Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №34 за 2018 рік

16 S. · 29 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 34 (982), 23—29 серпня 2018 З Днем Незалежності, Україно! З Днем Незалежності, Україно!

Підняття державного прапора України над будинком Верховної Ради 24 серпня 1991 року Урочистий марш духових оркестрів на Хрещатику під час святкування Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 1993 року Урочисте покладання квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку на честь 3-ї річниці Незалежності України. 24 серпня 1994 року Виступ ансамблю пісні і танцю одеського військового округу біля Одеського театру опери та балету під час святкування Дня Незалежності України. Одеса, 24 серпня 1992 року Авіашоу під час святкування 2-ї річниці Незалежності України. Київ, 24 серпня 1993 року Святкування 4-ї річниці незалежності України на Майдані Незалежності. Концертна програма “Україно, ми твої сини”. 24 серпня 1995 року
Хронологія відзначення Дня Незалежності З Днем Незалежності, Україно! · S. 2Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Парад ретро-автомобілів під час театралізованого дійства на Хрещатику з нагоди 7-ї річниці Незалежності України. Київ, 24 серпня 1998 року Танки, які беруть участь у військовому параді на честь 8-ї річниці проголошення Незалежності України, проходять по Хрещатику. 24 серпня 1999 року Президент України Віктор Ющенко разом з дружиною Катериною і дітьми йдуть у Софійський собор на Молитву за Україну. Київ, 24 серпня 2006 року Україна відзначала День Незалежності протистоянням опозиційних демонстрантів і правоохоронців. 2011 рік Парад спортсменів на Хрещатику під час святкування 7-ї річниці Незалежності України. Київ, 24 серпня 1998 року Військовослужбовці української армії проходять урочистим маршем по центру Києва під час параду військ, присвяченого 13-й річниці Незалежності України. 24 серпня 2004 року Колонна “Хамві” 95-ї аеромобільної бригади проходить Хрещатиком на параді на честь Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2008 року Парад вишиванок. Київ, 24 серпня 2012 року
З Днем Незалежності, Україно! Хронологія відзначення Дня Незалежності · S. 3Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Парад вишиванок. Київ, 24 серпня 2014 року У Калуші відбулася традиційна хода у вишиванках з нагоди Дня Незалежності України. 24 серпня 2015 року Військовий парад з нагоди Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2014 року Військовий парад з нагоди Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2015 року У Києві 24 серпня на честь Дня Незалежності України пройшов Марш нескорених. 2017 рік Військовий парад з нагоди Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2016 року Парад вишиванок. Київ, 24 серпня 2016 року
Історія «Просвіти» · “Ще один архівний документ дозволяє твердити, що осередок “Просвіти” в містечку протримався до 1923 року”. · S. 4Originalseite ↗

«П’єси треба ставити революційного характеру, а не якісь «Гайдамаки» Такий вердикт винесли більшовики самодіяльним артистам Кобижчі

Микола ГРИНЬ, член НСЖУ, лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії Пантелеймона Куліша, Бобровицький район Чернігівської обл. Зрозуміло, що лист “вождя” не пройшов повз увагу кобижчанських комуністів. На вже згаданих вище зборах осередку більшовиків містечка вони заслухали звіт завсельбуду Павла Кльови, який розповів, що з бібліотеки, де є дві тисячі примірників книжок, “із’яті” старі матеріали. Які саме, можна лише здогадуватися. А ось про масову роботу сельбуду тогочасного періоду архівний документ нам розповідає, що до нього завербовано 87 осіб. Вони об’єднані в сільськогосподарський гурток (40 членів) та драматичний, до якого записалися 42 особи. Є ще юнацька секція. Вона нараховує 96 осіб і при ній створено співочий та музичний гуртки. Як бачимо, в аграрній Кобижчі виявилося більше поціновувачів драматургії, аніж землеробів. Вважаю, що селяни ще раз підтвердили свою відданість аматорському мистецтву гри на сцені, яке зародилося в Кобижчі з давніх давен. Про сільську драматургію сивої давнини існують лише перекази. А ось про розвиток сценічного мистецтва із становленням у колишньому центрі козацької сотні Ніжинського, а згодом Київського полків, осередків організації “Просвіти” засвідчують і документи. Але спершу про саму “Просвіту” в нашому краї. Ще 19 серпня 1908 року таємний агент поліції з позивним “Петербург” доповідав начальству про те, що в приміщенні чернігівського українського товариства “Просвіта”, що розташоване в будинку Богданової на Миколаївській вулиці, під виглядом читання рефератів, публічних лекцій, бесід, вечорів, співок, театральних репетицій збираються семінаристи, гімназисти і навіть учні міських парафіяльних шкіл, де члени товариства “Просвіта”… стали посилено вести серед них протиурядову пропаганду… Згодом це громадське об’єднання розпочало працювати і в Кобижчі — одному з найбільших на той час сіл України. У державному архіві Чернігівської області вдалося знайти документ, де вказано, що осередки “Просвіти” існують у Бобровиці з 20 березня 1917 року, у сусідніх з нею селах Бригинцях — з 22 травня 1919 року, у Браниці — з жовтня 1920, а ось у Кобижчі — лише з листопада 1921 року. У документі вказано, що основний характер діяльності осередку просвітян бути розсадником освіти мешканців містечка. Тут треба сказати про значний інтелектуальний потенціал містечка, яке мало не тільки розвинуту аграрну сферу з розгалуженою сільськогосподарською та споживчою кооперацією, тут діяли промислові підприємства, кустарні артілі, чотири православні церкви, єврейська синагога, молитовний будинок баптистів, заклади освіти, містечко було центром волості. У низовому осередку “Просвіти” на той час об’єдналося 43 чоловіки і 21 жінка. Просвітяни за два місяці того року прочитали три лекції, на яких були присутніми 107 осіб. За два місяці своєї діяльності вони також поставили три спектаклі, які дивилися 288 осіб. Активність вражає. І все ж, вважаю, що у документі є неточність щодо дати заснування “Просвіти” в Кобижчі. Для обґрунтування своєї думки наведу публікацію з “Чернігівської земської газети” за 1917 рік. У номері 64 йдеться про відкриття в губернії українських гімназій. Із таким проханням до Генерального секретаріату освіти звернулися і з Кобижчі. Газета пише, що звернення надійшли від сільських і волосних зборів, виконавчого комітету “Просвіти” та земської управи. Відомо, що 1917 року в Кобижчі відкрилася українська гімназія — одна з небагатьох на тодішніх теренах губернії. Думати про помилковість у звітності щодо дати заснування “Просвіти” дає підстави й твердження автора книги “Нариси з історії Київської “Просвіти” Євгена Букета, виданій 2014 року. Він подає список існуючих бібліотек-читалень “Просвіти” станом на 1918 рік і на основі архівних документів стверджує, що в Козелецькому повіті на той час “Просвіти” були у Бобровиці, Кобижчі, Козельці, Лихолітках, Новій Басані, Чемері, Шаповалівці, Ярославці. Подам ще один документ від 1920 року, віднайдений у Державному архіві Чернігівської області. Це статистичний звіт Козелецького унаросвіти про колективи шкіл, учителів та учнів. Там сказано, що у Бобровиці існують дві “Просвіти” — одна з них на цукроварні, а також Кобизька у Кобижчі, дві в Новому Бикові (одна теж на цукроварні). Діють також Козацька, Пустотинська, Новобасанська, Бригинцівська, Щаснівська, Марковецька, Ярославська, Старобасанська, Мочалищенська організації. До речі, цей же документ говорить нам, що в Кобижчі працюють дві хати-читальні. Одна зних — на Шаповалівці, бібліотеки у Кобижчі та на хуторі Платонівка, підпорядкованому цьому селу. Під час своєї “тріумфальної ходи” радянська влада чи не найпершою в свої залізні обійми в Україні взяла “Просвіту”. Щоб виправдати свої кроки, комунобільшовицька влада назвала ці осередки куркульсько-націоналістичними. Ці обійми були досить міцні і в них товариство задушили. За спогадами старожилів села, наприкінці 1921 року в Кобижчі її ліквідовували політінспектор Козелецького повітового відділу народної освіти з участю представника місцевого КСМ осередку Федора Глушка. Однак ще один архівний документ дозволяє твердити, що осередок “Просвіти” в містечку протримався до 1923 року. Саме 21 березнем цього року датований запит завідувача відділу народної освіти Кобижчанського району (а Кобижча того року стала районним центром) до сільради Замоського куреня. У ньому просять надіслати дані, чи є в цій раді хата-читальня “Просвіти” і яка в ній кількість членів. У запиті цікавляться, чи “одержує ваша “Просвіта” літературу і яку саме?”, чи ведуться “співбесіди в “Просвіті” і хаті-читальні і чи входять у “Просвіту” бідняки і їх кількість у процентах?” Прикро, що в архівній теці не збереглися відповіді на ці запитання. Але логічно твердити: якби “Просвіта” не існувала вже два роки, то про це знав би завідувач відділу освіти району або ж його чиновники, і ця канцелярія не займалася б паперотворчістю. Хоч як би там було, але закладені старими “просвітянськими” драматичними гуртками в селянську свідомість паростки любові до українського класичного театру владі так і не вдалося задушити в обіймах. Як і до жовтневого перевороту, в Кобижчі продовжували ставити самодіяльні театральні постановки з яскравими народними костюмами на тлі майже реальних декорацій. У репертуарі ж були вистави про козаччину, гетьманщину. Вистави аматорів сільської сцени стали звичним явищем і в них брали участь більше сотні місцевих театралів. Заради справедливості слід сказати, що на початку 20-х років минулого століття давні театральні традиції кобижчанців підтримали й окремі представники нової влади.19 вересня 1923 року голова райвиконкому Кебкал відповів на телеграму з Ніжинського окрфінвідділу, що він туди не зможе приїхати 21 вересня “по случаю открытия в Кобижче театра…” Про відкриття театру при Кобижчанському сільбудинку йшлося ів доповіді Кобижчанського райвиконкому. У ній, зокрема, говориться, що “в день сьомої річниці Жовтня відбувся спектакль виключно із учнів місцевих шкіл, а ввечері — із любителів-артистів. Грошовий збір на останньому становив 4970 рублів”. Врешті, постановки з національної тематики, які змушували глядачів думати про свої першоджерела, про долю родини й України, стали кісткою в горлі новоявленим архарівцям з єдиної правлячої партії. Навіть наявність у репертуарі творів українського Пророка Тараса Шевченка не врятувала самодіяльних митців від розгрому, і в ухваленому рішенні геніальну поему вони назвали “якісь там “Гайдамаки” і змусили їх викинути з репертуару, а “радувати” глядачів п’єсами революційного характеру. 30-ті роки минулого століття — це період, коли, за словами одного із сподвижників “вождя народів товариша Сталіна”, життя стало веселіше. Влада ініціює проведення олімпіад художньої самодіяльності. А такий собі доважок до них — культурний збір. Ще один податок на згорьованих від голодомору людей. Зібрані гроші мали йти на розвиток культури. Хоч як тяжко, а мешканці Кобижчі, які люблять мистецтво, ділом виконують умови соціалістичного змагання з Носівським районом. Районна газета розповідає, що Червонопартизанська і Ворошилівська сільські ради містечка достроково виконали завдання із культзбору, і їхню роботу мають наслідувати всі села району. Хоч як би там було, але закладені старими “просвітянськими” драмгуртками в селянську свідомість паростки любові до українського класичного театру більшовицькій владі так і не вдалося вирвати з корінням. У передвоєнний рік аматори сцени з місцевого колгоспу “Більшовик” на сцені свого колбуду представили глядачам 18 вистав. Вірність традиціям підтвердили аматори кобижчанської сцени і в наступні роки. Навіть у найчорніші дні брежнєвсько-суслівської ідеології радянського застою залишалися вірними постановкам із національної тематики. До речі, молода Українська Народна Республіка ще 1918 року розпочала дбати про розвиток дозвілля людей. Тоді “Чернігівська земська газета” писала про розвиток народних будинків у Козелецькому повіті. Газета оприлюднила думку повітової земської управи, що побудова народних будинків, як установ, що сприяють і об’єднують культурно-просвітницьку самодіяльність народу, бажана в кожному волосному поселенні. Управа вважає за необхідне, крім уже чинного народного будинку в Новій Басані і в Новому Бикові, де він будується, насамперед збудувати народний дім більш широкого типу в містечках Бобровиці, Кобижчі, Олишівці, Козельці. Потім побудова народних домів меншого типу була запланована … в Чемері, Держанівці, Вороньках, Ярославці, Мостищах, і пізніше — в Козарах, Щаснівці, Ядлівці. Народні доми в Кобижчі і вище перелічених селах більшовики так і не збудували. Хіба могли вони підтримати ідею Української Народної Республіки, яку втопили в народній крові. Зате 1939 року в Кобижчі помпезно провели відкриття будинку культури. Саме так більшовики назвали колбуд і відкрили його в приміщенні церкви, яку закрили “на вимогу трудящих села”, бо, мовляв, її дзвони заважають учням неподалік розташованої школи вчитися. На відкриття так званого осередку культурного життя навіть погукали шефів із Дарницького вагоноремонтного заводу, які приїхали з духовим оркестром. Комуняки не побоялися й кари Божої за таке святотатство. Зробили вони це на загальних зборах членів Кобижчанського осередку компартії 27 січня 1926 року. Саме в цей час у тодішньому СРСР розпочався новий виток затягування гайок із згортання процесу українізації. Москва дуже пильно стежила за процесом культурного відродження України. Вона боялася зміцнення тенденцій до її усамостійнення. Тому розпочала гальмувати українізацію вже в самому зародку. Саме цього року Сталін у листі до Кагановича попереджав проти ухилу Миколи Хвильового, який кинув гасло “геть від Москви” і жадав повної українізації пролетаріату.
“Левко Лук’яненко золотими літерами назавжди вписав своє ім’я в історію України”. · 5 Постать · S. 5Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ня важливих державних рішень — непростимі, помилкові висновки, немудрі слова і вчинки, навіть злочинні дії високопосадовців. Підтвердження сказаному — плівки призабутого майора держохорони Мельниченка, з котрих весь світ дізнався, як ухвалювали рішення, зокрема щодо журналіста Ґонґадзе й інтернетгазети “Українська правда”, колишній президент Кучма, голова АП Литвин та очільник МВС Кравченко. Ніколи не прагнув для себе багатства, почестей і нагород. Тому не надбав ні статків, ні маєтків. Доживав віку не в розкішному палаці, а в простій сільській хаті. Не раз говорив: бути багатієм у бідній країні — вища міра аморальності для будь-якої особи, а для борця за її незалежність, політика, державного діяча — й поготів. Справедливо вважав великими грішниками всіх можновладців, які впродовж чверті століття керували й керують нашою державою. Недолуга, нерозумна політика влади дуже вигідна Москві. Ворог радіє, спостерігаючи за наростанням протестних настроїв у нашому суспільстві. Й очевидно, дуже хоче, щоб замість нації статечних господарів, чесних, дбайливих і старанних працівників українці стали вічними бунтівниками і повстанцями. Щоб, добре навчившись проганяти стару антинародну, брехливу, злодійську і корумповану владу, ми ніколи не змогли об’єднатися, згуртуватися й обрати якісно нову — свою, українську, патріотичну, компетентну й чесну. Підзвітну і підконтрольну нашому народові. Адже перманентний хаосу державі, міжкланова гризня, зростання бідності, смертності, алкоголізму та інших соціальних лих, зневага чиновників до людей, неспроможність (чи не бажання?) численних правоохоронців приборкати злочинність породжують у суспільстві страх і невпевненість, посилюють еміграційні настрої. Для відвернення великої небезпеки, що нависла над Україною, маємо покладатися тільки на здорові, патріотичні й мудрі сили нашого народу. Усвідомлюємо: без згуртованого українства міжнародне співтовариство, закордонні друзі та їхня щедра допомога не врятують нашу державу від загибелі. Л. Лук’яненко входив до кола непересічних осіб, яких ми справедливо вважали моральними авторитетами нації. Людей з таким широким діапазоном суспільно значущих позитивних якостей, якими щедро наділила його природа, ніколи й ніде не буває багато. Народжуються вони не часто, але живуть яскраво. Нема жодних сумнівів: якби Україна мала нині декілька сотень молодих героїчних Лук’яненків, Чорноволів і Стусів, справи в державі докорінно і швидко змінилися б на краще. Тому великі Українці — а не бандити-олігархи, не зрадливі і брехливі політикани, не мляві, злодійкуваті, шахраюваті й корумповані чиновники, не продажні правоохоронці (усю мерзенну наволоч мусимо рішуче змести!) — повинні стати для нашої молоді гідним прикладом і взірцем для наслідування. Левко Лук’яненко і його побратими, неначе незгасні смолоскипи, завжди яскраво горіли, освітлюючи шлях тим, хто щиро прагнув послужити Вітчизні й рідному народові. Вони, як метеори, яскраво спалахнувши, промчали в небесній високості на тлі міріад непорушних далеких зірок. Кульмінаційним, найщасливішим моментом усього подвижницького життя Левка Лук’яненка стало 24 серпня 1991 р. У день свого 63-річчя, коли в екстремальних умовах вирішувалося питання державності Батьківщини, він написав історичної ваги документ — текст Акта проголошення незалежності України. Конституційною більшістю його ухвалила Верховна Рада (як учасник тих вікопомних подій, стверджую: більшість нардепів голосували “за”, перебуваючи під шаленим психологічним тиском майже 200 тисяч рішуче налаштованих патріотів, які на заклик лідерів Народної Ради прибули того дня до стін ВР і взяли її в облогу). Завдяки цьому Л. Лук’яненко золотими літерами назавжди вписав своє ім’я в історію України і став одним із батьків-засновників нашої Держави. Левко Лук’яненко — постать історична, легендарна, значуща, гігантська, монументальна. Він — пам’ятник і яскравий символ епохи. Віримо: нинішнє покоління українців організується і, мобілізувавши всі сили, переможе клятих, пройнятих сатанинством ворогів, захистить і назавжди збереже нашу державу. Самостійна, суверенна, Соборна, демократична, могутня, соціальна, заможна Україна назавжди стане найвеличнішим пам’ятником Левку Лук’яненку і всім борцям за її Незалежність!
“Левко Лук’яненко золотими літерами назавжди вписав своє ім’я в історію України”. · 5 Постать · S. 5Originalseite ↗

Яскравий символ епохи Світлої пам’яті Левка Лук’яненка

Анатолій КОВАЛЬЧУК, просвітянин м. Бориспіль Засуджений за патріотичну діяльність до страти, 32-річний Левко (не вбивця, не душогуб, не терорист, а мирна, інтелігентна, високоосвічена людина!) 72 доби провів у камері смертників — темному, похмурому, схожому на могилу казематі, щомиті чекаючи розстрілу. Понад два місяці перебував у незбагненному для більшості людей психоемоційному стані, коли кожна хвилина, година і кожен день життя сприймаються як останні. Проте комуністична влада, несподівано продемонструвавши “великий гуманізм” щодо молодого освіченого українця, милостиво пощадила його, скасувавши смертний вирок (існує версія, що за свого земляка заступився тодішній генеральний прокурор СРСР Руденко, також уродженець Чернігівщини). Але окупанти побоялися відпустити на волю незламного українця, тому не визнали його невинним, не виправдали. Натомість учасника бойових дій у Другій світовій війні, правника з дипломом юридичного факультету Московського держуніверситету на 15 років запроторили до концтабору. Довгі 27 років — майже третину свого життя — відмучився Л. Лук’яненко в комуністичних катівнях. І за що? За небажання бути рабом і холуєм совєцького антиукраїнського режиму, за спробу на практиці реалізувати гарантовані тодішньою Конституцію людські й національні права. Зокрема — право на вихід України зі складу СССР. Чим дорогий для нас Левко Лук’яненко, за що ми, українці, безмежно вдячні йому і багатьом сотням його побратимів, мужнім патріотам і правозахисникам — колишнім політичним в’язням московсько-комуністичного режиму, чому пишаємося ними? Передусім за те і тому, що ці люди високо підняли планку моральних вимог до себе й до свого оточення. Вони не могли й не хотіли жити у щоденній брехні й криводушному лицемірстві. Кришталево-чисте сумління не дозволяло їм брати приклад зі слухняно-мовчазної більшості, ставати безхребетними пристосуванцями, покірними, прислужниками ворогів і носити маску лояльності до ненависних окупантів. Своїм чесним життям, безкомпромісною боротьбою за волю Батьківщини Л. Лук’яненко і його соратники продемонстрували світові: попри жахливе, довготривале нищення Москвою українства, найкращі представники нашого народу завжди зберігали (також і нині плекають!) вільний, нездоланний, ніколи й ніким не переможений козацько-гайдамацький героїчний дух. Пам’ятаймо: саме завдяки могутньому революційному духові, “що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю”, і постала Самостійна Україна. На жаль, наша Держава нині ще зовсім не така, про яку мріяли багато поколінь українців, за яку ми боролися — завзято, натхненно й відважно, з великою вірою у власну правоту і тріумфальну перемогу, з упевненістю в тому, що влада і власність у Вільній Україні назавжди перейдуть до рук нашого народу, що добро і правда остаточно переможуть і на віки-вічні запанують на рідній землі. Нині було б помилково і несправедливо вважати Л. Лук’яненка та інших жорстоко покараних московськими окупантами активних учасників руху опору комуністичній владі лишень невинними жертвами політичних репресій. Акцент треба ставити не тільки і не стільки і не так на величезній саможертовності борців за Україну, як на їхній безмежній, непереборній синівській любові до рідного народу, до святої правди, добра і справедливості. А також на рідкісному героїзмі, на непересічних бійцівських якостях. На непохитній вірі в Бога, яка завжди дає наснагу і підтримує навіть у, здавалося б, безнадійній боротьбі за святу справу. Чимало учасників боротьби за Вільну Україну, серед них Л. Лук’яненко, не одне десятиріччя відмучилися в комуністичних в’язницях. А декотрі, — серед них і Василь Стус — вже більш ніколи не побачили рідної України. Бо не змогли вижити в холодному, гнилому кліматі далекої чужини, не витерпіли щоденних знущань і принижень з боку табірної адміністрації. Усі, хто особисто знав Л. Лук’яненка, констатуємо: довготривала важка неволя, багаторічна примусова відірваність від Батьківщини, ізольованість від родини, неможливість спілкування з побратимами — людьми високоосвіченими, культурними і гуманними, які сповідували українські і загальноцивілізаційні моральні цінності, не призвели до втрати ним природженої людяності й доброти, віри в остаточну перемогу справедливості. Він не зачерствів душею. Не зненавидів тих, хто ламав його життя (своїх ворогів) і, як справжній християнин, не прагнув помсти. Бо розумів: саме вони, його осатанілі кати — найбільші жертви московитського комуно-фашизму. Навіть на волі були ті виродки мерзенними боягузами, ницими, підлими рабами сатанинського кремлівського режиму. А він, понад чверть століття перебуваючи за колючим дротом, завжди залишався духовно вільним. Після всіх жахіть, пережитих в ув’язненні, Л. Лук’яненко вже нічого й нікого, крім Бога, не боявся. Ніколи не мав особистої охорони. Як політик і депутат, завжди був з народом, за кожної нагоди зустрічався з людьми, вислуховував їхні думки і пропозиції. Нам імпонували його розсудливість і мудрість, доброзичливість і делікатність, спокій за будь-яких обставин. А також ясність думки, неквапливість, аргументованість, короткість і чіткість мови. Він ніколи не дратувався, ні на кого не сердився і не кричав. Не вживав гнилих, лайливих слів. На відміну від багатьох колег-політиків — почасти грубих, холодно-бездушних, черствих, неврівноважених, лукавих і цинічних, він був справжнім, а не удаваним, найвищої проби українським інтелігентом, істинним європейцем. Як державний діяч, Л. Лук’яненко був мудріший і далекоглядніший за більшість колег. Він ніколи не вірив лукавій Москві, на відміну від декотрих новоспечених “патріотів і патріоток”, зневажав її плюгавих кагебістських керманичів. Вказував на потребу рішуче, швидко й остаточно вийти зі сфери політичного впливу Кремля. Вбачав велику небезпеку в економічній залежності від Московщини, зокрема від її енергоносіїв. Завжди говорив і писав: ідеологічна, інформаційна, культурно-духовна й мовна експансія споконвічного лютого ворога — пряма загроза національній безпеці України. Тому закликав владу берегти й розвивати українську культуру, відродити національний кінематограф, українізувати телебачення. Наполягав на зміцненні обороноздатності України, вважав, що наші добре оснащені й забезпечені Збройні Сили мають завжди перебувати в постійній бойовій готовності для відбиття наступу потенційного агресора. Наголошував: вектор цивілізаційного руху нашої держави повинен бути спрямований на Захід, а стратегічна мета України — вступ до НАТО та ЄС. Обурювався тим, що влада засмічена численною московською агентурою (міністр оборони і голова СБУ при владі “регіків” були громадянами Московії, а особистий перекладач чинного прем’єр-міністра і колишнього президента, якийсь Єжов — чи не нащадок сталінського наркома НКВД? — московським шпигуном). На жаль, всі самозакохані, здемонізовані великою владою високопосадовці мають спільну ваду: ніколи не прислухаються до висновків і порад незалежних, мудрих, (краще освічених, досвідчених і більших патріотів, ніж вони самі) представників громадянського суспільства. Зокрема про це з болем говорив також Богдан Гаврилишин та інші поважні особи. Натомість очільники цілковито довіряють своїм “аналітикам” (не відомо, з якої кишені вийнятим). Сумні результати недолугої кадрової політики й огидного механізму ухвален- Не доживши півтора місяця до дев’яноcторіччя, яке припадає на 24 серпня — день 27-ї річниці Незалежності України, полинув у засвіти Левко Лук’яненко — унікальна Людина, Великий Українець, Національний Герой, який присвятив своє життя шляхетні меті: самовідданій, безкомпромісній боротьбі за державну незалежність Батьківщини.
6 “Солдати тепер мають ще й інтелектуальну зброю — книги”. «Просвіта» сьогодні · S. 6Originalseite ↗

Полтавська «Просвіта» передала воїнам східного фронту патріотичну літературу

“Видання книг, їх поширення і популяризація були одним із пріоритетів протягом усього існування нашої організації. А нині особливо. Адже Росія веде війну не лише за території, а й за свідомість українців, підтвердження цього — культивована ворожими пропагандистами теза Путіна про “адін народ”. Наші видання покликані розвінчувати московську пропаганду, відроджувати історичну пам’ять нації. Переконаний, що така праця вкрай важлива нині з огляду на російсько-українську війну”, — прокоментував ЗМІ цю просвітницько-патріотичну акцію голова Полтавського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Микола Кульчинський. Учасники Операції об’єднаних сил (ООС) отримали книги, що видані Полтавською “Просвітою” за фінансового сприяння товариства української мовив Чикаго (США), зокрема родини Богдана та Віри Боднаруків — “1709” та “Симон Петлюра і Українська революція 1917— 21 рр.”. Видання книги “1709” є продовженням діяльності полтавських просвітян у справі розвінчання брехливих імперських російських міфів про Полтавську битву 1709 року та постать Івана Мазепи. Автор видання — журналіст радіо “Свобода” та радіо “Голос Америки”, драматург, редактор еміграційних видань Організації українських націоналістів бандерівського крила, дитячий поет, член еміграційної спілки АДУК — Асоціації діячів української культури Леонід Пархомович. Опинившись далеко від рідного краю, він узяв собі як літературний псевдонім назву малої батьківщини — Полтава — і гідно проніс його над світом. “Симон Петлюра і Українська ре- У заході взяв участь Микола Лисенко — один із лідерів Чорнухинського районного об’єднання товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, очільник “Чорнухинського земляцтва” — громадської організації, що об’єднує земляків Оникія Богуна й опікується відновленням національної пам’яті. “Коли з’явилась маленька інформація про Оникія Богуна, ми створили Фейсбук-групу, яка стала майданчиком з пошуку і систематизації всієї інформації. Так з’ясували його автобіографію. Це була сенсація у середовищі Чорнухинських краєзнавців”, — розповів Микола Лисенко. У книзі вперше опубліковано текст автобіографії адміністративного старшини військового міністерства Української Народної Республіки (УНР) Оникія Богуна. Свій життєпис створив у таборах інтернованих у 1920-х роках. Перебував в епіцентрі українського громадського, культурного, політичного життя, працював у Катеринославській і Київській земських виставках, брав участь у Першій світовій війні, в українізації російської армії, першій більшовицько-українській війні, у двох Зимових походах армії УНР. Автобіографія є унікальним історичним джерелом, яке деталізує низку сюжетів української історії початку ХХ століття. Для дослідниці козацької історії, 83-річної Людмили Богун, пошук інформації і увічнення пам’яті про свого діда Оникія стало справою усього життя. Війна та російсько-більшовицька окупація України перервали волюція 1917—21 рр.” — це збірник документів, листів, спогадів, статей із того буремного героїчного й водночас трагічного часу. “Опубліковані листи, документи, спогади про Головного Отамана армії УНР і про той буремний час збройної боротьби із нашим одвічним ворогом — російськими білими і червоними загарбниками, або, як писав Симон Васильович у “Наказі Головної команди військ УНР 26 серпня 1919 року ч. 131” чорносотенцями та червоносотенцями (одна темна зграя). Багато думок Симона Петлюри, висловлених у його листах, документах на диво актуальні і через 100 років. Бо ж і сьогодні ворог той самий, а його хижі наміри такі ж, як і 100 років тому”, — зазначив М. Кульчинський. Завдяки “Просвіті” й Українському інституту національної пам’яті (УІНП) кабінети гуманітарної підготовки низки військових частин ЗСУ у зоні ООС поповнилися плакатами “Воїни Українського війська”. “Це ілюстративний матеріал, який подає інформацію про історію Українського війська від часів Київської Руси-України, козаччини, Гетьманщини, УНР, ЗУНР до сучасності”, — поінформували в УІНП. Окрім плакатів, “Просвіта” отримала й подарувала захисникам України книги УІНП. Про це сповістив перший заступник голови Полтавського ОО ВУТ “Просвіта” Олег Пустовгар. Він коротко розповів про книги УНІП: “Брошура “Симон Петлюра. 1879—1926” — це біографія у популярному форматі, фото та найвідоміші цитати про нашого видатного земляка, головного отамана військ УНР. “Перелоги Української революції. Другий зимовий похід армії УНР” — брошура про героїчну сторінку антибільшовицької боротьби. “Усна історія російсько-української війни в 2014—16 рр.” — це розповіді добровольців, волонтерів та інших учасників збройного протистояння російській агресії. В основі видання “Друга світова війна в історичній пам’яті України. За матеріалами Українського інституту національної пам’яті” ідея боротьби українського народу за власну державу. Через її відсутність українці під час ІІ світової опинилися по різні сторони фронту. Проаналізовано боротьбу УПА та інші події, що відбувалися на території України, починаючи від проголошення Карпатської України у березні 1939 року. У книжці “Наш Крим”. Неросійські історії українського півострова” співробітники УІНП спростовують міф про Крим як “ісконно рускую землю”, який став наріжним каменем пропагандистської кампанії Москви і в переддень анексії півострова, і нині. Монографія професора Тараса Чухліба “Козаки та монархи” — це висвітлення відносин ранньомодерної Української держави 1648—1721, зокрема стосунків гетьманських урядів із володарями Речі Посполитої, Московщини, Кримського ханства, Османської та Австрійської імперій, Шведського королівства й про аналізовано міжнароднополітичний статус Української козацької держави у ІІ половині XVII — на початку XVIII століть; наукова праця “ЧК—ГПУ— НКВД в Україні” — це збірка документів, які розкривають “кухню” чекістських структур із проведення терору проти еліти української нації; у брошурі “Голодомор не зламав” із передмовою Володимира В’ятровича описується кремлівський геноцид української нації у 1932—33 рр. “Співпраця з УІНП триває, тож солдати тепер мають ще й інтелектуальну зброю — книги, що доносять історичну правду замість російсько-імперських побрехеньок”, — наголошують просвітяни Полтавщини. Прес-центр Полтавського обласного товариства “Просвіта” Просвітяни Полтавщини передали у військові частини Донецької і Луганської областей велику добірку історичної та художньої літератури (загалом понад сто найменувань), портрети Симона Петлюри авторства уродженця Полтавщини, австралійського художника Федора Габелка, а також плакати про історію українського війська.
6 “Солдати тепер мають ще й інтелектуальну зброю — книги”. «Просвіта» сьогодні · S. 6Originalseite ↗

Опубліковано спогади Оникія Богуна

Старшина армії УНР, уродженець Чорнухинського району Полтавщини Оникій Богун став головною постаттю 7-ї книги тому “Реабілітовані історією. Рівненська область”. Її вихід у світ присвячено 100-річчю Української революції 1917—1921 років. Презентацію книги провів “Благодійний Фонд ім. Івана Богуна” в Українському кризовому медіа-центрі Києва. зв’язок між сім’єю, яка залишилася на Полтавщині, та Оникієм. Залишилися лише спогади від батька Івана, який також воював у Армії УНР, за що і зазнав репресій від російсько-комуністичної влади та був ув’язнений на 10 років у сталінських таборах. За часів радянської влади проводити пошук було практично неможливо, а версії про Оникія Богуна лише вказували, що той з військами Симона Петлюри перейшов кордон та перебував на території Польщі. Небайдужі краєзнавці Рівненщини утворили Благодійний Фонд ім. Івана Богуна, аби системніше рухати справу з пошуку даних, увічнення пам’яті українських Героїв, репресованих та жертв Голодомору-геноциду. Книга — це результат спільної праці цього фонду на чолі із Людмилою Богун та науково-редакційної групи “Реабілітовані історією. Рівненська область”. Її керівник, доцент кафедри історії Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. академіка Степана Дем’янчука Андрій Жив’юк відзначив, що текст автобіографії залишено практично без змін — зокрема, збережено лексику, правопис, граматичні форми, засвоєні автором наприкінці ХІХ—на початку ХХ ст. на Полтавщині, Слобожанщині та у Києві. У вступному слові до книги “Життєписи діячів УНР як джерело вивчення української революції” доктор історичних наук, професор кафедри історії України Рівненського державного гуманітарного університету, завідувач наукової редакції науково-редакційної групи книги “Реабілітовані історією. Рівненська область” Руслана Давидюк вказує на важкі умови життя та непросту долю вимушеного емігранта — учасника Української революції 1917—1921 рр.: “Уродженець с. Білоусівка Лохвицького повіту Полтавської губернії, учасник двох Зимових походів Оникій Богун у боях з більшовиками був двічі поранений і контужений, у результаті чого на 75% втратив працездатність та слух, але продовжував боротися за визволення України. Адміністративному старшині армії УНР Оникію Богуну вдалося уникнути розстрілу під Базаром і “пробратися” через кордон до Польщі. 24 листопада 1921 р. він потрапив до табору інтернованих у Каліші, перебував там до серпня 1927 р. Мріяв, щоб його діти здобули освіту в українській гімназії, вчилися в Українській господарській академії у Подєбрадах, переймався переїздом до Польщі своєї родини, повсякчас клопотався за це перед владою, хоча це “було нелегко і недешево”. У листопаді 1929 р. військова медична комісія у Луцьку визнала Оникія Богуна інвалідом з правом військової ренти по ІV категорії, однак цю ренту він не зміг отримати, позаяк не мав польського громадянства. Він помер 7 вересня 1937 р. в Острозі, і через два дні був похований на православному цвинтарі по вулиці Бельмаж, але могила не збереглася. Проте дослідник і художник-реставратор Державного історико-культурного заповідника м. Острога Микола Бендюк, краєзнавці та історики не полишають спроб знайти місце поховання Оникія Богуна. На сторінках “Острозького краєзнавчого збірника”, де була розміщена стаття про постаті учасників національно-визвольного руху першої половини ХХ століття, Микола Бендюк звернувся до старожилів острожан: “Оникій Богун, колишній петлюрівець і великий патріот, помер і був похований в місті Острозі. Про це є згадка в періодичному журналі “Шлях”, який видавався в Луцьку. На жаль, де сама могила, ми поки що не знаємо. Якщо хтось із старожилів острожан, можливо, щось знає про це, прохання звернутися в редакційну групу”. “Державницька позиція та боротьба за утвердження національної ідеї в спогадах потомственного козака Оникія Богуна переконливо відображають високі патріотичні та духовні цінності українського козацтва”, — переконаний Гетьман Українського козацтва Микола Пантелюк. Правнук Оникія Богуна В’ячеслав Редько, зазначив, що п ублікація спогадів Оникія Богуна має не тільки велике історичне, а й значне суспільне значення, оскільки кожен, хто докладе зусиль, має шанс віднайти своє родове коріння, зберегти і передати наступним поколінням пам’ять про предків. Насамкінець учасники презентації оглянули слайди картин маляра-баталіста Артура Орльонова, серед мистецького доробку якого — портрети знакових постатей визвольних змагань, наприклад, Голови Директорії УНР Симона Петлюри. Додатково, щоб увіковічнити пам’ять Оникія Богуна, українські маляри-баталісти розпочали портретний проект. “Рік тому виникла ідея створити проект — “Історія однієї сім’ї”, уже створили 7 портретів, і на черзі найголовніший портрет Оникія Богуна”, — розповів Артур Орльонов. За матеріалами Українського кризового медіа-центру підготовлено прес-центром Полтавського ОО ВУТ “Просвіта”
“Просвіта” завжди виступає об’єднуючою силою між краянами різних територій”. 7 «Просвіта» сьогодні · S. 7Originalseite ↗

«Просвіта» та «Колос» єднають краян

У рік відзначення 150-річчя від Дня заснування Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка на теренах смаглявої Таврії проводяться не лише культурно-просвітницькі чи літературно-мистецькі заходи, а й спортивні об’єднувальні змагання. 11 серпня нинішнього року у м. Скадовськ на березі гостинного Чорного моря відбулися Всеукраїнські спортивні змагання серед голів сільських, селищних рад, голів і старост об’єднаних територіальних громад. Олег ОЛЕКСЮК, Голова Херсонського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Спільно з Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Тараса Шевченка до організації та проведення заходу долучилися Всеукраїнське фізкультурноспортивне товариство “Колос”, Міністерство молоді та спорту України та комітет Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму. Сільські та селищні голови, старости та голови об’єднаних територіальних громад з 18 областей України взяли активну участь у спортивних змаганнях з 8 видів спорту, а саме: шахів та шашок, настільного тенісу та волейболу, мініфутболу та дартсу, більярду та гирьового спорту. В спортивному гарті єдналися представники органів місцевого самоврядування України в єдину родину, в якій пріоритетом є здоровий спосіб життя. Серед 18 шахістів абсолютним чемпіоном, здобувши 14 можливих з 14 балів, став представник Львівської області Ігор Ільницький. Друге місце виборов Сергій Розсоха з Миколаївської області (10 балів), а почесне третє місце посів Михайло Дяків з Івано-Франківщини (9 балів). Якщо у шахах змагалися чоловіки, то в шашках продемонстрували свої інтелектуальні здібності представники слабкої статі. Перше місце серед 17 учасників посіла представниця Вінницької області Олена Мазуренко (12 балів), друге виборола Ірина Яременко з Київщини (11 балів), а третє — Любов Дудно із Запорізької області (10 балів). Серед 14 гирьовиків кращим виявився Микола Паур з Чернівецької області, другу сходинку посів Леонід Хомич з Рівненської області, а третю — Віктор Якимович та Віктор Рябоконь з Полтавщини. В настільному тенісі серед чоловіків із 18 учасників найспритнішим виявився представник Львівської області Олег Станкевич, друге місце виборов Віктор Лаврик із Запорізької області, а третє — Микола Лисюк з Житомирщини. А у настільному тенісі серед жінок із 13 учасників представниця Запорізької області Віра Рулевська виборола перше місце, друге здобула представниця Чернівецької області Катерина Танасійчук, а третє посіла представниця Кіровоградської області Ольга Яценко. У змаганнях з дартсу серед 16 жінок найбільш точною виявилася Надія Масалітіна із Сумщини, другу сходинку посіла представниця Миколаївщини Тетяна Кучер, а третю — Тетяна Ільчук із Житомирщини. Із 17 чоловіків найбільш вмілим більярдистом виявився Юрій Живиця із Запорізької області, друге місце здобув Олександр Смітюх з Київської області, а третє виборов Олександр Корзунт із Житомирщини. Серед 8 збірних волейбольних команд здобули перемогу чоловіки з Вінницької області, друге місце вибороли представники Чернівецької області, а третє — волейболісти з Кіровоградщини. У змаганнях з міні-футболу (футзалу) серед 11 команд здобули звання чемпіона змагань представники Івано-Франківської області, друге місце у футболістів Житомирської області, а третє — у футболістів з Полтавщини. Ці змагання познайомили та згуртували керівників органів місцевого самоврядування з різних регіонів України і сприяли розвиткові соціально-економічних відносин між новоствореними громадами соборної України. “Просвіта” завжди виступає об’єднуючою силою між краянами різних територій, тож і у співпраці з Всеукраїнським фізкультурно-спортивним-товариством “Колос”, це не останній проект, який сприятиме єднанню громадян соборної незалежної України. У рік відзначення 150-річчя від Дня заснування Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, діячі якої стояли у витоків відродження української державності, сприяли формуванню фундаменту відродження української духовності та національної культури, хочеться висловити слова вдячності голові Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, народному депутатові України шести скликань, лауреату Національної премії імені Тараса Шевченка, заслуженому діячеві мистецтв України Павлові Михайловичу Мовчану, який підтримав ініціативу щодо проведення Всеукраїнських вищезазначених спортивних змагань, надавши пам’ятні призи, виготовлені у Видавничому Центрі “Просвіта”.
“Просвіта” завжди виступає об’єднуючою силою між краянами різних територій”. 7 «Просвіта» сьогодні · S. 7Originalseite ↗

Фестиваль «Відлуння душі» відбудеться на день янгола Наталії

Голопристанською Чураївною називали мешканці південного містечка свою уславлену землячку — знану українську поетесу, просвітянку Наталю Коломієць. Її твори спонукали до роздумів, надихали на справжні вчинки, наснажували творити добро. З її піснями ширилася любов до рідного краю серед мешканців Таврії, гордість за визнання землячки на літературно-пісенному Олімпі. Адже всі чули то на різних телевізійних каналах, то на FM-станціях пісні, написані на тексти Наталі Коломієць, у виконанні відомих українських співаків, серед яких Раїса Кириченко, Надія Шестак, Алла Кудлай, Павло Дворський, Микола Свидюк та інші. Олег ОЛЕКСЮК, поет, член НСПУ, НСЖУ, голова Херсонського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Гімн Всеукраїнського дитячого фестивалю бандуристів “Таврійські зустрічі” (музика Анатолія Скуратівського), Гімн Всеукраїнського благодійного фестивалю народної творчості “Купальські зорі” (музика Миколи Безвуляка), визитівка аматорського народного ансамблю народної пісні “Макітерка” Пам’ятненського сільського будинку культури (музика Миколи Безвуляка), пісні про рідні серцю села Долматівка, Добропілля, Кардашинка та про Голу Пристань і нині вилунюють у душах краян. Композитори Валерій Другальов, Ігор Полевіков, Володимир Телюк, Микола Свидюк, Валентин Плаксеєв, Анатолій Скуратівський, Микола Безвуляк, Андрій Білецький, Павло Дворський створювали і створюють українські шлягери, дякуючи текстам поетеси Наталії Коломієць. Цьогоріч пані Наталя мала б відсвяткувати своє 55-річчя, але вже 4 роковини від того зимового дня, коли відома українська поетеса Наталя Коломієць пішла у засвіти. Тож у вересні 2016 року на березі Чорного моря відбувся Перший Відкритий благодійний конкурс-фестиваль українського слова “Відлуння душі” пам’яті Наталі Коломієць, у якому понад 300 учасників фестивалю з усіх куточків соборної України своїм співом, своїми поетичними рядками склали шану великій патріотці, поетесі від Бога, просвітянці На- Валентина ШЕМЧУК, член НСЖУ, кавалер ордена Пресвятої Богородиці Фото Тетяни ГРИГОР’ЄВОЇ Із благословення Високопреосвященнішого Афанасія, Архієпископа Харківського і Полтавського Української Автокефальної Православної Церкви, юні полтавці в червні-серпні вдруге навчалися й відпочивали в Івонченцях. Благодійний дитячий патріотичний пленер “Відкрий себе! Літня денна школа-табір” організований у селищі настоятелем Свято-Михайлівського храму ХПЄ УАПЦ ієреєм Олександром та матінкою Олександрою Гораями разом із педагогами, громадськими діячами й батьками. Учні шкіл міста Полтави захоплено опановували нові знання та творчо розважалися. Дитячі малюнки сяяли щирістю спілкування, дивували майстерністю юні актори, дзвеніли радісні вірші! За облаштування спортивного майданчика заслужений працівталі Коломієць. А цього року саме на день янгола Наталії, 8 вересня, у великій актовій залі Голопристанського районного Будинку культури відбудеться ІІ Відкритий благодійний конкурс-фестиваль українського слова “Відлуння душі” пам’яті Наталі Коломієць. Як зазначив голова оргкомітету, перший заступник голови Голопристанської районної державної адміністрації Віктор Богачук: “Ми маємо докласти усіх зусиль, щоб у ювілейний рік Наталі Коломієць фестиваль її пам’яті відбувся на належному рівні”. У п’ятницю, 3 серпня 2018 року відбулося чергове засідання Оргкомітету фестивалю, на якому учасники засідання визначились, що відбіркові тури треба проводити в кілька локацій, а саме: читці творів Наталі Коломієць і патріотичних творів інших українських поетів матимуть змогу проявити себе у світлиці Голопристанської міської бібліотеки, поети та композитори — у міському краєзнавчому музеї. Солісти-вокалісти, вокальні гурти, дуети, тріо та квартети, вокальні ансамблі та хори змагатимуться біля альтанки на набережній міста Гола Пристань (в разі дощу змагання серед вокалістів відбудеться в актовій залі міського Палацу культури “Сузір’я”), а Гала-концерт переможців і почесних гостей фестивалю порадує шанувальників української пісні у великій актовій залі Голопристанського районного Будинку культури. Українські меценати відгукуються на пропозиції оргкомітету фестивалю. Сподіваємося, що коло партнерів із питань організації та проведення фестивалю розширюватиметься. Тож шановні поети та композитори, співаки та вокальні ансамблі, просимо не зволікати, а вже сьогодні надсилати заявки учасника фестивалю на електронні адреси: [контакт приховано] або [контакт приховано] З Положенням про Відкритий конкурс-фестиваль українського слова “Відлуння душі” пам’яті Наталі Коломієць та зразком заявки учасника Фестивалю можна ознайомитися на сайті: www. go- pri-kultura.pro.kherson.ua або ж на сайті Голопристанської райдержадміністрації.
“Просвіта” завжди виступає об’єднуючою силою між краянами різних територій”. 7 «Просвіта» сьогодні · S. 7Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Удруге доброчинний патріотичний пленер Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ зібрав дітей на Полтавщині

ник культури України, голова Полтавського міського православного сестринства святої княгині Ольги Валентина Шемчук подякувала генеральному директорові ПАТ “Полтавський автоагрегатний завод” Андріанові Литовченку. Із особливою зосередженістю діти зустріли зразковий виступ своїх однолітків — вихованців Громадської організації “Полтавська обласна федерація кіокушин карате”, чемпіонів та багаторазових призерів України, Білорусі й Польщі під керівництвом президента Олександра Костенка та тренера Дмитра Іщенка. Учасники благодійного патріотичного пленеру прагнули наслідувати своїх наставників — фахівців Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Полтавській області. Діти були уважними учнями. Дівчата теж не пасли задніх! Щиро дякуємо Начальникові АРЗ-СП ГУ ДС України з надзвичайних ситуацій на Полтавщині, полковникові служби цивільного захисту Романові Кириленку. Після насиченого дня — на ставок у сусіднє селище Тахтаулове! Щоб дістатися до нього, необхідно здолати 3 км велосипедного шляху! Відпочинок видався веселим і корисним! Вистачало часу дітям і повудити карасів – п’ятдесят рибин проти дванадцяти минулого року! За цю можливість дякуємо Полтавській обласній громадській організації “Природоохоронне Товариство любительського рибальства “Світанок” та її голові Андрієві Воронцову, а також парафіянинові Олексію Григор’єву.
Серпневі фестивалі “Від роду і до роду. Народне мистецтво Волині”. · S. 8Originalseite ↗

Оберіг наших душ

9—13 серпня 2018 року на Волині успішно відбувся VIII Міжнародний фестиваль українського фольклору “БереH гиня”. Це надзвичайно важлива, неординарна й самобутH ня культурноHмистецька подія не лише для Волині, а й усіH єї України. Мета фестивалю — збереження скарбів народного мистецтва як основи нематеріальної культурної спадщиH ни, відтворення календарної обрядовості літньоHосінньоH го циклу “Від зажинок до Пречистої”, популяризація траH диційних народних ремесел і головне — виховання націоH нального світогляду. Світлана ЧОРНА, Георгій ЛУК’ЯНЧУК, КиївYЛуцькYПляшеваYБерестечY коYЛобачівкаYВовчакYКиїв Неофіційним славнем VIII фестивалю українського фолькY лору “Берегиня”, що чотири дні вирував у Луцьку, Берестечку, Пляшевій та урочищі Вовчак ТуY рійського району, у селі ЛобачівY ка Горохівського району стала пісня “Волинь моя, краса моя, земля моя сонячна”. Захоплені гостинністю і щедрістю волинян, віковими традиціями й давньою історією волинської землі, маY льовничими краєвидами, 2,5 тиY сячі учасників дійства — народні артисти, бандуристи, учасники художньої самодіяльності, фолькY лористи, етнографи, майстри з усієї України та представники Франції, Словаччини, Білорусі й Польщі вплели у вінок українY ської національної культури свої пісні та обряди, традиції, поетичY не слово. Адже на гостину до “БеY регині” завітало тільки з ВолинY ської області понад 100 творчих колективів і гуртів, та ще понад 30 з інших країв та зYза кордону! Масштабний фестиваль, котY рий зібрав під свої знамена предY ставників з Київщини, МиколаY ївщини, Кіровоградщини, ДоY неччини, Прикарпаття, ЧернігівY ської, Черкаської, Хмельницької та інших областей, нарешті відY новився після п’яти років перерY ви. Євромайдан, анексія Криму, російськоYукраїнська війна, на яку добровольцями пішло чимаY ло волинян, внесли свої коректиY ви у програму фесту. Але ніщо так не об’єднує людей, як гарна пісY ня. А чудова українська пісня, почута від дідів, повстанців УПА, що зародилася саме на Волині, яка і складена під “Градами” на Донбасі, якраз і виховує щирий український патріотизм. Фестиваль “Берегиня” розпоY чався з ходи центральною вулиY цею Луцька — проспектом Волі та продовжився на пісенному вічі с замку Любарта. — Це мобілізація через кульY туру, — каже народний депутат ВР Ірина Констанкевич. — Такий фестиваль потрібен, аби ми побаY чили свою силу й потугу. УкраїнY ці повинні утверджувати себе, не лише оберігаючи своє минуле, а й показувати, що в українського світоглядного потенціалу є велиY ке майбутнє. — Ми довго вагалися — чи потрібен фестиваль, чи ні у такий нелегкий для України час, як сьоY годні, — зазначив голова ВолинY ської облдержадміністрації ОлекY сандр Савченко. — Триває війна, гинуть наші патріоти. З Волині чи не найбільше пішло добровольців на фронт. Вони довели, що УкраїY на вміє оборонятися і перемагати, адже ми зупинили сильного вороY га. Нині наша земля потребує відY новлення, а відновлення можливе лише через традиції, на які так баY гата Волинь. Як зазначив виконувач обоY в’язків Луцького міського голови Григорій Пустовіт, “наше право і обов’язок — берегти те, що нам лишили у спадок предки”. Під вежами давнього замку розгорталося дійство, що вразило присутніх своїм колоритом: “ВоY линь, благословенна ти в віках”. Здається, на цій землі нічого не змінилося за минулі століття: стукотять ковалі, розкручують гончарний круг гончарі, а дівчата й хлопці, жінки й чоловіки завоY дять то одну, то іншу пісню. На сцені народний аматорY ський гурт троїстих музик “ВусаY чі” і фольклорний колектив “Кралиця” з Вінницької області, ансамблі “Надвечір’я” із ЗапоY ріжжя і “Берегиня” з МиколаївY щини, театр фольклорної пісні “Дивина” з Донецької області. На Волинь приїхало кілька творY чих колективів з Донбасу, зокреY ма з Ясинуватського та ВолноY васького районів. Волноваха, під якою на початку війни загинула група військовослужбовців з ВоY лині, тепер містоYпобратим Луцька. Волиняни активно допоY магають тим, хто живе неподалік лінії фронту. Як зазначив ОлекY сандр Савченко, коштом місцеY вих підприємців у Волновасі звеY дено новий величний храм. З особливою теплотою зустріY ли глядачі ансамбль “Волиняни” Міжнародного громадського об’єднання “Волинське братY ство” у місті Києві. “Це єдиний ансамбль при земляцтвах у стоY лиці, який з успіхом виступає на столичній сцені та гастролює по Волині, — зазначила засY тупник голови МГО ЖанY на Шнуренко. — Солістки ансамблю Ганна Ярмолюк і Ганна Маковська — лауY реати всеукраїнських конY курсів, берегині українY ської пісні”. Став сюрприY зом виступ Валерія МареY нича — лідера знаменитоY го тріо “Мареничі”, які акY тивно популяризували в ті далекі часи українські наY родні пісні… Головний режисер фесY тивалю, заслужений діяч мистецтв України Ірина Хмілевська зазначила: “Українська пісня особлиY ва, вона має історію, це справжній літопис. ФестиY валь потрібен, аби не пеY рервати народну традицію. Ми зібралися не просто поспіваY ти для душі, а й показати святкоY воYобрядові дійства, що колись побутувати в Україні: обжинки, весілля, в’язання дідухів. А кожен обряд — це свій одяг, своя пісня”. “Особливість цьогорічного фестивалю ще й у тому, що “БеY региня” почала подорожувати, — сказала директор Волинського обласного науковоYметодичного центру культури Любов Рожнова. — Тож її майданчиком стали місY ця, пов’язані з історією краю — Берестечко, де 1651 року відбулаY ся битва козаків Богдана ХмельY ницького з польською шляхтою, урочище Вовчак у Турійському районі — місце створення легенY дарної УПА. В програмі фестиваY лю вперше відбулося також і веY лике дитяче святковоYобрядове дійство “Обжинковий вінок сплетемо”. Та найбільше оплесків на цьоY горічному фестивалі отримали гості з Білорусі й Словаччини та з Франції. ФранкоYслов’янський хор із Тулузи під керівництвом МаріYСюзан Дебрюй, виконав українські пісні, а коли француY зи, вдягнені у вишиванки, заспіY вали “Реве та стогне Дніпр широY кий”, тисячі людей встали, як встають під час виконання дерY жавного гімну. МаріYСюзан ДебY рюй каже, що у хорі лише франY цузи, вони співають різні пісні, Справа наліво: директор Волинського обласного науко@ во@методичного центру культури Л. Рожнова, банду@ рист Т. Силенко, В. Маренич, старший науковий співро@ бітник Українського центру культури І. Александрова але 70—80 % з них — українські, бо в українців “сильна, потужна і красива культура”. А в центрі Луцька можна буY ло придбати цікаві автентичні виY роби майстрів на виставці народY ного мистецтва “Від роду і до роY ду. Народне мистецтво Волині”. Наступного дня учасники VIII фестивалю продовжили піY сенне дійство в Берестечку театY ралізованим дійством “Козацька слава у віках”, перед тим відвідавY ши місце героїчної битви українY ського козацтва в Пляшевій, де поклали квіти до пам’ятника ГеY роям Берестецької битви, також відвідали Національний істориY коYмеморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”. В ГеY Художниця, дизайнер і майстер на@ родної творчості Оксана Марченко під час розпису у відновлюваній ха@ ті@штабі УПА у Вовчаку оргіївській церкві помолилися за душі убієнних захисників українY ської землі. Того ж дня на запроY шення народного артиста УкраїY ни Петра Панчука (артист київY ського театру Івана Франка) у йоY го рідному селі Лобачівка ГороY хівського району ансамбль “ВоY линяни” Міжнародного громадY ського об’єднання “ВоY линське братство” у місті Києві дали для односельY ців актора концерт “ВоY линь моя, краса моя, земY ля моя сонячна”. Далі у програмі “БереY гині” легендарне місце: урочище Вовчак ТурійY ського району. Саме тут, де “десь там далеко на Волині, зродилась армія УПА!”, відбулося мисY тецьке театралізоване дійство “Вовчак — ВолинY ська Січ” за участю воY линських, закордонних та колективів з областей УкY раїни, а також мистецька акція “Ми — нащадки своїх героїв” (виставкові документальні матеріали, світлини з хронології істоY ричних подій тощо). Звучали стрілецькі та повстанські пісні у виконанні хорових колективів і виконавців авторської пісні. З веY ликим успіхом відбулися виступи волонтерів: народної артистки Світлани Мирводи, поетаYпісняY ра з Луцька Миколи Більшевича, заслуженого артиста, бандуриста Тараса Силенка. У Вовчанську гості з цікавістю відвідали реY конструйований бункер повстанY ців із раритетною зброєю та хатуY штаб УПА. А завершилася “Берегиня” галаYконцертом “Уклін тобі, УкY раїно”, під час якого нагородили учасників фестивалю та порадуY вали СвятковоDобрядовим дійсY твом “Золотий вінок”. Стрілецькі та повстанські пісні у виконанні волонтерів: народної артистки Світлани Мирводи та поета-пісняра з Луцька Миколи Більшевича у Вовчаку Учасники ансамблю “Волиняни” Міжнародного громадського об’єднання “Волинське братс@ тво” у місті Києві покладають квіти до пам’ятника Героям Берестецької битви Урочиста хода учасників мистецького театралізованого дійства “Вовчак — Волинська Січ” до пам’ятника героям УПА
Серпневі фестивалі · “Лозунг цьогорічного фестивалю — “Талант бути вільним”. · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

надавав їй життєвої сили. На виY сокий щабель він підняв українY ську літературу. Весь світ знає йоY го полум’яне слово, яке всюди лунає рідною мовою. Саме сьогодні ми повинні шукати своє слово, свій край, свою родину. І це все задля нації. Якщо у вічності є дух, що не втраY чає міць і силу України, то це — дух Шевченка”. А потім присутні слухали палY ке слово члена НСПУ, депутата районної ради, заступника голоY ви просвітянського об’єднання Євгена Безуса, який читав КобзаY реві вірші. Виступили й інші просвітяни: Володимир Семисал, Ольга Красота. Долучилися до Кобзаревого слова і наші місцеві поети: Іван Демченко, Микола Яковчук, ТеY тяна Тищенко, Ніна КременY чуцька та інші. Насамкінець голова ВерхньоY дніпровської об’єднаної територіY альної громади Леонід КалініченY ко розповів, що Кобзареве слово чув ще змалечку, бо виріс в учиY тельській родині Галини Іванівни та Віктора Марковича. На віршах Кобзаря вчився усе життя. І зараз намагається втілювати заповіти Тараса Шевченка в життя громади. Біля пам’ятника Тарасові Шевченку спорудженому 2012 року (ініціатива та проект налеY жать саме просвітянам) присутні схилили голови перед Україною. Разом повторили заповітне Шевченкове слово: Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть. автор хітів “Ти подобаєшся меY ні”, “Ні обіцянок, ні пробачень” Сергій Лазо, співачка, телеведуча і радниця міністра культури АнY желіка Рудницька, співачка, теY леведуча і педагог Алла Попова, актор Володимир Талашко, засY новник і художній керівник гурту “Древляни” Юрій Градовський та заступник міністра молоді і спорту Олександр Ярема. Крім того, до журі увійшли й міжнаY родні експерти: художній керівY ник Театру пісні заслуженої арY тистки Білорусі Ірини ДорофеєY вої Юрій Савош та учасник фесY тивалю СанYРемо, італійський співак Бруно Маккарі, який виY соко оцінив вокальні дані учасY ників конкурсу. “Із того, що я тут почув, скажу одразу, що кілька співаків уже можуть претендуваY ти на міжнародні конкурси”, — зазначив він. Цьогоріч на учасників фестиY валю чекала несподіванка: у ноY
Серпневі фестивалі · “Лозунг цьогорічного фестивалю — “Талант бути вільним”. · S. 9Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

П’ятий Всеукраїнський фестиваль Тараса Шевченка «Ше.Fest»

Богдана ГАЙВОРОНСЬКА Фото Олександра ЯХТЕРА Більше п’яти тисяч людей 18—19 серпня в селі Моринці відY відали безкоштовний п’ятий ВсеY український фестиваль Тараса Шевченка “Ше.Fest”. Фестиваль був заснований на 200Yрічний ювілей Тараса Шевченка у рідноY му селі поета. Подія вже втретє відбувається за підтримки МінісY терства молоді та спорту України та Черкаської облдержадмінісY трації. Для глядачів фестивалю вдень і вночі працювали 10 локацій. З музичної сцени лунали виступи суY часних українських гуртів: Тінь Сонця, Нумер 482, Mysterya, КоY лір Ночі, GoDA, ВІЙ, MniShek, Ангажемент на вівторок. На просвітницьку галявину заY вітали письменники — Василь Шкляр з презентацією своєї ноY вої книжки “Самотній вовк” і Сашко Лірник із авторськими та народними казками; відбулися лекції, зокрема від дослідниці Ольги Шарапи на тему “ОсучасY нення Шевченка в музейних реY ліквіях”, професора Ірини СавY ченко “Кавказ” Т. Шевченка як літературний твір і політологічY ний текст”, мовознавця Миколи Зубкова “Заборонений і цензуроY ваний “Кобзар”. На галявині звуY чали музичні виступи від гуртів та бардів: “Тільки Світло”, “СуперY 8”, “adm:t”, “Pororoka”, Богдана Тарасюка. Відбулася презентація поетичної збірки ЗлатиYЗоряни Паламарчук та гутірки від гроY мадських діячів: Сергія ВасилюY ка, Андрія Рибалка та інших. мінації естрадної пісні журі виріY шило виділити фольклорну підY номінацію. “Справді дуже багато конкурсантів звернулося до наY родної пісні, до етномотивів, осуY часнивши їх, вдихнувши нове життя. Але ми зіткнулися з тим, що в естрадній пісні і в етнопісні існують зовсім різні критерії. Так з’явилося рішення розділити ці стилі. Сподіваюся, наступного року нових сучасних обробок етY нопісень буде більше”, — зазнаY чила Анжеліка Рудницька. Цікаво, що етнообробку пісні Володимира Шинкарука “Ой, на Івана, ой, на Купала” запропонуY вала і володар гранYпрі — 17YрічY на білоруска з Мінська Яна НекY людова. Вона отримала головний приз — стилізованого півникаYсY крипічного ключа із яблуком у центрі та професійний мікроY фон. “Пісенний Спас” стає полем для творчих експериментів. ЗокY А також на галявині відбувся традиційний поетичний Ше.Батл на визначення найкращого поета фестивалю. Театральна сцена запропонуY вала глядачам зустріч “Поет і княжна”, присвячену дивовижY ній історії стосунків Тараса ШевY ченка і княжни Варвари Рєпніної за участю Романа Веретельника (Національний універсиY тет “КиєвоYМогилянська академія”) та Галини СтеY фанової (Центр театральY ного мистецтва ім. Леся Курбаса), та виставу “НаY зар Стодоля” за одноY йменною п’єсою Тараса Шевченка від КіровоградY ського академічного обY ласного українського муY зичноYдраматичного театY ру ім. М. Л. КропивницьY кого (режисерYпостановY ник: Євген Курман). Нічна програма фестивалю, для тих, хто не спить, запропонуY вала нічну акустику біля мальовY ничого Морин ставу. Ніч під зоY рями розділили зі слухачами укY раїнські гурти “Незабуті”, “СонY Це”, “July 8” і “Ауд.238”. На учасників фестивалю таY кож чекали екскурсії, майстерY рема на галаYконцерті для шануY вальників “Пісенного Спаса” справжньою несподіванкою стаY ли два дуети, які народилися на фестивалі і вкотре підтвердили місію “Пісенного Спасу” щодо спадковості поколінь, зокрема й творчої: переможець у номінації естрадна пісня Катажина КлоY совська вийшла на сцену разом з членом журі Юрієм Градовським, а минулорічний володар другої премії в номінації авторська пісY ня Максим Гаврилишин заспівав у дуеті з Іриною Антонович пісню про війну. Насиченою була і програма фестивального містечка, яке розY горнулося в центрі Житомира на оновленій вулиці Михайлівській. Ця вулиця нагадувала повноводу річку, а очі розбігалися від розмаY їття хендYмейду та виробів майсY трів народних мистецтв. Свою поезію на фестивалі презентуваY ли і лауреати відомого літературY класи, дитяча галявина, виставка народних майстрів і художників. Кожен зміг відчути себе земляY ком Шевченка, оселившись у наY метовому містечку поблизу МоY ринців. Організатори здивували всіх учасників і відвідувачів фестиваY лю кулінарним сюрпризом: зваY рили найбільший казан улюблеY ної страви Тараса Шевченка — борщ з карасями, яким пригощаY ли всіх безкоштовно. Окрім того, кожен зміг долучитись до пригоY тування сакральної страви. ГасY троYакція відбулася за підтримки Галини Лосевої і заміського сіY мейного клубу “Трипільське Сонце” (шефYкухар Вадим ПодY покровний). На відвідувачів чекав ще один сюрприз: захід, у якому учасники об’єднали Україну словами ТараY са Шевченка. Лозунг цьогорічного фестиваY лю — “Талант бути вільним”. ОрY ганізатори вважають, що ШевY ченко, попри непросту життєву історію, мав унікальний дар бути вільним. Цитата Тараса ШевченY ка, що лягла в основу фестивалю цього року: “І возвеличимо на диво І розум наш, і наш язик...” ного конкурсу “Коронація СлоY ва”. 2010 року Володимир ШинY карук отримав першу премію “Коронації” у жанрі “Пісенна ліY рика”. Гостем “Пісенного Спаса” став козацький фестиваль “Стежками козацької слави”. Головна ідея фестивалю “ПіY сенний Спас”Y2018 — спадкоY вість поколінь. Завдяки потужній творчій енергії та наставництву Володимира Шинкарука відбулоY ся становлення багатьох творчих особистостей різних поколінь. І ця традиція має продовження: цьогоріч у фестивалі активну участь брали двоє синів Ірини Шинкарук — Єгор та Віктор. ТаY лісманом фестивалю стала і двоY місячна Катруся — у травні Ірина втретє стала мамою, і донька суY проводжувала її на всіх підготовY чих заходах фестивалю. Наступного року чекаємо ноY вих несподіванок. Отож до зусY трічі на “Пісенному Спасі”!
Серпневі фестивалі · “Лозунг цьогорічного фестивалю — “Талант бути вільним”. · S. 9Originalseite ↗

Тарасове слово

Валентина НОВОДОН, голова пресYцентру ВерхньодніпY ровського районного об’єднання “Просвіта” імені Т. Шевченка Відбулися другі Шевченківські читання “Читаймо Тараса безсмерY тне слово”, які організували і проY вели просвітяни ВерхньодніпровY ського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, що на Дніпропетровщині. Читання відбулися біля пам’ятника Кобзареві. Тепер ці читання, починаючи з 9 серпня ц. р., відбуваються щоY четверга з 17 до 18 години. На другі читання учасники дійства прийшли в гарному насY трої та ще й у вишиванках. Спочатку у виконанні приY сутніх пролунав Гімн України, а потім до учасників читань зі вступним словом звернувся голоY ва Верхньодніпровського районY ного об’єднання ВУТ “Просвіта” Володимир Прищепа, який заY значив, що Т. Шевченко не тільY ки поклав на вівтар України своє життя, а й передбачив майбутнє своєї країни. До того ж всю свою творчу енергію спрямував на відY родження України, її героїчного минулого. Шевченко добре знав, що воскресити свій народ, підняY ти його національну гідність він зможе лише рідним словом. Далі читання продовжила гоY лова пресYцентру районної “Просвіти” Валентина Новодон: “Тарас Шевченко рятував рідну мову, розвивав її, утверджував,
Серпневі фестивалі · “Лозунг цьогорічного фестивалю — “Талант бути вільним”. · S. 9Originalseite ↗

«Пісенний Спас» У Житомирі відбувся ІV Міжнародний фести8 валь мистецтв імені Во8 лодимира Шинкарука

Наталка ПОЗНЯКDХОМЕНКО, пресYслужба фестивалю Фестиваль “Пісенний Спас” започаткувала 2015 року родина відомого барда, поета і педагога Володимира Шинкарука, як втіY лення ідеї, яку він не встиг реаліY зувати за життя. Організатор і натхненник фестивалю його донька, відома співачка Ірина Шинкарук. Фестиваль традиційY но припадає на вихідні, наближеY ні до 19 серпня – день народженY ня Володимира Шинкарука. За чотири роки існування “Пісенний Спас” став мистецьY ким явищем національного рівня, а його учасники демонструють високий професіоналізм. ЗмінюY ється і географія фестивалю: цьоY горіч на конкурс надійшло до сотY ні заявок із 16 регіонів, включно із Донецькою і Луганською обY ластями та Кримом, а також із заY кордону. У конкурсі взяли участь Яна Неклюдова із Білорусі та МаY ріам Пачулія із Грузії. Рівень конкурсантів оцінюY вало професійне журі: журналісY тка і телеY та радіоведуча Ірина Антонович, поет і композитор,
Творчість просвітян · “Народнопоетичні зразки, особливо героїчний епос, визначають концепцію романів у віршах М. Тютюнника”. · S. 10Originalseite ↗

«Війна ж тоді велася на всі боки...» Естетичні засади історичних романів у віршах Миколи Тютюнника

Валентина БІЛЯЦЬКА, доктор філологічних наук, доцент кафедри української літератури Дніпровського національного університету ім. О. Гончара Початок 2018 року потішив шанувальників поетичного епосу Миколи Тютюнника, відомого українського поета, прозаїка, журналіста, перекладача, лауреата багатьох літературних вітчизняних і міжнародних премій, друком трьох історичних віршованих романів (в одній книзі). “Історичний віршований роман” — такі жанрові підзаголовки дав своїм творам “Маруся Богуславка” (2007), “Бунтарська галера” (2015), “Іван Сірко” (2016) Микола Тютюнник. Звернення письменника до тем і образів минулого в ліро-епосі — це повернення автора до себе, до своїх коренів. Сюжетна структура будь-якого роману у віршах поета — жива картина української історії ХVІ—ХVІІІ ст., у яку автор, за спостереженням В. Свиридова, переносить центр тяжіння свого духовного життя, не виходячи із реалій сучасного світу, частково втрачених рис національної ідентичності, це інтерпретація долі неординарних постатей рідної землі. В усіх романах письменника відчутна прив’язаність до фольклорної матриці, яка активізує інформативне й виражальнозображальне начало, поглиблює наративні елементи, тенденцію до композиційного виокремлення жанрів, була й залишається джерелом епічного. Народнопоетичні зразки, особливо героїчний епос, визначають концепцію романів у віршах М. Тютюнника і є своєрідним естетичним орієнтиром у творенні сюжетів, характерів. Його романи — це оповідь про буття України ХVІІ ст., коли грабіжницькі набіги кочових орд були особливо активними, а наш народ потерпав від соціального, національного та релігійного гніту; це віра автора, що переживемо і війни, і руїну й побачимо “вільну Україну — / Без різних яничарів й холуїв”. Твори побудовано за класичними канонами жанру, поділено на частини з промовистими назвами, написано переважно чотиристопним ямбом. Віршованим текстом, на думку письменника, легше привернути увагу читача, до душі процес написання поетичного епосу, пошук рими, фольклорних зразків, образів-символів, національно-історичних, морально-психологічних чинників. Герої його романів — бранка Маруся Богуславка, кошовий Запорозької Січі Іван Сірко, учасник визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Роман Каторжний — взірці волелюбного духу наших пращурів, узагальнені образи ментального ідеалу. Романи у віршах М. Тютюнника відзначаються етноестетизацією фольклорних текстів через етичну призму національної історії і світогляду. Не будемо заглиблюватися в теорію фольклорної традиції й авторської індивідуальності, адже фольклорні й літературні твори відрізняються функціональним значенням, естетика народного твору має більше модуляцій, ніж естетика авторського (В. Буряк), з’ясуємо наскільки фольклорному жанру письменник надав “індивідуальних рис” (П. Білоус). У романах “Маруся Богуславка”, “Бунтарська галера”, “Іван Сірко” М. Тютюнника розширено історичний простір творів порівняно із зразками героїчного епосу, модифіковано і філософськи обґрунтовано нову ідейно-естетичну концепцію, пов’язану не лише з образами головних героїв, а й з історичною сутністю. Історична ретроспектива романів у віршах М. Тютюнника розкриває не лише широкомасштабні епічні узагальнення: “силу й непокірність козаків”, бої у визвольній війні під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, що стали символом свободи “в пам’яті людей”, а й спонукає до філософських роздумів про майбутнє рідного краю, який “колись ще стане на землі цій раєм!”. Роман у віршах “Маруся Богуславка” М. Тютюнника має глибинний зміст, далекий від переповідання сюжету відомої думи. Хоча на початку роману автор пише, що, прочитавши думу, він так зримо побачив небесної краси бранку, що не міг розлучитися з нею до останнього рядка свого твору, цим вказуючи на його фольклорну основу. Сюжет роману розгортається на тлі важливих історичних подій ХVІІ ст. (переважно в Україні та Туреччині, як і в більшості творів про Марусю Богуславку), пов’язаних із боротьбою українського народу за визволення рідної землі від соціального й національного поневолення, вирізняється багатством думок і проблем. Із перших рядків роману “Маруся Богуславка” реципієнт дізнається, що головна героїня уже п’ятий рік у неволі, у турецький полон потрапила ще “зеленою, як листок капусти”. Картини нелюдських умов перебування бранців-запорожців у неволі, оспівані у фольклорі, виразно подані й у тексті роману у віршах М. Тютюнника “Бунтарська галера”: Гребці сидять по четверо на банці, І так прикуті, що не відірвать. Як починають веслувати вранці — Й аж поки стража не почне дрімать. І це ж не день, не два, а років... тридцять! Хоча б скоріш якогось там кінця! Уже й домівка жодному не сниться, Уже й батьків не пригадать з лиця! “Маруся Богуславка” — перший історичний роман у віршах М. Тютюнника, який отримав чимало схвальних відгуків однодумців по перу, літературознавців (І. Дзюба, А. Дімаров, П. Загребельний, Л. Лук’яненко, М. Слабошпицький, Г. Сивокінь, Вал. Шевчук тощо) і став вагомою подією в культурному житті України, приніс особливу популярність письменникові. У сюжетах романів у віршах М. Тютюнника висвітлено події переважно ХVІІ ст., але, як і в більшості історичних творів, їх сфокусовано на сучасність. Наприклад, шоста частина “Майдан” у “Маруcі Богуславці” оповідає про події через 4 роки після козацької Чорної ради 1663 року, тобто про 1667 рік. Вибори передано в оцінці героїв-очевидців, які сподівалися, що навіки щезнуть “кривда і олжа!”, але “...зрада гетьманом майдану / Всіх цих людей заріже без ножа”. Вибори гетьмана, що відбулися підкупом (до речі, таке й життя стало в Україні після виборів) зафіксовано в устах не одного героя. Промовиста назва частини асоціативно нагадує події Майдану 2004 року (роман надруковано 2007-го), коли українці продемонстрували пробудження незалежної держави, вийшли засвідчити ментальну волелюбність, бунтарський дух боротьби із несправедливістю. В описі подій ХVІІ ст. проглядаються яскраві картини Помаранчевої революції: Це був тріумф! Тріумф всього народу. Як майоріли гордо прапори! Такого злету не було ще зроду, Й такої славнозвісної пори! І як наслідок — всенародне розчарування в управлінцях та проголошених ними ідеалах, постмодерністський міф учергове заміщує реальне ірреальним, правду вигадкою. Слова Марусиного батька, священика, відповідно й автора, який, зазираючи в майбутнє, сказав: “Хай буде, хлопці, не один майдан ще, / Та нас ізнов обдурять. І не раз!”, — є пророчими особливо проти зазіхання на демократичні права й свободи народу. Відображення життєвої правди засобами фольклору в історичних романах у віршах М. Тютюнника має традиційні й цілком індивідуально-авторські особливості. Роман “Іван Сірко” — це високий епічний стиль народних пісень, легенд і переказів, це художня інтерпретація реальних історичних фактів про кошового, який є уособленням національно-культурного героя, відважного воїна, людини з надприродними здібностями, а головне — патріота України. У романі у віршах інтерпретуються пісні про Сірка: “Очерет шумить, верболіз гуде” (про обрання його кошовим), “А в Очакові турки плакали”, “Гей, рубали козаченьки!”, “Та ой як крикнув же та козак Сірко”, “Гей, та то ж не грім в степу гуркотає” (про відважність та сміливість отамана та його війська). У легендах і переказах, які сприяли кращому розумінню історичних подій, часто йдеться про незвичайне народження національного улюбленця та його надприродну силу. У романі М. Тютюнником запропоновано оригінальну художню версію легенди про народження кошового: Колись казали, нібито зубатим І я родився, в празник, як на гріх. Й сусіди довго заглядали в хату, А я лежав і гриз собі пиріг. Для народу кошовий був нездоланним, йому приписували силу навіть після смерті. Наприклад, у переказах “Сила Сіркової руки”, “Заповідь Сірка”, “Превеликий характерник”, “Сірентій Праворучник” ідеться про відтяту руку кошового, що сім літ козакам допомагала ворогів перемагати. Коли її несли вперед війська, неприятель сам себе рубав. У романі “Іван Сірко” М. Тютюнника легенди й перекази про силу Сіркової руки інтерпретовано в останній, дев’ятій частині “Рука отамана Сірка” близько до народних текстів: руку зберіг отаман Неклипа (був колись джурою у кошового), і як заповідав Іван Сірко козаки возили її: Тримаючи в бою, як корогву. Війна ж тоді велася на всі боки: Й татари підступали, і ляшва. Угледівши ж ту руку, в світ широкий Втікали, як від полум’я вошва. Наскрізною в історичних романах у віршах М. Тютюнника є тема зради. Автор порушує болючу суспільну проблему і проводить паралель між минулим і сьогоденням, підтверджуючи філософськими роздумами ключову думку, що зрадниками є не лише яничари, більшість з яких: “Малесенькими “мамочко-о” кричали, / Ну а тепер лише — “Аллах акбар!” / Та їх таких — хоч з них гати загату! / І за минулі вже п’ятсот років / Було їх тищі й буде знов багато”, але й ті, хто до булави тягнувся, хто ладен був за ласий шматок торгувати найдорожчим — честю, моральними принципами, рідною землею. Роман “Бунтарська галера” М. Тютюнника базується на скупих відомостях про події і факти звільнення козаків-бранців 1642 року з однієї з найкращих константинопольських галер, що перебувала за дві милі від Стамбула в Мармуровому морі. Автор відтворив дух історії, зображаючи долю подвижника Богдана Хмельницького, який очолив бунт на галері — Романа Каторжного. “Скупі” історичні факти роману “Бунтарська галера” межують із змістом народнопоетичних зразків про події того часу. Чуйне до чужого горя серце козака не залишає байдужим українська пісня, яка нагадувала дитинство та затишок рідної домівки, давала сили і віру в найскрутніших ситуаціях: А там співали знову ту, козацьку, Що оживляла, певне, і мерців. І ось тепер згадалася зненацька — Про тих, галерних, знов1таки, бранців. Співали, догоджаючи полковнику, Розгойдуючись, начебто у човнику. “Зажурилася Україна, / Що нігде прожити; Гей, витоптала орда кіньми / Маленькії діти!... — Та що ж це ми такої вже сумної? А ну ж, давайте, хлопці, про любов! “Ой, чого ти, дубе, / На яр похилився? Ой, чого ти, козаче, / Ні спиш, зажурився?” І тут — увесь полк: “Гей, мене чарують / Зорі серед ночі. Не дають заснути / Серцю карі очі. Гей, лети, мій коню, / Степом і ярами. Розбий мою тугу / В бою з ворогами!”. У романах у віршах М. Тютюнника на народнопоетичному рівні розкрито й історичні явища й відображено певний рівень світогляду суспільства, національні проблеми: Отак воно: про що б там не співалось, А хоч би що — зажура огорта. Вже й про любов ось почали, здавалось, А все на ворогів тих наверта!.. Тому й пісні у нас такі журливі. Але ж і мелодійні — аж до сліз! У тексті роману “Бунтарська галера” найбільше введено зразків фольклорної лірики. Пісня була незамінною в середовищі і народу, і козаків, тому М. Тютюнник активно вводить їх у свої романи. М. Ткач про роман “Бунтарська галера” писав: “Як зримо й художньо виважено зображено тогочасні події! Все тут вражає: неймовірна авторська фантазія і чітка уява, бездоганна м’яка, наближена до народної, мова, ідіоматичні крилаті вирази, метафоричні сполучення, образи, зразки фольклору”. У романах згадуються самобутні народні звичаї та обряди (жнива, сватання, Трійця, Покрова), повір’я, що набувають філософського підґрунтя, достовірно передано особливості народного вбрання, підкреслено його ошатність, естетику, сакральність. З метою правдивого осягнення національного колориту, досягнення ідейно-естетичної мети тексти романів у віршах М. Тютюнника наповнено пареміями, які активно побутували в народному середовищі та серед лицарів-козаків, увиразнювали їхній побут, звичаї, традиції. Наприклад, у “Марусі Богуславці” — “Було й спливло, як ночви за водою / В якусь таку — аж страшно! — далечінь!”; “Без Бога ж — ані до порога, / Хоч ти сам велетень-атлант”; “— І діточки ж, напевне, уже є ? / Чи ще в капусті бешкетують зайці?”;. “Тепер уже хорошого й не ждати, / Душа тремтить, як стрижена вівця”; “Господнії путі — несповідимі. / Та випадкових жодних не бува”; у “Бунтарській галері” — “Якщо сміливість, кажуть, й горе боре, / То треба щось робить, товариші”; “В бою загибель — вірна путь до раю”; “А звісно ж: в сина пучка защемить / А в батька заболить одразу серце”; “Ми все-таки самі не ликом шиті — / То й воювати будемо з умом!” тощо. “Маруся Богуславка”, “Бунтарська галера”, “Іван Сірко” Миколи Тютюнника мають етнокультурні образи-знаки, образи-концепти з ментальним смисловим наповненням, у них відчутний вплив фольклорної традиції: звернення до епічної поезії та народної стилізації, сюжетів, тропіки, ритміки з виразними ознаками народної пісні; трансформування народнопоетичних елементів у художні; застосування ремінісценцій та алюзій з фольклорних джерел. Його історичні романи у віршах — це “низький уклін” тим, хто “нашу землю застує собою”, нагадування сучасникам про волелюбний дух наших пращурів, міцні зв’язки, які єднають героїчне минуле та уславлюють родовід, утверджуючи націєтворчу ідею. Кінець ХХ—початок ХХІ століття став періодом відновлення в українській художній літературі одного з найскладніших жанрів, роману у віршах. Лише з 2010 року надруковано такі: “Мазепа” (2010), “Мамай” (2010) Леоніда Горлача, “Московський час” (2010) Василя Марсюка, “Берест” (2011) Анатолія Шкуліпи, “Асмілла” (2011) Олександра Кузьменка, “Наш величний пророк Тарас Шевченко” (2013) Віталія Матеуша, “Бунтарська галера” (2015), “Іван Сірко” (2016) Миколи Тютюнника, “Сарматка” Олега Бермана, “Паломник” (2017) Ігоря Павлюка, “Дивограй” (2017) Олесі Омельченко. Роман у віршах активно входить у культурний простір, набуває певної трансформації внаслідок впливу постмодерністських тенденцій як закономірного наслідку історично-політичних умов життя суспільства. На модифікацію жанрових форм сучасного українського роману у віршах (історичний, автобіографічний, роман-пісня, роман-медитація, віртуальний роман у віршах, історико-філософсько-фантастичний роман-есе, роман-сповідь), більшість поетичних форм якого адаптувалися в різних контекстах героїчного та гомерівського епосів, середньовічного лицарського роману та інших синтетичних жанрів, впливають генетичні та типологічні форми, традиція, рівень “культурного знання”. Естетичні чинники й передумови їх виникнення, особливо історичних, вітчизняні дослідники вбачають у фольклорній традиції.
Незабутні · “Моє ім’я Степан! По'нашому — Вінок!” · S. 11Originalseite ↗

Дорогами долі

Петро СОРОКА Степан Пушик народився у селі Вікторові Галицького району на Івано-Франківщині, яке односельці ще називають Вихторовом. “…Мати мені розказувала, що село було колись там, де ліс, лази, показувала високі могили, що двома ланцюгами тягнуться селом і горою вздовж Княжого (верхового) гостинця з Крилоса, де городище галицьке. А ще любила розповідати про Осмомисла й короля Данила, показувала замок, вали, фундаменти храмів, кринички, грибні місця, Лису гору, партизанські криївки, окопи й шанці січових стрільців… Я тільки тепер розумію, якими сильними були мої родичі…”1 Зрозуміло, що ті розповіді глибоко западали в душу допитливого хлопчини, залишали в ній глибокий і непроминальний слід, ставали її неперебутнім скарбом. Саме там витоки його майбутньої творчості, численних відкриттів і духовних осяянь. У дитинстві прийшло також усвідомлення, що Україна — багатий і знедолений край, що одвіку її ділять і розривають дужчі й підступні сусіди. “Батько народився за Австрії. Дід з бабою одружилися за України. Мати народилася за Польщі. Я — за німців. Тоді Друга світова війна була, яку Великою Вітчизняною називали. А ще були “перші” совіти, коли Радянська Армія прийшла в 1939. А тоді вже “другі” совіти німців і мадярів гнали”2. Дата народження поета — 26 січня 1944 року. Вона обумовила й подарувала йому ім’я — Степан, бо саме ішов той славний “третій празник — святого Степана” у світлому циклі великих зимових свят: Колядники ідуть! Бо дзвонить десь дзвінок! День іменин моїх! Це свято наостанок! Моє ім’я Степан! По1нашому — Вінок! Моя ім’я —Вінок! По1грецькому Стефанос! (“Вінок”) “…Матері нас по стодолах, по коморах, по хатах, по стернях, по ріллях, по межах, по лісах, по потоках, по криївках народжували; кого навесні, кого влітку, кого восени, а мене — в січні, коли морози люті тріщали, в четвер, до схід сонця, коли Сонце приїхало в гості до Водолія”3, — читаємо водній з біографічних новел. На зорі життя трапився з ним дивний випадок. Розказують, що немовлям 12-річна тітка (або тета) поклала його в стодолі на сіні спати, а сама побігла гратися з ровесницями. Коли повернулася, побачила на грудях у нього гадину, яку батько привіз із лісу разом із сіном. Перелякана тета Наталка закричала, і на крик прибігла сусідка, котра дивом порятувала дитину. “Мій батько посватав матір 1943 року. То була мамина самопожертва, щоб не повмирали з голоду її брати і сестри…” “Тепер багато літератури для дітей, багато пісень, а ми вчилися не тільки пісеньок дитячих. Наші кишені продірявлювали знайдені патрони, шрапнель, порох, гранати, а пісні приходили до сердець наших різні й серйозні. Ми росли з піснями січових стрільців, з піснями української повстанської армії, з піонерськими та комсомольськими піснями на устах. Ми вийшли з великого горнила”4. Коли Степанкові виповнилося 13 років, помер батько, мати залишилася одна з п’ятьма дітьми (три доньки і два сини). “Мій батько був поранений в Альпах на італійському фронті в першу світову війну, куди його цісар австрійський загнав, — пише Степан Пушик у новелі “Ключ-зілля”. — То йшов, то їхав з війни додому. Ховався від польських жандармів. А на велику вітчизняну війну поїхав зі своєю кобилою і сусідським коником — зброю радянським воїнам підвозив, патрони. В Карпатах, де на лінії Арпада камінь плакав, мало не підірвався на заміновому мості. Ще записався до колгоспу, хоч і писати не вмів, пригнав до стайні сиву кобилку, та й зостався конюхом і боровся-беріг, щоб його любов не з’їли колгоспні свині, — вибракувати хотіли її, норовисту… На 43-му році життя, у тридцять дев’ятому, коли ліквідовували неписьменність, сів за парту, навчився літер, та не навчилася стара голова з букв слова складати. Батько перед смертю три вечори підряд розказував про своє життя, ніби сповідався. А мати народилася тоді, коли батько перший раз женився. Потім його жоною стала. Вона під- “Цікавих людей люблять і поважають цікаві люди. Нецікавий чо1 ловік не любить і зневажає цікавого. Його зацікавлення не сягають да1 лі власного “я”. Знаю єдине: коли ти чимось цікавишся, обов’язково зацікавляться тобою. Вже цього досить, щоб ми прагнули бути цікавими. Та не може людина бути цікавою лише тому, що вона нею хоче бути. Життя великих людей часом цікавіше за їх відкриття. Нове від1 криття заперечує старе, а ось одне життя людини інше життя не за1 тінить. Цікавість має силу. Людина, яка постійно чимось цікавиться, — це насамперед хоро1 ший учитель. Вона вміє зробити найголовніше — зацікавити учня, за1 палити смолоскип. Цікавість — це пошук. Кожний шукач у непрохідних хащах іде ту1 ди, куди ніхто ще не йшов, або хтось не дійшов”. Степан Пушик В цьогорічних числах “Слова Просвіти” ми друкували нарис Степана Пушика про його рідне село “Написи з історії Вікторова” (у трьох числах газети — 5—7 за 2018 р. ). І ніхто не думав, що якраз на Маковія, 14 серпня вдарить у наші серця звістка про смерть Степана Григоровича… Наші читачі добре пам’ятають і сумують за ще одним нашим постійним автором — Петром Сорокою. Серед ненадрукованого він залишив і документальну книжку про Степана Пушика, написану у тісному спілкуванні з незабутнім поетом, фольклористом, дослідником рідного краю. Вшановуючи обох — Степана Пушика і Петра Сороку, подаємо уривки з недрукованої книжки “Дорогами долі”, написану тоді, коли ці письменники жили серед нас. мовляла старого, аби вуса зголив, — думала, що буде молодший”. Останні дні травневої весни Пливли дощем, великою водою. На цвинтар коні батька відвезли, А я вернувся з ними сиротою… (“Похорони”) “Нас четверо малих без батька — з матір’ю. Заплакала вдова-мати аж гори здригнулися, річка Сльозава потекла від нашої хати, а я пішов уздовж неї щастя-долі шукати. Я біля колгоспної скирти на морозі січку ріжу та й везу її на ферму коровам. Лізу в яму з силосом, накидаю на віз у ґару, везу до стайні, гній вивожу, бикам хвости кручу, в конторі трудодні рахую…”5. Незмінно, з особливою ніжністю, згадує письменник матір, її світлий образ зринає у багатьох його творах і тихим горним світлом осяює усю його творчість. Гостро відчувається, що мати все життя була для нього і залишається найріднішою, найдорожчою людиною. “Мама любила співати, грала в драмгуртку, декламувала вірші. Вона носила мене на руках попід ліс, понад річку, а в найприкрішу хвилину втопитися зі мною хотіла… Вона мені Шевченка, Франка, Лесю Українку показувала й за руку повела до них, і навчала як на світі жити”6. Майбутній поет свою хату перетворив на клуб. Тут збирав друзів на репетиції. Спочатку ходили колядувати й щедрувати по дватри, ходили сіяти-віншувати, а далі збиралися в “Звізду”, “Вертеп”, “Меланку”. Молодий Степанко був то Царем, то Жидом, то Меланкою, але найбільше Березою, бо ніхто не знав стільки щедрівок, колядок і віншувань, як він. А ще він співав у хорах, брав участь у драмгуртку, читав вірші зі сцени. Любив літературу, народну поезію, але над усе — історію. Чи не з першого класу був редактором десятків стінгазет, світлових газет, радіогазет, “Колючок” , “Перців” і т. п. І таким мене виробив час: Ріс під Галичем сином вдовиним, І корови, і кози пас На могилах князів і воїнів. Упрягав я коней у плуг На тім полі, де битви кипіли, Був той час мені ворог і друг Для моєї душі і тіла. Я був дикий, немов Дністер, Мене доля нерідко била. І якщо я інакший тепер — Мене книжка таким зробила. 1 Лист від 25-30 серпня 2001 року. 2 Степан Пушик. Ватра на Чорній горі. — Івано-Франківськ: Нова зоря, 2001. — С.6—7. 3 Степан Пушик. Ватра на Чорній горі. — С. 11. 4 Степан Пушик. Перо Золотого Птаха. — С. 51. 5 Степан Пушик. Перо Золотого Птаха. — С. 54. 6 Пушик Степан. Ключ-зілля. — С. 12. Далі буде.
Незабутні · “Моє ім’я Степан! По'нашому — Вінок!” · S. 11Originalseite ↗

Любистки у вінок поетові

Василь МАРУСИК, заслужений журналіст України “Я не помру. Мій дух зали1 шиться в горах, в степах, у рівнинних дібровах та пущах, на ріках, озерах і морях. Він залишиться на землі й стоя1 тиме на сторожі й обороні Української Правди”. Степан Пушик …Ми йдемо із Степаном із Крилоса, що поруч із Галичем, де археологи і реставратори працюють на руїнах княжого замку. Він, народний депутат України (І демократичне скликання) щойно опублікував роман “Галицька брама”. Перед тим читачі захоплювалися його поемою “Золотий тік”, так називався майдан, де за княжих часів збиралося віче. Йдемо до джерела, що знайоме йому з дитинства. Воно дзюркотить на високому лівому березі Дністра. Внизу ріка і простір широкої долини. Як радіожурналіст, дзюркотіння записую на магнітофон. “Співає? Слухай сюди…” Вранці відвідую Крилос сам, щоб переконатись, що живе джерело співає… А над Дністром — веселка. Дива! Цей запис стане окрасою-прологом до авторської програми Степана Пушика “Галицька брама”. Автор вважав, що пролог є доброю радіометафорою і залюбки коментував розділи книжки, яку озвучували актори протягом двох років до ювілею колись могутньої столиці Галицько-Волинського князівства у складі якого був Київ, зруйнований золотоординцями, а землі князівства простяглись аж до гирла Дунаю… Мав за честь готувати з поетом у прямому ефірі літературно-драматичні передачі Львівського телебачення. До того майже рік я стажувався в Івано-франківській обласній газеті. Поруч із Степаном у відділі культури працював його односелець, майбутній львівський професор і літературознавець Тарас Салига. Тоді відзначали столітній ювілей славетного новеліста Василя Стефаника (1971). Степан, заочно навчаючись у Московському літературному інституті, створив у співавторстві з режисером і актором Володимиром Смоляком інсценізацію стефаникових шедеврів “Земле моя”. П’ять років до цього був знятий фільм “Камінний хрест” Леоніда Осики за сценарієм Івана Драча. Після прем’єри в облмуздрамтеатрі з вистави вилучили патріотичної епізоди з новели “Марія”. З часом виходить збірка новел і оповідань “Ватра на Чорній горі”: “Люблю верховини. Люблю знаходити і збирати народні скарби. І як задзвенить зелень, полину в Чорну гору до полонинської живої ватри, яка не сміє згаснути доти, поки є коло неї люди. А щоб ватра не гасла, то потрібен той, хто догляне її. Підкиньте до ватри ще дров…” Це останнє речення із опришківської пісні в Чорногорі. Без пізнання шедеврів рідної мови, без маминих казок і пісень та її участі у сільському драмгуртку, без сотень зустрічей із майстрами оповідок, у численних мандрівках на полонини та присілки не відбувся би поет і новеліст Степан Пушик. “Я шукав у горах едельвейс, а знайшов любисток в полонині”… Це Олександр Білаш відчув зачудовану музику на слова Степана Пушика із карпатськими акцентами: “Треба йти до осені”, “Над горою місяць повен”, “Любисток”. Понад 150 віршів поета озвучили композитори — Володимир Івасюк “Шумить пшениця, як Дунай”, Анатолій Пашкевич “Козак гуляє”, Борис Буєвський “Перелесник” та ін... Заспівали ці пісні на весь світ Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Микола Кондратюк, Михайло Сливоцький, Михайло Кривень, Володимир Пірус, ансамблі та хори… У доробку письменника залишилося до 300 томів (кожен 200 сторінок), збірки поезій, пісень, казок. Напевно, ви пригадуєте публікацію у журналі “Дзвін”, що стала основою дисертації “Слово о полку Ігоревім” та слов’янська міфологія”. Поет подає переклад цього літературного скарбу і переконливо доводить, що автором твору є князь Володимир, син галицького князя Ярослава Осмомисла і брат Ярославни, дружини Ігоря Святославовича. Літературно-історичне дослідження про карпатське коріння Тараса Шевченка “Славетний предок Кобзаря” є цікавим внеском автора у шевченкознавство. С. Пушик написав також есеї про Івана Миколайчука, Володимира Івасюка, Ярослава Барнича… Талановито співпрацював із фотохудожником Василем Пилип’юком. Поета і прозаїка шанували видавці. Збірка нарисів “Перо золотого птаха” вийшла п’ять разів. А удостоєний Шевченківської премії (1990) роман з народних уст “Страж-гора” перевидавали шість разів. Упокоївся поет на Першого Спаса, коли в церквах святили зілля: любисток, васильки, а в Карпатах — полонинські квіти. Прах із тілом письменника спочиватиме біля церкви у рідному селі Вікторів біля Галича, на “Пушиковій горі”, як назвав її сам Степан. Земля йому пухом! 17 серпня 2018 року
Першодрук · “Це дуже болісна повинність — мучитися над некрологами про тих, до кого прихилився серцем”. · S. 12Originalseite ↗

Убивство в Росії Уривок із другої мемуарної книжки М. Слабошпицького “Тіні в дзеркалі”, яка незабаром побачить світ у видавництві “Ярославів Вал”

Закінчення. Початок у ч. 33 за 2018 р. Офіцер-ракетник Побуринний став цивільним. Треба було по-новому облаштовувати своє життя. Тоді всі мріяли про бізнес. Ця ідея захопила і його. Він, як це було з багатьма неофітами цієї справи, почав пробувати все — і все давалося нелегко. Та він мав у собі нерядову волю й наполегливість. Труднощі не роздушили його й не відлякали. Записався на спеціальні курси підприємців, вивчив там найголовніші основи ведення бізнесу. Вирішив створити мережу магазинів, котра торгуватиме оргтехнікою. Врешті таки постала його комерційна фірма із промовистою назвою “Заповіт”. Її магазини з’явилися в п’яти містах. Вона справді стала зразковою. Побуринний особисто добирав персонал, сам навчав кожного новака, сам тестував усіх після навчання. Прищеплював своїй команді таку філософію: “Гроші треба не красти, а заробляти”. “Заповіт” працював тільки “по-білому”. Ніякої “тіні”, ніякої паралельної бухгалтерії. На нього здійснювали тиск і податкова, й міліція, і рекет, що пропонував за відповідну плату “дах”, але він не піддавався. В нього кілька разів стріляли, але залякати вчорашнього офіцера не виходило. Він вистояв. “Заповіт” процвітав. Побуринний уже мав кошти, щоб фінансувати недільну українську школу й дитячу та дорослу футбольні команди “Заповіт”. Розповів, що саме в цей час і зустрівся з моєю книжкою “Українець, який відмовився бути бідним”. Яцикова філософія не могла лишити його байдужим. Вони з дружиною були у відпустці в Іспанії. Дружина Ельвіра з гумором розповідала: всі лежать на пляжі розслаблені, хто розглядає малюнки хмар у небі, хто мріє, хто дрімає, а Володя, обв’язавши голову рушником, пріє над книжкою, щось там підкреслює, виписує, цитує вголос. Мені радісно було це почути, бо я таки допевнився, що книжка справді корисна. Яцик мріяв, щоб вона вийшла саме такою. Він не втомлювався повторювати, коли я працював над нею: хоче, щоб молоді люди, які прочитають її, затямили філософію та етичні засади чесного бізнесу. В Побуринному Яцик зустрів того спраглого читача, який прагнув усе те вивчити до щирця. Володимир сказав, що тоді, в Іспанії, в нього з’явилася ідея поїхати до Канади, щоб познайомитися з Яциком і взяти в нього майстер-клас бізнесу. Він багато розпитував мене про Яцика, бо хотів знати про нього все. Дуже шкодував, що не встиг вирватися до Канади — Петра Яцика не стало. У нього було єдине джерело інформації про видатного бізнесмена і мецената — я, і він, без упину цитуючи Яцикові постулати, прохав прокоментувати той чи той момент із Яцикової біографії. Володя цікавився, чи визнають його збори Ліги меценатів бути гідним стати її членом. Я, вже добре обізнаний із масштабом його благодійництва, запевняв його, що “команда” Загорія зустріне його кандидатуру прихильно, і ми працюватимемо разом у Лізі. Я справді в це вірив. Інтуїція не підказала мені, що попереду буде така трагедія… Настав день презентації російського перекладу “Марії Башкирцевої”. Я й уявити не міг, що “Мрія” організує його на такому високому рівні. Презентація відбувалася в обласному музично-драматичному театрі. Зібралися не тільки представники різних національних культурних товариств (од єврейського й аж до чеченського), з якими тісно співпрацювали українці й консолідовано відстоювали свої права. Прийшов гурт обласного начальства (наближалися вибори, і цим пояснюється така їхня — буцімто абсолютно щира — зацікавленість зовсім локальною, як на велике місто, подією). Мені наговорили стільки компліментів, що я мало не сп’янів од них. Я подякував Наталі Кублановській за ідею видання і переклад, Юрієві Кублановському за передмову. Сказав, що я пишаюся українцями, які живуть тут і не згубили свою українськість. Потім був фуршет, що його організувала “Мрія”, а конкретніше — “Заповіт”. Одне слово, я мав усі підстави для втіхи. Не секрет, що письменникам такі речі не байдужі. А ще мене приємно вразило, що вдалій презентації щиро радів Побуринний — так, ніби це була його книга і віншували саме його. Він був надарований унікальною доброзичливістю і здатністю радіти за когось. Це така ж рідкість, як і талант. Потім ми у вузькому дружньому колі правління “Мрії” вітали Світлану Короненко з появою російською мовою її “Ворожби на віршах”. Цікавий збіг: видано її в Іваново, а перекладач — Ніколай Іванов. Щоправда, переклади “так собі” — дуже багато художніх втрат і промахів. Побуринний і Кублановська прохали Світлану читати поезії в оригіналі. Наступного дня ми гуртом побували в Музеї сім’ї Цвєтаєвих (у цьому селі під Іваново дід поетеси був священником, сама ж Марина ніколи там не бувала). І ось — останній день в Іваново. Побуринний запросив нас поїхати на Волгу, в Плюс — старовинне містечко з дерев’яними будиночками, мовби занурене в давнину. Володимир спритно викермував зі сплетіння вузьких вулиць — і ми опинилися на березі широкої, понурої Волги, що ліниво розляглася під свинцевим небом. Розумію, що те відчуття великої ріки значною мірою зумовлене похмурою погодою, емоційною виснаженістю. І, як думалося мені вже згодом, коли з Іваново прийшла звістка про вбивство Побуринного, неусвідомленими лихими передчуттями. Наступного дня нарозвидні від’їжджаємо з Іваново. Володя приїхав до готелю з нами попрощатися. Останні слова про недалеку зустріч у Києві. Дружні обійми. Везу в душі відчуття, що знайшов нового приятеля… Дорогою додому сталася така прикра пригода. Вночі ми зупинилися перекусити в якомусь придорожньому кафе, де в Світлани вкрали сумку з закордонним і внутрішнім паспортами, гроші, ключі від квартири і ще якісь документи. Про її тодішній стан — нічого й говорити. Попереду — кордон. Як без документів потрапити в Україну? Я намагався її заспокоїти як міг. “Щось придумаємо — безвихідних ситуацій не буває…” Але, що ближче до кордону, то більше її тривога й переляк наростали. Десь після другої ночі ми на прикордонному пункті пропуску, в хвості довгої черги на контроль. Світлана, як мовиться, ні жива, ні мертва. Я підходжу до прикордонника і кажу йому про те, що в моєї колеги вкрали паспорт. Він радісно повідомляє мені: її затримаємо і хай вона їде до Москви, в українське посольство, де мають засвідчити її особу й дати відповідний папір для перетину кордону. Я намагався достукатися до його співчуття, однак у відповідь нарвався на багатоповерховий мат. Істино россійскій чєловєк! Каюсь, що я був не елоквентний, але в мене є виправдання: це він мене спровокував. Я вигукнув щось на зразок: “Казьол, зові старшєво, нє то плохо тєбє будєт!” Отакий тон і словник російській людині близький і зрозумілий. Тільки перед тим, як піти будити “старшого”, він мене попередив: “Но ето будєт стоіть много рублєй! Зєльоних…” “Нє проблема”, — сказав я, подумки підраховуючи, скільки ж доларів у мене лишилося. Приплентався, позіхаючи, “старшой”. Я коротко переповів йому суть справи і запитав про “цєну вопроса”. “Чєтирєста”, — сказав він. “Тріста”, — відповів я. “Лади”, — сказав він. Я зажадав, щоб матюкливий прикордонник сів з нами в мікроавтобус і проїхав аж до українського боку. Щоб нас не кинули. І ось ми на українській території. Я став бідніший на триста доларів і тривожно думаю, чи вистачить у мене заплатити, щоб Світлану впустили додому. Чемно прошу нашого прикордонника, щоб розбудив командира. Він вагається, а я, щоб справити на нього враження, з усіх сил надуваюся і кажу, мовляв, ти не знаєш, із ким маєш справу. Не послухаєшся мене — дуже тобі влетить. Хвилин за десять з’являється молодесенький старлей. Я розповідаю йому про службову поїздку до українців Іваново і про крадіжку документів. Показую службовий паспорт. Він читає моє прізвище й одразу ж запитує: “Ви народний депутат?” Я не встигаю заперечити, як він додає: “Я добре знаю ваше прізвище”. Пояснюю: я — письменник, часто виступаю по радіо й телебаченні. “Письменник? — зраділо перепитує він. — Це дуже добре!” Не знаю, чому це в такій ситуації дуже добре. А він запитує: “Може, у вас є з собою якісь ваші книжки?” Є. “Українські меценати”, “Українець, який відмовився бути бідним” і “Марія Башкирцева”. Він задоволений. “Моя теща — директор школи і викладає літературу, і дружина філолог. Мабуть, це я від них чув ваше прізвище. А в тещі завтра день народження. Підпишіть їй книжки. І дружині підпишіть”. Я підписую. Як добре, що вони були в машині. Кажу йому, що його російський колега взяв із нас триста доларів. Він відповідає, що ніяких грошей у мене не візьме. Але я маю знати, що він іде на велике порушення службової інструкції. Бо в нашій ситуації йому треба відконвоювати безпаспортну особу в камеру попереднього ув’язнення, і вона перебуватиме там доти, доки проводитиметься з’ясовування, хто вона й що. Він нас пропускає, але попереждає: якщо ми десь похвалимо його за цей вчинок, і те дійде до його начальства, він матиме великі неприємності. Я вдячно потискаю його правицю. Я ніколи ніде не говорив про ту історію на кордоні, щоб не підвести офіцера. Оскільки відтоді минуло вже п’ятнадцять років, нарешті пишу про неї — певен, що йому це вже нічим не загрожує. Але на тому тоді наші пригоди не скінчилися. Нас підстерігав іще один напружений сюжет. Коли ми тільки збиралися в Росію, мій водій Станіслав, м’який і делікатний чоловік, запанікував: “Я боюся аж туди їхати — це ж через Москву треба в тому сонмищі машин продиратися — у мене нерви не витримають…” Він запропонував свою заміну на поїздку — чоловік його сестри Володя, який неоднораз їздив до Росії (він — далекобійник), охоче прислужиться в цій справі. Володя — чоловік тертий, бідовий, із повним ротом лайок та анекдотів, запевнив мене, що може доїхати в Іваново навіть із заплющеними очима, і я радісно погодився на цю заміну. Цілу дорогу до Іваново я осмикував Володю, щоб він збавляв швидкість, бо він гнав так, що наш “Соболь” міг розсипатися на ходу. Я казав: “Володю, в нас немає пасків, щоб прив’язатися перед зльотом, і в нас же, до речі, не літак; нагадую тобі, що це — домашнього роблива псевдоавтомобіль. “Витримає він і сто сорок кілометрів”, — заспокоював мене Володя. А дороги ж тоді були в Росії такі, як наші нинішні магістралі імені Гройсмана. Отож, коли ми нарешті перетнули кордон, Володя взяв старт. Наш “Соболь” жалібно заверещав, заскрипів, задвигтів, як літак у зоні страшної турбулентності. Ми летіли крізь темну ніч, ліхтарів ніде не було, а місяць і зорі світили так скупо, що їх було майже не видно. Наші фари неохоче продірявлювали густі вологі сутінки. Я батькував Володю, а він мені пояснював: він не може спізнитися на хрестини. Володя справжній українець — горілка на хрестинах йому дорожча за його — і наші — життя. І раптом нам назустріч вихопилася міліцейська машина. Звідти пролунала команда зупинитися. Але Володя обминув її іще дужче газонув. Я вже був геть розгублений од його некерованості. “Не доженуть, — вигукнув з азартом, — за мною не раз лягаші ганяли, але куди їм до мене братися!” Даїшники гналися за нами й щось кричали нам у гучномовець. Очевидно, вже не накази зупинитися, а грізні ультиматуми. А Володя реготався і витискав із бідолашного “Соболя” навіть те, що цьому скромному за потужністю автомобіликові було непосильно. Даїшники відстали. Володя торжествуюче сказав: “Що й треба було довести! З ким надумали змагатися?!” І раптом наші фари висвітили два автомобілі, котрі перегородили нам дорогу. Звичайно ж, міліцейські. “Ти що, не розумієш, що вони по рації передали, що якийсь вар’ят не послухався їхньої команди? — роздратовано мовив я і радісно додав: — Зараз тебе пов’яжуть — і правильно зроблять”. Ми зупинилися, і я вийшов до даїшників. — Ви чого втікали? Нелегалів перевозите? Документи! Я згадав, що в Світлани документів немає і внутрішньо похолов. А вона, як миша, перелякано притаїлася в салоні “Соболя”. Чесно їм почав розповідати, що в нас була відповідальна і важлива поїздка на запрошення української організації Іваново. Показав свої документи. Пояснив, що у водія, мабуть, не всі вдома, бо ж оце так летів на хрестини. Подарував кілька своїх книжок. Вони скривилися і з чемності прийняли абсолютно непотрібний їм дар. Розумію, що вони чекали грошових знаків. Особливо “зелених”. Але я вже зовсім вигрошився і чесно їм про це сказав. Вони не приховували свого розчарування. Але я говорив, не перестаючи, бо відчув, що не повинен втратити ініціативу. Вони неуважно слухали, нетерпляче переглядаючись. А я вже почав їх хвалити: які вони віддані своєму обов’язку люди і як мені пощастило, що я натрапив саме на них. Побачив, що це їм таки трохи сподобалося. Без будьякого переходу попросив, щоб обмежилися тільки виховною роботою нашого хвальковитого водія, який на цей час мовби язика проковтнув і понуро мовчав. Володі прочитали сувору нотацію. Він без особливого ентузіазму її слухав, нервово позиркуючи на годинник: хрестини ж! Урешті нас відпустили. Я сказав, що вдруге його не виблагаю, якщо він знову через перевищення швидкості трапить в обійми даїшників. І заспокоїв: горілки для нього навіть і після хрестин лишиться. Отак ми вибралися і з тих тарапатів. Фортуна виявила до нас свою прихильність. “Нелегалку” Світлану Короненко безперешкодно довезли додому. Я розповів про Побуринного Володимирові Загорієві, докладно виклавши весь послужний список молодого мецената. Загорій зацікавився Побуринним. Ми збиралися запросити його на чергові збори Ліги українських меценатів, якщо він раніше не вибереться до Києва. Бо ж збирався навідати родину в Чорткові на Тернопільщині. Я збирався написати про Побуринного нарис. Але довелося писати некролог. Уранішній дзвінок од Наталі Кублановської. Сльози в голосі. І довгі паузи між словами. Володимира Побуринного — вже немає. Це сталося вчора вночі. Отак мені довелося писати гіркий постскриптум до радісної історії знайомства з Побуринним, що стало відкриттям цієї яскравої людини. Це дуже болісна повинність — мучитися над некрологами про тих, до кого прихилився серцем. Усе боїшся, щоб не заговорити аж надто літературно. Усе шукаєш найпростіших слів… Пам’яті Володимира Побуринного Його вбили опівночі перед дверима власного помешкання. За дверима вже спали дві малолітні доньки й, очевидно, чекала дружина, яка звикла, що чоловік повертається додому пізно. Це знали й замовники вбивства. А що вбивство замовне, правоохоронці ствердили відразу ж, лиш почавши вивчати факти: за кілька кроків від порогу поставили кілера, який з професійною холоднокровністю націлив пістолет у голову Володимира Побуринного.
Поетичний автограф · “Не вірші пишу, а псалом шепочу: крім серця, не маю я іншої жертви...” · S. 13Originalseite ↗

ВВііккттоорр ГГРРИ ИЦ ЦЕЕННККО О.. Останнє побачення

Він був одним із лідерів громадської організації української культури “Мрія” в Івановській області Російської Федерації. І не лише формально, оскільки його обрали заступником голови організації. Вона й творилася з ініціативи кількох людей, серед яких був він, а також існує значною мірою завдяки його щедрій фінансовій підтримці. Не було жодного проекту “Мрії”, який би він не підтримав своїми коштами. Чи це українська недільна школа в місті Тейково, де він жив, чи український самодіяльний театр “Мрія”, чи видання українських газет, чия важливість на теренах Росії зростає особливо. Я познайомився з ним ранньої осені в Іваново, куди приїхав на запрошення “Мрії”. Він справді з гордістю розповідав про те, що організація українців області має не лише плани на майбутнє, а й свою біографію. Тобто створилася вона не вчора і уже встигла згрупувати довкола себе тих, хто тут, у російському краю, де українцем бути особливо важко, не відмовився від свого національного кореня. Не випадково керівники Івановської міської адміністрації потвердили, що українська діаспора — найсильніша з усіх тутешніх діаспор. Він був офіцером Радянської армії. Служив у Росії, куди його направили після закінчення військового училища. У час горбачовської “перестройки” в одній із всесоюзних газет з’явилася стаття офіцера Побуринного про те, що Україна неодмінно стане незалежною державою і що матиме вона не тільки свій уряд, національну валюту, а й Збройні сили. Командування розцінило це як зраду офіцерської присяги, як агресивний націоналізм. У біографії Побуринного розпочався вже цивільний період, який і привів його до бізнесу. Засноване ним підприємство одержало принципово українську назву: “Заповіт”. Так назвав Володимир і футбольну команду в місті Тейково, яку він фінансував. Під час тих зустрічей ще раз відчулося, який тісний світ, і ми здебільшого знаємо одне одного, хоч, бува, формально не знайомі поміж себе. Побуринний розповідав, що зразком бізнесмена і мецената має Петра Яцика, котрого він пізнав з моєї книжки “Українець, який відмовився бути бідним”. Це ж саме під впливом Яцика він почав жертвувати на українські справи, засвоїв філософію сильних людей, які повинні допомагати слабшим. Побуринний захоплювався розмахом Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика, вирішив встановити свої премії для його учасників в Україні, простежити, щоб до мовного турніру приєдналася і Тейковська українська недільна школа. І ще в нього з’явилася мрія стати членом Ліги українських меценатів. Його родина в Чорткові на Тернопільщині чекала Володимира в гості. Написав, що привезе молодшу доньку, якої родичі не бачили. Не приїде. Куля поставила в його житті крапку, коли йому заледве повернуло на четвертий десяток. Втрата таких людей — це як втрата прекрасних надій і можливостей. Обов’язок живих перед мертвими — нагадувати світові їхні імена, щоб вони не пішли в небуття. Ліга українських меценатів встановила для учасників Міжнародного конкурсу з української мови премію Володимира Побуринного. Він цього хотів. І так буде. Треба його пам’ятати. Він на це сто разів заслуговує. * * * Боляче усвідомлювати, що його — молодого, сповненого амбітних планів на завтра, — куля скосила на злеті. Він уже не просто самовизначився, а зустрів самого себе. Сподівався від себе багато (мав для того всі підстави!). Але життя вищирилося до нього зловісною гримасою. Росія не стала прихильною для українця Побуринного. І це мимоволі наводить на сумні роздуми, в яких неминуче слово забирає похмура символічність ситуації і напрошуються широкі узагальнення. Особливо вже в контексті гібридної україно-російської війни. Легко уявити, де був би сьогодні Побуринний, якби не загинув тоді, коли він тільки здіймався до свого зеніту. Це — ще одна наша втрата тієї української людини, яка вже потужно виростала над пересічними індивідами і могла стати на один рівень із тими, на кому тримається український світ. Для нас це — болісна втрата. А для Росії — буденний факт. Там одним убивством більше чи менше не має ні для кого аніякогісінького значення. Кредо Я — поет. Така вже воля Бога... Визнайте її — немов закон. І Всевишнім обрана дорога, що завжди — окремо від колон... Не махав ніколи прапорами, і вождем нікого не обрав, і дружу давно лише з вітрами, а на бурю вже не маю прав. Бог обрав і для народин дату, сам я вибрав мову і народ — Україну, на хресті розп’яту, і людей, що порають город. Божий задум не мені судити — хай по правді судить нас Господь. Має край мій в Судний день спалити?.. Хай мою сьогодні спалить плоть!.. Могила невідомого поета Лежу, як бачите, під тьмяним дерном, лиш на камінні зеленіє мох. Не тут посіяні Господні зерна, хоча й для мене не жалів їх Бог. Жадана тиша. Лиш напередодні чи рік тому співали солов’ї, та їх забрали ангели Господні, щоб не тривожив спів думки мої. А на могилі — ні хреста, ні квітів, ні надпису, що тут лежить поет. І плачуть наді мною тільки віти, хоча й дарма: я вирвався з тенет!.. Не я, а ви ждете Страшного суду, бо наді мною вже відбувся суд: у двох серцях і далі жити буду і, може, не лежатиму отут... * * * Я знов журюсь — душа кричить: світ вмитий кров’ю і сльозами, тому дарма у Божім храмі органна музика звучить. В цій музиці, звичайно, сила… В душі ж відлунює: “Ганьба!”, бо хтось продав-купив раба, а десь брат брата взяв на вила. Коли б з ікон над вівтарями з’явився натовпу Христос, ридати б, мабуть, довелось Йому кривавими сльозами. Еволюція З моря звірі виповзли на сушу, в небо синє піднялися птиці... Нам Всевишній дав безсмертну душу, хто ж то — плаху та сокиру з криці?.. Що не витвір — знову гільйотина! І такі ми будемо до гробу: тягнеться до всесвіту людина, а верта з небес творцем потопу. Ми не з глини чи земного праху: іншого навчив учений Дарвін. У майбутнє дивимось без страху, хоч чекає доля динозаврів. Нас, напевно, жде нова програма, більш всього, без перемін суттєвих: все почнеться знову від Адама, тільки змій в Раю не звабить Єви... * * * Не вірші пишу, а на себе донос пишу, мов сексот, в комітет держбезпеки: за давній мій гріх був розп’ятий Христос, за мене невинно вмирали дейнеки. Не вірші пишу, а нотую думки і з кимось ділюся своєю печаллю: для мене монахи звели Соловки, та інші за мене сідали на палю. Не вірші пишу, а таврую себе, бо довго ходив по дорогах незрячим: от знову хоронять, Вкраїно, тебе, а я це так пізно, невдаха, побачив. Не вірші пишу, а псалом шепочу: крім серця, не маю я іншої жертви... Та знаю я певно: Всевишній тих чув, хто зміг за Вкраїну достойно померти. * * * Я ваших, недруги, не потребую спогадів, хоч слово в них — як бронзове лиття. Не потребую я хвали від погані, а лиш хули — і тільки за життя. Сьогодні будьмо щирими й відвертими: живіть, немов поета й не було. Хай вірші будуть з пам’яті зітертими, як з карт районних батьківське село. Були ми з ним чомусь неперспективними (в Європі, кажуть, не такий масштаб) і часом дуже-дуже, мабуть, дивними, як пращурам замурзаний арап. Ніхто не буде, знаю, гірко плакать, й дубовий хрест не витешуть майстри. Тож зайвого не треба набалакувать, щоби ясу розносили вітри. І повезуть труну не до Оленівки — ні кладовища там, ані людей. Тому не треба зайвої полеміки — в якім краю відзначить ювілей... Я ваших, недруги, не погребую спогадів — сльози достатньо на очах рідні... Я жив погано, бо торкався погані — за це Всевишній сам воздасть мені... * * * Я вперше народився в дні суворі, коли собори зводив Ярослав. Навчався люд хилитися в покорі, а я в душі кумирню будував. В житті наступнім в ролі менестреля Прекрасній Дамі я складав пісні. І з тих часів б’ють у душі джерела, в яких жура — мов камені на дні. Не полюбляв я лицарські турніри і шпагу зовсім не виймав з піхов, тож смерть знайшов на кінчику рапіри, коли мою зневажили любов. Мої молитви заспівали півчі, коли на захід пролягли шляхи. Я там зустрівся з чародієм з Вінчі, що ніс покуту за чужі гріхи. Сто літ потому я мости вже зводив, торуючи над урвищами путь, в пустелях міг знайти підземні води, у формулах — життя людського суть. Та будь-коли я не міняв на злато чужої волі та своїх надій, а лиш хотів постійно бунтувати і по дорозі не ходив кривій. Можливо, в світі цім живу востаннє, бо сьоме коло пекла я пройшов, та знов душа готова до повстання: увосьме йду, щоб звідати любов. * * * “Найбільший гріх — людська гординя”, — чужий я вичитав рядок, і вирвав я кілок із тину, хоча на бунт вже був зарок. Хоча вважав себе я пилом, що впав з космічного шляху (мене життя нещадно било об твердь земну — тверду й суху!). Я вже тепер не звусь поетом, як в юності назвав себе, хоч взнав Поезії секрети і від землі, і від Небес. І знову бунт. З плеча чужого костюм — оцей душевний біль?.. Я ж не просив нічого в Бога, а лиш страждання породіль, коли народжую я слово, що жаром розпіка мене... А ворог мій плете обмови, немов мережку з муліне... Що заздрить хтось, я знову винен, як винен, що не заздрю сам? То що ж зробити я повинен, щоб болю вірили й сльозам?.. Бунтую, зоряну годину, як перше, жду на свій поріг, хоча вже знаю про гординю, що це — мій гріх, найбільший гріх!.. * * * Я над проваллям птицею полину і в будні захмелію без вина, лиш хай погладить, як малу дитину, дарована від Господа жона. Вітри любові вдарять у вітрила, і щогла задзвенить, немов струна, та за умови: щоб мене любила дарована від Господа жона. Я ще здійснити подвиги зумію, хоч і вкриває скроні сивина: мов квіти, сіє у душі надію дарована від Господа жона. І не загину я в життєвім вирі: біди хлебнути — нам не первина. Потягне корабель мій на буксирі дарована від Господа жона... Що в імені твоїм? Дружині “Хельга, Хельга!” — стогін берегами, після нього — шрами на лиці: з друзями, немовби з ворогами, за стерничку билися гребці. “Ольго, Ольго!” — скорені древляни, як у вічі глянула їм смерть, кидали прокляття Ользі з ями, у яку штовхнув їх княжий смерд. За чужими для Русі морями протягом кількох десятиліть виривали це ім’я із рани сталь варязька й візантійська мідь… Я відкину всі, що людям дані в церкві християнські імена: лиш твоє — варязьке! — у гортані має смак столітнього вина. м. Кривий Ріг
“Борис Мірус має велику шану від тих, хто його знає як актора і любить як людину”. Кіно-театр 14 · S. 14Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

кали і близько до нагородного відділу обкому партії. Пригадую, як у театрі працювали над “Чайкою” А. Чехова. Режисером був Володимир Опанасенко, який і підібрав собі групу найкращих акторів — інтелігентних і високоінтелектуальних. Мірус грав Соріна — роль не особливо, здавалось би, помітна, та й на репетиціях він недуже встрявав у високоінтелектуальні розмови на теми “тонкої чеховської душі”. Але на прем’єрі вистави оцей Сорін вийшов чи не на перший план. Я пам’ятаю з вистави тільки Богдана Ступку в ролі Трєплєва і Бориса Міруса в ролі Соріна. Мабуть, я недуже помилявся, бо коли ми гастролювали у Москві, до нас на обговорення вистав приходили кращі російські театрознавці і режисери, і всі вони найкращою визнали роботу Бориса Міруса в ролі Соріна. Аж чудно подумати, що Борисові Михайловичу — вже дев’яносто. Про нього й досі не написано досліджень, гідних його великого таланту. А Мірус — це унікальне явище в українському театрі. Це — великий майстер, який віддає все своє життя тільки сцені. Коли я інколи їду в свою Шульганівку, то обов’язково проїжджаю через село Бориса — Синякову. Дорога збігає вниз до річки Серет, навпроти — піщана скеля Бердо, праворуч — Чортків, ліворуч видно над блискучою стрічкою Серету село Угринь, а далі понад рікою мальовничі села Розсохач, Сосулівка, Улашківці. Краса України — Поділля. У Чорткові біля Будинку “Просвіти” стоїть пам’ятник геніальній українській актрисі Катерині Рубчаковій. Вона теж народилася тут у багатій на таланти сім’ї Косаків, і хоч пізно, але дочекалася пошанівку від земляків. Борис Мірус має велику шану від тих, хто його знає як актора і любить як людину. Оце і є найвища шана для актора.
“Борис Мірус має велику шану від тих, хто його знає як актора і любить як людину”. Кіно-театр 14 · S. 14Originalseite ↗

Сила таланту

Юрій БРИЛИНСЬКИЙ, заслужений артист України, м. Львів Звичайно, тоді й подумати не міг, що ми з Борисом працюватимемо в одному театрі, та ще й ділитимемо одну гримувальну. Я не збирався бути актором, бо ця професія видавалася мені дуже складною і вимагала особливого обдарування. Але сталося. 1963 року ми зустрілися вже на репетиціях вистави “Гайдамаки” за Т. Шевченком в інсценізації Леся Курбаса. Ставив виставу Володимир Грипич. Згодом я довідався, що Борис блискуче закінчив студію при театрі імені Марії Заньковецької, був улюбленим учнем режисера Віктора Івченка, волею випадку блискуче зіграв роль Бєлугіна у виставі “Весілля Бєлугіна”, і після цього, здавалося б, дорога до кар’єри була відкрита. Сам Чабаненко, ректор Київського театрального інституту, запросив його вступити на свій курс. І ось Київ, інститут, гастролі МХАТу, на всі вистави якого заступник директора театру власноруч дав юному Борисові запрошення. Щастя — безмежне! І раптом замість цього — тюремні нари у камері на Володимирській, допити, катування і далека Воркута. Коли Мірус розповідає про все це, я завжди дивуюся, як він вижив. Допомогла йому, напевно, вдача. Дуже компанійський, життєрадісний характер і вміння контактувати з людьми. Він — актор і завжди ним був, попри обставини. Його розповіді про страшні табірні роки — завжди повні гумору. А ті роки були не гумористичними. Думаю, що це дуже приваблювало людей, які оточували його. Досить було нам приїхати на гастролі у якесь місто колишнього Радянського Союзу, як у Бориса там обов’язково був хтось із знайомих, який “тягнув лямку” на Воркуті. Пригадую, у Кривому Розі з’явилася ціла “делегація”: там жила своєрідна колонія волиняків, яким після сталінських таборів заборонили повертатися додому, от вони й осіли в Кривому Розі. Після однієї з вистав нас (Борис, Богдан Антків і я) запросили в гості. Йти після вистави в гості до “вдячних глядачів” звична справа для акторів, та ще й на гастролях. Але треба знати Кривий Ріг із його неймовірною структурою. Відстані неймовірні, але ми поїхали. Люди з Волині виявилися надзвичайно добрими і товариськими. Ніч збігла в розмовах, піснях. Ми плакали від реготу, коли Борис колоритно грав сцени з табірного життя. Господарі, котрі разом із Мірусом пережили ці страхіття, теж реготали до сліз. Із розмов я довідався, що більшість із них — бійці загонів УПА, декого засудили до розстрілу, а потім “помилували” на 25 років. Не знаю, чи залишився ще хтось з тих людей у Кривому Розі. Але світлу пам’ять про них я зберіг назавжди. Пишу про це ось чому: Борис у найтяжчі часи свого життя мав щастя потрапити в середовище таких лю- Як зазначає автор книги — відомий кінознавець, головний редактор журналу “Кіно- Театр” Лариса Брюховецька, метою дослідження було пізнати кінопростір того часу”. Було страшенно цікаво його досліджувати, полювати за деталями і фактами, вибудовувати структуру. Книжка “Перерваний політ. Українське кіно часів ВУФКУ: спроба реконструкції” вміщує багато невідомої для сучасників інформації”, — наголошує дослідниця. За словами Брюховецької, ще у 1980-х вона вперше натрапила в Центральній науковій бібліотеці на журнал “Кіно”, що виходив в Україні у 1925—1933 роках. Відкривалося невідоме: виявляється у 1920-х на Одеській кінофабриці, а згодом і на новозбудованій Київській, виходило багато фільмів, вони мали успіх у прокаті, їх купували європейські країни, а фільм Георгія Стабового “Два дні” першим проник у прокат США. Тексти журналу були зовсім не схожі на тексти, які доводилося читати в сучасних радянських книжках про кіно. Почуття гумору, якась легкість, свобода у формулюванні проблеми (насамперед — сценарної), безстрашна сміливість з приводу несправедливих нападів російської преси на успішну діяльність ВУФКУ та спроб Росії знищити економічну незалежність ВУФКУ”, — пише дослідниця. Вона зазначає, що повернулась дей. Страшно, коли він розказує про те, як його везуть у товарному вагоні, і він бачить вночі якісь загорожі, ліхтарі, вишки, колючий дріт і знову безліч ліхтарів — і тоді здивований хлопчина питає когось зі старших: “А що це — міста такі?”. А у відповідь чує, що це вже почалися табори. І потяг їде і їде через ці безкінечні табори. І оту цю страшну невідомість їде юнак, перед яким відкривалася надзвичайно артистична кар’єра, якого чекали, здавалося б, всі земні радощі. І раптом усе пропало, і невідомо чому, за що... Я інколи намагаюся уявити цей жах, поставити себе в подібні обставини, але не можу, хоча й сам пережив чимало. Думаю, що Борис не зламався тоді саме тому, що в нього там були виняткові друзі. Багатьох з них я знав. Вдячний Борисові завжди, що ввів мене, набагато молодшого хлопця, в коло цих надзвичайних людей — розумних, інтелігентних, мужніх, упевнених у своїй правоті. Вони не загубили цих якостей у більшовицьких таборах. ГУЛАГівське пекло тільки додало їм віри, зміцнило їхню стійкість і підживило надію. Все відбулося всупереч сподіванням комуністичної ідеології. Там, у таборі його мрією було потрапити в КВЧ (культурно-воспитательная часть), і він туди потрапив. Його розповідь про те, як вони готували концерт до “октябрських праздніков” гідна пера найкращого гумориста. Якось у 60-х роках я розповідав Борисові, що Лесь Танюк (на той час молодий режисер, який мріяв реформувати український театр) поставив у Одеському театрі “Шельменка-денщика”, і всі ролі у тій виставі, навіть жіночі, грали чоловіки, на що Борис спокійно сказав: “Подумаєш, у мене в таборі ще 1952 року в тому ж “Шельменкові” грали самі чоловіки, бо жінок не було”. Я вже згадував, що Борис Мірус був улюбленим учнем Віктора Івченка. Це той Івченко, який своєю постановкою “Вій, вітерець!” за однойменною драматичною поемою латиського поета Яна Рейніса здивував навіть латвійців. Вони були в захопленні від вистави, коли театр гастролював у Ризі. Через багато років знаменита латиська актриса Вія Артмане згадувала про цю казкову виставу і казала, що кращої інтерпретації перлини їхньої драматургії вона не бачила. Із розповідей Бориса вимальовується і зовсім інший образ прекрасного режисера Бориса Тягна, учня Леся Курбаса, який і повернув театр на європейську дорогу. Але давалося йому це з великими душевними і фізичними затратами. Він так і залишився чужим у цьому провінційному колективі, який намагався витягнути з багна дріб’язковості, сімейних чвар, групівщини на високий рівень. Борисові Тягну це вдалося. Але скільки крові йому зіпсували посередності з партійними квитками. Навіть ті, кого він силою свого таланту витягав на вершини театрального мистецтва, часто плювали на нього. Я згадую із особливим теплом нашу спільну роботу у виставі “Дами і гусари” за п’єсою А. Фредра. Спектакль ставив Збіґнєв Хшановскі — режисер Львівської телестудії і Польського народного театру. Підібралася прекрасна постановочна група: художник — Мирон Кипріян, композитор — Анатолій Кос-Анатольський, тексти пісень написав Роман Лубківський, Борис Мірус грав Майора, Богдан Ступка і Богдан Кох — Ротмістра, Богдан Козак — Поручика, я грав Капелана. Вистава мала шалений успіх. Мірус у ролі Майора був неперевершений. Потім мені довелося бачити на телевізійному екрані цю виставу у виконанні театру імені Вахтангова в Москві і польського театру за найкращими коміками Польщі. Не тому, що кожен кулик своє болото хвалить, але насправді ці вистави не дорівнювали нашій. А щодо Міруса — тим більше. Знаменитий Юрій Яковлєв був проти нього дуже мізерним. Та й навіть останній фільм “Дами і гусари”, який зробила знаменита польська актриса Кристина Янда і в якому грають кращі польські актори, не дотягує до нашої вистави. До Бориса швидко прийшло визнання глядачів і дуже пізно — визнання влади, яке, як відомо, проявляється у званнях і нагородах. Зрозуміло, що його як “ворога народу”, хоч і реабілітованого, не підпус- Цьогоріч майже одночасно двоє близьких мені людей відзначають 90-річчя від дня народження. Обидва були в’язнями сталінських концтаборів. Один із них — мій колега Борис Мірус. Вперше побачив його на екрані у фільмі “Іванна” Віктора Івченка. Було це в селі Ягольниця Чортківського району Тернопільської області, і коли на екрані з’являвся дуже несимпатичний, за задумом кіносценариста, націоналіст Каблак, у залі шепотіли: “Отой — із Синякової”. Трохи було дивно це чути, бо в Синяковій я бував часто як працівник будівельної бригади колгоспу “Радянська Україна”. Їздили ми туди по пісок. Але незабаром у Чорткові побачив живого Б. Міруса, який стояв у центрі міста і, мабуть, на когось чекав.
“Борис Мірус має велику шану від тих, хто його знає як актора і любить як людину”. Кіно-театр 14 · S. 14Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Побачила світ книжка «Перерваний політ. Українське кіно часів ВУФКУ» Лариси Брюховецької Її видав журнал «Кіно-Театр» у серії «Кінематографічні студії».

до ВУФКУ 2016 року, коли контури того часу вже чітко окреслювались, конкретні факти свідчили, що українське кіно як складова Розстріляного Відродження було ще однією жертвою більшовицького терору. “Його доля нині актуальна, вона виразно демонструє те, що робить нинішня російська влада у гібридній війні з Україною. Тоді це також була війна, з середини 1929-го, коли почали арештовувати представників української наукової і творчої еліти. Успішне кіно ВУФКУ за якийсь рік-другий було знищене, закреслене, його аж до 1960-х ніхто не згадував. У 1960-х вийшло кілька книжок спогадів, але про відтворення повної картини не йшлося. Та й фільми 1920-х були втрачені, понищені”, — повідомляє кінознавець. Брюховецька розповідає, що нині поодинокі стрічки, що вціліли в зарубіжних архівах і фільмосховищах, повертаються в Україну — вдалося переглянути деякі з них. З’явилися видання-каталоги, де є інформація про персоналії та фільмографія. Цей фактичний матеріал згодився для фундаменту, на якому можна було починати реконструкцію. По краплині збирали спогади кінематографістів того часу, але головним джерелом були видання 1920-х. Багато ставало зрозумілим, особливо з огляду на репресії українських кінематографістів і нищення успішного українського кіно. “Метод реконструкції став прийнятним, робота вимагала концентрації, але приносила насолоду. Не тільки як пізнання: відновлювалась справедливість, повертались із забуття кінематографісти, вимальовувався колективний портрет. Хоча і в радянські часи, і в часи Незалежності приділялася значна увага Довженкові — виходили книжки, документальні й навіть ігрові фільми. Й це справедливо, бо за радянських часів з нього зробили своєрідну прорадянську ікону”, — зазначає дослідниця. Тим, хто цікавиться цим кіно, редакція журналу пропонує замовляти книжку — її надішлють “книга-поштою”. Довідка: Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) — державна кінематографічна організація, яка діяла в період з 1922 по 1930 роки.
15 Поетичний автограф “Виявляти найвищі палкі почуття Можна мовою тільки своєю”. · S. 15Originalseite ↗

Олесь ЛУПІЙ: Олесь ЛУПІЙ: Рідної мови душа

Розмова Так пробуджуються комиші, Так скрипаль перевіряє струни. Обізветься ніжністю в душі, Перейде до інших серць одлунням. Народилось слово й попливло Між людьми, у нього є робота. І заговорило все село Про погоду, плани і турботи. Люди незвичайними стають У розмовнім, у грайливім плині. Ті спокійні, ті ледь відстають, Ті гарячкуваті і невпинні. Вибігло на вулицю дитя, Слово — і відлунює діброва. З уст його маленьких, як життя, Проростає українська мова. Буйно та невпинно проростай Понад вичахлими берегами, Щоб заполонився рідний край Давніми святими кольорами. — Тату, наш лелека прилетів! Мамо, чуєш мову солов’їну?.. І, здається, тисяча світів Слухає співучу Україну. 08.04.1977 р. Єдине слово Україна. У цьому слові для мене все. Борис Грінченко. Для тебе все у цьому слові: Родинний дім, пахучий сад, Над полем далі волошкові, Високий світ зелених свят. А там, за синіми лісами, Із дня у день впродовж віків Гучать дзвінкими голосами Нащадки гордих козаків. Вони єдину думу мають, Як вийти з чорної біди, Та між собою розмовляють По-українському завжди На повен голос, щоб почули Й пани пихаті, гаспада І ненароком не заснули, Бо і до них прийде біда... Та мова – то єдина зброя, Єдина втіха, тихий рай, Вони стоятимуть горою За неї, як за рідний край. Єдине слово – Україна Завжди у силі, молоде. Воно, як золотопромінна Зоря, з неволі їх веде. 07.12.2003 р. Непокора літери Ґ Від давнини була собі на світі, Ніщо ніде не заважало їй, І почувалась в ріднім алфавіті, Як сарна на поляні лісовій. Було в ній щось від ґотики старої, Щось від леґенди, символів поґан, Від дириґента палички стрімкої Чи від маґічних знаків праслов’ян. І налякались фіґлярі безликі, Мабуть, вона нагадувала їм, Що в нас були володарі великі Із реґіментом і гербом своїм. І враз нахлинула фата-морґана На українську мову, вдарив грім, І люті хуґи, дикі ураґани Розхилитали наш родинний дім. Людці горлали ледве не до сказу, Так виявляли почуття свої, Заборонили літеру указом І з алфавіту вивели її. Аби убити ностальгію бунту Та відігнати летарґічний хміль, Позбавити нас ґеніїв і ґрунту, І гвардії, і ґонору поспіль І стала літера, як ґладіатор, З піґмеями на ґерць й перемогла, Над алфавітом розметала ґрати, В ориґіналі місце зайняла. 14.03.1991 р. Закривають українські школи Тільки протягом червня 2003 року згідно з розпорядженням місцевих влад закрито українські школи в Донецьку, Дніпропетровську та інших містах східних і південних областей України. (З газет) Дожились, як за царя Миколи, Закривають українські школи. Плачуть діти, плачуть вчителі, Та кому потрібні їх жалі... У Донецьку, Харкові, в Криму Українські школи “нікчему”. Там володарюють “гаспада”, Кажуть українцям: “Нікагда!” Вчити українську? “А зачєм?” І ніхто не спинить цих нікчем, І ніхто не скаже: “Шовіністи, Досить вже у наші справи лізти, Досить насміхатися із нас, Розпочався України час! Тож віднині буде тільки так, Як народ воліє, не інак... Досить нарікань, прохань і сліз, Українські школи будуть скрізь, Де в повазі, щирості й любові Розквітати українській мові...” Але ще, як за царя Миколи, Закривають українські школи, Закривають і забороняють, І за це чини високі мають. 10.07.2003 р. Говоріть Говоріть, як колись вас навчала матуся, Говоріть, як навчав у дитинстві татусь, Легко так, вільно так, щоб слова були в русі, Не тримайте слова, віддавайте комусь. Щиро так, м’яко так, починайте казати, Як воліла б відкритися ваша душа, Може, хочеться їй у словах політати, Привітати когось або дать відкоша. Слів у мові мільйон, вибирайте найкращі, Кожне з них, лиш торкни, як струна, виграва, Зрозумілі, вагомі й усі вони наші – Мелодійні, дзвінкі українські слова. Обминайте чужинні слова кострубаті, Що до нашої мови зухвало повзуть. Говоріть, почувайтеся, наче на святі, І натхненні слова радість вам принесуть. Говоріть про любов і про віру у щастя, Уникайте мовчання, нудьги і ниття, Говоріть, хай в розмові слова веселяться, Говоріть і продовжуйте мові життя. 31.11.2002 р. Вороги української мови Наше слово — то зброя, так мовила Леся І тому ви найбільше його боїтеся. Так боялись його ще царі-кровопивці, Так боялись його комуністи-убивці, Катували за слово, однесеньке слово, Якщо бачили в нім хоч краплину любові До своєї землі, до села, до озерця, До калини, що теж Україною зветься. Україна — у мові, Україна — у вірі, Україна страшна для загарбників-звірів. Мова може свого супротивника вбити, Мова може навчити Вітчизну любити, Дати юному серцю і силу могутню, Аби простувати із нею в майбутнє. Боїтеся, бо є у ній щось незбагненне, Для нас — ніжне, тонке, для вас — грізне, вогненне. Боїтеся, бо знаєте: так не минеться І платити за злочин таки доведеться. А ми будем любити свою рідну мову, Свою українську, свою колискову, А ми будем щоденно її захищати, Бо вона — Берегиня, бо вона — наша Мати. 22. 08. 2011 р. Найдорожчий скарб Хто зрікається мови своїх матерів, Той не знатиме, що таке мрія, Бо ніколи його чужомовні слова Так, як рідні слова, не зігріють. Хто зрікається мови батьків і дідів. Той не знатиме, що таке щастя, Бо довкола ніхто не почує його Слів холодних і повних безстрастя. Хто зрікається мови народу свого, Той навік обідніє душею, — Виявляти найвищі палкі почуття Можна мовою тільки своєю. Мов криницю, для тебе її берегли, Щоб наснагу черпав знов і знову. Бережи і нащадкам своїм передай Найдорожчий цей скарб – рідну мову. 07.08.2003 р. * * * Почути вранці українські вісті У рідному зросійщеному місті – Це також радість, і радію я, Бо все це – Українонька моя. Радію, хоч нема чому радіти, Повсюди розпач і зневіра скрізь, Мов сонні, ходять безпритульні діти, На їх очах давно немає сліз. І, слава Богу, ми ще не померли, Бо як не як – попереду жнива, Що мільйонери нас іще не зжерли, І наша Україна ще жива. І віриться, що українські вісті Звучати будуть в українськім місті, І скажуть всі: збулося диво з див – Народ себе у мові відродив! 28.05.2003 р. ДЛЯ ДІТЕЙ Українська мова Бог нам гарну мову дав, щоб ми не мовчали, а всі літери й слова легко вимовляли. Кожна літера — це знак, кожна загадкова, вони з’єднуються так, що виходить слово. Мова наш душевний код, даний нам від роду, а без мови наш народ не був би народом. Через відстані віків, як сила могутня, мова наших прабатьків лине у майбутнє. 12.02.1993 р. Мова Мова — наша розмова, Мова — наша сім’я. Я люблю рідну мову, Бо це мова моя. Мова, наче повітря У квітучих садах, Нам щомиті потрібна Для життя у віках. Мова світ відкриває І свободу дає, Мова розповідає, Хто на світі ми є. Чути мову пісенну У великих містах, Чути мову у селах І малих хуторах, Де гаї кучеряві, Тиха річка пливе. В Українській державі Рідна мова живе. 27.06.2018 р. Наше свято Є у мене мова рідна І земля своя багата, Є держава Україна І День Волі — наше свято. Від Луганщини до Львова, Від Волині до Дунаю, — Де лунає рідна мова, Там природа оживає. Доки буде тут звучати Українська мова рідна, Доти буде наше свято, Доти буде Україна. 09.07.2018 р. Відомий український письменник, лауреат Шевченківської премії Олесь Лупій немало своїх поетичних творів присвятив рідній мові. Нещодавно він видав збірку “Мова” (Технічний центр ВУТ “Просвіта”, 2018 р., 48 с.), де вміщено поезії, написані в різні роки, більшість з яких були опубліковані в газетах, журналах, у збірках поета. В окремому виданні ці вірші творять своєрідну поему про українську мову, боротьбу за її виживання та утвердження в незалежній державі. Пропонуємо увазі читачів добірку віршів із збірки “Мова”.
Вернісаж · “Ігор Гавришкевич — патріот своєї держави”. 16 · S. 16Originalseite ↗

Ігор Гавришкевич підкорює столицю

Із середини червня і до середини серпня картини львівського художника Ігоря Гавришкевича були представлені в Музеї-хаті Т. Г. Шевченка в центрі Києва, аз 17 серпня — напередодні Дня Незалежності розширена виставка його робіт відкрилася в Національному музеї Тараса Шевченка. Картини Гавришкевича презентують у місцях, пов’язаних із геніальним пророком України, адже серія робіт “Стежками Тараса Шевченка” виникла внаслідок його участі в експедиції “Львівські художники шляхами Тараса Шевченка”, зокрема його поїздки до Новопетровського укріплення, що у форті Тараса Шевченка в Казахстані. Георгій ЛУК’ЯНЧУК Серед творчої та інтелектуальної еліти Львівщини заслуженому діячеві мистецтв України Ігорю Степановичу Гавришкевичу, як митцю, педагогу і громадському діячеві належить особливе місце серед художників сьогодення. Він входить у плеяду українських митців, які завоювали визнання тим, що зберегли віру в загальновизнані національні ідеали. Живописець національного рівня, його творчість базується на традиціях українського народного мистецтва, яке сягає глибин історії українського народу. Творчий доробок митця — сотні мистецьких творів. Глибокі знання української культури спонукали художника до створення живописних творів серій: “Пращури” та “Козацькими стежками”, які виник ли внаслідок його подорожей Україною. На особливу увагу заслуговують твори: “На козацькій чайці”, “Між Сяном і Доном”, “Меч пращурів”, “Стара воля”, “Магма пращурів”, “Воля”, “Фрески Холодного яру”, “Від пращурів”, “Намолений храм” та інші… Ігор Гавришкевич — художник яскравого малярського темпераменту. Його твори сповнені життєвої енергії та любові до України. Картини львівського художника легко впізнати, вони нагадують фрески чи вітражі… Глядач, який хоч раз бачив роботи Ігоря Гавришкевича, запам’ятає їх назавжди. Значна частина творів художника перебуває в багатьох музеях і збірках не лише України. Чимало робіт митця розлетілися по світу і прикрашають поважні установи і оселі відомих людей. Ігор Гавришкевич як педагог професійно викладає студентам Академії мистецтв основи творчості. А як директор музею-заповідника “Личаківський цвинтар” (15 років поспіль) доклав чимало зусиль, аби впорядкувати та художньо оформити пам’ятники і місця поховань відомих українських діячів — Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Олександра Барвінського, Івана Крип’якевича, Омеляна Огоновського. Він — один із співавторів відбудови Меморіалу воїнам Української Галицької Армії та Поля почесних поховань, а також ініціатор та автор створення історико-документального повнометражного фільму “Стежками Личаківського Некрополя” (2009 р.). Авторський фільм Ігоря Гавришкевича “Стежками Личаківського некрополя” — не лише науково-мистецький, а й історичний документ, що позначає один із важливих періодів національної самоідентифікації України. Однією з найголовніших тем стало спорудження Меморіалу воїнам Української Галицької Армії, серед авторів якого (художником) він був (у співав- Ігор Гавришкевич під час презентації виставки ли. Саме мати, яка ще до ІІ світової війни була активісткою “Просвіти”, зуміла прищепити синові любов до історії. Пан Ігор був серед провідних активістів “Товариства Лева” (від 1987 року), Народного руху України (від 1989 року). А щез кінця 80-х років XX століття працював над відродженням в Україні вертепів, колядок, народних ремесел, таких як Гаварецька чорнодимлена кераміка та Яворівська народна забавка. В усіх своїх творчих і суспільно-культурних іпостасях художник завжди стверджує свою несхитну віру в Українську Перспективу, в структурі тих цінностей, які він генетично перейняв від родинного вогнища. В 2014—2015 роках Ігор Гавришкевич віддав на аукціони низку своїх творів, кошти від продажу яких передав воїнам АТО, а також на будівництво у Львові пам’ятників митрополиту Андрею Шептицькому та автору музики Державного гімну України Михайлу Вербицькому. торстві з архітектором М. Федиком, скульпторами Д. Крвавичем та М. Посікірою). Ідею вшанування героїв українських національно-визвольних змагань, які боролися за ідеали державності в різних військових формуваннях Першої і Другої світових воєн, він втілював не лише як керівник музею-заповідника, а як митець і громадсько-політичний діяч! Гавришкевич — патріот своєї держави, бо так його вихова- Будьмо разом! П ЕРЕДПЛАТА—2018 П ЕРЕДПЛАТА—2018 Нині триває передплата на 2018 рік Нині триває передплата на 2018 рік
Вернісаж · “Ігор Гавришкевич — патріот своєї держави”. 16 · S. 16Originalseite ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН на періодичні видання за друкованим на періодичні видання за друкованим
Вернісаж · “Ігор Гавришкевич — патріот своєї держави”. 16 · S. 16Originalseite ↗

АНОНС

Головний редактор Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Вернісаж · “Ігор Гавришкевич — патріот своєї держави”. 16 · S. 16Originalseite ↗

Каталогом видань України «Преса поштою». Каталогом видань України «Преса поштою». Наш поштовий індекс — 30617.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55 Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua вул. Сім’ї Сосніних, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”, Загальний наклад у серпні — 16 000
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn