурсів — домристки Наталі Костенко та баяніста Сергія Невєрва, заслуженого артиста України, кобзаря-лірника Василя Нечепи, заслуженого артиста України, лауреата міжнародних конкурсів Володимира Мурзи, володаря Кубка світу Володимира Зубицького. Це тільки невелика частинка. Крім того, в перших фестивалях брали участь оркестри народних інструментів дитячих музичних шкіл та училищ, ансамблі бандуристів, гітаристів, відомі колективи з Полтави, Донецька, Харкова. Але оркестрова частина “Провесені”, очевидно, занадто складна з організаційних причин, отож, поки що довелося від неї відмовитися. А як би вона збагатила музичне життя нашого міста! Останнім часом перлиною “Провесені” стали концерти Кіровоградського муніципального камерного хору під керівництвом заслуженого діяча мистецтв Юрія Любовича. Цьогорічний концерт духовної музики в костелі Святого духа, де поєдналися висока майстерність колективу із чудовим резонансним звучанням, вразив багатьох. Ще один момент “Провесені” важко обійти увагою: тут можна придбати ноти. Авторські примірники, видані в різних містах, привозять самі учасники, а тернопільське видавництво “Богдан” налагодило випуск цієї літератури, і вона на “Провесені” користується шаленим попитом. Очевидно, Міністерство культури і мистецтв України помітило успіхи організаторів “Провесені” і, на відміну від обласного управління культури, підтримало фестиваль і фінансово, й методично. Але Валентина Ревенко зазначає, що для неї дуже важливо не забюрократизувати фестиваль, зберегти дух творчої змагальності, об’єктивності оцінок, відданості музиці. У Кіровоград “Провесінь” приходить обов’язково, — як весна. Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград z РЕФЛЕКСІЇ ся приїжджим та іноземцям. Ярослав Максимів родом із Львівської області. Тут, у Києві, він як може, так і заробляє собі на життя. А заробивши копійку, бере в руки фотоапарат і їде фотографувати Змієві вали на Київщині чи вирушає у подорож Поділлям шляхами Тараса Шевченка — із блокнотом і олівцем, щоб замалювати місця, пов’язані з перебуванням поета у Кременці, Почаєві, Берестечку… Донині художник не мав змоги виставити свої роботи чи навіть показати їх друзям. Не будемо вдаватися до скурпульозного мистецького аналізу — це не наша мета. Ми хочемо сказати, що в час тотальної девальвації всього справді національного і людського, коли на Андріївському продається все: “матрьошки”, компеляції під класику, численні стилізації і підробки, відвертий несмак, — приємно переконатися, що ще живе справжнє мистецтво. Особистий погляд художника, його щирість, безпосередність, першоімпульс передається глядачеві. Ярослав — дослідник, він не припиняє дивуватися навколишньому світу й дивувати нас. Він зовсім не марнославний художник, а український хлопець, що передав нам свої враження від славного міста Вільна. Надія НАУМОВА, науковий керівник відділу Національного музею Тараса Шевченка “Хата на Пріорці” z Народно-інструментальна еліта майбутнього: Кіровоградський ансамбль “Ексампей” У Кіровограді завершився ІХ Всеукраїнський фестиваль-конкурс виконавців на народних інструментах. П’ять днів конкурсних прослуховувань і концертів, хвилювань і організаційної напруги, визначення і нагородження переможців. З кожним роком кількість бажаючих взяти участь у фестивалі-конкурсі зростає. Хоча він не вирізняється ні помпезністю, ні шикарним блиском програмок та буклетів, ні багатством чи пишнотою прийому гостей. Швидше, навпаки — все гранично скромно. Але справді творчій та змагальній атмосфері “Провесені” це не шкодить.
Культура · S. 13Originalseite ↗

«У ВІЛЬНІ, ГОРОДІ ПРЕСЛАВНІМ…»

У цьому місті пройшло два роки ранньої юності нашого поета та художника Тараса Шевченка. Тут він зустрів свою п’ятнадцяту весну, прибувши до Вільна у складі челяді свого поміщика Павла Енґельгардта, ад’ютанта віленського генерал-губернатора. І пізніше, в далекій казахській пустелі, коли значна часова дистанція відділяла його, політичного засланця, рядового окремого Оренбурзького корпусу від тих днів, він згадував це місто, довгу подорож до Литви через Білорусію по розгрузлому болотистому тракту. Все тут було інакшим, ніж на Україні. Як можна нині уявити собі цього хлопчика, ще майже дитину, що вступає у юність, коли навколо все чуже і всі чужі, і те перше враження, що справило на нього велике місто, зовсім не схоже на українські міста, в яких він уже побував? Вільно, як і Київ, розташувалося на пагорбах берега ріки, але замість золотих куполів — гострі шпилі готичних храмів. В’їжджали до міста через Остру браму з каплицею над нею. Була друга половина березня… Тарас добре запам’ятав свято Миколая у грудні 1829 року, коли запаливши свічку, взявся до копіювання лубочної картинки із зображенням козака Платова, а на другий день був за це покараний на панській конюшні. Про цей епізод свого життя він навіть розповів у своїй “Автобіографії”. А в листах до польського друга Броніслава Залєського, побратима по роках заслання, поет знову й знову згадував “дороге своєму серцю Вільно”. Там же, на засланні, Шевченко написав поезію “У Вільні, городі преславнім…” Тоді ще й був, от як на те Не вбгаю в віршу сього слова, Тоді здоровий-прездоровий Зробили з нього лазарет, А бакалярів розігнали… Саме так Шевченко пригадував події польського листопадового повстання 1830 року та закриття Віленського університету, “бакаляром” якого й був Бронек Залєський. У цьому університеті викладав малювання Яніс Рустемас, що став першим учителем малювання молодого Тараса: у Вільні були виконані перші відомі нам малюнки олівцем — “Портрет батька” та “Марія-Магдалина”. У цій поезії згадується ріка Вілія і Закрет, Остра брама з образом Чудотворної ікони Божої Матері. Навіть у снах своїх він бачив Вільно, костьол Святої Анни, в якому зустрічався зі своїм першим юнацьким коханням — швачкою Дунею Гусиковською. Звичайно, нині важко собі уявити, яким же тоді був той козачок Тарас, але досі збереглися у Вільно вулиці, куточки міста, де він бував, будинок і двір, в якому мешкав Енґельгардт, майстерня Яніса Рустемаса. У цьому місті жили Й навчалися Юліуш Словацький, Адам Міцкевич, Яків Головацький. У лютому цього року у відділі Національного музею Тараса Шевченка “Хата на Пріорці” відбулася виставка “У Вільні, городі преславнім...” Її автор, художник Ярослав Максимів, працюючи та навчаючись у 90-х рр. уже минулого століття у Вільнюсі, пройшов по місцях, пов’язаних з іменами Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Тараса Шевченка. Прекрасний литовський край та його столиця нікого не залишали байдужим. Художник не просто фіксує на папері архітектуру Вільнюса, він веде нас його вузькими вуличками і дворами, показуючи раптом, як хороший екскурсовод, те, що помітить не кожен: одиноке дерево в дворі, мереживо дерев’яних балкончиків, двері в древніх мурах, за якими ховається таємниця минулого буття багатьох поколінь. У Ярослава немає зовнішньої ефектності, він не зображає парадних фасадів, але з наївною ретельністю вимальовує бруківку, червону черепицю дахів, цегляну кладку. Він показує життя міста з його внутрішніх дворів і залучає глядача до співпереживання. Так, дивлячись на двір будинку Енґельгардта, ми можемо уявити, як не раз пробігав ним молодий Тарас на виклик пана, як поспішав він коротшою дорогою, щоб швидше потрапити до майстерні Яніса Рустемаса. Декілька слів про особистість самого художника, що нині, як і багато його друзів, стоїть на Андріївському узвозі, продаючи, як він сам називає, “галантерею”: фанерні троянди, різьблені шкатулки, плетені корзини та вази, гетьманські псевдобулави, все, що пропонуєть-
Цікаво знати · S. 14Originalseite ↗

22 травня виповнюється 165 років із дня заснування Бо6 танічного саду імені академіка О. В. Фоміна Київського на6 ціонального університету імені Тараса Шевченка ДЕ ЦАРЮЄ ВЕСНА?

З ІСТОРІЇ САДУ 22 травня (10 травня за старим стилем) 1839 року було засновано Ботанічний сад Київського університету. Саме 10 травня професор Р. Траутфеттер узгодив із ректором університету К. Неволіним конкретне міс$ це за будинком університету, а також кошторис у розмірі 2153 крб. на утримання саду. Вже 12 травня Траутфет$ тер зробив перші посіви на$ сіння, одержаного з інших бо$ танічних садів. 19 липня 1846 року роз$ почато будівництво оран$ жерей. Довершеного вигляду сад набув навесні 1853 року, коли навколо нього було спорудже$ но огорожу. У 1960 році Ботанічний сад імені академіка О. В. Фо$ міна було оголошено пам’ят$ кою садово-паркової архі$ тектури республіканського значення, а в 1969 році йому було надано статус катего$ рійної наукової установи. Наприкінці 1970$х під ке$ рівництвом директора В. Ф. Лапчика проведено ре$ конструкцію центральних оранжерей. На місці трьох старих 16$метрових споруд збудовано 30$метрову оран$ жерею-кліматрон площею близько 1000 кв. м. Одночас$ но реконструйовано всі оран$ жереї та теплиці. В 1992 році Ботанічний сад затверджено як природ$ но-заповідний об’єкт загаль$ нодержавного значення. Ботанічний сад імені О. В. Фоміна — науково6дос6 лідна установа Київського національного університету імені Тараса Шевченка вико6 нує одночасно навчальні та освітні функції. Нині в структурі саду чотири наукові сектори: дендрології, інтродукції трав’янистих рослин, інт6 родукції тропічних та суб6 тропічних рослин, фізіології та біохімії рослин6інтроду6 центів. Унікальна колекція рослин різного географічного походження налічує близько 10 тисяч таксономічних одиниць. ПРОГУЛЯНКА САДОМ Починаючи розмову із директором Ботанічного саду імені академіка О. В. Фоміна Василем Капустяном, розумієш, що ця людина може розповісти про сад геть усе: від його започаткування до історії кожної рослини. У саду-заповіднику досить солідна колекція дерев. Науковці працюють із тисами, соснами та іншими деревами. Багато з них цінні тим, що висаджені з народженням саду або завезені сюди вже в певному віці, тож є старшими Ботанічного. Гості з інших садів по доброму заздрять тутешній колекції трав’янистих рослин, зокрема лікарських. Понад 200 їх видів акліматизовано вперше. Це, зокрема, відома ехінацея, котра нині широко застосовується у медицині. Спеціалісти мимоволі затримуються біля колекцій рододендронів, кизильників, гірських рослин, папоротей, магнолій; садівники подовгу стоять на ділянці формового саду, створеного у 30-х роках на карликових та напівкарликових підщепах. Звідси вивчені й акліматизовані рослини та дерева виходять на простори України, потрапляють у інші країни. У саду зібрана колекція тропічних та напівтропічних рослин, яка налічує більше 4 тисяч видів рослині дерев. Привертає увагу саговик, якому близько 250 років. Його привезли з гомельського маєтку графа Румянцева. А ось чилійська пальма. Її ще називають медовою. У цьому й полягає трагедія виду. Коли зрізати верх, пальма видає до півтонни солодкого соку. Це й загубило її в Чилі. Із соку гнали спиртне, а дерева нищили. Тепер вона існує тільки в Ботанічному саду. А ось знаменита пальма Лівінгстона південна. Їй майже 200 років. Вона найстарша в помірній зоні Європи. Вперше зацвіла 1979 року — після реконструкції оранжереї. Відтоді цвіте під кожен Новий рік і періодично завдає клопоту. Коли пригріває сонце, пальма потужним листям видавлює вгорі шибки з 6-міліметрового скла, доводилося викликати альпіністів-верхолазів для полагодження та щораз підвищувати оранжерею. Таким чином її висоту довели до 32 метрів. ТВОРЦІ СЬОГОД- НІШНЬОГО БОТА- НІЧНОГО САДУ — Заслугою наших попередників є те, що наші Яке місце відпочинку обрати, щоб призупинити час і вдосталь насолодитися весною? Ботанічний сад імені академіка О. В. Фоміна Київського національного університету імені Тараса Шевченка — ось вибір і студентства, що хоче перепочити після таких виснажливих весною пар, і молодих мам, які приходять сюди зі своїми дітьми. Спеціально для останніх тут побудували дитячий майданчик. Та відвідують це місце й інші люди, які хоч раз чули про унікальність саду.
Цікаво знати · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

колекції збереглися в роки громадянської, Першої світової та Другої світової війн. В оранжереях колись навіть розміщувалася німецька частина. У саду завжди працювали люди, відданій своїй справі, — говорить Ва! силь Капустян. — Традиційно тут працювали дуже сильні науковці. Скажімо, академік Олександр Васильович Фомін — всесвітньо відомий ботанік. У часи громадянської війни в холоднечу він нав’ючувався вдома ковдрами та своїм одягом і все те ніс до саду, щоб позатуляти вибиті вікна і врятувати від морозів унікальні рослини. В 1935 році — після смерті вченого — Ботанічний сад назвали його іменем. Його попередник — Сергій Гаврилович Навашин. Його відкриття в галузі цитоембріології, зокрема щодо подвійного запліднення у покритонасінних рослин, принесли Ботанічному садові світову славу. Крім того, старожили розповідали, як у лиховісні роки бачили в саду чоловіка похилого віку, який збирав дрова і носив їх у теплиці, — щоб не дати рослинам загинути у негоду. То був Сергій Гаврилович… А Іван Федорович Шмальгаузен — визначний дослідник флори, що зробив величезний вклад у вітчизняну ботанічну науку, — до кінця дбав про розвиток саду. Окремо варто сказати про Дмитра Петровича Проценка. Хоча він і подав заяву з проханням звільнити його з посади директора, та до останнього боровся за Ботанічний, і його заява була теж виявом боротьби. Йдеться про час, коли М. С. Хрущов та М. В. Підгорний підшуковували місце для станції метро. Ясна річ, нічиїх порад вони не дослухалися. Об’їжджаючи місто, побачили 12-колонний вхід до Ботанічного. — Так ось же порожнє місце! — сказали вони і ткнули пальцем: — Тут! Куди тільки не звертався директор Проценко, куди не писав — усюди казали: вже вирішено. Загриміла будова. Рили котловани, будували склади тощо. Викорчовували дерева, кущі — гинуло надбання багатьох поколінь вчених і працівників саду. Тоді на знак протесту директор і подав заяву… А Лапчак — на своїх плечах виніс важкучу реконструкцію саду. Це при ньому виросли сучасні оранжереї, в тому числі й унікальна 32-метрова. Сьогодні ж продовжують справу попередників наші науковці. Це, зокрема, завідуючий сектором дендрології, кандидат біологічних наук О. М. Колісніченко. Він 40 років пропрацював у саду. Ним фактично зібрана колекція дендрофлори — 1670 видів. Це доктор біологічних наук Г. Т. Гревцова, яка їздила по всьому світу і зібрала, створила колекцію кизильників. Захистила кандидатську, потім докторську дисертації. Тепер — відома на весь світ учена. Також варто згадати старшого наукового співробітника, кандидата біологічних наук А. Ю. Зарубенка, який майже 15 років був заступником директора з наукової роботи, куратором колекції рододендронів. Г. С. Луковиця — завідуюча сектором інтродукції трав’янистих рослин — створила ділянки рідкісних і зникаючих видів, ділянку “ботанічна система”, де зібрано близько 600 видів трав’янистих рослин. Частина співробітників були творцями унікальної колекції сукулентних рослин. Пішов із життя наш безцінний співробітник Володимир Іванович Северин. Свого часу він був генетиком, готувався до захисту дисертації. Та відомо, яких гонінь зазнала тоді ця наука і вчені-генетики. Володимир Іванович не зрадив любові — працював над акліматизацією рослин. Це він акліматизував їстівний каштан, альбінію та інші рослини. Крім того, проектував і будував унікальні оранжереї, зокрема для водних рослин. Його руками споруджено побутово-лабораторний корпус, а також актовий зал. Це — унікальний зал, гості-архітектори досі дивуються ним… Про директора Ботанічного саду імені академіка О. В. Фоміна скажемо, що він — кандидат сільськогосподарських наук, колишній випускник сільськогосподарської академії — багато зробив і робить для вивчення сукулентних рослин. Це ті рослини, що нагромаджують у листі, коренях чи стовбурах вологу й можуть витримувати тривалі посухи (агава, алое, різноманітні кактуси тощо). Торік за його редакцією вийшла велика книга “Кактуси та інші сукулентней рослини”. Серед них багато лікарських, вивчення їх цілющих властивостей ще можуть подивувати медицину. Сад має найбільшу в світі колекцію кактусів — 1500 таксономічних одиниць. Кактуси — рослини з Американського континенту. Деяких видів там уже немає, і сьогодні по них звідти їдуть в Україну. Василь Васильович свого часу розробив технологію вирощування українських бананів у тепличних умовах. Кияни “знайшли” Тобольський хіміко-металургійний комбінат, де було багато попутного тепла. Там створили тепличні плантації. Чималі плантації було створено у колгоспі “Зоря комунізму” Лохвицького району на Полтавщині. Тут збирали вже по кілька тонн бананів, їх постачали в школу, дитячий садок та лікарню. Але потім — відомі труднощі, енергоносії страшенно подорожчали, і справа заглохла. Однак учений продовжує працювати над інтродукцією тропічних та субтропічних рослин і сподівається, що прийде час, коли в нас таки будуть свої банани та інші тропічні плоди. ЧОГО НЕ ВИСТА- ЧАЄ ДЛЯ ЩАСТЯ І в цьому випадку багато що впирається в гроші. Не може сад самотужки розжитися на належну матеріальну базу. А потрібні ж сучасні прилади, різноманітна апаратура, не кажучи вже про достатню кількість комп’ютерів. На це та на багато інших потреб немає коштів. Керівництво університету, зокрема ректор В. В. Скопенко, повсякчас дбає про унікальний науковий і навчальний підрозділ — викроюють кошти з обмеженого університетського бюджету, шукають помічників поза університетом тощо. І, як бачимо, Ботанічний залишається добре відомим у всьому науковому світі — навіть за таких складних умов. Садові допікає, скажімо, така “дрібниця”. Його паркан збудовано у 30-ті роки минулого століття. Він постарів і просто розвалюється. Справа не тільки втому, що сад втрачає у своєму естетичному оздобленні. Через погану огорожу часом розкрадають рослини. У минулому році було викрадено за ніч 1500 саджанців деревних рослин і кущів. Раніше було тільки пічне опалення, проте бажано, щоб було подвійне, на випадок аварії. З цього року нарешті введено газове опалення в оранжереях. Допоміг у цьому Комітет із екології Верховної Ради України. У святковий день Бота$ нічний сад імені академіка О. В. Фоміна Київського на$ ціонального університету імені Тараса Шевченка че$ кає на гостей-колег із інших ботанічних садів, зарубіж$ них учених. Поздоровляємо зі святом працівників Ботанічного са$ ду. І дякуємо за те, що знає$ мо напевне, де завжди царює весна. z Ярослава СОЛОНСЬКА Фото Ганни ОБОРСЬКОЇ
Час і стиль · S. 16Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Закінчення. Початок у ч. 14 за 2004 р. Нині, в епоху прискорення темпу життя й активізації різноманітних конфліктів, породжених глобалізацією, людину цікавить, передовсім, ступінь досконалості організації міжлюдських (у тому числі — сусідських) стосунків у тому осередку спільного простору, котрий визначається даною адресою і — що дуже важливо — прилеглою до неї територією. Людина прагне поширити сферу затишку та безпеки за поріг своєї квартири, вбачаючи в цьому гарантію збереження своїх особистих і загальнодемократичних прав. КОНКРЕТИКА МІСЬКОГО ДВОРУ Отже, — двір. Спочатку розглянемо можливий двір на масиві. Існуючі масиви типової забудови, які компонувалися переважно багатосекційними (кількапід’їздними) будинками типу “коробка”, “башта”, “стіна-квартал”, переважно з великим міжбудинковим простором, забезпечують об’єктивну можливість створення дворової інфраструктури замкненої форми, з орієнтацією не тільки на колективні, ай на індивідуальні інтереси мешканців одного під’їзду. Саме виходячи із сучасних інтересів мешканців, пропонуємо ряд принципових архітектурнопланувальних і будівельних рішень на прикладі одного дев’ятиповерхового трисекційного (трипід’їздного) житлового будинку (мал. 1). Як бачимо, простір двору можливої форми в плані, для конкретного випадку, утворюється стіною багатосекційних господарчих будівель із розрахунку: одна секція господарчої “стіни” — на кожну сім’ю, яка проживає в даній секції будинку. Тут-таки передбачається павільйон для двірника, павільйон для охорони, можливі секції для розміщення офісів різних громадських об’єднань та клубів мешканців, для збереження спортивного інвентаря, приладдя тощо. Запропонована структура двору передбачає різні варіанти архітектурно-планувальних рішень, які формуються з таких компонувальних елементів: дитяча й ігрова ділянка (містечко); зона тихого відпочинку; місце для зібрань, занять, інших колективних заходів; спортивна зона; садочок або мікропаркова зона з альтанкою; альпінарій, декоративне озерце або плавальний басейн; фонтан, газони, клумби; господарча зона (зокрема для чистки килимів, сушіння білизни тощо); стоянка для автомобілів; можлива багатофункціональна ремонтна майстерня. Двір огороджено парканом. Не забуто й про будку для собаки (аякже! — у дворі має бути дворовий пес), лави, коші й контейнери для сміття тощо. Вхід до двору (в’їзд) — через хвіртку (ворота) — охороняється двірником, павільйон якого знаходиться поряд (вхід А), або через хвіртку (ворота) — вхід В, що знаходиться поряд із павільйоном охорони стоянки автомобілів. ЗА БАЖАННЯМ МЕШКАНЦІВ У найзатишнішому місці двору (як правило, в мікропарковій зоні) може розміщуватися дворова капличка, де віруючі, незалежно від конфесії (в тому числі, запрошуючи відповідного священика), можуть збиратися для християнських потреб. Можливий також варіант подвір’я, в якому деякі функціональні зони (спорту, розваг, зібрань, занять, молитв, бібліотека тощо) введені під дах відповідних павільйонов. Ми не зупиняємося тут детальніше на розгляді надзвичайно важ- Головний редактор Любов Голота. Шеф-редактор Павло Мовчан. Редколегія: Л. Голота, Я. Гоян, П. Мовчан, А. Погрібний, О. Пономарів, І. Ющук. Комп’ютерна верстка: Ірина Шевчук. ливих економічних (наприклад, створення нових робочих місць — майстерні: ремонт взуття, приймальний пункт тощо), морально-психологічних (наприклад, з’являється гарантія безпеки для дітей, колективного й особистого майна Фото з архіву “СП” Фото Г. Оборської мешканців) та інших позитивних наслідків впровадження дворової системи. Але переконані, що саме вона, система дворів, поверне людям впевненість у собі, почуття колективізму й згуртованості, усвідомлення самостійності й відповідальності, сприятиме активізації участі мешканців у суспільно-політичному житті міста та розвиткові нових форм самоорганізації населення. Євген ҐОЛИБАРД, Олександр ГОРБИК z Поняття комфортності умов існування людини не обмежується лише відомим набором комунальних послуг. Серед сучасних пріоритетів, які розглядає мешканець великого столичного міста, обираючи або вдосконалюючи своє житло, на одне з перших місць він ставить зовсім не наявність балкона чи відстань до найближчої крамниці. Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001. Тел./факс 228-01-30. E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://www.prosvita.com.ua Передплатний індекс 30617. Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті Засновник: Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Редакція листується з читачами тільки на сторінках газети і надіслані рукописи та світлини не повертає. Залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn